Наказ лейтенанта Вершини
Василий Александрович Лысенко


Таємниця Зоряної кімнати #2


Приключенческая повесть украинского советского писателя является продолжением вышедшей в 1978 г. в издательстве «Веселка» повести «Тайна Звездной комнаты». В ней рассказывается о событиях Великой Отечественной войны, о героической борьбе советского народа с гитлеровскими захватчиками, о подростках — мужественных, бесстрашных помощниках партизанских разведчиков.


У повісті українського радянського письменника розповідається про партизанів і підпільників, які знешкоджують гітлерівську диверсійну школу. Твір є продовженням попередньої повісті автора «Таємниця Зоряної кімнати».


Василь Лисенко

НАКАЗ ЛЕЙТЕНАНТА ВЕРШИНИ


Повість


Розділ перший

АРХІВ СИВОЛАПА


Повінь, що вирувала в квітні, відійшла раптово. Ще звечора вода сягала вікон і руді хвилі раз у раз стукали прив'язаними віконницями, а вранці на городі та в саду лишилися неглибокі озерця, в яких хлюпотіло чимало дрібної риби. Якихось два-три роки тому Юрко з нетерпінням чекав такої пори, щоб половити рибу. Тепер на сходці староста оголосив наказ коменданта, що тих, котрі без дозволу німецьких властей ловитимуть рибу, шмагатимуть нагайками. Люди ловили, але вночі, коли поблизу не було поліцаїв. Село, ще восени обібране фашистами, голодувало, жило на самій картоплі. Давалася взнаки нестача солі. Зрідка приходили в село міняльники з Києва, просили за склянку фунт сала або пуд картоплі.

Відходила повінь — люди поверталися до своїх домівок, топили печі, просушували житла. Повернулися й Берегові. Спали на горищі, чекали, поки протряхне відсиріла хата, висохне скособочена, перехняблена піч. Мати вранці і ввечері топила її, а потім побілила хату, вимила стіл, лавки, мисник.

Юркові теж вистачало роботи — виносив з повітки дрова і, поскладавши їх у високі «колодязі», просушував на вітрі, на сонці.

Настала неділя. Комендант Штарк дозволив людям в цей день не працювати. Виступаючи на сходці, він наказав у неділю ходити до церкви, молитися богу, вчитися терпінню та покорі. До церкви люди не поспішали, бо треба було поратися на своїх власних городах — вивозити гній, копати грядки.

Увечері Юрко вирішив провідати Вовку. Позавчора зустрілися на вулиці, і Вовка сказав, що знає щось цікаве, але не встигли поговорити, бо хлопець поспішав на поле. Там розкопали кагати, треба було перебирати примерзлу картоплю.

Голова так званого громадського господарства, створеного гітлерівцями, Саченко не заперечував, щоб люди брали собі мерзлу. Жінки терли її, робили крохмаль, з якого пекли млинці.

Юркові не давала спокою Вовчина таємниця. Той не звик обманювати, не вміє він вигадувати небилиці. Він натякав на схованку в крамниці, казав, що припаси самі до рук просяться і проґавити таку можливість не можна.

Юрко був певен, що потикатися туди небезпечно, — поряд поліція. Помітять «бобики», так у селі називали поліцаїв, пристрелять або впіймають і відшмагають батогами.

Хлопець вийшов на ґанок, глянув на високі «колодязі» дров, усміхнувся. І тоді рипнула хвіртка, на подвір'я зайшла висока жінка — сільська лікарка Оксана Василівна Потужна. Вона була одягнена в зелене пальто, на ногах гумові боти, голова запнута легкою сірою хусткою, з-під якої вибивалося пасмо русявого волосся. Раніше у лікарки сині привітні очі завжди промінилися ласкавістю та добротою.

Юрко глянув на гостю, помітив, що вона схудла, змарніла. Привітався, запросив до хати. Лікарка зронила заклопотано:

— Ніяк не могла до вас дістатися — на вашій вулиці справжнє море розлилося.

— Мати вас недавно згадувала, казала, що давно не бачила.

— Зачекай хвилинку, — прошепотіла Оксана Василівна, — мені з тобою поговорити треба. Вершина наказав, щоб ти сьогодні обов'язково прийшов о першій годині ночі до Мавриного дуба.

Обличчя в Юрка проясніло.

— А ви, Оксано Василівно, давно його бачили?

— Недавно.

— Як він там?

— Заклопотаний дуже. Фашисти оточують Васильківські Дачі. На минулому тижні була велика облава. Цілий день тривав бій.

— Партизани відбилися?

— У Білорусію відійшли! Прорвалися, вийшли з оточення… Як ви тут пережили велику воду? Такої повені я ще ніколи не бачила! Півсела Прип'ять затопила, — увійшовши до хати, заговорила лікарка.

Мати сиділа за столом біля відчиненого вікна, уважно дивилася на гостю, ніби намагалася проникнути в її думки, збагнути, чого завітала Оксана Василівна. Завжди спокійна, врівноважена, мати ніколи не поспішає, не метушиться, говорить поволі, ніби обмірковує кожне слово.

— У діда Захарка переживали повінь, — відповіла мати, — а Юрка лишили на господарстві. А ви, Оксано Василівно, як себе почуваєте? Чомусь змарніли… Чи, бува, не хворіли?

— Лікарі не мають права хворіти, — жартома озвалася гостя, зняла з голови хустку, пригладила рукою непокірне русяве волосся, підійшла до дзеркала, пильно глянула на себе, — це я збагнула, як тільки почала працювати. Приїхала я у ваше село, викликали мене до хворого аж на Новоселицю. Тоді теж весна була. Промочила ноги, застудилася, злягла. А в цей час прийшла у лікарню стара бабуся, питає доктора. Санітарка й відповідає: «Нема її, хворіє». — «Як це хворіє,— здивувалася бабуся, — доктор же! До такої лікарки і звертатися не варто!» З тих пір і стараюся не хворіти. А тепер мене цілий місяць пропасниця трусила.

— Пропасниця? — здивувалася мати. — Чого це вона до вас причепилася? Давно про неї не доводилося чути. А мені ніхто й не сказав, що ви хворієте. Якось санітарку питала, вона й слова не зронила про пропасницю.

— І я нікому не казала, бо сама на себе хворість накликала. На собі вирішила випробувати дідове зілля.

— Яке?

— Пила я, Маріє Федорівно, білу траву.

— Навіщо? То ж отрута, може всю душу з людини витрясти! Навіщо ж ви пили?

— Не вивчене воно і не досліджене. Нема про нього згадки в жодному посібнику для лікарів. От я й вирішила переконатися, що шкоди від нього особливої немає,— стомлено відповіла лікарка, — потрясе людину, висипка на шкірі з'явиться, шлунок поболить та й усе. Краше таке лихо, ніж їхати на фашистську каторгу.

— Звісно, краще, — погодилася мати. — Кому на каторгу хочеться? А хіба знову будуть в Німеччину людей забирати?

— Комендант оголосив, що через місяць почнеться… З району вісімсот чоловік, а з нашого села сорок. — Лікарка важко зітхнула, дістала з брезентової сумки невеличкий конверт: — Страшна для наших людей Німеччина. Я вчора була в районі, дали мені в бургомістраті лист, адресований Марині Чемерді. Їй дочка Катя з Німеччини написала. А лист і віддати нікому. Марина ще восени померла — поліцай прикладом по голові ударив. Так я й прочитала цей лист. І ви послухайте, почуєте, що нашим людям доводиться переживати на чужині.

Мати встала з-за столу, відчинила двері до кімнати, покликала:

— Галю! Лесю! Галино Іванівно, ідіть сюди, тут Оксана Василівна лист від Каті Чемерди принесла.

Увійшли Галя, Юркова сестра, Леся та її мати Галина Іванівна. Привіталися з лікаркою, з сумом глянули на жовтуватий аркушик паперу, який вона тримала в руках.

Лікарка присунулася до вікна, почала читати глухим тремтячим голосом:

— «Добрий день, матусю моя рідненька! Пишу тобі листа з Німеччини. Я працюю на фабриці. Виходимо на роботу, як починає світати, а повертаємось, як стемніє. Моїй подружці з Чорнобиля, Марині, «пощастило». Поїхала в гості до дядька Федора. Там їй буде легше. Це вже п'ята дівчина виїхала з фабрики останнім часом. За мене, мамо, не турбуйся! Не я перша, не я й остання. Передай усім моїм подругам привіт, розкажи, як п'ять наших дівчат зустрілися з дядьком Федором. Мамочко, кажуть, ніби з дому можна прислати на рік одну посилку. Якщо це правда, вишли мені часнику і цибулі. У мене хворі ясна, хитаються зуби. Вишли невеличку гілочку з моєї вишні, хай вона тут нагадує мені про тебе, про рідну землю. Учора мені сповнилося сімнадцять років. Прощай, моя матусю, бережи себе. Як зустрінеш татка, дай йому прочитати мій лист. Передаю і йому великий привіт. Дуже скучаю за тобою, за рідною землею. Прощай, мамо, твоя Катя. 5 лютого 1942 року».

Лікарка дочитала листа, обережно згорнула його, засунула в конверт, поклала в сумку, сказала зажурено:

— Дядько Федір — це брат Катиної матері. Він загинув, як фашисти бомбардували переправу, — осколок у голову влучив. От дівчина й пише, що її подруги поїхали в гості до дядька Федора. Треба рятувати наших людей від страшної каторги. Краще вже тут загинути, ніж там, на чужині, від голоду та побоїв конати!

Мати ображено поглянула на лікарку, сказала:

— Ви так говорите, Оксано Василівно, ніби ми можемо зарадити лихові і не хочемо! Нічого від нас не залежить…

— Неправда, Маріє Федорівно, від нас дещо залежить, хоча, звісно, й не все. Я й прийшла просити вашої допомоги. Треба рятувати наших людей. Пам'ятаєте про жар-зілля? Тоді фашисти переполошилися, прислали в наш район комісію, оглядали хворих, думали, виникла якась пошесть, — посміхнулася Оксана Василівна. — І тепер треба скористатися білим зіллям. І на вас надія. Допоможете?

— Ви ще й питаєте, Оксано Василівно, звісно, допоможемо.

— А ви, — лікарка звернулася до Галини Іванівни, — підсобите дідові Захарку варити зілля?

— Я на травах не дуже знаюся, — непевним голосом відповіла Галина Іванівна. — Знаю, де спориш, де подорожник, а про білу траву не чула.

— Вам і чути про неї не треба, — заспокоїла Оксана Василівна. — Доведеться лише робити все, що дід скаже.

— І люди нам не дуже вірять, — заперечила Галя. — Як ми стали фольксдойчами, то всі на нас скоса дивляться. Навіть подруги і ті стороняться, не довіряють.

— Не журися, Галю, — заспокійливо озвалася лікарка. — На все свій час. Як треба, то можна трохи й фольксдойчами побути. Ось і я… ПрацююІ Завідую медпунктом. Виконую накази коменданта. Штарк мені довіряє. Я йому сказала якось, що жила в родині німецьких колоністів, що, мовляв, шаную і поважаю їх за точність та працьовитість. Комендант мене запрошує бути при відборі людей до Німеччини.

— Так я ж нічого. Просто так сказала. Боляче мені відчувати, як люди стороняться, зневажають…

— Не журися, Галинко, якось перебудемо… А там видно буде!

Лікарка глянула на Галину Іванівну:

— Думаю, що й ви не будете збоку стояти — допоможете.

Галина Іванівна, молода ще, вродлива, невисока на зріст жінка, відповіла:

— Що зумію, допоможу!

— Спасибі вам, а тепер давайте порадимось, як нам краще зробити. Перш за все доведеться поїхати за зіллям. Тут уже надія на Юрка та Вовку. Дід Захарко знає, де росте біла трава, а хлопці йому допоможуть збирати.

— І я з ними! — вихопилася Леся. — Пустиш, мамо? Галина Іванівна розгублено глянула на лікарку.

— Плавати вмієш? — запитала Лесю Оксана Василівна. — Бо під час такої мандрівки і скупатися можна. А там стариці глибокі, по них баржі ходили. Краще лишайся вдома, а як хлопці привезуть зілля, допоможеш сушити.

— Я хочу побачити острови, — стояла на своєму Леся. — І плавати я вмію. Як треба, то й Прип'ять перепливу. Це Юрко і Вовка можуть підтвердити.

— Хай поїде, — підтримала Лесю мати, — човен у діда великий. І Юрко добре плаває, і Вовка… Хай подивиться на острови, заплави, луки. Я оце слухаю вас, Оксано Василівно, а з думки не йде лист Каті Чемерди. На моїх очах дівча виросло — гарне, лагідне, роботяще. Я з її матір'ю, Мариною, приятелювала. Вона влітку в колгоспі працювала, а взимку в артілі вишивала. Золоті в неї руки були! І Катя кольори відчувала. Талановите дівча росло, я все їй радила вчитися, в інститут вступати. І тепер отака наруга… Тільки ніхто ще Росію не підкоряв. І Гітлер на нас свої ікла поламає. Під Москвою Червона Армія розгромила добірні дивізії гітлерівців і ще громитиме. А ми повинні допомагати армії.

— Мала наша допомога, — проказала Галина Іванівна.

— Хтозна… Може, й не така вже й мала, — заперечила лікарка. — Хіба ж не ми з вами врятували підполковника Червоної Армії Сашу Макарова? А Макаров недавно, кажуть, пустив під укіс ворожий ешелон. Тільки треба ще більше допікати фашистам. І про їх посіпак не забувати. Он Щупак… Пам'ятаєте червоного козака Павла Гармату?

— Як же його не пам'ятати? — озвалася мати. — Хоробрий і безстрашний партизан, герой. І став ворогом. Хто б міг подумати, що такий стане зрадником.

— Яким там зрадником?! — розгнівано вигукнула Оксана Василівна. — Наклеп на нього петлюрівці звели. Чужі гріхи приписали Павлу Гарматі! Тепер я напевно знаю: Щупак порятував кайзерівців, вивів їх болотами на станцію, а потім на Гармату наклеп звели. І тут недобитим петлюрівцям здорово допомогли білогвардійці.

Лікарка взяла сумку:

— Засиділася у вас, а в мене хворі, треба йти — оглянути, хоч трохи заспокоїти, бо ліків нема. Усе пограбували німці. Днями ще зайду. Скажу, коли мусите рушати за зіллям. І хочу попросити Юрка, щоб він пішов зі мною — допоміг принести дещо до лікарні.

— Що? — запитала мати.

— Комендант заборонив брати з громадського господарства будь-які продукти для хворих. Сказав: «Німеччині хворі раби не потрібні! Їй потрібні лише ті, що можуть працювати». Але Саченко тайком як не картоплі, то борошна привезе. І гречки мішок для лікарні дав. А позавчора видав борошна, солі, олії. Я занесла продукти до санітарки, а тепер хочу забрати.

На вулиці лікарка сказала Юркові:

— Привезли вчора трьох хлопчиків, на міні підірвалися. Пішли п'ятеро в ліс — і двох на місці вбило, а цих покалічило. Схованки там шукали.

— Які схованки?

— Коли наші відходили, то щось закопали на правому березі Прип'яті. Частини ще виходили з оточення, а переправа вже була зірвана. Тепер сніг розтав, грунт осів і стало видно, де ті схованки. Недавно поліцаї знайшли в Забловщині закопане борошно. Хлопчаки почули про цю знахідку і теж пішли на пошуки. Ви з Вовкою будьте обережні, не подумайте тинятися по лісі там, де проходила лінія оборони. Дивіться, щоб не забрели на мінні поля. Особливо багато мін лишилося поблизу Льольчиного озера. Там, кажуть, вся земля мінами нашпигована.

Коли вийшли на вулицю, де мешкає санітарка Люба Стромко, на шлях виїхали три автофургони, криті зеленим брезентом. Незграбні важкі машини, натужно ревучи, повзли по вулиці, осідаючи в глибоких коліях.

— Кожен день виїжджають од палацу на Митрикове поле рівно о десятій годині ранку і повертаються о п'ятій, — глянувши вслід машинам, сказала лікарка. — Правда, в четвер і п'ятницю не виїжджають. Ти придивися до них, простеж. Лейтенанта ці фургони дуже цікавлять. Не раз мене про них розпитував.

— Що ж німці роблять на Митрику?

— Невідомо. Поле оточують есесівці. Потім на нього заїжджають оці фургони. Стрілянину там чули, вибухи гранат…

Юрко відніс лікарці сіль та борошно, а коли повертався додому, зайшов до Вовки.

— Я вже думав, що ти й не прийдеш, — сказав той.

— Цілий день довелося дрова сушити. У повітці води, як на болоті.

— І в нас води повно.

— Так що ти мені хотів розповісти?

Вовка заклопотано пригладив рукою каштанове волосся і повагом почав:

— Ти ж знаєш, що материн брат дядько Оксьон, той, що без ноги, був сторожем у сільській крамниці. Як почалася війна, в крамниці лишилося трохи солі, кілька пар чобіт, сувій полотна. Усе це продавець і сховав на горищі крамниці. Ще й глиною замастив схованку. Так недавно приходив дядько Оксьон, розповів мені про ту схованку і радив пошукати. «Я б, — каже дядько, — сам пішов, так на одній нозі далеко не поскачеш!» От я й думаю — треба спробувати. А ти як? Підемо?

— Треба подумати!

— Що тут думати? Давай уночі заберемося на горище і прихопимо чоботи та солі.

— Так там же поряд поліція! Нарвемося на «бобиків» — і пропали.

— Боїшся?

— Треба подумати…

— Воно так, — погодився Вовка. — Тільки й без чобіт сутужно. А там чоботи! І солі треба… Знайшов я в Михалковій копанці кулемет «максим» і три ящики з кулеметними стрічками.

— Може, там ще яка зброя лишилася?

— Не знаю! Вода була холодна, далеко не заходив, а кулемет і ящики на мілині були, так я витяг і сховав у верболозах. Хочеться взяти і лупонути по палацу… Але не можна. На все село напасть буде. Тепер нічого не можна! Можна тільки голодному та роззутому на роботу ходити. А тут чоботи зовсім розлізлися. Кожен день латаю.

Повернувшись додому, Юрко запитав матір:

— Мамо, може, віддати Вовці таткові чоботи? У нього нема в чому з хати вийти. А на острів без взуванки ніяк не можна. Там вужів та гадюк повно.

— Віддай, — погодилася мати. — У тебе ще цілі, а як татко повернеться — можна буде й нові пошити.

Галина Іванівна сиділа за столом, перебирала гречку. У колгоспному гамазеї перед приходом фашистів лишалося багато різного збіжжя. Поряд з гамазеєм почали будувати ще одне складське приміщення, привезли піску, щебеню, жужелиці. Червоноармійці перед відходом у ліс засипали засіки щебенем та піском, щоб німці не змогли скористатися тими припасами. Саченко переконав коменданта, що засміченим зерном варто розплачуватися з людьми за роботу в громадському господарстві. Штарк погодився і наказав за кожен вихід у поле видавати п'ятсот грамів пшениці, гречки або проса, перемішаних з піском та жужелицею. Майже в кожній хаті люди по зернині перебирали заробіток, відділяли його від піску та камінців, товкли в ступах, мололи на жорнах, варили куліш.

Галина Іванівна відсунула від себе купку дрібної жужелиці, запитала Юрка:

— Далеко доведеться їхати за тим зіллям?

— Дід найчастіше збирає його на Дорошевому острові. Часом рушає на Круглик або на Сахалін.

— На який Сахалін?

— Так острів називається. Довгий такий, як Сахалін. Там вужів і гадюк багато.

— А на інших островах є гадюки?

— Вистачає. Тільки ви не бійтеся, гадюка ніколи на людину перша не кидається, завжди намагається втекти від неї.

— Не хочеться мені, щоб Леся їхала по те зілля, — сказала Галина Іванівна. — І плаває вона погано. Взагалі дівчині не годиться вирушати в такі мандри.

А Юркові хочеться, щоб Леся поїхала, подивилася на стариці, на острови. І боятися тут нічого. У діда Захарка не човен, а справжній корабель, хоч танцюй на ньому. Поліція у плавні ніколи не потикається — боїться. Нема там зараз нікого. Це влітку, як настане сінокіс, оживають острови та луки. Тільки зараз і косити нікому — всі косарі на фронті. Якщо Галина Іванівна переживає за Лесю, то нехай дівчина залишається вдома.

Перебираючи засмічену гречку, Леся незадоволено поглянула на матір і сказала:

— Завжди ти всього боїшся!

— Так ти ж дівчина. І не сільська, а міська!

— То й що, як міська?

— Не зумієш розрізнити, де вуж, а де гадюка. Чи ще в якусь халепу вскочиш… Що буде, як на поліцію або на фашистів натрапите?

— А Юрко, а Вовка, а дід Захарко? Йому сто років, і він не боїться, а мені не можна й носа нікуди виткнути — страшно!

— Тобі, Лесю, пішов п'ятнадцятий рік. Вже нібито й не маленька, а мислиш, як нерозумна дитина. Де ті острови? І яка з тебе поміч, лише місце в човні займатимеш. Боюся за тебе…

— А як у Німеччину заберуть?

— Ти ще мала, тебе не візьмуть!

— І таких, як я, німці не минають.

Мати сиділа за столом в сусідній кімнаті, перемальовувала узор. Почувши розмову, вийшла на кухню, сказала:

— Даремно ви, Галино Іванівно, переживаєте. Хай поїде дівчина, хоч трохи провітриться, погляне на красу Полісся. Поліцаї та німці десятою дорогою обминають заплаву. Що їм там робити? А Лесі варто побачити, як зілля збирають, така наука кожному може стати в пригоді.

— Може, й так, — непевно промовила Галина Іванівна, — нехай їде. Ви Юрка посилаєте, не боїтеся.

— І я боюся. Особливо страшно вночі. Стукне вітер віконницями — думаю: прийшли гестапівці, кінець. Лежу і думаю: день пережили, а що буде завтра? За дітей страшно. А де страшніше — чи в оцій хаті, чи на заплаві — не знаю. Мене позавчора викликав начальник жандармерії Гофман — молодий такий, з вусиками, як у Гітлера, допитував, чи немає у вишивальній майстерні комсомольців. Якщо є, наполягав Гофман, я мушу терміново подати список. Якщо нема в майстерні комсомольців, необхідно дати про це підписку. Коли виявиться, що я приховала хоча б одного комсомольця, вся моя родина буде розстріляна… Дала я підписку. А тепер боюся, щоб не знайшлася лиха людина, не подала донос гестапівцям. І за вас страшно.

— Так я до Вовки! — сказав Юрко, взявши батькові чоботи.

Володя страшенно втішився чобітьми, взувся, підійшов до потрісканого дзеркала:

— Оце чоботи! Тепер можна буде й на вулицю вийти.

Походивши по хаті, зняв обнову:

— Взуванка на празник, а поратися можна й у чунях. За подарунок — спасибі.

Юрко повернувся додому, напоїв корову, одягнувся потепліше, сказав матері:

— Я сьогодні вночі піду з дому.

— Куди? — стривожено запитала мати.

— Треба. Можливо, я трохи затримаюся, але ти не хвилюйся. Я буду недалеко. Мушу з однією людиною поговорити.

— Коли ж ти повернешся?

— Не знаю, мамо, може, на світанку, а може, завтра вночі. Не турбуйся, нічого зі мною не трапиться.

— Будь обережним, по селу патрулі ходять. Особливо там, біля палацу.

— Я не до палацу.

Опівночі Юрко підійшов до старого, опаленого блискавкою старого дуба. Не встиг придивитися до товстого, ледь помітного в темряві стовбура, як хтось тихенько запитав:

— Ти?

Юрко по голосу впізнав лейтенанта.

— Я.

Вершина потис хлопцеві руку:

— Іди за мною слідом, гляди не зачепися за корчі!

Мовчки вийшли на схил. Поволі наблизилися до старої закинутої каменоломні. Лейтенант причаївся за кущем бузини, вдивлявся в морок, прислухався, чи ніхто не крадеться за ними. Було тихо, тільки сонно шелестіло обважніле, присипане росою листя та потріскувало сухе гілля. Невдовзі підійшли до каменоломні. Запахло підземеллям.

— Іди за мною, — наказав Вершина.

Юрко бував тут не раз. Треба трохи пройти, а за тим поворотом буде просторо. Лейтенант ішов впевнено, видно, звик мандрувати по каменоломні в темряві, знає кожен закапелок. Коли кам'яний коридор повернув праворуч, Вершина зупинився, дістав з кишені трофейний ліхтарик, — синє примарне сяйво залило сірі похмурі стіни, розлилося м'якими хвилями по нерівній кам'яній долівці. Іти стало легше. Стіни ніби розступилися, коридор поширшав, а вибоїни сховалися в темні закутки. Навколо таємниче чорніли темні отвори давніх виробок, з'являлися, чітко окреслені сяйвом ліхтарика, і тут же зникали. Нарешті лейтенант зупинився біля вузького отвору:

— Прийшли! Потримай ліхтарик, присвіти. Ніяк не можу в темряві відкрити хід до підземелля. Все не на ті, що треба, зірочки натрапляю.

На кам'яній стіні ледь виднілися позеленілі від часу мідні блискітки. Треба добре придивитися, щоб помітити ті металеві цятки. Вершина швидко знайшов потрібні — і стіна ожила. Масивний кам'яний блок поволі повернувся, і перед ними відчинився широкий прохід. Вершина пропустив у підземелля хлопця, зайшов сам, натиснув на мідні блискітки, і важкий камінь слухняно став на своє місце.

Сяйво ліхтарика освітило широкий та високий коридор. Хоча Юрко не раз був тут, його охоплювало якесь незбагненне хвилювання, мимовільний острах. Тут все було повите таїною. Хлопець відчував, що підземелля приховує ще багато різних загадок. Незабутнє враження справило на нього перше знайомство з кам'яним лабіринтом, потім — небезпечна зустріч з Хоткевичем та аптекарем. Часто постають в уяві розмальовані невідомим художником стіни круглої зали, вродливе личко Червоної Красуні. Хто вона, та невідома засмучена дівчина? Звідки вона, чому художник так дбайливо виписав її портрет на кам'яній стіні? Яку ж таємницю оберігає Червона Красуня? Можливо, скарб пана Хоткевича…

Скарби підземелля не давали хлопцеві спокою. Навіть снилися просторі світлиці, вщерть наповнені золотими монетами, розкішними вазами, зброєю. Мабуть, така природа людини, що все їй цікаво, про все хочеться дізнатися. От і не терпиться йому проникнути в найдальші закапелки підземного лабіринту.

— Проходь, Юрку, сюди, — Вершина показав рукою на круглу залу, — допоможеш мені розібратися в таємницях нашої красуні. Мовчить капосна дівчина. Як не підходжу до неї, як не намагаюся порозумітися — даремні мої зусилля. А мене нетерплячка з'їдає. Треба швидше проникнути в сусідню залу, бо там, наскільки мені відомо, мусять бути речі, які нам дуже потрібні. Тупцюємо другий рік на одному місці. Далі нам шлях закритий. Хоча про дещо мені й пощастило дізнатися. Сьогодні покажу тобі мої знахідки.

Лейтенант завів Юрка в кімнату Червоної Красуні.

— Сідай, — сказав він, — трохи відпочинемо. Я як вийшов на болото, зачепився за корч та так гепнувся, що з очей іскри посипалися. Темно, а світити не можна. От і ходимо навпомацки.

Вершина поклав ліхтарик на стіл, стомлено опустився на диван. Юрко уважно глянув на лейтенанта. Він майже не змінився за останній рік. Нічого примітного нема в лейтенанта Вершини ні на лиці, ні в постаті. Звичайна людина, яка своїм виглядом, поставою, манерою говорити нагадувала сільського вчителя — лагідного, витриманого, звиклого до нелегкої повсякденної роботи.

І лише з часом, коли познайомишся з лейтенантом, відчуєш, як заспокійливо впливає на тебе довірливий, навіть співчутливий голос, прислухаєшся до його неквапливих, але продуманих і зважених порад — розумієш, не такий уже й простий чоловік лейтенант Вершина, як може здатися на перший погляд.

Промінь ліхтаря освітлював обличчя Червоної Красуні, личко в дівчини зажурене, на грудях важкі разки намиста на голові — великий вінок з синіх волошок. Юрко роздумував, кого вона нагадує. Червона Красуня дуже схожа на Варю Чміль — позаминулорічну випускницю сільської десятирічки, першу Юркову піонервожату.

— Що у вас дома? — запитав лейтенант.

— Живемо…

— Як прізвище жінки, яка у вас мешкає?

— Справжнє чи те, що в паспорті?

— Справжнє.

— Вострикова Галина Іванівна.

— А як ім'я її чоловіка?

— Востриков Олексій Тихонович. Навіщо вам, Іване Петровичу?

— Треба. Може, пощастить і полковника Вострикова розшукати. Є в мене одна справа. От і викликав тебе, щоб поговорити. У вас жив Карл Карлович Зоммер, учитель німецької мови?

— Ви ж самі знаєте, що жив!

— Знаю. Але мені невідомо, чи навчив він тебе готичного шрифту.

— Навчив.

— Гаразд. І ще одне запитання. Дружина Зоммера говорила по-німецьки не зовсім зрозуміло. Це правда?

— Правда. Генрієтта Карлівна родом з Нижньої Саксонії і розмовляла на діалекті, але зрозуміти можна.

— А ти точно знаєш, що дружина вчителя була родом з Нижньої Саксонії?

— Знаю, бо вона часто розповідала про рідні місця, мріяла хоча б ще раз побувати на батьківщині.

— Тут, Юрку, така справа. Стало відомо, що до Маєра незабаром має прибути важлива птаха — генерал Дітріх, інспектор військ СС з Берліна. Він уже був у палаці, пив каву з Маєром. Але… ніхто з наших перекладачів не зрозумів їхню розмову. Мабуть, фашисти розмовляють якимось діалектом. Отже, надія на тебе, Юрку! Зможеш?

— Тільки і я можу чогось не втямити. Бувало, слухаю Генрієтту Карлівну і перепитую: «Що ви сказали?» А тут — не перепитаєш.

— Тепер давай глянемо сюди.

Лейтенант повернув ліхтар і освітив протилежну від Червоної Красуні стіну. Раніше на ній було зображено барвистий краєвид: річку, далекі замріяні бори, озера.

Нині на стіні виднілися три постаті — запорізького козака, жовніра, турка, які показували на ряди мідних зірочок.

Юрко подумав, що лейтенант розкрив таємницю Червоної Красуні. Кожна постать показує пальцем на ряди мідних блискіток. І кожен той ряд, певно, відкриває хід у глиб підземелля.

— А що там? — запитав Юрко.

— Нічого! Не спрацьовують зірочки. Як я не тис на них — нічого не виходить. Можливо, механізм зіпсувався. Багато часу минуло… А ти помітив, що кожен з них показує в певному напрямку? Жовнір, приміром, на Шляхетське болото. Знаєш, де воно?

— Знаю! Під Озерянським лісом! Там багато чорниці росте.

— А знаєш, чого те болото Шляхетським називається?

— Мабуть, колись якомусь шляхтичу належало. На Прип'яті є невеличкий острів, так його Татарським називають, бо там колись татари табором стояли…

Лейтенант підвівся з-за столу, сказав:

— Доведеться нам, Юрку, братися за вивчення історії. Без неї таємницю Червоної Красуні важко буде розгадати. Та й треба знати минуле своєї землі, як жили наші предки, як боронили свій край від ворога. Я, здається, колись тобі розповідав, що після перемоги Богдана Хмельницького над шляхтою під Корсунем частина ворожих обозів повернула в бік Житомира, але місто захопили загони Максима Кривоноса і перетнули обозам дорогу. Довелося шляхті повертати до Прип'яті. Повстанці кинулися навздогін, бо рознеслася чутка, що шляхта везе багато золота та інших дорогоцінностей. На місці теперішнього палацу стояла фортеця Малий Кодак. Дуже багато селян-білорусів тікало від шляхетської сваволі на Запорізьку Січ, і пани поставили цю фортецю, щоб перехоплювати втікачів.

Юрка хилило на сон, хоча й намагався уважно слухати розповідь лейтенанта.

— Дрімаєш? — запитав Вершина. — Не звик до нашого затхлого підземелля. Візьми кухоль та вмийся, он там, у кутку біля відра, миска — зразу прочумаєшся.

Юрко вмився, витер рушником лице, знову сів за стіл.

— Полегшало?

— Ніби відлягло і в очах посвітлішало.

— Треба вміти переборювати сон. Правда, я розповідаю про все з подробицями і роблю це свідомо. Отак з подробицями любить розповідати Маєр. І ти звикай до такої манери. Не просто звикай, а намагайся уважно слухати і все пам'ятати. Дивися, козак показує в бік старого парку, туди, де знаходиться палац.

— Ну й що? — нетерпляче запитав Юрко.

— Я думаю, що він показує на хід, який веде в ліве крило палацу, саме туди, де знаходиться казарма «чорних кентаврів», вихованців пана Маєра. Якби нам пощастило проникнути в ліве крило, ми б легко знищили це осине гніздо.

— Іване Петровичу, — Юрко пильно придивився до Червоної Красуні,— дівчина теж показує рукою поперед себе! Виходить, що, крім цих трьох ходів, є ще якийсь.

— Правильно, тут повинна бути велика зала «Оргія», про це мені розповідав один чоловік. Є й інші приміщення. Адже на будівництво палацу, на мури, на інші будови брали багато каменю — і на місці колишніх виробок лишилися кам'яні зали. От пан Хоткевич і використав їх для своїх забавок та скарбниць.

— А як ви думаєте, є в тих скарбницях золото?

— Може, й є,— відповів лейтенант, — тільки мене золото найменше цікавить.

— Чому?

— Як тобі сказати? Змалку ненавиджу золото і тих, хто ним володіє! У мене в крові ненависть і до золота, і до його власників. А хіба ти хочеш знайти золото пана Хоткевича?

— І мене золото, Іване Петровичу, не дуже вабить, — відповів Юрко, — а знайти панський скарб хочеться. Уявляєте, заходимо в скарбницю, а там…

— Що там?

— Не знаю, — стенув плечима Юрко, — як подумаю про скарб — дух захоплює від нетерпіння. Може, й там на стінах картини, отакі, як у цій кімнаті. І на тебе, як живі, дивляться люди, які колись мешкали в нашому селі. А Червона Красуня на Варю Чміль схожа!

— Може й таке бути! Може, Червона Красуня доводиться якоюсь далекою родичкою Варі…— Лейтенант на хвилину, замислився, потім сказав — Треба нам розгадати таємницю Червоної Красуні, варто було б пройти й до скарбниць панів Хоткевичів. Нам би зараз і золото в пригоді стало.

— Як? — здивувався Юрко. — Що б ви з ним робили?

— Дав би одному фашисту…

— Фашисту? — ще більше здивувався Юрко.

— Саме так! — підтвердив лейтенант. — І це золото затягло б того бузувіра у саме пекло!

— Виходить, що й золото потрібне.

— Потрібне, — погодився лейтенант, — а зневажаю я його теж заслужено! Дуже багато невинної крові на землі пролито через цей метал. Ходімо, я покажу тобі свої знахідки.

Увійшли в сусідню, Зелену, кімнату. Тут на стінах висіла старовинна зброя, а посеред кімнати стояв круглий стіл, у кутку виднілася тумба, на ній тьмяно блискотіла потемніла срібна ваза. Юркову увагу привернула блискуча крива шабля з позолоченим руків'ям, з написом незрозумілими химерними літерами.

— Арабська шабля, — пояснив Вершина, — а що на ній написано — не знаю. У цих кімнатах, у Рожевій і Зеленій, пани грали в карти. Освітлювали приміщення лойовими свічками.

Юрко підійшов до срібної вази.

— Три літри води вміщує ця посудина, — промовив лейтенант, — а срібло надає воді цілющих властивостей. Це виріб давніх майстрів. І, можливо, він прибув у це підземелля разом з шляхетським обозом. А тепер я покажу тобі мої знахідки.

Проминули Червону кімнату, де стояло кілька високих ліжок, і зайшли в Рожеву.

Лейтенант, показавши на крісло, обтягнуте рожевим оксамитом, сказав:

— Сідай!

І сам сів, дістав з шухляди стола зелену папку, перев'язану голубою стрічкою, поклав її перед собою.

— У цій кімнаті,— сказав лейтенант, — аптекар Сиволап зберігав свої архіви. І я натрапив у них на досить важливі документи. Є тут записи, що стосуються і вашої родини. Підлою і підступною бестією виявився цей аптекар.

— До чого тут наша родина?

— Не поспішай! Про все дізнаєшся! Сиволап вів щоденник. І тут є записи, що дуже мене цікавлять. Я підкреслив їх червоним олівцем. Можливо, ти, Юрку, щось зможеш до них додати. Взагалі раджу прочитати щоденник уважно.

— Навіщо?

— Як тобі пояснити, — задумливо промовив Вершина, — Цікава психологія Сиволапа. Не наша вона, не радянська… І ми часом не підозрюємо, що така погань існує на світі — підступна і отруйна погань! А знати своїх ворогів треба! Сиволап — петлюрівець, дворянин. Маер — фашист. А вони як рідні брати. Одному богу моляться! Золоту!

Лейтенант розв'язав голубу стрічку, дістав з папки журнал, поклав його на стіл, підсунув до себе ліхтар.

— Сиволап своєю виучкою дуже нагадує Маєра, — продовжував Вершина, — ті ж підступи, ті ж інтереси. Недавно в Зоряній відбулася розмова між Маєром і Щупаком. Маєр розпитував старосту про Білу вежу. Фашиста цікавить майстерня по виготовленню фальшивих грошей. Можливо, гестапівець покладає певні надії і на Юргена Берга. Під час розмови з Щупаком був присутній перекладач, зовсім не бажана в таких справах особа. З Юргеном Бергом можна говорити відверто, без свідків. Але хто такий Юрген Берг, наскільки йому можна довіряти? Можна сподіватись, що тобі влаштують якусь підступну перевірку. Все може бути! Колись пан Сиволап зумів обвести мене навколо пальця! І як зумів! Сам прочитаєш, зрозумієш.

Юрко слухав лейтенанта уважно, не перебиваючи.

— Є ще одна справа, яка може тебе стосуватися. Маєр дозволив старості відкрити в селі крамницю. Щупак має скуповувати в Києві золото для гестапівця. Компаньйоном Щупака буде Трохим Свічка. Ми підкинемо трохи й своїх товарів. І, можливо, що власників крамниці буде супроводжувати в Київ фольксдойч Юрген Берг. Для нас, партизанів, це дуже важливо. Я говорив з командиром партизанського загону Михайлом Сергійовичем Коваленком.

— А де підполковник Макаров? — запитав Юрко.

— У нашому загоні. Передавав тобі привіт, дякував за порятунок.

— І більше нічого?

— Нічого. А що він повинен був передати?

— Обіцяв взяти мене в партизани, казав: трохи обживеться і мене забере.

— Ні, Юрку, ти мусиш бути тут, біля Маєра! Я певен, що він звернеться за допомогою до Юргена Берга! Нема йому більше до кого звертатися. Треба лише набратися терпіння і чекати.

— А де буде Щупакова крамниця?

— Біля школи! Там, де зараз поліція. А чого це тебе так цікавить?

— Там, на горищі, заховано припаси. Вовчин дядько Оксьон розповів про ту схованку. І ми з Вовкою думаємо піти та взяти солі, полотна, чоботи.

— І не рипайтеся, бо там кожної ночі поліцаїв виставляють. А солі ми вам підкинемо, і цукру Трохим Свічка привезе. Ще є одна справа.

Лейтенант нагнувся, висунув нижню шухляду стола, дістав сувій пергаменту, розгорнув його, поклав перед Юрком, запитав:

— Зможеш прочитати напис на цьому документі? Як я не бився над ним, а нічого не міг розібрати.

Чорними, трохи вицвілими чорнилами, готичним шрифтом на пергаменті великими літерами було написано: «Каменоломня біля сіл Стара Гута і Бондарі, а також план підземного монастиря святого Флора на десяте вересня 1863 року». Між чорними квадратиками петляла чітко окреслена підземна дорога від Балабанового косогору до села Стара Гута, а вправо від неї відходила вузенька стрічка до підземного монастиря та села Бондарі.

— Прочитав? — запитав Вершина.

— Прочитав.

— Що ж воно там пишеться?

Лейтенант уважно прослухав Юркове пояснення, зробив помітку в своєму записнику, сказав:

— Тоді переклади, Юрку, напис і на звороті пергаменту. Можливо, що він нас наштовхне на розгадку таємниці Червоної Красуні. Цей документ таїть в собі неабияку таємницю, так мене переконував один знаючий чоловік.

Юрко підсунув до себе цупкий, потемнілий пергамент, придивився і помітив дрібні літери: «Пауль! Моє становище ще більше ускладнилось. Пан Хоткевич підозрює, що я вручив своїм спільникам план підземного лабіринту, на якому зазначено вхід і вихід з майстерні та місцезнаходження скарбниці. Останню частину плану підземелля я передав через художника Остапа Заворицького майстру Семену Береговому. Він і вручить тобі решту пергаменту. Учора загинув художник Заворицький. Не знаю, чи зумів він виконати моє прохання. Тепер моя черга. Передаю тобі недостаючу частину плану каменоломень. Половина цього сувою має знаходитися в Семена Берегового. Дукати сховані в келії монастиря святого Флора. Над келією в камені вибито хрест. Прощайте всі. Твій батько Франц Берг. 30 вересня 1863 року».

— Іване Петровичу, хто такий Франц Берг? — допитливо глянувши на Вершину, запитав Юрко.

— Якщо вірити документам, які я вручив тобі минулого літа, твій предок, виходець з Пруссії, який добудовував Білу вежу та обладнував підземелля. Він і передав частину плану каменоломень своїм нащадкам. Половина пергаменту лишилася в родині Франца Берга, ця, що лежить перед нами. А другої половини немає. І нам треба її знайти.

— Де? Та й коли це діялось… Може, та половина згоріла або лишилася в підземеллі.

— Спробуємо пошукати. Тут ми нічим не ризикуємо. Я певен, що на тій частині плану мусять бути позначки, які показують дію механізмів, що відчиняють і зачиняють вхід у ліве крило палацу та до фальшивомонетні.

Лейтенант ходив, заклавши руки за спину, радив Юрку, як діяти далі:

— У Бергів збереглася частина плану. А решта до них не потрапила. Можливо, припадає пилом у вас в якомусь закутку, а можливо, зберігається в родині вчителя Олександра Васильовича, бо це його прапрадід був колись панським художником. Учитель все своє життя збирав експонати, пов'язані з історією села Жовтневе. Треба піти до нього, поговорити, розпитати.

Лейтенант заглянув у свій записник і сказав:

— Підеш до Івана Гончара і передаси йому, що товар мусимо забрати не пізніше наступної середи. Прийдемо за ним у вівторок. Зустріч там же, де й раніше, — хай прибуде вчасно.

— Який товар ви мусите забрати у Івана? — спитав Юрко.

— Товаришу Береговий, — лукаво проказав лейтенант, — ви хочете знати те, що вам не можна. — І серйозніше додав — Ти, Юрку, мусиш знати те, що тебе стосується, — і не більше. Якщо, скажімо, ти будеш готувати «товар» разом з Іваном — тобі скажуть, що до чого. Зрозумів?

— Зрозумів, Іване Петровичу, — винувато озвався Юрко.

— Ще раз попереджаю — не проявляй ніякої цікавості при розмові з Маєром. Ти мусиш, як справжній фольксдойч, бути слухняним і шанобливим. Фашисти не церемоняться з тими, кого вони запідозрять, хто викличе недовіру. Треба слухати, непомітно за всім спостерігати, запам'ятовувати — і не більше.

Лейтенант поглянув на ручний годинник:

— Дві години ночі. У тебе лишається година для ознайомлення з архівом Сиволапа. І обов'язково розпитай матір про план підземелля. Може, друга частина пергаменту лежить собі спокійно у вашій Зоряній скриньці, а ми тут сидимо та сушимо мізки.

— Нема в нас ніяких планів, — впевнено відповів Юрко, — бо я таки побачив би… І мати ніколи не розповідала.

— Ти все одно розпитай, — наполягав Вершина, — можливо, про щось дізнаєшся. Пан Хоткевич скарав Берга, і Заворицького, і Берегового за намір передати повстанцям план підземелля. Я давно знав про цю подію. Берг, Береговий — це й навело мене на думку зробити тебе фольксдойчем. До того, твій прадід — виходець зі Львова. І ніхто не зуміє довести, хто він був — німець, турок чи француз. Не буду тобі більше заважати. Читай сповідь петлюрівця Сиволапа, а я піду та займуся своїми справами.

Юрко взяв до рук зшиток, розгорнув його, підсунув до себе ліхтар і прочитав на першій сторінці:

«1920 рік. Село Відрадне. Маєток пана Хоткевича. Підземелля — Рожева кімната». На наступній сторінці тим же чітким, трохи нахиленим вправо почерком, було написано: «Я, потомствений дворянин Владислав Загорський, перебуваю на нелегальному становищі. І, як той злочинець, живу під чужим іменем, не маю ні друзів, ні родини, ні власного притулку. Все загинуло, все пішло шкереберть — маєтки, капітал, становище. Я, полковник гетьмана Скоропадського, перебуваю нині на жалюгідному становищі сільського аптекаря, живу в глухому закутку, забутому богом і людьми, і відчуваю себе, як на пороховій бочці. Хто б міг подумати, що якісь неотесані мужлани казатимуть мені «ти», ляскатимуть мене по плечу, і я п'ю з ними сивуху? Як я їх всіх ненавиджу! І водночас мушу бути лояльним, манірним, ввічливим. Єдина моя відрада — похмуре і мовчазне підземелля. Цей кам'яний лабіринт годує мене, одягає, дає можливість відпочити і шкодити «товаришам». Позаминулої ночі я пробрався в комору комунарів і випустив на підлогу гас із бочки. У гасі вимокло насіння для посіву. Хай тепер сіють комунари на комунівській землі жито, пшеницю і всяку пашницю, протруєну гасом. Хто б міг подумати, що я, ваше благородіє Владислав Загорський, буду проникати в це чарівне підземелля, користуючись брудним водозливом. — Останні слова підкреслені червоним олівцем. На полях щоденника поставлено три знаки оклику. Юрко уважно прочитав сторінку, перегорнув її, розгладив пом'ятий папір і став читати далі: — Ходжу на збори, проголошую промови, закликаю пролетарів будувати соціалізм і тремчу, як той заєць під час листопаду. Надто вже часто відчуваю на собі уважний погляд Вершини. Я написав на цього більшовика-фанатика безліч анонімок. І все даремно. Надто чиста в нього пролетарська біографія, але мої анонімки попсували йому нерви, позначилися на кар'єрі. Цей інтелігент з народу надто проникливий, і мені здається, ніби він відчуває, що я не «товариш» Сиволап, а хтось інший. Можливо, мене мучить совість із-за батька цього лейтенанта. Надто все несподівано трапилося. — Це речення було підкреслене червоним олівцем. — Треба мати більше спокою і витримки. Треба жити і боротися! Шкодити і шкодити! Хай згине все, як казали древні. Але все це не так просто, коли ти один, не відчуваєш ніякої підтримки. Я часто жалкую, що мені в свій час не вкоротила віку куля котовця або будьоннівця. Яке це щастя, моє підземелля! Лише тут, серед цих мовчазних стін, я відчуваю себе тим, ким я є насправді. Здається, ніби нічого не змінилося, не було революції і мені не довелося позбутися своїх маєтків, багатства, привільного і безтурботного життя. Дуже важко грати роль скромного сільського аптекаря, безпартійного більшовика, і ні поглядом, ні голосом ніде не видати справжніх своїх настроїв. О люди, о час! Єдина надійна людина — це Консул. Сотник — надзвичайно кмітливий і далекоглядний розвідник, його метод — вища математика, недоступна для простих смертних. Я теж би хотів мати подібну витримку. Людина без нервів і без емоцій. Але не всім це дано! Жаль, що Консул поселився на Васильківських Дачах. Це далеченько. Але так треба. Кращого місця мешкання для Консула, як Васильківські Дачі, не вигадаєш. — Майже вся ця сторінка була підкреслена червоним олівцем. — Я радий, що мені пощастило дістати потрібні документи Консулу, хоча й довелося низько кланятись Шарпинському. Допомагає мені і отаман Голий. Але все одно я самотній і мушу крутитися, як білка в колесі. Один необережний крок — і мені кінець. Я не боюся смерті, але мені страшно, що не зможу помститися за втрачені маєтки, за нашу поразку. Боже, за які гріхи ти так тяжко караєш нас? Прибуття Консула ми відзначили тим, що спалили олійню в селі Відрадному. Потім відбулися збори трудящих. Я виступав на них, закликав до пильності, засуджував підступи класових ворогів. Знову в селі побував Консул, він замовив вишиту сорочку в місцевій майстерні.— Слова «замовив сорочку в місцевій майстерні» підкреслено червоним олівцем. — Не варто йому часто з'являтися в це село, хоча він і перебував тут лише кілька днів, коли пан Хоткевич збирав своє розграбоване майно».

На наступній сторінці запис зроблений фіолетовим чорнилом: «Давно не заглядав до щоденника. Не було ні часу, ні бажання. Нарешті перемога! Мені пощастило розіграти чудовий спектакль. Вершина і інші «товариші» мали можливість переконатися, що «товариш Сиволап» — це людина, безмежно «віддана» ідеалам світової революції. Я задоволений собою. Врятував «товариша» Вершину від «явної загибелі». Операція пройшла блискуче. Ні, недаремно навчали нас наші вчителі. У загоні отамана Голого виявилися зрадники. Вони змовилися між собою і вирішили йти просити в більшовиків милосердя, пробачити їм класову сліпоту. Про це стало відомо Консулу. І сотник (слово «сотник» підкреслене червоним олівцем) вирішив ліквідувати перебіжчиків і зміцнити моє становище. Під час бою за хутір Вишневий отаман Голий наказав тим перебіжчикам атакувати більшовиків. Ті зраділи і побігли здаватися. І в цей час Голий поранив Вершину. Перебіжчики наближалися до мене. Ніхто з них не стріляв у мій бік. Я «хоробро» кинувся на зрадників, бо нічим не ризикував. Перед боєм Консул висипав порох з їхніх патронів. Я, як зайців, перестріляв тих «вояків» і потім на своїх плечах виніс з поля бою Вершину. Так я став «героєм». За свій «подвиг» я був нагороджений довір'ям впливового Вершини, колишнього наймита пана Хоткевича».

На наступній сторінці знову запис про лейтенанта Вершину. Сиволап злорадно описував, як при допомозі працівника міліції Шарпинського та інших вірних людей пощастило звести наклеп на колишнього командира червоних козаків Павла Гармату. «Червоний козак» був звинувачений у зраді, і незаперечно доведено, що він тісно співробітничав з кайзерівцями та петлюрівцями. Як і треба було сподіватися, Вершина взявся виручати Гармату, але нічого не зміг довести, бо Шарпинський надійно підготував п'ять свідків-«очевидців». Тепер Вершині довго доведеться переживати ту історію. Надто виразна пляма впала на його наймитську біографію. За операцію довелося вручити Шарпинському тридцять п'ять золотих монет. Жаль, Що я не маю доступу до скарбниці пана Хоткевича. — Слова «до скарбниці пана Хоткевича» підкреслені червоним олівцем. — Як мені потрібне зараз золото! І знаю, що воно лежить у цьому глибокому підземеллі. Досить натиснути на мідні блискітки, як непорушні кам'яні стіни оживуть і відкриється шлях до скарбниці, але не знаю, як треба тиснути. Пан Хоткевич навіть мені, своєму найближчому другу, не відкрив таємницю. Не раз казав, що хід до скарбниці відкривається інакше, ніж із Зоряної кімнати. Тут діє зовсім інша механіка. Я легко можу проникнути в будуар, в колгоспну комору, в Зоряну кімнату, але шлях до золота и фальшивомонетні мені закритий». (Майже весь цей запис акуратно й старанно підкреслений рівною червоною лінією.)

Юрко ще раз уважно прочитав сторінку. Окремі місця запам'ятав, щоб поміркувати над ними, і знову заглибився у щоденник: «Маючи потрібну кількість золота, я міг би перейти кордон, поселитися на півдні Франції або виїхати до Америки, купити віллу на березі моря і спокійно чекати настання кращих часів. А рушати за рубіж без золота — марна справа. Там я нікому не потрібний, ніхто мене там не чекає — я буду приречений на голод і жалюгідне існування. Я не вірю, що більшовики-комуністи протримаються довго. Не можуть вони протриматися, не зуміють вони вистояти проти такої могутньої, розвинутої держави, якою є на сьогодні Німеччина. І я певен, що Гітлер піде рано чи пізно на Схід. Учора прибув Консул і ознайомив мене з радісними новинами, передав привітання від моїх друзів. Як я заздрю їм, заздрю і сподіваюся на їхню допомогу. Є надія на зустріч. Але знову на заваді постає золото! Зараз у мене лише тисяча золотих монет. Це мізерія! Вирушати у відкрите море з такою сумою — безглуздя. Хай вони лежать у тайнику і чекають свого часу. Їх надто мало на придбання вілли на березі моря. Часом приходжу в підземелля, дістаю з тайника свій скарб і перераховую монети. Їх блиск пробуджує в мені надію на кращі часи.

Консул готує замах на лейтенанта Вершину. Давно пора усунути з нашого шляху цього більшовика-фанатика. І все ж я заборонив Консулу здійснити цю акцію. Не час. За спиною лейтенанта відчуваю себе певніше. Як-не-як, а ця людина вірить мені і може з часом стати в пригоді.

Діяти! Споювати, розбещувати, підривати економіку!

Намагався сплести павутину навколо комірника Василя Берегового. Не зміг. Треба заприятелювати з Береговим. Увійти в довір'я, зав'язати тривке знайомство. Пан Хоткевич не раз розповідав мені, що предок цього Берегового був неабияким майстром, і він виготовляв хитромудрі замки для підземелля. Цей майстер разом з своїми спільниками викрав план підземелля, на якому позначено вхід до скарбниці. Як би я хотів стати власником цього плану! Я вірю, що є можливість проникнути в скарбницю! І якесь шосте чуття говорить мені: ключ до скарбниці зберігається в Берегового! Якась же ниточка, що веде до таємниць підземелля, мусить лишитися в цій родині. Треба діяти!

Доведеться попросити Консула написати на Берегового чергову анонімку, звинуватити його в крадіжці колгоспних продуктів, можливо, підкинути в його повітку пару мішків пшениці. І потім захистити Берегового від підступних наклепів та звинувачень класових ворогів».

Кілька сторінок було вирвано. А далі: «Зустрічаю Новий 1935 рік у підземеллі. Не можу бути серед «товаришів», здають нерви. Кожен день п'ю валеріанові краплі. Прагну спокою і самотності. Мене охопило почуття приреченості. Невже все загинуло? Ні! Ні! Ненавиджу все і всіх! Хами вчаться, виводять на наші поля комбайни! Будують соціалізм! Я «допомагаю», як можу! Удвох із Консулом спалили трактор і склад з пальним. Дрібниці! Проникаю з будуара пані Антоніни в колгоспну комору, набираю сала, меду, борошна. Заняття «гідне» потомственого дворянина. Але продукти потрібні для підтримки наших. Консул возить їх в Київ і збуває своїм знайомим». (Слова «проникаю з будуара пані Антоніни в колгоспну комору» підкреслені червоним олівцем. На полях рукою лейтенанта Вершини зроблено напис: «У будуарі пані Антоніни зараз знаходиться фотолабораторія Маєра».)

Юрко двічі прочитав напис, зроблений Вершиною, і знову заходився вивчати записи. На наступній сторінці Сиволап записав: «Мені знову пощастило! У районній міліції працює Борис Шарпинський. До революції батько Шарпинського мав на Хрещатику ювелірний магазин. Сам Шарпинський робив певні послуги петлюрівській контррозвідці. Він видає себе за сина бідних ремісників, проник у міліцію, став молодшим лейтенантом. Це дуже цінна і потрібна людина! Шарпинський за двадцять золотих п'ятірок видав паспорт Консулу! Золото діє безвідмовно! 20 жовтня, 1935 рік».

Знову вирвано кілька аркушів. Потім: «Надзвичайно неприємна подія. У село прибув новий агроном Мороз. Ця людина украла в нас бронепоїзд «Гандзя». Мороз бачив мене в мундирі петлюрівського полковника. Позавчора цей Добродій сказав мені: «Я нібито з вами десь зустрічався». Добре, що колись я носив вуса, а тепер змушений носити окуляри. Що буде, як цей агроном пригадає, де ми зустрічалися з ним на початку 1919 року! Треба терміново знешкодити! Живеш і тремтиш, кожної хвилини чекаєш, як тебе вхоплять за горлянку. Добре, що Консул має паспорт. Радісно відчувати, що ти не один, що поряд є близька людина. 26 лютого 1937 року».

На наступній сторінці зеленим чорнилом було написано: «Мороз арештований! Дійшла чутка, ніби лакей Олександра Хоткевича украв речі (золото, картини), сховав у своїх родичів. Чи так це? Розпитував брата цього лакея — Тимофія Пампушку — і нічого не зміг дізнатися. Лакей украв список підозрілих осіб села Жовтневе, що зробив Консул. Небезпечно…»

Юрко намагався запам'ятати місця, підкреслені червоним олівцем.

До кімнати ввійшов лейтенант Вершина:

— Все прочитав?

— Усе. Тільки тут багато сторінок вирвано.

— Досить і того. Нам лише б потрапити в будуар пані Антоніни — і зможемо мати фотокартки диверсантів, але для цього необхідно знати таємницю Червоної Красуні. Зрозумів?

— Зрозумів. А де знаходиться водозливна труба, я знаю. Вона до липової алеї підходить. Там у видолинку чавунна решітка, а під нею колодязь. З колодязя стічні води збігають по цементній трубі до Вовчого яру. Ми часто пробиралися з хлопцями через трубу в парк. І колись там знайшли іржавий наган. Може, його Сиволап загубив.

— Як же ви потрапляли в парк, коли колодязь накритий чавунною решіткою?

— У ній ми дірку пробили молотком.

— І велика там дірка?

— Не дуже. Я пролізу, а ви — ні!

— Колись виберемо час, підемо та оглянемо те місце. Може, ця труба й нам в пригоді стане. Треба так, щоб ніхто не побачив, перевірити всі дані, що наведені в записках аптекаря. Мусимо оглянути водозлив, підеш до Тимофія Пампушки, пошукаєш списки, спитаєш матері, хто замовляв сорочки з Васильківських Дач. Цікаво, чому Сиволап так боїться за списки підозрілих осіб? А може, я знаю почерк… Так хто ж такий цей Консул? Чи не можна через ці списки вийти на цього бандита? Де їх шукати? Тобі час рушати додому. Ходім, я проведу тебе до Прип'яті і хоч трохи подихаю свіжим повітрям.


Розділ другий

ВТІКАЧ З БОБРОВОГО ОСТРОВА


Уранці Юрко побіг до Івана Гончара, розповів йому про наказ лейтенанта — підготувати «товар».

— Як побачиш лейтенанта, розповіси: через три дні все буде зроблено. Важко мені самому, а помічників брати неохота! От і кручуся, як муха в окропі…— сказав Гончар.

Юрко мовчки слухав скаргу Гончара, ні про що не допитувався.

— А ти що будеш робити цими днями? — несподівано запитав Іван.

— Як земля протряхне, будемо копати город, і гній треба вивезти, і на острови маємо поїхати зілля збирати. А що?

— Хочу, щоб ви з Вовкою допомогли мені схованки в лісі розкопати і знову замаскувати, аби поліцаї на них не натрапили. Позавчора в Климовому урочищі вони розкопали одну, а там чоботи, шинелі. Партизанам така знахідка у великій пригоді стала б…

— Допоможемо! А де ти схованки познаходив?

— На березі Льольчиного озера. Я одну розкопав, а там гранати.

— А що в інших?

— Не знаю. Не встиг розкопати. Я тол партизанам добуваю… І мінні поля розміновую. Пам'ятаєш пораненого командира Пилипа Сергійовича?

— Пам'ятаю.

— Він спеціаліст по мінах і мене навчив. Я тепер можу сам міну поставити, захочеш — тебе навчу. А ви куди по зілля поїдете?

— Ще не знаю. Мабуть, на Дорошів острів. Там дід Захарко найчастіше трави збирає.

— Там катер затонув.

— Звідки ти знаєш?

— Минулого тижня був з хлопцями, вирішили покупатися. Я пірнув, а там катер. І кулемет на катері.

— А ще що ти бачив на катері?

— Нічого. Вода була холодна, глибоко.

У середу на світанку Юрко, Вовка та Леся з дідом Захарком вирушили по зілля. Галина Іванівна провела Лесю до Прип'яті, приказуючи:

— Сиділа б краще дома…

Човен швидко перетнув Прип'ять і вузькою протокою поплив до Дорошевого острова. Дід Захарко, в старій вилинялій свиті, в облізлій хутряній шапці, сидів на кормі. Леся, в тіснуватім приношенім пальтечку, в чоботях, запнена хусткою, примостилася на вузенькій лавці і зачаровано дивилася на вранішню Прип'ять. Над річкою, над заплавою, над верхів'ями старих верб снувався туман. Над вузенькою притокою стояли високі очерети.

Юрко з Вовкою веслували. Пливли мовчки. Навколо тиша. Тільки над головами раз у раз проносилися табунці диких качок. Коли туман трохи розійшовся і над плавнями засяяло сонце, пристали до острова.

Тут дід Захарко часто збирав цілюще зілля і знав кожну стежину, кожен кущик. Нині ж сталося щось лихе, незбагненне. І верби, і ожина, і трава прив'яли, наче їх прибило приморозками. Суха трава ледь чутно шерхотіла під ногами.

Над островом стояла німа тиша. Ніде не озивалася жодна пташка. Навіть грачині гнізда на прибережних вербах були порожні.

Вовка оглянувся навколо і сказав здивовано:

— Не острів, а пустка! І птахи звідси повтікали! Дивина та й годі!

Неподалік на пагорбі побачили стовп з дошкою, на якій німецькою й українською мовами було написано: «Увага! Заборонена зона! Прохід на острів суворо заборонений! За порушення наказу — розстріл!»

Дід Захарко, мружачись, дивився на дошку й питав:

— Що воно там написано, га?

— Тікати треба, — відповів Вовка, — бо буде нам каюк!

— Отак і написано, що буде нам каюк? А за що ж це?

— Тікаймо, діду, — тривожно сказав Юрко, — тут фашисти отаборилися, всіх, хто сюди поткнеться, погрожують постріляти!

— Тепер ясно… — захитав головою дід.

Човен швидко відчалив від острова, пірнув у зелені очерети, сховався у вузенькій, зарослій білими ліліями стариці.

Дід Захарко зняв з голови шапку, витер нею спітніле обличчя:

— Пропав острів! А трави на ньому було море! Доведеться нам далі, хлопці, паняти! Подамося тепер на Бобрів! Там теж є зілля. Тільки спершу завернемо на Круглик.

Круглик — невеликий острівець, оточений двома глибокими старицями. На ньому росло з десяток старих дуплистих верб, а на мілині під берегом водилися раки.

Човен швидко віддалявся від Дорошевого острова — і Юрко полегшено зітхнув. Ніколи не сподівався він, що німці доберуться до цих загублених у зелених плавнях безлюдних островів. І трави пожухли… Чого? Мабуть, чимось затруїли землю. Навіщо? І чому там заборонена зона? Добре, що не нарвалися на фашистів. А може, й на Круглик потикатися небезпечно? Треба бути обережним…

— А чи не краще повернутися додому, діду? — спитав Юрко.

— Так зілля ж треба! Оксана дуже просила, сам знаєш. Давай так зробимо: як підпливем до Чорного лісу, ти або Вовка полізете на вербу і подивитеся, як там на Круглику. Є на острові німець — попливемо далі.

Човен пристав до берега біля Чорного лісу. Вовка видерся на верхів'я високої верби, оглянув острів, що купався в зелених травах, верби мерехтіли молодим зеленим листям.

— Тут нема нікого! — сказав Юрко.

— От і добре, — зрадів дід Захарко.

— У цій стариці, навпроти острова, затоплено катер, — сказав Юрко.

— Вигадуєш! — засумнівався Вовка.

— Я не вигадую, тільки пошукати треба.

Вовка шубовснув у воду, виплив на глибінь, пірнув. Юрко — слідом за ним і поплив під водою, уважно оглядаючи дно, — катера не було. Мабуть, вигадав Гончар, бо навіщо заходити катеру в ці стариці?..

Вийшов на берег, оглянувся. Вовки не побачив. Невже він і досі досліджує дно річки? За хвилину той виринув і, важко дихаючи, сказав:

— Там катер!

— Де?

— Проти отієї розлогої верби, я точно запримітив. Пам'ятаєш, перед війною ходив по Прип'яті. Так він тепер на дні стариці затоплений. Збоку пробоїна така, як двері, а всередині якісь ящики… На кормі кулемет. А більше нічого я не встиг роздивитися. Давай разом пірнемо…

Пірнули. На піщаному дні стояв катер. Років два тому на цьому катері Юрко разом з татком та матір'ю їздили в Київ. Капітан виявився татковим знайомим. Юрко стояв неподалік стернового колеса і захоплено спостерігав, як капітан упевнено веде катер по широкій Прип'яті. Той, помітивши хлопця, спитав тата:

— Твій козак?

— Мій.

— Видно.

Він підкликав до себе Юрка, сказав:

— Працюй, хлопче, поведи катер, а я трохи відпочину і подивлюся, на що ти здатний. Бери, бери — не бійся!

Юрко несміливо взявся руками за рульове колесо, глянув на капітана, ніби питав, куди кермувати. Хлопець розумів, що капітан не стомився, а просто вирішив зробити йому приємність.

— Молодець, — усміхнувся капітан, — добре ведеш, а тепер давай я попрацюю, бо під цим берегом є мілина: щоб ми з тобою не сіли на неї — тоді доведеться довго відпочивати. Кінчай сім класів і приходь до нас у пароплавство. Вивчишся і будеш капітаном. Я тобі передам своє судно. Воно хоч і бувало в бувальцях, а ще не один рік плаватиме по нашій Прип'яті…

Тепер катер з розтрощеним боком стояв, зарившися носом у дно стариці, а навколо нього снували зграйки дрібних рибок. Від катера тягнувся товстий металевий трос і зникав у каламутній воді. Мабуть, тягнув баржу і потонув. Вовка підплив до пробоїни, заглянув у неї, піднявся до капітанської рубки. На підлозі під колесом побачив людський кістяк. На кормі стояв кулемет з піднятим угору стволом, од нього звисала кулеметна стрічка.

Хлопці спливли на поверхню. Над Прип'яттю світило яскраве сонце, його проміння приємно лоскотало охололу шкіру.

— Бачив? — запитав Юрко.

— Ага…

— А в рубці кістяк; мабуть, капітан катера. Пам'ятаєш його? Федором звали. Любив хлопців на катері катати. Колись до нас приходив…

— А може, то й не капітан…

— Він! Я пам'ятаю, як він розповідав, що капітан завжди останнім мусить залишати свій корабель, коли тому загрожує загибель. У нього дружина в Києві залишилася і четверо дітей.

— А ти звідки знаєш?

— Знаю! Він обіцяв до нас у гості з усією родиною приїхати на літо…

До Бобрового острова веде з десяток рукавів, тільки не кожним можна добиратися до нього. Позаминулого літа в плавнях знімали фільм «Мауглі», то Юрко був провідником і на своєму човні возив режисера оглядати острівці та зарості очеретів.

— Сюди правуй, ліворуч, — вивів Юрка з задуми голос діда Захарка — Ще трохи погребемо, а там і до Бобрового недалеко.

Юрко й сам знає, що недалеко, бо він серед цих рукавів та острівців — як дома. Цей острів ще до війни був оголошений заповідником, і на ньому поселився лісник Микола Петрович Яцько. Син лісника, Павло, вчився у восьмому класі і квартирував у Вовки.

Хоча Павло й був на два роки старший за Юрка та Вовку, він заприятелював з хлопцями, часто грав з ними в шахи, переповідав прочитані книжки. А читав він багато. Бібліотекарка, яка працювала в сільській бібліотеці, помітивши у вікно юнака, занепокоєно говорила:

— «Професор» іде! А в мене для нього нема ніякої новинки! Всі книжки в бібліотеці перечитав.

Павло Яцько приходив до Юрка, брав книги, читав. По суботах, коли закінчувалися заняття в школі, сідав у човен і рушав на Бобровий острів провідати рідних. Хлопці часто супроводжували Павла. Його батько завжди був радий гостям.

— Молодці, що приїхали, — задоволено промовляв він, — от підемо до бобрів, побачите, який будинок вони спорудили. Там таке будівництво розпочали, що просто диво! От майстри так майстри!

Павлова мати, тітка Варка, незлобливо гримала на чоловіка:

— Носиться мій чоловік із своїми бобрами!.. Он син приїхав, гості, а він — про бобрів… Усе це Костянтин Сергійович винен.

— А спостерігати за бобрами дуже цікаво… — виправдовувався лісник. — От хоча б учора…

— Учора було, та загуло, — перебивала чоловіка тітка Варка, — а ти про сьогоднішнє думай, гостей до хати запрошуй.

І до хлопців:

— Як почне мій Микола про бобрів говорити, то лишитеся і без обіду, і без вечері. Ось приїде Костянтин Сергійович, то вже тоді, чоловіче, відведеш душу, наговоришся про своїх бобрів досхочу.

Юрко знає, що Костянтин Сергійович, професор з Ленінграда, уже літній чоловік, може годинами непорушно сидіти на березі і спостерігати за бобрами.

Біля озера росла стара товстелезна верба. Лісник запевняв, що їй не менш як триста років. Якось у вербу вдарила блискавка і вогонь випалив серцевину. Лісник влаштував під тією вербою «кабінет» професора. Запам'яталася Юркові нічна мандрівка. Ніч видалася такою ясною, що кожна гілочка, кожна травинка здавалися политі живим сріблом.

Попереду йшов лісник, за ним професор, а далі хлопці. Лісник розповідав:

— Мій дід лісникував тут, потім батько, а тепер я тут господарюю. Попрацюю ще років з двадцять, а там передам ліс Павлові, хай він бобрів доглядає. Я їх як людей шаную. Колись, розповідав мені дід Микита, на острові було багато бобрів. На багатьох озерцях їхні хатки стояли. А потім пан Хоткевич як заходився полювати — відстрілював їх нещадно, бо усьому своєму сімейству захотів пошити боброві шуби. З того часу вони й перевелися. А тепер, дякуючи вам, Костянтине Сергійовичу, знову прижилися вони в цих місцях, греблю збудували, ще й ремонтують кожного року.

Намагаючись триматися ледь примітної стежки, вийшли на берег озера, сіли на березі, стали чекати.

Озеро було спокійне. Застигли прибережні очерети. Вже й місяць заховався за вербами, а бобрів нема.

Раптом колихнулася вода і на берег вийшов один. Обтрусив воду з хутра, озирнувся. Не помітивши нічого підозрілого, знову зайшов у воду і сильно, як прачем, вдарив по ній хвостом. Тут же випірнуло кілька бобрів — п'ять дорослих і п'ятеро малят, — оглянули греблю і знову шубовснули у воду. Через хвилину несли на передніх лапках невеличкі грудочки мулу, клали його на греблю. Пірнали, діставали мул, вкладали на греблю.

Професор уважно стежив за їхньою роботою. І Юрку сподобалося те видовище.

Юрко змалку любив ліс, а після відвідин острова вирішив, що після закінчення школи він обов'язково піде вчитися на лісничого.

Восени, після приходу гітлерівців, партизани привезли до лісника трьох поранених і попросили сховати їх, поки мине облава, але набігли карателі, спалили хату, розстріляли лісника, його дружину, поранених партизанів. Павлика в той час не було дома. А коли він повернувся на острів, побачив на місці хати лише купу попелу. Подався до партизанів.

Десь за очеретом почулися автоматні черги, озвався кулемет і відразу замовк.

— Зачекайте, я подивлюся, що там таке! — сказав Юрко і спрямував човен до високої розлогої верби.

Хлопець видерся на дерево. Прямо перед ним, як на долоні, лежав острів. На місці лісникової хати ріс бур'ян. Посеред острова виднівся майданчик, обнесений загорожею з білими посмугованими стовпами, височіли три вишки. Трохи збоку стояло п'ять брезентових наметів з червоними хрестами на боках. Біля них метушилися люди.

Хлопець придивився пильніше: до берега тікали військовополонені. У кількох із них були автомати, а фашисти переслідували їх. Один з утікачів кинувся в воду і швидко поплив до очеретів, інші полонені — за ним. Ті, що були з автоматами, прикривали відхід своїх товаришів. Юрко зліз з верби, підбіг до човна, гукнув:

— Там наші! Скоріше!

Човен узяв ліворуч і поплив назустріч утікачам. Хлопці витягли одного з води.

— Паняй назад, хлопці,— сказав дід Захарко, — бо зараз тут жарко буде. Завертайте хутчіш у рукав, там нас не знайдуть.

Човен пірнув у вузеньку затоку, проплив трохи і зупинився.

— Тепер, хлопці, тихо! — наказав дід.

Як тільки човен зайшов у протоку, над головами засвистіли кулі. Втікач сидів на дні човна і важко дихав. З його подертого одягу, з чуприни стікала вода. Юрко поглянув на Лесю. Дівчина сиділа на вузенькій лавці ніби закам'яніла, Вовка втягнув голову в плечі, міцно стиснувши обома руками весло. Насторожено прислухався до тиші дід Захарко.

Над плавнями металися сполохані чаплі. Фашистський кулеметник пустив довгу чергу по стривожених птахах — одна впала на воду поблизу човна і безпомічно заколихалося на закривавленій воді.

Поблизу пройшов фашистський катер, поволі віддалявся шум мотора, тільки лунко озивався кулемет.

— Тепер, хлопці, можна й додому, — проказав дід. — От і назбирали зілля… Не думав я, що й тут на них наскочимо. Ще й посудина їхня по Прип'яті гуляє. І чого він по болотах вештається? Що він шукає на наших островах?..

Човен поплив вузенькою протокою, над якою зеленим шатром нависали високі очерети і сумовито хитали своїми чорними султанами. Протока повернула праворуч і вивела на широке плесо озера.

— Давайте, хлопці, обминемо озеро, — порадив дід, — бо ще на якесь лихо наскочимо. Тут один рукавчик є, він нас до самої Прип'яті виведе.

Човен знову поплив вузенькою, схожою на рів затокою, — доводилось відштовхуватися веслами від грузького дна, поволі, ніби крізь зелену стіну, пробиватися крізь зарості очерету та осоки.

— Спочинемо трохи, — сказав дід Захарко, — тут уже нас ніхто не знайде, сам Гітлер до нас не добереться. А нам же треба ще й чоловіка розпитати, хто він, подумати, де йому зараз краще прихилити голову.

Дід глянув на втікача, запитав:

— Чого ти, чоловіче, серед наших боліт опинився?

Незнайомець уважно оглянув діда, потім подивився на Юрка, на Вовку, затримав погляд на Лесі, важко зітхнув і сказав:

— Полонений я… Напали ми на гітлерівців, я втік, а як інші — не знаю. Може, комусь теж пощастило причаїтись в очеретах. А ви звідки?

— Та ми з села, — відповів дід, — отут недалеко є село. А куди ж тепер тебе подіти? І як тебе величати по імені та по батькові?

— Савелій Тимофійович Клюев, військовий лікар.

Він іще щось хотів сказати, але, мабуть, передумав, замовк, пильно оглянув Вовку:

— А де, хлопчику, твій батько?

— На фронті…

Полонений повернувся до Юрка, запитав:

— А твій?

— І мій там… — озвався Юрко.

Військовий прокашлявся і поволі заговорив:

— Ви мені життя врятували. Спасибі вам. Мені треба десь перебути днів два-три, оклигати трохи, а потім шукати партизанів. На ваших островах, люди добрі, фашисти творять страшні речі. Якщо я загину, ви повинні знайти партизанів і розказати їм, що на острові, звідки я втік, проводив досліди над живими людьми есесівець Клейст. Клейста вже нема, а його помічники лишилися. У цій глушині фашисти почали випробовувати хімічну зброю на наших військовополонених. Місяців два тому в радгосп, що кілометрів за десять від острова, німці пригнали п'ятсот поранених та хворих військовополонених, сказали, на лікування. Незабаром почали відбирати тих, у кого позатягувалися рани, і, як нам повідомляли, відправили в Київ — у табір для військовополонених. Тижнів два тому відібрали ще п'ятдесят чоловік, посадили їх у машини, повезли. А невдовзі в радгосп повернувся один із них, підліз до колючого дроту, щоб попередити нас про небезпеку. Він розповів, у які «табори» вивозять есесівці полонених. На них і випробовують хімічну зброю тут, на острові. Він чудом врятувався. Есесівці кілька чоловік поклали на землю і пустили на них гази. Той, що приходив, знепритомнів і невдовзі отямився. Німці лише злегка присипали загиблих піском. Він вибрався з ями, вночі переплив річку і попередив нас про небезпеку. Ми почали готуватися до втечі.

— Навіщо ж німці труять людей газами? — тихо спитав Юрко.

— Навіщо?.. — перепитав військовий. — Лейтенант чув розмову двох есесівців-хіміків. Вони не думали, що хтось з полонених розуміє німецьку мову, а крім того, всі наші люди були приречені на смерть, і фашисти, не криючись, говорили про свої досліди. Гітлерівці почали виробляти снаряди, начинені отруйними речовинами. Ще говорили вони, що нині у Білорусії і на Україні багато партизанів. Окупанти хочуть очистити від них свої тили. А партизани рятуються в непрохідних болотах. Проти них і вирішили застосувати хімічну зброю. У тій розмові хіміки-есесівці часто згадували про якийсь Татарський острів. Є у вас такий?

— Є. Глухе місце. Навколо нього непрохідні болота та стариці. І там повно, кажуть, фашистів. До Татарського острова нікого не підпускають, — відповів Юрко.

Клюев набрав у жменю води, змочив спраглі вуста і вів далі:

— І ми почали готуватися до втечі. Місцеві хлопчаки приносили нам їжу. Есесівці відганяли їх, а вони все одно приходили. Принесли нам п'ять гранат «лимонок» і два пістолети. А через кілька днів доктор Клейст відібрав п'ятдесят чоловік для відправки в табір. Так ми й опинилися на острові. А сьогодні фашисти заходилися глушити рибу. І ми вирішили діяти. Два наших товариші пострілами з пістолетів зняли вартових. Знадобилися й «лимонки». Нам пощастило застрелити доктора Клейста, взяти його журнал із записами про дію хімічної зброї.

— Де ж той журнал? — запитав Юрко.

— У мене він. На спині. Ми так і домовилися, що я першим пливу до очеретів, шукаю партизанів і прошу їх допомогти врятувати наших бійців з табору. Там ще лишилося чоловік триста п'ятдесят, а то й більше. Я трохи знаю німецьку мову. І вчора мені довелося нести валізу доктора Клейста з набором різних інструментів. Фашисти розмовляли між собою, і я довідався, що гітлерівці вже виготовили хімічні снаряди і застосували їх проти білоруських партизанів. Але під час прочісування боліт та пущ есесівці зазнали значних втрат. Хімічні снаряди діють неефективно. Хочуть їх поліпшити — досліджують на людях. Клейст розповідав есесівцю, що від дії хімічних снарядів гинуть навіть рослини. Значить, ними можна знищувати ліси, де базуються партизани. Журнал із записами доктора Клейста необхідно доставити за лінію фронту. Але спершу мені треба потрапити до партизанів. Є партизани у ваших лісах?

— Партизани були, — відповів Вовка, — але десь далеко звідси.

— Трохи перепочину — і підемо!

— Так невідомо ж, де вони, — непевним голосом озвався Вовка. — Треба почекати, правда, Юрку?

— Не можна, — захвилювався Клюєв, — поки ми будемо чекати, фашисти всіх полонених газами потруять. Треба діяти! Ви, хлопці, подумайте, поміркуйте, як мені краще до партизанських лісів добратися.

— Ми поміркуємо, — заспокоїв втікача Юрко. — А вам треба перепочити трохи.

Дід дістав торбину з харчами, подав Клюєву окраєць житнього хліба, зубок часнику, невеличкий шматочок жовтуватого старого сала.

— Пригощайся, Савелію Тимофійовичу, — припрошував дід військового, — чим багаті, тим і раді.

Клюєв з'їв, подякував:

— Давно вже не доводилося куштувати хліба та ще й з часником. Годували нас пісною баландою. От і знесиліли від такого харчування.

Дід заклопотано глянув на сонце:

— Скоро й вечоріти почне — сутінки на очерети лягають. Доведеться нам додому без зілля повертатися. Тепер ще раз доведеться їхати. Тільки рушимо на Шенгеріїв острів. І хто б думав, що ці супостати витруять зілля на Дорошевому? Скільки живу на білому світі, а про таке лихо й чути ніколи не доводилося! Он яке страхіття діється на білому світі,— бідкався дід.

Коли стемніло, дід Захарко звелів хлопцям веслувати додому.

— А ти, Савелію Тимофійовичу, — озвався він до врятованого, — лягай на дно човна, а я тебе своїм сіряком вкрию. Час зараз непевний, і на поліцая можна натрапити, і на німця нарватися.

Перепливли Прип'ять, пристали до косогору, на якому біліла дідова хата. Юрко вискочив з човна, прив'язав його до вербового пакола, допоміг Клюеву зійти на берег.

— Приїхали, — заспокійливо сказав дід Захарко, — тепер скоріше до хати, щоб ніхто нас не побачив. У мене є гарна схованка, така світлиця, що ніхто на неї не потрапить. А ви, хлопці, додому — і ні пари з вуст! А коли їхати по зілля — Оксана вам скаже.

Дід Захарко повів знесиленого Клюева до хати, а хлопці пішли з Лесею берегом Прип'яті додому. Вовка стомлено переставляв ноги. Юрко мовчав, думав, чи сьогодні податися до Кравця, чи краще зачекати ранку, — вже настала комендантська година. Але ні Юрко, ні Володя, ні тим більше Леся не думали, що завтра на них чекають непередбачені події.

Ранком у хату забіг поліцай Пилип Таранда і гукнув з порога:

— У десять годин всім бути на майдані! І старим, і малим! Хто не прийде — дістане двадцять п'ять нагайок. Це наказ коменданта!

— Ідіть до нас снідати, пане Таранда! — запросила мати.

Поліцай зняв шапку, підійшов:

— Снідати нема коли, а перекусити не завадить, бо з самого ранку бігаю по селу, людей на майдан заганяю.

Мати принесла карафку з самогоном. Таранда випив чарку і з жалем відсунув од себе графин:

— І самогон добрий, а пити — зась! У село жандарми приїхали! Помітять, що випивший, — у льох кинуть.

— А чого людей зганяють? — спитала мати.

— Утік звідкись небезпечний злочинець. І не один. Німці всі прибережні села перетрушують. Ніби й полонені втекли з табору. От і шукають.

Таранда глянув на графин, важко зітхнув і побіг.

— Як йтимеш, Лесю, на майдан, одягни стару кофту, старі чоботи, запнися чорною хусткою, — сказала мати. — І ти, Галю, вберешся в оту одіж, в якій корови пасеш. І тримайтеся, дівчата, Юрка. А ти, Юрку, візьми посвідчення, що від Маєра, і як жандарми до вас причепляться — покажеш їм той папір.

На майдан сходилися і старі, і малі. На поміст виліз сухий, як скіпка, підстаркуватий есесівець, поряд з ним став перекладач у чорному мундирі.

Есесівець вставив у праве око монокль, сказав різким, скрипучим голосом:

— Учора з в'язниці втекло кілька небезпечних злочинців. Ми думаємо, — фашист говорив швидко, і перекладач ледве встигав за ним, — що вони перебувають в одному з прибережних сіл. Хто знає про їх місцеперебування, той мусить повідомити про це німецькі власті. За сприяння в затриманні злочинців буде видана нагорода. Якщо ж місцеве населення буде переховувати втікачів, село буде спалене, а жителі — покарані. Зараз усі підуть на берег Прип'яті, під наглядом солдатів та поліції оглянуть болото і будуть там до особливого наказу. Хто порушить наказ, буде покараний. Можливо, зараз хтось хоче сказати про злочинців — прошу підійти до мене.

Ніхто не підійшов до есесівця, і поліцаї погнали людей на берег Прип'яті, розставили їх на невеликій відстані. Юрко стояв поруч з Лесею. Але поліцаї наказали не підходити близько одне до одного, не розмовляти.

Поволі минав час. Нарешті під вечір всім дозволили розійтися по домівках. Не встигли Юрко з Лесею дійти до своєї вулиці, як почули у дворах голосіння жінок. Поки люди стояли на березі Прип'яті, фашисти робили обшук — поперетрушували всі скрині, попереривали комори. У Берегових у хаті був справжній гармидер, на підлозі валявся одяг, подушки, книжки. Правда, фашисти нічим не поживилися, бо всі більш-менш цінні речі були надійно сховані в тайнику, що викопав Юрко ще минулої осені на подвір'ї діда Захарка.


Розділ третій

ЗАГАДКИ ЧЕРВОНОЇ КРАСУНІ


На світанку Юрко схопився з ліжка, вибіг на подвір'я, вмився під мідним умивальником. На його боці чітко видніється напис: «Тула, 1791 год», а під написом дванадцять медалей. Мати розповідала, що цього пузаня татко знайшов років двадцять тому в старому лісі, за Шляхетським болотом.

Небезпечне і підступне те болото. На зеленій рівнині видніються засновані густою ряскою озерця; потрапиш — засмокче бездонна трясовина. Ідеш болотом, а воно вигинається, пружинить під ногами, як гумове, тримає на собі людину до першого «вікна» або ледь примітного озерця. Посеред болота височить косогір. На ньому з давніх-давен росте дубовий ліс, який називається Гаркушиним, бо колись там табором стояв славетний повстанець Гаркуша. Підняв він селян-кріпаків проти панів, палив маєтки, карав за утиски та знущання над людьми. Довго не давав Максим Гаркуша спокою панам, часто багряніло небо від пожеж, тремтіли багатії в своїх покоях, чекаючи розплати. І нарешті послав цар проти непокірних повстанців добірне військо. Обложили Гаркушу вороги з усіх боків — і довелося йому відходити берегом річки Купельниці в ліс, рятуватися серед непрохідного болота. Не скорилися повстанці ворогам, рубалися, поки руки тримали шаблі, і всі полягли на високому косогорі.

Хоча й недалеко від села той ліс, але Юрко ніколи там не був улітку. Батько і мати наказували: «У Гаркушин ліс не ходи, бо там трясовина!»

У Гаркушин ліс можна потрапити заболоченим берегом річки. Над самим берегом звивалася вузенька стежечка, якою дикі тварини ходили на водопій. Лише взимку до лісу заглядали мисливці, бо там водилося багато зайців та лисиць, часом зустрічалися лосі, олені, вепри. Колись, розповідала мати, пани Хоткевичі влаштовували там полювання. А потім на галявині смажили дичину, бенкетували, пригощали своїх гостей. На одній з галявин батько вже після революції, як пани Хоткевичі втекли за рубіж, знайшов умивальник. Він лежав під старезним дубом, засипаний прілим листям, і тьмяно виблискував позеленілим боком. Тато приніс знахідку додому, почистив її і повісив біля ґанку…

Можна уже й до Кравця рушати, треба розповісти йому про втікача з Бобрового острова.

Погляд Юрка знову зупиняється на умивальнику… Ще колись, як Юрко був маленьким, бабуся Улита розповідала йому про Шляхетське болото, ніби воно і палац з'єднані підземним переходом. Чи так воно, чи ні, а подумати та розпитати людей варто. Від палацу до Шляхетського болота три кілометри. За болотом — село Стара Гута.

А біля села — давні каменоломні. Лейтенанта, мабуть, зацікавили ті каменоломні, бо навіщо б він показував Юркові їх план та просив перекласти написи німецькою мовою. І старий сліпий дядько Архип, що був колись панським єгерем, розповідав, бувало, що пани, як водили його в Гаркушин ліс, то зав'язували очі хусткою і вели, ніби погребом, бо повітря було якесь затхле, несвіже. Люди не дуже й вірили сліпому, бо він часом про такі чудеса говорив, що не тільки дорослим, а й дітям ставало смішно. Років зо два до нападу фашистів дід Архип зайшов у вишивальну артіль, приніс своїй дочці обідати, бо та так поспішала на роботу, що й поснідати не встигла. І Юрко теж приніс матері обід.

Там дядько Архип довго балакав про панів та їх звички, пригадував минуле. Оповідав він тоді й про Шляхетське болото. Нібито пан, як ішов на полювання з своїми братами в Гаркушин ліс, то обов'язково брав його — єгеря. Пани вполюють дичину, а він вепра смажить. Приходив дядько Архип у палац, там йому зав'язували очі хусткою і кудись вели. Потім єгер опинявся в Гаркушиному лісі — і йому розв'язували очі. Тут ще дідові можна було вірити, але далі починалося несусвітне. Єгер розказував, що якось пани поверталися з полювання, а лакей Федір Пампушка, будучи напідпитку, недбало зав'язав єгерю очі. І він бачив у кам'яному довжелезному коридорі чоловік п'ятдесят залізних людей у плескатих шоломах, які охороняли панів; звісно, Архипові ніхто не повірив, бо нема і ніколи не було на світі залізних людей. А тут їх ціла ватага. Ще він розказував, ніби на лісовій галявині знаходиться тайник, а в ньому заховано два срібних самовари, тарілки, виделки, келихи. Неподалік тайника на дубі висів мідний умивальник. Мати попросила дядька Архипа зайти до них і поглянути на знайдений татом. Прийшов, довго мацав мідну знахідку і сказав:

— Він! Це вже я точно скажу! Я й сам руки мив під цим пузанем. Думаєте, вигадую? Ні, не вигадую. Чекайте, добрі люди, на умивальнику напис повинен бути: «Тула, 1791 год». Є такий напис?

— Є,— відповіла мати.

— От бачите! — зрадів дід. — А то все думають — вигадую. Там і тайник, отак, по ліву руку від умивальника, а в тайнику два срібних самовари, срібні виделки, тарілки! Хай Василь піде та пошукає. Під дубом той тайник. Дуб вузлуватий, старий…

Тато ходив у той ліс, шукав під дубом панський тайник, але нічого не знайшов. Старих дубів у Гаркушиному лісі багато, і під кожним дубом копати не будеш. То й сказав тато:

— Вигадав Архип! Як і було там щось, то пани, напевно, все з собою прихопили! Нема ніякого тайника. Добалакався вигадник до залізних вояків. Може, йому щось і приверзлося, а він тепер людям голови морочить.

Спогади про батька навіяли смуток. Нема тата, загинув. А він ще зовсім молодий, всього мав сорок п'ять років. Такий, як і лейтенант Вершина. Міг би ще жити і жити, якби не напали на нашу землю фашисти. Поліг татко, як герой, — танк ворожий підірвав і сам загинув. А скільки неприємностей він мав від працівника міліції Шарпинського. Тепер же виявляється, що той однодумець петлюрівця Сиволапа. Скільки ж він лиха завдав людям. І коїв те лихо іменем справедливості, галасував, ніби вірою й правдою служить Радянській владі і захищає її від ворогів…

На околиці села почувся гуркіт моторів. Через кілька хвилин на перехресті вулиць з'явились зелені бронетранспортери з есесівцями. Фашисти висипали з машин і заходилися полювати курей. То тут, то там лунали короткі автоматні черги. Три солдати зайшли до Берегових. Есесівець в лискучих шкіряних галіфе блимнув на Юрка безбарвними очима, сердито вигукнув:

— Яйки давай! Живо!

Не чекаючи відповіді, він швидко збіг на ґанок, штовхнув ногою двері, наставивши поперед себе автомат, зайшов у хату. Біля печі стояла табуретка, а на ній казан з начищеною картоплею. Німець чоботом штовхнув табуретку, вона перекинулася, і картопля розсипалася по підлозі. Фашист підійшов до мисника, зняв горщик, заглянув у нього і кинув на підлогу. Потім зайшов у кімнату, побачив на ліжку Галину Іванівну і Лесю, стягнув з них ковдру, наставив на перелякану пополотнілу жінку автомат, сердито гукнув:

— Документи!

Галина Іванівна злякано казала:

— Зараз, пане! Зачекайте хвилину…

Солдат схопив Галину Іванівну за косу, стяг її з ліжка і вдарив в обличчя, гукаючи: «Давай папір!» Леся забилася в куток і закричала:

— Юрко! Маму вбивають! Юрко!

Юрко вибіг на ґанок, хотів зайти в кімнату, але солдат, який стояв на порозі, ніби обценьками схопив його за шию. У хлопця від болю потемніло в очах.

Молодий есесівець з обличчям, густо вкритим рудим ластовинням, ввів у хату матір і сказав старшому:

— Нічого підозрілого не знайдено.

Мати, побачивши розпростерту на підлозі Галину Іванівну і Юрка, який намагався вирватися з рук дебелого німця, підбігла до мисника, взяла Юркове посвідчення, видане минулої осені Маєром, ткнула його в руки старшому. Той, недбало глянувши на документ, наказав солдатові:

— Курт, відпусти хлопця! Ми, здається, влипли в неприємну історію. — Потім звернувся до Юрка: — Це твоє посвідчення?

У Юрка страшенно боліла шия, і він не міг ворухнути головою, тяжко було й говорити, але він проковтнув нудотний клубок, що застряв у горлі, і сказав:

— Моє!

— Чому ж зразу не сказав, що ти фольксдойч? Чи ти думаєш, у тебе на лобі написано, хто ти є?

Фашисти навіть попросили пробачення і вийшли з хати. Старший дістав з кишені грудочку крейди, написав на дверях: «Увага! Тут мешкає родина фольксдойчів. Ніякій екзекуції не підлягає. Шарфюрер військ СС Курт Шмідт».

Мати накрапала в чарку валер'янки і дала випити Галині Іванівні:

— Не плачте… Могло бути й гірше! А ти, Юрку, чому не сказав, що ти фольксдойч?

— Я тільки хотів рота розкрити, як він схопив мене за шию…

Поснідавши, Юрко сказав:

— Мені до Славка треба піти.

— Краще зачекай, — порадила мати, — хай трохи пересядеться, бачиш, що робиться. Поїдуть карателі — тоді й підеш!

— Ні, мамо, треба зараз. А щоб не чіплялися, візьму посвідчення.

Юрко поволі, щоб не привертати до себе уваги, рушив до приятеля. На подвір'ях голосили жінки. Фашисти позабирали в людей корів, свиней, навіть кіз. Карателі заготовляли для себе продовольство. На околиці села Юрко побачив колону бронетранспортерів, вантажних машин.

Славко колов під повіткою соснові кругляки.

— Добрий день, Славко! Кравець дома?

— Дома, а нащо він тобі?

— Поговорити треба.

— У світлиці.

У просторій хатині за столом сидів Кравець. Юрко привітався, зупинився на порозі, несміливо переступав з ноги на ногу.

— Що там у тебе? Сідай, бо правди в ногах нема, — одклав газету той.

Не поспішаючи, намагаючись нічого не пропустити, Юрко почав розповідати про все, що трапилося під час поїздки. Кравець слухав уважно, час від часу погладжуючи рукою чорну, аж лискучу, бороду.

— Кажеш, хімічна зброя, а полонені перебувають у радгоспі «Літки»… Підеш зараз до діда Захарка і попередиш втікача, що днів через три-чотири ми заховаємо його в безпечному місці.

— Він і там у безпечному.

— Дивак ти… — насупився Кравець. — Не будеш же ти йому казати, що відправимо до партизанського штабу. Про партизанів ми нічого не знаємо і не повинні знати. Післязавтра прийдеш до мене о п'ятій годині вечора, є важлива справа.

Потім похапцем накинув на себе чорну свиту, одягнув капелюх, взяв ціпок і, не кваплячись, попрямував за село, де мешкав лісник Трохим Свічка.

Юрко теж вийшов на вулицю і берегом Прип'яті пішов до діда Захарка. Той сидів на порозі і стругав зубці для граблів. Побачив хлопця, усміхнувся:

— Можна мені з ним поговорити? — спитав Юрко.

— А чому ні? Поговори.

Дід завів Юрка в хатину, підняв потаємну ляду, показав на чорний отвір.

— Зараз свічку засвічу, а там драбина.

Мерехтливий вогник освітив сірі кам'яні східці. Під хатиною була вибита в вапняковому грунті кімнатка. На сіні, застеленому вовняною ковдрою, лежав Клюев, одягнений в білу дідову сорочку та в полотняні штани.

Побачивши Юрка, він підвівся, подав руку:

— Спасибі дідусеві, відпоїв мене зіллям та молоком… А в тебе що?..

— Говорив я з однією надійною людиною, розповів про вас, і та людина пообіцяла переправити вас в безпечне місце через два-три дні.

Клюев підвівся на лікті, нетерпляче сказав:

— Не надійне та безпечне місце мені на думці! Мене доля моїх товаришів хвилює! До партизанів треба дорогу шукати.

— Я не знаю, де партизани. Ви не хвилюйтеся, набирайтеся сили, бо доведеться вам пройти не один десяток кілометрів.

— Спасибі за порятунок і за добрі вісті.

А вранці через кілька днів, коли вулицями села проповзли чорні фургони, до Берегових прийшов Кравець, привітався, сів за стіл:

— Вибачте, що прийшов так рано. Поспішав, щоб застати вас, Маріє Федорівно, бо думав — підете на роботу. Є в мене до вас важлива справа… Кажуть люди, що до війни у вашій артілі ткали килими, скатерті, плахти…

— Ткали, — відповіла мати, — але ниток немає. Галина Іванівна сиділа в кутку на табуретці, чистила картоплю. Мовчала, вдавала, що не помічає Кравця. Той зиркнув на неї, посміхнувся і сказав матері:

— Прийшов просити вас, щоб вив'язали мені светра, бо нема в чому й зігрітися. Пряжу я вам дістану, яку скажете, і за роботу розплачуся. Чи зможете?

— Зможемо, — погодилася мати. — Ми колись, ще до революції, робили такі речі. Нам навіть з Києва замовлення надходили. Верстати в нас є. І в'язальниці чудові, і гаптувальниці. До війни наші килими на всесвітній виставці в Парижі срібну медаль одержали! А за вишиті сорочки золоту присудили. Це ремесло в нашому селі з давніх-давен ведеться.

— Спасибі, Маріє Федорівно, я вам теж постараюся добром за добро відплатити.

У цей час Галина Іванівна підвелася з темного кутка, і світло впало на її побите обличчя. Кравець співчутливо глянув на неї і запитав:

— Що це з вами, добродійко, трапилося? Хто це вас так розмалював? Чи, бува, не поліція?

Галина Іванівна зневажливо зиркнула на Кравця і нічого не відповіла, заходилася мити картоплю.

— Карателі п'яні в хату забігли, — пояснила мати, — знущаються над людьми. І досі до тями бідна жінка прийти не може. Що ви хочете? Живемо на окупованій території…

Галина Іванівна дістала з кишені хусточку, витерла очі.

— Терпіти треба, — промовив Кравець, — нічого не вдієш. І як не тяжко, а ніколи не треба втрачати віри в настання кращих часів. Живи і сподівайся на краще! І треба більше людям вірити!

Кравець привітно глянув на Галину Іванівну:

— Не журіться, добродійко! Заспокойтеся і не переживайте.

Кравець говорив усміхаючись, поблискував своїми пронизливими карими очима, задоволено погладжував жилавою рукою чорну бороду.

— Нема мені про що з вами радитися, — неприязно відказала Галина Іванівна, — ми різні люди. І взагалі навіщо ця розмова?

— Це вже ви даремно, добродійко, — лагідно говорив Кравець. — Хай вам і не подобається людина, а поговорити з нею варто тактовно. Треба вірити і сподіватися на краще. Тоді легше буде й лихоліття пережити.

— Я ж вам сказала, що мені ваші повчання не потрібні! — відрізала Галина Іванівна.

— Як сказати, — загадково кинув Кравець. — Сам я родом з Києва, там працював.

— А як прийшли німці,— в'їдливо перебила його Галина Іванівна, — кравцювати почали, людей втішаєте. Самі ж переживаєте в теплі та достатку тяжку годину. А інші… Чи не так, добродію? Неприємно, мабуть, слухати такі речі. Але я кажу правду!

— Істинну правду кажете, — погодився Кравець, — тільки зараз не про це мова. Колись і на цю тему поговоримо. Недавно я був у Києві. І зустрів на станції свого сусіда. Так той і розповів, що місяць тому він потрапив у полон і втік з ешелону, як везли у Німеччину. А дружина його вже й не чекала, бо ходили чутки, ніби загинув під Хоролом. А він живий і здоровий. Тяжкі бої ідуть зараз на фронті, так мені сусід розповідав, що хоробро б'ється Червона Армія. Дивізія, де служив сусід, звання гвардійської удостоїлась, а його командиру Вострикову Олексію Тихоновичу звання Героя Радянського Союзу присвоїли.

Галина Іванівна рвучко повернулася до Кравця:

— Що ви сказали? Кому присвоїли звання Героя?

— Полковнику Вострикову Олексію Тихоновичу. У мене колись був знайомий — Олексій Тихонович Востриков. От я й запам'ятав це прізвище.

Галина Іванівна мимоволі зронила:

— Живий Альоша!.. І Героя присвоїли! — вона глянула на матір: — Невже це… Ви чули?

— А що таке? Чого ви радієте? Хто вам цей Востриков? Може, яка рідня? — спокійно спитав Кравець.

— Училися разом… — відказала Галина Іванівна, — за одною партою сиділи. Спасибі вам за добру звістку.

— Така моя натура — втішати людей в тяжку годину. От бачите, добродійко, знайшлося про що поговорити. Виходить, я вам радісну звістку приніс. А ви, даруйте мені на слові, і не привіталися зі мною. Негоже так. Не судіть когось і не будете судимі. І не раджу так із поліцією розмовляти, як зі мною, — лихо вам може бути, хоча ваш чоловік і репресований більшовиками, і сотником служив у Петлюри. Негоже так…

Мати винесла з хатини плетений кошик, сказала:

— Я вам хочу трохи борошна дати на коржі.

Юрко взяв кошик і вийшов з Кравцем на вулицю.

— Порадував вашу квартирантку, — мовив той — Воює її чоловік відважно — Герой! Лейтенант доручив мені передати квартирантці цю радісну звістку. А вам подяка за врятування втікача з Бобрового острова. Цінні матеріали вихопив у ворога той чоловік. Сьогодні вночі ми вивезли його в ліс.

— А звідки лейтенант дізнався, що Лесиному таткові присвоєно звання Героя, — запитав Юрко. — По радіо?

— Може, й по радіо, — відповів Кравець, — про це мені невідомо. Я знаю напевно, що про перебування родини Вострикова в вашому селі знає командування Червоної Армії завдяки лейтенанту Вершині. А той, кажуть, дізнався від одного місцевого юнака. Приємно приносити людям гарні вісті. А донька полковника Вострикова — справжня красуня. Розумна, кмітлива, привітна. І з характером… А от Галина Іванівна для підпільної роботи не годиться.

— Чому?

— Що на думці — те й на обличчі! Надто вона пряма та відверта, надто прямолінійна…

Дома в Олефіренків нікого не було. Кравець дістав з-під ганку ключ, відімкнув двері, пропустив Юрка, не кваплячись увійшов слідом.

У світлиці пахло м'ятою.

— Сідай, — звелів Кравець — бо розмова в нас буде довга.

Юрко сів за стіл і допитливо дивився на Кравця. Той зняв свиту, роззувся і теж сів до столу:

— Учора я говорив з Іваном Петровичем, згадували й про Юргена Берга. І вирішили ми, що ти, Юрку, переходиш під моє керівництво. Я буду, так би мовити, твоїм наставником, учителем і командиром. І ти мусиш зі мною радитися і нічого не робити самочинно. Є відомості, що фашисти затівають якусь підступну каверзу. По всьому видно, що готується провокація.

— Яка?

— Точно не відомо. Думаю, і для Юргена Берга Маєр якусь капость придумає. А чи зумієш ти повестися так, як треба? Недавно в Зоряній відбулася розмова між Маєром і Зіфертом. Маєр нарешті надумав скористатися послугами Юргена Берга.

— Якими? — запитав Юрко.

— Не знаю… — розвів руками Кравець, — просто Маєр сказав, що ти фольксдойч і мусиш служити фатерлянду. Чи готовий ти до розмови з Маєром?

— Думаю, що готовий. Я вже не раз з ним розмовляв. А чого ви сумніваєтеся?

— А я не певен, що ти все продумав, все передбачив. Що ти, скажімо, відповіси Маєру, як він запитає, чому сховав його у льоху? Про це розпитував Маєра Зіферт. Цей фашист щось підозрює. Думаю, гестапівці не дурні, але ми повинні бути розумнішими. Вони хитрі, а ми мусимо бути хитрішими. Так що ти відповіси Маєру?

— Не знаю.

— А треба знати.

— Я скажу, що злякався, бо за вбитого німецького офіцера підлягають розстрілу сто жителів села…

— Виходить, що ти рятував своїх «земляків» з переляку, — посміхнувся Кравець, — а якби не злякався, то хай би пана Маєра і пана Штарка партизани розстріляли? Так? Я певен, що Маєру не сподобається така відповідь. Не годиться вона для справжнього фольксдойча! Не підходить! Тут потрібне інше, — Кравець на хвилю замислився, — зовсім інше пояснення, більш, так би мовити, романтичне, хвилююче та вражаюче. Треба подумати. Для цього я й покликав тебе. Що фашисти, що петлюрівці чи інша подібна наволоч — всі вони одним миром мазані. У всіх їх одна розбійницька, просякнута зневагою до інших народів ідеологія. І шита ця ідеологія білими нитками. Надто багато в ній вразливих місць. От і мусимо ними скористатися.

— Як же?

— Дуже просто. Мусимо зіграти на фашистській підлості. Кравець дістав з полиці стос газет, надрукованих на цупкому сірому папері, поклав їх перед Юрком.

— Німці видають у Києві окупаційну газету «Нове українське слово», друкують в ній свої розпорядження, повідомлення про страти підпільників та партизан. Часто вміщуються тут і статті Геббельса. В одній з них він гнівається на українських дівчат, вивезених на роботу до Німеччини, вважає, що багато цих дівчат мають вищу освіту, покінчали інститути, університети, хизуються своєю освіченістю, не хочуть працювати на користь великої Німеччини. Який же висновок робить Геббельс? Він запевняє: хоча німецькі дівчата не кінчали університетів, але вони розумніші за східних полонянок, бо в їх жилах тече благородна німецька кров, бо вони належать до вищої раси. Не можеш збагнути, до чого веду?

— Не можу. Я давно знаю, що німці вважають себе вищою расою. Про це мені й Маєр не раз говорив.

Кравець схвально кивнув:

— То він тобі говорив, а тепер ти мусиш йому розповісти!

— Що?

— Про вищу расу. У цих газетах є стаття Геббельса «Голос крові», звернена до фольксдойчів. Ти уважно прочитай її і розумно використовуй поради їхнього Геббельса у своїх стосунках з Маєром. Ти ж фольксдойч, представник «вищої раси», і мусиш «розумом і серцем відчувати своє особливе призначення на землі!» Тільки не перегравай. Краще недобрати, ніж перебрати.

Кравець підсунув до Юрка газети:

— Бери та читай, бо скоро доведеться тобі, хлопче, мати розмову з Маєром та Зіфертом. І ми повинні приготуватися. Мусимо бути обережними та обачними. На нас чекають небезпечні випробування. Ми повинні виконати своє завдання перед Батьківщиною. Читай, Юрко, ці газети і думай про наших дівчат, вивезених в рабство. Мусимо їх рятувати, допомогти їм!

— Як же ми допоможемо?

— Треба нищити фашистів, допомагати Червоній Армії, а вона скоріше визволить всіх нас із страшної неволі. Але будь обережним, Юрко, і ніколи не втрачай витримки. Приглядайся до людей, вивчай їх, дивися, кому можна вірити, а кого краще обійти десятою дорогою.

— Не вмію я вивчати людей, — сумно відповів Юрко, — не можу зрозуміти їх вчинки, не можу збагнути, як вони наважуються таке чинити.

— Що ти не можеш збагнути? — запитав Кравець.

— От дивіться, — почав Юрко, — як же так могло трапитися? От, приміром, Тимофій Шлапак, вчився в дев'ятому класі, наш хлопець! Мати його — передова ланкова, батько — тракторист, на фронті воює, а син подався в поліцію. Чого? Бо там пайок видають і можна над людьми коверзувати, показувати свою зверхність. Фашисти — це вища раса, і він за ними тягнеться, теж хоче бути вищим за людей. І Степан Ковальчук, у десятому класі вчився — тепер у районній поліції. Ну чому ці хлопці стали зрадниками? Чому в них гниле нутро? Чому одна людина йде на смерть за Батьківщину, витримує всі тортури, а інша… Хай і небагато цих підляків, але ж вони є! От і спробуй розібратися в людях. Перед війною наша школа проводила в лісі ігри в «червоних» і «синіх». «Червоними» керував Степан Ковальчук, він і на зборах виступав, закликав всіх бути «Ворошиловськнми стрільцями», готуватися до захисту Батьківщини. А тепер в поліції, гад повзучий!

Кравець не перебивав Юрка, лише злегка постукував пальцями по краю стола, час від часу схвально кивав.

— Правильно мислиш, — зауважив він спокійно, — це надто важливе питання — хто є хто. Треба лише правильно його вирішити. Отут і треба дивитися, як діє та чи інша людина, аналізувати її вчинки. Є чесні люди і є нечесні, їх суть рано чи пізно проявляється. Отут і треба дивитися, про інших дбає чи лише про себе думає? Чи відповідають її слова її діям? Хто ж такі чесні люди? Щоб ти знав, це ті, які своїми руками заробляють собі хліб, не живуть за рахунок інших. І їм нема чого кривити душею, напускати на себе туман. Той, хто не вкрав, не пограбував, ховатися від людей не буде. І маскуватися під чесного та благородного не буде!

Кравець піднявся з-за столу, пройшовся по світлиці, зупинився навпроти Юрка, запитав:

— Що мусить бути найдорожчим в людини? — і тут же відповів: — Батьківщина! А що таке Батьківщина? Це твоя сім'я — мати, батько, брати, сестри, діти, весь твій народ! Отак, Юрку, колись мене навчав мій батько, робітник-арсеналець, гарний він був коваль, зарубали його петлюрівці. Разом з ним ми в Червону гвардію пішли. Я теж змалку на «Арсеналі» працював і зрозумів, свідомо збагнув, для чого живе людина на світі і як вона повинна жити, коли прочитав виступ Володимира Ілліча Леніна на Третьому з'їзді комсомолу. Що говорив Ілліч нам, молодим комсомольцям?

— Вчитися, вчитися і вчитися! — відповів Юрко.

— Правильно, — згодився Кравець, — і я закликаю тебе вчитися. Якщо виникне якась потреба — приходь, порадимося, поміркуємо. Щоб не кидалося в вічі, що ти часто ходиш до Славка, візьми його собі в помічники, разом будете ловити рибу.

Юрко прийшов додому. Прислухався до розмови в хаті. Галина Іванівна, не стримуючи радості, розповідала:

— Ми з Альошею в Саратові познайомилися. Він ще в часи громадянської війни в кавалерії служив. Під Ростовом та Касторною з біляками бився. Потім їхня дивізія в Саратові стояла. Я в той час на заводі працювала і водночас вчилася на робфаці. Дуже мені вчителькою хотілося бути. Не було в мене і хвилини вільної. На світанку біжу на роботу. Увечері вчитися треба, а вночі сидиш над книгами. До нас на завод часто приїздили шефи. Якось дівчата і пристали до мене: «Ходімо сьогодні на зустріч з шефами, потанцюємо, бо ти зовсім від гурту відбилася, засохнеш над книгами».

На танцях познайомилася я з своїм Олексієм. І настало тоді для мене нове життя, сповнене щастя і радості. Покохала Олексія. Незабаром і одружилася. Мені тоді якраз вісімнадцять років виповнилося. Поїхали на Далекий Схід. Там і Леся народилася. Невдовзі перевели чоловіка на захід, начальником застави призначили. Вийдеш, було, на ґанок, глянеш, а за кількасот метрів чужа земля. А потім — війна. На світанку налетіли фашисти, бомби рвуться, почалися пожежі, а одна бомба в сусідній будинок влучила. Чоловік похапцем одягнувся, сказав: «Війна, Галинко! Я пришлю машину, будете добиратися до Києва, а там поїздом до Саратова. Дітей бережи. А за мене не турбуйся». Попрощався зі мною, з дітьми й пішов. Більше я його не бачила. І ось така звістка, звання Героя Радянського Союзу присвоїли…

— У житті все трапляється, — озвалася мати, — тепер треба нам вистояти, вижити, щоб ви, Галино Іванівно, дочекалися свого чоловіка. Нікому ж, дивіться, не обмовтеся про цю новину. Самі знаєте, люди всякі бувають.

До Юрка підійшла Леся:

— Ходімо до Славка, я хочу в нього книжку взяти. Підемо?

Галина Іванівна глянула на неї, озвалася радісно і водночас трохи розгублено:

— Виросла моя дочка! Недавно ляльками бавилася, а зараз матір зростом доганяє. Якби батько побачив, то, мабуть, і не впізнав би свою доньку. Ростуть наші діти. Тепер уже, Лесю, тобі треба серйознішою бути, обачнішою.

— Хіба я не серйозна?

— Яка ж ти серйозна? Де це видано, щоб дівчина за хлопцями бігала? Хай краще хлопці за дівчатами бігають…

— За ким же я бігаю? Таке й вигадаєші

— Не встиг Юрко зайти в хату, а ти й пристаєш до нього, до Славка кличеш.

— Скучно цілий день в хаті сидіти! — сердито кинула Леся. — У сільських дівчат подружки є, вони зустрічаються, розмовляють, а я сама…

— Тому й бігаєш за Юрком.

— Так Юрко свій, — знайшлася дівчина, — і взагалі навіщо ці розмови? Наче нема про що говорити. Аж слухати дивно!

— Що ж тут дивуватися, — сказала мати, — ростуть наші діти. І Леся виросла.

— Авжеж… Оце недавно зустріла мене Марфа Солодовникова — запрошує переходити до них на квартиру, каже, що моя Леся їй подобається… А що воно за люди, ці Солодовники?

— Гарні люди, чесні, роботящі, ніхто про них нічого лихого не скаже. Чоловік Марфин на фронті. До війни садівником у колгоспі працював. І Петро в них порядний хлопець. Трохи старший за Юрка. Мріяв поступити в художнє училище, а тут — війна. Тричі на фронт тікав — і все невдало. Останній раз з-під Васильківських Дач додому вернули. Він туди з Іваном Гончарем подався. Навіть в бою були хлопці: патрони нашим бійцям підносили.

Ця розмова неприємно вразила Юрка. Він не раз уже помічав, що Петро задивляється на Лесю. А раз навіть на човні возив її на озеро рвати лілії. Юрко промовчав… Що тут говорити? Леся сама повинна вирішувати, з ким їй дружити, розмовляти, кому привітно усміхатися. Так не раз казала мати, як заходила розмова про стосунки між дівчатами та хлопцями. І все це правильно. Але Юркові дуже не хочеться, щоб Леся дружила з Петром і переходила до них на квартиру. Відчуває Юрко, що доведеться йому посперечатися з Петром за цю синьооку, небайдужу для нього дівчину.

Леся йшла поряд, поглядала на хлопця:

— Чого ти мовчиш, ніби гніваєшся на мене? Про що думаєш?

— Просто йду і дивлюся на Прип'ять.

— Слухай, Юрку, — в її голосі відчувалась тривога, — лихо трапилось!..

— Яке? — глянув на дівчину.

— Я пішла по воду. А біля колодязя стоять жінки, говорять про втікача з Бобрового острова, фашисти за його голову тисячу марок обіцяють. Стояла там і Ольга Скрипаль, сестра поліцая, побачила мене і каже: «От хто знає, де той в'язень, де він переховується. Про нього треба Юрка та Лесю питати, вони біля Прип'яті живуть, часто гуляють на березі…»

— Отак і сказала? А ти що?

— А я нічого. У мене в грудях похололо, стою ні жива ні мертва. Нарешті опам'яталася й кажу: «Таке й вигадали!» Невже хтось бачив, як ми Клюева врятували? Як ти вважаєш? Знає поліція про Клюева чи ні?

— Думаю, що ні! Ольга тебе провокувала. Якби поліцаї щось почули про втікача, то вони б дідову хату вверх дном перевернули. І нас би арештували!

— Добре, коли так, — погодилася Леся, — а я перелякалася, несу відро з водою, а руки в мене тремтять, вода на землю хлюпає! І зараз не можу отямитись.

Леся сповільнила ходу, поправила хустку, насторожено глянула на Юрка:

— Я хочу з тобою порадитися, тільки ти не смійся з мене, гаразд?

Він думав, що Леся говоритиме про Петра, про своє бажання перебратися на квартиру до Солодовників, тому намагався показати Лесі, що це його не обходить, та все одно відчув, як затремтів його голос.

Леся не помітила Юркових переживань, довірливо взяла його за руку:

— Треба мені щось робити! Думала з мамою порадитися, але що вона мені скаже? Знову буде плакати… І розповісти їй про свої переживання це можу… Не знаю, як ти, — озвалася Леся, — а я в дитинстві мріяла стати льотчицею, як Поліна Осипенко, Марина Раскова, або кулеметницею, як Анка з кінофільму «Чапаев».

— Ну й що? Я також просив тата, щоб узяв мене на фронт, теж уявляв, як буду сікти фашистів з кулемета. І Вовка хотів піти в армію, і Іван Гончар з Петром Солодовником… — Юрко замовк, ніби спіткнувся на рівному місці, і вже тихіше додав: — Хотіли пристати до мобілізованих, а потім самі рушили на фронт, їх звідти відправили додому. Так чого ти так хвилюєшся?

— Як тобі сказати… Страшно…

— Усім, Лесю, страшно, фашисти нікого не милують!

Дівчина опустила голову, дивилася на стежку, ніби намагалася знайти відповідь на свої роздуми, нарешті тихо сказала:

— Боягузка я, Юрку, розумієш… Часом від страху в мене аж серце заходиться. А як подолати страх — не знаю! Що буде, як нас заберуть в поліцію за врятування військового? Чи витримаю я катування? Що буде, як фашисти вогнем пектимуть, зуби повиривають, голки під нігті заганятимуть?

— Чого це ти про голки заговорила? — здивувався Юрко. — Про таке й думати не треба! Мало що може трапитися! Так навіщо ж наперед собі страху завдавати? А як випаде нам загинути, то загинемо чесно. Хіба не так?

— Так! — погодилася Леся. — А все одно страшно. Я позавчора була в вишивальній майстерні, і Оксана Свічка розповідала, як в райцентрі фашисти повісили підпільницю, вчительку-комсомолку. Довго допитували її, хотіли, щоб видала своїх товаришів по підпіллю… Ноги в неї обпалені, чорні, під нігтями так і лишилися голки.

Леся замовкла, мерзлякувато повела плечима, зіщулилася, витерла кінчиком хустки очі. Юрко нічого не відповів, уявив, як Маєр заганяє йому під нігті голки і вимагає, щоб він розповів про Вершину, видав таємницю підземелля.

— Ти чого мовчиш? — запитала Леся.

— А що говорити? Словами горю не зарадиш! Треба пересилювати страх, — ніби відповідаючи самому собі, озвався Юрко, — не піддаватися йому!

— І ти навчився?

— Трохи. Один мій знайомий казав: «Не ми повинні боятися фашистів, хай вони тремтять від страху на нашій землі».

— Це тобі лейтенант Вершина сказав?

Якби в цей час гримнув грім з ясного неба, то Юрко б не був так здивований, як здивувався, почувши Лесині слова. Він зупинився від несподіванки і розгублено зронив:

— Таке й вигадала! До чого тут Вершина?

— Ти думаєш, я нічого не розумію? Думаєш, не догадалася, що ти заховав фашистів за наказом лейтенанта… Я дочка червоного командира! Мій татко комуніст, прикордонник. І якби я не була переконана, що ви радянські люди, так ми й дня не жили б у вашій хаті. І я б ніколи не назвала тебе своїм другом, хоча б ти сто разів врятував мене від смерті!

Юрко не знав, як йому бути в цій ситуації. Звідки дівчина довідалася про його зв'язок з лейтенантом? Може, й вона виконує завдання партизанської розвідки? І тепер так необачно обмовилася. А вона допитувалась:

— Чого ж ти розгубився? Хіба ж я не правду сказала про Вершину?

— Давай краще облишимо цю розмову. Ні з ким я, Лесю, не зв'язаний, — спокійно відповів Юрко.

— І неправда! Хочеш, я доведу, що ти кажеш неправду?

— Доведи, — байдуже знизав плечима Юрко. — Хоча я наперед знаю, що ти нічого не зумієш довести, бо все від початку і до кінця вигадала. І я не розумію, навіщо ти це робиш. Чи знаєш, що за такі вигадки ми всі можемо опинитися в гестапо. І я раджу тобі облишити ці жарти.

— От і зумію, — усміхнулась дівчина, — і нікуди ти не дінешся. Пам'ятаєш, як до вас приїхали німці ловити рибу і заходилися варити юшку?

— Пам'ятаю. Ну й що?

— Ти сховав Маєра і Штарка в льох. На ляду поставил бочку з половою. Так?

— Ти ж сама все це бачила, а тепер перепитуєш. Тільки до чого тут Вершина та партизани? І взагалі навіщо ця розмова? Я й згадувати не хочу про те.

— Почекай, — промовила дівчина, — я все знаю і все розумію.

— Що ж ти розумієш?

— А те, що ти сховав німців у льоху за наказом Вершини. І він знав, що в льоху сидять фашисти та їх прислужники. Він і на бочку сів, щоб партизани не натрапили на ваш льох.

— Ну й фантазія в тебе, — вражено вигукнув Юрко, — таке вигадала, що хоч стій, хоч падай!

— Нічого я не вигадала, я все бачила. Я дивилася з хати крізь прочинені двері і помітила, як Вершина весело підморгнув тобі: мовляв, тримайся, хлопче, все йде як слід, обвели ми німців навколо пальця. Хіба не так? Вигадала я чи правду сказала?

— Вигадала! — заперечив Юрко. — Все вигадала! Влучила пальцем в небо і радієш. А якщо ти комусь розповіси про свої спостереження, то всіх нас чекає шибениця. З такими справами не жартують! І якби я домовився з лейтенантом, так ніхто б мене не дубасив, як Сидорову козу!

— Не бійся, — заспокоїла хлопця, — нікому я про свої спостереження не скажу. Навіть мамі.

Повернулися додому, як почало темніти. Мати мила посуд і стривожено розповідала:

— Не встигли ми пообідати, як наїхав Маєр, а з ним ще один — сухий, як тараня. Страшний такий німець! Ще страшніший за Маєра. І весь у хрестах. На грудях два хрести, і один хрест під шиєю теліпається.

— І що Маєр казав?

— «Де Юрген?» — питав. Обіцяв приїхати завтра о десятій годині. Коробку цукерок привіз, он лежить на столі. Тягся перед тим, що в хрестах, упадав…

— Справді, Маєр якось незвично поводився, — озвалася Галина Іванівна, — мабуть, отой висушений — дуже велике цабе. І на мене Маєр поглядав так, ніби щось хотів сказати дуже важливе. Мені аж страшно стало від того погляду.

Наступного дня біля воріт зупинився чорний «опель». З машини вийшов Маєр, зачекав, поки з неї вибрався гість. Юрко стояв біля воріт. Він привітався, запросив до хати. Маєр підвів Юрка до незнайомого німця в чорному мундирі, шанобливо сказав:

— Оце і є мій юний рятівник, про якого я вам розповідав, пане Зіферт. До речі, як це не дивно, а ми з ним земляки — прадід Юргена виходець з Німеччини. Юрген, як справжній німець, не забув рідну мову.

Незнайомий фашист подав вузьку, як дощечка, липку від поту руку, пильно оглянув Юрка:

— Ріхард Зіферт! Дуже приємно зустрітися в цій глушині з земляками. І кожна така зустріч — радісна несподіванка.

Фашисти поволі зайшли на подвір'я. Коли підходили до ґанку, Маєр сказав йому:

— Прошу вас, пане Зіферт, взяти із машини вашу сумку і «вальтер». Лишатися в цій країні без зброї не варто й на хвилину, тут усе можливе!

Зіферт неохоче пішов до машини.

Маєр, повернувшись до Юрка, тихо спитав:

— Фройлен Леся дома?

— Так, пане Маєр.

— Скажи їй, хай вона сховається і не з'являється на очі пану 3іферту. Швидше!

Юрко вбіг в хату і — до Лесі:

— Скоріше в хатину! Ховайся! І не виходь, поки німці не підуть.

Дівчини за мить не стало.

Юрко вийшов на ґанок. Фашисти все ще стояли біля воріт. Маєр показував вежі палацу, що виднілися крізь верховіття верб. Німці не кваплячись зайшли до хати. Маєр чемно привітався з матір'ю, кивнув пополотнілій Галині Іванівні.

— Ми приїхали до вас з великим проханням, — звернувся Маєр до матері,— пан Зіферт дуже любить вишиванки. Колись він був на Україні і придбав собі кілька. Але то було давно. Тепер пан Зіферт хоче зробити нове замовлення: нам потрібні дві вишиті сорочки і дві блузи для дівчаток. Шовк ми дамо і борошно за роботу.

Мати запросила їх до кімнати, підсунула для них стільці. Потім дістала з полиці альбом з узорами, розкрила його перед німцями. Ті довго розглядали узори…

— Це дивна країна, — буркнув Зіферт. — Навколо чудова природа! І краса природи переходить в узори! Краса мистецтва не є заслугою цих людей! Просто їм пощастило, що вони поселилися на такій розкішній землі. І ми повинні виправити цю несправедливість долі — тепер ці обшири належать великій Німеччині.

Нарешті вибрали, що найбільше сподобалось, подякували, підвелися з-за столу.

— Наше замовлення, — озвався худорлявий фашист, — повинне бути готове на третє липня. Ми приїдемо по нього рівно о десятій годині ранку. Часу ви маєте досить!

— За шовк не турбуйтеся! Незабаром мій водій привезе. Ми вам дуже вдячні за згоду, — додав Маєр і звернувся до Юрка:

— Завтра прийди до мене в палац о дванадцятій годині. Перепустку я випишу. До побачення.

Коли фашисти поїхали, Галина Івагнівна злякано запитала:

— Чого ти порадив Лесі сховатися в хатині?

— Маєр сказав, щоб заховалась, а чому — не знаю.

Мати загорнула альбом, поклала його на полицю і пояснила:

— Маєр боїться цього плюгавого німця! І боїться за Лесю. Не треба їй з'являтися при цьому Зіферті. Ох і бридкий же фашист. Поки не помила руки, місця собі не могла знайти.

Опівдні наступного дня Юрко підійшов до палацу. Довготелесий есесівець проглянув посвідчення, подзвонив якомусь фон Шмідту і пропустив хлопця на подвір'я. Вікна нижнього поверху були закладені цеглою, серед них темніли чорні отвори бійниць. Під липами стояли танкетки, біля гроту Привидів виднілися довгі чорні фургони. З палацу вийшов стрункий білявий німець і запитав:

— Ти до пана Маєра?

— Так.

— Іди за мною.

Вийшли на другий поверх, звернули в протилежний бік од Зоряної.

У невеличкій кімнатці за столом сидів молодий есесівець.

Він лагідно привітався з Юрком, кивнув на двері:

— Заходь! Гер Маєр чекає!

Хлопець ввійшов до кімнати, яка була колись кабінетом голови колгоспу. Але якою невпізнанною вона стала тепер. Під вікном стояв масивний дубовий стіл. Поряд — важка полірована тумба. На ній телефон, на столі рівними стосами лежали папери. У кутку кімнати чорнів сейф з розпластаним орлом на сталевих дверцях. Над орлом напис: «Власність СС». На стіні, в позолоченій рамі, портрет Гітлера. Фюрер тримається за спинку стільця і страшним поглядом дивиться поперед себе. Здається — він вискочить із рами і навіжено кинеться на людей.

Маєр підвівся із-за столу, подав Юркові руку.

— Сідай, Юрген, ми маємо обговорити з тобою серйозну справу. Правда, ти ще хлопчак, але це не завадить зробити мені послугу. Я маю, Юрген, до тебе прохання, чи правильніше — пропозицію. Ти станеш моїм компаньйоном. І якщо нам пощастить здійснити задумане — ми станемо надзвичайно впливовими і могутніми людьми. Так, так! Хай тебе не дивують мої слова. Ми дійсно станемо могутніми і впливовими людьми, незалежними і нікому не підвладними.

Юрко здивовано дивився на гестапівця, він не чекав подібної розмови. Маєру потрібна його допомога, і він запрошує його в свої компаньйони. Дійсно, несподіванка. А може, це якась провокація?..

Маєр поклав руки на бильця крісла, відкинувся на спинку і довгим вивчаючим поглядом дивився на юнака, ніби намагався зазирнути своїми холодними драглистими очима йому в душу.

— Я бачу, Юрген, що ти здивований. Чи не так?

— Так, пане Маєр.

— Є причина для дивування. Доросла людина, штандартенфюрер СС, запрошує в компаньйони. Але… Ти згоден?

— Я не розумію, пане Маєр, що означає слово «компаньйон». Але я дуже хочу вам допомогти, звичайно, якщо зумію. Я все зроблю, пане Маєр, щоб ви були мною задоволені.

Обличчя Маєра просвітліло, тонкі губи розпливлися в посмішці.

— Компаньйон — це співучасник в якомусь ділі. Перш ніж вести розмову, я все продумав. І мушу сказати, що кращого компаньйона, ніж ти, мені знайти просто неможливо. Слухай уважно. Я відкрию тобі важливу таємницю, за розголос будеш суворо покараний. І ти, і твоя родина, і вродлива дівчинка Леся, до якої ти так зворушливо ставишся, — всі ви будете розстріляні.

Маєр запалив сигарету, зробив кілька глибоких затяжок, підвівся із-за столу, підійшов до вікна, довго дивився на парк і ніби забув про Юрка. Нарешті докурив сигарету, знову сів у крісло і сказав:

— Так, Юрген, це таємниця надто великої ваги. Від неї залежить не лише життя твоєї родини, а також і моя безпека та добробут. Отже, Юрген, ти нікому, жодній людині, ні матері, ні своїй подружці Лесі не повинен обмовитися про нашу розмову жодним словом. Можу я на тебе сподіватися?

— Так, пане Маєр.

— Тоді слухай. Спершу я поясню тобі, чому я вирішив взяти тебе в свої помічники. Я, Юрген, вірю в інтуїцію. Ти знаєш, що таке інтуїція? — І, не чекаючи відповіді, Маєр задумливо, так, ніби він розмовляв сам з собою, неголосно продовжував: — Інтуїція — це шосте почуття, здатність людини, звичайно не кожної, передбачити майбутнє. Я вірю в свою інтуїцію. І вона мене ніколи не підводила. Ніколи! Я інтуїтивно відчуваю повну довіру до тебе, Юрген, до твоєї родини. Все це може здатися безглуздям, якимось хворобливим маренням, але я вірю в свої передчуття! — Гестапівець дістав білу хусточку, витер нею спітніле обличчя, потім старанно розчесав гребінцем рідке рудувате волосся. — Тепер поговоримо про справу. Ти пам'ятаєш, як минулої осені нам пощастило знайти в пана Шудрі мішок з грішми?

— Пам'ятаю, пане Маєр.

— Ті гроші — фальшиві, хоча вони надзвичайно майстерно зроблені. Мені пощастило їх обміняти на справжні долари. Це було нелегко, але я знайшов надійний канал для проведення операції. Гроші, знайдені в пана Шудрі,— фунти стерлінгів — надзвичайно цінна валюта. Її дуже важко виготовити. І як це не дивно, саме тут, у вашому селі, виготовлялися порівняно недавно фунти стерлінгів. Пани Хоткевичі мали під Білою вежею фальшивомонетню. Про це мені розповідав мій друг пан Хоткевич, який так безглуздо загинув на горищі цього таємничого палацу. Але Біла вежа зруйнована, її льохи залиті водою, відпомпувати її неможливо. Спеціалісти заявляють, що в льохах пробились джерела. — 3 цими словами Маєр дістав з папки, що лежала на столі, потемнілий від часу пергамент, уважно проглянув його, сказав роздумливим голосом, в якому явно бриніли нотки сумніву: — Пан Хоткевич запевняв мене, що фальшивомонетня збереглася і в неї можна проникнути. Там лишилися матриці і купюри надрукованих фунтів стерлінгів. Що мій друг Олександр Хоткевич казав правду, свідчать гроші, знайдені в пана Шудрі. І це ще не все. Пан Хоткевич розповів мені, що його батько довго жив у Лондоні. Там він познайомився з майстром — працівником британського монетного двору. Майстер вчинив тяжкий злочин, йому загрожувало суворе покарання. Пан Хоткевич, батько мого друга, зумів таємно вивезти майстра з Англії. Цей іноземець жив у вашому селі незадовго до того, як до влади прийшли більшовики. Пан Хоткевич вирішив скористатися вмінням майстра і створити фальшивомонетню. Він витратив на неї багато грошей, але всі вони окупилися сторицею. Майстер досконало знав свою справу і випускав фунти, які без підозри приймали навіть англійські банки. Фальшивомонетня діяла ще в 1916 році. Нам треба знайти хід до цього підземелля — і ми станемо багатими людьми.

— Як же його знайти, пане Маєр?

— Треба розпитувати мешканців села про все, що пов'язане з Білою вежею, палацом та панами Хоткевичами. Хтось повинен знати про таємницю цього підземелля. Сподіваюсь, що нам пощастить натрапити на якусь ниточку… Ти, Юрген, свій для мешканців села, і вони відкриють тобі всі таємниці. Ти одержиш частку знайдених скарбів — я чесно виконаю свою обіцянку. Я обміняв гроші, які мені так люб'язно подарував пан Шудря, і вже поклав на твій рахунок в швейцарський банк три тисячі доларів. Я зараз вручу тобі чек. Тут солідна сума. Тепер ти, Юрген, маєш гроші на чорний день. Саме так діють справжні компаньйони. Але я не бачу ніякої радості на твоєму обличчі. Чому? Невже ти не розумієш, яку цінність становить ця чекова книжка?

— Навіщо мені долари, пане Маєр? Я все одно нічого не зможу за них купити. І ніколи не потраплю в Швейцарію.

— Рано чи пізно, — впевнено відповів Маєр, — війна закінчиться. Армія фюрера знищить більшовиків, і все стане на свої місця. Незабаром ти одержиш нагороду за врятування німецьких офіцерів і станеш повноправним громадянином великої Німеччини. Перед тобою, Юрген, постає велике майбутнє, тільки мусиш запам'ятати одну істину: чудове майбутнє можливе лише при одній умові — при наявності золота. Долари — це золото. Ми повинні заволодіти скарбами пана Хоткевича. Продумано, спокійно приступай до справи — розпитуй мешканців села, особливо тих, хто служив у панів Хоткевичів, про палац та його минуле. Я певен, що в наші сіті потрапить потрібна рибка. Ти ж, Юрген, рибалка, — пожартував Маєр.

Німець підійшов до сейфа, дістав з нагрудної кишені блискучий ключ, натиснув на білу кнопочку, яка знаходилася на підвіконні, прикритому важкою шторою, і відімкнув сталеві дверцята з розпластаним орлом. На нижній полиці виднівся набір срібних келихів, позолочені чашки, виделки. Меншим ключем відімкнув невеликі сталеві дверцята всередині сейфа і дістав продовгувату книжечку в шкіряній рожевій оправі. Юрко, пам'ятаючи пораду Святого, відвів погляд від сейфа, байдуже дивився у вікно. Ліворуч бовванів грот Привидів. Минулого року хлопці тут гралися в розбійників, ховалися в гроті, ловили карасів у ставку, пірнали на його дно, роздивлялися мармурові статуї, кинуті повсталими селянами, щоб не муляли очі, не нагадували про панів. Якось вони дістали з дна ставка погруддя людини з видовженим суворим обличчям, пишними вусами, низьким чолом і гострим роздвоєним підборіддям, на грудях — хрести, ордени. Хлопці поставили погруддя на вербовому пеньку, зробили крислатий капелюх з лопухового листя, одягли його на лису голову і заходилися груддям збивати ту прикрасу. До контори парком йшли два колгоспники, побачили погруддя, схопили його і знову кинули в ставок, ще й нагримали на хлопців:

— Навіщо ви підняли цього Хоткевича, він за кріпацтва людей на базарах, як худобу, продавав!

Юрко глянув у другий бік. Там між липами стояли чорні фургони та приземкуваті танкетки. В кінці галявини виднілась водозливна труба, про яку згадував в своєму щоденнику аптекар Сиволап.

— Мій юний друг замислився, — піднесено сказав Маєр, — поринув у приємні спогади. Прошу, Юрген, взяти чеки на три тисячі доларів. Досить тобі прибути в Женеву, прийти в банк — і ти багата людина. Це тільки початок. Я познайомився з Хоткевичем ще в 1918 році, коли наш полк стояв у вашому селі, а я мешкав у Зоряній кімнаті. На чужині люди дуже сумують за батьківщиною. Потім і пан Хоткевич часто згадував свій маєток, якось обмовився, що мав грошову майстерню, казав, що його скарби оберігає чарівна Червона Красуня. І це ще не все. Дуже часто він згадував свого лакея, який під час відходу з села білої армії захопив його майно і сховався в лісі. Серед того майна було багато фунтів стерлінгів. — Маєр пройшовся по кабінету, наблизився до вікна. — Чудовий парк! Які могутні дуби! І які привабливі липи! Я пам'ятаю дуб, що росте біля гроту Привидів. Він майже не змінився, а вік людини дуже короткий, тому й треба поспішати жити! Треба знайти лакея, який пограбував пана Хоткевича, і дізнатись, куди він подів гроші. Селяни ніколи не викинуть їх на смітник, навіть тоді, коли з них немає ніякої користі. Розмовляючи з людьми, можеш обдаровувати їх сіллю, борошном.

Юрко заперечливо похитав головою:

— Пане Маєр, у нас нема ні солі, ні борошна.

— Чому ж ти не сказав мені про це? Я накажу своєму водію привезти вам продукти. Ти фольксдойч і маєш право на відповідний пайок. Починай пошуки Червоної Красуні, хоча б якихось згадок про неї. До речі,— Маєр зупинився, заклав руки за спину, — недавно пан староста розповів мені цікаву історію про існування панського тайника на… — фашист замовк, дістав з кишені записник, перегорнув кілька сторінок, прочитав: — Шляхетському болоті. Там нібито знаходяться срібні самовари, тарілки, виделки, ложки. Це теж цікаво. І пан Хоткевич казав про цей тайник. Основна увага на Червону Красуню! Я певен, що вона знала чи, якщо вона жива, знає, як проникнути під Білу вежу, знає ходи до скарбниць пана Хоткевича. Мені відомо, що він мав чудову бібліотеку, цінні картини, коштовні вироби мистецтва. Все це лишилося тут. — Маєр сів на стіл, пильно глянув на Юрка, притишив голос: — Тепер, Юрген, я мушу сказати тобі надзвичайно важливу річ: від твоєї поведінки буде залежати життя твоєї родини. Ти нікому не скажеш про наші пошуки. Якщо тебе навіть розпитуватимуть високопоставлені німецькі офіцери, ти повинен мовчати. Інакше нас чекатимуть жахливі неприємності.

— Які високопоставлені офіцери? — розгублено запитав Юрко.

— Бачиш, Юрген, — не кваплячись вів Маєр, — в мене є друзі і є вороги. Друзі допомогли здати фальшиві гроші в банк і знову прийдуть мені на поміч, а вороги роблять все можливе, щоб знищити штандартенфюрера Маєра. Досить їм дізнатися про нашу знахідку — і мені розстріл. І всій вашій родині теж. Пам'ятай: ти, твоя родина, біженці — під моїм захистом. Пан Зіферт наказав знайти йому гарненьку покоївку, і старший поліцай Скрипаль порадив взяти Лесю, вашу дівчинку, але той Скрипаль не заїкнеться про ваших, звісно, поки пан Маєр буде паном Маєром. Таке життя, Юрген!

— Пане Маєр, — вихопився Юрко, — у нас є велика медаль до трьохсотріччя дому Романових, чомусь у нас її залишив колишній панський лакей. Можливо, це був той чоловік, який обікрав пана Хоткевича.

— Цікаво. Ти принеси її мені.

Люди квапливо обробляли городи. Почала протряхати земля й на низинах. Треба було поспішати, щоб своєчасно посадити картоплю та іншу городину. Важко копати сиру землю. Як не стараєшся, а багато за день не осилиш. Юрко встав рано і пішов на город. Невдовзі на підмогу вийшли Галя та Леся. Комендант наказав орати лише в громадському господарстві, посадити картоплю, сіяти буряки, просо, гречку, підготувати плантації для тютюну. У село приїхав підстаркуватий німець Карл Бройхле, представник фірми «Краузен і К°» — і люди повинні вирощувати турецький тютюн.

Важко людям обробляти свої городи, бо голодному ніяка робота не під силу. Але треба працювати; може, хоч якась картоплина буде. Набивали мозолі до полудня.

Не встигли пообідати, як до хати ввійшов староста, звично перехрестився і наказав:

— На завтра двоє відер риби! Потелефонував комендант. Вимагає побільше судаків привезти. Постарайся, Юрку, щоб на мене Штарк зайвий раз не сичав!

Юрко запросив старосту до столу, поставив на стіл карафку з горілкою:

— І чарку вип'ю, бо в горлі зовсім пересохло. Гавкаєш на людей, як той пес, а вони все одно своє гнуть, працюють, як мокре горить. Нема до мене, як до власті, ніякої пошани. Ні од німця, ні од людей.

Староста випив, глянув на Юрка:

— Чого це ти, хлопче, як та в'ялена риба? Може, закохався, переживаєш?

— Стомився. Зранку город копав.

— Тю на тебе, — Щупак здивовано стенув плечима, — чого це ти задумав заступом землю колупати? Тепер наше право настало, ми власть на селі, а він город заступом шкрябає. Ще й хвалиться!

— А що ж робити?

— На те в тебе, хлопче, на плечах «макітра», щоб думала та міркувала. Прийди до мене, скажи — і я тобі коней виділю. Це діло в моїй власті.

Щупак випив ще чарку, задоволено плямкнув губами:

— Як вогонь. Люблю міцну горілку! Вип'єш — і в очах зразу проясніє! Зараз підемо в громадське господарство. Німці поколошкали партизанів на Васильківських Дачах, захопили коней, трохи дали тягла й на наше село. Я в Штарка десятеро конят вициганив. І тобі, як комендантському рибалці, наділю тягла. І плуга дам, ори, скільки твоїй душі забажається. А він заступом город штиркає! — Витер хусточкою губи і додав: — Є чутка, ніби Вершина загинув, на облаву наскочив. Так мені старший поліцай Скрипаль говорив, ніби він сам бачив, як лейтенанта каратель з автомата підсік! Добре німець поколошкав партизанів, повтікали на болота. Дай боже, щоб вони туди не добігли і назад не вернулися! Хоча і мій син серед них, розбійників, господи прости!

Юрко пішов із старостою до громадського господарства. Біля конюшні на вигоні паслися коні. Староста підійшов до них, прискіпливо оглянув, вибрав білого і сказав:

— Кінь хоч куди! Бери, не пожалкуєш!

На вигоні пасся молодий гнідий кінь, який трохи накульгував на передню ногу. Староста оглянув гнідого, порадив:

— Візьми й цього, підхарчуєш його трохи — буде славний кінь! Я на конях розуміюся. І люблю їх! У нас колись шестеро коней було. — Потім виніс із стайні дві обротьки, подав Юрку: — Одягай на коней і веди додому! Ні, не так! — зауважив Щупак. — Треба ще й воза взяти! Коні без воза ні до чого! Запрягай бігуна в оцей віз, бери збрую, та повертайся скоріше, а то як неживий ходиш!

Юрко запріг коня, прив'язав гнідого лошака до воза і поїхав до комори. Щупак наказав комірнику відпустити Юрку мішок вівса.

— Тепер порядок, — задоволено промовив староста, — плуг я вам завтра привезу!

Юрко привів коней додому, трохи погодував, напоїв і повів на луг пасти. Коні довірливо тулилися до Юрка, ніби відчували, що нарешті й для них настане спокійніше і звичне життя. Не думав Юрко, що так йому пощастить. Тепер можна буде і людям допомогти орати городи.

Наступного дня прийшов до Юрка Іван і розповів, що чув у старостаті, буцім скоро німці наїдуть розміновувати ліс; казав, що необхідно замаскувати схованки — присипати піском, притрусити сухим листям. Треба домовитися з надійними хлопцями і завтра взятися за роботу. Город хай зачекає, а схованки треба рятувати.

— Завтра зранку приходь до мене, бери Вовку, а я покличу Петра Москальчука, — сказав Іван.

— І Славку Олефіренка візьмемо.

— Не треба!

— Чому?

— Його батько в поліції служив. Ненадійна він людина.

— Ми з Вовкою німцям «полоненого» видали! Я фольксдойч! І ти мені віриш!

— Ти лейтенанта до мене привів, значить — свій. І твоєму другові, Вовці, вірю. Якби ви справді видали фашистам командира Червоної Армії, то лейтенант Вершина з вами б не знався.

— А Славко, Іване, теж свій. Ти в нас два роки був піонервожатим і знаєш Славка! Він чесний хлопець!

— Твоя правда! — трохи помовчавши, сказав Іван. — Я як почув, що ви видали німцям полоненого, місця собі не знаходив. Як же так, думаю, хлопці наші, якби не війна, час в комсомол приймати, а вони свого в поліцію спровадили. А одна людина й каже: «Іване, не поспішай робити висновок. Тут треба мізкувати, а не кип'ятитися…»

Юрко усміхнувся, на знак згоди кивнув.

— Ти чого посміхаєшся? — запитав Гончар.

— Ти майже дослівно цитуєш лейтенанта, — понизивши голос, відповів Юрко, — він часто каже: треба мізкувати!

— Гаразд, бери Славка, і завтра всім бути в мене! Набридло мені в селі сидіти, на волю б скоріше вирватися! Пораю волів в громадському господарстві, пасу їх, напуваю, а душа моя в ліс рветься! А тут ще напасть. Поліцай Миколайчук до Наді залицяється. Не дає проходу дівчині. Хоче, щоб вийшла за нього заміж. Недавно погрожував: «Якщо не підеш за мене, кину в льох до пацюків!» Ти ж знаєш, як поліцай Самсон приставав до Валі Безкревної, а дівчина вигнала його з хати. Той затаїв злість. І якось в полі причепився до неї за дрібницю та й замкнув на ніч у льох. А там холодно, пацюки. Дівчина була в кофтині, перемерзла та від переляку й досі до тями не прийде, хворіє. Тепер я за Надю боюся. Ми з нею давно дружимо.

— Іване, у мене є чисті бланки аусвайсів. Мені комендант дозволив набрати людей в риболовецьку бригаду. А я поки що вдвох із Вовкою справляюся. І коли видавали аусвайси, так Віра Миронівна дала п'ять чистих бланків на всякий випадок. Так ми один аусвайс і заповнимо на ім'я Наді. І вона зможе не ходити на роботу. І поліцай не зможе до неї чіплятися.

— Це ти добре придумав, — повеселішав Іван. — Значить, про Надю ми домовилися. Піду, бо вже час волів порати.

Увечері Юрко пішов до Вовки, розповів йому про Гончара, про лісові схованки. Володя почухав потилицю:

— Не знаю, як мені й бути. Город копати треба, і нічого їсти. Якби ви не допомагали, давно похляли б.

— Не журися, Вовко, — заспокоїв товариша Юрко, — у мене тепер пара коней, зоремо город.

— У тебе є коні? Де ти їх взяв?

— Староста наділив.

— Коли так, можна буде виорати городи, бо мати зранку спішить на поле: не виконаєш норму — нагайки скуштуєш. Завтра навідаємося в ліс; може, щось знайдемо.

Уранці пішли левадами до Славка. Той рубав дрова.

— Ми до тебе, Славо, — привітавшись, сказав Юрко. — Ходім з нами на Льольчине озеро. Там Гончар схованки познаходив.

— У лісі міни.

— Іван познімав їх, не бійся.

Пішли до Івана. Той виніс з комори три саперні лопатки.

— Теж у лісі знайшов. Тепер наші ліси як склад, — тільки шукай.

Друзі рушили до лісу. Там побачили глибокі траншеї, над ними звисав поржавілий колючий дріт; уткнувшись жерлом в землю, стояла розтрощена гармата — проходила лінія оборони. Луки, порослі молодим сосняком, були заміновані. Фашисти нкмагалися прорватися через ліс, обстрілювали траншеї, бомбардували, але потім повернули на Заріччя, прорвали оборону, і наш полк, що захищав підступи до Прип'яті, опинився в оточенні, але вночі підійшов до річки, захопив переправу і перейшов на протилежний берег.

Іван вів хлопців широкою просікою. Унизу замерехкотіло хвилями Льольчине озеро. На косогорі стояв закопаний танк, і його гармата погрозливо дивилася на захід.

Коли вийшли на простору галявину, оточену ялинами, Іван показав на впадину з чітко окресленими краями. Хлопці заходилися копати. Під набряклим брезентом знайшли ящики, мішки, бляшані банки.

У ящиках було мило, борошно, макарони, консерви. Тут, мабуть, прикопали товари полкового складу, бо разом з продуктами було сховано й чимало білизни і навіть великий коричневий чемодан з ліками, бинтами, ватою. На ліках лежала полотняна сумка з червоним хрестом, а в ній — фотографії та листи.

— Чемодан треба зразу віддати Оксані Василівні, бо в лікарні нема ні бинтів, ні ліків, усе фашисти пограбували! — сказав Юрко.

— Звісно, віддамо, — погодився Гончар, — ти забери цей чемодан і віднеси Оксані Василівні. Поклади його в мішок, а як стемніє — левадами додому. А як бути з припасами — не знаю. Пронюхають «бобики» — і пиши пропало! Усе заберуть і з нас шкури поздирають! Отут, хлопці, треба добре помізкувати!

— Що мізкувати? — кинув Вовка. — Хай кожен потроху візьме, що треба, а решту присиплемо піском та глицею і хай лежить. Сюди все одно ніхто не ходить, бо знають: цей ліс мінами нашпигований.

— Я про інше думаю, — продовжував Іван, — село голодує. Тут же борошно. Може, якось роздати людям?

— Як? — запитав Вовка. — Та нас усіх у жандармерію поженуть. І припаси в людей заберуть. Сюди поліція посуне.

— Можна так зробити, — роздумував Іван, — візьмемо гарбу, покладемо на неї борошно, прикриємо хмизом. І перевеземо до мене в повітку. А вночі рознесемо.

— Не можна перевозити борошно, — заперечив Юрко, — піде поголос і наведе на нас поліцію.

— Все одно треба роздати продукти людям, — подав голос Славко. — Борошно в землі буде пріти, а люди голодують. У нашої сусідки п'ятеро дітей. Що їм та жменя гречки? І на куліш не вистачає. Я їм учора корзину картоплі відніс. Діти худі, голодні, молока просять, а корову в Оксани німці забрали. Хто ж допоможе родинам фронтовиків, як не ми?

— А ти, Славко, свій хлопець! — похвалив Гончар.

— Не можна перевозити продукти, — стояв на своєму Юрко, — всім нам капут буде! І однієї ходки не зробимо, як нас хтось побачить. Краще зачекати…

— Тут я одну просіку розмінував, — озвався Гончар, — а всі інші заміновані. Правду Юрко каже. Не можна нам припаси в село перевозити. Давайте потроху візьмемо борошна, мила, а все інше прикопаємо.

Хлопці наповнили речові мішки, а решту накрили брезентом, закидали піском, притрусили глицею.

Під старими дубами Іван показав інші схованки.

Хлопці розкопали одну. Побачили оцинковані коробки з патронами, ящики з гранатами.

— Теж пригодиться! Давайте добре замаскуємо, — сказав Гончар.

До вечора притрусили хвоєю ще чотири ями.

— Потомилися, хлопці? — запитав Іван.

— Трохи… — зітхнув Вовка.

— Тоді давайте повечеряємо і додому!

Хлопці дістали консерви. Їли, пригадували довоєнне життя.

— Пам'ятаєте, хлопці,— замріяно почав Вовка, — як навесні минулого року ми всім класом їздили до печер? І Ніна Павлівна купила в магазині халви і печива… Більше року минуло з того дня, а здається, ніби це було вчора. Школа, екскурсії, походи! І кожен тиждень кіно! А тепер ні школи, ні клубу…

— Не журіться, хлопці,— сказав Гончар, — прийдуть наші — все буде! Тільки треба не сидіти склавши руки, а де тільки можна шкодити фашистам. От ми схованки замаскували, передамо зброю партизанам — і це буде наша допомога Червоній Армії. І ще я придумав одну гарну справу, тільки мені буде потрібна ваша поміч. Таке придумав, що вам і не снилося!

— Що ж ти придумав? — запитав Юрко.

— Поки що секрет! А якщо задумане пощастить здійснити — фашистів по всьому району залихоманить.

Поки вечеряли та купалися в озері, почало темніти. Юрко засунув чемодан з медикаментами в мішок і берегом Прип'яті пішов до своєї хати. Сховав ношу в повітці, прикрив її сіном, а для певності зверху поклав ще й оберемок соломи. Вранці, коли мати з Галиною Іванівною пішли на роботу, зникла десь Леся. Юрко дістав чемодан, переніс його в хатину, відкрив. Спершу оглянув сумку. В ній знайшов мініатюрний, ніби іграшковий, пістолет і три коробки з патронами. Давно хлопцю хотілося мати пістолет, та все ніяк не щастило натрапити на таку знахідку. Є в нього гвинтівка з патронами, карабін і навіть німецький автомат. Все це сховано в дуплі старої верби. Тепер у Юрка є зручна зброя. Можна покласти її у нагрудну кишеню і йти куди треба. Юрко сховав пістолет у повітці, а ліки ввечері віднесе Оксані Василівні.

Опівдні до хати Берегових під'їхав староста, скинув з воза плуг, борону і сказав:

— Тепер ти, Юрко, справжній господар! Пара коней, плуг, борона, можна й женитися!

— Спасибі, Юхиме Мартиновичу.

— Спасибою не відбудеш, — відказав Щупак, — став горілку і закуску, щоб плуг не поламався, а борона зуби не погубила!

Староста випив, закусив цибулею, понюхав хліб:

— З картоплею?

— Нема борошна…

— Ох і скупий німець! — скрушно похитав головою староста. — Ти ж Маєру і Штарку життя врятував, бо якби не ти, то кипіли б у смолі, і ніякої тобі віддяки! Нічого, Юрко, я сьогодні буду в Маєра — викликає, то так, ніби між іншим, розповім, як ви бідуєте! Скупуватий німці народ, що урвеш у них — те й твоє! А поки суд та діло, завтра тобі трохи борошна підкину! Як розживетеся — віддасте! Як коні?

— Трохи відпочили, сили набралися, Гнідко майже не кульгає! І до мене звикли!

— Доглядай худобу! Я завтра борошна привезу, а ти риби приготуй, двоє відер!

Незабаром повернулася Леся, побачила серед двору борону та плуг, запитала:

— А це що таке?

— Борона! — гордо відповів Юрко. — Як зоремо город — бороною волочитимем! Будеш коней водити.

Леся знизала плечима:

— Чи зможу? Я ніколи до коня й близько не підходила…

— Ти ж дочка кавалериста, а коней боїшся! Спробуємо!

Юрко вивів з повітки білого коня, якого назвав Лебедем, підпріг Гнідка, показав Лесі, як вести за обротьку, і почали орати город. Коні йшли легко, ніби раділи, що нарешті і їм знайшлася робота. Юрко теж радів. Це ж йому вперше довелося самому орати. Інколи, правда, татко дозволяв походити за плугом, провести якусь борозну, а самостійно не доводилося. Скиби вогкої землі лягали одна на другу, на город злетілися граки, ходили слідом за плугом, шукали здобич. Юрко заволочив город і оглянув чорну ріллю. Плуг та коні — велике діло! Юрко випріг коней, поводив по березі, почекав, поки вони охолонуть, а потім погодував, напоїв річковою водою і пустив пастися. У цей час берегом йшла сусідка Наталка Петльована, побачила коней, запитала:

— Чиї це лошаки?

— Мої.

— Гарні коненята.

Наталка побачила виораний та заволочений город: — Так, може, в тебе, Юрку, і плуг є? І ти сам зорав город?

— Є й плуг, — намагаючись говорити байдуже, відповів Юрко, — й борона, і город ми з Лесею зорали.

— Так, може, ти й нам город виореш? Га? Нема в мене сили копати землю…

— Після обіду виоремо, тітко Наталко, — по-дорослому проказав Юрко, — хай трохи коні відпочинуть.

Під вечір Юрко запріг коней, поклав на воза плуг, борону і поїхав з Лесею орати город Наталці Петльованіи. Зайшли в хату. П'ятеро дітей у Наталки. Чоловік з перших днів на фронті. Діти були такі худі та виснажені, що ледве трималися на ногах. Найменший, Павлик, сидів на полу, просив хліба. Інші діти мовчали, сиділи непорушно, ніби засохли від голоду.

Юрко метнувся додому, приніс буханець, смаженої риби:

— Їжте! Тільки хліб наполовину з картоплею, глевкуватий, бо в нас борошно вийшло…

Діти обліпили стіл. Наталка покраяла хліб, роздала дітям:

— Їжте з рибкою.

Найстарша Наталчина дочка, десятилітня Надійка, вдячно глянула на Юрка та Лесю і, не поспішаючи, взялась їсти.

Поки зорали город — почало сутеніти.

Довелось уже городами пізно ввечері відносити чемодан з ліками до Оксани Василівни.

— Що це ти, Юрку, приніс? — запитала лікарка.

— Справжня аптека. Тут, Оксано Василівно, стільки всіляких порошків, пілюль, що їх вам надовго вистачить.

— Де ти взяв?

— Знайшли в лісі, Оксано Василівно.

— Так там же все заміновано! Недавно пастушки підірвалися. Чого ж ви пішли в той ліс?

— Іван Гончар розмінував одну просіку. Дивимося, а на одній галявині земля осіла… Ми й почали розкопувати. А там і борошно, і макарони, і консерви. І чемодан з ліками.

— Хто це ми?

— Іван Гончар, Вовка, Славко. Ми навіть думали роздати людям борошно…

Лікарка вислухала Юркову розповідь, сказала сердито:

— Навіщо ж ви пішли в замінований ліс за тими схованками? І ні з ким не порадилися. Скільки разів просили вас, наказували не сваволити, а ви все по-своему робите. Можете опинитися в жандармерії та інших під удар ставите. Ми вам віримо, а ви…

— Як же ми можемо поставити когось під удар? — ображено спитав Юрко.

— Отак і поставите! — розгнівалась лікарка. — Довідаються поліцаї про макарони, почнуть шукати, хто та що? І візьмуть вас на допит, а там невідомо, як ви поведетеся, коли гестапівці почнуть пальці чавити. Не треба по-дурному ризикувати — у нас і так клопоту вистачає. Не забувайте, хлопці, що і ворожа розвідка працює. Є в нашому селі й сищики гестапо.

Юрко, сидячи за столом, хмурився.

— Ображатися, Юрку, — полагіднішала лікарка, — теж не треба. Не за себе турбуюся, а за вас переживаю.

— Нікого ми не видамо, — ображено озвався хлопець, — це вже ви даремно, Оксано Василівно… Потраплю в гестапо — умру, а нікого не видам. Це вже я напевно знаю. У нашому роду не було зрадників!

Лікарка підійшла до чемодана, розкрила його, радісно сплеснула руками:

— Оце так знахідка! Оце так подарунок! Якби ти знав, як нам зараз потрібні медикаменти. Навіть йод німці забрали, обдерли лікарню як липку — одні стіни лишилися.

Оксана Василівна перебирала пляшечки, коробочки, флакони, радісно посміхалася. Нарешті вона закрила чемодан, поставила його під стіл, сказала примирливо:

— За ліки велике спасибі. А ризикувати даремно все одно не варто. Краще від мін триматися подалі.

— Але ж у лісах багато бліндажів і схованки зі зброєю є. Ми її зберемо і передамо партизанам.

На світанку Юрко підняв Вовку з ліжка, запропонував пройти з волоком під старими вербами, бо ятери зовсім порожні, а коменданту необхідно одіслати рибу.

— Я зараз, — потягуючись, буркнув Вовка, — лише одягнуся, і підемо! Там риби повно. Учора йшов берегом, так щука на півметра з води вискочила. І взагалі, Юрко, сам на світанку на берег не ходи. Послухай моєї ради.

— Чому?

— Нахваляються на тебе оточенці, бо вважають зрадником, запроданцем, фашистським прихвоснем. Підстережуть у кущах і вб'ють. Разом будемо ятери трусити. Спершу заходь до мене. Ходімо на мій рибозавод подивишся, — сказав Володя, коли вийшли з хати.

— На який рибозавод?

— Зараз побачиш.

У кінці городу, неподалік Прип'яті, між кущами шелюги голубіла копанка. Її років десять тому викопав Вовчин тато, обсадив верболозом, напустив невеличких карасиків. Зараз від копанки до Прип'яті був проритий глибокий рівчак, впоперек якого стояла металева сітка від молотарки.

— Сам придумав! — гордовито озвався Вовка, — крізь сито вода з Прип'яті свіжа надходить, а з нею всілякі рачки — є чим рибі поживитись. Я ще в озері наловлю і переселю їх у свою копанку.

— Це ти добре вигадав, — похвалив Юрко. — Як я не додумався. Це ж і на нашому городі можна такий ставок зробити.

Хлопці взяли волок, пройшли з ним під старими вербами і витягли на берег кілька рибин.

— Ходімо ще? — сказав Вовка.

— Треба полазити, щоб і Наталчиним дітям щось впіймати, і тобі, і Славкові я обіцяв.

— І риба не їжа, як нема солі! І в схованці її не знайшли! Кажуть, у Києві можна за продукти виміняти, але спробуй добратися до того Києва!

Поволі обійшли з волоком очерет і зразу відчули, як обважніли снасті — був гарний улов. Попались навіть щуки.

— Годі,— сказав Юрко, — пощастило нам сьогодні. Колись Маєр та Штарк ловили тут волоком, витягли судака, то мало не збожеволіли від радості.

Юрко переніс рибу в хату, висипав у ночви, поклав кілька рибин у кошик, пішов до Наталки Петльованої. Не встиг зайти в хату, як почув:

— Дядя Юра прийшов!

— Рибу приніс!

Надійка пильно дивилася на Юрка великими сірими очима — мабуть, щось хотіла запитати, та не наважувалась. І Юрко підійшов до неї:

— Чого ти, Надійко, так дивишся на мене?

Дівчинка опустила очі, а потім:

— Ти, Юрку, наш чи фашист?

— Таке вигадала, — здивувався Юрко, — чому це ти мене фашистом вважаєш?

— Я так і думала, що ти наш, — Надійна радісно блиснула оченятами, — а вчора ввечері, після того, як ти нам город виорав, приходила до нас тітка Мотря і казала, що Берегові — німецькі посіпаки. І тебе лаяла, казала, що ти прихвостень ворожий. А мама захищала тебе, казала, що ти гарний хлопець, тільки молодий і даремно з німцями водишся. Я теж бачила, як ти їхав з фашистами на машині. Там фашист сидів, худющий, з довгою шиєю.

Наталка докірливо поглянула на доньку:

— Отаке мале, а щось собі розуміє. Вчора до нас приходила Коляда, бідкалася, що й крихти солі нема в хаті. А в неї діти малі і не хочуть їсти несолону картоплю. Я дала жменьку… А Мотря питає: «Звідки в тебе, Наталко, сіль?» — «Берегові трохи наділили», — кажу. Мотря і покотила на вас. Особливо на тебе ремствувала. Що ти з Вовкою Карпенком полоненого в поліцію запроторили, і з гестапівцями водишся, перед німцем в три погибелі гнешся і сам на фольксдойча перекинувся. Німців і начальника поліції від партизан сховав, старосту врятував. Дуже, Юрку, на тебе люди гніваються. Ви й мене на світі підтримуєте, останнім ділитеся, як можете, але оточенці наміряються тебе вбити. Будь, Юрку, обережним.

— Які оточенці?

— Не знаю! Мотря не казала. Ти остерігайся, сам не ходи удосвіта трусити ятери. І тримайся подалі від німців! Навіщо ти їх, проклятих, порятував? Це ж правда — не вигадка!

— Що було робити, — заходився пояснювати свій вчинок Юрко, — подумав: уб'ють партизани коменданта, а фашисти село спалять! Он у Малій Рудні убили німця-офіцера, і все село за димом пішло! За солдата фашисти розстрілюють десятеро наших. А за офіцера — село з людьми! Що ж я, тітко Наталко, мав робити?

— І то правда, всім жити на світі хочеться. А оцих малих найбільше жаль! Що вони винні? Он мій Павлик ледве став нозями дибати, а виходить, що й він винен! І його німець може вбити.

— І німці є всякі,— заперечив Юрко. Не можна всіх однією міркою міряти.

— Не кажи, Юрку, — сердито сказала Наталка, — всі німці однакові! Це вже я сама побачила. Пихаті, набундючені, жорстокі!

— Ні, тітко Наталко, — переконливо відповів Юрко, — і німці є різні! Є німецькі робітники, що не скорилися нацистам. І багато їх фашисти загнали в концтабори. Але ті, що прийшли до нас у гітлерівській формі,— всі загарбники.

— Може, й так, — погодилася Наталка, — люди є всякі. Он Саченко! Перед німцем, як лист перед вітром, стелиться, приймає фашистів, як дорогих гостей. А все то заради людей. Собі він нічого не бере, про народ думає. Тільки й тут обережним треба бути. А тобі — особливо. І Надійка за тебе горою стоїть. Учора, як той кібчик, на Мотрю налетіла: «Неправда, Юрко не посіпака!» — і в сльози.

Юрко підійшов до Надійки, погладив русяві кіски:

— Спасибі тобі, Надійко! Тепер я буду знати, що в мене є надійна захисниця.


Розділ четвертий

НЕСПОДІВАНА СУТИЧКА


Серед ночі біля поліції зчинилася стрілянина. Спершу нічну тишу сполохала довга автоматна черга, потім залускотіли гвинтівки, пізніше пролунали вибухи гранат і важко загупали міномети. У хаті Берегових тоненько задзеленчали шибки.

Юрко схопився з ліжка, почав одягатися.

— Ти куди? — спитала мати.

— Вийду послухаю. Стріляють.

— Не виходь! Ще на поліцаїв наскочиш або на сліпу кулю нарвешся…

І ніби на підтвердження материних слів, брязнула шибка і в кімнаті просвистіла куля.

— Лягайте всі на підлогу! — наказала мати. — І не підводьтеся, поки не стихне бій.

Довго лежали на підлозі, прислухалися до безладної стрілянини. Знову брязнула шибка — і над головами шелеснула сліпа куля. Нарешті настала тиша. Крізь розбиті шибки в кімнату дихнуло світанковою прохолодою. У хаті посвітлішало. Десь недалеко тріскотіла пожежа.

Вранці прибіг Вовка. Винувато щулився, намагався не дивитися на Юрка, був знічений, переляканий.

— Чув, Юрку, яка вночі колотнеча була?

— Чув. І горіло щось. І дві кулі крізь шибки влетіло.

— Це через мене стрілянина почалась.

— Чому через тебе? На поліцію напав чи, може, Маєра в палаці вирішив захопити?

— Не те, — похмуро відповів Вовка, — в крамницю навідався і напоровся на поліцаїв. Ледве Самсон мене за петельки не схопив. Я випорснув з його рук, а поліцаї зчинили стрілянину. А тут фашисти з палацу мінами по Прип'яті вдарили. Ледве врятувався…

— Я ж тобі казав, що там поліцаї секрет виставляють!

— По костюм пішов і штани хотів прихопити. Дядько Оксьон обносився, щодня штани латає…

— Домовилися не чіпати крамницю, не ходити по схований товар, а ти не послухав. Пішов. Наробив шелесту. І сам ледве не загинув, — сердився Юрко.

— По-дурному вийшло, — погодився Вовка. — Пропали припаси. Все «бобикам» дісталося: матерія, костюми. Сам поліцаям показав, де те добро сховане…

— Далася тобі та матерія!

— Нічого ти не розумієш. Мені зараз матерія та штани позаріз потрібні!

— Треба тобі те шмаття!

— А думаєш не треба? Гаразд, я тобі все розповім, бо й сам не розумію, як воно трапилось.

— Що ж тут розуміти?

— Не перебивай. Я Галі пообіцяв матерії добути.

— Якій Галі?

— Краснусі, з шостого «Б» класу.

— До чого ж тут крамниця?

— А до того, що штани в мене латані-перелатані і в бузині фарбовані. І черевиків немає. У Галинки теж нема що носити. Мати їй з німецького мішка плаття пошила. Пофарбувала його в наварі вільхової кори. А в магазині матерія. От я й не витерпів, пішов… Ніби все розрахував, а не вийшло.

— Як же там було?

— Встав я серед ночі, взяв саперну лопатку, ту що Іван подарував, мішок і — до крамниці. Ліг у бур'яні, лежу. Ніде нікого. А двері в крамниці відчинені. Драбина до стіни приклепана. Я по ній — на дах. На даху — дірка. Я її давно запримітив. Проник я на горище. Темно, а світити страшно. Почав я помацки шукати димар. Там, поряд з лежаком, казав дядько Оксьон, заглиблення. І в тому заглибленні — крам. Знайшов я лежак, намацав схованку, вона глиною замащена і дерев'яними стружками присипана. Почав я тихенько лопаткою шурувати. Коли чую — хтось у крамниці позіхає і каже:

— Клим! Прокинься! Чуєш? Хтось на горищі орудує. Поліцаї там спали. Прокинулися вони, засвітили ліхтар, підійшли до ляди, і Самсон, я його по голосу упізнав, гукає:

— Хто там на горищі?! Виходь, бо будемо стріляти! Злякався я, лопатка до рук прикипіла, принишк біля димаря і не дишу. А поліцай знову:

— Здавайся, бо шпурну гранату!

Чую, як Клим Тетеря заспокоює Самсона:

— Нікого там нема! Причулося! Лягай та спи.

Самсон за ліхтар, щось підсунув до ляди і почав лізти на горище. Так я намацав цеглину, відвалив її від лежака і як пошпурив поліцаю в голову! А сам через дірку в даху вискочив, плигнув на землю і бігом до Прип'яті. Поліцаї і зчинили стрілянину. А я при березі лежав, чекав, поки затихне колотнеча. Щоб було видніше, вони ожеред сіна запалили. Не вийшло… — зітхнув Вовка. — Сьогодні на Дорошівці хлопці вертілку поставили, неділя, можна б було піти покататися — і нема в чому.

Штани в нього дійсно як те решето.

Ще взимку, як Юрко їздив з Щупаком у Київ, купив на базарі темно-синій костюм з мідними ґудзиками. Та обнова лежала у скрині, і Юрко жодного разу не одягав її, бо здавалася надто святковою. Хлопець вирішив подарувати той костюм Вовці. Прийшов додому, запитав матір, вона не заперечувала, то й вручив подарунок товаришу.

— Даруєш?! — втішився Вовка. — От спасибі! Тепер я піду з Галинкою на вертілку. Спасибі тобі, Юрку!

У той час рипнула хвіртка. До ґанку ступали Іван Гончар та Петро Солодовник. Іван подав Юркові руку:

— Прийшли кликати вас на карусель.

Петро, акуратно підстрижений, одягнений у приношений, але старанно випрасуваний костюм, несміливо тупцював біля ґанку, зазирав крізь відчинене вікно у хату.

Вовка не став розмовляти з хлопцями — схопив костюм і побіг додому, щоб устигнути перевдягтися і вчасно прийти на Дорошівку.

— Так підете з нами? — сівши на ґанку, спитав Гончар. — Сьогодні неділя і людей на панщину не гонять. Німці на Дорошівку ніколи не заглядають, бояться, бо ліс близько. Ось там і збудували карусель. А головне — збереться багато хлопців і треба з ними серйозно поговорити. Пора вже ділом допомагати партизанам. Бери, Юрку, Лесю, Галю, і підемо!

Леся з радістю погодилася піти на Дорошівку, хоча Галина Іванівна й не хотіла її відпускати.

Берегом Прип'яті рушили на околицю села. Іван смикнув Юрка за рукав, запитав тихо:

— Були на Круглику?

— Були.

— І катер бачили?

— Бачили. Там повно патронів.

— Там ще й баржа з боєприпасами затоплена. Я позавчора з Петром їздив на Круглик. Треба було б про це скоріше повідомити наших. На баржі є ручні кулемети і патрони в цинкових коробках. Тільки як їх дістати з дна? Ми витягли два кулемети та десять коробок, і духу забракло. Глибоко там і вода каламутна. А в партизанів з патронами туго. І німці знову облави роблять на Васильківських Дачах.

— Ти звідки знаєш?

— Люди розповідали. От і думаю. І в наших схованках є патрони і гранати, а як їх передати своїм, не знаю.

Вулиця Дорошівка виходить на берег Прип'яті. Зразу за хатами починається ліс. На просторому майданчику хлопці збудували карусель — вертілку. Посеред майдану закопали два грубезних дубових окоренки. До них міцно прикріпили перекладини, а до перекладин прибили чотири довгі жердини. Між латами — поперечки. Хто хотів покататися, сідав на лати, тримався за них або за поперечки, а хлопці розкручували.

Петро Солодовник підійшов до хлопців і попросив:

— Покатайте нас з вітерцем, а я теж в боргу не лишуся.

Петро допоміг Лесі сісти на лати, сам примостився поруч. Вільні місця між поперечками швидко заповнили дівчата, хлопці. Солодовник весело гукнув:

— Рушай!

Жердини поволі, а потім все швидше завертілися, набирали розгону. Заверещали дівчата, піддаючи охоти хлопцям.

Юрко стояв з Гончаром, обмірковував почуту новину. Карателі на Васильківських Дачах. Неподалік живе дід Федір — материн батько. Скоро рік мине, як востаннє приїздив Юрко в гості до діда. Тепер на Васильківські Дачі німці нікого не пускають, там — партизанський край. У селах своя, Радянська влада. І діти ходять до школи. Про це розповідав лейтенант.

Юрко дивився на карусель, відшукав поглядом Лесю. Дівчина сиділа з Петром. Він обняв її, притис до себе, міцно тримав, голосно гукав тим, хто крутив:

— Піддай, хлопці! Сильніше! Не лінуйтеся! Покажіть, на що ви здатні!

Нарешті карусель зупинилася. Дівчата зіскакували на землю, трималися за жердини, щоб не впасти. Юрко не бачив ні дівчат, ні хлопців — не зводив очей з Лесі та Петра. Ніколи не сподівався побачити таке.

Петро обережно взяв на руки Лесю, зняв її з каруселі, притримав за стан рукою і прихилив до себе. І Леся не пручалася — покірно поклала голову на Петрове плече, і її довга руса коса чітко вирізнялася на його темному піджаці. В Юрка все попливло перед очима: Леся, Петро, хлопці, дівчата, хати, земля, навіть небо якось дивно колихнулося, нахилилося і знову стало на місце, і ніби здалеку до Юрка долинув заздрісний голос котроїсь із дівчат:

— Погляньте, як до Солодовника припала біженочка! Що то міська. Не соромиться. І Петро з ходу підхопив таку кралю. Тепер і до весілля недалеко…

Юркові здалося, що всі дивляться на нього, глузують, а може, й співчувають… Якщо вже дівчина пішла з хлопцем кататися на карусель і дозволила при всіх обняти себе, стояти з ним у парі, то цим вона дає зрозуміти, що він — її обранець. Юрко ніколи не сподівався від Лесі такого.

Нарешті Леся підвела голову, трохи відхилилась од Петра, хоч він підтримував її за стан.

Іван зиркнув на Юрка, рішуче підійшов до Петра та Лесі, відвів хлопця, щось почав йому говорити.

Петро, усміхаючись, зневажливо махнув рукою, гукнув:

— Хлопці! Давайте ще раз із вітерцем! І до Лесі:

— Пішли на карусель. І міцніше тримайся за мене!

Дівчина заперечливо похитала головою, оглянулась, немов когось шукала, і відповіла:

— Я більше не хочу. У мене й досі голова йде обертом!

— Зі мною не бійся! — гукнув Петро.

Петро взяв за руку Лесю, але Гончар зупинив його:

— Чого ти, як той реп'ях, причепився до дівчини? Не хоче вона, і не треба її примушувати.

— Чого ти пристав? — огризнувся Петро. — Бери свою Надю, сади на карусель і катайся, скільки твоїй душі забажається!

— Я тобі по-доброму кажу, — стояв на своєму Іван, — облиш дівчину.

— Нащо ти мені проповіді читаєш, — примирливо озвався Петро, — що ж тут лихого, як дівчина трохи покаталася? Правда, Лесю? Ти думаєш, їй не набридло взаперті дома сидіти? Тримають її, як ту пташку в клітці, і на вулицю вийти не можна. А вона молода, їй теж повеселитися хочеться.

— Ти так говориш, наче не знаєш, яка слава про дівчину піде!

— І в цьому нема нічого лихого! Розумієш? Я зі щирим серцем до Лесі ставлюся. Ти з Надею можеш зустрічатися, а мені, виходить, — зась!

Петро все ще тримав дівчину за руку і казав:

— Перепочинь трохи, а потім ще покатаємося.

— Я більше не хочу! Хай іншим разом. Я й так ледве на ногах тримаюся, — розгублено усміхнулася Леся.

— Петре! — гукнули хлопці, які крутили карусель. — Доволі байдики бити! Тепер твоя черга крутити!

— Постій тут, Лесю, — з жалем промовив Петро, — треба йти борг відробляти. А потім ще покатаємося. Я тебе й додому проведу.

Петро побіг до хлопців, а Леся лишилася під вербою, чекала, поки він повернеться і проведе додому.

Юрко непомітно, щоб не привертати до себе уваги, вийшов на берег Прип'яті. Перед очима стояли Леся і Петро… «Отак несподівано, — подумав він, — і закінчилася дружба з цією дівчиною, яку війна закинула в наше село…» І знову перед хлопцем постала Леся, така, як він рік тому вперше побачив її біля переправи — невисока, тендітна. На ній біле плаття, білі черевики, а в довгій русявій косі синів великий бант. Ніби знову почув її слова: «Добрий день! Ти не скажеш, де можна купити молока? У нас мама хвора…»

Юрко сердито покрутив головою, намагаючись більше не думати про Лесю. І раптом почув її голос:

— Юрку, почекай, чого ти так поспішаєш?

Дівчина наздогнала його, винувато глянула йому в очі, промовила розгублено:

— Чого ж ти сам пішов додому, а мене залишив? Не звикла я на таких каруселях кататися.

Юрко крижаним поглядом окинув дівчину, запитав зневажливо:

— Ти наздогнала мене, щоб розповісти, як ти каталася? Так можеш не витрачати даремно часу, я й сам бачив.

— Я ніколи не думала… — почала Леся.

— А мене не цікавить, — перебив дівчину Юрко, — що ти думала… Свої думки можеш тримати при собі.

— Юрку, — ображено промовила Леся, — чого ти так розмовляєш зі мною? Ну чому ти такий?

— Який?

— Жорстокий… І несправедливий. Ти сердишся, що я з Петром покаталася… Так? А що тут поганого? Я й так ніде не буваю, людей зовсім не бачу. І нема тобі чого сердитись. Не можна бути таким, Юрку.

— Який є, таким і буду. І тобі до мене немає ніякого діла. І взагалі я не хочу з тобою розмозляти.

— Ти що, — розгублено і трохи здивовано запитала Леся, — за Петра розсердився? Так?

Дівчина вражено дивилася на хлопця. Ніколи ще вона не бачила його таким розгніваним, ображеним, зніченим і водночас неприступним. Перед нею стояв ніби чужий і незнайомий юнак, в карих очах якого спалахували і гасли люті вогники.

Леся хотіла, як завжди, взяти хлопця за руку, та не наважилась.

Уранці снідали мовчки. Леся несміливо глянула на Юрка і опустила голову, подовбала виделкою картоплю і встала з-за столу. Після сніданку мати, збираючись на роботу, сказала Лесі:

— Ходім зі мною на Червоний хутір. Мені сьогодні треба допомогти ткалі основу навити. Хутір далекувато від села, і вдвох нам буде веселіше, бо самій сумно полем іти, так і здається, що хтось з бур'янів на шлях вискочить.

Юрко подався на город. Є там у нього потаємне, улюблене місце. У кінці городу, що спускається до самої Прип'яті, між кущами червоної шелюги лежав вивернутий з землі пень. Тато розповідав, що липі було понад триста років — сучасниця Богдана Хмельницького, Максима Кривоноса, Івана Богуна. Колись, розказують, у селі був Богдан Хмельницький, викурював з палацу ворожу залогу. Відзначилися в тому бою і козаки Максима Кривоноса, завдяки їх хоробрості і пощастило вибити панів з палацу, взяти приступом замок. І старезна липа була сучасницею тих подій. Ще й тепер в селі можна почути розповіді, як колись набігали татари, брали в полон людей і тут, під липою, ділили ясир, гнали на Татарський острів, тримали бранців у глибоких виробках, а вже потім вели їх на продаж у далекий Крим. Ще довго б росла і зеленіла ця липа, якби в неї не вдарила блискавка і не розколола її від вершини до коренів. Коли Юрко був ще в п'ятому класі, він вирішив викорчувати пень і на цьому місці посадити молоду липку. Спершу Юрко обкопав стовбур, потім сокирою заходився обрубувати окоренки. Коріння було міцне, непіддатливе. Але хлопець і не думав поступатися. Повертався з школи, обідав, учив уроки, допомагав матері по господарству, а потім брав заступ і йшов корчувати. На долонях спершу набігли криваві пухирі, потім вони зійшли і на їх місці з'явилися тверді мозолі. І через місяць затятої праці пеньок здригнувся і звалився на бік, біліючи обрубаними окоренками. Юрко кинувся до тата, привів його на берег:

— Дивися, який пень, а я його все одно викопав! Тепер тут знову ростиме липа!

— Молодець! — похвалив тато. — Треба бути наполегливим і завзятим. Є в тебе наполегливість, витримка! І це добре! Треба вміти досягати мети!

Восени Юрко з татом принесли молоду липу і посадили на місці опаленого дерева. Тієї ж осені татко парою волів відволік пень в шелюгу — так він і лишився лежати на галявинці. Юрко трохи обтесав його, разом з Вовкою підпиляли окоренки — і пень правив за стіл, на якому можна було пограти в шахи, доміно. Довкола столу примостив кілька дубових кругляків, і тут часто збиралися хлопці після уроків або коли приходили на Прип'ять ловити рибу.

За два роки молода липа підросла. Юрко часто приходив до цього деревця, згадував тата. З ним завжди можна було про все поговорити, порадитися. І розмовляв він з Юрком, як з рівним, часом погоджувався, інколи сперечався, а більше терпляче слухав. Часом, коли Юрко гарячкував, тато спокійно казав:

— Так не годиться! Чого ти гарячкуєш? Ти мене не криком переконай, а фактами. Тоді я тобі повірю!

Жаль, що нема зараз татка. Як він потрібен Юркові, щоб поговорити, порадитися, подумати, як жити далі.

Юрко зняв сорочку, сів на пень, підставив під тепле сонячне проміння спину. Тато завжди радив: в скрутному становищі зосередитися, прийти до тями, все зважити, обміркувати, а вже потім діяти. Так що ж все-таки трапилося, чому так переживає Юрко? Виходить, що він приревнував Лесю до Петра. Коли так, значить, закохався в Лесю! Юрко розуміє: не байдужа вона йому, звик до неї…

Хлопець важко зітхнув, задумався. Хто така Леся, що він через неї повинен отак переживати. Рік тому він взагалі її не знав, навіть не підозрював про її існування. Диво та й годі! А може, це вже справжня любов? І про яку любов взагалі можна говорити, коли Юрку буде лише шістнадцять років, а Лесі пішов п'ятнадцятий. Він не думає одружуватися, і Леся не збирається заміж. То чого переживати? Хоче Леся ходити на вечорниці — хай собі ходить! Хоче переселитися на квартиру до Солодовників — нехай…

Знову зітхнув, заплющив очі. Як же не хочеться йому, щоб Леся дружила з Петром… Але нічого тут не вдієш! Краще взагалі не думати про Лесю. А думка повертається все одно до стрункої привітної дівчини з довгою русою косою, в якій затаїлися золотаві сонячні блискітки.

Потім Юрко сів на пень і подумав зневажливо: «Який же я помічник партизанських розвідників, коли не можу тримати себе в руках, не можу проявити силу волі? Віхоть, а не розвідник!..»

І хлопець потроху почав заспокоюватися. Думки повернули в недавнє минуле, пригадалася школа, вчителі, однокласники. Юркові раз уже подобалася одна дівчина. Років два тому він подружив з своєю однокласницею Раєю Мороз, тоненькою, як билинка, невисокою русявою дівчинкою. І хоча він про свою дружбу ніколи не розповідав, навіть татові, але він певен, що це була справжня дружба. І про неї знали тільки він, Юрко, і Рая, хоча вони жодного слова не зронили про свої почуття. Часом Юрко зустрічався з Раєю поглядом і дівчинка ніби промовляла до нього своїми великими, як озерця, синіми очима: «Я знаю, що я тобі подобаюся! І ти, Юрку, славний хлопець!» А може, Юрко все це вигадав…

Хлопець пригадав, як прийшла в їхній клас нова учениця Рая Мороз. Якось уранці вчителька ботаніки Олена Трохимівна завела в клас невисоку тоненьку дівчину з великими блакитними очима і русявими косами.

— Діти! — звернулася до класу Олена Трохимівна. — Познайомтеся з нашою новою ученицею Раєю Мороз. Її тато працюватиме в нашому колгоспі агрономом. Приїхала Рая в наше село з Києва, там вона вчилася в п'ятому класі на «відмінно». Раїна мама лікарка, вона працюватиме в нашій лікарні.

Вчителька оглянула клас, вибирала, мабуть, парту, за яку можна було б посадити новеньку ученицю. Юрко глянув на дівчинку, і їх погляди зустрілися. Хлопчина не витримав погляду новенької, опустив очі. Коли він знову поглянув на дівчину, вона дивилася на Олену Трохимівну, чекала, коли їй дозволять сісти за парту. Юркові страшенно хотілося, щоб учителька посадила блакитнооку дівчинку біля нього. Та Раю посадили біля Грицька Лемішки, бо той відставав з кількох предметів, і вчителька попросила, щоб дівчина допомагала йому.

У Юрка з Грицьком ніколи не було гарних стосунків.

На початку навчального року Юрко прийшов найраніше до школи і вибрав собі місце біля вікна, звідки було видно Прип'ять, пристань, катери. Він поклав на парту свою полотняну шаньку, на якій червоною заполоччю мати вишила слова: «Юрко Береговий». Грицькові також сподобалося це місце, і він, недбало скинувши Юркову торбинку на підлогу, зверхньо сказав:

— Ти, Комірник, — так хлопці часом називали Юрка, бо його татко працював у коморі,— шукай собі інше місце, бо тут сидітиме Грицько Лемішка!

Грицько поклав свій портфель на парту, сів, задоволено оглянув усіх:

— Хто хоче до мене в прийми — прошу подавати заяви. А до заяви прикласти добру жменю соняшникового або гарбузового насіння.

— Нахаба ти, Лемішко, — озвалася Люда Щербань, — сів на чуже місце ще й хизуєшся.

— Хто нахаба? — підхопився Лемішка. — Повтори!

— Ти! — сказала Люда. — Почув?

— Зараз я поговорю з тобою іншою мовою! Грицько підбіг до Люди, хотів схопити за кіску.

— Не руш! — гримнула вона. — Бо дістанеш!

Грицько розгублено зупинився. В ту хвилину Юрко підняв свою шаньку, поклав на парту, а жовтий портфель викинув крізь вікно.

Лемішка отетерів:

— Ти що зробив? Мій портфель на вулицю викинув? Та ти мені його в зубах принесеш. Він думає, як його батько накрав у колгоспі сала та пшениці, то він тут господар!

— Що ти сказав? — скипів Юрко. — Ти смієш ображати мого тата!

— Велика персона — твій тато! Він краде в коморі сало, мед, пшеницю! Возить у Київ продавати! Впіймають його, злодіяку!

Юрко схопив Лемішку за чуприну і ткнув носом у парту.

— Ти смієш називати мого тата злодієм, ніколи він не був і не буде злодієм! Це твій батько — хабарник! Як не даси йому півлітра горілки або кусень сала, довідки не напише!

Лемішка намагався вирватися, хвицяв ногами, але не міг і попросив:

— Пусти! Боляче!

— А будеш мого тата називати злодієм?

— Називав і називатиму, бо він злодій!

У цей час в клас ввійшов учитель німецької мови Карл Карлович Зоммер і сердито проказав:

— Яке неподобство! Ви ж культурні люди! Учні п'ятого класу! І зчинили бійку в школі!

І тут встала Люда Щербань:

— Лемішка обзиває Юркового батька злодієм.

— Усе село знає, що він краде колгоспне добро! — знову крикнув Лемішка.

Учитель притримав Юрка і сказав обурено:

— Це брудний наклеп! Василь Іванович Береговий — чесна людина! Це я можу засвідчити будь-де! І ти, Грицю, не мели дурниць!

— Це не наклеп, — не здавався Грицько, — я сам чув, як Шарпинський казав, що Береговий краде колгоспні продукти і за ним ведеться нагляд…

Після бійки Грицько не чіпав Юрка, а той намагався не помічати Лемішки. Так тривало, поки в класі не з'явилася Рая.

Новий агроном Сергій Трохимович Мороз сподобався людям за відвертість.

Вже в перші дні своєї роботи у нього сталася сутичка з молодшим лейтенантом міліції Шарпинським. Той приїхав у колгосп і попросив голову правління виписати йому двадцять кілограмів меду, пояснивши, що одному заслуженому і впливовому товаришу необхідно пройти курс лікування медом. Голова правління погодився, та агроном запротестував:

— Не можна! В коморі лишилося всього сорок кілограмів меду, а нам треба підгодовувати бджіл, і в дитячі ясла треба.

Шарпинський поїхав без меду, але затамував на агронома злість.

За участь у громадянській війні Сергій Трохимович був нагороджений орденом Червоного Прапора. Він часом приходив у школу, розмовляв з учнями, розповідав про землю, про врожаї. Розповів і про себе.

— Служив я, діти, — почав свою розповідь агроном, — у Миколи Щорса. Наш полк вів тяжкі бої з петлюрівцями. Під Жмеринкою петлюрівці кинули проти нас бронепоїзд «Гандзя». Дуже великого клопоту завдав він нам.

Тільки почнемо переправу через річку наводити, а бронепоїзд уже обстрілює нас із гармат. Викликали мене в штаб. Командир полку питає: «Ви, товаришу Мороз, машиніст?» — «Помічник машиніста». — «Хочемо доручити вам важливе завдання. Ви разом з трьома товаришами переодягнетеся в петлюрівську форму, проникнете в Жмеринку і виведете з ладу ворожий бронепоїзд».

Пробралися ми в Жмеринку. Приглядаємось, як нам підірвати «Гандзю», що повернулася з фронту. Підійшли ми до паровоза, а в будці нікого. «Хлопці,— кажу, — давайте викрадемо «Гандзю». І нам такий бронепоїзд пригодиться». Скочили ми на паровоз, і я повів бронепоїзд до своїх! Назвали ми цей бронепоїзд «Смерть директорії», і через день він уже громив петлюрівців. За виконання цього завдання мене й нагородили орденом Червоного Прапора.

Виступав Мороз у школі у вівторок, а через тиждень приїхав у село Шарпинський і заарештував агронома.

Рая кілька днів не ходила до школи, доглядала хвору матір. А прийшла схудла, змарніла, сіла за парту, ні на кого не дивилась, ні з ким не говорила. Після переклику Грицько Лемішка підняв руку, сказав учительці:

— Олено Трохимівно, прошу пересадити мене на іншу парту, бо я не хочу сидіти з Райкою. Її батько — саботажник.

Учителька розгублено глянула на опасистого, розпашілого Лемішку:

— Як же ти можеш, Грицьку? Рая ні в чому не винна, а ти її ображаєш. У твоєї товаришки горе…

— Вона мені не товаришка. І як ви мене не пересадите, то я сам пересяду на вільну парту. У неї товариш Юрко Береговий. Юрків батько з агрономом дружив, вони одного гурту трималися. Я сам чув, як про це Шарпинський говорив. Так ви й посадіть Райку до Юрка! Хоча таким, як вона, взагалі не місце в радянській школі!

— Як це не місце? — суворо спитала вчителька. — Ти думаєш, що говориш?

— Не місце і все! Учора в нас був Шарпинський, то він так і сказав: «Яблуко від яблуні недалеко падає!»

— Олено Трохимівно, — підняв руку Юрко, — нехай Рая сяде за мою парту!

Рая гірко заплакала.

Вчителька підійшла до дівчинки, сказала співчутливо:

— Не плач. Ти гарна учениця, прекрасна піонерка! І твого тата ще не судили. Просто зараз триває слідство. А без постанови суду ніхто не може вважатися винним. Бери, Раю, свої зошити та книжки і пересідай до Юрка.

Рая, голосно схлипуючи, зібрала свої книжки, склала їх в портфель, сказала:

— Мій татко — комуніст, він ніколи не був злочинцем!

Після уроків Вовка, Юрко, Славко Олефіренко разом із Раєю вийшли на вулицю. Вовка спитав:

— Раю, а за що арештували твого тата? Він же орденоносець, з біляками бився!

— Шарпинський звинуватив татка, ніби він зерно в колгоспі украв і в Петлюри служив. Приїхала міліція і знайшла в нашій повітці два мішки пшениці.

— Так твій татко і справді взяв зерно? — нахмурився Вовка.

— Нічого він не брав, — крізь сльози відповіла Рая, — підкинули нам навмисне ту пшеницю! Комусь мій татко на заваді став.

— Як же це? — роздумував Вовка. — Невже хтось міг додуматися до такої підлості?

Рая ледве стримувала сльози. І Славко за всю дорогу не зронив жодного слова, лише співчутливо поглядав на дівчинку. А Вовка обурювався:

— Цю справу так лишати не можна. Треба комусь писати, скаржитися!

Юрко дома розповів про свою сутичку з Лемішкою.

— Правильно ти вчинив, — похвалив тато, — підлим людям завжди треба давати відсіч. Темна людина цей Лемішка! І Шарпинський непевний якийсь…

— Ти помовч, — насторожилась мати, — хоч при дітях такого не кажи! Ти й на Сиволапа сердишся. Не в нього ж, а в тебе продукти з комори зникають. І сам Шарпинський хитрий, зуміє в ложці води людину втопити!

— Так уже й втопить, — заперечив тато, — може таке трапитися, що сам потоне! Викликав він мене, півдня потримав у міліції, все хотів, аби я посвідчив, що агроном взяв на току два мішки пшениці.

— Що ж ти йому сказав? — запитала мати.

— А що я міг сказати? Сказав, як було. Я цілу ніч від току не відходив, і ніхто не міг взяти навіть жменю зерна, а він показав мені протоколи, підписані Лемішкою, Щупаком та Скрипалем. Вони заявили, ніби бачили вночі біля току агронома, що він щось віз на своїй бідарці. І мені Шарпинський пропонував підписати протокол, що на току трапилася крадіжка, залякував, казав, що я свідомо підтримую свого приятеля, колишнього петлюрівця Мороза, і треба ще розібратися, який я червоний козак і як я воював під час громадянської, бо не випадково, мабуть, в такого комірника, як я, зникають з колгоспної комори продукти. На цьому й розійшлися.

Після тієї розмови Юрко написав листа Михайлу Івановичу Калініну, як Шарпинський зводить наклеп на героя громадянської війни Мороза, безпідставно звинувачує його в крадіжці колгоспного зерна, і рекомендованим листом відправив у Москву. Місяців через три агроном повернувся додому. Він того ж дня завітав разом з Раєю та своєю дружиною до Берегових, подякував Юркові. Розповів про свої поневіряння, ніяк не міг збагнути, хто підкинув йому мішки, кому він заважав у Жовтневому.

Тепер Юрко знає кому. Але хто в той час міг подумати, що Сиволап — замаскований петлюрівець. Невдовзі родина агронома Мороза виїхала з села — перевели Сергія Трохимовича на роботу в іншу область. На прощання він сказав Юркові:

— Спасибі тобі, що ти не байдужий, — і мені допоміг, і для Раї був вірним товаришем. Будь завжди чесним і справедливим. Пам'ятай, що ще є в нас вороги, не всіх ми вимели в Чорне море! Замаскувалися вони, принишкли, чекають слушного часу, щоб болючіше вжалити. Будь обачним і непримиренним до них.

Юрко пригадує, як Шарпинському оголосили сувору догану, перевели на іншу посаду, але в міліції залишили, — каявся він, ремствував на свідків, які ввели його в оману.

Шарпинський на перших порах був притих, а потім знову почав викликати тата на допити, бо з комори час від часу зникали продукти. Тепер відомо, куди вони зникали. Сиволап проникав підземним ходом у комору, брав припаси і віз їх на продаж у Київ.

Не раз тато влаштовував засідки в коморі. Лишався в ній на ніч і підстерігав невловимого злодія. Тільки даремно. А перед травневими святами він зарядив рушницю і пішов ночувати в комору. І не сам, а з секретарем комсомольської організації Павлом Овраменком.

На світанку почули, що хтось ходить по коморі, побачили в мороці постать над бочкою з салом.

Тато прицілився і гукнув:

— Стій! Стрілятиму!

Постать кинулася в темний куток. Тато вистрілив. А коли дим розвіявся, в коморі ніякого злодія не було. І всі вирішили, що татові та Павлу те приснилося.

Тепер Юрко знає, що то аптекар проникав у комору не із Зоряної кімнати, а іншим підземним ходом, бо Зоряна тоді замикалася на масивну залізну шпугу.

Пригріває сонце. Скоро обід. Юрко пустив пастися коней і пішов обідати. На вішалці помітив Лесин жакетик, і знову незнаний тупий біль придавив серце. Ні, не скоро він забуде свою подружку! Довго щемітиме серце від згадок про неї.

Мати спершу навідалась до майстерні, роздала вишивальницям роботу, а вже потім пішла з Лесею на Червоний хутір. Коли фашисти підходили до Прип'яті, на складі вишивальної майстерні лишалося багато пряжі, заполочі, готових виробів. Мати пішла до секретаря райкому партії Михайла Сергійовича Коваленка порадитися, куди все те подіти, щоб не дісталося окупантам. Той порадив сховати в надійному місці. Мати з секретарем комсомольської організації Олександрою Пашко вночі перенесли матеріали з складу в підвал і закидали його всілякими відходами. Німці наказали відновити роботу вишивальної майстерні, привезли трохи ниток, маркізету, шовку. Комендант звелів вишивати чоловічі сорочки, жіночі блузи, скатерті для Німеччини. Недавно до матері завітав Саченко:

— Прийшов я до вас, Маріє Федорівно, за дорученням секретаря райкому партії. Передавав вам Михайло Сергійович привіт і сказав, що у вас лишилася пряжа. Треба її перевезти на хутори і доручити довіреним ткалям виготовляти бинти. У партизанів багато поранених. І ще просив побільше набрати до майстерні комсомолок, дружин фронтовиків. Оформляйте на роботу чоловік тридцять, а то й сорок. Тих, хто працює, не вивозять до Німеччини. — Іван Лукич насторожено глянув і прошепотів: — Сьогодні вночі прийдуть до вас люди, візьмуть пряжу. Ткати бинти буде Марта Воловець, з нею домовлено. Гестапівці закинули в наше село своїх агентів. Щось замишляють. На роботу людей набирайте скоріше. Думаю, що німці готують тотальну, як вони кажуть, мобілізацію людей до Німеччини. Складайте списки і подасте мені. Тим, хто працює, Штарк дозволив видавати пайки.

Підпільники прибули вночі, перевезли пряжу на Червоний хутір, тепер Марія Федорівна йшла до ткалі, щоб допомогти їй навити основу». Хутір під Самусевим лісом. Ще перед війною інші хуторяни переселилися в село, а Червоний хутір лишився, бо на ньому побудували лісопилку, яка забезпечувала будівельним матеріалом навколишні колгоспи. З півночі непримітні рублені хати оточує грузьке, непрохідне Шляхетське болото. З півдня до них підступає сосновий бір. Сюди рідко заходять німці та поліцаї. Постріляють курей, пограбують людей і скоро залишають. Ночувати окупанти не відважуються на хуторі — остерігаються партизанів. Дорога петляє серед перелісків, ярів, вибігає на береги озер. Коли наблизилися до Шляхетського болота, навстріч вийшли два підлітки. Один з них був одягнений в металевий позеленілий панцир, почищений піском, та мідний шолом, другий тримав у руці довгу шаблю з позолоченим руків'ям. Марія Федорівна придивилася до хлопців, впізнала того, що тримав шаблю.

— Де це ви, Андрію, на такі обладунки розжилися?

— На Шляхетському болоті знайшли, — відповів хлопець, — там після повені береги в Бистриці обвалилися і чимало всякого добра оголилося. Ми там знайшли спис, стародавню рушницю і сідло.

— І чоботи вода вимила, — озвався хлопчак у панцирі,— майже цілі, тільки підошви відпали.

— Що чоботи, — зневажливо махнув рукою старший, — там хуру вимило. Тільки до неї підступитися важко, треба почекати, поки повінь спаде, а потім ми її розкопаємо. Там і літак німецький упав біля Гаркушиного косогору. Льотчик так і лишився в кабіні. І ще один літак загруз у землю. Мабуть, наш…

— Я ще й хрест знайшов, — похвалився менший, — ось дивіться. — Він дістав з кишені мідний хрест на срібному ланцюжку. На хресті виднівся напис слов'янськими літерами.

Мати прочитала напис і повернула знахідку хлопцеві:

— Ти збережи цей хрест, і панцир, і шаблю. Закінчиться війна — і ви здасте в музей. Цьому хресту більше трьох століть.

Хлопці звернули з шляху, пішли вузенькою стежечкою до крайньої хати.

— Скільки зброї на нашій землі лишилося, — задумливо промовила мати. — І печенізькі, і половецькі шоломи знаходили. Йшли на нашу землю завойовники, хотіли підкорити наш народ.

Леся ступала мовчки, зажурена, розгублена. Мати співчутливо сказала:

— Я навмисне взяла тебе з собою, хочу поговорити, дати щиру пораду. Колись і я була молодою, дружила з хлопцями, переживала, не раз і плакала на самоті від тих переживань. Я майже втричі старша за тебе, багато бачила. Не хочу повчати тебе, мовляв, роби, дівчино, так, як я бажаю. Просто хочу тобі порадити, пояснити, а ти вирішуй сама. Юрко — мій син, і бачу, що ти йому не байдужа. У вас гарна і чиста дружба. Я не кажу, що це кохання, але це, Лесю, проблиск перших почуттів. Колись, як ви будете дорослими, пригадаєте ці переживання і посміхнетеся, а зараз вони здаються важливими і болючими. Дуже Юрко розхвилювався, коли побачив тебе на каруселі з Петром…

— Чи варто через це гніватися?

— Звісно, не варто! Тільки наше село глухе, лісове, ото й збереглися давні звичаї.

— Які?

— Щороку навесні і восени хлопці встановлюють карусель, запрошують дівчат кататися, і якщо дівчина пішла з парубком на карусель, то це означає, що він їй подобається, що вона хоче з ним дружити.

— Я ж цього не знала. І чи треба переживати через давні звичаї? Це смішно.

— Може, й смішно, але хочу тобі порадити…

— Що?

— Послухай мене уважно і не ображайся. Подобаєшся ти Петрові і Юрку подобаєшся.

— Ну й що?

— Необхідно зробити вибір: чи ти будеш дружити з Петром, чи з Юрком.

Дівчина ображено глянула на матір.

— Ти не сердься, це дрібниці, про які взагалі говорити не варто, якби ж не такий страшний час. Сама подумай: запросить тебе Петро на вечорниці, а Юрко буде переживати, місця собі не знаходитиме. Ще й дурниць якихось накоїть. Якби ж не ця триклята війна!..

— Виходить, мені з Петром і розмовляти не можна, і глянути на нього не дозволяється, бо Юрко переживатиме? Це ж смішно!

— Смішно не смішно, а треба вирішувати. Хочеш дружити з Петром — то краще вам перебратися до діда Захарка.

Дівчина вислухала і сказала:

— Спасибі за поради. Ви зі мною поговорили щиро, і я вам скажу правду: я дружила і дружитиму з Юрком. Я коли вперше побачила його біля переправи, він мені зразу сподобався. Я про це нікому не казала, тільки оце вам призналася.

— Спасибі тобі, Лесю.

— За що?

— За добре слово про мого сина. Ти думаєш, мені легко, як Маєр викликає Юрка в той палац? Боюся, як він йде кудись вночі.

— А що таке любов? — несподівано запитала Леся, — як ви вважаєте?

Мати усміхнулася:

— Серцем розумію, а пояснити не можу. Любов — як сонце, без неї нема життя для людини. Поки любиш, до тих пір і живеш. Як людина думає, піклується про когось більше, ніж про себе, — ото і є любов.

Попереду з'явилася підвода, на якій сиділо два чоловіки, один підганяв батогом коней. Марія Федорівна придивилася до чоловіків, притримала Лесю за руку:

— Не поспішай! Хай їдуть! Добре, що вони нас не помітили. То поліцаї — Скрипаль та Безкровний. Їдуть по чиюсь душу. Учора, як ви пішли гуляти, приїхав до нас староста, забрав рибу для коменданта, скаржився, що жандарми наказали послати на Татарський острів для кухні вісім дівчат.

— І надовго їх туди забирають?

— Ніхто нічого не знає. До Татарського острова нашим людям за кілометр підходити заборонено. Колючий дріт, вишки з автоматниками, патрулі. Недавно з села Грибарі взяли туди дівчат. Нема від них ні слуху ні духу. Матері пішли на острів, перепинили їх німці, побили і відправили в жандармерію, досі тримають під арештом.

Юркова мати з Лесею побувала в ткалі, допомогла їй навити основу, а коли виходили з хутора, на шлях з бічної вулички виїхала підвода, на ній сиділи поліцаї. За підводою бігла боса Варя Чміль з розпущеною косою, в розірваній сорочці. Руки були зв'язані вірьовкою, її кінець тримав Скрипаль і люто кричав:

— Не хочеш по-доброму — за возом до самого палацу, як та собака на прив'язі, будеш бігти. Ти бач, ще й брикаться почала, на поліцію підняла руку! Це тобі так не минеться! Ще перед нами на колінах стоятимеш та прощення проситимеш!

— Не проситиму! — гукнула Варя.

Скрипаль ударив батогом по конях. Дівчина спіткнулася, упала, волочилася по дорозі. Юркова мати гукнула поліцаям:

— Що ж ви робите? Зупиніться!

Поліцай зупинив коней, скочив з воза, підбіг до Варі, штовхнув чоботом під бік:

— Вставай і сідай на підводу! Нічого свій норов показувати! Це при більшовиках кирпу гнула! Наймитова дочка студенткою стала, у пальті та хромових чобітках гуляла! Минулося! Тепер панам німцям служитимеш, наймичкою будеш, покоївкою, студентко задрипана!

— Навіщо, Іване, над дівчиною збиткуєтеся? Гріх вам великий буде! — сказала мати, підійшовши до Скрипаля.

— Не буде мені ніякого гріха, — сердито глипнув на неї поліцай. — Цю студентку, — він кивнув на Варю, яка поволі підвелась і гордовитим помахом голови відкинула з очей розкошлане волосся, — пан староста визначив покоївкою в палац, а вона губи закопилила, не хоче прислужувати німцям. Ніде не дінешся — служитимеш! Я служу, і вона новій владі мусить коритися. А не хочеш — біжи вслід за більшовиками, шукай в них захисту! А як вам жаль цю дівулю, то давайте свою біженку. З неї теж гарна покоївка була б! Тільки ви, Маріє Федорівно, можете спокійно спати, вас ніхто не зачепить, бо за вами сам пан Маєр руку тягне! Іди! Іди! — гукнув Варі і сильно смикнув за вірьовку. — Бо ще протягну по шляху, витрясу з тебе непокору!

— Навіщо ж ви так, Іване? — заступилася мати за дівчину. — У неї шкіра на руках обдерта, кров сочиться…

— Не вжалієш батька в наймах, — байдуже махнув рукою Скрипаль. — Скажіть спасибі,— він кивнув на Лесю, — Що вашу біженочку в покої не спровадили, бо й така думка була. Всі ми під богом ходимо… Це я нараяв пану старості визначити Варку покоївкою! Я! Її батько нас розкуркулював, а тепер мій верх настав! Батькові гріхи їй спокутувати доведеться.

Він схопив Варю на руки, кинув на віз, гукнув Безкровному, який мовчки підставляв під прохолодний вітер подряпане лице:

— Паняй!

Коні рушили, за підводою потяглася хмара сірого пилу.

— А де Варя вчилася? — сумно спитала Леся.

— У медінституті. А як почалася війна, копала протитанкові рови. Налетіли фашистські літаки, обстріляли з кулеметів — поранили дівчину. Після лікарні приїхала додому, а тут фашисти село захопили.

Юрко прийшов до Славка і нікого не застав, всі були на роботі — перебирали в кагатах картоплю. Івана Гончара побачив на подвір'ї. Той тільки що повернувся з воловні, роздягнувся, вмивався над ночвами. Побачивши Юрка, сказав глумливо:

— Добре, що ти в фольксдойчі записався, ніхто тебе на роботу не ганяє, а нам кожен день запарка. Наказав Штарк орати поле під тютюн. Земля тверда, як камінь. Коням така оранка не під силу, а волики тягнуть! Я не знав, що ти трохи німець. Ото орав я город своїй прабабці Вівді, і зайшла мова про вашу родину. Старенька оповідає, що твій прадід був не з наших людей, говорив нерозбірливо, ходив із зеленою пір'їною на капелюсі.

— Яка, Іване, різниця, — відповів Юрко, — хто були наші діди та прадіди. Лиш би ми були чесними радянськими людьми.

— Так воно так, — погодився Гончар, — тільки все одно якось чудно: Юрко Береговий — німець! Гутен таг, Марта унд Анна баден. Оце вивчив за три роки, а більше нічого не знаю.

(Добрий день, Марта й Анна купаються (нім.). — Фрази із шкільного підручника німецької мови.)

— Погано, що не знаєш. Тепер би знання німецької мови могло стати в пригоді.

— Пішов би перекладачем до Штарка або до Маєра? Чи не так?

— Якби послали, то й пішов би.

— Виходить, твої рідні зберегли документи про німецьке походження.

— Ніхто їх не зберігав, просто лежали папери в скрині, а тепер пригодилися.

— Вершини не бачив? — пошепки спитав Іван.

— Ні.

— Я вчора біля Льольчиного озера на наш танк натрапив. Пішов зранку, спустився на схил пагорба, а там танк. У землю закопали, бо не було пального, — от і перетворили на сталевий дот.

— Ну й що?

— Кулемети можна зняти і передати партизанам. Позавчора розмінував один бліндаж. Там, певне, штаб був, і багато чого лишилося незайманим. На столі патефон, платівки, книги. Це теж партизанам можна передати. І патефон вручити, хай слухають пісні та музику у вільний час.

— Юрку! — почувся голос матері.— Чого це ти ідеш і нікого не бачиш?

Хлопець підвів голову, побачив неподалік матір і Лесю.

— Мені треба в лікарню навідатись, а ви йдіть додому, — сказала мати.

Юрко з Лесею лишилися посеред вулиці. Він старався не дивитися на дівчину. Невже він не може взяти свої нерви в кулак, пересилити себе? Мовчки повернувся і пішов городами до Прип'яті, хоча вулицею можна було б скоріше дістатися до своєї хати. А Леся — за ним.

За городом починався берег. Понад річкою росли розлогі верби. Під ними було тихо і прохолодно. На мілині гордовито крокували лелеки, шукаючи у воді поживу. При березі — прип'яті човни. На одному з них ще позавчора сиділи Юрко з Лесею і довірливо розмовляли. Як і сьогодні, над Прип'яттю було в той день прозоре небо. Минуло два дні, а здавалося — вічність.

— Слухай, Юрку, ти ще довго будеш гніватися та показувати свій характер? — раптом докірливо спитала дівчина.

Той сердито засопів, пішов швидше.

— Звідки мені було знати, що на вашу вертілку дівчина йде з хлопцем, який їй подобається, — вела далі Леся. — Я тебе розумію, але ти й мене зрозумій. І доволі гніватися. Чув, що поліцаї забрали Варю в палац. Її покоївкою туди староста визначив. І мене хотіли в палац забрати, але Маєр не дозволив.

— Як це забрати? — сполохано запитав Юрко.

— Отак, як Варю… На аркан — і в неволю.

Ішли поряд, взявшись за руки, і в Юрковому серці вже не було ні гніву, ні злості, ні образи на Лесю. Він міркував, як виручити Варю. Пізно. Поліцаї привезли її в палац, здали есесівцям…

Леся зупинилася на кручі, що зводилась над річкою, оглянулася навколо:

— Красиво як! Мені подобається звідси дивитися на Прип'ять, на далекі заплави.

— Бачиш, Лесю, зліва синіє бір? — спитав Юрко.

— Бачу.

— Самусів ліс. Заповідний. Дубам не менше восьми століть, але зараз туди ходити небезпечно.

— Чому?

— Там багато мін — лінія оборони проходила… Тепер фашисти хочуть вирубати цей ліс і вивезти до Німеччини, а в Калюжницях зрізають чорнозем і вивозять.

З-за повороту з'явився невеличкий катер, він натужно тягнув за собою велику баржу, навантажену деревиною. Юрко глянув вслід баржі і твердо сказав:

— Подавляться фашисти нашим добром!..

Як добре стемніло, мати засвітила каганець і сіли за стіл вечеряти.

— Юрку, — мовила мати, — ти якось розпитував мене про Червону Красуню. Коли хочеш, можу показати тобі фотографію тієї дівчини.

— Де ти взяла? — вражено запитав хлопець.

— Нема її в мене, а як хочеш глянути, піди до Горпини Пампушки, вона покаже.

— Звідки ж вона знає, що там зображено Червону Красуню?

— Горпина, звісно, не знає,— погодилася мати, — а я переконана, що на фото Катерина Загорулько — Червона Красуня. Пам'ятаєш, я розповідала про панського лакея Федора Пампушку? Сьогодні я з Оксаною Василівною була в Пампушки. Оксана Василівна оглянула його хвору дружину, а потім посиділи, поговорили, пригадали минуле, згадали й про панів та їх палац. Дружина Пампушки й каже: «У нас фотографії навіть лишилися. Їх чоловіків брат, Федір, забрав, як пани за кордон тікали. Він цілу хуру панського добра привіз. Там і золото було, і срібло, тільки Федір все те собі залишив, а в нас сховав всілякий дріб'язок. І ні до чого нам цей мотлох, а викидати жаль. Альбом був у гарній шкіряній оправі. Так ми її обдерли і пошили черевики». Вона дістала альбом з фотографіями. Глянула я на них, а там і Катря Загорулькова. Я її портрет бачила у вчителя Олександра Васильовича. Він мені не раз розповідав про цю дівчину, навіть запевняв, що вона доводиться племінницею його прадіду — панському художнику. У вчителя лишилося багато портретів. Є там, Юрку, і портрет твого прапрадіда. Піди з Лесею до Олександра Васильовича, побачите його квартиру — справжній музей. Учитель вам і про палац багато розповість.

— Мамо, а що ще є на тих фотографіях?

— Кам'яні зали, келихи, зброя, лицарські обладунки, картини. І, звісно, весь родовід панів Хоткевичів. Є на фотографіях постаті козака, турка, шляхтича, так майстерно намальовані, що нагадують живих людей. Я пообіцяла Горпині підібрати трохи заполочі, віднесете їй і подивитесь альбом.

Вранці пролунало кілька пістолетних пострілів, хтось зойкнув…

Юрко швидко одягнувся, дістав з-під подушки свій невеличкий пістолет, кинув у кишеню запасну обойму і вибіг на подвір'я. Стріляли на березі. Хлопець причаївся в густому верболозі. Побачив кілька постатей. Коли вони наблизилися, Юрко пізнав двох поліцаїв. Вони вели зв'язаного лейтенанта Вершину. Один з поліцаїв кричав:

— Іди! Іди! Ще й огинається! Тепер нікуди не втечеш! У жандармерії тобі язик розв'яжуть! Через тебе отакі хлопці полягли!

Поліцай вдарив Вершину прикладом межи плечі, вилаявся і знову підняв гвинтівку.

— Не чіпай, — наказав другий, — хай тупає своїм ходом, а то відіб'єш тельбухи — доведеться нести! Він своє дістане! Із шкіри виплигне, як його розпеченим залізом припечуть!

Юрко стиснув у руці пістолет. Вмить пригадалося, як Павка Корчагін визволив од петлюрівців матроса Жухрая. Тут інша ситуація. У лейтенанта зв'язані руки, і ведуть його два поліцаї. Але і в Юрка є пістолет. Тільки треба так стріляти, щоб не промахнутися. Найкраще затаїтися в кущах біля стежки і стріляти зблизька.

Юрко хотів стріляти зразу, та подумав, що це буде якраз навпроти їхнього городу, і вирішив перебігти подалі від своєї садиби, Метнувся поза верболозами, причаївся під кущем калини. Поліцаї з лейтенантом поволі наближалися. Один з них проказав:

— Поталанило! Таку рибку впіймали! Тепер нам належить і пляшка спирту!

— Помовч, — озвався інший. — Тобі тільки спирт сниться! А Самсону та Хурсі — вічна пам'ять! Такі хлопці!

Юрко впізнав поліцаїв — лейтенанта вели Василь Риженко та Пилип Сухорук. Років п'ять тому за пограбування крамниці вони опинилися у в'язниці. Тепер повернулися в село і зразу ж пішли служити в поліцію.

Ось поліцаї вже поряд. В одного німецький автомат, в іншого гвинтівка.

Юрко поволі підняв пістолет і двічі вистрілив у Риженка. Той спинився, ніби спіткнувся на рівному, постояв якусь мить і важко впав навзнак. Сухорук з несподіванки підстрибнув на місці, тремтячими руками підняв гвинтівку — в ту мить Юрко двічі вистрілив у нього і кинувся до Вершини, почав розв'язувати руки.

— Не розв'язуй, — тихо проказав лейтенант. — Візьми у Риженка фінку за поясом і переріж мотузок. Спасибі за виручку. Не чекав я такої несподіваної допомоги. Давай повкидаємо поліцаїв у річку та й будемо розбігатись.

Вершина схопив поліцая за ноги, підтяг до кручі і кинув у Прип'ять.

За хвилину другий теж опинився в річці.

Лейтенант забрав автомат, гвинтівку, подав Юркові руку:

— У наступний четвер, як усе буде гаразд, навідайся зранку до шевця Семена Яхна. Пароль: «Полатайте черевик, бо п'ята по землі човгає».

І лейтенант зник за вербами.

Юрко перебіг городи, вскочив у повітку, ліг на сіно, вкрився ковдрою. Ледь чутно рипнули двері повітки. Юрко запитав:

— Хто там?

— Це я, Леся! Ти чув стрілянину на березі?

— Чув…

— Я встала, підійшла до вікна і бачила, що ти в повітку заскочив. Ти був там? І чого в тебе так голос тремтить? Що трапилося?

— Іди сюди, Лесю! Побудь біля мене. Леся злізла на сіно, сіла біля Юрка:

— Що там за стрілянина була?

— Мабуть, поліцаї стріляли, щоб не боятися. Я вибіг на стежку, а там убитий…

— Хто вбитий? — сполохано запитала дівчина.

— Не знаю! Не роздивився… Так я побіг і сховався в повітку! Страшно мені!

— Ходімо у хату!

— Ні, побудь зі мною…

— Чого тобі страшно?

— Я тільки що двох поліцаїв застрелив!

Леся відсахнулася від Юрка, недовірливо запитала:

— Яких поліцаїв? Що ти вигадуєш? Хіба в тебе є зброя?

Юрко дістав з кишені пістолет:

— Ось із цього пістолета. Поліцаї схопили Вершину і вели на допит до Маєра. Ось я й… А тепер страшно… Безбитниця мене тіпає.

— Яка безбитниця?

— Це коли весь трясешся від страху — таку трясучку безбитницею називають.

— А ніхто не бачив?

— Ні, там нікого не було.

— Так нема чого й боятися, — полегшено сказала Леся, — ти ж лейтенанта врятував. І ворогів знищив.

— Так я ж, Лесю, вперше стріляв!

— А пригадай, як боєць біля переправи, ти ж сам мені розповідав, постріляв фашистів. Ні, Юрку, так не годиться, — заспокоювала хлопця Леся, — нема тобі чого переживати. Якби ти бачив, як поліцай тягнув на вірьовці Варю Чміль, яке в нього було хиже лице і погляд, наче у вовка. Їх всіх нищити треба!

Від цих слів Юркові полегшало.

— Це все не так просто.

— Поліцаї не люди — вороги.

— Я знаю. А все одно — страшно. Я й сам не думав, що на мене може такий переляк напасти. Добре хоч не промазав та вирятував Вершину.

— А де він?

— Забрав зброю в забитих поліцаїв і пішов.

— Слухай, Юрку, — пожвавішала Леся, — ти врятував Вершину, то хай він візьме нас у партизани.

— Не візьме.

— Чому?

— Я, Лесю, тут повинен бути.

— Розумію. Ходімо в хату.

— Дай я трохи отямлюсь, не хочу матір хвилювати, бо вона як побачить мене, то зразу про все здогадається, розпитувати почне, а мені нічого про цю сутичку не хочеться їй розповідати. І ти їй нічого не кажи, в неї хворе серце.

— Нікому я нічого не скажу, — пообіцяла дівчина, — тільки ти більше не муч себе — не думай про тих поліцаїв. Ти ж хочеш у партизани. А там кожен день — бій.

Опівдні по селу забігали поліцаї та гестапівці. Вони прочесали берег, очерети, біля переправи знайшли забитих поліцаїв. Після того німці наказали всім людям йти на майдан і чекати розпоряджень начальника жандармерії.

За годину на площі стояли мовчазні люди. На трибуну вийшов сухорлявий гестапівець з вузькими плечима, з нерухомим, ніби мертвим, обличчям. Він обвів поглядом людей і уривчасто заговорив:

— У вашому селі забито поліцаїв! Це — злочин! Нам набридли ваші бунти. Стало відомо, що в селі перебував небезпечний злочинець, бандит Вершина. Ми не раз вас попереджали: за зв'язок з бандитами будемо суворо карати. Наші попередження не діють! Зараз ми відберемо десять мешканців села і розстріляємо на майдані. Хто викриє злочинців, повідомить про бандита Вершину — одержить нагороду! Заложники будуть відпущені… Даю вам подумати десять хвилин.

Люди мовчали, гестапівець поглядав на годинник, на принишклий натовп.

Леся стояла з Юрком, міцно, як маленького, тримала за руку, щоб він, бува, не наробив дурниць. Нарешті фашист підняв руку, гукнув:

— Десять хвилин минуло! Зараз ми будемо вас стріляти!

Відібрали десять чоловік, поставили під стіну будинку, в якому знаходилася поліція. Заголосила якась жінка, заплакали діти. Юрко стояв серед жінок та підлітків, дивився на приречених чоловіків і відчував, як болісно в нього стискується, завмирає серце. Через нього загинуть невинні люди, діти залишаться сиротами. У цей час із поліції на майдан вибіг дід Нечипір, замахав руками, закричав:

— Не стріляйте! Я все бачив! Я все розповім!

Юрко почув дідові слова і закам'янів. Кінець. Тепер нічим не зарадиш. Він відчув, як здригнулася і похолола рука Лесі. Дівчина злякано глянула на Юрка і ще міцніше стисла його руку.

Фашисти підвели діда Нечипора до високого гестапівця. Той оглянув його і запитав:

— Ти бачив, хто вбив поліцаїв? Ти знаєш, де бандит Вершина? Відповідай!

Дід низько поклонився фашисту, сказав поспіхом:

— Все розкажу, як було.

Гестапівець підступився до Нечипора, запитав:

— Ти бачив бандита Вершину?

— Бачив! Я все, пане, бачив. І Вершину впізнав. Як же я його міг не впізнати, коли знаю його змалку? Пам'ятаю, як воно ще коней на толоці пасло. Таке мале було, а забіякувате — спуску нікому не давало.

— Як ти бачив бандита? — допитувався гестапівець. — Кажи!

— Отак і бачив. Уже було видно, і я все роздивився. Я сплю на подвір'ї, бо в мене дихавиця, а в хаті душно. Чую — постріли. Я схопився — і на берег. Дивлюся, а по стежці пани поліцаї ведуть зв'язаного чоловіка. Доводять до мого двору. А там росте кущ калини.

Леся ще міцніше стисла Юркову руку, прихилилася до хлопця, ніби хотіла захистити його, прикрити від небезпеки. Обличчя її зблідло.

— І тут, — долинає голос діда Нечипора, — з куща калини хтось пуликнув з револьвера. Пани поліцаї впали. До зв'язаного партизана, вибачайте, пане, бандита, підбігає ще один, той, що сидів у кущі калини. Підбіг і розв'язав Вершині руки. Я бачу таке діло, тихцем, тихцем — і в поліцію. Нас же всіх попередили: як, бува, вгледиш бандитів — повідом начальство. Прибіг, заходжу в поліцію, а пани служиві лежать покотом. Сплять і не ворушаться, хоч бери їх в'яжи і на воза кидай. А Свирид Бичок, — дід показав на підстаркуватого поліцая, — сидить за столом і так жалібно співає. Я до Свирида, кажу йому: «Голубчику, на моєму городі повно партизан, вибачай, бандитів. Сам Вершина в село пожалував. Піднімай хлопців, бо тих бандитів ловити треба». А він сидить собі і в ус не дує. Так я, звиняйте, пане, вилаяв його. А пан Бичок мене кулаком по писку, за шиворот і в холодну. Я й сидів там, поки мене старший поліцай не випустив. Так я оце прибіг і все розповів.

Гестапівець вислухав перекладача, наказав підвести поліцая Свирида Бичка. Гидливо зиркнув на нього, запитав:

— Чому поліцай Бичок посадив у камеру Нечипора, коли той прибіг у поліцію і повідомив про появу бандитів? Чому поліцай Бичок не підняв тривогу? Чому він нічого не зробив, щоб захопити або знищити бандитів?

Бичок втягнув голову в плечі, відповів непевним голосом:

— Так він же мене вилаяв. От я його й посадив. А тривогу ніяк було піднімати. Усі хлопці були п'яні, і розбудити їх я не міг.

Німець надувся, як індик, почервонів від обурення, наказав гестапівцям:

— Поліцая Бичка розстріляти! Зараз! Всім поліцаям, які чергували тої ночі, всипати по двадцять п'ять шомполів. Оголошую наказ. Кожен поліцай, який п'яним з'явиться на роботу або питиме горілку під час чергування, підлягатиме розстрілу! Робота є робота! Нечипору видати нагороду за повідомлення про появу бандитів.

Жандарми схопили Бичка, поставили під стінку, і гримнув постріл.

Люди почали швидко розходитися. Поволі, ледве переставляючи ноги, пішов з майдану Юрко. Дома сів за стіл, поклав на руки важку, ніби чавунну, голову і довго сидів нерухомо.


Розділ п'ятий

НАКАЗ ЛЕЙТЕНАНТА ВЕРШИНИ


Настали теплі, погожі дні. Швидко протряхли низинні городи. Люди світанками та вечорами копали їх, садили картоплю, поралися біля зубожілих хат. Кожного дня, крім неділі, треба було йти на роботу в громадське господарство. Землю копали заступами. За розпорядженням коменданта Штарка була встановлена норма — за день скопати п'ять сотих гектара. Не викопаєш — мусиш ніч відсидіти в холодному льоху або одержати десять нагайок. За працюючими вела нагляд поліція. Голодні, охлялі жінки, підлітки ледве виконували половину норми. І багатьох копальниць поліцаї прямо з поля заганяли в сирий льох, а дома лишалися малі діти. Хтось з жінок подав думку орати поле плугом, а замість коней запрягатися самим. Десять — дванадцять жінок накидали на себе міцні шлеї і, важко ступаючи, тягли плуга. Після кожної борозни зупинилися, перепочивали, витирали хустками піт, що заливав очі, і знову тягли. На свої городи не вистачало ні часу, ні сили. І все одно треба було копати їх, садити, бо в громадському господарстві взагалі перестали платити за роботу, не давали людям жодної зернини.

Юрко кожен день орав людям городи, допомагав родинам фронтовиків, вдовам, літнім людям. Замовників вистачало, тільки б встигав.

Якось увечері прийшла до Берегових Ганна Янко, колишня вишивальниця, і попросила Юрка виорати город. У Ганни дев'ятеро дітей, найстарша дочка Люба — Юркова піонервожата. Тітка Ганна, худа, суха як тріска, з почорнілим, вимученим обличчям, безсило розводила руками:

— Нема сили скопати город, а земля пересихає. І садити той город нічим — нема в хаті ні картоплини, ні зернини. Ще й Люба руку поранила — копала норму, а воно щось і вибухнуло, — кажуть, запал від гранати. Ногу лише пошкрябало, а руку здорово пошкодило.

— Ідіть, Ганно Матвіївно, працювати у вишивальну майстерню і Любу приводьте, — порадила мати. — Ви ж гарна робітниця. І не будете щодня на поле ходити. Якийсь пайок одержите.

Хлопець швидко зорав город, заволочив і поїхав додому, щоб не нарватися на патрулів, бо наставала комендантська година. Коли під'їхав до громадського господарства, навстріч йому, густо пихкаючи димом, викотилися три чудернацьких колісних трактори. За кермом на високому сидінні виднілися незнайомі трактористи. Над кожним бовванів великий лискучий бак, з якого виривався дим.

Недавно на сході комендант Штарк розпікав людей за недбальство, називав їх ледарями, дармоїдами, погрожував всілякими карами. Як не ганяла поліція людей на роботу, а скопати поле їм було не під силу. Наприкінці свого виступу Штарк гордовито пообіцяв, що незабаром з Німеччини прибудуть трактори фірми «Ганомаг», які швидко зорють навколишні поля.

Люди не вірили комендантові, але трактори справді прибули в район, а тепер з'явилися і в селі. Вони мали зорати площу під цукрові буряки.

Пального у німців не вистачало, то й почали випускати трактори, що працювали на дровах. Тракторист перш ніж завести машину, мусив розігріти її. У бак доводилося час від часу накидати дров. Коли вони перегорять, трактор починає рухатися. За дубовими кругляками в ліс поїхало двадцять підвід під охороною поліції та жандармів. Увечері на подвір'я громадського господарства привезли дуби, їх попиляли і трохи просушили на сонці.

Нарешті настав день, коли трактори рушили в поле. На першу оранку прибув комендант Штарк з перекладачкою Вірою Миронівною. Комендант набундючився, пройшов між тракторами, зневажливо поглянув на людей, яких зігнали на поле, піднявся на фаетон.

— Велика Німеччина, — почав Штарк свою промову, — має першокласну техніку. Ви бачите чудові трактори. Вони надзвичайно економні, бо працюють на місцевому паливі, їм не потрібне дефіцитне пальне. Це найкращі трактори в світі. Великій Німеччині потрібен цукор! Багато цукру! І його повинні дати ці землі, завойовані відважними солдатами фюрера. Тепер ви маєте трактори! І ви мусите по-справжньому оцінити цю турботу німецьких властей. Трактори зорють землю, а ви мусите її обробити і дати Німеччині хліб, цукор, картоплю! Ще раз нагадую, що ви маєте чудові трактори і вам буде легко працювати. І всі ви мусите забути свої природжені лінощі.

Комендант махнув білою рукавицею, і трактори, надривно чахкаючи моторами, викидаючи кудлаті пасма диму, зрушили з місця і відразу ж забуксували. Комендант зіскочив з фаетона, підбіг до тракторів, оглянув плуги і розгнівано почав кричати на водіїв. Перекладачка голосно, так, щоб всі чули, повчала трактористів:

— Пан комендант обурюється! Ви дуже глибоко загнали плуги в чорнозем. Ви не трактористи, а нетіпаки!

Люди оточили безсилі машини, тихо перемовлялися між собою:

— Не тягне німець!

— Пчихає!

— На таких тракторах можна лише грядки волочити. Розгублені трактористи похапцем засипали дубовими кругляками розжарені баки, поглядали на пристрої, чекали, коли «ганомаги» наберуться сили. Штарк став на підніжку фаетона, гукнув людям:

— Всім працювати! Тракторам продовжувати оранку! Потім сів у фаетон, наказав кучеру: «Поїхали!»

За три дні «ганомаги» пошкрябали площу, відведену під цукрові буряки, і за наказом коменданта переїхали в інше село. Нарешті посіяли буряки. Минув тиждень — площа лежала чорна, а після дощу почала вкриватися бур'янами: насіння не зійшло. Приїхав комендант Штарк, як навіжений бігав по плантації, кричав на Саченка:

— Це саботаж! Диверсія! Шкідництво! Ви всі комуністи і більшовики! І ви все робите наперекір моїм наказам. За цей злочин винні будуть розстріляні!

— Пане комендант, — виправдовувався Сачеико, — що я міг зробити? Насіння цукрових буряків привезли з району. Ви наказали сіяти. І я посіяв. А насіння непридатне. І я тут не винен, бо і в інших громадських господарствах цукрові буряки не зійшли. Приходили люди — скаржились.

Комендант притих, бо Саченко казав правду. Тепер треба було пересівати площу. Повідомляли із гебітскомендатури, що насіння мало прибути з дня на день.

Штарк сів у фаетон і сердито почав щось говорити перекладачці. Віра Миронівна, вислухавши його, сказала Саченку:

— Пан комендант каже: якщо вчасно не одержите насіння, доведеться сіяти просо.

Саченко глянув услід фаетону і розвів руками:

— Отак, добрі люди, виходить! Хотіли пригостити німців цукром — не вийшло! Не зійшло капосне насіння! Тепер давайте хоч просо посіємо…

Нарешті прибуло насіння цукрових буряків. Плантацію пересіяли, і на ній зазеленіли рівні рядки. Після рясних дощів посіви почали глушити бур'яни. І поліцаї щодня виганяли людей на поіння.

На Берегових, як на родину фольксдойчів, накази коменданта Штарка не розповсюджувалися. Мати, Галя, Галина Іванівна одержали аусвайси і працювали у вишивальній майстерні. А Вовчина мати щодня повинна була ходити на поле. Особливо докучали буряки. А тут ще повернувся в село син колишнього куркуля Панас Дереза, засуджений років три тому за крадіжку. І Вовчин батько виступив свідком на суді, бо він в ту ніч вартував на току і на гарячому спіймав крадіїв. Дереза влаштувався працювати в поліцію і тепер наглядав за полільницями. Вовка теж ходив на поле, допомагав матері — одній їй норму виконати не під силу. Якось Дереза прийшов на ділянку, де працювала Вовчина мати, знайшов кілька невиполотих бур'янин, грізно запитав:

— Чиї це рядки? Хто так поле, що весь бур'ян лишається на місці?

Дереза тут же на полі при всіх вперіщив Вовку нагайкою. Хлопець звився, ледве не плакав від образи та безсилля. Мати кинулася до сина, але Дереза так ударив її чоботом, що вона впала на землю.

Коли поліцаї відпустили Вовку, він витер рукавом обличчя і, не тямлячи себе від гніву та сорому, крикнув Дерезі, який засовував дротяну нагайку за широку халяву німецького чобота:

— Злодій! І твій батько — злодій! І весь твій рід — злодії!

Поліцай потемнів від гніву, промовив до своїх:

— Ви чули, хлопці, що сказав цей вилупок? Він назвав мене, німецького службовця, злодієм! І образив мого батька. За образу цьому зухвальцю треба ще дати!

Поліцаї знову схопили Вовку, кинули на землю, і Дереза люто почав шмагати хлопця дротяним нагаєм.

— За злодія! — видихнув він. — За батька! За образу мого роду! На! Одержуй! Ти з моїх рук живим не випорснеш!

Поліцай відшмагав Вовку, ткнув його важким німецьким чоботом під бік, прохрипів:

— Ставай на коліна! Чуєш! Проси при всіх пробачення, бо кожен день битиму, поки не засічу до смерті! Я тобі покажу, на що наш рід здатний!

Вовка лежав нерухомо, на штанях густо виступила запечена кров. Поліцай плюнув на Вовку, хрипло сказав:

— Завтра щоб був на роботі!

Наступного ранку побитий Вовка ледве плентався на поле. Посічене тіло боліло, а треба було нагинатися, полоти буряки. Юрко теж пішов з товаришем, вирішив допомогти йому виконати норму. Узяв сапу, вузлик з харчами, баклагу з водою. По дорозі на поле спитав Вовку:

— Навіщо було чіпати того поліцая?

— Не витримав, — глухо відповів Вовка, — він мене при всіх нагайкою… І матір ударив. Я йому ніколи цього не подарую!

Вовка оглянувся навколо, чи нема нікого поряд, і затято проказав:

— Уб'ю я цього Дерезу! У мене в каменоломнях прихована зброя. Пристрелю і піду в партизани. А до грудей записку приколю: «Це тобі помста за знущання. Володимир Карпенко».

— А мати? — запитав Юрко. — Ти подумав про матір? Уб'ють її фашисти і хату вашу спалять. Тут треба інакше діяти.

Вовка безпорадно дивився на Юрка:

— Так що ж мені робити? Засіче мене поліцай до смерті. А на коліна я перед ним ніколи не стану!

— Не засіче!

— Думаєш, тебе злякається? Чекай! Поліцаям все дозволено. Уб'є — і нема кому скаржитися!

— Тут треба похитрувати.

— Як?

— Кинеш кашкета на березі Прип'яті, отам, де вир, а сам — у партизани. А поліцая не треба чіпати, бо ти ж сам розумієш, що на тебе підозра впаде.

— Це ти добре придумав, — блиснув очима Вовка, — після цього ніхто до матері не причепиться. І в партизани прийду зі зброєю. Є в мене німецький автомат, гранати. Тільки, Юрку, — очі Вовки погасли, — є ще одна заковика. Не можна мені зараз в партизани податися.

— Чому?

— Та як тобі сказати, — зам'явся Вовка, — не маю права про це розповідати. Лейтенант заборонив. Не можна мені без його дозволу піти з села…

Сонце піднялося над Самусевим лісом, зачепилося за кошлате верхів'я дуба. Уже час би й на поле прийти, а Вовка ніяк не може швидше — болить посічена спина.

Юрко допомагав Вовці та його матері, яка вдосвіта вийшла в поле — намагалася виробити норму, щоб врятувати сина від шомполів.

У обідню перерву до Вовки прибігла Галинка, співчутливо глянула на хлопця, порадила:

— Ти ж гляди не заводься з Дерезою! — І тихіше додала: — Параска Грищенкова чула, як він нахвалявся, що, поки не станеш перед ним на коліна при людях, катуватиме.

— Не стану я перед ним на коліна, — відповів Вовка, — хай краще засіче до смерті.

Галинка жалісливо поглядає на хлопця, їй хотілося порятувати його, але нічого не могла порадити. Дівчина розв'язала вузлик, підсунула до Вовки житні коржики:

— Покуштуй, сама сьогодні напекла. І ти, Юрку, пригощайся. Спасибі, що прийшов Вовці допомогти, не злякався поліцаїв.

Перед заходом сонця Дереза з Моцаком прийшли приймати роботу. Дереза, минаючи інші ділянки, поспішив до Вовчиної.

Оглянув виполоті рядки, сердито запитав Юрка:

— А ти чого тут?!

— Прийшов товаришу допомогти,

— Значить, помічник знайшовся! Зрозуміло! А ти свою норму зробив? Де твоя норма?! Ти чого на роботу не ходиш? За це зразу належить десять шомполів. І тобі, І твоєму дружку, що замість того, щоб працювати, помічників шукає.

Дереза гукнув Моцака, що загаявся біля жінок:

— Пане Моцак, ходіть сюди! Тут знову є робота! Поліцай висмикнув з-за халяви німецького чобота нагай, махнув ним кілька разів у повітрі, насмішкувато зиркнув на Юрка.

— За невихід на роботу, — злорадно озвався Дереза, — належить… І я певен, що після цього ти, хлопче, трохи порозумнієш і не будеш сунути носа в чужі справи. Завтра бери ділянку і виконуй норму.

До Дерези підійшов Моцак:

— Що, знову норму не виконав?

— Помічник знайшовся, — поліцай показав на Юрка. — Допомагає! А сам на роботу не ходить! Бери його, Оверку, та клади на землю.

— Не маєте права, пане Дереза, — відрубав Юрко, — ні примушувати мене ходити на роботу, ні карати.

— Овва! — вигукнув поліцай. — А ти хто?

— Я фольксдойч! — відповів Юрко. — Представник німецького народу! І до мене ніхто й пальцем не має права доторкнутися, бо я є представник вищої раси. І ви, пане Дереза, про це мусите знати.

— Хто-хто?! — перепитав Дереза.

— Фольксдойч, — у мене є право не працювати.

— Фольксдойч! — здивовано вигукнув Дереза. — Який же ти німець, коли я знаю твоїх батька і матір?

— Мій прадід, — гордовито промовив Юрко, — був чистокровний німець. І я маю відповідні документи. Пан Маєр на підставі цих документів та за заслуги перед рейхом і видав мені посвідчення про належність до німецької нації. Гляньте на посвідчення, підписане штандартенфюрером паном Маєром.

Юрко дістав з кишені цупкий папір, подав поліцаю:

— Прошу вас, пане Дереза, прочитати і пересвідчитися, що я кажу правду. Мої слова може підтвердити старший поліцай пан Скрипаль.

Дереза прочитав і мовчки, навіть не глянувши на Вовку, пішов з поля, за ним поплентався Моцак. Юрко почув, як Дереза казав своєму напарнику:

— Сам Маєр документ підписав! Хто б міг подумати, що Берегові — німці.

Юрко три дні ходив на поле, допомагав Вовці та його матері. Через день, як закінчили поління, до Вовки прийшов поліцай і наказав іти засипати глибокі колії, вибиті чорними фургонами. Юрко теж вирішив попрацювати, сподіваючись, що пощастить розгадати таємницю фургонів. Тільки даремні були ті сподівання. Машини просувалися вулицею, їх кузови були глухо закриті брезентом, з-за того брезенту не долинало жодного звуку.

Нарешті настав четвер, Юрко знайшов у коморі старі чоботи, кинув їх у торбу і пішов до шевця Семена Яхна. Той жив на горі, далеко від Прип'яті, під заповідним Самусевим лісом.

Колись пан Хоткевич часто полював у цьому лісі. І неподалік майстри вимурували з червоної цегли будиночок. Після революції його віддали багатодітному наймиту Семену Яхну. Він виростив із своєю дружиною тіткою Мотрею десять синів і дві дочки. Сини Семена Яхна мали нахил до техніки — стали першими сільськими трактористами і розорали на полях предковічні межі. Дочки пішли у науку, закінчили медичний інститут, працювали в районній лікарні. Тепер і сини, і дочки старого шевця на фронті.

Юрко зайшов у будинок. Під вікном на низенькому стільчику сидів швець, тримав на колінах чобіт і прибивав штифтями підошву. Юрко привітався. Швець кивнув головою на хатину, показав молотком на двері:

— Заходь, хлопче, там тебе чоловік чекає.

Юрко прочинив двері і опинився у просторій світлиці. Троє вікон були завішані фіранками, і в кімнаті стояли сутінки.

— Проходь, Юрку, — почувся голос Вершини. — Потрапив я був у засаду, як миша в пастку. Три дні чекали поліцаї і дочекалися! Доручили німці Скрипалю ловити мене, і він постарався! Добре, Юрко, що ти нагодився… Стріляєш влучно. А господар явки загинув, убили його поліцаї. І мій напарник поліг. Хотів відбити мене в поліції, ішов за ними назирці, двох поклав на березі Прип'яті, і його Риженко поранив. Так він, щоб не потрапити до гестапівців, кинувся в річку і потонув.

Юрко стояв посеред хатини, широко розкритими очима дивився на Вершину. Він ще ніколи не бачив його таким схвильованим, знервованим і навіть трохи розгубленим.

— Як же фашисти довідалися про явку? Хто її видав? Знайшли зрадника? — нарешті спитав хлопець.

— Консул постарався! — відповів лейтенант. — його робота! Просто не знаю, що й думати! Про цю явку знали лише довірені люди!

— Як же він міг дізнатися про ваш прихід на явку? Ви самі Іване Петровичу, сказали, що про прихід знали лише довірені люди. Може, вам лише здається, що це робота Консула? Звідки він міг довідатися? Чи, може… — Юрко спіткнувся на півслові і ніяково поглянув на Вершину.

— Ти хочеш сказати, — продовжив думку хлопця лейтенант, — що цей Консул теж затесався між довірених осіб? Чи не так?

— Так..

— На війні всяке буває,— погодився Вершина, — і я все передумав. Ні, нема серед довірених осіб Консула!

— Чому ви так вважаєте?

— Сам подумай! Чому ж тоді він не повідомить Маєра про таємницю Зоряної кімнати, чому він не видасть розвідників, які прибули з Великої землі, чому він не повідомить Маєра про діяльність фольксдойча Юргена Берга? На це може бути лише одна відповідь: Консулу нічого про це не відомо.

— А може, його взагалі не існує,— подав думку Юрко, — не може ж він діяти і не залишати ніяких слідів.

— Ні, Консул існує. Маєр дзвонив з Зоряної у гестапо, доповідав якомусь фон Лау, що саме цей агент попередив Скорпіона про мою появу на явці. На підпільній квартирі поліцаї влаштували засідку, але невідомі злочинці відбили арештованого і разом з ним безслідно зникли.

— Та хто ж такий Консул? — дивувався Юрко. — Не має ж він шапки-невидимки?

— Загадали нам загадку гестапівці. Думаємо, думаємо, а розгадати ніяк не можемо. І справді, цей Консул як у шапці-невидимці ходить. Це ти влучно сказав. Можливо, й справді гестапівці запустили до нас свого агента-невидимку. А я, кажучи правду, й про таке не раз міркував. У мене, Юрку, з цим Консулом свої особисті рахунки. Ніхто мені не завдав стільки лиха, як цей шпигун. Ти знаєш, що Маєр улаштував у Зоряній свою спальню, а кабінет його тепер знаходиться в лівому крилі палацу. Прослуховувати це приміщення в нас нема можливості. Зараз Зоряна більше мовчить, ніж говорить, бо Маєр в ній лише відпочиває. Але й тепер, бува, рибка ловиться… Маєр часом говорить із Зоряної по телефону або розмовляє зі своїми керівниками, які прибувають до шпигунської школи.

Якось він розмовляв із приїжджим гестапівцем про Консула. Всіляко вихвалював шпигуна, пригадував, як він ще в 1918 році вірою і правдою служив німецьким окупаційним військам. І за особливі заслуги був навіть нагороджений залізним хрестом. З цієї розмови мені й стало відомо, що Консул видав групу наших підпільниць, які діяли на ворожому аеродромі, і видав мою сімнадцятилітню дочку Люсю. Маєр вихваляв Консула, його кмітливість, пригадав, як він мешкав довгі роки на Васильківських Дачах і зумів не накликати на себе ніякої підозри. Консул діє й сьогодні. Тепер він викрив явку, а перед цим повідомив гестапівців про прибуття наших десантників. І вся група Максима загинула, полягли й наші партизани.

— Так Консул може видати й таємницю Зоряної кімнати, навести фашистів на підземелля, викрити й цю явку.

— У нашій роботі всяке може бути, — нахмурився лейтенант. — Хоча про такі провали й подумати страшно. Дуже вже у великій пригоді стала нам Зоряна. Ти навіть уявити не можеш, скільки вона приносить нам користі, а все завдяки скрині твого прадіда і твоїй, Юрку, кмітливості та спостережливості.

— А що буде, як Консул дізнається про підземелля?

— Не дізнається, — заспокоїв хлопця Вершина, — про таємницю Зоряної знають лише окремі люди, і всі вони надійні, перевірені. Так що за підземелля я спокійний. А от як вийти на Консула — не придумаю, хоча він давно мені в печінках сидить. Нема як до нього підступитися! — Вершина озирнувся довкола, запитав: — А як тобі ця світлиця подобається?

— Світлиця як світлиця. Вікна завузькі, мало крізь них пробивається світла.

— Малувато, — погодився лейтенант, — але ти уважніше придивися до стін.

Хлопець уважно оглянув стіни і помітив на них мідні зірочки, такі ж, як у Зоряній кімнаті, густо замащені крейдою; лише стеля була чистою, на ній не було жодної блискітки.

— І тут зірочки! — вражено вигукнув Юрко. — От дивина! Ніколи б не подумав, що в цьому будиночку теж в Зоряна кімната. А чи є тут підземелля?

— Є й підземелля; правда, не таке велике, як під палацом, але теж досить пристойне. Звідси хід до Самусевого лісу. Метрів п'ятсот тягнеться коридор. З цієї світлиці можна зникнути безслідно, і ніякі гестапівці не впіймають.

— Що ще є в підземеллі?

— Опочивальні, невеличкі зали. Років дев'ятсот тому почали тут добувати камінь і по Прип'яті сплавляти в Київ. Камінь вибирали, а виробки лишалися. Пізніше в цих підземеллях ховалися від набігів кочівників, потім пани перетворили їх на свої скарбниці. Тепер і нам підземелля в пригоді стало.

— До палацу цей підземний хід не сягає?

— Ні, Юрку, звідси до палацу далеко.

— Іване Петровичу, можна мені на підземелля глянути, подивитися на ваші знахідки?

— Покажу тобі своє господарство, подивишся і на опочивальні, і на все інше. Тільки давай поговоримо про важливіші справи, заради яких я й викликав тебе. Ти пам'ятаєш, у щоденнику Сиволапа згадувалося про водозлив.

— Пам'ятаю, Іване Петровичу.

— Через той водозлив він пробирався в Рожеву кімнату, у приміщення, де є портрет Червоної Красуні, навіть в ліве крило палацу, туди, де нині розмістилася шпигунська школа. Так?

— Так, але ви й самі все це знаєте, то навіщо мене розпитуєте?

— Знаю, та не все. Ти якось розповідав, що через цю трубу ви проникали з яру в парк. От це мене й цікавить. Чи можна зараз пробратися в парк через цю трубу?

— Треба подивитися. Там німці доти будували.

— Я попрошу тебе цієї ночі провести мене до водоспуску. Зможеш?

— Звичайно.

— Домовилися. О першій годині ночі зустрічаємося біля Мавриного дуба. Я буду не сам, так ти не лякайся, як побачиш на умовленому місці ще одну людину. На всякий випадок візьми пістолет. Обов'язково одягни шапку, чоботи, піджак. Є ще одна справа. Її теж треба вирішувати. І, може, гуртом щось придумаємо. — Вершина підійшов до етажерки, взяв на ній темний сувій, розгорнув його на столі.— Пам'ятаєш, як я передав тобі документи, що ніби твій прадід Пауль Берг був виходець з Східної Пруссії, працював по найму в пана Хоткевича? Так Пауль Берг сйравді перебудовував палац, доводив до ладу підземні переходи, обладнав фальшивомонетню. А твій прадід був майстром по виготовленню хитромудрих замків, зірочок, блискіток, ромбиків. І Берг, і твій прадід приятелювали, довіряли один одному. І, може, у вашій родині є ключ до однієї таємниці.— Лейтенант розгладив потемнілий пергамент, поклав на нього німецько-український словник в цупкій коленкоровій обкладинці, поставив мідну чорнильницю і поволі вів далі: — Поглянь, — Вершина показав пальцем на темне кружальце, — це Зоряна кімната. Внизу під нею — квадратне приміщення. Це там, де ви з батьком натрапили па кулемет, гвинтівки, гранати. І далі коридор. Поряд закапелок, де пани прикували до стіни повстанця Тимофія Кушніра. Коридор йде до старої каменоломні. Ліворуч знаходиться кімната Червоної Красуні.— Лейтенант поволі веде пальцем по темному пергаменту і, дійшовши до кімнати Червоної Красуні, зупиняється. — Сюди ми проникли, — мовив Вершина, — а далі поки що дорога нам закрита. Хоча на пергаменті позначено ще багато приміщень і переходів. Ось тут, — він провів пальцем по пергаменту, — кам'яний коридор, який веде аж на Шляхетське болото. З кімнати Червоної Красуні можна потрапити в ліве крило палацу, де раніше знаходилися колгоспна контора, бібліотека, а тепер розмістилася шпигунська школа. У архіві Сиволапа згадується приміщення під назвою Будуар. Пам'ятаєш?

— Пам'ятаю.

— Якщо нам пощастить проникнути в це приміщення, — лейтенант ткнув пальцем в чорний квадрат, — ми звідти легко потрапимо в казарму «чорних кентаврів», так Маєр називає своїх вихованців. З кімнати Червоної Красуні проліг ще один хід — до зали Оргія. Далі знаходяться ще кілька закапелків — Джерельна, Каплиця, Скарбниця. Все це колишні виробки, пізніше обладнані під різні приміщення. Мене найбільше цікавлять Оргія, Будуар, а також підземний хід до гроту Привидів. Звідси можна потрапити в казарму диверсантів та в кабінет Маєра. У Оргії Хоткевич лишив координати Консула. На жаль, маємо лише половину плану, на якому зображено підземний лабіринт.

— А де ж інша половина?

— Інша зникла безслідно. Вона не потрапила до нащадків Пауля Берга. На ній мусять бути позначки, що пояснюють, як діють таємничі механізми. І тут мені потрібна твоя допомога.

— Де ж я мушу шукати цей план?

— Ти, Юрку, просто читаєш мої думки. Саме про це я й хочу тебе просити. Ти повинен допомогти мені розшукати втрачену частину плану. Але перш за все я розповім тобі історію цього пергаменту.

Юрко з цікавістю слухав Вершину, намагався запам'ятати кожне його слово. Хлопцеві не терпілося почати розшуки.

— Твій прапрадід обладнував у підземеллі хитромудрі замки. Що це так, свідчить поцяцькована мідними бляшками скриня, яка і зараз є у вашій родині і завдяки якій ти зумів розгадати таємницю Зоряної кімнати. Твій прадід, Юрку, — виходець зі Львова. Він був цеховим майстром, талановитим механіком, другом Пауля Берга. Мені розповідали, нібито Берг мав передати решту плану через панського художника Остапа Заворицького твоєму прапрадіду. Можливо, частка плану зберігається в Зоряній скрині. Ти розпитай про це матір, хоча й мало надії, що нам пощастить натрапити на втрачений пергамент. Але, як кажуть, впіймав не впіймав, а погнатися можна.

— Мати багато знає про палац та минуле села, — сказав Юрко, — але вона ніколи не згадувала про план. Нема в нас ніякого пергаменту!

— Ти все-таки розпитай. Може, натрапимо на якусь ниточку, а вона доведе нас до клубочка.

— От якби знайти пергамент, — захоплено вигукнув Юрко, — так ми б зразу могли проникнути в Скарбницю і знайти панське золото! І в фальшивомонетні теж може зберігатися золото!

— Давай краще будемо думати про вихованців пана Маєра. Вони вже розправляють крила, думають вилітати з гнізда! А в нас завдання: жодна пташка не повинна опинитися за лінією фронту, в тилу наших військ. Можна було б проникнути в Зоряну кімнату, викрасти Маєра… Але… Нічого з цієї затії не вийде… На ляді стоїть масивний сейф. І вона не відчиниться. Зникнення Маєра викличе переполох серед гестапівців. І вони чого доброго переведуть «чорних кентаврів» в інше місце. Ні, тут Зоряна не допоможе! Нам треба шукати інші шляхи! Спробуємо знайти другу частину пергаменту. Вона повинна зберегтися. Пауль Берг передав її художнику, а той твоєму прапрадідові.

— Коли все це було? Більше ста років тому! Де ж має бути той план?

— Розпитай матір, можливо, й вона щось порадить. На Татарському острові фашисти ведуть якесь засекречене будівництво. Острів охороняє батальйон дивізії «Вікінг». На Татарський нікого з місцевих жителів не допускають. Фашисти хапають у навколишніх селах молодих дівчат, везуть їх на острів — і жодна не повернулась додому… Наше командування цікавиться будівництвом на острові, просить посилити спостереження за цим об'єктом. А проникнути туди неможливо. Недавно партизанській розвідці стало відомо, що на острові був Щупак, староста вашого села. Навіщо фашисти возили цього запроданця на засекречене будівництво? Для чого? Що бачив він на Татарському? Можливо, що він обмовиться про ті відвідини, і ти намагайся запам'ятати кожне його слово. Не подумай сам розпитувати. Одне необережне слово — і ти будеш викритий. Через ваше село до Татарського острова проїздять чорні фургони з вантажем. Їх завжди супроводжує посилена охорона. Спостерігай за цими перевозками.

— Чорні фургони майже щодня виїздять з палацу і рушають на Митрикове поле.

— І ці фургони прибули з Татарського, — уточнив лейтенант, — але після того, як доставили свій вантаж. Через ваше село пройшли три колони машин на острів. Треба до них придивитися! А тепер, Юрку, розповідай про всі новини, про розмови з Маєром, про ваші походеньки на Льольчине озеро. До речі, де ти роздобув пістолет?

— У схованці біля Льольчиного озера. Там повно зброї, продовольства, є танк, закопаний у землю. Його наші залишили, як відходили минулого літа, і замінували. А Іван познімав міни, проклав дорогу до танка. На ньому справний кулемет. І на патрони там Іван натрапив.

Юрку не терпілося натиснути на мідні блискітки, оглянути підземелля під шевцевим будинком і вийти таємничим переходом в Самусів ліс, але він почав розповідати про останні новини. Переказав розмову з Маєром, розповів, як перелякався, коли дід Нечипір вибіг з поліції і закричав: «Я знаю, хто постріляв поліцаїв».

Лейтенант відкинувся на спинку дивана, простягнув ноги, слухав; Юрко замовк, вичікувально поглянув на співбесідника.

— Усе розповів? — спитав той.

— Ніби все.

— А Маєр із Зіфертом до вас приходили?

— Приходили.

— Чого ж ти нічого не кажеш про них?

— Прийшли, замовили вишиванки, наказали виготовити їх на третє липня, рівно на десять годин ранку. Німецька точність! Зіферт має виїхати в цей день з села і хоче взяти вишиванки.

— Кажеш, вишиванки мають бути готові на четверте липня? Так це ж надзвичайно важливе повідомлення!

Зіферт має супроводжувати «чорних кентаврів» до Києва! І нам треба поспішати! Сьогодні в нас перше червня? Значить, третього липня. Потроху все стає на свої місця. От за це повідомлення, Юрко, велике спасибі! Доведеться тобі поїхати в Київ і привезти потрібний нам вантаж. З документами в тебе все гаразд. Ніхто до тебе не причепиться.

— Коли треба вирушати? — спитав Юрко.

— Скоро. Поїдеш у Київ з лісником Трохимом Свічкою, ніби за товаром для крамниці. Візьмеш перепустку в Маєра, скажеш, що хочеш купити одяг та взуття для себе та своєї родини. Коли треба буде піти за перепусткою, повідомлю. Лісник привезе вам борошно, мед, масло. Ми трохи потрусили ворожі склади. Але обережно наділяйте продуктами сусідів, бо це може викликати підозру. Ніби все. Тепер хочу розповісти тобі про деякі свої спостереження та побоювання. Є підозра, що фашисти замишляють якусь серйозну провокацію. З розмов Маєра та Зіферта в Зоряній стало відомо, що гестапівці планують провести операцію «Юберашунг».

— Несподіванка, — переклав Юрко.

— Так, несподіванка, — погодився Вершина, — але яка? Що таїть в собі ця несподіванка? Фашисти покладають на неї надії. Я зрозумів, що гестапівці мають намір завдати партизанам смертельного удару. Отут і треба мізкувати. Щось замислили підле і підступне! Але що? Про це нам, на жаль, нічого невідомо. Отже, мусимо готуватися до будь-яких несподіванок. А ще скажу тобі, що наш штаб одержав анонімний лист від одного «прихильника партизан», в якому повідомлялося, що шпигун Консул — це начальник партизанської розвідки лейтенант Вершина.

— Що? — підхопився з стільця Юрко. — Хто такий Консул?

— «Партизанський доброзичливець» повідомляє, що Консул — це Вершина! І завербований він німецькою розвідкою ще в 1918 році.

— Це ж несусвітня вигадка! І ніхто не зможе повірити цій брехні!

— В аноніміці повідомляється, що моя дочка Люся видала наших підпільниць на ворожому аеродромі і зараз навчається в німецькій розвідувальній школі в місті Гамбурзі, що я видав явку, пристрелив її господаря і був за наказом гестапівців відпущений поліцаями, щоб міг продовжувати свою підступну діяльність.

— Так все це вигадки!

— Звісно, вигадки, але в мене від цих вигадок на душі кішки шкребуть! Що ж, боротьба — це боротьба! І питання стоїть так: хто кого!

Лейтенант підійшов до стіни, знайшов замащені крейдою зірочки, сказав:

— Зараз я покажу своє підземне господарство, бо бачу, що тобі не терпиться поглянути на мою знахідку.

Вершина натис на зірочки — і в підлозі, викладеній почорнілим дубовим паркетом, відчинилася чотирикутна масивна ляда. Іван Петрович освітлив ліхтариком чавунні східці:

— Іди, Юрку, за мною слідом, тримайся за поручень. Підземелля глибоке, а східці дуже круті.

Вузенькі чавунні східці, такі ж, як і під Зоряною кімнатою, привели в просторе приміщення. Посередині кімнати стояв круглий стіл, на ньому — блискучий підсвічник з товстими свічками, за столом — широке дерев'яне ліжко з червоного дерева, поряд — висока шафа. На стінах висіли оленячі та лосині роги, рушниці, шаблі.

Лейтенант підняв ліхтарик, освітив стіну, під якою стояло ліжко. На ній були намальовані портрети панів в барвистому одязі. Серед них виділявся чоловік з видовженим вилицюватим обличчям, проникливими очима та масивним підборіддям. Під рівним, ніби виточеним, носом темніли довгі вуса, припорошені сивиною.

— Наш старий знайомий, — пояснив лейтенант, — Ігнатій Хоткевич, той, що перебудував палац, обладнав колишні виробки, наказав поставити в підземеллі хитромудрі замки. Це він погубив Червону Красуню та її нареченого Тимофія Кушніра.

Вершина повернув ліхтарик і освітив зажурене личко Червоної Красуні. її погляд був звернений кудись у безвість; здавалося, що дівчина дивиться і нічого не бачить.

— Під кожним портретом, — пояснив лейтенант, — є підпис, хто саме зображений у цьому підземеллі, і дата намалювання. Червона Красуня — дівчина-кріпачка з вашого села Катерина Загорулько, і намалював її художник в 1817 році. У час дикого розгулу кріпосників. Так що ми тепер знаємо ім'я, прізвище цієї дівчини. А таємниця, яку оберігає Червона Красуня, так і лишається невідомою.

Іван Петрович повернув ліхтарик і освітив протилежну стіну. Промінь вихопив з темряви величну постать козака Мамая в червоному одязі, з бандурою в дужих засмаглих руках. Постать Мамая теж була всіяна мідними блискітками.

— Звідси, — показав Вершина ліхтариком на козака, — підземний хід веде в Самусів ліс. Проліг він до печери, що знаходиться на березі озера. Оце і все моє господарство.

— І більше ви нічого не знайшли?

— Знайшов. У шафі натрапив на літопис села Відрадне. Написав його кріпак пана Хоткевича Данило Путята. У літописі триста сторінок. Триста телячих шкур пішло на виготовлення цієї книги. Так написано в передмові. Є там розділ і про будівництво палацу, докладна розповідь про його історію. Є опис старих каменоломень, згадка про Шляхетське болото, але нічого не говориться про підземний лабіринт під палацом. — Лейтенант глянув на годинник, сказав заклопотано: — Забалакалися ми з тобою, Юрку…

О першій годині ночі Юрко підійшов до Мавршюго дуба. Лейтенант і ще якийсь чоловік чекали на нього. Лугом пішли до яру. Ніч видалася темна, на небі не було жодної зірки. Земля дихала теплом, вільгістю, почав сіятися дрібний дощ. Поволі спустилися в яр. Неподалік, за кам'яним муром, темнів старий парк. Між стовбурами дерев вимальовувались освітлені вікна палацу. Десь тут був водоспуск — широка цементна труба. Тільки знайти його в темряві не просто. Після тривалих пошуків пощастило намацати в кущах дерези засипаний прілим листям холодний цемент.

— Тут, — прошепотів Юрко. Лейтенант розсунув колюче галуззя, боком просунувся в отвір. За ним рушив Юрко. Незнайомий трохи постояв біля входу до водозливу, прислухався і теж пішов слідом.

У водоспуску стояло затхле, вологе повітря.

Вершина зупинився, присвітив ліхтариком. Незнайомий партизан наблизився до Вершини, і Юрко впізнав молодшого лейтенанта міліції Леоніда Поуха. Вперше Юрко зустрівся з ним після того, як червоноармійці намагалися захопити на горищі палацу пана Хоткевича та сільського аптекаря Сиволапа.

Цементна труба виходила в прямокутний кам'яний колодязь. До стінки колодязя була прикріплена металева драбина. Лейтенант поторсав її, погасив ліхтарик і почав поволі підніматися по слизьких щаблях. Несподівано голова Вершини вперлася в чавунну решітку. Лейтенант спробував підважити її плечем, зрушити хоч трохи з місця. Решітка лежала міцно. Вершина дістав ліхтарик, ввімкнув його — в колодязі знову спалахнуло синє світло.

Тепер можна було оглянути чавунну решітку. Так, як і казав Юрко, на ній було вибито кілька перетинок. На решітці лежало пріле листя, сухе паліччя, сміття. Лейтенант спробував просунути голову в пролом — і зразу ж відмовився від своєї затії. Дорослому через цю решітку не проникнути. Цікаво, як же з цієї труби вибирався у палац Сиволап? Можливо, і тут є замаскований підземний хід. Вершина ще раз обмацав рукою пролом у решітці. Юрко зможе, хоча теж треба перевірити.

Лейтенант поволі спустився на дно колодязя і сказав Юркові:

— Решітка міцно прикріплена до стінок колодязя. Зрушити її не можна. Спробуй, чи пролізе твоя голова.

— Пролізе, Іване Петровичу, — пошепки відповів Юрко, — я ж знаю! Ще минулого року навесні ми пробиралися цією трубою в парк.

Юрко взяв ліхтарик, спрямував світло на металеву драбину і поволі піднявся до решітки. Вчепив ліхтарик за ремінну петлю на ґудзик і, ставши обома ногами на слизький щабель, легенько протиснув голову в пролом. Над головою злегка зашаруділо перепріле, спресоване листя.

— Пролізеш? — спитав лейтенант.

— Пролізу, Іване Петровичу.

— Тоді все в порядку. Давай швидше виходити з цієї затхлої пастки.

Назад іти було значно легше. Труба похило спускалася на дно яру. Лейтенант зупинився біля виходу з водоспуску, зачекав, поки вийшли Юрко та Поух, розправив галуззя дерези. Сіявся теплий рясний дощ. Стежкою підійшли до хати лісника Трохима Свічки, і Вершина тричі стукнув у шибку. Через хвилину відчинилися двері і пропустили нічних гостей. У хатині лейтенант сів на ослін:

— Ніби копу жита змолотив, поки пройшов по тій трубі. Дуже важке та сперте в ній повітря.

Юрко, ввійшовши, зупинився біля порога:

— Піду додому! Скоро почне світати.

— З товаришем Поухом ви знайомі? — затримав його лейтенант. — Можливо, вам разом доведеться виконувати важливе завдання. Через цю трубу треба буде проникнути в парк. Пам'ятай про операцію «Юберашунг». Ця несподіванка може розпочатися з дня на день. І нам треба бути готовим.


Розділ шостий

ДЕСАНТ НАД ЧОРНИМ ЛІСОМ


У неділю приїхав староста, забіг у хату, сполохано запитав матір:

— Юрко дома?

— Дома.

— Потелефонував комендант, наказав наловити на вечір риби, бо приїхало в район велике начальство. Я оце кручуся, Маріє, перед німцем, як дзига, а життя мене не веселить! І хутір не світить, і люди на мене вовками дивляться, і німець косо позирає, бо й те не так, і інше не виходить! І подумати страшно, що нас чекає! Життя настало, хоч з мосту та в воду!

— Що це ви, Юхиме Мартиновичу, на всіх нас жах наганяєте? Ви староста села, вас німці шанують, довіряють.

Староста сів на лаву, скривився як середа на п'ятницю:

— Пропало, мабуть, моє старостування! Пропало — і собака не гавкнув! Новий староста має бути в селі.

— Таке й скажете!

— Отаке й скажу! На моє місце Панаса Терпила німець готує. І село наше має стати зоною особливого спокою для вермахту. А що це означає? Всіх непевних, підозрілих — під ніготь! Понятно? На Татарському острові повно солдат. І чого німець ушпинився в наші болота? Наче нема йому більше місця! Дуже мені підпортив Степан, син мій! Повіявся в партизани. А в німця і там є свої люди, своє око! І ті люди доповідають, що син старости Степан Щупак дає духу визволителям. Кулеметником син став у тих партизанів! Он до чого дійшло! Пішов син проти рідного батька! Правду в святому писанії сказано, що стане син проти батька і брат проти брата! Німцю такий староста, як я, муляє очі. А тут, як на зло, Терпило об'явився!

Мати поставила в куток рогач, недовірливо глянула на старосту:

— А ви не жартуєте, Юхиме Мартиновичу? Звідки візьметься той Терпило?

Староста дістав з кишені червоних плисових штанів картату хустку, витер нею спітніле тім'я, шию, одутлуваті м'ясисті щоки і сказав жалісно:

— Хотів би я, Маріє, жартувати, а воно не жартується! Сам його бачив. І Маєр мені натякав: сватають Терпила на моє місце! А в мене з ним давні рахунки. Дай йому волю — і спустить він з мене шкіру.

Юрко, почувши голос Щупака, вийшов з кімнати, привітався.

— Здоров, Юрію, — озвався той, — треба на обід наловити риби. Сам Штарк подзвонив у старостат! І ти вже мене не підведи!

— Так риба вже є,— відказав Юрко, — я сьогодні на світанку потрусив ятери, можете й зараз узяти.

— Оце добре! — пожвавішав староста. — Другий раз не доведеться їхати. Тут і так роботи по саму зав'язку, а ще й рибу коменданту мушу доставляти.

— Так ви б поліцая за рибою присилали, — порадила мати, — навіщо вам на себе все брати?

— Таке й скажеш! Пошлеш поліцая, а він переполовинить, собі рибку забере! Так краще хай мені трохи судачків залишиться! Під лежачий камінь вода не тече, хочеш щось мати — крутися! Є ще одна новина, від якої моя дурна голова макітриться. Нічого не можу збагнути. У четвер викликав начальник жандармерії пан Гофман Саченка і наказав при громадському господарстві створити групу самооборони від партизанів. І наказав видати Саченку п'ятдесят гвинтівок і два ящики патронів. Дурний німець! Знайшов кому давати зброю. Саченку! Він же весь червоний, як варений рак! Ні, на тобі, пане Саченку, п'ятдесят гвинтівок! І патрони! Тільки невідомо ще, в чиє пузо ті кулі повпиваються — он воно що! Переконував я Маєра, радив не довіряти Саченку ніякої зброї — не допомогло! Вірить німець Саченку — і квит!

Мати запросила старосту до столу, налила чарку горілки, той випив і заговорив:

— Я, Маріє, не тільки по рибу прибіг спозаранку… І над тобою хмари збираються! І може випасти з цієї хмари великий град!

— Які хмари? Про що ви кажете, Юхиме Мартиновичу?

— Ти дала в жандармерії підписку, що в тебе нема в майстерні жодного комсомольця?

— Дала.

— Так Трофим Підошва, колишній артільний сторож, подав донос в жандармерію. І запевняє, ніби ти вводиш в оману німецькі власті. Написав, що у вишивальній майстерні повно комсомольців. І всі вони незаслужено одержують пайок. Підошва і список приклав до своєї заяви. Розумієш, чим це пахне? У інструкції сказано так: керівник установи, підприємства, громадського господарства повинен власноручно скласти список, і підписати його, і здати в старостат. Ці списки затверджує староста. І надсилає їх в місцеву жандармерію. Якщо виявиться, що керівник організації чи підприємства приховає хоча б одного комсомольця, то він і вся його родина підлягає розстрілу. Так що тобі, Маріє, пора йти до попа і посповідатися в усіх своїх гріхах!

— Таж нема в майстерні комсомольців, — озвалася пополотніла мати, — а підлий Підошва вигадує казна-що!

Староста покрутив головою, розгублено посміхнувся:

— Про Підошву не будемо зараз говорити! Який є — таким і буде! Складай, Маріє, поки ще є час, список комсомольців і подавай в старостат!

— Не буду я нічого писати, Юхиме Мартиновичу, — твердо сказала мати, — не стану людей на небезпеку наражати! І нема в майстерні комсомольців!

— Гляди, Маріє,— пригрозив староста, — думай, поки що є час, щоб не довелося себе за лікті кусати. Буде каяття, та не буде вороття. — І вже до Юрка: — Ти, хлопче, залиш нас самих, бо тут мізкувати треба, думати, а ти будеш втручатися, заважати.

Юрко вийшов з хати, зупинився біля відчиненого вікна, прислухався. У хаті говорив староста:

— Я, Маріє, довго терпів, а зараз в мене урвався терпець. Пора витурити з села ваших біженців. Мені й твоя біженка як та кістка поперек горла! Я їй пашпорт видав, а вона мене запроданцем назвала.

— Наговорив хтось на неї! — заступилася мати за Галину Іванівну.

— Ти, Маріє, всіх захищаєш! Хочеш святою бути! Даремно стараєшся! Лила на мене ваша біженка всяку бридоту, посіпакою назвала, виродком, жаднюгою! От! Мені Одарка Глушакова й передала цю розмову.

— Вигадала Одарка! — запевнила старосту мати. — Вона ж на все село відома пліткарка. Гнівається вона на біженку і хоче вас проти неї настроїти. Ви біженці та її дітям життя врятували… Не вірте тій Одарці!

— Мо' й так, — погодився Щупак, — Одарка вміє теревені розводити. Тільки навіщо тобі ці біженці? Хоч убий мене — не розумію. Ніякої пользи від них немає. Даремно харчі витрачаєш. Ти ж подумай своєю мудрою головою — вранці дай, в обід нагодуй, увечері, теж… А ви самі хлібом глевким давитеся. І біженка твоя дурна та нерозумна. Комісарша нікчемна. Ти думаєш, я не бачу, як вона на мене зиркає? Як та рись очима світить. А до всього любить язиком плескати. Якби вона так до роботи бралася, як ляси точити! Не знаєш ти, Маріє, людей! Набралася ти книжної мудрості і живеш нею. А в життя свій розум, свій глузд! Яка тобі вигода від тих біженців? Жени їх в три шиї з хати — і квит.

— Чого це ви, Юхиме Мартиновичу, на наших жильців такий гнів поклали?

— Багато балакає вона!

— Юрка мені жаль, — сказала мати.

— Чому?

— З Лесею, він подружив!

— Подружив! — перекривив матір староста. — Чи не сподіваєшся ти, що ця біженочка тобі невісточкою буде?

— Про що зараз можна говорити… Живеш і кожен день смерті чекаєш! Але все одно сподіваємся на краще! І якби мені така невістка, як Леся, — так я б була щаслива! Гарна дівчина! Правдива, спокійна, розумна! Проситиму вас, Юхиме Мартиновичу, змінити гнів на милість. Залиште їх в селі, бо як підуть — то загинуть, як не від кулі, так від голоду. А може й таке бути, що потраплять в жандармерію, а там язики розв'язувати вміють. І наша біженка назве своє справжнє прізвище.

— І таке може бути, — скривився Щупак, — втягла ти мене, Маріє, в цю катавасію. Через каблучку можна й голову потеряти.

— Не чіпайте, Юхиме Мартиновичу, наших біженців, а я вам годинник подарую.

— Який годинник? — пожвавішав староста.

— Гарний, — відповіла мати, — перед війною Василь у Москві на сільськогосподарській виставці купив собі.

Мати відчинила скриню, дістала годинник, вручила старості:

— Носіть, Юхиме Мартиновичу, на здоров'я!

— Спасибі, Маріє,— зрадів Щупак, — мені годинник потрібен, бо я, як-не-як, а все-таки начальство. Німець точність любить, а я час по сонцю міряю. А біженці скажи, хай тримає язик за зубами, бо буде лихо.

Опівдні біля воріт зупинилася вантажна машина. Леся, побачивши її, прожогом кинулася на горище, принишкла у кутку.

Юрко вибіг на вулицю. У машині, крім водія, нікого не було. Молодий солдат у чорному мундирі з двома блискавками на петлиці — есесівськими знаками — привітно кивнув, вийшов з машини:

— Пан Маєр наказав привезти вам борошно і шовк.

Солдат заїхав у двір, відкрив борт машини, поставив на спориш мішок з борошном і великий брезентовий клунок. Юрко заніс у хату мішок та клунок, гукнув Лесі:

— Можеш злізати, німець поїхав!

— Що це? — побачивши привезене, здивувалась Леся.

— Борошно і шовк.

— Який шовк?

— Маєр передав на вишиванки.

Галина Іванівна в цей день лишилася вдома, сиділа за столом, мережила скатерть. Почувши розмову про шовк, вона підійшла до клунка, витягла сувій матерії і жахнулася:

— Парашути! І на них червоні плями. Кров…

— Це парашути наших десантників, — похмуро озвався Юрко, — група потрапила в засідку і вся загинула. Ніхто у полон не здався. А парашути забрали фашисти.

— Звідки ти знаєш? Хто тобі про це розказував?

— Маєр. Серед десантників була молоденька дівчина, радистка, і вона загинула.

Галина Іванівна придивилася до шовку:

— Тут щось написано. Лесю, у тебе зір кращий, іди прочитаєш!

— «Група Максима потрапила в засаду. Ми вмираємо… Помстіться за нас. Надія Маленька, 2 травня 1942 року», — прочитала дівчина. — Тут ще по-німецьки щось написано, читай, Юрку.

Слова парашутистки були перекреслені навхрест хімічним олівцем, і на матерії крупними літерами було виведено німецькою мовою: «Русіше капут!»

Юрко ще раз прочитав слова Надії Маленької, згорнув парашут і поклав окремо. Потім оглянув решту. На них не було ніяких написів, лише у багатьох місцях шовк був прострелений кулями…

— Скільки? — запитала Леся.

— Дванадцять…

— І всі загинули?

— Всі…

— А хто така Надія Маленька?

— Десантниця. Я ж казав — радистка!

Галина Іванівна підійшла до мішка з борошном, на якому чорнів розпластаний чорний орел зі свастикою в розчепірених кігтях, бридливо запитала:

— А що це?

— Борошно. Маєр прислав.

— Що ж ви думаєте з ним робити?

— Як що? — перепитав Юрко — Хліб пекти. Людям дамо… У селі голод! Хіба ж ви не знаєте, як люди бідують?

— Як ти можеш? — сердито спитала Галина Іванівна. — На цьому борошні кров наших людей. — І вже — до доньки: — Нам треба переходити на іншу квартиру. Тут лишатися не можна! Ти сама подумай, гестапівці привозять до наших господарів парашути постріляних десантників. Наділяють їх борошном! Це страшно!

— Невже ти не розумієш, як ризикують наші господарі? — озвалася Леся.

— Це ти нічого не розумієш, бо молода. Подумай, що про нас люди скажуть? Село голодує, а тут отакі дарунки! Ти, доню, як хочеш, так і думай, але треба шукати іншу квартиру. Нас і дід Захарко запрошує, і Солодовники…

— Нікуди, мамо, я переходити не буду! Нечесно це, — відрубала дівчина.

— Ти думаєш, що кажеш?

— Я пам'ятаю, як нас прийняла Марія Федорівна, ставиться, як до рідних, а ми…

— Маєр до них, як до родичів, їздить. І Зіферт, гестапівець з Берліна, гостював.

— Так ти ж знаєш!..

— Люди в селі теж знають і все бачать!

Галина Іванівна не зважала на присутність Юрка, вдавала, ніби не помічає його. Хлопець розгублено стояв біля дверей, не знав, як йому бути.

Галина Іванівна міцно зав'язала вузол, виважила його в руці і сказала Юркові:

— Ми переходимо на іншу квартиру! А тобі я, хлопче, дам пораду: поки ще є час, забудь, що ти фольксдойч! Прийдуть наші… Далеко ти зайшов, хлопче! Кінчай своє приятелювання з фашистами! Люди на фронті гинуть, а ти з німцями дружбу завів. І з Лесею тобі краще не дружити!

— Мамо! — вигукнула дівчина, — як тобі не соромно? Чи ти забула, як Юрко тебе хвору від смерті врятував?

— Я кажу правду!

Юрко не став сперечатися з Галиною Іванівною, швидко склав у брезентовий мішок парашути, засунув його в куток. Парашут з листом, десантниці поклав у кошик і пішов до Кравця, щоб показати йому останній лист радистки.

Кравець сидів у світлиці, перед ним лежала розгорнута книга, у кутку блимала лампадка. Він щось писав, вірніш, переписував з невеличкого клаптика паперу на аркуш із учнівського зошита.

— Проходь, Юрку, — запросив Кравець, ховаючи папірець і недописаний аркуш, — що там у тебе?

Юрко дістав парашут, показав Кравцеві. Той одягнув окуляри, довго дивився на нерівні букви.

— Полягла група Максима, — зронив сумно. — Стала жертвою підступної зради. Тепер мусимо виконувати завдання без їхньої допомоги. Зараз я перепишу цей лист, а парашут хай побуде у вас. Не кинеться за ним Маєр, то виріжеш цей шматок шовку і принесеш мені. Треба переслати рідним Надії Маленької.

Переписав на папір слова радистки, почекав, поки просохло чорнило, і сховав його в шухляду стола. Потім запитав Юрка:

— Більше ніяких новин?

— Староста приходив. Казав, що на комсомольців списки складають. Вимагав, щоб і мати подала.

— А вона що?

— Відмовилася! Відповіла Щупаку, ніби в майстерні нема жодного комсомольця.

— Все зрозуміло. Завтра зранку приходь з матір'ю до мене. Тут зволікати не можна. Зараз, Юрко, побіжи до Івана Гончара і скажи, щоб він негайно був тут.

— Іван же на роботі!

— Ні, він дома, — Саченко дозволив йому три дні побути дома.

Іван справді порався на подвір'ї. Побачивши Юрка, аж засяяв.

— Просив Кравець, — почав Юрко, — щоб ти зараз прийшов до нього.

— Ходімо!

Через село посунули важкі, незграбні фургони, черкаючи бортами за тини та огорожі, заповнюючи вулиці ядучим газом. Хлопці дали дорогу машинам, в кабіні яких сиділи непорушні, ніби дерев'яні, есесівці.

— На Митрик посунули, — озвався Іван, — там фашисти полігон влаштували.

— Що ж вони там роблять? — запитав Юрко.

— Своїх солдатів навчають, я якось з лісу, з верхів'я дуба, дивився на цих фашистів, як вони верби над шляхом підривали. Підповзе до верби, підкладе під неї вибухівку — і хода. А верба — у повітря.

— Слухай, Іване, — притишивши голос, почав Юрко, — у нас староста був, попередив, що фашисти списки на комсомольців складають. І ти в тих списках, і Надя Цимбал. Так вам треба зійти поскоріше з села. Фашисти щось лихе затівають.

— Звісно, лихе, добра від них не жди! Мабуть, у Німеччину хочуть вивезти?

— Не знаю, Щупак нічого певного не казав, але радив всім комсомольцям зійти з села і хутчіше!

— Куди ж ти зійдеш? У лісі без харчів довго не висидиш! Нема нам чого лякатися тих списків. У нас півсела комсомольці. Не будуть же всіх підряд розстрілювати. Дурний той Щупак, як глек, він від горілки з глузду з'їхав. Таке часом верзе…

— Що ж він верзе?

— Приходив на тому тижні до моєї прабаби Вівді і розпитував про всяку чудасію.

— Про яку?

— Смішно казати… Розпитує бабу Вівдю, чи нічого вона не чула про дівчину, яку звали Червона Красуня, і чи не було в нашому селі колись такої.

— Що ж відповіла баба Вівдя?

— Таке навигадувала, що й купи не тримається. Нібито й справді жила в селі така дівчина, Катериною її звали, і її знала бабина баба, бо на одній вулиці жили, разом на вечорниці ходили, в один день думали й весілля відгуляти, але пан забрав Катерину в горниці. Її наречений пішов у повстанці, заходився панів колошкати.

— Тимофій Кушнір? — запитав Юрко.

— Не знаю! Не лежить у мене душа до того, що колись було! Нам зараз треба жити!

— Що ще бабуся розповідала?

— Нащо воно тобі? — роздратовано запитав Іван.

— Цікаво!

— Нареченого цієї Катрі вбили, його зрадники видали, а Катря в Прип'яті втопилася. Так пан намалював у своїй скарбниці портрет цієї дівчини, щоб згадка про неї лишилася. Верзла баба старості різні дурниці, а він вуха розвісив — слухає! Добалакалася баба Вівдя до того, що почала розповідати Щупаку, нібито з палацу є підземний хід на Шляхетське болото. І наче баба була в тому казематі, бачила під стінами залізні панцири, що тримають свічки.

— Як же баба Вівдя потрапила в той каземат?

— Так вона каже, що на кухні кухаркою довго працювала і пани брали її в Гаркушин ліс варити кашу. А чоловік баби Вівді був ловчим у пана Хоткевича. Стара вже, от їй і верзуться всілякі чудасії.

— Чи не розповіла вона старості, де саме знаходиться вхід до каземату?

— Не знаю! Ти думаєш, що й справді є той каземат? Не мають люди роботи — то вигадують… Ти теж, Юрку, як той Щупак, вуха розвісив. Хіба ти в дитинстві не чув казочки про палац та старі каменоломні? Зараз про інше треба думати!

— І то правда, — подумавши, відповів Юрко, — тільки повір мені, що староста ще не втратив десятої клепки і до його поради варто прислухатися. Як почнуть брати комсомольців — тікай до нас, переживеш на горищі.

— А Надя?

— Для неї теж притулок знайдемо. Я зранку піду до діда Захарка: може, він згодиться дівчат переховати. А потім про все домовимося. Тільки я спершу діда запитаю.

— Спасибі, Юрку! — Іван подав хлопцю руку. — Я піду до Кравця, послухаю, що він скаже. До зустрічі!

Зранку в селі почалися неждані події. Не встигли Берегові поснідати, як в хату зайшов поліцай, наказав всім бути на майдані рівно о дванадцятій годині. Був наказ на роботу не виходити — всім на майдан.

Невдовзі в село в'їхала колона зелених бронетранспортерів; за ними, перевалюючись на глибоких коліях, повзли два чорних фургони. На майдан збиралися люди. Стиха, щоб не почули поліцаї, перемовлялися між собою:

— Наші десант біля Рудні скинули.

— Карателі десантників оточили!

— Я чула, — казала сусідка старшого поліцая Скрипаля, — що німці постріляли багатьох парашутистів і в полон чимало захопили. Сьогодні приїхав Скрипаль з облави, казав, що сам бачив, як німець оточив парашутистів. І серед тих парашутистів є люди з нашого села…

Жінки почали розпитувати:

— Хто з наших?

— Нема там мого Миколи?

— А про Павла Скрипаль не згадував?

— Ні про кого не згадував, тільки сказав — є серед постріляних наші.

— Господи, — озвалася старенька бабуся Ганна Маращиха, — хоч би ніхто з моїх внуків у цю веремію не потрапив! А їх же в мене десять, і всі на фронті!

Навколо майдану вишикувалися есесівці. Рівно о дванадцятій на бронетранспортер вибрався високий вузькоплечий есесівець з продовгуватим, чисто поголеним лицем в чорних рогових окулярах. Він оглянув людей. Заговорив сердито, ніби загавкав:

— Більшовики скинули десант під селом Рудня! Німецькі солдати знищили ворожий десант. Частину парашутистів захоплено в полон. Нам стало відомо, що серед них є й ваші односельці. Ми зараз покажемо вам забитих. Хто упізнає своїх рідних, може взяти їх і поховати на сільському кладовищі. Ми, німці, справедливі і гуманні. Ніхто не буде переслідувати родини парашутистів! Караємо тільки тих, хто зі зброєю в руках виступає проти нового порядку!

Фашисти підігнали на середину майдану чорний фургон і наказали поліцаям поскидати на землю тіла забитих. Поліцаї поклали їх посеред майдану в один ряд, так, щоб можна було підійти і оглянути кожного.

— Підходьте, — наказав есесівець, — і впізнавайте! Люди стояли нерухомо, ніхто не відважувався першим підійти до загиблих.

— Підходьте! — роздратовано крикнув есесівець.

Люди поволі наближалися до вбитих, злякано дивилися на них і відходили вбік, звільняли місце для інших. Підійшов старий пасічник Савелій Грім, глянув на них і тут же закрив обличчя руками, відвів руки, знову поглянув і заридав:

— Сину мій, сину, чи думав я, що випаде нам отака зустріч? Я ж тебе чекав живого та здорового! Ой люди, людоньки! Що ж це робиться, що ж це діється? Сина мого, Павла, вбили! Під своїм селом застрелили!

Дружина Павла Грома з малою дитиною на руках побачила мертвого чоловіка, заголосила на весь майдан:

— Павлику ж ти мій! Не сподівалася я таким тебе побачити! До нас поспішав, летів на крилах до своїх діток, до своєї дружини, до свого батечка, до рідної неньки! За що тебе вбили, за яку провину скарали?

Солдати підштовхували автоматами людей до загиблих.

Серед убитих виявилося ще двоє чоловіків із Жовтневого. Молодий тракторист Яків Чернець та рахівник колгоспу Федір Мовчан.

Парашутисти були одягнені в приношені гімнастерки, теплі ватяні штани, бушлати, взуті в забрьохані болотом кирзові чоботи. У Павла Грома баговиння на штанях, на гімнастерці, навіть на обличчі. Мабуть, довго довелося парашутистам відходити болотом, відбиватися від есесівців.

Дружина Павла Грома затихла, неголосно промовляла цо сина:

— Це твій тато, Павлушко! Він до нас поспішав. А його вбили! Запам'ятай, синку, свого тата, запам'ятай!

Кремезний есесівець знову вибрався на бронетранспортер:

— Більшовики посилали своїх бандитів чинити диверсії. І за цей злочин нападники покарані. Але ми караємо лише винних! Хто хоче, може взяти загиблих і поховати. Нам не пощастило знищити всіх парашутистів, кілька розбійників це вештається в навколишніх лісах. Якщо хтось з них з'явиться додому, ви мусите негайно повідомити поліцію. За переховування парашутистів винні і їх родини будуть розстріляні! Зараз ви мусите оглянути полонених. Їх теж повинні впізнати. Можливо, що серед них є мешканці вашого села або сусідніх сіл. Про це необхідно повідомити німецькі власті!

З чорного фургона есесівці виштовхнули на майдан дванадцять парашутистів із зв'язаними за спиною руками. Ті ледве трималися на ногах. У багатьох були наспіх перебинтовані рани, на почорнілих, вкритих баговинням гімнастерках виднілася запечена кров.

Люди поволі підходили до полонених, з острахом дивишся на їхні неголені обличчя і швидко відходили, поступалися місцем іншим. Чорнява молодиця приглянулася до високого білявого парашутиста і скрикнула:

— Ой господи, рибалка з Києва! Він часто в нашому селі бував! Микола Гнатович Пістряк! Я ж його добре знаю! І дружина його в наше село не раз приїздила!

Юрко глянув на парашутистів і зразу впізнав знайомого рибалку. Голова його була перев'язана, на босих ногах позасихало баговиння, руки полоненого були скручені колючим дротом. Він байдуже дивився на насторожених есесівців, на свої босі ноги; на схудлому, знеможеному обличчі не було ні страху, ні відчаю. Лише зневагу і презирство висвічували його очі, коли перед ним зупинялись фашисти.

Так, це був рибалка з Києва, його Юрко запам'ятав, хоча парашутист, мабуть, не пригадує Юрка. Та й як би він міг його пам'ятати, коли зустріч була ще позаминулого літа! І тепер вона така несподівана! Відважно, мабуть, воював цей десантник, бо тільки йому скрутили руки колючим дротом.

Знайомий рибалка спокійно заговорив до людей:

— Не треба плакати! Це ж війна, а на війні всяке буває! Не плачте! Хай фашисти не бачать ваших сліз!

Кремезний есесівець підняв руку, гукнув:

— Ми будемо судити цих бандитів! І всі вони будуть скарані на цьому майдані. Про день страти вас повідомить поліція. А зараз — працювати!

Приголомшені люди мовчки розходилися з майдану.

Юрко пригадував: позаминулого літа цей рибалка приплив до Жовтневого на невеличкому катері. З ним прибуло чоловік десять. Почали ставити сіті, хоча в той час вилов риби було заборонено — нерест. У селі говорили, що прибули вчені з якогось науково-дослідного інституту і ловлять рибу для проведення дослідів. Здавна жив у глибокій калабані поблизу пристані величезний сом. Сільські рибалки не раз намагалися впіймати його, закидали в калабаню гострий гак, причепивши на нього засмажену курку або качку. Сом з'їдав принаду і не ловився. Рибалки вирішили поставити на сома міцні сіті, але дядько Денис, начальник пристані, вилаяв їх, наказав забрати снасті. Ловити рибу сітями рибалкам-любителям суворо заборонено. Отак і жив сом у калабані поблизу пристані під захистом дядька Дениса.

Юрко на світанку взяв вудки, сів у човен і поїхав ловити рибу до пристані, де впала у воду стара верба. Прив'язав човен до вербової гілляки, закинув вудку, чекав кльову. Раптом неподалік хлюпнула вода і випірнула здоровенна чорна голова з довгуватими тоненькими обвислими вусами. Потім з'явився гладкий тулуб. Сом блаженно вигрівався в теплій мілинній заводі.

Юрко сидів непорушно, ніби закам'янів, уважно стежив за несподіваним сусідством. Такого дива хлопець не бачив ніколи.

Над річкою прозорим маревом снувався туман, білим клоччям повисав на вербах, плавав між прибережними очеретами і поволі танув у променях вранішнього сонця.

Юрко ворухнув отерплою ногою, човен гойднувся, хлюпнуло весло — і сом зник на глибині.

Наїжджі рибалки поставили сіті навколо калабані. До них підійшов дядько Денис, наказав, щоб вони забрали снасті і не займалися браконьєрством. Тоді високий білявий рибалка, оцей парашутист, дістав з кишені папери, показав їх дядькові Денису і лагідно сказав:

— Спасибі, що захищаєте рибні багатства, стоїте на варті державного добра. Але ми не браконьєри. Риба нам потрібна для дослідів. Учені мусять знати, в якому стані риба і як йде на нерест, скільки ікринок може вона викинути. Все це, товаришу, дуже важливо.

Дядько Денис повернув папери білявому і пішов до пристані.

Білявий зачекав, поки дядько Денис відійде подалі, і сказав своїм:

— Денис Павлович Горицвіт! Мій давній знайомий! Недремний захисник природи. До речі, колишній червоний партизан і депутат районної Ради, але й ми не ликом шиті. У нас є дозвіл на вилов риби для проведення важливих наукових дослідів. І все це придумав я, Пістряк! Зараз ми наловимо риби, зваримо юшку, привеземо трохи судачків додому. Не мине наших сіточок і сом! І тут Овдій Трохимович приготує нам смачний балик. І проведемо великий сабантуй, так би мовити, на науковій основі. Усе, шановні, треба робити так, щоб не порушувати закон. Закон необхідно мудро і розумно обминати і ні при яких умовах не вступати з ним в суперечку.

Юрко слухав базікання білявого рибалки і кипів від обурення.

Настрій у Юрка зіпсувався. Не рибалки, а розбійники. І сома жаль! Дочекавшись обіду, Юрко змотав вудку, вийшов на берег. Коли проходив повз рибалок, які доїдали юшку, невисокий щуплий чоловік підкликав його до себе:

— Хлопчику, візьми порожні пляшки, здай їх у крамницю і купи собі морозива або цукерок!

Юрко зупинився, глянув зневажливо на білявого і кинув:

— Самі здайте ті пляшки і на виручені гроші влаштуєте собі сабантуй!

Вдома Юрко розповів про рибалок татові.

— Ходімо поговоримо з цими рибалками! — одягнувшись, сказав тато.

Мати заступила йому дорогу:

— Не йди, не треба!

— Чому?

— Нічого ти не доведеш, лише зайва колотнеча буде! Ти ще й винен будеш! Скажуть, що заважаєш провадити наукові досліди! І в них знайдеться немало захисників. Скрипалева сестра якось розповідала мені, що цей рибалка має дозвіл ловити рибу під час нересту. Він і Скрипалю сіті дістає. А той ловить рибу і постачає її Шарпинському!

Тато зняв піджак, ніяково сказав Юркові:

— Мабуть, нічого ми тут не вдіємо! Правду мама каже. Цих рибалок голими руками не візьмеш…

Юрко довго не міг заснути. Сам же рибалка казав своїм, що документи на вилов риби фальшиві. І нема кому закликати браконьєра до порядку. Навіть тато, боєць, який рубався з біляками, спасував… Не пішов перевірити папери в тих рибалок. Але ж дядько Денис перевірив і пішов мовчки до пристані. А сома браконьєри впіймають!

Юрко тихо встав, одягнувся, взяв у шухляді стола гострий ніж і подався на пристань.

Рибалки спали на березі, неподалік сонно погойдувався катер.

Юрко поклав у кущ шелюги штани та сорочку і тихо поплив до калабані. Намацав у воді сіть і почав її різати ножем. І раптом відчув, як вона напружилася і затремтіла в його руках. Сом таки потрапив у пастку. Юрко підплив до сома, обережно обрізав сіті і звільнив полонену рибину.

Уранці на березі зчинився справжній переполох. Білявий викликав міліціонера, обурювався, залякував:

— Я буду скаржитися! Хтось украв сіті! Це неподобство!

Міліціонер підійшов до триноги, навколо якої лежали порожні пляшки з-під горілки, порадив білявому:

— Менше треба пити, то й не будуть у вас сіті пропадати! І взагалі не подобаються мені ваші візити! Надто вже часто ви ловите рибу для наукових дослідів! Перевіримо, що це за досліди і кому вони потрібні.

Рибалка більше не з'являвся в Жовтневому, а тепер його чекає страта.


Розділ сьомий

ПРОПОЗИЦІЯ МАЄРА


Лейтенант Вершина разом з своїм помічником Леонідом Поухом опівночі залишили підземелля і пішли в штаб партизанського загону. Прослухувати Зоряну лишилися розвідники Рудий та Трофимов. Вони освоїлися в незвичній для них обстановці. Маєр переніс свій кабінет в ліве крило палацу, туди, де раніше знаходилася колгоспна контора, бібліотека, кабінет голови колгоспу. Зоряна майже цілий день мовчала. Маєр зранку і до шести годин вечора перебував у своєму кабінеті або перевіряв підготовку «чорних кентаврів». На випуск учнів школи «Вольф» мали прибути високопоставлені особи з Берліна та Києва. Про це довідалися розвідники з телефонної розмови між Маєром і бригадефюрером фон Лау, коли той серед ночі подзвонив у Зоряну кімнату. До школи «Вольф» прибували інспектори військ СС з Берліна, і Маєр запрошував їх в свою опочивальню на чашку кави. У Зоряній відбувалися довірливі розмови — і партизанські розвідники мали можливість проникнути в таємні плани фашистів.

До палацу з дня на день мав прибути високопоставлений чиновник з відомства Гіммлера — фон Дітріх. Цей фашист, колишній учитель Маєра, підтримував його, захищав від нападів суперників. Приїзд Дітріха затримувався. Але він мав обов'язково прибути і розповісти про надзвичайно цікаві події. На ту зустріч лейтенант Вершина покладав великі надії. Генерал Дітріх відповідає за таємне будівництво на Татарському острові, він особисто знає Консула, під його керівництвом перебували розвідувальні школи, в тому числі і шпигунська школа «Вольф».

Вершині не хотілося залишати підземелля без свого нагляду. Зараз йому доручено знищити ворожих диверсантів, не дати їм можливості потрапити в тил наших військ. У загін мала прибути група особливого призначення, доставити магнітні міни, вибухівку, автомати, боєприпаси, але вона потрапила в засаду і загинула. Тепер треба було сподіватися лише на свої сили. Лейтенант разом з Поухом до найдрібніших деталей продумали наступну операцію по знищенню «чорних кентаврів», погодили її в штабі партизанського загону. Вершина уявляв проведення цієї операції, хоча в ній не була ще остаточно вирішена одна важлива ланка. Партизанські розвідники дізналися, що «чорні кентаври» вирушають на аеродром о четвертій годині ночі, що їх супроводжуватиме інспектор військ СС Зіферт. Дата від'їзду диверсантів лишалася невідомою. Тепер відома й дата від'їзду випускників школи «Вольф» на аеродром — п'яте липня 1942 року. Маєр і Зіферт прийдуть по вишиванки четвертого липня. А під час телефонної розмови Маєра з фон Лау пощастило дізнатися, що «кентаври» мусять залишити школу «Вольф» не пізніше п'ятого липня. Така вказівка особистого представника Гіммлера групен-фюрера фон Блюмеля. Тепер все стає на свої місця. Необхідно закінчувати підготовку операції по знищенню «чорних кентаврів». Часу лишилося небагато, а ще необхідно оглянути Кам'яний Ріг і привезти з Києва магнітні міни.

Лейтенант вирушив до штабу, щоб погодити з командиром загону деталі майбутньої операції. Прискорив цей похід і несподіваний десант наших парашутистів під селом Руднею. Що це за десант? Чому командування наших військ не повідомило про нього партизанський загін? Адже група особливого призначення підтримує постійний зв'язок з Великою землею. І чому десант було скинуто під селом Рудня, в якому розміщено батальйон військ СС дивізії «Вікінг»? Цей батальйон прикриває підступи до Татарського острова. Хто ці парашутисти? Чому серед них опинилися мешканці села Жовтневе? Чи це випадковість, чи навпаки — продумана і запланована акція? Як трапилося, що й ця група парашутистів потрапила у ворожу засаду? Частину парашутистів знищено, частина потрапила в полон. Про цю подію необхідно терміново повідомити командиру партизанського загону Михайлу Сергійовичу Коваленку. Можливо, тут чергова провокація. Але навіщо гітлерівці перестріляли половину своїх агентів? Чи, може, тут знову показав свої щупальці Консул? Як йому щастить протягом тривалого часу діяти безкарно і завдавати партизанам та підпільникам болючих ударів? Одна група Максима чого варта? Найкращих розвідників послало командування наших військ на допомогу партизанам, а парашутисти потрапили в засаду…

Небезпечна ланка в операції по знищенню «чорних кентаврів» — Кам'яний Ріг. Тут партизанів може підстерігати смертельна небезпека. Маєр повідомляв фон Лау, що «пташок» буде охороняти рота автоматників і чотири танкетки. Для знищення диверсантів та їх охорони необхідно мати роту партизанів. І тут у пригоді може стати Кам'яний Ріг. Аби лиш про це не дізналася ворожа розвідка.

Лейтенантові не йде з думки проклятий Консул. Майже рік діє підступний ворог. І Люсю, дочку лейтенанта, і її подруг погубив він. Звідки йому стало відомо про наших підпільниць на ворожому аеродромі? Як міг Консул дізнатися про прибуття групи Максима, про місце приземлення десанту? Про цю таємницю знали тільки командир загону Коваленко, начальник штабу Макаров, радистка Катя і він, лейтенант Вершина. Текст радіограми про прибуття групи Максима став відомий Маєру. І передав його Консул. Про це дізналися розвідники, прослуховуючи Зоряну кімнату, але було вже пізно. Як Консул проникає в найважливіші партизанські таємниці, лишається нез'ясованим.

Дорога до партизанського табору Вершині і Поуху відома, але треба бути обачними. Перейшли грузьке болото і вийшли в сосновий бір. Над ними журливо шуміли сосни, шурхотіла глиця. Лейтенант прислухався до шерхоту глиці і пригадував своє дитинство, невеличку чепурну хатину, високі, стрімкі сосни. І прадід, і дід, і батько Вершини — лісники. Садили та вирощували ліс, заробляли в пана Хоткевича на шматок хліба. Якось наприкінці літа батько переслідував зграю вовків і не повернувся. Скільки не шукали — даремно. Лишилася мати з малими дітьми. Зранку йшла на роботу в економію, наказувала дітям не заходити далеко в ліс, щоб не потрапити в трясовиння. Пан призначив пенсію — три карбованці на місяць, як милість, бо докоряв матері; мовляв, невідомо, де твій чоловік, куди він подівся, може, втік до іншої молодиці, а я мушу платити гроші.

Стежка вивела на широку просіку. За нею знову бір. Тут можна бути спокійним. Звідси починається партизанський край. Окупанти та поліцаї не наважуються сюди заходити. А як і потрапляють в ці бори, то лише під час облав. Штурмують зелену фортецю з танками, з авіацією, але танки грузнуть у трясовині, авіації нічого не видно крізь розкішне верховіття.

На галявині була партизанська застава, Вершина назвав пароль. Просіка повела до штабу. У передсвітанкових сутінках з'явилися Васильківські Дачі. Серед просторої галявини, оточеної сосновим бором, стояв двоповерховий будинок з червоної цегли. До революції то був скипидарний завод німця фон Фогеля. За нашого часу розмістився лісний технікум. Навколо непрохідні болота, озера, бори та діброви, і лише ґрунтова дорога вела до технікуму. Фашисти тричі влаштовували облави, захоплювали табір, руйнували партизанські землянки, а будівля технікуму лишалася непошкодженою. Нині в двоповерховому будинку було обладнано партизанський госпіталь, мешкали жителі спалених сіл. Партизани збудували поблизу десятки землянок. В одній з них розмістився штаб загону. Вершина з Поухом підійшли до штабної землянки. Вартовий пропустив їх до приміщення.

За столом сидів командир загону Коваленко, переглядав якісь папери. Побачивши розвідників, підвівся:

— Мабуть, є якісь важливі новини. Чи не думають ваші «пташки» передчасно випурхнути з гнізда?

— «Пташки» поки що на місці,— відповів Вершина, — але новини є, товаришу командир… Наші скинули десант під селом Рудня — тридцять чоловік. Фашисти убили п'ятнадцять парашутистів. Дванадцять взяли в полон. Доля решти десантників невідома. Полонені перебувають в поліції села Жовтневе.

— Дивно! Ми не мали ніяких повідомлень про десант в зоні діяльності загону! Правда, три дні, як вийшла з ладу рація — ми втратили зв'язок з Великою землею. Можливо, цей десант мав якесь надзвичайно термінове завдання… Що ж будемо робити?

— Насторожує мене цей десант… Серед убитих виявилися жителі села Жовтневе. Їх троє. І всі троє перебували в таборі, в Києві. Це точно. Дружина Павла Грома ходила в табір, розмовляла з пораненим чоловіком, а коли прийшла знову, щоб викупити його, ні Грома, ні інших односельців в таборі вже не було.

— Так ти вважаєш, що цей десант — провокація фашистів? — запитав командир загону.

— Так, — нетвердо відповів Вершина, — насторожує та обставина, що в десанті опинилися ті, які недавно були в полоні.

— Знав я Павла Грома, — сказав командир загону, — чесна і відверта людина, не міг він перейти на службу до фашистів. Навіщо гітлерівцям скидати над селом Жовтневе свій десант і постріляти частину своїх найманців? Не все тут в'яжеться.

— Насторожує ще одна обставина: командиром парашутистів виявився мій давній знайомий, рибалка з Києва — заповзятливий браконьєр! Мені не раз доводилося займатися його не зовсім красивими справами. Я вам колись доповідав про незаконні дії цього рибалки. Я випадково бачив його в Києві, зустрів біля гестапо.

— І говорили з ним?

— Ні, я вдав, що не знаю його. Із розмови Маєра з Зіфертом пощастило дізнатися про підготовку фашистами якоїсь операції «Юберашунг». Говорили, що для її проведення необхідні «ігреки». Маєр заявляв, що «ігреки» в потрібній кількості дасть Саченко. Тут сумнівів не може бути.

— Саченко? Це щось нове. Треба попередити підпільників, хай будуть обережні! Можливо, фашисти довідалися про бойову групу Саченка?

— Про підпілля гестапівці нічого не говорили, мова йшла лише про «ігреки». І тепер цей десант!

— Можливо, фашистська провокація, але з якою метою? Щоб ми виручили «парашутистів» і дали їм можливість діяти в нашому загоні? Навряд…

— Не знаю, товаришу командир, — сказав Вершина, — але історія з цим десантом підозріла! Жаль, що не діє рація. Надовго вона вийшла з ладу?

— Сіли батареї. Хлопці пішли в сусідній загін, там обіцяли позичити, в них є запас батарей. Кілька днів доведеться почекати.

— Як же нам бути з парашутистами? Чекати, вивчати обстановку?

— Так, будемо вивчати обстановку, — погодився командир, — все одно напасти на Жовтневе і виручити десантників ми не маємо можливості. У палаці батальйон есесівців і чимало диверсантів. Я вже не кажу про поліцію. У Старій Гуті теж рота есесівців. І про «пташок» пана Маєра маємо думати. Мусимо все зробити, щоб жодна не змогла вилетіти за лінію фронту. Що відомо про тих «кентаврів»?

— Повинні залишити палац о четвертій годині 5 липня.

— Зміни не передбачаються?

— Наче ні, хоча все можливе.

— План, Іване Петровичу, — мовив командир загону, — розроблений вашою групою, в основному схвалено, хоча мене й насторожують деякі моменти.

— Які? — запитав лейтенант.

— Тривожить мене Кам'яний Ріг, — сказав командир загону, — надто вже небезпечна ця справа! Як ви вважаєте, товаришу Поух?

Той швидко відповів:

— Кам'яний Ріг — чудова знахідка! Для фашистів це буде повна несподіванка! Хоча небезпека є.

— Можливо, краще все-таки розмістити засаду в старих каменоломнях? Там є запасні виходи! А Кам'яний Ріг може стати пасткою. І надії на порятунок не буде ніякої. Ми вам нічим не зуміємо допомогти.

Командир помовчав і впевнено додав:

— Досить заблокувати вихід — і кінець! Загинуть люди, і «пташки» полетять безперешкодно далі, опиняться за лінією фронту. А ми маємо наказ знищити їх будь-що!

— Ні, товаришу командир, — стояв на своєму Поух, — старі каменоломні далеко! Найкраще скористатися Кам'яним Рогом! Ніхто не подумає, що ми там станемо табором.

— Як там твій «німець»? — несподівано запитав Вершину командир загону.

— Працює! «Німцем», товаришу командир, я повністю задоволений, гарного маємо помічника, хоча досвіду в нього ще малувато. Ні, не помилилися ми з вами в цій кандидатурі: хлопець виявився на своєму місці — особливих підозрінь не викликає.

— Особливих? — перепитав командир, і його густі чорні брови на мить збіглися докупи і тут же розійшлися. — А якісь підозріння все-таки є?

— Не підозріння, а скоріше сумніви, — роздумливо відказав лейтенант, — хочуть і нашого «німця» перевірити.

— Як перевірити?

— Не знаю. Просто висловлювалися подібні думки. Конкретно про це мови не було.

— Обов'язково поговоріть з «німцем», — порадив командир. — Хай Кравець візьме його під свій нагляд.

— Не турбуйтеся, товаришу командир, — сказав Вершина. — Тут, я думаю, в нас осічки не буде, а з Кравцем я домовлюся.

— Не знаю, чи варто посилати його до Києва за вантажем.

— Нема кращої кандидатури, — твердо озвався лейтенант, — ми все продумали, все врахували. Такі, як він, рвуться в бій з ворогом, і краще все-таки, як ми, дорослі, будемо керувати ними, вчити, виводити з-під удару, ніж вони діятимуть самі.

У землянці розвиднілося. Вершина глянув на командира загону. Обличчя в нього схудло; ще недавно чорна як смола чуприна прибита сивиною. На широке чоло впали глибокі зморшки.

— Ні, товаришу командир, — сказав Вершина, — тут краще за «німця» ніхто не впорається. Документи справні! Блискуче знання мови. Витримка і спокій. В операції ми використаємо бойову групу Саченка.

— Начальник штабу, товариш Макаров, теж підтримує цю кандидатуру. На операцію піде рота Остапенка. Спасибі білорусам — позичили нам п'ятдесят автоматів, дали патронів, гранат. Якби не білоруси, то дуже нам сутужно було б пережити цю весну! Коли думаєте повертатися в своє господарство?

— Вранці будемо на місці. Там фашисти готуються до операції «Юберашунг», а що воно за «несподіванка» — невідомо.

— І назви вигадують погрозливі: «Скорпіон», «Полоз», «Морок», «Чорна смерть», «Мертва голова». Закінчуйте, товариші, з «чорними кентаврами» і беріться за Консула!

— Може, пощастило на його слід натрапити? — спитав лейтенант.

— Ні, поки що Консул не нагадував про своє існування, але ж він є, чекає слушного моменту. Що іще, товариші,— командир глянув на годинник, — кажіть, бо о сьомій годині до нас повинні прибути білоруські партизани, маємо спланувати спільну операцію.

— Є ще кілька справ, — сказав Вершина, — хоча основне ми вирішили. У стариці біля Круглика на глибині близько трьох метрів лежить катер і дві баржі з боєприпасами. Частину боєприпасів можна підняти на поверхню. Один з моїх помічників натрапив поблизу Льольчиного озера на закопаний танк Т-34. Є можливість зняти з нього кулемет.

— Це цікаво! — пожвавішав командир загону. — Кулемет нам потрібен. А як там москвичі?

— Працюють, слухають Зоряну. А Горюнов та Капустін ведуть спостереження за Татарським островом. Минулої середи через село Жовтневе пройшло на той острів тридцять п'ять машин марки «Дизель». На машинах під брезентом — дерев'яні ящики з якимось обладнанням.

— Зараз основне завдання — школа «Вольф», — сказав командир загону. — Рота автоматників до проведення операції готова. Закінчуйте й ви, ще раз продумайте справу з Кам'яним Рогом. Татарський острів теж не можна лишати без нагляду. Наші розвідники захопили в полон есесівця; він розповів, що в кам'яних підземеллях буде зберігатися нова зброя. Яка — охороні невідомо. Нічого про неї не пощастило дізнатися і нашій розвідці. Велика земля цікавиться Татарським островом. Нам лише відомо, що роботи на острові закодовані під назвою «Прозорий морок». Не було розмови в Зоряній про цей «морок»?

— Ні, бо цей острів, мабуть, не належить до Маєрової парафії. Про «Прозорий морок» фашисти жодного разу не говорили. Про Червону Красуню згадують дуже часто.

— Не пощастило натрапити на решту плану підземелля?

— Поки що ні.

— І про таємниці вашої Красуні теж нічого не вдалося дізнатися?

— Ні, Михаиле Сергійовичу, — відповів Вершина, — надто давно все це діялося.

— Невже нам так і не пощастить проникнути через це підземелля в ліве крило палацу? Адже Сиволап писав у своєму щоденнику, що він проходив з кімнати Червоної Красуні в ліве крило палацу, туди, де була колгоспна комора! Якби ним проникнути в школу «Вольф» через це підземелля, ми змогли б захопити важливу секретну документацію, списки шпигунів, їх фотографії. Йдіть відпочивайте, набирайтеся сили.

— Що нового за останні чотири дні на фронті? — спитав Вершина.

— Тяжко! — спохмурнів командир. — Наступають фашисти… Наші війська ведуть тяжкі оборонні бої, стримують наступ противника. Нам теж треба напружити всі сили, більше допомагати фронту. Підривники нашого загону позавчора на залізничному переїзді Сухиничі підірвали ешелон з танками. Так допомагаємо.

* * *

Фашисти кинули полонених парашутистів у глибокий кам'яний льох. Біля важких дубових дверей ходив вартовий з автоматом, поліцай стояв з гвинтівкою на ґанку. Неподалік бовванів дот з трьома вузькими бійницями. У ньому вдень і вночі чергували біля кулеметів поліцаї. У селі говорили про парашутистів, про страхітливі допити, катування і страту десантників, яку фашисти призначили на найближчі дні. Командира парашутистів, колишнього рибалку, забрали на допит у палац, не дають ні їсти, ні пити, вимагають, щоб розповів про завдання, яке повинні були виконати десантники. До Жовтневого приходили жінки з сусідніх сіл, хуторів розпитати про полонених та загиблих парашутистів.

До Берегових зайшла знайома жінка з села Васківці і, плачучи, розповідала:

— Сусід був у Жовтневому, бачив убитих. І мій Данило серед них. Сам, каже, бачив його — лежав з простреленими грудьми. Так я взяла горілки, прийшла в поліцію просити, щоб віддали поховати на нашому кладовищі. І слухати не хочуть. Кажуть, пізно! Горілку забрали, а мене випхали!

Жінка просила допомогти, розпитувала, чи нема кого знайомого в поліції чи старостаті, щоб дізнатися, чи справді був її чоловік серед загиблих.

— Три місяці пожили ми з Данилом, — розповідала жінка, — перед війною побралися, він саме з армії прийшов, старшиною демобілізувався. Ми з ним ще й до армії зустрічалися… Пішов Данило на фронт разом з вашим чоловіком, їх на пароплаві до Києва повезли. А як німець узяв Київ, прийшла до мене подруга з сусіднього села і каже: «Твій Данило в полоні, у Дарницькому таборі, переказав через наших людей». Добралася я до Дарниці, знайшла Данила. Лежить він в брудному бараці, на гнилій соломі, поранений в ноги — худий, змарнілий, одна шкіра та кості. Я й туди, я й сюди! Підвода потрібна, щоб забрати чоловіка, а де ти її в Києві візьмеш? Тепер отака звістка! Може, хто знає, де поховали… Син у мене росте, мусить же він знати, як жив, як помер і де похований батько!

Юрко пішов у старостат розпитати Щупака про загиблих парашутистів, довідатися, де вони поховані.

Прийшов разом з поліцаєм Скрипалем, який гукнув з порога:

— Пане старосто, накажи Саченку виділити п'ять підвід і десяток візників! Треба привезти дерева на шибениці! Післязавтра німець буде парашутистів до неба піднімати, треба майструвати «самольоти» на дванадцять пасажирів! У вівторок о третій годині дня всіх людей на майдан!

Юрко вирішив при такій звістці не підходити до старости, пішов до Кравця.

— Щось трапилося? — спитав той.

— Парашутистів німці хочуть вішати!

— Знаю…

— Треба ж щось робити, — хвилювався Юрко, — невже ніхто їх не врятує?

Кравець засвітив лампадку, сів за стіл, болісно посміхнувся:

— Темна справа з цим десантом!

— Чому?

— Троє жителів вашого села після полону опинилися в десанті…

— Втекли з полону і пішли до наших!

— Може й таке бути, хоча все це викликає підозру. Загинули вони не в бою, їх просто розстріляли в спину і привезли в село. В одного знайшли шматок німецької газети, тримав для курива. Де б він міг на Великій землі роздобути цю газету? Я переконаний, що цей десант — провокація! Партизани, мовляв, підуть на виручку, а їм треба влаштувати пастку чи дати можливість виручити приречених, аби ті потрапили агентами в загін. Тільки даремно фашисти старалися.

— Значить, повісять?

— Напевне, ні.

— А дерево на шибениці?

— Організують втечу. — Подумавши якусь хвилину, Кравець спитав:

— А мати чому не прийшла? Я ж вас чекаю, домовилися ж сьогодні зустрітися.

— Зранку всіх на майдан вигнали.

— Час не жде! Я певен, що парашутисти і списки комсомольців — ланки одного ланцюга. Отже, піди по матір. Ти теж мусиш бути присутнім при розмові.

Через годину Юрко з матір'ю був у Кравця.

— Чув я, Маріє Федорівно, що ви дали підписку в жандармерії, ніби у вишивальній майстерні не працює жоден комсомолець? — почав той.

— Дала я таку підписку, але в майстерні справді нема жодного комсомольця.

Кравець пильно глянув на Марію Федорівну.

— Ваш син може підтвердити, що мені можна довіряти. Правду я кажу, Юрку?

— Правду, — обізвався хлопець, — ти, мамо, все можеш розповісти Павлу Павловичу.

— Нарешті,— усміхнувся той, — вперше за наше знайомство ти назвав мене по імені та по батькові. Але не будемо витрачати час. Мене, Маріє Федорівно, цікавить, чи була у вашій артілі профспілка?

— Звичайно, була.

— От ви й повинні казати фашистам, що у артілі взагалі не було комсомольської організації; працювали такі, що вийшли з комсомольського віку, а діяла тільки профспілка. Ти, Юрку, теж тримайся цієї версії, як доведеться говорити про комсомольців. — Потім Кравець запитав матір: — Скільки комсомольців зараз працює у вашій майстерні?

— Двадцять два.

— Ви можете принести мені їхні профквитки?

— Можу. Збереглися й книжки членів артілі. Тільки ті документи німцям показувати не можна.

— Чому?

— Там є графа про членство в комсомолі.

— Саме ця графа мені й потрібна. Сьогодні принесіть мені профквитки ваших комсомольців. Я змию непотрібні записи.

Помітивши недовірливу посмішку на обличчі матері, Кравець пояснив:

— Я до революцій був політкаторжанином, тричі тікав з каторги. І один підпільник навчив мене змивати небажані записи в паспортах, робити нові.

Біля хати Берегових зупинився горбатий «опель» Маєра. Леся першою побачила машину, кинулася на горище. На подвір'я зайшов водій:

— Юрген, ти мусиш зараз же бути в палаці.

Перед ворітьми палацу «опель» зупинився, просигналив, і вартовий в чорному мундирі не кваплячись пропустив машину на подвір'я. Водій поставив її під старими липами поряд з зеленими приплюснутими танкетками і привів Юрка на другий поверх, де раніше був кабінет голови колгоспу, сказав лисому офіцеру:

— Гер штурмфюрер, Юрген Берг прибув, прошу доповісти геру штандартенфюреру…

Той підвівся із-за столу:

— Заходь, гер Маєр чекає!

У кабінеті за великим столом сидів Маєр, збоку у кріслі читав газету Зіферт. Голова у Зіферта забинтована, під очима набряклі сині, аж темні, кола. Зіферт на привітання Юрка кивнув і зневажливо глянув на юнака. Юрко відвів погляд від Зіферта і зупинився серед кабінету. Маєр із співчуттям глянув на хлопця.

— Юрген, — сказав він, — нам потрібна твоя допомога. У полон потрапив командир десантників. Зрозуміло, що більшовики не будуть даремно закидати в наш тил своїх парашутистів. У них є завдання. Парашутисти мали рацію і радиста. Ти знаєш, Юрген, що таке рація?

— Ні, пане…

— Рація — це радіопередавач, розумієш?

— Так, пане полковнику.

— Радист загинув, а рацію і шифр командир парашутистів сховав у лісі. Знаєш, Юрген, що означає шифр?

— Ні, пане полковнику!

— Шифр — це умовні знаки, що використовуються при секретному листуванні. Нам потрібні рація і таємниця шифру. Ми допитували парашутистів та їх командира, але вони мовчать. Це — фанатики! Парашутисту не дають води. Його мучить спрага. Ми обіцяємо напоїти, обіцяємо зберегти життя, але при умові, що він повідомить про рацію і шифр, назве адреси явок, паролі… Ти, Юрген, повинен чергувати біля цього парашутиста. Наш перекладач захворів. Ти знаєш російську мову, і якщо він згодиться відповісти на наші запитання — твій обов'язок повідомити штурмфюрера пана Шульца, що сидітиме в моїй приймальні. Ти не повинен поїти парашутиста ні за яких обставин!

Маєр натиснув на дзвінок, і до кабінету зайшов лисуватий штурмфюрер.

— Гер Шульц, — наказав Маєр, — проведіть нашого юного друга в камеру № 1.

Спустилися в підвал, який було поділено на камери. Біля дверей, оббитих залізом, стояв міцний есесівець з маленьким трикутним обличчям, густо всіяним ластовинням. Він завів Юрка в камеру, де на дощатих нарах лежав зв'язаний білявий парашутист.

У кутку горіла запилена електрична лампочка. Посеред камери на масивній табуретці стояли відро з водою та алюмінієва кварта.

Есесівець підійшов до відра, набрав води, смачно напився:

— Смачна і холодна вода! Ця вода смачніша за вино! Особливо коли тебе мучить спрага! — Есесівець зневажливо глянув на парашутиста і сказав Юрку — Передай йому, що він тоді нап'ється холодної і смачної води, коли візьметься за розум і розповість, де рація, шифр…

Парашутист лежав на спині з заплющеними очима. На його давно не голеному обличчі пробігала судома.

— Гаразд, — говорив есесівець, — вони взагалі не бажають розмовляти. Яка стійкість! Захоплююче видовище! Жаль, що ніхто не побачить цієї стійкості! Я зворушений! Більшовик, звичайно, хоче пити, він просто вмирає від спраги. Але я не маю права дати йому ні краплі води, проте зробимо йому послугу… — Есесівець набрав у кварту води і вилив на груди. — Чудовий, освіжаючий душ, — а потім до Юрка — Води полоненому не давати! Хай швидше робить вибір між життям і смертю. Спрага буде для нього гарним порадником. Якщо забажає говорити про свої таємниці — повідомиш мене або штурмфюрера Шульца. У мене, крім нього, є ще й інші…

Фашист вийшов, зачинив за собою важкі двері.

Юрко оглянув камеру. У кутку помітив ще одну табуретку, сів, поклав руки на коліна. Парашутист, як і раніше, лежав з заплющеними очима. На протилежній від дверей стіні заґратоване вікно. За вікном ростуть кущі жовтої акації. Нарешті парашутист розплющив очі, і його погляд зупинився на Юркові. Сонце зазирнуло в камеру, і по кам'яній підлозі забігали золотаві зайчики. Сонячний промінь впав на обличчя в'язня, на брудний, закривавлений бинт, яким була перев'язана голова.

— Пити! Води!.. — застогнав парашутист.

Юрко згадав попередження Кравця, застереження Маєра, зневажливий погляд Зіферта і відчув, що його підстерігає небезпека.

— Води… — знову прохрипів поранений.

А в Юрковій голові тривожаться думи: як же бути? Дати пораненому води… Але ж наказ… Звідки дізнаються фашисти? Двері зачинені, у вікно ніхто не зазирає… А що, як десантник ворожий агент? Невже фашисти скинули над Руднею своїх, перебили половину, захопили решту в полон, — і це лише для того, щоб перевірити, хто такий Юрген Берг? Ні, тут і дурневі зрозуміло, що такої перевірки ніхто влаштовувати не буде! Але ж недаремно Маєр суворо наказав не давати й краплі води цьому полоненому. Все це не так просто! Може, десь у стіні камери є непомітна шпарка, і крізь неї стежать?

Ще раз оглянув стіни. Не видно жодної шпарки.

Поранений не просив більше води, лише скреготів зубами, щось шепотів.

До камери ввійшов есесівець з трикутним обличчям, запитав:

— Мовчить комісар?

— Просив води.

— Не давай! Хай здихає, все одно їх скоро повісять. Есесівець підійшов до пораненого, зірвав з голови бинт, кинув на підлогу:

— Бандит! Через таких фанатиків триває війна! Якби не комісари — війні б давно був капут і наше військо сягнуло б Уралу. Комісари воюють самі і примушують інших.

Юрко глянув на парашутиста. Із розсіченого лоба потік струмочок крові. Полонений не застогнав, навіть не скривився.

— Навіщо ви так? Він же поранений!

Фашист байдуже махнув рукою і вийшов.

Десантник лежав із закритими очима і, здавалося, не подавав ніяких ознак життя. Юрко вибіг в коридор і гукнув есесівцю:

— Поранений помер!

— Для нього, — озвався фашист, — це не такий вже й поганий вихід! Краще померти від спраги, ніж теліпатися в зашморгу!

Юрко вийшов на другий поверх, увійшов до приймальні Маєра.

— Що трапилося? Чому ти залишив своє чергування? Невже комісар погодився розповісти про свої таємниці? — спокійно спитав Маєр.

— Поранений перестав дихати, він вмирає!

— Просив води?

— Так, пане Маєр!

— Сподіваюся, Юрген, що ти не виконав його прохання, хоча тобі й жаль було пораненого.

— Так, пане Маєр!

— Скажи, Юрген, ти хотів би його напоїти?

— Звичайно! Не можу дивитися на муки.

— Що ж, я дозволяю тобі це зробити. Іди і дай йому води.

Юрко повернувся до камери, прислухався. Ні, він живий, дихає.

— Зараз я напою вас, — проказав хлопець.

Десантник не ворухнувся. Хлопець набрав води, підніс до спраглих вуст і влив трохи в напіврозтулений рот.

Поранений жадібно ковтав. Випив кухоль води, розплющив очі, прошепотів:

— Спасибі тобі, товаришу!

Полегшено зітхнув, випростався на нарах. Дихання стало вільнішим, порожевіли губи. Запитав кволо:

— Хто ти, хлопчику? Як ти сюди потрапив? Чого сидиш біля мене?

— Я знаю німецьку мову. І мені наказано чергувати біля вас, а якщо ви захочете поговорити з паном офіцером, то я йому повідомлю.

— А ти поліцай?

— Ні, я знаю німецьку мову.

— Звідки ти знаєш німецьку мову? Чи, може, ти німець?

— Так, я тутешній німець. Фольксдойч! — твердо відповів Юрко.

— Зрозуміло, — промовив поранений, — значить, ти німець! Але ти маєш добре серце. Спасибі, що напоїв мене! Дай мені ще трохи води — палить у грудях і губи шерхнуть. Як били — боліло, а спрага пече… Як тебе звати?

— Юрко.

— У мене теж є син, у сьомий клас перед війною перейшов. До війни ми жили в Києві… В цьому селі я був не раз, приїздив ловити рибу. Гарні тут місця. І риби в Прип'яті багато. А де твій батько?

— На фронті.

— І я майже рік був на фронті, всього надивився. Поранило мене під Вінницею, у полон потрапив. Пекло!.. Люди мерли, як мухи. Утік, оклигав трохи, підлікувався — вийшов до своїх. Чую — набирають людей в десантники, мають закидати їх в тил під Київ. А я ці місця знаю… І потрапили в засаду, оточили нас фашисти, захопили в полон… Контузило мене гранатою, осколком шкіру на голові розпороло. А ти, виходить, Юрку, фашистам служиш?

— Ловлю рибу для коменданта, бо якось треба жити… Всі люди працюють…

— Розумію. Окупована територія! Народ під фашистами опинився і мусить коритися «новому порядку», бо що вдієш проти озброєних ворогів? Не захочеш — розстріляють! А жили люди, як у раю… Послухай, хлопче, моєї ради, ти ще не знаєш життя, а війна й тебе затягла на глибоке, закрутила, відносить од берега. Може так занести, що й не вернешся.

— Від якого берега? — запитав Юрко.

— Жаль мені тебе, бо маєш добре серце, а можеш пропасти. Що ти скажеш, як прийдуть наші, про свою службу у фашистів? Тримайся від них подалі. Не стань на шлях зради, щоб не було на твоїх руках і краплі чиєїсь крові, бо вона не відмивається. І зрада ніколи не прощається. Я кажу правду. Нащо тобі було записуватися в ті фольксдойчі, нащо признався фашистам, що ти німець?

— Я ж справді німець, і чому я мушу відмовлятися. Хіба злочин бути німцем?

— Дивися, як знаєш… — холодно зронив поранений, — тільки щоб не довелося жалкувати! Прийдуть наші — і не буде ні честі, ні довіри, бо ти служиш окупантам.

Юрко мовчки слухав, не заперечував, не захищався. Правду він каже. Зраднику ніколи не буде прощення!

— Нелегко вижити на окупованій території,— вів далі парашутист, — тут рабство. І ці люди не винні. Хто міг думати, що німець до Москви підійде? Ворог другий рік нашу землю топче. Часто я думаю: як же так сталося, що фашисти на нашу землю вдерлися? І нічого не можу збагнути. Одне знаю: треба боротися з окупантами, нищити їх і вигнати з нашої країни. І тут треба бути нещадним і до гітлерівців, і до тих, хто їм прислужує, хто став зрадником. — Парашутист підняв голову, попросив: — Дай ще, хлопчику, води. Ніяк не можу напитися. Ти вже пробач, що набридаю!

Юрко напоїв білявого, той, полегшено зітхнувши, прошепотів:

— Спасибі!

І тут же запитав:

— Що на фронті діється? Нічого не чути?

— Нічого ми не знаємо, ні газет, ні радіо в селі немає. Тільки й того, що хтось розповість. Недавно гер Маєр казав, що німці скоро візьмуть Сталінград, захоплять Урал — і війні кінець. Зараз фронт нібито під Сталінградом та на Дону…

Поранений скрутив дулю, поворушив на нарах зв'язаною рукою:

— Оце фашисти будуть мати, а не Сталінград! І Уралу німцю не бачити, як своїх вух. Отак можеш і передати Маєру. Він же доручив тобі розповісти йому все, що я тобі казатиму. Не візьме німець Сталінград і Волгу не перейде! Москву взяли? Ленінград захопили? І думають про Урал. А чи знає той Маєр, що й за Уралом наша земля? І від Уралу до Владивостока — ой як далеко! Ти, Юрку, не слухай гітлерівців. Не вір їм. Ніколи вони не осилять нашу країну. Я бачив, як німці драпали з-під Москви, тонули і замерзали в снігах. Скоро знову тікатимуть. Жаль, що ти нічого не знаєш про становище на фронті.

— Трохи знаю, — озвався Юрко, — читав я недавно газету «Нове українське слово», її в Києві видають, але та газета ще в квітні надрукована. Так у зведенні головної квартири фюрера повідомлялося про успішний наступ німецьких військ. І доктор Геббельс виступив з статтею про рішучий наступ німецької армії. Пілоти «Люфтваффе» здобули перевагу в повітряних боях під Воронежем. Успішно триває наступ німецьких частин на Волховському фронті.

Парашутист скривився, похитав головою:

— І тобі, Юрку, не соромно, що ти, як та папуга, повторюєш теревені фашистських пропагандистів? Ти ж славний хлопець. Фашисти заборонили тобі поїти мене, а ти не злякався — напоїв поранену та знесилену людину. Ти переміг страх і зробив те, що мусить зробити кожна чесна людина. Треба бути фашистом, щоб не дати пораненому води. Ти ж не такий! Ти ж наш, радянський, а починаєш скрекотати з чужого голосу. Не годиться так, хлопче. Ти ж, мабуть, комсомолець?

— Ні…— заперечливо похитав головою хлопець.

— Чому?

— Не встиг вступити, почалась війна.

— От бачиш, — пожвавішав парашутист, — не встиг вступити. А якби встиг? Як би ти тоді поводився? Кажеш, що твій батько на фронті. Може, він поліг смертю героя, до кінця захищав рідну землю, а його син став фашистським прислужником. Чи не так? Твій батько захищає тебе, а ти спокійно вимовляєш «головна квартира фюрера». Знайшов ти собі фюрера. І слухати соромно. Як ти так можеш, хлопче?

Слова про батька схвилювали Юрка. Він відчув, як його очі наповнилися слізьми, а в горлі підступно залоскотало. І поранений, його закривавлене обличчя, проникливі очі ніби розпливлися в сірому тумані.

Хлопець схопився з табуретки, підійшов до заґратованого вікна, задивився на кущі акації, намагаючись заспокоїтися. «Ні,— думав Юрко, — не годжуся я у розвідники, не з моїм характером братися за цю справу. Послухав десантника і розкис. Але він каже правду, нічого не випитує, не провокує, говорить так, як думає. Помилився, мабуть, Кравець. Це наш десант. Наші люди. І командир парашутистів наш. Тільки нічим я йому не можу допомогти… Бридко грати роль фашистського запроданця, хоча мушу її сьогодні зіграти до кінця…»

Сонце зайшло за хмару, в камері зразу посутеніло. Юрко витер очі. Він мусить триматися, поводитися як справжній фольксдойч.

На нарах зашаруділо. Юрко не повернувся, дивився в шибку. І раптом у ній, як у дзеркалі, побачив парашутиста; той, наче вуж, підняв голову, хитро посміхався. Здавалося, він зарегоче, радітиме, що довів свого довірливого співрозмовника до сліз. Кравець казав правду — не так розумом, як серцем, збагнув хлопець: цей білявий — запроданець, провокатор! Як був браконьєром, злодієм, злочинцем, так ним і лишився. Тільки тепер за паскудніше ремесло взявся.

Хоча білявий опустив голову на нари, але Юрко запам'ятав його лукаву посмішку. Отак зневажливо дивиться на свою жертву хижак, загнавши її в пастку. Тільки даремно радіє провокатор. Він гадає, що Юрко поїть його з власної волі, всупереч наказу фашистів. Нехай…

— Не хвилюйся, товаришу, — почувся заспокійливий голос білявого, — не треба соромитися сліз. Твої сльози святі, бо ти плачеш за своїм батьком, воїном, захисником рідної землі! Десь і за мною отак плачуть діти, чекають батька — і ніколи не дочекаються. Тільки за нами не треба плакати! Ми — солдати!

— Я не плачу, — відійшовши від вікна, відказав Юрко, — просто боляче стає, коли бачиш, як гинуть люди.

— Як прізвище твого батька? — запитав білявий.

— Береговий.

— Василь Іванович! Так я ж його добре знав. Не раз по чарці випивали. Я часто бував у вашому селі, ловив рибу, ходив на полювання. Він комірником працював у колгоспі. Порядна людина. Василь Іванович колись навіть ночував у мене в Києві, пригощав моїх діток медом. А тепер ти мене, спасибі, водою напоїв. Не журися, хлопче! Може, повернеться твій тато! Треба надіятися на краще. Я потрапив у Дарницький табір для військовополонених разом з своїм товаришем. Мене поклали на світанку в приміщення, де лежали померлі від ран та голоду, і вивезли на кладовище. Так я домовився з лікарями. Чудові люди, наші радянські лікарі, не думали про себе, а, як могли, рятували приречених на смерть.

Мій товариш побачив мене серед померлих, попрощався зі мною. У той же день прийшла в табір моя дружина, принесла передачу, — він і розповів їй, що я помер, що відвезли мене на кладовище.

Прийшла дружина додому, плаче, заходить у кімнату, а я дома! Вона знепритомніла від несподіванки…

Юрко мовчки слухав білявого, відводив очі, намагався не зустрічатися поглядом. «Клятий провокатор, — думав хлопець, — нема в тебе ні честі, ні совісті. Намагається отак підступно залізти в душу, випитати, підвести під загибель. Бач, розпитує, чи ти комсомолець? І навчає подалі тікати від фашистів. Застерігає, щоб не став зрадником, бо прийдуть наші — запитають».

До чого ж підлі та підступні люди! Що примусило цього білявого піти на службу до фашистів? Гроші, підлість, ненависть? Хоче ввійти в довіру, вивідати Юркові думки. Мабуть, Маєр вирішив перевірити свого «компаньйона», дізнатися, чим він дихає. Хай перевіряє! А що було б, якби він, Юрко, повірив цьому білявому? І хоча б єдиним словом дав зрозуміти, що зневажає і ненавидить фашистів? І подумати страшно про наслідки подібної розмови. Нікого б Маєр не пожалів, всіх би наказав розстріляти. І все це могло б трапитися через одне необережне слово. Спасибі Кравцеві, попередив та переконав! Даремно старається білявий, нічого йому Юрко не розповість зайвого і виду не подасть, що розгадав його наміри.

В'язень відчув зміну в Юрковому настрої, неспокійно засовався на нарах, допитливо зиркнув на хлопця, сказав довірливо:

— Ти наче образився на мене, чи, може, набридло сидіти в цій камері? Коли я щось не так сказав — не гнівайся. Я не хотів тебе образити. Але раджу тобі, як рідному синові, тримайся подалі від фашистів. Твоя дружба з окупантами добром не кінчиться.

Білявий підвівся, витягнув голову, поворушив нею, розправив м'язи, спитав:

— Котра зараз година?

— Не знаю. Вечоріє.

— Чи правда, що нас німці вішати надумали? Мені цей миршавий есесівець з пацючою пикою показував на мигах, мовляв, чекає на тебе зашморг, скоро на вірьовці теліпатимешся.

— Не знаю.

— Страшно все-таки вмирати. І не в бою, коли поряд з тобою друзі, товариші, а серед чужих, на шибениці! Та що вдієш? Потрапив наш десант прямо на засаду!.. Жаль, що ми не виконали завдання командування! Слухай, Юрку, — раптом пошепки заговорив білявий, — я знаю — мені нема звідси виходу! Ніхто мене не порятує, не захистить від фашистів. Прошу тебе іменем твого батька, фронтовика, такого ж бійця, як я, іменем загиблих парашутистів — виконай моє останнє доручення! Ми загинемо, а наше завдання необхідно виконати! Від цього залежить життя тисяч наших людей! Палац, в якому ми зараз знаходимося, необхідно знищити! Це завдання нашого командування! Фашисти звили тут страшне кубло!

Парашутист замовк, він важко дихав і широко відкритими очима дивився на Юрка. Трохи перепочивши, запитав:

— Ти знаєш Саченка Івана Лукича?

— Знаю.

— Якщо фашисти тебе відпустять, ти мусиш піти до нього і повідомити, що вантаж, він знає, про що йтиме мова, закопано в лісі поблизу села Рудні, під розчахнутою березою біля містка. Там лише одна береза. Поряд з нею осокір, а на осокорі — гніздо лелеки. Як не зумієш знайти Саченка, підеш до лікарки Оксани Василівни Потужної, розповіси їй про вантаж. Вона знає, що робити далі. Пароль: «Привіт вам від Степана Сокольця». І відповідь на пароль: «Передайте привіт і Степану Калістратовичу!» Запам'ятав?

Юрко, слухаючи, байдуже дивився в темне заґратоване вікно і відчував, як крижаний холод війнув по спині, закрався в серце, стуманив свідомість.

— Чого ти мовчиш, — запитав парашутист, — злякався? Нема чого боятися. Ти ж нічим не ризикуєш. Не хочеш, не йди ні до Саченка, ні до Потужної. Я тобі нічого не розповідав, а ти нічого не чув! Чи зумієш ти виконати моє прохання? Чи зможу я вмерти з спокійною совістю?

— Треба подумати, як мені бути, — відповів тремтячим голосом Юрко, — все це не так просто, як ви думаєте!

— Я й не думаю, що це так просто, — погодився парашутист, — тут теж потрібна мужність! Дізнаються про моє доручення фашисти — повісять! Але вантаж необхідно взяти…

В ту хвилину до камери зайшов есесівець з трикутним лицем, поглянув на відро з водою, запитав:

— Ти давав комісару пити?

— Так.

— Відважився порушити наказ?

— Пан Маєр наказав напоїти цього парашутиста.

— Гаразд, ти вільний! Зайди в канцелярію по перепустку на право виходу з палацу.

Юрко вийшов у коридор. У грудях несамовито стукотіло серце Зараз все вирішиться! І життя його родини, і життя Лесі, Женька, Галини Іванівни! І доля Саченка та Потужної…

Вийшов на другий поверх, зайшов до приймальні Маєра, спитав лисуватого фашиста:

— Пане штурмфюрер, чи можу я одержати перепустку на вихід з палацу?

— Звичайно, — люб'язно посміхнувшись, відповів той і простягнув перепустку:

— Тримай! І вручиш її вартовому при виході з палацу. Бажаю тобі успіху.

— Гер штурмфюрер!

— Що ти хочеш?

— Мені потрібно поговорити з гером Маєром.

— Будь ласка. Зараз я доповім.

Маєр сидів за столом. За іншим, трохи меншим, Зіферт переглядав якісь папери. Маєр, глянувши на Юрка, байдуже запитав:

— Як повівся парашутист? Він нічого не розповів тобі про рацію та шифр?

— Ні, пане Маєр, — відповів Юрко, — навіть не згадував.

Обличчя Маєра витяглося, посуворішало, очі стали злими, колючими, настороженими, він довгим важким поглядом недовірливо дивився на Юрка.

— Парашутист весь час мовчав? — допитувався Маєр. — Нічого тобі не розповів, навіть не згадував про рацію? Так?

— Так, пане Маєр.

Зіферт перестав переглядати папери і зацікавлено зиркнув на хлопця; на його обличчі з'явилася лукава посмішка, як у білявого, що побачив Юрко в шибці заґратованого вікна.

— Пане Маєр, — почав Юрко і відчув, як язик його дерев'яніє, важчає, а горлянку стискує несподіваний спазм, — полонений говорив про якийсь вантаж.

— Про який вантаж? — поспішно запитав Маєр.

— Не знаю, пане Маєр, — відповів Юрко, — я не став його розпитувати. Він лише сказав, де сховано вантаж і кому я маю про це доповісти.

— Кому ж ти повинен доповісти? Партизанам? Так?

— Ні, пане Маєр, — поволі, ледве володіючи язиком, озвався Юрко, — про партизан взагалі не було ніякої мови. Парашутист сказав, що про вантаж я мушу повідомити голову громадського господарства Івана Лукича Саченка або лікарку Оксану Василівну Потужну. Маєр взяв олівець, розгорнув блокнот:

— Зараз я запишу твоє повідомлення. Виходить, що Саченко бандит, а лікарка Потужна з ним заодно. Нікому не можна вірити. Довкола підступні вороги! Що ще говорив цей розбійник?

— Він сказав, що коли я прийду до Саченка або до Потужної, то мушу назвати пароль.

Маєр схвально кивнув головою:

— Чудово, Юрген! Тобі просто пощастило. Парашутист розповів надзвичайно важливу таємницю. Який же пароль ти мусив назвати Саченку або Потужній?

— Одну хвилинку, пане Маєр, зараз я пригадаю. Пароль звучить так: «Привіт вам від Степана Сокольця». І відповідь: «Передайте привіт Степану Калістратовичу».

— Що ж говорив парашутист про вантаж? — допитувався Маєр. — Де сховано цей вантаж? Що тобі розповів про це комісар?

— Його закопано поблизу містка, на дорозі в Рудню, під березою. Там лише одна береза. І поряд осокір з лелечим гніздом.

— Це все? — озвався Маєр.

— Все, пане полковнику! Ще він казав, що німці ніколи не візьмуть Сталінград! І ніколи їм не захопити Урал.

— Що ж, Юрген, — схвально промовив Маєр, — ти виконав завдання, повівся як справжній солдат великого фюрера.

Гестапівець згорнув блокнот, поклав на стіл ручку:

— Як ти вважаєш, Юрген, чому цей комісар довірився тобі, не побоявся, що ти про все розповіси нам?

— Цей парашутист, пане Маєр, часто бував у нашому селі, він рибалка, знав мого тата — от і вирішив, мабуть, попросити мене, щоб я пішов до Потужної та Саченка. Він дуже довірливо поставився до мене, переконував подалі триматися від німців. Він вважав, що я свій, радянський!

— Мабуть, що так, — погодився Маєр, — і прорахувався. Можеш бути вільним, Юрген, і спокійно відпочивати. Дякую за успішне виконання мого доручення.

— Один момент! — Зіферт відсунув газету. — Я теж хочу поговорити з нашим юним другом. Слухай, Юрген, як же це так? Мені важко збагнути твою поведінку, я просто її не розумію. Ти вчився в радянській школі, носив червону краватку піонера, мріяв, мабуть, бути червоним командиром, героєм, а тепер виходить, що ти вірою й правдою служиш ворогам своєї Батьківщини. Виходить так: чиє зверху, тому я й слугую! Адже ти зрадив своїх! А буде тяжко — зрадиш і нас!

— Пане Зіферт, — почав поволі Юрко. — Мені дуже важко відповісти на ваші запитання.

— Чому? Можливо, тобі неприємно на них відповідати, але я солдат і звик називати речі своїми іменами. Зрада є зрада! Ти зрадив свою Вітчизну. А де гарантія, що ти не зрадиш нас?

— Тут інша справа, пане Зіферт!

— Не розумію!

— І я нічого не розумію, пане Зіферт! Є речі, які неможливо збагнути. Я вже говорив колись про це пану Маєру. Це було в той день, коли я вперше побачив на майдані німецьких танкістів. Я побачив їх, почув їх розмову, і моє серце полонила тепла хвиля. Я дивився на них і думав: «У цих людей тече в жилах така ж кров, як і в мене! Це мій народ! Я і вони — одне ціле!» Чи можна збагнути такі речі, пане Зіферт?

Юрко опустив голову, замовк. Кілька днів тому він прочитав в окупаційній газеті статтю Геббельса «Голос крові» і тепер переказував її зміст.

— Це, Юрген, голос крові,— урочисто промовив Маєр. — Я розумію твоє почуття! Ти справжній німець. Я оголошую тобі подяку за сумлінне виконання своїх обов'язків. Ти вільний.

Юрко вийшов з палацу і побрів додому. На вулиці зустрів гурт жінок, які поверталися з поля, побачив їх осудливі погляди. А одна з них сказала:

— Отаке молоде, а вже набралося по зав'язку! Що воно буде далі? Батько був чесною людиною і мати, а воно…

Щоб не потрапляти людям на очі, Юрко звернув на стежку, пішов городами. Хто ж виграв цей поєдинок? Він чи Маєр? Невже він прорахувався і виказав гестапівцям підпільників Потужну та Саченка? А що, як помилився? Що тоді скаже лейтенант? Уявив стривожене обличчя Вершини, почув його розгніваний голос: «Та як же ти міг розповісти про Оксану Василівну? Скільки разів вона тебе лікувала, а ти віддав її до рук гестапівців? А Саченко? У нього ж троє дітей! Ти подумав про них?»

Коли Юрко ввійшов у хату, Леся стояла біля столика, чистила картоплю на вечерю. Вона радісно спитала:

— Прийшов?

Але, глянувши на нього, затривожилась:

— Що з тобою? Ти, мабуть, хворий! Обличчя бліде… Я ще тебе таким ніколи не бачила! Що трапилося?

— Стомився!

— А де ж ти був?

— У Маєра!

— Ну й що?

— Страшно, Лесю, й говорити! Дай я сяду, бо нема сили, голова йде обертом!

— А що таке?

— Довго розповідати і страшно!

— А ти розкажи, і тобі легше стане.

Юрко розповів про чергування біля парашутиста. І чим далі Леся слухала його розповідь, тим більше блідло її рум'яне личко. Нарешті вона не витримала і запитала тихо, ледве чутно:

— І ти сказав Маєру про Оксану Василівну? І про Саченка? Тепер же вони схоплять їх і повісять! Треба зараз же бігти до лікарки і попередити, хай вона скоріше тікає до партизанів. Я піду! Тобі краще тепер на вулиці не з'являтись.

Юрко безнадійно махнув рукою:

— Пізно, за лікаркою та Саченком фашисти вже встановили пильний нагляд. Підеш і загинеш! І їх не врятуєш….

— Краще вмерти, ніж знати…

— Що знати?

Леся помовчала, потім сказала:

— Краще вмерти, ніж знати, що через тебе загинули наші люди! І ти міг їм допомогти і не допоміг!

— Почекай!

— Чого чекати? Ти хочеш подивитись, як будуть вішати Оксану Василівну та Саченка? Як же ми після цього будемо жити на світі? Ні, Юрку, — схвильовано говорила дівчина, — треба щось робити! Я піду до лікарки! її обов'язково треба попередити! А вона хай попередить Саченка! Ти ж розумієш, що ми з тобою стаємо зрадниками!

— Не турбуйся! Ти тут ні при чому! За все відповідаю я! Якщо помилився, то я застрелюсь!

— Таке й скажеш — застрелюсь! А як я буду жити?

— А до чого тут ти? Я винен, то й буду відповідати!

— Що ти все я, я, я? А я? Хіба ми не домовилися, що ми на все життя будемо друзями? А про матір ти подумав?

— Про все подумав! Ніби все зважив, а серце мало не розірветься… Невже я помилився? Невже цей парашутист наш?

— А що, як він провокатор?

— Тоді я діяв правильно! І ніякої шкоди ні Оксані Василівні, ні Саченку не завдав! Так, я переконаний, що той парашутист — провокатор! Але ти сама подумай: чи могли фашисти скинути над Чорним лісом десант, перестріляти стільки людей, підіслати провокатора під виглядом парашутиста, щоб перевірити мене? Нічого не можу зрозуміти!

— Який же ти боєць, коли думаєш кінчати поєдинок з ворогом самогубством? — спитала Леся. — Ти ж сам недавно переконував мене, що треба бути мужнім, мати силу волі, витримку. Заспокойся! Треба все продумати, а потім робити висновки. Я певна, що парашутист — провокатор!

— Ти так вважаєш?

— А ти хіба ні? Тебе прислав Маєр, ти фольксдойч! А він довіряє тобі отаку таємницю!

— У нього не було виходу! Їх мають всіх стратити! І він це розуміє! Він і тата мого знає, казав, що Береговий — чесна і справедлива людина! І довірив мені таємницю! І так можна думати…

— І все одно він провокатор! — стояла на своєму Леся.

— Чому ти так вважаєш?

— Якби він був наш, він би не назвав прізвища двох підпільників — Саченка і Потужної. Навіщо обох ставити під удар? Він мусив був би назвати лише одне прізвище! Просто фашисти вирішили перевірити тебе і організували цю комедію! Правда?

— Не знаю! Як не міркую, а все одно нічого не можу збагнути!

— Треба переконатися, хто виграв цей поєдинок. Не переживай, Юрку, заспокойся!

Коли стемніло, до хати зібралася вся родина. Завісили вікна ковдрами, засвітили каганець.

— На майдані поставили шибениці,— почала журливо мати, — фашисти хочуть повісити полонених парашутистів. Страту призначили на післязавтра. Уже й оголошення є біля старостату. Всім жителям села наказано бути на майдані.


Розділ восьмий

КРИВАВИЙ РАНОК


Юрко перевертався з боку на бік, довго лежав непорушно і ніяк не міг заснути. В уяві поставала камера, сірі запліснявілі стіни, заґратоване вікно і неголене обличчя парашутиста, його пронизливі очі, чувся шепіт: «Води… води…»

Якби десантники були гестапівськими агентами, то навіщо ставити шибениці? Отже, вони наші, бійці Червоної Армії! Та й командир парашутистів поводився сміливо, не задавав ніяких провокаційних запитань, не намагався загнати на слизьке. Правда, він розповів таємницю, назвав прізвища підпільників, повідомив пароль… Але що він міг зробити інше? Знав, що його стратять. А вантаж потрібен партизанам. Там, під Руднею, мабуть, схована рація, яка так потрібна для боротьби з фашистами. Хоча б швидше вияснити, хто той парашутист, і знати, як бути далі!

Перед світанням Юрко заснув, і приснилася йому Леся, береги Дніпра. Вони, взявшись за руки, йдуть навстріч вранішньому сонцю.

Прокинувся від басовитого голосу старости.

— Я оце прибіг, Маріє, попередити, — збентежено говорив Щупак, — прийдуть до вас сьогодні жандарми в майстерню, будуть питати за комсомольців. У район приїхали карателі. СД — служба безпеки! Що тобі порадити — не знаю! Прибіг до мене Скрипаль, просить: «Піди до Берегової, попередь, і хай вона Ольки, сестри моєї, в список не вносить, я ж їхню Галю обминув». Підошва дуже підпортив. Напосівся на твоїх комсомольців, як той коршак на курчат. І все через Марину Чернегу… Її батько розкуркулював Підошву. Я, Маріє, не упир, крові людської не прагну, але совітую тобі подати списки на комсомольців до старостату. Сестру Скрипалеву не чіпай, а всіх інших пиши! Складай список не сьогоднішнім днем, а днів три, а то й чотири бери назад. Я скажу: забув здати своєчасно в жандармерію.

— Повірте, Юхиме Мартиновичу, — заговорила мати, — нема в вишивальній майстерні жодної комсомолки! На кого ж мені подавати список? І Ольга Скрипалева не була в комсомолі, то брат її, Іван Олексійович, сплутав комсомол з профспілками! Не було в нашій артілі до війни комсомольської організації.

— Тобі, Маріє, видніше, я прийшов попередити, щоб ти знала… Юрко ще спить?

— Спить!

— Розбуди його, треба поговорити.

Юрко ввійшов на кухню, привітався, сів на лаву. Щупак похитав головою:

— Перевівся ти, хлопче. Одні очі лишилися! А що зробиш? Скачи, враже, як пан каже! Слухай, Юрку, не завтра-післязавтра почнуть забирати комсомольців, а вони сидять дома і чогось чекають! Хай до них ваша Галя піде, попередить! Треба їм зійти на тиждень-другий з села. І піди до отого гуркала, до Івана Гончара, і скажи, хай скоріше тікає світ за очі! Він у німця на приміті, має цей парубок довгого язика! Я з його батьком колись всю Галіцію своїми ногами переміряв. Під Перемишлем Максим Гончар, батько Івана, виніс мене з вогню, життя врятував… — Староста дістав з кишені хусточку, витер спітніле обличчя, жалісно сказав матері: — Потрапив я на оце старостування все одно як чортові в зуби! Думав, стану старостою — хутір мені повернуть, господарем буду! За вірну службу, думав, німець ще гектариків десять наріже. І буду я пан на всю губу! А тут зовсім інше вийшло. Ні хутора, ні до хутора… Лише дивися, щоб горлянку не перерізали. І партизани на мене зубами скрегочуть, і німець сичить! Давай, давай і давай! Пригнали сьогодні сто корів. У сусідніх селах позабирали, нам віддали. Треба кожен день возити молоко на Татарський острів.

Староста сторожко озирнувся навколо, хоча в хаті нікого й не було чужого, сказав:

— Там, на Татарському, німець таку чудасію вибудував, що й уві сні не побачиш, — завод під землею зварганив. Все підземелля електрикою залите, і видно в тих печерах, як вдень. Думає німець на тому острові щось виготовляти, а що — не знаю! Та воно мені й ні до чого про те знати! А от годувати німчиків — накладно! Давай їм яйце, масло, мед, м'ясо! Де ж я маю набрати стільки продукту? Мовчи й не переч! Мусиш слухати і виконувати! — Староста глянув на матір, немов шукав у неї співчуття — Ти, Маріє, сама подумай! Давай людей в Німеччину! На наше село рознарядка — сто чоловік. Давай і не гомони! Кого краще послати в Німеччину? Молодь! У неї сила, вона до будь-якої роботи здатна. От бери молодих і вези на роботи. Ні, спершу німець вирішив комсомольців постріляти, а тоді, пане Щупак, визначай робітників до Німеччини!

— Як це постріляти? — жахнулася мати. — Що ви кажете, Юхиме Мартиновичу? Не може такого бути!

— Не хотів казати, а саме вискочило. Стріляти будуть комсомольців, активістів, всіх, хто на підозрі в німця. Це вже я напевне знаю. Навіщо стріляти людей, які до роботи здатні? Ти їх присилуй працювати! І будеш зиск мати! А що я можу вдіяти? Я німцю свій розум не вставлю! Їде Юхим Щупак на Маєровому возі, то мусить і пісеньку Маєрову співати. І про свою шкуру думати. І про тебе, Маріє, думаю! Не пожаліє вас німець, як не подаси списки! — Староста взяв з лави картуз: — Бережися, Маріє, Підошви!

Мати подякувала старості за попередження, запитала:

— Може, чарку вип'єте, Юхиме Мартиновичу?

— Не до чарки, Маріє, і так голова обертом іде! Треба бути мені в старостаті. Є наказ приготувати обід карателям. Мушу виконувати свої обов'язки, бо й мені німець на шию зашморг може накинути. І хай тобі, Маріє, бог помагає, бо нелегкий день чекає на тебе.

Староста пішов. Мати збудила Галю, веліла їй піти до дівчат.

— Так я вже їх попереджала, — промовила Галя, — а дівчата все одно лишилися дома, нема їм куди подітися…

— Ще раз попередь, — наполягала мати, — хай тікають у ліс, на болота. І вам треба піти до діда Захарка. Як мене арештують, тікайте вночі на Васильківські Дачі до діда Федора.

Юрко пішов до діда Захарка.

Дід в чистій полотняній сорочці сидів на призьбі і вигрівався на сонці.

— Чи не можна, Захаре Овсійовичу, переховатися у вас нашій родині? — спитав хлопець.

— А що таке? — звів кошлаті брови дід. — Чого це ви задумали ховатися?

— Мають приїхати в село карателі, треба нашим кілька днів пересидіти.

— Приходьте! У гурті й нам старим веселіше буде.

— Дозвольте, діду, і Наді Цимбаловій у вас трохи пожити.

— Це котра Надя? Дочка вчителя, Степана Якимовича?

— Авжеж. Фашисти комсомольців задумали постріляти. От і мусять хлопці та дівчата рятуватися.

— Він що, — обурився дід, — дурману наївся, той Гітлер? Задумав дітей стріляти?! Це вже він перед своєю смертю таке витворяє. Хай приходять, всім місце знайдеться, хата в нас велика. Я й у підземній світлиці сховати можу. Там їх уже ніякий німець не знайде.

Рівно о десятій годині ранку під ворітьми майстерні зупинилася чорна крита машина. З неї вийшли три німці, старший поліцай Скрипаль і огрядний Свирид Підошва. Колись він був у банді отамана Ромашки, наганяв страху на всю округу. Підошву піймали, судили, і довго про нього нічого не було чути. Потім він повернувся в село, працював у артілі сторожом, прокрався і опинився у в'язниці. Недавно з'явився в селі в німецькому мундирі, поселився в своєму колишньому будинку, в якому мешкали вчителі сільської школи, і почав зводити давні рахунки.

Увійшли до майстерні.

Невисокий гестапівець дістав з кишені папір, заглянув у нього і спитав:

— Хто є завідуюча цієї вишивальної майстерні фрау Берегова?

— Я, пане офіцер! — підвелася з-за столу жінка.

— Ви дали підписку районній жандармерії, що у вашій майстерні нема жодного комсомольця. Чи не так, фрау Берегова?

— Так, пане офіцер.

Есесівець кисло посміхнувся, сказав крижаним голосом:

— Є у нас й інші відомості. У майстерні працюють комсомолки, їх багато. Ми маємо прізвища. Ви не виконали наказ жандармерії,— продовжував перекладач, — і за цей злочин ви і ваша родина будете покарані. Визнаєте свою провину?

— Пане офіцер, трапилося якесь непорозуміння! — спокійно відповіла Берегова. — В артілі взагалі не було комсомольської організації. Була лише профспілка! І всі ці дівчата дійсно були членами профспілкової організації. Але ніхто з них не належав до комсомолу.

Тонкий, як лозина, есесівець, з невеличкими чорними вусиками, в новенькому обмундируванні з погонами штурм-фюрера, нетерпляче запитав перекладача:

— Вона визнає свою провину чи ні? Якщо ні, все одно візьміть її в машину, і хай вона порозмовляє з своїми красунями в льоху. І не будемо даремно гаяти час.

Юрко підійшов до штурмфюрера, привітався:

— Пане офіцер, трапилося прикре непорозуміння. Моя мати чесна людина і не має ніяких злих намірів проти нового порядку.

Фашист зневажливо зміряв поглядом Юрка:

— А ти є хто?

— Я її син — фольксдойч! Рибалка коменданта Штарка.

— Ти фольксдойч? Папір? Юрко дістав посвідчення.

— Чому ж твоя мати приховує комсомольців, порушує розпорядження німецьких властей? Це є злочин! За вчинений злочин винний підлягає покаранню! — прочитавши документ, сказав німець.

— Пане штурмфюрер, — гордовито проказав Юрко, — ми вірою й правдою служимо новому порядку. Я, Юрген Берг, урятував життя пану коменданту Штарку та штандартенфюреру пану Маєру, хоча партизани били мене, топтали чобітьми. Я говорю правду. Що мої слова відповідають дійсності, може підтвердити старший поліцай пан Скрипаль. Він був очевидцем цієї події. Мене представлено до нагороди за врятування німецьких офіцерів.

— Так, — озвався фашист, — це велика заслуга перед рейхом, але чому ж твоя мати приховує комсомольців?

— Ні, пане штурмфюрер, — впевнено відповів Юрко, — моя мати каже правду— до війни в артілі не було комсомольської організації. Мої слова можна підтвердити документально.

— Де є документи?

— У майстерні збереглися довоєнні членські книжки цих робітниць, і там є графа про належність до комсомолу. Належати до комсомолу при більшовиках була велика честь! Туди приймали молодь, віддану Совєтам. І в графі зразу з'являвся відповідний запис.

— Це цікаво, — погодився штурмфюрер. — Я можу бачити ці папери?

— Звичайно, пане штурмфюрер! Він просить принести членські книги вишивальниць, — сказав матері Юрко.

— Будь ласка, — озвалася мати, — я можу показати профспілкові квитки.

Вона внесла із складу продовгуватий ящик, в якому знаходилися документи вишивальниць, поставила його на стіл.

До ящичка підійшов перекладач, мовчки переглянув кілька членських книжок:

— Ця жінка сказала правду! У членських книгах в графі «Належність до комсомолу» — прочерк! Погляньте, пане штурмфюрер, нас ввели в оману.

Штурмфюрер проглянув кілька членських книжок, кинув їх на стіл, наказав перекладачеві:

— Запитайте пана, який склав список, навіщо він нас обманув.

Перекладач повернувся до Підошви:

— Пан штурмфюрер питає пана Підошву, навіщо він подав до жандармерії неправдивий список? У майстерні нема комсомолок, про це свідчать документи.

— Як це нема? — огризнувся Підошва. — Тут всі комсомолки, приховані вороги нового порядку! І вона, — розгніваний Підошва кинув на матір, яка спокійно складала в ящик членські книжки вишивальниць, — співчуває більшовикам! Я всіх наскрізь бачу!

Дівчата нижче опустили голови над шитвом, злякано прислухалися до розмови, а Підошва вів своєї:

— Всі комсомолки! Я сам бачив, як вони на збори ходили! Я тут конюхом працював!

Перекладач зневажливо поглянув на Підошву:

— Чи може пан Підошва довести, що зазначені в списку є комсомолки?

— Так я ж кажу, — розгублено почав Підошва, — вони на збори ходили… Я ж бачив!

— На які збори? — допитувався перекладач, — На комсомольські чи профспілкові?

— Звідки я знаю? — сердито вигукнув Підошва — На збори ходили і все! І всі вони комсомолки! І батьки їх активісти!

Підошва ткнув пучкою в русяву кругловиду дівчину:

— Оце дочка Пантелія Путяти. Він мене розкуркулював, забрав з мого двору пару коней, пару волів, молотарку вивіз! Активіст! І дочка його комсомолка! Тепер сидить ні жива ні мертва! Принишкла, чує, що смаленим пахне! Стріляйте їх усіх без розбору, бо всі вони одним миром мазані! Я їх всіх ненавиджу!

Перекладач байдуже доповів штурмфюреру:

— Пан Підошва не має певних доказів про причетність цих робітниць до комсомолу. Він ненавидить їх, як своїх особистих ворогів.

Фашист з чорними вусиками стенув плечима:

— Дійсно, ми потрапили в досить непевну ситуацію. Але порядок є порядок!

— Пане штурмфюрер, — промовив Юрко, — все це зрозуміло. Люди в нашому селі зводять рахунки за давні кривди. Пан Підошва зазнав великої кривди від більшовиків. Це справді так. Але до чого тут вишивальниці? Ці дівчата, як ви пересвідчилися, не мали ніякого відношення до комсомолу! Це обдаровані художниці. Їх вишиванки до війни отримували золоті медалі на міжнародних виставках! Пан Маєр і пан Зіферт замовили цим дівчатам вигаптувати шовкові вишиванки та блузи.

Фашист з чорними вусиками підійшов до Марини Гуйди, глянув на чоловічу сорочку, вишиту чорною і червоною заполоччю:

— Чудова вишиванка! Скільки вона коштує?

Мати глянула на Юрка:

— Що він питає?

— Пан штурмфюрер хоче знати, скільки коштує.

— За роботу вишивальниця одержує дев'ять кілограмів борошна.

Фашист пильніше приглянувся до вишиванок, до жіночих блуз, запитав:

— Чи можу я придбати собі одну таку блузу? Що для цього потрібно?

— Потрібен дозвіл коменданта Штарка, — стомлено відповіла Берегова.

— Мені треба подарувати своїй матері таку блузку… Моя мати має в Берліні власний магазин. Там можна придбати найкращі галантерейні вироби, а таких вишиванок нема! Пан Розенберг видав постанову про відкриття німецьких фірм на Україні. І такі фірми вже діють. Моя мати з великим задоволенням відкриє філіал своєї фірми у вашому селі. Це буде вигідно. Передай своїй матері,— звернувся до Юрка, — що ми не будемо чіпати ні її, ні цих вишивальниць. Хай вони працюють. Ми, німці, любимо порядок!

Мати дістала з шухляди шовкову блузу, вишиту червоним і чорним виноградом, подала фашисту:

— Я подарую вам цю блузу на згадку про наше знайомство. Я буду рада, коли вона сподобається вашій матері!

Фашист дістав з кишені плитку шоколаду в синій картатій обгортці, поклав на стіл:

— Незабаром ми зустрінемось і про все домовимося. Я радий, що все так скінчилося. Пан Підошва виявився нікчемною і нечесною людиною, він втратив будь-яку довіру.

Фашист підійшов до машини і наказав есесівцям, які тупцювали біля неї:

— Відпустіть арештованих. Вони не є комсомолки. Нас ввели в оману!

На землю почали зіскакувати заплакані дівчата. Серед них Юрко упізнав і свою колишню піонервожату Любу Янко. Мульде підкликав перекладача:

— Поясніть, що я вирішив їх відпустити. За них поручився Юрген Берг. Але вони мусять працювати в цій майстерні. Я приїду і перевірю, як вони виконали мій наказ.

Карателі сіли в машину. Мульде виглянув з кабіни, привітно махнув рукою:

— До зустрічі, Юрген!

Під парканом, як побитий пес, стояв знічений Підошва. Він підступився до Юрка, процідив крізь зуби:

— Сьогодні, хлопче, твоє зверху, а завтра під мою дудку танцюватимеш! Я не забуду нічого.

Машина давно зникла за рогом вулиці, а в майстерні ніхто не озвався жодним словом. Дівчата мовчки вишивали, тримали шовк на відстані, щоб на нього не впала сльоза, яка може залишити пляму. Вишиванки повинні бути чисті, узори на них — веселі, привабливі.

Мати підійшла до дівчат:

— Комендант дав мені десять аусвайсів, я вас оформлю на роботу. Скоріше б тільки поїхали карателі. Як ви до них потрапили? — запитала Любу Янко. — Хіба ж ви були в списках?

— Підошва водив карателів по хатах, — схлипуючи, розповідала Люба, — показував, де живуть комсомольці. Він сам і списки склав. Німці повну машину людей набрали. А нас посадили окремо, хотіли на Татарський острів вивезти. На Олефіренковій леваді вже могилу копають. Майже весь наш клас забрали. І Ярема Салтан водить карателів по селу, він разом з ними приїхав.

— Звідки той Ярема, — недовірливо запитала мати, — він як пішов з петлюрівцями, то не було про нього ні слуху ні духу. Ти знаєш Салтана?

— Мати впізнала, — відповіла Люба, — і він матір впізнав, нахвалявся, що тепер за все з усіма зведе давні рахунки: і за хутір, і за відібрану хату.

Мати поклала коробку з документами в шафу, замкнула:

— Піду, дівчата, додому, бо серце так заболіло, що ледве не розірветься, а я забула взяти з собою ліки. І треба подивитися, що дома робиться.

Мати підійшла до дівчат, яких відпустив Мульде, порадила:

— А ви, дівчатка, поки що перебудьте в родичів, знайомих, щоб, бува, Підошва знову не привів до вас карателів.

Під вечір всі зійшлися додому. Мати стомлено розповідала про прихід карателів до майстерні, про донос Підошви, про дівчат, яких фашисти хотіли вивезти на Татарський острів.

Галина Іванівна запитала схвильовано:

— Що це за Татарський острів? Я чула, як дівчата з жахом розповідають про нього. Узяли туди з села п'ять дівчат — і зникли вони безслідно.

— Пустельне місце, — відповіла мати, — чималий шмат землі, оточений старицею, колишнім руслом Прип'яті. І болота навколо. А сам острів на узвишші. Колись там камінь добували. У нас тут чимало каменоломень. Є й такі, що ще з часів Київської Русі лишилися. І на острові — каменоломні. До революції пан обладнував там горілчані склади. А ще раніше, років триста тому, на острові часто зупинялися татари, як набігали на Україну. Вони там табором стояли. Місце безпечне, навколо вода, — ніхто непоміченим не підійде. І татари на острові тримали невільників, заганяли їх у каменоломні, чекали, поки наберуть побільше, а вже потім гнали бранців у Крим, на продаж. З тих часів люди й прозвали острів Татарським.

Місцевий учитель Олександр Васильович Заворицький років десять тому організував екскурсію на цей острів, поїхала й Марія Федорівна, оглянула давні каменоломні. По дорозі завернула й до Дівочої печери. Напали якось татари на навколишні села, брали ясир, лишали після себе одні попелища. Зібрали люди свої пожитки і сховалися в печері, бо тікати до лісу вже не було часу, надто близько були нападники. Зібралося там півсела, чекали, коли відійдуть вороги, поведуть невільників на продаж. Набридло одній дівчині сидіти в печері, вийшла вона з неї і пішла у степ. Почала волошки збирати, думала вінок собі звити. У цей час татари мимо їхали, гнали бранців на острів. Побачили дівчину, кинулися за нею. Дівча почуло тупіт коней, підвело голову — татари! Оточили її півколом, відрізали шлях до лісу. Кинулася дівчина тікати, добігла до печери і сховалася в ній. Татари за нею. Поткнулися до схованки, а навстріч їм селяни з шаблями та списами, ще й пострілами з мушкетів пригостили людоловів. Прохід в підземелля вузький, два чоловіки в нього разом не протиснуться, — можна довго тут оборонятися. Трималися люди. Татари наносили в підземелля сухого бур'яну, підпалили його, — дим і шугонув у печеру. І всі, хто рятувався, загинули.

Мати поправила гніт каганця, що почав чадіти, вогник вирівнявся, перестав хилитатися з боку на бік, і по стінах більше не бігали потворні кудлаті тіні.

— Була я в тій печері. Стіни в ній чорні, закіптюжеці, а на підлозі кістки біліють. І назвали люди ту печеру Дівочою. Страшне місце. Тепер фашисти чомусь облюбували острів, кубляться там, щось затівають. Знову людолови прийшли на нашу землю. Тепер є чутка, що комсомольців хочуть постріляти фашисти.

Серед ночі в селі почалася стрілянина. Спершу пролунали постріли з гвинтівок, потім затріскотіли автомати. Уранці по селу рознеслася чутка: на поліцію напали партизани, зняли варту біля льоху, виламали двері, вирятували полонених парашутистів і почали відходити до лісу. Лише тоді прочумалася поліція, зчинила стрілянину, кинулася доганяти. Довго переслідували партизан, але ті відійшли до Шляхетського болота і таємними стежками пробралися в пущі. Пізніше стало відомо, що не партизани виручали парашутистів, а підпільники, очолені головою громадського господарства Саченком. І вже в Чорному лісі підпільників та десантників оточили есесівці і всіх перебили. Саченко відстрілювався до останнього патрона, а потім підірвав себе та кількох карателів гранатою.

Юрко зібрався піти до Кравця. Йшов і боявся наступної розмови. По шляху, перевалюючись з боку на бік, їхали два незграбних фургони, за ними повзла танкетка.

Кравець стояв на ґанку, прислухався до гуркоту на шляху, а побачивши Юрка, запитав:

— Як мати? Не приходили фашисти у майстерню?

— Приходили… Спасибі вам, Павле Павловичу, врятували ви всіх. І нас, і дівчат.

В хаті Юрко розповів Кравцеві про доручення Маєра, про білявого парашутиста, про його прохання попередити Саченка або Потужну про закопаний вантаж.

Кравець, слухаючи, схвально кивав, зітхав, обурливо хмикав. Коли мова зайшла про Саченка та Потужну, насторожено спитав:

— Ти доповів про все Маєру?

— Доповів.

— І вірно зробив! Цей десант — підла і підступна провокація! У мене зразу виникла підозра! Тепер нема ніяких сумнівів.

— Так, значить, я нікого не видав?

— Ти все зробив так, як вимагали обставини. Лейтенант буде радий за тебе! А підпільна бойова група загинула! І я нічого не можу збагнути — Саченко був попереджений про можливу провокацію, хоча він і сумнівався в правдивості моїх слів.

— Виходить, що парашутисти — гестапівці?

— Саме так. Жаль Саченка…

— Якби ви не попередили, пропав би і я. Я ніколи і не подумав би, що той десант — провокація і всі ці парашутисти — вороги.

Кравець важко зітхнув:

— Тепер ще й родини підпільників арештували. От тобі, Юрку, й операція «Юберашунг» — несподіванка. Ніяк не можу второпати, як трапилося, що Саченко підняв бойову групу. Пожалів парашутистів…

Повертаючись додому, Юрко зустрів «опель» Маєра. Водій висунувся з кабіни, гукнув:

— Юрген, пан Маєр наказав тобі завтра о восьмій годині ранку прийти до палацу!

Юрко сказав матері про наказ Маєра, просив раніше його розбудити.

— Щось замишляє фашист, і ти йому потрібний. Будь обережним. Золото не дає йому спокою — скарбниця пана Хоткевича. От і сподівається на твою допомогу.

Уранці Юрко одягнув приношений, злинялий на сонці костюм, полатані черевики, натяг на голову тіснувату кепку. А мати сказала:

— Вирішила я віддати Маєру медаль. Передай її, може, більше не влаштовуватиме тобі перевірки. Бач, дала тому Мульде блузу, а він дівчат відпустив.

О восьмій годині ранку Юрко прибув до Маєра:

— Мати подарувала для вашої колекції рідкісну медаль. Колись вона належала пану Хоткевичу, а моя мати виміняла її у його лакея Федора Пампушки.

Маєр взяв медаль, підніс її до світла, його очі радісно зблиснули.

— Це, Юрген, справді царський подарунок. Спасибі. Ти чесно виконав свій обов'язок під час чергування. І в нагороду ти побачиш сьогодні надзвичайно повчальне видовище. Багато віків різні філософи намагалися визначити сутність життя, вели безкінечні суперечки про добро, зло, справедливість, рівність, гуманізм, братерство. Всі ті розмови і суперечки нічого не варті. Є лише одна незаперечна істина — сила! їй скоряється все живе! Чим скоріше ти, Юрген, збагнеш цю просту істину, тим скоріше станеш повноцінною людиною.

Маєр одягнув чорний плащ, вийшов на подвір я, сів у машину поряд з водієм, показав Юрку на заднє сидіння.

Чорний лімузин помчав на Олефіренкову леваду. Навколо неї росли старі розлогі верби, далі починалося поле, помережане перелісками і лісосмугами. «Опель» виїхав на пагорб і зупинився. Маєр вийшов з машини, наказав водієві та Юркові:

— Лишатися на місці! Спостерігати за акцією крізь вітрове скло!

Водій протер ганчіркою вітрове скло і, позіхнувши, сказав:

— Сідай, Юрген, до мене, звідси краще видно.

Юрко оглянув леваду. Посередині виднілася купа піску. Поряд білів чотирикутний дощаний поміст, на якому стояла тринога з продовгуватим ящиком. Біля триноги — есесівець заглядав у ящик, примірявся, крутив якусь коробочку. Вся левада була оточена есесівцями. На неї в'їхало п'ять лімузинів. З них виходили офіцери, віталися з Маєром — і він, як заведений, раз у раз викидав поперед себе праву руку. Водій глянув на офіцерів, здивовано свиснув:

— На акцію прибули високопоставлені особи! Ти бачиш офіцера в чорному шкіряному реглані? Це бригаденфюрер фон Фогель! Прибув і бригаденфюрер фон Шредер! І пан Лау, і пан Шварц, і штандартенфюрер фон Ріхтер! Буде захоплююче видовище. Через десять хвилин почнеться трагедійна вистава. І ми маємо безплатні квитки.

— А що то за тринога? — запитав Юрко.

— Кіноапарат. На помості пан оператор Рудольф Фіхте! Він набив руку на подібних фільмах. Хоча мушу сказати, Юрген, все це мені страшенно набридло! Надто багато вереску і голосіння. І нічого нового. Просто ще раз пересвідчуєшся, що людське життя нічого не варте. Звісно, краще сидіти тут і слухати цей вереск, ніж гарматну музику на Східному фронті.

На леваду в'їхали чотири критих фургони, Юрко їх впізнав. Це ті, що майже щодня проїздили вулицями села, прямували на Митрик і увечері поверталися до палацу. Брезентові запони на фургонах піднялися, і з них на леваду висипали солдати в сірому обмундируванні. Їх було дуже багато, а можливо, так здалося, бо зелена левада зразу ж посіріла і нагадувала мурашник. Юрко прикипів поглядом до солдатів. Так ось кого возили фургони на Митрикове поле — «чорних кентаврів».

Нарешті пощастило побачити цих таємних вихованців пана Маєра. Сірі постаті вишикувалися, за ними виднілася шеренга есесівців. Оператор заметушився, спрямував апарат на «чорних кентаврів». Фашисти вирішили, догадався Юрко, зняти на кінострічку випускників школи «Вольф» у присутності високопоставлених есесівських офіцерів. Фашистські генерали стояли на пагорбі в оточенні офіцерів-есесівців. Трохи осторонь Юрко побачив Маєра, він повагом пройшов перед строєм «чорних кентаврів» і знову зійшов на пагорб, спинився біля фашиста в чорному реглані, показав рукою на солдатів у сірому, улесливо кивнув. Серед офіцерів Юрко впізнав Зіферта. На його забинтованій голові незграбно сидів кашкет з високою тулією. Генерали та офіцери поглядали на годинники, чогось чекали.

Натужно ревучи, до левади під'їхали криті вантажні машини. До машин підбігли есесівці, відкрили борти, і на землю падали, зіскакували чоловіки, жінки, діти. Карателі накинулися на людей, били їх чобітьми, підганяли до піщаної купи. Фашист на дерев'яному помості повернув на людей апарат, почав крутити корбочку.

Зіферт став поряд з генералом, замахав своїми довгими, як батоги, руками і щось пояснював, показуючи пальцем на молоду жінку, яка тримала на руках немовля, а більше дитинча вела за руку. Маєр стояв на пагорбі, заклавши за спину руки, і байдуже спостерігав, як «чорні кентаври», озброєні карабінами, підганяли людей.

— Зараз почнеться! — сказав водій, подаючи Юркові баклагу. — Випий! Так буде краще! Це гарний шнапс, нам завжди дають під час проведення акцій!

— Я не п'ю, Франц, — відповів Юрко, придивляючись до людей, впізнаючи своїх односельців. Попереду натовпу із зв'язаними руками — колишній балтійський матрос Іван Вакуленко. За ним — Люда Щербань, Юркова однокласниця, її мати, тітка Домаха, менша сестра Валя. Трохи збоку вчителька Оксана Юр'ївна та її син Олег. Він тримає матір під руку, і обоє поволі підходять до піску.

— Даремно не п'єш, Юрген, — озвався водій, — ковтни, бо ця вистава тобі буде довго снитися. Жаль, що постріляють таких молоденьких дівчаток!

— Постріляють? Там же діти, жінки… — не втримався Юрко.

— Це родини тих, хто виручав парашутистів, активісти, комсомольці! Ваше село має бути очищене від всіх підозрілих та ненадійних, воно на особливому режимі!

Юрко, не тямлячи себе, відчинив дверці машини, хоти вийти з неї і тікати з левади. Водій схопив його за руку, штовхнув на сидіння:

— Не роби дурниць, Юрген! Все одно нікуди не втечеш! Місцевість оточена солдатами! І пан Маєр не любить, коли хтось порушує його наказ! Хочеш не хочеш, мусиш дивитися! Звикай! Я теж тікав світ за очі під час першої акції. А потім звик! Треба лише випити шнапсу. Він заспокоює нерви!

Юрко заперечливо похитав головою.

Приречених вишикували над краєм ями. Попереду, гордо піднявши голову, стояв Іван Вакуленко. Він з презирством дивився в очі високому, тонкому, як очеретина, солдату в сірому. Матрос щось гукнув йому, ступив крок вперед, і той почав цілитися. Карабін тремтів у руках випускника школи «Вольф». Підбіг опецькуватий есесівець з автоматом у руках, люто закричав на розгубленого випускника: мабуть, наказував йому швидше стріляти в приречених. І тут трапилося несподіване. Солдат з силою ударив есесівця чоботом в живіт, вихопив автомат і довгою чергою провів по пагорбу, де стояв гурт набундючених офіцерів. Юрко побачив, як упав на землю Маєр. А генерал Фокс, змахнувши руками, покотився з вершини пагорба. Зігнувся, ніби переламаний навпіл, Зіферт теж упав поряд з Маєром. Фашисти, як сполохані горобці, сипонули врозтіч, падали, намагалися сховатися від нещадного автоматника. Все це тривало кілька секунд.

В солдата застрочили з автоматів есесівці. Солдати в сірому, як ті овечки, купчилися в гурт.

Фашисти накинулися на людей, звели автомати…

Юрко, щоб не бачити, опустив голову на спинку сидіння і ніби провалився в прірву. Опам'ятався він лише тоді, як водій розтер йому скроні хусточкою, змоченою в горілці.

— Можна дивитися! — сказав водій. — Усім капут! Даремно ти не випив шнапсу. Звикай! Тобі ще не раз доведеться бачити таке. Пан Маєр задумав зробити з тебе справжнього солдата охоронного батальйону дивізії «Вікінг».

Юрко глянув. На пагорбі, де стояли офіцери-есесівці, нікого не було.

— Юрген, — допитувався водій, — ти не бачив полковника Маєра? Він стояв поряд з генералом Шредером! Пан Зіферт упав… це я бачив… І генерал Фокс упав… Потім генерала понесли в автобус… А де ж пан Маєр? Невже він загинув! Який жах! Якщо загинув — мене чекає Східний фронт! Пан Лау і дня не буде мене тримати в батальйоні! — Солдат сумно посміхнувся. — Так, людське життя нічого не варте! Де ж пан Зіферт? Не пощастило йому цього разу. Навіжена дівчина вдарила його пляшкою по голові. Тепер цей фанатик, можливо, прошив його автоматною чергою! Що тепер буде? На мене може звалитися велике лихо! Але на війні завжди хтось гине! Найчастіше гинуть солдати. Часом дістається й генералам.

До «опеля» підбіг спітнілий замурзаний Маєр. Він важко плюхнувся на заднє сидіння, проказав розпачливо:

— Який жах! Загинув бригаденфюрер фон Шредер! Поліг фон Ріхтер! Герой Парижа, улюбленець фюрера, сталевий Ріхтер гине в цій глушині, стає жертвою якогось божевільного… Такий трагічний і несподіваний кінець операції «Юберашунг».

Маєр дістав з кишені хусточку, витерся од піску.

— А мене, Юрген, — мовив есесівець, — врятувала медаль — подарунок твоєї матері.— Маєр дістав з кишені медаль, показав її Юркові.— Куля влучила майже в центр, розплющила її, але не змогла осилити метал. Це воля провидіння. Для мене ця медаль виявилася річчю, яка взагалі не має ціни. Твоя родина, Юрген, вдруге рятує мені життя. І я щиро вдячний… Кожен фольксдойч в цій країні має цінуватися на вагу золота. — Маєр трохи віддихався і наказав водієві: — В палац!

Юрко йшов берегом Прип'яті, а перед очима — закам'янілі від жаху обличчя дітей, жінок, чоловіків. Постав в уяві молодий солдат з автоматом в руках, який стріляв у фашистів… Хто він, той солдат? «Отак треба боротися з фашистами, — думав Юрко, — а не ловити їм рибу, видавати себе за фольксдойча. Але ж і цей солдат носив сіру форму, вважався «чорним кентавром» — диверсантом і чекав слушного часу, щоб завдати дошкульного удару ворогові». І Юрко почекає, до кінця виконає всі накази лейтенанта Вершини.

— Де ти був? — спитала з ґанку Леся, — що трапилося? Чого на тобі лиця нема?

— На Олефіренковій леваді фашисти розстріляли родини підпільників, комсомольців. І все це знімали для кіно.

Дівчина, слухаючи страшну розповідь, тремтячими пальцями перебирала кінчик своєї пишної русої коси. Увечері з роботи повернулася мати і сказала:

— Приходила в майстерню Оксана Василівна, просила поїхати в плавні за зіллям. Через два тижні повинна початися мобілізація до Німеччини. Дід Захарко чекатиме у вівторок на березі Прип'яті після закінчення комендантського часу.


Розділ дев'ятий

КІНЕЦЬ ОПЕРАЦІЇ «КОНДОР»


На світанку до партизанської застави підійшов чоловік, підняв руку, гукнув:

— Не стріляйте! Я свій!

— Пароль! — запитав бородатий партизан з автоматом.

— Не знаю! — відповів чоловік. — Мені треба до командира загону, до Михайла Сергійовича Коваленка, скоріше ведіть мене в штаб.

В окопі біля ручного кулемета сиділо ще три партизани. Вони підвелися, приглядалися до незнайомця. Партизан з автоматом, мабуть, командир, бо не радився з своїми товаришами, а сам прийняв рішення, наказав чоловіку:

— Руки вгору і йди прямо по просіці!

Чоловік підняв руки, один із партизанів, обшукуючи його, спитав:

— Ти хто?

— Підпільник з села Жовтневе Околот Дмитро. Я повинен доповісти командиру загону про важливу справу. Ведіть у штаб.

— Гаразд, — погодився партизан з автоматом, — якщо важливі відомості, тоді терміново викличемо начальство.

Він тричі голосно свиснув, прислухався, у відповідь теж пролунав свист.

— Зараз прийдуть, — сказав бородань, — а ти сідай.

— Хлопці,— звернувся Околот до партизанів, — чи нема в вас шматка хліба? Другий день ріски в роті не було, ледве на ногах тримаюся.

Молодий партизан дістав з протигазної сумки окраєць, подав Околоту.

Околот сів під сосною, почав жадібно їсти.

У цей час до партизанів підійшов чоловік у шинелі:

— Що тут у вас?

— Невідомий прибився, каже, що з Жовтневого.

Околот, почувши голос чоловіка в шинелі, забув про хліб, скочив на ноги:

— Товаришу Ревицький, ведіть мене до командира загону, там таке скоїлося, що й подумати страшно!

— Що там у вас, товаришу Околот? — тихо спитав Ревицький.

— В штабі про все доповім. Пішли!

— Я вам дам провожатого, — промовив Ревицький, — а сам мушу бути тут. Митько! — звернувся він до молодого партизана, який пригостив Околота хлібом, — відведеш зв'язкового.

Години через дві партизан привів Околота до землянки командира загону.

У землянці за столом сиділи командири. На столі лежала невеличка поцяткована червоним карта. Командир загону підвівся, подав Околоту руку, запитав:

— Що трапилося, Дмитре Івановичу?

Околот стомлено опустився на лаву, обвів поглядом присутніх, промовив:

— Кінець нашому підпіллю!

Коваленко повернувся до молодого партизана, сказав:

— Ви вільні, товаришу Сергійчук, можете йти. Той вийшов.

— Розповідайте!

— Загинули наші підпільники!

— Як загинули? Коли? При яких обставинах?

— Ми одержали ваш наказ, — почав розповідати Околот, — вчинити напад на поліцію і виручити полонених парашутистів.

— Не давали ми такого наказу! Навпаки, ми прийняли зовсім протилежне рішення. І послали до вас свого зв'язкового.

Околот схопився з лави:

— Як це не давали? Від вас прибув зв'язковий, з'явився серед ночі, назвав пароль, підняв нашу бойову групу, і ми пішли виручати парашутистів, будь вони тричі прокляті. І ми їх виручили на свою голову. Тепер вони, мабуть, у вас, — допитувався Околот, — дайте їх мені, особливо отого білявого, я їм власними руками горлянки порозриваю.

— Нема в нас ніяких парашутистів, — проказав Коваленко, — заспокойтеся, товаришу Околот, про все розповідайте по порядку, намагайтеся нічого не пропустити. На чому ми зупинилися? Ви казали, що до вас прийшов наш зв'язковий і назвав пароль. Так?

— Так, товаришу командир, — промовив Околот, — і мене, командира бойової групи, серед ночі викликав до себе додому Саченко, познайомив із зв'язковим і наказав готуватися до нападу.

— Ви, товаришу Околот, сказали, що зв'язковий назвав пароль. Вам відомий цей пароль?

— Ні, не відомий. Мені Саченко сказав, що ваш посланець назвав пароль, який ви дали Саченку, як він був позаминулої неділі у штабі.

Коваленко глянув на начальника партизанської розвідки Майсака:

— Дійсно, ми назвали Саченку пароль і послали Савчука в Жовтневе попередити підпільників про можливу провокацію. Де Савчук?

— Він і досі не повернувся, — відповів начальник партизанської розвідки.

— Гестапівець ваш Савчук, — розгнівано вигукнув Околот, — він і видав наше підпілля! Савчук сидить зараз з карателями та п'є каву! А наші загинули.

Командир загону провів рукою по стомленому обличчю, запитав Околота:

— Який він? Чорнявий, білявий, рудий! Намалюйте нам його портрет, Дмитре Івановичу.

— Обличчя кругле, підборіддя м'ясисте, — поволі говорив, ніби зважував кожне слово, Околот, — очі вузькі, а брів майже немає. Волосся рудувате, чоло приплюснуте і трохи увігнуте посередині.

— Досить! — сказав Коваленко. — Це був не Савчук. До вас гестапівці підіслали свого агента, підмінили нашого зв'язкового.

— Як же це? А звідки він дізнався про пароль? Хто йому сказав? Савчук? Через цей пароль і полягли наші…

— Що ж було далі?

— Передав наказ терміново напасти на поліцію, виручити десант особливого призначення. О третій годині ночі ми атакували поліцію, визволили парашутистів і з боєм відійшли в Чорний ліс. Командир десанту, білявий такий чолов'яга, виявився моїм знайомим, він сам з Києва, до війни часто бував у Жовтневому. Під Руднею ми викопали рацію, зброю, боєприпаси. Білявий пояснив нам, що частину зброї вони зразу закопали тут, бо не могли всю забрати з собою, приховали і запасну рацію та батареї до неї. У тайнику було кілька автоматів.

— Наших чи німецьких? — запитав командир загону.

— Наші. Новенькі, ніби тільки що з заводу. Парашутисти озброїлися, і ми рушили на Васильківські Дачі. Білявий при мені пояснив Саченку, що в них завдання прибути в Лісоград до Коваленка, а потім разом знищити таємний центр фашистів в селі Жовтневому і вийти на Татарський острів. Невдовзі, запевняв білявий, має прийти нова десантна група і навести нашу авіацію на каменоломні Татарського острова. Фашисти розмістили там склад боєприпасів.

— А той, що видав себе за нашого зв'язкового, теж був з вами?

— З нами! Йому парашутисти ще й автомат вручили. І білявий, Пістряк його прізвище, дякував за порятунок, вітав, як представника народних месників.

Околот замовк, опустив голову, прикрив очі долонею. Командир налив йому води:

— Заспокойся і розповідай.

— На світанку, — вів далі Околот, — білявий парашутист сказав, що йому треба передати в Москву повідомлення про групу особливого призначення. Наладнав рацію, заходився стукати ключем. Потім сказав нам, що командування оголошує всім подяку і одержано наказ виходити на Васильківські Дачі. Опівдні ми вийшли до спаленого села Карпівці, зупинилися на перепочинок. Саченко наказав мені ще з одним нашим підпільником вийти на узлісся і подивитися, чи нема поблизу німців. Ми й пішли. Метрів за сто наткнулися на карателів. Побачили їх — і назад. Добігаємо, а парашутисти розстрілюють з автоматів наших. І білявий стріляв! Я звів автомат і сіконув по білявому, по парашутистах. Мого товариша, з яким я в розвідку ходив, убили.

— А Саченко? — запитав командир загону.

— Не знаю. Не бачив я Івана Лукича. Стріляв я, поки були патрони, перебігав від дерева до дерева, відходив до болота. Як я не потрапив у трясовину — не знаю. Німці не осмілилися лізти за мною — постріляли вслід з автоматів, кинули кілька гранат і вернулись. Я два дні бродив по болотах, ледве вибрався…

— Усе розповіли, товаришу Околот? — запитав Коваленко.

— Ніби все, товаришу командир.

Коваленко дістав з кишені кисет з махоркою, папір, скрутив цигарку, глибоко затягнувся, запитав начальника партизанської розвідки:

— Товаришу Майсак, ви зараз заміняєте лейтенанта Вершину, що можете сказати про цю подію? Як гестапівці могли дізнатися про пароль, про вихід Савчука в село Жовтневе?

Майсак бозпорадно розвів руками:

— Нічого я не можу сказати, товаришу командир. Савчук — людина надійна, досвідчена, комуніст. Не міг він стати зрадником, не міг він і пароль видати. За Савчука я ручаюсь.

Коваленко поглянув на Макарова:

— Що скаже начальник штабу?

Підполковник Макаров, старанно виголений, в чистій гімнастерці з білим комірцем, який облягав його засмаглу мускулисту шию, поволі заговорив:

— У нашому загоні діє досвідчений ворожий розвідник. Я певен, що це робота Консула. Шпигуну став відомий пароль, він передав його своїм господарям. А ті розробили операцію «Юберашунг» по знищенню підпільників. Безперечно, що Консул знаходиться в нашому загоні, має доступ до таємниць. Але йому відомо не все. Отже, ця людина не належить до командування загону, хоча й має часом доступ до секретних матеріалів. Хто ж він, цей Консул? І на це запитання повинен дати відповідь командир партизанської розвідки лейтенант Вершина або його заступник товариш Майсак.

— Що ж будемо робити, товаришу Майсак? — спитав Коваленко. — Яка ваша думка?

— Поки що нічого не можу сказати… — зітхнув Майсак.

— Треба послати зв'язкового, — сказав Коваленко, — в Жовтневе: попередити лейтенанта Вершину, змінити паролі. Перевірити всіх, хто за останні десять днів ходив на зв'язок в Жовтневе. Доведеться, Дмитре Івановичу, вам залишатися в загоні. Ідіть відпочити, набирайтеся сили.

Околот з Майсаком вийшли з землянки, звернули з просіки на стежку, що й вивела їх до кам'яного двоповерхового будинку.

— Центр Лісограду, — задоволено мовив Майсак, — нині тут розмістились госпіталь, школа, мешкають погорільці з навколишніх сіл. До революції цей будинок належав якомусь німцю Фогелю, власнику скипидарного заводу; завод давно згорів, а кам'яниця лишилася, стоїть. Під час облав карателі нищили всі землянки, а будівлю не чіпали. Є чутка, ніби син цього Фогеля — генерал, працює у відомстві Гіммлера і наказав не руйнувати свій колишній маєток. Чи так воно, чи ні — не знаю. Але гітлерівці будівлю не чіпають. Тут і наш готель розмістився. Сьогодні ви тут відпочинете, а завтра подумаємо, в яку роту вас направити. Якщо хочете — ідіть в розвідку. Роботи в нас вистачає…

У Жовтневому господарювали карателі. Вони заходили в хати, вигрібали зі скринь сувої полотна, корсетки, барвисті плахти, разки коралів, набивали добром мішки і несли до фургонів. Село ніби завмерло від горя та наруги. На Олефіренковій леваді стояв есесівський патруль і нікого не підпускав до напівзасипаної могили.

Іван Гончар, як почали арештовувати комсомольців, прийшов до Берегових, ховався в повітці, днював і ночував на горищі.

Рано-вранці Юрко поніс йому їжу.

— Чого ти вчора не навідався? — спитав Іван. — Я вже не знав, що й думати, — нема тебе і нема.

— Розстріляли фашисти наших людей — родини тих, хто виручав десантників, і комсомольців. Всі, хто не сховався, загинули…

— Про Надю нічого не знаєш? Не впіймали її карателі?

— У діда Захарка переховується. Там ще кілька дівчат перебувають лиху годину.

— Даремно я послухав Вершину, треба було мені раніше діяти, але я ще надолужу, поквитаюся з фашистами.

— Що ти надумав? — насторожено запитав Юрко.

— Треба було висадити в повітря палац разом з Маєром і всім есесівським кодлом. Тол у мене є!

— Дурницю ти надумав, — розсудливо озвався Юрко, — нічого ми не можемо робити без згоди лейтенанта.

— Я наперед знаю, що він не дозволить.

— І правильно зробить! Висадиш палац у повітря — фашисти село спалять. Не можна діяти, як комусь заманеться! Наказ лейтенанта для нас — закон!

— Я й сам розумію: кожен підпільник повинен виконувати своє завдання. Але спробуй бути спокійним і врівноваженим, як фашист отак над людьми знущається. Нічого мені так не хочеться, як воювати з окупантами. Лише б узяв мене лейтенант в партизани!..

Опівдні чорні фургони поповзли за село, за ними рушили танкетки й бронетранспортери, а надвечір до Берегових приїхав староста, сказав задоволено:

— Слава тобі, господи! Пронеслася над нами чорна буря і не зачепила. Боявся я за тебе, Маріє; думав, що німець за тих комсомольців тобі життя вкоротить. Могла й дітей під загибель підвести. Пронесло! Але лютує німець! Скоро не село, а пустка буде. До чого ж люті карателі! І не підходь до них, і не гомони. Ніхто тебе й слухати не хоче. Ніби ти й не староста, а така собі комаха. Пронесло! Слава тобі, господи!

— Проходьте, Юхиме Мартиновичу, — запросила Щупака мати, — чого стоїте біля порога? Сідайте до столу, чарку вип'єте.

Староста поклав на лаву плисовий картуз, сів за стіл.

— Чарка ніколи не завадить! І від неї я ніколи не відмовлюся. Оце подзвонив комендант Штарк, що риби йому сьогодні можна не привозити. Хотів генералів пригостити, а вони, бачте, із Зіфертом рушили на той світ. До чого, я вам скажу, вредний був отой Зіферт, — не давав мені спокою. То покоївок йому підбери, то склади список комсомольців! Приготуй меду, бо він хоче відправити посилку в Німеччину. Давай і давай! Тепер Штарк наказав скласти списки на сто чоловік. Давай людей на роботу в Німеччину. Легко сказати — сто. А спробуй їх нашкребти. Треба було людей отак по-дурному не стріляти, а підвести їх під мобілізацію. Через два тижні Штарк сам приїде перевіряти відібраних в Німеччину. А Саченко догрався! І сам поліг, і людей погубив. Нема розуму в німця. Я ж їх попереджав, доповідав, доводив, що Саченко червоний, що він з партизанами заодно, — не вірили! Гарний, мовляв, господар, нема доказів. От він і нагосподарював! Та як там не є,— іншим тоном заговорив староста, — а живому про живе треба думати.

Мати поставила на стіл пляшку горілки, квашені огірки, смажену рибу:

— Пригощайтеся, Юхиме Мартиновичу.

Староста випив чарку, взяв скибку хліба, понюхав, сказав задоволено:

— Оце хліб! Смачно пахне. Люблю я, як хліб пахне! А то їли глевтяк. Зараз наше право, і ми мусимо мати все. Людина раз на світі живе, і тут, як кажуть, не зівай… Добра горілочка калганівочка. Отака колись і в нашому шинку водилася. От якби мені оце зараз шинок відкрити! Шинок поки що не світить, а крамниця буде! У мене вже й дозвіл є, і приміщення комендант подарував. Тут я, Маріє, такий гендель задумав, що грошики самі в торбу сипатися будуть!

— Навіщо вам, Юхиме Мартиновичу, ті гроші?! Що ви за них зараз купите?

— Не кажи, Маріє, не кажи! Яка власть не буде, а гроші все одно знадобляться. От і вирішили ми з Трохимом Свічкою на рівних паях відкрити крамницю. І треба буде навідатися в Київ. Так я хочу просити вашого Юрка, щоб він поїхав разом з Трохимом. Свічка теж просив, бо він же цвенькати по-їхньому не вміє, а Юрко з німцями про все домовиться. Так хай на тому тижні піде до коменданта і візьме перепустку. Я Свічці вже виклопотав дозвіл на поїздку в Київ.

Коли почало сутеніти, до Берегових завітала лікарка, почала розповідати, що комендант Штарк збирав медичних працівників, знайомив з новими інструкціями, виданими канцелярією гауляйтера Коха. Штарк вимагав лікувати лише тих, хто працює. Всім іншим хворим медична допомога не потрібна. Зараз, мовляв, основне завдання — відібрати людей на роботу в Німеччину. Після коменданта виступав німецький лікар, такий собі інтелігентний панок в есесівській формі. Він наказував тяжкохворих, літніх людей не лікувати, а вводити їм карболку. Лікар запевняв нас, що після цього уколу хворий швидко, без будь-якого болю помирає. Далі казав, що їхня санітарна група прибула на Полісся вивчити причину спалаху епідемії, викликаної невідомим вірусом. Пам'ятаєте, як ми скористалися жар-зіллям? Та епідемія зникла безслідно. «Є підстави вважати, — заявив цей «професор», — що вона викликана більшовицькими агентами, щоб перешкодити мобілізації робочої сили до Німеччини». Потім він наказав нам скласти списки психічнохворих, калік і передати в жандармерію. Незабаром почне працювати комісія, попередив нас німець, в складі якої будуть представники санітарної групи військ СС. Потрапили ми в скрутне становище. Дати людині довідку, що вона тяжко хвора і не може за станом здоров'я їхати в Німеччину, — значить, приректи її на смерть. Є наказ палити хати тих, хто ухиляється від мобілізації.

— Що ж тепер робити? — запитала Берегова.

— Треба їхати за білим зіллям. Створити видимість спалаху нової епідемії. На цей раз висипного тифу. Хворі на висипняк не підлягають знищенню. Оце я й прийшла попросити Юрка, щоб він завтра поїхав з дідом Захарком у плавні за зіллям. З Вовкою я домовилася, дала йому звільнення від роботи, хоча заборонено.

— І я поїду, — вихопилася Леся. — Я вже й веслувати навчилася. І зілля допоможу збирати.

Галина Іванівна осудливо глянула на дочку, сказала лікарці:

— Хоч ви, Оксано Василівно, присоромте її! Ніяк не хоче мене слухати. У селі такі страхіття, а вона хати не тримається.

— По зілля треба їхати, — сказала лікарка, — і негайно. Хто ж допоможе людям? Мобілізацію необхідно зірвати до початку роботи медичної комісії, бо потім буде пізно.

— Хіба ж я проти, Оксано Василівно? — зітхнула Галина Іванівна. — Тільки страшно мені за Лесю! Та хай уже їде! Що буде, те й буде!

— Спасибі вам, Галино Іванівно, хай Леся поїде, хлопцям веселіше буде. Завтра вранці й рушайте в плавні, постарайтеся побільше привезти білого зілля, — сказала лікарка.

Уранці Юрко з Лесею прийшли на берег Прип'яті, де їх чекав дід. Невдовзі прийшов і Вовка. Над річкою стояв густий туман. Із нього виглядали зелені верховіття верб. Човен швидко перетнув Прип'ять, а потім завернув у зарослу лататтям старицю. На небокраї темніли таємничі, посновані туманом соснові та ялинові бори.

— Поглянь, дочко, яка краса навколо, — сказав Лесі дід.

— Хлопці, зупиніться, я хочу нарвати квіти.

— Не час, доню! — захитав головою старий. — Нам же треба зілля з росою набрати, бо інакше не та в нього буде сила, а квітів можна нарвати і вдень. Приставайте, хлопці, до сухої верби, прив'язуйте човен! — Дід вийшов на острів, оглянувся навколо: — Ні, тут ще німця не було! І зілля, і верболози незаймані.

Дід показав, яке зілля треба збирати, наказав носити у човен і прикривати рядном, щоб не в'яло. За годину Леся з хлопцями наносили в човен копичку білої трави.

Леся, прихилившись до верби, дивилася на зарості очерету, на верби. Сяяло гаряче літнє сонце, у безхмарному небі проносилися табунці диких качок. Тихий смуток закрався в серце дівчини. Закинула її війна в таємничий край озер, заплав, пущ і борів. Поліська земля!.. І здається Лесі, ніби вона потрапила в зачаровану країну, яка приховала безліч таємниць і живе лише за своїми законами і звичаями. Уявляється їй дід Захарко чарівником, якому підвладні і ці острови, і стариці, і споконвічні бори. Діду більше ста років. Ось він сидить під кущем верболозу, неквапно ріже хліб, кладе скибки на шмат білого полотна.

І люди, які живуть у цьому селі, і навколишня природа — все це ввійшло в її серце, стало рідним. І найбільше місце в її серці займає чорнявий Юрко, без якого вона не уявляє свого життя. Завдяки йому і земля ця стала для неї рідною. Любить вона хлопця. Нема таких, як Юрко, більше на всьому білому світі. Тільки страшно їй за нього, кожної хвилини може загинути від фашистської кулі. І по зілля поїхала, щоб бути разом з хлопцем, не хвилюватись за нього дома.

— Діду! — озвався Вовка, — звідки ви знаєте, яке зілля цілюще, а яке ні?

— Як це звідки? — здивувався дід Захарко. — І мати вчила, і батько розповідав. У нашій родині зілля з діда-прадіда знають! Це тепер повелися ліки, а раніше в недужої людини одна надія — на трави. Велика сила таїться в зіллі! Тільки не всім вона відома та сила, не кожному до рук дається! Колись мені ще малому мати розповіла одну бувальщину. І запам'ятав я її на все життя. Гарна бувальщина! От я й старався дізнатися про таємничу силу зілля. І дізнався. Стараюся допомагати людям, отак, як дівчина Марійка…

— Яка Марійка? — запитав Вовка.

— Дівчина колись жила на нашій землі. От послухайте й ви цю бувальщину, може, й вам вона запам'ятається, а ви про неї своїм дітям та внукам розкажете.

Дід Захарко прихилився до верби й почав розповідати:

— Жила колись поблизу густого старезного лісу на березі Прип'яті молода і вродлива дівчина Марійка. Та не так вродою славилася, як своїм добрим серцем, лагідністю. Що там казати — здавна славиться наша земля своїми красунями: і щирі, і горді, і лагідні. Хоробрості їм теж не позичати, бо часто захищали рідні краї разом з воїнами. А Марійка серед дівчат як царівна, як та лілея серед лісових квітів.

І наділила її доля таланом рідкісним — вміла вона повертати хворим здоров'я, кволим силу, порубаним воїнам міць незбориму.

А війни, битви криваві були в той час безкінечні. Нападали на нашу землю кочівники, шарпали, палили, грабували, намагалися звести Руську землю. Хоробро боронили її русичі, мечем свою волю відстоювали. І посунули на Русь орди чужинців, ішли — й не було їм ні кінця ні краю, падали під їх ударами міста і села, сходила кров'ю рідна земля. Тікали люди в густі ліси та болота, гартували свої мечі і знову виходили на бій з ворогами. Приходили поранені до Марійки, просили її допомоги, казали:

— Дівчино, допоможи нам, хай загояться наші рани, хай наші руки відчують силу, — і знову ми піднімемо мечі проти ворогів.

Поїла Марійка поранених воїнів джерельною водою, говорила їм слова ніжні й ласкаві, вселяла в них силу і відвагу.

Дивувалися чужинці, ніяк не могли збагнути, звідки русичі мають чудодійну силу. Учора на шматки порубали воїна упав він на землю, не було на його тілі живого місця, а сьогодні знову на коні, ворогів на герць викликає:

— Гей ви, чужинці, підлі ординці, виходьте силою мірятися, поглянемо, чиї мечі твердіші й гостріші. Чого боїтеся, чого, як миші, притаїлися?

Дізнався про ці чудеса старий воєвода-ординець. Хитрий і підступний був, виповзав змією на чужі землі, лестощами, зрадою, підкупом, мечем зводив людей, повертав їх у рабів.

Зібрав той воєвода своїх радників, сидить з ними на шовковому килимі, радиться:

— Пройшли ми зі своїм військом півсвіту. Які не були перед нами народи — скорились. Які не були перед нами фортеці — впали. А Русь ми ніяк не можемо скорити. Нема сили в нас звести її воїнів. Рубаємо їх, на списи піднімаємо, а вони знову беруть мечі і йдуть на нас! Наші воїни гинуть, а русичі оживають. Хто їм допомагає? Хто їх рятує? Звідки русичі беруть силу незбориму?

Мовчать радники, бо ніхто не знає, звідки черпають силу воїни руські.

Нахмурив волохаті брови воєвода, глянув на радників, сказав:

— Щоб приборкати чиюсь силу, треба знати, де коріння тієї сили! На чому вона тримається, хто її оберігає, хто відвертає від неї загибель! Треба дізнатися, хто повертає силу порубаним русичам! Не жалійте золота. Пошліть своїх слуг і рабів-запроданців, хай вони ідуть між люди, хай дізнаються про таємницю!

Знайшли чужинці зрадників, пообіцяли їм подарунки великі, наказали дізнатись, хто лікує поранених воїнів, повертає їм силу і міць. Але не змогли вони дізнатися про Марійку, про її вміння лікувати людей, повертати їм здоров'я і радість. І тоді пішли чужинці на хитрість. Переодягли зрадників жебраками, наказали ходити по Русі, просити милостиню, слухати все і запам'ятовувати. Прикинувсь один зрадник хворим, закотив очі під лоба, лежить під церквою і гукає:

— Умираю, браття, гину! Страшний біль розриває мої груди! Ніколи я не побачу своїх діток, свою жону вірную, не погляну в їх ясні очі. Умираю! Не на полі брані, не від ран кривавих, а від побоїв чужинських!

Слухають люди жебрака, жаль їм стало людини, підняли, поклали на попону, понесли до Марійки.

— Не край собі серце, чоловіче, — заспокоюють люди зрадника, — ми принесемо тебе до Марійки, напоїть вона тебе водою цілющою, знову ти станеш на ноги.

Полікувала Марійка підступного жебрака, а він кинувся до воєводи-чужинця, розповідає:

— Про все, пане мій, дізнався, про все довідався. Живе на березі Прип'яті молода вродлива дівчина Марійка, вона всіх русичів лікує, всім силу повертає. Накажи зібрати військо, я покажу дорогу, де живе та Марійка!

Набігли чужинці, схопили дівчину, привезли її до воєводи ординського, наказали стати на коліна. Не стала Марійка на коліна перед чужинцем. Поглянув на неї той, запитав:

— Це ти Марійка?

— Я!

— Ти лікуєш поранених русичів, повертаєш їм силу, закликаєш боронити свій край?

— Я!..

Здивувався воєвода дівочій відвазі, подумав і каже:

— Ти ще молода, тобі ще жити й жити, щастям тішитись. Віднині я наказую тобі не лікувати русичів, не напувати їх цілющим трунком, ти повинна лікувати моїх воїнів. Інакше загинеш ти смертю лютою. Дві дороги пролягли перед тобою — вибирай, яка тобі більше до вподоби.

Підвела Марійка голову, гордістю засяяли її очі, не було в них ні страху, ні відчаю.

— Не боюсь я твоєї кари. І як треба, то й віддам своє молоде життя краєві рідному, а вам, чужинцям, завойовникам, ніколи слугувати не буду!

Покликав воєвода варту і наказав:

— Візьміть оцю чарівницю і скарайте її смертю лютою! Розкладіть у лісі вогнище велике, вкиньте її в полум'я, хай спопеліє!

Схопили ординці дівчину і повели на страту. Йде Марійка, страшно їй приймати кару вогненну, а ще страшніше залишати без помочі поранених воїнів, людей хворих і знесилених. Випорснула Марійка з ворожих рук, побігла лісами, лугами і гукала у відчаї:

— Квіти мої рідні, трави мої зелені, земле моя! Ведуть мене чужинці на страту люту, хочуть спопелити моє біле тіло! Нехай загину я, але моє вміння людей лікувати на віки вічні хай моєму народові залишиться! Своє вміння, свою силу я вам, квіти і трави, віддаю! Ти, конваліє лікуватимеш хвороби серця, ти, безсмертнику, довголіттям наділятимеш, а ти, подорожнику, тяжкі рани гоїтимеш! Рости при дорозі, щоб завжди був під рукою в пораненого воїна! А ти, сосно, легені людям зцілятимеш.

Довго Марійка роздавала квітам і травам свої дарунки, довго промовляла до них словами ніжними, благала лікувати, оберігати захисників рідного краю.

Схопили знесилену, стомлену Марійку ординці, привели в старий дрімучий ліс, розпалили вогнище величезне і вкинули дівчину в полум'я. І ніхто відтоді не бачив Марійки, не чув її слова ніжного, ласкавого, цілющого. І тільки ліси та луки, степи широкі, трави зелені, квіти барвисті, сосни задумливі, білі берези бережуть її дарунок, наділяють ним людей. Живе цілюща снага, якою рідна земля щедро обдарувала колись Марійку.

Замовк дід Захарко, похилив свою сиву голову, замислено задивився на широку, повноводу Прип'ять.

Мовчали хлопці, Леся мовчала, кожен думав про дідову розповідь.

Поверталися додому, коли сонце сідало за Чорний ліс, кидаючи останні лагідні промені на тиху передвечірню землю.

Днів через три після того, як привезли біле зілля, у хату ускочив переляканий Щупак, забув навіть привітатися, звернувся до Берегової:

— Де Юрко? Дома? Слава тобі господи, а то думаю, повіється кудись зранку, то будуть мені непереливки.

— А що таке? Чого це ви, Юхиме Мартиновичу, такі розтривожені. Може, знову якесь лихо на село насувається?

— Пропав я… Сам Штарк їде на розправу. Єдина надія на Юрка!

— Що ж трапилося?

— Пошесть в селі почалася.

— А до чого тут ви, Юхиме Мартиновичу?

— Що б не було, шию мені будуть милити. Як тільки набір людей до Німеччини, так в нашому селі епідемія. Пам'ятаєш, як я місяць ходив з червоною пикою, поки зійшла та висипка? Тепер знову пошесть! І ще страшніша за попередню! А все Потужна винна! Це її робота!

— Що ви кажете, Юхиме Мартиновичу, хіба ж можна так обмовляти людину? Як це Потужна може викликати пошесть?

— Може. Вона отруїла якоюсь каламуттю криниці. Я давно казав і Штарку, і Маєру, що лікарка з партизанами заодно. А тобі скажу по секрету, що мій сват Мусій Чучма клявся й божився, що він бачив, як до цієї лікарки вночі приходив Вершина.

— Вигадує ваш сват.

— Я не кажу, що Вершина приходив до неї освідчуватися в коханні. Вершина — партизан і приходив дати вказівки. А дурний Мусій довго мовчав, сказав аж через місяць. Є наказ пана Гофмана: коли зразу не доніс про партизанів — розстрілювати. Я про Мусія промовчав, а про лікарку доповів. Мовляв, є чутки. Тепер вона і піднесла епідемію. Потужну треба було давно за патли брати, а тепер буде винен Щупак.

— Даремно ви на лікарку отаке кажете, — заступилася за Оксану Василівну мати, — вона своє знає — лікує хворих.

— Вона вже втекла в партизани.

— Як це втекла? — розгубилася мати. — Я ж її позавчора бачила!

— А сьогодні вночі двинула в ліс, бо відчула, що смаленим пахне. Добре, що я про неї своєчасно і Штарку, і Гофману доповідав. От і їде Штарк перевіряти, чого люди похворіли! Буди, Маріє, Юрка, хай він мені допоможе викрутитися з цієї напасті. Хай піде на Прип'ять і наловить раків. Штарк любить цю поживу. Хай після обіду принесе до мене, почекає, поки приїде комендант, — той любить Юрка, може, й до мене подобрішає.

Юрко вийшов на кухню, вислухав Щупака, пообіцяв все зробити своєчасно.

Хлопець наловив кошик раків і вирішив віднести старості сам. Мати дістала пляшку, подала хлопцю:

— Це відвар білого зілля. Як будеш у старости, постарайся непомітно вилити у горілку, хай і комендант покуштує.

Старостиха, побачивши раки, сплеснула руками:

— Коли ж я встигну їх приготувати? Може, ти, хлопче, допоможеш мені щуки почистити? Нема коли і вгору глянути. Варю Штарку юшку. І на дорогу наказав Юхим дати коменданту індичку. А ще ж треба її зарізати та обпатрати, Так ти чисть рибу, а я піду ловити індичку.

Юрко заглянув у кімнату. На засланому барвистою скатертиною столі стояло дві карафки. Одна з наливкою, а друга з калганівкою. Хлопець налив у склянку трохи наливки та горілки, вихлюпнув у помийне відро, а карафки долив відваром.

Увійшла старостиха, принесла зарізаного індика, патрала його та все ремствувала на німців, на війну, на свого нерозумного чоловіка:

— Дурень старий! Скільки йому жити лишилося, а він забив собі голову хутором. Давайте йому хутір, давайте землю! Чекай, так тобі й дадуть!.. Німець півсела на Олефіренковій леваді поклав, а він гнеться перед тим Штарком. Чує моє серце, що не минеться нам служба в німця!

На подвір'я в'їхав фаетон з комендантом та перекладачкою Вірою Миронівною. Навстріч їм вибіг Щупак, низько поклонився, запросив гостей до хати.

Комендант, побачивши Юрка, усміхнувся, подав руку:

— Дякую, Юрген, за рибу. Ти ловиш її своєчасно і ту, яку потрібно.

— Ростуть мої учні,— похвалилась Віра Миронівна. Гості помили руки, сіли за стіл, і комендант покуштував страву:

— Юшка гут!

Староста наповнив склянки слив'янкою, підняв свою:

— Хочу випити за здоров'я пана коменданта! Сто років вам жити, пане Штарк, і не хворіти!

Комендант усміхнувся, взяв склянку. Юрко попросив Щупака:

— Налийте й мені, Юхиме Мартиновичу, я теж хочу випити за здоров'я пана Штарка.

Комендант доїв юшку, випив слив'янки та калганівки, почервонів, сердито докоряв старості:

— Треба викорінювати непокору. У вашому селі діють вороги великої Німеччини. Зараз їх стало менше. Скоро їх не буде зовсім. І ніякої епідемії в селі немає. Молодь просто саботує, щоб не їхати в Німеччину. Все то більшовицькі витівки. Усіх, хто занесений в списки, відвозити на станцію, вантажити в ешелон і відправляти.

Староста покрутив головою, сказав Вірі Миронівні:

— Не вийде діло, люди тяжко хворі, не доїдуть вони до Німеччини.

Комендант підвівся з-за столу, подякував і наказав:

— Покажіть мені хворих, я навчу їх, як треба працювати, виконувати розпорядження німецьких властей. І ніякі хитрощі їм не допоможуть!

На подвір'ї спаленої поліції, навколо кам'яного льоху, сиділи й лежали на землі люди, занесені в списки для вивезення в Німеччину. Обличчя в них були бліді, очі горіли хворобливим блиском. Комендант Штарк став на підніжку фаетона, підняв руку:

— Ми розуміємо вашу хворість! Це є симуляція! Ви хочете уникнути відправлення в Німеччину…

І раптом замовк, зблід, повільно опустився на сидіння фаетона. До нього підбіг староста:

— Що з вами, пане Штарк?

Той сидів мовчки, ніби й не чув. Староста ще хотів щось сказати, але і в нього забракло голосу.

— Пані Віро, — нарешті вимовив комендант, — негайно їдемо. Я дуже погано себе почуваю. Мені треба в ліжко…

Кучер хльоснув пугою коней, фаетон виїхав на вулицю. Люди обступили Юрка:

— Що він казав?

— Куди поїхав?

Юрко розвів руками — мобілізація відкладається. На ґанку хати хлопець застав блідого, розгубленого Щупака. Той покликав:

— Ходи сюди, Юрко… Бо і підвестись не можу… В криницю якоїсь гидоти налили. І в Івана Хомутця вся родина лежить… А ти як?..

— Нічого!

— Дивно! Тут, мабуть, який у кого організм. Ти ще молодий, то воно й не діє! Господи, твоя воля… І все на мене валиться… А що я зроблю? Усіх не переловиш…

Юрко розповів Лесі про Штарка і, випивши про всяк випадок навару з подорожника, сів обідати.

Наступного дня вранці перед ворітьми зупинилася машина Маєра. Водій вніс до хати шкіряний жовтий чемодан, запитав матір:

— Де Юрген?

— Спить!

— Потрібен Юрген! Наказ пана Маєра.

Мама збудила Юрка. Водій вручив чемодан, в якому лежав, німецький мундир, сірий светр, черевики, чоботи.

— Одягайся — і ходім! — квапив хлопця водій, — через годину виїжджаємо.

— А куди?

— У командира батальйону гера Лернера захворів перекладач, — солдат притишив голос, — його поранили бандити в селі Дібровному. І вбили ще одного офіцера. Зараз готується акція. Село має бути сьогодні спалене. За вбивство німецького офіцера всім має бути капут! Гер Маєр порадив взяти тебе, бо потрібен перекладач. І ти повинен стати справжнім солдатом. Поспішай! На Дібровне рушає батальйон, танкетки — небезпеки немає ніякої. Це буде весела прогулянка.

Юрко зайшов у хатину, знайшов папірець і написав: «Лесю! Сьогодні німці мають палити село Дібровне. Терміново повідом Кравця. Скоріше!»

Склав папірець учетверо, одягнув німецьку форму і забіг у кімнату, де спала Леся. Дав дівчині записку:

— Негайно віднеси Кравцеві!

На подвір'ї палацу шикувалися солдати, гурчали мотори чорних фургонів, осторонь стояло три танкетки. Посеред подвір'я походжав Маєр з цибатим, схожим на півня офіцером. Побачивши Юрка, гестапівець махнув рукою, запрошуючи підійти ближче.

— Пане штурмбанфюрер! Оце і є мій юний друг Юрген Берг, мій рятівник, неперевершений рибалка, — підкликавши Юрка, сказав Маєр. — Юрген чудово знає навколишню місцевість, крім того, він гарний перекладач. А тобі, Юрген, нинішня поїздка теж буде корисна. Ти стаєш солдатом великої армії фюрера. Ти німець! І повинен допомогти встановлювати новий порядок!

— Дуже приємно познайомитись, — усміхнувся офіцер. — Зараз ми зробимо невеличку, але захоплюючу прогулянку.

Команда зайняла місця в машинах. Біля одного з фургонів Юрко побачив Скрипаля в чорній есесівській формі, з автоматом на грудях. Той догідливо зігнувся перед огрядним фашистом, щось йому розповідав, вказуючи в напрямку Дібровного. До Юрка долітали тільки окремі слова Скрипаля:

— Нікс, пан!.. Яволь… Гут!.. Цвай ур!..

Лернер оглянув фургони, танки і сказав Юркові:

— Сідай у машину!

Попереду поїхали мотоциклісти. А неораним, зарослим бур'янами полем, вивертаючи гусеницями землю, повзли танкетки.

Лернер, глянувши на годинник, сказав:

— Операція почнеться рівно через п'ять годин!

У широкій долині постало Дібровне. Здалеку виднілися чепурні хати. Звивиста річка поділяла село навпіл, вона в'юнилася між левадами та городами, ховалася під високими вербами і знову витікала із своїх схованок. На високому пагорбі стояла дерев'яна церква з трохи приплюснутою банею.

Колона зупинилася. Солдати вишикувалися біля фургонів. Лернер вийшов з машини, заговорив:

— У цьому селі бандити вбили двох офіцерів з охоронного батальйону дивізії «Вікінг». Тут пролилася кров солдатів великого фюрера! За це село підлягає повному знищенню! Мої солдати! Хай не здригнеться ваша рука, хай не знає жалю ваше серце! Паліть і нищіть! Наказую всю живність, яка є власністю великої Німеччини, загнати на Татарський острів. Молодь відправити на роботи. Наказую почати операцію!

Солдати швидко оточили село, на його околицях зупинились танкетки, цівки їх кулеметів дивилися на недалекий ліс. Фашисти зганяли на майдан людей і худобу.

Лернер наказав відокремити від гурту літніх жінок, чоловіків та дітей і загнати їх у церкву. Молодь лишили на майдані. Фашисти шастали по хатах, грабували.

Лернер надувся, як індик, пройшовся перед притихлими хлопцями та дівчатами, сказав Юркові:

— Переклади їм мій наказ: ваше село зараз буде спалене! Ви будете вивезені в Німеччину на роботи! Хто проявить послух і покору, залишиться живим! Хто перечитиме волі німецького солдата, буде розстріляний! І хай ніхто не думає про втечу.

Фашисти швидко відібрали молодь, а літніх людей загнали в церкву. Карателі погнали з села худобу, за нею рушили під охороною автоматників дівчата і хлопці.

Юрко з надією дивився на ліс, чекав, що з хвилини на хвилину звідти підуть в атаку партизани, виб'ють з села есесівців, врятують людей, але ліс стояв мовчазний, розімлілий від спеки.

Лернер гукнув карателям:

— Обкласти соломою церкву, підпалити і хати теж!

Запалало село. Чорний дим здіймався в небо, стелився по землі, виснув над річкою.

У цей час од лісу затріскотіли постріли, пролунали вибухи гранат, гарячково обізвалися кулемети.

— Що там трапилось? Чому стрілянина? — спитав есесівців Лернер.

— Зараз пошлю мотоцикліста, гер штурмбанфюрер, він і дізнається. Можливо, напад бандитів. Але ми виставили сильну охорону.

Мотоцикліст помчав. Зчинилася стрілянина й на східній околиці. Тим часом повернувся мотоцикліст і доповів:

— Гер штурмбанфюрер, на наші застави напали бандити, їх дуже багато. Але наше прикриття стримує їх натиск, хоча оберштурмфюреру Цуберу потрібна допомога. Його рота веде бій з батальйоном противника. Є вбиті й поранені.

Лернер дістав з сумки ракетницю, і в небо злетів яскраво-червоний клубок вогню. Фашисти, які палили хати, кинулися до фургонів і спішно поверталися до центру села. Звідси Лернер направив їх на допомогу тим, що вели бій з партизанами. Невдовзі прибув ще один мотоцикліст і доповів, що з лісу ведуть наступ на село партизани. Взвод обершарфюрера Гесса ледве стримує противника. Потрібне підкріплення.

Лернер послав майже всіх есесівців на допомогу тим, хто стримував партизанів, лишив біля себе взвод прикриття. Не сподівався, що противник осмілиться вчинити напад на його батальйон, озброєний танкетками.

Посильні приносили тривожні повідомлення:

— Противник потіснив роту оберштурмфюрера Цубера!

— Противник підбив дві танкетки і змусив наших солдатів відійти за річку.

— Противник проривається до центру села.

Лернеру не вірилося, що солдати його батальйону могли відійти. Це було образливо для батальйону і особисто для нього.

Довелось послати взвод і лишитися з кількома солдатами та офіцерами. Лернер глянув на годинник — бій тривав третю годину. Стрілянина наближалася до центру палаючого села. Оточені есесівці під прикриттям двох вцілілих танкеток відходили до майдану. Розлючений Лернер наказав своєму ад'ютанту підпалити церкву. Постріли залунали на ближній вуличці. Есесівці відходили до мурованого будинку школи, що стояв на узвишші, займали оборону. Над головами тонко повискували кулі. Юрко чомусь був певен, що вони його не зачеплять. Поряд лежав убитий есесівець з автоматом у руках. Біля Юрка плюхнувся на землю Скрипаль. Важко дихав, по його плескатому обличчю спливали брудні патьоки поту. Побачивши Юрка, гукнув:

— Улипли по саму зав'язку! І пощади нам не буде! Капут! А ти чого не стріляєш? Думаєш, помилують?

— Нема в мене автомата!

Скрипаль кивнув на вбитого есесівця і довгою чергою вдарив по партизанах, які вибігали з-за палаючих хат, намагаючись прорватися до церкви.

Юрко вихопив автомат і попід цегляною огорожею наближався до широкого пролому. Тепер перед ним як на долоні постало поле бою. Фашисти оборонялися. Біля мосту горіла танкетка. Але кулемет під вербою стріляв не перестаючи — притискав партизанів до землі. Церква горіла, полум'я добиралося до вікон. Юрко прицілився в кулеметників. Кулемет захлинувся — і в ту ж мить з криком «ура!» до церкви кинулися партизани. До Юрка підбіг Скрипаль, гукнув перелякано:

— Скажи Лернеру, що треба прориватися до болота, там можна сховатися!.. Тут зразу за рікою — болото.

Юрко підбіг до Лернера:

— Пане штурмбанфюрер, наш провідник Скрипаль радить відійти на болото, бо тут на нас чекає загибель.

— Прориватися до болота! — наказав Лернер. — Берегти патрони!

Тільки наблизились карателі до верболозу, як їх зустріли партизанські автомати.

Юрко тримався Лернера, допоміг йому вибратися з трясовини. Есесівець важко дихав, витирав брудною рукою обличчя, по якому розпливалося чорне баговиння. Перед очеретом перепинив його бородатий партизан з автоматом:

— Руки вгору!

Той підняв довгі, як жердини, кінцівки, а разом з ним здався у полон і Юрко. Їх обох відвели до групки полонених, які стояли посеред вулиці під охороною партизан. Юрко вгледів Леоніда Поуха. Той теж помітив хлопця і, підійшовши до конвоїра, наказав:

— Полонених всіх доставити в штаб. Особливо дивіться за цим гітлерівцем, — Поух вказав на Лернера, — цей забрьоханий штурмбанфюрер — важна птиця, він нам потрібен. Хто тут головний?

Наперед виступив чорнявий партизан у приношеному піджаці з німецьким автоматом.

— Командир взводу Маренець! — виструнчився він перед Поухом.

— Наказую всіх полонених доставити в штаб на допит. І ніякого самосуду!

Біля Лернера стояв офіцер, поряд з ним, втягнувши руду розкошлану голову в широкі плечі, тремтів переляканий Скрипаль. Партизани оточили полонених і чогось чекали.

— Нарешті! — гукнув чорнявий партизан. — Повертаються!

Над шляхом знявся стовп куряви. Партизани гнали відбиту від фашистів худібку. За чередою йшли хлопці та дівчата, яких Лернер наказав відправити на Татарський острів. На пагорбі догорала церква. З оглушливим тріскотінням провалився дах, і над згарищем знялися вогненні язики полум'я та велетенські рої іскор. Один з конвоїрів, літній уже партизан, люто поглянув на есесівців, промовив:

— Триста літ стояла церква! Ординці не спалили! А ці пустили за димом! Ще й людей хотіли в ній спалити! Падлюки!

Полонених карателів підігнали до гурту есесівців і повели на околицю села.

Партизани обурено перемовлялися:

— Навіщо їх в полон брати?

— Порішити — і кінець!

— Начальство наказує доставити на допит.

Полонені злякано озиралися. Коли виходили з села, до конвоїрів підбігли жінки та дівчата. Висока сіроока молодиця з опаленою косою кричала:

— Куди їх ведете? Куди? І їх попалити! Живцем! Хай горять! Вони дітей палили!

Юрко і Скрипаль ішли в останньому ряду. Їм діставалося найбільше. Жінки відірвали рукава від Юркового френча, комір, подряпали, надавали добрячих стусанів. Підбігла дівчина такого ж віку, як Юрко, налетіла на нього, мов кібчик, схопила за чуприну, смикала з усієї сили, кричала розгнівано:

— Це наш, зрадник! Він у них перекладачем влаштувався!

— Де тут наші? — питали жінки.

Дівчина, не випускаючи з рук Юркового чуба, закричала:

— Оцей наш! І отой рудий! Я сховалася в житі, а він мене побачив і карателям видав! Ще й чоботом ударив!

Партизан під'їхав на коні, відтіснив жінок од полонених і голосно вигукнув:

— Не чіпайте! Полонених необхідно допитати, а потім будемо їх судити!

Дівчина в порваній кофтині йшла поруч з партизанами і, плачучи, говорила:

— Хай уже фашисти — карателі! А це ж наші! Наш хліб їли — і стали зрадниками. Їх на місці стріляти треба

Юрко йшов, опустивши голову. Пекло подряпане обличчя, гула від стусанів спина. Він мусив мовчати, терпіти, бо не мав права порушувати наказ лейтенанта Вершини.

Коли ввійшли на колгоспне подвір'я, до полонених наблизився лейтенант Вершина, наказав:

— Полонених у льох! І по одному на допит!

Юрко сів під невеличким заґратованим віконцем на кам'яні східці, притулився щокою до стіни. До нього підсунувся Скрипаль:

— Тепер пропали! Тут Вершина, і мені в нього не викрутитися. Весь час стоїмо один одному на заваді. Живучий він! Двічі стріляв я в нього з обріза під час колективізації — і мимо! Не везло! Скільки я на нього доносів із Сиволапом понаписував, і не пособило!..

Скрипаль підвівся, пішов у глиб льоху, зупинився біля купи міцних дубових клепок, підняв одну, розмахнувся і вдарив нею об муровану стіну.

Довкола сиділи похмурі есесівці, поглядаючи на зачинені двері, прислухалися до найменшого шерхоту, чекали кари. Лернер примостився на перевернутій бочці.

Двері відчинилися, і партизан з автоматом гукнув:

— Старший поліцай Скрипаль, виходь!

Фашисти стрепенулися, повтягували голови в плечі, перелякано поглядали на партизана. Скрипаль підвівся, сказав Юркові:

— Тепер, брат, капут! Бувай, хлопче!

Незабаром знову відчинилися двері, і партизан повів на допит есесівця. Так одного за одним викликали фашистів на допит, але в льох ніхто не повертався. Нарешті дійшла черга й до Юрка. Його завели в кімнату, де за столом сидів лейтенант Вершина.

— Ти хто? — суворо запитав він Юрка. — Фашист? Есесівець?

— Перекладач!

— Доперекладався!

Лейтенант повернувся до партизана, який привів Юрка:

— Кузьмо, залиш нас з цим паном перекладачем і почекай в коридорі.

Партизан вийшов. Лейтенант підвівся з-за столу, подав Юрку руку:

— Розмалювали тебе дівчата! Ти тепер як та писанка! Не журись, Юрку, до весілля заживе! За повідомлення — велике спасибі. Вчасно ми його отримали! І вашій Лесі спасибі. Славна дівчина! Прибігла до Кравця, а той зліг, рана на нозі відкрилася, поранили його фашисти під Житомиром. Він послав дівчину в Гаївці до нашого зв'язкового. І вона встигла, бо якби ще трохи — згоріли б люди. Чого скривився?

— Лице пече. І в голові гуде, як у вулику. Набридла мені служба в Маєра. Залиште мене в партизанах.

— Ти й так партизан.

— Я в загін хочу! Не можу більше так…

— Он скільки ви людей з Лесею врятували. Нема в нас людей, які б підтримували стосунки з Маєром.

Лейтенант підвівся з-за столу, підійшов до Юрка, взяв за плечі, прихилив до себе:

— Молодий ти ще! Розумію, як тобі важко. А кому зараз легко? Ти думаєш, так просто далася перемога оце зараз? За неї віддало життя немало наших бійців. Але ніхто з партизанів не каже, що йому набридло воювати… Ми тут одну справу замислили. І нам потрібна твоя допомога. За наказом командира партизанського загону ми відпустимо полонених есесівців.

— Як це відпустите? — здивувався Юрко. — І Лернера? Це ж він наказав підпалити церкву з людьми!

— І Лернера відпустимо, розіграємо їх втечу. Допоможе їм врятуватися фольксдойч Юрген Берг. Не дивуйся, робимо це не від доброго життя. Звісно, можна розстріляти карателів — і це буде справедливо. А як бути з Юргеном Бергом? Помилувати? Відпустити? Чи довірятимуть йому після цього гестапівці, той же Маєр? Навряд. Вихованці Маєра мають скоро вилетіти за лінію фронту. І ми втрачаємо нашого розвідника, який користується повним довір'ям гестапівського полковника. Один вихід — організувати есесівцям втечу. Але ти вже раз «рятував» фашистів, і подібний вчинок може викликати підозру.

— Що ж я повинен робити?

— Рятівником карателів має бути Скрипаль, а ти — його помічник.

— Так він теж з партизанами заодно? — здивувався Юрко.

— Ні, він заодно з фашистами, але ми повинні примусити його робити те, що нам потрібно. Слухай уважно. Гру треба провести тонко, так, щоб і комар носа не підточив. У заґратованому вікні ми так розсунули залізні прути, що ти зможеш через них пролізти. Ти виберешся з льоху, відчиниш двері есесівцям і разом з ними через село Грибарі підеш в Жовтневе. «Втечу» треба провести сьогодні вночі. Години три тому партизани розгромили поліцейський пост у сусідньому селі, захопили в полон п'яних поліцаїв. До завтра ніхто з них не прочумається. Ми їх посадимо біля льоху, а перед тим розіграємо сценку, ніби вони п'ють горілку. Потім ти почуєш пісню:

Пили горілку, пили наливку,

Ще й мед будем пить!

Співатиме Поух. Це сигнал, що настав час готуватися до втечі. Ти підійдеш до вікна, просунеш голову крізь залізне пруття. Кузьма, твій конвоїр, крупніший за тебе і то вільно проліз крізь грати. Ти підійди до Скрипаля і скажи, що можеш випорснути з льоху. Порадь Скрипалю спробувати скористатися лазівкою. Потім підійди до Лернера, розкажи йому, що Скрипаль радить тобі пролізти крізь заґратоване вікно, вибратися на волю і відчинити двері. Вартові, мовляв, п'яні… Коли повернешся в село, намагайся всі заслуги приписати Скрипалю. Ти лише виконавець його вказівок — і не більше. Есесівці — народ бувалий, вишколений, спостережливий. Тут треба діяти тонко.

— Жаль, що вийдуть на волю карателі…

— Далеко ця братія не втече! У тебе все?

— Ні. Недавно в нас був староста і розповів, що колись він чув від панського лакея Федора Пампушки, ніби в тій кімнаті, де намальовано портрет козака Мамая, є панська скарбниця, а в ній заховано золото. І скарбниця та під портретом, у стіні тайник замасковано.

— Це цікаво! — озвався лейтенант. — Золото зараз нам потрібне!

— Іване Петровичу, — попросив Вершину Юрко, — а можна той тайник відкрити при мені?

— Тільки спершу ми повинні вдало розіграти втечу есесівців. Через кілька днів зустрінемося і докладно поговоримо. Мені потрібна буде твоя допомога, поведеш мене на екскурсію.

Вартовий привів Юрка до льоху, де сиділи полонені карателі. Після допиту туди приводили й інших есесівців. Невдовзі двері відчинилися, вартові вивели полонених на подвір'я, наказали роздягатися і копати яму. Старий партизан виніс з комори кілька заступів, кинув їх на землю. Лернер стояв перед партизанами, спокійний і незворушний, презирливо посміхався. Він покликав Юрка і наказав:

— Скажи цим лісовим бандитам, що я офіцер німецької армії і перебуваю, як полонений, під охороною міжнародної конвенції. Ніхто не має права чіпати мене і моїх солдатів без суду і слідства.

Юрко переклав все, що сказав Лернер, і бородатий партизан, втупившись поглядом у Юрка, перепитав:

— Каже, під конвенцією? Ах ти, гад смугастий! А яка конвенція дала йому право палити живцем людей? На дітей підняти руку!

— Що там їх слухати! — зневажливо кинув той партизан, що приніс лопати.

Дали кожному заступ у руки, наказали:

— Копай!

За годину, коли вже почало темніти, яма була готова. Партизани наказали полоненим іти в льох, зачинили за ними важкі дубові двері.

Юрко сів на купу клепок, біля нього примостився Скрипаль.

— Значить, все… — зітхнув він. — Я думав, хоч тебе Вершина помилує, підлітка… Не помилував!

У льоху було холодно. Лернер сидів на бочці, підібгавши під себе довгі ноги. У кутку стояли мішки з картоплею, і Юрко витрусив з одного картоплю, взяв його, підійшов до Лернера:

— Пане Лернер! Я знайшов мішок, накиньте собі на плечі, може, трохи зігрієтесь.

Лернер байдуже накинув на плечі мішок. З-за дверей долинала розмова вартових:

— Люди сплять, а ми сидимо біля цих мармиз. Давно можна було б їх у розход пустити і не мати клопоту. Ні, треба судити! Давай вип'ємо.

— А в тебе є?

— Пляшка спирту.

— Нема чим закусити.

— Рукавом…

— Чуєш, п'ють, — заздрісно озвався Скрипаль. — А тут хоча б чарку перед смертю.

За дверима заспівали:

Пили горілку, пили наливку…

Юрко підійшов до вікна, побачив всіяне зорями нічне небо. Просунув між сталевим пруттям голову, повернув плечем і відчув, що ще один ривок — і він буде на волі. Скрипаль теж підхопився з місця, підійшов до вікна, схопив хлопця за руку, прошепотів:

— Почекай! Хай заснуть! А тоді вилізеш і відчиниш двері. На них нема замка, я бачив. А вартових — клепкою по голові. Після випивки вони й не писнуть!

— Треба спитати штурмбанфюрера, як він думає.

— Спитай.

— Пане штурмбанфюрер, — підійшов до Лернера хлопець. — Тут вікно, воно досить широке, я можу вибратися крізь нього з льоху. Пан Скрипаль наказує мені пролізти крізь грати і відчинити льох. Він певен, що вартові п'яні і нічого не почують.

— Можна спробувати, — ожив есесівець, — все одно нам нема що втрачати. Це буде велике щастя, якщо нам вдасться вибратися з цього кам'яного мішка.

Лернер підійшов до вікна, помацав грати:

— Ти зможеш пролізти. Тут лежать дубові клепки. Ми подамо одну тобі, і ти вдариш вартових ось в це місце, — Лернер доторкнувся до Юркової голови холодними пальцями, — і не думай втекти сам…

— Пане штурмбанфюрер, — ображено озвався Юрко, — як ви можете таке подумати? Зроблю все, щоб урятувати солдатів фюрера!

— Не зволікай! Зараз дорога кожна хвилина. Вартові, здається, поснули! О п'яні свині! Зразу ж бий їх по голові.

Юрко просунув голову крізь грати, повернув лівим плечем, трохи просунувся, обіперся рукою об землю і поволі вибрався з льоху. Скрипаль подав у вікно важку клепку.

Хлопець навшпиньки підкрався до вартових, вони спали, притиснувшись спинами до стіни льоху. Один з них заворушився, щось пробелькотів і знову затих. Юрко поклав клепку на землю, навпомацки знайшов засув, відсунув його і тихо прочинив двері. Вони рипнули. Скрипіння розпороло нічну тишу. Першим вибіг з льоху Лернер, він схопив гвинтівку, яка лежала біля вартового, підняв її і з силою опустив на голову п'яного охоронця. Потім тихо наказав:

— Виходити! Швидко! Всім у сосновий лісок!

Фашисти, як білі привиди, вислизали з льоху, по одному перебігали дорогу і ховалися в сосновому ліску.

Лернер пошепки спитав Юрка:

— Ти знаєш дорогу до Відрадного?

— Знаю, і пан Скрипаль знає.

— Треба швидше тікати, поки не перевірять варту.

Юрко тихо покликав Скрипаля:

— Пане старший поліцай, мені здається, що найбезпечніша дорога через Грибарі! Партизани подумають, що ми пішли через Затулинівку, і кинуться туди. А ми тим часом опинимося в пущі і лісовими стежками вийдемо до села. Як ви гадаєте?

— А що тут гадати? — пошепки озвався Скрипаль. — Треба йти на Грибарі, я там усі ходи й виходи знаю, рано будемо дома!

Скрипаль пригнувся і впевнено пішов по ледь видимій у нічній імлі стежині, нечутно ставлячи ноги на піщану, зволожену росою землю. За ним поволі рушив Лернер, поруч Юрко, а потім есесівці. Фашист оступався, стогнав, пошепки лаяв колючки, корчі, російські дороги. Раптом він зачепився за корч і впав.

— Скажи, хай не стогне, — сказав Скрипаль, — бо не всі партизани сплять.

Юрко переклав.

— Не можу! Підошви аж горять! Я ніколи не ходив босим, — поскаржився Лернер.

Юрко зняв з себе сорочку, роздер її, обмотав Лернеру ноги:

— Треба йти, пане Лернер! Уже недалеко… А там очерети. Пуща…

Лернер пішов скоріше. Він спирався на гвинтівку, часом стогнав, але перебирав довгими ногами і не відставав від Скрипаля.

Швидко проминули Грибарі, завернули на берег річки й вийшли до великого болота. Під ногами хлюпала вода, приємно лоскотала натруджені ноги. Над болотом снувався білий туман, кучерявими клубками купчився понад сонною річкою.

У небі засвітилася червона ракета, а за хвилину ще одна — зелена. Десь на околиці пролунав постріл, завалували собаки.

— Погоня, — півголосом сказав Скрипаль. — Треба піддати ходу. Перейдемо Горянку, і хай тоді шукають вітра в полі!

Довго йшли болотом. Скрипаль упевнено вів фашистів по ледь видимій, протоптаній звіриною стежині. Поволі почало сіріти небо. Миготливі зорі поблідли, пригасли. Есесівці підтюпцем рухалися по м'якій, ніби гумовій, торф'яній підстилці, часом провалювалися в болото, вибиралися і поспішали за своїм провідником. Юрко йшов останнім, намагався зайвий раз не потрапляти на очі Лернеру та фашистам. Нарешті болото скінчилося. Втікачі вийшли, вибрались на галявину, на якій виднівся стіжок сіна. Скрипаль зупинився, поглянув на проясніле небо, підійшов до Юрка, звернувся як до рівного:

— Світає. Треба нам обминути Заріччя, щоб не потрапити партизанам на очі, бо вони й туди навідуються. Отак, Юрку, буває! Ходили по вовну, а повернулися стрижені. Добре, хоч уціліли. А Вершина нехай кусає лікті! Я постараюся йому все пригадати!

Юрко переклав Лернеру слова Скрипаля, що той хоче обминути село Заріччя і змушений вести групу ще через одне болото. Лернер байдуже махнув рукою:

— Хай веде!

На світанку підійшли до палацу. Вартовий есесівець, угледівши гурт обідраних, погрозливо звів автомат:

— Стій! Стрілятиму!

Наперед вийшов Лернер:

— Я штурмбанфюрер Курт Лернер, командир батальйону! Прошу доповісти про наше прибуття штандартенфюреру пану Маєру!

Вартовий зайшов у будку і заходився дзвонити по телефону до начальника караулу. Невдовзі з воріт вийшло кілька солдатів на чолі з штурмфюрером. Солдати тримали автомати напоготові. Штурмфюрер уважно приглядався до втікачів, нарешті він впізнав Лернера, і його заспане обличчя аж розпливлося:

— Невже це ви, гер Лернер? А де ж солдати вашого батальйону?

— Так, це я, — сухо кинув Лернер, — пояснення буду давати пізніше!

Начальник караулу, козирнувши, наказав вартовому пропустити всіх на подвір'я.

— Пане Лернер, — підбіг до фашиста Юрко, — дозвольте мені піти додому.

Лернер подав Юрку брудну руку:

— Звичайно, ти можеш іти додому. Я розповім пану Маєру про твою бездоганну поведінку. Ти діяв як чесний, хоробрий солдат!

Хлопець вибіг на знайому стежку, що вела до Прип'яті, скочив у річку і заходився змивати з себе сіру, засохлу грязюку. Тепер скоріше додому!

Коли підходив до хати, на подвір'ї побачив матір. Підбіг до неї і радісно проказав:

— Не спалили карателі Дібровне! І люди живі лишилися! А фашистів багато полягло. Провалилася їхня операція!


Розділ десятий

НЕБЕЗПЕЧНЕ ДОРУЧЕННЯ


Леся, почувши Юрків голос, схопилася з ліжка, одяглася, заплела нашвидку косу, вибігла з кімнати і розгублено зупинилася на ґанку.

— Юрку? Що з тобою?! Хто це тебе так побив?

— Партизани врятували людей! — радісно повідомив він. — Лейтенант Вершина дякував тобі. Якби не ти, Лесю, живцем би фашисти людей спалили!

Хлопець розповів про все, тільки промовчав, що втечу карателям підготував лейтенант Вершина. Леся тішилась, що й вона допомогла партизанам, потім співчутливо глянула на хлопця, на його подряпане, розпухле обличчя і знову:

— А хто ж тебе так побив, Юрку?

— Жінки з Дібровного. Партизани взяли нас в полон і повели в штаб на допит. А тут набігли жінки, ті, що їх фашисти хотіли в церкві спалити. Вони і заходилися лупцювати полонених есесівців. А найбільше мені та Скрипалю дісталося.

— І в мене, Юрку, теж була пригода. Ледве врятувалася від одного поліцая… — сумно сказала дівчина.

— Від якого?

— Я тобі пізніше розповім, бо тут довго розказувати треба. Підемо на берег Прип'яті, там і поговоримо. Я не хочу, щоб мама про це дізналася, бо почне допитуватися, чого я ходила в Гаївці.

У цей час з кімнати вийшла Галина Іванівна, не привіталася з Юрком, навіть не глянула на хлопця, сердито крикнула на Лесю:

— Ти куди це думаєш бігти спозаранку? Зовсім відбилася від рук! Не хочеш, щоб мати знала про твої походеньки! Ти ж дівчина, а не якась зірвиголова! Прибігла вчора — плаття порване, ноги позбивані… Лиця на ній немає… А зараз не встигла продерти очі і вже хоче бігти з своїм Юрком на Прип'ять!

Галина Іванівна зиркнула на хлопця, побачила його подряпане, покрите синяками обличчя, вигукнула:

— Кавалер уже добігався! І тобі скоро таке буде! А ти, Юрку, теж добрий! Навіщо ти Лесю з пуття збиваєш? Ти хлопець, у тебе свої турботи, а ти й дівчину за собою тягнеш! Вона ще дівчисько нерозумне, вірить тобі, вважає тебе своїм другом! А ти так підступно користуєшся її довір'ям? Куди ти її посилав учора?

Юрко не знав, що відповісти. Треба було помізкувати, зібратися з думками. Не думав Юрко, не сподівався, що Лесі доведеться самій бігти в село Гаївці! Там же дорога лісом, байраками, берегом Прип'яті! І хлопцю страшно одному ходити по тих пущах, а тут дівчинка, і навіть не сільська, що знає місцевість, а Леся, яка лише рік живе в їхньому селі.

Увійшла мати, глянула на розгнівану Галину Іванівну і запитала:

— Чого це ви, Галино Іванівно, такі сердиті? Що тут у вас трапилося?

— Дочку уму-розуму навчаю! Але до неї моя наука не пристає. Знайшла собі вчителя, і мати тепер ні до чого! Можна на неї взагалі не зважати!

— Про якого вчителя ви кажете?

— Про вашого Юрка! Збиває він Лесю з пуття, а вона й рада! От і сьогодні! Не встиг Юрко зайти на подвір'я, а вона, як обпечена, схопилася з ліжка, накинула плаття і вже запрошує його на Прип'ять. У неї, бачте, якісь секрети від матері. Молода ти, Лесю, за хлопцями бігати. Не той зараз час, щоб отаке виробляти. Учора цілий день не було її дома. А все це Юрко…

Леся не витримала:

— Мамо, як ти можеш? Чи думаєш, що ти кажеш? Навіщо ти Юрка даремно ображаєш? Хіба ж так можна?

У цей час рипнула хвіртка — прийшов староста. В хаті перехрестився:

— Слава тобі господи, що все так окошилося! З щасливим поверненням, Юрію! А я оце зустрів Скрипаля, і він мені розповів про ваші митарства! Пошарпали тебе, хлопче! І навіщо тобі даремно ризикувати? Вважай, козаче, що ти з того світу повернувся! Не варто по-дурному сунути голову в зашморг! Раз на світі живемо! А куля, вона дурна…

— Сідайте, Юхиме Мартиновичу, до столу, — запросила мати, — поснідаємо.

— Спасибі,— задоволено проказав староста. — Від сніданку не відмовлюся! Хоча й досі мені хвороба допікає! Тільки тут не випити ніяк не можна! За щасливе повернення Юрія! Звик я до вашого Юрка, як до рідного сина! Слово честі — звик і полюбив його за розум та кмітливість! Господар росте! Тепер ваш Юрко — герой! Порятував солдатів фюрера! А за це буде велика нагорода! Казав мені Скрипаль, що німець наділить йому й Береговому землю. І двох партизан ваш Юрко порішив! За це теж полагається нагорода! Хлопчак же ще! А отаким вояком виявився! Так вип'ємо, панове, за козака-звитяжця Юрія, за його здоров'я, за його успіхи, за його хоробрість! За нагороду! — Щупак випив, поплескав Юрка по плечу. — Молодця! Зумів партизанам носа втерти! Тільки теж, Юрію, дивися, щоб і сам на гачок до них не потрапив! Гнівається на тебе лісова братія і, звісно, постарається в боргу не лишитися! А може, тобі німці хутір дадуть. Тоді заживемо!

— Кого це Юрко порішив? — запитала мати.

— А ти хіба, Маріє, нічого не знаєш? Двох партизанів клепкою на той світ одправив!

— Про що ви, Юхиме Мартиновичу?

— Двох, двох… І в мене новина! Маю на руках дозвіл — відкриваю крамницю! Тепер треба їхати в Київ, домовитися з німцями про товар. Так проситиму пана Юрія поїхати з Свічкою в Київ. Ні я, ні Свічка не вміємо по-їхньому говорити. — Староста глянув на матір, на Лесю, на Галину Іванівну: — Чого ви сидите, як мокрі кури під дощем? Вам радіти треба, а ви киснете! Герой ваш Юрко! І тепер вам можна нічого не боятися! Підошва знову на тебе, Маріє, донос настрочив! Поніс у жандармерію! Тільки тепер на Підошву можна начхати! Поїдеш, пане Юрію, з Свічкою в Київ?

— Поїду, Юхиме Мартиновичу, — відказав Юрко, — ви нам допомагаєте, а я вам постараюся підсобити.

— Я тобі ще борошна роздобуду! У Києві продаси, грошики будуть. Заживемо ми з тобою, Юрку! Все будемо мати!

— Що ж ви хочете мати? — глумливо спитала Галина Іванівна.

— Хутір! Сад! Пасіку! Ставок! Ви, добродійко, смієтеся, кепкуєте! А для мене — це суть життя! Німці будуть вирубувати Барвенків і Самусів ліси і деревину вивезуть у Германію. Тут теж можна руки погріти!..

— А хіба ж можна вирубувати ті ліси? — спитав Юрко.

— А чому ж ні?

— Вони ж заповідні!

— Заповідними їх оголосили совєти, а німцю дерево потрібне. Через місяць приженуть полонених і буде велике діло! Спасибі за чарку. Час додому, час!

Староста важко підвівся з-за столу і пішов.

Мати, поглядаючи на Юрка, переставляла з місця на місце посуд, зітхала. Леся м'яла косу. Першою озвалася Галина Іванівна:

— А що я вам, Маріє Федорівно, казала? Почалося з юшки, а дійшло до чого? Я давно вирішила, — вона глянула на Лесю, — що нам не місце у вашій хаті. А ти й зараз усміхаєшся! Чого? Що твій Юрко партизанів повбивав, а фашистів урятував? Твій батько на фронті з фашистами воює, а Юрко їх рятує! Прийдуть наші, за все спитають. Я піду шукати собі квартиру, а ти, Лесю, вже доросла, як хочеш…

— Я залишуся!

— Лишайся!

— Правду казав староста? — спитала мати Юрка.

— Правду, та не зовсім!

— Врятував ти карателів чи ні? — допитувалася мати. — і що там з вартовими вийшло? Відповідай! Кажи, як було!

— Не можу, мамо, розповісти, — розвів руками Юрко. — Не маю права. Тільки скажу я вам, що ніяких вартових я не вбивав і ти, мамо, даремно переживаєш. І ви, Галино Іванівно, даремно на Лесю ремствуєте. Якби не вона — багато людей загинуло б у Дібровному. Тільки про це треба мовчати. Більше нічого не скажу.

Юрко вийшов з хати, за ним — Леся. Сіла поряд з хлопцем на ґанку:

— Прочитав Кравець твою записку, щось дописав і послав мене в Гаївці, сказав знайти Січкаря Тихона Родіоновича, назвати йому пароль і віддати записку. Я прибігла додому, взяла отой маленький пістолет — і в Гаївці. А дорога лісова, ніде нікого. І раптом назустріч мені — поліцай з карабіном. Зупинив мене, почав розпитувати, хто я, куди йду.

— Що ж ти йому сказала?

— Вигадала, ніби я разом з мамою прийшла в село міняти мило та гас на борошно. Ночували ми у Відрадному, мама пішла в Гаївці, а я відстала і тепер доганяю.

— Повірив?

— Ні. «Це ти, — каже, — дівчино, вигадуєш! Село Відрадне на особливому режимі. Туди ніхто не дає перепусток».

— Мамі дали, — відповіла я поліцаєві,— бо її рідний брат служить в Києві, він начальник поліції. І нам видали перепустку. У селі Гаївці живе наш знайомий. «Хто?» — запитав поліцай. Я й кажу: «Січкар Тихон. І мати мене чекатиме в цього чоловіка». — «Є в нас такий, — відповідає поліцай, — він давно мене цікавить! Тепер ще до нього й гості з Києва прибилися! Пішли, подивимося, чого твоя мати прийшла в наші краї! Думаю, що доведеться вам цю ніч разом з паном Січкарем ночувати в гестапо!» Іду і ледь не плачу. Навіщо, думаю, розповіла про того Січкаря, нащо я вигадала, що в селі мене чекає мати? Поліцай міцно тримав мене за руку і все приказував: «Від мене не втечеш! Ще ніхто не втік од Яреми Галая! Непевних ти, — каже, — дівчино, собі знайомих вибираєш! Не буде ні тобі, ні твоїй матері вороття з жандармерії. Документи у вас фальшиві, бо є наказ нікого не пускати в наші села! А ти і твоя мати — партизани!» Дістав поліцай з кишені кисет з махоркою, закурив, а дим мені в лице пускає. Я плачу, кашляю, а він сміється: «Ми, — каже, — димом та вогнем партизан викурюємо! Звикай! У жандармерії тобі не так ніжки та ручки припечуть! Пан Гофман уміє язики розв'язувати!..» Підходимо ми до села, що починалося молодим сосняком. Я зупинилася й кажу поліцаєві: «Дядю, дивіться, а в сосняку якісь люди ховаються, побачили нас і затаїлися за отим кущем!»

«Де? — запитав поліцай; випустив мою руку, зняв з плеча карабін, клацнув затвором, — за яким кущем ти бачила людей?» — «Он там, — показую, — за кущем калини вони залягли!» — «Іди за мною! — наказав поліцай. — І не здумай тікати, бо зостанешся лежати в цьому ліску». Поліцай тримає карабін напоготові, підходить обережно до калини, а я вихопила пістолет і тричі вистрілила йому в спину і побігла в село. Допиталася до Січкаря, віддала записку — він на коня і поїхав…

* * *

Наступного дня до Юрка прийшов швець Семен Яхно і сповістив, що з ним хоче зустрітися Вершина.

Хлопець пішов. Не було більшої радості для Юрка, як порозмовляти та порадитися з Вершиною. Лейтенант чимось нагадував йому тата.

Юрко так задумався, що й незчувся, як підійшли до будиночка шевця. Лейтенант зустрів його у світлиці, міцно потис руку:

— Клюнули фашисти на наш гачок. Маєр потелефонував до Києва із Зоряної, повідомив про розгром охоронного батальйону дивізії «Вікінг» і на всі лади вихваляв героїчний подвиг фольксдойча Юргена Берга! У село має приїхати кореспондент газети, братиме інтерв'ю в Юргена Берга, писатиме про його вірність ідеалам великої Німеччини! Маєр подає прохання в відповідні інстанції про виділення Юргену Бергу за врятування німецьких солдатів кільканадцяти гектарів землі.— Вершина запросив Юрка сісти, посуворішав, сказав заклопотано:

— Тепер поговоримо про інші справи. Пам'ятаєш, Юрку, як позаминулого року учні вашої школи розкопали печеру на Кам'яному Розі?

— Пам'ятаю!

— Про це навіть в обласній газеті писалося. Пізніше приїздили археологи, робили дослідження. Знайшли стійбище первісної людини. Ти був у тій печері?

— Був. На неї натрапили хлопці з нашого класу.

— Зможеш знайти її серед ночі?

— Звичайно, зможу!

— А скільки виходів у тій печері?

— Ми бачили один. До кінця печери не дійшли, бо далі вузенький покручений прохід. Чого ви про неї розпитуєте? Може, вона з'єднана з підземеллям?

— Та ні, підземелля тут ні до чого. Тут, Юрку, інша справа… Мені необхідно оглянути ту печеру. Сьогодні вночі й підемо. Одягнися потепліше. Зустрінемося о першій годині ночі біля Мавриного дуба. Маєр не викликав?

— Ні.

— Лернер теж не з'являвся?

— Не було! Мабуть, захворів після купелі в болоті…

— Щупак теж не навідувався?

— Приходив, хворіє після білого зілля.

— Про крамницю нічого не казав?

— Казав, що збирається торгувати. Просив мене поїхати із Свічкою в Київ.

— Поїхати треба на тому тижні, для нас ця поїздка дуже важлива. Ти можеш відмовитися від цього завдання. І ніхто тебе не осудить. Ти знаєш, що група Максима загинула. Міни, боєприпаси, автомати захопили фашисти, а нам потрібні міни. Не можна допустити, щоб хоч частина диверсантів вціліла. Їх треба знищити всіх, до єдиного. Для цього потрібні міни. Підпільники Києва можуть дати трохи магнітних мін. Вони такі невеличкі, що їх можна сховати в кишеню. Магнітні міни прилипають до металу і вибухають у точно визначений час. Поїдеш у Київ з лісником Трохимом Свічкою. Знайдуть у вас фашисти міни — пощади не буде. У Київ ходили наші розвідники, повинні були принести вантаж і опинилися в гестапо. Завтра підеш до Маєра і попросиш перепустку в Київ. Скажеш, що треба купити одяг, взуття, матерію. Виїдете післязавтра зранку. Свічка вже одержав належні інструкції,— Вершина назвав адреси явок, паролі.— Тепер розповідай про свої новини!

Він довго слухав Юркову розповідь, часом щось уточняв, перепитував і знову терпляче слухав. Коли Юрко замовк, Вершина спитав:

— Так водій Маєра говорив про фон Лау без особливої поваги? І обмовився, що той зразу відправить його на Східний фронт, досить загинути Маєру? Чи правильно я зрозумів тебе, Юрку?

— Правильно, Іване Петровичу; Лау, як я відчув, ненавидить Маєра. А хто такий Лау?

— Дуже важлива птиця! У віданні Лау знаходяться всі шпигунсько-розвідувальні школи на території тимчасово окупованої України. Це нам на руку, що Маєр і Лау побили горшки! Треба ще так зробити, щоб вони і лоби собі порозбивали! Фон Лау особисто керує засилкою в наш загін своїх агентів.

— І Консула він заслав?

— Ні, Консул — це людина Маєра!

— Не впіймали ще Консула?

— Ще ні! Це він погубив бойову групу Саченка, видав фашистам групу Максима!

— Як це Консул міг видати бойову групу Саченка? Хіба Іван Лукич не по своїй волі підняв людей, щоб визволити парашутистів?

— Ні, Юрку, — відповів Вершина, — не по своїй волі діяв Саченко. Він став жертвою провокації. Фашисти давно підозрювали, що Саченко підпільник, очолює організацію, і вирішили знищити підпілля в селі Жовтневе. Якось під час прослуховування Зоряної ми почули, що для проведення операції «Юберашунг» фашистам потрібні «ігреки». Наші розвідники не могли збагнути, що таке «ігреки». З розмови Маєра і Зіферта в Зоряній стало відомо, що «ігреків», мусить дати в потрібній кількості Саченко.

Тепер став зрозумілим задум гестапівців. Тільки нічого вже не вдієш! Фашисти готували перший випуск шпигунів школи «Вольф». І ці виродки, яких фашисти називають «чорні кентаври», повинні були розстріляти радянських людей. Гітлерівці вирішили зафіксувати цей розстріл на кінострічці, щоб «чорні кентаври» не мали шляху для відступу. Патріотів, приречених на розстріл, фашисти умовно і назвали «ігреками». Гестапівці спровокували Саченка на врятування парашутистів — своїх агентів — і завдяки цьому знищили підпільників і їх родини.

— І ніхто не попередив Саченка про цю провокацію?

— Попередили.

— І він не послухав?

— До Саченка прийшов гестапівський провокатор під виглядом партизанського зв'язкового, назвав пароль і передав наказ. І Саченко вчинив чесно!

— Як же гестапівці роздобули пароль?

— У Консула!

— Так хто ж такий Консул? Звідки йому стають відомі такі важливі таємниці? Це й до мене може прийти нібито ваш зв'язковий, а насправді агент гестапо!

— Все може бути… Спасибі тобі за повідомлення про тайник пана Хоткевича. Нам зараз дуже потрібне золото!

— Знайшли?

— Ні! Я ж тобі пообіцяв разом його відкрити. Але стіну простукав. Є тайник! У стіну вмонтовані металеві дверцята, вони зафарбовані, замасковані портретом козака Мамая. Повернешся з Києва, і ми з тобою побачимо, що там заховано! Є ще одна новина. Приходила до Кравця правнучка чередника діда Матвія, тітка Надія, розповіла, що в них на горищі лежить клунок із заграничними грішми. Це, мабуть, фальшиві фунти стерлінгів! Їх колись привіз сховати племінник діда Матвія, лакей пана Хоткевича Федір Пампушка. Молодиця й на свого прапрадіда Кравцеві скаржилася, казала, що Федір йому й золота чимало залишив, а старий прикопав його і береже про чорний день! Треба піти до діда, поговорити, розпитати.

— Розпитаю діда Матвія. Чудний цей дід! Таке розповідає про підземелля, що смішно! Каже, ніби підземний хід тягнеться від палацу і до Гаркушиного лісу! А під Білою вежею повно золота!

— Про золото не знаю, а підземелля є, але потрапити туди ми не можемо! Постарайся поговорити з дідом! За гроші пообіцяй сіль! Молодиця скаржилася, що в хаті нема й крихти солі, а дід береже золоті монети! Фальшиві гроші віддай Маєру! І не заїкнися, що в діда Матвія є золото! Фашист з старого й душу витрясе!

— А фальшиві всі Маєру віддати?

— До останнього папірця! Нам вони не потрібні! Хай ними Маєр торгує! Як будеш на подвір'ї палацу, придивися, де стоять чорні фургони і танкетки, так щоб ти міг накреслити план розміщення тієї техніки.

Юрко попрощався з лейтенантом, вийшов з кімнати і побачив у своєму кошику відремонтовані Лесині черевички. Там лежали й нові червоні чобітки.

— Це вашій дівчині, Лесі,— сказав швець. — Петрович попросив, щоб цей подарунок їй приготувати. Хай носить на здоров'я!

— Де ти ходиш? У селі тільки й розмов про Дібровне, ремствують люди на тебе, — з докором глянула мати.

— Побалакають і перестануть. Це Скрипаль набивав мені і собі ціну.

Юрко урочисто витяг з кошика черевички, подав Лесіі

— Швець тобі обнову передав!

— От спасибі! Як нові…— втішилась дівчина. — Пам'ятаєш, як ми вперше зустрілися з тобою біля переправи, я була в цих черевиках.

Галина Іванівна покивала головою:

— От бачите, Маріє Федорівно, побачила черевички і пригадала зустріч з Юрком, а про тата, який купив їх, і словом не обмовилась.

Леся трохи збентежилась, почала приміряти і здивувалась:

— Малі!

— Виросла ти, Лесю, — лагідно промовила мати.

Юрко подав Лесі червоні чобітки:

— А це тобі подарунок від діда Семена!

Дівчина схопила чобітки, кинулася в хатину, дістала з скрині широку спідницю, вишиту сорочку, корсетку, стрічки, разки намиста, одяглася, зайшла в хату.

— Мамо, як на мені ці чобітки?

— Виросла моя Леся! — збентежено проказала Галина Іванівна. — Дорослою стала! От щоб побачив тебе тато, мабуть би, і не впізнав!

— То як мені чобітки, мамо? — допитувалася Леся.

— Гарні! Балують тебе, дочко, всі балують, — і Марія Федорівна, і дід Захарко, тепер ще й швець тобі чобітки подарував, але ходи краще в старому…


Розділ одинадцятий

ЗАГИБЕЛЬ «ЧОРНИХ КЕНТАВРІВ»


Сільську череду здавна пас старий-престарий дід Матвій. Говорили, що йому, як і діду Захарку, давно звернуло за сто років, тільки він старший за свого товариша. Після приходу фашистів чередник ледве не лишився своєї роботи. За наказом коменданта Штарка з села забирали щодня одну-дві корови. Череда порідшала, зменшилася на добру половину. Нещодавно Штарк зобов'язав старосту переписати вцілілих корів, і їх власники мусили здавати молоко. Хто виконував встановлену норму, одержував на день літр перевіяного молока. Вершки щодня поліція відвозила на Татарський острів. Чередник у неділю доручав корів своєму правнукові, а сам приходив до діда Захарка порозмовляти, згадати минуле. Приятелі сідали на призьбу, скидали майстерно виплетені брилі і подовгу розмовляли, пригадували давні події, людей, які колись мешкали в селі та навколишніх хуторах. Юрко любив слухати ті розповіді. Примоститься біля дідів і слухає. Дивні, хвилюючі події поставали в Юрковій уяві, примушували переживати, уболівати за долю тих людей, які колись жили і боролися на цій землі. І дід Матвій, і дід Захарко часто згадували місцевого повстанця Тимофія Кушніра, розмовляли про нього так, ніби були особисто з ним знайомі, приятелювали. А дід Матвій запевняє, що він бачив Тараса Григоровича Шевченка і той подарував йому на ярмарку в Яготині срібного карбованця. Нібито на тому ж ярмарку поет викупив з неволі молоду дівчину-кріпачку і дав їй грошей на посаг. Найчастіше діди пригадували своїх односельчан, товаришів, давніх побратимів.

— А пам'ятаєш, Захарку, Федора Хмарського? — запитував дід Матвій. — Ну й сильний був чоловік. Покладе руку на коня, притисне — і кінь не витримує, стає на коліна. А душа лагідна в нього була, нікого сам не скривдить і за слабшого заступиться. Доброго чосу колись дав Федір Хмарський пану Хоткевичу, коли той хотів силоміць Хіврю Стадниченкову в покої забрати.

— Пам'ятаю, — озивається дід Захарко, — пригадую Федора, високий такий, ставний, вуса, як смола, чорні. Тільки все воно, як у тумані, видиться… Коли це було, коли це діялося?

— Славний був чоловік, — задумливо промовляє дід Матвій. — Нікого Федір Хмарський не боявся, ні перед ким не гнувся, дарма що й сам був кріпак. Порубали його гайдуки, слуги панські, як він Хіврю відбив від пана, а він поглянув на людей, гукнув востаннє: «За правду, люди, погибаю! Сам гину і пана забираю з собою! Живіть щасливо!» Коли воно це було, а слова Федора і зараз у вухах стоять, ніби я сьогодні їх почув!

— Отакий і Грицько Лиска був, — пригадує дід Захарко, — силач! А вдачу мав лагідну і щиру! Колись я пас панських телят, розімлів на сонці, закуняв, а тут осавула нагодився і пугою мене сонного! Пугою! Я схопився, не збагну, де я, що зі мною діється, — репетую, а він мене пугою смугує! А тут Грицько нагодився, вирвав у осавули батіг та як почав його пригощати! «Знай, — каже, — панський служако, як над сиротами збиткуватися! Довго мою науку пам'ятати будеш!» Захистив мене Грицько Лиска, а сам головою наклав…

— Так Грицька я добре знав, — жвавішає дід Матвій, — він часто на нашу вулицю вчащав! Гарний був парубок! Руками підкови гнув! На Шляхетському болоті всіх їх порішили.

Згадка про Шляхетське болото насторожує Юрка, і він, вибравши зручну хвилину, питає діда Захарка:

— А Грицька за що порішили?

— Ніхто достеменно не знає, як воно було діло, — повагом відповідає той, — а чутка селом пішла, що пан наказав загнати людей у підземелля, щоб вони там щось вимурували…

— Так було! — переконано говорить дід Матвій. — Я достеменно знаю: є підземелля під Білою вежею. Тільки воно тепер водою залите. Як пан тікав за границю, води туди напустили!

— Правда! — згоджується дід Захарко. — Було таке! Утік пан. Люди кинулися в палац, почали в льох добиратися, а там — вода!

— То я й кажу, — не кваплячись, продовжує дід Матвій. — що зібрав пан людей, чоловік з десять, оголосив, ніби послав їх кудись на роботи, а насправді підземелля мурувати. Нема людей і нема, коли вночі стрілянина за селом, панська варта оточила Шляхетське болото. Полягли там наші люди, і Грицько Лиска загинув. Один тільки Павло Пушкар врятувався. Пощастило йому втекти від гайдуків. Добрався до Прип'яті, переплив річку і прибився до хутора. Там його сестра замужем за Тимошем Климчуком була, він і прийшов до них після втечі. І розповів, що пан загнав людей у підземелля. Гайдуки довго вели їх кам'яним переходом, свічками присвічували. Прийшли в простору кімнату, а там стіна обвалилася. І треба було поставити її на місце. Тут же стояли кошики з яйцями і повно вапна. Наказали гайдуки змішувати вапно з білками і мурувати стіну. А Грицько Лиска по деякім часі і каже: «Плохе, хлопці, наше діло! Стіну вимуруємо — і буде нам гаплик! Нікого пан не випустить звідси, всіх накаже порішити! Це, хлопці, не просто кам'яна світлиця, а пан тут свої скарби зберігає! Дивіться, що я тут знайшов!» І показав Лиска жменю золотих дукатів. Повиносили з скарбниці золото, а в кутку ті дукати і завалялися.

Придушили муляри гайдуків і кинулися бігти по кам'яних переходах. Добігли, а перед ними — двері! Грицько наліг на них, а вони й хряснули. Дивляться люди, а вони на Шляхетському болоті опинилися, прямо в Гаркушіш ліс вийшли. Почали радитися, як бути, куди тепер податися. Поки вони домовлялися, один з гайдуків очуняв, покликав на допомогу. І полягли наші люди на тому болоті! Чи не так, Захарку?

— Так воно й було, — стверджує дід Захарко, — полягли люди на тому гиблому болоті! Мені панський гайдук Свирид Верхогляд колись у шинку за чаркою розповідав, що Лиску з пістоля застрелили, бо не могли шаблею взяти! Треба було втікачам в Чорний ліс податися, а не суперечки розводити! Як почали радитися та сперечатися — втеряли время! Тут їх гайдуки і порішили!

Часто слухав Юрко спогади старих людей, а особливо після того, як побули всім класом на Кам'яному Розі, як вчителька Олена Марківна з дядьком Денисом повела їх по місцях колишніх боїв, розповіла про битви червоних партизан з німецькими окупантами, біляками, петлюрівцями. Хотілося ще більше взнати про минуле рідного краю, про людей, які відстоювали свою землю від ворогів. Дізналися учні і про давно минулі події. Неподалік села є стрімка круча. Називають її люди Дівочою. Схопили колись татари дівчат, погнали їх у неволю, а вони й покидалися з кручі у Прип'ять, не дісталися нападникам. Побував Юрко і в Дівочій печері, бачив кістки людей, замордованих татарами. Ніхто не знає ні прізвищ, ні імен. А повага до них велика! Всі вони оборонці землі своєї, вірні і незрадливі захисники рідного краю. Полягли за волю і не стали перед ворогом на коліна! Якось Юрко запитав діда Захарка, скільки років виповнилося череднику і чи правда, що він найстарший житель села.

Дід Захарко довго думав, рахував, прикидав щось у пам'яті, нарешті сказав:

— А либонь, Матвій і справді найстарший! Як я ходив до дяка в школу, то він уже був там, топив дякові хату, шмагав нас різками по суботах. І добряче! Коли воно було, ай зараз пам'ятаю! Міцна була рука в Матвія. Я так думаю, що йому тепер стукнуло сто п'ять років. Не менше! Колись мені Матвій розповідав, що, як пан мурував ворота до Білої вежі, він вже був. А на тих воротях було виліплено: «1847 рік». Отут і рахуй! Матвію тоді вже було дванадцять літ. Ти бач, чоловіку за сто звернуло, а він все ще розум ясний має!

Хоча всього зазнав цей чоловік на своєму віку — і радості, і прикрощів! Ох і ненавидів Матвія старий пан! Якби міг, то в ложці води утопив би! Поталанило Матвію! Зарадили його лиху добрі люди! І дружину він мав любу та розумну! Молодиця на все село була, як зайде у церкву — ніби сонце засвітить. Велика любов і злагода були між ними, всі їх в селі за приклад ставили! Хотів пан укоротити Матвію віку, а все через ті свої підземні схованки, через багатство велике!

Юрко часто пригадував ці напівзабуті розмови, по-новому осмислював їх і все більше переконувався, що під палацом та під Білою вежею справді є переходи та закапелки. І треба розгадати таємницю Червоної Красуні, щоб потрапити в ті кам'яні лабіринти. Ні, не вигадував дід Матвій, коли розповідав, що від палацу підземний хід проліг аж на Шляхетське болото. Тільки як потрапити до нього? Можливо, що саме цей хід і веде в казарму «чорних кентаврів»? Крізь нього можна проникнути і в той будуар, де знаходиться фотолабораторія Маєра! Оце була б удача! Узяти фотокартки «чорних кентаврів» — і тоді нікуди вони не дінуться, ніде не сховаються! Може, підмовити Вовку і піти на Шляхетське болото, оглянути там пагорби, схили, ліси й переліски. І водночас пошукати тайник із срібними самоварами? Тільки все це даремна затія. Нічого там не знайдеш. Ходив колись тато, шукав панський тайник і нічого не знайшов, лише час змарнував. Надто велике Шляхетське болото, щоб натрапити на тайник або на вхід до підземелля. Треба розпитувати людей, шукати шлях до таємниці Червоної Красуні. Юрко постарається про все докладно розпитати діда Матвія.

На світанку, коли починає сіріти, дід Матвій виходить з своєї хати, вмивається, потім снідає, бере торбу з харчами, ріг і, вийшовши на вигін, сурмить, подає знак, щоб виганяли корів на пашу. На вигін вчасно приходить і підпасич.

Нарешті дійшла Юркова черга пасти з дідом Матвієм корови. Мати ще звечора поклала в полотняну шаньку харчі, баклагу води.

Дід повернув череду на луки, корови паслися, а чередник розіслав під вербою мішок, сів на нього, прихилився до стовбура.

— Що то літа з людиною роблять, — з жалем промовив він — не встигли за село корівок вивести, а вже й посидіти хочеться. А колись, було, за день і на хвилину не присядеш і не знаєш, що таке втома… Зустрічаю сто сьому весну, гріх мені на долю ремствувати, потоптав я рясту на білому світі. А ніби й не жив, ніби все це мені наснилося. Давно вже нема моїх друзів, тільки Захар лишився.

— А дід Нечипір? — спитав Юрко.

— Хай він проживе ще сорок років, щоб зі мною зрівнятися. Нечипір проти мене парубок! Хоча й зробив він багато добра людям на своєму віку. Чесна людина! Якби не він — пішло б за димом наше село! Хотіли німці спалити, як прийшли вони до нас у 1918 році. А Нечипір червоних повстанців покликав на допомогу — і вибили гуртом окупанта. І пана вигнали з села. Хоробрі й завзяті люди — наші односельці. Ніколи перед лихом не гнулися, ніколи неправді не корилися. Честь наша і гідність з покоління до покоління передається.

— Чи правда, діду Матвію, що колись ваша родичка Катря Загорулько потрапила в палац до пана і він назвав її Червоною Красунею, дарував їй багаті подарунки, кидав у темницю, а вона не скорилася і лишилася вірною своєму нареченому.

— Правда, хлопче, так воно й було, як ти кажеш. Гарна була Катря.

— А чого Катрю пани називали Червона Красуня?..

— Так їм заманулося. Захоче пан, назве тебе зеленим, а захоче кликати сірим, то й будеш сірим. Недаремно люди говорять: скачи, враже, як пан каже! От люди й скакали! Тільки не всі! От і Катря не захотіла під панську дудку танцювати! І Тимофій Кушнір, її наречений, такий гопак пану врізав, що ледве той голови не позбувся! Від палацу купа попелу лишилася!

— Де ж Червона Красуня ділася?

— Загинула! Укоротив їй пан віку! Та хіба тільки Катрі? І Тимофій загинув! Зрадники продали Тимофія панові за капшук золотих червінців! Мій предок Данило Загорулько був вільний, ніякому пану не належав. І колись давно разом з предком наших панів пристав до Богдана Хмельницького. Під Жовтими Водами Степан Хоткевич відбив у шляхти гармату і став сотником. А вже після Корсуня, як і там повстанці побили панів, призначив його гетьман полковником. Там козаки захопили шляхетський табір, взяли в полон багато жовнірів. На березі Прип'яті в той час стояла невеличка фортеця, отут, де зараз палац. І як побив Богдан Хмельницький шляхту, то віддав фортецю полковнику Хоткевичу. Чи правда, чи неправда, може, все це люди вигадали, бо коли все те діялося, але є нібито під вежею підземелля. І там сховано великі скарби панів Хоткевичів, бо все шляхетське золото їм лишилося. Степан Хоткевич став паном, полковником, заволодів великим багатством. А мій предок Данило Загорулько повернувся з походу з жінкою-красунею. У якогось магната-шляхтича була наймичка, надзвичайно вродлива дівчина. Так мій предок закохався в ту наймичку і взяв її собі за дружину. А потім кріпацтво настало. І наділила цариця панів Хоткевичів навколишніми селами та хуторами. І люди стали власністю панів.

У мого далекого пращура Устима Загорулька було десять дочок і чотири сини. І дочки, і сини вродою вдалися в матір, а силою та своїм непокірним характером батько їх наділив. Увесь наш рід такий — непокірний та непіддатливий, завжди до роботи та правди горнеться. Один Федір з пуття збився, бо горілка та лінощі його доконали.

Так, кажу, велика родина була, в мого пращура, як не тяжко жилося, а на хліб заробляли, зводили кінці з кінцями. А тут — кріпацтво. І вже ти ніби й не людина, а якась худоба, бо туди не йди, тут не сядь, там не стій. Хоче пан — помилує, а захоче — продасть або накаже різками шкуру селянину спустити. Якось пішла Катря, дочка мого пращура, в церкву, а пан і накинув на неї оком, звелів забрати дівчину в свої покої. Не одну Катрю тоді забрали, багато дівчат опинилося в палаці. Дуріли пани з жиру, казилися. Позбирав пан дівчат, наказав одягти їх в чудернацький іноземний одяг і велів співати та танцювати, тішити своїх гостей. Портрети тих дівчат і зараз, кажуть, лишилися в підземеллі у отій великій круглій залі. Є там і Катрин портрет. Тільки не у великій, а в малій світлиці. Катрі особлива доля випала, не така, як її безталанним подругам. Закохався в неї пан. Та так закохався, що не міг жити без цієї дівчини. Дарував їй дорогі оксамити, коштовні разки намиста, золоті каблучки та сережки. Не діяли ті дарунки на дівчину, не хотіла вона й дивитися на осоружного пана.

Збиралася Катря заміж виходити, чекала осені, мала побратися з своїм обранцем Тимофієм Кушнірем. І йому вірною лишилася. Не скорилася дівчина панові, кинулася в ополонку, пішла на дно Прип'яті. Дуже пан був вражений вчинком дівчини, її великою вірністю своєму коханню. І повелів художнику намалювати Катрю на кам'яній стіні в глибокому підземеллі; мовляв, хай ця непідкупна дівчина оберігає вхід до його скарбниці. І себе повелів намалювати поряд, бо хотів пан і після смерті оберігати великі багатства, сховані в підземеллі. От і оберігає Катря панську скарбницю віки вічні: стоїть поряд з своїм ворогом та розлучником у кам'яниці.

— Як же портрет дівчини може оберігати вхід до скарбниці? — запитав Юрко — Це вже, мабуть, вигадали люди…

— Нічого люди не вигадали, — трохи ображено відповів дід — бо не звичайний той портрет, а з великою таємницею. І колись люди розум у голові мали і такі чудеса творили, що й зараз не так просто розгадати їхні загадки. Є підземелля під Білою вежею — я напевне знаю! А проникнути в них ніхто не може! Нема сьогодні туди дороги! А чому нема? Ніхто не зумів розгадати Катрину таємницю! Ніхто!

— Так яка ж таємниця, діду, є в Червоної Красуні? Як вона оберігає вхід?

— Зачекай, — озвався неквапливо чередник, — вислухай все до кінця. Ось дівчина сидить і слухає, а ти, як той живчик, — місця собі не знаходиш.

Так от слухайте, діти, як воно було, як жили колись на нашій землі люди, боронили своє право, свою честь відстоювали. А ви згодом своїм дітям розкажете, а вони своїм повідають. Хай не забувається пам'ять про тих людей, що своє життя за волю поклали.

Як не стало Катрі, зібрав Тимофій Кушнір ватагу добрих хлопців, налетів на село і спалив палац. Мій прадід пам'ятав ту пожежу, хоча на той час ще зовсім був хлопчаком. До неба, казав, полум'я шугало. А цей палац, що зараз є, пани після тієї пожежі збудували. Підземні світлиці, звісно, лишилися. Розповідав мій прапрадід, а він якось потрапив у ці катакомби, ніби є там зображення козака та бусурмана, і вони пучкою вказують хід до панських скарбниць. Але втрапити до них ніхто не може. У кам'яних стінах нема жодної шпарки. Рівна, як долоня, крем'яна стіна — і нема більше нічого. Щоб пройти до скарбниці, мусиш знати таємницю Червоної Красуні. А таємниця та схована у вінку з волошок, що намальований на Катриній голові. Чи так воно, чи ні — запевняти не буду, бо не був там ніколи, не бачив я ні Катрі, ні її вінка. Так мені люди розказували, і я, що чув, вам розповів. А як воно є насправді — не скажу!

— Що ж далі, діду, було? — запитав тихо, ледь чутно Юрко.

— Схопив-таки пан Тимофія Кушніра і розіп'яв його у підземеллі. Зраднику тому, що видав свого отамана, пан дав капшук золотих дукатів, ще й грунту добрячий шмат наділив. І Свирид Терпило на ці гроші відкрив у селі шинок. Тепер оце його нащадок в поліції орудує, німцю, як той пес, прислужує.

— Дідусю, — запитала Леся, — а як вас пани продавали?

— Як продавали? Як ото худобу продають! Забрав пан мою меншу сестру в покої. Не хотіла вона йти — повели її гайдуки, забрали, не зглянулися на її благання та сльози. Отак, як Катрю, так і сестру забрали!

Я вже на той час парубком був. І пустив на панські ожереди червоного півня. Хоча й не піймали мене панські посіпаки, а підозра все одно була! Привели мене на конюшню, шмагали, допитували — не признався! Ще й свідків поставив, що я в ту ніч на колодках до світу сидів.

Наказав пан економу продати мене, щоб мого й духу в селі не було! Погнали мене на ярмарок в село Нова Басань. Продають на ярмарку худобу, вози, крам усякий, а в закапелку людьми торгують. Навпроти мене родину пан продає — матір, батька, двох синів і дочку. Славна така дівчина, вродлива, чорнява, брови, як шнурочки, і обличчя рум'яне, як те яблучко. Тільки вид у неї сумний, очі погасли, хилиться дівчина від туги, слізьми умивається.

Пан люльку курить і гукає:

— Продається дівчина-красуня! Коваль гарний і молодиця! І два сини ковалеві! Сто рублів прошу!

І тут таке на мене найшло, що ніби туману хтось напустив. Не хочу на дівчину дивитися, а очі самі до неї повертаються. Чудасія! Самого продають, а він на дівчину зирить!

Молодий був, а дівчина вродлива.

Коли це, як з-під землі, вигулькнув старий чоловік, голова сива, як молоком облита, плечі широкі, зросту високого — справжній велетень.

Поглянув на мене той чоловік, на дівчину і питає:

— Що, козаче, припала до серця дівчина?

Зітхнув я важко:

— Гарна дівчина, пане, та не мені дістанеться!

— Як тебе звати?

— Матвій!

— Так ти, виходить, мій тезка! Я теж Матвій! Ганжа Матвій! Прощається Ганжа Матвій з білим світом, навіки прощається!

Повернувся і питає нашого економа:

— Скільки за хлопця правиш?

— Двадцять п'ять рублів!

— Давай йому вольну! Хай вільною пташкою політає по білому світу.

Потім підійшов він до панка й питає:

— А ти скільки за душі християнські правиш?

— Сто рублів!

— І цих викуплю! Бери гроші та давай вольну! Підійшов цей чоловік до коваля, вручив йому вольну, а той дякує, і сміється, і за слізьми світу не бачить.

— Спасибі тобі, добродію, скільки житиму, стільки й дякувати тобі буду!

— Не треба мені ніякої дяки, — одказує чоловік, — живи та не цурайся людей, роби добро своїм ближнім, отим, хто своїми руками шматок хліба насущного заробляє. Ото й буде найкраща дяка!

Підійшов чоловік до дівчини, питає:

— Як тебе, дівонько, звати?

— Оксаною, добродію.

— Колись і в мене наречена була, на тебе схожа. Забрали її злі люди — і мене на весь вік осиротили, і їй світ зав'язали! Так хоч ти рости щаслива та гуляй на волі.

Через рік повінчалися ми з Оксаною, поселився коваль з родиною в нашому селі, не схотів до свого пана повертатися. У нас був пан лютий, а там, мабуть, ще лютіший!

Придбали ми гуртом клапоть землі, хату сяку-таку поставили, згодом корівку купили і зажили…

Дід підвівся з землі, приклав долоню до чола, оглянув череду, зиркнув на сонце:

— Час корівок на свіжу пашу переганяти, хай попасуться, а там, дивися, й додому будемо збиратися.

— Діду, — запитав Юрко, — от ви прожили на світі більше ста років. А як ви вважаєте, що найбільш людині потрібно? За що вона повинна боротися, до чого прагнути?

— Оце запитав, — дід звів докупи стрішкуваті брови, — довго, хлопче, мізкувати треба, щоб відповісти на твоє запитання. Кожна людина до свого щастя прагне.

— А яке ж те щастя? — допитувався Юрко.

— Кажу тобі, що в кожного воно своє…

— Що ж ви, діду, за щастя вважаєте?

— Як тобі сказати, хлопче… Я так вважаю… Людина мусить себе господарем на землі відчувати, працювати чесно, не шукати кривих стежок, бо ті стежки завжди боком виходять. Для щастя дружина потрібна кохана та вірна, родина, діти. І ще мусиш добро людям робити, не для себе, а для людей жити! Що зробив за життя доброго — те й твоє! Отак я думаю, отак і намагався жити. І тобі, хлопче, раджу!

— А багатство?

— І багатство потрібне, — відповів дід, — тільки багатство всяке буває. Що чесною працею заробив — твоє! А нечесно нажите добро людину з пуття зводить! Це вже я достеменно знаю! Надивився за свій вік, як гонитва за багатством людей з пуття збивала, життя їм вкорочувала. Був у мене племінник, Федір. Кмітливий парубок, метикований. Прилаштувала його сестра лакеєм до молодого пана, до цього вже, що його в палаці на горищі недавно застрелили. Раділа Олена, думала, вивела сина в люди! Полюбив пан Федора, одягав його, як картинку. Розледащів Федір на панських харчах. Їсть, п'є, гуляє та пану годить! Часто казав я Федору: «Лишай, хлопче, свою службу! Чесною працею заробляй хліб!» Не послухав мене парубок. Після революції пан утік за границю і Федір за ним потягся. Згодом повернувся пан в село з німцями. І Федір з ними. І вже не просто Федір, а пан сотник! Почали німці отак, як і зараз, в селі свій порядок наводити: хто брав панське майно — неси і вези в економію. За грабунок одержуй двадцять п'ять шомполів! Я теж узяв у пана пару коней, воза, борону. Почала й до мене черга доходити. А Федір поцупив той список, де записано, хто що брав. Так у мене й зараз стос панських документів лишився. Лежать у скрині, пилом припадають. А тут знову червоні на панів натисли. Знову довелося пану тікати за границю! Так Федір цілий віз панського добра прихопив. Завернув у ліс, сховався в гущавині, переждав, поки пани подалі від'їхали. І додому! Каже: «Тепер, дядьку Матвію, і я пан! Фунтів п'ять золота дісталося! Є й паперові. Так я, дядьку, трохи у вас лишу, приховайте, хай полежать, почекають кращого часу! Я й вам золота вділю!» Вділив трохи. І клунок паперових грошей на горищі сховав. Не наші ті гроші — заграничні. Досі лежать на горищі, пилом припадають, а Федір пішов до Махна і наклав десь своєю дурною головою! Не привчили його змалку до чесної праці. Все він за багатством ганявся!

— Діду, а ви можете віддати мені ті гроші? — спитав Юрко.

— Навіщо вони тобі? — здивувався дід. — За них ніхто тепер і ламаного шеляга не дасть!

— Тут один німець, — відповів Юрко, — збирає старі гроші для колекції. І він може дати за них солі, борошна, сірників.

— За ті гроші? — недовірливо запитав дід. — Навряд щоб за них хтось щось міг дати!

— І спирту може вділити! — стояв на своєму Юрко.

— Навіщо мені той спирт, — нахмурився дід, — хай він горить білим полум'ям. Нема страшнішого лиха на землі, як горілка! Федору сивуха душу витруїла. І внук мій Гаврило до ручки спився. П'яним і замерз під шинком. П'ятеро сиріт лишилося. Не люблю я п'яниць, за людей їх не вважаю!

— Так горілку і в крамниці продавали, — здивувався Юрко, — на празник і тато, бувало, чарку вип'є, хоча він і не любив горілки, завжди скаржився, що від неї голова болить.

— Воно так, — спокійніше відповів дід, — дорослій людині на празник не гріх чарку випити. Я про тих говорю, хто щодня в горілці мокне! На них я ремствую! Я так вважаю, — сердито продовжував дід, — хто став п'яницею — той зрадник землі своєї, свого народу і дітей своїх зрадник! Він і не працює так, як треба, і родину свою не годує, і дітей своїх добру-розуму не навчає. І того, хто до чарки хилиться, всяка наволоч на свій бік перетягає, з пантелику збиває. Хто зараз пішов до німця служити? П'янюги та злодії! І Самсон, і Дереза, і Скрипаль щодня в чарку заглядали. Пропили свою честь та совість, іудами стали, — важко зітхнув дід. — Нема спокою від тих п'яниць-поліцаїв, лізуть у хату, вимагають: «Став чарку!» Нахваляються моїх правнучок в Німеччину забрати. Нема на тих поліцаїв погибелі! А гроші можеш взяти. Я тобі ще й спасибі скажу. Мені вони без потреби, лише місце на горищі займають.

Дід трохи помовчав, подумав, сказав лагідно:

— Ми з твоїм дідом, хлопче, були друзями. Убили його денікінці. Твій батько пішов до червоних, за те білі й застрелили твого діда — щось він наперекір офіцеру сказав, не захотів лагодити броньовика.

Старий приклав дашком долоню до чола, подивився на сонце:

— Час до озера корівок гнати. Хай нап'ються та додому!

Увечері родина Берегових зібралася за столом, розмовляли, а Юрко пригадував розповідь та обіцянку діда Матвія.

— Про що, сину, задумався? — запитала мати. — Пригадуєш розповіді діда Матвія? Я теж колись, як наслухалася його спогадів, мало сама не пішла шукати Червону Красуню. Навіть підмовила нашого тата, і разом ходили на Шляхетське болото шукати тайник.

— Що ж ви там знайшли?

— Нічого не знайшли, лише потомилися. А льохи під Білою вежею справді були. Там пани фальшивомонетню влаштували. Тепер ті льохи водою залиті. А розповіді про портрет Червоної Красуні — не вигадки! Колись, ще під час громадянської війни, Федір Пампушка, лакей пана Хоткевича, приносив у майстерню альбом — показував фотографії і запевняв, що вродлива дівчина у дивовижному одязі і є Червона Красуня!

— А де тепер той альбом?

— Не знаю! Мабуть, у Тимофія лишився, у Федорового брата. Там якісь зали на фотокартках зображені, келихи, зброя, картини, портрет козака Мамая. Усього не пам'ятаю, бо давно бачила.

Не спалося вночі Юркові — нарешті він дізнався про таємницю Червоної Красуні. Якщо правду сказав дід Матвій, партизани зможуть проникнути в казарму «чорних кентаврів». Завтра піде з Лесею до чередника, візьме в нього папки з документами, гроші. І віднесе ті фальшиві фунти Маєру. Варто буде навідатися й до Тимофія Пампушки, проглянути альбом. Може, серед панських документів і план підземелля знайдеться.

Уранці Юрко насипав торбу солі, запропонував Лесі:

— Як хочеш, ходім до діда Матвія, візьмемо гроші та документи.

Леся одягла старий піджак, широку спідницю, запнулася сірою приношеною хусткою. На майдані довелося зупинитися, бо їм перепинили дорогу чорні фургони, що повзли на Митрикове поле.

— Що вони щодня возять? — спитала Леся.

— Солдатів навчають на полі,— зневажливо відповів Юрко.

— Страшні які машини — великі, чорні, похмурі.— І раптом дівчина заговорила про інше: — А навіщо тобі ті паперові гроші? І взагалі ти якийсь дивний. Учора, як дід розповів, що в Червоної Красуні є вінок, а в тому вінку секретні замки приховані, ти аж промінився від радості. Чого тебе так хвилюють розповіді про підземелля та палац? Невже ти сподіваєшся заволодіти панськими скарбами?

— До скарбів мені байдуже, хоча цікаво було б подивитися, а знати таємницю підземелля треба.

— Ти думаєш, що всі ті підземелля справді існують?

— Звісно, існують, — впевнено відповів хлопець, — у нас все село стоїть на кам'яних виробках. І навколо села лишилися старі каменоломні. В одній з них є давній монастир, ще з часів Київської Русі; там ченці велику бібліотеку сховали.

— Яку бібліотеку?

— Як хан Батий напав на нашу землю, от вони й сховали пергаменти.

— І ти сподіваєшся відшукати?

— Просто розповідаю, цікаво…

— А нащо тобі паперові гроші?

— Їх треба Маєру віддати, хоча вони й фальшиві.

— Навіщо?

— Так треба, Лесю, бо від цього фашиста дуже багато залежить. І я мушу бути для нього потрібною людиною.

— Так ті ж гроші фальшиві. Навіщо йому папірці?

— Маєр їх перепродує і має від цього добрий зиск. У нього є можливість видати їх за справжні.

— Не можу я зрозуміти фашистів, — зневажливо промовила дівчина, — і не соромно йому фальшиві гроші перепродувати. Подумай, Юрку, мій татко — командир Червоної Армії — торгує фальшивими грішми. І уявити таке неможливо!

— Вони ж фашисти, у них свої погляди на життя, для них основне — нажива! За золото, за багатство все продадуть! Фашисти оголосили себе вищою расою, а всі інші народи, мовляв, неповноцінні! І найбільше вони ненавидять нас, радянських людей. Гітлер пообіцяв своїм офіцерам маєтки на Україні. І фашисти «виборюють» життєвий простір, «очищають» його від нас, навіть дітей не жаліють! Он скільки людей убили на Олефіренковій леваді!

— Навіщо ти так запобігаєш перед Маєром?

— Щоб увійти до нього в довір'я і знати наміри наших ворогів… Отут мені й допоможуть фальшиві фунти.

На подвір'ї діда Матвія поралася його правнука. Побачивши Лесю та Юрка, запросила їх до хати. Хлопець подав тітці торбу:

— Солі вам трохи приніс… Тітка радісно сплеснула руками:

— Спасибі! Без солі живемо… Де ж це ти, Юрку, роздобув?

— У німців виміняли за вишиту сорочку.

— Заходьте до хати, сьогодні і дід Матвій дома, відпочиває.

Юрко з Лесею зайшли до хати, привіталися з дідом.

— Ти, Надіє,— озвався чередник, — віддай хлопцеві гроші, оті, що їх колись Федько на схованку приніс. Ти все надокучала: «Викиньте, діду!» І папери оті, що в голубій папці, віддай Юрку. Хай молоді про панське життя прочитають.

Тітка Надія покликала Юрка в сіни, кивнула на драбину:

— Лізь на горище. За лежаком у кутку побачиш мішок. Там гроші. Як поклав їх колись Федір, то там вони і пролежали роками. А про Федора ні слуху ні духу! Діставай мішок, а я тобі папери знайду — вони в мене в скрині.

Юрко виліз на горище, призвичаївся до мороку, оглянувся навколо. Прямо перед ним стояла картина, покрита пилюкою, крізь яку прозирало вольове обличчя. Хлопець підійшов до лежака і в кутку побачив великий брезентовий мішок. Струсив з нього пилюку, остюки і скинув у сіни. Клунок, гепнувшись, розв'язався — і на підлогу випала пачка туго перев'язаних купюр.

Тітка Надія винесла з комори папку, зав'язану шнурками, витерла її ганчіркою, поклала на стіл:

— Беріть та читайте! А як хочете, то й забрати можете. Тепер ці папери нікому не потрібні. Я почала читати і нічого не збагнула. Там списки людей, яких вже давно й на світі немає. У нас ще одна така папка була — миші сточили.

Юрко попросив в діда Матвія тачку, привіз клунок з грішми додому, сховав його в коморі. Потім розгорнув папку. Зверху на паперах лежав зошит у коленкоровій обкладинці. На першій сторінці чітким красивим почерком було написано: «Список жителів села Відрадне та навколишніх хуторів, які є більшовиками або ж активно співчувають їм, допомагають червоним повстанцям». Першим у списку стояло прізвище Петра Кожухаря. Навпроти дрібним почерком було написано: «Активний учасник революції 1905 року. Більшовик. Брав участь у штурмі Зимового палацу. Прибув на Україну з мандатом Леніна для підготовки повстання проти Центральної ради, поділив між селянами землю пана Хоткевича». Далі значилися прізвища ще багатьох мешканців села Відрадного.

Під списком було зроблено запис: «Матеріали про вороже настроєних жителів села Відрадне, одержані мною від Юхима Щупака, Панаса Олефіренка, Гната Ситарчука, Лаврентія Шудрі, Трохима Підошви». І внизу підпис: «Працівник державної варти сотник Олексій Марчук. 21 березня 1918 року».

— А де тепер всі ці люди? — прочитавши список, запитала Леся.

— Полягли за Радянську владу. Їх усіх постріляли та порубали петлюрівці, денікінці, білополяки, кайзерівці. Я не раз чув прізвища цих людей.

Юрко поскладав папери, зав'язав папку, сховав її в коморі за старими рамами, сказав дівчині:

— Зараз піду до Маєра, розповім про знайдені гроші і попрошу перепустку в Київ.

Хлопець кинув у кошик кілька пачок хрускотливих купюр, взяв посвідчення і пішов до палацу.

Вартовий есесівець уважно прочитав посвідчення, підозріло поглянув на кошик, прикритий вишитим рушником, зайшов у будку, почав дзвонити по телефону. Невдовзі до воріт підійшов офіцер і запитав:

— Хто хоче бачити пана штандартенфюрера?

— Ось цей хлопчик, — показав вартовий на Юрка, — він має перепустку.

Шарфюрер теж підозріло оглянув кошик, прочитав посвідчення і привітно гукнув:

— О, Юрген Берг! Радий познайомитися з рятівником солдатів охоронного батальйону! Проходь! Зараз я доповім про тебе пану Маєру!

Маєр був у своєму робочому кабінеті, побачив Юрка, підвівся з-за столу, радісно сказав:

— Я висловлюю тобі велику подяку за врятування солдатів фюрера! Штурмбанфюрер гер Лернер розповідав мені… Ти, Юрген, справжній фольксдойч і одержиш нагороду! До речі, завтра до нас приїздить кореспондент газети «Солдат СС», він писатиме про тебе, Юрген! Завтра о дев'ятій годині Франц приїде до вас і привезе тебе в палац. Газету «Солдат СС» читає фюрер. І, можливо, прочитає нарис про героїчний вчинок Юргена Берга.

— Пане Маєр, — промовив Юрко, — я натрапив на іноземні гроші і вирішив принести їх вам.

— Фунти стерлінгів, — радісно проказав Маєр, — це чудово! Давай поглянемо на твою знахідку!

Маєр замкнув двері, дістав з тумби газету, надруковану жирним шрифтом, розіслав її на столі. Остання сторінка газети була заповнена оголошеннями в траурних рамках. Над кожним оголошенням чорнів хрестик — повідомлення про загибель на Східному фронті високопоставлених гітлерівців.

Маєр взяв кошик, виважив його у руці, поспіхом вихопив одну пачку грошей, поглянув на неї — застигле лице ожило, на тонких губах з'явилася усмішка.

— Це фунти стерлінгів! — пошепки озвався він, і його голос затремтів від стримуваного хвилювання. — І це все, що тобі пощастило знайти?

— Ні, пане Маєр, у мене цілий мішок. Важкий! Я не зміг принести. Узяв трохи, щоб показати. Мені віддав ці гроші старий Матвій Загорулько. Я відніс йому трохи солі, і він був дуже радий.

— Чи не лишив дід грошей собі?

— Ні, пане Маєр, він віддав все, що в нього було, жодного папірця не приховав! Навіщо йому цей мотлох?

Завжди стриманий і врівноважений гестапівець, почувши останні слова свого співрозмовника, засміявся:

— Дивні дива творяться на землі: у глухому поліському селі, загубленому серед непрохідних боліт і трясовин, далеко від культурних центрів, виготовлялися фунти стерлінгів, які майже неможливо відрізнити від справжніх! І цей скарб вважається нікому не потрібним мотлохом! А це — золото!

Маєр поклав пачку купюр у кошик, прикрив її рушником, запитав:

— А де решта?

— У нас, пане Маєр, я лишив клунок у коморі. Їх там ніхто не чіпатиме. Вони нікому не потрібні. Адже за них нічого не можна купити. — Хлопець ніяково посміхнувся: — Пане Маєр, я пообіцяв дідові за ці гроші дати трохи борошна.

— Гаразд, — милостиво кивнув фашист, — Франц привезе вам сіль, борошно, макарони, консерви! Завтра ти, Юрген, одержиш особисту зброю. Велика Німеччина, — з пафосом промовив Маєр, — не забуває своїх вірних синів і щедро відзначає їх звитягу. Штурмбанфюрер гер Лернер задоволений твоєю поведінкою. Він бачив, як ти взяв автомат у забитого солдата і хоробро зустрів натиск бандитів.

Маєр похапцем відчинив металевий сейф, сховав купюри, підняв телефонну трубку:

— Франц, приготуй машину! Через п'ять хвилин їхати. Фашист дбайливо розчесав своє рідке рудувате волосся, подумав, дістав із шухляди столу дві барвистих коробки з цукерками, загорнув їх у газету, поклав у кошик:

— Зараз ми поїдемо до вас. Я мушу забрати решту, бо не матиму спокою, поки всі фунти стерлінгів не лежатимуть у моєму сейфі. Завтра я, Юрген, зроблю відповідні підрахунки, і ти одержиш свою частку. Ми є компаньйони і мусимо вести чесні розрахунки. Ми маємо добрі успіхи. Можливо, нам пощастить проникнути і в скарбниці власника цього маєтку, натрапити на його фальшивомонетню.

— Пане Маєр, — шанобливо звернувся Юрко, — у мене є до вас велике прохання.

— Я слухаю тебе, Юрген!

— Мені треба поїхати в Київ. Для сім'ї необхідно придбати одяг, взуття, гас, сірники. Обносилися — взимку нам ні в чому буде вийти на вулицю,

— Тобі потрібна перепустка?

— Так, пане Маєр.

— Завтра ти її одержиш. Зараз ми їдемо до вас, я мушу взяти решту фунтів стерлінгів.

Через десять хвилин «опель» зупинився біля воріт Берегових. Маєр зайшов у хату, подав руку матері:

— Тепер я ваш довічний боржник. Ви вчасно подарували медаль, яка врятувала мені життя. Неймовірний випадок, але це так!

Маєр дістав з кошика, який тримав Юрко, коробки з цукерками, поклав їх на стіл, звернувся до матері:

— Прошу вас прийняти мій скромний подарунок. Юрко витяг з комори клунок з грішми, поставив його на ґанок, зайшов у хату:

— Пане Маєр, я можу віднести клунок до машини?

Фашист поспішно подав матері руку, привітно кивнув і швидко вийшов з хати, оглянув клунок, наказав водієві:

— Франц! Допоможи Юргену занести вантаж в машину.

Маєр, як зачарований, дивився на мішок, і його круглі як у риби, очі стали ще круглішими.

Через годину водій Маєра Франц привіз два мішки солі, мішок борошна, паперовий пакет з макаронами і чотири банки м'ясних консервів.

Франц допоміг внести продовольство в комору і сказав:

— Тепер, Юрген, зроби мені невеличку приємність.

— Яку, пане Франц?

— Гер Маєр сьогодні в доброму гуморі. Він дозволив мені затриматися, відпочити, побути на річці, і я хочу половити раків.

— Зараз і підемо, — погодився Юрко, — раків у Прип'яті вистачає.

Юрко заходився показувати, як треба шукати пічурки, і, намацавши великого рака, витягнув його з води і викинув на берег. Той порачкував по піску.

— Отак ловлять раків, пане Франц!

Солдат підійшов до берега, засунув руку в пічурку, висмикнув її з води і перелякано затріпав нею. На його вказівному пальці теліпався великий рак. Нарешті він розтулив клешні і плюхнувся у воду.

— Ні, Юрген, я не буду ловити, — розгублено мовив солдат, — тут треба мати досвід. Рак знову схопить мене за палець.

— Ви його відривайте, кидайте на берег. Раки можна ловити підсакою. Але витягати їх з пічурок найцікавіше.

Години за три Юрко наловив відро раків, і задоволений солдат поїхав у палац. Галина Іванівна осудливо оглянула привезені мішки та коробки, докірливо похитала головою:

— За які послуги, Юрко, ти одержуєш від німців такі подарунки? Дивися, хлопче, щоб не довелося відповідати за Маєрові консерви!

Перед настанням комендантської години Юрко пішов до Трохима Свічки.

— На який день брати перепустку в Київ? — запитав лісника. — Я сьогодні був у Маєра, він пообіцяв завтра видати мені перепустку.

— Бери на наступну середу. Виїдемо через чотири дні. Думали раніше, а воно й не вийшло. У мене перепустка на середу. Зранку й поїдемо.

О восьмій годині ранку приїхав Франц, вніс в хату великий, трохи потертий чемодан, поставив його на підлогу:

— Це нове обмундирування! Одягайся хутчіше, і поїдемо в палац. Тебе чекає кореспондент газети «Солдат СС». Він приїхав до нас з Берліна. Ти постарайся побільше розповісти йому про свій подвиг. Газетярі люблять, коли їм розповідають щось незвичайне.

У чемодані було дві пари нового есесівського обмундирування, дві пари черевиків, чоботи, пістолет в рудій ремінній кобурі, автомат з двома запасними ріжками. Юрко одягнув чорний, дбайливо випрасуваний мундир, од якого неприємно несло карболкою, і сказав матері:

— Поїду в палац.

— Чого ти туди поїдеш?

— Прибув кореспондент, хоче написати статтю про бій в селі Дібровному.

Галина Іванівна осудливо поглянула на мундир, скрушно похитала головою.

У кабінеті Маєра Юрка чекав вертлявий фашист.

Під його тонкою, сухою, трохи зморщеною шиєю теліпався білий хрест з чорною обводкою.

Маєр привітався з Юрком, сказав вертлявому:

— Гер Фіхте, прошу вас познайомитися з героєм бою Юргеном Бергом. Оце і є рятівник солдатів охоронного батальйону дивізії «Вікінг». Він хоробро бився з бандитами, як справжній солдат фюрера.

Той підійшов до Юрка, подав руку:

— Я радий познайомитися з юним героєм і розповісти про його хоробрість читачам. Нашу газету читає фюрер! І це велика честь для тих, чиє ім'я потрапляє на її шпальти.

— Пане Маєр, — звернувся кореспондент до фашистського полковника, — я просив би вашого дозволу порозмовляти з Юргеном наодинці. Якщо ви дозволите, ми поговоримо з ним на чистому повітрі, у невимушеній обстановці. Мені цікаво буде почути розповідь про бій «вікінгів» серед непрохідних боліт та лісів.

— Будь ласка, пане Фіхте! — люб'язно погодився Маєр, — Ви наш гість, і ваше бажання — закон. Ви можете піти в парк, пройтися алеями, порозмовляти на березі озера.

Юрко з кореспондентом вийшов на подвір'я палацу і повів його в глиб парку.

— Який чудовий парк! — проказав газетяр. — Оригінальне поєднання дикої природи і мистецького творіння людських рук!

Юрко уважно оглянув подвір'я. Навпроти палацу стояли чотири танкетки. На галявині під муром вишикувалися чорні фургони. Їх було п'ять. Це були ті, що возили диверсантів на Митрик.

— Я хочу почути твою розповідь, — глянув на юнака гість, — про бій солдатів фюрера з лісовими бандитами. Ти, Юрген, мусиш розповісти мені про подробиці цієї нерівної битви.

Юрко почав розповідати про бій в селі Дібровне і непомітно підводив німця до кінця галявини, де знаходилася чавунна решітка. Над нею ріс розлогий кущ бузини. Решітка повністю була схована під опалим листям, сухим паліччям, мулом, що його нанесли дощові води.

Фіхте уважно слухав розповідь, час від часу робив якісь помітки в своєму записнику.

— Що ти відчував, — запитав есесівець, — коли вас примусили викопати собі могилу і кинули в кам'яний льох?

— Нічого я не відчував, гер Фіхте, — мене так побили жінки, що я ніяк не міг прийти до тями. У мене розпухло лице і дуже боліла голова.

Фіхте зробив запис і запитав Юрка:

— Як багато було лісових бандитів, і як вони були озброєні?

— Їх було дуже багато, гер Фіхте! Вони повністю оточили наш батальйон. У них були автомати, кулемети, гранати, їх було значно більше, ніж солдатів фюрера.

— Як тобі пощастило врятувати приречених на загибель солдатів?

Юрко коротко розповів, що було в льоху, пояснивши, що його надоумив Лернер.

— Чудово, Юрген! Ти справжній герой, хоробрий солдат фюрера! Тепер я зроблю кілька знімків для нашої газети.

На подвір'я прийшли есесівці, вирятовані Юрком з льоху, на чолі їх став Лернер, блідий, схудлий; він, мабуть, ніяк не міг отямитися після невдалого бою та мандрівки по нічному болоті. Фіхте зробив з десяток знімків. Він сфотографував окремо Лернера, Юрка, ще одного офіцера в новій формі штурмфюрера військ СС.

Потім Фіхте зробив груповий знімок біля танкеток, у центрі есесівців знаходився Лернер, поряд з ним — Юрко у своєму новому, трохи завеликому мундирі.

Після фотографування до Юрка підійшов Франц:

— Юрген, гер Маєр наказав тобі зайти в його опочивальню. Ходімо!

Маєр чекав на Юрка у Зоряній кімнаті. На стінах, освітлених сонцем, виблискували мідні зірочки, сяяли на стелі, привертали до себе Юркову увагу. Крізь вузьке відчинене вікно в кімнату повівав прохолодний вітерець з Прип'яті.

Маєр сидів за столом. Водій залишив Юрка в Зоряній і, спитавши дозволу, вийшов з кімнати. Фашист запросив хлопця сідати, потім радісно проказав:

— Я сьогодні майже цілу ніч підраховував наш скарб — це було надзвичайно приємне заняття. Ми маємо триста тисяч фунтів стерлінгів. Після успішної реалізації я вручу тобі п'ять процентів. І це будуть не фальшиві фунти, а справжні долари! — Маєр поглянув на Юрка, замовк, не розуміючи, стенув вузькими плечима: — Ти дивна людина, Юрген! Я не бачу на твоєму обличчі радості. Ти з часом можеш стати надзвичайно багатою людиною. Ти будеш мати справжні долари!

— Навіщо мені долари? — промовив Юрко. — За них все одно нічого не можна купити!

— Я маю можливість, — Маєр відкинувся на спинку крісла, — виплатити належні тобі п'ять процентів окупаційними марками. І виплатити сьогодні. Зараз. Ти можеш поїхати в Київ і купити на них все, що тобі потрібно, — Маєр задумливо потарабанив пальцем по полірованій поверхні письмового столу, — але мушу сказати тобі відверто, що це занадто нерівноцінний обмін. Беручи марки, ти багато втратиш в майбутньому. Долари — надзвичайно цінна валюта! Надзвичайно!

— Я з радістю візьму окупаційні марки!

— Хай буде так! — Фашист відчинив сейф, дістав кілька пачок окупаційних марок, перерахував їх, потім додав до них ще п'ять пачок і сказав: — Я віддаю тобі, Юрген, двадцять тисяч марок! Пізніше я порахую все точніше! Ти можеш їхати в Київ і купити потрібні речі. Перепустка теж готова! Ти повинен лише назвати число, коли маєш виїхати в Київ, і назвати день повернення.

— Я хочу поїхати в середу. І в неділю повернуся.

Маєр подав хлопцю папірець з чорним розпластаним орлом:

— Ти можеш їхати! Дозвіл на провезення продовольства візьмеш в коменданта Штарка. Я потелефоную йому, щоб він теж виписав тобі трохи продуктів. Чи подобається тобі новий мундир?

Юрко підхопився з стільця, відповів ніяково:

— Прошу вибачити мені, пане Маєр! Я не подякував вам за цей дарунок! Це чудове обмундирування. І спасибі вам за пістолет та автомат! Жителі села дізналися про мою участь в бою за село Дібровне, і тепер мені необхідно мати зброю.

— За свою хоробрість, — урочисто промовив Маєр, — ти одержиш велику нагороду! Їдь у Київ. Після твого повернення ми зустрінемося і поговоримо про таємниці Червоної Красуні. Я певен, що з часом нам пощастить потрапити до фальшивомонетні пана Хоткевича. Я дещо довідався про цю таємницю. Ми поговоримо, коли повернешся з Києва. Бажаю тобі, Юрген, успішної поїздки!

У середу до воріт під'їхав Свічка на возі, запряженому парою коней, постукав пужалном у відчинене вікно:

— Доволі спати! Час їхати!

— А де староста? — запитав Юрко.

— Прихворів трохи, вирішив дома перебути. А нам того й треба, — Свічка підморгнув Юркові,— ми й без старости впораємось!

Лісник допоміг повантажити на віз мішок борошна, кошик з яйцями, торбу з харчами, зачекав, поки Юрко одягнувся і вийшов на вулицю в чорному есесівському мундирі, на жовтому ремені висіла кобура з пістолетом.

— Ого! — вигукнув Свічка, — для такого пана фаетон потрібен, а не така гарба, як у мене!

На пропускному пункті перед смугастим шлагбаумом стояли есесівці, старанно перевіряли всіх, хто йшов або їхав у Київ.

Юрко подав офіцерові посвідчення, видане Маєром, перепустку, дозвіл коменданта Штарка на провіз продовольства, той наказав солдатові:

— Пропустити!

Київ скидався на вимерле місто. На вулицях виднілися лише поодинокі перехожі. І ті злякано тислися до стін зруйнованих будинків, готові при першій небезпеці чкурнути у темні провалля.

— А тепер куди податися? — запитав Свічка Юрка. — Мені наказано виконувати твої розпорядження.

— Давайте, Трохиме Сергійовичу, — запропонував Юрко, — заїдемо до моїх знайомих, я передам їм продукти, а потім — у Покровський монастир.

Коні поволі рушили з місця, і віз з гуркотом покотився по брукованій вулиці. Незабаром зупинилися перед сірим приземистим будинком з вибитими вікнами, сяк-так заладнаними диктом. Юрко увійшов у напівтемний коридор. Тут була кімната Каті. Перед знайомими дверима Юрко зупинився, постукав, зачекав і знову постукав.

— Хто там? — почувся голос Катаної матері.

— Поліція! — німецькою мовою вигукнув Юрко. — Відчиняйте! Шнель!

За дверима брязнув ланцюжок, двері прочинилися, з-за них визирнула перелякана Анастасія Іванівна. За нею стояла Катя. Юрко швидко ввійшов в темний передпокій, дівчина відразу впізнала його:

— Мамо! Це ж Юрко!

— Який Юрко?

— Наш! Із села! Я його зразу впізнала! Заходь, Юрку!

Хлопець зайшов до кімнати, слідом за ним — Катя й Анастасія Іванівна. У кімнаті було світліше. Анастасія Іванівна ніяк не могла заспокоїтися, підозріло оглядала німецький мундир, запитала стримано:

— Ти що? В їхньому війську служиш?

— Ні, Анастасіє Іванівно, — лагідно відповів Юрко, — ніде я не служу! І ви мене не бійтеся! Я, слово честі, не фашист!

— Звідки ж у тебе ця форма? — допитувалася стривожена Анастасія Іванівна.

— У нас на квартирі стоять есесівці, вони мені й подарували цей мундир.

Юрко скинув френч, повісив його на спинку стільця, заніс у кімнату борошно, хлібину, шматок сала. Подумав, дістав з кишені пачку окупаційних марок, поклав на стіл:

— Це вам!

Анастасія Іванівна підозріло оглянула продукти, помацала мішок з борошном, сказала розгублено:

— Борошно! І грошей стільки! Де ти, хлопче, береш гроші, борошно, сало? Хто ж ти такий? І чого ти навіз нам стільки добра? Чи, може, тебе до нас хтось підіслав?

— Ніхто мене не підсилав, — ображено відповів Юрко, — хто б мене міг підіслати? Просто хотів вам допомогти, бо знаю, що голодуєте! Як ви мені не довіряєте… більше до вас не буду заходити.

— Навіщо ти, мамо, Юрка ображаєш, — розгнівано сказала Катя, — він нас від голоду врятував, а ти таке кажеш!..

— Дожилася, — образилась Анастасія Іванівна. — Прийшов Юрко в німецькій формі, привіз стільки продуктів, дав пачку грошей. І нічого не питай!

— Нема чого питати, — впевнено відповіла Катя, — хіба ж ти не знаєш, хто такий Юрко? Я ж сама бачила, як він взимку на базарі безкоштовно роздавав голодним жінкам картоплю. І нам допоміг! А сам був у благенькі чобітки взутий. Я ж бачила!

Катя вдячно глянула на Юрка, сказала:

— Спасибі тобі, що нас не забуваєш! І за хліб спасибі! От Мишко зрадіє, як побачить, стільки хліба. Де ти зупинився?

— Поки що ніде.

— Лишайся в нас!

— Не можна, Катю, треба на базарі поторгувати. Я ще до вас зайду. А ви, Анастасіє Іванівно, на мене не ображайтеся! Вибачте, що я так невдало пожартував, гукнув «поліція», налякав вас і Катю!

Переїхали Лук'янівку і зупинилися під брамою Покровського монастиря. Юрко запитав Свічку:

— Що далі робити? Лейтенант сказав, що треба їхати у Покровський монастир. А пароль ви скажете.

— Іди, Юрку, — промовив лісник, — і питай послушницю Серафиму. Запам'ятай пароль: «Просив отець Никодим передати дві проскурки». І відповідь на пароль: «Як здоров'я отця Никодима?»

Юрко пішов на подвір'я монастиря, побачив молоду черницю, запитав, де можна знайти послушницю сестру Серафиму. Та злякано кліпала віями, сумирно дивилася в землю, а тоді вказала на ветхий двоповерховий будинок:

— Там!

Черниця пішла в монастир, а Юрко зайшов у темну затхлу будівлю. За столом сиділа стара черниця у високому чорному клобуці, запитала:

— Що пан хоче? Чого він прийшов у нашу святу обитель?

— Мені потрібна послушниця сестра Серафима.

— Зараз покличу.

Хвилин через п'ять черниця повернулася з молоденькою, невисокою на зріст послушницею.

Юрко поглянув на неї — і пароль тут же випурхнув із голови. Перед ним стояла дівчина з села Дібровного, яка подряпала йому лице і вискубла півчуба. Вона теж впізнала Юрка, зблідла від несподіванки і перелякано крикнула:

— Ти? — аж відсахнулася від хлопця, але відразу отямилась і сумирно спитала: — Що потрібно панові солдату? Про що він хоче розмовляти з послушницею Серафимою?

Юрко не чекав на таку зустріч і теж спершу розгубився, хоча й тримався, але пароль вилетів з голови. Він поглядав то на стару черницю, то на молоду послушницю, нарешті сказав:

— Отець Никодим просив передати його благословення. Слабує він дуже.

Дівчина недовірливо зиркала на Юрка, але запитала спокійно:

— Що ж передав отець Никодим?

— Своє благословення і гроші,— на ходу вигадував Юрко, — і просив відслужити молебень за його здоров'я. Прошу пані послушницю вийти зі мною на подвір'я, я маю щось розповісти наодинці.

Стара черниця на знак згоди кивнула і запитала солодким голосом:

— Скільки ж грошей передав сестрі Серафимі отець Никодим?

— Сто марок!

— Хай бог пошле здоров'я отцю Никодиму, а ми помолимося за його одужання і передамо йому святі проскурки.

Послушниця вслід за Юрком вийшла на подвір'я і насторожено дивилася на хлопця, ніби хотіла зазирнути йому в душу своїми великими блакитними очима. Від хвилювання в неї зрадливо тремтіли руки, і вона, щоб приховати свій переляк, ховала їх в глибокі кишені широкого плаття. Потім, тамуючи розгубленість, запитала:

— Так що ж передав мені отець Никодим?

— Зачекай! Не сподівався тебе тут зустріти, ніколи б не подумав, що ти послушниця. Дай мені з думками хоч трохи зібратися.

Дівчина, сполохано дивлячись на нежданого гостя, настирно допитувалася:

— Так що ж передав мені отець Никодим? Чого пан не відповідає?

— Отець Никодим просив передати дві проскурки.

Обличчя дівчини проясніло, вона полегшено зітхнула і довірливо запитала:

— Як здоров'я отця Никодима? — і тут же сказала: — Ви, мабуть, по товар прибули? Правда?

— Так.

— Зачекай мене, я зараз! Скажу сестрі Пелагеї і візьму проскурки для отця Никодима.

Хвилин через п'ять послушниця вийшла на подвір'я, ніяково зиркнула на хлопця, запитала:

— Не сердишся на мене, що я тобі у чуба вчепилася? У мене й думки не було, що ти підпільник! Так уже вийшло, — розгублено вела далі дівчина, — і ти не ображайся!

Довірливо поглянула на Юрка, сказала несподівано:

— Ти мені снився недавно! Слово честі! Ніби йдеш по широкій польовій дорозі, а в мене автомат! Я стріляю і ніяк в тебе влучити не можу! Стріляю і плачу від злості!

— Сни в тебе, — покрутив головою Юрко, — зовсім не божественні. Черницям, як говорив один чоловік, мусять райські сади снитися. А ти в людей з автомата стріляєш. Гріх!

— Я така послушниця, — посміхнувшись, промовила дівчина, — як ти есесівець! Хочеш не хочеш, а мусиш до пори носити це остогидле вбрання. Якби мені хтось до війни сказав, що я буду послушницею, ніколи б не повірила! Як там Павло Павлович поживає? Чи не хворіє?

— Хворіє потроху. Рана на нозі не гоїться. І виразка шлунку не дає спокою. Але він своє діло робить!

— Передаси йому привіт. Скучила за ним, а в село не велено мені заходити. Одна наша послушниця як потрапила в це Відрадне, так нема про неї й чутки. Ти передай батькові, щоб він берігся, не забував, що в нього діти малі.

— Якому батьку? — вражено запитав Юрко. — Павло Павлович твій тато?

— Мій! — відповіла дівчина. — Чого ти так здивувався? Ти думаєш, він справжній кравець? У мене татко — військовий. Це зараз він став кравцем, а я — послушницею, бо так треба. Фашисти дозволяють послушницям ходити по селах, перепустки видають, велять продавати людям хрестики, ікони, свічки, молитовники. Пішла я у Дібровне, треба було мені терміново відвідати це село, а тут карателі. Схопили і погнали на Татарський острів. Дівчата як почули, куди їх фашисти повели, ледве не побожеволіли з страху! Ти нічого не чув про цей острів?

— Там зараз фашисти. І близько нікого не підпускають. Кого помітять — стріляють без попередження.

— Відбили нас партизани, — озвалася дівчина, — зразу за селом напали на фашистів. І людей з палаючої церкви вирятували. Так це ти, мабуть, і партизанів повідомив, що карателі будуть палити село?

— Я.

— Спасибі, допоміг людей врятувати. І мене з полону вирятував. А я тобі так подякувала. Тебе як звати?

— Юрко.

— А мене Клара. Тепер будемо знайомі. А ти, Юрку, артист!

— Чого це ти мене в артисти записала? — здивувався хлопець.

— Ти справжній артист, — переконливо промовила Клара, — ніколи б не подумала, що ти підпільник, виконуєш доручення партизанів. Так уже запопадливо гнувся ти перед цибатим есесівцем. І перекладав з повагою та улесливістю. «Пан штурмбанфюрер вам наказує,— незлобиво перекривила Юрка, — зараз вас поведуть на Татарський острів. Ви мусите покірно виконувати накази німецьких солдатів. За прояв найменшої непокори винні будуть розстріляні». І голос у тебе був такий, що, здається, зараз упадеш на коліна і будеш молитися на того фашиста. — Дівчина зиркнула на Юркове насуплене обличчя і вже примирливо: — Ти не ображайся! Я навіть заздрю тобі, що вмієш так перевтілюватися. Справжній фольксдойч, перекладач-есесівець. А з мене нікудишня послушниця. Карають мене черниці, а толку ніякого! То не так глянула, то нема шанобливості в голосі, то не так ігумені поклонилася. І розвідниця з мене нікудишня. Побачила тебе — злякалася, руки тремтять, ледве мову не відібрало.

Дівчина сіла на віз, показувала Свічці дорогу. Коли приїхали на Щекавицьку вулицю, звеліла зупинити коней біля високих червоних воріт.

Постукала у дубову хвіртку.

Невдовзі на вулицю вийшов однорукий високий чоловік з довгим білявим чубом, який спадав на високе випукле чоло. Чоловік перекинувся кількома словами з Кларою, відчинив ворота, запросив заїжджати на подвір'я. Він подав Свічці та Юрку руку, сказав.

— А ми вас ще позавчора чекали. Уже й хвилюватися почали. Товар приготували, а покупців немає!

Клара, не заходячи в хату, запитала Юрка:

— Може, проведеш мене трохи?

На вулиці дівчина спитала:

— Де гроші, які передав батько?

— Які гроші? — здивовано озвався Юрко.

— Ти ж казав при сестрі Пелагеї, що отець Никодим передав сто марок.

— Так то я вигадав, — пояснив хлопець, — з переляку набалакав, як тебе побачив.

— Даремно ти про гроші набалакав, — засмучено промовила дівчина, — тепер ніяк не повірять мені черниці, скажуть — присвоїла. Знову примусять цілу ніч поклони бити.

— Не журися, — заспокоїв Клару Юрко, — у мене повна кишеня марок, я тобі дам скільки треба.

Хлопець витяг пачку грошей, простягнув дівчині:

— На, бери! Тут має бути тисяча марок. Віддаси трохи черницям і собі залишиш. У тебе є менші братики та сестрички?

— Є. Два брати і три сестрички.

— А як у вас з харчами?

— Як у всіх! Бідуємо, бо в місті голод. Як піду на села — принесу трохи борошна чи буханець. Отак і живемо!

— А твій батько нічого й не казав, я ж міг би вам привезти трохи продуктів. У мене було борошно, сало, я знайомим віддав.

— Ти краще до нас не потикайся, — озвалася дівчина, — щоб твої відвідини не кинулися комусь в очі. У місті почалися арешти підпільників, а мій батько — комуніст, може тобі бути неприємність.

Юрко дістав з кишені ще одну пачку марок, подав дівчині:

— Візьми, Кларо, хоч трохи собі харчів якихось купите. Я б тобі й більше дав, але решта грошей лишилася в кошику.

— Вистачить, — радісно мовила дівчина, — тепер нам буде за що хліб купити, а там я знову піду на села.

Сховавши марки, Клара притишила крок:

— Як повернешся додому, підеш до батька і скажеш, що материного брата дядька Григорія забрало гестапо. І Білаша забрали, і Грушу. Запам'ятав прізвища?

— Запам'ятав.

— І передай батьку, що в загоні Коваленка діє провокатор. Кличка — Рудий. Про це повідом негайно. Цей Рудий з військовополонених, його гестапівці ще у вересні 1941 року в шпигуни завербували. Він видає себе за танкіста, пораненого під Воронежем. Груша перед розстрілом передав повідомлення через одного підпільника, той наглядачем у Лук'янівській в'язниці працює. Так Грушу допитували, катували, вимагали, щоб він назвав явки, прізвища відомих йому підпільників. Той знепритомнів, гестапівці лишили його на підлозі, а самі палили сигарети, перепочивали. Груша прийшов до тями й почув розмову гестапівців. Він викладач німецької мови і все зрозумів.

— Про що ж говорили німці? — запитав Юрко.

— Не перебивай, вислухай, а потім будеш питати. Я боюся, щоб нічого не пропустила, не забула. Днів п'ять тому з Києва в ваші ліси повинна була вийти група підпільників, їх місце збору — ліс під селищем Ірпінь. Там є дот, от біля нього і мали зібратися наші підпільники і звідти вирушити в загін Коваленка. Там їх і оточили гестапівці. Майже всі вони загинули, а кілька чоловік потрапили в полон. Чоловік десять підпільників арештували дома, в тому числі й Грушу. Кажуть, їх видав агент Рудий, який зараз перебуває в партизанському загоні Коваленка. Про все розкажи батькові! Це дуже важливо!

— Про все розповім, Кларо, не турбуйся!

— Тепер повертайся. Будь здоровий, Юрку, не згадуй лихом бідну послушницю!

Хлопець повернувся до хати. Господар розповідав Свічці:

— Товар приготували! Трохи краму, сірників, солі, сотню кіс, гребінці, запальнички, сковорідки. І найбільше гральних карт. Наперли їх фашисти на Україну — повно! Хочуть, мабуть, з нами в дурня зіграти! От ми й граємо! Побачимо, хто в дурнях лишиться. Основний «товар» в ящику з цвяхами. Малувато спромоглися вам вділити — тридцять два гостинці. Ми їх тепер самі почали виготовляти, а матеріалу мало. Потрібні годинники, а купити нема за що!

— У мене є марки, — озвався Юрко. — Тридцять тисяч. Беріть!

— Тридцять тисяч?! — ожив Степан Тимофійович. — Так це ж гроші! За них можна й товару прикупити. Де ж це ти, хлопче, розжився на таку суму?

— Виміняв у одного багатого чоловіка.

— Добре міняєш, — господар хати схвально кивнув головою, — старайся й надалі при грошах бути. Усіх марок ми в тебе не заберемо, а тисяч десять візьмемо! Ми тобі теж товару підкинемо, ти лише скажи, що твоїй родині потрібно. При тобі марки?

— При мені.

— Давай їх сюди. Ми зразу і розподілимо.

Юрко дістав торбу з грішми, висипав на стіл пачки з окупаційними марками. Степан Гнатович відклав кілька пачок:

— На ці гроші купимо тобі трохи барахла! Той багатий чоловік може поцікавитися, як ти марками розпорядився, чи купив собі щось, варте уваги. А це піде на годинники. Для виготовлення мін потрібні годинникові механізми.

Підпільник сховав гроші у стіл, прикрив їх паперами, почав розпитувати Юрка та Свічку, який їм потрібен одяг, взуття, матерія.

Свічка запитав:

— А вистачить у нас тих марок?

— Вистачить, — відповів господар, — і на одяг, і на годинники вистачить!

— Так купи мені, Тимофійовичу, — озвався Свічка, — черевики для дочки, потрібен їй тридцять восьмий розмір. І пальто треба. Зовсім обносилася дівчина! У мене, правда, марок немає, але ми з Юрком люди свої — помиримося!

— Сьогодні увечері буде все! — запевнив господар. — Як є гроші, то й товар можна добути! Фашисти — народ торговий, батька рідного продадуть!

Уранці, по комендантській годині, поїхали додому. На пропускному пункті заспаний солдат пильно оглянув Юрка, і його суворе обличчя розпливлося в шанобливій посмішці:

— Юрген Берг! Юний рятівник солдат фюрера! Герой битви з лісовими бандитами! Радий познайомитися! Я Курт Бібрах! Ми вчора читали газету «Солдат СС», там твій портрет. Я тебе зразу впізнав! Показуй перепустку — і бажаю тобі щасливої дороги!

Свічка полегшено зітхнув.

Наступного дня під вечір приїхали додому. Свічка зупинив коней біля хати Берегових, допоміг зняти з воза чемодан, клунок і сказав:

— Поторгували на славу! Бувай, Юрку, а я поїхав додому, стара чекає!

Уранці Юрко пішов до Кравця. Він, як завжди, сидів за столом, читав книги. Побачив хлопця, відсунув книгу і запитав.

— Як їздилося?

— Що треба — купили!

— От і добре. У Покровському монастирі був?

— Побували і в монастирі, познайомився з послушницею, сестрою Серафимою. Вона вам великий привіт передавала, просила, щоб ви берегли себе, пам'ятали про свою родину та малих діток.

— Що ще тобі розповіла послушниця?

Юрко розповів про розмову з Кларою.

— Кажеш, Грушу взяли і Григорія схопили? — схвильовано проказав Кравець. — Загинули мої найближчі вірні друзі…

Кравець, опустивши голову, запитав:

— Ти все розповів?

— Наче все, намагався нічого не забути.

Обличчя Кравця зблідло, і здавалося, він враз постарів, згорбився:

— У загоні діє Рудий! Ще одного зрадника викохали фашисти!.. Принеси мені води. І подай пляшечку з мікстурою. Серце почало підводити…

Юрко приніс води, подав ліки. Кравець накрапав у ложку чорної рідини, випив і, зітхнувши, зронив:

— Полежу трохи. А ти йди до шевця, там тебе чекає лейтенант.

Побачивши Вершину, Юрко втішився:

— Іване Петровичу! Тепер нам відома таємниця Червоної Красуні. На голові в неї вінок з волошок. В кожній квітці — мідна блискітка… Може, вдасться пробратися до казарми «чорних кентаврів».

— Спасибі за товар, Юрку… — привітно глянув хлопцеві у вічі лейтенант.

— Чому ж ви нічого не кажете про Червону Красуню?

— Я давно помітив ті блискітки. Натискав, але не діють!

— І ніяк не можна проникнути в підземелля?

— Поки що ні! Але хай тебе не тривожить таємниця Червоної Красуні! Для нас основне — товар! А з часом і таємницю розгадаємо! Не все зразу! Як там у Києві? Розповідай!

Почувши про Рудого, лейтенант спохмурнів і промовив задумливо:

— Значить, Рудий… Рудий… — Вершина пройшовся по кімнаті, потім сів за стіл. — Треба через чавунну решітку проникнути в парк і поставити магнітні міни на чорних фургонах та танкетках! Командування партизанського загону на мою пропозицію доручило це завдання Юрку Береговому і Вовці Карпенку. Ти не раз був на подвір'ї палацу, знаєш, де стоять танкетки та чорні фургони. Володя теж знає парк. І ви вільно можете пролізти через решітку. Приведи до мене Володю.

— Він же, мабуть, на роботі?

— Ні, Володя дома і знає про нашу зустріч. Через два дні «чорні кентаври» мають залишити палац!

Юрко прийшов до Вовки, коли той сидів серед подвір'я і кришив для поросяти кропиву. Побачив Юрка, кинув ніж, витер об штани руки:

— Це ти?..

— А хто ж?

— Сьогодні має прийти людина від лейтенанта.

— От я й прийшов! Іван Петрович нас жде в шевця!

Хлопці дочекалися призначеного часу.

— Ідіть за мною! — пошепки наказав лейтенант.

За півгодини вийшли до Вовчого яру.

Вершина, намагаючись не шурхотіти гіллям, знайшов вхід до водоспуску:

— Пішли!

Поволі ступали в темряві за лейтенантом та Поухом. Іван Петрович присвітив ліхтариком, йти стало легше. Нарешті потрапили в просторий колодязь. Недавно пройшов дощ, і трохи води просочилося на дно водоспуску.

Лейтенант почепив ліхтарик на ґудзик піджака, сказав пошепки:

— Почнемо! Беріть, хлопці, міни і дійте, як домовилися!

Юрко поволі піднявся по металевих сходинках до чавунної решітки. Хлопець намацав рукою пролом, відсунув листя.

На нього війнуло свіжим повітрям. Не кваплячись, Юрко вибрався в парк. Вовка — за ним.

Міна, як жива, ледве не вискочила з руки, міцно прилипла до металу. Нарешті поставлено міну й на останній, п'ятий, фургон. Можна повертатися до чавунної решітки. Вовка теж впорався.

У цей час на алеї, поблизу якої стояли фургони, з'явилося два німці.

— Скільки нам ще тинятися довкола палацу? — зронив один з них.

— Ще годину — і нас замінять! — відповів другий. — Даремно ти ремствуєш, Курт; сидіти в цій глушині значно вигідніше, ніж потрапити на Східний фронт! У Фріца Гамера вже третій брат загинув. Фріц учора одержав повідомлення!

— І тут не краще, — пробурчав невдоволено Курт, — з батальйону Лернера лишилося п'ятнадцять солдатів! І зараз стає страшно, як пригадаю останній бій, полон, розлючених жінок…

Юрко прикипів до землі.

Стукотіло серце, і хлопцю здалося, що фашисти чують той стукіт.

Вартові поволі наближалися до фургона. Несподівано майже поряд з ними, на протилежному кінці неширокої алеї, хтось наче пчихнув.

— Хто тут?! — гукнув один з вартових. — Стрілятиму! Блідий промінь ліхтарика ковзнув по землі, пробіг по алеї і освітив їжака, який в ту ж хвилю швидко згорнувся в клубок.

— Пауль, — насмішкувато озвався вартовий з басовитим голосом, — ми маємо можливість одержати нагороду, адже ми затримали злочинця. І він справді озброєний з голов до ніг.

— Цей їжак чхнув, як людина, — відповів вартовий, — я ледве втримався, щоб не дати по ньому чергу з автомата. Я був певен, що в парк проникли партизани.

Бас весело зареготав:

— От була б історія! Справжній анекдот! Пауль Вайдер і Курт Кірхбаум захопили в полон їжака! Пішли далі, Пауль! Хай цей колючий «партизан» займається своїми справами. У парку живе багато їжаків. Я не раз бачив їх під час нічних чергувань.

Фашисти ще трохи постояли, один з них торкнувся носком чобота до колючого клубка, посунув його по землі.

Нарешті есесівці пішли по алеї й невдовзі сховалися за рогом палацу.

Юрко трохи почекав, вибрався з-під фургона і, тримаючись муру, обережно почав відходити. Ось і знайомий кущ бузини.

Тремтячою рукою намацав холодну решітку, назгрібав купу торішнього листя, поклав його поряд з проломом і почав спускатися в колодязь. Потім дбайливо замаскував решітку і заспокійливо зітхнув, коли його ноги торкнулися кам'яного дна водоспуску.

— Поставив? — запитав лейтенант.

— Так, Іване Петровичу!

— Чого затримався?

— Патруль з'явився! Фашисти зупинилися неподалік фургона, на який я ставив останню міну. А Вовка тут?

— Тут, — почувся голос товариша, — я приклеїв міни на танкетки і зразу назад.

— Тепер давайте вибиратися з цього водоспуску, — запропонував Вершина, — бо часу в нас обмаль. Ще трохи — й почне світати.

— Лише б фашисти не передумали, — стурбовано озвався Поух, — та не забарилися з виїздом. Страшне лихо можемо накликати на село.

— Не накличемо, — заспокійливо відказав Вершина, — німці — народ точний. Повинні виїхати о п'ятій годині ранку. Тут уже ми будемо сподіватися на німецьку точність. А через п'ятнадцять хвилин спрацюють наші міни.

Коли вийшли з водоспуску, ще було темно. З Прип'яті повівав прохолодний вітер. На березі лейтенант зупинився:

— Велике вам спасибі, хлопці, за виконання бойового завдання. А тепер — додому! І нікуди не рипатися! До скорої зустрічі, хлопчики!

Постаті лейтенанта та Поуха швидко розтали в темряві, Вовка, глянувши їм услід, сказав:

— Ходім спати! Краще й справді зараз сидіти дома, хоча й хотілося б подивитися на фейєрверк!

Юрко попрощався з товаришем, берегом Прип'яті пішов додому, ступив на ґанок, сів на лаву. У повітці голосно форкнув Гнідко і тихенько заіржав. Звик кінь до Юрка, визнав його за свого господаря. Як почує його кроки — починає тихенько іржати, кличе, щоб підійшов, погладив, пригостив шкуринкою хліба.

Юрко прихилився до ґанку і непомітно для себе задрімав. Прокинувся від недалекого гуркоту моторів. Спершу здалося, що в передсвітанковому небі летіли важкі бомбардувальники. Хлопець прислухався. Десь біля майдану на вулицях вуркотіли танкетки, потім заревіли фургони.

«Недовго вже вам гуркотіти», — втішно подумав Юрко.

Чорні фургони в супроводі танкеток та чотирьох вантажних машин з есесівцями посунули на шлях, який вів на Київ.

Лейтенант Вершина та Поух підійшли до печери тоді, коли з неї виходили партизанські кулеметники та автоматники і займали місця на придорожніх пагорбах. Біля входу в печеру стояв командир партизанського загону Михайло Сергійович Коваленко. Він запитав Вершину:

— Порядок?

— Повний, товаришу командир.

Коротка липнева ніч.

Не встигне зайти сонце, не встигне ніч по-справжньому розгорнути над землею свої крила, як уже на сході починає багряніти небо.

Партизани чекали фашистів.

Лейтенант хвилювався, раз у раз стурбовано поглядав на годинник:

— Стрілки повзуть, як сонні, ледве рухаються!

Командир загону заспокоював Вершину:

— Ніде, Іване Петровичу, твої фашисти не дінуться! Дорога на Київ одна. Іншої немає. Так що окупанти з нами розминутися не зможуть. А от чи вибухнуть своєчасно твої магнітки — невідомо. Але це теж не біда. Далі придорожніх верб ми їх не пустимо!

Командир уважно глянув на годинник, заклопотано промовив:

— Уже час! Скоро мають прибути «гості».

І ніби на підтвердження його слів на польовій дорозі з'явилися легкі танкетки.

За ними пливли по хвилях білого туману важкі чорні фургони, а за фургонами рухалися вантажні машини з есесівцями.

Лейтенант Вершина прикипів поглядом до годинника, уважно стежив за стрілкою, яка поволі наближалася до визначеного часу. Ворожа колона рухалася, поволі минала придорожні верби. Вершина заспокійливо сказав командиру:

— Ще хвилька! Ми точно розрахували! Тільки б спрацювали міни. Якщо ні — відкриємо вогонь.

І раптом над танкетками, над чорними фургонами водночас знялася хмара чорного диму, пролунав оглушливий вибух.

По вантажних машинах вдарили партизанські кулемети. Есесівці зіскакували на землю, залягали, відстрілювалися.

До фургонів, до автомашин кинулися партизанські автоматники.

Магнітні міни, кулемети зробили свою справу. Тепер автоматники довершували розгром ворога.

Купка есесівців залягла в придорожньому рові, неподалік від палаючої машини, і відстрілювалась.

У рів полетіли гранати — і постріли затихли.

Партизани, підпаливши вцілілі автомашини, швидко відходили до Самусевого лісу. А на Кам'яному Розі догорали танкетки, розметані фургони, прошиті кулями вантажні машини.

Юрко, почувши вибухи, прислухався. Тонко задзеленчали шибки. Спрацювали магнітні міни. Рипнули сінешні двері, й на ґанок вибігла Леся. Побачивши Юрка, запитала:

— Що це за вибухи? Добряче гахнуло за селом! Мені здалося, що й хата затрусилася.

Юрко підійшов до дівчини, взяв її за руку. Радість переповнила йому груди. «Чорні кентаври» злетіли в повітря! Не випустили їх партизани.

І він, Юрко, не стояв осторонь, як міг, так і допомагав партизанам.

Хлопцеві хочеться розповісти Лесі, як він привіз з Києва магнітні міни і разом з Вовкою поставив їх на танкетках і фургонах.

З великим задоволенням розповів би він і про таємницю Зоряної кімнати, загадкове підземелля, скарби, сховані в тому кам'яному лабіринті, які ще треба буде розшукати.

Тільки не має права Юрко й словом обмовитися про цю таємницю. І вдень, і вночі чатують в підземеллі наші розвідники, ведуть спостереження за Зоряною кімнатою, ловлять кожне слово, зронене ворогами.

Загинули «чорні кентаври», а боротьба не припинилася, вона триває і триватиме доти, поки не будуть знищені фашисти.

Хай колись, після перемоги, Юрко докладно розкаже Лесі про все.

Край неба над Кам'яним Рогом густо почервонів, ніби хтось заслав його велетенським багряним полотнищем.

Юрко дивиться на широкі багряні розливи і відчуває, як в серце почали закрадатися тривога та неспокій. Що буде завтра?

Чи вціліє село, чи не налетять карателі і не зрівняють його з землею?

— Ходім, Юрку, — озвалася Леся, — страшно! Ти ж бачиш яка пожежа вирує за селом! Півнеба від вогню почервоніло! Я ще ніколи не бачила такої заграви!

Між білими хмарами все ширше розливалися багряні відблиски пожежі, небо рожевіло, наливалося, розбухало від полум'я, і здавалося, що на землю має випасти вогняний град.