Життя з Алісою поза дзеркалом
Богдан Бойчук


До книги увійшли три нові романи Богдана Бойчука, члена Нью-Йоркської групи, поета, прозаїка, перекладача, літературного критика. Ця глибока, філософська, життєлюбна, пристрасна і відверта проза зацікавить як інтелектуалів, так і широке коло читачів, розважить і здивує, змусить замислитися над своїм життям і, можливо, переконає, що варто щось у ньому змінити.


Богдан Бойчук

Життя з Алісою поза дзеркалом

Роман у новелах


1. Як у дзеркалі з'явилася Аліса


Коли опівночі я повернувся з корчми додому, мене чогось відразу потягнуло до дзеркала. Я ніколи перед тим не мав такої потреби, бо, по-перше, скільки років можна дивитися на себе; по-друге, після 80-відсоткової горілки моє обличчя набирало жорстокого вигляду й лякало мене перед сном.

Цим же разом, увійшовши до вітальні й увімкнувши світло, я відразу побіг до дзеркала, — начеб там хтось чекав на мене. Я точно знав, що в тому дзеркалі побачу: аскетичне обличчя з довгим носом і борідкою, глибоко запалі темні очі, довге чорне волосся й худу високу постать. Мої компаньйони в корчмі прозивали мене Мефістофелем. Отже, я знав себе напам'ять і не мусив бігти до дзеркала. Але, як я сказав, мене потягнула якась сила.

Коли ж, замість свого неприємного обличчя, я побачив у дзеркалі дуже приємну й апетитну жінку, мені ледве очі не повискакували з ям. Я безтямно протирав долонями очі, але жінка й не думала зникати з дзеркала. Я запхав голову під холодну воду й, очунявши трохи, повернувся назад до дзеркала. Та жінка лежала собі, розкинувши ноги, і звабно посміхалася до мене.

Мені туманно пригадався подібний випадок, про який мені в дитинстві розповідала бабця. Але тоді, здається, йшлося про пригоди малої дівчинки у дзеркалі. А в моєму дзеркалі розпаношилася гола жінка, з широкими сідницями, розмашистими грудьми, ясним кучерявим волоссям і голубими очима. Якраз така, що відповідала моїм смакам. Я подумки назвав її Алісою, на честь тієї дівчинки з мого дитинства. Та це була сумнівна честь для дівчинки. Ця гола безсоромна жінка ледве чи могла приносити честь кому-небудь, особливо невинній дівчинці з казки. Але я був втомлений цілонічними дебатами в корчмі й запаморочений 80-відсотковою, тому й не міг придумати вульгарнішого імені для неї.

Жінка в дзеркалі прекрасно відповідала моєму ідеалові тілесної краси. Навіть її вистаючий живіт був у повній гармонії з тим ідеалом. Я відчував хтиве задоволення, коли жінка вливалася в мене своїм тілом, особливо в мій запалий живіт.

Я не був ні перебірливим, ні вимогливим мужчиною і, як я кількаразово повторював, жінка в дзеркалі відповідала мені фізично під кожним оглядом. І це мені вистачало. Бо мене, крім фізичності, нічого більше в жінці не цікавило, — ні розум її, ні душа. Я мав досить свого розуму, та й душі мені не бракувало.

У мене було декілька таких жінок, але всі вони дуже скоро зникали з мого життя — і то в дивних обставинах. Одна, Софія, була балакуча й увесь час вимагала, щоб я спілкувався з нею також «душевно», а не лише сексуально. Спершу я не розумів, чого вона хотіла від мене. Нормально, коли я лежав із жінкою в ліжку, душа не мала тоді ніякого пристосування: в неї не можна було ані проникнути, ані її помацати. Згодом Софія вимагала, щоб я заводив з нею філософські балачки опівночі. Втомлений дебатами в корчмі, я уявити такого не міг. Та й хто таке коли-небудь бачив, щоб у ліжку заводити філософські балачки! Ліжко має точно визначене призначення, і цього треба ригористично дотримуватися. Роздратований її вимогами, я, без всяких дипломатичних тонкощів, сказав їй одверто, щоб ширше розкрачувала ноги й не вихвалялася своїми сумнівними мудрощами. Вона попала в шал і дала мені кілька болючих ляпасів. Лють піднесла її в повітря, і вона, мов оса, кружляла по спальні. Зі страху мені очі повилазили з лоба. Помітивши відчинене вікно, вона вилетіла надвір і зникла в піднебессі. Я ніколи більше не бачив її. Та й не жалував. На все є своя міра і своє місце! Друга, Ліана, була лінива. Любила смачно поспати й не думала вставати, коли я приходив опівночі додому. А це мене ніяк не влаштовувало. Я пробував розтлумачити їй, що після напружених інтелектуальних дебатів у корчмі, я повертався додому в особливо делікатному стані й не завжди був спроможний роздягнутися чи прийняти ванну. Та Ліана поводилася так, наче це не мало ніякого відношення до неї особисто. Мало того, — часом, коли шинкарка Ліза розпалювала мене своїми розмашистими грудьми в корчмі, і я, роздягнувшися й викупавшись (у розпаленому стані я був здатний роздягнутися й викупатися без нічиєї допомоги), добирався в ліжку до Ліани, вона прямо викопувала мене на підлогу й преспокійно спала собі далі.

Мало того, — вона полюбляла спати аж до полудня, і при такому графіку не залишалося часу на кохання. Я був у розпачі. Сварився з нею, дорікав їй, але вона була залінива реагувати на мої докори. Я не знав, що з нею робити. Не хотів виганяти її, бо все-таки, краще мати ліниву жінку під боком, ніж ніяку, але й жити за її розкладом не міг. Проблема розв'язалася в невияснимий спосіб: однієї ночі Ліана зникла з ліжка. Я ранком обшукав усе мешкання, думаючи, що вона заснула в якомусь кутку чи в шафі. Таке траплялося з нею кілька разів. Та її ніде не було. Перевірив усі вікна й двері — вони були замкнені. Зрештою, Ліана була залінива, щоб посеред ночі вставати з ліжка й виходити. Вона мусила зникнути надприродньо, іншої можливості й уявити не можу! Та я не жалую. Жінка повинна мати співчуття до чоловіка і вдоволяти його. А в Ліани цих благородних властивостей не було.

Третя жінка звалася Діонісія. Вона була амбітна. Щоб не тратити часу, Діонісія чекала на мене опівночі гола. Не встигав я переступити поріг, як вона зшарпувала з мене одяг, тягнула до ванни й сама відразу лізла до мене. Я негайно мусив вдоволяти її, а то, шарпаючи мого члена, щоб розпалити мене, вона могла відірвати його в екстазі. Задоволившися, Діонісія була ласкава й ніжна, пестила мене й цілувала. Але в ліжку знову починала шарпати мого члена, і мені доводилося збирати всі зусилля, щоб задоволити її. А ранком усе починалося від початку. Все це було понад мої спроможності. Та й 80-відсоткова тут не помагала. Я витримав такий режим повні два тижні, а після того ніякі шарпання не помагали. Діонісія була очевидно невдоволена. Та й я не був гордий за себе. Але що я міг зробити? Людина все-таки, має свої рамки. Я при кожній нагоді старався показати Діонісії, що ціню й кохаю її, тобто при кожній нагоді поплескував її по великих сідницях, але це приносило більше приємності мені, аніж їй. Ситуація з кожним днем погіршувалася, і я приходив з корчми додому з відчуттям нагрядаючої катастрофи.

До катастрофи, правда, не дійшло, але й не вдалося мені затримати при собі Діонісію. Посеред ночі з суботи на неділю до нашої спальні зайшов гарний молодий мужчина й викрав Діонісію мені з-під боку. Взяв її на руки, перейшов через стіну і зник. Я свідомий того, що все це звучить як фантастика, але, якщо б я не бачив цього на власні очі, то й сам не повірив би, що таке можливе. За Діонісією мені жалко. Але завеликі амбіції жінки ніколи не виходять мужчині на добре.

У мене було ще більше подібних з вигляду жінок, але всі вони покидали мене в стандартний і нецікавий спосіб, то й говорити нема про що.

Коли вдуматися глибше, то причиною того, що жінки покидали мене, була філософія. Я кожного вечора любив заходити до корчми, щоб пофілософувати з своїми компаньйонами. Через це я повертався опівночі додому виснажений і виговорений дощенту. Філософські дебати також притуплювали в мені сексуальні гони. Тож цілком логічно (і жінки повинні були це розуміти!), що я не міг ані задовільно вдоволяти їх, ані заводити з ними інтелектуальні баляндраси. В такому стані я міг тільки приймати їхню доброту. І, сказати правду, мені небагато було потрібно тої доброти: роздягнути мене, коли я повертався додому, й запхати у ванну. Але, видно, цього їм було забагато, чи, радше, замало.

Я ходив по вітальні й роздумував над тим, як така пишна жінка, як Аліса, вмістилася в моєму малому, все-таки, дзеркалі. І як вона туди зайшла? Щоб мені було вигідніше думати, я присунув стілець, сів напроти дзеркала й дивився на неї. Жінка (безстидниця!) не стулила навіть ніг, а тільки загадково усміхалася до мене. Вона перевершувала всі мої найкращі, чи, радше, найеротичніші мрії.

Я, мабуть, просидів би перед дзеркалом до ранку. Але Аліса взялася до непристойних витівок — звабними позами й лінивими рухами почала непокоїти мого члена. Це розсердило мене. Врешті-решт, яка мені користь із жінки в дзеркалі? Ані ляснути її по задку, ані попросити, щоб роздягнула мене.

Та, в крайньому випадку, я міг обійтися без цього. Нестерпним було те, що вона поступово все більше й більше розпалювала мене. Накінець я дійшов до такого ошаління, що за всяку ціну мусив взяти її до ліжка. Не тямлячи себе, я чоботом розбив дзеркало, кинувся між рами, але Аліси позаду дзеркала не було.

Зрозуміло, що я був розчарований. Але, одночасно, заспокоївся і з почуттям задоволення пішов до ліжка. Я твердо вірив, що міцний сон, як і 80-відсоткова, дає людині отверезіння й повертає її в параметри буденного, і тим самим до нормального і приємного буття.

Ранком я вже не був такий задоволений собою. Все-таки краще було не розбивати дзеркала, краще було мати жінку в дзеркалі, ніж не мати її зовсім.

Але, на жаль, життя ніколи не вкладається так, як людина бажає. Це особливо стосується мене.


2. До корчми несподівано зайшла Аліса і почала зраджувати мене


Я людина філософського крою. Цікавлюся всіма системами філософії і люблю дискутувати про них. Правда, мій вклад у філософію обмежується до балаканини, але хіба Сократ зайшов набагато далі? Щоб задовольнити свої інтелектуальні потреби, я кожного вечора заходжу до «нашої» корчми. Там на мене неодмінно чекають мої компаньйони, і ми, замовивши пляшку 80-відсоткової горілки, негайно беремося до філософських дискусій.

Наша корчма «Під копитом», що міститься в підвалі на бічній вузенькій вуличці, яка чомусь називається Широкою, наче закопана в землі. До неї треба спускатися вниз темними вузькими сходами. Але сама корчма не є непривабливою. У ній є навіть вишукані бургундські, райнські й коутсдеронські вина, не згадуючи вже французькі й італійські лікери. Але я віддаю перевагу чистій 80-відсотковій горілці, бо вона найкраще прочищує розум і вивільняє творчі польоти.

Отже, корчма ця досить простора: з правого боку при вході стоїть великий шинквас, а з лівого боку розміщені два ряди округлих столиків — паралельно до довгої стіни. В куті напроти шинквасу стоїть великий більярдний стіл. Власник корчми, Отто, відступив нам столик на самому кінці кімнати, в лівому куті, щоб ми своїми голосними дебатами якнайменше тривожили туманні уми пияків. Наш столик стоїть якраз напроти туалету, і з цим пов'язані напливи неприємних запахів. Але після кількох чарок 80-відсоткової ці запахи ставали цілком прийнятними. Найістотнішим для нас було те, що ми мали повну свободу слова й вияву, — ніхто, крім шинкарки Лізи, не заходив у наш, скажімо делікатно, ароматний куток.

Цього вечора ми забрели в глибину тисячоліть і зупинилися на ідеальній державі Платона. Правду сказати, ми часто поверталися до цієї теми, бо вона вельми вдоволяла нас. Ми особливо були задоволені тим, що Платон повиганяв зі своєї держави всіх тих пройдисвітів поетів, а керівництво державою доручив таким гідним довіри людям, як я і мої компаньйони, тобто філософам. Ми почувалися повноцінними й гордими, коли уявляли себе провідниками платонівської держави. Не могли ми тільки збагнути одного: чому упродовж майже двох із половиною тисячоліть людство не спромоглося встановити таку чудову під кожним оглядом державну систему. Один із моїх компаньйонів, Себастьян, висунув геніальну думку: мовляв, ідеальна держава Платона не заіснувала досі тільки тому, що в попередніх століттях не було таких людей, як ми. І це незаперечна правда, про яку ми навіть не сперечалися.

У таку натхненну і щасливу мить шинкарка Ліза приносила мої улюблені віденські шніцелі з цибульковим соусом. Ставлячи на стіл тарілку, вона нахилялася так низько, що я бачив її прекрасні високі краєвиди аж до самого пупця. Кращої хвилини я не міг уявити: філософські диспути, віденські шніцелі й Лізині голі груди! Чого більше потрібно для щастя!

Саме тоді, в таку особливу мить, я побачив, як до нашого столика наближалася та жінка, яку я вчора опівночі бачив у дзеркалі. На щастя, вона не була гола! Я оглянувся на боки, чи, бува, Отто не повісив дзеркало на стіні коло нашого столика та чи жінка ця не з'явилася в дзеркалі, як останньої ночі. Але ні. Дзеркала на стіні не було. Жінка, яка наближалася, була дійсна, — елегантно вистроєна й усміхнена. Невже, розбивши дзеркало, я випустив її на світ? На моє велике розчарування, вона йшла прямо до мене. Мій піднесений настрій відразу охляв, і мною оволоділи невдоволення і лють. Мусила вона приходити саме сюди і саме тепер, — щоб зіпсути мені цілий вечір! Не могла прийти опівночі додому!

Але жінка не зважала на моє аж надто очевидне невдоволення, притягнула до нашого столика стілець і сіла поруч мене. Більшого нахабства я не міг уявити!

— Може, познайомиш мене зі своїми друзями? — звернулася до мене.

— Вони не мої друзі!

— А хто?

— Компаньйони. Філософи і пияки.

Мої компаньйони, замість образитися на мене, шкірили до жінки зуби.

— Тим приємніше. Познайом мене, — наполягала.

— Нема потреби. Ти і так мусиш забиратися звідси.

— Чому я мала б забиратися з такого приємного товариства.

— Бо жінки не заходять до такої корчми, як ця.

— А я зайшла.

— Бачу, я не сліпий!

— Коли я увійшла, мужчини відразу ожили, зглядалися, обмацували мене з усіх боків очима.

— І тобі то, звичайно, подобалося!

— Звичайно. А один чолов'яга так нахилився в мій бік, що схитнувся зі стільця і грюкнув на підлогу. Ха-ха-ха!

Дурнуватий Вольф зареготав разом з нею — вульгарно, неестетично — аж мені кишки порозривало!

— Що тут смішного! — крикнув я роздратовано.

— Увесь інцидент смішний. Але, коли ти п'яний, не маєш ніякого почуття гумору.

— Що ти можеш знати про мене? Я тебе ніколи в житті не зустрічав. Тільки-но вчора побачив у дзеркалі.

— І цього досить.

— Досить для чого?! — я так розлютився, що почав кричати на повне горло.

— Мене звуть Алісою, — звернулася жінка до моїх компаньйонів, демонстративно ігноруючи мене.

— Дуже приємно! — із захватом вигукнули компаньйони.

Я так і знав! Ці роззяви цілий вечір будуть захоплюватися нею і думати тільки про одне. А про філософські диспути, які все-таки глибші й духовно більше вдоволяючі, ніж та благодать між ногами цієї жінки, нема що й думати. Я вже давно підозрював, що мої компаньйони заджди дадуть перевагу 80-відсотковій і жінкам, а не філософії. Але що я міг вдіяти? Кращих компаньйонів мені не пощастило знайти.

— Насправді, я не Аліса. Він, — вона тицьнула вказівним пальцем мені прямо під ніс, — так вчора подумки назвав мене. Опівночі його уява геть затьмарилася, і він не міг нічого кращого придумати. А я не хотіла спростовувати його, бо знаєте, який він дразливий, коли йому перечать.

— Ще й як знаємо! — гукнули в унісон компаньйони.

Мене аж сіпнуло з люті! Ті папуги будуть повторювати все, що вона бовкне! І звідки вона так багато знає про мене? Вона ніколи не зустрічалася зі мною, ніколи не говорила зі мною. Оце ось ледве п'ять хвилин, як присілася коло мене, і вже читає мене, мов відкриту книгу. В моєму умі майнула думка, що вона небезпечна для мене жінка і треба чим скоріше позбутися її.

— Слухай, Алісо, тобі час забиратися геть. Це не місце для тебе, — сказав я якнайкатегоричніше.

— Добре. Я маю дуже гарне місце для себе! — вона вхопила свій стілець і сіла коло Себастьяна.

Аліса знала, як різати мене до живого! Якби вона присіла до малого Йогана з округлим, як гарбуз, обличчям і щетиною на голові чи коло товстого й лисого Бруна, — то мені й печінка не заболіла б від того. Та й, врешті-решт, якби навіть сіла біля молодого Вольфа, стрункого хлопця з довгим кучерявим волоссям, але з зім'ятим обличчям, — я не дуже плакав би. А вона сіла коло високого, гарного Себастьяна з русявою борідкою, ясним довгим волоссям і голубими очима. Він був гарніший мужчина за мене, на це не було ради. Але в корчмі погейкували мені поза плечима, що він був також мудріший. А це вже боліло! Це була явна неправда! Річ у тому, що в корчмі назагал недолюблювали мене й вигадували всякі нісенітниці, аби мене вколоти.

Щоб рятувати ситуацію, я почав розмову про Тому Аквінського, надіючись, що його філософія охолодить пристрасті моїх компаньйонів. Але де там! Ніяка філософія не здатна протистояти гарячій спідниці.

Обличчя Себастьяна світилося в півтемряві, як ліхтар, і він, без почуття стилю й доброго тону, зазирав Алісі за пазуху і терся об її стегно. В розпуці я замовив четверту пляшку. Я ніколи досі такого не робив. А це свідчило про те, до чого жінка може довести чоловіка. Аліса ж захоплено привітала мій «гуманітарний жест», як вона висловилася, і взялася дудлити горілку. Це вже було нижче всякої жіночої гідності і діяло проти моїх естетичних настанов!

Я пив, мені тьмарилося в очах і в голові, а мою свідомість заглушував хтивий регіт моїх компаньйонів. Раптом я на мить отверезів від виду перед очима: Себастьян обціловував Алісині груди і пхав їй між ноги руку. А вона, замість відштовхнути його, ще ширше розкрачила коліна. Якась нелюдська сила вирвала мене зі стільця в повітря. Та шльондра не вспіла ще як слід познайомитися зі мною, а вже зраджувала мене! Я вхопив її за косу й потягнув за собою. Але довго тягнути її мені не довелося. Коли свіже повітря надворі вдарило мені в обличчя, я повалився на тротуар. Тож, замість тягнути Алісу, вона тягнула мене додому.

Коли ми нарешті добралися до мого мешкання, я впав у хвилі м'яких подушок і втратив притомність. А затрата притомності і є тим найкращим почуттям, яке людина може пережити.


3. Як Аліса стала моєю коханкою


Я прокинувся пополудні між порозкиданими подушками з нестерпним болем голови. Я лежав на плоскому голому матраці зодягнений, тільки черевики хтось стягнув із мене. Може, їх стягнула Аліса, а може, я сам. Нічого не пригадую. Мені вчора здавалося, що Аліса привела мене додому, роздягнула, викупала в ванні й поклала до ліжка. Та все це, виходить, було витвором п'яної уяви, бо я спав зодягнений і пожмаканий, а в помешканні й сліду Алісиного не було. Я вже навіть не певний, чи саме вона вела мене додому, чи, може, хтось із моїх компаньйонів. Я завжди вірив у почуття міри й гармонії. Тож четверта пляшка горілки вчора була переступом тієї міри, і за це доводиться платити. Але що поробиш, коли природа людська — безмірна.

Я встав, пішов до лазнички й запхав голову під холодну воду. Це прояснило мою свідомість, і я відчув, як у шлунку гарчали кишки. Я зодягнувся, пішов до кухні й почав нишпорити за чимсь їстівним. Але в кухні нічого не було, навіть кусочка черствого хліба не міг знайти. Невже Аліса все повиїдала? Та що я плету!

Аліси тут не було. Я не певний, чи вона взагалі існує.

Я натягнув свій славний ширококрисий капелюх, правда трішки змарганий, збіг сходами вниз — моє помешкання містилося на другому поверсі — й пішов до забігайлівки, яка була зараз за рогом. Там замовив собі велику котлету зі смаженою картоплею й горошком та чашку кави. Це поставило мене у звичні рейки щоденности, і я, нормально, як кожного дня, дотягнув до вечора.

Коли зайшов до корчми, мої компаньйони, як завжди, чекали на мене. Вони були посоловілі й похнюплені, — і навіть перша пляшка горілки, яку я замовив, не розрадила їх. Видно, четверта пляшка, яку я вчора з легкої руки замовив, і їм не пішла на користь. Ми цокнулися, випили по чарці й пробували зав'язати філософський дискурс. Але нікому з нас не лізла до голови філософія. А тривіальних речей буття ми не вивчали, то й не вміли отак собі що-небудь говорити.

Крім нормального запою, мене муляли ще думки про Алісу. Мені здавалося, що вона не тільки вміла залазити в дзеркало, але й у мою свідомість. Ба! Навіть у підсвідомість, — знала кожну мою думку, ще заки я її усвідомлював. І як з такою жінкою спілкуватися, як з нею жити? Ні, я краще знайду собі якусь нормальну жінку, яка не мала б вибагливих перверзій і знала своє місце в житті, тобто знала б, коли мене роздягнути і повести до ванни, коли розкинути ноги в ліжку і коли подати свинячі колінця в соусі. Інші прикмети в жінки мене не приваблюють, бо не маю для них ніякого застосування. Ні, Аліса не для мене. Краще викинути її з голови!

Отже, всі ми сиділи мовчки й пили. Єдиний Себастьян був у доброму настрої: пив смакуючи, реготав і скоса поглядав на мене. А це значило, що він спав з Алісою. Бо чого ввесь час шкірив би зуби! Але чому я серджуся? Я щойно постановив, що Аліса не для мене. Все ж, не можу позбутися її з голови.

Тим часом Себастьян знову сказав щось дотепне й розреготався. Це вивело мене з рівноваги:

— Чого ти ввесь час регочеш, дурню?! — крикнув я, не приховуючи люті.

— А в чому діло? — спитав Себастьян.

— Не можна думки склеїти через твій регіт!

— При чому тут я? Це твоя проблема, що не можеш склеїти думки. Зрештою, тобі дуже рідко клеяться добрі думки.

— Ти, краще, зважай на слова! — крикнув я і зірвався на ноги.

Себастьян споважнів:

— Що з тобою, Мефістофелю? Не вмієш сприймати жартів?

Я трішки охолов і сів на стілець.

— Чому ти такий дразливий?

— А чому ти такий веселий?

— Бо сьогодні добра горілка.

— Така сама, як кожного дня.

— Але сьогодні вона мені дуже смакує.

— Бо ти, мабуть, спав з Алісою! — не витримав я.

— З якою Алісою? Що ти верзеш?

— Та з тою, яка вчора сиділа при нашому столику.

— Ніяка Аліса при нашому столику не сиділа.

— Що ти, дурня з мене робиш?

— Ти і є дурень.

Я знову зірвався і свиснув Себастьяна кулаком у кушку. Себастьян нe довго розмишляв і гримнув мене в зуби. Бруно і Йоган ледве розірвали нас. Розхвильований, я ковтнув склянку горілки — вона справді смакувала сьогодні добре.

— Йоган, Бруно, скажіть, чи сиділа вчора при нашому столику Аліса?

— Ніякої Аліси тут не було, — сказав Бруно.

— Тільки шинкарка Ліза сиділа коло тебе і терлася, як звичайно, грудьми.

— То що зі мною діялося?

— Може, четверта пляшка так збудила твою уяву…

Я простягнув Себастьянові, який витирав закривавленого носа, руку.

— Вибач, Себастьяне, я справді повівся як дурень.

— Нічого, — сказав Себастьян, стискаючи мою руку, — зап'ємо!

Ми цокнулися й випили за згоду.

— Якщо тобі сьогодні так смакує горілка, то я негайно замовлю третю пляшку! — сказав я великодушно.

Коли мої компаньйони захоплено розливали третю пляшку, я потихеньку вийшов. Не захоплювало мене сьогодні понуре товариство компаньйонів. Оскільки було ще рано, я вирішив пройтися містечком. Воно було захоплююче! За останні роки я ніколи не мав нагоди оглянути його. Бо після третьої пляшки до мене завжди чіплявся блуд, і я, наляканий, намагався тільки вибратися з лабіринту вулиць додому, не спостерігаючи, що було навколо. Будинок міської ради, наприклад, побільшили й розмалювали. Побіч церкви Непорочного Зачаття збудували високу готичну дзвіницю, а саму церкву реставрували. Будиночки в центрі міста відмолоділи: всі були свіжопомальовані білою або ясно-жовтою фарбою, а жалюзі й поруччя на балкончиках були відновлені й помальовані в чорний колір. Таким містечком приємно проходжатися, в такому містечку приємно жити! Якби ще нашу корчму відновили, то життя стало б ідеальним!

Я лазив по містечку, захоплювався всім побаченим, відчував радість у душі, — аж поки не втомився й, ледве тягнучи за собою ноги, подався додому. Зайшовши до вітальні, я увімкнув світло і глянув навколо. Моє помешкання було гарне й просторе. Меблі й усякі цікаві речі були розміщені трохи дико, але все-таки зі смаком. Полюбувавшися ним, я пішов до лазнички, роздягнувся, напустив у ванну теплої води й заліз.

О, яка розкіш! Вода обвинула моє тіло, мов жіночі обійми. Я кожною клітинкою відчував її тепло й ніжність. Намазував милом руки, ноги, живіт, — і повно відчував себе. Моє тіло було пругке, приємне і, на диво, ще молоде. Вісімдесятвідсоткова не встигла знівечити його. От якби зі мною була ще й Аліса, життя стало б ідеальним!

Намилувавшися собою, я виліз із ванни, витерся шорстким рушником і пішов до спальні. Я полюбляв спати наголо, особливо з жінками. Та, переступивши поріг, я вжахнувся: моє ліжко виглядало, наче великий здутий живіт. Що за мара! Я ж сьогодні не пив! Протер долонями очі, але видиво не зникало.

Я кинувся до ліжка, здер з нього простирало і мало не схибнувся: на ліжку лежала гола Аліса, дивилася на мене голубими очима й лукаво посміхалася. Її довге кучеряве волосся було порозкидане по плечах і подушці. А на обох щоках у неї були захоплюючі ямки, яких я раніше не помітив. Її великі груди заступали мені світ, неможливо було вмістити їх у зорі. Мене особливо розпалювали великі пипки. Одна така пипка виповнила б цілий рот, а про дві нараз нема що й мріяти. Її стан був тонкий, але розкішно широкі стегна доводили мене до божевілля. Живіт був округлий, великий і апетитно м'який, — наче скроєний до мого смаку. А між ногами простелялося густе волосся, яке підповзало майже до пупця.

Від вигляду того волосся я дістав ерекцію. І це розлютило мене. Бо я любив мати контроль над такими речами. І, замість сказати Алісі комплімент, щось у роді «розкрач, серденько, ноги», я визвірився на неї:

— Чого ти шкіришся до мене, як повія! Що ти робиш у моєму ліжку?!

Не можу сказати, що моя репліка подобалася Алісі. Але вона не дала мені по писку, а тільки посмутніла й далі дивилася на мене голубими очима.

— Чи скажеш ти мені, нарешті, що ти робиш у моєму ліжку?

— Ти хотів мене в ліжку, саме в такому вигляді.

— Так, але я не зношу, коли події випереджують мої бажання!

— Що ти маєш на думці?

— Ти читаєш мої бажання, ще заки я сам усвідомлюю їх. Тоді я опиняюся перед доконаним фактом і почуваюся як дурень.

— Якщо тебе це не влаштовує, то я заберуся! — нарешті образилася Аліса.

— Я не казав, що це не влаштовує мене! Навпаки, я дуже влаштований, задоволений і розпалений. Але я люблю заздалегідь казати жінці, що робити.

Аліса не відповіла навіть на мої дорікання, а тільки широко розкинула ноги. І я, розлючений, кинувся на неї.

Так почалося моє щасливе життя з Алісою.


4. Життя з Алісою повне вибоїн і ям


Я людина ліберальна і з легким нахилом до богемізму. Але філософія навчила мене інтелектуальної дисципліни. А це значить, що люблю встановляти кожну деталь щоденної рутини. І жінка, яка живе зі мною, мусить вкладатися в мій розпорядок. Мусить знати, що мені не можна приносити до ліжка сніданок, бо я люблю довго поспати. Мусить знати, що полуденок треба ставити на стіл точно о дванадцятій годині, а обід о п'ятій, бо точно о шостій я йду до корчми. Коли опівночі приходжу назад додому, вона повинна роздягнути мене й повести до ванни, наповненої приємно теплою водою. А найголовніше, повинна знати, коли розкрачувати ноги, а коли стискати їх, тобто повинна відчувати мої сексуальні потреби й неспроможності. Життя — це наче гра на арфі. Коли пропустиш одну ноту або вставиш зайву, то ціла мелодія летить шкереберть.

Аліса ж тільки те й робила, що пропускала цілі серії нот або впихала свої, цілком дисонансні. Правда, вона не завжди поводилася так неприємно. Бували вечори, коли я обожнював її, -

ставив на п'єдестал, тобто на стіл і возвеличував: лизав їй ноги, литки, стегна і там трохи вище. У такі вечори вона роздягала мене з захопленням, а не з неохотою, як звичайно, начеб відбувала неприємну повинність. У такі вечори, кажу, вона ніжно пестила моє тіло й полоскала його розпущеним волоссям, наче золотими хвилями. А у ванні обмазувала мене піною з мила, лягала на мене зверху і впихала мого члена у свою стать. О, яка благодать! М'яка піна, ще м'якша Аліса і обвогчена м'якою рідиною стать, яка вібрувала і приємно стискала мого члена. Я певний, що ні в раю, ні в небі нема таких божественних щедрот!

Але такі вечори траплялися зрідка, — коли Алісу окутувало еротичне запаморочення. Звичайно ж вона робила тільки те, що нервувало й лютило мене. Останньої суботи, наприклад, я перебрав трохи в корчмі й дуже довго блудив по містечку, заки добрався до свого помешкання. Коли відімкнув двері, а це взяло мені з півгодини, і зайшов до вітальні, там було, як звичайно, освітлено. Але голої Аліси у вітальні не було. Я доплентався якось до лазнички, думаючи, що вона чекала на мене у ванні, наповненій теплою водою. Але ванна була порожнісінька, ні натяку на теплу воду в ній не було. Це мене неабияк обурило! Що вона собі гадала? Що може отак собі, ні з сього ні з того, занедбувати свої любовні обов'язки? Підтримуючися за меблі, я дійшов до спальні й, звичайно, як треба було сподіватися, застав Алісу в ліжку: вона преспокійно й солодко спала собі. Такого я не міг дозволити! Розлючений, я кинувся на неї й почав торсати її оголене плече.

— Не заважай мені спати, — простогнала Аліса і відштовхнула мене ліктем.

— Якщо я дозволю тобі спати, то як ти мене роздягнеш і поведеш до лазнички? — поставив я риторичне питання, гордий тим, що мій розум навіть у найкритичніших обставинах працював логічно.

— Роздягайся сам.

— Як я можу сам роздягнутися?

— А ти не маєш рук?

Я не міг стерпіти такої сирої нелогічности:

— Ти чудово знаєш, що я маю руки! — кричав я, задихаючись від люті.

— То вживай їх.

— Ти також чудово знаєш, що мої руки не завжди підпорядковуються мені!

Вона тільки позіхнула у відповідь і натягнула на плече ковдру. Така її поведінка ніяк не влаштовувала мене, але що я міг зробити в такому стані, як я був? Та все-таки я вирішив вживати свої руки, як вимагала Аліса. Мені пощастило зняти з ніг черевики, але далі нічого не виходило. Тож, зодягнений, я поліз до ліжка. Але й такий компроміс не подобався Алісі. Вона зіпхала мене колінами на підлогу, де я й проспав до ранку. Можете собі уявити, як на другий день мені боліли кості!

Такі припадки, а вони траплялися майже щоденно, вибивали мене з нормального порядку речей. Я лютився, бігав по вітальні й викрикував. Аліса, не можучи зносити мене, зникала з мешкання. У такому настрої я не усвідомлював, коли вибивала дванадцята година та що я нічого не їв на полуденок. Щойно коли починало сутеніти, я відчував нестерпний голод і йшов до забігайлівки за рогом на віденські шніцелі. Зрозуміло, що я приходив до корчми значно пізніше, ніж звичайно. Шинкарка Ліза, думаючи, що мені притрапилося щось лихе, хвилювалася, переживала, а коли я являвся, вітала мене зі сльозами в очах. Та й мої компаньйони не були щасливі — вони ж чекали на ту першу плящину від полудня.

Та передучора трапилося ще гірше. Пополудні Аліса пішла до міста й повернулася щойно перед шостою годиною. Рознервований, я крокував ціле пополуднє по вітальні й не усвідомлював, яка була година, то й не пішов вчасно до забігайлівки на вечерю. Тепер же час було йти до корчми, а я від полудня не мав нічого в устах. Мене кинуло в подвійний шал ще й те, що вона прийшла вистроєна, мов пава: в новій темно-зеленій плюшевій суконці і в туфлях з крокодилячої шкіри. Вона не тільки занедбувала мене, а й розтрачала мої гроші! Ми сварилися з нею понад годину. Щойно коли надворі зовсім стемніло, я опам'ятався й побіг до корчми. Співчуваючи своїм компаньйонам, та й собі, я того вечора купив четверту пляшку.

Коли повернувся пізно додому, я ще якось спромігся відімкнути двері, але переступити поріг мені вже не пощастило. Я повалився на підлогу й залементував:

— Алісо, Алісочко! Поможи мені!

1 що, ви думаєте, та курва зробила? Викопнула мене на коридор і замкнула зсередини двері. Це мене раптово отверезило. Я не хотів гримати в двері й улаштовувати видовище для сусідів. Я також маю свою гордість! Натомість, щоб допекти Алісі, я пішов до Гільди.

Гільда була висока тридцятирічна молодичка, яка мала тонкий стан, пропорційно оформлені стегна й сідниці та (дякувати Богу!) досить помітні груди. Її чорна коса сягала до сідниць, а карі очі вивершували красу її грецького обличчя. Гільда вважалася красунею в містечку. Я мав деякі застереження щодо цього (вона була трішки захуда для мене), але в загальному вона мені подобалася. Гільда стала славною й загальновідомою завдяки тому, що приймала на ніч мужчин. Я не назвав би її дім готелем, бо в неї було лише одно солідне ліжко, але оплата за нічліг була заздалегідь встановлена і включена у «список послуг», який висів на дверях.

Я не раз уже заходив до Гільди в тяжкі хвилини життя. Тож вона точно знала «протокол»: відразу роздягнула мене й повела до ванни. Я був безмежно вдячний їй за це, бо за цілу ніч поневірянь у корчмі й на брудному коридорі в мене просякнуло багато неприємних запахів, і треба було вимочувати їх з тіла і вивітрювати з одягу, що Гільда й робила. Підозрюю, що в цьому ритуалі Гільда брала до уваги й свої гігієнічні звички: вона любила приємні запахи парфумів і чистоту. Коли я достатньо вимочився, Гільда витерла мене шорстким рушником і повела до ліжка.

Я шанував Гільду за те, що вона дуже тонко відчувала спроможності й неспроможності своїх мужчин. Тож у ліжку вона дозволила мені відразу заснути, а взялася до мене щойно перед полуднем, коли я нарешті пробудився.

Гільда була темпераментна жінка. Коли розпалювалася, то їй не було стриму. Не було також меж Гільдиній винахідливості: вона спершу кинулася верхи на мене, тоді потягнула мене на себе, відтак

лягла животом униз, і я був зобов'язаний брати її задок. Вона мала ще вибагливіші й вишуканіші прийоми, але мені соромно говорити про них. Я кожної миті дякував Богу, що, після доброго сну, міг вдоволяти Гільдині вимога.

Гільдине тіло було ніжне й приємне на дотик. Всі лінії тіла були ідеально виведені, всі заокруглення були пругкі і втримані у відповідних малого формату формах, а плоский живіт дозволяв візуальні подорожування в нижніх смугах… Правда, я любив більші, м'якші й розлізліші форми в жінок. Але, будучи філософом, я прийняв настанову, що треба любуватися всякою красою. Особливо, коли нема вибору.

Ми кохалися в ліжку ціле пополуднє. Нарешті Гільда наситилася і змилосердилася наді мною. Вискочила з ліжка, прийняла ванну й почала варити вечерю. Приготувала своє «спеціаліте» — налисники з м'ясом у грибному соусі. Наївшися досхочу, я поцілував Гільду в уста й пішов до корчми.

Отже, день мій почався ідеально, але кінчався катастрофічно. Після другої пляшки я купив для компаньйонів третю, а сам пішов додому. Я вирішив поговорити на тверезий розум із Алісою й вигнати її з мешкання. Вона нічим не підходила мені! Робила, що хотіла й коли хотіла, а це розбивало мою щоденну рутину й не дозволяло мені концентруватися на глибших виявах буття. Так жити неможливо. Правду сказати, Гільда далеко ідеальніше підходила б мені, якби вона тільки мала монументальніші пропорції тіла! Та, на жаль, ідеальної жінки на світі нема. Принаймні випадок, я на таку не натрапляв.

По дорозі додому думки пхалися мені в голову, і я ніяк не міг впорядкувати їх. З одного боку, шкода мені було позбуватися Аліси, — вона мала таке зворушливе тіло, що я діставав задоволення, з якого боку до неї не брався. Але характер у неї був препаскудний — вона тільки й думала над тим, щоб мене розлютити. А може, вона не робила того зумисне. Може, її природна поведінка дратувала мене безнастанно, а вона була безневинна. Так чи так, жити з нею неможливо. Зрозуміло, що вона сьогодні не чекає на мене у вітальні. Вона або сидить на кухні й вижидає, щоб накинутися на мене, як яструб, або спить преспокійно й має мене десь…

Коли я зайшов до мешкання, — всюди світилося. Як я передбачував, Аліси у вітальні не було. Я пішов на кухню — і там її не було. Я тоді побіг до спальні, але ліжко було застелене. Невже вона покинула мене? — майнула думка, і жаль стиснув мені горло. Зневірений, я поплентався до лазнички, щоб викупатися й піти до ліжка. Я був виснажений після всіх сьогоднішніх переживань. Зайшовши до лазнички, я ледь не покотився на підлогу! Гола Аліса розкішно лежала у ванні і спокусливо усміхалася до мене. Але, замість радіти, я розкричався:

— Що ти тут робиш?

— Чекаю на тебе, — сказала байдуже.

— Як ти знала, що я прийду сьогодні раніше?

— В мене сильно розвинене шосте чуття.

— Тобто яке?

— Інтуїція.

— А чи інтуїція не каже тобі, що нормальна жінка повинна накинутися на мене з кулаками, кричати, докоряти. Чи інтуїція не каже тобі, як мені догоджати, коли роздягати, коли вести до ванни? Чи та твоя розвинена інтуїція не говорить тобі, що мене не можна дражнити, бо тоді я вибиваюся з колії й не знаю, як перебути день і що з собою робити?

Вона начеб не чула мене і спитала невинно:

— Чи Гільда гарніша за мене?

— Звідки ти знаєш про Гільду? — бовкнув я недоречно.

Вона цілком обеззброїла мене. І справді, звідки вона знала, що я був у Гільди? Слідкувала за мною? Але ні, це неправдоподібне. Вона ж учора замкнулася й пішла спати.

— Чи вона ліпша за мене в коханні?

— Ліпша! — сказав я, щоб досолити їй.

Аліса тільки піднесла розкинені ноги, оперлася ними об бильця ванни й, усміхаючись лукаво, глянула на мене. Це мене так зворушило й розпалило, що я втратив голову й поліз до неї у ванну, забувши стягнути черевики.


5. Моя коханка Аліса знаходить кохання


Мене найбільше турбує те, що Аліса ввесь час випадає з мого логічного, роками випробуваного й закономірно встановленого графіка. Вона робить, що хоче й коли хоче і залишає мене дослівно завислим у повітрі. Я розмахую руками й ногами — це вже не дослівно — а їй і на думку не спаде, що таке невизначене становище може бути нестерпним для мене. Мені здається, що в неї є два основні мотиви, які керують її поведінкою: брати якнайбільше приємностей із життя і робити мені якнайбільше неприємностей.

Їй, наприклад, забаглося вчора йти на Майн купатися. Нічого неприємнішого для мене не могла видумати. По-перше, я не люблю показувати на людях своє схоже на вітряк тіло; по-друге, я не вмію плавати, — то як буду залазити в таку велику ріку, як Майн? Та Алісу мої недомагання й невигоди не цікавлять. Для неї найважніже похизуватися своїм голим тілом, полежати на пісочку й поплавати. Тобто скористатися всіма благами природи й мати якнайповніше задоволення. А я можу сконати на гарячому сонці — і їй то зовсім байдуже!

Коли я спитав її, чому вона вибрала такий неприродний вид розваги, вона відказала, що літо дуже жарке і найкращий спосіб охолодитися — це залізти в воду. Що надворі спекота — це правда. Але можна напустити холодної води у ванну й охолодитися далеко краще, ніж на ріці. Або піти до якоїсь кнайпи в підвалі й у приємному холодку попивати холодне пиво і гуторити. Але мені ні разу не пощастило ще переконати Алісу. Вона каже, що ми з дня на день пережовуємо те саме і від наших балачок у корчмі можна збожеволіти. А хіба від її забаганок не можна з'їхати з глузду! В додатку, вона ще й філософує, мовляв, природа омолоджує тіло й заспокоює нерви. Попробувала б та природа омолодити моє тіло!

Та мої мудрі слова не доходили до Аліси. Вона пішла до крамниці й купила собі купелевий стрій, — бікіні. Ліфчик прикривав тільки кінчики цицьок, а вузенький трикутничок між ногами був зовсім недостатній, і її густе волосся вилазило з-під нього. Якщо вона покажеться в такому вигляді на пляжі, то всі мужчини летітимуть у воду охолоджувати члени. Та й мій зірвався, як ніколи, і ми кинулися на підлогу й безтямно кохалися цілий вечір, не можучи заспокоїти його. Я прийшов до корчми щойно по десятій — такого досі ще не бувало. Отак Аліса перевертала мій щоденний порядок, і я не міг усьому тому давати раду.

На другий день я був змушений таки піти з нею на пляж. Бо, якщо не пішов би, то таке бурхливе кохання, яке ми вчора відтовкли, ледве чи повторилося б знову. На пляжі було повно людей, головно молодих. Одні купалися, інші лежали на сонці й засмагали, а ще інші виробляли всякі непристойності під кущами. Отак-то молоді люди легковажно витрачали дорогий час. Краще сиділи б у корчмі й розвивали свої філософські спроможності.

Аліса відразу кинулася в воду, а я стягнув сорочку й штани, присів під кущиком і нишком любувався дуже красивою дівчиною, яка лежала неподалік від мене. Вона була вистроєна згідно з найостаннішим криком моди: не мала на собі нічого, крім вузеньких трусиків. Підглядаючи її, я мусив міняти свої естетичні настанови. Тугі середніх розмірів груди, які виставляла на показ ця дівчина, завершені гострими паленіючими сосками, мали своєрідну красу й притягали мою увагу. Проти своєї волі, мушу признатися, що та півгола дівчина збуджувала мене, і я з найбільшою приємністю досидів би під тим кущем до вечора, втискаючи між ноги члена. Та Аліса, як звичайно, знівечила мій піднесений настрій. Вона плавала, стрибала, виправляла всякі фокуси, аж її ліфчик зсунувся з грудей. Це її нітрохи не спантеличило, вона розреготалася й попливла вгору проти течії. За нею пустився вплав гарний молодий блондин. Вони пливли назад уже разом і гуторили. Невдовзі почали дуріти, хляпатися водою, ганяти одне за одним, реготати, аж Аліса нібито схитнулася і полетіла головою вниз. Юнак підхопив її ззаду за груди й притиснув до себе. Ліфчик, зрозуміло, зсунувся знову. Я був певний, що й трусики злетіли під водою.

Моїм найбільшим бажанням було залізти у воду й дати тому зарозумілому зухвальцеві в писок. Та це була недосяжна мрія, оскільки я не вмів плавати. А топитися задля Аліси не мав найменшого бажання. Щоб досолити їй, я міг залицятися до якоїсь голої кралі, от хоч би до моєї сусідки під кущем. Але й тут мої шанси були мізерні. Якби я мав хоч маленьке пузо, як усі поважні бюргери, то напевно лежав би вже обіч своєї сусідки або під нею. А так жодна з цих красунь і оком не кидала на мене. Це так розізлило мене, що я натягнув штани й, ображений на всіх жінок, пішов до корчми.

Але й у чарці не знаходив розради, — увесь час думав про Алісу й уявляв собі, що вона виробляла під кущами з тим молодиком. А може, вона запросила його до мого мешкання й товчеться з ним на моєму ліжку! Це вже підлота! Це найнижчий ступінь негідносте! Це найжорстокіші кпини наді мною! Я відсунув недопиту чарку й вилетів з корчми. Мої компаньйони сумно похитували головами й мало не плакали. Та й було чого сумувати, бо це значило, що цього вечора не буде ні другої, ні третьої пляшки. Саме через це вони щиро співчували мені. Та я й сам співчував собі, — не легко було обходитися без традиційних трьох пляшок. Я ж бо людина глибоко традиційна й дотримуюся століттями встановлених норм.

Коли я влетів до свого мешкання, то застав Алісу на софі. Вона сиділа в шовковому халаті в голубі квіти й наспівувала популярний романс. Виглядала прекрасно. Це кинуло мене в шалену лють. Я страждаю, я місця не можу собі знайти, а вона не тільки прекрасно виглядає, а ще й у гарному настрої, поспівує собі. Я накинувся на неї з криком:

— Як ти можеш так безвідповідально поводитися, — веселитися, вистроюватися! Що ти собі гадаєш?!

— Хіба я не подобаюсь тобі в цьому новому халаті?

— Подобаєшся. Але не в цьому діло.

— А в чому діло?

— Діло в тому, що я страждаю, мене розриває лють, горілка до уст не йде, — а ти веселишся та ще й любуєшся собою.

— А чому я мала б сумувати?

— Що тут говорити! Коли між нами нема духовної співзвучносте, то ніщо не буде грати.

— Я думала, що тебе цікавить тільки сексуальна співзвучність з жінкою.

— Самозрозуміло!

— Значить, все нормально між нами.

— Не цілком нормально! Не зашкодило б, коли б твої духовні вібрації були на тих самих хвилях, що й мої. Коли б ти також відчувала трагічний стан моєї душі.

— А хіба ти маєш душу?

— Ти забагато дозволяєш собі!

— Вибач. Я хотіла сказати: хіба повна духовна співзвучність можлива між двома різними людьми?

— Звичайно, що неможлива, коли ти її не бажаєш, коли навмисне робиш усе наперекір.

— Я завжди поводжуся згідно зі своїми почуттями.

— Ага!

— Але я нічого не роблю наперекір тобі.

— Не робиш, га?

— Ні.

— А що було на Майні?

— Так, до речі, я хотіла тебе спитати, чому ти так скоро втік із пляжу? Потягнуло до чарочки в корчмі?

Це вже було занадто, це було чисте нахабство! Замість просити вибачення за свою негідну поведінку, вона оскаржувала мене в пияцтві. Я все міг простити їй, але не глуму над моєю, як-не-як, високопоставленою особою.

— Ага! В додатку до своєї негідної поведінки, ти ще дурнем хочеш мене зробити.

— Ти є такий як є.

— Тобто дурень.

— Я того не сказала.

— Але подумала.

— Так, подумала.

— А на чому ти базуєш таку низьку про мене думку?

— На тому, що ти ось півгодини викрикуєш, а я досі не знаю, чого ти від мене хочеш. Ти не можеш логічно висловитися.

Тепер вона насмілюється давати мені лекцію про логіку! Мені, який ціле життя школився в цій дисципліні. Зарозуміла шльондра! Яка логічного речення не може склеїти.

— Ти хочеш знати, які я маю претензії до тебе, хочеш, щоб я тобі усе логічно виклав?

— Не дуже хочу. Але краще викинь то з себе, а то я до ранку не матиму спокою.

— Добре! Я викладу тобі все, як на долоні. Мене муляє те, що ти на Майні зсувала з цицьок ліфчик, щоб заманути того високого блондина. Що не тільки дозволяла йому трахати тебе ззаду, а ще й задоволено реготала й дриґала ногами над водою.

— Про що ти говориш? Я ніякого блондина не бачила на Майні.

— Це найвищий вияв безличности з твого боку! Ти хочеш сказати мені, що ти не пливла разом із ним униз ріки, що він не тримав тебе ззаду за груди, що не зсував з тебе трусиків? — мене судомило від люті, і я просто випльовував на неї слова.

— Ти зневажаєш мене! Ніхто мене за груди не тримав і не зсував з мене трусиків.

Як вона могла брехати мені так прямо в очі! Та ще й оскаржувати, що нібито я зневажаю її. Це вже занадто, занадто!

Я вхопив свій ширококрисий капелюх і з грюкотом вилетів з мешкання, не зачинивши за собою дверей.


6. Кохання Гільди — на найвищому рівні


Посварившися з Алісою, я блукав темними вузькими вуличками, не знаходячи задоволення ані в старовинній архітектурі нашого містечка, ані в думках, які напихалися з усіх боків. Зрозуміло, що Аліса була лукава, що зраджувала мене, але, подумавши логічно, все-таки краще було б лежати з нею в ліжку, аніж оббивати боки об кам'яний мішок цієї вогкої вулички. Але я в жодному разі не хотів повертатися додому й давати їй подвійне задоволення.

У додатку до всіх моїх лих, із-за рогу вибігло стадо собак і кинулося на мене. Страх спаралізував мою волю, і, замість втікати, я стояв на місці, неспроможний ступити кроку. Собаки використали мою нерішучість, оточили мене і, шкірячи зуби, гарчали й шарпали мої литки. Щойно тоді я збагнув, що ситуація небезпечна і треба щось робити. Оглядаючись на боки, я помітив поблизу розвалений мур. Задкуючи крок за кроком, я наблизився до того муру й, несподівано для собак, вискочив на нього. Загроза минула, але моя ситуація не покращала. Бо внизу далі гарчали люті собаки, а на мурі гостре каміння в'їдалося в сідниці.

На щастя, посеред вулиці з'явився звідкись обдертий волоцюга і гаркнув так несамовито, що собаки порозбігалися в усі боки, ховаючи між ноги хвости. Я зсунувся з муру й натирав намуляні сідниці. Волоцюга підійшов до мене і з цікавістю приглядався.

— Дякую вам, — сказав я.

— За що?

— Та за те, що визволили мене від собак.

— А ви не наробили, бува, в штани, що так обмацуєте задницю?

Мені аж ніяк не подобалася його груба фамільярність, але він все-таки врятував мене від собак, то й не випадало гаркатися з ним.

— Я сидів на гострому камінні, — сказав я якомога примирливіше.

— То у вас аж така делікатна срака?

Я не звик до такого вульгарного стилю розмови й почав думати над тим, як позбутися цього неприємного типа.

— Чому ви мовчите?

— А що маю казати? Делікатна, то делікатна. Яку маю, таку вживаю, — сказав я роздратовано.

— А добре налякалися собак?

— Звісно, що налякався.

— Я їх напустив на вас, — він зайшовся хрипким сміхом, який, здавалося, душив його.

— Ви напустили на мене тих собак?

— Я. Вони тільки мене слухаються, — сказав з почуттям гордості.

— Це був поганий жарт!

— Не гнівайтеся. Ночі в цьому містечку безлюдні й тяжко знайти розвагу, яка була б на відповідному рівні.

— То цькування собаками відповідний для вас рівень розваги!

— Я люблю собак. Але на приміті я мав вас.

— Значить, ви обрали мене об'єктом знущання і розваги!

— Стривайте, куди ви йдете? Всякі стосунки з людьми є розвагою. Та не тільки стосунки, а й усе, що людина робить.

— Це надто велике спрощення, як на мій смак.

— Дозвольте переконати вас, що це не спрощення. Візьміть, наприклад, навіть такі «серйозні» речі, як філософські й наукові диспути, — вони, в першу чергу, розважають диспутантів, а щойно тоді можна говорити про їхню дійсну чи уявну цінність. А признайтеся, чи не приємніше вам говорити навіть з таким покидьком, як я, ніж самотньо блукати вулицями?

— Приємніше, — сказав я, подумавши.

— А чи не заінтригували вас мої думки? Чи не подумали ви, що я не такий вже й простак, як виглядаю?

— Подумав, признаюся.

— Значить, ми обидва розважаємося.

— А скажіть, будь ласка, чому ви вибрали такий спосіб життя?

— Бо люблю волю.

— Та яку ви маєте волю, коли не можете навіть виспатися по-людськи в ліжку.

— Зате ніхто не штовхає мене ліктем під бік, коли починаю хропіти, і не виганяє на вулицю, як-от вас.

— Ніхто мене на вулицю не виганяв! — образився я.

— То що ви тут робите? З власної волі опинилися між собаками?

— Я посварився з Алісою.

— Якщо ви така вільна людина, то чому не вигнали її на вулицю, а самі не спите «по-людськи в ліжку»?

— Ви праві, — сказав я неохоче.

Волоцюга витягнув з кишені пляшку дешевої горілки, відкрутив кришку, приклав до уст і випив щонайменше четвертину. Тоді витер рукавом губи і спитав:

— Потягнете собі?

— З приємністю. Я не мав сьогодні своєї нормальної дози, бо був такий розхвильований, що й горілка не смакувала.

— Ах, звички, звички…

Ми передавали один одному пляшку, аж поки не випили всю горілку.

— Ну, я вже достатньо розважився, треба йти, — сказав волоцюга.

— Куди вам спішиться?

— Бачите, людина не є істотою свободи, а створінням звичок. Мене от тягне до своїх собак, а ви підете до жінки.

— Питання тільки до котрої.

— Якщо ви маєте вибір, то життя все-таки прекрасне.

Він зник у темряві так несподівано, як і появився, і мені стало тоскно. Я мав уже досить — і самотнього ходження по вулицях, і непотрібних суперечок з Алісою, і навіть свободи, на якій я завжди наполягав. Я найрадше пішов би назад до Аліси, обвинувся її м'яким тілом і заснув у ньому. Але я не міг понижувати себе до тої міри. Коло церкви звернув у бічну вуличку й пішов до Гільди.

Мені довго доводилося гримати в двері, заки Гільда пробудилася й у довгому халаті появилася на порозі. Побачивши мене, вона здивувалася, але тільки на мить. Скоро усміхнулася до мене так звабливо, що всі мої сумніви розвіялися. Я зробив правильний вибір. Вона обняла мене за стан, повела до лазнички, напустила у ванну теплої води, роздягнула мене й запхала у ванну. Коли я добрався до ліжка, — відразу заснув таким міцним сном, що пробудився в обідню пору. Гільда поралася в кухні, а її довга чорна коса бігала за нею.

Вона стягнула мене з ліжка, наказала помитися й сідати до столу. Я радо все це виконав, бо був голодний. Гільда подала на стіл деруни, фаршировані м'ясом, і глечик сметани. Якраз мою найулюбленішу страву. Коли я підкріпився, вона потягнула мене назад до ліжка й роздягнула.

Я лежав на білому в рожеві квіти простиралі й захоплено спостерігав за Гільдою. Вона повільно роздягалася, виявляючи своє тіло — до найінтимніших місцевий. Її краса — струнка постать, тугі й гарно оформлені груди, тонкий стан і чорна коса, яка втискалася між сідниці — захоплювала мене й одночасно змушувала робити переоцінку своїх естетичних вартостей. Як я не раз згадував, мене захоплювали такі жінки, як Аліса, тобто низькі й повні в грудях, сідницях і стегнах. Всі ці властивості мали свій чар і примінення. Але краса Гільди була субтильнішого, вищого, інтелектуальнішого, якщо можна так висловитися, ґатунку.

Гільда відрізнялася від інших жінок ще й тим, що любила свій фах. Кожного разу, коли йшла зі мною до ліжка, попадала в еротичний шал, — її коса безтямно билася об подушки, а її винахідливостям не було меж. Звичайно ми кохалися від обіду до вечері, тобто доти, поки я не охлявав дощенту. Невдоволена Гільда злазила тоді з ліжка і йшла варити вечерю. Вона була така ж вибаглива в кулінарії, як і в сексі. Готувала для мене найулюбленіші страви: свинячі колінця в грибному соусі, книдлі в цибульковій поливі, віденські шніцелі з молодою картопелькою й хроновим соусом, гуляш з м'якенької телятини, фаршировану форель та інші смакощі, що від самої згадки про них текла слинка.

Після вечері Гільда хотіла, щоб я пестив її тіло. Це мене не дуже влаштовувало, бо в цей час я любив іти до корчми, але не було ради. Вона брала ванну, лягала на ліжко й казала лизати їй пальці на ногах, гладити гарні литки, цілувати стегна й, розкинувши ноги, входити в такі речі, про які соромно говорити. Ще інтимніше виходило тоді, коли вона лягала на живіт, віддавала мені свій чудесний задок і казала робити з ним ще нецензурніші операції.

Відпускала мене до корчми щойно в дев'ятій годині. Мої компаньйони сердилися й нишком молилися, щоб мене відвернуло від Гільди. Цими днями я звичайно випивав з компаньйонами другу пляшку, купував їм третю, а сам ішов до Гільди. Справа була в тому, що Гільда була жінкою твердого характеру й не потурала моїм цілком логічним і, якби там не було, скромним потребам. Після пещення, вона випивала чашку цейлонського чаю і йшла спати до «жіночої кімнатки». А клієнтів приймала в «гостинній», як вона висловлювалася, спальні з широким ліжком.

А це значило, що я сам мусив роздягатися, брати ванну і йти до ліжка. Це, знов же, значило, що я спав сам у «гостинному» широкому ліжку. А до «жіночої кімнатки» Гільда мене не впускала. Та не тільки мене — нікого не впускала. Гільда відповідала мені під кожним оглядом — сексуально й інтелектуально. Розуміла мене з півслова і вдоволяла всі мої перверзії. Вона також вміла тримати мене в рамках пристойності, якщо йшлося про горілку. Вона була найідеальнішою жінкою для мене. І я щасливо прожив із нею два тижні.

Була лише одна проблема. Гільда була найдорожчою жінкою для мене, просто не під мою кишеню. І я, хоч-не-хоч, мусив повертатися до Аліси.


7. З нелогічною Алісою неможливі логічні стосунки


Нелегко мені було повертатися до Аліси після двотижневого раювання в Гільди. Я цього вечора не вступав навіть до корчми, а ходив вуличками й говорив сам із собою. Я відчував глибоке роздвоєння: з одного боку, мене розривало почуття вини, — якби там не було, я упродовж двох тижнів захоплено зраджував Алісу з Гільдою (ох, якби Гільда не була така дорога!), — з другого ж боку, я не був вдоволений стосунками з Алісою. Вони були надто нелогічні, надто розхристані, надто нервові, — і не мали тієї вишуканості й делікатності стосунків з Гільдою. Крім того, Аліса ввесь час зраджувала мене. Але й Гільда не була особливо вірною, тож у цьому відношенні порівнювати чи, радше, протиставляти цих двох жінок було б недоречно.

Отже, я не знав, як повестися, коли повернуся додому. Чи просити пробачення в Аліси, чи розірвати всякі стосунки з нею й вигнати її геть із свого дому. У мене не було покаянного настрою, тож перша можливість відпадала. Але й виганяти Алісу було жалко. Все-таки вона була вище пересічного рівня в ліжку, та й красою підходила мені ідеально. Якщо б я випив трохи горілки, то ці проблеми, напевно, розв'язалися б самі по собі. Але йти до корчми було запізно. Тож, підкріпивши себе на дусі, я впевненим кроком пішов додому.

Застав Алісу в тому самому шовковому халаті в голубі квіти, в якому покинув її два тижні тому. Вона напівлежала на канапі з оголеними ногами, попивала коньяк і наспівувала наївну любовну пісеньку, якою захлиналася вся молодь. На мене навіть не глянула. Раптом мене вхопила за горло лють. Я душився словами і кричав:

— То ти так співчуваєш мені! Безсоромно розлягаєшся на канапі, попиваєш коньяк, коли я, мов бовдур бігаю вулицями, хвилююся, переживаю, до корчми навіть не показуюся, тобто посвячую себе для тебе, а тобі хоч би що.

— А на що ти надіявся, після того, як два тижні зраджував мене?

— Я тебе не зраджував!

— А що ти тоді робив з Гільдою?

Я прикусив язика так міцно, що кров бризнула поміж зуби.

— Ну, то що ти робив з нею? — наполягала Аліса.

— Доглядав її.

— Чи вона тебе?

— Та й вона мене. Після того, як ти зрадила мене з тим блондином, я був у нервовому розладі.

— І ти, може, хочеш співчуття від мене…

Це вже кінець! Це крайня безличність! Замість заперечувати свої стосунки з блондином, хоч би про око, хоч би для того, щоб полегшити справи для мене (її голі ноги починали все більше розпалювати мене), вона приховано, дуже субтильно оскаржувала мене.

— Може, хочеш, щоб я кинулася тобі на шию й реготала з радості?

— Я не є людиною крайностей і такого драматизму від тебе не вимагаю.

— А що ти вимагаєш?

— Щоб ти роздягнула мене й напустила у ванну теплої води.

— А хіба Гільда тобі таке робила?

— Ні. Тому я й затужив за тобою.

— Якщо Гільда не робила, то й я не буду.

— Що за дурна логіка! — кричав я аж захлинався. — Гільда не є моєю коханкою, а ти є.

— А чим вона тоді є?

— Жінкою неустанної помочі.

Аліса вперше розсміялася, а її халат, свідомо чи підсвідомо, зсунувся з плечей. Я не міг більше терпіти наруги над моїми почуваннями. Не задумуючись ні секунди, я зшарпав з себе одяг і кинувся на неї. Ми кохалися спершу на канапі, тоді впали на підлогу й продовжували там, а відтак залізли у ванну. Мене найбільше розпалювало те, що Алісині широкі сідниці ледве втискалися у вузьку ванну. Ми так безтямно кидались у ванні, що вода розбризкувалася по стінах. Нарешті ми опинилися в ліжку й докінчували так нерозсудливо почате діло. Кажу нерозсудливо, бо Аліса вигадувала такі номери і так шаленіла, що надосвітку я чуть духа не спустив. Мусив випрошуватися в неї й десятки разів запевняти її, що вона далеко краща в коханні, ніж Гільда. Хоч це було неправдою. Гільда була вишуканішою, справжньою аристократкою духу в сексі. Але я не міг сказати того Алісі. Злягання миліше за правду.

Наладнавши так щасливо з Алісою, я увійшов у нормальний триб життя, тобто почав ходити до корчми після вечері. Наншасливішими були мої компаньйони, вони безнастанно величали Алісу і кожну чарку пили за її здоров'я. Для мене ж найвищим задоволенням було те, що ми відновили наші філософські диспути. Цим разом ми наблизилися до новіших часів і цілу серію розмов присвятили розглядові екзистенційних елементів у творчості Достоєвського.

І так життя вклалося в приємні, гармонійні параметри. Та одного вечора Бруно мусив бігти на годинку додому, щоб вдоволити потреби своєї нової коханки, і по дорозі назад помітив на вулиці Бляхарів Алісу з високим блондином. Мені горілка вибухнула з уст, і я, кинувши на стіл келишок, вибіг з корчми.

Відразу побіг на вулицю Бляхарів, перебіг з одного кінця на другий, та Аліси з блондином ніде не було. Мабуть, зайшли до якоїсь корчми, — подумав я. Тож я вступав до кожної корчми, випивав чарку горілки і біг до наступної. Коли я вийшов з останньої корчми, то не міг уже бігти, а ледве волочив ногами. На мене тяжкою масою валилася втома і нарешті звалила мене з ніг.

Коли я пробудився на твердій бруківці, мені боліла кожна кісточка. Нелегко було добиратися додому. І коли я навкарачки виліз сходами на другий поверх, мені відчинила двері усміхнена Аліса.

Я не мав уже сили ані сваритися з нею, ані роздягатися. Зсунувся, як мішок, на підлогу й утратив притомність.


8. Аліса мов запалася під землю


Після цілонічних пошуків своєї коханки Аліси по корчмах на вулиці Бляхарів, я був такий виснажений духовно, що спав аж до третьої години пополудні. Якщо я з тою Алісою не збожеволію, то це буде диво Господнє. В неї нема ніякого співчуття до мене. От принесла б мені до ліжка хоч чашку чорної кави або квашеного огірочка, а то моя голова розтріскається на кусочки.

Я згорнув докупи останки сили волі, скотився з ліжка й порачкував до лазнички. Взявши холодну ванну, опритомнів трохи й відчув у шлунку голод. Коли я енергійно витерся шорстким рушником, голод дошкуляв ще більше. Тож я пішов до кухні попросити Алісу, щоб приготувала мені снідання, обід і вечерю в одному комплекті. Таким чином, я не мусив би бавитися з їжею ще раз і пішов би собі відразу до корчми. Та Аліси в кухні не було. Я пішов до вітальні, — її й там не було. «Вона вже встигла піти до того блондина!» — мою свідомість протяла ця гостра, мов лезо ножа, думка. Я відчув наплив енергії, швидко зодягнувся й вилетів з мешкання.

На щастя, мій логічний розсудок не покидав мене навіть у найкритичніші хвилини. Спершу я вступив до корчми «Під ратицею» і випив три чарки горілки, щоб провітрити від болю голову. Тоді зайшов до забігайлівки «Підсвинок», щоб підкріпитися. Замовив собі подвійну порцію свинячої печені з пюре та кислими огірками. Це поставило мене на ноги, і я був у силі розправитися з тим зарозумілим блондином і Алісою.

Тепер я ходив від корчми до корчми, від забігайлівки до забігайлівки, поки не обійшов ціле містечко. Але тих сучих коханців ніде не було!

Мені тоді прийшла на ум спасенна думка: вони, мабуть, купаються на Майні й виробляють там усякі неподобності в воді! Я прожогом побіг на пляж. Вже починало сутеніти, коли я добіг туди. Глянувши навколо, мені аж полегшало на душі.

Хлопці й дівчата гасали по березі, кидалися на хвилі й виповнювали миску вечора хтивим сміхом. Деякі дівчата були без ліфчиків і, бігаючи, так розмахували грудьми, що кущі шуміли. Я миттю забув про Алісу й блондина. Стояв собі під деревом і сприймав вирування краси навколо мене.

Це привело мене до усвідомлення, що, хоч час летить дуже скоро і зупинити його не можна, все ж ми можемо зупинити себе, ставши збоку поза часом. І світ тоді виглядає дивнішим, містерійнішим і гарнішим, — начеб ми дивилися на нього іншими, не своїми очима. Звичні речі й явища набувають нового змісту, і людина відчуває тоді повноту, стає задоволеною життям і собою.

Роздумуючи про такі загальні речі, я, насправді, вихлюпував свої почування. Ці молоді дівчата, такі одверті й безсоромні, згладжували гострі кути в моїй свідомості, збуджували тугу за красою, за молодістю, і відкривали мене до звуків життя.

Я простояв би цілу ніч у такому мрійливому стані. Та несподівано з ріки виринула гарненька дівчина, вибігла на берег і, витираючися рушником, усміхнулася до мене. Вона була одною з тих без ліфчиків. Її пухкеньке тіло парувало молодістю. Дівчина мені справді подобалася, і я відповів на її усміх низьким поклоном. Дівчині подобався мій блазнюватий жест. Вона розсміялася і підійшла до мене.

— Добрий вечір! — привіталася.

— Не тільки добрий, а просто чудесний!

— А чому ви не купаєтеся?

— Бо не вмію плавати й не маю охоти топитися.

— Я вас навчу!

— Топитися чи плавати?

Дівчина розсміялася:

— Почнемо з того, що вам легше виходить.

— Наскільки я мав нагоду переконатися, мені найлегше виходить топитися.

— То ще не найгірше, матимете приємну смерть в обіймах хвиль.

— Ні, спасибі. Я волів би мати приємне життя в твоїх обіймах.

— Це можна влаштувати. А чому ви стоїте зодягненим?

— Бо соромлюся показувати своє тіло.

— Хіба воно таке погане?

— На мою думку, так.

— Ваша думка може бути необ'єктивною.

— Я людина з філософським нахилом, тобто до великої міри об'єктивна. Принаймні намагаюся бути об'єктивним.

— Давайте я сама переконаюся! — вона вхопила мене за руку й потягнула під кущ.

Як добре вихований джентльмен, я не ставив опору. Вона стягнула з мене сорочку, штани й підштаники, — і я стояв, мов агнець Господній, перед її осудом.

— Що ви комплексуєте? Ваше тіло гарне, — сказала захоплено дівчина.

— Яке там гарне! — обурився я. — Худе, як мотовило. Нема в мене ані серйозного пуза, як бачите, ані мускулів, ні волосся на плечах.

— Сучасні жінки не захоплюються такими властивостями в мужчин. Вони люблять аскетично-інтелектуальних типів.

— Та я таким і є! — скрикнув я, захоплений самим собою.

— Тому я й потягнула вас під кущ.

Я був одуховлений і, одночасно, сердитий на себе. Через незнання оцих самозрозумілих істин, які дівчина відкрила мені, я в минулому тратив так багато нагод з молодими дівчатами.

Але терпець дівчини урвався, — вона не мала найменшої охоти продовжувати дискурс зі мною. Та й я давав перевагу фізичному діалогу в такій винятковій ситуації. Тож, коли вона кинулася мені на шию, я дуже радо піддався її насильству і зсунувся з нею на великий рушник, який вона раніше простелила на траві.

Дівчина не прикидалася, а справді захоплювалася моїм тілом, — пестила його, обціловувала, злизувала з нього міцний запах поту. Та найбільше любувалася моїм напрученим членом. Але в цьому не було нічого дивного, бо член у мене гарний, пещений не одними руками.

Нема нічого благороднішого за дівоче тіло; особливо прекрасною є та мить, коли всім єством входиш у те пухкеньке, свіже й молоде тіло і втрачаєш себе в ньому. Вона в усіх існуючих стилях і з усіх боків віддавалася мені, і я до ранку не міг прийти до притомности.

На обрії починало розвиднюватися, і ми нарешті вийшли одне з одного. Зрозуміло, що в мене не було ніякої охоти повертатися тепер додому, до Аліси. Тож ми закуталися в рушник і солодко заснули.

Прокинулися щойно вполудне, відчуваючи дошкульний голод у шлунках.

Дівчина мала кілька бутербродів і пляшку пива, тож ми накинулися на них, мов голодні вовки. Підкріпившися, дівчина вилізла на мене й енергійно взялася робити зарядку. Вдоволившися, кинулася в ріку, щоб охолодитися й поплавати. Повернувшися, знов вилізла на мене й почала зарядку. Коли вона ще раз кинулася в ріку, щоб поплавати, я потихеньку зодягнувся і зник із пляжу.

Я пішов геть не тому, що дівчина не подобалася мені. Зовсім ні. Вона дуже мені подобалася. Проблема була в тому, що моя мужеськість почала катастофічно падати, і я боявся, щоб не здискредитувати себе в очах дівчини.

Я повертався додому втомлений, голодний, але піднесений на дусі. Провівши з цією молоденькою дівчиною цілу ніч і майже цілий день, я сам омолодів і наповнився надіями. Не все ще минуло. Не все ще прожито. Не все було позаду. Марево старіння відсунулося геть на окраїни свідомости, і переді мною маячило життя, залюднене молодими дівчатами. Мене наче просвітило. І я збагнув, що за своїми широкозадими, грудастими й літніми жінками я світу Божого досі не бачив.

Та коли я зайшов до свого мешкання, то відразу усвідомив, що Аліси не було вдома. Лють виповнила мою свідомість і випхала мрії про молодих дівчат в найтемніші закутини. Я вибіг з мешкання й пішов шукати її.


9. Моя коханка Аліса пропонує груповий секс


Та молода дівчина на пляжі вичерпала з мене останки сил, і я мусив спершу зайти до своєї забігайлівки за рогом підкріпитися, замість шукати

Алісу. Сидів я у приємному сутінку, відпочивав і захоплено споживав фаршировані м'ясом тертюхи зі сметаною.

Звичайно, коли людина вдоволяє й заспокоює шлунок, то на ум находять всякі сподівані й несподівані думки. І так, замовивши другу порцію тертюхів, я почав роздумувати над тим, як нелогічно, екстремно й боляче кидаються останнім часом мої почування. От, наприклад, кохання з молодою дівчиною на пляжі було прекрасне. Воно виповнило мене до тої міри, що я відмолодів духом, а обрії мого життя начебто трохи розвиднілися. І, замість з'єднати свою долю з дівчиною, хоч би на місяць-два, я кидаюся в цілком протилежний і абсурдний бік, — ганяю за своєю коханкою Алісою, яка зраджує мене з блондином. І який глузд в усьому тому? Мені здається, що не кохаю вже Алісу, почуваюся так, що найрадше позбувся б її. Але якийсь біс усередені жене мене від забігайлівки до забігайлівки, від корчми до корчми, в пошуках нелюбої жінки. І що я хочу собі довести? Що вона невірна? Але я від першої зустрічі з нею знаю, що вона невірна. Мені чомусь дуже залежить на тому, щоб зловити її на «гарячому». І що станеться, коли зловлю її? Накинуся на неї з кулаками? Уб'ю її? Але ж я людина з філософським нахилом і нездатний робити такі болючі речі. Тоді чому ганяю за нею? Але, замість шукати відповідь на це ключове й цілком логічне питання, я розплатився й побіг шукати Алісу.

Крім корчем і забігайлівок, я почав вступати також до ресторанів. Ану ж той блондин походить із багатої родини й не заходить до дешевих пивничок. Цим разом я уже не літав мов навіжений, а ходив повільніше й любувався старовинною архітектурою будівель. Наше містечко мало унікальний середньовічний стиль, і я, бігаючи ціле життя з дому до корчми і з корчми додому, ніколи не полюбувався ним. Сьогодні я також почав помічати, що кожна корчма, як і кожна людина, мала свій характер, і до неї заходили відповідні типи пияків. Я ходив по містечку майже п'ять годин і щойно о десятій годині вирішив піти до своєї корчми, щоб перепочити й розрадити душу кількома чарками 80-відсоткової. Я ледве тягнув ногу за ногою, а неприємні думки знов почали пхатися в голову й не давали мені спокою. Я поволеньки усвідомлював, що мої пошуки Аліси були вкрай наївні. Вона могла преспокійно прелюбодіяти з блондином у його помешканні, а я шукав її, мов хлопчина іграшку, не в тій кімнаті.

Коли я нарешті добрався до корчми й наблизився до нашого столика, то мусив опертися об стіну, щоб не впасти. Мене судомило від люті, і я ніяк не міг погамувати вибуху почувань. За столиком з моїми компаньйонами сиділи Аліса й блондин. На столику стояли дві порожні й одна надпита пляшки. Значить, блондин пригощав. Це було очевидним ще й із того, що мої компаньйони голосно пили за здоров'я блондина й поплескували його по плечі.

Не наміряючись сідати — такої честі вони від мене не дістануть! — я кинувся до Аліси, вхопив її за плечі, трусив нею мов навіжений і кричав:

— Що ти тут робиш, що ти тут робиш!?

Аліса відштовхнула мене від себе:

— Ти що, збожеволів? Залиш мене в спокої! Але я пережив і перетерпів так багато за останній час не для того, щоб залишати її в спокої. Я знов накинувся на неї й почав трясти. Безсердечна Аліса розлютилася і вдарила мене в обличчя з такою переконливістю, що я відразу присів на стілець. З Алісою жартувати не можна! Це я давно зрозумів.

— Чого ти розійшовся? — спитала спокійніше Аліса, проколюючи мене очима.

— Я хочу знати, що ти тут робиш, — сказав я, відчуваючи, як відвага підноситься з п'ят до голови.

— Чекаю на тебе, не бачиш?

— У корчмі?

— А що в тому поганого?

— Порядні жінки до корчми не ходять!

— Тебе цілу ніч і цілий день не було вдома, тож я вирішила зайти сюди, знаючи, що скоріше чи пізніше ти тут появишся.

— А що тут робить цей бичок? — я драматично штурхнув рукою блондина.

— Ти сам щойно казав, що порядні жінки самі до корчми не ходять. Тож я попросила його як ескорта.

— Ти вже не раз бувала в цій корчмі сама!

— Але тоді я не була ще порядною жінкою.

Це вже мене доїло! Начеб тепер вона була поряднішою! Лицемірство цієї шльондри не мало меж. Вона прилюдно кпила собі з мене. А це вже боліло! Як-не-як вона не рівня мені. Я все-таки людина з філософською освітою. Щоб заспокоїтися й логічно продовжити цей неприємний диспут з Алісою, мені треба було випити хоч дві-три чарки 80-відсоткової. Та пити з пляшки блондина я ніяк не хотів. Його горілка не пролізла б мені через горло. Тож я покликав шинкарку Лізу й замовив для себе пляшку.

— Пийте з цієї. Тут є ще досить горілки навіть для такого легендарного пияка, як ви, — блондин великодушно посунув до мене пляшку.

Мені був не до смаку його іронічно-насмішкуватий тон. Зрештою, я не вважав себе пияком. Любив випити чарочку-дві, щоб натхненніше вести філософські диспути. Але яке це пияцтво?

— Ви забагато собі дозволяєте, молодий чоловіче!

— Що саме? — спитав невинно блондин.

— Те, що прилюдно обзиваєте мене пияком! Що злягаєтеся з моєю коханкою.

Цього останнього я не хотів говорити, воно вирвалося мені з горла мимохіть.

— Приємність по моєму боці, шановний пане…

— По твоєму, га?! А мала б бути по моєму! Все-таки вона моя коханка, не твоя! — крикнув я на ціле горло і кинувся на блондина з кулаками.

Блондин підвівся — він був на дві голови вищий за мене й кремезний мов дуб — вхопив мене за комір і підніс у повітря. Я подригав трохи ногами, а тоді відразу зів'яв. І, коли блондин кинув мене у крісло, я принишк і, вкрай переляканий, випив три чарки підряд, — із пляшки блондина, мушу з почуттям сорому признатися. На щастя, горілка легко пройшла через горло.

Я не мав найменшої охоти продовжувати драчку з блондином. Честь є честю, але тратити життя через таку невірну суку, як Аліса, я не мав ніякого бажання. Іншими словами, я повівся як людина з філософським нахилом і взявся до горілки.

Скоро Ліза принесла мою пляшку. Компаньйони негайно прилизалися до неї й пили за моє здоров'я. Хвальба завжди лестила моє піднебіння, тож я заспокоївся, подобрішав і випив ще три чарки. Але на Алісу щось найшло і вона ввесь час псувала мій гарний настрій. Спершу присідалася то до одного, то до другого компаньйона і терлася до них цицьками. Компаньйони засвічувалися, мов каганці, а мене шляк трафляв. Не могли вони відмовитися від тієї честі хоч би задля мене, хоч би задля того, щоб і я розважався по-людськи? Ми давно вже, наприклад, не вели філософських диспутів. І цього вечора я мав велике бажання подискутувати, це дало б мені глибоке задоволення. Але сумна суть людської природи така, що вистачить привести між найбільших філософів жінку з оголеними грудьми, щоб уся філософія миттю вивітріла з їхніх голів. На жаль, і я не був тут винятком.

Але Атіса на цьому не зупинилася. Вона, ні з сього, ні з того, запропонувала піти до мешкання блондина й уладити там груповий секс. Компаньйони, мов побожеволіли, — ожили, розмахували руками, реготали, причесували волосся, навіть про горілку забули. А дурнуватий Бруно полетів додому, щоб привести свою коханку. Він вважав, що було б несправедливо віддавати всю благодать їхніх прутнів єдиній Алісі. Його коханці також належить трохи щастя.

Я почувався покривдженим і знеславленим. Не сказавши нікому й слова, я вийшов з корчми й пішов додому.


10. Як пропала моя коханка Аліса


Сьогодні я прокинувся пізно. Надворі мжичив дощ, і моя захаращена голова ходила обертом. Я вимився холодною водою, зодягнувся, і думки в моїй голові почали вкладатися в невиразний порядок. Перевіривши помешкання, я усвідомив, що Аліси не було вдома. Це поставило мене в невигідне становище: я не знав, чи вона приходила додому спати, чи ночувала у блондина. Мене справді не обходило, де юна спала, але я люблю точно знати про стан речей. Тоді я почуваюся певніше, хоч у більшості випадків не роблю нічого, щоб змінити той стан речей. Я зробив собі міцної кави й випив без цукру. Думки відразу закрутилися жвавіше, і я, натягнувши дощовик, вийшов надвір. У мене не було найменшої охоти шукати Алісу. Хай вона шукає мене, а ще краще, хай шукає вітру в полі. Я тоді матиму хоч хвилину спокою.

Як кожного вечора, я пішов до нашої корчми. Компаньйони сиділи за звичним столиком і, на відміну від кожної ночі, були похнюплені. Не знаю, чи їх роз'їдало сумління через те, що вони брали участь у груповому сексі з моєю Алісою, чи думали, що я вчора образився на них і не прийду більше до корчми. А це останнє було б великою трагедією для них, бо, як уже згадував, я єдиний був спроможний поставити пляшку. Я ніколи тим не чванився, але нема в тому нічого непристойного, коли скажу, що я одідичив немаленьку суму грошей і можу жити з поміркованим розмахом. Я не мав охоти розпитувати компаньйонів, чи той груповий секс, який пропонувала

Аліса, відбувся. Взагалі не мав охоти говорити з ними. А сів мовчки на стілець, покликав шинкарку Лізу й замовив солідну закуску й пляшку горілки. Згасивши голод, я відкоркував пляшку і випив три чарки підряд. Мої компаньйони дивилися на мене, мов обмоклі пси. Мені стало їх жалко і я посунув до них пляшку. Вони відразу ожили, і горілка зникла з пляшки умлівіч. Всі-бо ми відчували велику спрагу.

Я замовив другу пляшку, і в наші голови почали напливати бурхливі візії. До нас повернувся апетит до філософських диспутів, які ми останнім часом так ганебно занедбували. Це мене так зворушило, що я відразу замовив третю пляшку, щоб не перебивати диспутів.

Цим разом ми наблизилися до модерного часу та до модерної методології: витягували то твір Спінози, то К'єркегора чи Ясперса і кидали ним об кам'яну долівку. Твір розбивався на друзки й розсипався під столом. Ми називали цей процес ДЕСТРУКЦІЄЮ.

Після того ми лазили попід столом і лавками, визбирували шматки розбитого твору й кидали їх на стіл. Тоді починали складати ті куски в нову систему. Ми називали це ДЕКОНСТРУКЦІЄЮ. Щоправда, всі ці куски не прилягали ідеально один до одного. Та нас це не обходило, бо саме така дисгармонійна композиція найорганічніше підходила до нашого піднесеного інтелектуального стану (ми ж бралися до третьої пляшки). Мало того, нові тексти, які ми складали з тих шматків, були далеко глибші й оригінальніші, ніж твори великих філософів минулого. Щоправда, ці наші тексти були цілком незрозумілі, але хто з філософів цікавиться сьогодні такими пережитками, як зрозумілість чи логіка.

При цьому мушу згадати шинкарку Лізу, вплив якої на наші філософські злети був далеко більший, ніж вплив горілки. Вона збуджувала нашу уяву великими сідницями й розмашистими грудьми.

Коли опівночі шинкарка Ліза пішла додому, а залишився з нами тільки власник корчми Отто, наш настрій і наше натхнення полетіли коміть головою в підсвідомість. Ми допили третю пляшку й розійшлися в різні сторони містечка до своїх домівок. Але, вийшовши на свіже повітря, я відчув наплив радості. Наші філософські диспути цього вечора були особливо цікаві й оригінальні. Тому поспішав до Аліси у великому піднесенні.

Ця ніч відрізнялася тим, що до мене не чіплявся блуд, і я відразу прийшов додому. Та коли я зайшов до свого мешкання, в ньому було темно. Це відразу насторожило мене. Такого ніколи перед тим не траплялося. Я перейшов коридорчик, зайшов до вітальні й увімкнув світло. Тоді раптом побачив, що моя коханка Аліса лежала на підлозі мертва.

Спершу я відчув невдоволення й роздратування. Як вона могла встругнути мені таку неприємність саме тоді, коли я був у такому рідкісному настрої, в такому унікальному піднесенні?! Після невдоволення, я образився на Алісу. Вона зовсім не мала зрозуміння і співчуття для мене. Знала ж бо, що в такому стані, в якому я повертався додому, я неспроможний був ані роздягнутися, ані прийняти ванну. Оминаючи труп, щоб не спіткнутися об нього, я пішов до спальні й зодягнений

та взутий впав на ліжко. Спав міцно, жодні сни не тривожили мене.

Пробудився щойно перед полуднем. Коли зайшов до вітальні, Алісиного тіла там не було. Це вивело мене з нормальної колії мислення й поведінки. Я цілком і остаточно усвідомив, що Аліса пропала, і моє життя відтепер стане тяжчим і непривабливішим. До мене остаточно дійшло, що Алісу хтось убив, а вранці викрав її тіло, щоб затерти за собою сліди. Але хто і чому мав би її вбивати? Вона цікавилася тільки коханням, а все інше було несуттєвим для неї.

Та несподівано мою свідомість сколихнула інша думка: а що, коли було навпаки? Коли хтось викрав тіло Аліси для того, щоб залишити його в якомусь темному місці й кинути підозру на мене. Це вже не на жарт перелякало мене. На щастя, я спав зодягнений і взутий, то й відразу вилетів із помешкання, щоб зібрати своїх компаньйонів.

Коли я витягнув Йогана, Вольфа, Себастьяна і Бруно з їхніх лежанок і розповів їм, що сталося, — вони були стурбовані й налякані не менше за мене. І мали на це добру причину. Бо, якщо мені підліплять убивство Аліси й засадять за грати, то хто буде ставити їм чарку?

— Менш, хто зробив тобі таке свинство! — обурився Йоган.

— Це справжнє шайсерай! — погодився опецькуватий Бруно.

— Ми мусимо знайти труп і заховати його, — розсудливо промимрив Себастьян.

— Але де його шукати? — спитав я, розводячи безрадно руки.

— Як то де! На кладовищі, — сказав вдумливий Вольф.

Розумна порада Вольфа була така логічна й переконлива, що всі ми відразу прийняли її й пустилися бігцем до кладовища.

— Стійте, стійте! — крикнув Йоган.

Ми зупинилися:

— Що сталося, Йогане?

— Менш, не випадає йти на кладовище голіруч.

Це також була розумна думка. Тож я побіг до крамнички, купив пляшку 80-відсоткової, кільце баварської ковбаси й буханку хліба, — і ми нарешті пішли на кладовище. Обійшли його вздовж і впоперек, заглядали під кожний кущик, та Аліси ніде не було.

Та ми натрапили на свіжозасипану могилу і, щоб упевнитися, що там закопана Аліса, вирішили розкопати її. Пішли до гробокопа, який жив у маленькій хатині при вході, щоб позичити лопату. На щастя, розсудливий Себастьян запитав гробокопа, кого поховали в тій свіжій могилці. Гробокоп сказав, що дві години тому закопав там власника м'ясарні Фрідріха, який об'ївся до тої міри, що простягнув ноги. Ми лопату, зрозуміло, не брали, але пішли назад на кладовище, щоб присісти в затишку й подумати, що робити далі.

Несподівано пустився густий дощ, і ми забігли до великої гробниці, обведеної чорним чавунним плотом. У гробниці було дві труни, тож Йоган, Вольф і Себастьян сіли на одну, а я з Бруно на другу. Я виклав горілку, ковбасу і хліб, — і ми почали наш звичний ритуал. Мушу сказати, що в гробниці було не гірше, ніж у корчмі. Багато в чому було навіть краще. По-перше, було просторіше й затишніше, а це сприяло глибиннішим філософським роздумам. По-друге, знадвору було чутно шум дощу та чудовий спів ворон, а це сприяло приємнішому випиванню й заїданню.

Коли вщух дощ, ми вийшли з кладовища й опинилися перед тою самою дилемою: що робити далі, де шукати Алісу? Розсудливий Себастьян подав думку, що найлогічніше було б піти на ріку Майн. Там за містечком стояв старий, частково розвалений замок. Задня частина замку висувалася в ріку й утворювала небезпечний вир, з якого майже щотижня витягали потопельників. Ми однозгідно вирішили піти туди. Я знову мусив бігти до крамнички й купувати ті ж самі горілку й закуску.

Ми дісталися до Майну аж під вечір. У вирі плавав тільки один труп. Насправді це був скелет, — мужчини чи жінки, важко було встановити. Риби, видно, обскубали з нього тіло й залишили тільки кості. Оскільки на голому черепі не було довгого волосся, ми розумно дійшли до висновку, що це не була Аліса. Ми зайшли до замку, розсілися на низькому підвіконні й, попиваючи, розмишляли про життя і смерть, хоч ні одне, ні друге не цікавило нас.

О десятій годині вечора, коли над рікою зійшов повний місяць, ми закінчили наші вчені розмови. Як годилося, ми придумали оригінальний і дотепний ритуал «Топити Марену», і Вольф, виголосивши ритуальний текст, жбурнув порожню пляшку в ріку. Тепер у нас не було питань, що далі робити й куди йти. Ми мовчки, але у повній згоді, пішли до корчми. Місяць освітлював нам дорогу, і ми жодного разу не заблудили. Все ж дотягнули до корчми щойно об одинадцятій годині.

Коли шинкарка Ліза побачила нас, впустила кухоль з пивом на підлогу і, схвильована й заплакана, побігла нам назустріч. Обнімаючи мене й цілуючи, розпустила по цілій корчмі зливу питань: «Де ви так довго були? Що з вами сталося? Що трапилося по дорозі? Я думала, що на вас хтось напав, що вас притримала поліція, що ви попали в аварію, що опинилися в шпиталі…»

Ми не мали ні охоти, ні часу розпатякувати з шинкаркою Лізою. Було вже пізно, а нас чекала ще третя пляшка. Тож ми відразу пішли до свого столика й замовили горілку. Шинкарка Ліза пригостила нас — «від серця», як вона любила казати — розовим хлібом і тарілкою вудженини.

Під час третьої пляшки ми зазвичай давали волю нашій поетичній фантазії. Але цим разом нічого не виходило. Труп Аліси маячів у нашій уяві й притлумлював усякі поетичні злети. Ми пили мовчки і тільки похитували головами й прицмокували. А коли шинкарка Ліза пішла опівночі додому, нас огорнув безпроглядний смуток. Ми з поспіхом закінчили пляшку й розійшлися по домівках.

Я був у мінорному настрої і йшов додому дуже неохоче, мов до темної трупарні. Ану ж труп Аліси захований десь у помешканні, скажімо — в шафі чи під ліжком. Може, він і не захований, а сам туди заповз. Всяке трапляється.

Та коли я відімкнув двері, мені вдарило в очі ясне світло. Я завмер на порозі. Що це значило? Невже Аліса жива? А може, це її дух блукає по моїй квартирі? З острахом я ступав крок за кроком, поки не опинився у вітальні. Раптом мені заперло дух: до мене бігла в прозорому халаті Ліза, розмахуючи по дорозі грудьми. Вона поцілувала мене в уста, повела до спальні й роздягнула. У ванні чекала мене розкішно тепла вода, в яку я занурився, щоб відпружитися. Ліза зсунула з себе халат і полізла до мене. Її широкі сідниці ледве втискалися у вузьку ванну.

І так моє життя набрало нового змісту.


11. Ліза — ідеальна жінка


Моє життя повне духовного змісту! Не встигну прокинутися, як Ліза відразу біжить із тацею чорної кави і куском яблучного струдля. Вона кладе усе це мені на коліна в ліжку і з блаженним виразом обличчя дивиться, як я напихаюся. Поправді я не звик їсти в ліжку й не люблю, коли зі мною надмірно панькаються, але Ліза дуже вразлива жінка, і я не не маю серця відсилати її разом із тацею на сто чортів. Все ж, кава збуджує мене до тої міри, що я спроможний зсунутися з ліжка та, човгаючи ногами, піти до лазнички і вмитися холодною водою. Тим часом Ліза шалено порається в кухні, щоб зварити для мене обід ще перед тим, заки о дванадцятій годині піде на роботу в нашій корчмі.

Коли вона виходить з помешкання, мені наче великий тягар зсувається з свідомости. Я з невтримним апетитом споживаю смачні страви (Ліза — ідеальна кухарка) і крокую собі по кімнатах, дозволяючи думкам свобідно товпитися в моїй голові. Тоді вдягаюся і йду погуляти містечком. А точно о шостій появляюся в нашій корчмі й замовляю першу пляшку.

Дивним дивом, Ліза в корчмі не дратує мене так, як удома, — наче б була іншою жінкою. Мені навіть приємно дивитися, як вона бігає поміж столиками, розмахуючи цицьками. А коли час від часу потреться об моє плече, то я відразу розпалююся. Ліза й далі йде додому о дванадцятій, а ми допиваємо ще третю пляшку й також розходимося по домівках. Коли я з тяжкою бідою добираюся до своєї квартири, Ліза неодмінно чекає на мене при одвірку й кидається мені на шию. У мене в більшості випадків залишається ще трохи того запалу, який вона збудила в корчмі, — тож відчувши його животом, Ліза поспішно тягне мене до спальні, роздягає й веде до ванни. Там лізе мені на коліна, і я ще з приємністю виконую свої повинності.

Викупавшися, я витираюся підготованим Лізою чистеньким рушником і йду до ліжка. Ліза вже лежить там гола, широко розкинувши ноги. І я можу робити з нею, що хочу. Та я геть втрачаю охоту робити з нею що-небудь. Купа тіла ніяк не збуджує мене.

Так, Ліза ідеальна жінка. Та проблема в тому, що «ідеальність» не цілком у гармонії з моєю природою. Та й з природою людини назагал. Бо, коли хтось поводиться ідеально, тобто так, як повинно бути, — тоді його поведінка стає передбачливою, стереотипною і тим самим нецікавою. У стосунках людини з людиною зникає елемент несподіваного, містерійного і навіть мрійного. Я точно знаю, коли Ліза прокинеться, коли цмокне мене в щоку, коли принесе до ліжка снідання, коли натягне мені на ноги пантофлі та коли цмокне мене другий раз, виходячи на роботу. В побутовому такому укладі я з дня на день западаюся в апатію.

Так, Ліза ідеальна жінка. Але не коханка. Тому вона не може ні вдоволити мене, ні збудити. Я часто роблю все можливе, щоб розлютити її: жбурляю на підлогу тарілки з чудовими стравами, які вона зварила, кричу без причини на неї, копаю ногами. Інша жінка без надуми дала б мені по писку за таку поведінку, і це цілком вдоволило б мене. Але не Ліза. Шкода мріяти. Бо Ліза не лише ідеальна жінка, але й добра. Щоб урізноманітнити собі життя, виходжу раніше з дому й лажу по забігайлівках, корчмах і ресторанах з надією побачити Лізу з якимсь мужчиною. Але де! Ліза, в додатку до ідеальности й доброти, також вірна. І так з дня на день моє життя втрачає зміст. Хоч бери і вішайся.

Я щойно тепер усвідомлюю наскільки цікавішою була моя невірна Аліса. Вона своїми зрадами, лукавістю, брехнею й запальністю щодня виводила мене з рівноваги і вносила колорит у моє існування.

Щоб не попасти в хронічну депресію, я почав думати про стосунки з іншими жінками. Але не знав, як це влаштувати. Вечорами неможливо було зустрічатися з іншою жінкою, бо Ліза працювала в нашій корчмі й відразу помітила б мою неприсутність. Вночі тим більше було неможливо, бо Ліза розлягалася, мов колода, в моєму ліжку. Лишалося лише пополуднє — дуже незручний час для любощів. Але іншого вибору не було.

Тож у четвер, як тільки Ліза пішла на роботу, я натягнув свою пелерину й чорний капелюх і пішов у місто. Мою увагу притягнула корчма «Чорна ворона». Я був у цій корчмі раз чи двічі перед тим, коли шукав зрадливу Алісу; ця корчма вразила мене своєю зловісно-сатанинською обстановкою. На стінах були зображені чорти з розчепіреними лапами й надто виразистими фалосами, а навколо них танцювали голі відьми. Поважні й поважані бюрґери варилися в бочках пива. Світло в корчмі було притемнене, і це ще більше посилювало лякливу атмосферу. Але саме така атмосфера дуже відповідала моєму мефістофелівському укладові душі.

Отож, я зайшов до тієї корчми й відразу замовив собі чарку чистої горілки. Коли мої очі звикли до півтемряви, я помітив у кутку гарну рудоволосу жінку. Вона була елегантно вдягнена, а її сукня була модно викроєна спереду й виявляла половину її високих грудей. Жінка мені відразу сподобалася. Вона вихиляла чарку за чаркою чистої як сльоза горілки, і мій подив до неї подвоївся. Щоб налюбуватися нею довше, я замовив ще одну чарку. Помітивши мене, жінка почала кидати в мій бік голубими поглядами. Я кивнув до неї головою й усміхнувся. Вона відразу пересілася до мене. Це мене так розпалило, що я, не витрачаючи часу на базікання з нею, вхопив її за руку й потягнув за собою.

Жінка, видно, вподобала мене, бо охоче пішла за мною. По дорозі тиснулася до мене, цілувала в щоку і пхала мою руку між свої сідниці. Я був такий зворушений, що ледве не проривав штанів. Не вспіли ми зайти до мого помешкання, як вона почала зшарпувати з себе одяг. Її тіло було прекрасне — смагляве, видно вона десь загоряла, пругке й ідеальної форми: тонкий стан, широкі стегна, гарні литки. Я був такий захоплений її наготою, що тремтів усім тілом і не міг розстібнути ґудзиків на сорочці. Але моя гостя була

дуже зграбна в тому ділі й порозстібала не тільки всі мої ґудзики, але й зсунула штани. Тоді вилізла на мене й почала обціловувати мене. Невдовзі я утратив притомність і не знав, що далі діялося.

Я прокинувся о восьмій годині вечора, трохи запаморочений. Пішов до ванної, скупався в холодній воді й дещо очуняв. Витерся енергійно шорсткий рушником і пригадав собі, що десь о другій годині заходив до помешкання з рудоволосою жінкою. Обійшов усі кімнати, але жінки в мене не було. Я зодягнувся, ще більше очуняв і усвідомив, що не було в мене й гаманця з грішми, ні золотого годинника в кишенці, ні родинного персня з дорогоцінним каменем на пальці.

Виходить, та жінка одурманила мене якимсь наркотиком і обчистила. Я також усвідомив, що від неї не тхнуло алкоголем. Значить, вона дудлила воду в корчмі, а не горілку. Саме тоді до мешкання влетіла задихана й заплакана Ліза:

— Що сталося з тобою? — ледве вимовила крізь плач.

— Чому ти така рознервована?

— Бо я думала, що з тобою щось жахливе сталося. Не було ще такого випадку, щоб ти не з'явився в корчмі точно о шостій.

— Були, були такі випадки, але дуже рідкісні.

— То що сталося?

— Я вийшов на вулицю прогулятися й подихати свіжим повітрям, і на мене напали чотири молодики й пограбували мене, — я пустив у дію всю свою уяву, щоб придумати щось імовірне.

— І що вони забрали в тебе?

— Гаманець, годинник і перстень.

— О, Боже! Та слава Богу, що тебе не побили.

— Я не опирався. Віддав їм усе, що вони вимагали.

— І що ти думаєш робити?

— Піду зараз у поліцію і повідомлю про цей інцидент. Що більше можу зробити?

Ліза пішла до спальні й, зрозуміло застала розбурене ліжко. Вона акуратно застелила його і напевно відчула нюхом запах парфумів тої жінки, бо вийшла зі спальні засмучена. Не промовивши до мене слова, пішла назад на роботу.

А я пішов до корчми «Чорна ворона» домагатися повернення вкрадених речей. Як тільки зайшов до корчми, відразу помітив при шинквасі ту саму жінку, яка мене так спритно обікрала. Вона була в тій самій модній сукні, тільки замість рудого волосся мала чорне. Значить, натягнула перуку, — подумав я. Не задумуючися довго, я кинувся до неї і вхопив за перуку. Жінка завищала з болю. Значить, це не була перука. І все, мабуть, закінчилося б мирно, бо жінка знову почала подобатися мені. Але з-за прилавка вискочив бармен, вхопив мене за обшивку і, бризкаючи мені в обличчя слиною, несамовито заверещав, аж мені вуха позатикало:

— Пане, що ви собі дозволяєте! Це моя дружина! Та я вас розм'язгаю, як гниле яблуко!

Мені не подобалося порівняння мене з гнилим яблуком, і я в свою чергу розкричався:

— Гарну ви маєте дружину, яка йде зі мню до ліжка й обкрадає мене!

— То ви що! Обзиваєте мою дружину повією? — він підніс мене в повітря.

— Я ніколи не називав би таку гарну жінку повією!

Бармен спустив мене на землю.

— Але вона вкрала в мене гаманець з грішми, золотий годинник і родинний перстень. Я вимагаю, щоб ви повернули мені ці речі назад!

— То ви обзиваєте мою дружини злодійкою?! — знов заверещав бармен.

Він вхопив мене за штани й викинув через двері. А щоб ще більше принизити мою гідність, додав мені кілька копняків.

Я подався тоді до своєї корчми з глибоким переконанням у душі, що Ліза не приносить мені щастя.


12. Мене переслідує обличчя Лізи


Я в розпуці! Уявіть собі, мене починає переслідувати Лізине обличчя. Як тільки почну приглядатися до якоїсь гарної жінки, то з-поза її обличчя проглядає Лізине — з тими сумними, докоряючими, телячими очима. А останнім часом доходить прямо до абсурду: Лізине обличчя проглядає вже й з-поза чоловічих облич. Я дожився до того, що не зможу захопитися навіть мужчиною. Скоро Лізине обличчя буде переслідувати мене навіть з-поза зірок на небі. Отже, її блаженне, випромінююче доброту обличчя стало неприємним для мене видивом, і я не знаю, як визволитися від нього.

Я ввесь час думаю над тим, як мені визволитися від Лізиної доброти і вірності. І чим довше думаю, тим більше попадаю в депресію. То не так легко визволитися від людських чеснот!

А доброта — це найвища, найуніверсальніша й найбільш шанована з усіх чеснот: доброта матері до дитини, жінки до чоловіка, людини до людини, Творця до творіння… І як протиставитися усьому цьому? Чому ніхто досі не задумався над тим, яким страшним тягарем може бути доброта? От, наприклад, Лізина доброта не тільки гнітить мене, але й обмежує. Я не можу мати нормальних стосунків з іншими жінками. Не можу, по суті, гідно жити.

Доведений до краю, я не міг уже їсти Лізиних страв, вони застрявали мені в горлі. Тож я йшов до забігайлівки за рогом і там підкріплявся своїми улюбленими свинячими ніжками, книдлями чи віденськими шніцелями, запивав сухим червоним вином і йшов гуляти по містечку. Ліза, напевно, відразу помітила моє зневажливе ставлення до її вишуканої кулінарії й, напевно, образилася. Це й могло бути причиною, або одною з причин, того вчинку, на який вона пустилася. Але я забігаю надто вперед.

Прогулянка містечком не приносила мені радості. Я боявся поглядати на людей, щоб не побачити Лізиного обличчя. Я просто ходив, перевертав в умі думки, й нічого не помічав. І так несподівано для себе самого я опинився на окраїнах міста, де був розташований наш університет. Я наче пробудився і з зацікавленням оглядав університетські будинки, покриті зеленим плющем. Я студіював у цьому університеті понад чотири роки, але не пригадував ані особливих інтелектуальних злетів, ані дружніх стосунків з іншими студентами. Я почувався так, наче ті чотири університетські роки були витяті з моєї пам'яті. А моє інтелектуальне життя почалося щойно тоді, коли я почав учащати до нашої корчми.

Я стояв, опершися об чавунну огорожу, і мріяв про свої найкращі роки, проведені в корчмі. Мріяв також про ті вознеслі духовно часи, проведені з Алісою чи Гільдою. Несподівано я помітив, як із брами виходила та гарненька дівчина, з якою я кохався під кущем на пляжі минулого літа. Я мало не піднісся в повітря з радості! Але дівчина пройшла мимо, не впізнавши мене. Я наздогнав її, вхопив за рукав і затримав на мить:

— Вибачте, але ви, бачу, не впізнали мене.

— А хіба ми знайомі?

— Так, і то дуже інтимно.

— Але я вас ніколи не бачила.

— Бачила, та ще й у якому вигляді! — говорив я, відчуваючи все більше піднесення.

Дівчина здвигнула плечима.

— Але на вулиці не місце говорити про такі речі. Давайте зайдемо до отого ресторанчика, — запропонував я.

Дівчина дуже радо пішла зі мною до ресторану і з великим захопленням споживала все, що я їй замовляв. Недарма вона була такою пухкенькою, але не надмірно, а привабливо пухкенькою. Якраз такою, що безтямно розпалювала мене.

Наситившися достатньо, дівчина нарешті звернула увагу й на мене:

— То скажіть нарешті, де ми зустрічалися?

— На пляжі останнього літа.

— На пляжі літом так багато людей… Всіх не запам'ятаєш.

— Але ми зустрілися досить особливо.

— Тобто як?

Богдан Бойчук. Три романи

Життя з Алісою поза дзеркалом

— Провели разом цілу ніч.

— Літом я майже кожну ніч спала на пляжі. Хібащо йшов дощ.

— Але ми мали особливий стосунок: кохалися голі під кущем.

— Я кожну ніч кохалася. Всіх мужчин не запам'ятаєш.

— От і дівчина! — подумав я, захоплений і закоханий у неї. Я бажав її кожною клітиною своєї плоті. І це жадання, мабуть, промінювало з моїх очей і з мого обличчя.

Дівчина помітила це, усміхнулася й невинно сказала:

— Може, якщо б я побачила вас голим, то впізнала б.

Що за прекрасна й розумна дівчина! Недарма ходить до університету! З такою прожити б ціле життя! Це був би суцільний рай на землі.

— У такому разі ходім до мене й будемо наново пізнавати одне одного, — запропонував я.

Дівчина із захопленням погодилася.

Ледве переступивши поріг мого мешкання, ми почали стягати з себе одяг. Дівчина робила це з особливою насолодою. Видно, добрі страви збуджували її сексуально. Глянувши на мене, вона скрикнула:

— Тепер я пригадую вас!

— По чому ви пригадуєте?

— У вас родимка отут на носику, — вона торкнула рукою мого члена.

— Що за геніальна спостережливість! — подумав я, і моє кохання до неї ще більше розпалилося. Ми обоє кинулися на ліжко і з безмежним задоволенням випробовували найекзотичніші способи кохання. Мені здавалося, що її м'якеньке тіло огортало мене з усіх боків і колихало мною, мов хвилі на лагідному озері, і я плавав у ньому, мов плавець, який пустився берега. Нарешті я відчув себе повноцінною людиною, відзискав почуття пошани до себе.

Та коли дівчина почала видавати наймелодійніші на світі звуки, а її обличчя освітилося екстатичним сяйвом, — я раптово побачив крізь нього Лізине обличчя. Мене нагло трафило! Лють спаралізувала моє тіло, і я не міг докінчити так гарно початого діла.

— Чого ти причепилася до мене! — кричав я до Лізи. — Що я тобі поганого вчинив, що ти докоряєш мені тими посоловілими очима?

Через тебе я не маю хвилини спокою! Не можу навіть завершити стосунку з дівчиною, яку безтямно кохаю.

Я тобі нічого не довжний! Я не просив тебе до свого дому, ти сама прийшла.

Я не маю повного життя через тебе! -

Я кричав і кричав, мов несамовитий, аж дівчина перелякалася. Не дочекавшися оргазму, вона миттю вистрибнула з-під мене, вхопила свої речі й гола вибігла з помешкання.

А я лежав на ліжку, трусився з люті й жалів себе. Зрозуміло, що я не міг іти до нашої корчми й дивитися на Лізине осоружне обличчя. Пішов натомість до корчми «Під ратицею» і пив до півночі. Тоді добрався додому, роздягнувся, впав на ліжко й відразу заснув.

Прокинувся, як звичайно, пізно. Лізи вдома не було. Не знаю, чи приходила вона ночувати, чи ні. Принаймні обіду мені не зварила. Це мені заболіло й обурило. Зрозуміло, що я не їв би її

Богдан Бойчук. Три романи

Життя з Алісою поза дзеркалом

страв. Але вона повинна була зварити, ану ж я змінив своє ставлення до них.


13. Іду до Гільди лікуватися


Я опинився на грані божевілля. Не міг вийти на вулицю, бо там переслідувало мене Лізине обличчя. Не міг піти до нашої корчми подиспутувати з компаньйонами, бо там тероризувала б мене Ліза своїми цицьками і цмоканням у щоки. А без регулярного графіка і без інтелектуального спілкування, тобто без корчми, я розпадався.

Розмишляючи над своєю трагедією, я дійшов до висновку, що одинока Гільда могла б урятувати мене. Не думаючи довго, я накинув на плечі пелерину й подався до неї. На вулиці приложив по обох боках обличчя долоні, мов клапани, і біг уздовж, наче довгим тунелем, боячись глянути на боки, щоб не побачити Лізине вишкірене обличчя.

Коли я влетів до Гільди, вона міцно обняла мене й палко поцілувала. Видно, затужила за мною. Гільда відразу помітила, що зі мною щось негаразд. Відразу посадила мене в крісло, сіла мені в ногах і спитала:

— Чому ти такий заляканий?

Я довго вдивлявся в Гільдине серйозне й наче посумніле обличчя, поки не усвідомив, що з нього не проглядала Ліза.

— Га-га-га! — розреготався я. — З Гільдою ти жартувати не зможеш! Вона жінка з характером! Ти не наважишся наблизити своє розлізле обличчя й на кілометр від Гільдиного.

— Чому ти так дивно смієшся? І що ти говориш? — спитала Гільда.

Я наче прокинувся:

— Вибач, я не був навіть свідомий, що я сміявся.

— Що сталося?

Я глянув у Гільдині спокійні очі й відчув потребу зсунути з себе той страшний баласт, який гнітив мене днями й ночами. Почав розповідати їй, як мене переслідувало Лізине обличчя, як придавлювало й обмежувало мене співжиття з нею, як бракувало мені інтелектуальних стосунків у корчмі. Я говорив і говорив, і чим довше говорив, тим легше мені ставало.

Гільда слухала зосереджено й ані словом не перебивала мене. Коли ж я зупинився, щоб передихнути на мить, Гільда підвелася на ноги й почала роздягатися. Її краса діяла на мене, як заспокійлива музика. І як я, дурень останній, міг захоплюватися Лізиними розбовтаними цицьками і розбухлими сідницями! Та ж у Гільди кожна лінія фігури була вивершена. Кожна заокругленість була пругка і в ідеальній формі.

Захоплюючися красою Гільди, я ставав собою й відчував, що речі ставали на свої місця. Та найбільше захоплювало мене Гільдине грецьке обличчя й глибокі карі очі. Я прямо заходив у те обличчя й кулився в ньому, мов немовля.

Гільда роздягнула й мене і повела до ванни. Я пестив її гладеньке від мила тіло й не міг достатньо напоїтися її красою. Всі мої чуття були напружені, мов незчисленні струни, й вібрували музикою під кожний дотик до Гільдиного тіла. Після того ми пішли до ліжка. Там, навпаки, Гільда пестила мене й обдаровувала такими неймовірними видами зносин, про які мені й не мріялося.

Так щасливо ми прожили разом цілий тиждень.

Щасливо… Але що таке щастя, коли я вже, цієї хвилини, почав сумувати, бо треба було повертатися в Лізині обійми? Мої кишені спорожніли за той короткий тиждень з Гільдою, і місячна ставка на прожиття наче випарувалася в повітря. Гарні жінки дорогі, і на це нема рятунку. Виходить, що щастя кінчається там, де порожніє кишеня. Правда, я подеколи відчував щастя й без грошей, як-от з Алісою чи тією молодою дівчиною на пляжі. Але, чим довше задумуюся над тим, тим більше приходжу до переконання, що це були хвилини обману. Я не певний тільки, чи це я сам обманював себе, чи обманювало мене щастя, дихнувши на мене, пролітаючи мимо, чи торкнувши мене на мить рукою.

Але, як я вже сказав, моя кишеня вичерпалася, і я підійшов до Гільди, щоб попрощатися.

— Чому ти такий сумний? — спитала Гільда. — Ти ніколи перед тим не сумував, коли відходив від мене.

Не сумував, бо на це були добрі причини! Колись на мене чекали в ліжку Аліса або Ліза (коли я ще захоплювався нею), і після кількох ночей із Гільдою мене тягло до них. Тепер же мене нішо й нікуди не тягло, тепер я відчував щось ніжне й тепле до Гільди. У тому дусі я й відповів їй:

— Я сумний, бо ніколи перед тим не почувався так, як почуваюся сьогодні.

— Тобто як?

— Мені жалко розставатися з тобою, жалко відходити…

Гільда пригорнула мене до себе й поцілувала:

— То що ти хочеш мені сказати?

— Що ти стала дорогою мені.

— Тобто забагато грошей беру від тебе?

— Це само собою. Але я не це мав на думці.

— А що?

— Ти стала мені дорогою в емоційному сенсі.

— Та невже! — скрикнула Гільда й, задоволена, голосно розсміялася.

— Я думаю, що покохав тебе…

— Тільки думаєш?…

— Ні, не тільки. Я так почуваю.

Гільда відразу споважніла.

— То, може, ми повинні жити разом? Ти мене також вдоволяєш в багатьох відношеннях.

— Не в усіх?

— Ні, не в усіх. Такого мужчини нема, щоб вдоволив мене в усіх відношеннях.

— Якщо тобі вистачає й того, що я спроможний тобі дати, то я дуже радо… але…

— Що «але»?

— Мені не вистачить грошей на таку дорогеньку жінку, як ти.

— Коли ти станеш моїм мужем, я не буду брати так багато грошей від тебе.

Мужем! Що їй найшло на голову! Я не пропонував їй женячки. Нема дурних! їй тільки вхопити б мене за яйця, а тоді танцюй, Мефістофелю, як Гільда закрутить.

— Я запропонувала тобі одруження, — збила мене з толку Гільда.

— Вибач, я не додумався.

— То додумуйся скоро, бо в мене охота пройде.

Вона приперла мене до кута. Я ніяк не хотів жити з Лізою, сама думка про таку можливість була осоружна мені. Та й Гільди не хотів втрачати, бо нікого кращого не мав. Якщо вона справді не братиме так багато грошей від мене, то чому не пожити з нею? Женячка не така висока ціна за таку приємність, яку я відчуваю з нею.

— Я з найбільшою радістю оженився б з тобою, але…

— Знов якесь «але»?

— Я звик до філософських диспутів із компаньйонами…

— Тобто звик ходити до корчми?

— Саме так.

— Я також звикла до свого стилю життя.

— Тобто приймати мужчин?

— Саме так.

— То що нам тоді робити? — спитав я розгублено.

— Я й над цим подумала. У будні дні будемо жити разом. Від вечора п'ятниці до ранку понеділка ти будеш жити в себе й ходити до корчми, а я буду приймати найдорожчих мені мужчин у себе.

— Чудово! — скрикнув я захоплено. З мудрою жінкою завжди можна домовитися.

— А за два тижні справимо весілля. Три дні будемо, без передишки, кохатися.

В одну мить з мене злетіли всі сумніви. Гільда найкраща-таки жінка для мене!

Оскільки ж це була п'ятниця й почало сутеніти, я накинув на плечі пелерину, палко поцілував Гільду, поплескав її, як дружину, по задку й побіг до корчми.


14. Як зникла моя ідеальна Ліза


Перебування в Гільди та кохання з нею були раюванням. Але неможливість відірватися від неї і хоч на мить заскочити до корчми упродовж цілого тижня — було нестерпною мукою. Тож у п'ятницю, коли я вже вирвався на волю, — біг вулицями, не відчуваючи землі під собою. А коли влетів до корчми й побачив посоловілих компаньйонів перед порожнім, без горілки, столиком, я ледь не розплакався. Вони цілий тиждень чекали на мене! Кращої вірності в житті не зустріти. Не гаючи часу на вітання з ними, я відразу замовив пляшку.

Ми цокнулися, як найрідніші брати, і випили, щоб сполоскати і зробити еластичними для диспутів горла. Коли ми в такій сердечності спорожнили першу пляшку, мені прояснилося в голові, і я почав нормально думати. І перше, що я з приємністю усвідомив, було те, що Ліза не бовтала цицьками навколо мене й не цмокала мене в щоки. Оглянувшись, я нарешті помітив, що нас обслуговувала нова офіціантка, кругленька, повненька, дуже схожа на Лізу. Тому я спершу й не помітив, що це не Ліза. Компаньйони повідомили мені, що Ліза вже не працює в нашій корчмі. У напливі радості я замовив другу пляшку.

— А чому вона перестала тут працювати? — поцікавився я.

— Бо, як нам сказала, не хотіла більше бачитися з тобою.

— Як це не хотіла! Що це за поведінка? Вона не знає елементарних правил етикету. Я все-таки утримував її, і якась вдячність належала б мені.

— А хіба тобі того треба, — розсудливо промовив Вольф.

Насправді мені того не треба було. Насправді я був щасливий, що вона нарешті забралася звідси. Нарешті я можу спокійно пити горілку. Та найважливішим було те, що не треба буде шукати нову корчму, про що я вже серйозно думав, бо не лізла мені горілка крізь горло в присутності Лізи. А міняти корчму не так просто. Чоловік звикає до атмосфери, прив'язується емоційно до обстановки, любить пияків, які стало сидять за тими самими столиками й безнастанно говорять ті самі речі, навіть горілка у своїй корчмі краще смакує.

Та коли минув наплив радості, я поцікавився, що все-таки сталося з Лізою. Мої компаньйони м'ялися, пробували завернути розмову в інший бік, але я наполягав. Для мене найважливішим було дізнатися, в якій корчмі Ліза працює, щоб випадково не напоротися на неї. Компаньйони потішили мене, що Ліза не працює ні в якій корчмі.

— Як-то не працює? А з чого тоді живе?

— З кохання! — розреготався Бруно.

Бруно ніколи не відзначався тонкощами, тому я й пропустив його дурну репліку повз вуха.

— Кажіть, до чорта, що сталося з Лізою, а то не буде третьої пляшки!

Приперті до стіни, компаньйони сказали мені, що Ліза вийшла заміж. Мене наче обухом вдарило. Це була несподіванка, яку важко було проковтнути.

— Як вона могла виходити заміж без мого відома й благословення! Така поведінка вкрай негідна! Не тільки негідна, а й дурна. Бо в напливі радості я міг дати їй гарне придане.

— Га-га-га! Вона кожної ночі дістає гарне придане, краще, ніж діставала від тебе, — знов розреготався Бруно.

Цим разом я образився. Я був свято переконаний, що саме я якнайкраще вдоволяв Лізу в ліжку. Принаймні вона ніколи не нарікала. Навіть Гільда задоволена мною. А вона розуміється на цих речах.

— То за кого вона вийшла заміж?

— За того блондина, з яким колись волочилася Аліса.

Моя чоловіча гордість відразу присіла. Блондин був молодший і гарніший за мене. І напевно мав чим вдоволяти Лізу краще за мене. Та це ніяк не потішило мене. Мені було б далеко легше, якби вона вийшла заміж за якогось каліку. Тоді я навіть побажав би їй щастя в житті. А той зарозумілий і пихатий блондин вже давно сидить мені в печінках!

Але не в тому справа. Ліза отак нагло й несподівано не могла вийти заміж. Вона давно вже мусила злягатися з тим блондином. А в той самий час прикидалася вірною мені, вдавала святеньку, хоч до серця прикладай.

Та хто зна. Може й, розлютившись на мене, вона отак без задуми, без всяких церемоній та інтимних баляндрасів, вирішила вийти за блондина. Від жінок всього можна сподіватися.

Звичайно, я останнім часом не міг дивитися на неї, хотів за всяку ціну позбутися її. Але не в такий принизливий для мене спосіб. Воно було б далеко достойніше, коли б я перше оженився з Гільдою і дав Лізі копняка. А вийшло навпаки. І не треба тут великої логіки, щоб довести, що діставати копняки від любої колись жінки — не дуже-то приємно.

Я купив компаньйонам третю пляшку, а сам пішов додому, щоб забути про Лізу і звернути свої думки до прекрасної Гільди. Але й у цьому не знайшов багато потіхи, бо усвідомив, що Гільда саме сьогодні вдоволялася з іншими мужчинами, а я самотньо волочився вулицею додому Куди не повернуся, всюди неприємності.

Тож, коли я зайшов до свого мешкання, на мене повіяло холодом. Ліза не чекала на мене гола при одвірку. І в мешканні було надто тихо. Я раптом почувся скривдженим долею. Все-таки Ліза була чудовою жінкою. І я знову по-справжньому затужив за нею. Приємно було, коли вона залазила до мене у ванну й виповнювала її своїм розкішним тілом. Гарні були часи!

Ліза саме тепер, у теперішній ситуації, підходила б мені найідеальніше. У будні дні я переживав би з Гільдою сеанси дикого кохання. А вікендами мав би злагоду й безмежне задоволення від пухкенького Лізиного тіла. Ідеальнішого укладу стосунків не можна й уявити.

Але той проклятий блондин знівечив мені можливість такого прекрасного життя!


15. Аліса знову повернулася до мене


Моє життя нарешті набрало змісту й глибини. А з цим прийшла також гармонія і злагода. Гільда розуміла кожний порух моєї душі, кожну вібрацію моїх почувань, — і вдоволяла їх якнайглибше, чи, радше, вдоволялася мною якнайбільше й безцеремонно. Це відносилося не тільки до сексуальності, але й до духовних сфер. Гільді імпонувала моя ерудиція, інтелектуальна ширина й філософська поза. Будучи розумною жінкою, вона заводила зі мною гарячі диспути про екзистенціалізм, конструктивізм, деконструктивізм, онанізм, — аж мені голова ходила обертом. Ці диспути кидали її в таке невтримне натхнення, що вона здирала з себе і з мене одяг і віддавалася кількагодинному шалу кохання.

Отже, мої будні були суцільним святом. Нарешті я знайшов гармонію між духом і тілом. Гірше було у вихідні. У п'ятницю ввечері я біг до корчми ще окрилений, бо відчував велику спрагу. Але, випивши кілька чарок, я втрачав свою гармонію. Бо диспути з компаньйонами мене вже не цікавили. Я мав сексуальніші й цікавіші диспути з Гільдою протягом тижня. Не цікавили мене й пияки, які безнастанно поплескували мене по плечі, щоб я поставив їм чарку. Одна лише горілка не втратила свого смаку.

Та коли я повертався до свого мешкання, на мене з усіх стін віяло холодом. Моє мешкання перестало бути для мене домом. Я почувався вдома у Гільди. Не мав я ніякого задоволення, коли ліз у ванну, почувався самотнім у ліжку.

Гільда була в далеко вигіднішому становищі: в будні дні бавилася зі мною, а вікендами шаліла зі своїми «найдорожчими» (тими, які дорого платили) мужчинами. Тому я вже не раз і не двічі тужив за Лізою. Але розбитих стосунків, як і розбитого яйця, не зліпити.

Ми таки одружилися з Гільдою. Я не дуже-то рвався до женячки, але Гільда наполягала. Їй, мабуть, треба було престижного мужа, беручи до уваги її професію. А я, без сумніву, саме таким мужем був. Ми розписалися в Бюрґерамті без ніяких церемоній. Але весілля справили гучне. Спершу ми мали вибагливий обід з шампанським «Моет» у ресторані. На обіді були присутні всі Гільдині «найдорожчі» мужчини (вони й платили за обід). На жаль, не було жодної жінки, що ставило мене в невигідне становище, бо не було на кому ока спинити. Гільду обліпили поглядами її «найдорожчі», і для мене не було вже на ній місця, щоб зупинити око. Ми забавлялися до півночі, а тоді Гільда запросила всіх мужчин на пошлюбну ніч, яка тягнулася три доби. Мужчини почергово й групово кохалися з Гільдою, поки не «змахалися» до того, що третього дня не могли підвестися з долівки. А Гільда з кожним днем була все енергійнішою, все вимогливішою і все краще почувалася. Я був безмежно щасливий, що вона запросила тих мужчин, а то я сам був би спустив з нею духа упродовж трьох днів кохання.

На диво, ми з Гільдою творили ідеальне подружжя. Вона гордилася тим, що має такого презентабельного й мудрого чоловіка, як я, любила з піднесеною головою проходжатися зі мною містечком; а я, у свою чергу, також був задоволений, головно тим, що вона так високо цінила й вихваляла мене, а також і тим, що відчувала всі мої емоційні збочення і вдоволяла їх, вивільняючи в такий спосіб мою творчу енергію для філософських роздумів.

Я мав лише одну проблему в своєму щасливому житті: як провести вихідні дні. Бо Гільда категорично не хотіла відмовлятися від своїх «найдорожчих». Поперше тому, що втратила б сексуальний баланс, бо я одночленно не міг заступити всіх тих прутнів, — і це свята правда. По-друге, ці мужчини приносили їй високий прибуток, і вона могла дозволити собі високий рівень культурного життя, чого я не міг їй забезпечити. Цього останнього вона не казала, але я сам додумався. Я був досить заможною людиною, але моїх прибутків ніяк не вистачило б на екстравагантні строї, які Гільда любила міняти майже кожного тижня, та на нічні клуби, які Гільда любила відвідувати майже кожного вечора. Я все це розумів і був щасливий з цього приводу. Але вікендами, я все-таки дерся по стінах із нудьги.

Врешті-решт і ця проблема розв'язалася позитивно для мене в дуже незвичайний, майже чудотворний спосіб. Нормально, повертаючись з корчми до свого мешкання, я годинами любувався собою в дзеркалі, щоб розвіяти нудьгу і якось згаяти час. Відколи Гільда почала захоплюватися мною, я переконав себе, що я гарний мужчина, хоч, насправді, це була ілюзія. Але ілюзія ця була така правдоподібна і приємна, що я часто заглядав до дзеркала, щоби все наново переконувати себе, який я гарний. Одної суботи ми з компаньйонами були в такому піднесеному настрої, що випили додаткову четверту пляшку вісімдесят-відсоткової. Добравшися по великих труднощах до своєї квартири, я відразу побіг до ванної, щоб глянути на себе у дзеркало. Та раптом мене наче облило холодною водою, і я опритомнів. У дзеркалі лежала моя колишня коханка Аліса. Була зовсім гола, ліниво розтулювала ноги, посміхалася лукаво й підморгувала до мене. Роз'ятрена лють почала рвати мені печінки! Я досі не міг простити їй того, що вона так ганебно зраджувала мене з блондином і, може, також із іншими.

— Бачу, ти щасливий, що я повернулася.

Вона ще покпиває з мене!

— Чого ти повернулася?!

— Бо бачила, що ти був нещасливий і нудьгував у вихідні дні. І замість думати про мене, ти тужив за тою розлізлою Лізою. І це ображало й обурювало мене. Хіба Ліза була ліпша за мене?

— Ні, не була. Але не в тому справа.

— Ага! Справа в тому, що покірна Ліза догоджала б тобі тоді, коли Гільда шаліла з іншими мужчинами і надробляла те, чим ти не міг їй достатньо догодити…

— Мовчи! Не лізь між мене й Гільду.

— Я й не думаю лізти. Але признайся, ти не спроможний-таки повно вдоволити свою Гільду.

— А хто спроможний!

— У тому то й річ. Ніхто не спроможний. Тому я й вирішила повернутися і розважати тебе суботами й неділями.

— Я тобі не вірю! Ти знову почнеш мотати інтриги між мною і Гільдою.

— А хіба я коли-небудь займалася інтригами?

— О, ні! Ніколи! А хто снував їх поміж мною й моїми компаньйонами? Хто тягався з тим блондином?

— Я все те робила для твого добра.

— Якого мого добра?

— Щоб ти поменше пив і поменше зраджував мене.

— Значить, ти робила це для свого добра, а не мого.

— Що було добре для мене, було добре й для тебе.

— Цікава логіка! Дуже вигідна для тебе! А те, що ти зраджувала мене з блондином, також було для мого добра?

— Я почала з блондином тільки тоді, коли ти почав зраджувати мене. Щоб вирівняти рахунок.

— Я тебе не зраджував!

— А хто регулярно забігав до Гільди? Хто кохався на пляжі з тою студенткою?

— Я робив це з розпуки…

— Я з блондином також. Отже, ми зрівняли рахунок і не повинні мати претензій одне до одного.

Вона ще ширше розтулила коліна, і мене кинуло в гарячку, а штани настовбурчилися, мов шатро.

— Ха-ха-ха! Ти починаєш мене розуміти.

Я нервово роздягнувся і заліз у ванну, щоб заспокоїтися. Пізніше, лежачи в ліжку, я почав спокійніше розмишляти. Чого я, власне, хвилююся? Все-таки краще мати у вихідні жінку в дзеркалі, ніж ніякої не мати. Все-таки буде до кого промовити слово.

Звичайно, думав я далі, я міг би розбити дзеркало і взяти її до ліжка. Але ні! Ні в якому разі! Аліса далеко миліша в дзеркалі, ніж у житті!


16. Життя стає нестерпним між Алісою і Гільдою


Відколи Аліса розжилася в моєму дзеркалі, мене переслідують самі неприємності. Її присутність не приносить мені ані радості, ні щастя. Вона ввесь час сперечається зі мною, а це мені нітрохи не подобається. Та найгірше те, що все нею сказане згодом справджується. І доходить до того, що я боюся розмовляти з нею, щоб вона знов не накрякала якусь нову неприємність на мою голову.

Коли в п'ятницю чи суботу повертаюся з корчми до свого помешкання, то боюся заходити до лазнички, щоб взяти ванну чи хоч помитися, а прямо лечу до ліжка.

Але сьогодні, замислившися над проблемами буття і небуття, я забув відлити під муром, — і на мене так натиснуло в ліжку, що я мусив вставати й бігти до лазнички. Та не вспів я навіть по-людськи звільнити міхур, як вона зареготала в дзеркалі. Мені тоді й сцяння стало немиле.

— Чому ти так панічно оминаєш мене? — спитала, посміхаючись іронічно.

— Бо не можу зносити твого вічного дорікання! — відрубав я, і легше потекла сеча.

— Невже моє говорення таке неприємне?

— Не лише неприємне, але й приносить мені всякі прикрості й трагедії.

— Ти трохи перебільшуєш. Я тільки говорю тобі правду.

— Кому потрібна твоя правда!

— А що? Ти волієш брехню?

— Звичайно. З брехнею далі зайдеш і легше житимеш, ніж із правдою.

— Тоді дозволь сказати тобі ще тільки одну правду.

— Ні, ради Бога, ні!

— Ти відмахуєшся руками й ногами, не хочеш допустити того до свідомості, — але я ідеальна жінка для тебе.

— У мене вже була ідеальна Ліза, і я ніяк не міг спекатися її.

— Бо ти Лізу не любив.

— Думаєш, що я тебе люблю?

— Звичайно, що любиш, але не хочеш признатися в тому.

— Я ще на голову, слава Богу, не впав!

— Я тебе також люблю.

— Тримай свою любов на інші оказії, для таких хлопців, як блондин. А в мене є жінка, яка мене кохає.

— Ха-ха-ха! Гільда тебе зовсім не кохає.

— Кохає!

— Як і всіх інших мужчин.

— Що в тому поганого?

— Може, й нічого. Але ти потрібний Гільді тільки як «престижна» декорація; вона прикриває тобою свою «професію».

— То брехня! Пішла б ти з нею до ліжка замість мене, тоді знала б, чи юна любить мене, чи ні.

— То правда. Я трохи загналася. Гільда любить тебе. Але не більше за гроші. І коли прийде нагода, вона відсуне тебе на другий план, а гроші, тобто «дорогих» мужчин, поставить на перший.

— Не кряч! — я люто потряс членом і побіг до спальні.

Аліса просто ревнує до Гільди, тому так часто дошкуляє мені. Вона хоче, щоб я звільнив її з дзеркала і взяв до ліжка. Я не мав би нічого проти того, бо мені не зашкодила б у ліжку така красива й апетитна жіночка на вікенди. Але я Алісу надто добре знаю. Спершу вона одурманить мене сексом, а тоді почне всякі інтриги, щоб відвернути мене від Гільди. Осягнувши це, почне зраджувати мене з молодими хлопцями, щоб я ввесь час переживав і літав за нею. О, ні! Я вже пройшов таку школу кохання з нею. І більше не хочу.

На другий день я купив собі відповідний герметичний банячок, щоб полагоджувати приватні потреби, і до лазнички більше не заходив.

Та, все одно, мені не довелося довго чекати, щоб Алісині пророцтва почали збуватися. Іншими словами, в моїх ідеальних стосунках з Гільдою почали з'являтися тріщини. Спершу ледь помітні, а згодом просто катастрофічні.

Якось одного дня Гільда великодушно дозволила мені ходити кожного вечора до корчми. Я був зворушений тим, що вона так тонко розуміла мої духовні потреби. Одуховлений, я кожного вечора летів до корчми, замовляв вісімдесятвідсоткову горілку, і мої філософські диспути з компаньйонами набирали нової глибини й динаміки.

Та в середу з Бруном сталося щось ненормальне: коліщатка в його голові закрутилися так каламбурно, що він почав висловлювати цілком нісенітні з філософської точки бачення речі. Твердив, наприклад, що тиск газів у шлунку спонукає глибше логічне мислення в людини. То що це мало б значити? Що я, не відчуваючи ніколи тиску газів, не можу глибоко й логічно думати? Абсурд! Тому я зайняв протилежну позицію, твердячи, що тиск газів спонукає тільки гучніше пердіння в людини. Але Бруно, який мав гази і, до речі, ввесь час пердів, так запально боронив свої позиції, що це мене вкрай роздратувало, і я, після першої пляшки, вилетів із корчми й побіг додому. Але мої неприємності того вечора далеко не скінчилися.

Забігши до вітальні, я відразу почув дикі стогони й зойки, які неслися зі спальні. Увірвавшись туди, я побачив страшну сцену: троє голих мужчин виробляли з Гільдою її найулюбленіші номери. І це мене найбільше образило, бо я досі вірив, що Гільда тримала ці номери виключно для мене. Спершу мені, як справжньому Мефістофелю, волосся стало дуба. Я кричав, аж піна бухала з уст. Та це не справило на Гільду помітного враження. Вона усміхнулася мило й запросила мене до товариства. Я хотів поцупити щось вагоме й потрощити їм усім голови.

Та сталося щось непередбачуване. Мій прутень, який жив цілком інакшою, ніж я, логікою, прокинувся, стверд і так захопився тим, що діялося на ліжку, що я не мав іншого вибору й мусив спускати штани.

Після того трагічного інциденту я опинився перед екзистенціальним роздвоєнням. З одного боку, мені конечно баглося забігати до корчми, хоч би для того, щоб виграти диспут з Бруном, а, з другого боку, я не мав довіри до Гільди, не мав запевнення, що подібні сцени не будуть продовжуватися. Іншими словами, боявся, що одного вечора застану десять мужчин у нашому шлюбному ложі. А це значило б, що для мене не знайшлося б уже місця.

Я цілий наступний день ходив по місті й роздумував над цими складними проблемами.

На Головній вулиці, поблизу ратуші, мені прийшло на думку забігти до своєї лазнички й, полагоджуючи життєві необхідності, які тяжко натискали на мене, порадитися з Алісою. Але уявивши, як вона буде реготати й колоти мене іронічними шпильками, мовляв, «чи я тобі не казала», я вирішив піти до публічного туалету.

Але полагодження приватних необхідностей не просвітило мого розуму. Щойно під вечір, коли тіло втомлювалося, розум почав брати верх.

І я подумки сказав собі: я все-таки людина філософського крою, тобто вірю в життєві компроміси і не б'ю головою об мур. І мушу почванитися, що я таки дійшов до унікального компромісу: кожного дня забігати на кілька годин до корчми, а тоді бігти додому, роздягатися і приєднуватися до дійства на ліжку.


17. Ніхто не в силі протистояти коханню молодої дівчини


Не можу сказати, що мої стосунки з Гільдою гіршали. Але не можу також сказати, що я був особливо щасливий з того, що починало діятися.

У Гільду закохався дуже багатий фінансист Макс. Він був молодий, високий і гарний мужчина з хвилястим русявим волоссям. То й не диво, що Гільда присвячувала йому особливу увагу. Нічого незвичайного в тому не було. Незрозумілим

для мене було лише те, що Макс не хотів чекати на свою чергу, як кожна порядна людина, з усіми іншими «дорогими» клієнтами в суботи чи неділі, а вимагав майже такого протоколу, яким користуються лише посли extraordinaire. Тобто хотів проводити з Гільдою цілі ночі під час тижня. А це вже було грубим втручанням у мою програму з Гільдою. На таке я не міг погодитися! Але й не міг багато протестувати, бо знав, що Гільда скоріше викине з ліжка мене, аніж Макса.

Та й не було справжньої причини чинити бурю, бо Гільда дуже гарно вдекорувала для мене окрему кімнату, де я міг преспокійно й вигідно спати в ті ночі, коли вона виробляла з Максом свої улюблені номери. Значить, вона мене все-таки любила.

Але мене нервували стогони, викрики, скавуління й сопіння, які неслися з нашої спальні. Тож у ті ночі, коли до Гільди навідувався Макс, я йшов до свого помешкання.

Та вищі сили, видно, співчували мені. Тож одної ночі, коли я повертався з корчми, то здалека помітив коло вхідних дверей жіночу постать. У мені зануртувала кров. Як людина філософського крою, я завжди був готовий на нові інтелектуальні авантюри, особливо з жінками.

Я приспішив ходу і, коли наблизився до нашої брами, розпізнав ту студентку, з якою провів таку щасливу ніч на пляжі, та не дуже щасливий вечір у своєму ліжку, бо саме тоді мене переслідували видива Лізи, і, з точки бачення студентки, я не дуже логічно поводився.

Дівчина стояла з наплечником і, усміхнувшися до мене, спитала, чи могла б переночувати зі мною.

Я опинився в дуже складному становищі — докучало трішки сумління. Бо неподалік, удома, мав дружину, тобто Гільду; а тут, у помешканні, мав у дзеркалі Алісу. Але не міг я також залишити таку гарну дівчину на вулиці. Це було б вкрай нерозважно. І негуманно, можна додати. Зрештою, я не раз у житті переконувався, що щасливі нагоди приходять дуже рідко, і коли якоїсь нагоди не використаєш, то ціле життя можеш чекати на неї й не дочекатися. Отже, я запросив дівчину до себе.

Роздягнувшися (ох, які в неї чудові груди!), дівчина розповіла мені свою трагедію. Вона має нареченого. При кінці семестру, тобто в червні, вони мали побратися. Але нещастя захотіло, щоб професор біології нареченого захворів, і лекція його була скасована. Тож, прийшовши раніше додому, наречений застав її в ліжку з професором історії. Він викинув голого професора надвір, а її побив і вигнав з помешкання.

Дівчина ніяк не могла зрозуміти поведінки свого нареченого, бо ж між нею й професором історії не було нічого емоційного, а чисто академічні стосунки. У цьому я щиро співчував дівчині. Бо також не розумів такої радикальної поведінки її нареченого. Годинка інтелектуальних стосунків у ліжку нітрохи не віднімала від її краси.

Дівчина казала також, що могла піти на ніч до подруги, але яке то спання з дівчиною? Тут я знову щиро погоджувався з нею. Бо все-таки зі мню їй далеко цікавіше слатиметься.

Оскільки дівчина була втомлена, ми відразу пішли до ліжка, злегка покохалися й заснули. А вранці я навчав її етикету моїх коханих жінок: перед тим, як я повертався з корчми, вона повинна була напустити у ванну теплої води й чекати на мене в прозорій сорочці, яку я тримав у шафі для таких оказій. Коли я опівночі відмикав двері, й, заходячи до вітальні, вмикав світло, — вона повинна була кинутися мені на шию й, обціловуючи, зривати з мене одяг і вести до ванни. Дальших інструкцій я їй не давав, бо не було потреби. Я знав, що в неї була велика практика в тому, що мало слідувати.

Студентка була особливо талановита, бо схопила все за першим разом.

На другий день увечері робила все з такою точністю і з таким молодечим захопленням, що я, не тямлячи себе, послизнувся у ванні й чуть голови не втратив, гримнувши нею об кахлі.

Молода дівчина, як би там не було, має великі переваги над спілою жінкою. Вона, мов левада, повна квітів, повна запахів, повна радости і спонтанності. Кохалася з таким розмахом і з такою винахідливістю, що ванна була замала для нас, і ми часто вислизали на підлогу.

Вдоволившися, дівчина енергійно витерлася рушником і пішла до спальні.

Я витирався повільніше, роздумував і переживав ще раз кохання з дівчиною, й облизувався при тому.

— Ти, мабуть, задоволений собою! — засичала з дзеркала Аліса.

— А чому я мав би бути незадоволений? Мені здається, що досить добре вив'язався на свій вік.

— А про мене ти подумав?! — засичала ще різкіше.

— Чому я мав би думати про тебе, трахаючи молоду дівчину?

— Чи ти думаєш, що мені було приємно дивитися на вас!

— А хто тебе змушував дивитися?

— Якщо б у тебе була хоч краплина такту, то ти не приводив би її сюди мені на очі.

— А що, по-твому, я повинен був зробити, якщо б у мене була краплина такту?

— Трахатись у ліжку. Це цілком нормально. Всі люди так роблять.

— Ні, не нормально! І мені байдуже, як усі люди роблять! Я довгими роками роздумував і намагався встановити для себе найідеальніший стиль життя, а тепер мав би викидати ціложиттєве досягнення за борт, щоб вдоволити тебе!?

— Все ж ти повинен був подумати й про мої почуття. Я не кажу тобі викидати «ціложиттєві досягнення», як ти грандіозно називаєш свою рутину, а зробити один єдиний виняток для мене. Ти ж знаєш, що я тебе кохаю.

— Але до чого здалося мені твоє кохання, коли я маю молоду дівчину? Відклади своє кохання на пізніше, скажімо, на старість.

— Непогана думка. Тобі вже недалеко до старости…

Нічого дурнішого вона не могла сказати! Це мені так заболіло й розлютило мене, що я втратив контроль і почав верещати на неї:

— А ти думаєш, що ти дуже молода?

— Думаю.

— Добра мені молодість! Тельбухи звисають тобі до колін, а сідниці до п'ят! Очі повилазили з ям, а зморшки повиїдали щоки.

Все, що я викрикував, було неправдою, бо Аліса була дуже гарна жінка, і самі думки про неї в ліжку кидали мене в гарячку. Але раз я розійшовся, то не міг стримати себе.

Аліса ж прийняла мої дурнуваті викрики за справжню монету, образилася і, гримнувши дверима, вийшла з дзеркала. Я трішки посумував, але, згадавши молоду дівчину в ліжку, відзискав притомність духа і побіг до неї.

Якщо існує рай на землі, то тільки зі студентками. Молода дівчина — це наче молоде вино, терпке і збуджуюче, що безнастанно ферментує і п'янить. Дівчина тягнула мене у своє бурхливе тіло кожної хвилини, коли я появлявся вдома. Щоб якнайбільше пораювати в цьому житті, я перестав виходити у місто, а до корчми забігав лише тоді, коли на мене находили цікаві філософські думки. А з молодою дівчиною, треба сказати, філософія прямо силою лізла до голови.

Я значно помолодшав духом (а також і тілом), зголив свою борідку, і виглядав, як висловилася Гільда, мов Йоган Лянґе, популярний довготелесий актор у нашому містечку.

Коли я вже згадав про Гільду, то варто сказати кілька слів про її місце моєму теперішньому житті. Гільда, на диво, не помічала ніяких змін у наших стосунках. Була щаслива й радісна, коли я раз на тиждень навідувався додому. А я нічого їй не пояснював, — пощо розбурхувати такі приємні житейські води?


18. На жаль, усе в житті має кінець


Мені важко висловити словами, наскільки я був захоплений своїм життям із молодою, як огірочок, дівчиною. Молодість проникала в кожну закутину моєї душі й тіла, і я впивався нею, мов хлопчина. За цей короткий час ми зуміли встановити собі унікальний стиль щоденних стосунків, так начеб жили разом ціле життя.

Дівчина, наприклад, прокидалася пізно і, щоб пробудитися як слід, вилазила на мене. Це пробудження тривало до полудня, тобто дві години. Для мене це були найблагодатніші години дня. Дівчина тепер не була така емоційно напружена, пожадна і невситна, як уночі. А трахалася лірично, лагідно й ніжно.

Пробудившися достатньо, дівчина споживала кусок свинини з картоплею або пів смаженої курки й бігла до університету.

Я деякий час ходив іще по вітальні й роздумував над дивами, які приносить життя. Коли стосунки черствіють і стають нестравні, тоді, мов із неба, падає на руки красива дівчина. Коли Гільда не мала часу помічати моєї присутности чи відсутности, я був у такому щасливому піднесенні, що тимчасово махнув на Гільду рукою.

Покрокувавши годинку в таких приємних розмислах про нерозгадності життя, я виходив у місто й лазив вузенькими вуличками, які завжди чарували мене старовиними будиночками, чудовими чавунними балкончиками

та різьбленими дверима. А точно в шостій заходив до корчми.

Наші філософські диспути в корчмі набрали тепер нового змісту й форми. Бруно, який завжди найголосніше і найбільше говорив, був відсунений на окраїни столу, де сидів насуплений і бурчав, а авансцену зайняв я, аналізуючи філософські співвідношення молодости й дівки, які безнастанно лізли мені в голову.

Студентка поверталася додому раніше за мене, то встигла ще перевдягнутися в прозору сорочку й чекати на мене. Я не можу уявити гуманнішого й оригінальнішого стилю стосунків між мужчиною і жінкою. Не можу нахвалити себе за такий ідеальний витвір.

І моє життя могло плисти в такому приємному, духовно збагаченому руслі до останнього віддиху. Але не поплило. І коли роздумую над тим, що недавно сталося, то все частіше приходжу до переконання, що я став жертвою недосконалої академічної програми.

Склалося так, що моя студентка мала вільну годину між лекціями біології й сексу в середу пополудні. І саме ця зайва година в програмі вкоротила мені життя з дівчиною.

Щоб не тратити дорогого часу, дівчина присвячувала ту вільну годину в середу на академічні консультації то з одним, то з іншим професором — у ліжку, зрозуміло. І мудро робила. Бо час — це найцінніший дар, якого так мало вкраяно людині.

Але одного дня дівчина в поспіху так замоталася, що випадково опинилася в ліжку зі своїм нареченим. Вона не бачила в цьому нічого особливого — яка різниця, з ким консультуватися?

Інакше сприйняв цю нічим не особливу подію наречений. Порівнявши високий стиль і гарячий задок своєї нареченої з тим, що йому давали інші дівчата, — він так безглуздо закохався у свою наречену, що вирішив негайно, вже на другий тиждень, женитися з нею.

Дівчина погодилася виходити заміж за свого хлопця, бо яка різниця, з ким жити? (Це мені неабияк заболіло!) Крім того, подружнє життя буде більш плановане, і її нареченому, тобто майбутньому чоловікові, тяжче буде ловити її в усяких екстра-курикулярних збоченнях. І в цьому вона мала повну рацію. Я навіть почав плекати надію, що вона знаходитиме також час і на філософські сесії зі мною.

Розповідаючи про цю трагічну подію, дівчина лежала на мені й ридала. Це поставило мене в незручну позицію: я не міг по-людськи розлютитися на неї й дати вихід своєму болю. А мусив, натомість, вдаватися до філософського розмислу, що, мовляв, найбільшим дефектом буття людини є те, що все у ньому має кінець.

Отже, через нерозважне рішення нареченого дівчини, ми мали з нею тільки тиждень спільного життя. Я був у розпуці. Не уявляв життя без дівчини. Хотів запропонувати їй свою руку, але, на жаль, я ту руку необдумано віддав давніше Гільді.

Отже, упродовж цілого тижня дівчина не відвідувала лекцій, а я не ходив до корчми. Ми увесь час кохалися, плакали над своєю долею, знов кохалися, знов плакали. А в суботу дівчина одягнула дорогу білу сукню, яку я їй справив, і я повів її до церкви, виконуючи функції батька.

Все це вийшло мені на добре, бо дівчина, з вдячносте, до кінця життя забігала до мого ліжка. Вона не мусила приховувати цього від свого чоловіка, бо всяка, найгірша навіть, дочка повинна відвідувати свого самотнього батька.


19. Як жінки перетворили мене на мотовило


Я переживав найтяжчі часи у своєму житті. Відколи моя дівчина вийшла заміж, дні мої спорожниш, і я не знав, що з ними робити, чим їх заповнити. Саме тепер мені дуже потрібна була Гільда. Та, на превелике горе, саме тепер Гільда була в розквіті слави. До неї горнулися купці, бюргери, промисловці, аристократи, м'ясники, урядовці, актори, політики і навіть поети. Правда, Гільда мала вроджене відчуття культури і від поетів не брала грошей. Приймала їх «для душі», як любила висловлюватися. Не приймала тільки мене.

Хоч це останнє твердження потребує уточнення. Гільда різко змінила графік: протягом тижня приймала тепер «найдорожчих» (їй, просто, треба було більше днів у тижні для них), а мене приймала в неділі і свята. Іншими словами, я став її парадним клієнтом із вищим статусом від «найдорожчих». Як би там не було, вона все-таки, своєрідно любила мене і шанувала. А зустрічі неділями і святами мали бути особливою честю для мене.

Щодо чести — маю серйозні сумніви й застереження. Але, якщо йдеться про задоволення, яким Гільда обдаровувала мене неділями…Богдан Бойчук. Три романи

Життя з Алісою поза дзеркалом

і святами, то ніщо не могло перевершити його. Навіть моя дівчина не могла дорівняти Гільді в мистецтві кохання, вона побивала її тільки молодістю і свіжістю.

Отже, я приходив до Гільди в неділю ранком. Вона вдягала мене в білу накрохмалену сорочку з білим метеликом, чорний смокінг, чорний циліндр на голову та тростинову паличку в руку. У такому виряді я виглядав, як мотовило. Вона ж вдягала найновішої моди довгу шовкову сукню й елегантний капелюшок.

Виряджені в такий дивовижний спосіб, ми парадували через ціле містечко до костела. Звичайно, було кілька костелів ближче на нашого будинку, але не в костелах справа, а в дорозі. Гільда була особливо горда й задоволена нашою прогулянкою через ціле містечко. Хоч раз на тиждень вона почувалася гранд-дамою, ледь не баронесою. Особливо радували її заздрісні погляди жінок.

Після меси Гільда брала мене до одного з найкращих ресторанів. Ця частина процедури виповняла мене радістю і гордістю. Бо, після жінок, моєю найбільшою пристрастю була вишукана кулінарія. На закуску я любив замовляти слимачки в соусі, жаб'ячі ніжки або білі грибки в сметанці. Як головну страву вибирав креветки (з зеленим перцем або скампі), телятину (оссо буко), феттучіне з крабами, сірлон стейк, лосоця в часниковому соусі, віденські шніцелі, котлети з крабів та приправлені свинячі ніжки. Не згадую вже таких особливо приготованих страв, як качки, куропатки, баранина, шинка, раки — на згадку про яких слинка тече.

Коли ми надвечір поверталися додому, негайно роздягалися й падали в ліжко. Гільда, після такого особливого для неї дня, дякувала мені в найвищому стилі кохання. Вона попадала в транс сексуальних винахідливостей, яких не могла вичерпати до світанку. 1 коли я нарешті засинав на годинку, то дякував Господу Богу за те, що не спустив упродовж ночі духа, а Гільді за те, що обмежила наші зустрічі до одного дня в тижні. А то я ледве чи ходив би сьогодні по світі.

Вряди-годи до мене забігала дівчина. Особливо тоді, коли їй треба було щось купити. Спершу ми згадували часи нашої молодости, тобто наше кохання під кущем на пляжі, тоді зітхали (це реально), нарікаючи на нашу долю, а тоді тяжко плакали й ридали (це метафорно) і йшли до ліжка. Ця частина процедури називалася «суплікацією», або «проханням».

Після того ми йшли до крамниці й купували всякі вибагливі речі для дівчини — чи то сукенку, чи костюмчик, чи черевички, а то й браслеток чи золотий ланцюжок на шию. Що не кажіть, але кохання дороге.

Повернувшися, ми знову роздягалися і йшли до ліжка. Ця частина церемонії називалася «осанною» або «подякою».

Іншими словами, я був задоволений тільки миттєво — з Гільдою неділями і з дівчиною підчас рідкісних відвідин. А між тим віяла порожнеча і махала мною, мов мотовилом, між Гільдою і дівчиною.


20. Немає гіршого за життєві компроміси


Неділі з Гільдою були творами мистецтва, шедеврами. Щодо цього не було ніяких питань. Та питанням було: що мені робити понеділками, вівторками, середами, четвергами, п'ятницями і суботами? Дівчина забігала лише подеколи, і це нічого суттєво не міняло. Не міг я цілими днями сидіти в корчмі. Мені взагалі нецікаво було ходити до корчми. Бо мої компаньйони вичерпалися і нічого нового не вносили в наші філософські диспути. Просто стали нудні. Але й не цікавіше було сидіти вдома і гризти нігті. Мої думки все частіше наверталися до Аліси. Та від того вечора, коли вона образилася на мене за трахання дівчини в лазничці, прямо їй перед очима, — ніколи більше не появлялася в дзеркалі. Вона хоч і була надто темпераментна й загониста, та все ж таки з нею було б цікавіше, ніж з самим собою. Але я не знав способу, як викликати її назад у дзеркало. Бо навіть розмови з нею в дзеркалі були барвистіші, аніж оце посіріле існування. Я не йшов би аж так далеко, щоб звільняти її з дзеркала, бо це закінчилося б скандально й неприємно для мене. Я її занадто добре знав. Але розмови з нею завжди розважали мене.

Цієї середи диспути з компаньйонами в корчмі були такі плиткі, такі ненадихаючі й бездарні, що я ковтнув іще дві чарки горілки й вийшов. На тверезий розум, наше містечко виглядало далеко гарніше й мїстерійніше, аніж напідпитку.

Місяць був саме вповні, і в його освітленні будиночки виглядали мов дивовижні замки. Тіні між мурами наче відкривали входи й таємні тунелі, якими снувалися невідомі люди. Я йшов, піднесений на дусі, й любувався непоміченою досі красою нічного містечка.

Я зайшов до помешкання перед одинадцятою — черствий і в доброму гуморі. Роздягнувся, напустив у ванну теплої води і викупався. Коли я витирався рушником, почув знайомий голос: «Ти ще досить добре виглядаєш на свій вік». Перше, що прорізало мою свідомість, були образа й лють. Бо досі я був переконаний, що виглядав красиво, а не лише «досить добре». Я різко обернувся і побачив у дзеркалі голу Алісу, яка усміхалася іронічно. Ця іронія також не була мені до смаку.

— Що ти тут робиш? Хто впустив тебе сюди? — кричав я, виходячи поза рамки логіки.

— Ти мене впустив.

— Я ще на голову не впав, щоб робити таку дурницю!

— Але ти не раз згадував про мене й хотів, щоб я повернулася до дзеркала.

— Ти не мусила використовувати хвилини моєї слабости й самотности.

— Але ти хотів, щоб я повернулася. Признайся.

— Хотів, — ледве протиснув я крізь горло.

— То й маєш мене.

— Велике щастя! — її зарозумілість шарпала мені нерви.

— А що, тобі цікавіше розмовляти з собою?

— Я ще не дійшов до того!

— Але доходив.

Я промимрив щось нерозбірливе, щоб відчепитися від неї. Але, зачепившись за Алісу, не так легко відчепитися.

— Признайся, ти таки трохи сумував за мною…

— Якщо й сумував, то не для того, щоб в'язати собі руки й ноги тобою. Я не вірю в тотальні стосунки.

— А в що ти віриш?

— У свободу, самозрозуміло!

— В яку свободу? Мати свою Гільду, в додатку до неї мене, а в додатку до мене ще якусь молоденьку дівчинку збоку. Щоб мати вільний вибір. Чи я права?

— Звичайно, що права. Такі речі ніколи не шкодять здоров'ю мужчини.

— Жінці також не зашкодять.

— Що ти хочеш тим сказати?

— Що я також можу мати додаткові розваги, як і ти.

— Га-га-га! Нема дурних! Я не випущу тебе з дзеркала.

— А це вже чоловічий огидний шовінізм!

— Пощо вдаватися до таких крайніх висловів?

— Бо якщо ти можеш трахатися наліво і направо, то чому жінка не може. Як рівність, то рівність.

— Якщо йдеться про рівність, то я беззастережно вірю в неї. Та біда в тому, що я ревнивий, а крім того, маю свою гордість і не можу погодитися з тим, щоб жінка зраджувала мене! Ні в якому разі!

— То як тоді погоджуєшся з тим, що Гільда зраджує тебе з ким тільки може?

— Це не зрада, а професія.

— Ах, я забула, що ти філософ і шануєш структуровані схеми. Професія прийнятна, а вільна любов неприйнятна.

— Само собою.

— Добре, то я пущуся на «професію».

— Чого ми сперечаємося? Ти будеш вірна мені й ні з ким не будеш пускатися, бо я не випущу тебе з дзеркала.

— Це огидно з твого боку й жорстоко!

— Жорстоко, але вигідно.

— Ти звичайний сибарит! Нікчема! Сутенер власної жінки!

— Ти краще замовкни!

— Звідник молодих дівчат!

— Мовчи, кажу!

— Нудний балакун, а не філософ!

Це вже вхопило мене за живе. Вона, мозок якої завбільшки з горошину, насмілюється зневажати мій інтелект. Цього я вже ніяк не міг стерпіти! Тож вхопив свою тростинову палицю і вцідив їй по голові раз, другий, — дзеркало розбилося на друзки, і я, з жахом усвідомивши, що сталося, впав непритомний на підлогу. Радісна Аліса вистрибнула з дзеркала й кинулася до мене. Коли я опритомнів, вона лежала на мені й прикладала до голови компреси.

— Чому ти так гатив себе по голові? — спитала єхидно.

— Ти що, дурня з мене робиш!

— Ти і є дурник.

— Я хотів тебе вгатити по голові.

— Нічого кращого ти не міг для мене зробити.

Я почав пручатися, щоб зсунути її з себе. Але нічого не виходило. Я ще далі був трохи запаморочений, а вона трохи заважка.

— Чому ти шарпаєшся? Неприємно, що я лежу на тобі?

— Приємно чи неприємно, але ти образила мене. Я є філософ.

— Звичайно.

Мені трохи відлягло на душі.

— Я говорила таке тільки для того, щоб ти розлютився і розбив дзеркало.

— І це по-твому чесно?

— Свобода дорожча за чесність.

— Забирайся з мене! Я не зношу, коли жінка починає філософувати! Свобода дорожча… Велика мудрість.

— А що, тобі імпонують дурні жінки?

— Мені імпонують гарні жінки.

— І того досить?

— Цілком досить.

— Значить, тебе не цікавить у жінці мудрість, а тільки секс.

— Пощо мені у ліжку мудрості?

— Ти жалюгідний! Але я ще виховаю тебе, не журися, ще зроблю з тебе людину!

— Не витрачайся надаремно.

Ця балаканина мене нітрохи не переконувала, тільки голе Алісине тіло починало розбирати мене. Я з крайнім невдоволенням відчував, як мій член напручувався, й Аліса впихала його у свою стать.

Перший місяць відновленого життя з Алісою був медовим. Аліса догоджала мені в кожному відношенні. А найбільше намагалася перевершити Гільду в коханні. Та це їй не завжди вдавалося. Бо вродженого таланту самою практикою перевершити не можна. Але й нарікати мені не було причин, бо Аліса все-таки

була дуже добра в мистецтві злягання, нічим не відставала від моєї молодої дівчини.

Ми кожного дня до полудня кохалися або просто любувалися одне одним у ліжку, тоді приймали спільну ванну, а відтак щедро підкріплялися (Аліса, як і я, любила добрі страви у великих кількостях). Після першої години Аліса йшла у місто, лазила по крамницях і купувала собі гарні речі. Вона й у строях хотіла перевершити Гільду, але це їй також не вдавалося, бо була заповна для вишуканої елегантності. Її вигляд тяжів, радше, до бурлеску. Та Алісині походеньки влаштовували мене, бо я мав час і повну свободу на свої еротичні й інтелектуальні візії.

Як тільки Аліса виходила з хати, я з великою насолодою попадав у транс філософських марень. На мене находили такі несусвітні думки, що я сам собі дивувався. А ввечері у корчмі я, мов навіжений переповідав усе це своїм компаньйонам, а вони слухали з роззявленими ротами і не знали, як на все те реагувати.

А в неділю ранком я біг до Гільди сповняти свої подружні повинності. Тобто, парадувати з нею через містечко, молитися в церкві, любуватися добрими стравами в ресторані й до понеділка розкошувати коханням.

На диво, Аліса не протестувала проти цього. Все-таки вона була моральною й етичною людиною і шанувала інституцію шлюбу. Правду сказати, вона сама мріяла про подружжя зі мною. На щастя, наші закони не дозволяють двоєженство й таким чином оберігають мужеський рід. Бо хто міг би залишитися в живих з такими двома жінками, як Гільда й Аліса?

Завдяки такому укладові, я відчував повноту і був щасливий, що моє життя пливло так мелодійно між двома жінками. І все було б прекрасно, якби я не мав іще батьківських обов'язків.

Кожного тижня, а то й двічі на тиждень, до мене забігала молода студентка, моя символічна дочка, її чоловік, будучи також студентом, не міг постачати їй того, чого вимагала її ніжна душа. Тому її безмежна любов до мене не вгасала. Тому вона й прибігала до мене. Робила це звичайно пополудні, коли Аліса йшла у місто.

Згідно з нашою ідеальною рутиною, ми спершу роздягалися й кидалися в ліжко, щоб відбути ритуал «прохання». Тоді йшли до крамниці й купували потрібні їй речі. Дівчина мала добрий смак, і мені обходилося все це досить дорого. Та не було ради — любов є любов. Тоді ми поверталися назад до мене, і я приймав у ліжку «подяку».

На жаль, життя повне недосконалостей. Одного пополудня Аліса ніяк не могла знайти черевиків, які підходили б до її бордового костюма. Розчарована й сердита, вона повернулася додому раніше.

І доля чомусь захотіла, щоб вона в такому паскудному гуморі застала нас із дівчиною в акті «прохання», тобто тоді, коли дівчина лежала на мені й шептала на вухо, що їй цього тижня потрібне для повного щастя.

Аліса спершу не реагувала на побачений у ліжку краєвид, та коли до неї дійшло, що це була та сама дівчина, з якою я кохався у ванні, а вона, Аліса, сиділа в дзеркалі й облизувалася, — вона попала в шал, вхопила дівчину за волосся, витягнула за двері, штовхнула вниз по сходах і, біжучи за нею, безнастанно лупцювала її кулаками.

Бідна дівчина так перелякалася, що голісінька бігла через ціле містечко аж до університетських гуртожитків. На щастя, її любов до мене нітрохи не пригасла. І коли минула велика буря, вона знову почала навідуватися до мене.

Заки Аліса повернулася назад, я встиг натягнути на себе сорочку й штани і, в такому респектабельному вигляді, мав моральне право накинутися на Алісу:

— Чому ти знущаєшся над бідною невинною дівчиною?

— Невинною?! З котрого боку вона невинна? Напевно, злягається з усіма спроможними мужчинами в містечку, — і це по-твому невинність?

— Вона має на це конституційне право.

— Добре. Мене її права не обходять. Але злягатися в нашому ліжку, та ще з тобою, не має вона права!

— Відколи це моє ліжко і я перейшли під твою юрисдикцію? — обурився я.

— Відколи ти спиш у нім зі мною.

— Але чого ти розійшлася? Вона ж моя дочка.

— І ти трахаєшся з дочкою?

— А чому я мав би відмовлятися від ласки Божої?

— Це ж інцест!

— Тим він і солодший.

— Я не хочу бачити її більше в цьому домі!

— Не забувай, що це все-таки мій дім.

Аліса зблідла. Вхопила свою сумочку і вилетіла з мешкання. Все це спаскудило мені настрій, і я не мав навіть охоти йти до корчми увечері. Крокував до ранку по вітальні, але Аліси так і не дочекався. Це було неподобство! Спершу вона відлякала мені дівчину, а тепер сама зникла. А я відвик уже ночувати без жінки.

Ранком я зайшов до забігайлівки за рогом, поснідав і, розлючений, бігав по містечку, не помічаючи ні людей, ні краєвидів. Щойно вполудне, втомлений до краю, я повернувся додому. Впав у ліжко й заснув міцним сном. Пробудився, коли посутеніло. Та Аліси далі не було. Повечерявши, я пішов її шукати.

Заходив до кожної кнайпи, випивав чарку горілки і йшов далі. Аж коло готичної катедри натрапив на Алісу в напханій пияками й криком корчмі. Вона сиділа за столиком із трьома молодиками й пила. Молодики лізли їй руками й головами під спідницю, а вона задоволено реготала. Такої розпусти я в житті не бачив, такого приниження ніколи не переживав. Розпихаючи людей, я кинувся до неї й почав витягати її з-за столика. Це вкрай не сподобалося молодикам, вони піднесли мене понад голови пияків, винесли з корчми і, давши мені болючого копняка, жбурнули на тротуар.

Це образило мене до самих печінок. Мені всяке траплялося в житті. Не раз мене викидали з корчми. Але таким болючим частунком, як цей копняк, досі ніхто мене не частував. Я повернувся додому, взяв ванну й, за старим звичаєм, пішов до ліжка сам. Цілий тиждень не знав, що з собою робити, як змити з себе сором і образу. У розпуці я навіть годинами вистоював під університетом, надіючися побачити свою дівчину. Але й у цьому мені не пощастило.

Аж раз, посеред ночі, Аліса ввалилася до мешкання з усіма тьома молодиками й запропонувала мені колективне кохання в нашому ліжку. Я так розсердився, що вхопив свою парадну палицю й почав гатити молодиків по головах. Вони кинулися до дверей і коміть головою полетіли вниз по сходах. Тоді я взявся до Аліси. Бив, куди попало — вздовж і впоперек. Вона, перелякана, влетіла до лазнички і нерозважно скочила в дзеркало. Більше я її в житті не бачив.

Але, після цієї терапії, моє життя не покращало. Навпаки. Все почало котитися вниз, і я мусив робити неприємні компроміси. Найгірше було те, що з року в рік Гільда втрачала свої принади і, тим самим, своїх «дорогих» клієнтів. Тому вона все більше покладалася на мене. Врешті дійшло до того, що я мусив перебратися до неї і стати поштивим чоловіком. Тільки пополуднями я забігав до свого мешкання й чекав на спасіння, тобто на дівчину. Але дівчина навідувалася все рідше. Її чоловік закінчив студії і влаштувався на роботу в Бурґерсамті. І чим кращала його кар'єра, тим слабшала любов дівчини до мене.

Навіть корчма стала тепер цікавішою за моє життя. Але Гільда пускала мене до корчми тільки п'ятницями, коли до неї навідувалися її «найвірніші» клієнти, тобто старі пердуни. На жаль, їх не було багато, вистачало Гільді тільки на єдину п'ятницю.

Все це мене ніяк не вдоволяло. Але я не мав кращого вибору. Зрештою, Гільда була ще гарною, як на свій вік, жінкою і нітрохи не втратила запалу й винахідливости в коханні.

Іншими словами, я вдоволявся тим, що мав, і ввесь час думав про інші дні з Алісою.


Київ — Ґлен Спей, 2002–2003