Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81
Леонід Панасенко

Віктор Савченко

Ігор Росоховатський

Андрій Дмитрук

Володимир Єременко

Олег Покальчук

Олекса Палійчук

Олександр Тесленко

Володимир Заєць

Іван Кирій

Василь Котляр

Олександр Ємченко

Агоп Мелконян

Мілан Гейдук

Арпад Балаж

Вільям Гаррісон


ППФ (пригоди, подорожі, фантастика) #81






Ежегодный сборник фантастических и приключенческих произведений советских и зарубежных авторов. Разнотемные и разножанровые рассказы и повести сборника обьединены ведущей тенденцией творчества современных писателей — осмыслением судьбы человека, его назначений в мире будущего и настоящего.




До збірника увійшли фантастичні і пригодницькі твори радянських та зарубіжних письменників.
















Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81








Рецензент С. В. Тельнюк

Художники Р. Є. Безп’ятов та Г. П Філатов

Упорядник О. К. Тесленко




ВІД УПОРЯДНИКА


Науково-фантастична та пригодницька література завжди цікавила читачів, а нині — особливо. Це викликано підвищеним рівнем духовного обміну сучасного життя, в якому, зокрема, та ж фантастика посідає далеко не останнє місце: збуджуючи уяву, загострюючи увагу, вона створює найрізноманітніші ситуаційні моделі корисні для вибору оптимальної, а часом просто сказати б, вдихаг душу в наше раціональне життя, одухотворює його і допомагає людям, засліпленим сучасними здобутками чи втратами, віднайти шлях до криниці, коли з цивілізованого крана не тече (з технічних причин) цивілізована вода.

Одне з першочергових завдань мистецтва загалом і пригодницько-фантастичної літератури зокрема — завбачливе духовне освоєння завтрашнього світу, коріння якого — у світі сьогоднішньому.

Письменники не ставлять собі за мету будь-що передбачити майбутнє. Ні! Але вони прислухаються (здебільшого професійно, по-науковому) до дихання сьогодення, не забуваючи про тисячоліття людської історії та про її уроки.

Переважна більшість авторів збірника “Пригоди, подорожі, фантастика — 81” — молоді літератори. Тією чи іншою мірою кожен з них звертається до проблем осмислення долі людини, її призначення в світі майбутнього і теперішнього. Особливо гостро в плані людської психології ці проблеми розкриваються в оповіданні Ігоря Росоховатського “Думка”; разом з героями оповідання Володимира Єременка “Про це запитайте у них!” читач замислиться над процесами еволюції інших світів, застереженням проти небезпечних біологічних експериментів, які проводяться в капіталістичних країнах, звучить твір Віктора Савченка “Гостинець для президента”, актуально й талановито написано політичний памфлет Володимира Зайця “Не досягнувши Межі”, пошуки в царині морально-етичній ведуть у своїх творах Олекса Палійчук, Андрій Дмитрук, Олег Покальчук.

Сучасна радянська пригодницька література якнайменше дбає про заплутаність авантюрного сюжету, про нанизування химер і жахів задля “читабельності” твору. Наша пригодницька література з кожним роком стає дедалі серйознішою виховною силою, вона допомагає суспільству аналізувати власний розвиток, віднаходити коріння зла і запобігати можливим злочинам. У збірнику читач ознайомиться з пригодницькою повістю Василя Котляра “Шукайте жінку” та оповіданням Івана Кирія “Сто ключів”.

Про відомого радянського вченого Леоніда Кулика, про його дивовижні експедиції, в яких він намагався розкрити таємницю Тунгуського метеорита, розповідає журналіст Олександр Ємченко.

Вміщено у збірнику також переклади зарубіжної фантастики, яку представляють, зокрема, автори з країн соціалістичного табору — Угорщини, Чехословаччини, Болгарії, а також оповідання американського письменника Вільяма Гаррісона “Ролербол”, в якому автор, обравши фантастичний сюжет, досліджує світ антигуманної капіталістичної моралі.












Леонід Панасенко

СЛІДИ НА МОКРОМУ ПІСКУ


Крутійство продюсера вже починало бісити.

— Ні! — різко сказав Рей Дуглас Бредбері. — Я не можу прийняти ваш варіант. Ні, я собі не ворог. Навпаки, я бережу свою репутацію…

Голос продюсера обплутував телефонну трубку, вона нараз стала слизькою, немов гадюка; і у знаменитого письменника з’явилося бажання пожбурити її — до біса!

— Мова йде про малесенький епізод, — скрадливо нашіптувала трубка.

— Уявіть, що оповідання — то. дитина, так часто кажуть, — він із сумом відзначив, що роздратування губить метафору. — Такий собі славнесенький хлопчик, років п’ять-шість йому. При нім усе — руки, ноги, надзвичайно гармонійне створіння. Епізод, про який ми говоримо, і є та ручка, котра затиснула в кулачку нитку характеру. То чого ж я маю калічити власну дитину?..

Письменник вивів велосипед на доріжку, торкнув важілець дзвоника. Тоді прохолодні звуки забриніли на давно не стрижених кущах, ніби крадлі роси.

— Згинь, нудьга, пропади! — вигукнув він і, спершись на педаль-стремено, скочив на уявного коня.

Радісно засвистів вітер. Спиці заряхтіли й розчинились у просторі. Шини припали до землі.

Метрів за триста Рей збавив темп — ні, не злетіти вже, не злетіти! А було ж, було: він розганявся на лузі чи з гори, що біля кар’єру, розганявся й заплющував очі, і тіло його невагомо злітало разом з велосипедом, і маяла чуприна… Було!

Злість на продюсера минула. Людина він не дурна, але безмежно набридлива. Точніше — нудна. Про силу розуму він, може, й має певну уяву, та що він може знати про силу пристрасті?

Велосипед, мов кінь, котрий добре запам’ятав шлях додому, привіз його до річки. Рей часто гуляв тут. Пологий берег, пісок, мокрий і важкий, ніби погані спогади, небалакуча вода. Так було тут кожного ранку. Та сьогодні сонце, напевно, переплутало в гримувальній костюм — замість жовтневого, підбитого туманами, срібним павутинням та холодною росою, одягло серпневий — і річка аж сяяла від задоволення, бурмотіла щось ласкаве й незрозуміле. Чиста далечінь відкрилась обабіч її берегів, і стало чути, як падає листя.

“А що я знаю про. пристрасть? — подумав письменник. — Я бачив у ній тільки первинну суть. Увесь світ, людина, все суще, безперечно, — прояви пристрасті. Що там говорити: саме життя як явище, — це пристрасть природи. Та єї зворотний бік медалі… Я створюю в уяві цілі світи. Це, напевно, найтонша матерія пристрасті, й водночас, хоч як це сумно, я згоряю. Яке безглуздя — пристрасть, народжуючи одне, спалює інше. Закон збереження пристрасті…”

І ще він подумав: для того, щоб розвіяти нудьгу, було б непогано поїхати. Куди-небудь. Подалі.

Він поглянув на небо. Небо зітхнуло, і вздовж річки пролопотів швидкий дощик.

— Дугласе! — неголосно покликали його.

Письменник швидко озирнувся.

Ніде нікого.

Берег безлюдний, а ліс далеко. Там підібралася компанія в’язів, дубків та кленів. У дитинстві він бігав туди по дикий виноград. Це була пристрасть до всього недозрілого — кислющих яблук, зелених пуп’янків суниць…

— Зачекайте хвилинку, — попросив його той самий невидимий голос. — Я зараз увійду в тіло.

Рей нарешті помітив, що повітря за десять кроків від нього якось дивно міниться й струмує, ніби там буквально на очах народжувалося марево.

Наступної миті щось неголосно тріснуло й на березі з’явився високий незнайомець, одягнутий у чорну й довгу подобу плаща. Гостро повіяло озоном.

— Не затісне? — співчутливо поцікавився Бредбері й усміхнувся. — Тіло маю на увазі.

— Вибачте, метре. Мовна неточність. Але це справді моє тіло. — Незнайомець увесь подався до письменника, радо вигукнув. — Ось ви який, виявляється!

“Що це? — подумав Бредбері. — Чернець, який захоплюється фантастикою? Чи… Чи просто надто втомивсь. Я славно попрацював у вересні. Та й жовтень був не з легких. Невже уява розігралася так буйно?”

— Заспокойтеся, метре. — Незнайомець зупинився. — Ви абсолютно здорові. І я так само реальний, як і ви. Вибачайте за ці слова: мені не з руки вчити вас, як треба ставитися до Чуда. Що стосується мого одягу, то це захисна накидка. У вас тут надзвичайно високий рівень радіоактивності. Вдома на мене чекає ретельна дезактивація.

Бредбері вже оволодів собою.

— І далеко ваш дім? — запитав він, уважно розглядаючи незнайомця.

— Далеко, — відказав той. — У дві тисячі шістсот одинадцятому році. Я — Президент Асоціації шанувальників Бредбері. Я прибув за вами, метре. І хочу одразу зауважити — у нас обмаль часу.

— Дякую, я зворушений увагою! — засміявся Рей Дуглас. — Зустріч з читачами? Лекція? Я готовий. — І здивувався, похитав головою. — Дві тисячі шістсот одинадцятий… Невже знають?!

Тепер усміхнувся Президент.

— Вас чекають у всіх Населених світах, — пояснив він, і його бліде лице ледь-ледь узялося рум’янцем. — Це велике щастя, що ми можемо вас урятувати. Ходімо, Дугласе! Ви проживете щонайменше ще вісімдесят-дев’яносто років і напишете купу пречудових книжок. Тільки наш світ зможе дати вашій пекельній уяві справжню поживу. Ви будете перекидати сонця з однієї руки в іншу, немов печену картоплю.

— Про що це ви? — із затамованим болем запитав письменник. — Піти? Зараз? Назовсім? Серед білого дня і сповна розуму?

— Ви вже далеко не юнак, — м’яко зауважив посланець з майбутнього. — Виростили дітей, сягнули вершин слави. Ви вже нікому тут нічого не винні. Коли вам байдуже, що на вас чекають сотні мільярдів моїх співвітчизників, то подумайте хоч раз про себе. Ходімо, Дугласе! У нас лишилося двадцять дві хвилини.

Недільний ранок, який почався для знаменитого письменника з неприємної телефоннрї розмови, нараз засяяв для нього всіма найпрекраснішими барвами, а розгублена думка метнулася додому:

“Як же так? А Маргарет, доньки, онучата… Піти з ним — значить зникнути. Безвісти, без сліду. А з іншого боку — надзвичайно заманливо. Адже те, що відбувається зараз зі мною — справжнісінькі чари. Це виклик моїй пристрасті, моєму мистецтву і таланту. їм потрібен чарівник. Чи маю я право відхилити цей виклик? І що буде, коли я прийму його? Адже я — не що інше, як форма, котру більш-менш вдало заповнив світ. Уже заповнив.

— Чому такий поспіх? — запитав він невдоволено. — У всякому разі я маю попрощатися з рідними.

— Ні, ні, це неможливо! — Президент Асоціації шанувальників Бредбері розвів руками, і на його обличм майнула тінь жалю. — Залишилося сімнадцять хвилин.”

— Але чому, чому?

— Час виявився набагато складнішою штукою, ніж ми уявляли. Безліч причинно-наслідкових зв’язків, історичні тупики… Є взагалі заборонені віки. Там настільки тонкі мережива часу, що ми боїмося до них доторкнутися. Повірте, метре, якщо б існувала така можливість, то ми врятували б усі золоті голови всіх часів і народів. На жаль, це неможливо. Хоча зрідка й трапляються винятки.

— І я якраз той виняток, — похмуро кивнув Рей Дуглас. — Розумію.

— Так. І ми дуже раді цьому. Однак часовий тунель тільки один, і утримувати його ми можемо не більше тридцяти семи хвилин. Наш час закінчується.

— Кого ж ви вже порятували?

— З близьких вам по духу людей — Томаса Вулфа, — відповів Президент Асоціації й зітхнув. — Але він повернувся. Далася взнаки недосконалість апаратури…

— Томас?! — вигукнув Рей. — Та це ж геній з геніїв! Страшенно хотілося б з ним зустрітись. Ах так, я забув…

Письменник розхвилювався, схопив пришельця за руку.

— Тепер я розумію, — бурмотів він, усміхаючись своїй здогадці. — Я все зрозумів. Останній лист Вулфа з Сіетлського госпіталю за місяць до смерті. Як там?.. “Я здійснив довгу мандрівку й побував у дивовижній країні, і я дуже зблизька бачив чорного чоловіка (себто вас!)… Я відчуваю себе так, ніби крізь широке вікно подивився на життя, якого не знав ніколи раніше…” Бідний Том! Йому, напевно, сподобалося у вас.

— Метре! — благально мовив чоловік у чорному. — Зараз не час для жартів. Наберіться ж нарешті рішучості. Чотири хвилини.

— Ні, що ви, — Бредбері нахилився й підхопив велосипед за кермо. Всміхнувся. — Ще якби я міг попрощатись, а так… Потайки. Нізащо!

— Ми любимо вас, — сказав чоловік з блідим обличчям й пішов туди, де повітря мінилося і струмувало. — Ви пошкодуєте, Дугласе!

— Зачекайте! — зупинив його письменник. — Людям справді притаманні слабість і каяття. Я не хочу шкодувати! Знебольте мою пам’ять, ви, напевно ж, умієте Це робити. Заберіть від мене хоча б відчуття реальності подій.

— Прощайте, метре. — Посланець з майбутнього доторкнувся гарячою долонею до лоба Рея Дугласа і зник.

Письменник торкнув велосипедний дзвоник. Срібні звуки розкотилися серед прив’ялої трави, мов крапельки ртуті. Бредбері здригнувся, огледівся довкруж:

“Що зі мною було? Якась прострація. І голова розболілась. Я сьогодні багато думав про Вулфа. І, здається, з кимось розмовляв. Чи, може, це просто здалося? На березі жодної живої душі. Але звідки тоді сліди?..”

Два ланцюжки слідів і справді чітко відбилися на мокрому піску.

“Біс із ним, це не головне, — подумав письменник. — От сюжет про Вулфа таки непоганий… Його забирають у майбутнє за годину до смерті… Там йому дають сто, двісті років життя. Тільки пиши, виспівуй душу. Ні, це немислимо, надто щедро, він потоне в океані часу. Стиснути! До краю, ще, ще… Місяць! Максимум два. їх вистачило на все. Він летить на Марс. І там пише, диктує свою найкращу книгу. А потім… повертається в лікарню, в могилу… Але чим пояснити його повернення — необхідністю чи власним бажанням? Я напишу оповідання. Його можна назвати “Загадковий лист”. Або “Рік Ракети”… Або ще так — “Про вічні мандри та про Землю”.












Віктор Савченко

ГОСТИНЕЦЬ ДЛЯ ПРЕЗИДЕНТА


Ділянка землі в 2500 акрів між океаном, затокою і сельвою належала самому президентові компанії. Президент не скупився, наймаючи кращих архітекторів і будівничих для спорудження своєї триповерхової вілли — симбіозу зовнішньої старовини і внутрішнього модерну. То був, власне, замок, до якого, здавалося, не докладала рук людина; він ніби сам виріс із землі, порозсувавши густу траву й кущі. Замок стояв на відкритій, порослій смарагдовою зеленню площині. Біля нього не було ні доріг, ні навіть стежок, тільки злітна смуга, на якій, мов бабка на приколі, стояв блакитнокрилий спортивний літак.

Джюр Перера — двометровий здоровань з м’ясистим смаглявим обличчям і гривою густого чорного волосся — окинув поглядом стіл, і в його добрих волячих очах спалахнуло здивування. Стіл прикрашав широчезний таріль, на якому парувала гора апетитних ескалопів. Стояли ще пляшки з вином, шматки недбало нарізаного хліба та куверт із прянощами.

— Сідайте, Дюре, попоїжте з дороги, — сказав сухорлявий чоловік років тридцяти п’яти в лабораторному халаті. — Потім про справи.

Перера умостився в крісло на покуті. Чоловік у халаті теж сів до столу.

— Даруйте за одноманітність, — сказав перегодя худорлявий. — Сем, хоч і природжений гурман, проте фантазія його випаровується, щойно самому треба приготувати обід. Можна було б наробити біфштексів, відбивних та ще хтозна-чого…

— Пусте, — мовив Джюр Перера з повним ротом. — Зате щедро.

Худорлявий жував знехотя, аби підтримати компанію. Його увагу було сконцентровано на гостеві. Гора ескалопів тим часом швидко танула.

Коли гість підвівся з-за столу, він здавався удвоє гладшим, ніж був. Його добрі булькаті очі взялися вологою. Джюр із сумом подивився на недоїдений шмат м’яса та недопиту тіляшку вина, голосно гикнув.

— Хай вам чорт, — промовив невизначено. — Так наїстися. Ну, розповідайте.

— Гадаю, Джюре, що це краще показати, — сказав підводячись, худорлявий. — Ходімо.

Бетонні сходи в підвал аж гули під вагою Джюрового тіла. В підвалі смерділо. Джюр кривився, але мовчав. Худорлявий відчинив двері праворуч, із них війнуло сумішшю запахів стайні, свинарника і азотнотукового заводу. Джюр, переступивши поріг, спинився нерішуче. Посеред тісної кімнати, у кахляній лунці, стояв сферичний предмет до півтора метра в діаметрі, приплюснутий під власною вагою. Той предмет скидався на велетенський гриб-дощовик, у який зверху було встромлено скляний конус. Чоловік у халаті, все ще не кажучи ні слова, загріб з ящика відро дерті й сипнув її в конус. Ураз кругла поверхня здригнулась, як здригається шкіра в коня, в яку вп’явся ґедзь, узялася брижами й за мить оповилася смердючим газом, який сочився прямо із шкіри. Худорлявий клацнув пускачем — кімнату сповнило гудіння витяжки. Газ їдучими язиками поповз у розтруб під низькою стелею. Джюр, з полегкістю зітхнувши, підійшов ближче. Кулясте тіло було вкрите оболонкою, схожою на свинячу шкіру, тільки більш пористу і без щетини. Гість відзначив, що, по мірі того, як у скляному конусі меншало дерті, “дощовик” збільшувався в об’ємі. Перера не погидував ткнути пальцем у кулясте тіло і коли б зробив те потемки, то напевне подумав би, що наткнувся на круп великої тварини. Палець відчув живе тепло і пружність.

Третє відро корму худорлявий попрохав висипати Джюра, бо гриб так виріс, що господар уже не міг дотягнутися до країв конуса.

— Ви зачерпнули разом із дертю живу мишу, — голосно сказав Джюр, перекрикуючи гудіння витяжки.

— Висипайте, висипайте, — так же голосно відгукнувся чоловік у халаті. — Для Діка байдуже, що перетравлювати: стебла ліан, хітин комах чи живих ссавців. Аби предмети були органічного походження. Його шлунок — складна “біофабрика”, на якій сировина спочатку розкладається на компоненти, а потім уже ті компоненти у нових співвідношеннях надходять на м’ясоутворення. — Чоловік поблажливо поплескав долонею кулясту поверхню; на кахляну підлогу посипався порох.

— Що це з нього сиплеться? — поцікавився Джюр.

— Попіл: рештки неорганічних сполук, зайва клітковина і все те, що не може бути використане при побудові живої тканини.

По цих словах худорлявий узяв блискучий мачете, який лежав на ящику з дертю, і, розмахнувшись, рубонув тіло гриба — раз, другий, ніби кавун розрізав. Вирізав скибку кілограмів із двадцять вагою і тут же, загорнувши її в целофан, виніс у коридор.

Добрі волячі очі Джюра сповнилися жахом при виді метрової рани, з якої збігали тонкі цівки крові. Проте рана зменшувалася на очах. По кількох хвилинах вона й зовсім зникла; на шкірі якийсь час лишався рубець, а потім і він розсмоктався. По “операції” гриб зменшився в об’ємі.

— Регенерація, — пояснив чоловік у сірому. — Цей ген завдав нам найбільшого клопоту. Виростити потвору, — він кивнув на гриб, — було простіше, ніж надати їй властивостей швидко регенеруватись. Але стараннями Сема — а він у тонкощах генної інженерії куди більший спец, ніж у кулінарії — пощастило внести зміни в ті ділянки молекул ДНК м’язів і шкіри, які відповідають за регенерацію тканини.

Засмагле тлусте обличчя Перери раптом почало наливатися кров’ю.

— Послухайте! Виходить, ви нагодували мене м’ясом отого монстра! — в голосі велетня забриніла погроза.

— Нагодували, Джюре, не те слово, — незворушно відказав чоловік у сірому. — Почастували. Дікове м’ясо за смаковими якостями і поживністю перевищує кращі сорти свинини, яловичини та й будь-якої свійської і дикої тварини. Ходімо, покажу висновки спеціалістів.

Сусідню із сажем кімнату було заставлено новітнім біохімічним обладнанням. Чоловік у халаті витяг із бюро товсту теку, клацнув защіпками і поклав перед Джюром папушу грамот і актів експертиз. На деяких стояли герби наймогутніших м’ясних синдикатів.

— Тут грамоти на м’ясо нової породи свині, — нерозуміюче зауважив Джюр.

— А ви б хотіли, щоб, надсилаючи на експертизу м’ясо нашого Діка, ми приклали ще й біотехніану документацію? — іронічно мовив чоловік.

— То що передати Мартелю Таппінгеру? — запитав Перера, коли вони знову вийшли в коридор.

Худорлявий підійшов до морозильної установки і витяг звідти загорнуту в целофан брилу мерзлого м’яса.

— Оцей гостинець, — відказав він, — і додав. — Техніко-біологічну документацію ми передамо президентові компанії в обмін на документ, у якому значитиметься, що ми із Семом, а не він, є володарями цієї вілли і 2500 акрів землі.

— Жартуєте! — Лупаті очі Перери раптом недобре спалахнули.

— Анітрохи, Джюре. Чи знаєте ви, що собівартість кілограма цього поки що експериментального м’яса в сотню разів нижча за собівартість найдешевшої свинини? А уявіть господарство, в якому буде мільйон Діків, і прибутки від цього. Дещиці їх вистачить, щоб відлити нам із Семом золоті пам’ятники. А я не казав іще про мораль. В усьому світі щодень везуть на вбивство мільйони голів безвинних, лагідних і відданих людині тварин. Убивають, щоб їх м’ясом напхати животи двоногим, більшість із яких тільки й відрізняється від бідолашних жертв наявністю злості, пихи і зажерливості. Ми позбавимо людство цього гріха. У істоти, яку ми виростили, майже немає нервової системи. У Діка немає голови. Це скоріше “біологічна установка” для продукування натурального м’яса, у смакових якостях якого у вас, Джюре, здається, немає сумніву, — чоловік з усміхом глипнув на грубий живіт Перери.

Трава лежала при самій землі, і від того з вікон здавалося, що дме сильний вітер. Насправді ж, вийшовши на подвір’я, Перера і чоловік у сірому не відчули й подиху; траву прибив до землі учорашній мусон, який віяв з океану цілу добу. Ступаючи в незайману зелень, Перера запитав:

— Ви що, зовсім не виходите на подвір’я? Довкола жодного сліду.

— Нам не до прогулянок, — відказав чоловік, перекладаючи брилу м’яса на друге плече й підводячи очі. — Зверніть увагу, Джюре, на ту хмару.

Над стрілчатими вежами замку вився клубок рудих газів. Ті гази, як іржа; вкривали чисту блакить неба.

— То Дікова робота, — пояснив чоловік. — Ото й усі відходи виробництва… Хоча, певніше сказати: новий вид сировини. Ми пропускали ті гази через хроматограф — гамма азоторганічних сполук! Разом із цехами по виробництву Діків треба проектувати й азотнотукові заводи.

Підійшли до літака. Перера, перед тим як залізти в кабіну, спробував застібнути на собі піджак. Але як війне втягував живота, цього йому так і не вдалося. Ніяково посміхаючись, він сказав:

— Не знаю, як подивиться президент Таппінгер на вашу вимогу, та коли він поцікавиться моєю думкою, я підтримаю вас. І знаєте, з яких міркувань? З морально-етичних. Я починав свою кар’єру на іподромі. Не посміхайтесь, підлітком я був тонким, як лозина; кінь не відчував моєї ваги. І ось тоді я дізнався, якими розумними і відданими можуть бути тварини.

Перера взяв у чоловіка кавал м’яса і поклав на заднє сидіння. Тоді сам ступив на крило, літак аж хитнувся під його вагою.

Наступного дня тишу підземелля розітнув телефонний дзвінок. Біолог, що сидів біля бюро, хоч і очікував на дзвоник, проте здригнувся.

— Це вілла Таппінгера? — почувся у трубці жіночий голос.

— Поки що, — мовив з усміхом.

— З вами говоритиме президент компанії.

І одразу ж прозвуча’в деренчливий, як у цвіркуна, голос Мартеля Таппінгера:

— Алло, це ти, розбійнику?

По миті замішання біолог відказав:

— Я, патроне.

— Слухай, чи не забагато ви хочете за свою роботу? Знаєш, скільки грошей ми вгатили в обладнання, реактиви, платню вам, я вже не кажу про амортизацію вілли і таке інше… — скотопромисловець говорив швидко й уривчасто, ніби випускав черги із автомата.

— Досі ви платили за шанс, — спокійно відповів біолог. — А тепер треба платити за предмет. Предмет, який щонайбільше через півтора року зробить вас наймогутнішою людиною у світі.

— Це все солодкі слівця… Послухайте, Спільмане, в угоді йдеться про створіння, яке мало б саме віднаходити собі корм. А ваш м’ясний гриб, за словами Перери, вимагає, щоб його годували. Отже, формально ви не виконали зобов’язань.

— Коли підходити формально, Таппінгере, то до завершення теми залишається ще п’ять років. Отож вам доведеться почекати, поки в нашого м’ясного гриба виростуть ноги.

— І почекаю, — глузливо сказав Таппінгер і поклав трубку.

Сельва дихала випарами болота, густим від вогкості і гниття повітрям. Пасат ліниво котив важкі хвилі того повітря до затоки, і двом, чоловікам, які лежали при самій воді на прохолодному піску, воно здавалося віддихом ситого звіра. Вряди-годи із сельви долинало вуркотіння, зітхання, а часом і рикання. Була ще рання година. Лементували голодні чайки і білими блискавицями падали в каламутну воду.

— Габрієлю, навіщо тобі, власне, той замок? — обізвався гладкий чоловік з індіанським обличчям.

— По-перше, не лише мені, а й тобі, а по-друге, цей замок мені подобається, і місцевість гарна, — відповів його худорлявий товариш.

— Можна подумати, що ти все життя тільки й жив, що по замках.

— Ні, Семе, я не жив по замках. Я одна з тих мурашок, які кубляться в міських кам’яницях. Тільки багаторічна економія дала змогу старому заплатити за моє навчання в коледжі, а от утримувати мене він уже не мав сили. Доводилося підробляти. Розвантажував вагони з коксом, чистив каналізацію, а одного разу з гуртом таких як сам потрапив на холодильник скотопромислової компанії складувати м’ясо. Семе, скільки там м’яса! І на кожній бичачій туші фіолетове тавро компанії. Ліфти піднімали нові й нові штабелі на восьмий, дев’ятий, а потім і десятий поверхи; кожен поверх завдовжки з вулицю. Може, від холоду, температура там постійна — мінус п’ятнадцять, я відчув себе раптом серед трупів замордованих тварин. Це тоді спало мені на думку створити штучну істоту: безглузду, з нерозвиненою нервовою системою і єдиним інстинктом — їсти. Ця істота мала б розмножуватись вегетативно, як рослина або низькоорганізова. на тварина, а швидкість її росту мала в багато разів перевищувати швидкість росту дощовика. Півроку я віддав бібліотекам. А тоді зважився виступити.

— Я пам’ятаю той виступ, — промовив індіанець. — Але, слухаючи твої тиради на захист тварин, я думав про людей. Я бачив провінційне індіанське містеч’ко, в якому люди їдять м’ясо тільки на свято, я бачив тисячі напівголодних студентів, одним із яких, був і сам… І вже тоді знав, чим це скінчиться: хтось із “акул” іще більше натопче собі калитку на тому винаході — а що ідея з часом стане винаходом, у мене не було сумніву. Я довго вагався, перш ніж пристати на твою пропозицію співробітничати. Та потім мені спало на думку, що коли хтось із промисловців і урве від того винаходу, то це станеться завдяки конкуренції, а отже неминучому зниженню цін на м’ясо. Люди зможуть хоч попервах наїстися досхочу. Це вже був той розумний компроміс між власною шкурою та інтересами суспільства, який надавав мені моральне право взяти участь у твоєму ділі. — На вилицюватому обличчі індіанця блукала іронічна посмішка.

— Семе, тоді на засіданні наукового товариства серед слухачів була ще одна людина…

— Знаю. Ота руда дівчина з економічного факультету. Марієтта, здається.

— Так. На останніх двох курсах у мене з нею був роман. Вона водила мене по своїх родичах, багатству яких я міг протиставити лише свої успіхи в навчанні. Одного разу її старий забрав нас на цілий місяць до їхнього маєтку, який вони скромно називали віллою; то був замок у хащах Амазонки. Звісно, ніяких доріг, крім злітної смуги. Будували його з місцевого граніту, решту будматеріалу доправляли вертольотами. Батько пишався тим замком, а вона — батьком. Треба сказати, її старий— чоловік компанійський і мужній. Не всяк відважиться полювати на кайманів, а він полюбляв це заняття, ще й мене брав з собою. До того ж він не належав до числа тих багатіїв, які конче прагнуть підшукати своїм дітям до шлюбу рівню. Так от, Семе, дні, що їх я провів у тому замку з рожевого граніту, були найщасливішими. І найтрагічнішими, бо я тоді зрозумів, що влитися в родину Марієтти — все одно, що відмовитися від самого себе… Відтоді я потай мрію про замок, схожий на той, у якому я зазнав радості, але власний.

— Ніколи не помічав у тобі мрійника, — з усміхом зауважив індіанець, усе ще дивлячись у гранітний схил. — Але ж, Габрієлю, випустивши потвору, ми ризикуємо занапастити і сельву, і все довкола.

— Зате Таппінгер не матиме підстав звинувачувати нас у невиконанні угоди. До того ж, я певен, що коли справа дійде до випробування, скотопромисловець одразу збагне, чим це пахне.

— Що ж, хай буде на твоє. — З цими словами Сем підвівся. — Нам час іти. Скоро з’явиться літак.

Стрімкий кам’янистий берег затоки переходив у порослу густими травами площину, праворуч над якою навис застиглий вал зеленого моря джунглів. Над тим валом ряхтіла сила-силенна птаства. Кроки двох чоловіків голосно відлунювали на бетоні злітної смуги, другий кінець якої увінчувався гострими вежами рожевого замку. Коли до замку лишалося з півмилі, тишу порушило гуркотіння, а за мить з-над океану з’явився літак.

Сухий, зігнутий дідок у чорному смокінгу дріботів від літака, спираючись на ціпок, поруч із огрядним Перерою. Коричнева, без жодної зморшки шкіра на його обличчі скидалася на хітин. Коли ручкалися, Спільманові здалося, що він тисне лапу комахи — тверду й холодну. Іще йому здалося, що тій сухій лапці нічого не варто розчавити його людську долоню.

Президент компанії знав ціну часові.

— Де ви збираєтесь демонструвати вашу нову біосистему? — запитав.

Спільман відзначив, що губи Таппінгера, коли він говорив, залишалися нерухомими.

— Тут, на полі, — сказав Спільман.

— То й почнемо, — коротко продеренчав Таппінгер.

По цих словах президента компанії Сем пішов до замку і невдовзі повернувся з блискучим мачете і колбою, на дні якої рухалася невелика, завбільшки з горошину, кулька. Таппінгер мовчав, недовірливо втупившись у ті предмети. Сем витрусив кульку в траву, і зразу ж вона дала про себе знати бурим газом, який заструмував з того місця, куди вона впала. По чверті години кулька вже стала завбільшки з добрий гарбуз, а газу з неї валило стільки, що чоловікам довелося трохи відійти. Куля рухалася по спіралі, геть виїдаючи довкола траву аж до самих корінців. Ділянка, яку вона об’їла, нагадувала лишай, присипаний сірим пилом. Між тим апетит її розгорявся, вона, мов шалена, качалася по колу, жадібно припадаючи ротовим отвором до кущиків соковитої трави. Таппінгер, мов зачарований, дивився на кулясту істоту; в зіницях його неблимаючих очей поблискували щасливі вогники. Коли “дощовик” досяг метра в діаметрі, а сірий лишай на землі — площі, завбільшки з тенісний корт, почувся занепокоєний голос Перери:

— Містере Таппінгер, а може, досить… — Гадаю, усе й так ясно.

— Ні, — відказав президент, і в його голосі Спільман відчув ту ж крицеву твердість, що і в потиску руки. — Я мушу знати всі можливості нової біосистеми.

Вітер підхоплював пилюку з сірого “лишая” і, змішавши з бурими газами, розносив по полю. Під “дощовиком” зникали пташині гнізда, ящірки, перериті хом’ячі нори й мурашники. Спільман, спостерігаючи, як чорні, завбільшки з колун, зуби потЕори викрешують іскри з бетону злітної смуги — м’ясний гриб, мабуть, почув запах живої плоті, бо вони стояли з підвітряного боку, — сказав:

— Послухайте, Таппінгер, ще трохи, і нова біосистема стане небезпечною для нас.

— Пусте, — відказав керівник компанії; в його зіницях зблиснули лихі вогники.

“Дощовик” тим часом швидко гладшав і, схожий на селетенську краплю, здавалося, от-от лусне. Коли ставало затишно, гриб, оповитий димом, скидався на потвору, вкриту бурою вовною, та перший же подув пасату зривав з нього “перуку” і, розшматувавши, відносив у бік океану.

— Та й смердить же! — сказав президент, коли закрут вітру швиргонув на них хмару газу. — В деренчливому голосі вперше прозвучали веселі нотки: — А м’ясо в нього не отруйне?

— М’ясо цієї істоти таке ж, як і в Діка, — відповів Спільман.

— Перевіримо, перевіримо… Джюре! — Таппінгер значуще кивнув у бік літака.

Перера швидко, як на його вагу, збігав до літака і повернувся з автоматом.

— Гадаю, час заколоти кабана, — сказав президент компанії.

Але Перера не встиг натиснути на спусковий гачок. Шкіра триметрового в діаметрі “дощовика” не витримала власної ваги: він нагло репнув і розвалився навпіл, хлюпнувши в пилюку сукровицею. Президент, обіпершись на ціпок, дивітеся на кількатонні гори добірного м’яса, і в його очах спалахували то лукаві, то веселі, а то й жадібні вогники. Сем поспішив з мачете до гриба.

— Чого він побіг туди? — запитав Таппінгер.

— Коли не відрізати решток рота, за кілька хвилин обидві половинки стануть самостійними м’ясними грибами і все почнеться спочатку.

— О гідра! — В голосі президента компанії чулося схвалення і подив. — Семе, не займайте! — гримнув він.

Сем спинився від раптового окрику. Обидві половинки тим часом почали згортатися, як згортається їжак, ховаючи живота. Поки Сем розмірковував, чи слід йому виконувати наказ президента, половинки гриба перетворилися на дві кулі значно меншої величини. Та, що була ближче до Сема, крутнулася в його бік, і біолог кинувся навтіки.

Спільман, показавши рукою на сплюндроване поле, гостро сказав:

— Таппінгере, ви нищите нашу місцевість!

— Вашу, таки вашу… — примирливо відказав президент. Він витяг із спідньої кишені складений учетверо аркуш і подав Спільманові. То була дарча на замок і 2500 акрів землі, завірена столичним нотарем. — Мушу ж я знати до кінця можливості нової системи.

— Ваша допитливість нам дорого коштує, — зауважив Сем, відхекуючись. — Та й для вас це небезпечно…

Але для Таппінгера, здавалося, перестали існувати його супутники. Він не відривав очей від гладких істот, які з подвійним апетитом знищували траву і все, що в ній водиться. Вітер став рвучкішим. На чорній рівнині вперше закрутився вихор, і скоро в небо уп’явся стовп пилюки й газів. Згодом важка хмара тієї суміші заступила сонце. Два “дощовики”, пооб’їдавши простір уздовж злітної смуги на кілька десятків гектарів, швидко досягли розмірів гриба, з якого утворились. Один з них перекотився через вузьку вже для нього бетонну смугу, заходився голити місцевість з другого боку.

Першим не витримав Спільман; вхопивши президента за барки, він ревнув у хітинове лице:

— Таппінгер, кінчайте випробовування!

І, наче на підтвердження його словам, обидві кулі, одна по одній, луснули, утворивши чотири половинки, які почали швидко згортатися. Сем кинувся до однієї з пар і встиг відрубати ротовий отвір разом із зубами. Друга половина тим часом згорнулася, і Семові довелося тікати. Перера, не очікуючи на команду Таппінгера, кинувся до другої пари і почав садити кулями в обидві половинки.

— По зубах, Джюре, по зубах! — кричав Спільман, але здоровань не чув його за тріском автомата.

Кулі зникали в живому м’ясі, не завдаючи потворі ніякої шкоди. Перера не шкодував набоїв, він затято полосував довгими чергами вздовж і впоперек. Раптом сталося несподіване: “дощовик”, у якого Перера впритул садив із автомата, крутнувся і збив здорованя з ніг.

Тієї ж миті кількатонний тягар пригнітив чоловіка до землі. Над курною рівниною пролунав крик розпачу й болю.

Президент компанії, пожбуривши ціпок, на якого досі спирався, кинувся до літака. Біологи — слідом. Дихати було важко; при самій землі стелилася важка завіса пилюки й газу, але Таппінгерові, здавалося, не потрібно було повітря: він не біг, а стрибав, як цвіркун, великими і легкими стрибками, поли його смокінга тріпотіли, мов чорні крила. Коли біологи опинились біля літака, з кабіни вже чути було його тривожний голос:

— Негайно два вертольоти з вогнеметами і гарматами! Ви чули? Негайно! Так, до вілли… — По цих словах Таппінгер вискочив із кабіни і важко обіперся об літак.







Між тим “дощовики” й далі нищили все довкола, отруюючи повітря їдким газом. Один з них був уже на узліссі сельви. Другий і третій котилися до затоки й океану. Спільман з відчаєм дивився на чорну, як після пожежі, площину. Таппінгер, глянувши в той бік, де лежав автомат, перехрестився

Вертольоти приземлилися неподалік, на злітній смузі; звихорене гвинтами повітря здійняло хмару куряви. По кількох хвилинах двоє в цивільному вже стояли перед Таппінгером.

— Ясно, пане президент, — гаркнув один із пілотів. — По розривному снаряду на потвору. Гадаю, вистачить.

— Не раджу, — втрутився Сем. — Наробите ще більшого лиха. Із кожного шматка, в якому зостануться хоч залишки ротового, отвору, виросте новий гриб.

— Тоді підсмажте вогнем, — Таппінгер нервово махнув рукою.

— Спалите сельву, — зауважив Спільман. У його холодному погляді, спрямованому на президента компанії, читалися зневага й цікавість. — Не вистачить усіх ваших мільйонів, Таппінгере, щоб відшкодувати збитки.

— Що ж робити, хлопці?! — голос керівника компанії благально затремтів.

Біологи німували. На узліссі захиталась крона і повалилося велике дерево, по хвилі ще одне, розриваючи ліанові пута, гупнуло в пилюку. Над затокою урвався чаїний лемент; зграї цих швидкокрилих птахів кружляли тепер далеко від берега, над поки ще чистою водою. Натомість плесо, вкрите шаром легкого шлаку й піни, морщилося водориями, і здавалося, що на дні точиться запекла боротьба між велетенськими доісторичними чудовиськами.

— Ходімо, — сказав Спільман колезі.

— Заждіть! Габрієлю, благаю, придумайте щось! — від лискучої хітинової маски президента компанії не лишилося й сліду, вона ніби полущилась і обсипалась, У відкривши лице пойнятої розпачем людини. — Я заплачу, я відшкодую вам усі збитки. Ось, — Таппінгер витяг із кишені чекову книжку і тремтячою рукою вивів у ній суму з п’ятьма нулями. — Тут подвійне, ні, потрійне відшкодування. Ну, прошу, вас, Габрієлю! Заради вашого свята, якого ви колись тут зазнали… Заради Марієтти!

Спільман здригнувся. Слова Таппінгера викресали спомин, який, ніби блискавка в горобину ніч, освітив усе довкола, і він на мить побачив рудоволосу дівчину серед росяної зелені, яскравий диск сонця над затокою, чистого і прохолодного, неначе щойно з ранкової купелі. Але блискавка згасла, і перед очима знову постала сіра, курна пустеля, узлісся, на якому падали дерева, багнисте плесо, затоки, в його вухах уже вкотре пролунав розпачливий крик добряги Перери.

— Не треба згадувати про те, — холодно відказав Спільман.

Він подумав, що пам’яті не зітреш і не купиш за гроші, як не купиш і звичайної порядності.

Сем узяв чек. Його вилицювате індіанське обличчя залишалося непроникним, лише в розкосих очах, як у жертовнику, палахкотів лихий вогонь жерців доби Монтесуми.

— Пішли, бо буде пізно, — мовив Сем.

Вертоліт, розганяючи гвинтами хмари газу й куряви, завис над сплюндрованим узліссям. “Дощовики” — їх уже було більше сотні — жадібно обгризали кору з повалених дерев; оббіловані стовбури скидалися на кістяки велетенських тварин. Спільман натис на гачок, куля влучила в найближчу потвору, яка жадібно ласувала молодою паростю. Жодних змін. У череві “молоха” зникали все нові кущі й деревця. Лише перегодя із вертольота помітили, що м’ясний гриб, у якого влучив Спільман, став не таким активним, здавалося, він наситився: вжеле крутився дзиґою, лише спроквола накочувався ротом на їжу. Нарешті зовсім спинився, і, нерухомий, тепер особливо нагадував справжній гриб-дощовик, тільки велетенських розмірів.

— Чим ваш колега стріляє? — поцікавився один з пілотів у Сема.

— Кулями, начиненими штамом нітрофікуючих бактерій. Потрапляючи в організм гриба, вони розкладають аміногрупу білка.

Низько над океаном, аж до білої смуги прибою на кораловому рифі, нависло руде шумовиння, що його гнав з-над материка вітер. Гвинти шматували ту суміш пилюки й газу. Клапті рудого туману затуляли ілюмінатори, і пілот змушений був знизити вертоліт аж до самої поверхні хвиль, на якій де-не-де гойдалися купи сірої піни. В прозорій океанській воді “дощовиків” не було видно, проте дно нагадувало пустелю під водою — жодної водорості, жодного живого створіння. Тільки неподалік від коралового рифу біологи уздріли багато чорних зубчастих предметів — решток ротових отворів. Над ними сновигали сірі тіні акул.

— Хоч раз прислужилися людині, розбійниці, — пробурмотів Спільман.

Повернули до затоки. Пасат устиг повимітати з материка рештки газопилових скупчень, і тепер очі сліпило призахідне сонце. Від його близького палу, здавалося, ось-ось займуться смарагдові гребені лісу. А в затоці точилася запекла боротьба. Спільман, прикрившись долонею від сонця, спостерігав, як у бурунах каламутної води, що скипали над єдиним уцілілим грибом, мелькали чорно-жовті риби.

— Тут наші кулі зайві, — мовив біолог. — Піраньї.

Вертоліт узяв напрямок на бетонну смугу; в промінні призахідного сонця вона здавалася розпеченою до червоного. Пронеслись над самітнім згорбленим Таппінгером, який стояв над урвищем біля берега. Його чорна нерухома постать скидалася на пам’ятник цвіркунові.












Ігор Росоховатський

ДУМКА


І


Дорога, що в’ється гвинтом по схилу, стрімко пірнає в ущелину. Злякано вищать гальма. Шлунок злітає кудись аж під горло, слина стає гіркою. Чи то кермо упирається в підборіддя, чи підборіддя — в кермо.

Попереду виростають, зачудовано пропливають мимо блідо-сірі обриси скель.

Ніби змія, сичить під колесами дорога, запаморочливо петляючи над безоднею. Кермо стає неслухняним, слизьким, як риба. М’які подушки сидіння в одну мить тверднуть, в них невідь звідки з’являються тверді кути, впиваються в тіло. Нараз тіло на мить зависає в порожнечі.

Падіння — зліт — падіння. Невагомість — перевантаження. Всередині все обривається. Легені стиснуті обручами ребер. Немає чим дихати…

Не розумію, як мені ще вдається втримати кермо. Очі автоматично фіксують шлях. Зелені пагорки то підстрибують, то опускаються.

Бетонка скінчилась, починається степ. Машина дрібно підскакує, від чого нудота підкочується аж до горла.

Куди я їду?

Не знаю.

Чому не змінюю маршруту?

Теж не знаю.

В пам’яті зринає обличчя з тонкими злими губами.

— Не раджу випробувати цю машину. Виграш великий, та завеликий і ризик. Усе, що ви робите, ви повинні робити з поправкою на те… — Очі його прицілилися, глянули просто в мої, вкололи гострим поглядом, тонкі губи вигнулися, завершили удар: — з поправкою на те, що ви невдаха.

Ну що ж, це я знаю без його підказки. Занадто добре знаю. В інших випробувачів є хоч перерви, є нормальне людське життя. У мене його немає. Щодня одне й те саме. Збагатитися я міг би вже давно. Та зупинити цю несамовиту гонку чомусь не можу.

Якась невблаганна сила з шаленою швидкістю жене мене вперед.

Нарешті знову виїжджаю на асфальт. Збільшую швидкість. Крутий поворот — і вмить тверднуть подушки сидіння. З правого боку на мене летить будинок, Одночасно в голову лізуть слова: “З поправкою на те…”

Господи, тільки б прогнати із свідомості цю фразу — розпечену скалку! Або хоча б не продовжувати її. Пам’ять, стій!

Вивертаю кермо — будинок промайнув мимо.

Ліворуч дерево — кидаю машину в другий бік.

“З поправкою на те, що…” Далі не згадувати!

Зненацька попереду виростає стовп — ковток повітря каменем застрягає в горлі. Невже й цього разу врятуюсь? Якби ж не ця проклята фраза, яку загнали в мій мозок. Загнали, мов отруєний кинджал.

“…з поправкою на те, що ви…” Так знищують конкурентів.

Неймовірним зусиллям волі примушую себе думати про інше — про матір, яка чекає на моє повернення. Якщо мене не стане, життя втратить для неї будь-який сенс. Із чотирьох її дітей живим лишився тільки я. Єдина надія. Хоча б заради матері я повинен жити.

Ще один стовп виринає мов з-під землі. Удар. Кермо вгрузає в груди, роздираючи куртку і шкіру. Дзенькіт скла. Це останнє, що вловлює моя свідомість, огортаючись густим мороком…

…Ніч. Світло фар. Назустріч, неначе танцюючи, біжать білі берізки. Промайнули і зникли. А мечі світла вже вихоплюють спуск до мосту.

З мовчазним докором хитнулася назустріч обпален; верхівка дерева. Чорний клубочок важко злітає з не: То ворона, злякавшись світла, шугнула в ніч.

Навіщо я знову мчу назустріч власній загибелі? Зараз загальмую, вимкну запалювання.

Та зринають спогади про наречену. Про ніжність, що світиться в прозорих мочках її вух, про тонку, ніби на мармурі, блакитну жилку на скроні. Якщо я впораюсь із завданням, то одержу винагороду і ми зможемо нарешті одружитись, поїдемо до теплого моря, до пальм. Будемо лежати поруч на гарячому піску, лежати нерухомо, в жагучій млості. Нерухомість — ось про що я мрію! Вона необхідна мені хоча б на деякий час, щоб стерти з пам’яті мигтіння стовпів і будинків.

Іноді я заздрю самому собі — такому, яким був двадцять чотири роки тому. Тоді моє життя тільки починалося, мені було тепло й затишно у материнському лоні. Я був захищений від цього світу ураганів і шалених швидкостей, від заздрісників, недоброзичливців, від ворогів і друзів, від усіх, хто мені щось наказує і примушує щось робити. І коли я нарешті оженюся, коли народиться мій син, йому спочатку буде так само тепло й затишно.

Та все це тільки мрії. Щоб вони здійснилися, треба мчати крізь злякану ніч, розрізаючи її на нерівні частини ножицями променів. Треба витискати з двигуна, із шасі, з передач усі їхні резерви, треба випробувати не лише конструкцію, але й сам метал на міцність.

Я не просто гонщик-спортсмен, а водій-випробувач. Перевіряю дослідні зразки автомобіля в різних режимах, щоб конструктор міг внести необхідні зміни в модель.

Ніч, неначе кажан, безшумно летить просто на мене, розправивши чорні крила. Вона намагається заколисати і приспати мене, приглушити тривогу, а разом з нею і готовність приймати миттєві рішення.

Колона машин мчить назустріч. Фари засліплюють. Вмикаю і вимикаю світло. Встигаю помітити, що міст раптово закінчується, обривається, неначе зрізаний ножем. Попереду — безодня. Лечу в неї разом з машиною. Удар. Пітьма…

…На екрані моєї пам’яті, десь у самісінькому куточку, світиться блакитне віконце, всередині якого миготять, тіні. Невиразні, розпливчасті… Та все ж я згадую десятки своїх смертей, біль, що їх супроводжує, такий пекучий, для якого й назви годі придумати.

…Машина виїхала на галявину. Двигун чмихнув, завив, знову чмихнув і захлинувся. Доводиться вилізати.

Сморід трупів, що переповнили траншеї. Величезна спина з випнутими лопатками, нерухомі клуби м’язів. Немов обвуглена гілка, з купи тіл стирчить рука. Не до речі згадую дівчину з вологими від полуниць устами, із запахом тієї духмяної ягоди, з тонкою, як на мармурі, жилкою на скроні…

Вона казала: “Я дуже хочу прийти до тебе сьогодні, та от невдача — саме сьогодні в подруги день народження”. Вона думала — дурненька! — що я вірю їй. Та я вже був не настільки юний і недосвідчений, щоб не знати банальної життєвої істини: якщо дуже хочеш прийти — прийдеш. І я здогадувався, що в неї є хтось інший і вона піде на побачення до нього. Здогадувався і — сумнівався, гнав здогади подалі від себе.

І знову ж не тому, що недосвідчений, а тому, що засвоїв істину: щоб життя не стало мукою, треба вміти вірити — вірити в майбутнє, в чиюсь вірність і чесність, хоча б у те, що кохана чекає й жити без тебе не може. А щоб вірити, треба не помічати, коли кажуть неправду ті, кого любиш…

Коли це було? Навколо — чорні вирви, смердючі траншеї, уламки кісток. Сірі, мов хмари, цинкові домовини, сірі домовини на зеленому тлі оббивки кабіни.

Дублер квапить мене, пострілює праворуч, ліворуч, хоч довкола не видно жодної живої душі. Все одно лишатися поза машиною небезпечно. Щосекунди ризик зростає. Небезпека — не тільки у ворожій кулі. Саме повітря тут небезпечне. Бактеріологічні бомби зробили його Н-середовищем, поміж собою ми називали його надбіологічним. Одного разу через аварію я був змушений вийти з машини і пробув на повітрі більше п’яти хвилин. Мені вивертало всі нутрощі, лихоманило. Всередині нестерпно пекло, доки організм чинив ще опір.

Потім стало легше.

Невже легше? Смерть — полегкість? Та чи вмер я тоді? А може, минула криза і я одужав? Одужав для нових боїв і мук?

Помер я згодом. Був убитий прямим влучанням снаряда. Цього разу мені пощастило — болю не відчув. Згорів в одну мить, спалахнувши сліпучим полум’ям.

Ніхто по мені не побивався. Як виявилось, я неодружений, жебрак, злидар. І до війська мене взяли замість когось іншого, щасливішого. Й загинув я замість дублера, якого послав усунути пошкодження.

…Виходить, я маю сина. Незаконного. Позашлюбного. Примха молодички, чоловік якої — в далекому плаванні. Син — єдина моя втіха, світло у віконці. І ось я вже не хочу помирати замість дублера. Посилаю його усувати пошкодження, а відтак маю клопіт з хворим товаришем. Боюся заразитись, та сумління не дозволяє викинути його з машини. О, дублерові невтямки, яку роль у його житті зіграв мій син, а син нічого не знає ні про дублера, ні про мої сумніви.

І все-таки я заразився. Коли нестерпний жар розтоплює мій мозок, я встигаю подумати, що майже нічого не Виграв для товариша й так багато втратив для самого себе й для свого сина. І ще я подумав: у майбутньому, в наступному житті треба бути трохи розумнішим…

Уже тоді я був чомусь певен, що знову оживу в новій іпостасі. Ота вневненість була пов’язана з віконцем моєї пам’яті, витікала з нього, мов річка з озера. Відтоді я почав дещо підозрювати й поволі вів пошуки. Якось побачив товстий прозорий дріт, що невідомо де взявся. Він ішов просто в скелю.

Я намагався розпитати своїх товаришів по училищу, по батальйону. Але ніхто з них не міг сказати нічого суттєвого, бо жодного разу ніхто з таким явищем не зустрічався, нікому з них не доводилось відроджуватися після своєї смерті, в усякому разі, жоден не пам’ятав колишнього життя. Не раз мені спадало на думку: чи не з’їхав я з глузду? Це стало б найпростішим і правдоподібним тлумаченням моїх перетворень. Роздвоєна свідомість і таке інше. Але. ж божевільний не вважає себе за божевільного…

Одного разу, коли сумніви здолали мене й не стало більше снаги опиратися їм, я звернувся до психіатра. Він оглянув мене і визнав цілком нормальним. Призначив на консультацію до іншого лікаря. Але вранці відбулася дуель. Чорне око пістолета глянуло на мене, вселяючи передчуття, що лікар не знадобиться. Так і сталось — я був убитий кулею в серце.

Пам’ятаю удар, пекучий біль. Потім мене, мов дзигу, закрутило у вогняному лабіринті, перед очима миготіли червоні, зелені, фіолетові кола. Отже, смерть, подумав я, зовсім не така, якою ми її уявляємо — не пекельно чорна. Інколи вона буває з такими ось кольорами, з такими соковитими барвами. Мав рацію стародавній мислитель, який сказав, що “після смерті в смерті немає нічого поганого”. Треба тільки терпляче пережити, перенести її. Може, він теж був добре знайомий з ною І бачив отаку веселку? А я вже знаю, що по смерті може бути щось набагато гірше — нове життя з новими, ще пекельнішими муками…

…Виявляється, я маю сім’ю. Мою дружину звати Емілією. Це тендітна білява жінка з маленьким ротом і золотавим пушком на потилиці. Настрій у неї змінюється щохвилини.

Маючи четверо дітей, я змушений багато працювати, щоб прогодувати сім’ю. Я працюю шофером на величезному рейсовому грузовику, вожу овочі. Інколи роблю “ліві” ходки, підкидаю що кому потрібно — колоди й дошки для дач, овочі з власних городів. Звичайно, в школі навчали, що так робити негарно. Але в кожному конкретному випадку я дуже швидко знаходжу виправдання: то треба заробити на дітей, то допомогти сусідові. Коли я повертаюся з рейсу, вдома мене зустрічають радісно: дружина цілує” меншенькі дітки повисають на руках, смикають за поли піджака. Старший розмірено ляскає по спині, відбиваючи такт моєї улюбленої пісні. Потім починається роздача гостинців, і ця весела метушня триває до пізньої ночі: приміряють обнови, хизуючись одне перед одним, вихваляють мене, розпитують про поїздку. І хай я небагато чого досягнув у житті — деякі мої однокласники стали генералами, директорами, — в ці години я почуваю себе не тільки найголовнішим, але й найпотрібнішим. На роботі мене шанують, цінять мій професіоналізм. Шеф каже, що з такими здібностями, при бажанні, міг би й гонщиком стати. Того він, звичайно, не відає, що я вже був гонщиком, — раніше, в колишньому житті.. Напевне, звідти і здібності, і незрозумілі для самого себе знання. Стараюся приховати це від інших, та не завжди вдається. Товариші дивуються: звідки це у простого шофера? Називають “мудрим”, “пророком”. Багато хто заздрить.

А мені, як увімкнеться віконце пам’яті, моторошно, стає: зараз же починають миготіти стовпи, вирви, хрустіти кістки… Добре, що таке буває не дуже часто. Інколи вдається відігнати спогади, забутися. Часом дружина допомагає, діти, а то й — нічого гріха таїти — чарчина. Одверто кажучи, боюся призвичаїтись до неї. В моєму стані це неважко. Зелений змій допомагає зачиняти віконце пам’яті, однак не задарма.

Якось диспетчер призначив мене в далекий рейс. На зворотному шляху, під’їжджаючи до домівки, я відчув, що мене почало лихоманити, судомити. Але домівка зустріла як годиться, та ще й свояк забіг — ми хильнули по чарці, і я забув про свою недугу. А краще було б зовсім не їхати додому, а врізатися з розгону в стовп чи звалитися в кювет. Як виявилося, привіз родині “подаруночок” — грип.

Дружина перехворіла порівняно легко, а “от старший синок, улюбленець мій, і меншенькі…

Старший тримався мужньо, тому й “швидку” до нього запізно викликали. Коли не марив, усміхався до мене’ над силу. Губи пересохли, потріскалися так, що дивитися боляче: шкіра клаптями висить. А він усе всміхається й повторює: “Все гаразд, тату, не хвилюйся, мені вже краще”. Але я бачу: його дужче й дужче палить, губи синіють. “Швидку” викликав, та приїхала вона, коли вже пізно було щось зробити.

Я кулаками махав, лікарів лаяв, небу погрожував. Проте лікарі не винні, а небо німе й байдуже. І нікуди подітися від думки, що смерть цю я сам додому привіз…

Біда, як відомо, ходить не сама, а й діточок із собою водить. Слідом за старшеньким моїм померли й менші. А невдовзі почалися в дружини напади божевілля. Неврівноважена вона була й раніше, а крім того, сама себе доводила до істерики. Там, де їй бракувало глузду, вдавалася до істерики як до зброї проти мене й дітей, не раз проклинала нас: “А бодай ви згинули!”

А коли й справді наші діти згинули, то вона забалакуватись почала. Кличе сина або доньку, розмовляє з ними, немовби ті поруч. Раптом неначе опам’ятається, побачить, що немає нікого, і давай кричати, лаятись, ніби діти навмисне поховались і вдають, що не чують її. Забрали дружину до божевільні. Я лишився сам як палець у великому будинку, де, як мені здавалося, ще лунав щебет і сміх моїх дітей. Кожна річ у кімяатах нагадувала мені про них, про дружину. Це вже були не речі, а свідки, відгомін минулих днів, спомини… Ось цю канапу ми купили на третій день після весілля. І продавець трапився веселий, огрядний, борідка, мов чорний комірець, лямує його кругле обличчя. Жартував, що й канапа теж “медова”…

Я ловлю себе на тому, що перелічую келихи в серванті, ніби не пам’ятаю, що їх вісім: два розбив я сам, один — мій приятель, а ще один — старший синок. Іще раз перелічую їх і впевнююсь, що помилився: їх усього п’ять. Нараз пригадую, що три з них розбила дружина, коли її забирали здоровані-санітари. Скалки порозліталися по всій кухні. Я повзаю по підлозі, збираючи їх, радію, що знайшов собі заняття, яке відвертає увагу від спогадів. Що й казати, мудро влаштоване життя: навіть у моєму стані можна мати “радість”.

Погано тільки, що й цьому заняттю приходить кінець — і я, знесилений, опускаюся на стілець і, простягнувши ноги, розглядаю тупі носки черевиків.

Ніяк не можу пригадати обличчя Емілії. Воно розпливається, нібито за віконним склом під струменями дощу, і замість нього бачу лице зовсім юної дівчини з блакитною жилкою на мармуровій скроні. Хто ж це? Емілія в молодості? Якою ж вона тоді була гарненькою і ніжною, наївна доброта світилася в очах, губи — пухкі й червоні. В куточку рота чорніла маленька родимка… Родимка! Родимка?.. Ось воно що!

Зриваюся з місця, рвучко “висуваю шухляду столу, де зберігаються сімейні фотокарточки. Шухляда висувається зі скрипом, фотокарточки віялом розлітаються по підлозі. На кількох — обличчя Емілії. Ось вона — в двадцять років, у двадцять вісім, у тридцять два — вже із сварливими зморшками. Але ж на жодній фотокарточці немає ніякої родимки в куточку рота. З одної простої причини: її там ніколи й не було. І губи у моєї Емілії інші, ніж у тієї, що спливла в пам’яті. І очі інші.

Який же я дурень! Прожити з дружиною стільки років і весь час плутати її з іншою жінкою. І лише тепер, коли вже нічого не можна змінити і навіть вибачитися не вдасться…

Так, я все життя плутав їх, я завжди згадував Емілію зовсім не такою, якою вона була замолоду. А вона, бідненька, не раз казала мені: “Ти зовсім не знаєш мене, ти приймаєш мене за іншу”. Я намагався пожартувати: “За ідеал”.

Проте та дівчина — це не просто мій ідеал, такий собі еталон ніжності й краси.

Дівчина з голубою жилкою на скроні — моя наречена в минулому житті, коротшому і саме тому щасливішому. В ньому ще не встигло накопичитися ні бруду, ні сварок на кухні, ні взаємної роздратованості, яка пресується в пам’яті, наче порох у бочці.

Я перенісся в якийсь інший час, доводиться докласти зусиль, щоб повернутися в сьогодення.

Ошелешено роззираюся навкруги: облуплені стіни, патьоки на стелі, сервант із тріснутим склом…

Вікно з подертою фіранкою здається мені виходом в інший світ, смужки мертвого світла — привидами чи_ химерними постатями у довгих халатах, які я бачив у коридорах божевільні. В голові снують думки — дивні й болісні, кружляють, мов зграя риб. Заворожено спостерігаю їхній танок, не наважуючись спинити увагу, бодай на якійсь із них. Мій мозок знесилюється, я відчуваю близький кінець. І весь час думаю: навіщо? За що? На цьому світі, де так мудро збудована навіть малесенька билинка, кому й навіщо знадобилися мої муки, десятки моїх смертей? Чи є мета, яка здатна виправдати, спокутувати їх? А чи я страждаю марно, з волі сліпого випадку?

Та коли я вже перебуваю на грані божевілля, мене, смертельно стомленого від мук, рятує ненависть до своєї долі, що спалахує, мов скіпка. І мені вдається схопити думку, яка, немов світильник, тієї ж миті осяває закутки пам’яті.

І я розумію, що недаремно плутаю минуле й сьогодення. У цій плутанині, в нагромадженні безглуздостей, нещасть, у численних образах, що напливають одні на одні, є якась закономірність. Від неї залежать мої життя й мої смерті, мої мандри й мої відродження, і її мені треба виявити будь-що. А інакше мукам не буде кінця.

Ось тоді я вперше по-справжньому задумався про свої смерті, про дріт прозорий, що веде в скелю. І запала в мою бідну голову велика підозра. Я поклявся перевірити її, нехай навіть для цього доведеться пройти через сто смертей. Та й не варті всі вони, сто чи тисяча, однієї смерті мого сина, одного питання, яке вкарбувалося в мозку — за віщо і навіщо? Був же в мене такий гарний синочок, ласкавий, слухняний, розумний. Залишився він у моїй пам’яті як болюче питання, як нагадування про таємницю, про клятву.

Відчайдушним я ніколи не був, знав ціну ризику. Щоб натискати на акселератор, не треба мати багато глузду та сміливості. Однак відтоді моє життя було підпорядковане єдиній меті — перевірити підрозру. Заради цього я був готовий на все — перевищував швидкість, наїздив десятки тисяч кілометрів дорогами й бездоріжжям, забирався в такі закутні, де ще не ступав ногою жоден турист. Було почую, що десь знайдено якусь унікальну річ, ведуться пошуки слідів пришельців, відкрито гігантську западину чи розкопано стародавній храм, я — мерщій туди.

Звичайно, не один раз намагався відшукати прозорий дріт. Але ж як знайти місце, де бував не те що двадцять чи сто років тому, а в минулому житті?..

Знайомі, друзі мали мене за причинного. Тож ніхто не здивувався, коли під час експедиції до високогірної країни я разом з машиною на крутому повороті зірвався в прірву.

…Нині я вже не шофер, а молодий учений. Щоправда, лишився автолюбителем. Мабуть, звичка до керма у мене — як атавізм. Лишилися, звичайно, й інші звички звідти ж. А здібності часом такі з’являються, що й сам лякаюся. Завдяки цьому майже одночасно закінчив два факультети університету й успішно працював у кількох галузях науки: у фізиці твердого тіла, астрономії й кібернетиці. У двадцять п’ять років я вже був доктором фізико-математичних наук, у двадцять сім — членом-кореспондентом Академії наук — наймолодшим у країні. І найсамотнішим.

Батьків я не пам’ятав — вони померли, коли я був ще зовсім малою дитиною, на дівчат не звертав уваги, хоч вони, як ви самі розумієте, вперто намагалися завоювати мої руку та серце. Не стільки друге, як перше. Між іншим, я був непоганий на вроду — стрункий, широкий у плечах, рудувата чуприна трохи кучерявилася. Високий лоб, широкі густі брови. Очі, правда, дещо підвели: праве було темніше за ліве, і здавалося, що я трішечки зизоокий. Звідси, як запевняли мої знайомі, — той особливий, пронизливий мій погляд. Подейкували, що я дивлюся не на людину, а крізь неї. І в цьому було немало правди, бо всіма моїми помислами керувала одна пристрасть — підтвердити чи спростувати підозру, яка дісталася мені ще з колишнього життя і скалкою засіла в пам’яті.

Уперше підозра ворухнулася в мені у дванадцять років. Тоді я навчався в математичній школі. З якогось часу мені почало видаватися, що задачі, які нам давали, я вже колись розв’язував. Я мордував себе, примушуючи розв’язувати дедалі складніші рівняння, і що успішніше розв’язував їх, то більше зростало занепокоєння. Потім почало здаватися, що багато ситуацій уже траплялося в моєму житті…

Я закохався у старшокласницю, струнку худорляву дівчину з тонкою блакитною жилкою на скроні. її тішила моя прихильність. Нерідко вона сама запрошувала мене на прогулянки. Волосся дівчини пахло травами й лоскотало мою шкіру. Одного разу вона сказала: “Я навчу тебе цілуватися, хлопче, підставляй-но губи”. Наші вуста зустрілися, мене охопило жагуче хвилювання — таке вже траплялося зі мною в іншому житті. Відчуття майже не змінилося. Спрацювало віконце пам’яті, і я згадав, як жив і помирав раніше. Вперше згадав клятву, що дав собі, коли мій син помер у такому віці, як оце я зараз.

Зринув у пам’яті прозорий дріт, який входив у скелю, тріщина, каньйон, природні аномалії у високогірній країні Лаксанії…

Кілька років поспіль я їздив туди або з експедиціями, або ж сам-один, ризикуючи зірватися в прірву. Далебі, смерті я не боявся, але набагато страшніше загинути, не розкривши таємниці. Можливо, в новому житті я забуду багато з того, що встиг пізнати, наприклад, дві чорні діри в сузір’ї Карра, неоднорідність атмосфери над Лаксанією, а головне — рівняння, складене й розв’язане мною на основі найновіших астрономічних спостережень. З його допомогою я визначив, що Всесвіт наш скінченний і замкнений. Визначив і його радіус. Він був неоднаковий у різних місцях і різко скорочувався в районі Лаксанії.

Склавши кількасот рівнянь за даними багатьох експедицій у цю країну, я зрозумів, що розгадку слід шукати саме там. Якби я поділився з кимось своїми висновками, навіть показав математичні викладки, мене вважали б за божевільного. Тому я тримав язик за зубами й готувався до мандрівки.

Мене затримала війна, що раптово й несподівано спалахнула між нашою країною та північним сусідою. Ніхто не міг згадати, що стало приводом до війни. Вона почалася танковою атакою лідян другого дня після спортивних змагань наших країн. Потім усе розгорталося за класичними законами: бомбардування, звірства, тисячі загиблих, покалічених, голод, розруха. Врешті обидві сторони дійшли банальної думки, що поганий мир кращий за добру сварку. Почалися таємні переговори між окремими угрупованнями. Зондували одне одного, торгувалися, хто чим має поступитися. А кров тим часом лилася, хоч усі розуміли, що ллється вона даремно. Ще повинно було загинути багато людей, перш ніж переможе думка про мир.

Вкотре я думав: як повільно в мозку однієї людини і всього людства визріває нова думка, скільки поту, сліз, а то й крові треба, щоб удобрити грунт для неї. А в підручниках з історії буде записано лише кілька рядків про славну для одних і ганебну для других війну, яка жодній із сторін анітрохи не полегшила життя, не розв’язала жодної проблеми. Кілька рядків… Такою ціною… Чи ж зможуть вони когось навчити мудрості, чи. стануть уроком для нащадків?

Я воював у танкових частинах, двічі горів, був отруєний газами. Та все ж таки вижив, повернувся відбудовувати інститут. Незабаром створили новий обчислювальний центр. На цей час машини об’єднували в інформаційні системи. На одній з тих систем під назвою “Ема”, яка складалася з двадцяти обчислювальних машин, доручили працювати мені. Ми виконували замовлення вчених, конструкторів, підприємств. Затоваришував я з конструктором танків, допомагав йому випробовувати нові моделі, котрі існували поки що в кресленнях та розрахунках. Такий “танк” ми вводили у пам’ять обчислювальної машини. Чим більше деталей введемо, тим точніше змоделюємо його в пам’яті машини. Перевіряли також, як почуватимуться в ньому люди на різних етапах бою, в критичних умовах. Довелось вводити дані про організм людини, про його можливості й резерви, про допустимі навантаження.

Потім директор інституту доручив мені на тій же системі виконати нове замовлення — цього разу групи медиків: створити кібернетичного діагноста широкого профілю. Оскільки в пам’яті системи вже були дані про можливості людського організму, наше завдання трохи спрощувалось. Ми ввели нові відомості з медичних підручників. Згодом на прохання одного з провідних лікарів я переробив програму так, що вона за нашою командою могла ототожнювати себе з організмом людини в різних станах — ідеально здоровим і хворим.

Спочатку в пам’яті “Еми” відомостей було порівняно небагато — курс медінституту та кілька сотень історій хвороб. А в міру того, як з “Емою” працювали лікарі різних фахів, уводячи щоразу нову інформацію й нові історії хвороб, наша програма ставала найуніверсальнішим і найточнішим діагностом. Водночас вона все більше й більше вчилася ототожнювати себе з людським організмом.

Ці якості системи стали в пригоді й конструкторові танків, коли він проводив у пам’яті “Еми” випробування нових гусеничних моделей. Тепер він міг майже з граничною точністю перевірити не тільки те, як поводиться танк у бою, але й взаємодію бойової машини та її екіпажу, дізнатися, як у ній почуватимуться бійці при максимальних навантаженнях.

Одначе разом із ускладненням програми, почали виникати й особливі труднощі…

Якось, закінчивши дослідження чергової моделі, ми дали “Емі” команду стерти з пам’яті хід випробувань і підготуватися до іншої операції. Після цього я ввів задачу з балістики і дав команду розв’язати її. Кількість можливих варіантів обмежив до п’яти.

“Ема” видала чотирнадцять. Я насторожився, заклав код перевірки й пересвідчився, що система зіпсована. Почали ми з операторами шукати причину збою. Перевіряли машину за машиною — все гаразд, центральні процесори, механізми зчитування — ніяких аномалій. Я вирішив тимчасово вимкнути всю систему й перевірити блоки пам’яті. І тут на табло основних індикаторів я помітив: індикатори, що мали погаснути, періодично спалахували— неначе світлячок викреслював вогняне кільце. Це у складній системі з тисяч блоків, якою була “Ема”, від однієї з попередніх операцій залишився неконтрольований нами пучок вільних електронів, котрі здійснювали нескінченний цикл. Борсаючись, мов у пастці, він збуджував закутки пам’яті, викликав індукцію в сусідніх комірках. Оцей зациклений імпульс і був винуватцем збою.

Я вирішив перевірити й ту частину “Еми”, де зберігалися відомості з медицини. Там я теж знайшов зациклені імпульси. Більше того, знайшов шлях, яким вони потрапляли з однієї частини системи в ту, де зберігалися інформаційні моделі танків. Може, треба шукати дефекти в самій схемі “Еми”?

Кілька місяців пішло на перевірку схеми, але помилки так і не знайшов. Може, справа в надмірному ускладненні програми? Мені дуже кортіло перевірити здогад. Я взяв ту частину системи, яка вміла ототожнювати себе з людським організмом, і повідомив, що її палець торкнувся предмета, нагрітого до сімдесяти градусів. Негай” но надійшла відповідь: ОПІК. БОЛЯЧЕ.

Друге слово не було запрограмоване. Воно свідчило про те, що система навчилася отожнювати себе з організмом більше, ніж ми гадали. І я вже не здивувався, коли переконався, що саме в той час, як “організм” зазнає болю, в системі виникають непередбачені імпульси. Вони торують собі нові шляхи, розбігаються по всіх ділянках об’єднаного штучного мозку, зациклюються.

Якщо добре поміркувати, то в цьому дивному явищі немає нічого нез’ясованого. Адже саме почуття, точніше— потреби через відчуття діють на мозок, примушують його шукати шляхи до задоволення їх. Саме почуття дають поштовх думкам, часто непередбаченим. І ці нові думки, ці непідконтрольні імпульси розбігаються, зациклюються.

Кожне таке зациклювання здатне викликати багато споминів, що зберігаються в комірках пам’яті. Виникають нові образи, цілі світи, які підготувала минула робота системи. Вони й змінюють Програму.

Добре, коли їх пощастить швидко виявити. А як ні?

Що більше я думав над цим питанням, то несподіванішим були висновки, які зрештою дали новий напрямок моїм пошукам.

…Знову гірські стежки Лаксанії. Я був сам-один, бо ні з ким із друзів не ризикнув би поділитися своїми гіпотезами. Щоб зрозуміти їх, треба було прожити всі мої життя, перенести всі муки й смерті, як незагойну рану, як виразку, зберегти спомин про них. Можливо, таким чином і виникають найстрашніші виразки в окремих людей і цілих народів, які передаються з покоління в покоління.

Веду машину вузькою дорогою, що в’юниться над урвищем. Каміння причаїлося, щомиті готове до обвалу, обрідні дерева маскують сонми гірських духів. Блискотливі гострі скелі скидаються на ракети, що рвуться в синє небо. Піна гірських річок реальніша за тиху воду, бо тепер для мене реальність пов’язана лише з рухом.

Нарешті досягаю спуску в гігантський каньйон, шлях стає ще небезпечнішим, повороти — крутішими. Кермо оживає в моїх руках, намагається диктувати свою волю. Доводиться борюкатися з ним, вгамовувати. А підступна пам’ять послужливо підсовує: так уже було, все було, а ти сам — тільки біла миша в лабіринті, якому немає кінця. Разом з тим оживають інстинкти, попередній досвід, записаний не в генах і не хімічною мовою (про це я вже здогадувався), а мовою перестановок електронів на атомних орбітах. І знову старе прокляте питання б’ється в моєму мозку: навіщо? Чи є мета, що варта моїх мук, десятків моїх смертей?

Залишаю машину на невеличкому майданчику й далі простую пішки туди, де, за моїми розрахунками, має бути вхід. Через кілька годин я знесилився до краю. Нарешті бачу прозорий дріт, який входить у скелю. Вперше я бачив його дуже давно, задовго до народження.

Доводиться дертися по прямовисній скелі, вирубуючи невеличкі виїмки, щоб упертися носком. Важкий рюкзак тягне донизу. Але мета важить для мене набагато більше, ніж життя. Це — вперше за десяток життів — моя мета. Нехай це здасться комусь, та й мені самому, неймовірним: якщо нескінченно ускладнювати модель, у неї може з’явитися власна воля і власна мета, непідконтрольні дослідникові.

Зараз уся моя істота підкорена єдиному бажанню — досягти мети, моя атомна структура зіткана з нього, мов із павутиння, в якому заплуталась і б’ється думка.

Я ні на мить не сумніваюся, що здолаю підйом. Утома більше не владна наді мною. Інколи доводиться повзти по розколинах, втискаючись у скелю, відчуваючи найменшу нерівність, тягнучи за собою чи штовхаючи перед собою рюкзак.

Аж ось і дріт. Він шорсткий на дотик, туго напнутий, майже не пружинить під руками. Він входить просто в скелю. Досліджую місце входу й помічаю, що воно затулене кришкою під колір каменю. В моєму рюкзаку чудовий набір інструментів — невдовзі вдається трохи підняти й відкинути кришку. Під нею — темний отвір, початок довгого тунелю, що веде в глиб скелі. Добре видно, що тунель штучного походження. Видно дріт і контактні пластини, акуратно втоплені в гладенькій стіні, неначе відштамповані разом з нею. Все це нагадує щось знайоме, але що?

Торкаюсь рукою контактної пластини. Відчуваю легкий укол. Вуха почали наповнюватися уривчастим дзижчанням. Враження таке, ніби хтось незмірно далекий хоче говорити зі мною, але його голос не годен пробитися крізь далечінь. Я йду тунелем. Відчуваю металічний присмак у роті, шкіру поколює, в мозку — тривожний неспокій. Думки борсаються, зіштовхуються, одна породжує чи продовжує іншу. Плин моїх роздумів можна було б зобразити графічно, як живе кільце гадюк, кожна з яких тримає іншу за хвіст. Стає моторошно від кружляння думок. До того ж я ніяк не можу збагнути, що нагадують мені стіни тунелю, на яких відштамповані дріт і пластини. Водночас інтуїція, якій я звик довіряти, підказує, що пригадати дуже важливо. Від цього роздвоєння, від напруженої боротьби зі своєю непіддатливою пам’яттю стає ще гірше.

І тільки тоді, коли я вже далеченько заглиблююсь у тунель і озираюсь, аби відшукати мерехтливу пляму входу, погляд охоплює більший простір — і я нарешті згадую: ДРУКОВАНІ СХЕМИ! Так, стіни тунелю скидаються на друковані схеми, які застосовуються в обчислювальних машинах.

Інтуїція не зрадила. Тепер у моєму розпорядженні не просто здогади, які нагромадилися за десятки життів. Тепер викарбувалася чітка ДУМКА. І я маю змогу в цьому примарному світі спертися на неї, немов сліпий на ціпок.

Видобуваю з рюкзака інструменти, починаю замикати і розмикати контакти. Блакитні спалахи, іскри… Забувши про небезпеку, про елементарну обережність, або, точніше, знехтувавши їх, я дав вихід усій гіркоті й ненависті, що скупчилися в мені, за все те, що я пережив, вистраждав протягом своїх життів, бо вже розумію, чому світ завжди здавався мені таким примарлим і несправжнім, чому мукам не було кінця й краю, чому по загибелі наступало відродження і хто я такий насправді.

Все тіло шпигає, наче голками. Відчуваю нестерпну сверблячку, немовби на мені облазить шкіра. У голові, десь у потилиці, виникає біль. Ось він проймає шию, стає жахливим.







Я корчусь від болю, б’ю руками об виступи стін, силкуючись повернути їм чутливість, чухаюся спиною і боками об каміння, намагаючись здерти шкіру, що свербить.

Роздвоююсь. Частина ще залишається в попередній іпостасі, решта наливається нерухомим камінним тягарем.

Напади болю висотують з мене останні сили. Прагну смерті, як полегкості. Але цього разу перехід відбувається без неї і в сто разів болючіше. Свідомість запаморочується, згасає, та настають хвилини прояснення — і нова думка, заволодівши мною, проростає в моєму мозку.

Далі замикаю і розмикаю контакти й бачу, як попереду, в глибині коридора, повільно виникає світлове вікно. Рвуся до нього, падаю, повзу з останніх сил, підводжуся й ступаю кілька кроків.

Тіло стрясає новий нечуваний напад — можливо, це кульмінація, перехід в інший вимір. Більше схоже на екран, світлове вікно мерехтить, по його поверхні пробігають брижі. Воно стає прозорим усередині, й крізь нього я бачу неймовірно велике обличчя із здивованими очима…

II


Письменник терміново викликав аварійну. Коли бригада прибула, він показав на перфострічку:

— Дивіться, що видає машина.

На контрольному екрані обчислювальної машини спалахують дивні зубчики й кола, утворюються і нараз розпадаються химерні геометричні фігури.

— Сьомий блок пустий, я попереджав, — безапеляційно мовить молодий мехоператор, готуючись щось вимкнути. Його зупиняє інженер-ремонтник.

— А ти не вважаєш, що це — наслідок грозових розрядів.

Мехоператор з молодечим завзяттям готується кинутись у суперечку і раптом завмирає. У центрі екрана, в розпливчастому багатокутнику, проступає чиєсь перекошене стражданням обличчя з божевільними очима.

— Хто це? — бурмоче інженер, мимохіть відступаючи від екрана.

Мехоператори дивляться на письменника. А той геть розгубився:

— Це… це…

Тепер і інженер повернувся до нього:

— Ви знаєте його?

— Здається, знаю… Бачите, я моделював у пам’яті машини різні ситуації й сюжети для майбутнього роману. І це… Це може бути герой мого нового твору. Власне кажучи, навіть ще не герой, а тільки заготовка. Я весь час змінюю сюжет, щоб з’ясувати, як у зв’язку з цим зміняться герої. Але, можливо… Бачите, до мене на цій машині працювали автоконструктори, випробовували нові моделі автомобілів. А потім… потім один з моїх персонажів чомусь уперто ставав гонщиком. І ось я подумав…

— Зациклений імпульс, — категорично промовляє молодий оператор.

— Але ж у такому випадку щоразу, коли я стираю з пам’яті машини відпрацьовану ситуацію, він, так би мовити, залишається існувати, — бурмоче письменник. — О боже, уявляю, що випало на його долю…

— Здається, він хоче щось спитати, — каже інженер, торкаючись письменникового плеча кісточками зігнутих, пальців так, ніби обережно стукає в зачинені двері.

Губи на екрані роблять один і той самий рух. Шум, свист, — і зображення спотворюється. Перешкоди раз у раз заглушають слабкий голос. Оператор нагинається, притуливши вухо до шторки репродуктора, напружено прислухається.

— Він каже “навіщо”…

— Навіщо? — повторює за ним письменник. — Природне запитання для героя моєї майбутньої книги. Його цікавить, навіщо я породив його на світ, навіщо він мені потрібен.

Оператор люб’язно вмикає мікрофон увідного пристрою, і письменник дуже тихо, уявляючи, яким громом прозвучать його слова в машині, промовляє:

— Радий зустрітися з тобою. Якщо ти справді виник внаслідок зацикленого імпульсу, уявляю, які випробування випали на твою долю. Пробач нам. Зате ти — єдиний із створеного мною світу, хто зміг розгадати таємницю свого існування…

Письменник говорив довго. Його слова були звернені не тільки до його героя, а й до всіх присутніх. Йому здавалося, що ремонтники слухають його з цікавістю, а за таких умов він міг говорити годинами, час від часу відкидаючи пасмо волосся з чола й голосно видихаючи повітря. Він пояснив, що створення моделей автомобіля чи літака у пам’яті обчислювальної машини, їх випробування дають змогу поліпшити їх конструкції, запобігти аваріям справжніх — з металу й пластмас — автомобілів та літаків з людьми на борту. Так само моделювання життєвих ситуацій дасть змогу йому, зокрема, народити нову ДУМКУ, написати кращий роман і цим удосконалити справжніх — з плоті й крові — людей, зробити справедливішим суспільство. Він, звичайно, розуміє, що вигаданому ним герою нелегко десятки разів умирати й відроджуватись. Але він виконує благородну місію — допомагає з’явитися на світ найвеличнішому — НОВІЙ ДУМЦІ. Бо, врешті, найцінніше — це інформація, завдяки якій вдосконалюється світ. І якби не цей вигаданий герой, цілком можливо, люди не знали б чогось дуже потрібного та важливого, необхідного для поступу.

Отак говорячи, письменник весь час поглядав то на людей навколо себе, то на екран, ніби перевіряючи, яке враження справляють його слова.

По випнутій голубуватій пластмасі безперервно пробігають якісь хвилясті лінії, спотворюючи обличчя людини на екрані. Письменникові раптом починає здаватися, що там не чужий, уперше побачений образ, а добре знайома людина — та, з якою вони разом вчилися в школі, закохалися в одну дівчину з голубою жилкою на скроні, посварились, і спочатку здавалося — назавжди. А потім зустрілися на фронті, і колишній однокласник врятував йому життя, допоміг повернутися додому живим, повірити в благородство й доброту… Письменник шукає слова втіхи для людини, що перебуває по той бік екрана, й не знаходить їх. Нахилившись до мікрофона, промовляє:

— Так само, як людина, кожна нова думка народжується, в муках. І нічого тут не змінити, адже це не просто випадковість, а закономірність. Іншого шляху немає. Зрозуміло?

Губи на екрані ворушаться. Вдивляючись у них, вслухаючись у тріск і шум, що лине з репродуктора, письменник намагається розібрати чи бодай вгадати відповідь свого героя. Але марно. Він запитливо дивиться на тих, хто його оточує. Мехоператор квапливо відводить погляд. А губи на екрані ворушаться, повторюючи одне й те саме слово. І той з присутніх, хто розчув чи вгадав відповідь, навряд чи ризикне вимовити її вголос…












Андрій Дмитрук

ВІДВІДИНИ САМІТНИКА


Тоді чарівний вік мені ти поверни,

Коли ще все попереду було…

Гете



1


Сьогодні чудовий день, Елі. Чому ти досі не на озері?

— Рей не повернувся з міста, тату. Коли повернеться, підемо.

— Ну, йди поки що сама, поплавай.

— Я тобі заважаю, тату?

— Ти мені ніколи не заважаєш, дівчинко. Просто я зараз візьмуся до однієї дуже неестетичної роботи.

— Це… настурції, еге ж?

— Та вони, вони.

— Тоді я піду. А ти скажи Реєві, де я… Ой, тату!

— Ну, що таке?

— Я забула тобі сказати. Коли ми з Реєм учора ходили разом по місту, якийсь дідуган біг за мною і гукав мене на ім’я, і в нього текли сльози. Раніше ніколи такого не було.

— А ти що йому сказала?

— Як завжди, коли мене впізнають: “Пробачте, ви помилились”. А він так дивиться, головою хитає і шепоче: “Не вірю, не вірю!”

— Молодець, старий… О, он і Рей підлітає! Біжи зустрічай…

2


Добра все-таки річ — самітництво! Якби, звичайно, не настурції. На них щороку товстим шаром сідає тля. Ще й ніби дражниться, напасть. “Що, з’їли з вашим збалансованим біоценозом?” Отрути б на тебе!

Андрій Ілліч почав був оббирати м’яку тлю, що розповзалась під пальцями, але скоро зрозумів, що не обчистить клумбу й за ціле літо. Тоді він випростав затерплі ноги, потягся і встав, знову сповнюючись благодушністю. Довкола цвіла його садиба. Заспокійливе дзижчання золотих бджіл на жасмині; струмок, порослий жовтцем та стрілицею і ще якимись ліловими парасольками, і загадкового походження пес Буян, що лежить спозарання в лопухах за струмком на боку з роззявленою пащею. Здох собака, та й годі. А втім, побоювання марні: ось кашлянув, не прокидаючись, певне, якийсь нахабний мурах заповз у горлянку. Мурахи годуються тлею. Знайти б мурашник і запрограмувати на бурхливе розмноження… А потім тікати від мурашиного потопу? Е ні. Цього разу потерплю, а наступної весни… Жодної настурції! Посаджу жоржини, флокси, буде густо й розкішно.

Остаточно заспокоївшись, Андрій Ілліч засунув руки в кишені білих штанів і повернув був додому, коли нараз відчув спиною холод, а вухами — характерне сипле посвистування. За посадкою рожевих кучерявих півоній, за джунглями аґрусу лавірував чийсь білий гравіхід.

— Куди, бодай тебе! — загорлав Андрій Ілліч і кинувся, потрясаючи кулаками, назустріч машині.

Гравіхід, прооравши луг, усією вагою підім’яв аґрус і скінчив свій шлях, наваливши носом гору землі на півонії.

Мабуть, ожив у Андрієві Іллічу, оскільки буття визначає свідомість, патріархальний садовласник з зарядом солі в рушниці й електрифікованим парканом. В усякому разі, Ведерников мало не зірвав голос, лаючи жінку-водія і єдину пасажирку.

Раптом він упізнав цю жінку.

І стало Андрієві Іллічу жарко не по-літньому, а так, ніби всадили йому дозу пірогеналу — стародавніх ліків, від яких кидало, в доменний жар. Руки й ноги обм’якли.

Зовсім інакше бачив він тепер, яких зусиль докладає вона, силкуючись руками підняти ковпак кабіни. Можливо, один гравіхід з тисячі, — нервова, чутлива, немов кінь, майже розумна біомашина, — могла отак вийти з ладу на ходу, стати байдужою і незворушною брилою, схожою на легендарний паровоз. Але теорія ймовірностей не для цієї жінки.

Ведерников, сопучи й обливаючись потом, допомагав відкидати ковпак.

Тридцять років тому він не менше двох-трьох разів на день уявляв собі таку зустріч з Нею. Саме таку, неодмінно пов’язану з якоюсь аварією чи нещасливим випадком, до того ж він, Андрій Ілліч, відводив собі роль рятівника.

Нарешті купол піддався їхнім зусиллям. Жінка присіла, збираючись зіскочити, і простягла руку за опорою. Не можна сказати, що три десятиліття не наклали на неї відбитка, — думав Андрій Ілліч, квапливо підставляючи їй долоню, — одначе, відбиток цей принадний. Нова якість. Чарівність стала величністю, жінка — королевою.

Ті ж самі ощадливо-впевнені рухи великого, гнучкого тіла, і знайомий жмут солом’яного волосся на тім’ї, і свіжість великого рота. Навіть ріжки комірця сорочки, як завжди, довгі й гострі: рукави закачані до ліктів, барвиста дівчача безрукавка, замшеві штани в обтяжку, — може, може собі дозволити!

Звісно, Ведерникова вона не впізнала, проте не здивувалась, коли він назвав її на ім’я й по батькові: Ель на Максимівна. Слава є слава.

Андрій Ілліч запропонував пройти в дім. Так, нинішня техніка омолоджування робить неймовірне: шкіри Еліни не скривдила дряхлість, і серце її билося легко. Чому ж ні голос її, ні хода не були молодими?

…Це більше, ніж утома. Душа надміру обережна, і навіть не здоровий глузд олікує її, а повсякчасна обава будь-якої, турботи. Носимо себе, наче вази з тонкого кришталю. Старість людей, які не знають, що таке задишка, кволість, вікові хвороби…

Еліну видимо потішила садиба. З усією пристрастю до затишку, від прабабусь-домогосподарок успадкованою крізь віки рівності двох статей, — захоплювалась п’ятивіконною червоної цегли “делією”, де виноград ковдрою вкрив південну стіну. Була в захваті від будочки садового душу, малинника, де крізь дику плутанину величезних кущів так і уявлявся ведмідь, що приходить сюди ночами, захоплювалася струмком і собакою. Коли сіли за чорний дубовий стіл на веранді і Андрій Ілліч став нарізати власні ранні огірки, скромно пропонувати хліб, сметану, холодне м’ясо, велика актриса геть розтанула і більше не згадувала про аварійну гравіплатформу. Перед нею сидів чоловік її покоління, цікавий уже хоча б тим, що живе анахоретом; до урочистого вечора в Центрі Віталу залишалося ще вісім годин, політ на гравіході був прогулянковим, — чого б не поснідати й не пообідати в садибі.

Гостре Елінине око побачило з повітря кругле озеро в лісі і човна на ньому. На веслах сидів чоловік, навпроти нього — на кормі — жінка, її крислатий капелюх виблискував, немов сонячний диск.

— Невже й озеро ваше?

— Принаймні поки що на нього ніхто’ не претендує.

— А в човні?

— Мої діти.

— Вони приїздять до вас із міста?

— Ні, живуть зі мною.

Осудливо піднялася брова, — проте Елїна промовчала, оскільки господар явно уникав цієї теми, говорити про дітей йому не хотілось. Вона ще раз обвела поглядом чудернацьку обстановку, ніби вписуючи в неї Андрія Ілліча. Яка глибока, забута давнина! Але нічого декоративного, все таке переконливе. Стругані стовпи веранди з гірляндами сухого перцю. Фігурні — ферзями — стовпчики огорожі. Вицвілий ситець фіранки і за ним — темна кухонька, яка виблискувала перламутром дрібних шибок величезного буфета, пахнула сирою гниллю і яблуками, старим деревом, стеарином.

І все-таки, звикнувши до безкарності, вона не втрималась і висловила докір у непрямій формі:

— А по-моєму, все ж нема нічого кращого за місто. Нехай воно і метушливе, і черстве, — проте це справжнє життя. Місто виковує, — її ніздрі на мить пристрасно роздулись. — І мене воно викувало, я завжди працювала каторожно, іноді просто ридма ридала, хотіла все кинути, а потім розуміла, що не можу інакше. Без цих чашок кави, які п’єш, обпікаючись, де-небудь між лінійним ліфтом і кільцевим експресом…

“Можливо, ви позбавили своїх дітей чогось дуже важливого?” — запитали примружені очі актриси.

“Не судіть поспішно”, — відповіла ухильна усмішка Ведерникова.

…Так, так, я це добре пам’ятаю, Еліно Максимівно, тридцять років тому. Як ви бігали. Не ходили, а саме бігали, і ніколи у вас не було для мене часу. Чи не тільки для мене? Важко сказати, адже я тоді про вас нічогісінько не знав, доходили якісь плітки, та про кого з популярних акторів язиком не мелють? Ви прагнули нічого не пропустити, у всьому брати участь: вітал, психофільми, телевіт, живий театр… Ясна річ, така свідомо-шалена трата життя можлива тільки в місті. В іншому середовищі ви просто перестали б бути собою. Бути собою? Перестали бути, хотів я сказати. Очевидно, будь-яке, найправдивіше повідомлення про ваше інтимне життя — все одно плітка, брехня, по суті. Ну й що, коли ви розлучилися з одним чоловіком — гучне ім’я — і зійшлися з іншим — ще гучніше? Адже це для вас так малоістотно. Я думаю, вас цікавить по-справжньому лише один чоловік, ім’я йому — Глядач. Той самий, для кого ви давно стали символом городянки: діловитої, розкріпаченої, але глибоко вразливої, і загалом не вельми щасливої. І все це при вашій вроді. Ну, хіба не про таку подругу мріють чоловіки, встановлюючи ваші фотоскульптури в квартирах, лабораторіях, салонах зорельотів? Ах, спокуснице, що віддає себе всім і нікому!

Єдине місце, де я вас міг спіймати, — живий театр, кумедна старовинна будівля на горизонті “гамма”, вертикальний стовбур “Північний схід — 33”. Триста років тому в цих жовтих стінах над сходами в мідних купецьких прикрасах двоє чоловіків здійснили революцію в театральному мистецтві. Тому будівлю збережено, і знято з фундаменту, і надійно законсервовано в монблановій висоті горизонту “гамма”. І в ньому досі кожен день ідуть живі спектаклі.

Рівно о 18.30 всередині прозорого стовпа, який мало не товстіший від самого театру, падає капсула лінійного ліфта. На пандусі з’являєтеся ви: шапочка аж на носі, щоб по можливості не впізнавали й не чіплялись перехожі, сягниста хода, руки в кишенях пальта, лікті відставлені, обличчя бліде. Цок, цок, цок — пробігаєте двором до прохідної. Впізнали мене, і — клац! — обличчя, наче лампою-бліц, освітлюється привітною усмішкою, на бігу подаєте тонку прохолодну руку: “Будете на спектаклі? Я дуже рада!”

Це означає — ще десяток хвилин потім, коли розійдеться юрба глядачів і лише кілька постатей застряне біля службового виходу, щоб подивитись на зірку поза сценою, я по-дурному пишатимуся тим, що всі бачать, як я рйзмовляю з вами. Ах, де мої двадцять вісім років! Цок, цок, цок каблучки. Задеренчавши склом, грюкнули двері на прохідній (справжні дерев’яні двері на металічних завісах), і ваша шапочка мелькає силуетом, зникаючи.

…Починав клекотіти самовар, як здоровенний ображений кіт, і чекали своєї черги добірні полуниці в кошичку.

— Скажіть, ви справді мене не пам’ятаєте? Зовсім, зовсім?

Вона поклала виделку і втупилась, не кліпаючи, у благодушного Ведерникова із склянкою в руці. Андрій Ілліч, намагаючись нічим не виказати свого хвилювання, сидів і напружено чекав: ну, впізнай, впізнай же, хай тобі чорт, актрисо, доведи, що є в тобі щось, окрім цілеспрямованості — для себе й іронічної байдужості — до інших?!

Хочеш ти чи ні, але я — твоя молодість.

…Ні, не зрадиш себе, навіть якби давно впізнала. Якщо з самого початку не вважала за потрібне, то тепер уже не здасися. Он у губах і бровах з’являється напівграйливий, напіввинуватий вираз: “Пощадіть, життя таке довге, стільки зустрічей, підкажіть; будьте, нарешті, джентльменом!” Чому, чому досі не вірю я в твою щирість? Горе мені!

— Центр Віталу, — сказав він і назвав точну дату. — Зустріч з молодими вченими, ваша прем’єра: “Погляд згори”.

— Тридцять років, — прошепотіла вона, і Андрій Ілліч мимоволі подумав: чому сьогоднішній, майже не старіючій жінці так само властива ностальгія за минулим, як і її прабабусям, що рано відцвітали?

— Потім ми вечеряли в ресторані Центру. Нас познайомив Ареф’єв. Пілот-розвідник, консультант вашого вітаклю.

Згадала! Не зуміла приховати раптового тремтіння вій. І не Ареф’єва пригадала, а його, Ведерникова, найнедоладнішого з її знайомих.

…Він не пам’ятав добре, про що вони тоді говорили. Так, застільна балаканина, потроху про все. “Біоінженерія? Але хіба може бути щось прекрасніше за людське тіло?” — “Вибачте: якого тіла? Квазимодо чи Дискобола? Діапазон надто великий…” — “Якщо всі будуть схожі на Дискоболів і Артемід, на Землі стане нудно”. — Тоді ми дамо людині пластичне тіло, яке набиратиме різних форм за її волею… Сьогодні ти один, завтра — інший!”

Поговорили про щойно завершений сеанс віталу — вітакль. Розніжений Андрій Ілліч не скупився на похвали, що було до речі: непримітний чоловік навпроти виявився режисером. А втім, начхати було Ведерникову і на режисера, і навіть на запобігливого друга — Ареф’єва. У скромній лимонній сорочці чоловічого крою, з чорним грузинським браслетом на худому зап’ясті, неквапом смакувала поруч крижане вино фантастична жінка і лише з чемності усміхалась на вимучені дотепи Ведерникова. Пахло від неї чимось мигдально-гірким, незрозумілим і п’янким. Андрій Ілліч швидко втрачав голову і відчував, що втратить остаточно, і було йому так страшно й солодко, що він навіть не намагався зупинитись.

…Трохи не найважче було потім, через дванадцять років, коли він зміг відтворити цей запах. Нікому не побажаю — завантажувати цілі комплекси машин, до пуття навіть не вміючи сформулювати завдання. Які букети видавали машини! Одоефектор труїв і глушив Ведерникова жахливою сумішшю мускусу і паленої вовни, м’яти, формаліну, орхідей — чи це одурманений мозок підбирав аналогії?..

— Стривайте, — сказала нарешті Еліна, радісно й розчулено відкриваючи горіхові очі.

Вони були в неї дивнеї форми, правильно заокруглені згори й ніби підрізані прямою нижньою повікою. Через те й сяяти вміли по-особливому. Дорого дав би Андрій Ілліч тоді, тридцять років тому, за такий погляд при зустрічі біля живого театру!

Вона так довго хитала головою, не зводячи зачарованих очей з обличчя Ведерникова, що в того в глибині душі, запізнившись на третину віку, ворухнувся жаль: а чи не рано він тоді відступив? Образився, бач, на черствість, примхливе дитя!

Та Андрій Ілліч був мудрий і зразу зрозумів: роки. Зараз вона — за звичкою до самонавіювання — відчула сентиментальний смуток, а він, Ведерников, виступає в ролі матеріальної прикмети давніх років, поряд з якимись горобцями чи весняними калюжками.

— Я, я, хто ж іще. І під театром стовбичив, і листи вам писав на шести сторінках, і вірші.

— Пам’ятаю, — все ще так само зачаровано дивлячись, співуче сказала вона.

І знову Ведерников зрозумів, що йдеться не про нього, а про молоду Еліну…

3


…Ти розумниця. Як ти тоді виступала по телевіту! В одній із своїх улюблених кольорових сорочок з довгими ріжками комірця, розпустивши буйне сонячне волосся, ти сиділа в моїй кімнаті, за моїм столом. А ліворуч, упираючись спиною в мої книжкові стелажі, осідлав оксамитовий прабабусин стілець Родайтіс, постійний ведучий “Панорами мистецтв”. У кімнаті стояв неповторний запах твоїх парфумів, дражливий і заспокійливий водночас.

Як завжди, зважуючи кожне слово, ти говорила про те, чому досі існує живий театр, чому не задихнувся цей древній дідуган, що народився у візку Феспіса, навіть під натиском керованих снів — психофільмів, псевдожиття — віталу, який’дає поживу всім п’ятьом відчуттям і його галузі, телевіту, що дозволяє вам з Родайтісом сидіти й просторікати одночасно в мільярдах житлоблоків.

Не так давно під крик рекламних фанфар перші добровольці наклали на свої буйні голови електрокорони субліматорів. Нова ера в мистецтві! Кожен може стати автором, режисером, художником і виконавцем головної ролі! До того ж, на відміну від психофільму, субліматор збереже вам ясну свідомість, дасть можливість оцінювати події; на відміну од вітаклю — дозволить як завгодно керувати сюжетом. Машина лише естетично освоїть ваш задум, наситить його всіма реаліями. На бажання до субліматора додаються інформкасети: “Древній Єгипет”, “Еллада”, “Тібет”, “Планета кристалічного життя”, “Дно океану” і так далі, тож достовірність обстановки забезпечено.

Та все-таки й субліматором не будуть маска, котурни й бутафорський кинджал — ти була тоді впевнена в цьому, і ти не помилилась. Живий театр не претендує на підміну реальності, проте несе в собі те, що не під силу змоделювати ніякій біотроніці, — свободу вибору точки зору. Безпосередня участь у таїнстві, ім’я якому — гра. Біотронні псевдопочуття неповноцінні саме тому, що ти — їхній раб. А тут ти — дитина, якій пропонують вважати килим океаном, а чотири стільці — каравелою Колумба. Асоціації розпряжені й випущені в чисте поле. Актор на сцені — тільки заводій, найактивніший учасник гри.

О, справді, вітакль “Ромео і Джульєтта” дозволить тобі станцювати на балу в домі Капулетті, покуштувати солодкого вина з прянощами і взнати, як тхне мишами і пергаментом у келії Лоренцо. Психофільм за тією ж п’єсою перетворить тебе на ті.гра сімейної честі, Тібальта, або на злощасного дотепника Меркуціо; ти заженеш у чужі груди залізо або відчуєш його в своїх грудях. Субліматор перед “Ромео” взагалі безсилий, хіба що Шекспір дасть тобі привід для власних екзерсисів. Тоді ти переберешся в середньовічну Верону й наведеш там лад: розборониш дуелянтів, перешкодиш цим шмаркачам покінчити з собою і взагалі порішиш обидва ворогуючих табори, для залякування розплавивши променевим пістолетом фонтан на площі.

А в темній коробці живого театру ти зробиш вибір. Чи зачаруєшся божественним віршем, чи встанеш над безоднею шекспірівських проблем, або ж просто й палко оплачеш нещасних коханців.

…Тоді ти захищала життя, — то чому ж так роздратовано обірвала мене в нашу останню живу зустріч? “Мені ніколи, ніколи…” Пробігла, майже не глянувши, До службового входу. Грюкнули двері, а я стояв і чомусь уважно розглядав мідну табличку з птахом — символом театру. О так, чуже кохання гнітить і дратує. Але чи ж можна так демонстративно, не бачачи зблизька? Як Треплєв Машу, що її ти ж і граєш…

Дарма, дарма. Я чекав вісімнадцять років, — відтоді, як зробив… Ті почуття вмерли і випустили нові паростки — я вже тільки батько, не закоханий. Але під свіжою зеленню чорніє мертвий стовбур. Може, я хочу дометатись? Не знаю, не знаю… Просто… не можу не показати їй це…

— Вибачте, одну хвилинку. Я зараз покажу вам дещо, — сказав Андрій Ілліч і встав.

Кивнувши, вона з тим же лагідним, розлученим виразом повернулась до саду. Завмерли приземкуваті шатра яблунь на каркасі гладенько-сірих гілок; кучеряві легковажні клени мерехтіли й перешіптувались, дрімотна павутина пообідньої пори обплутувала все…

До веранди прителіпався двомастий Буян, дивився на гостю прохально й визивно водночас.

— Ти ж не їстимеш огірків, собако, а м’яса вже немає, — розважливо сказала йому Еліна. — І полуниці ти теж не їстимеш. Отож проси в хазяїна.

Почувши ласкавий голос, Буян зіщулив вуха, затанцював, нагинаючи голову, і несамовито замолов хвостом.

— Нічого, нічого жебрати, — твердіше сказала актриса.

їй раптом пригадався Ведерников, який щойно пішов, його глибоко посаджені чорні очі, трохи маніакальна будова лобатого обличчя. Бідолаха, мабуть, вона добряче образила його тоді, тридцять років тому. А що ж лишалося робити? Продовжувати цю дурну історію, безглузді’зустрічі між театром і лінійним ліфтом з чоловіком, якому ти нічого не можеш, та й не хочеш дати? Які всі егоїсти, — адже він, напевне, й не замислювався, що в мене може бути моє, приховане від сторонніх життя, в якому немає місця нікому, крім… крім головних дійових осіб. Я правильно зробила, що була жорстокою, що не лишила ніяких надій. Він вилікувався і щасливо живе на світі, — он який маєток, і дорослі діти катаються в човні. У нього свій п’єдестал, світове ім’я — геніальний конструктор Ведерников, щасливий суперник еволюції.

…Я правильно вчинила — і все-таки вірші він писав гарні. І дуже шкода, що нині не той рік, і не зустрічає мене біля службових дверей високий, трохи сутулий чоловік з тривожними вогнями в очах, який кожним своїм рузеом намагався сподобатись.

Замислившись, вона здригнулась, коли на стіл між тарілками впав пакет з цупкого чорного паперу. Давня давнина, плоскі двомірні фото, — тепер це рідкісне хобі, як, приміром, вишивання по канві.

4


Андрій Ілліч витягнув перший знімок і показав його Еліні, наче фокусник загадану бубнову шістку: вкрадливо поклавши, різко відсмикнув пальці.

Вона зрозуміла все зразу. Відчула миттєву запаморочливу кволість, холод у пальцях. Втрутилась сорокалітня акторська дисципліна: людина, яка завдала удару, нічого не помітила, хоча й нишпорила очима по її обличчю. “Ти нічого не розумієш, все це просто технічний жарт. Нічогісінько не розумієш. Ти заінтригована, здивована, не більше”.

Поклавши собі нізащо не здаватись, вона весело вигукнула, округляючи брови і навіщось розглядаючи знімок на світло:

— Ого! Як ви це зробили?

На фото була та ж таки веранда, ситцева фіранка кухоньки — і біля самоварного крана, наливаючи чашку, вона, авжеж, вона, Еліна, тільки не така, як зараз, а тридцятилітньої давності, пустотлива, струнка, в якомусь пишно-широкому вигадливому кімоно з величезними квітами по білому!

Все-таки фігура стала куди масивніша. Зараз би вона не перегнулася б таким напнутим луком, не обхопила б руками коліно, притиснуте до підборіддя. А тут — засмагає в човні посеред озера. Недбало кинуто весла. Летить тополиний пух над темною водою.

Удвох вкладають розпушений чорнозем у дерев’яну раму майбутнього парника — задоволений Андрій Ілліч з батьківським схваленням на обличчі і молода старанна Еліна в шортах і вилинялій сорочці з закачаними рукавами.

Ще фото. Над скляним двосхилим парником, щасливо мружачись, сама молодість в особі перемазаної Еліни обнімає за шию сивого нинішнього Ведерникова.

— Невже ви навчились фотографувати мозкові образи? Мабуть, через субліматор?

— Це не мозкові образи, — відповів трохи спантеличений біоконструктор. Чи справді не здогадалась, чи прикидається? А, все одно, недовго тобі капризувати. — Хочете, познайомлю?

“Відступати нікуди. Як я не подумала з самого початку, що в нього всі козирі? Ще секунда, і я стану в його очах посміховиськом”.

— Робот, — сказала Еліна тоном детектива, який викрив страшну змову, і чайну ложку наставила на Ведерникова, наче зброю.

— Більше, набагато більше! Я б сказав — робот-двійник. Ідеальна білкова копія.

їй захотілося впасти на цей подряпаний стіл, що побував у бувальцях, і крикнути на весь голос: “Яке право? Яке ви мали право?!” Пуста істерика. Право художника — користуватися будь-яким матеріалом: глиною, фарбами, словом, гамою нот чи штучними амінокислотами.

— Хочете побачити в натурі? Зараз покличу.

— На озері, в човні?

— Так.

Вона повільно похитала головою — не треба.

Андрій Ілліч засміявся, сів навпроти, — скрипнула епинка плетеного з верби стільця, — схрестив руки на грудях. Ось вони, химерно підрізані знизу, ледь розкосі горіхові очі, в яких уперше за тридцять років я зумів викликати хвилювання: вони зволожилися, сльози збираються над нижньою повікою. З тебе досить, з мене теж, — давай, дзвони в аварійну гравіходів. Тріумф не вийшов. Сумно. Я не створений зводити порахунки. Он сидить, ледве стримуючи сльози, моя давня напіввигадана любов, і я вже почуваюся злочинцем. Кінець грі.

— Ви… щасливі з нею? Вона… дала вам усе, чого ви чекали від мене?

— Ні, Еліно Максимівно. Я робив її в якійсь нестямі, не розуміючи, що задум приречений. Я не зміг головного — покохати. Щоб покохати її, треба було помістити її на ваше місце, і оточити вашою славою, і щоб я чекав біля службових дверей. І щоб мені було двадцять вісім.

— І, можливо, щоб вона ставилась до вас так само, як я?

Помщається… Як це сказано в поета? Вічножіноче… щоб вона побачила, мені треба було привести до порога ні в чому не винну Елі й деструктувати, перетворити на холодець. Але потерпіть, Еліно Максимівно, ця історія закінчиться краще, ніж ви вважаєте, і, можливо, ми станемо найбільшими друзями. Тому що міцна дружба основана на ностальгії по минулому.

— Є категорія чоловіків з собачою вдачею, — але я, на жаль чи на щастя, не з їх числа й не цілую руку, яка б’є. Мені потрібні були ви, але з відповідним почуттям, з ласкою, відданістю, цілковитим розумінням. Двійник усе це зміг.

— Здається… здається, мені все ясно! — дзвінко розреготалась вона, і Андрій Ілліч зрадів, що Еліна відтанула.

— Надто багато солодкого, еге?

— Н-не зовсім.

— То в чому ж річ?

— Я вже казав: у відсутності службових дверей живого театру.

— Ого, який ви марнославний! Невже я вам сподобалася тільки тому, що була відомою актрисою?

Це вже жартівливий турнір. Як добре, добре! Якби все склалося інакше, жорсткіше, я б, мабуть, відчув сьогодні темний тріумф, а потім довго мучився б осадом. Чого доброго, зненавидів би бідолаху Елі.

— Ні. Просто поняття “ви” складалося з усього — зовнішності, голосу, вміння розквітнути на сцені, розуму, слави…

Вона заговорила про інше. Дивилася ніби всередину себе, замріяно й сором’язливо:

— Я раптом чомусь уявила собі театр двійників… Я роздвоююсь, потім я вже в чотирьох іпостасях, і кожна з них втілює іншу рису характеру героїні. Уявляєте? Адже в кожному з нас є кілька “я” — і ось усі вони виходять назовні, сперечаються між собою…

Ніби випливши з глибини зелених осінніх вод, її погляд вернувся до світу і знову ввібрав у себе Андрія Ілліча, веранду, знімки.

— Мені було дуже цікаво знову познайомитися з вами… Андрію. Якщо дозволите, я викличу платформу.

“Хеппі енд”, — тільки і встиг подумати він, почувши тупіт, шарудіння і сміх у малиннику.

Вилетіла на доріжку, перелякавши Буяна й мало не обсипавши лілії, Еліна-молода, босоніж, у майці і брезентових шортах. На шиї в неї стетоскопом теліпалася квітка латаття. Зображуючи мімікою непосильну працю бурлаки, Елі тягла за руку молодого чоловіка, одягненого ще скромніше, зате з мокрими штаньми через плече.

— Тату! Рей упав з човна й не хоче в цьому зізнаватися!

Потім вони помітили гостю. Елі випустила Реєву руку і стала поруч з ним — цибатим, трохи сутулим, з чорними вогнями під карнизом лоба — двійником двадцятивосьмилітнього Андрія Ілліча.










Володимир Єременко

ПРО ЦЕ ЗАПИТАЙТЕ В НИХ


— Не дасть! — сказав Клочков. — Не дасть ні всюдихода, ні флаєра.

Він сидів, заплющивши очі й поклавши на бильця крісла свої довгі ноги у величезних крагах. Навпроти нього був пульт, на екрані якого стрибали хитромудрі криві лінії. Крісло стояло поряд з прозорою стіною операторської, і здавалося, що Клочков сидить на горбкуватій буруватій землі, вкритій подекуди мохом.

Віктор тільки-но встиг зняти дихальну маску, і вона теліпалась у нього на грудях, плуталася під ліктями. Віктор раз у раз хукав у долоні, тупотів ногами й крутив головою, намагаючись упоратися з непокірною застібкою капюшона. На його бороді виблискував іній. Оля вже встигла зняти шубу і з насолодою розтирала рожеві долоні. Вона була в светрі і штанях з унтами.

— Ну й холоднеча! — мовив Віктор. — Градусів шістдесят буде. А у вас, звичайно, сонне царство… Чому ти вирішив, що ми по всюдихід?

— Сидимо, дивимось, розуму набираємося. Сьогодні ви неоригінальні. Вчора вранці теж просили флаєр чи всюдихід.

— Зрозумів, Вітю? — сказала Оля. — Я ж казала…

— М-да, — промимрив Віктор, відкидаючи нарешті капюшон. — А я сподівався. Мені б один ма-аленький всюдихід і дві тонни вантажу на найближчому рейсовику. А то ні апаратури, ні матеріалів, працювати нічим.

— А це вже точно не вийде, — впевнено зауважив Клочков.

— Чого?

— Чого-чого? — Клочков неспокійно засовався. — Не вийде! Бо мені потрібні ще п’ять роботів, два енергоблоки, потім ще генератори, балони…

Клочков замовк, здавалося, він одразу образиться, якщо йому заперечать.

— Ясно, одноосібник, — резюмувала Оля. — Сядемо?

— Сядемо, — погодився Віктор і зняв ноги Клочкова з билець крісла.

— Нечема, — мляво зауважив Клочков, кладучи ноги на інше крісло. — Варвар. Чого ще ждати від біолога?..

— Сказав би краще, де Степаненко.

Клочков недбало кивнув на двері, з-за яких чулися голоси.

— І Вельковський там? — спитала Оля.

— І Вельковський, і Скворцов, але до них не підступитись. Зараз там народжується істина.

— Давно?

— Уже години три.

— Ага, значить, скоро, — завважила Оля.

Вона підвелась і підійшла до прозорої стіни. За нею до самісінького обрію лежала закам’яніла від морозу тундра, схожа на застигле море, яке ще недавно хвилювалось. На ній, наче блоки ілюмінації, де-не-де з моху визирали розкішні многокутники сцілл, чимось схожі на морські зірки. Та, що була ближче до стіни, поволі рухалася, ворушачи щупальцями. Віддалік не поспішаючи тяглася вервечка індрикодонтів. Вони летіли на північ. Оля зітхнула і обернулась.

— Куди ж вони поділися? — промовив Віктор загадково.

— Хто? — Клочков розплющив одне око.

— Щасливі деньочки, — сказала Оля. Вона не любила одноосібників. — Мені, певно, треба ввійти, Вітю?

Віктор стенув плечима, погладив густу темну бороду.

— Та він мовчав, і слова не зронивши, — продекламував Клочков.

— Я ввійду. — Оля нерішуче підвелася.

— Та хто ж вони? — ображено спитав Клочков.

Шум голосів за дверима враз став сильніший, загуркотіли крісла; двері розчинилися. Першим вийшов високий, трохи сутулий чоловік у великих окулярах. Губи його були дивно скривлені, від чого все обличчя мало якийсь страдницький вигляд. Віктор ніколи не бачив Вельковського, але багато чув про нього й тому одразу впізнав йоро. Вельковський швидко, ні на кого не дивлячись, пройшов через операторську і зник за дверима кабінету начальника групи. За ним поспішав ще один незнайомець з сердитим, трохи розгубленим лицем.

— Ні, ні, ні, — говорив він голосом, в якому вчувалася нотка обурення. — Вони могли кинути тут хоч сто станцій, але нащо чіпати сонце? Коли ви вважаєте, що воно омолоджене штучно, то поясніть, будь ласка, навіщо вони це зробили. ЄС-22 могло спокійнісінько існувати ще півмільйона років, але вони підновили його, а після цього спокійно пішли. Виходить…

Сердитий незнайомець теж зник у кабінеті, і його монолог перетворився на нерозбірливе мурмотіння. Слідом за ними почали виходити розчервонілі, галасливі люди. Було дивно, як у маленькій залі станції могло вміститися стільки народу. Віктор притиснувсяч до стіни. Мелькали знайомі обличчя, він ледве встигав відповідати на привітання. Олю теж кудись відтіснили. Кожен намагався висловити свою думку.

— Все зрозуміло! — кричав високий юнак із заклеєним пластирем лобом. — Вони теж наштовхнулися на сліди загиблої цивілізації. Спочатку досліджували їх, потім їм це набридло і вони пішли. Станції кинули, не тягнути ж їх із собою.

— Чому неодмінно загиблої? — вигукували з натовпу.

— Спробуй спочатку довести, що вони були, — прогув чийсь бас.

Серед тих, хто сперечався, з’явився худий, завжди блідий Степаненко.

— Розійдіться, розійдіться! — волав він. — Уже ніч, усі аргументи висловлені. Завтра о дев’ятій ми сповістимо про наслідки. Бажаю доброї ночі!

Степаненко озирнувся, мигцем глянув на Клочкова, Той опустив ноги на підлогу і майже розплющив очі.

— Валентине, я ж просив, — докірливо мовив Степаненко.

— Я вже йду, — швидко сказав Клочков. — Ще кілька хвилин.

Степаненко хитнув головою і рушив до кабінету, але Оля зупинила його.

— О, і ти тут! — зрадів Степаненко. — Вчасно, дуже вчасно. — Всі вже йдуть, зараз відбудеться заключна сцена. Ти сама? Ага, Віктор, якщо ти теж до мене, то в тебе ніяких шансів. Щодо транспорту, звичайно!

— Та ви не хвилюйтеся, Станіславе Івановичу…

— Знаєш що… Спробуй домовитися з будівельниками чи геологами. Коли ненадовго, може, й дадуть. їй-богу, нема в мене нічого, вибач… — Степаненко озирнувся і майже пошепки додав: — Вельковський сьогодні, як ніколи, у формі. Про що він думає — сам бог знає. Із Скворцовим посварився. Олю, може, твоя присутність… Ходімо, це ненадовго.

Вони зайшли до кабінету.

— Зрозумів? — спитав Клочков, знову вмощуючись у кріслі. — Домовляйся з геологами. А геологи — це ми, А з нами ти не домовишся, бо в нас програма…

Віктор промовчав. Базікання Клочкова набридало навдивовижу швидко, але дітися нікуди, треба діждатися Олі. Клочков знову голосно позіхнув.

— Дивуюсь я нашим старикам на базі. Знайшли чиїсь станції й одразу стільки галасу. Біологів зібрали втричі більше, ніж усіх інших. Нащо, не розумію.

— І не зрозумієш. Тут не тільки станції. Тут перше високоорганізоване життя, на яке ми натрапили, — сперечатися Вікторові зовсім не хотілось, але чомусь він усе-таки сперечався.

— Знаю, все знаю. Між іншим, через ці станції зірвано будівництво нашої основної бази. Порівняй, яка нам користь від того й від цього. Я б обрав базу.

— Відпочити б тобі, Валю, полетів би ти на Землю…

Клочков пирхнув і одвернувся.

“Може, все-таки попросити? — подумав Віктор. — Ні, не дасть, у нього програма…”

Двері відчинились, і з’явилася голова в сірій вушанці.

— Моє шанування! — мовила голова. — Попутники до Гримучого чи Б10-2 є? Можу підвезти.

— Заходь до нас, Борисе, — сказав Клочков, — поділися враженнями.

— Іду, — одразу погодився Борис.

Він стягнув шапку і боком проліз у двері. В руках він тримав коротеньку товсту трубу в чорному футлярі. Судячи з усього — важку.

— Здрастуй, Борисе. Мені й Олі на Б10, але вони ще з’ясовують стосунки. Ти не поспішаєш?

— Ні, анітрохи! — зрадів Борис. — Я завтра відпочиваю.

Він обережно поклав трубу в крісло.

— Об’єктив кіберконтролера, — поважно пояснив він, — “Цейс”. Робили рік.

Борис сів і пригладив коротенького рудого чуба. З. його веснянкуватого обличчя не зникала безтурботна усмішка.

Віктор знав, що астрофізик Борис Панченко закоханий в Олю і сидітиме тут хоч до ранку. Йому чомусь захотілося, щоб нарада тривала якнайдовше.

— Ти не був? — спитав Борис, дивлячись на Клочкова. — Хіба це нецікаво?

— Яка різниця, — пробурчав Клочков, який не терпів прямих запитань. — Послухаю завтра о дев’ятій. Хіба не ясно, що там могло бути? Вельковський дав можливість виступити всім, а тепер зробить, як захоче сам. І навіть не пояснюватиме чому. На те він і директор.

— Ти жартуєш? Невдалий жарт, — Борис усміхався.

Він усміхався завжди. Віктор пам’ятав, як ще рік тому, коли на всій планеті була тільки одна група, здебільшого біологи, Борис, єдиний фізик у системі, зайшов у радіорубку, де зібрався тоді весь персонал, обтрусив іній з одежі й промовив:

— Друзі, як вам здається, я схожий на божевільного? — На його губах грала безневинна усмішка.

— А що сталося? — спитав Степаненко.

— Я хочу спитати, скільки років цій планетній системі?

— Майже вісім мільярдів.

— А її сонцю?

Усі засміялися.

— Не думаю, щоб набагато більше, — сказав хтось.

— Не більше, — погодився Борис. — Йому сім мільярдів років.

Спочатку, звичайно, ніхто не повірив. Потім перевірили… Вельковський вважав, що ЄС-22 “омолоджено” штучно, але й він, мабуть, поки що не міг розібратися в ситуації, яка утворилася на Валентині.

— Знаєте що, друзі, — сказав Віктор, — адже тепер немає сумніву, що тут колись існувала цивілізація. Мене тепер не полишає думка: куди вони поділися?

Борис стрепенувся:

— Щось нове?

— Сьогодні Оля робила аналізи глибоких нашарувань, виявила сліди плутонію. Надзвичайно багато плутонію. Порівняно, звичайно.

— Але ж його… Але ж його можна одержати тільки в ядерних реакторах.

— Отож-бо. Треба тепер дізнатися, звідки взялися реактори й куди вони потім поділися.

— Дурниці! — простогнав Клочков. — Не було тут ніякої цивілізації. Ті, хто будував станції, могли принести сюди не тільки плутоній…

— Сліди утричі старші від станцій. Ось у чому притичина.

— Я одного не розумію, — Борис розгублено всміхнувся. — Ну, нехай тут жили розумні створіння. Вони дійшли до ядерних реакторів, побудували космічні станції. Що ж могло з ними трапитись? Як вийшло, що після них лишилося тільки щось сумнівне, по якому можна намагатися якось щось зрозуміти? Відтоді минуло триста тисяч років. Це дуже мало, щоб усе зруйнувалося само. Вони ніби спеціально замітали за собою сліди, знищували все, що могло про них нагадати.

— Нащо ж вони лишили станції? Логічніше припустити, що це не їхні станції.

— Виходить якась зловісна картина, — зітхнув Віктор. — А хто ж погрався з сонцем? І нащо? Цікаво все-таки, що скаже Вельковський.

Клочков хотів, мабуть, знову заперечити, але промовчав. На порозі операторської стояв Степаненко.

— Валентине… — м’яко мовив він.

Клочков скрушно зітхнув, підвівся і попрямував до жилих відсіків.

— І обов’язково ввімкни гіпносос, — гукнув йому Степаненко. — Я перевірю!

Клочков, не обертаючись, кивнув і зник за дверима.

— Друку добу від пульту не відходить, — пояснив Степаненко, — геть хлопець змучився. Десь тут має бути газ, роботи вже кінчають буріння. Нам би це згодилося… Але сддіти отак? Автоматика сама зробить, що треба. Друзі, пішли б і ви… Ну який сенс ждати? А Олі, я гадаю, краще лишитися тут.

За минулу годину температура знизилася ще градусів на три. Мінімуму вона досягла десь о другій годині ночі. Обідок дихальної маски відразу вкрився інеєм. Без неї тут було б дуже просто застудити легені. Всюдихід Бориса стояв метрів за п’ятдесят від приземкуватої будівлі бази.

Борис обійшов всюдихід, потім, удав, що помітив якусь несправність, і поліз під днище. Звичайно, він хотів діждатись Олю. Віктор постояв трохи, вслухаючись у дзенькіт інструментів та бурмотіння Панченка, повернувся і поплентав у тундру.

Нічне життя Валентини — четвертої планети системи зорі ЄС-22, було у розпалі. Над головою шелестіли невидимі гарпії й крилатки, вдалині все ще летіла ключем на північ зграя індрикодонтів. Заховавшись у. низинах, сцілли вражали своєю розкішною різноманітністю. Досі Вікторові не доводилося бачити хоч би двох однакових. Звичайно, тут не було і десятої частки того шаленства життя, яке буяло на екваторі, але Вікторові подобалася тундра. Певно, через те, дцо тут природа була бідна, особливо помічалася її економність та мудрість.

Борис виліз з-під всюдихода, обтрусився і підійшов до Віктора.

— Другу станцію ще не обстежили? — спитав Віктор.

— Обстежили. Майже така сама, як і перша — герметична куля без вікон, без дверей. Між іншим, Вельковський вважає, що ніші в них схожі на телекамери.

Віктор промовчав.

— Ех, снігу б сюди! — сказав Борис— І на лижах! Га, Вітю? Ну чого тут немає снігу? Мороз є, а снігу нема.

— Просто, ти змерз, — усміхнувся Віктор. — Побігай, а то зовсім закоцюбнеш.

Тундра в цьому місці полого йшла вниз, вирівнюючись там, де виднілись яскраво освітлені прожекторами величезні стартово-посадочні столи. На одному з них стояв охоплений металевими лапами ферм дослідницький корабель “Гектор”. Над ним піднімався і швидко танув сизий димок, заправка планетарним пальним уже закінчилася. Здавалося, корабель розводить пару перед рейсом.

— Він полетить через сорок хвилин, — сказав Панченко. — Вельковський не боїться запізнитися?

— Ну, це йому не загрожує. По-моєму, Вельковський взагалі може все. Затримати рейс, знищити колонію, І ніхто не заперечуватиме.

— Так, авторитет.

У навушниках пролунав сигнал виклику.

— Здається, нас!

Коли вони підбігли до всюдихода, Оля не поспішаючи сідала в кабіну. Біля бази товпились якісь люди. Вони голосно і збуджено розмовляли. Віктор здивувався, побачивши, “що це начальники груп. Серед них був і Степаненко. Натовп швидко танув.

— На демонтаж піде більше доби, — сказав начальник БУД-1. Поруч, широко розставивши ноги, наче статуя, стояв Клочков. — Ех, шкода, Станіславе Івановичу, стільки встигли зробити. Щоб закопати котловани, треба днів два. Гадаю, ми встигнемо, звичайно, але… шкода…

— Що тут у вас? — тихо спитав Борис.

Йому ніхто не відповів. Начальник БУД-1 сказав ще щось, махнув рукою і побіг до гусеничного грузовика, що стояв осторонь. Клочков підійшов до Степаненка.

— Ви як хочете, Станіславе Івановичу, а я свою групу звідси не поведу. Можете доповідати в комітет, куди завгодно.

— Валентине, — як завжди лагідно мовив Степаненко, — це пуста розмова.

— Тоді поясність, чому, в біса, я мушу іти звідси, не розуміючи, нащо я це роблю?

Степаненко сумно всміхнувся.

— Іди краще до хлопців. Через сорок годин ви повинні бути готові вантажитися.

— Оце так, — мовив Віктор. — Може, все-таки хтось пояснить? Олю, що тут діється?

— Можу тільки процитувати, — голос у Олі був якийсь дивний. — “Усі групи, крім біологічних, мають кінчати роботу й готуватися до евакуації. Біологам дозволяють затриматись, але не більше як на місяць, до остаточного з’ясування економічного балансу. Уникати будь-якого можливого впливу на біосферу планети. Коли підемо, знищимо всі сліди свого перебування”. Наказ Ведьковського.

— Сподіваюсь, ти не жартуєш? — обережно спитав Віктор після паузи.

— Рада б.

Двигун всюдихода запрацював.

— Сідайте!

Всюдихід рушив. Клочков, сидячи на задньому сидінні, сичав і розтирав забите коліно. Він завжди чіплявся коліньми, коли сідав.

— Тобі на бурову?

— А куди ж іще! Складатимемо речі. — Клочков помовчав. — Піду! Досить. До патрулів піду чи до дослідників, там хоч знають, що роблять.

Віктор і Борис мовчали. Вони знали, що Клочков нікуди не піде, але говоритиме про це дуже довго. Засмучена Оля вела всюдихід дуже погано, машина стрибала й розгойдувалась. Клочков учепився за бильця сидіння, щоб не вдарити голову.

— До дідька авторитети! Тут газ за п’ять кілометрів, через півроку ми б уже на самопостачання перейшли б. Ну що може зашкодити нам тут освоїтися? Не розумію.

— Дивно ти міркуєш. А ми самі не могли комусь зашкодити?

— Кому? — Клочков спантеличено втупився у Віктора. — Я людина чемна, якщо я комусь заважаю, то кажу “вибачте”. Агов, тихше там!

Останні слова були звернені до Олі, яка кинула всюдихід по майже стрімкому схилу вниз. Двигун чмихнув, всюдихід сів на амортизатори, шарпнувся вгору і зупинився. Борис ударився лобом об бильце переднього сидіння. Оля вимкнула двигун.

— Технічна зупинка… — тихо мовив Віктор.

Довго сиділи мовчки. Борис тер лоба, а Віктор час од часу починав, страшенно фальшивлячи, насвистувати якийсь марш.

— Гарний же ми мали вигляд, коли Вельковський нам це казав, — мовила Оля, поклавши руки на кермо, а підборіддя на руки. — 3 нас можна було “Тайну вечерю” малювати.

— “Милування” з вас треба було малювати! Не могли спитати, що це за примхи, через які ми звідси тікаємо.

— Ми спитали, та Вельковський глянув на годинник. — “Я б залюбки все пояснив, але, на жаль, не маю часу. Повідомлю з борта корабля”. До речі, чуєте?

Над тундрою пролунав низький гул. Сліпучий малиновий язичок полум’я поповз угору, зникаючи в хмарах.

— Оце й усе!

— Але ж він повинен був якось мотивувати… — розгублено сказав Борис.

— Хіба ти не знаєш Вельковського? Він пояснить, але спочатку примусить тебе донесхочу помучитися.

Вони помовчали.

— Душно чогось, — завважила Оля. — Знаєте що, я вийду.

Вона відхилила пластиковий ліхтар і стрибнула вниз.

— Маску не забудь, обморозишся! — крикнув їй услід Віктор.

Вони перезирнулися з Борисом і теж стрибнули. За ними, невдоволено бурмочучи, поліз Клочков.

— Не полечу я звідси, — раптом спокійно сказав він, з видимим задоволенням розминаючи ноги і руки. — Не полечу, і край!

— Не будь дитиною.

— Нехай і вони не будуть дітьми. Я тут не для себе старався. Дивно! Іти — не йти, невже вам однаково? Ось тобі, наприклад.

— Мені? — здивувався Борис. — Ні, мені, звичайно, неоднаково. Просто нас ще на тому тижні обіцяли, перевести на Фаустину. Дивна планета, кажуть, там перші дослідники трохи не загинули. Галюцинація чи, щось схоже на це.

Клочков пирхнув і відвернувся. Вони втрьох поволі плентали слідом за Олею.

— Звичайно, так не можна, — наче виправдуючись, сказав Борис. — Це навіть якось несерйозно. Директор Інституту Позаземних культур, чудовий фахівець…

— А по-моєму, він має слушність, — голос Віктора звучав несподівано весело: — Бачили ми всі одне й те саме, проте зробив висновок він, а не ми. Він просто дає нам шанс помізкувати. Та ми повинні йому ще спасибі сказати!

— Спасибі! — сказав Клочков. — А що тепер?

— А тепер можна подумати. Є завдання, є сліди високорозвиненої цивілізації, яка зникла триста тисяч років тому; є дві станції невідомого походження — одна на планеті, друга в космосі, ще є “омолоджене” сонце.

— Лишається тільки почитати Конан Дойла і спробувати думати логічно.

— Що ж, спробуємо. Олю, Вельковський нічого більше не говорив?

— Здається, нічого… Так, сказав ще, що не для того вони тут прибирали, щоб ми поганили. Але гадаю, що це не стосується…

— Зрозуміло. Отже, він теж вважає, що вони спеціально замели сліди.

— Та це було зрозуміло й без нього, — нетерпляче мовив Клочков. — Якщо прийняти гіпотезу, що тут взагалі була якась цивілізація. Уявіть собі, що ми пішли з Землі Навіть через півмільйона років там знайшли б купу наших творінь. Не так як тут.

— Ви уявляєте, скільки це праці? — вперше Віктор бачив, що Борис не всміхається. — Все знищити. Це ж на сто років!

— Знайшли тему для розмови! — Було схоже, що Оля серйозно розсердилася. — Кинути Землю, замести сліди. Отже, і Парфенон замести, і Софійський собор? Так?

— Ну, Олю, це ж теоретична суперечка.

— Дурна теорія, — відрізала Оля.

— Ну гаразд, гаразд. Спробуймо з іншого боку, — Віктор зітхнув. — От, наприклад, сонце ЄС-22. Воно на мільярд років молодше системи, його оновили штучно. Ми поки що таке не робимо, хоча теорія про це є. Вони ж навіщось це зробили.

— Чим би дитина не тішилась, — пробубонів Клочков.

— Мені здається, Віктор має слушність, — сказав Борис. — Розум тим добрий, що він розумний. ЄС-22 зістарилося, почало згасати, і це, мабуть, їх не влаштовувало. Просто так нічого не робиться. Сонце мало комусь світити.

— Індрикодонтам, — усміхнувся Клочков. — Або сціллам. І станції теж заради них будували, щоб можна було милуватися, коли заманеться.

— Придумай щось краще.

— А по-моєму, правильно. — Оля нахилилася над яскраво-гарячою семикутною зіркою з бузковими прожилками і простягла до неї руку в рукавиці.

Сцілла занепокоєно відповзла, вона не. любила тепла.

— Подивіться, яка красуня!.Все життя б нею милувалася.

— Діждалися! — сумно промовив Клочков. Він не сприймав цю суперечку серйозно. — Змарнувати стільки сил, щоб сонце ще мільярд років могло світити оцим… Чудова теорія, тільки сенсу не дуже…

— Та ну тебе! — розсердилась Оля. — Раціоналіст… Замести сліди… От через мільйон років вона стане на свої щупальця і спитає тебе про сенс життя. Чи, може, ти теж заметеш за собою сліди?

— Друзі, у мене ідея, — сказав Віктор. Він щасливо всміхався, заплющивши очі. — Точніше, не в мене, а у Олі.

Троє обернулися до нього.

— А я й не помітила!

— На Валентині перший випадок телепатії, — констатував Клочков.

— До чого просто! — Віктор засміявся. — А що коли вони і справді будували станції заради цих самих сцілл! У нас з ними просто різні методи. — Віктор помовчав, розмірковуючи. — Ну, звичайно, різні! Мета у нас одна — контакт. Ми просто прагнемо космічного контакту. Для цього ми вже забрели хто знає куди у всесвіт, витрачаємо на це величезні кошти. А ще зовсім недавно ми не знали, чи є ще де-небудь життя, окрім Землі. Багато хто вважає, що життя, не кажучи вже про розум, — унікальна річ. То чи логічно рватися в космос, нехтуючи своєю “колискою”. Земля вже дала світові людей. А коли б ми дозволили еволюції йти далі, то чи не подарувала б вона нам наших братів по розуму? Мабуть, це логічніше, ніж шукати їх у космосі.

— Зажди, зажди, — розгубився Панченко. — Значить, ти вважаєш, що якби еволюція продовжувалася, вона привела б до виникнення нового виду розумних істот?

— А чому б і ні? Адже одного разу вже так було. Може, істинний сенс будь-якого життя і полягає в тому, щоб породжувати розум?

— Тобто, вони пішли звідси, щоб не заважати еволюції?

— Це тільки гіпотеза. Можете мені не вірити, але, мабуть, саме так було. Вони знищили все, що могло вплинути на природний процес, якщо взагалі було що знищувати, і пішли. При цьому вони не забули й про енергетичні ресурси. ЄС-22 зістарилося, вони його підновили, щоб якнайдовше вистачило. Ну, а станції зовсім не кинули. Певно, вони прилітають сюди раз на тисячу років — глянути на наслідки?

Борис пирхнув і похитав головою. Він уже хвилин п’ять пирхав і хитав головою.

— Все одно я не погодилася б кинути Землю, — сказала Оля. — Навіть якби напевне знала, що колись на ній з’являться розумні… собаки чи восьминоги, чи ще хтось… Невже не можна як-небудь жити всім разом?

— Річ навіть не в тому, щоб кинути Землю. — Борис нарешті вирішив щось сказати. — Уявлення про дім змінюється. Колись домом була печера, потім країна, потім уся Земля. Тепер навіть важко сказати, де наш дім. Мабуть, скрізь, де ми вже пройшли. Я думаю про інше. Не розумію я наших дорогих “братів”. Поки шляхом еволюції який-небудь вид стане розумним, мине добрих півтора мільйона років. За цей час їхня цивілізація досягне такого рівня, що навряд чи їх цікавитимуть “брати”, які тільки-но починають ходити. Адже відстань між ними весь час збільшуватиметься, не забувай про геометричну прогресію…

— Яка справедлива поки що тільки для технічної цивілізації. — Віктор усміхнувся. — Та не дивіться так на мене! Я не пропонував кинути Землю. А вони… Зрештою, це їхнє діло. У них і спитайте!










Олег Покальчук

ВТРАТА


Я стою, тримаючись за шорсткий і теплий поручень ескалатора метро. Ледь пахне розпареною гумою, але не настирливо. Все забиває запах натовпу. Він настільки розмаїтий, що здається, наче його немає зовсім. Це ніби кольори спектру, які у суміші дають один, білий. Ось метро для мене має саме білий запах. І універмаги. Вокзали пахнуть коричневим, автобуси — зеленим, а книжкові крамниці — блакитним.

Проте час, мабуть, розплющити очі. Ліворуч за кілька метрів від мене суне вгору нескінченний, багатоликий людський потік. Люди заклякли на сходинках, мов сновиди, заворожені відчуттям тимчасовості цього руху. Якийсь механічний карнавал. Можна відверто розглядати тих, хто їде назустріч, але неввічливо озиратись. Я з робленою втомою знімаю з плеча етюдник і ставлю позад себе на ребристу сходинку ескалатора. І, поволі підіймаючи голову, бачу:

краплини дощу на чорних чобітках,

біле волохате пальто, два великих перламутрових ґудзики,

наглухо застебнутий комірець,

тонкі, чітко окреслені губи,

хвилю чорного волосся зі спалахами-світлячками дощових краплин,

великі сірі очі, в які поринає мій погляд.

Східці поволі втискуються одна в одну, просідають. Підхоплюю етюдник, повертаюсь і по інерції роблю два кроки вперед. Нескінченний шерех кроків, уривки розмов, кахикання, шум повітря, розітнутого поїздами. Іноді здається, що під білосніжним склепінням б’ються птахами слова, мовлені людьми, що вже давно зійшли десь на своїй зупинці. Озираюсь назад.

Далекий владний гуркіт викликає загальне пожвавлення. Всі кидаються до краю платформи, намагаючись не штовхати тих, хто підійшов раніше. Лікті, плечі, задуха. Повільно цротискуюсь крізь натовп, вдихаючи теплу вату перонного повітря. Зупиняюсь і чекаю. Зелена голова поїзда виштовхує з тунелю пружний клубок холодного повітря: починається обов’язкова ритуальна штовханина.

“Обережно, двері зачиняються”. Шипіння, наче хтось засичав з болю. І починається спочатку тихий, потім голосніший перестук коліс: вона теж тут, так-тут, так-тут… Заплющую очі. Пахне світло-коричнево, але впевнено’й настирливо. Люди заспокоєні тим, що вони їдуть, знаючи куди й навіщо. Так і пахнуть. Ось я їду додому. Цікаво, яким кольором пахну я? Вагон хитає, озираюсь, у кутку на мить зблискують білі ґудзики. Так-тут, так-тут… Сичать двері; хтось, вибачившись, наступає мені на ногу, притискаюсь обличчям до стіни. У блискучому зеленому пластику сяє віддзеркалення краплин на чорному волоссі. Немов вогняні слова на стіні під час Валтасарового банкету: “мане, такел, фарес”.

“Полічено, змірено, зважено”.

Поруч на сидінні літній добродій незворушно їсть бутерброд. Довга сива борода робить його схожим на пророка, щоправда, за часів Валтасара бутерброди були непопулярні. Блиск, від якого не можу відірвати погляду, віддзеркалюється просто над головою цього бороданя. Я мимоволі ставлю йому на коліна етюдник, але він незворушно, як і належить царям, продовжує трапезу.

“Обережно, двері зачиняються”. Це значити, що…

“Наступна зупинка…”

…моя.

Нас виштовхують з вагона майже одночасово, і я пришвидшую ходу, щоб не дріботіти за спиною. Ще подумає, що я її вистежую. Раптом сам лякаюсь цієї думки, бо, по суті, вже так воно і є. Звуки подрібнюються, скачуть срібними кульками по мармурових плитах підлоги, насмішкувато припрошуючи мене до виходу. Позаду змикаються двері, і поїзд рушає, розчиняючись у темряві, поцяцькованій миготінням електричних лампочок. Стук чобітків на деякий час зникає у басовито-глухому шумі компресорів. Ми знову на ескалаторі. Тільки я на мить загаявся і тепер вона йде попереду.

Бильце рухається ледь повільніше, ніж самі східці, непомітно, але впевнено відводить руку назад. Ніби застерігає від чогось. Нервова напруга — мов повінь, аж захлинається серце, хоча я не можу знайти бодай найменшого приводу для хвилювання. Гнаний незбагненним відчуттям, іду вгору, туди, де видніється постать у білому. Та ні ж, переконую себе, нам просто по дорозі.

Людей стає менше, запахам — вільніше, вони починають грати в квача у моїй черепній коробці, і я розумію, що стомився. Перехоплюю тугі двері з написом “Вихід”, що о цій порі не мають ні секунди спокою, і опиняюсь біч-о-біч з:

краплинами дощу на чорних чобітках,

білим волохатим пальтом; двома великими перламутровими ґудзиками,

наглухо застебнутим комірцем,

тонкими, чітко окресленими губами, хвилею чорного волосся зі спалахами-світлячками дощових краплин (чому вони не висихають),

великими сірими очима, в які поринає мій погляд.

Я ненароком зачепив її етюдником. Цю дерев’яну коробку на складаних ніжках так величати можна було тільки умовно. Слабкі защіпки не витримали такого брутального поводження з дамою і, ображено вискнувши, випали геть. На тротуар весело посипались фарби, пензлі, мастихін… Перехожі з жалем і співчуттям поглядали на мене, проте допомогти не квапились. Гойднувся і завмер казковий листок палітри.

“Пробачте” пролунало майже одночасово, коли ми ледве не зіштовхнулись головами, нахилившись над палітрою. Ситуація як у кіно, подумав я. Дешевий прийом підступного спокусника. Зараз ми одночасово підведемося, вона вибачиться не раз, я скажу: нічого, пусте.

— Пробачте, — сказала вона ще раз.

У неї було на диво пропорційне обличчя, надто пропорційне, щоб бути гарним. Повз нас проскреготів трамвай, жбурнувши мені в очі жменю сонячних зайчиків. Я заплющив очі і чхнув, не встигнувши нічого сказати. Сонце так лагідно світило крізь листя Ботанічного саду, що не хотілось взагалі нічого говорити. Пахло синьо-зеленим.

Тривога, що було зникла, ледве я вийшов з метро, знову почала тихо зростати. Якщо поняття “колективний розум людства”, то чому не може бути колективної тривоги? Колись один мій знайомий, прихильник парапсихології, доводив у суперечці, що людство — система ємкостей, сполучених між собою. У кого рівень вищий — менше емоцій. Певно, у мене дуже низький рівень.

— Вам погано, — напівзапитала-напівствердила моя супутниця.

Її голос був білий-білісінький. Ні, швидше прозорий. І крізь нього лилася синьо-зелена хвиля запахів міста. До чого тут пальто? Адже надворі тепло; чому не висихають краплини дощу, дощу, якого не було в жодному з куточків міста?

Поруч пройшов хлопець з собакою. Раптом вівчарка заскавучала і, підібгавши хвоста, сахнулася від нас. Господар підозріло поглянув у наш бік і прискорив ходу.

— Як вас звати?

Відповісти вона не встигла. Площу перед метро заповнив скрегіт гальм. Три чорних “Волги” на великій швидкості вилетіли з провулку навпроти, розносячи вщент квітники, і зупинились обабіч нас. Відчинились дверцята, і, мов у пригодницькому кінофільмі, з машин прожогом вискочило кілька дебелих хлопців. Ввічливо, але спритно відтіснивши мене від дівчини, її схопило одразу кілька пар рук, безцеремонно намагаючись зірвати ґудзики.

Я двічі на місяць справно ходжу в народну дружину. Якось знічев’я за півгодини намалював портрет нашого лейтенанта, і той, не бажаючи залишатись у боргу, дечого мене навчив. І коли сивуватий чоловік, що досі непоміченим стояв осторонь, націлився в дівчину з короткої рушниці, я підстрибнув і різко вдарив його ногою. Сивий впав горілиць, рушниця вдарилась об асфальт, і в ній щось луснуло. Я розвернувся, щоб зустріти напасників здвоєним ударом карате, вже не сумніваючись у перемозі. Але мої рука й нога зненацька опинились у залізних обценьках захватів, і за мить я ліг поруч з сивим: хлопці напевне володіли прийомами не менш ефектними…

— Він не дуже вас, професоре? — запитав, важко дихаючи, один з них.

— Та ні, то пусте. Затримайте її! Швидше! Обірвіть антени!

Дівчина раптом повела плечем, і ті, хто її тримав, відлетіли вбік. Одна з “Волг” стояла на її шляху. Дівчина нагнулась, простягла руку, і красивий чорний лімузин, мов іграшковий, став дибки, а потім з гуркотом перевернувся догори колесами, розсипаючи довкола скалки скла. Перехожих як вітром вимело. Високий брюнет, схожий на грузина, щось швидко й незрозуміло говорив у мікрофон, шнур якого зникав у кабіні однієї з уцілілих “Волг”. Мене про всяк випадок тримали за руки.

— Цього відпустіть, він не кіборг! І перекрийте рух на вулицях!

— Ваші документи, — суворо сказав чоловік біля рації. Я дістав потріпане посвідчення дружинника.

— Ішли б ви собі додому. Бачите, що робиться…

— Як це все розуміти? Хто ви такі? Що тут відбувається?

Високий потягнув з нагрудної кишені червоний коленкоровий прямокутник, але, помітивши мою розгубленість, усміхнувся:

— Усе гаразд, проходьте…







Дівчина тим часом ішла далі по тому провулку, з якого недавно вилетіли “Волги”. Залунала сирена міліцейської автомашини. Навіть звідси було видно, як виблискують краплини дощу в її волоссі. Водії машин уже розвертали “Волги”, коли сталося непередбачене. Назустріч дівчині, оминаючи неповороткий автобус, вигулькнув самоскид. Знову дико заверещали гальма, вже вкотре за сьогодні. Я заплющив очі й на мить знепритомнів. Впасти я не встиг, мене дбайливо підтримали руки, які я щойно намагався скинути з себе. Заревли мотори “Волг”, і я, випручавшись, побіг за ними.

Вона лежала зовсім непорушно.

Краплини дощу на чорних чобітках.

Біле волохате пальто, два великих перламутрових ґудзики.

Наглухо застебнутий комірець.

Тонкі, чітко окреслені губи.

Хвиля чорного волосся зі спалахами-світлячками дощових краплин.

Тільки у великі сірі очі вже не поринає мій погляд…

Натовп мов з-під землі виріс. Міліціонери тихо й шанобливо розмовляли з високим брюнетом. Підійшов, накульгуючи, професор, став поруч, тримаючи в руках рештки “рушниці”.

— Хто… вона? — майже пошепки запитав я.

— Воно, — похмуро відповів професор. — Кіборг, робот, ще з десяток найменувань. Зникла просто з полігону. З її можливостями… — він озирнувся на скалічену машину, — ми ще легко відбулися. Могло бути значно гірше.

— Чому? — машинально запитав я, не зводячи погляду з прекрасного обличчя на чорному асфальті.

— Брейк-ап.

— Що?

— Брейк-ап. Різке зростання сонячної активності. Усі потенційно хворі покотом лежать, здорові — й тим кепсько доводиться. А в неї всі системи надчутливі. Через місяць збиралися запускати в космос, за межі Сонячної… Скільки витрат! Один передавач… — він затнувся, покрутив у руках уламки “рушниці”. — Та що витрати! Все життя пішло на це; ні сім’ї, нічого… Все життя…

— Як її звали?

— Дивак ви, чоловіче. Ви свою кавомолку якось інакше називаєте? Був у неї порядковий номер, номер серії “НФР-2”. Нефер ми її ще прозивали.

Нефер… Я повернувся і поволі почвалав геть. Нефер… Уже смеркало, повз мене йшли закохані пари, лагідно усміхаючись одне одному. Ні, професоре. У цієї активності сонця є ще одна назва — весна.










Олекса Палійчук

СТРАХ ЗАПЛЮЩИТИ ОЧІ


Чужа планета відсвічувала голубим сяйвом. Ще мить — і комп’ютер виштовхнув стрічку з показниками… Чудово! На цьому близнюкові Землі можна ходити без скафандрів. Слава фортуні! Джон Фейр повернувся до дружини:

— Ну, Маргарет! Твій капітан іще на щось здатен. Знайти таку планету!..

Сіроока жінка вдячно усміхнулась:

— Ти в мене ясновидець, Джоні. Але боюся, що ми там пробудемо недовго. Мине кілька днів, і ти знову зірвешся з місця.

— Побачимо. А тепер розбуркай нашого Свояка. Годі йому вилежуватись, — і капітан знову зосередив погляд на голубій планеті.

Через кілька годин зореліт вийшов на орбіту. Ще трохи — і він опустився на майже круглому плато, яким закінчувалась невисока тутешня гряда.

— Ми з’явилися сюди разом із сонцем, — сказала Маргарет. — Це, мабуть, добра прикмета, правда? Шкода тільки: нікому стрічати.

Джон Фейр закохано обвів поглядом струнку постать дружини. Захотілося обняти її, пригорнути… Якби ж поруч не стовбичив оцей Свояк! Так вони жартома охрестили свого супутника, якого їм в останню мить підкинули в Комісії міжпланетних польотів.

“Турист”, “морока”, “живий баласт” — як тільки не називали таких пасажирів астронавти! Бо, звісно, користі від них у рейсі ніякої. А вернешся назад — подавай цілий список спостережень, пиши докладний звіт, як він у тебе поводився… А весь цей клопіт від мудрагелів психологів. їм що — давай матеріал для дискусій, дисертацій…

— А ось і господарі! — Маргарет закинула голову і пальцем показала в небо.

Там, поступово розчиняючись у синій далині, кружляв якийсь великий чорний птах.

— Те, що тут нема цивілізації, майже аксіома. Планета дуже молода. Але якщо ми зустрінемо первісних людей, прошу не дуже кепкувати з науки.

— Гаразд, гаразд, — весело сказала Маргарет. — О, наш Ентоні вже роздягається!

— Тільки не спечись! — застеріг капітан, глянувши на Свояка. — А в тебе чудовий торс! — додав він. — Чисто тобі античний дискобол.

— Так, про це мені всі кажуть, — задоволено відповів Ентоні. — Особливо жінки.

— Ти бач! — присвиснув капітан. — Вони в тебе справжніми естетами були.

— А хто такі “естети”? — звів очі Свояк.

— Люди, що люблять прекрасне і розуміються на ньому, — пояснила Маргарет і перезирнулася з Джоном.

— Хе-хе, — заусміхався Ентоні. — Не думаю, щоб, скажімо, Крістіна розумілася на прекрасному, але моє тіло їй дуже подобалось.

— А потім вона тобі набридла? — запитала Маргарет.

— Авжеж, набридла. Розуму катма, та ще й бідна.

— Як для життя, то це занадто великі мінуси, — сміючись, зауважив капітан.

— Але ж, Ентоні, ти сам не із… — Маргарет підшукувала слова. — Не з учених і не з маєтних.

— Так, пані. Але наш брат завжди хоче знайти достойнішу від себе.

— О, та ти практичний хлопець! — знову засміявся капітан. — Ну, товариство! Чи не пора нам у мандри? Ні, ні, Маргарет, підемо я й Ентоні, а ти поки що вертайся в корабель. І гляди — не порушуй інструкцій.

Коли наступного дня жінка вийшла до них у красивій серпанковій сукні, з високою золотавою зачіскою, Джон Фейр аж рота відкрив з подиву: такою чарівною він уже давно не бачив свою дружину. Справжня фея!

Але ще більше вразив його Ентоні. Втупивши розширені очі в Маргарет, з кумедно розпростертими руками, він, наче сновида, рушив до неї, та під поглядами двох пар очей нараз отямився, опустив руки й хутко пішов до себе.

Капітан насупився. Зате в Маргарет настрій помітно поліпшився.

— Ти чого, Джоні? — трохи винувато запитала вона чоловіка. — Мабуть, я йому теж подобаюсь. Хіба це так уже й погано?

— Знаєш, я себе краще почуваю, коли тебе не їдять очима. І давай не будемо про це. Є справи важливіші.

Вони працювали в просторій неглибокій улоговині. Точніше, працював лише Джон Фейр. Ентоні ж носив за ним прилади. Капітан був у доброму гуморі, сипав дотепами, часто сміявся. Зате Ентоні ходив мовчазний і похмурий. Схоже було, сьогоднішня капітанова бадьорість його дратувала. Таким він лишався й після обіду… І коли Джон Фейр почав розповідати чергову кумедну історію, Ентоні несподівано урвав його:

— Слухай, старий! А ти знаєш, хто перед тобою?

— 3наю. Вродливий хлопець, якого після цього рейсу кохатиме вже не якась там дурна і бідна Крістіна.

Ентоні здригнувся і примружив око:

— Кажеш: не дурна й не бідна?.. — і якось недобре посміхнувся: — Хтозна, може, твої слова справдяться. — І вже різко: — Я був акробатом, капітане, тож добре знаю, що таке естетика.

— То чого було гратися в піжмурки?

— Інакше мене не взяли б “туристом”. Я не пошкодував віскі для тих, хто провалився на конкурсі, і вивідав, про що їх запитували. Комісії потрібен був здоровий красивий телепень, і тільки.

“Ну от, маєш! Невже там, на Землі, комусь спало на думку так по-дурному експериментувати? Послати з ними цього на вигляд простакуватого вродливця і подивитися, що з того вийде? Не на тих напали! Треба наказати дружині, щоб та ввела Ентоні дозу антистимуліну. А що, коли це справді входить у задуманий на Землі експеримент?! Ні. Так чинити він не має ні морального, ні службового права… А може, Ентоні їх розігрує?.. Вдає з себе сексуального маніяка?.. Та хай там хоч що, а він, капітан, просто зобов’язаний вжити застережних заходів. Навіть коли це тонко задуманий експеримент, коли вся поведінка Ентоні була запрограмована на Землі”.

Маргарет сиділа у своїй каюті. Вона з цікавістю гортала альбом Ентоні. Сфотографований у різних ракурсах, повітряний акробат дивував публіку своєю відчайдушною сміливістю.

— Маргарет! Я маю сказати тобі щось важливе.

— Я слухаю тебе, Джоні.

— Маргарет, ти повинна зробити одну ін’єкцію.

— Кому?

— Ентоні.

— І яку саме?

— Треба на якийсь час пригальмувати його лібідо.

— Ти збожеволів, Джоні?!

— Так треба, Маргарет. Поясниш йому, що це для профілактики. Заодно зробиш яку-небудь ін’єкцію і мені, аби не викликати в нього підозри.

— Схаменися, Джоні, Це в тобі ревнощі заговорили. Адже немає ніяких підстав! Ти зловживаєш своїм становищем. А це вже підло. Повторюю: підло! І сама я нізащо не піду проти совісті лікаря, проти людської совісті!

— Маргарет! Я роблю це заради твого ж спокою. До того ж я капітан, і за інструкцією маю право вдаватись до таких заходів. Ентоні може стати небезпечним,

— Що ж, тим цікавіше буде для мене й для тебе. Принаймні якась розвага на цій пустельній планеті…

— Досить! Сьогодні ж зробиш те, що я сказав! — Капітан різко махнув рукою, наче щось відрубав.

— Гаразд, гаразд, — якось аж надто хутко згодилася Маргарет. — Я все зроблю. Заспокойся, Джоні!

Однак поспішність, з якою погодилася дружина, капітанові не сподобалась.

— Тільки не спробуй мене обдурити! Це наказ. У корабельному журналі буде зроблено відповідний запис.

— Не турбуйся: виконаю твій наказ. Іди спати! — вже роздратовано відповіла Маргарет і демонстративно заглибилась в альбом.

Виходячи з каюти, капітан мимохіть зупинив погляд на фотографії, що висіла на стіні. “Безперечно, я програю Ентоні”, — подумки розкритикував він себе, дарма що на нього дивився ще зовсім молодий Джон Фейр у парадній формі астронавта.

Сьогодні вони з Ентоні весь день добували уран. Роботи вистачало: видовбати ніші, закласти вибухівку, зібрати й відтранспортувати руду. Акробат працював мовчки, але капітанові здавалося, що той уже не такий похмурий, як учора. Мабуть, лід потроху тане, втішав себе Джон Фейр і з насолодою пригадував ту невимушену атмосферу, в якій він жив під час попередніх рейсів з друзями.

А зовсім змінився Ентоні вже після повернення на корабель. Став на диво чемним, уголос захоплювався капітановими знаннями, його діловитістю. “Певне, і дружини моєї соромиться, — думав Джон Фейр, — не хоче постати в її очах примітивним заздрісником… Хоч, звісно, тут не обійшлось без ліків Маргарет. Ну що ж, працюй тепер на згоду, на мир.

Нарешті запаси паливного матеріалу було поповнено. Задоволені своєю роботою, чоловіки мирно відпочивали в затінку корабля. От тільки Маргарет була не в настрої. Виждавши якийсь час, вона рішуче виклала свою кривду:

— Ви все ходите обидва. А мені знай сиди на одному місці. Джоні, ти ж обіцяв…

— Зачекай, люба. Ось лишень оглянемо “яму”, і тоді… Одне слово, незабаром ти фотографуватимеш своїх ссавців скільки заманеться.

Яма, про яку згадав капітан, зяяла майже в центрі вузької западини і скидалася на глибокий штучний кар’єр. Для геолога знахідка: матеріал аж проситься в руки.

Джон Фейр узявся настроювати датчик. Потім начепив на себе геологічну сумку, узяв торбу для проб і підійшов до краю прірви. Кинув туди камінця — прислухався:

— Ого! Метрів п’ятдесят! Не менше! Ну, Ентоні, лаштуй линву! — І, вже підв’язаний, нараз зупинився, глянув на небо: який контраст із цією чорною безоднею!

— Капітане! Може, полізу я?.. Все-таки акробат?! “Вирішив, що вагаюсь”, — подумав капітан і відповів:

— Воно-то так, голубе, та акробатів чомусь не вчать геології. — І промовисто ляснув по сумці. — Ну, поїхали!..

Все глибше й глибше спускав Ентоні капітана. Обережно і точно за командою. А тому знай мало: хоч і котив градом піт, не переставав фотографувати, клацати датчиком і брати проби. З цією справою треба закінчити сьогодні: завтрашній день належить Маргарет.

Нарешті дно. Шнур відразу ж ослаб — кільцем ліг до ніг. Джон Фейр ще раз увімкнув датчик: еге, тут близько вода!

— Уже дно, капітане?







— Уже! Але спочатку витягнеш торбу з пробами. — Джон Фейр звільнився від шнура і надійно обв’язав ним торбу. — Віра-а-а!

Торба хутко поповзла догори. І раптом капітаном оволодів якийсь неспокій. Що за чортівня?! Ага, то йому пригадалася давня казка, в якій усі скарби витягли нагору, а того, хто їх добув., залишили в підземеллі… Ну-ну, цього ще бракувало! Як тобі не соромно, капітане?!

І зненацька голос:

— Капітане! Залишайся там, унизу! — і після паузи: — Ти непоганий чолов’яга, але я теж хочу мати трохи щастя. Без Маргарет мені нема життя.

— Кинь дурні жарти, Ентоні! — Джон Фейр витер піт з чола.

— По-моєму, нам обом зараз не до жартів. Ти вже доволі нею натішився, тепер віддай іншому… Завтра вона все одно стала б моєю.

— Ентоні! Візьми себе в руки. Ти ж мужчина! Тебе совість загризе.

— Не загризе! Не вперше… Уїл був добрим повітряним акробатом і мав більше шансів заволодіти рукою Мері. Хазяїнової доньки. Та я на півсекунди пізніше кинув йому перекладину… Публіка бачила: він сам упав на манеж.

— Ти без мене нікуди не долетиш.

— Долечу! Маргарет і автопілот допоможуть.

— Маргарет ніколи не буде твоєю. Вона тебе зненавидить.

— Ти погано знаєш жінок, Джоні. Вона так само жива людина… Я вже їй трохи подобаюсь. А ти ж сам впав у провалля!.. Повір: я тяжко сумуватиму за тобою, старий. Так тяжко, що їй навіть стане жаль мене… І носитиму я її на руках ще краще, ніж ти! Зі мною вона заживе другою молодістю.

Капітан схопився за голову й тихо застогнав.

— І гроші твої, Джоні, тепер належатимуть їй, а отже, мені.

Джон Фейр скорчився від спазмів у шлунку, його сильно занудило. Проте переміг хвилинну млість, і невдовзі з прірви глухо долинуло:

— Гаразд, Свояче!.. Тепер слухай моє останнє бажання: загорни в скафандр пістолет і кинь сюди.

— Навіщо?

— Я не збираюсь тут довго мучитись, йолопе! А скафандр — найкращий саван для астронавта.

— Ти мужня людина, капітане. Але через твоє щастя нещасливий Ентоні… Лови і прощай!

Джон Фейр втомлено сповз на дно ями і ліг горілиць. Зі своєї глибокої могили він дивився вгору. На блакитну цятку неба. Дивився і боявся заплющити очі. Далеко. Все далеко: небо, Земля, друзі і… Маргарет, яка не виконала наказу. Пожаліла хлопця? Чи не схотіла відмовитись од маленької жіночої втіхи? Швидше і те й друге… Коли ж вона захоче побачити мою могилу, Ентоні поведе її до першої-ліпшої прірви. Ех, пізнувато пригадалась казка про підземелля!

За якусь чверть години Джон Фейр, похитуючись, звівся на ноги. Тремтячими руками взяв у руки зубило й молоток. Спробував бити каміння. Там, де вода. Марно. Тоді він розгорнув скафандр — свій легкий робочий костюм. Повільно одягся, залишивши відкритим тільки обличчя. Оглянув пістолет: жаль, на зубилі його лазерної енергії не заощадиш… Відклав зброю і взяв датчик — старанно вибрав потрібне йому місце. Тепер можна… Тримаючи обіруч пістолет, майже впритул підніс його до кам’яної тверді. Натис на спуск і тут же відпустив. Подивився на глибину отвору, тоді знову взяв зубило й молоток. Орудуючи ними, трохи збільшив кільце отвору. Знову вставив зброю в заглибину. Цього разу надовще… Аж поки не почув шипіння… Вода! Джон Фейр гарячково висмикнув пістолет. Тонкий, але сильний струмінь води вистрелив у яму. Капітан ще раз глянув на стрілку датчика і тепер уже без вагань спрямував пістолет на кам’яну стіну.

Так виникли ще чотири отвори, які разом з першим — вершиною — тепер утворювали майже рівнобедрений трикутник. Вони не дістали води, та капітан цього, власне, і не домагався. Здавалося, зовсім спокійно застромив пальці в одну з кишеньок похідної торби і видобув звідти дюжину тонких жовтих паличок. Тут же позасовував їх у вибиті лазером дірочки. Ще з іншої кишеньки дістав тюбик і, відкрутивши ковпачок, густою рідиною навхрест сполучив усі отвори.

Вода вже сягала колін, але в’язень терпляче ждав. У руці він тримав маленьку блискучу запальничку… І тільки тоді, коли вода піднялась вище пояса, Джон Фейр натиснув кнопку запальнички й підніс вогник до точки перетину двох ліній. Затим набрав у легені повітря і пірнув під воду.

Капітан тремтів. Але тепер — від холоду… І тільки-но дістав руками країв ями, як спритно, мов кішка, викинув своє тіло на волю. Швидко скинув скафандр і побіг у напрямку до зорельота. Він біг, не розбираючи дороги, не помічаючи, як день переходить у ніч, оповиваючи сутінками горби, яруги і чагарники. Всі найважливіші центри його, всі нерви вібрували й гули від щойно пережитого, від подиху смерті. Але він живий, живий! А що було б, якби не ота свята вода? Якби не вода… Він убив би себе. Убив би!.. Бо тільки так, разом із собою, він зумів би знищити оту жовтаво-млосну безвихідь, оту нудотну каламуть. І страх… страх заплющити очі… Ні, ні! Не треба більше думати про це, не треба! З нього вже досить… Він навіть не хоче уявляти собі того, що попереду. У свідомості — тільки контроль за напрямком руху. І все.

Його корабель, його дім і храм, стояв на місці. Тільки наглухо зачинений, ще темніший від нічного неба. Він; був у жалобі. Не жарт: самого господаря поховав… А той господар узяв та й вернувся до рідного порога… Он сидить дожидається, коли домівку відчинять!.. Капітан обіймав свого друга-велета і тихо плакав…

Так він стояв довго-довго. Потім прихилився до дюз і поринув у глибокий сон без сновидінь.

Хороший хлопець капітан. Хороший. Та тільки чому ось він… він, тренований майже на всіх диявольських каруселях, раптом сіпнувся? І затремтів дрібно-дрібно? Чому потемніли й так хижо звузились його очі?.. Еге, та то відчинився його дім. І вийшли з нього двоє — господиня та її лукавий гість. Убивця господаря. Ідуть кудись… Дуже згорьована вдова — гість її під руку тримає. Щоб не впала!.. “А що ж то вони робитимуть? — дивується господар. — Ага, квіти обоє збирають. Йому на могилу…” І стукнув капітан своєю зброєю по машині — звів голову гість. Ще раз ударив — той рушив до корабля: що там? І раптом спинився. Зблід. То сам господар вийшов йому назустріч. Воскреслий! Тільки дивний якийсь! Глянула й собі господиня і теж заклякла на місці: і падати не падає, і до чоловіка свого не біжить.

— Ну, Ентоні! Кажи останнє бажання! — підняв зброю капітан.

Мовчить Ентоні. На його обличчі — маска якогось містичного і водночас тваринного жаху.

Мовчить і капітан, повільно опускає руку., Переводить погляд на дружину, ледь чутно каже:

— Це твій останній рейс, Маргарет. Віднині ти теж пасажир… Живий баласт.










Олександр Тесленко

ПРОГРАМА ДЛЯ ВНУТРІШНЬОГО КОРИСТУВАННЯ


— Ти втрачаєш міру, Андріане…: — тихо мовив Михайло.

Андріан похнюпився, хотів відповісти щось зухвале, принаймні колюче, але не промовив ні слова. Останніми тижнями щось мучило його, повсякчас виводило з рівноваги. Але він не міг збагнути, що ж його непокоїть. Скора весна? Парубоцька самотність? Робочі клопоти? Хіба це все для нього ще не звичнб? Вже звик. Ба, навіть полюбив свій холостяцький світ, виповнений значимими біологічними проблемами, експериментами, нечастими розвагами і постійним очікуванням чогось великого, якогось осяяння. Звикнув і полюбив тією байдужою, упокореною любов’ю, яка нічого не вимагає і сама нічого не дає.

— Тебе завжди треба стримувати, — вів далі Михайло. Його вилицювате обличчя виповнилось якимось тамованим жалем, співчуттям, а очі примружились у вимушеній посмішці. -Ти часто забуваєш, що живеш не серед гомункулюсів. Ми — люди, Андріане. І хоч природа для свого розвитку, як ти кажеш, і не потребує письмових наказів та збірників законів, але ж… Але наші людські неписані закони теж мають силу…

Андріан торкнув правицею підборіддя, потім навіщось дістав з кишені гребінець і зачесався, його руки шукали собі заняття, наче він хвилювався. Але чого б то? Прийшов до давнього товариша погомоніти про свою роботу.

— Що з тобою, Андріане?

— Ти просто давно мене не бачив.

— У тебе щось трапилось?

— Нічого… — сказав, а сам подумав: “Може, і трапилось, тільки я сам не знав, що ж саме”.

Андріан дістав сигарету, довго розминав її пальцями, нарешті клацнув запальничкою.

— Ти говорив про мою допомогу… — мовив Михайло. — Я ще не зрозумів, чим саме зможу бути тобі корисним… Врешті, я — чистий математик… Але, може, ти хочеш звернутися до послуг’мого “Ворожбита”?

— Так, я думав про це, Михайле…

— То давай відразу й поїдемо.

В цей час двері до кімнати прочинились, і на порозі з’явилася Валентина — в рожевому байовому халаті, розхристаному на грудях, у волохатих домашніх капцях на босу ногу, заспана, дивилась якось недоброзичливо. Андріан винувато відвів погляд і про всяк випадок квапливо загасив сигарету у великій попільничці, зробленій із розпиляного авіаційного поршня. Але промовила Валентина на диво лагідно:

— Розшумілися, академіки.

Відчувши помітний притиск на слові “академіки”, Михайло сердито запитав:

— Діти заснули?

— З вами поспиш…

— Ми зараз підемо.

— Це ж куди серед ночі? — дружина здивовано звела брови.

— До “Ворожбита”.

— До ранку не доживете?

— Ні, Валю… Не доживемо.

— Сміття винеси, — сказала дружина і позіхнула.

— Вже виніс. З роботи прийшов і виніс.

— Навіжені… Привезеш із центру лоток яєць, бо в нашому гастрономі вже другий день чомусь немає.

— Добре… Якщо не забуду…

— Не забудеш. “Ворожбит” нагадає.

Вона підійшла до телефону і набрала номер:

— Алло, Воржику! Михайло зараз їде до тебе… Ні, не сам… Андріан… Так… Можливо… Не знаю… Нагадай, будь ласка, Михайлові, щоб купив яєць у центрі, як повертатиметься додому. Спасибі. Що? А-а, зараз даю… Михайле, він хоче з тобою поговорити. — Передала трубку і знову позіхнула.

— Привіт, Ворожбите, — мовив Михайло і потім довго слухав, притуливши трубку до вуха, невдоволено кривився. — Ворожбите, ти ж мене знаєш… Це просто випадковість… Так. Я неодмінно подзвонив би сам… Так. І запитав би тебе, чи зможеш попрацювати з нами цієї ночі. Я розумію, що ти дуже втомився… Так… Саме так… Не гнівайся, це сталось випадково… Просто дружина не знала, що я ще не дзвонив тобі. Так. Вона… Так. Спасибі… То до тебе можна зараз приїхати? Спасибі…

Михайло поклав трубку, похмуро дивився на дружину, але нічого не сказав.

Таксі зупинилося опівночі перед брамою інституту. Водій доволі підозріло поглянув ще раз на своїх пасажирів, а особливо на великий чорний портфель, з яким Михайло не розлучався, взявши гроші за проїзд, увімкнув світло в салоні й уважно роздивився три карбованці, нарешті поклав папірець до кишені, якийсь час зосереджено вдивлявся у дві постаті, що простували від машини у світлі кволого нічного ліхтаря, немов запам’ятовував прикмети своїх пасажирів. Ще б пак, один із них в дорозі запально шепотів про якусь алель, що її конче треба розірвати чи знищити (говорилося пошепки, було важко почути дослівно), про якусь кислоту і, врешті, про великий успіх, якого може вистачити на все життя. Він гмукнув, увімкнув швидкість і рушив з місця.

На прохідній довго не могли розбудити вахтера. Михайло дзвонив раз, і вдруге, і втретє. Нарешті прибіг молоденький міліціонер з пістолетом у руці, злякано вдивлявся через товсті скляні двері, нічого не розуміючи. Але все ж упізнав Михайла, його постать відразу набрала професійної поважності. Він неквапливо запхнув пістолет до кобури, відчинив двері.

— В чому справа?

— Невідкладна робота! — мовив Михайло і дістав з кишені червону книжечку службового посвідчення, хоч і було зрозуміло, що черговий пізнав його.

— Заходьте… Вас двоє?

— Як бачите.

Швидко рушили темним коридором до ліфта. За спиною клацнув замок, долинуло невдоволене буркотіння міліціонера.

Вони вийшли з кабіни на третьому поверсі, зупинилися перед широкими скляними дверима, за якими — пітьма.

— Ходімо.

Михайло першим переступив поріг, за ним Андріан.

У великій залі відразу спалахнуло яскраве світло — гірлянда люмінесцентних ламп по периметру стелі, прикрашеної старовинним гіпсовим ліпним орнаментом.

“Ворожбит” займав більшу половину площі — квадратна тумба до самої стелі, довкола неї розташувалося, сім тонших квадратних колон, екрани, клавіші, сигнальні лампи, одне слово, найскладніша електроніка.

— Привіт, опівнічники! — раптом пролунав басовий голос згори. Водночас Андріан помітив дві малі телекамери, спрямовані на них, вони повільно оберталися, обмацували гостей уважним поглядом.

— Привіт, Ворожбите. Ти вже вибачай за такі’пізні візити.

— Чи я тобі за дня не набрид, Михайле? Вночі міг би й відпочити… Хай твій товариш підійде до третього пульту, я хочу з ним познайомитись.

— Чуєш, Андріане? — мовив Михайло.

— Де третій пульт?

— Ходімо.

— Михайле, покажи товаришеві все, що треба зробити для нашого знайомства, — в голосі Ворожбита відчувалося легке роздратування.

Підійшли до однієї із семи колон.

— Міцно притисни долоні ось до цих пластин. Так. Саме так. Ці електроди я надіну сам. Тримай, доки Ворожбит не задовольниться.

— Шановний Андріане, — сказав Вор’ожбит. — Уявіть, будь ласка, щось дуже для вас приємне… Дякую… А зараз пригадайте, будь ласка, страшний або дуже неприємний випадок із вашого життя… Дякую… Подумайте про свою роботу і про свого начальника… Дякую… Го-го-го… — Ворожбит чомусь голосно розсміявся. — В тебе дуже цікавий товариш, Михайле. Я Ще не зустрічав такого еманаційного спектру…

— Ще всякі зустрінеш… — кинув Михайло!

— Дуже приємно познайомитись. Сідайте, прошу. Я уважно вас слухаю.

— Розкажи свої міркування, Андріане. Ворожбит сам визначить, що йому робити.

Все відбувалося з блискавичною швидкістю. Андріанові видавалося, що, коли Ворожбит просив уявити чи пригадати щось приємне-страшне-неприємне-буденне, він навіть не встигав на чомусь конкретному зосередитись, а вже лунав голос: “Дякую…”

Андріан почав викладати суть своєї ідеї, говорив доволі плутано про певні генетичні зміни, які мусять змінити на краще людську природу, психологію, характер, говорив про людську порядність, про байдужість, про державу особистостей, позбавлених владо— і славолюбства. Ворожбит його ні разу не перебив, уважно слухав, аж доки Андріан не сказав схвильовано:

— Все… От ніби і все…

Ворожбит відразу мовив:

— Я тебе зрозумів, Андріане. Я зрозумів, що ти хочеш від мене, і зрозумів, чим я можу допомогти тобі… Зачекайте трохи…

Яскраве світло в залі трохи пригасло. Водночас на великому телеекрані з’явилося обличчя — сухорляве, вилицювате. Спершу воно було позначено якось графічно, але поступово виповнювалось тонкими штрихами, оживало. Високе чоло, на чолі — глибокі, рівні, як під лінійку, зморшки. Великий прямий ніс. Погляд зосереджений, якийсь ніби гнівно-іронічний і водночас — відверто байдужий. Тонкі губи гамують посмішку. Коротка стрижка, як у хлопчика, проте чоловікові вже років сорок.

Чоловік на екрані примружив очі, якось збуджено облизав губи і кашлянув. Його обличчя почало віддалятися на екрані. Тулуба ще не було. Тільки обличчя. Потім повільно, якось сторожко, те обличчя почало доповнюватись тілом. З’явилась постать у білому халаті. Сухорлявий, невисокого зросту чоловік.

Андріан і Михайло ще нічого не могли збагнути.

— Професор медицини консультує, — сухо прокоментував Ворожбит.

На екрані з’явилося ще кілька чоловік у білих халатах, всімовнаодне обличчя, однакової комплекції, наче манекени. І серед них одна жінка. Проте вона не була схожа на манекен. Якогось невизначеного віку, рухалась енергійно, обличчя зажурено-усміхнене, мов у казкового гномика.

Потім на екрані вивершилось умеблювання невеликої кімнати, тьмяно освітленої невеликою. лампою під стелею та великим екраном негатоскопа.

“Почнемо, Олександре Сергійовичу?” — тихо запитала жінка.

“Давно вже час”, — невдоволено буркнув професор, підняв похмурий погляд, і в тому погляді Андріан знову побачив байдужість, невдоволену, похмуру байдужість, І раптом йому видалось, що той професор медицини чимось схожий на нього самого.

— Мені видається, Андріане, — тихо сказав Ворожбит, — що я моделюю ситуацію, яка багато чого повинна пояснити тобі, принаймні, наштовхнути на певне рішення… Дивіться.

Жінка на екрані чомусь зашарілася, рвучко підвелась, підійшла до негатоскопа й почала фіксувати на матовому склі рентгенівські знімки:

“Перша хвора, яку я хочу вам показати, Олександре Сергійовичу, це Надя Стригаль, шістнадцять років, тетрада Фалло, паліативна операція проведена у нашій клініці сім років тому, ось її знімки… Хвора дала згоду на радикальну корекцію…”

“Хай хвора зайде”, — мовив професор і втомлено відкинувся у кріслі.

Хтось прочинив двері до коридора і голосно сказав: “

“Надю Стригаль! Заходь!”

На порозі кімнати з’явилась дівчина у сірому в блакитних квіточках лікарняному халатику — худа, з величезними очима, пальці нервово запинали на грудях благенькі вилоги халата. Губи темні, аж фіолетові.

Андріана вразила та постать. Від хвилювання він напружився, завмер. Надя Стригаль когось йому нагадувала…

“Здрастуйте…” — тихо мовила дівчина і зупинилась, з благоговінням дивлячись на професора.

Той нарешті підвів погляд і жестом показав, аби хвора підійшла до нього.

Дівчина, ніяково усміхаючись, ступила кілька кроків уперед.

“Зніми халатик. Я послухаю тебе”.

Вона слухняно і якось приречено потягла за вільний кінчик пояса, зав’язаного бантиком, поли халата розійшлися, дівчина кумедно стріпнула плечима, халатик впав на підлогу позад неї.

І раптом Андріан здригнувся — Надя Стригаль нагадала йому дочку. Вираз обличчя, рухи, голос — все як у Тетяни. І що найхимерніше, в Тетяни теж було хворе серце. Вона не перший рік стояла на диспансерному обліку. Ревматизм.

Андріанові стало моторошно, навіть страшно.

“Ти працюєш?”

“Так”.

“Повернися спиною… Дихай… Не дихай… Де працюєш?”

“Я медсестра”.

“Так… Затримай дихання… Так… То, значить, ти наполягаєш на радикальній корекції?”

“Так…” — мовила дівчина невпевнено.

“Готуйте на завтра на операцію, — рішуче мовив професор. — Оперуватиму я”.

“Спасибі, професоре… — Дівчина стояла перед ним роздягнена, зворушливо худа. — Але скажіть, професоре, я житиму?”

І раптом… Це було несподівано, недоречно, дико — професор розсміявся, басовито, щиро:

“А ось цього, дитинко, ми не можемо тобі сказати!”

Андріан не витримав, підхопився рвучко з місця і крикнув:

— Ворожбите! Це неправда! Це…

— Гадаєш, такого не може бути, Андріане? Але ж ми моделюємо, доводимо до екстремуму кожну людську рису характеру… А втім, прошу…

На екрані зарябіло, зображення гойднулось, потім з’явилися чіткі обриси. Професор знову сказав:

“Готуйте на операцію. Завтра оперуватиму я”.

“Спасибі, професоре… Але скажіть, професоре, я житиму?”

Запанувала глибока тиша. Обличчя професора було незворушне, лише зморшки довкола очей поглибшали і десь на денці темних зіниць жило, пульсувало щось приховане, невимовлене.

Жінка, схожа на казкового гномика, дивилась розпачливо і беззахисно, ніби не Надійка Стригаль, а вона сама стояла перед професором, і ніби вона сама щойно поставила таке просте й водночас таке складне питання.

Хвилина тиші була нестерпно довгою.

Надя Стригаль ступила крок назад, перечепилась об свій халатик на підлозі, але не підняла його, переступила, повернулась обличчям до дверей і поволі рушила з кімнати.

Жінка підхопилася з місця, підняла халатик і накинула дівчині на плечі, потім зупинила Надю майже силоміць.

“Вдягнися, вдягнися, Надійко, — сказала так тихо, немов хотіла, щоб її слова не почув професор. — Все буде гаразд, все буде добре. От побачиш…”

Надя безвільно зав’язувала поясок халата.

“Спасибі… Велике спасибі…”

“Нехай зайде наступний хворий!” — голосно мовив професор.

Екран згас.

Андріан з Михайлом довго сиділи мовчки. Нарешті Андріан запитав:

— Як розуміти це все, Ворожбите? Навіщо ти нам це показав?

Ворожбит відповів не зразу, ніби вагався:

— Я можу помилятись, Андріане, але… Скажи, про що ти зараз думаєш?

— Я думаю про свою дочку…

— Ти думав про неї і в хвилину нашого знайомства біля третього пульта.

— Ні, тоді я не думав.

— Помиляєшся, Андріане. Думав, але не помічав того. Ти весь час про неї думаєш… Ви живете не разом… — запитав чи ствердив Ворожбит.

— Не разом… Я дочки вже не бачив.

— Ти такий поганий батько?

— Не знаю…

Андріан відчув, як повіки його обважніли, а в очі ніби хто сипнув піску, наринули спогади…

…Це вже скільки років минуло… Коли вони розлучилися, Тетянці було сім років… А нині вже сімнадцять… Того вечора… Саме той вечір чомусь запам’ятався надзвичайно гостро… День народження Тетянки. Якраз минуло трохи більше року відтоді, як вони розлучилися… Він приїхав з Києва несподівано для самого себе, зірвався з аспірантського гуртожитку, де щоночі снилася дочка, з якою він уві сні ходив вулицями якогось фантастичного міста, розмовляв, радився… Уві сні… Коли літак приземлився у Вінниці, вже вечоріло. Взяв таксі і приїхав до будинку. Після розлучення жодного разу Андріан не приїздив до Людмили і до дочки. Спершу часто дзвонив — Людмила клала трубку, лиш зачувши його голос, кидався писати листи, коли оживало в душі щось — відповідей не було. Окрім аліментів, часто надсилав гроші — до них Людмила була більш терпима, назад не повертала… А коли піднімався сходами на третій поверх, то чомусь навіть вірилось, що, можливо, вони порозуміються… “Ми ж обоє помудрішали за цей рік. Принаймні постаршали. І, можливо, саме цієї краплини мудрості нам не вистачало колишнім, молодим, і запальним, і страшенно самостійним”. Він зупинився перед дверима й подзвонив. Довго ніхто не відчиняв. Нарешті двері рипнули і… На порозі він побачив Людмилу. Вона ніби аж помолодшала, була в новому блакитному халаті, нова зачіска, волосся пофарбоване… Людмила ніби й не здивувалася і мовила достоту так, як колись, спокійно і байдуже:

— А-а… Це ти…

— Добрий вечір, — мовив Андріан, ніяково усміхаючись, і ступив крок, аби зайти.

— Що ти хотів? — запитала вона холодно. Стояла на порозі, перепиняючи дорогу.

— Сьогодні в Тетянки день народження…

— Так. Я не забула. Що ти хочеш?

Він нізащо не хотів усвідомлювати ганебність цієї ситуації, він ще намагався вдавати, що не чує, не розуміє її слів, її погляду… З кімнати долинув приглушений чоловічий голос… Чи, може, то лиш здалося?

— Тетяна вдома?

Людмила вдавано спокійно позіхнула:

— А чому це тебе цікавить?

У кімнаті хтось голосно увімкнув музику, записи оркестру Кемпферта, хтось из однокурсників подарував ті платівки Андріанові на день народження.

— Я хотів би… побачити дочку…

— За сім років не надивився? — це було сказано спокійно, виразно, без будь-якого хвилювання у голосі.

— Не надивився… — Андріан намагався усміхнутися.

— Чого ти приїхав?

Він простягнув Людмилі пакунок (у ньому було пальто для Тетянки), вона взяла його і байдуже поклала десь позад себе. Не подякувала, взагалі нічого не сказала.

Андріан стояв і дивився на жінку, з якою прожив вісім років і яку колись по-справжньому кохав… Кохав? Колись…

Відчув, як остання напнута струна обірвалася десь усередині. Взявся рукою за дверну ручку… Людмила гадала, що він намагатиметься зайти, вся напружилась… Але Андріан просто відштовхнув її брутально, аж зовсім нестямно, і зачинив двері. Довго стояв у напівтемному коридорі. Нарешті рушив донизу…

— Чому не знаєш? — запитав Ворожбит. — Бо не хочеш знати?

Андріан довго мовчав.

— Бо не хочу знати… — нарешті витиснув з себе.

Об’єктив телекамери обмацував його поглядом.

— І ти ще нічого не зрозумів? — з подивом запитав Ворожбит.

— Що я маю зрозуміти? — кинув Андріан роздратовано.

— Ти хочеш усе забути, збайдужіти… Але ще не забув і не збайдужів, хоча й намагаєшся вже скільки років… Байдужість — справді гарний захисток для будь-кого, але найсильніша отрута для довколишніх… Той професор, якого ви щойно бачили на екрані, теж був байдужий… Ти знаєш, чому померла Надійка Стригаль? — запитав Ворожбит так, ніби Надійка була не його власною вигадкою, а справді живою людиною.

— Вона померла? — скрикнув Андріан.

— Ти все ще нічого не хочеш розуміти… Ти хочеш змінити на краще природу людини, хочеш втрутитися в генотип… Власну хворобу хочеш лікувати в цілком здорових… Даруй за відвертість… Але мушу запевнити, що байдужість не є рисою характеру чи успадкованим комплексом. Це одна з реакцій самозахисту від утоми чи складності проблем… Скажімо, навіть я відчуваю, як ви стаєте мені дедалі байдужіші, і навіть ти, Михайле… Ви вдерлися до мене серед ночі і виснажуєте, вимагаєте відповіді на такі складні питання… Але я ще скажу… Байдужість — це захист себе за рахунок інших. Можеш, Андріане, залишити для себе цю істинну думку про переваги людей, котрі не можуть рубати з плеча, котрі кожен свій крок підпорядковують вимогам довколишнього. Можеш залишити цю думку, як своєрідну програму для внутрішнього користування… Принаймні можу з певністю сказати, що цей тип людей кращий за егоцентристів… Але, шановний Андріане, на жаль, ти сам до цього типу не належиш… Ти точнісінько такий, як той професор, котрого щойно бачили на екрані. Але, знаєш, Андріане, чим ти відрізняєшся від нього? Тобі ще болить, ти ще не збайдужів, а він уже захистився панциром від усіх трагедій довколишніх… Тебе останнім часом щось мучить, Андріане. Чи не так? То росте панцир байдужості. Ти стаєш черепахою, Андріане. То кам’яніє твоя душа, використовую ваші звичні словосполучення, бо особисто я сказав би інакше — ти накопичуєш заряд на бета-кламах, запитай Михайла, він тобі пояснить, що це означає… І вирішуй сам — добре це чи Погано. Принаймні можеш втішати себе тим, що черепахи довго живуть, і тим, що колись ти зможеш щиро сміятися навіть тоді, коли бачитимеш трагедію… Більше нічого не можу сказати.:. Я геть виснажився… Залиште мене… Надовго залиште… Цю добу я не буду працювати, Михайле…

За вікнами сіріло.

— І не забудь купити яйця, — голосно додав по паузі. — Дружина просила нагадати.










Володимир Заєць

НЕ ДОСЯГНУВШИ МЕЖІ


1


15/01 БВ Тремпс сидів у своїй однокімнатній квартирі на складному стільці й чекав сина. Квартира була обставлена найнеобхіднішим — строго й скромно, як і належить солдатському житлу: три складаних стільці (для кожного члена сім’ї по стільцю) і складаний стіл, покритий грубим сірим пластиком.

На стіні на рівні людського зросту — червоний ґудзичок термінової сигналізації для виклику поліції; трохи вище — портрет Головного Батька Всіх Солдатів у повній парадній формі. Його мавпяче личко було скривлене в гримасі, яка мала виражати величність.

15/01 БВ Тремпс побожно подивився на Головного Батька й прошепотів:

— Даю тобі священне слово солдата А, що син мій буде гідний славного імені солдата В.

Цей день з самого початку був невдалим. Ще зранку 15/01 БВ Тремпс через неуважність забув віддати честь середньому офіцерові їхнього дому-казарми. Це було непростимим порушенням Статуту Поваги й Статуту Покори. Офіцер більш-менш лагідно покартав неуважного солдата, після чого в того довго боліло вухо.

Додому 15/01 БВ Тремпс мав іти тільки завтра. Адже батько сімейства — солдат А — перебуває в домі-казармі 5 днів і 2 дні вдома. Мати сімейства — солдат Б — має бути в домі-казармі 4 дні і 3 дні вдома. Діти — солдати В — перебувають у школі-казармі всього лиш 10 годин на добу і цілих 14 годин — вдома. В певних колах почали говорити, що це прояви лібералізму. І до цього найближчим часом мали прислухатись. Бо не таке це слово “лібералізм”, щоб вимовляти його намарне.

О 10-й годині 43 хвилини начальник дому-казарми викликав солдата А 15/01 БВ Тремпса до себе і сказав з докором:

— Ось полюбуйтесь, що нам передали по службовому каналу про вашого сина солдата В 16/01 ВГ Тремпса.

15/01 БВ Тремпс стояв струнко й читав інформативне повідомлення для службового користування. Все всередині в нього завмирало від горя, проте жоден м’яз на обличчі не здригнувся, бо саме так мав поводитися справжній солдат великого міста-імперії.

Раз на квартал у школі-казармі проводилися заняття з літератури й пропаганди. На минулому занятті вони розбирали написане генералом-письменником А оповідання, в якому йшлося про те, як розумний і відданий ідеалам міста-імперії солдат В запідозрив матір солдата Б в непростимих симпатіях до сусіднього міста-імперії; за цілком достовірними повідомленнями військового імперського агентства інформації, там по жеребку вбивали кожне десяте немовля для вироблення мужності у солдатів, а старих людей перетоплювали на жир, який використовували для змащення гарматних деталей.

Мужній хлопчик не побоявся погроз, якими хотіла залякати його злочинна мати, і доповів про свої підозри начальству. Як показало експрес-слідство, жінка виявилась невинною, однак, щоб не ризикувати, її знешкодили. За виявлену пильність солдатові В у вигляді заохочення дозволили бути присутнім на страті і, крім того, оголосили подяку перед строєм.

Історія, без сумніву, вельми повчальна і корисна для патріотичного виховання підростаючого покоління. Взвод школярів повинен був написати, як повівся б кожен з них у такій ситуації. Всі солдати В висловили захоплення мужнім вчинком юного героя і одностайно заявили, що він є для них взірцем, і що вони на його місці вчинили б так само. І тільки син 15/01 БВ Тремпса написав у творі: “Я не знаю, як би я вчинив у такому випадку”.

Нечувано! Неймовірно! І це його син, якого він виховував у кращих традиціях. Добре, коли мати не взнає про це. Така новина буде для неї великим ударом. Але ж усе ще можна виправити. Адже він знає свого хлопчика! Додому. Швидше додому!

Начальство співчутливо поставилось до рапорту 15/01 БВ Тремпса і надало йому дострокову відпустку.

І ось він сидить дома, з нетерпінням чекаючи на сина. Син має прийти через дві години. Дві години! Яка сила часу! Треба використати його продуктивно.

І 15/01 БВ Тремпс заходився складати донос, який збирався відіслати наступного дня. Згідно з наказом “Про загальнодержавну значимість доносів”, а також додатком до наказу, в якому давалися чіткі організаційні вказівки, письмовий донос складався солдатом А в кінці місяця і здавався у Відділ національного здоров’я. Усну інформацію по фону рекомендували подавати щотижня. Дружина здавала доноси у своїй організації, а син, повідомляючи в своєму учбовому доносі про розмови між батьками, здавав його за місцем навчання.

Солдат А любив порядок і стежив за тим, щоб усі члени сім’ї писали й здавали доноси своєчасно.

Він сів за стіл і, широко розставивши лікті, почав писати. Донос виходив докладним і розумним. 15/01 БВ і Тремпс зумів навіть провести психоаналіз деяких ситуацій, і це трохи заспокоїло його. Йому навіть спало на думку, що якби не цей вчинок сина, він міг би найближчим часом чекати просування по службі.

Він став перечитувати написане і раптом злякано здригнувся. Як він міг написати таку фразу?! “…І якщо навіть виникнуть вагання, віддані солдати імперії рішуче пододають їх і стануть стіною, готові захистити Високі Ідеали і Благородні Цілі на перше слово Великого Батька Всіх Солдатів”. Якби цю фразу прочитав офіцер взводу аналізу, то довелося б авторові пережити чимало прикрих хвилин. Всім відомо, що саме слово “вагання” має бути виключене з лексикону справжнього солдата. Наказ начальства — істина в найвищій інстанції. Найменший сумнів у його доцільності — це злочин, тому й треба виконувати накази без роздумів. Загальновідомо, що саме здатність коритися без роздумів — одне з найголовніших достоїнств справжнього солдата.

Рипнули вхідні двері, і 15/01 БВ Тремпс, вихопивши пістолет, наставив його на двері, як того вимагала Інструкція (“…ворог не повинен захопити зненацька солдата. А в домашній обстановці”). Двері відчинились, і в кімнату зайшов син. Солдат А сховав зброю.

— Здрастуй, тату! — з радісним здивуванням вигукнув син, але, зразу ж узявши себе в руки, чітким кроком підійшов до батька, віддав честь, тричі вдаривши себе кулаком у груди, і голосно доповів:

— Солдат В 16/01 ВГ Тремпс прибув додому!

— Кругом! — наказав батько. Погляд його був суворим, брови нахмурені: — Мені треба поговорити з тобою відверто. Вийдемо. Прогуляємось. Ніщо так не сприяє ясності думки, як прогулянка пішки.

Лункими металевими сходами вони спустилися в двір і, із звичною вправністю обійшовши заміновані ділянки, вийшли на вулицю.

Батько почав бесіду без довгих передмов. Солдат повинен висловлюватись точно і ясно.

— Вчора ти писав твір. У ньому ти написав, що не знаєш, як. повівся б, якби мати виявилася шпигункою. Як ти міг?! Чому ти написав таке?!

Син винувато опустив голову.

— Кажи, чого мовчиш? Син не озивався.

— Я наказую: говори!

— Тому що я дуже люблю маму, — ледь чутно прошепотів бравий солдат В 16/01 Тремпс.

2


Так само, як і його предки, воно ніколи не зустрічало собі подібних. Але у всіх у них імена звучали схоже: Зло, Нещастя, Жах, Кара Небесна тощо.

Воно було ще недосконале і беззахисне. Відчуття його були грубі й примітивні, зараз ним володіло одне бажання — їсти. Воно причаїлось у центрі площі Переможної Зброї біля гусениці танка, поставленого як пам’ятник. Створіння інстинктивно відчувало, що тут йому нічого не загрожує, адже воно мало воістину фантастичну властивість: бути невидимим для людей жорстоких, брутальних і обмежених. Воно не могло дати свідому оцінку таким людям, але особливості їхнього біовипромінювання були такі, що викликали у Створіння безумовно-рефлекторну відповідь — викид випромінювання, яке інтерферувало з рядом хвильових процесів у зоровому центрі людини. Внаслідок цього виникала “психічна сліпота” і Створіння ставало невидимим.

3


— Любиш маму?! — почервонівши, вигукнув 15/01 БВ Тремпс.

— Так, — відповів син, намагаючись не дивитись на розлючене батькове обличчя.

Він розглядав спочатку кінчики своїх черевиків, потім перевів погляд на шосе, понівечене гусеницями танків, потім подивився на танк у центрі площі й розкрив рот від здивування: біля правої гусениці, швидко пульсуючи чорним драглистим тілом, причаїлось маленьке, з кулак завбільшки, створіння, схоже на восьминога. Вигляд цієї невеличкої тварини викликав чомусь відчуття відрази, змішаної із страхом.

— Тату, — ледь чутно промовив син. — Дивись, он там…

— Що он там?! — гаркнув солдат 15/01 БВ Тремпс, дивлячись у той бік, куди показував палець зблідлого хлопчика. — Нічого там немає! Що за випадки? Ти мене зовсім не слухаєш! Наказую слухати уважно!

— Єсть! — звичка до покори виявилася дужчою від цікавості й страху.

— Тож слухай. Я все постараюсь розтлумачити тобі коротко і зрозуміло. Ти любиш Великого Батька Всіх Солдатів?

— Так!

— А своїх соратників?

— Звичайно.

— Тепер поміркуй. На одній шальці терезів усе місто, Великий Батько Всіх Солдатів, твої соратники і твій батько, а на другій — зрадниця-мати. Кому ти віддаси перевагу?

— Але ж я маму… Мама, вона…

— Ну! — солдат 15/01 БВ Тремлс не давав йому часу на пусті роздуми. — Вирішуй! І не забувай про свій обов’язок солдата В! З ким ти?!

— З соратниками, — повільно відповів солдат В 16/01 ВГ Тремпс, починаючи розуміти, як грубо він помилявся раніше.

— Молодець! — батько не міг стримати вдоволеної усмішки. — Я вірив у тебе. І я не помилився.

Солдат В скоса глянув на місце, де було дивне створіння, і нічого не побачив. Створіння зникло без сліду. А може, його ніколи й не було?

Вони йшли все далі знайомими вузькими вулицями з високими бетонними стінами. На узбіччі, як завжди, лежали мотки колючого дроту, щоб при першій небезпеці перегородити дорогу. Батько й син любили гуляти по цій вулиці в нечасті вільні від служби години; ця вулиця була найспокійніша і настроювала на ліричну хвилю. Темно-зелені хоботи кулеметів стирчали із стінних бійниць тут рідше, ніж будь-де — через сто метрів один від одного. Бували дні, коли по годині, а то й більше жоден танк не гуркотів тут. Це була їхня вулиця.

— Ну як там у вас? — благодушно спитав батько. — Що завтра вивчатимете?

— Уроки мужності.

— А, — пригадуючи, кивнув головою солдат А. — І в нас колись такі були. Першого ступеню?

— Чому першого? — трохи образився син. — Перший ступінь був у нас ще півроку тому. Це птахів треба було вбивати. Сімома способами, які покажуть офіцери-наставники, а два треба було придумати самим.

— Ну і?..

— Звичайно, придумав. І не два, а цілих чотири, — погордливо підвів голову солдат В.

— А тепер на тваринах?

— Так. Тільки де їх дістати?

— Ми ловили бродячих собак і на них відпрацьовували урок.

— Давно всіх собак переловили. Нам на уроці сказали, що вже рік як у місті немає жодної собаки…

— Це добре з точки зору епідеміологічної, — бадьоро сказав батько.

— Нам так і сказали на уроці, — підтвердив син.

Отак, дружньо розмовляючи, вони неквапом ішли затишною вулицею-пасткою, і батько з радістю дедалі більше впевнювався, що його хлопчик росте справжнім солдатом.

4


А Створіння все росло. Спочатку воно харчувалося органічними речовинами грунту, потім, трохи зміцнівши, спробувало спіймати щупальцями кицьку, яка пробігала мимо. Кицька несамовито занявчала, рвонулася щосили і втекла, лишивши Створінню тільки жмут шерсті. Голод робив Створіння чимраз активнішим, і друга спроба виявилася вдалою.

Воно успішно полювало кожного дня і росло, росло…

Минуло два місяці. Створіння дуже виросло й за розмірами не поступалося танку. Величезний чорний мішок поглинав дедалі більше їжі і ріс неймовірно швидко. І ось одного разу ввечері…

…І ось одного разу ввечері середній офіцер дому-казарми прибув на шикування. Він зразу ж помітив, що старіший солдат, який підбіг до нього з рапортом, чимось схвильований.

— Пане середній офіцер!.За час вашої відсутності… — сказав він і замовк.

— Не тягніть! Доповідайте коротко і ясно!

— Слухаюсь! — виструнчився старший солдат. — Рядовий 21/02 АК Гарп…

— Ага! — зловтішно посміхнувся середній офіцер. — Я так і знав! Знову цей ледар 21/02 АК Гарп не вичистив як слід ґудзики на мундирі.

І він, демонстративно викинувши вперед руку з витягнутим вказівним пальцем, повернувся до правого флангу строю і… на мить онімів. 21/02 АК Гарпа на місці не було. “Може, хворий? Чи помер раптово?” — промайнуло в голові. Але він тут-таки відкинув це припущення. Про такі речі казарменний лікар мав би повідомити задовго до шикування. Лишалося дві версії: або солдат 21/02 АК Гарп втік за межі міста-імперії як дезертир і відщепенець, або як ворожий агент. Третього не дано. Якби солдат не з’явився в казарму просто так і лишився вдома, на нього того ж дня донесли б усі члени сім’ї і сусіди, а якби він знічев’я вештався по вулицях, його при першій же перевірці затримав би патруль. Отже, як дезертир або шпигун. Шпигун. Це слово перетворилось на величезний дзвін, який дзвонив і дзвонив у заціпенілому мозку. Не бачити тепер підвищення, не бачити надбавки за бездоганну службу. В таких випадках кара одна: винного відправляють за межі міста для несення польової служби. Збройні сутички трапляються там по кілька разів на день — так раціонально очищають місто від небажаних елементів.

Здригаючись від горя, забувши про завмерлих у строю солдатів, середній офіцер побрів доповідати про те, що сталося, старшому офіцерові. Його відчай набагато полегшила думка про те, що старшому офіцерові теж будуть непереливки.

Вночі у місті було неспокійно: ревіли мотори машин, снопи світла били по вікнах будинків, лунко гупали по бруківці чоботи патрульних.

Двоє з них проходили повз танк на площі Переможної Зброї.

— Слухай, — з цікавістю сказав один з них. — Чого це всі заворушились?

— Не знаю, — здвигнув плечима другий. — Начальству видніше.

— Авжеж, видніше, — насторожився перший. — Наше діло — виконати наказ.

— Усі накази Великого Батька виконаємо не шкодуючи життя! — казенним голосом вигукнув другий, скоса позираючи на нечіткий профіль соратника. — Слава йому, слава!

— Слава! — щосили гаркнув перший, намагаючись переплюнути товариша.

Вони підійшли до танка зовсім близько. І в цей час від Створіння відділились два щупальці, дві невидимі “змії” завтовшки з руку.

Швидко скорочуючись, вони доповзли до солдатів і обвили їх тугими зашморгами, так що люди не могли й крикнути. Зашморги затягувались чимраз тугіше, тріщали ребра, ще через кілька секунд солдати перестали пручатись, а тіла їхні обм’якли.

Воно жадібно поглинало плоть, і драглисте тіло його нетерпляче здригалось. Створіння відчувало, що вже близько та мить, коли настане Межа і коли воно зможе стати Виходом. Лишалося зовсім мало, і воно, остаточно знахабнівши, зухвало виповзло на дорогу. З допомогою “змій” Створіння захопило ще кілька патрульних груп.

Патрульна машина, яка їхала на великій швидкості, врізалась у невидиму перешкоду і на очах почала розчинятись. Люди навіть не встигли з неї вискочити. Вже через кілька хвилин від машини нічого не зосталось.

І ось тоді Створіння відчуло, що Межі досягнуто. По тілу його пробігли серпанкові тіні, закучерявилися спіралі блакитного вогню; драглиста маса Створіння перетворювалася на субстрат, міцніший за будь-який сплав.

Коли процес полімеризації скінчився, Створіння стало видимим — величезне й огидне, воно височіло над стандартними п’ятиповерховими будинками й було схоже на потворно велетенського восьминога.

У бій кинули все: танки, лазерні гармати, ракетні установки. Але чудовисько було невразливе. Над містом стояв моторошний шум, у якому змішалися гуркіт вибухів, стогони конаючих, придавлених уламками завалених будинків, ревіння моторів танків, які намагалися на граничній швидкості втекти від потвори.

Але загибель була неминучою. Чудовисько, мов таран, руйнувало на своєму шляху будинки і, діючи кількома щупальцями одночасно, блискавично вихоплювало серед руїн людей, які панічно розбігалися хто куди.

Надвечір усе скінчилось. Чудовисько здіймалося над містом, наче величезна чорна гора; здавалось, ще трохи, й низькі хмари зачепляться за його верхню частину.

Воно завмерло, прислухаючись до тих процесів, які відбувалися в його єстві. Відчуття буЛи приємними. Минула година, друга, і в ньому, виникло відчуття завершеності свого існування. Величезне тіло його легко, немов повітряна куля, піднялось у повітря. З кожною секундою швидкість його польоту зростала. Незабаром атмосфера планети лишилась далеко позаду, а швидкість польоту досягла кількох десятків кілометрів на секунду. І тоді Чудовисько відчуло, що мета його існування досягнута — воно стало Виходбм. Воно беззвучно вибухнуло в темній порожнечі космосу, розпавшись на мільйони дрібних зародків-спор, вкритих надміцною шкаралупою, яка надійно захищала від випромінювання. Зародки розлетілись у різних напрямках, щоб колись, можливо, через мільйони років, дати початок новому Створінню. Для цього конче потрібно було, щоб розумне життя на планеті було лихим і обмеженим, і тоді зародок, виконуючії закладену в ньому генетичну програму, зміг би вирости, зміцніти й сам стати Виходом.










Іван Кирій

СТО КЛЮЧІВ


1


Інспекторові карного розшуку старшому лейтенанту Вознюку останнім часом явно не щастило. Вже більше тижня він займався крадіжкою в школі (обікрадено фізичний кабінет) і ніяк не міг вийти на слід грабіжників, а тут ще одна прикрість (ех, бодай не згадувати!) — мало не з-під носа у. нього втік інший злодій.

А було це так. Вирішив він поїздити вночі по території свого району, побути біля обікраденої школи з пересувною міліцейською групою, щоб побачити, як і чим живуть нічні вулиці, проникнутись їх таємницями, дещо уявити. Сподівався: може, це підкаже йому шляхи пошуку злодіїв. До другої години ночі проїздила група без пригод, а о другій п’ятдесят по рації передали, що в промтоварному магазині по вулиці Будівельників спрацювала сигналізація. За кілька хвилин міліціонер-водій різко загальмував “оперативку” навпроти магазину, освітивши вхідні двері потужними фарами. Ще з машини Вознюк побачив, як за скляними дверима заметушилася чорна постать людини. “Злодій!” — майнуло в голові. Разом зі старшим групи він з пістолетом у руці кинувся до магазину. Але злодій виявився меткіший, перед самим носом у Вознюка вискочив з дверей і побіг щодуху, тримаючи в правій руці чорний портфель.

“Стій! Стій!” — гукнув утікачеві Вознюк. Відчувши, що його наздоганяють, злодій оглянувся й кинув Вознюкові під ноги портфель. Вознюк перечепився за нього і впав, боляче вдарившись грудьми об асфальт. Цих кількох секунд затримки вистачило злодієві, щоб завернути за ріг магазину, перетнути скверик і немов крізь землю провалитись. Поки викликали собаку, пішов дощ, і на цьому все закінчилось.

Вранці на оперативній нараді начальник відділу майор Лужний висловив Вознюкові своє невдоволення й звелів взяти на себе і цю справу.

— Зуміли проґавити злодія — зумійте його й знайти! — заявив категорично.

Не уявляючи поки що, як це можна практично зробити, Вознюк рвучко встав зі свого місця й голосно сказав:

— Слухаю, товаришу майор!

Він усвідомлював свою вину і добре розумів начальника. У місті серед білого дня вчинено кілька квартирних крадіжок, обікрадено школу в їхньому районі, злодіїв і досі не знайдено, а тут така нагода… Може, це якраз і був той злодій, який вчинив усі ці крадіжки…

Одне слово, було від чого переживати Вознюкові.

Переживав разом з Вознюком і лейтенант Коваленко, з яким вони дружили, сиділи в одному кабінеті й розплутали не одну складну справу. Однак, будучи завжди оптимістом, Коваленко тут же заспокоїв товариша:

— Не журись, удвох будемо вести цю справу, я тобі допомагатиму. Як казав бравий Швейк — ще ніколи так не було, щоб ніяк не було, якось воно та буде.

Справді — якось, бо у Вознюка, крім портфеля злодія, в якому знайшли сотню найрізноманітніших ключів від внутрішніх замків, та, крім слідів взуття у тамбурі магазину, більше. не було нічого, за що б можна зачепитися.

Правда, на ручці портфеля і кількох ключах експерти знайшли відбитки пальців злодія, але їх не виявилось у спецкартотеці, що засвідчувало: злодій ще не притягався до кримінальної відповідальності. Ні про що не говорили і сліди взуття злодія. Таких підошов черевиків сорок третього розміру у місті тисячі.

Але з чогось таки треба було починати, і на другий же день Вознюк почав з того, що перевірив схожість фотовідбитків підошов злодія з магазину на вулиці Будівельників і слідів, залишених у фізкабінеті двісті дванадцятої школи на вулиці Челюскінців. До школи злодій заліз через вікно першого поверху, взяв у фізкабінеті магнітофон, два фотоапарати, лінзи та японський транзистор завідуючого кабінетом і виліз теж через вікно. Особливо чіткі сліди підошов черевиків злодія лишились на широкому, пофарбованому білилом підвіконні, коли він стрибав додолу.

На превелику радість Вознюка відбитки тих і тих слідів були ідентичними, що підтвердила й експертиза, і він тепер знав, що фізкабінет школи і магазин обікрала одна людина.

Не менше зрадів цьому і лейтенант Коваленко. Невеличкий на зріст, але міцно збитий, весь ніби натоптаний, він жваво ходив по кабінету, і кругле, дбайливо виголене обличчя його аж сяяло від задоволення.

— А чого? — казав він тоненьким, схожим на жіночий, голосом. — Це вже, можна сказати, щось.

Худорлявий Вознюк скупо всміхнувся у недавно заведені чорні вуса.

— Рано радіти. Більше ж про злодія ми нічого не знаємо. Може, це був гастролер. Шукай тепер його по всьому Союзу, — і глянув на товариша блискучими чорними очима.

Коваленко поторкав товстими пальцями правої руки свого кирпатого носа:

— Одинаки-гастролери зараз не в моді. Наш це, міський злодій, до того ж недосвідчений, коли поліз у магазин із сигналізацією. Або п’яний. З двох одне.

Вознюк з сумнівом похитав головою.

— Так чи інакше, а роботи нам ще дуже багато.

2


Минуло кілька днів, а в справі “Сто ключів”, як назвав її Вознюк, нічого не прояснилося, хоч вони з лейтенантом Коваленком займались нею до втоми, іноді забуваючи й пообідати. Вони ще раз поговорили з продавцями магазину на вулиці Будівельників, цікавлячись, чи не запам’ятав хто з них якогось підозрілого покупця, з допомогою дільничних інспекторів перевірили тих, хто раніше судився за крадіжки. Але все даремно. Продавці нічого не^могли пригадати, а всі підозрювані мали незаперечне алібі.

Нічого нового не дало й повторне лабораторне дослідження ключів, частина з яких була фабричними.

Тоді Вознюк з Коваленком відвідали старих досвідчених “ключників”, яких у місті проживало п’ятеро і які вже давно “зав’язали”. Але, й ті їм не допомогли. Ніхто з них не міг визначити почерку майстра саморобних ключів (у кожного були свої учні), лише один зауважив, що робота груба і він би не хотів, щоб цей неук називав себе його учнем.

Отже, вся копітка робота Вознюка й Коваленка дорівнювала поки що нулю.

— Ех, був би в нас хоч приблизний портрет, — сказав Коваленко, крокуючи по кабінету із закладеними за спину рукавами. — Хоч би в профіль.

Вознюк тільки важко зітхнув. Женучись за злодієм, він бачив його лише в спину і запримітив, що той був високий, у джинсах, темній нейлоновій куртці (кольору не визначив) і в береті. Ще мав на потилиці довге волосся. Але ж це не прикмети! Вранці він перевдягнувся, підстригся, змінив берет на кепку чи капелюх — і купи його за карбованець двадцять.

Однак перші невдачі не розмагнітили інспекторів. Знову й знову будувались нові версії, складались нові плани, найрізноманітніші варіанти пошуків, не раз вони ставили себе на місце злодія. Вони знали, що наляканий злодій зараз пішов у глибоке підпілля, сховався, мов шкідливий хом’як у нору. їхнє ж завдання — знайти його, витягнути з тієї нори.

Знали вони також і те, що вдвох виконати це завдання їм буде нелегко, тому звернулись по допомогу до всіх дільничних інспекторів свого району, а ті в свою чергу провели роботу з дружинниками, двірниками, в жеках. Хтось щось підкаже, наштовхне на нову думку.

Крадіжка в школі і спроба пограбувати магазин тепер злилися в одну справу, і це, безперечно, полегшувало її розслідування, дозволяло висувати єдині версії, розмірковувати в одному напрямку. Вознюк, наприклад, після довгих роздумів висловив припущення, що злодієм, який обікрав фізкабінет, міг бути хтось із недавніх випускників цієї ж двісті дванадцятої школи.

— Чому ти так думаєш? — поцікавився Коваленко.

— Пояснюю, — жваво відказав Вознюк. — Перше. Злодій добре знав, як можна легко відкрити вікно знадвору, бо шпінгалети в ньому були слабенькі, ледве тримались. Друге. Знав він і де що лежить, бо взяв речі безпомилково. І третє. Той, що втік від мене — юнак років вісімнадцяти-дев’ятнадцяти. Я припускаю таке: він потрапив під чийсь вплив, заборгував йому гроші й вирішив їх роздобути в такий спосіб.

— А ключі? Де він міг узяти стільки ключів? — перебив його Коваленко.

— Логічне запитання, — кивнув Вознюк. — Я думав і над цим. Міг роздобути сам, це не так складно, але ймовірніше ними його забезпечив той чи ті, під чий вплив він потрапив.

— Отже, виходить — за ним хтось стоїть? — перепитав Коваленко.

— Атож, — замислено розгладив свої вуса Вознюк. — Направляє його, а сам ховається в тінь. Таких випадків буває немало, сам знаєш.

— Та знаю, — зітхнув Коваленко. — Псують юнаків, затягують, паразити, в болото. — І тут же перепитав Вознюка: — А не було там, у школі, ще одного злодія? Як же він міг сам донести стільки речей?

Вознюк усміхнувся.

— А він їх склав у рюкзак, начепив на плечі й спокійно вистрибнув у вікно. Тому й сліди підошов на підвіконні виразні лишилися. Від ваги.

Припущення Вознюка видалося Коваленку логічним, і він тут же виявив бажання поїхати до школи й поговорити з директором, учителями про те, хто з випускників двох минулих років де вчиться, працює, хто з них міг збочити, стати на шлях злодійства.

— Гаразд, — погодився Вознюк. — Поїдь, тільки, сам знаєш, поговори делікатно, щоб це не стало образою для школи.

Коваленко запевнив, що все буде якнайделікатніше.

— Зараз же подзвоню в школу, домовлюсь про зустріч і поїду, — загорівся він. Лейтенант був з тих людей, які не відкладали на завтра того, що можна зробити сьогодні.

Та не встиг простягнути руку до телефону на столі, як той голосно задзвонив. Коваленко взяв трубку.

— Слухаю. Ні, це не Вознюк. Зараз попрошу, — і подав трубку Вознюкові. — Тебе.

Говорив Вознюк недовго, вимовив у трубку лише три слова: “Гаразд. Добре. Дякую”, але з виразу його обличчя Коваленко зрозумів: дзвінок цей приніс товаришеві радість.

І не помилився. Вознюкові подзвонили з комісійного магазину на вулиці Суворова: їм здали на термінову продажу японський транзисторний приймач, схожий за прикметами на той, що вкрадено в школі. Вознюк на другий же день після крадіжки попередив усі комісійні магазини міста про можливість здачі крадених речей і попросив негайно повідомити його про їх появу.

— Отже, перша ластівка є, — тепер уже вголос радів він. — Ти, мабуть, до школи не їдь, — звернувся до Коваленка. — З’ясуємо з транзистором — тоді побачимо. А я — в магазин, подзвоню тобі звідти.

— Хто здав? — поцікавився Коваленко.

— Юнак, схоже — студент. Років вісімнадцяти. Є прізвище, адреса. Так що… Одним словом — я поїхав у магазин. — Вознюк за звичкою обсмикнув на собі мундир, поправив кашкет на голові.

— Гадаєш, злодій сам приніс транзистор? — далеко не оптимістичним голосом запитав Вознюка оптиміст Коваленко.

— Звичайно ні, але спитаємо того, хто приніс, де взяв, — бадьоро відповів Вознюк. Настрій у нього помітно поліпшився.

— Скаже — купив у незнайомого на вулиці, а тепер треба гроші — здав, — розмірковував Коваленко.

Але Вознюк не хотів здаватися.

— Нічого, є річ — знайдемо й того, хто її вкрав. Краще побажай мені ні пуху ні пера.

— Бажаю.

— Іди під три чорти! — весело мовив Вознюк і рушив до дверей.

3


Переодягнувшись дома в цивільне (було якраз по дорозі), Вознюк прийшов у комісійний магазин на вулиці Суворова після обідньої перерви. Транзистор, який йому показали, був саме той, що його вкрали у школі, в цьому можна не сумніватись, хоч і радіти було ще зарано. Не раз і в нього, і в товаришів по роботі траплялось так, що ниточка обривалась біля самого клубочка і доводилось усе починати спочатку.

Та Вознюк не став загадувати наперед, як воно складеться, а вмостився у старенькому кріслі в невеличкому кабінетику завідуючого магазином і став чекати приходу юнака, що здав транзистор. Він мав прийти по гроші, які йому пообіцяли виплатити в другій половині дня.

Минула година, друга, Вознюк перечитав усі газети, які лежали на столі в завідуючого, а юнак не з’являвся.

“Невже щось запідозрив? — подумав. — Догадався, що затримка з виплатою грошей — пастка”.

Хотів подзвонити Коваленку, але утримався — почне кепкувати.

Звівся з крісла, закурив, став ходити по кабінетику, мимоволі поглядаючи на годинник. Лаявся в думці: “Хай йому чорт, як повільно спливає час! Так завжди здається, коли чекаєш!”

Минула ще година. У кабінет якось несміливо зайшов завідуючий, молодий, але вже розповнілий чоловік, і винувато розвів руками:

— Ви знаєте — немає.

— Нічого — прийде, — заспокоїв і завідуючого й себе Вознюк.

І він таки нарешті прийшов. Як було домовлено, касирка одразу ж послала його до завідуючого, мовляв, касу вже знято, нехай він дозволить виплату.

— Чого ж ви так пізно прийшли? — запитав юнака завідуючий, коли той зайшов. — Не знаю, що з вами робити.

— Товаришу завідуючий, — став просити юнак, мнучи в руках приношену кролячу шапку. Був він височенький, худорлявий, в розхристаній нейлоновій куртці, з обвислою спортивною сумкою на плечі. — Студент я, на лекціях затримався… Дуже вас прошу — дозвольте…

— Вибачте, а що вас примусило здати транзистор на комісію, та ще й термінову? — втрутився в розмову Вознюк, що досі мовчки сидів у кутку кабінету. — Таку дефіцитну річ ви могли б продати з рук значно дорожче.

Юнак зам’явся, затупцював на місці, блимнув на завідуючого темними очима, немов питаючи: “А це ще хто такий? Чому він втручається в розмову?” Проте, мабуть, прийнявши Вознюка за працівника магазину, відповів:

— Матеріальна скрута… Я студент, живу з мамою… Вона часто нездужає… Ось і тепер захворіла… Треба гроші… А перепродувати я не вміто… Вирішив — краще через магазин… Чесно кажучи, мені й шкода було здавати… Такий транзистор… Але мама… — І він важко зітхнув.

Вознюк встав з крісла, підійшов до юнака.

— Яз карного розшуку, старший лейтенант Вознюк, — відрекомендувався. — Скажіть, будь ласка, чи давно у вас цей транзистор?

Почувши, що має справу з працівником міліції, юнак розгубився. Худорляве обличчя його зблідло, пелюстки ніздрів трохи довгуватого носа нервово заворушилися.

— А, власне, що трапилось? Яке це має значення? — тихо запитав він.

— Не хвилюйтесь, — заспокоїв його Вознюк. — Річ у тім, що зданий вами на комісію транзистор — крадений. Де ви його взяли?

Для юнака це вочевидь було несподіванкою, сірі очі його округлились і немов заскляніли.

— Як… крадений? — прошепотів.

— А ось так, — відказав Вознюк і, розповівши про крадіжку в школі, вирішив перейти з юнаком на ти, що, знав з практики, викликає в таких, як він, більшу відвертість. — Ти, до речі, в ній не вчився?

— Я-а? Ні, — заперечливо-злякано похитав головою юнак. — Але… Ви що, мене підозрюєте? — Він ще дужче зблід і часто-часто закліпав довгими віями.

З того, як хлопчина був щиро розгублений, довірливо дивився то на завідуючого магазином, то на Вознюка, Вознюк зрозумів — до крадіжки в школі він непричетний, але відповів дипломатично:

— Буду радий помилитись і охоче вислухаю, як до тебе потрапив транзистор, Василю! Здається, так тебе звати?

— Так, Василь Семибрат, — закивав головою юнак і тут же, насупивши ґусті чорні брови, ніби сам себе запитав: — Невже це він?. Невже це він?

— Ти когось згадуєш, Василю? — спокійно, щоб не видатись настирливим, поцікавився Вознюк.

Василь Семибрат зітхнув на повні груди, провів долонею по обличчю, немов хотів щось зітерти з нього.

— Розумієте, тут така справа, — заговорив тихо, дивлячись у підлогу. — Хоч мені й не віриться, але… мушу сказати… Цей транзистор я недавно купив у свого однокурсника Віктора Каплуна. Він же сказав, що його попросив збути транзистор один п’яничка з їхнього будинку. Я спершу не хотів, бо не мав грошей, але Віктор наполіг, бери, мовляв, все одно він його за безцінь зажене. Я позичив грбшей і купив.

— За скільки ж? — поцікавився Вознюк.

— За сто карбованців, — не задумуючись відказав Василь і знову, ще з більшим обуренням, перепитав себе: — Невже це Віктор?

Вознюк пройшовся від столу до дверей, посміхнувся.

— Знайома ситуація. Ти купив у Віктора, а Віктора попросив продати якийсь дядько.

Василь Семибрат насупився, схоже було — образився.

— Ви мені не вірите? Я кажу правду. Хоч зараз ходімо до Віктора, він підтвердить.

— Звичайно доведеться потурбувати твого друга, — сказав Вознюк. — Де він зараз може бути?

— Дома, напевне, — стенув плечима Василь.

— Ти йому казав про те, що здав транзистор на комісію?

— Ні… Незручно якось… Тільки купив і… Ще подумає — баришник я…

“Схоже, хлопець таки чесний”, — відзначив подумки Вознюк і звернувся до Василя:

— Називай адресу свого приятеля і йди додому. Я з ним побалакаю сам. Ти ж про нашу розмову — нікому. При потребі ми тебе викличемо.

Записавши адресу Віктора Каплуна, Вознюк відпустив Василя додому й зателефонував Коваленку:

— Вхопився за кінчик ниточки, зараз піду по ній, — повідомив і коротко змалював ситуацію.

— Ха-ха-ха! — прозвучало в трубці Коваленкове. — А той шкет скаже — купив у під’їзді в незнайомого — і кінці в воду. Ненадійна твоя ниточка, обірветься.

— Не каркай, — відказав йому Вознюк. — Ти сьогодні просто не в настрої. Коли мною цікавитиметься начальство, скажи, де я, і побажай мені успіху.

— Бажаю, — проспівало в трубці. — І підкрути вуса! Кажуть, це помагає.

4


Однокурсник Василя Семибрата Віктор Каплун, невеличкий на зріст, смаглявочолий, бистроокий, на відміну від свого товариша виявився хлопцем костричкуватим. Коли Вознюк запитав у нього, якого дідька транзистор він продав Василеві, відказав задерикувато:

— Ніякого я дядька не знаю. Транзистор мій, мені потрібні були гроші, і я продав. Хіба що, не можна?

Вознюк посміхнувся з його наївності й запитав:

— Навіщо ж тоді було вигадувати історію з дядьком, брехати Василеві?

Каплун знітився, зам’явся.

— Просто… було незручно казати, що мені потрібні гроші… Я й вигадав… дядька…

Тоді Вознюк запитав, звідки у Каплуна транзистор.

— Подарували товариші на день народження, — уникаючи Вознюкового погляду, відказав той. — Склалися і купили.

— І тобі не шкода було продавати подарунок друзів?

Очі Каплуна забігали швидко-швидко, сюди-туди, мов човники в ткацькому верстаті. Він не знав, на чому їх зупинити.

— А як треба гроші… — видушив нарешті із себе глухо.

Вознюк зміряв його суворим поглядом і цього разу твердо сказав:

— Ось що, Каплун. Годі брехати. У тебе це не виходить. Кажи правду, інакше я затримаю тебе як злодія. Ти продав Семибратові крадений транзистор. А за це, сам знаєш, по голівці не гладять.

Каплун хвилину чи дві нічого не міг сказати, лише кліпав віями й злякано водив очима.

— Крадений? — перепитав нарешті.

— Так, крадений, — пильно дивлячись на хлопця, Вознюк розповів про крадіжку в школі.

Каплун після цього якось зразу зів’яв, де й поділась його колишня задерикуватість.

— Я про це нічого не знав, — став гарячково пояснювати. — Він мене попросив продати… Пообіцяв за це двадцять карбованців… Я й продав… Василеві…

— Хто він? Адреса? — зажадав Вознюк.

— Ми з ним живемо в одному під’їзді… Квартира сто друга… Він… ну, теє… любить випити… Його недавно дружина покинула, — став плутано пояснювати Каплун. — Прізвища я не знаю… Лише звати… дядько Сергій.

— Гаразд, — перебив його Вознюк. — І надалі зарубай собі на носі — міліції треба завжди казати правду. Більше тобі нічого не доручав продати цей дядько?

— Нічого.

З Каплуном було все ясно. Тепер треба поспішати до поки що загадкового дядька Сергія. Що скаже він?

5


— Ну як? Правда, фрукт? — звернувся Коваленко до Вознюка, як тільки з кабінету вийшов “дядько Сергій”, Шуровський Сергій Іванович, якого вони щойно вдвох допитували.

— Фрукт, та ще й який! — погодився Вознюк, розгладжуючи вуса.

Коваленко пройшовся по кабінету у звичній своїй позі, заклавши руки за спину.

— Що будемо робити? — запитав і тут же сам собі відповів: — Доведеться відпустити. Він твердитиме одне й те ж, а ми його казочки нічим не спростуємо. Кепські наші справи.

Вознюк мовчав, обдумуючи ситуацію, в якій вони опинились.

А ситуація ускладнювалась. Здавалось, кінець був близьким і ось маєш — усе поламалось. Шуровський, якого вони вчора затримали по підозрі в причетності до крадіжки в школі, показав, що справді попросив хлопчину із свого під’їзду — Васька — продати транзистор. Тижнів два тому він знайшов його у сквері на сусідній вулиці. Ішов годині о десятій вечора тудою й натрапив на бійку. Билися троє. Старі чи молоді — не розібрав. Побачивши його — кинулись у кущі, тільки гілля затріщало. Він, Шуровський, пішов собі доріжкою далі, не звернувши на це уваги. Аж раптом неподалік від місця бійки почув тиху музику. Зупинився, прислухався. Роззирнувся — й побачив на клумбі транзистор. Лежав боком і грав. Хотів іти далі, бо догадався — транзистор тих, що билися. Але ж їх і слід прохолов. І перехожих на той час — жодного. Він постояв, постояв і вирішив забрати транзистор. Не пропадати ж такій цінній речі. Все одно хтось би забрав. Коли б він знав, що крадений, звісна річ, не брав би. А так узяв, щоб продати, бо грошей, у нього завжди чортма, випити він, не секрет, любить. За це його й дружина, нехай товаришам із міліції буде відомо, кинула.

От і вся історія. Буденна й проста, цілком реальна. Як у неї не повіриш? І ніяких компрометуючих даних проти Шуровського немає. Перед тим, як викликати його у відділення, Вознюк і Коваленко поговорили з дільничним іспектором. Той охарактеризував його, як тихого п’яничку. Ніхто в будинку на нього не скаржився, дружина теж. Ні в яких підозрілих справах не замішаний. Працював у фірмі “Побут” слюсарем, звільнили за п’янку. Тепер підсобним робітником на ринку. Ні до чого не підкопаєшся.

— Відпустити найлегше, — відказав нарешті Вознюк Коваленку. — А далі що? Лужний уже цікавився, до речі, як. у нас ідуть справи.

— Будемо шукати нових шляхів, — шумно зітхнув Коваленко, зупинившись біля вікна, за яким уже вечоріло.

— А мені здається, Шуровський уміло бреше. — Вознюк і собі встав із-за столу, пройшовся до дверей і назад. — Вигадав казочку, прикинувся наївним, мовляв, п’яничка я, що з мене взяти.

— Що ж ти пропонуєш? — поцікавився Коваленко.

— Пропозиція буде така, — рішуче сказав Вознюк. — Нехай він побуде у нас, а нам треба за всяку ціну дізнатись, чи немає в цього типа Шуровського близького знайомого, точніше спільника, компаньйона, з яким він працює. Або — котрий на нього працює. Шуровський довго слюсарював у “Побуті”, майже щодня бував на квартирах у справі ремонту кранів, батарей, труб. Користуючись довірливістю мешканців, міг підібрати ключі від дверей і тепер, коли минув час і він пішов з фірми, вирішив зайнятись другим ремеслом, знайшовши собі надійного спільника. Логічно?

— Логічно, — погодився Коваленко. — Хоч не зовсім. У школу злодій заліз через вікно, і сліди на підвіконні лише його. Від тебе втік лише один, слідів другого ніде не виявлено.

— А може, він стояв десь оддалік, був на сторожі? — висловлював своє припущення Вознюк далі.

Коваленко посидів якусь хвилину зосереджено.

— Гаразд, приймається така пропозиція, — подивився на Вознюка допитливо. — А в деталях?

— У деталях ось як, — поставив на чистому аркуші паперу одиницю Вознюк. — Сьогодні ж я розпитую про можливого спільника Шуровського у Віктора Каплуна, а ти, — поставив двійку, — з допомогою дільничного з’ясовуєш, де зараз живе дружина Шуровського і розпитуєш про це в неї. Увечері ж зустрічаємось тут і підсумовуємо добуте.

— Товаришу старший лейтенант Вознюк, ви геній! — вийшов із-за столу Коваленко. — Дозвольте потиснути вашу руку.

— Перестань блазнювати! — напустив на себе серйозність Вознюк. — Скажеш гоп, як перескочиш.

Він не ображався на товариша за кпини, бо знав — жартує. Чому б і працівникам карного розшуку іноді не пожартувати!

6


Як і домовились — вони зустрілися ввечері. Але обидва були невдоволені, бо обом їм не пощастило. Віктор Каплун розповів Вознюкові, що разів зо два бачив з Шуро’вським високого чубатого хлопця, але який він із себе — не міг пригадати, бо бачив поспіхом, на відстані. Коваленко ж лише довідався, де живе колишня дружина Шуровського — у своєї матері, на протилежному кінці міста, — але самої її не застав, поїхала на кілька днів у гості до тітки в село.

— Що ж у нас є? — підсумував Вознюк. — Високий чубатий хлопець? Це все одно, що побачити тінь на стіні. Скільки їх, таких високих і чубатих у місті?.. — Він безнадійно махнув рукою.

Та оптиміст Коваленко не хотів здаватись.

— Стривай, стривай! Ще ж у нас у запасі дружина Шуровського! Коли той високий чубатий був у них дома, вона обов’язково бачила його, тож пригадає, який він. Завтра я до неї їду!

— А чого це ти? — здивувався Вознюк. — Я веду розслідування, я й поїду!

— А я тобі допомагаю, — парирував Коваленко. — Взагалі ж — це наша спільна справа і ніяких заперечень, їду я. Зараз же — гайда по домівках відпочивати! — І, взявши Вознюка під руку, повів його до дверей.

…Кажуть — кожній невдачі приходить колись кінець. Настав він нарешті і для Вознюка з Коваленком. Через день Коваленко зустрівся з колишньою дружиною Шуровського, яка не тільки підтвердила, що високий чубатий юнак був у них дома, а й у деталях пригадала, який він із себе. Худий, носатий. Очі великі, круглі. Нижня губа повніша від верхньої, ніби вивернута. Над верхньою губою ріденькі руді вусики. Вуха відстовбурчені. Брови густі, трохи зрослися на переніссі.

З такої детальної розповіді художнику було неважко зробити портрет і вдосконалити його за допомогою фоторобота.

— Схожий, — сказала колишня дружина Шуровського, дебела, тілиста жінка з першими ознаками старості на обличчі, коли їй показали фотопортрет.

— Спасибі вам, Ганно Степанівно, — подякував Коваленко. — Ви нам дуже допомогли. Вибачте за турботу.

— Яка там допомога, — махнула рукою жінка, — коли ні прізвища, ні імені того патланя не знаю. Весь час називав його мій благовірний — синок. А мені, коли вперше привів, сказав: напарник з роботи. Напарники, трясця їхній матері!

Відпустивши жінку, Вознюк з Коваленком вирішили негайно ж поїхати у фірму “Побут”, де колись працював Шуровський, і поцікавитись особою “патлатого”, показати там його фото. Якщо ж такого у фірмі немає — розіслати фотографії у всі відділення міської міліції, паспортистам і ждати наслідків пошуку.

Через годину вони знали, що такий “патлатий” у фірмі “Побут” ніколи не працював.

Отже, залишався другий варіант.

7


Перше, що він побачив, переступивши поріг кабінету, це — свій, бувалий, у бувальцях, портфель на столі, якого кинув тієї пам’ятної ночі міліціонерові під ноги, тікаючи з магазину. Як додумався до цього — не знає і досі, а тільки виручив тоді його портфель. “Тепер уже, мабуть, ніщо не виручить”, — майнуло в голові.

— Упізнаєш? — запитав його із-за столу молодий чорновусий старший лейтенант, кивнувши на портфель.

Ще коли його везли сюди, у міліцію, він вирішив зізнатись у всьому, всі крадіжки взяти на себе, знав — одному менше дають. А ще тому, що боявся шефа, той погрожував: коли викаже, під землею знайде і вб’є. Тож і не забарився з відповіддю.

— Упізнаю, — витиснув із себе тихо, відкинувши з лоба давно не стриженого чуба.

— А мене? — випростався за столом старший лейтенант, немовби для того, щоб він краще його роздивився.

Знітився, стенув сутулими плечима.

— Вперше вас бачу.

— Сідай, — показав старший лейтенант рукою на стілець навпроти, — і будьмо знайомі: інспектор карного розшуку Вознюк, від якого ти втік уночі двадцятого жовтня біля промтоварного магазину на вулиці Будівельників.

— Приємне знайомство, еге ж? — втрутився в розмову товстий, повнощокий лейтенант із-за другого столу під стіною, лукаво підморгнувши до нього. І продовжував далі: — А моє прізвище Коваленко. Ми разом шукали тебе. І, як бачиш, знайшли.

Він не знав, що їм обом відказати на це, і промовчав. Лише про Вознюка подумав: “Ти диви, той, що за мйою гнався. От так штука”.

Тим часом Вознюк звернувся до нього знову:

— То як, сам усе розкажеш, чи ставити запитання?

Відказав після паузи:

— Краще питайте.

— Добре, — погодився Вознюк. — Але говорити тільки правду. За брехливі свідчення відповідатимеш згідно із статтею кримінального кодексу. Отже — запитання перше. Хто твій напарник, його прізвище й адреса?

Одвів очі вбік, щоб не зустрітися з поглядом Вознюка, який, здавалось, пронизував його.

— У мене немає напарника.

— Значить, магазин збирався обікрасти сам?

— Сам.

— Як?

— Відімкнути двері ключем.

— Звідки в тебе стільки ключів?

— Деякі знайшов, деякі вкрав, а більшість зробив.

— Тобто виготовив копії?

— Так.

— З яких же оригіналів?

— Брав у магазинах господарчих товарів подивитися замок, непомітно знімав мірку з одного ключа І потім робив копію. Буваючи в квартирах по виклику з нашої контори, газову плиту там “ремонтувати, чи ще щось, теж непомітно від господарів знімав відбитки їхніх ключів.

— Щоб потім обікрасти квартиру?

— Звичайно. Навіщо ж іще?







— І тобі не страшно було красти одному? А якби на той час хтось із господарів повернувся додому?

Усміхнувся, так само дивлячись убік.

— А я йшов у ті квартири, господарі яких виїжджали з міста на тривалий час.

— Як же ти знав про це?

— По заявках у нашу контору, щоб відключили газ з такого числа по таке.

— Ясно. Тепер про магазин. Як збирався його обікрасти?

— Був у ньому не раз, приміряв кілька ключів. Один наче підходив. Я й вирішив спробувати.

— Але не вийшло…

— Не вийшла. Ключ застряв у замку. Ледве витягнув. Та й був п’яний. Випив для сміливості.

— Проте втікав ти — не схоже на п’яного.

— Страх підганяв, де й сила взялась.

— Недарма кажуть — у страху великі очі, — докинув Коваленко.

— А де ти дівся тоді, що ми не змогли тебе знайти? — поцікавився Вознюк.

Знову ледь помітно усміхнувся.

— Пощастило мені тоді. Якби не дощ, знайшли б. Собака привів би. За сквериком, — може, бачили? — будинок зводять. Так я в каналізаційну трубу заліз і пролежав у ній до світанку.

— Справді, тобі тоді пощастило, — погодився Вознюк. — Але, як бачиш, ненадовго. Тепер про школу. Фізкабінет теж сам обікрав?

— Сам. Був колись там по роботі, придивився й… вирішив…

— І всі вкрадені речі уже, звичайно, продав?

— Продав.

— Кому — не знаєш і гроші вже прогуляв?

— Так.

— Тоді, може, хоч пригадаєш, кому й за скільки продав оцей транзистор? — Вознюк поставив на стіл украдений у школі транзистор.

З виразу обличчя було видно, що хлопець одразу впізнав його, на якусь частку секунди розгубився, але тут же взяв себе в руки й відказав:

— Якомусь хлопцеві біля кінотеатру “Аврора” за сімдесят карбованців, здається.

Вознюк уперше за час допиту скупо посміхнувся й погладив вуса. Він уже давно зрозумів, що цей довготелесий патлань бреше, свідомо бере все на себе, викручується, когось приховуючи, й вирішив нарешті приперти його до стінки.

— Дивно, — сказав. — А Шуровський одержав за цей же транзистор вісімдесят.

Почувши про Шуровського, він аж рота розкрив від несподіванки, немов збирався крикнути, але тієї ж миті оговтався.

— Не розумію, про що вц говорите.

— Про Шуровського Сергія Івановича, який називав тебе своїм напарником по роботі, — спокійно пояснив Вознюк. — Мабуть, недаремно так називав?

— Ніякого Шуровського я не знаю.

— І дружини його, Ганни Степанівни, теж?

— Теж.

— Негоже забувати добрих знайомих, у яких обідав, чарку пив. А вони про тебе згадують.

— Кажу ж вам — ніяких Шуровських я не знаю.

— Гаразд, нехай буде так, — погодився Вознюк, — А тепер розкажи — скільки обікрав квартир, де, коли і як?

Помовчавши, став розповідати.

8


Того, ж дня Вознюк з Коваленком викликали Шуровського.

— Сідайте, Сергію Івановичу, — запросив його Вознюк. — Знову довелося вас потурбувати з приводу транзистора.

— Що, може, спіймали злодіїв? — удавано щиро поцікавився той.

— Ви вгадали, — підтвердив Вознюк. — І треба дещо уточнити.

— От і добре, що спіймали… А я… якщо зможу чимось допомогти… будь ласка, — відказав Шуровський.

— Треба, щоб змогли, Сергію Івановичу, — провадив далі Вознюк, — бо ми з лейтенантом, — кивнув на Коваленка, — ніяк не збагнемо, як то двоє людей продали одну й ту саму річ різним покупцям.

Шуровський часто-часто закліпав побляклими віями, засовався на стільці, ніби йому щось муляло.

— Вибачте, я не розумію…

— От і ми не розуміємо, — розвів руками Вознюк. — Минулого разу ви нам розповіли, що знайшли транзистор у сквері, забрали його й потім продали. А злодій, якого ми затримали, твердить, що цей же транзистор він продав незнайомому хлопцеві біля кінотеатру “Аврора” за сімдесят карбованців.

Шуровського ніби хто голкою штрикнув. Він аж підскочив на стільці і, бризкаючи слиною, закричав:

— Ах сволота! Хотів би я його побачити!

— Прошу, це ми зараз влаштуємо. — Вознюк подав знак Коваленку.

Лейтенант вийшов і за хвилину завів у кабінет “патлатого”. Той, побачивши Шуровського, одвів очі вбік і закляк біля дверей.

— Так оце він, Сергію Івановичу, — звернувся до Шуровського Вознюк, — той юнак, що украв транзистор і запевняє нас, ніби продав його якомусь хлопцеві за сімдесят карбованців. Дивина, та й годі. Він продав, і ви продали… Давайте розберемось. — І звернувся до “патлатого”: — Ти знаєш цього чоловіка?

— Ні, ніколи не бачив, — заперечливо похитав той головою.

Вознюк перевів погляд на Шуровського.

— А ви його теж не знаєте?

— І знати не хочу! Це шантаж! Провокація! — закричав Шуровський, бризкаючи слиною.

Вознюк застережливо підняв руку.

— Тільки без емоцій, Сергію Івановичу. Зараз ми спробуємо все поставити на свої місця. Сідай, — показав “патлатому” на вільний стілець біля дверей, а сам і знову кивнув Коваленку.

Цього разу лейтенант Коваленко не вийшов з кабінету, а лише прочинив двері й покликав когось з коридора.

До кабінету несміливо зайшла колишня дружина і Шуровського.

— Ганно Степанівно, — звернувся до неї Вознюк. — Ви знаєте цього юнака? — показав рукою на “патлатого”.

— Знаю, аякже. Він бував у нас… ось із ним, — кивнула жінка на Шуровського. — Випивали…

— Бреше! Бреше вона! Намовляє! — скипів Шуровський. — Це ви все підстроїли! Я буду скаржитись!

— Тихо! — владно наказав йому Вознюк і звернувся до “патлатого”: — Ганна Степанівна правду каже?

— Правду.

— Отже, із Шуровським ви знайомі?

— Так.

Першою, подякувавши, Вознюк відпустив Ганну Степанівну, а за нею Коваленко вивів “патлатого”.

На якусь мить у кабінеті запанувала тиша. Вознюк мовчки перекладав на столі папери, мовчав і Шуровський. Вознюк чвитримував цю паузу спеціально. Це була його психологічна пауза, у якій він мав перемогти.

Нарешті Шуровський не витримав, засовався на стільці, попросив дозволу закурити. Жадібно затягнувшись димом, звернувся до Вознюка:

— Значить, розповідати?

— Розповідайте, Сергію Івановичу, — відірвався од паперів Вознюк. — Самі ж бачите — діватись вам нікуди.

Шуровський знову кілька разів підряд затягнувся димом.

— Ваша правда, нікуди. Не знаю, що вам казав Валерій, але винен у всьому я. Я затягнув його в це діло, навчив, робити відбитки ключів, дізнаватись, хто надовго виїздив з міста, відмикати підробленими ключами квартири. Він крав, а я підстраховував. Він боявся мене, бо був винен мені велику суму грошей. Цим я його й шантажував. Але останній раз він проявив непослух, пішов на діло сам. Маю на увазі магазин на вулиці Будівельників. Я був тоді дуже п’яний, не пускав його. А він уперся, піду, мовляв, і край, щоб розрахуватися з вамг. Коли ж не явився до мене ні на другий день, ні на тре тій, я зрозумів, що засипався, і вирішив сплавити транзистор, свою долю з украденого в школі, щоб не лишилось речових доказів. Та й випити не було за що… От і вся історія, — закінчив він, припалюючи погаслу сигарету тремтячими руками.

— Невесела історія, Шуровський. — Вознюк підвівся з-за столу й підійшов до вікна, за яким уже сутеніло. — Зіпсували ви хлопцеві життя, собі. А що тому причина?

Шуровський не відповів, жадібно докурював сигарету.










Василь Котляр

ШУКАЙТЕ ЖІНКУ





КЛАУС


Страшенно ломило кістки, тиснуло в грудях. У кватирку вповзало вологе смогове повітря. Так, ніби мряку, що стіною стояла за вікном, густо замішали на бензині, мазуті й автоперегарі. Турчак застогнав, відкинув плед і звісив ноги з канапи. Чомусь не міг відірвати погляду від своїх ніг. Жовті, жилаві, з довгими кістлявими пальцями і здоровенними п’ятами. Товсті тромбофлебітні жили оперізували литки, наче вужі.

Так, сімдесят років — це не жарт. Він сидить у цій комірчині віч-на-віч зі своєю старістю, зі своїми болячками і страхом, який ніколи не вщухає.

Страх став його супутникам з дитинства. Турчак не йшов по життю сам, його вів страх. І в школі, коли біг з доносом на своїх товаришів, бо боявся, щоб не подумали погано про нього. І в перші дні війни, коли втік з окопів, бо боявся, щоб не вбило так, як убивало інших. І в полоні, коли пішов служити фашизму, щоб не померти від голоду й холоду, як помирали його товариші. І тоді, коли відправляв у Німеччину сестру Катерину, щоб не запідозрили його у нелояльності до “нового порядку”…

І навіть тоді, коли на його ногах виблискували хромові чоботи, стегна обтягувало мишасто-зелене галіфе, а в руці вигравав сталлю парабелум. Страх, страх, страх… Він сидів у кожній клітині Турчакового тіла. Тіло зістарилося, страх — ні.

Охкаючи й крекчучи, Турчак підвівся з канапи і підійшов до вікна. Зовсім поряд, за маревом мряки плюскотіла річка. Вона не подобалась Турчакові; брудна, каламутна, закута, в каміння. Але коли довго дивитися на воду, то в пам’яті може зринути плесо на Сулі, смарагдові вільхи, струнка лепеха в березі й широкі луки — свідки його далекого дитинства. Такого далекого, що, здавалось, воно вже не його, а когось іншого, кого він знав давно-давно. Так давно, що навіть забув, як того й звати. Здається, Пилип. Авжеж, Пилип. Бо й батька так звали — Пилип. На честь батька його й назвали. Та хіба ж може Пилип зватися Клаусом? А він, Турчак, Клаус, він давно вже не Пилип.

У двері постукали. По Турчаковому тілу побігли міріади мурашок, конвульсивно затіпались руки, на потилиці виступив густий липкий піт. Така реакція на стук у двері була в нього завжди. І Турчак не міг її здолати: він усе життя боявся стуку в двері. Ні, не все життя. Вперше це сталося в сорок другому. В Канавах (так звалося невеличке село над Удаєм) селяни в клубі урочисто відзначали День Червоної Армії. Прийшли з прапорами, портретами Леніна, Ворошилова, Сталіна. Повісили гасло: “Хай живе непереможна Червона Армія!” У Турчака й досі те гасло перед очима. Коли він прибув у Канави зі своїм загоном, людей ніде не видно було, а на клубі вогнищем горіло гасло.

За наказом гауптмана Мольтке всю чоловічу стать зганяли до клубу, а жіночу вбивали на місці. Турчак ішов від хати до хати і вбивав. У одній хаті нікого не було. З сарая долинув плач. Турчак кинувся в сарай. Пусто. З-під ляди в льох почувся зойк. Він відкинув ляду. В неглибокому льосі сиділа жінка з дівчинкою на руках. Поруч тулився хлопчик. Погляди Турчака і жінки зустрілися. Налиті слізьми очі матері благали: не’вбивай. Вона підняла дівчинку на руках і почала вилазити. Турчак стояв над льохом. Жінка поклала немовля на землю, подала руку хлопчикові. Разом вони вилізли з льоху. Турчак рвонув хлопчика за руку і викинув на подвір’я. Жінка впала навколішки. Він вистрелив їй у схилену голову. Дівчинка заплакала. Другий постріл Турчака обірвав той плач: І в цей час Турчак відчув удар в спину. Він ряучко обернувся. У дверях стояло хлоп’я з сапою в руках. Губи малого скривилися, з очей лилися сльози. Він ще раз замахнувся сапою, але опустити її не встиг: Турчак тричі вдарив пострілами в груди. Хлоп’я випустило сапу, з якимсь подивом глянуло на Турчака і впало, наче зрубана шаблею квітка. Турчак переступив через хлопчика і побіг на сусіднє подвір’я. Потім палили чоловіків у клубі. Потім обідали і гауптман Мольтке виголошував тост за “новий порядок” і його солдатів, за таких лицарів, як Пилип Турчак.

Вночі в кімнату, де спав п’яний Турчак, постукали. Його підкинуло. Сидів на ліжку, оповитий густою темрявою. Спросоння не міг збагнути, де він і що з ним. Постукали ще. Турчакові здалося, що за дверима стоять троє: командир з ‘великою червоною зіркою на рукаві і два чекісти із СМЕРШу.[1 - СМЕРШ (скорочення від “Смерть шпигунам”) — назва радянської воєнної контррозвідки в 1943–1945 роках.] І тоді вперше поповзли мурашки по всьому тілу, затіпались руки і потилиця вкрилась липким потом. У темряві маячило обличчя хлопчика з сапою, прострелена голова жінки, лунав плач немовляти і палахкотів вогонь, у якому горіли люди. Турчак завив, заскреготав зубами.

— Що з вами, пане обершарфюрере? — почулося від дверей. — Гауптман просить до себе.

Турчак знесилено впав на ліжку. І потім усе життя його тіпало, коли чув стукіт у двері.

І ось знову стукають. Хто? Він. навіть господарці квартири заборонив стукати в двері.

— Гер Клаус, дозвольте? — почув Турчак хрипкий чоловічий голос.

Важко зітхнув і опустився на стілець.

— Будь ласка, прошу, — голосно вигукнув.

На порозі стояв огрядний довгоносий чоловік. На червоній лисині лежало прилизане тоненьке пасмо пофарбованого волосся. Турчак десь уже бачив це обличчя, але коли й де?

Гість сів, поклав капелюха на стіл, і, хитро посміхнувшись, кинув:

— Ніяк не впізнаєте, Клаус? Не дивно: роки, роки… Це скільки минуло? Ого! Майже сорок. Майже стільки, по скільки нам було під час першої зустрічі… Ну?.. Ну, шарфюрере?..

Турчак знову відчув свою вологу потилицю.

— Гауптман Мольтке?..

— О, у вас ще добра пам’ять, Клаусе, а ви залізли в цю нору і забули про великі діла.

“Чого він тут? — билося в мозку Турчака. — Як знайшов? Хто він тепер?”

Інтуїція підказувала йому, що насувається щось небезпечне. А може, навпаки? Може, він ще комусь згодиться і знову, як колись, матиме гроші, комфорт? Він був непоганим спеціалістом по дрібних провокаціях, консультантом по терору. О, тоді він купався в розкошах. Та настали інші часи. Його господарі дедалі частіше давали завдання, які він не міг виконувати. їх цікавила обробка рядянських людей в антирадянському дусі, вербування ідеологічних агентів, робота в бюро радіостанції “Свобода”, компрометація мирних акцій Радянського уряду… Цього Турчак не вмів. У нього не було ні знань, ні хисту, а підходити до радянських людей (спеціалістів чи туристів) він просто боявся. Боявся, як усе своє життя. І про нього забули. Комфорт закінчився, почалося животіння.

— Чим можу служити? — схилився він до Мольтке.

— Тим, чим і служили, Клаусе, — випустив той цівку диму. — Пострілів було три…

— …з одного ствола, — механічно проказав Турчак і мимоволі підвівся.

Це був пароль на явку. Дуже давній пароль. Він одержав його, коли в сорок п’ятому давав підписку про роботу на американську розвідку. Давав з радістю, бо інакше його б видали радянській адміністрації як колишнього військовополоненого. А Турчак знав, що на нього чекає за криваві справи. Йому сказали, що він має повністю підкорятись людям, які скажуть йому цей пароль, виконувати всі їхні накази, інакше матеріали про його службу в гітлерівських каральних органах потраплять до радянської контррозвідки. Минали роки, але до нього ніхто не приходив. Турчак після того давав ще не одну підписку, служив різним розвідкам, проте паролі були різні. І раптом: “пострілів було три…”

— Поїхали, — вже тоном наказу промовив Мольтке.

Біля невеличкого будиночка на одній з глухих вулиць машина зупинилась. Мольтке не по літах жваво вистрибнув з машини, кинувши через плече: “Йти поруч”. “Наче собаці”, — подумав Турчак і злякався ще дужче. Він відчував себе так, як у далекому сорок п’ятому, коли лаДен був робити що завгодно, аби тільки не опинитись у радянському трибуналі.

Клей, високий, худорлявий, невизначеного віку чоловік, переглядав якісь досьє з газетними вирізками, коли до його кабінету зайшов Мольтке.

— Він тут, — не привітавшись, доповів він.

— Чудово. — Клей закрив досьє і вийшов з-за столу. — Операція виключно важлива. Макс впритул наблизився до об’єкта. На це він, та й ми, витратили довгі роки. Але він нервується. Треба заспокоїти, зберегти важливого агента. Живе Макс легально, на своєму прізвищі, у нього в Росії сила родичів, в активних акціях участі не брав. Ніяких підозр, І ось перед завершенням операції нерви підводять.

— Постарів?

Клей осудливо глянув на Мольтке:

— Усі ми постаріли. У Макса добра школа. Він — реаліст. На початку… На самому початку його роботи на нього виходила Лілі. її засилала ще наша армійська розвідка. Лілі знала координати Макса, він — її. Років з десять-дванадцять тому Лілі не вийшла на зв’язок. Макс затаївся. Проте нічого не сталося. Лілі просто вийшла з гри. Час довів, що без допомоги радянської контррозвідки. Інакше б Макс уже не працював. Він вирішив, що Лілі померла. Судового процесу не було. Через деякий час Макса передали нам. Його включили в архіважливу акцію. Енергетика. Завдання передали через П’ятого. І коли до мети лишився якийсь крок, виникає тривога. І не лише в Макса. У мене теж. Зараз ми можемо ризикувати ким завгодно, але не Максом. Ось чому ми підняли всі наші архіви, щоб знайти людину, яка б знала Лілі в обличчя. Ось чому керівництво цією операцією ми доручаємо вам. Назвемо її просто “Спокій”. Лілі працювати пізно, якщо вона жива. Нам треба встановити точно, чи померла вона. А якщо не померла, то…

— Ясно, шеф, — вставив Мольтке. — Клаус знає Лілі. Як знаю її я. Або ви.

— Мені треба свідчення, що Лілі вже нема. Я не хочу, щоб там була хоч одна людина, яка б знала Макса.

— А П’ятий? До речі, він теж добре знає Лілі по службі в “Зонді”. Може, і йому доручити паралельно ліквідацію Лілі?

— Під його “дахом” така “яскрава” біографія, що він ніколи не розкриється. До того ж виходив на Макса лише раз, дуже давно. Кілька років цей агент. був нічиїм. Зараз його взяли “економісти”. Ним ризикувати не можна, він ще ой як згодиться. А от Лілі… — Клей налив коньяку, випив. — Хай заходить агент. Я ж вас у Союз не пошлю. Хіба що як зірветься у Клауса.

— Не жартуйте так жорстоко, шефе.

— Це не жарт, Мольтке. Втрата Клауса — це не втрата. Коли все складеться добре, він заспокоїть Макса. ї мене. А заради свого спокою я не зупинюсь і перед розлукою з вами. Хіба ви забули, як діє Бур? Ну, де ваш об’єкт?

Мольтке вибіг до зали і вмить повернувся з Турчаком.

— Клаусе, — почав Клей. — Ви чули пароль і знаєте, з ким маєте справу. Вашим шефом стає гер Мольтке. — Клей усміхнувся. — Здається, такий тандем уже існував? Пам’ятаєте, в селі Канави на Україні в сорок другому?

Турчак намагався ковтнути слину, але в горлі було сухо й терпко.

— Бачу, що пам’ятаєте, — вів далі Клей. — Це зараз для вас дуже важливо — загострити свою пам’ять. Від цього залежить ваше майбутнє. До речі, ви читаєте радянські газети?

Турчак знизав плечима, розвів руками, але сказати нічого не зміг. У мозку сотнями голок кололо слово “Канави, Канави, Канави”…

— Даремно, даремно… — Клей підійшов до столу, відкрив досьє і взяв звідти газетну вирізку. — “Радянська Україна”. Це головна газета на Україні. Ось тут. “Із залу суду”. Чекісти спіймали чоловіка, який майже сорок років тому розстрілював євреїв і вбив (ну, застрелив, звичайно) якусь активістку. І ви знаєте, що йому? Розстріл. І написано: “Вирок виконано”. До речі, вони пишуть, що ухвалу суду присутні зустріли оплесками. Я певен, що навіть під оплески земляків вам не захочеться помирати. Чи не так? Бачу, що вгадав.

У Турчака перед очима мерехтіли жовті кола, а голос Куіея долітав звідкілясь здаля:

— Тепер знову про пам’ять. Ви не забули перекладачки з команди “Зонд”. Здається, у вас з нею був навіть невеличкий роман? Не забули?

Турчак не забув. У команду “Зонд” його послало СД в сорок третьому. Там знову доля звела його з Мольтке. Це були спокійні дні. Команда не брала участі ні в боях, ні в акціях проти партизан. Вона дислокувалась на узліссі біля села Ковалівки. З фашистських розвідшкіл у Ковалівку засилали підготовлених для діяльності в частинах Радянської армії агентів. Вночі “Зонд” нападав на село, захоплював агента і німців, що були з ним, і забирали їх у ліс. Вся команда була одягнена в радянську військову форму. Агента “визволяли”, а німців допитували про дислокацію їхніх частин. Якщо агент виказував себе, його розстрілювали, а якщо не розкривався — переправляли далі. Перекладала допит німців русява симпатична дівчина. Називали її Лілі, хоча всі були певні, що то не справжнє ім’я. Турчак у “Зонді” грав роль радянського солдата, який хоче здатися фашистам. Перевірок таких було не так уже й багато, а тому всі “зондовці” здебільшого їли, пили, спали й розважались. Якось Турчак увечері зустрів Лілі на лісовій стежині. П’яненький був. Потягло на залицяння, після якого дві доби стогнав у лазаретній палаті. А на третю вибув із “Зонда”.

— Не забули? — повторив запитання Клея.

— Не забув.

— От і чудесно. — Клей підвівся і впритул підійшов до Турчака. — Зараз ця Лілі живе в Радянському Союзі. У неї інше ім’я, вона стала старшою на тридцять сім років, Але ви знайдете її і впізнаєте…

— Де?

— Там, на вашій рідній землі. Вам дадуть її координати. Правда, багаторічної давності. Але ви — її родич… Певно, брат. Так, брат. І ви знайдете свою сестру.

— Я сестру відправив у фатерлянд ще в сорок першому, — промимрив Турчак.

— Навіщо мені ваші родинні мемуари? І кому потрібна ваша сестра?! Виконаєте завдання — матимете великі гроші. Вибору нема. Не поїдете, звідси не вийдете. Поїдете— зробіть усе, щоб виконати цей наказ. Так от, знайдете свою “сестру”, колишню Лілі. її або її могилу. І повернетеся сюди. Деталі — у пана Мольтке. Шукайте цю жінку, Клаусе! Шукайте жінку!

У Турчака спітніли долоні. Він чекав на що завгодно, тільки не на це: виконувати завдання в Радянському Союзі, бути там, де й досі розстрілюють за колишні злочини…




ЧЕРВОНІ СЛІДОПИТИ


З відділу кадрів Вовку, Лесика й Галю просто виштовхали. Світлана Іванівна ще й нагримала:

— Це — кадри. А їм довідку давай, хто де робить та в кого орденів найбільше. Та й ніколи мені дурницями займатись.

— Ми — червоні слідопити! — вигукнув Вовка.

— Ми героїв шукаємо! — додала Галя.

-, Мбжна до вас, Світланочко? — почулося з порога.

— Прошу, прошу, Ілля Васильовичу, — обернулася жінка. — Щось хотіли?

— Довідку про місце роботи. Дружині в контору. Вирішили в житловий кооператив вступати.

— У вас же й заводська добра. Ілля Васильович розвів руками:

— Добра, це факт. Так дітвора ж приїздить: дочка з зятем і малечею. На більший життєвий простір тягне, — він усміхнувся. — А це що за клієнти до вас? — показав на дітей. — Вирішили влитися в клас робітничий? Ще рано, вчитись треба.

— О! — аж сплеснула в долоні Світлана Іванівна. — Дітки, Ілля Васильович — ветеран. Товариш Супруненко всю війну пройшов. І нагороди має. От вам якраз той, кого ви шукаєте.

— Облиште, Світлано! Який там ветеран. Як і всі мого віку.

— Ілля Васильовичу, — підійшла ближче Галя, — ви воювали з’фашистами?

Супруненко поклав руку на плече дівчинки:

— Воював… Як тебе звати?

— Галя.

— А мене Вовка.

— А мене Олександр, Лесь.

— Воював, діти, воював. Усі тоді воювали, бо час такий був суворий — війна, — Супруненко зітхнув.

— До нас у клас завтра приходьте, Ілля Васильовичу. На зліт піонерської дружини, — запросила Галя.

— Ні, ні, любі мої, ніколи мені… — відмовлявся Супруненко.

Але діти вже обступили його, питали домашню адресу, запевняли, що підуть до директора, щоб відпустив Супруненка на зліт.

— Ну що з вами зробиш! — здався Ілля Васильович. — Домовилися. Коли ярибути?

— Завтра після уроків, о тринадцятій годині. — Вовка дістав записник. — Значить, так. Ілля Васильович Супруненко, ветеран Великої Вітчизняної війни.

— Ну, ви ж орденоносець?

— Орденоносець, орденоносець… До зустрічі, — Ілля Васильович швидко вийшов.

— Яка людина! — захоплено промовила Світлана Іванівна. — Чула, Катю, як він сказав: “Дочка з зятем і малечею”? А то ж не його дочка. Одружився після війни на жінці з дитиною, і живуть як рідні. Війну пройшов, знає горе.




ТУРИСТ


Генерал саме дочитував шифровку про посилення охорони об’єкта, на якому днями мають відбутися надзвичайно важливі випробування, коли на порозі виросла кремезна постать полковника Соколова.

— Дозвольте, товаришу генерале?

— Заходь, заходь, Якове Івановичу. Сідай, будь ласка, — генерал постукав пальцем по шифровці. — Як міняються часи. Здається, зовсім недавно ми ганялися за озброєними бандитами, охороняли мости, електростанції, військові об’єкти, а тепер… Тепер ось наказ про особливу увагу до… технології випробувань на звичайному кисневому заводі. Шукають нове джерело теплової енергії.

У світі не вистачає тепла.

— І не лише як виду енергії, — вставив Соколов.

— Так, так. Отже, Якове Івановичу, на кисневому слід посилити роботу. Насамперед, думаю, треба зустрітися з працівниками, зайнятими по досліду, попередити про пильність. Буває, що знайомому похвалиться про свій успіх, а таємниця і вискочила. І обов’язково хай наші товариші зустрінуться з членами парткому, з комуністами.

— Я сам там побуваю.

— От і добре. І підготуйте додаткові пропозиції по кисневому. Потім доповісте.

— Слухаюсь, — підвівся Соколов.

— А що у вас?

— На підпис. Доповідна по справах розшуку колишніх карателів. Запросила Москва.

— Давайте, — генерал прочитав, хвилину сидів мовчки, потім сказав. — Майже сорок років минуло, а вони ще й досі сидять у шпаринах. У крові, з тавром народного прокляття, а живуть. — Він підписав доповідну, — У вас все?

— Ще одне. Від однієї західної групи відстав турист Оле Онсен.

— Хіба у нас були західні групи?

— Ні. Не повернувся в готель у Дніпрянську. А ми ж сусіди, то інформували й нас. Я доручив капітанові Таранцю тримати зв’язок з “Інтуристом” і Управлінням внутрішніх справ. Певен, що цей Онсен просто десь заблукав. А може, контрабанда чи… “любов”. Вони в цьому не дуже розбірливі…

— І все ж… — генерал підвівся. — І все ж нехай Таранень отримає максимум інформації від сусідів. І зв’яжеться з нашими “міжнародниками”.




ЗУСТРІЧ


П’ятий “Б” почував себе іменинником. Великий плакат повідомляв, що сьогодні червоні слідопити класу зустрінуться з ветераном Великої Вітчизняної війни, орденоносцем, робітником механічного заводу Іллею Васильовичем Сугіруненком.

Дивна річ отакі зустрічі. Ходить людина поруч з тобою, живе звичайним, буденним життям: у магазині купує хліб, їздить у тролейбусі, гуляє з онуками, грає в доміно, ходить на роботу. І нічого в ній немає особливого. Буває навіть вредною: ганяє з дерев, забороняє жбурляти камінці, бігати по газонах. А почне розповідати про війну, про себе, і дивуєшся просто: справжній герой, який стільки пережив!..

— Ідуть, ідуть! — заверещав Лесик.

— Чого репетуєш?! — сердито гукнув Вовка, хоч і самому кортіло крикнути. — Тихо! Скликай усіх до класу…

Коли Єупруненко зайшов, усі встали. Він ніяково усміхнувся і сказав:

— Сідайте, дітки, сідайте.

Пройшов до столу, сів. Поруч з ним сіла піонервожата Ліда.

Вовка вийшов до дошки й урочисто проголосив:

— Починаємо зустріч червоних слідопитів нашого класу з ветераном Великої Вітчизняної війни Іллею Васильовичем Супруненком.

— Усе про себе розкажіть, — попросила Галя.

— Що там про себе!.. — задумливо промовив Ілля Васильович. — Про себе я не буду. Я вам краще розповім про своїх бойових друзів, що геройськи воювали й загинули за ваше щасливе життя.

У класі запанувала тиша.

— Було це в сорок четвертому… — почав Супруненко. — Жорстокі тоді бої точилися. Нашу роту розтрощило артилерією. П’ятеро нас лишилось. Командир Сарадиєв, я, воронежець Іван Петров, сержант Миколайчук і медсестра Лі… — Ілля Васильович опустив очі потім глянув на Ліду, — і медсестра Ліда.

Супруненко обвів поглядом клас. Діти, не кліпаючи, дивилися на нього. Вовка і Лесик щось записували в товсті зошити.

— П’ятеро, дітки, лише п’ятеро… — говорив далі Ілля Васильович. — Аж тут — танкова атака. Сарадиєв наказав приготувати гранати. Залягли ми. Кулемети з танків б’ють, голови не підвести. Дивлюсь: два танки просто на йас суне. А навкруги — вогняне пекло! “До бою!” — скомандував Сарадиєв і першим кинув гранату. Ми — за ним. А танки повзуть, Тоді Миколайчук підвівся і кинувся з гранатами прямо на танк. Гранати вибухнули. Ціною свого життя сержант зупинив танк. Другий танк був уже зовсім поряд, коли Ваня Петров відповз і влучив гранатою в бензобак. Машину охопило полум’я. Ліда побачила, що осколком снаряда поранило командира, й побігла до нього. На півдорозі її скосила кулеметна черга. Від вибуху снаряда “загинув і Ваня, а командир був поранений вдруге. В голову. Коли я перев’язував Сарадиєва, він сказав: “Щасливий, що помираю поруч з такими героями”. І помер. Я поклав мертвого в окопі. І в цей час щось над головою вдарило, штовхнуло мене, притисло до землі, а перед очима червоні кола… Опритомнів я в госпіталі аж через кілька тижнів… Отакий був бій, дітки… Отакі були бійці…

— А як звали Сарадиєва? — запитав Лесик.

— І звання яке мав? — додав Вовка.

Супруненко наче не чув запитань. Він дививсь кудись удалину, в своє минуле. Потім повів головою, наче струшуючи давні й тяжкі спомини, і сказав тихої

— Звання у нього було капітан…

— А як звали? — не вгамовувався Лесик.

— Звали? Точно й не пам’ятаю. Ми називали його “товариш командир”, “товариш капітан”… Прізвище Сарадиєв. А звали… Звали, здається, Муслім…

“Капітан Муслім Сарадиєв”, — вивів у зошиті Лесик.


СЮРПРИЗ

Полковник Соколов дописував доповідну генералові, коли на порозі кабінету з’явився капітан Таранець. “Щось важливе приніс”, — відзначив Соколов, помітивши напругу в очах Таранця.

— Сідайте, — спокійно сказав Яків Іванович. — Слухаю.

— “Турист” не “заблукав”, товаришу полковнику, — намагаючись говорити не поспішаючи, почав Таранець. — Й зв’язався з дніпрянцями. Про те, що Онсен не повернувся в готель, повідомив не керівник їхньої групи, а перекладачка “Інтуристу”, якій впав в око кволий дідок Онсен. Вона ще дивувалася: навіщо в такому віці пускатися в далекі мандри. Коли ж поцікавилась у керівника групи, чому не видно Онсена, той лише усміхнувся: мовляв, не звертайте уваги, пішов прогулятись, знайдеться, наздожене…

— Які ваші висновки?

— Певен, що керівник цей знав, що… ну, Онсен відстане від групи. Комбінація.

— Яка?

Таранець пильно дивився на полковника. “Не все ще сказав, — подумав Соколов, — зараз викладе свій “сюрприз”. Пристрасть Таранця до “сюрпризів” знали в управлінні всі. Така манера в нього була: найголовніше сказати останнім.

— Є “сюрприз”? — усміхнувся Соколов. Таранець підвівся.

— Є, товаришу полковнику, є. Оле Онсен — не турист. Дніпрянці вийшли на слід. З міста він рейсовим автобусом виїхав до Хмелика. Ночував на вокзалі у кімнаті відпочинку.

— Цікаво.

— Ще б пак. І ночував, як Терещенко Василь Петрович.

— Ого!

— Його треба негайно брати! — майже вигукнув Таранець.

— Заждіть, заждіть, — Соколов махнув рукою. — Ви сідайте, капітане. Як це “брати”? Які підстави? І чому ви ставите це питання? Адже “туристом” займаються дніпрянці. Агентство “Інтурист” стурбоване, це зрозуміло. От нехай міліція і займається…

— Ми шукаємо цього “туриста” з сорок четвертого року. Каратель.

Соколов рвучко повернув голову. Таранець підхопився.

— Товаришу капітане, — різко сказав Яків Іванович. — Ви — оперативний працівник, а не театр одного актора. Облиште свої “сюрпризи” і ефекти. У вас є факти?

Таранець виструнчився, на обличчя лягла тінь образи.

— Фото Онсена-Терещенка “Інтурист” передав у міліцію, щоб швидше його знайти. Наші товариші звірили з фототекою розшуку і точно встановили, що цей “турист” — колишній обершарфюрер, учасник винищення жителів села Канави Пилип Турчак. На його арешт є санкція прокурора ще відтоді. Не раз поновлювалася. Крові на ньому багато. Вважаю необхідним арештувати. У справі доказів його вини більш ніж досить. В шістдесят восьмому ми вимагали його видачі, коли встановили, де причаївся. Відповіли, що такого немає. Сліди його зникли. І ось сам* прибув. Не можна гаяти часу.

— Стоп, стоп, капітане! — Соколов замислився. — Давайте проаналізуємо. Дивно виходить. Державному злочинцеві, на совісті якого зрада Батьківщині, звірячі вбивства радянських людей, щастить утекти. Він ховається від кари на Заході.. Його переховують (зважте, капітане!), активно переховують власті, не видають нам. І раптом він їде туристом у нашу країну, де його можуть упізнати і вмить заарештувати. їде туристом, порушує правила туризму, використовує фальшиві документи. На кожному кроці — ризикує. В ім’я чого?

— Потягло на місця, де творив зло, — кинув Таранець.

— Облиште, капітане. Так не буває. Ця наволоч не для того рятувала свою продажну шкуру більше тридцяти років, щоб так нею ризикувати на старості літ. Ні, ні якась велика сила штовхнула Турчака на вояж до нашої країни. Сила, дужча за його тваринний страх. Що за сила? І є підстави думати, керівник їхньої групи знав, що “Онсен” зникне?

— За всіма даними — знав.

-. Це ще раз свідчить, що вони розігрують комбінацію, в. якій неодмінно має діяти Турчак. Саме він. Інакше б цей старий мерзотник не погодився їхати. А ви — “брати”. Заарештувати за минуле ми його можемо, але тоді навряд чи взнаємо, хто й навіщо його сюди прислав. Згодні, капітане? Дивно тільки, чому хазяї злочинця дозволили йому так необачно діяти.

Таранець опустив очі. Соколов натис кнопку концентратора.

— Товаришу генерале, у капітана Таранця виключно важливі дані. Дозвольте? Ясно. — Яків Іванович підвівся. — До генерала, Вікторе Дмитровичу.

Вперше в офіційній обстановці полковник назвав Таранця на ім’я й по батькові.




ПОШТА З БАКУ


Лесику страшенно не поталанило. Коли вже вся підготовка до походу по місцях бойової слави була закінчена, він захворів, Апендицит. Операція пройшла успішно, нічого вже не боліло, але лежати треба ще тижнів зо три.

У похід підуть Вовка, Галя, всі слідопити класу, а він — у лікарні. Добре хоч поруч лежить Алік Алієв, хлопчик із Баку. Він гостював у бабусі й теж захворів. Алік так цікаво розповідав про своє місто, що Лесик наче сам там побував.

І Лесик розповідав Алікові про їхній клас, про пошук, який ведуть слідопити. Вони вирішили спробувати знайти когось із однополчан Іллі Васильовича Супруненка, учасників героїчного бою. Може, хтось залишився живим?

— Алієв! — почулося з порога. — Танцюй: знову пошта з Баку.

У конверті був лист і газета азербайджанською мовою. Алік жадібно читав лист.

— Можна, я подивлюся на газету? — запитав Лесик. — Я ніколи не бачив, як пишуть азербайджанською мовою.

— Дивись, на. Мама надіслала газету, бо там надрукована стаття брата її мами, брата бабусі Хаят. Він — воював. Ми всі йото називаємо дідусь Муслім. Про війну, видно, пише.

— А ти прочитаєш мені, що він пише?

— Якщо тобі цікаво, будь ласка.

Алік взяв газету, зручно вмостився. Лесик приготувався слухати.

— Стаття називається “Ми втрачали друзів бойових”, — почав Алік. — Дідусь Муслім дуже шкодує за товаришами, з якими разом воював і які загинули. Він навіть плаче інколи. Не дуже, не так як жінки, а тільки сльози котяться.

Лесик слухав розповідь Алікового дідуся про буремні воєнні роки.

— “…Ілля Супруненко потрапив у нашу роту перед самим боєм”, — почув Лесик.

— Як, як? Кого він назвав? — аж підхопився він.

— Тут дідусь пише: “Ілля Супруненко потрапив у нашу роту перед самим боєм. Хлопець з України був відчайдушно хоробрий. Вже в першому бою він показав себе як герой. Ми подружилися; Я погано розумів українську мову, він зовсім не знав азербайджанської, але російська мова була для обох рідною. Потім ще були бої. Ілля бився з фашистами, як лев. Перед наступом нас послали в розвідку. Супруненко був поруч зі мною, коли вдарили ворожі автомати. Ми нарвались на фашистські позиції. В тому бою Ілля Супруненко загинув…”

— Як звати твого дідуся?

— Я ж казав. Муслім.

— А прізвище таке як у тебе, Алієв?

— Ні. То тата мого Алієв прізвище. А в дідуся Мусліма прізвище Сарадиєв. Муслім Сарадиєв.

— Сарадиєв? — Лесик підхопився з ліжка. — Ану давай газету. Тут точно написано Сарадиєв?

— Як тобі не соромно, Лесь! — образився Алік. — Я що, не знаю?! Чому ти так кричиш?

Газета тремтіла в руках Лесика, щоки почервоніли.

— Алік… Алік… — Тільки й вимовив він. — Ти розумієш, це ж наш Супруненко. Ілля Васильович… Він не загинув. Він живий! Живе у нашому місті! Працює на заводі. Він — живий! Він думає, що загинув твій дідусь. Він нам розповідав. У класі. Він думає, що капітан Муслім Сарадиєв загинув. А він живий! Ура! Треба написати твоєму дідусеві, щоб він прилетів сюди.

— Дідусь усе покине, аби побачити друга! — радісно вигукнув Алік.

— Але не будемо називати, з ким він зустрінеться, щоб був сюрприз. І Супруненку нічого не говоритимемо. В день, коли прилетить Сарадиєв, беремо Іллю Васильовича і їдемо на зустріч. Це і йому сюрприз! І ось вони— зустрічаються! Обидва вважали один одного загиблим. А ми організували їм зустріч!




ПОБАЧЕННЯ


Страх валив Турчака. з ніг, але він же, отой клятий страх, підганяв його. Ось уже скільки днів стареча потилиця була весь час мокра від холодного поту. Турчак знав, що він вступив у найнебезпечнішу фазу свого завдання. Паперами його забезпечили надійними. Не боявся він і того, що хтось упізнає: старий дід, що шукає свою літню сестру, аж ніяк не скидайся на того, бравого нещадного обершарфюрера, котрий з насолодою вбивав людей. Але це — зовнішність. Він їхав як турист.

І — зник. Це не могло не насторожити радянську туристську адміністрацію. Та й не лише туристську. Його шукають — це факт. Факт і те, що в органах державної безпеки є матеріали про його вірну службу фашистському “новому порядку”. Якщо ці два факти підкріпляться третім, що турист — це він, Турчак, його чекає те, про що читав у “Радянській Україні” Клей.

Клей… Сила в нього велика.

Коли Турчак заперечив Мольтке щодо “відставання від туристської групи”, той визвірився: “У нас нема часу, щоб витрачати його на спеціальну підготовку вашого візиту в рідні краї! Все залежить від вашої оперативності, Клаус. Чим швидше ви знайдете Лілі, впізнаєте її і усунете, тим швидше знову будете в групі, де керівник знає, що ви “любитель” пошвендяти при мандрах”.

Так, усе залежало від його особистої оперативності. В місті, де за останніми (правда, досить давніми) даними мала бути Лілі, він жив третю добу. Старий пароль на явку не спрацював: написане від руки оголошення про повернення загубленого електроліхтаря так і висіло біля рекламного щита, а Лілі у призначене місце не з’явилась. Він простирчав там утричі довше, ніж вимагалося за умовою. Значить, вона таки “пішла в тінь”. І тоді він, Турчак, іменем Клея мав її покарати. А може, вона померла? Отже, перше, що він перевірить — факт смерті. Це можна зробити через органи ЗАГСу.

Симпатична жінка, дуже прихильно поставилась до старенького, що просив подивитись, чи не числиться серед померлих за останні десять-двадцять років його сестра Христофорова Клавдія Сильвестрівна.

— Даних про смерть Христофорової Клавдії Сильвестрівни немає. Значить — жива! А в міліції, в адресному столі хіба ви не були?

Слово “міліція” облило Турчакову потилицю черговою порцією липкого поту.

— Не виходить у мене з адресою. То не так, то того немає… Ви вже даруйте мені, добра душа, чи не могли б ви по телефону у них дізнатися, де живе моя сестриця?..

— Спробуй, дідусю, — майже весело сказала жінка і взялася за телефон. — У мене там подруга працює, колись разом училися…

Турчак уважно прислухався до телефонної розмови.

Коли б ота жінка побачила зараз очі “старенького”! Вони горіли хижим вогнем і водночас відсвідчували холодною кригою жорстокості. “Швидше, швидше!” — билося в скронях Турчака.

— Ну от. Вже можете не хвилюватися, — нарешті поклала трубку жінка. — Є адреса. Зелена, 3, квартира 48. Я запишу.

— Не треба, не треба, — замахав руками Турчак. — Дякую, дякую, — і притьмом вискочив з кімнати.

Таксі скоротило час пошуку. Будинок номер три по Зеленій був п’ятиповерховий, стояв у глибині вулиці. Неподалік автобусна зупинка.

Турчак поволі піднявся східцями. Сорок восьма квартира — це третій поверх. Він піднявся на четвертий і звідти спостерігав за третім поверхом.

Надворі вже смеркалось, але світло ще не ввімкнули. Турчак перехилився через перила і прислухався: хтось підіймався сходами. Немолода жінка. Турчак побачив її біляве волосся, вуха, трохи наче відтягнуті назад, відкритий лоб. Усе таке знайоме. Жінка підійшла до сорок восьмої квартири і почала шукати ключа. По тілу Турчака немов пробіг електричний струм. “Діяти! Діяти! — кричало в мозку. — Це вона! Вона!”

У під’їзді нікого не було. Турчак швидко рушив з четвертого поверху. Жінка вовтузилася з замком. У кишені Турчака щось клацнуло, і похідний ніж перетворився на стилет. Вбивця вже бачив потилицю жінки і уявляв Гїї шию молодою, білою, як у тодішньої Лілі. “Ну, “сестрице”, молись. Турчак б’є без промаху”. Нерви “брата” стиснулися в пружину величезної сили. Далі все відбулось блискавично. Грюкіт дверей. Гострий біль у піднятій для удару руці і — обличчя жінки впритул з його обличчям. Очі, ніс, лоб, губи…

— А-а-а, — завив Пилип Турчак.

Завив, наче хижий звір у пастці.




ПОЇЗДКА


Листоноша зайшов прямо в учительську.

— То листи йшли, — мовив з порога, привітавшись, — а це вже й телеграми почалися. Знову червоним слідопитам п’ятого Б, На цей раз з Баку.

— Коли б ви тільки знали, як діти чекають на цю телеграму, — радісно вигукнула піонервожата Ліда.

На перерві слідопити оточили її тісним кільцем.

— Читай, Лідо, — попросила Галя.

— “Дякую запрошення буду двадцятого рейсом 512. Муслім Сарадиєв”.

— Ура! Ура! — П’ятикласники закружляли по коридору.

— Узнавай, Лідо, коли прибуває літак, — майже тоном наказу проказав Лесик. — Ти, Галю, біжи до Іллі Васильовича і хай чекає нас. Вовко, домовляйся за машину. Дійте!

О чотирнадцятій годині газик, керований райкомівським шофером Юрком, з Вовкою і Лесиком на борту підкотив до будинку по Садовій, 3. На тротуарі стояла Галя, тримаючи за руку Супруненка.

— Просимо, Ілля Васильович, сідайте, — відкрив дверцята Лесик. — Вас чекає приємний сюрприз.

— Що за сюрприз? Мені вже й Галочка про нього говорила, а в чому суть, мовчить. Може, хоч ви, хлопці, скажете?

— Ні, — вигукнув Вовка. — Поки що це таємниця. Ось приїдемо і…

— Тихо! — наказав Лесик. — Вам буде дуже приємно, Ілля Васильович! Поїхали, дядю Юро.

— Куди ж хоч? — усміхнувся Супруненко.

— Вперед! — вигукнула Галя.

Під час поїздки всі змовницьки мовчали. Мовчали, ледве стримуючись. І раптом Галя запитала:

— Ілля Васильович, а ви б хотіли зустрітися з Сарадиєвим?

— Тихо! — закричав Лесик. Та було пізно: таємниця розкрилась.

— З ким? — зблід Супруненко. Усі мовчали.

— Ну, чого ж мовчите, слідопити? — Супруненко переводив погляд з одного дитячого обличчя на інше.

— Кажи вже, коли розбовкала, — з розпачем звернувся Вовка до Галі. — Та що там… В аеропорт їдемо. Сьогодні прилітає Муслім Сарадиєв, ваш колишній командир…

— Він же… Як же?.. — Супруненко розстебнув комір. — Ви що ж… Я сам бачив…

— Він живий! — вигукнула Галя. — Ми знайшли його в Баку. 1 він теж не знає, що ви живі. Ми вирішили вам обом зробити сюрприз!..

Ілля Васильович стиснув рукою шию, поглядаючи якимсь каламутним поглядом то на дітей, то на шофера, то за вікно. Поліз у кишеню, витяг носовичка, витер піт. У руці між пальцями Іллі Васильовича Галя побачила сріблясту лисичку-брелок.

— Сюрприз… — наче собі сказав Супруненко. — А хто ще знає, що ви задумали сюрприз?

— Ніхто! Це була таємниця.

— А що ми разом в аеропорт їдемо?

— Ніхто нічого не знає! — захоплено говорив Вовка. — Всі повинні взнати тоді, коли ви зустрінетесь. Двоє солдатів, що воскресли з мертвих.

Супруненко заплющив очі.

— Воскресли з мертвих… — промовив він і вже не озивався, наче задрімав.

Діти сиділи тихо, тихо. Навіть машина стишила хід і майже не чмихала, як досі робила весь час. Супруненко відчинив дверцята.

— Душно, — проказав і, глянувши на Юрка, усміхнувсь. — Ану, синку, швидше! З другом на зустріч їду! Швидше! Тисни на газ! Давай!”

Машина рвонулась, наче баский кінь. Замерехкотіли прибережні верби. Попереду виднівся місток через річку. Швидкість не зменшувалась. Ось уже й міст. Зненацька Супруненко різко штовхнув Юрка, крутнув кермо праворуч і вистрибнув з “газика”. Впав, перевернувся через голову, глянув на міст і не повірив своїм очам: машина черкнула крилом по перилах і, підстрибуючи, вискочила на пагорб за мостом. Супруненко кинувся в зарості рогози, продерся крізь гущавину й опинився на розвилці доріг. Ішла якась вантажна машина. Супруненко підняв руку. Машина зупинилась.




ДОПИТ


Капітан Таранець щойно закінчив доповідати і чекав, поки Соколов робив якісь замітки в настільному зошиті. Нарешті полковник підняв трубку прямого телефону, підвівся за столом.

— Товаришу генерале, є екстраординарні відомості. “Турист” зробив замах на вбивство жінки. Його затримали сусіди з будинку. Ну, так вийшло… Капітан Таранень у мене. Він пояснює, що ніхто не сподівався на такий крок “туриста”… Ясно, товаришу генерале. Слухаюсь.

Полковник поклав трубку і глянув” на Таранця. Побачивши запитання в капітанових очах, клацнув пальцями і промовив:

— Сказав, що треба було сподіватися. Мовляв, не враховує будь-який крок ворога лише дуже поганий чекіст.

Капітан насупив брови і втупився в підлогу.

— А ще сказав: діяти дуже швидко й активно. Справу доручено слідчому Рябцеву. Негайно допитати, не дати змоги сконструювати версій, які б могли забрати в нас багато часу. І доповідати через кожну годину.

— Єсть! — вигукнув Таранець.

— Що там “єсть”!.. — скривився Соколов і натис кнопку селектора. — Капітан Рябцев? Це Соколов. Знаєте вже? Справа на Турчака у вас? Зараз його доставлять. Ми з капітаном Таранцем теж будемо. Він введе вас в курс останніх подій. До речі, хто цей чоловік, що врятував жінку?

— Інженер Ляшенко. Працює на кисневому. Він на лікарняному був, а з заводу терміновий виклик. Відчиняє двері, бачить, на сусідку ножем замахуються. Не розгубився, скрутив мерзотника. Потім уже сусіди прибігли.

— Треба буде представити до нагороди. А хто потерпіла? З’ясували?

Таранець кивнув головою.

— Отут тримайтеся, товаришу полковник. Потерпіла — рідна сестра злочинця Катерина Пилипівна Турчак, яку він відправив у сорок другому в фашистську Німеччину. Була звільнена в сорок п’ятому. Сюди приїхала десять років тому.

— Сестра?! — полковник Соколов мимоволі опустився на стілець. — Убивав свою сестру? Навіщо? Яка мета? Це що ж виходить: державний злочинець, каратель їде як турист у нашу країну, відколюється від групи, живе по фальшивих документах, знаходить свою рідну сестру і майже на очах у людей намагається її вбити?.. Так може діяти тільки психічно хвора людина. Чогось ми ще не знаємо, капітане. І чогось дуже важливого.

Таранець підійшов до вікна, постояв, потім рвучко повернувся до полковника і швидко сказав:

— Турчак не шукав своєї сестри. Він шукав іншу жінку.

— Іншу? — підвів брови Соколов.

— Так, сьогодні через ЗАГС він цікавився, чи не померла якась Христофорова Клавдія Сильвестрівна. Потім узнав її адресу: Зелена, 3, квартира 48. Там жила його сестра. Христофорової ніхто з мешканців не знає.

— Хто ця Христофорова?

— Ще не встигли з’ясувати, — Таранець розвів руками. — Товариші займаються.

Соколов підійшов до капітана, поклав йому руку на груди і тихо сказав:

— Шукайте цю жінку, Вікторе Дмитровичу. Шукайте. Я відчуваю, що в ній — розгадка безглуздих дій нашого “туриста”. А значить, і ключ до розгадок задумів наших ворогів.




ВІЧ-НА-ВІЧ


За столом кабінету, куди ввели Турчака, сидів слідчий, трохи осторонь — літній чоловік у формі полковника, збоку — молодий капітан.

“Вони хотіли прийти по мене ще тоді, в сорок другому”, — чомусь подумав Турчак.

— Сідайте, — сказав полковник.

— Ваше прізвище, ім’я, по батькові, — звернувся Рябцев до Турчака.

Він витер носовичком мокрого рота, плямкнув.

— Я не знаю, як воно сталося, — тихо почав він. — Наче полудою очі заслало, все скаламутилось у голові…

— Прізвище, ім’я по батькові, — з притиском повторив слідчий. — Назвіть себе.

— Вибачте, — спробував усміхнутися Турчак. — Терещенко Василь…

— Облиште, — перебив його полковник. — І не витрачайте даремно часу. Про Терещенка і про туриста Оле Онсена ви розповісте потім. У вас добра пам’ять, не скаржитесь?

“І цей про пам’ять”, — майнуло в голові.

— Турчак… Пилип… Пилипович…

Він розповідав довго. Брехав, викручувався, плутав, хоч розумів — ніщо не врятує. Але страх за своє життя примушував говорити, говорити, говорити…

— Повернемось до одержаного вами завдання, Турчак, — зупинив потік слів затриманого Рябцев. — Ви їхали сюди, щоб убити людину, яку знали в обличчя, так?

— Їм. треба було точно знати, чи жива Лілі. І, якщо жива, негайно усунути її.

— Навіщо? Яка мета?

Турчак схопився руками за груди:

— Не знаю! Вони не казали. Не знаю! Я кажу правду.

— Нелогічно, Турчак, — обірвав його Соколов. — Ви — державний злочинець, активний посібник фашистів. Ви це знали. І знали, що за це вас чекає кара. їдете туристом, тікаєте з групи, щоб убити людину. Відкрито. Майже привселюдно нападаєте на рідну сестру, вчиняєте замая на її життя. І ви сподівалися, що все минеться, що ніхто вас не зупинить?

— У мене не було виходу, ніякого виходу не було, — промимрив Турчак. — Коли б не послухався Клея, мене в убив Мольтке. Він це вміє робити. Єдиний шанс: виконати їхнє завдання і повернутись. Я їм непотрібний. Я не розумію. У мене не було виходу. Моє нещастя, що я по команді “Зонд” знав Лілі, а їм треба було її позбутися. Для чого — не знаю. А Катерина… Це помутніння. Все переплуталось у голові. Я був певен, що переді мною Лілі. І лише коли мене схопив цей… я побачив обличчя Катерини. Я думав, що вона загинула… А вона — жива…

Турчака била пропасниця. Рукою він тер собі то обличчя, то шию, то груди. Раптом закляк, втупив очі в одну точку і прошепотів:

— Мене розстріляють?

— Міру покарання вам визначить суд, — сухо промовив Рябцев, поглянув на Соколова і, натиснувши клавішу концентратора, наказав: — Виведіть затриманого.

— Шукати нам її треба, товариші, — Соколов підвівся. — І якнайшвидше. За ііією Лілі стоїть щось важливіше, ніж колишня посібниця. І думаю, допоможе нам тут сестра Турчака. Негайно перевірте весь ланцюжок (хай він буде найдовший) обміну квартир з Христофоровою. Так чи інакше, Катерина Пилипівна повинна була знати Христофорову, а Христофорова — це Лілі.




КАПІТАН САРАДИЄВ


Ознайомившись із протоколом допиту Турчака, генерал викликав Соколова і Таранця. Відклавши папери, встав з-за столу, пройшовся по кабінету.

— Державного злочинця, колишнього карателя Турчака викрито. Це добре, — в роздумі почав він. — Хто такий агент Клаус, ми знаємо. Ним може зайнятися слідчий. Але для нас неясно найголовніше: в ім’я чого діяв Клаус, яку мету переслідували його хазяї, посилаючи в нашу країну. Це ще треба з’ясувати. До речі, як він себе поводить?

— Все питає, чи не зглянеться суд’над його старістю. Боїться смерті, — відповів Таранець.

— Вбивати людей не боявся, а тепер… Складність полягає в тому, що Клаус не знав мети свого завдання. В цьюму йому можна вірити. Страх за свою шкуру не дозволив би йому мовчати.

Генерал замовк. Потім після паузи наче запитав самого себе:

— На що вони націляються?

— Ключ може дати ця жінка, Лілі, — сказав Соколов.

— Я попередньо говорив з потерпілою, сестрою Турчака, — вставив Таранець. — Стан у неї ще поганий. Така зустріч з братиком — неабияке потрясіння…

— Упізнала все ж? — перепитав генерал.

— Упізнала. Думала, що загинув… У квартирі, де жила Христофорова, вона опинилась внаслідок обміну. Але хто така Христофорова, не знає. Обмін був багатоступінчатий. Я думаю, треба виїздити по всіх адресах. У кілька міст. Але це — шлях до Лілі.

У дверях з’явився черговий.

— Дозвольте доповісти, товаришу генерале.

— Слухаю.

— Прибув капітан Лозов з карного розшуку. З ніш один товариш. Перепустки були видані за вашою вказівкою.

— А-а, з червоними слідопитами історія. Хай заходять, — розпорядився генерал.і, побачивши, що Соколов і Таранець рушили до виходу, сказав: — Ви, капітане, ідіть, готуйтесь до поїздки, а ви, Якове Івановичу, залишайтесь, Те, що розповів мені Лозов по телефону, дуже цікаво, і не виключено, що вашому відділу доведеться займатися цією справою.

Соколов сів на стілець під вікном. Таранець вийшов. До кабінету зайшли капітан Лозов і невисокий чоловік років шістдесяти із жвавими чорними очима..

— Товаришу генерале, капітан Лозов з карного розшуку. А це Муслім Муслімович Сарадиєв. Дозвольте доповісти?

— Здрастуйте. Сідайте, будь ласка. Це, — показав на Якова Івановича генерал, — полковник Соколов. Попрошу вас, капітане, коротко.

— Слухаюсь. — Лозов сів за стіл, дістав фото. — Червоні слідопити дружили з ветераном війни Супруненком. Він їм якось розповів, що в бою в нього загинув командир Сарадиєв. Діти почали пошук. Виявилося, що товариш Сарадиєв не загинув і живе в Баку. І дітвора вирішила влаштувати Супруненку сюрприз: запросили Мусліма Муслімовича назустріч у Червонознаменське, а Супруненка про те не повідомили. Коли їхали в аеропорт, одна дівчинка не втерпіла і сказала, що зараз Супруненко зустрінеться з командиром Сарадиєвим, якого вважав загиблим. Тоді Супруненко зробив спробу організувати аварію, скинути машину в річку і сам втік. Водій зумів врятувати дітей. Товариш Сарадиєв упізнав на фото Супруненка, але не ветерана війни, а зрадника.

— Зрадника? — підхопився Соколов.

— Так, мерзотника! — темпераментно вигукнув Сарадиєв. — Я б задушив цього перевертня своїми руками! Бандит, сволота, як він міг називати себе ветераном війни?!

— Спокійно, товаришу Сарадиєв, — тепло промовив генерал. — Давайте все по порядку. Пригадайте, коли й де ви зустрілися з цим “Супруненком”?

— Розумієте, справжній Супруненко служив у моєму батальйоні. Він загинув смертю хоробрих. Я бачив це на власні очі. Мене в тому бою тяжко контузило. Опритомнів у селянській хаті, довкола німці стоять, розглядають якісь документи. Почали мене допитувати. Був серед них і цей… — Сарадиєв показав на фото. — Він мені запам’ятався, бо розмовляв з перекладачкою російською мовою. Ще сказав тоді: “Війна для нас закінчилася, фрейлейн Лілі”. Вона кивнула на мене, мовляв, він же все чує. Отоді я зрозумів: це кінець. Били мене, катували, випитували прізвища бійців, а в мене все пливе перед очима, стою мов у тумані, мовчу. Вивели за хату, різонули з автомата… Але, бачте, вижив. Німців того ж дня вибили з села, а мене знайшли напівживого, з шістьма дірками в грудях. Рік по госпіталях лежав, потім знову на фронт. Не думав я тоді, що через стільки років зустрінуся з цим паскудою… Невже він таки втік?..

_ Сарадиєв сидів блідий, нервово то стискав, то розтискав кулаки.

— Заспокойтеся, Мусліме Муслімовичу, заспокойтеся, — поклав йому руку на плече генерал. — Знайдемо. — І до капітана Лозова: — Що зроблено?

— Залізничні і автовокзали перекриті. Працівники карного розшуку розповсюдили фото, — відповів Лозов і твердо додав: — Візьмемо.




ОБМІН


Капітан Таранець ніяк не міг одержати від Аріадни Йосипівни чіткої відповіді. Досить було йому запитати, коли і з ким вона обміняла квартири, як усе тонуло в зливі слів.

— Аріадно Йосипівно, — зупинив він нарешті словесний потік господарки, — я прийшов до вас, щоб вияснити, як відбувався обмін. Хто приходив? Коли?

— І вас не цікавить, давала я в “лапу” чи ні?

— Мене цікавить, хто вам запропонував обмін.

— О, це вам скажу, — господарка підвелася з канапи, грайливо пройшла повз капітана. — Все дуже просто. До мене зайшла сусідка Клавдія Сильвестрівна…

— Як? — підхопився капітан.

— Ви її знали? Чудесна жінка. Вона жила отут поряд, на вулиці Вишневій. Ви б хотіли жити на вулиці з такою ліричною назвою? — господарка явно фліртувала.

— Але ж вона жила в Червонознаменському? — вдав, що не почув її запитання, Таранець.

— Ви й це знаєте? — пройшлась по кімнаті господарка. — Так, жила. Давно. Потім обмінялася з Катериною Пилипівною… Здається, Турчак… Авжеж. Турчак її прізвище.

У капітана тенькнуло серце: невже він зараз зможе вийти на Лілі.

— Точніше, не так, — не вгавала Аріадна Йосипівна. — З Катериною Пилипівною мінявся якийсь чоловік з Червонознаменського, але не на свою квартиру, а на квартиру Клавдії Сильвестрівни. Він пішов у квартиру Катерини, Клавдія — в його, а Катерина — в Клавдії…

В голові у Таранця все переплуталось:

— І як же Клавдія Сильвестрівна опинилась на вашій вулиці?

Аріадна Йосипівна залилася сміхом.

— Ви справді наївний чи прикидаєтесь? — сміялася вона. — То ж усе тільки на папері, щоб заплутати бюро обміну, а фактично Клавдія зразу ж переїхала сюди. Потім була ще серія обмінів, в яку вскочила і я, і Клавдія опинилась у Хмелику.

— А адреси ви Клавдії Сильвестрівни не знаєте? У Хмелику.

— Не знаю. А втім… Вона, здається, листується з Вірою Петрівною… Теж сусідка.

— Адреса!

— Що?

— Адреса Віри Петрівни… Як її прізвище? Тон Таранця злякав господарку.

— Артюшенко, — прошепотіла вона. — Артюшенко. Жовтневий провулок… здається, сім…

— Спасибі! — І Таранець вискочив з квартири.




СЛІД


— Дозвольте, товаришу генерале? — на порозі стояв полковник Соколов.

— Що у вас?

— Є нове. — Соколов сів до столу. — Вчора Рябцев знову допитував Турчака. Клаус згадав “Супруненка”. Він з ним у “Зонді” зустрічався. Обидва знають Лілі. Коли Клаус прибув у “Зонд”, “Супруненко” вже був там. Кличка його була Тихий. Більше нічого не знає. Довелося піднімати в архівах усіх Тихих.

— Знайшли?

— Здається. По золочівському процесу військових злочинців у сорок п’ятому проходив оберштурмфюрер Фогель. Крім каральних акцій, засилав диверсійну агентуру. Він тоді посвідчив, що з групи “Зонд” для засилки в наш тил йому передали агента Тихого. Фогель назвав його Лохом Гаврилом Несторовичем. Справді, Лох Гаврило розшукується як зрадник Батьківщини, що брав участь у каральних діях проти мирного населення. Колишній кримінальний злочинець, добровільно пішов служити фашистам. Справа на нього в Березівці, де він чинив злочини. По фототелеграфу від березівців одержали фото Лоха тих часів. Наші експерти дали категоричний висновок: це “Супруненко”,

— Так… Добре попрацювали, — генерал перебирав олівці. — А тут поки що ні ми, ні карний розшук нічим похвалитися не можемо…

— Фото “Супруненка” розповсюджене. Важко повірити, що він вислизнув з міста… Візьмемо, товаришу генерале.

Генерал встав з-за столу. Підвівся і Соколов.

— Не сумніваюся, що візьмемо, — в задумі сказав генерал. — Але треба взяти якнайшвидше. Зацькований звір здатен на все. Якщо хотів потопити дітей, то тепер ні перед чим не зупиниться. Максимально активізувати дії.

— Слухаюсь!

— Що чути від Таранця?

— Вранці дзвонив. Невтішні відомості. В Хмелику Лілі як Христофорова не з’являлась.

— А обмін? А листування з цією… як її? Ви доповідали…

— Артюшенко.

— Так, так…

— Липа. Артюшенко одержувала лише вітальні листівки від імені Христофорової. Вони вилучені. Написані одним почерком. Не виключено, що писала Христофорова. Але відправляла інша особа…

— Тобто?

— Таранець знайшов її в Хмелику. Сусідка по квартирі, яку мала зайняти по обміну Христофорова. Повинна була, але не зайняла. Тільки в бюро обміну є документи, що громадянка Христофорова виміняла квартиру в Хмелику. Але в місті не прописувалася. Цій жінці сказала, що виїздить на кілька років працювати на Північ, квартира лишається за нею. Дала сусідці двісті карбованців, щоб та наглядала за квартирою, і дев’яносто заповнених листівок на ім’я Артюшенко. Сказала, що це її сестра, хвора, і, щоб її не тривожити, попросила на свята відправляти по листівці.

— Навіщо це їй? Який у цьому сенс?

Соколов здвигнув плечима:

— Зараз важко сказати… Можливо, щоб створити враження, ніби Христофорова спокійно собі живе, а самій відійти в тінь. Чомусь же послали Клауса її вбити… У квартиру давно поселились інші люди, а листівки все йшли.

— Вам не здається, товаришу полковнику, що це забагато — два державних злочинці все ще вільно розгулюють на свободі?

— Про Лілі ніяких відомостей, — розвів руками полковник. — Все, що вдалося знайти в архівах, — це перекладачка Лілі.

— Вона стала Христофоровою — це встановлено, — уголос міркував генерал. — Це за їхніми даними. Клаус їхав убивати Христофорову. Є її словесний портрет. У Хмелику Христофорова зникає. А може, перетворюється на когось іншого? Соколов мовчав.

— Сім’я в неї була?

— Ні, — швидко відповів полковник. — Про це ніяких даних. У документах на обмін: “незаміжня”.

Генерал закурив.

— Стільки років жінка живе сама? Ненадійна конспірація. А втім… Ні, в Хмелику її нема. Інакше вона б сама посилала ті безглузді листівки. Вони могли бути вигадані лише для того, щоб той, хто її шукатиме, шукав у Хмелику. А вона… в іншому місці… Доведеться накривати квадратами. Нам відомий вік Лілі, відомий словесний портрет, відомий час, коли вона мала опинитись у Хмелику… Отже, будемо просити допомогти паспортну службу міліції. В село Лілі не поїде: не в її інтересах привертати до себе увагу. Значить — міста. Не так уже й багато самотніх літніх жінок переїздить з місця на місце. Будемо шукати серед них… А почне хай Таранець на місці: останній її слід вів туди.




ЛІЛІ


Список виявився не таким уже й довгим. Літні жінки справді неохоче міняють місце проживання. Капітан Таранець об’їжджав одну адресу за одною. Він зовсім не сподівався, що йому зразу пощастить, але перевірити треба було все.

У списку лишалося ще шість адрес, коли капітан вирішив зробити перерву. По-перше, пообідати, а по-друге, трохи відпочити від одноманітних розмов.

Побачивши напис “їдальня”, капітан наказав водієві зупинитись. Поряд з їдальнею стояла старовинна будівля, прикрашена ліпними узорами.

— Що це? — запитав.

— Тепер художнє училище, — з готовністю повідомив водій. — А колись, кажуть, був особняк якогось багатія. Історичний будинок! З Ермітажу приїздили, фотографували.

— Справді красень! — сказав Таранець і зайшов до їдальні.

І саме в той час, коли йому подавали у віконце страви, навпроти училища зупинилася літня жінка. Вона стояла біля автобусної зупинки і жадібно дивилася на студентів, що галасливими зграйками вибігали на вулицю. Кілька хлопців оточили біляву дівчину, щось їй жваво розповідали. Дівчина весело сміялась.

Підійшов автобус. Всі місця в салоні були зайняті, але якийсь чоловік, що сидів біля кабіни, підвівся і запросив жінку сісти. Вона подякувала, сіла і заходилася шукати квитка в сумочці. Раптом відчула на собі чийсь погляд, підвела голову й зустрілася з очима немолодого чоловіка, що сидів у третьому ряду під вікном. Якусь мить вони дивились одне на одного. Перед очима жінки за кілька секунд промайнули роки з калейдоскопом облич, подій, зустрічей. Чоловік глибоко зітхнув і відкинувся на спинку сидіння.

Вони вцізнали одне одного — Лілі і Тихий.

Автобус підходив до зупинки. Жінка підвелась і рушила до виходу. За нею йшов чоловік. На тротуарі він трохи відстав. Лише коли опинилась на безлюдній вуличці, пішов швидше.

— Ніколи не сподівався на таке, — почула Лілі. — Веди в тихе місце.

Вона обернулась. Ненависть і страх горіли в її очах.

— Я вас не знаю, — крізь зуби просичала Лілі.

— Знаєш, Лілі, знаєш! І зробиш те, що треба, інакше й тобі — кінець. Про Ковалівку можна розказати дещо… Та й після того не в монастирі була. Ну?!

До маленького будинку з дерев’яною хвірткою вони дійшли мовчки. Жінка дістала ключ, повернула в замку і зайшла в будинок.

— Ти сама тут?

— Я давно сама. — Губи Лілі скривились. — А мене можеш не лякати. Я вже лякана.

— Щось треба робити, — глянув на вікно Тихий. — Щось треба робити негайно. Мене шукають. Думай!

— Думаю. Щось треба робити… Зненацька Тихий засміявся.

— Отак поталанило! Зустріти в автобусі Лілі!.. Я знаю: у тебе лишилися з ними зв’язки. Передай, щоб рятували. Бо тут довго не всидимо. Не врятують, усіх завалю.

Вона гнівно глянула на Тихого.

— Тихий, ти зараз підеш звідси. Підеш геть! І забудеш, що тут був.

— Е ні, тепер ти будеш думати, як мене і себе врятувати! Ти! Бо ти — набагато цікавіша для КДБ, ніж я.

Лілі підвелась, підійшла до шафи, відчинила дверцята.

— Усі ми однаково цікаві, — тихо промовила. — Сідай поїж.

— Діяти треба, а не їсти!

— Не вчи вчену, — скривилась Лілі. — Сідай! Тихий сів до столу. Він таки зголоднів. Поставила тарілку з салом, хліб, дістала з буфету ніж…

Таранець ледве знайшов вуличку, яка була черговою у його списку. Тут мешкала якась Меланова Софія Аврамівна. Залишивши машину на розі вулиць, капітан швидко пішов вуличкою, шукаючи потрібний номер. Ось і він! З хвіртки виходить жінка з чемоданом. Капітан звернувся до неї.

— Ви тут мешкаєте?

Вона зупинилась, глянула на Таранця.

— Тут. А що?

Капітан побачив її очі. В них — шалена напруга. Стоп! Обличчя жінки наклалось на словесний портрет Лілі. Спокійно! Спокійно, капітане!

— Меланова Софія Аврамівна?

— Так, — жінка пильно дивилась на нього.

У Таранця майже не було сумніву: це — Лілі. І все ж…

— Доведеться вам, громадянко, поїхати з нами…

Лілі поставила чемодан і якось стомлено сказала:

— Наволоч!.. Привів хвоста…

Коли сіли в машину, вона закрила очі й тихо промовила:

— Заберете у мене в квартирі труп… Труп нікчеми і падлюки. І не зволікайте з допитом: я хочу розповісти все… Цс буде дуже цікаво, — і губи її затремтіли.




СПОВІДЬ


— Я — не Меланова. І не Христофорова. І не Лілі. Я — Шмагіна Оксана. Про це я кажу вперше. Навіть тоді, в сорок першому, я прийшла до німців під іншим прізвищем. Я любила пригоди, любила дурити всіх і завжди. Ґмала від того насолоду. Я добре знала німецьку і з перших же днів окупації запропонувала німцям свої послуги. Але ця робота мені швидко набридла. Я шукала нових пригод. Навчилася пити, курити, стріляти. Мені вже було байдуже дивитись, як після допиту людей розстрілюють. Це не збуджувало мене. І я нудилась. І раптом мені запропонували піти в спеціальну команду “Зонд”. Це вже було цікаво: я там грала роль радянської перекладачки, допитувала німців. Вся команда була в радянській формі. Гауптман Мольтке був моїм шефом, але я бачила, що й він побоюється мене. Сам чорт мені був не страшний. Хіба що полковник Клейст був для мене недосяжний: розпоряджався мною він. Зараз на Заході його знають під псевдонімом Бур. Він вершить такими, як я. О, Клейст був сильною істотою. Він особисто і розстрілював, і вішав… Десятками. В “Зонді” було розкішно. Чоловіки упадали за мною… Потім почався радянський наступ. Сорок четвертий рік для “Зонда” став фатальним. Спочатку на нас нарвались радянські розвідники. їх оточили, запропонували здатись. Вони відмовились. їх перебили. Отоді й вирішено було залишити мене при відступі. Я хотіла стати шпигункою. Ходити весь час по лезу ножа, ризикувати— мене це неабияк збуджувало. Разом, зі мною залишали ще одного. Кличка — Тихий. Ним займався оберштурмфюрер Фогель. Мольтке передав Тихого у команду Фогеля разом з документами одного з убитих радянських солдатів. Наволоч цей Тихий був неабияка. Він доносив на всіх і на все, рвався до влади, по-звірячому вбивав… Я задоволена, що встромила йому ніж у горлянку. Хоч і через багато років. У тому ж сорок четвертому настав кінець “Зонда”. Клейст і Мольтке разом з Фогелем і нами сховались у бункері. Про нього навіть я не знала. Пересиділи, потім втекли. Я залишилась. Шпигункою. Дали пароль і наказали ждати вказівки. Ждала. І тішилася, що ось я ходжу між вами, розмовляю, живу в квартирі, їжджу в поїздах, і ви не знаєте, хто я. Зв’язок я підтримувала з Максом. Але ніяких завдань мені не давали. Недалеко був і Тихий… його кличку змінили, він став П’ятим. З ним зустрічалась лише раз. Друга зустріч закінчилась ви знаєте чим. Так минуло кілька років. Одного разу я познайомилася з людиною, в яку закохалась. Мені захотілося жити, як усі, забути про своє минуле, викреслити з пам’яті страшні роки. Не вдалося. Переміг страх. Я виїхала в інше місто, де в мене народилася донька. Назвала Оксаною і здаля в будинок немовляти. І життя моє стало нестерпним. Я марила Оксаною. Я стежила за її долею. Знала, хто її взяв з будинку й удочерив. Знала, в яку вона ходить школу і як учиться. Далі так тривати не могло. Мені все остогидло. Не раз хотілося накласти на себе руки. Я порвала з Максом. Не пішла на зустріч раз, удруге… І почала все міняти: Ім’я, прізвище, місце мешкання… Все… Мені здавалося, що я зробила те, чого прагнула: зникла з цього світу Христофорова і з’явилася зовсім інша жінка, літня жінка Меланова, яка жила в місті поряд з художньою школою, де вчилася малювати її дочка Оксана… Меланова мріяла дожити віку, ставши супутником… незримим супутником своєї єдиної справжньої радості в житті — дочки. Не вийшло. Коли я зустріла Тихого, я це зрозуміла. Я гнала його, але він вимагав неможливого: зв’язатися з хазяями, від яких я втекла. Він сказав, що його викрили. Через якихось хлопчаків^ І що його шукають. Я зрозуміла, може бути хвіст… Але не думала, що так швидко…

Шмагіна замовкла і, склавши руки на колінах, дивилася у вікно. Полковник Соколов, капітан Таранець і слідчий теж мовчали. Стенографістка підвела голову.

— Отже, — почав слідчий, — ви вбили Тихого, боячись, що він наведе на ваш шлях і вас викриють. Так?

— Так. І ще тому, що він наволоч, на його руках кров багатьох людей.

— А тепер, — тихо сказав Соколов, — до вас є ще одне запитання.

— Тепер однаково… Скільки завгодно…

— Скажіть, чим ви завинили перед своїми давніми чи сьогоднішніми господарями на Заході, що вони вирішили вас ліквідувати?

— Я знала, що вони не простять мені за Макса, чекала щодня, щогодини. Боялася і вас, і їх…

Полковник дивився на Лілі. Немолода сива жінка, зморшки на обличчі, згорблена спина, згаслий погляд… Людина, яка прожила страшне життя, сама собі обравши такий шлях, шлях зради, підлості, підступу. Не прожила, а проіснувала — у вічному страху, ненависті, облуді.

— Хто такий Макс? — Соколов дивився у вічі Шмагіній.

— Макс? — перепитала вона. — Макс є Макс. Такі, як я — колишні. Він — сьогоднішній. Ми — в тиражі. Він — грає.




КРАХ


Повідомлення про приїзд до міністра представника Радянського посольства не стривожило радника Рапке: черговий діловий візит, не більше. Він широкою усмішкою зустрів радянського дипломата. Той сухо відповів на привітання. Рапке це насторожило.

— Мене уповноважено, — почав дипломат, — передати вам ноту про притягнення до відповідальності військових злочинців, карателів з числа гітлерівських спецслужб, а також про видачу для віддання до суду колишніх громадян нашої країни, які, зрадивши Батьківщину, стали на службу фашизму, викриті у злочинах проти радянського народу і зараз проживають у вашій країні. -Дипломат передав Рапке великий конверт і папку. — Тут повідомлення радянської преси і їх переклади, а також інші матеріали. Зокрема, судових процесів, які нещодавно відбулись і які повністю підтверджують обгрунтованість нашої ноти.

Рапке пересмикнуло.

— Я доповім міністрові й уряду, — витиснув він.

Не встигли за радянським дипломатом причинитися двері, як’ Рапке кинувся до телефону, набрав номер телефону шефа служби безпеки.

— Слухаю, — почулось у трубці.

— Доки? — загорлав Рапке. — Доки це триватиме] Коли ви, нарешті, навчитеся ховати своїх людеіі так щоб ми не одержували ляпасів? Приїздіть сюди і ознайомтеся з черговим “гостинцем”, який підсунули нам росіяни. Знову ваших агентів там судять, а тут викривають нових. Підготуйте інформацію. Термін — одна доба! — Рапке кинув трубку.

Клея і Мольтке негайно викликав шеф. Першим зайшов Клей.

— Там прибув і Мольтке, — сказав Клей.

— У мій кабінет він більше не зайде, — просичав шеф. — Робіть з ним що завгодно. Ось! — він тицьнув пальцем на папку. — Ось яку свиню ви нам підклали своєю нікчемною діяльністю. Мольтке і вас росіяни вимагають судити, а ще видати з десяток ваших “кадрів”, які в минулій війні тільки й знали, що розстрілювали та вішали. Що вони ще вміють? Що? — шеф кричав несамовито. — Мольтке не зайде в мій кабінет, але й не повернеться назад. Робіть з ним що завгодно.

— Але… — спробував вставити слово Клей.

— Мовчіть!.. — грюкнув по столу кулаком шеф. — Ось матеріали судового процесу Турчака. Це ваш Клаус, здається?

— Су… су… судового процесу? — почав заїкатися Клей.

— Так, пане Клейст, судового процесу!

Клей здригнувся, почувши своє прізвище сорокових років.

— Тут цей Турчак такого про вашого Мольтке наговорив, що не судити його не можна. Ви думаєте, наші комуністи мовчатимуть? Ви думаєте, їхня преса та й писаки опозиції не піднімуть лемент на всю країну? А в державній раді хіба не знайдеться депутата, який звинуватить уряд в покриванні вбивць? Цього допустити не можна. Мольтке мусить зникнути. Тим більше, що це він підсунув нам Клауса.

— Я намагався спрямувати операцію…

— Мовчіть! — нетямився шеф. — Доспрямувалися. Клаус не тільки не вбив Лілі, а й сам попався.

— Невелика втрата, — махнув рукою Клей. — Він про Макса нічого не знав. Його розстріляли?

— А ви як думали? — підвів брови шеф. — За вбивство жінок і дітей по голівці не погладять. І це ще не все. На столі в мене лежать матеріали ще одного судового процесу. І знаєте, кого вони судили?

Клей здвигнув плечима.

— Вашу Лілі, — прошепотів шеф. — Ту Лілі, по душу якої ви посилали Клауса. І вона була дуже відверта на процесі. Особливо яскраво звучала її розповідь про дії Клейста. Ви такого не знали? — В голосі шефа прозвучали глузливі нотки. — Ах, знали? Що нам тепер з ним робити? Він живе тут, служить у розвідці і звати його тепер Клей… Лілі правду сказала, пане Бур?

Клей засовався на стільці, хотів підвестись, але шеф стояв надто близько, нависаючи над ним.

— От з Клеєм ми щось зробимо, — зловісно вів далі шеф. — Легально ви — звичайний комерсант. Отож комерсанта Клея ми й кинемо як шматок дохлятини так званій прогресивній громадськості. До суду справа, можливо, й не дійде, але поскубуть вас добре.

— Я працював… — почав Клей.

— Погано! — перебив його шеф і відійшов до столу. — Вкрай погано! Такі, як ви, нездари нам непотрібні. І з Мольтке не здумайте зволікати…

— Операцією з Максом я доведу, шефе, — нарешті підхопився Клей, — що ваш висновок…

Спалахнув сигнал урядового телефону. Шеф ухопив трубку.

Клей не знав, що йому робити. Хоч як неприємно йому було стояти перед шефом, мусив терпіти — його справа ще не закінчилася. Бути ж свідком розмови шефа після того, що йому сказано, теж не годилося. Клей поглянув на шефа. І злякався його вигляду. Той стояв блідий, кліпав очима, важко дихав. Обличчя почало синіти. Шеф повільно сповз у крісло.

— Слухаюсь, — прохрипів він і поклав трубку.

Довго дивився на телефон, потім повернув голову до Клея. Побачивши налиті кров’ю очі, синє від натуги обличчя, розкритий рот, Клей позадкував до дверей. Раптом шеф вистрибнув з-за столу, вмить опинившись біля Клея. Схопив його за вилоги піджака і притяг до себе:

— Ви — тварюка! — сичав шеф. — Дзвонив Рапке. Мене можуть погнати слідом за вами. — І він штовхнув Клея на стілець. — Мало нам ваших Клаусів та Лілі! Мало нам вашого П’ятого! Геть з очей, дурню!

Таким свого шефа він ніколи не бачив.

— Що сталося, шефе? — благально вимовив.

Шеф повільно стиснув кулаки.

— Що сталося, питаєш? — з притиском перепитав він. — Дрібничка, йолопе. Дрібничка! Вашого Макса чекісти взяли на гарячому, коли він намагався передати матеріали про секретні дослідження працівникові нашого посольства, який “випадково” проїздив через Червонознаменське. Макс у них, а дипломата вони випроторили. Тепер про це піднімуть лемент на весь світ. Наш лідер криком кричить, що ні про що, крім миру й дружби, ми не думаємо, а ви із своїм Максом підносите йому здоровенну дулю. Геть! — закричав шеф. — Геть!

Клей приголомшено мовчав і не рухався. І йому, і його шефові, і шефам його шефа було абсолютно ясно; гра програна.










Олександр Ємченко

ВИБУХ НАД ТУНГУСКОЮ


Після відкриття Америки і обох полюсів найзнаменнішою подією на Землі стало падіння на неї 30 червня 1908 року великого метеориту, названого Тунгуським.

Фрітьоф Нансен




Потужний спалах, обагривши предковічну тайгу, відбився від земної тверді, осяяв півнеба, вийшов за межі планети і полинув міріадами світлових променів у різні кінці Галактики, несучи близьким і далеким світам оповістку про гігантську катастрофу у системі жовтої зірки…

Спливли десятиліття. Планета, на якій стався колосальний вибух, більше сімдесяти разів облетіла навколо жовтої зірки, несучи на собі сліди страхітливого удару, завданого з небесної високості. Що то був за удар? Ось уже багато років кращі мужі науки б’ються над його розгадкою…

Ця людина все своє життя ручкалася з кам’яними вістунами всесвіту, що прилинули на Землю з незглибимих безодень космосу. Двадцять років поспіль вона досліджувала найзагадковіше диво віку — падіння Тунгуського метеориту. Чотири рази очолювані нею експедиції проникали у тайгові нетрі Сибіру й чотири рази поверталися назад, щоразу дедалі більше піднімаючи запону над таємницею гігантського катаклізму, що стався на зорі XX століття у тайговому безкраї.

…Ранок 30 червня 1908 року видався напрдчуд погідним. Сонце, викотившись із-за обрію, розбудило мешканців Хатанги. Пронизливо засвистів бурундук, у верховітті дерев застрибали меткі вивірки. Чуйно стрижучи вухами, лосиха привела малят на водопій. Вийшов на полювання ведмідь. Тайга остаточно прокинулася… І раптом у небі з’явилася сліпуча вогняна куля. Яскравіша від сонця, вона розжарила атмосферу, пронеслася над Сибірською залізницею, промайнула над Ангарою і вибухнула у басейні річки Підкам’яна Тунгуска, неподалік селища — Ванавара.

Пекельної сили струс потоптом пройшовся по глухій тайзі, як траву викосив двохсотрічні мачти сосен, порозкидав навсебіч людські оселі, оглушливим громом рознісся над сибірським обширом. З-під землі вдарила вода. На річках здійнялися величезні вали. Схарапуджені тварини у розпачі заметалися по лісу…

Сибірський катаклізм почула вся планета. Підземні поштовхи прокотилися на багато тисяч кілометрів. Навіть у далекій Австралії затремтіли стрілки сейсмографів. Гігантська повітряна хвиля двічі обігнула земну кулю.

Зникли ночі. Кілька діб поспіль над планетою стояло таємниче примарне сяйво, яке не могли затьмарити навіть густі хмари.

Що ж то було? Що за феномен відвідав Землю? Велетенський метеорит, комета? Зайшла антиречовина? Корабель інопланетян? Нейтронний вістун “чорної діри”? Висувалися найфантастичніші припущення і версії. Земля губилася у здогадах…

Леонідові Кулику йшов тоді 27-й рік. Він теж чув про сибірського феномена, теж дивувався його унікальністю. Але в той час студента Казанського університету хвилювали інші проблеми — він цілковито був зайнятий революційною діяльністю.

…Старовинний Троїцьк. Міська в’язниця. На днях сюди доставили одного пітерського революціонера. Його треба було звільнити за всяку ціну. Час побачень з арештованими. Десятки рідних, знайомих товпляться біля відчинених воріт. У цю мить до в’язниці під’їжджають дрожки. Кучер подає комусь умовний знак. Один із в’язнів вихоплюється з юрби, хутко стрибає на візок, і кучер чимдуж гонить коней. За кілька хвилин утікачі зникають за тюворотом.

Визволення революціонера не минуло для Кулика, а це був він, безкарно. Його заарештовують. Після відбуття покарання молодий Кулик приїздить із сім’єю до Міуса, де влаштовується помічником лісника. Тут, у Міусі, в житті студента настає переломний момент. До міста приїздить академік Вернадський. Вчений відразу оцінив допитливість і жвавий розум високого молодика в окулярах. “Нам прикомандирували дуже симпатичного, жвавого помічника — лісника Кулика, любителя мінералів і природи”, — писав з експедиції Володимир Іванович дружині. Там, в Ільменських горах, між маститим ученим і помічником лісника зав’язалася тісна дружба, яка тривала все життя. Зустрілися люди, об’єднані спільністю думок, відданістю справі, вірністю науці.

Після зустрічі з академіком Кулик переїздить до Петербурга, навчається в університеті, працює в Мінералогічному музеї. Розпочалося життя, сповнене великої творчої праці.

Якби Кулик прибув до Петербурга на кілька років раніше, він напевне зайнявся б дослідженням сибірської катастрофи, і вона, можливо, була б розгадана значно раніше і з меншими витратами сил. Однак життєві обставини склалися так, що на Підкам’яну Тунгуску Леонід Олексійович вирушив тільки через дев’ятнадцять років після падіння вогненної кулі, коли природа вже надійно сховала її таємницю.

Позаду в учня Вернадського вже була перша велика метеоритна експедиція. Буквально ганяючись за кам’яними гостями з космосу, Кулик об’їздив майже пів-Росії. Він побував у Києві й Саратові, Омську і Семипалатинську, Томську і Красноярську, Мінусінську і Канську — скрізь, звідки надходили повідомлення про падіння небесних тіл. До музею було доставлено близько двохсот космічних приблуд.

Тепер настала черга тунгуського гіганта. Залюблений у небо, а ще більше у рідну земну твердь, Леонід Олексійович не міг не зайнятися цим дивом. Він відчував на собі відповідальність перед наукою, історією, перед Вітчизною, на землю якої впав такий рідкісний гість із всесвіту.

— Оскільки це падіння сталося на території Союзу, — говорив Кулик в Академії наук, — то ми перед обличчям історії зобов’язані його вивчити, зафіксувавши всі наявні сліди цього явища. Тунгуський метеорит — грандіозна епопея метеоритної астрономії.

Ванавара зустріла Кулика рожевими спалахами бересту, похиленими дерев’яними оселями, дзвінким ґвалтом метких лайок і приглушеним сапанням оленів. Евенки привітно приймають “довгоногого Люче”, як назвали вони Леоніда Олексійовича. Кулик відкриває мету свого приїзду. Мешканців селища ніби хто підміняє. Вони стали цуратися дивного гостя, котрий кликав їх у “край мертвого лісу”.

Перед експедиційним загоном відкрилося дивоглядне, небачене видовисько. Ніби якийсь косар-гігант пройшовся тут, наче траву, поклав на землю буйний деревостій. Тиша. Ніщо не шелесне. Із завмиранням серця дивився Кулик на цю картину. Йому здавалося, що перед ним лежить не частка рідної впорядкованої планети, а якийсь позаземний шарварок, незбагненний космічний содом. “Приголомшлива картина відкрилася переді мною, — писав згодом Леонід Олексійович. — Тайга, котра ніколи не знала галявин, роздалася навсебіч, і могутні хребти білосніжних гір без будь-якої рослинності заясніли під яскравим промінням квітневого сонця… Ще недавно, як запевняли місцеві жителі, тут синіла тайга, безконечна, суцільна, могутня. Тепер уся вона знищена, повалена на землю, лежить паралельними рядами голих, без гілок і кори стовбурів, звернених своїми вершинами в протилежний від центру падіння бік…”

Це була перша зустріч Кулика з сибірським феноменом. Він навіч пересвідчився в достовірності падіння у районі Підкам’яної Тунгуски якогось небесного тіла. Якого?

Він зважився на відчайдушний крок-вирішив дістатися до місця катаклізму водним шляхом. Досі ще ніхто не наважувався на таке, тож навіть поради чекати не було від кого.

Коли збита з колод дараба відчалила, з берега долинув зловісний голос ванаварського шамана:

— Їдеш, байє? Ну, їдь, їдь…

Минув тиждень, другий… На сімнадцятий день Леонід Олексійович записав у щоденнику: “Шістнадцять днів ішли ми річкою Хушмо вгору, по двадцять разів на день переходячи її… врубуючись у завали нанесених водопіллям колод і переносячи вантаж на руках. Шістнадцять днів боролися ми зі стихією; і що не день — дедалі міцнішало усвідомлення того, що з кожним кроком я наближаюся до заповітної мети!”

Так, мета справді була близькою. Але не знав Кулик, якою саме виявиться ця “мета” і як довго йому доведеться йти до неї…

Ставши табором, дослідники почали вивчати околиці велетенської улоговини. Долаючи густі нетрі бурелому, вони кілометр за кілометром звужували коло досліджень.

— Немає ніякого сумніву, — каже своїм супутникам Кулик, — що ми виявили центр падіння метеориту. Космічний гість лежить десь тут.

Виходячи з попереднього досвіду, вчений сподівався знайти тверде небесне тіло. Велике чи мале — не важливо. Головне, що воно мало бути очевидним, матеріальним, таким, яке можна взяти в руки, як це вже було не раз у метеоритній практиці Кулика. Але… Розкопали одну вирву, другу… Даремно. Дісталися дна однієї баюри, другої… Марно. Жодної брили, ніякого каменю, бодай камінчика чи навіть мініатюрної скалки. Пустка пусткою. Кулик розгубився. Такого ще не було в його практиці.

— Побий мене бог, але я нічого не розумію, — розвів він руками, стоячи по коліна в багнюці. — Такий гігантський вибух, таке класове повалення тайги, а винуватця всього цього хаосу катма.

Натомлені супутники вченого мовчали. Що вони, малоосвічені і далекі від науки люди, могли сказати? Дехто з них гадав, що Люче шукає золотий камінь, і тим пояснювали його наполегливість. Золото є золото…

Кінчався провіант, майже не лишилося патронів. Люди падали з ніг від утоми. Захопивши проби грунту та фляги з болотною водою. Кулик повернув назад. Залишаючи володіння бога Огдп, він був певен, що щз не раз потривожить “край мертвого лісу”…

Рівно через рік Леонід Олексійович знову прибув до Ванавари. Забачивши гостя, дітлахи подалися навстріч:

— Люче приїхав!.. Люче піде до Огди…

Евенки вже не сторонилися Кулика. Вони пройнялися до нього довір’ям. Один тільки шаман затаїв лихі наміри.

— Пливеш, байє? Ну, пливи, пливи, — знову лиховісно крякав він на високому березі, недобрим поглядом проводжаючи через два тижні куликовську флотилію.

І друга експедиція не принесла повного успіху. Коли, досліджуючи район Великого болота, люди остаточно вибилися з сил, Леонід Олексійович вирішує:

— Всім покинути тайгу. Я лишаюся на зимівлю.

— Це явне самогубство, — заперечив Ситін. — Одному тут не вижити.

— Іншого виходу немає, — стояв на своєму начальник експедиції. — Ти, Вікторе, дістанешся до Ленінграда, попросиш у Вернадського організувати нову експедицію і повернешся сюди по зібрану колекцію…

Всі мовчали. Кожен знав: коли Кулик щось вирішиз, його не похитнути.

Через місяць у десятому номері журналу “Всемирный следопыт” з’явилося повідомлення: “Враховуючи виняткові труднощі, котрі постануть на шляху рятувальної експедиції, що вирушає за шукачем метеориту Куликом, редакція “Всемирного следопыта” визнала за необхідне відрядити на виручку Кулика і на допомог Ситіну свого працівника — мисливця-географа, досвідченого журналіста А. Смирнова, який терміново приїхав для цього з Туапсе до Москви і вже виїхав у Тайшет, де він наздожене Ситіна. Будемо сподіватися, що експедиція виконає своє важке, відповідальне завдання і знайде самовідданого вченого живим і здоровим”.

“Будемо сподіватися, — вже вкотре повторював Смирнов, їдучи в купе кур’єрського поїзда Москва — Владивосток. — Живим і здоровим… Дай бог, щоб усе так і було…”

На одному з глухих полустанків, десь біля Новосибірська, до купе зайшов новий пасажир. Це був один із тутешніх промисловців. Познайомилися.

— До речі, — пожвавішав, довідавшись, куди їде Смирноз, пасажир, — у мене для вас є приголомшлива новина. Ось читайте, — і він подав журналісту свіжий номер “Советской Сибири”.

Журналіст, професійним поглядом уп’явся в газетні рядки. “Завідуючий крайлісвідділом Собакін, — читав він, — який розвідував район Підкам’яної Тунгуски, передав, що бачив у тайзі Куликового працівника. Той через гнітючу обстановку пішов од ученого. Кулик залишився сам” у своїй хатині. Йому загрожують бандити. Вони гадають, що вчений знайшов золото, і розпитують евенків, як пробратися до оселі Кулика. У тайзі може розігратися моторошна драма”.

Смирнов кілька хвилин мовчав. Бувалий мандрівник, він знав ціну цієї інформації.

— Ось вам і будемо сподіватися, — гірко мовив він. — Тунгуска — той же Клондайк. Там теж усі марять золотом. Але до чого тут Кулик? Він шукає інше золото…

…Кулик лишився у володіннях бога Огди не сам. Коли всі члени експедиції покинули Ванавару, до Великого болота з факторії прибув мисливець Китян.

— Тільки не подумай, Лексійовичу, — сказав він, — що я полюватиму твого небесного звіра. Моя справа — бити земного — м’ясного і хутряного.

— І за це спасибі, — відповів учений. — Найстрашніше в тайзі — самотність.

Отак і зимували вони: Кулик щодня промацував усе довкіл магнітометром, Китян ішов у тайгу полювати.

…Того дня Китян з першим променем сонця вирушив у тайгу. Вийшов на узлісся. Зненацька поблизу пролунав постріл. Мисливець миттю впав на землю, сховався за деревом. Прогриміло ще кілька пострілів. Над головою просвистіли кулі. Хтось явно важив на його життя.

Китян лежав, аж поки не вщухла стрілянина. Потім відпозз у тайгову хащу. “Тільки б на Лексійовича не напали, — подумав з острахом. — Він же беззбройний зранку на болоті”.

Зачувши постріли, Кулик уже поспішав до зимовища.

— По кому це ти вчинив таку пальбу? — спитав у Китяна.

— Не я по комусь, а хтось по мені, — розгублено відказав мисливець. — Ти, Лексійовичу, мало не осиротів, Цей “хтось” полює на нас, хоче нашої смерті, а точніше, я думаю, твого золота. Вся округа говорить про це.

— От оказія, — сумовито усміхнувся вчений. — Скільки живу, скільки длубаюся в землі — жодного разу не зустрічав отого клятого металу, в очі його не бачив.

— Може таке трапитися, що взагалі його ніколи не побачимо, — недвозначно мовив Китян, щільно зачиняючи за собою двері збитої з колод оселі.

…Настала тривожна ніч. Глухо шуміла тайга. Не спали. Чистили зброю, перевіряли набої. Кожної миті тайгові головорізи могли вчинити напад. Та, певне, присутність досвідченого мисливця їх стримувала.

Вдосвіта обережно прочинили двері. Сипав густий сніг. Потріскували на морозі соснові гілки. Знімалася заметіль.

— Не знаю, що нам найбільше загрожує — зима чи бандити, — невдоволено буркнув Китян і раптом прислухався: за оселею почулися людські голоси.

— Мерщій до хати! — скомандував Кулик.

— Чи є тут хто живий? — пролунало з-за дерев. Кулик упізнав знайомий голос.

— Наші! — вигукнув він.

Справді, це був загін Ситіна і Смирнова.

Ленінград урочисто зустрічав Кулика. Його ім’я стало відоме всій країні. Про мужнього дослідника писала столична преса. Перший номер журналу “Молодая гвардия” у 1929 році відкрився віршем Едуарда Багрицького “Дослідник”, в якому були рядки, присвячені Кулику.

Про дослідження радянського мінеролога, які вперше пролили світло на загадкові сигнали, зареєстровані у багатьох кінцях земної кулі того пам’ятного 30 червня 1908 року, з’явилися повідомлення і в зарубіжній пресі.

— Є путівка до санаторію, — сказав під час зустрічі Вернадський. — Тобі треба відпочити після виснажливої подорожі.

— Відпочити? — перепитав Кулик, нерозуміюче дивлячись на академіка. — Мій санаторій — Підкам’яна Тунгуска.

Так розпочалася третя експедиція. Знову мчав на схід спеціальний поїзд, знову десятки підвод потяглися в тайгу. Коли основна валка прибула до Ванавари, невтомний начальник експедиції вже був на Великому болоті. Він квапився сам і квапив інших.

— Копати й копати! — чулася незмінна команда.

Та дослідники й без цього розуміли свого начальника, бо щодня він першим уганяв у промерзлу землю лопату й останнім залишав болото. Минав час. Викопали безліч ям, з багатьох баюр спустили воду, але не знайшли жодної скалки.

З кожним днем Леонід Олексійович ставав дедалі похмурішим і мовчазнішим. Він тяжко катувався з того, що його розрахунки не справджувалися. Кринов із співчуттям дивився на свого вчителя. Вже вкотре він радив залишити Велике болото і перейти на сусіднє — Південне, де він виявив давно обгорілі залишки евенківської халупи. Та Кулик стояв на своєму:

— Я не піду звідси, поки не обстежу всі вирви. Наука не приймає абияких, якщо хочете, галопних досліджень. Завтра візьмемось за бур. А потім…

…Натужно вгвинчується у вічну мерзлоту вістря бура. Його крутять не бензин і не електрика, а людські руки, втомлені й знесилені, всі в мозолях і шрамах, руки Кулика, Кринова, Оптовцева, Старовського, Афонського… За добу вдавалося пройти п’ять-шість сантиметрів.

— Ні, обухом топорища не переб’єш, — не витримав нарешті Кринов. — Ручний бур — це не метод…

— Зрозумій, Євгенію, — блиснув окулярами Кулик, — Велике болото — це не забаганка моя. Ми маємо дослідити всі місця, де тільки є сліди падіння небесного тіла. Дослідити глибоко, досконало, щоб не було соромно перед наступними поколіннями дослідників. Поспіх — поганий супутник слідопита.

Кринов мовчав. Було видно, що слова начальника експедиції не доходять до нього. Розійшлися, так ні про що й не домовившись. Через кілька днів Кринов рушив у Кежму по харчі. Дорогою вдарив сильний мороз. Мокрий одяг обледенів. До самої Ванавари Євгеній не міг зігрітися. Знесилений організм не витримав переохолодження, і молодий учений зліг. Всю зиму пролежав у ліжку. Ранньої весни повернувся до Кулика. Той ні на день не полишав роботи на Великому болоті. Поглянувши на свого ослаблого, змарнілого помічника, Леонід Олексійович зворушено обійняв його:

— Милий мій відкривачу, їдь додому — до Ленінграда. Тобі треба підлікуватись…

— Якщо він не відпочине, — говорив Кринов, сидячи в кабінеті Вернадського, — Тунгуска його зведе в моги лу.

Володимир Іванович уважно слухав Куликового помічника. Він не запитував про результати експедиції. Його непокоїло інше.

— Так, Кулика треба негайно відкликати назад. Його життя дорожче від будь-яких метеоритів, — академік на мить задумався. — Є одна ідея. А що коли послати па Тунгуску літак, скажімо, Чухновського, того самого, котрий рятував у Арктиці експедицію Нобіле?

— Чудово! Це найкраще, що можна придумати, — зголосився Кринов. — Леонід Олексійович давно мріє поглянути на повалену тайгу з висоти, провести аерофотозйомку.

— Телеграфуйте в Сибір, що на Ангару прибуде літак. Нехай Кулик після польотів повертається разом з Чухновським додому.

“…Внизу розгорнулася яскрава картина. Смарагдово-зелені острови, водна гладінь Ангари. Яскравішими стали всі кольори, всі барви. Плямистим килимом постають перед суцільною зеленою шубою тайги пшеничні, житні, вівсяні ниви. Подекуди вони клаптями врізаються в тайгу, поглинаючи її крок за кроком і заганяючи мерзлоту в глиб грунту. А далі — тайга, тайга й тайга”, — писав згодом про свій перший політ над тайгою Леонід Олексійович.

…Чухновський тримав курс на північ. Погода не сприяла польоту. Темне бескиддя хмар клубочилося попереду. Ввійшли в грозову смугу. Літак погано слухався штурвалу. “До Підкам’яної Тунгуски нам не пробитися. Земля вкривається туманом. Фотографування неможливе. Повертаємо назад”, — передав Кулику Чухновський.

Літак повернувся в Кежму. Чухновський, пам’ятаючи настанову Вернадеького, просить Кулика готуватися до відльоту на Європейський континент. Учений відмовляється. Він сам просить пілота повторити польот. “Прошу льотчика залишитися, — згадуватиме він, — але в нього термінове завдання. Йому треба вранці вилетіти назад. А мені теж пора. Гірко повертатися хисткими трясовинами назад. Хто бодай раз літав, той не захоче плазувати. Але я йду! На мене чекає незавершена праця”.

У володіннях бога Огди, котрі воістину стали куликовською домівкою, Леонід Олексійович лишився з двома робітниками. Дні ставали коротшими й холоднішими. Надходила зима. На Великому болоті космічного пришельця не знайшли. Залишалося Південне болото. “Чи зумію за таких обставин досконало його дослідити? — думав учений. — Це ж неабияка справа. Надто багато поставлено на карту. Треба зібратися з силами. Навіщо марно свічку світити…” Тепер уже обачність вченого взяла гору над затятістю ентузіаста. Через місяць “тунгуський анахорет”, як прозвали Кулика, був у Ленінграді. Уникаючи гучних зустрічей, учений поспішив до Мінералогічного музею. Там на нього вже чекав Кринов.

— Твій час настав, Євгенію! — замість вітання мовив Кулик. — Беремося за Південне болото.

Всього чекав Кринов від свого суворого вчителя — докорів, нарікань, зауважень, адже це він умовляв Вернадеького відкликати Кулика з тайги. Натомість Леонід Олексійович, мов нічого й не було, знову запрошує молодого вченого до співпраці…

Поки вони писали звіт про експедицію, Академію наук СРСР перевели до Москви. Кулик теж переїхав до столиці. Він оселився на 1-й Міщанській. Але тут його рідко можна було застати — більшу частину року він проводив у мандрах. Завдяки йому метеоритна колекція Академії наук стала однією з найкращих у світі. Метеоритний відділ було перетворено у Комітет по метеоритах. Його головою став академік В. І. Вернадський, ученим секретарем — Л. О. Кулик.

Леонід Олексійович часто відвідував Мінералогічний музей. Він любив походжати поміж рядами столів і вітрин, де, немов на параді, шикувалися кам’яні вістуни космосу. Які тільки метеорити тут не лежали! Не було лише…

Нарешті Академія наук дала згоду на організацію четвертої експедиції. Йшов 1937 рік. Кулик відзначив своє 56-річчя. Він давно вже став відомим ученим, написав чудову монографію “Жигайлівка”, був обраний членом Американського метеоритного товариства. Але, як і раніше, в ньому жило молодече завзяття, дух шукача і слідопита. Як і раніше, він жив думкою про тунгуське диво, котре, за визначенням самого вченого, “пройняло все його єство”.

Четверта експедиція тривала протягом трьох років. Головна увага була зосереджена на Південному болоті. Кулик наніс його на карту, вибірково дослідив дно, точно встановив, що колись тут була земна твердь, стояла густа тайга. Але після катаклізму в червні 1908 року на поверхню вийшла вода, утворилося болото. Чи не тут треба шукати осколки небесного тіла?..

Провели аерофотозйомку. Перед дослідниками відкрилася грандіозна панорама. Ділянка поваленої тайги була схожа на овал. її розміри вражали — 40 на 70 кілометрів! “Який же завбільшки мав бути космічний гість, — думав Леонід Олексійович, — щоб спричинити такий вибух, що винищив тисячі гектарів правічного лісу?”

Кулик їде до Москви, виступає на зборах Академії наук. Присутні уважно слухають вченого, розглядають фотографії. Ухвалюється резолюція: “Збори особливо відзначають виняткову наполегливість і ентузіазм, проявлені особисто Леонідом Олексійовичем Куликом у пошуках Тунгуського метеориту… і вважають за необхідне довести їх до кінця…”

Отже, п’ята експедиція… Кулик уже жив її клопотами. Він з головою поринув у підготовку нового прориву в тайгові нетрі. В Академії наук жартували:

— Ніщо вже не може відвернути Олексійовича від Тунгуски. Хіба що все небо обрушиться на Землю…

22 червня на нашу країну обрушилася війна.

23 червня Л. О. Кулик подав заяву про вступ до партії.

26 червня він прийшов на пункт народного ополчення…

Академія наук, стурбована долею професора, звернулася до Наркомату оборони з проханням демобілізувати вченого. З Москви у військову частину надійшла вказівка: відпустити єфрейтора Кулика додому.

— Хіба можна заборонити захищати рідну Вітчизну? — щиро дивувався Леонід Олексійович. — Я — доброволець. Здоровий, повен сил. У всякому разі окопи вмію копати. Двадцять років копав…

Фронт. Перші сутички з ворогом. Перерви між боями. Листи дружині. Кожен з них мав космічне забарвлення.

“28/ІХ. 1941 р…Табір. Намети. Землянки. Величний Чумацький Шлях над головою. Яскраве променисте каміння коштовним безцінним куполом напнуло Землю, і в невимовній красі між ним рівне світло ллють, і величезний золотавий Юпітер, і тьмяно-свинцевий Сатурн, і зловісний оранжево-червоний Марс; він іде попереду всіх цих планет: він раніше від усіх сходить і довго стоїть високо на небі, осяваючи охоплені ураганом війни і безумства землі”.

Тільки він міг писати такі листи з фронту. 6 жовтня 1941 року листування обірвалося…

Оточення. Полон. Поневіряння по ворожих тилах… Одного разу в руки бійців Південного фронту потрапила листівка, скинута з фашистського літака. “До нас у полон потрапив знаменитий учений-астроном Кулик, — говорилося там. — Більшовики силоміць примусили його взяти зброю. Нині він перебуває в німецькому лазареті, де його доглядають лікарі”.

Загарбники хотіли схилити вченого на свій бік. Кулик відмовився служити їм. Фашисти кинули його до тифозного підвалу. Знурений організм не витримав. 14 квітня 1942 року Люче не стало.

Закотилася тунгуська зоря. Але вона немов сонце на небосхилі, немов маяк у нічній темряві осяяла шлях численній когорті наступних слідопитів…

50-ті роки… Проведені дослідження підтверджують куликовську версію — вибух у районі Підкам’яної Тунгуски стався не на землі, а в повітрі, на висоті понад п’ять кілометрів.

70-ті роки… Ретельне вивчення обставин падіння небесного тіла народжує гіпотезу про те, що з земною кулею зіткнулася комета — величезна брила із снігу, криги й пилу, масою не менше ста тисяч тонн.

80-ті роки… Експедиція українських геохіміків і мінералогів виявляє на місці загадкового вибуху… алмазно-графітові зростки неземного походження. Наявність у них важких мінералів свідчить — алмази синтезовані в космосі.

Так що ж то було за космічне тіло, вивченню якого присвятив усе своє життя “сміливий мінералог”, як називав Кулика академік Ферсман? Що завдало такого могутнього удару по нашій планеті?

Академік Г. І. Петров:

“Над тайгою вибухнула голова “хвостатої зорі” — комети…”

Професор О. М. Алексєєва:

“На Землю впав гігантський метеорит, який, вибухнувши в повітрі, розлетівся в друзки”.

Професор І. С. Астапович:

“Наша планета зіткнулася з кометою, котра не приземлилася, а, прошивши по дотичній атмосферу, пішла далі в космос, викликавши над притунгуською тайгою потужні балістичні вибухи”.

Професор Е. В. Соботович:

“Виявлені нещодавно дослідниками Інституту геохімії та фізики твердого тіла АН УРСР тунгуські “алмази” проливають світло на природу сибірського дива. Проте робити остаточні висновки ще рано. Справа в тім, що, як показують дослідження, в епіцентрі нинішнього вибуху є палеократер, утворений понад сто мільйонів років тому, ймовірно, від удару метеорита. Два удари в одне місце — треба ж таке! В обох випадках можливе утворення космічних алмазів. Які саме алмази виявили українські дослідники, покажуть подальші дослідження”.

Думки на грані фантастики:

“На третю планету сонячної системи прилітав міжпланетний космічний корабель з ядерним пальним, але при посадці інопланетяни зазнали аварії…”

“Земну кулю, як голка масло, пронизав убивчий згусток антиречовини…”

“На Землю повернувся шмат планети, що відірвався від неї мільярди років тому — у період формування Сонячної системи…”

Версії, версії, версії… Різні, суперечливі, протилежні. Але всі їхні автори виходять на ті ж позиції, з яких починав він — піонер дослідження тунгуського феномена Леонід Олексійович Кулик. Те, що для нього було аксіомою, нині перетворилося в істину. Сьогодні твердо доведено: над притунгуською тайгою вибухнуло матеріальне тіло неземного походження.

Кулик не знайшов його залишків. Не встиг знайти. Але він досконало вивчив обставини його падіння, вивчив, зберіг і передав своїм послідовникам. Він став одним із засновників радянської метеоритики. Євген Леонідович Кринов, учень Кулика, видатний радянський вчений-метеоритознавець, писав: “Працюючи безперервно під безпосереднім керівництвом академіка Вернадського, який приділяв велику увагу метеоритам і розвитку метеоритики в нашій країні, Леонід Олексійович зміг довести цю нову галузь науки до такого рівня, при якому наша країна щодо цього посідає, безумовно, одне з перших місць у світі… Поповнюючи метеоритну колекцію Академії наук СРСР, Кулик вивів її на одне з перших місць серед кращих європейських колекцій. Він опанував увесь складний комплекс знань про метеорити на рівні найновітніших досягнень науки і був, без сумніву, єдиним фахівцем у нашій країні, так широко освіченим у питаннях метеоритики. Разом з тим він був винятковим ентузіастом у цій галузі, і навряд чи знайшлася б така людина, яка б перевершила його в цьому”.

Ось чому всі астрономи світу зверталися і звертаються до наукової спадщини Кулика. До професора метеоритики звертаються і мужні розвідники всесвіту — космонавти. Вони вивчають космос у космосі, він знався з ним на Землі.










Агоп Мелконян

ПОДОРОЖ У ПЕКЛО


На півшляху свого земного світу

Я трапив у похмурий ліс густий…

Данте



І


Я не люблю темних і дрімучих лісів. Набагато більше мене ваблять рівнини, галявини, де з трави визирають чепурні головки маргариток або хоча б овочеві грядки. То все, мабуть, через те, що я недочуваю на одне вухо й живу в повсякчасному страху, що хижі лісові звірі колись-таки скористаються з цієї вади. А втім, давайте знайомитися, мене звати Алігієрі, з походження італієць, уже кілька днів працюю журналістом у лондонському “Телеграфі, телефоні енд демофоні”, майже новачок на журналістській ниві.

Десь у лісових хащах біля синьоокого озера мешкає мій університетський товариш, доктор Вергілій. Останнім часом його ім’я було оповите таємничістю. Ходили чутки, ніби доктор Вергілій за допомогою підручних засобів долав земне тяжіння, доводив масу свого тіла до нуля, розмовляв навіть із самим Пітерлоу, нерозвінчаним королем чорної магії, приятелював лишень з ігуанами, жирафами, тапірами, не визнавав жінок, спиртного та всіляких інших дурниць. Отже, інтерв’ю з ним викличе неабиякий газетний бум і забезпечить мені репутацію блискучого журналіста.

Востаннє ми бачилися років з п’ятнадцять тому в кав’ярні “Звитяжний Стефан”. Пригадую, тоді Вергілій наплів мені цілу купу бозна-яких нісенітниць: про “психічно хвору матерію”, “темний вимір психопростору”, “елементарний квант магнетизму”, а потім — мов у воду впав. Вергілій чудово вчився в університеті й виявляв неабиякі здібності у біофізиці, але був дивак. Бабуся, в якої він мешкав на квартирі, була впевнена, що в кімнаті Вергілія “чорти збиралися на ради й бенкетували”.

II


Не скажу, що почувався спокійним, натискаючи ґудзичок дзвінка на дверях Вергілієвого будинку. Але за хвилину моє збентеження посилилось до краю: у дверях виріс молодий симпатичний птеродактиль з натхненною фізіономією і, наче першокласний неаполітанський метрдотель, запитав вишуканою італійською мовою:

— Що бажає синьйор?

Звичайно, я міг би сказати, що передусім бажаю порозмовляти з будь-яким представником гомо сапієнс, та, бувши вихованою людиною, цього собі не дозволив. А що коли птеродактиль — представник жіночої статі?

— Я хотів би побачити доктора Вергілія.

Велетенські парадні двері мало не прищемили мені носа, і переді мною… з’явилися вуста. Так, так, звичайнісінькі вуста з низками зубів, що невідомо в який спосіб для мене й науки випливли з покоїв і зависли за півтора метра од землі.

— Кому й навіщо я потрібен? — спитали вуста.

— Мені, — ошелешено пробелькотів я. За кілька сантиметрів над ними з’явилася пара допитливих очей, які уп’ялися в мене здивованим поглядом.

— Овва, та ж це сам Алігієрі, що колись писав вірші про романтику вуличних музик! Негайно впусти його, Свята Амеліє!

Птеродактиль Свята Амелія вхопила мене за руку й повела до будинку.

ІІІ


Я міг би розповісти багато такого, від чого в кожної нормальної людини волосся стає сторч. Наприклад, на обід там подавали печеню з коників (їх уполювала наша знайома Свята Амелія, що служила у Вергілія економкою). А в розважальній програмі на мою честь п’ятеро вправних тапірчиків будували піраміди, книжкова шафа цитувала Франсуа Війона:

…Нас мочить дощ, проймає кожен м’яз,

І сушить сонце в променях палких,

І хижаки дзьобають раз по раз,

Рвуть волоски з борід і вій брудних…

Та коли на імпровізованій сцені залунали перуанські пісні у виконанні чоловічого хору з дев’яноста дев’яти низькочастотних генераторів, терпець мені урвався:

— Це ж справжнісіньке пекло! — скрикнув я. — Боже збав! Пекло тут по сусідству.

Нехай читач дарує мою нерозважність, але через хмільне бургундське вино мені таки добре загули в голові джмелі, і я бовкнув:

— Невже? Цікаво було б там побувати.

Пригадую ніби в тумані, як ми увійшли до якоїсь камери з написом “Пеклотрон”, натягли на себе блискучі костюми, відтак щось клацнуло, зашуміло, пропливли багатоколірні спіралі, й невдовзі запахло…

IV


Відгонило сіркою і смолою. Протерши очі, я побачив, що стою в довгому темному коридорі. Вздовж стін акуратно вишикувалися великі, вкриті кіптявою казани. Чувся брязкіт і гуркіт важких ланцюгів. Всюди метушилися чорні волохаті створіння з довжелезними дерев’яними вилами в руках. “Ой, леле, то ж чорти!” — майнуло в голові. Кожен із них мав елегантні ратиці, хвіст, вкритий тонкою та довгою шерстю, і роги сантиметрів із чотирнадцять завдовжки. Понад дверима висіла велика дошка з написом:

“Автоматичний душовитискувач”

Скорочено “АД”

Дев’ятий сектор “Страшні грішники”

А також гасло:

“Не допустимо доброго матеріалу до чистилища”

Везувій

Удвох із моїм провідником Вергілієм ми пробиралися поміж казанами. Звідусіль тхнуло вареним і смаленим. Біля кожного казана стояла скринька з інструментом для тортур — обценьками на зуби, бляхарськими ножицями, лещатами на суглоби тощо. А над ними прибито таблички. Я заходився читати:

“Вольтер — худючий і глумильник”

“Жорж Санд — ані чоловік, ані жінка”

“Данте — писав твори, що компрометують нас”

“Ангел Р. — нечуваний диявол!”

“Ампер — вигадав силу струму”

“Байрон — сякий-такий віршомаз!”

“Алонсо — водій міського автобуса”

“Ван Гог — гукнув, що йому все байдуже”

“Паганіні — грав на чомусь”

“Ньютон — поширював чутки, ніби яблука притягають Землю”.

Мені аж дух сперло. Я відчув, що серце мало не вискакує з грудей.

— Невже це про славетного фізика? — пробелькотів я, трохи отямившись.

— Тут усі лише справжні. І, будь ласка, не питай дурниць.

Враз мені на думку спала одна ідея.

— А чи не можна було б?..

Вергілій заперечливо покрутив головою і вказав на напис:

“Балакати з матеріалом і дратувати його заборонено!”

— Але ж, друже, це було б нечуване інтерв’ю!

Вергілій підійшов до найближчого сатани, що вмостився в ультрамариновому кріслі, й щось прошепотів тому на вухо. Кілька хвилин Вергілій, здається, переконував у чомусь нечестивого, вимахував руками, потім обидва подались у мій бік. Я вчув лишень останні Вергілієві слова: “Зроби ласку моєму приятелеві, адже ти не втратиш свого підопічного”.

V


Добре завченим жестом чортяка занурив довгі вила в казан і заходився енергійно порпатися, я. к ото за моїх дитячих років пекар Джованні перемішував варениці. На поверхню неквапом і знехотя випірнув сам Ньютон (його обличчя я одразу ж згадав із шкільного підручник ка фізики).

З поваги я мусив почати першим:

— Сер, я гадав, що ви вмерли. У відповідь той лиш зареготав.

О ти, лересічний читачу, і ви, популяризатори, вчені фізики, я чув самого Ісаака Ньютона! Запам’ятайте, будь ласка, й перекажіть іншим, що славетний фізик має густий, трохи стомлений голос і щирий заразливий сміх.

— Я помер понад двісті п’ятдесят років тому. Цей факт не викликає в мене жодних сумнівів. А ви живі?

Те запитання, поставлене з майже дитячою прямотою, подіяло на мене, наче вибух бомби. Десь із хвилину не міг опам’ятатись. А й справді, живий я чи ні? Тут з усіма підставами всяк може запевняти, що живий. А втім, чи можливо це стверджувати, коли перебуваєш у пеклі? Я озирнувся на Вергілія. Той кивком голови розвіяв усі мої страхи.

— Живий. А що?

— Так просто. З дитинства маю допитливу вдачу, — кинув Ньютон.

І знову зайшовся дзвінким сміхом. Із найближчих казанів вигулькнуло кілька голів і витріщилися на нас.

— Одразу важко повірити у ваші слова. Лишається тільки додати, що ви живете у двадцятому столітті й на старенькій матусі-землі не маєте ями метр завширшки та два завдовжки, хреста й скромної епітафії від товаришів?

Я намагався будь-що пригадати, чи й справді не маю тих атрибутів. Але згадати так і не зміг.

— Тут, мабуть, якесь непорозуміння, — боязко почав я. — Адже я справді з двадцятого століття. Більше того, пригадую, як ще вчора був нагорі, себто є Європі, поснідав шинкою з яєчнею. Не вірите? А на обід — спагетті в томатному соусі, смачні нівроку… Потім гостював у Вергілія, де тапірчики будували всілякі піраміди. Відтак подолав простір…

— Годі! — урвав мене Ньютон. — Я, може, не дуже тямлю в отих спагетті та геометричних фігурах якихось там тапірчиків, але щодо простору тут діло зовсім інше. Не забувайте, як-не-як я перший пов’язав час із простором. Тож подібні слова — чистісінька вигадка.

— Не вірите? А коли додам, що там, на Землі, є радіо, телебачення, автомати на приготування кави, електрика. Натиснеш вимикача, і засяє світло у 50, 100 ват, залежно від потужності лампочки! Та й ще сила-силенна всілякої техніки: трамваї, літаки, комбайни, міксери, космічні кораблі…

— Які, які кораблі?

— Космічні. Для польотів на Місяць, Марс… Прогулянок із однієї планети на іншу. Вже й “Тайме” цікавиться, чи скоро буде Луна-парк на Місяці.

— Наївне дитя. Ні про який парк і мови не може бути. Адже на Місяці нема атмосфери. А яка сила рухає ті міжпланетні… візки?..

— Доки не подолають земне тяжіння, космічні кораблі рухаються з допомогою ракетних двигунів. Потім…

— А тоді?

— За інерцією. Відома річ, де нема опору, тіло перебуває в стані рівномірного руху…

— Та це ж мій закон! Гей ви, чуєте, що діється, нині за моїми законами літають на інші планети. А що робиться із силою?

— Сила лишається незмінною: F = ma.

— Невже люди пам’ятають його ще й досі, га?

— Цей закон знають навіть діти.

— Не може того бути. Зізнайтесь, ви пожартували. Де ж це чувано, щоб діти? Адже то закон динаміки. Кажете, що люди донині знають, хто такий Ісаак Ньютон?

— Авжеж.

— Чуєш ти, старий чортяко, всі на Землі пам’ятають Ньютона. Щодня всіма мовами люди вимовляють моє ім’я. Ба, навіть діти: Люди двадцятого століття літають на інші планети. А хто відкрив для них закони? Ньютон, цебто я! Цікаво, як тепер учені пояснюють природу поширення світла: хвилями чи частинками?

— Хвилями.

— Невже? Що ж, виходить, тут я помилився? Ви, певне, знаєте, я перший розклав світло в спектр від червоного до фіолетового. Зрештою, я не заперечував і хвильової природи. Та Гюйгенс підняв мене на глум. Отже, хвилі?

— Так. Але й частинки також. Ми називаємо їх фотонами. Світло поширюється з допомогою хвиль і частинок.

— Ти чуєш, старий Гюйгенс? Нумо, підведися, годі ховатися. Чуєш, фотони, або ж, іншими словами, корпускули. Та водночас і хвилі. Виходить, обидва ми мали рацію. Але корпускули також, затям собі! Все це цілком серйозно. Ось цей чоловік щойно прибув із двадцятого століття й оповів мені ці новини. Коли хочеш, вір… Іще гість додав, що формулою F = ma користуються й зараз і літають на інші планети.

При цих словах Ньютон нахилився й прошепотів мені на вухо: “Гюйгенса нема в нашому секторі. Проте я завжди кажу так, аби було кого під’юджувати”.

Люди двадцятого століття здійснюють космічні польоти. А моє ім’я знають і дорослі, і діти. Певне, й тебе пам’ятають, ха-ха-ха, як затятого суперника Ньютона. Завдяки мені ти також увійшов до історії. Фотони, он як! Є й хвилі, але фотони таки важливіші.

VI


Я захоплено дивився на уславленого вченого. Ньютон був украй схвильований, говорив швидко, з коротесенькими паузами, його руки. невпинно малювали в повітрі якісь фігури. Без сумніву, для Ньютона то були хвилини великого тріумфу, жаданої перемоги, невимовного щастя.

— Я працюю, Гюйгенс, а не животію, як ти. Мій мозок не припиняє мислити ні на мить. Усе єство палає бажанням створити щось корисне.

Потім звернувся до мене:

— Ти ще повернешся, еге, ж… туди, назад через простір?

— Звичайно.

— Розумієш, я й зараз веду наукові. пошуки. Нечисті мене катують, а я все одно мислю. Зачекай-но…

Тут Ньютон пірнув у киплячу смолу. З хвилину я спостерігав, як казан перехиляється то в один, то в другий бік, так, начебто в ньому щось ретельно шукають. Невдовзі вчений з’явився на поверхні з якимсь брудним папірцем у руці.

— Передай оце фізикам. Вони все зрозуміють. Скажи, це подарунок од Ньютона. Тут подано фундаментальний закон, найвизначніше відкриття у фізиці. Пильнуй, аби не помітив оцей душогуб.

Обережно розгорнуївши папір, я побачив, що там великими літерами було написано: E = mc2.

— Та ж це формула Ейнштейна!

— Тобто як! Ейнштейн, знову той… з вусами! Ет, шкода, й тут випередив мене. Не приховую, ми не любимо один одного. Саме через нього я й опинився тут. А досі двісті років пробув у раю, розкошував у широкому ліжку з балдахіном, рожевошкірі херувимчики лоскотали мені п’яти лавовими перами, а райський оратор щодня читав мені славоспіви. Моє прізвище навіть було вміщено на райському агіттабло. Потім прийшов отой вискочень і сказав:. “Гей, вставай, твої закони спростовано! Ти навіть не спромігся з’ясувати, що вони придатні лишень для малих швидкостей”. Одне слово, вигнав мене, а сам зайняв моє місце. Гай-гай.

— А ви що ж?

— Нічого. Мусив поступитись. У науці часом і таке трапляється. Та, можливо, незабаром і його спростують. Адже він теж чогось не примітив, чи не так? Зрозуміла річ, життя тут невеселе, до того ж од постійної сирості мене трохи мучить ревматизм. Та я щасливий., що моє ім’я не забуте. Прошу, не розказуй людям, як ти мене бачив…

Дідько нагадав, що час нашого перебування давно скінчився, і підійшов із вилами до Ньютона.

— Постривай! — гукнув учений. — Ще встигну. А ти теж ніколи й не довідаєшся, чому твоя чорна душа не знає втіхи. Перекажи, будь ласка, людям: хай літають і далі! Ньютон завжди з вами!

Останні його слова були адресовані мені. Скінчивши, Ньютон гордо підвів голову, очі йому зоріли натхненням, здавалося, все його єство просякнуте людяністю. По цих словах він зник у казані.

Перед тим як іти, я прошепотів дияволові:

— Приберіть хоча б написа. Адже вже доведено, що яблука теж притягають Землю.

— Знаю, знаю. Але як це зробити? Не можу ж я замінити його — це скомпрометує моє старе керівництво, яке ні бе ні ме в гравітації.

VII


Зворотна подорож була майже миттєвою.

Переклад з болгарської










Мілан Гейдук

ЗЕМНІ ПОДОРОЖНІ





КОЛІЇ


Він ступав по бетонних шпалах, між якими росла трава, ступав по шпалах весь час уперед, у безконечність. Права, ліва, права, ліва — аж до ритмічного стукоту в скронях, до отупіння.

Власне, минуло багато часу, відколи він повернувся на Землю, відколи йде й шукає, вже навіть не оглядаючись і не підспівуючи собі.

Так-так, адже він умів співати, він навіть пригадує, що співав, але все це було ще до його повернення. Тоді він не знайшов тут нікого, кому б можна було заспівати; тому відтоді він шукає, шукає хоч кого-небудь, але поки що марно.

Він став таким ходоком, що з часом втратив страх, але раніше страх у нього був (про це він теж пам’ятає), він часто оглядався, щоб випадково не попасти під поїзд. Він цього страшенно боявся! І щоразу з полегкістю зітхав, коли поїзда не було. Багато разів він навіть чекав поїзда, іноді годину, а іноді й цілий день, а потім знову — права, ліва, права, ліва…

Зненацька між шпалами щось заблищало.

Він закам’янів.

Обережно нахилився і підняв якусь річ. Це був зеленуватий камінчик, трохи менший за дитячу долоню, такий, яких було повно скрізь. На вулицях міст, у покинутих, будинках, у безлюдних пивних і кінотеатрах, в неприбраних постелях і розгорнутих книжках.

Він стис камінчик у кулаці так, що від напруження побіліли кісточки і виступили жили, зціпив зуби і, не роздумуючи, пошпурив камінчика в болото. Потім заплющив очі і з упевненістю сліпого пішов далі,’ шепочучи сам до себе, немов заклинання:

— Нехай їде поїзд, нехай мене переїде, тільки, щоб я знав, що я тут не сам.


МУРАШНИК

— Трошки перепочинемо, хочеш?

— Гаразд, — відповіла дитина ії сіла на пеньок.

Сьогодні вони пройшли чималий шмат дороги, марно, як і всі попередні дні.

— Ми їх знайдемо? — з надією запитала, дитина, і він їй відповів так, як завжди:

— Неодмінно, колись неодмінно знайдемо. Може, це й довго триватиме, але ж нас уже двоє, то чому б не бути й іншим!

Дитина опустила очі, і він помітив у них розчарування. Він спостерігав за дитиною, і тільки тепер йому вперше спало на думку: хлопець це чи дівчина? Худеньке тільце й великі очі могли бути однаково в обох. Він уже й уявити собі не міг, що раніше не знав цієї дитини і що й досі брів би сам-один по шпалах…

Дитина з’явилася того дня, коли він так бажав, щоб його переїхав поїзд. Того дня, коли із заплющеними очима він добрів по шпалах до маленької станції, ліг змучений на лавочку і відпочивав. Коли він відкрив очі, перед ним стояла ця дитина (з очима, опущеними до землі), брудна, з простягнутою до нього рукою, на якій блищав зеленуватий камінчик, трохи менший за дитячу долоню. Дитина стояла непорушно, і в її очах світилось німе запитання.

Тоді він усміхнувся дитині (і вона відповіла йому усмішкою), взяв у неї з долоні камінчик, поклав біля себе на лавочку і сказав, сам’ не знаючи навіщо:

— Давай залишимо його тут, може, колись поїде поїзд.

І відтоді вони ходили вдвох.

Раптом дитина подивилась на Цього, і він зрозумів:, треба йти далі, він не має права показати дитині, що сумнівається.

— Ходімо, підемо далі, поки ще видно.

Дитина встала з пенька й мовчки рушила за ним лісовою стежкою. Вони йшли вже не по шпалах, як колись, йому не хотілося відчувати цю дорогу, що весь час звужувалась, не хотілося, щоб це відчул. а дитина. Та чи змінилося від цього щось? Кого він хоче обдурити? Себе чи дитину? Чи не краще було б і для неї, якби замість слова “неодмінно” він говорив “не знаю”?

Вони проминули мурашник, і він не стримався, вдарив по ньому ногою, вклавши в цей удар усю силу своїх запитань без відповідей, всю надію і втому.

Він рушив далі, та враз відчув — за ним ніхто не йде.

Він обернувся.

Дитина стояла біля зруйнованого мурашника з широко відкритими очима.

— Ходімо, чого ти?

Дитина не чула.

— Ну, йди ж!

Він підбіг до дитини.

— Ходімо далі, що з тобою? — спитав він і поклав руку на плече дитини.

Вона тремтіла.

— Ми їх не знайдемо, вже не знайдемо, — шепотіла вона.

Нічого не розуміючи, він додивився на мурашник. Там не було ніяких ознак руху, не було жодної мурашки;, а зруйнований мурашник був ніби всипаний зеленуватими кристаликами, такими завбільшки, як мурашки. Він щг почув слова дитини:

— Навіть мухи не літають, — сказала вона ледь чутно, ніби чогось боялась.

— Ну, то ходімо вже, ходімо далі, — повторив він теж пошепки, з ніжністю, на яку тільки був здатний тієї миті, тримаючи руку на плечі дитини; раптом він уявив собі, що ця дитина — дівчина (адже тільки в дівчат такі великі очі), тому що це повинна бути жінка.




СВІТІННЯ


Він прокинувся: його рука затерпла від пальців аж до плеча, ніби її хтось прив’язав і чимраз дужче затягував вузол. Побачив, що на руці в нього лежить голова дівчини, і витяг руку з-під голови.

Сон у неї неспокійний, подумав він, і це все відтоді, як вони прийшли до цього міста. Та хто ж міг передбачити, що саме тут вони дізнаються правду?

Він обережно повернувся на бік і в світлі зірок оглядав кімнату. Що примусило його вибрати саме цю квартиру? У місті було стільки будинків, чому він видерся аж на тридцять перший поверх тут? Випадок?

З важкою головою він знову перевернувся на спину.

Коли вони прийшли сюди, він хотів здивувати її цією квартирою і прекрасним краєвидом з вікон. Насамперед поприбирав у квартирі, старанно позбирав зеленуваті камінчики і викинув їх, бо не хотів, щоб у неї виникали якісь асоціації, тільки після цього привів її сюди.

Квартира їй сподобалась.

Але через кілька днів він згадав, що один із тих камінчиків лежав на стільці біля столу, на якому був списаний аркуш паперу. Що в ньому було написано? Тоді він тільки переглянув папірець, зібгав і викинув. Але забути про нього не міг.

І навіщо він його читав! Він зітхнув і повернувся на бік, однак цей клапоть паперу (скоріше всього це був уривок листа) не виходив у нього з голови.

“…Так, панове, нарешті мені вдалося розгадати загадку зеленого світіння, що виникало в різних частинах Землі, і дію якого ми добре знаємо.

Щоб я міг пояснити його походження, дозволю собі нагадати ті випадки, які багато років тому схвилювали світ. Тоді на Землі були запеленговані й записані хвилі невідомого походження (що скидались на радіохвилі), які передавалися в різному діапазоні частот. Було ясно, що йшлося про спробу нав’язати контакт із позаземною цивілізацією. Очевидно, ці хвилі передавали з космічного корабля, а чому я так вважаю, ви зараз почуєте.

Тоді в цьому напрямку було послано промені лазера із закодованими математичними формулами як відповідь, але через якийсь час передача невідомих хвиль припинилась. А тепер я вас питаю: чому ж це так? Чому вони так зненацька припинили передачі, якщо в них був доказ існування розумного життя на Землі?

Незважаючи на це, через сім з половиною років уся ситуація повторилась, потім так було ще двадцять два рази. Чому саме через сім з половиною років? Я думаю, що це був час, необхідний для відправлення чергового космічного корабля з повідомленням, оскільки попередні ми знищили, може, того й не бажаючи, своєю відповіддю лазером, так, саме знищили. Отож інакше, як двадцять два рази повторений виклик до бою, вони й не,’ могли витлумачити нашу відповідь.

Авжеж, саме так це було.

Безперечно, ви ще пам’ятаєте, що цю невідому цивілізацію назвали Зеленою цивілізацією — вона нападає зеленим світінням.

Тому пропоную таке: створити спеціальні формування в усіх містах, озброївши їх лазерними гарматами на той випадок, коли б Зелена цивілізація знову…”

Мабуть, хотів написати “напала”, але не встиг. Ручку, якою писали цього листа, він знайшов під столом.

Але якщо нападе знову? Що він зможе зробити проти світіння сам з однією слабкою жінкою? Чи слід вважати цей лист за витвір божевільного фантазера?

У голові в нього стугоніло, і він ніяк не міг заснути, хоч уже почало світати. Дивно, але такого світанку він ще ніколи не бачив! Світанок був…

Він заціпенів. Серце шалено калатало від Страху. Йому здавалося, що стукіт його серця може розбудити жінку, яка лежала поруч. І штори не затягнені!

Обережно й повільно він устав, підійшов до вікна і там мимоволі завмер, зачарований холодним зеленуватим світінням, схожим на сяйво світлячків; він відчував, що від жаху в нього запаморочилося в голові.

— Де ти?

Вона не спить!

Мабуть, це був рефлекс, який примусив його руку швидко затягти штори.

— Іди сюди, — сонно пробурмотіла вона, ї він почав вірити, що вона нічого не бачила.

— Уже йду, зараз. Зараз.

Він добрів до постелі, ліг і знову поклав руку їй під галову, хоча знав, що рука знову заболить.

Скоро її дихання уповільнилося.

Вона спала.

Зараз він не бачив її обличчя, проте знав, що вона схожа на дитину, яку заколисала чарівна казка, на дитину, якою вона ще недавно була, і тієї хвилини був певен, що вона нічого не бачила й нічого не передчувала. І він відчув таку ніжність, що йому захотілося погладити її. хоч поглядом, який…

Цієї миті він помітив: смужка зеленуватого світла пробилася в кімнату крізь щілину між шторою і стіною, впала на ліжко, на дівчину.

Він обережно простягнув руку і прикрив нею цю смужку зеленуватого світла.




ЛЮДИ В КАМЕНІ


Вони йшли так легко, ніби не торкались ногами землі, ніби не відчували ваги тіла, йшли у безконечність, і на шиї в кожного був зеленуватий камінчик, трохи менший за дитячу долоню.

Коли після тієї ночі настав ранок, він знайшов ці камінчики під головою. Він узяв їх, прокрутив дірочки і нанизав на ланцюжок.

“Бачиш, оцей камінчик — це я, а отой — ти, тому ми їх повинні носити”, — сказав він нерухомими губами.

І вона всміхнулась йому, мабуть, вважаючи це якоюсь милою грою, і повісила собі камінчика на шию.

Він — теж.

Тепер вони йшли, тримаючись за руки, та раптом рюкзак у нього за плечима почав ворушитись, почулось / пхикання. Вони зупинилися, сіли на пеньок, витягли з рюкзака немовля, і дівчина дала йому напитися.

“Подивись”, — показала вона на землю. Обоє всміхнулись — у траві поспішала мурашка, що заблукала з кристаликом зеленуватого камінчика в лапах і шукала дорогу, дорогу до мурашника.

Переклад з чеської










Арпад Балаж

ЗУСТРІЧ


Науково-дослідницький корабель “Меркурій” увійшов у систему Епсилон Ерідана.

— Координати 423-688-321, — доповів штурман.

— Вимкнути автоматичне керування. Посадка на планеті номер сім, — віддав розпорядження капітан Ларр.

Зелено-блакитний диск на щиті відеографа дедалі збільшувався, поки нарешті не заповнив увесь екран. Двигуни “Меркурія” заревли, корпус його почав дрібно вібрувати, затим усе стихло. Перевантаження, викликане прискоренням, ослабло; люди з полегкістю відчули, що знову можуть рухатися нормально.

Сила тяжіння 0,9 g, температура навколишнього середовища 80 °C, атмосфера трохи отруєна, — бурмотів Ларр, диктуючи дані. — Ну, тут не варто висаджуватись. Увімкнути маніпулятори на взяття проби.

З космічного корабля, обмацуючи все довкола, висунулися велетенські механічні руки.

Кулясте Створіння нерухомо лежало на скелі й розмірковувало над вельми складною математичною проблемою. Та ось воно здригнулось, потривожене оглушливим ревінням космічного корабля, що знижувався.

— Лишалося тільки зосередитись, і розв’язання, здається, було близьким, — нервово пульсувало Створіння, докірливо роздивляючись непроханих пришельців. — Страшенно примітивна колимага! Колись у Центральному музеї я бачив макет приблизно такої споруди. Ну що ж, поміркувати всерйоз тепер однаково не вдасться, принаймні хоч роздивлюсь оригінал.

І Створіння попрямувало до “Меркурія”.

Маніпулятор поміщав один за одним живі організми до камери для вивчення розумових здібностей. Щойно на дно клітки гепнулось якесь паличкоподібне створіння. Космофілолог у шоломі з конвертором звично крутив трансформатор пристрою для читання думок та відчуттів піддослідних. Поступово клекотливо-булькаючі звуки стали розбірливішими.

— Усе навкруги незвичне. Мені страшно. Не знаходжу їжі. Тікати звідси, тікати!

Ларр махнув рукою і натиснув кнопку дезінтегратора. По клітці промайнув синьо-фіолетовий промінь, І організм зник, розпавшись на атоми. Загули вентилятори, і маніпулятор узяв черговий екземпляр для дослідження. Це була велетенська тварина. Агресивність її виявилася з першої ж миті. Вона люто кидалася на грати клітки.

Знову зазвучав трансформатор:

— Незнайоме місце. Я ніколи тут не бував. Відчуваю злість і голод. Тільки б перегризти ці тонкі прутики, і я зжеру їх усіх, слабких і явно беззахисних тварюк. Якби ці палиці не були такими міцними! Голод! Біль! Голод!

Ларр дізнався про все, що треба було. Очі його блиснули, і він знову привів у дію дезінтегратор.

І в цю мить маніпулятор підчепив Створіння. Капітан зацікавлено роздивлявся пульсуючу кулю, яка мінилася всіма кольорами райдуги.

— Активізую свої думки у 98-му мозковому полі, — пролунало з трансформатора. — Я опинився на космічному кораблі архаїчної конструкції, призначення камери поки що не з’ясоване. Мене роздивляються. У цих пришельців дивна будова: з тіла виступають п’ять відростків, їм властива тільки двобічна симетрія. Переходжу на коротші хвилі. Ага! Ці різностатеві хребетні ссавці. Судячи з будови й кістяка, це уродженці планети з гравітацією середньої потужності та помірним кліматом. Мозок у них міститься у верхньому відростку. Він складає трохи більше за одну соту всієї маси тіла. Концентрація нейронів 107 в 1 куб. см, отже, у них лише 1010 клітин мозку. Період реакції нейрону… сота частка секунди. Ну що ж, при такому інтелекті й те, чого вони домоглися, можна вважати досягненням…

— Уклінно дякую, — пирхнув подумки, капітан, з чимраз більшою цікавістю придивляючись до Створіння.

— Мені слід було б бути уважнішим до їхнього конвертора думок. Адже я перебуваю в безпосередньому зв’язку з мозком філолога, — сіпнулося Створіння, картаючи себе за неуважність. — Треба зараз же перейти на інверсію. Принаймні взнаю, звідки вони прилетіли.

Капітан ладен був не вірити самому собі, а тим часом усе це відбувалось у нього на очах. Регулятори трансформатора думок самі по собі перемкнулися на зворотний зв’язок, космофілолог, мов загіпнотизований, втупився в “бранця” у клітці, а конвертор відновив свої показання:

— Дослідницький корабель “Меркурій” з третьої планети…

Ларр привів у дію дезінтегратор. Ніхто сторонній V космосі не повинен знати — без особливого на те дозволу, — звідки вони прибули. Адже поки що невідома природа досліджуваного і втрачена інформація може накликати па Землю смертельну небезпеку.

Створіння в клітці й далі спокійно пульсувало. Немовби невидима оболонка захищала його від смертоносних променів.

… — Сонячної системи, — вів далі трансформатор. — Галактоцентричні координати…

Ларр вихопив пістолет і кілька разів вистрелив у кляту кулю.

— … = 136°21?42?; Д = 0°02?14?…

Капітанове обличчя скам’яніло. Він зціпив зуби і вистрілив у філолога.

— Варвари! — жахнулося Створіння. — Треба негайно ретрансфбрмувати об’єкт.

Ларр почав сумніватись у власному глузді. Кулясте Створіння незбагненним чином раптом опинилося біля філолога і оповило закривавлену, голову.

— …= 30 637, 5238 світлових років, — закінчив трансформатор.

— Негайно — старт! — у нестямі скомандував капітан.

Двигун заревів, величезний стовп вогню вирвався з нижніх дюз корабля, люди знову відчули, як їм стискає горло і як усе їхнє тіло наливається нестерпним тягарем від перевантажень; кровообіг неначе завмер. “Меркурій” з максимальною швидкістю віддалявся од планети.

Створіння звільнило філолога і своєрідними рухами, перекочуючись, наче ртуть, — без жодних ознак вагань чи пошуків — подалося просто до кабіни пілота й завмерло біля пульта керування.

— Ми відхиляємося від запрограмованої траєкторії, — повідомив через деякий час штурман.

Ларр перевірив прилади, вніс можливі корективи, удавшись, до свого багатого досвіду космонавта, і нарешті змушений був дійти висновку, що слухняний і надійний досі “Меркурій” тепер не скоряється його волі. Він знав, що настав час виконати категоричний наказ, розрахований на таку ситуацію. Капітан ще раз глянув на таємничого пришельця — повільно пульсуючу кулю, обличчя його скривилось у гіркій упертій посмішці, і він натиснув кнопку самознищувального пристрою.

Сліпучояскравий вибух розніс корабель на мільйони часток.

Створіння, огорнуте захисною оболонкою, ширяло в космосі, задумливо розглядаючи уламки “Меркурія”, що розліталися в усі боки.

— Навдивовижу горда порода! Воліли краще вмерти, але не скоритися. Прикро було б дати їм загинути. Випробую локальну інверсію часу. Вони на те заслуговують.

— Голод! Біль! Голод! — ревів трансформатор, і Ларр привів у дію дезінтегратор.

Потім стомленим рухом потер лоба. “Очевидно, я надто довго працював, починають верзтись усілякі дурниці. Нібито ми досліджували якесь кулясте Створіння і… Так, щось тут неясно. Треба поговорити з екіпажем”.

“З’явилися загадкові психічні аберації, — нотував він згодом у бортовому журналі. — Надалі до з’ясування їхніх причин пропоную оголосити систему Епсилон Ерідана забороненою зоною!” І він наказав стартувати.

— Мабуть, я діяв не досить точно. Якісь спогади у них все-таки лишились, інакше б вони не покинули планету, не виконавши до кінця програму досліджень. То на чому ж мене перервали? Ніяк не вдається до ладу зосередитись! — роздратовано пульсувало Створіння на скелі…

Переклад з угорської










Вільям Гаррісон

РОЛЕРБОЛ


Матч. Зараз почнеться матч. Слава цій грі! Атож, слава їй, бо все, що надбав, я завдячую йому — ролерболові. Вся наша команда — двадцять чоловік — вишикувалась і слухає оркестр, який виконує гімн Конгломерату. Перед нами — овальне поле-трек розміром п’ятдесят на тридцять метрів, з профільованими віражами.

Над бар’єром, яким обгороджено трек, стоять гарматки — вони стріляють десятикілограмовими ебонітовими кулями, які летять зі швидкістю майже 500 кілометрів на годину. Під дією відцентрової сили кулі, так само як і при грі в кеглі, кружляють попід бар’єром, поступово втрачаючи швидкість. Коли вони скочуються до центру поля або влучають у котрогось із гравців, одна з гарматок стріляє знову.

Наша команда у повному складі: десять гравців на роликових ковзанах, п’ять мотоциклістів і п’ять бігунів.

Поки звучить гімн, ми стоїмо, виструнчившись, зціпивши зуби і втупивши очі в простір. Ми знаємо, що на нас дивляться вісімдесят тисяч чоловік з трибун стадіону, а крім того — два мільйони телеглядачів, які завдяки мультибаченню мають змогу спостерігати матч у всіх куточках світу.

Здоровенні, мов бугаї, бігуни натягають свої грубі шкіряні рукавиці й закидають на плече вигнуті киї, якими вони зупиняють кулі й гамселять нас. Мотоциклісти на своїх машинах під’їжджають якомога ближче до огорожі треку, щоб у слушну мить, коли треба буде допомогти бігунам своєї команди, ринути вниз.

Наше завдання — роликобіжців — блокувати бігунів з команди противника й не дати їм здобувати очки. Це навколо нас вирують усі пристрасті, і успіх видовища значною мірою залежить від нашої активності.

І ось обидві команди на полі — пішки, на роликах і на мотоциклах, — а тим часом уже мчать за нами величезні кулі, щоб розметати наші ряди.

У грі немає перерв, а гравців міняти заборонено. Якщо команда втрачає гравця, тим гірше для неї. Тепер вона може зрівняти шанси, тільки вивівши з ладу гравця противника.

Сьогодні я постараюсь показати перед камерами все, на що здатен. Звуть мене Джонатан Е. Раз і назавжди я постановив собі, що ніхто не здолає мене на полі. Я — душа команди міста Х’юстона, і за дві години матчу, — починаючи від хвилини, коли вистрілюють першу кулю, — бігуни з команди противника спізнають, почім ківш лиха.

Гра, в якій майже немає правил і не застосовується ніяких покарань, почалась. І зразу ж на полі — побоїще, в якому беруть участь усі: і гравці, й арбітри.

Запеклість сутички важко описати, — намагаючись вирватися на вільний простір, ми б’ємо один одного ногами, гамселимо кулаками і чим попало, аж поки одна з, куль щосили вдаряє в клубок наших переплетених тіл. Я утримуюсь на ногах і миттю перекидаю одного з гравців противника за бар’єр.

Знову я — саме втілення стрімкого руху та брутальної сили. Штовхаю, рву, хапаю, б’ю, ухиляюся від куль, блискавично з’їжджаю до центру поля, щоб не дати прорватись осатанілим бігунам.

Аж ось бачу, як зіткнулися в бійці двоє гравців. Один б’є з такою силою, що збиває з голови противника шолом і роз’юшує йому півобличчя. Переможець, видимо потішений ділом своїх рук, на якусь секунду загаявся, і його збиває мотоцикліст, що мчить на шаленій швидкості. Публіка на трибунах шаліє від захвату. Я знаю; що телекамера до найменших подробиць простежила за цією фазою гри; потім її повторять в уповільненому темпі, й уболівальники в Мельбурні, Берліні, Ріо-де-Жанейро чи Лос-Анджелесі підскакуватимуть у своїх кріслах.

Гра триває вже понад годину, а я все кружляю по стадіону. Четверо гравців нашої команди серйозно травмовані — у них попереламувані руки або ноги, а одного— новачка — вбито. Вибули з гри. два наших мотоциклісти. Але ще в гіршому стані команда противника, яка представляє Лондон. Один з мотоциклістів на самому віражі втратив контроль над машиною, в яку влучила гральна куля. Бак спалахнув і вибухнув. На трибунах шаленство.

Найкращий роликобіжець противника Джеккі Мейджі входить у віраж. Я кидаюсь до нього, точно розрахувавши момент удару. Коли він обертається до мене, помічаю його глузливу посмішку, але захиститись він уже не встигає. Його нижня щелепа аж вгрузає під ударом мого кулака. Глядачі ревуть від захвату.

Тепер уже легше. Діло, вважай, зроблено. Ми виграємо матч з рахунком 7:2.

Минають роки, змінюються правила гри, але завжди так, щоб надати ще більшої гостроти цій кривавій бойні на догоду глядачам.

Відколи я беру участь у змаганнях, тобто вже п’ятнадцять років, я не зазнав серйознішої травми, ніж перелом руки або ключиці. Треба визнати, ремесло своє я таки добре знаю. Можливо, тепер я трохи не такий моторний, може, менш навальний, ніж раніше, зате з роками стаю дедалі жорстокіший. Бо все зводиться саме до цього. Жоден з молодих гравців не стане заперечувати, що мій спосіб гри для нього — неоціненна наука.

Що ж до правил, то я чув, ніби в Манілі чи в Барселоні грають узагалі без обмеження часу, так що гравці б’ються і калічать один одного, аж поки всі бігуни тієї чи тієї команди будуть виведені з ладу і вже не зможуть здобувати очки. Немає сумніву, що це правило скоро дійде й до нас. Розповідали мені також про матчі з ролерболу, в яких обидві команди складалися з чоловіків і жінок, одягнених у костюми, що легко рвалися. Це додавало грі нових емоцій. Безперечно, правила й далі змінюватимуться, аж поки ми почнемо плавати в калюжах крові. І всі ми про це знаємо.

Вже на початку нашого століття я досить успішно грав у ролербол. Завдяки екранам телевізорів, що демонстрували мою навальну гру на полі, я мав тих жінок, яких тільки хотів. І вже за кілька перших років своєї кар’єри заробив стільки грошей, що міг купувати будинки, землі та озера в позаміських зонах, де мають право селитися тільки адміністратори.

Уже, тоді — як, зрештою, і тепер — мої фотографії красувалися на обкладинках усіх великих ілюстрованих журналів. Моє ім’я стало таким відомим, що зробилося мало не синонімом гри, у якій мені не було рівних. Адже це я, Джонатан Е., — єдиний гравець, що пережив так багато матчів цієї гри із смертю.

Від самого початку я грав під егідою Нафтового конгломерату, який згодом став називатись Конгломератом Енергії. І ніколи не залишав команди Х’юстона, яка навчила мене всього, що я вмію, і потім дала мені все, що я маю.

— Як ти себе почуваєш? — питає мене Бартоломей.

Він — головний шеф Конгломерату Енергії, один з наймогутніших людей у світі, проте ставиться до мене як до рідного сина.

— Так собі, — відказую я, і це викликає у нього посмішку.

Він повідомляє мене, що мультибачення готує серію спортивних програм, куди ввійдуть кінофрагменти з моїх найкращих матчів. Ще раз в ефірі прозвучить розповідь про історію мого життя і принагідно буде показано, як Конгломерат Енергії піклується про сиріт і дітей бідняків, забезпечує їх роботою і допомагає зробити кар’єру.

— То ти почуваєш себе не дуже добре? — перепитує Бартоломей.

Я повторюю свою відповідь, не уточнюючи, що саме маю на думці, — боюся, щоб він не розчарувався в мені. Тобто не кажу, що сезон надто довгий, що я стомився, що страждаю від самотності й неусвідомлених прагнень, і це починає серйозно мене непокоїти.

Мій давній приятель Джім Клійтес приїхав до мене на ранчо провести уїк-енд. Мекі, дівчина, з якою я тепер живу, розігріває готові страви. Кулінарними здібностями Мекі похвалитися не може, зате в неї чудові груди, а талія чи не така сама завтовшки, як моє стегно.

Клійтесові недавно присвоєно кваліфікацію судді. В кожному матчі беруть участь два арбітри, які стежать за дотриманням правил, але нікого при цьому не штрафують, і один суддя, в чиї обов’язки входить лише реєстрування очок, здобутих командами. Клійтес сказав, ніби Міжнародний суддівський комітет, членом якого є і він, розглядає пропозиції щодо зміни деяких правил.

— Будеш покараний, якщо всі гравці твоєї команди зможуть випередити тебе. Кара проста — у тебе заберуть шолом.

Хтиві губи Мекі округлюються в майже ідеальну подобу великої літери “О”. Я питаю Клійтеса, який сам колись був бігуном у команді Торонто:

— Що ще? Чи, може, про це заборонено розповідати?

— Інші пропозиції — це зміни в плані скоріше матеріальному. Збільшать винагороду за “зіграні” атаки, а ще виплачуватимуть грошову премію найкращій команді сезону. До речі, щодо сезону — напевне, скоротять щорічні канікули, які нині тривають два місяці. Сам знаєш, глядачі стають дедалі вимогливіші…

Після вечері ми з Клійтесом пішли трохи прогулятись. Джім спитав, чи не треба мені чогось.

— Може, й треба, та от не знаю до пуття, чого саме.

— Тебе щось тривожить? Ти скажи, не крийся, — пильно глянув на мене Клійтес.

Я дивлюся на всіяне зорями небо. Трохи помовчавши, кажу:

— Слухай, Клійте, тобі траплялося думати про смерть, коли ти ще грав?

— Під час матчів — ніколи, — не вагаючись відповів він. — А як покидав поле, тільки про це й думав.

Ми довго мовчимо, милуючись пагорбами, що вимальовуються на обрії.

— На засіданні Комітету, — порушує мовчанку Клійтес, — ми обговорювали ще одне. Передбачається не обмежувати в часі тривалість матчу. Поки що це тільки пропозиція, але внесено її офіційно.

Мені подобаються пагористі краєвиди. Недавно я купив собі новий будинок на околиці Ліона, у Франції, неподалік від славнозвісного стадіону. Там теж пагорби, в яких є щось від техаського краєвиду. Міста і там і тут стали гігантські, жити в них просто неможливо.

— Сам я прихильник обмеження в часі, — веде далі Клійтес. — Хто-хто, а я грав стільки, що добре знаю межі людських можливостей. Ти розумієш, часом мені здається, що я єдиний у Комітеті, хто відстоює ті кілька правил, які ще лишились.

Статистичні дані, що стосуються ролерболу-бойовиська, цікавлять публіку не менше, ніж сама гра. Рекорд здобутих в одному матчі очок — 81. Рекордна швидкість кулі в ту мить, коли її зупинив бігун, — 283 кілометри на годину. Рекордне число гравців, виведених з гри одним роликобіжцем за один матч — 13 (рекорд належить вашому покірному слузі). Рекордна кількість гравців, убитих під час одного матчу — 9 (матч Рим — Чікаго, 4 грудня 2012 року).

Величезні світні табло над полем фіксують усі технічні результати гри і повторюють у відеозапису найкривавіші епізоди бойовиська. Мене ніколи не переставало дивувати те, що мільйони глядачів більше цікавляться статистичними даними, аніж самою грою.

Про це я довідався після масового опитування глядачів, проведеного з ініціативи мультибачення.

Париж.

Перш ніж вирушити на стадіон, де має відбутися вечірній матч, я прогулююсь берегом Сени.

У Франції, як і будь-де, у мене багато вболівальників. Вони вигукують моє ім’я, махають мені руками, заговорюють до моїх охоронців, змушуючи мене ні на мить не забувати, хто я такий, дбати про свій вигляд, вбрання, поведінку.

Мій зріст — 190 сантиметрів, вага — 115 кілограмів, окружність шиї 47 сантиметрів. Зате пальці у мене, як у піаніста, і це дивує всіх, хто мене знає. Я ношу легкий костюм у смужку та крислатий іспанський капелюх. Мені тридцять чотири роки, і під старість я, мабуть, буду дуже схожий на поета Роберта Грейвса.

Наймогутніші люди на світі — адміністратори. Вони очолюють найголовніші Конгломерати, визначають заробітну платню і встановлюють ціни, вершать світову економічну політику. Вважається, що люди вони більш-менш порядні, а їхні багатство і влада — необмежені. Я теж багатий і могутній, однак це не означає, що в мене немає гризот.

І все-таки, чого мені бракує? Можливо, знань?

Я думаю про нашу новітню історію — історію, яку ще всі пам’ятають, — про те, як закінчилася війна концернів, призвівши до зміцнення світової могутності шістьох великих Конгломератів: Енергії, Транспорту, Харчування, Житла, Послуг і Комфорту.

Сказати правду, часом я плутаю, хто з них чим займається. Я знаю, приміром, що університети підлягають нині одному з Великих, який субсидує і ролербол-бойовисько, але котрому саме, мені невідомо. Конгломератові Послуг чи Комфорту? Не зміг би я вам також сказати, хто контролює музику, яка тепер стала однією з найголовніших індустрій. Зате я напевне знаю, що наркотики нині перебувають під контролем Конгломерату Харчування, хоч раніше ними відав Конгломерат Комфорту. Треба буде колись запитати про все це в Бартоломея. Він — людина з широким світоглядом, з незвичайною пам’яттю і сильно розвиненим почуттям власної гідності. Тоді як моя команда кидається в порожнечу і там борсається, його — штурмує надра землі, освоює морські глибини, використовує енергію сонця, створює нові концерни, одне слово, вершить діла набагато серйозніші, аніж наше.

На матч із Мексікою нам приготували маленьку несподіванку — змінили форму куль. Клійтес міг би застерегти мене — хоча, може, він не мав права? — що кулі тут будуть не зовсім круглі. Центр ваги у них не посередині, тому котяться вони не по прямій лінії і їхню траєкторію нелегко передбачити.

Для мене цей матч виявився важким, як ніколи, бо всі мотоциклісти заповзялися проти мене. Вже багато років, тобто ще відтоді, як остаточно зміцніла моя репутація висококласного гравця, вони завжди намагаються знешкодити мене на податку гри. Але саме на початку гри я дуже обережний. І можу довести, що не марно вихваляюся і здатен повисаджувати їх із сідел, коли мені заманеться, хоч мотоцикли й обладнані спеціальними захисними-пластинами, — кермо закрите і вхопитися за нього не просто. Вони знають, що я старію (“завжди б’є без промаху, але вже не так блискавично”, — як пишуть у спортивній хроніці), і тільки й чекають слушної нагоди, коли я трохи захекаюсь у боротьбі з бігунами. й роликобіжцями, щоб напасти на мене. Можна почути й таке: “Скрутіть в’язи Джонатанові Е. — і Х’юстон у вас в кишені”. Мабуть, ті, хто так каже, мають рацію, але знищити мене досі нікому не пощастило.

Глядачі-мексіканці, здебільшого бідні, низької кваліфікації робітники, які працюють на Конгломерат Харчування, голосно підбадьорюють свою команду й освистують нашу, та на мене це не впливає, — не таке доводилося чути. Величезні кулі з неймовірною швидкістю мчать по колу, роблячи зигзаги й підскакуючи над полем іноді на цілий метр. Один за одним вибувають з гри наші суперники. Нарешті двоє наших ловлять останнього ще здатного до боротьби бігуна-мексіканця і розтрощують йому ноги. Немає більше бігунів, немає кому здобувати очки. Матч скінчився. Ми виграли з рахунком 37:4.

Я все ще в чудовій формі, але це не означає, що’ мені подобаються ті нові кулі.

Дафні зайняла місце Мекі, а та віднині складатиме свої губки в подобу курячої гузки вже не для мене, а для когось іншого.

Дафні — англійка. Вона висока, страшенно любить фотографуватися, хоче безперервно мені позувати. Часом ми вдвох переглядаємо альбом з фотографіями того періоду, коли я починав грати, а вона була манекенницею.

— Глянь, які у тебе м’язи на спині! — у захваті вигукує вона, широко розкриваючи очі.

Дафні пильно вивчає фотографії, на яких мене увічнили кілька років тому на пляжі в Каліфорнії. Можна подумати, до неї тільки тепер дійшло, який я мускулястий.

Поклавши альбоми на полицю, іду трохи прогулятися полем. Колоски пшениці, що тихо шелестять під вітром, викликають у мене спогади про Елу, мою дружину, про її довге біляве волосся, яке лоскотало мені обличчя, коли вона нахилялася поцілувати мене.

Я ділюся досвідом з молодими гравцями, на яких Конгромерат Енергії робить ставку як на майбутніх майстрів ролерболу.

Починаю із застереження, що, доки самі не дістануть по хребту, вони в цій грі нічого не зрозуміють.

Цього вечора я розповідаю їм, як ухилятися від мотоциклістів.

— Є такий прийом: прийняти удар на себе, виставивши вперед плече. Якщо ви й не проб’єте захисної пластини, то це зробить сам мотоцикліст.

Усі дивляться на мене як на божевільного.

— Можете також упасти на живіт, притиснутись до треку, напружити всі м’язи й чекати, поки той костелом наскочить на вас переднім колесом і перекинеться.

Я веду далі, загинаючи пальці й ледве стримуючись, щоб не засміятися:

— Прийом третій: удаючи, ніби нападаєте, ви відскакуєте вбік і ногою б’єте мотоцикліста в обличчя. Хочу звернути вашу увагу на те, що техніка цього прийому складна, потребує тривалої практики й дуже точної координації рухів.

Вони не знають, як реагувати на мої сло. ва. Дивляться на мене тупо, але з пошаною. Ми сидимо посеред поля. Стадіон, освітлений, але трибуни порожні.

— Ще одна порада: коли мотоцикліст мчить на пивній швидкості просто на вас, дайте йому проїхати, навіть якщо він везе бігуна. Не забувайте: щоб здобути очко, бігун мусить зіскочити з мотоцикла. І якраз у ту мить, коли він поставить ногу на землю, атакуйте його. Настав час показати все це на практиці. Новачки уважно стежать за мною. Я лишаюся на полі наодинці з мотоциклістом. Коли він під’їжджає, я відхиляюся на кілька сантиметрів і хапаю його за плече. Машина проскакує далі, а мотоцикліст з усього маху летить на поле. Цей експеримент кінчається для нього вивихом плеча.

— Ах, правда, — кажу я, скидаючи шолом і підходячи до гурту учнів, — я ж зовсім забув розповісти вам про техніку цього прийому.

Минуло вже півсезону, коли я знову зустрівся з Бартоломеєм. Недавно його звільнили з посади генерального директора Конгломерату Енергії. Проте він і далі перебуває на дуже відповідальному посту, але, — як би це точніше висловитись, — його влада тепер трохи обмеженіша, ніж була досі. Скориставшись тим, що вигляд у нього якийсь замислений, я наважуюсь поговорити з ним про свій клопіт.

Ми обідаємо у вежі х’юстонського ресторану, де нам подали яловичину a la Веллінгтон з пляшкою доброго бургундського вина. Дафні сидить посередині, випростана, мов статуетка: певне, їй здається, що вона знову позує на помості.

— Наука? Дга, розумію! — каже Бартоломей. — А що саме тебе цікавить, Джонатане? Історія? Мистецтво?

— Я можу говорити з вами відверто?

— Ну, звичайно! Які можуть бути сумніви?

Він намагається надати своєму обличчю безтурботного виразу, але я відчуваю, що настрій у нього кепський.

Бартоломей не з тих, котрі люблять вислуховувати чиїсь звіряння, і в мене таке відчуття, що я роблю дурницю, проте кажу:

— Колись я починав учитися в університеті. Це було… м-м… вісімнадцять років тому. Тоді ще користувалися книжками, і я багато читав. Мріяв стати адміністратором, тож і читав.

— Ти знаєш, Джонатане, я вже здогадуюсь, що ти мені хочеш сказати. — Бартоломей зітхає, ковтає вина і лагідно дивиться на Дафні. — Віриш, мені теж шкода, що так сталося з книжками. В наш час усе записано на стрічках, однак це не те саме, що книжки, правда ж? Цими стрічками можуть користуватися тільки спеціалісти в галузі інформації. Дивовижно, але наша епоха схожа на добу середньовіччя, коли тільки ченці вміли читати латиною.

— Атож.

Я слухаю його так уважно, що забуваю про м’ясо, яке вже захололо.

— Ти хочеіц, щоб я послав тебе до якогось фахівця?

— Ні, я не це мав на думці.

— Якщо хочеш, я дістану тобі перепустку до фільмотеки. Матимеш повну свободу вибору. Художники Ренесансу, грецькі філософи — що тобі до вподоби, те і обереш. Якось я дивився там чудовий фільм про життя і творчість Платона.

— Єдине, на чому я знаюся, — помовчавши, кажу, — це ролербол.

— Так чи так, але ти, сподіваюся, не думаєш “його покинути? — підозріливо питає він.

— Ні. Звичайно, ні, — запевняю я. — Тільки хочеться… Ет! Не знаю, як вам і сказати. Хотілося б чогось більшого.

У його погляді, зверненому до мене, не блиснуло жодної іскорки. І я додаю:

— Ні. З матеріальних багатств мені нічого не треба. Це душа моя прагне чогось більшого.

Бартоломей знизує плечима, глибоко зітхає і відкидається на спинку крісла. Потім просить офіціанта знову наповнити келихи. Він розуміє. Я знаю, що він розуміє. Йому понад шістдесят, він казково багатий і все ще лишається одним з наймогутніших адміністраторів світу. В його стомлених очах я читаю глибоке, всеосяжне розуміння всього того, чим ми живемо.

— Знання наділяють людину або могутністю, або меланхолією, — каже він. — Тож чого сподіваєшся від них ти, Джонатане? Могутності? Ти вже її маєш. Твоє становище в нашому суспільстві таке помітне, що багато людей в усьому світі прагне бути на твоєму місці. З другого боку, я не думаю, щоб меланхолія і ролербол-бойовисько могли бути в злагоді. Під час матчу тіло і свідомість творять нерозривне, гармонійне ціле, хіба не так? То навіщо ти хочеш порушити цю гармонію? Чи ти волієш, щоб твоя свідомість існувала незалежно? Навряд, щоб ти бажав саме цього, правда ж?

— Я вже й сам не знаю, — вихоплюється в мене.

— Дістану я тобі цю перепустку, Джонатане. Якщо хочеш, ходитимеш дивитись відеофільми й навчишся читати стрічки.

— Іноді я думаю, чи насправді я такий могутній, як ви мене запевняєте, — кажу я, щоб не дати йому відхилитись від теми нашої розмови.

— Ну, ну, Джонатане! — він повертається до Дафні. — А що ви, люба дівчино, про це думаєте?

— Якщо ви маєте на увазі могутність, то мушу зізнатись — він таки могутній, — відказує Дафні, розпливаючись в усмішці.

Я майже не слухаю, про що вони говорять далі. Дафні, котру, як і всіх попередніх жінок, Конгломерат, напевне, підіслав шпигувати за мною, притакує Бартоломеєві. Вона в усьому погоджується з ним. А взагалі — вона чудова жінка.

За десертом ми обговорюємо матч, який має відбутись у Стокгольмі. Говоримо також про близький, кінець сезону, про побиті й непобиті рекорди, але в думках у мене — порожнеча й розчарування. А от чому — я відповіді не знаходжу.

Бартоломей навіть питає, чи зі мною все гаразд. Я відповідаю, що сідав до столу з вовчим апетитом, але, напевне, ця яловичина a la Веллінгтон не лізе мені в горло.

Надходить кінець сезону. Це видно хоча б уже з нашої поведінки в роздягальні перед кожним матчем. Між собою ми майже не розмовляємо і, немов солдати перед боєм або гладіатори перед виходом на арену, намагаємося переконати самих себе, що цього разу нам ще пощастить уникнути смерті.

На останніх тренуваннях ми відпрацьовували різні прийоми із смертельними ударами. Давно вже минули часи, коли гравці задовольнялися тим, що штовхали, смикали, збивали один одного з ніг, не давали підвестись.

Я вважаю, що при застосуванні нових прийомів у мене є два надійних козирі: перший — це моє вміння легко втримувати рівновагу на одній нозі. Тому я можу, не зупиняючись, розтрощити ударом другої гомілку чи коліно суперника. Другий козир — це мій коронний номер: удар ребром долоні в ділянку серця.

Той день, коли за новими правилами у покараного гравця заберуть шолом, стане для цього бідолахи днем смертного вироку. А поки що ми б’ємо в дихало, в серце і скрізь, де немає ризику зламати собі руку.

Наші інструктори — два щуплих азіати, арсенал прийомів у яких просто-таки невичерпний, — показують нам основні нервові центри організму.

— Знаєте, як найкраще вдарити свою жертву? — каже Мунпі, славетний роликобіжець, який грає з нами четвертий сезон. — Так, щоб удар припав точно в лімфовузли.

— У що? — перепитую я.

— У ці чортові лімфовузли, розміщені під вухами. Вдалий удар у щелепу — р-раз! Лімфовузли пошкоджено — і на світі одним бідолахою менше.

Настала черга піти від мене й Дафні. Чекаючи на нову подружку, яку мої приятелі та роботодавці з Конгломерату Енергії пришлють на її місце, я думаю і мрію про Елу.

Я ріс покинутою дитиною — мені так ніколи й не пощастило дізнатися, хто мій батько, — але я любив уявляти, ніби він посідав високе становище серед адміністраторів. Моя батьківщина — Галвестон, що згодом став кварталом Х’юстона, міста-метрополії. Як на свій вік, я був здоровий, дужий, атлетично збудований хлопець. Розумово розвинутий я був теж нормально. За моєю теорією, не можна бути розумово повноцінним, якщо ти нерозвинутий фізично.

І ось, маючи всього п’ятнадцять років і працюючи докером на Конгломерат Нафти, я одружився. Моя обраниця була секретаркою. Висока, тендітна, з довгим білявим волоссям. Нам пощастило домогтися дозволу на шлюб і разом вступити до університету. Вона вивчала електроніку, маючи до цього неабиякий хист, а я — економіку і водночас починав виступати в ролерболі.

Ела так доглядала мене, що за рік після нашого одруження я набрав п’ятнадцять кілограмів ваги. Коли увечері я вертався додому, вона лікувала мої травми й синці. Я часто думав, чи і її теж підіслали до мене, доручивши, крім усього, дбати й про моє здоров’я. До неї, вісімнадцятирічної вродливої дівчини, я не знав інших жінок. Мабуть, це тому я ніяк не можу її забути.

Одного дня вона покинула мене заради якогось адміністратора. Не сказавши ні слова. Спакувала валізи й виїхала з ним до Європи: Знову я побачив їх тільки через шість років на прийомі, де мені вручали якийсь приз. Вони сердечно поздоровили мене й узагалі були дуже привітні. Не знаючи, що сказати, я спитав, чи є в них діти.

Ело, найдорожча моя, чи це Конгломерат наказав тобі так добре годувати мене, перш ніж ти пішла й розбила моє серце?

Її зрада завдала мені нестерпного болю. Принаймні так я тоді вважав. Але ті руки, які пестили Елине тіло, невдовзі добре далися взнаки усім суперникам х’юстонської команди.

У той короткий період, поки не з’явилася чергова жінка, я можу спокійно подумати про своє життя. Знаю, що я людина досить розумна, інакше давно був би мертвий. А проте іноді відчуття в мене таке, ніби я нічого не знаю, ніби і мозок мій, і серце порожні. Може, це тому, що я давно не читаю книжок. Навіть згадувати мені нічого не хочеться — окрім Ели, чий образ постійно живе в моїй пам’яті.

Весь той рік, коли ми були разом, я багато читав. Та й потім читав, звичайно, поки не став професійним гравцем. Крім книжок і статей, які мали безпосереднє відношення до профілю мого навчання, я прочитав “Історію королів Англії”, “Сім стовпів мудрості” Томаса Е. Лоренса, найвідоміші твори Руссо і життєпис Томаса Джефферсона. Все це тепер записано на стрічках, надійно захованих у бетонних бункерах із штучним кліматом.

У Токіо ми дізнаємося, що правила знову змінено. Ми саме перевдягалися, коли нас повідомили — протягом усього матчу на полі буде три кулі із зміщеним центром ваги.

Деякі наші гравці, і то найдосвідченіші, вагаються, чи виходити їм на поле. Коли ж улесливими вмовляннями або погрозами їх усе-таки схиляють до участі в матчі, вони при першій же нагоді вдають поранених і, немов кролики, тікають до центру поля, де їм нічого не загрожуватиме.

Щодо мене, то я граю ще завзятіше, ніж звичайно, і глядачі дістають за свої гроші повну втіху. Цим бідолахам-роликобіжцям з Токіо просто-таки не щастить. Або ж я стрімко атакую їх у ту мить, коли вони озираються, чи не летить на них котрась із трьох куль, або ті ж таки кулі сіють спустошення в їхніх лавах, тільки-но вони збираються гуртом напасти на мене.

Я бачу, як один зтих недоростків звивається на краю треку, мов риба, витягнута з води, — у нього зламано хребет, і його тіло корчиться в передсмертній агонії.

Кулі мчать на нас одна за одною, й іноді здається, наче ними хтось керує зсередини.

Проте я відчуваю, що цього разу зі мною нічого не станеться. Я немов перетворююсь на втілення могутньої сили, на нищівний таран. Ударом ноги вибиваю з сідла мотоцикліста. Він падає на трек просто під кулю, що котиться зі швидкістю триста кілометрів на годину. Я обминаю велетенський клубок із тіл мотоциклістів та інших гравців, що борюкаються на полі, під’їжджаю до самого бар’єра і лечу звідти вниз, таранячи головою бігуна противника, який замахнувся на мене києм. Чую, як хряснули поламані ребра. Від удару він злітає в повітря, мов з катапульти, і падає на зовнішню огорожу треку. Смерть спостигла його раніше, ніж він упав на землю.

Ще одна куля вилітає з гарматки і, невдало відбившись від поверхні треку, перескакує через бар’єр і падає серед глядачів. Вистава переноситься на трибуни. Сотні мільйонів чоловік, які зараз сидять перед телевізорами, напевне, перебувають у трансі, милуючись цією додатковою картиною бойовиська, показаною крупним планом.

Влучає куля і в мене. Відколи я став професіналом, таке траплялося зі мною не більше як чотири рази. Куля вдарила в лівий ролик і в ступню лівої ноги, я впав навзнак, але нічого страшного зі мною не сталось, бо швидкість кулі в центрі поля уже згасала. Один із тих поганців одразу ж кинувся до мене, але завдяки нашому мотоциклістові полетів до дідька в пекло — мабуть, сподіваючись, що знайде мене там. Не встиг я підвестися, як роликобіжець суперників помчав до мене на повній швидкості. Він, певне, уявив собі, що йому вдасться порішити славетного Джонатана Е. Проте я відскочив убік і зацідив йому ліктем у низ живота. Удар був страшний.

І знову я лежу навзнак, оглушений, безсило спостерігаючи, як помирає Мунпі. Жахлива сцена, наче в уповільненому фільмі, розігрується перед самими моїми очима, а я не можу поспішити на допомогу товаришеві. Мунпі лежить на полі, скрутившись у клубок. Противники поволі, не кваплячись, скидають з нього шолом. Один із них силоміць розціплює щелепи жертви і встромляє нещасному в рот кінець роликового ковзана, після чого б’є Мунпі по голові, аж поки зуби його розлітаються на всі боки. Б’є доти, доки не розвалює йому череп.

Трибуни шаленіють. Звичайно, камери мультибачення зняли цю сцену з усіх можливих точок, і телеглядачі побачать один з найбільш хвилюючих моментів зустрічі Токіо — Х’юстон навіть з ближчої відстані, ніж коли б сиділи на стадіоні.

Нарешті я підводжусь і знову включаюсь у гру. Все тіло в мене болить, але я знаю, що решта гравців почувається не краще. По кількох сутичках я відчуваю новий приплив енергії, що буває зі мною завжди, коли яв ідеальній формі. Незадовго до сигналу сирени про кінець матчу я дозволяю собі трошки розважитись.

Однією рукою хапаю за карк бігуна-японця, він втрачає рівновагу, і я б’ю його кулаком в обличчя. Потім, тримаючи за руку, тягну за собою, наче мокрий прапор, який більш не хоче майоріти на вітрі, І кладу на шляху однієї з куль. Потужним ударом куля розтрощує йому грудну клітку і відкидає тіло метрів на двадцять уперед.

— Оце картинка! — чую я захоплені вигуки.

Клійтес повідомляє мені новину, якої я давно чекав.

Фінальні ігри світового чемпіонату, що мають відбутись у Нью-Йорку, проводитимуться без обмеження в часі й транслюватимуться всіма телекомпаніями світу. Об’єм мотоциклетних двигунів буде збільшено із 175 до 300 кубічних сантиметрів, а на полі перебуватиме в грі одночасно чотири кулі. Крім того, у гравців, які поводитимуться пасивно й не виявлять належного бойового духу, забиратимуть шоломи.

— При таких правилах нема чого журитися, що час не обмежено, — кажу я. — Матч триватиме не більше години — на той час усі ми будемо мертві.

Потім ми вирушили на електромобілі у поїздку по моїх ранчо. Минаємо череду корів, — це найнезаперечніше свідчення мого успіху й багатства. Адже я володію приватною тваринницькою фермою, а люди ж — за винятком привілейованого класу адміністраторів — уже забули навіть, який смак має м’ясо.

— Хочу попросити тебе про одну послугу, Клійтесе.

У мене чомусь не вистачає сміливості подивитися йому в очі.

Я зупиняю електромобіль перед ворітьми, за якими починається тіниста дубова алея, що веде до ранчо. Стоїть. рання весна, повітря напоєне пахощами жовтих нарцисів, які саме розцвітають. Мені важко призвичаїтись до думки, що настане день, коли я помру, як і інші. Хотілося б, щоб мій прах розвіяли на цих полях довкола ранчо — ховати мерців уже давно заборонено, — хай би моє тіло послужило бодай добривом для квітів.

— Я б хотів, щоб ти привіз мені Елу. Це єдина людина, яка досі не стала мені байдужою, хоч минуло вже стільки років. Роби що хочеш, але я мушу її побачити за всяку ціну.

З Елою я зустрівся на початку червня на своїй віллі поблизу Ліона. За тиждень у Нью-Йорку має відбутися, фінальний матч світового чемпіонату. По-моєму, вона зразу вичитала в моїх очах таку пристрасть, що це змусить її покохати мене знову. Як усе ж таки я люблю її! Мені раптом спадає на думку, що до того, як я зустрівся з нею, до того, як став світовою зіркою і здобув славу й багатство на треках ролерболу-бойовиська, я був лише скромним докером без роду й племені.

Ела бере мене за руку, цілує мені пальці.

— Як тобі живеться, Джонні?

Її обличчя променіє чимось подібним до захвату.

Дні, що настають потім, сповнені насолоди й ніжності. Коли тіла наші спочивають, ми повертаємося до спільних спогадів: згадуємо, як трималися за руки, з якою радістю зустріли дозвіл на одруження, у пам’яті зринають назви книжок, що стояли на полицях у нашій квартирі над Рівер-Оукс. Часом ми не можемо чогось пригадати. Нічого не вдієш, адже минуло стільки років, а в нас немає сім’ї, немає нічого, що могло б надати сенсу нашому існуванню.

У нас є тільки два життя — її і моє.

Ось чому я прошу Елу, щоб вона розповідала мені про свого чоловіка, про місця, де вона з ним бувала, про їхній дім і взагалі про все, пов’язане з нею. Сам я розказую про жінок, яких знав, про Бартоломея, про Джіммі Клійтеса, про моє ранчо серед гір у далекому Техасі.

Звісно, я. міг би переконати себе в тому, що це лиха доля нас розлучила, але я волію дивитися правді у вічі: Ела просто покинула мене, бо тоді я ще був нічим. Звичайним молодим хлопцем, який тільки мріяв стати зіркою ролерболу-бойовиська.

Вранці у день свого від’їзду вона спакувала речі, надягла дорожній костюм і сховала волосся під хутряною шапочкою. Де й поділась лагідність у її голосі, ніжність в очах. Чимось вона нагадала мені мотоцикліста на полі, коли той вихоплюється з хаосу й тільки очікує сприятливого моменту, щоб ринути вниз і завдати смертельного удару.

— Прощавай, Ело.

Я хотів поцілувати її на прощання. Та мої губи лише ковзнули по хутряній шапочці.

Перед великою подією, яка має відбутися в Нью-Йорку, місто затопила хвиля справжнього божевілля. Юрби людей сунуть на площу Енергії і штурмують каси стадіону. Скрізь, де я з’являюся, натовп тисне на мою охорону, намагаючись доторкнутися до мене, немовби я святий, пророк або міфічний герой.

Матч незабаром почнеться. Наша команда, вишикувавшись на полі, слухає перші такти гімну Конгломерату Енергії. Я намагаюсь переконати себе, що сьогодні я в чудовій формі, але це мені не дуже вдається. Грає оркестр, тисячі голосів підхоплюють приспів нашого гімну: “Матч починається — слава цій грі!”

Я підсвідомо починаю ворушити губами, вимовляю слова і нарешті теж приєднуюсь до співу.

Переклад з англійської.




ЗМІСТ


Від упорядника

Леонід Панасенко. Сліди на мокрому піску

Віктор Савченко. Гостинець для президента

Ігор Росоховатський. Думка

Андрій Дмитрук. Відвідини самітника

Володимир Єременко. Про це запитайте у них

Олег Покальчук. Втрата

Олекса Палійчук. Страх заплющити очі

Олександр Тесленко. Програма для внутрішнього користування

Володимир Заєць. Не досягнувши Межі

Іван Кирій. Сто ключів

Василь Котляр. Шукайте жінку

Олександр Ємченко. Вибух над Тунгускою

Агоп Мелконян. Подорож у пекло. Переклад В. Гуця

Мілан Гейдук. Земні подорожі. Переклад О. Паламарчук

Арпад Балаж. Зустріч. Переклад В. Шуневича

Вільям Гаррісон. Ролербол. Переклад Ю. Сергієнка





notes




1


СМЕРШ (скорочення від “Смерть шпигунам”) — назва радянської воєнної контррозвідки в 1943–1945 роках.