Пригода опівночі. Однієї дощової осені
Андрей Гуляшки


Пригоди. Подорожі. Наукова фантастикаАбакум Захов #2Абакум Захов #3






У новій книзі відомого болгарського письменника А. Гуляшки «Пригода опівночі» читач зустрінеться з героями, яких уже знає з твору «Контррозвідка». В книзі вміщено дві повісті — «Пригода опівночі» та «Однієї дощової осені».

Події цієї гостросюжетної пригодницької книги розгортаються в прикордонних районах народної Болгарії, куди імперіалістичні розвідки засилають своїх агентів, намагаючись перешкодити соціалістичному будівництву, підірвати економіку нової Болгарії.

Проте органи Державної безпеки вчасно знешкоджують підступні плани іноземних агентів.

Головний герой твору — вольовий, досвідчений, талановитий контррозвідник Абакум Захов. Мужньо і невтомно бореться він з прихованими ворогами, вміло викриваючи їх.

Книга пройнята ідеєю безмежної відданості батьківщині і народу.

У Радянському Союзі видається вперше.







Андрій Гуляшки

ПРИГОДА ОПІВНОЧІ. ОДНІЄЇ ДОЩОВОЇ ОСЕНІ























































ПРИГОДА ОПІВНОЧІ






















1





Ця дивна пригода почалася так.

27 серпня близько дев'ятої години ранку Смолянське управління передало в ефір коротку зашифровану радіограму. А через кілька хвилин начальник відділу Державної безпеки полковник Ванов уже читав її текст:






«Вакцина, надіслана Центром, не діє. Весь прикордонний район від Доспата до Смоляна, кілометрів на тридцять, охоплений ящуром. Хвороба швидко поширюється на північ. Віруси не втрачають інтенсивності. Становище загрозливе».





Полковник прочитав ще раз радіограму, підкреслив червоним олівцем фразу «Вакцина, надіслана Центром, не діє», посидів нерухомо кілька хвилин, відкинувшись на спинку стільця, потім підвівся і, занепокоєний, почав ходити по кабінету, ворушачи губами і хмурячи брови.

Що б це могло означати: «Вакцина, надіслана Центром, не діє»? Ванов вийняв з шухляди письмового стола папку листування з Смолянським управлінням і стоячи почав перегортати стислі резюме повідомлень:






«17 серпня. Триград. Раптова поява ящура великої інтенсивності. Масові і одночасні захворювання в напрямах південь — північ. Жителі прикордонних селищ стурбовані».





Слова «одночасні» і «південь — північ» було підкреслено жирними червоними лініями.






«18 серпня. Тільки за одну добу зараза охопила райони Доспата, Борино, Ликіте. Прикордонний район блоковано. Встановлено повний карантин і припинено рух по шляхах».

«19 серпня. Масові захворювання в районі Девіна».

«20 серпня. Ящур в усьому Смолянському краї».

«23 серпня. Нічого втішного. Вжиті заходи не дають позитивних наслідків. Хвороба посувається до рівнини».





Тут же лежало і два розпорядження — міністра землеробства та міністра внутрішніх справ. Попереджаючи, що лихо може перерости в загальнодержавну небезпеку, міністр внутрішніх справ вимагав від прикордонних військ, органів Державної безпеки і санітарних властей вжити негайних заходів щодо локалізації хвороби і виявлення шкідників, які таємно переносять через кордон і поширюють отруйні віруси.

Ванов перечитав повідомлення, можливо, в двадцятий раз і, насупившись, знову почав ходити по освітленому сонцем кабінету. Він міркував так: органи Державної безпеки, звичайно, повинні знайти руки, які розпалюють вогнища пожежі, але завдання Центру локалізувати і знищити хворобу. Тоді чому ж вакцина не діє?

Він попросив телефоністку зв'язати його з лікарем Світозаром Подгоровим, директором Центру по боротьбі з інфекційними захворюваннями. Полковник знав його давно і тому одразу ж заговорив з ним на «ти».

— Слухай, друже, — почав він, намагаючись говорити зовсім спокійно. — Ти можеш сказати, яке сьогодні число?

— Двадцять сьоме серпня, — неквапливо і байдуже відповів лікар.

— Так, — полковник проковтнув слину і облизав губи. — Тиждень тому ти запевнив мене, що твої люди за якихось п'ять-шість днів ліквідують епідемію ящура біля кордону. Пам'ятаєш?

— Виявилося, що віруси дуже стійкі, — відповів лікар.

— Тоді якому ж богові служить твоя вакцина? — скипів полковник Ванов. — Ти ж клявся, що це не вакцина, а еліксир!

— По-перше, — сказав лікар, — вакцина не моя. Я не маю честі бути її винахідником. По-друге, вона виготовлена на фармацевтичних заводах Німецької Демократичної Республіки, доставлена на замовлення нашого уряду і прийнята спеціальною комісією, призначеною наказом міністра. Усе це треба мати на увазі, коли справа стосується цієї вакцини. І, по-третє…

— По-третє, — перервав його Ванов, — я хочу знати, Державна безпека хоче знати, чому ця доброякісна вакцина, прийнята спеціальною комісією, не діє? Чому вона не створює імунітету? Я прошу пояснити мені цей незначний факт. І чекатиму відповіді найпізніше до обіду. — Він помовчав якусь мить. Лікар також мовчав. — До обіду, зрозумів? — повторив полковник і з досадою кинув телефонну трубку.

Потім погасив недокурену цигарку, здув сірий попіл, що впав на папку з Смолянською справою, і натиснув кнопку дзвоника.

У дверях виструнчився черговий лейтенант.

— Подзвоніть Абакуму Захову і передайте, що я прошу його негайно прийти до мене, — наказав полковник і глянув на хронометр.

Була без чверті десята.



2





Абакум Захов — як я вже зазначав у своїй першій опублікованій повісті[1 - Йдеться про повість «Контррозвідка».] — мав кілька професій. Після закінчення історичного факультету Софійського університету його прийняли в аспірантуру, де він вивчав епіграфіку.[2 - Епіграфіка — наука, що вивчає стародавні написи.] Спеціалізувався у Москві з реставрації археологічних пам'яток. Повернувшись з Москви, працював позаштатно в Археологічному інституті і одночасно вчився заочно на фізико-математичному факультеті, який згодом закінчив, а також займався художньою фотографією та лабораторною справою. У списках співробітників інституту Абакум як реставратор значився під своїм справжнім ім'ям. Але в системі Державної безпеки, де він був капітаном контррозвідки, його знали як Абакума Захова — таким був його секретний службовий псевдонім.

Абакум увійшов у кабінет начальника і виструнчився, як того вимагала службова ієрархія. Полковник підвівся, рушив назустріч і подав йому руку.

Тепер обличчя Ванова пом'якшало, наче раптом його осяяло чисте й тепле внутрішнє світло. Поганий настрій зник, в очах спалахнули радісні вогники, а на устах розквітла тепла, щира усмішка. Але це тривало лише якусь мить. Полковник кашлянув, потім чогось насупився і, старанно струшуючи з вилоги темного піджака (Абакум чудово знав цю манеру полковника) неіснуючий порох, тихо спитав:

— У тебе багато роботи в музеї?

Абакум розумів, що поставлене запитання — тільки місток до ділової розмови, яка відбудеться після цього, тому мовчки всміхнувся і знизав плечима. Потім, вийнявши цигарки, попросив дозволу закурити і не поспішаючи глибоко затягнувся.

— Ви дієте щодо мене ніби за якимсь неписаним розкладом, — сказав він, милуючись кільцем випущеного диму. — Торік, якщо пригадуєте, ви також викликали мене наприкінці серпня, щоб направити на роботу в Родопський край. Я маю на увазі доспатсько-момчиловську справу. Тоді я реставрував велику, прикрашену живописом грецьку амфору. Тепер працюю над двома чудовими іонійськими гідріями.[3 - Гідрія — посудина з трьома ручками, в якій стародавні греки носили воду.] І ось ви знову викликали мене в той самий час, щоб послати в Родопський край. Дякую. В тих місцях, у районі Триграда, погода прохолодна і подорожувати буде приємно.

Абакум зручніше вмостився в кріслі і простягнув ноги, його вії були напівопущені, губи стиснуті, сухе обличчя здавалося нерухомим, неначе він заснув. Захов спокійно сидів і, можливо, всміхався своєю поблажливо-добродушною усмішкою, яку можна було помітити лише по очах.

Від його слів полковник мало не підскочив на стільці. Ванов розвів руками, нахилився і важко сперся грудьми на край полірованого письмового стола.

— Товаришу Захов, — промовив, нарешті, полковник, не зводячи очей з обличчя капітана. — Звідки ти знаєш, що я знову пошлю тебе в Родопський край і саме в Триград?

— Ящурна справа, — тихо відповів Абакум.

— Але чому ти думаєш, що я викликав тебе саме з приводу ящурної справи? А може, я вирішив послати тебе слідами зниклого секретного документа про мідедобувне виробництво?

— Це теж дуже важливо, — зауважив Абакум. — Але б'юся об заклад, що ви викликали мене саме в зв'язку з ящурною справою. Навіть можу сказати чому.

Полковник потер рукою лоба, оглядівся, немов хотів пересвідчитися, що в кабінеті нікого, крім них, немає, і знизав плечима.

— Гляньте, будь ласка, — всміхнувся Абакум. — На вашому письмовому столі лежить папка, а на її правому верхньому ріжку видно номер і напис, чітко виведені червоним олівцем. Звичайно, напис умовний, але я дуже добре знаю, що він означає: це кодовий знак Смоленського управління. Я запам'ятав його ще з часу розслідування момчиловської справи. Перед тим як викликати мене, ви переглядали листи з Смолянського управління — це цілком очевидно. Що ж діється у Смолянському краї? — Абакум струсив попіл з цигарки і трохи помовчав. — У Смолянському краї лютує страшенний ящур. У мене є дуже хороший приятель, ветеринарний лікар, який працює в Триграді. Він у відрядженні в Софії. Через нього я познайомився з деякими працівниками Центру боротьби з інфекційними захворюваннями. От звідки я знаю про те, що вже десять днів у Смолянському краї лютує ящур. — Абакум погасив цигарку і поклав ногу на ногу. — З-під папки, яка лежить на вашому столі, трохи видно аркушик паперу. Безумовно, це повідомлення, яке ви щойно одержали. Воно дуже неприємно схвилювало вас. Інакше ви не викликали б мене так негайно, по тривозі. Певен, що з Смоляна кодирують «SOS», становище ускладнюється, потрібна допомога. От ви й згадали, що я вже маю певний досвід роботи в тих краях, і наказали негайно викликати мене.

Полковник мовчав.

— Ще два слова, — попросив Абакум, — якщо дозволите. Чому ж епідемія поширюється так невпинно? Адже дев'ять днів тому Центр надіслав вакцину. Як видно, вакцина не діє. Вона непридатна. Б'юся об заклад, що з Смоляна пишуть саме так: «Вакцина непридатна».

Ванов кивнув головою.

— Це стривожило вас найбільше, — вів далі Абакум. — І не без підстав, звичайно. Бо ви вивчили це питання і чудово знаєте, що три місяці тому з НДР одержано вакцину чудової якості. Проведені в різних районах експерименти дали прекрасні наслідки.

Абакум знову запалив цигарку і замовк. Пальці його лівої, руки постукували по підлокітнику крісла. Вогники, що виблискували в очах, коли він говорив, раптом згасли, а обличчя стало схоже на суворий фасад будинку, вікна якого закриті світлими, м'якими, але непроникними шторами.

Полковник сидів нерухомо. У погляді, яким він дивився на свого співрозмовника, у схиленій набік голові, в руках із схрещеними пальцями, які немов застигли на столі, відчувались здивування і захоплення.

— Товаришу полковник, — порушив мовчанку Абакум. — Ви викликали мене негайно, значить, справа невідкладна. Я у вашому розпорядженні. — Капітан глянув на начальника, і на його тонких губах промайнула ледве помітна усмішка. — Ви з власного досвіду знаєте, якими фатальними для справи можуть бути кілька втрачених хвилин. Груші спізнився — і Наполеон програв бій під Ватерлоо!

Полковник засміявся. І, замість того, щоб закінчити зустріч звичайними словами, сухими протокольними напутніми побажаннями, підійшов до Абакума, поклав йому руку на плече і просто спитав:

— Адже ти почнеш саме з цього? З загадки, яку становить вакцина?

У запитанні було все: і наказ діяти, і постановка оперативного завдання, яке належало розв'язати.

Абакум підвівся і глянув на годинник. Стрілки його показували рівно одинадцять.



3





До складів Центру було хвилин п'ятнадцять їзди. Абакум викликав машину, зручно вмостився на задньому сидінні і заплющив очі.

Йому неважко було перебороти інерцію свого сидячого способу життя, бо робота реставратора-археолога — це теж своєрідна «детективна» діяльність. За ознаками розрізнених частин предмета Абакум відновлював картину цілого, точну його форму. Він угадував по химерних вигинах теракотових[4 - Теракота — випалена чиста глина, а також художній виріб з неї.] черепків, по їх зламах і по тому, чого не вистачало між ними, точні контури античної посудини і місце кожної її окремої частини. Саме цей індуктивний метод дослідження Абакум застосовував і в своїй розвідувальній діяльності. Проте як у реставраторській, так і в розвідницькій роботі він завжди виходив з широких і глибоких знань загального.

Чи відчував Абакум внутрішню єдність цих двох, таких різних за своїм характером занять? Він не любив розповідати про себе, а тим більше слухати, коли інші говорили про нього. Тільки раз, під час гарячої суперечки з кількома зарозумілими молодими художниками, у Захова зірвалось: «Я служу красі більше, ніж усі ви!» На столі була горілка, і, можливо, вона допомогла йому зробити це єдине в його житті признання. Я добре знаю Абакума, але й досі не можу зрозуміти, що саме він мав тоді на увазі: свою діяльність вправного реставратора чи секретну розвідницьку роботу.

Як би там не було, машина мчала капітана до складів Центру. Абакум посміхався в думці: цього разу випадок зведе його з людьми, яких він знає. З Венцеславом Рашковим, начальником складу, він навіть був на екскурсії на річці Іскир. Цей хлопець, що наче зійшов з першотравневого плаката, перший і на танцях, і на спортивному майданчику, і на службі, не викликав підозрінь. До таких красенів, «приємних у всіх відношеннях», Абакум ставився з добродушною поблажливістю. Захов пророкував їм успішне підвищення по службових східцях до рангу «начальника відділу», щасливе сімейне життя і поїздку за кордон по білету, на який припав виграш у державній лотереї. Він заохочував Венцеслава: «Ти народився під щасливою зорею — грай у «тото»[5 - «Тото» — спортивний тоталізатор.] — і незлобиво сміявся. Венцеслав, звичайно, не ображався. Він мав такий характер, що коли б навіть і хотів, то не зміг би образитись. Венцеслав сприймав Абакумів сміх як вияв доброзичливості. А до гри в «тото» його не треба було заохочувати. Він сам регулярно заповнював бланки. Інколи Рашков вигравав дрібні суми і тоді, безмежно щасливий, сповнений надій, пригощав своїх колег і начальника по службі фруктовим рахат-лукумом.

Тепер, немовби зайшовши до нього випадково, Абакум мав намір узяти непомітно дві пляшечки з вакциною — одну з тих, що їх надсилали в заражені прикордонні райони, і другу з непочатої партії, у фабричній упаковці. Капітан хотів обидві пляшечки віднести в хімічну лабораторію управління Державної безпеки, щоб встановити, чи однакова вакцина в них, чи немає різниці в її інтенсивності. Капітан задумав ще дещо, але чекав, поки прибуде на місце, щоб зорієнтуватись в обстановці.

Не доїжджаючи до складів, Абакум попросив шофера зупинитись і сотню кроків, які відділяли його од під'їзду, пройшов пішки. Він простував короткою і вузькою, з маленькими тротуарами вуличкою біля моста, який пролягав над коліями залізничної станції Сердик. Вуличка була запорошена і брудна, бо з ранку до вечора по її вибитій бруківці тяглися валки возів. Вона спускалася вниз між двома рядами низеньких будинків з вимощеними диким каменем подвір'ячками, на яких де-не-де росли кущі бузку та старі акації, посивілі від спеки й вуличного пилу.

Склади Центру містилися в одноповерховому, але масивному квадратному будинку, фасад якого виходив на вулицю, а задня частина впиралась у похилений паркан з трухлявих дощок, за яким височіли стіни початої колись, але незакінченої і тепер занедбаної будівлі. Як і всякий склад, це приміщення мало похмурий вигляд, а облуплена штукатурка і заґратовані вікна робили його схожим на в'язницю.

Абакум ішов по протилежному боці вулиці, мимохідь вивчаючи підступи до складу, і хтозна-чому — це траплялося з ним рідко — відчував у душі якийсь дивний і незрозумілий неспокій. Оглядаючи похмурий, зловісний будинок, він уже жалкував, що так зневажливо ставився до його господаря, начальника складу. Рашков, молодий веселий чоловік, який змушений був проводити більшість свого часу в цій величезній домовині, заслуговував, звичайно, на тепліше ставлення і більшу повагу.

«Зараз я йому скажу щось хороше, приємне», — подумав Абакум і натиснув кнопку дзвоника. Потім натиснув ще раз, але ніхто не озивався. Капітан глянув на годинника. Стрілки показували пів на дванадцяту. Абакум підніс руку, щоб подзвонити втретє, та не встиг доторкнутися до нікельованої кнопки: замок різко і важко, мов затвор гармати, клацнув, і товсті дубові двері швидко відчинились, ніби їх штовхнула могутня пружина. Перед Абакумом стояв зляканий, наче заціпенілий від жаху чоловік.

Цьому низенькому плішивому чоловікові із зморщеним, немов стара гармонія, обличчям було років п'ятдесят. Він був одягнений в синій брудний робочий халат, а підняті високо над гострим носом окуляри з дротяними дужками здавалися приклеєними до опуклого лоба.

Абакум умів з першого погляду помітити і запам'ятати десятки всяких подробиць у зовнішності випадково зустрінутої людини. Цю рідкісну здатність мають небагато людей. Обдаровані гострою спостережливістю, вони в надзвичайно короткий час бачать і запам'ятовують величезну кількість подробиць. Їхня зорова пам'ять схожа на невидиму чарівну кінокамеру, що все фіксує. Але Абакум мав ще й іншу здатність, і, гадаю, вона була просто винятковою. Своїм швидким поглядом він схоплював не тільки деталі зовнішності, але й особливості цих деталей, розкривав риси характеру, що ховалися за ними, угадував вчинки, а в багатьох випадках і наміри людей.

Чоловік у синьому халаті стояв перед ним, дивився на нього злякано і мовчав.

— Я інспектор з міністерства, — сказав Абакум, привітно всміхаючись.

Переступивши поріг, тихенько зачинив за собою двері. У цю ж мить люб'язний вираз його обличчя змінився суворою і погрозливою гримасою. Грубо схопивши розгубленого чоловіка за вилогу халата і нахилившись над ним, Абакум втупив погляд у його злякані, помутнілі очі.

— Що ти бачив крізь щілину в замку, негіднику? — спитав він.

Чоловік розтулив рота, а його вузькі плечі сіпнулися вгору, неначе їх уразило електричним струмом.

Тримаючи чоловіка за халат, Абакум замкнув двері і прислухався: було тихо, як у спустілому житлі. Ліворуч від маленького вестибюля, де вони стояли, зяяв довгий темний коридор.

— Пустіть мене, — попросив пошепки чоловік. — Я службова особа.

— Службові особи не шпигують, не підглядають крізь щілини в замку! — кинув із злою посмішкою Абакум.

— Та я ж не підглядав, товаришу інспектор!

— Не викручуйся! — Абакум притягнув його ще ближче. — Якщо ти не підглядав, то чому твій халат над правим коліном вимазаний мастикою? Чому в тебе почервоніло ліве око? Ти ж короткозорий — про це свідчать твої окуляри. А чого ти зсунув окуляри на лоба?

Чоловік у халаті облизав посинілі губи і глибоко зітхнув.

— Товаришу інспектор, — промовив він хриплим непевним голосом. — Усе було точно так, як ви сказали. Я справді дивився крізь щілину в замку. Добре, що ви прийшли вчасно. Ви будете моїм свідком, і ми разом дізнаємося, в чому тут справа.

— Я завжди приходжу вчасно, — посміхнувся Абакум.

— Прошу вас, не смійтеся, бо ця справа дуже серйозна. — Чоловік у халаті зсунув окуляри на носа, і його зморщене обличчя відразу набрало соліднішого вигляду.

— Є тут ще люди? — спитав Абакум.

Чоловік знизав плечима, і в його очах знову з'явився жах.

— Товаришу інспектор, — сказав він, — я комірник цього складу. Служу тут ось уже десять років. Ці двері завжди замкнуті спеціальним ключем, який постійно тримаю при собі. У це приміщення ніхто не може зайти, якщо я не відімкну його. Ви самі пересвідчилися в цьому. Сьогодні вранці, рівно о восьмій годині без п'яти хвилин, прийшов товариш начальник. Він завжди приходить на роботу о восьмій без п'яти, а я приходжу, як і належить, товаришу інспектор, на п'ятнадцять хвилин раніше. За десять років я ні разу не спізнився. Відімкнувши товаришеві начальнику, я знову замкнув двері. Сховав ключ і ввійшов у свою контору.

В цьому коридорі, ви побачите, є тільки дві службові кімнати. Чотири інші заповнені медикаментами і завжди замкнуті. Моя контора міститься в першій кімнаті ліворуч, а кабінет товариша начальника — трохи далі, через дві кімнати. При цьому — прошу відзначити — двері моєї контори до половини скляні, отже, якщо по коридору хоч муха пролетить, я неодмінно побачу її. З восьмої години без п'яти хвилин до того моменту, як ви подзвонили і я відімкнув, жодна стороння людина не заходила сюди. Можу поклястися в цьому життям своїх синів, які служать в армії на дуже небезпечний ділянках: старший — сержантом в авіації, а менший — на південному кордоні. Ніхто не заходив у приміщення, товаришу інспектор! А товариш начальник тільки двічі викликав мене: першого разу попросив цигарку, бо в нього свої закінчилися, а другого разу запропонував скласти комбінацію цифр, щоб заповнити бланк для тоталізатора. Коли він покликав мене вдруге, було рівно без чверті десята. Я це запам'ятав, бо о десятій годині я регулярно випиваю пляшку мінеральної води.

Досі, товаришу інспектор, усе йшло так, як було заведено. І ось за п'ятнадцять хвилин до вашого приходу я навідався до товариша начальника, щоб він підписав мені експедиційний ордер. Постукав, натиснув на ручку і — коли б гримнув грім з ясного неба, я так не здивувався б. Виявилося, що двері замкнуті, а ключ — у щілині замка!.. Під керівництвом товариша Рашкова я служу три роки, і за весь цей час він жодного разу не замикав своїх дверей! Я натиснув на ручку вдруге, потім постукав. Постояв і знову постукав, на цей раз дужче. Ніякої відповіді, товаришу інспектор! Мене пройняв піт. Я почав стукати, ломитись у двері, кричати на весь голос: «Товаришу начальник! Товаришу начальник!» А у відповідь тиша. Жахлива тиша! І тоді, як ви сказали, я присів, щоб подивитися крізь щілину в замку. Але заважав ключ…

Абакум уже не слухав. Він побіг по коридору і зупинився біля четвертих дверей ліворуч. Швидко і вправно, за допомогою кількох інструментів спеціально обладнаного ножика, він звільнив щілину замка від ключа і повернув у ній маленьку відмичку. Замок клацнув, і Абакум натиснув на ручку дверей.



4





Перед очима Захова відкрилась ліва половина кімнати. На старому жакардовому килимі блищала невеличка сонячна пляма, і в снопику яскравого світла, яке лилося крізь розчинене вікно, тремтіли мікроскопічні срібні порошинки. За вікном виднілось подвір'я, вкрите високою пожовклою від засухи травою, заросле бур'яном, серед якого де-не-де біліли ромашки.

Здавалося, все заснуло, розімлівши від спеки, замовкло в тяжкому сні.

Трохи осторонь, праворуч від сонячної плями, на килимі виднілись Венцеславові ноги в черевиках з білою гумовою підошвою. Носки черевиків стирчали вгору, трохи відхилившись уліво і вправо, як у людини, яка міцно спить, зморена втомою. Абакум зайшов у кімнату, а його мозок, неначе автомат, реєстрував: «Взуттєва фабрика імені 9 вересня,[6 - 9 вересня в 1944 році у Болгарії було повалено монархо-фашистський лад.] номер 43…»

Труп, здавалося, займав усю підлогу. Венцеслав Рашков лежав випроставшись і розкинувши руки, спокійно, немов вибрав найзручнішу позу для тривалого відпочинку. Тільки голова його була відкинута назад, тому підборіддя неприродно випиналося вгору.

Абакум став навколішки і вдивився в обличчя Венцеслава. Воно, здавалось, було залите жовто-синьою фарбою — жовтою біля лоба і синьою — від вилиць до підборіддя. Широко розплющені скляні очі були трохи вирячені, а губи міцно стиснуті.

Не гаючи часу, Абакум розстебнув сіру шовкову сорочку на потерпілому і притулив вухо до грудей Венцеслава. Шкіра була холодна й суха, серце не билось. Капітан вийняв кишенькове дзеркальце і потримав його біля ніздрів Рашкова, але на гладенькій поверхні не лишилось ніякого сліду. В цю мить його увагу привернули вени на скронях: замість блакитних вони були зловісно яскраво-рожевого кольору.

Смерть уже зробила свою справу.

Абакум знизав плечима. Він не був сентиментальною людиною, але хтозна-чому подумав: «Цього разу я спізнився, не встиг сказати йому доброго слова», — і насупився. Потім почав оглядати труп. Захов не знайшов ні слідів ударів, ні ознак насильства, ніде не помітив навіть подряпини чи незначного набряку.

У кишенях Рашкова не було нічого особливого: талони на обід у відомчій їдальні, чотири бланки для тоталізатора, заповнені фіолетовим чорнилом, і жменя соняшникового насіння. Крім паспорта, в бумажнику він знайшов досить велику суму грошей — Абакум налічив вісімдесят банкнотів по сто левів — і дві фотографії молодих жінок.

Капітан оглядав труп і одяг не більше десяти хвилин. Увесь цей час комірник у синьому халаті стояв похмуро й зажурено біля дверей. У нього був вигляд людини, яку помилково засудили до страти. Абакум наказав комірникові не сходити з місця, а сам почав оглядати кабінет.

Підлога в кімнаті мала форму квадрата, кожна сторона якого дорівнює п'яти крокам. Письмовий стіл стояв у кутку, недалеко од вікна, а за стільцем біля стіни височіла стара соснова етажерка. Оце й усі меблі.

Насамперед Абакум переглянув папери, що лежали на столі. Крім газет «Работническо дело» і «Народен спорт», тут була папка з документами—копіями фактур і експедиційними ордерами. Чиясь рука намалювала на промокальному папері краплинками фіолетового чорнила дівочу голівку з локоном на чолі. Абакум вийняв з кишені складану лупу — з нею він ніколи не розлучався, бо вона йому була потрібна також у реставраційній роботі — і уважно оглянув малюнок. Там, де перо торкалось промокального паперу, ворсинки злиплись і збились докупи, а це означало, що малюнок було зроблено щонайбільше півтори-дві години тому. Абакум підняв праву руку покійника — на вказівному пальці синіла фіолетова чорнильна пляма. Отже, о десятій годині ранку Венцеслав був ще живий і здоровий.

Дві бокові шухляди письмового стола були набиті папками. У середній шухляді лежав тільки посібник з мотоциклетного спорту. На верхній полиці соснової етажерки блищав — наскільки щось могло блищати в сутінках цієї низенької кімнати — простий пузатий графин з водою, який стояв на щербатому фаянсовому блюдці. Шийку графина накривала товстостінна склянка з розтрубом.

Графин був не повний — вода не доходила пальців на три до шийки.

— Коли налили воду в графин? — не обертаючись, спитав Абакум байдужим голосом.

Комірник здригнувся — Абакум помітив це, бо комірникове обличчя відбивалось у графині — і запинаючись відповів:

— Сьогодні вранці, товаришу інспектор… Я сам не бачив, але знаю, що прибиральниця наливає свіжу воду щоранку. Унизу, в підвалі, у нас є кілька кранів.

Абакум розглянув графин на світлі: вода була зовсім чиста, прозора, без будь-якого осаду. Він зняв склянку і, повертаючи її, почав уважно розглядати краї. Раптом в його очах блиснув вогник і холодні риси обличчя ніби потеплішали: воно засвітилось, мов у гравця, який витягнув з колоди потрібну карту, щоб вести далі важку і небезпечну гру.

Капітан поставив склянку на місце, дістав папку і почав старанно перегортати папери. Трохи згодом він звернувся до комірника:

— Чому ви стоїте біля дверей, мов покараний?

Комірник розтулив рота, але так і не зміг нічого промовити.

— Ідіть у свою контору, — звелів Абакум. — Візьміть аркуш паперу і напишіть усе те, про що ви мені розповіли у вестибюлі. Якщо можете щось додати, наприклад, хто ще, крім вас, має ключ від вхідних дверей, це буде тільки корисно. А тепер ідіть!

Почекавши, поки комірник вийде, Абакум кинув запорошену папку на стіл і знову взяв у руки склянку. Обминувши труп, він підійшов до вікна і ще уважніше почав розглядати її краї. Потім розкрив лупу і довго розглядав крізь неї прозоре скло.

На губах капітана промайнула тиха, задумлива усмішка. Поставивши склянку на стіл, він нахилився над потертим жакардовим килимом. На вулиці було сухо, тому на килимі Абакум не знайшов ніяких слідів. Він хотів уже випростатись і раптом помітив довгасту мокру пляму.

Пляма мала неправильну, приблизно конусовидну форму. Вершина конуса була спрямована до дверей, а основа доходила майже до ніг трупа. Абакум дістав ножик і вирізав довгий, вузький кусок килима з цією плямою. Склав його в кілька разів, загорнув у чистий папір і сховав у кишеню піджака..

Потім подивився на ручний годинник — рівно дванадцять.

Абакум підійшов до письмового стола, зняв телефонну трубку і набрав номер міністерства.




Чекаючи працівників міністерства, Абакум оглядав кімнату. Дійшла черга й до вікна. Підвіконня було заввишки метр і двадцять сантиметрів од землі. Товсті двійчасті віконниці, що закривали вікно знадвору, були розчинені і прикріплені двома парами гачків до стіни.
















Насамперед Абакум оглянув штукатурку між підвіконням і підлогою кімнати. Особливо уважно дослідив штукатурку біля самої підлоги. Резедовий колір її вилиняв і забруднився, проте слідів дотику твердим предметом не було, як не було і облуплених та потертих місць. Гладеньке підвіконня, колись пофарбоване коричневою олійною фарбою, блищало. Пороху на ньому майже не було. Очевидно, прибиральниця витерла його вранці. Але Абакум найбільше боявся того, що на перший погляд здавалося цілком ясним і певним. Така очевидність завжди викликала в нього сумнів, скептично настроювала, примушувала насторожуватись.

Оглядаючи блискучу дошку підвіконня, Захов складав у думці дві системи припущень:

1. Якщо підвіконня справді витирали вранці і після цього ніхто не торкався його, то поверхня дошки повинна бути всюди однаково чиста або однаково вкрита ледве помітним шаром пилу.

2. Якщо поверхня не однаково чиста або ж не однаково запорошена, то треба зробити висновок, що хтось торкався її, отже, повинні бути сліди цього дотику.

Абакум протер лупу хусточкою, схилився над підвіконням — і під прозорим оком лупи раптом з'явилися білясті порошинки. До середини підвіконня їх густота була майже рівномірною, однаково блищала й дошка коричневого кольору. Але трохи ближче до середини на відстані завширшки з долоню виднілись чисті місця округлої форми, схожі між собою. Абакум налічив їх п'ять. Далі відстань сантиметрів на тридцять була зовсім чиста від порошинок, ніби там дошку тільки-но старанно витерли шовковою хусткою.

На другій половині підвіконня Захов помітив такі ж чисті місця, як і на першій, — їх було п'ять, — і знову рівномірний шар білястого пороху.

Абакум посміхнувся. Він не сумнівався, що через підвіконня перелізла людина — досить худорлява, з тонкими пальцями і не дуже висока на зріст. Якби вона була висока, то змогла б переступити через підвіконня, не сідаючи на нього. Людина сідала на підвіконня, коли залазила в кімнату ззовні, з подвір'я. А вилазячи через вікно, просто переступила через підвіконня, не торкаючись дошки руками.

Цей факт здавався очевидним, і саме тому його треба було дослідити уважніше і пояснити.

Абакум стрибнув на подвір'я і тепер зосередив увагу на штукатурці біля самої землі. Та як він не вдивлявся у нерівний шорсткий цоколь з глини, ніяких видимих слідів на ньому не побачив. Це розсердило Захова, і він уже ладен був послати до дідька всі ці дослідження, коли його увагу привернула борозенка на штукатурці, перпендикулярна до підвіконня. Вона була з півсантиметра завглибшки, розташована на відстані близько п'яді від землі. Абакум потер руки, і на його обличчі з'явився вираз справжнього задоволення. В цю мить він здавався дуже щасливим. Захова радувало не стільки відкриття, скільки власна логіка, яка передбачила існування такого сліду.

Наявність цього сліду вела до іншого, і його треба шукати на подвір'ї, серед бур'яну. Абакум на око визначив напрям та найкоротшу відстань до сусідньої вулички і, пильно вдивляючись, повільно попрямував уперед. Звичайно, в суху погоду важко було виявити сліди, але ряд ознак свідчив, що тут дві-три години тому ступала людська нога. На однаковій відстані жорстка пожовкла трава була прим'ята. Абакум помітив кілька придавлених стебел ромашки, з яких. на місцях зламу сочився сік.

Захов нахилився і почав міряти відстань між місцями, де трава була прим'ята. Вона була коротка — не більше тридцяти сантиметрів. Це означало, що кроки людини, яка пробиралася крізь зарості бур'яну, порівняно малі. Отже, у неї короткі ноги. А короткі ноги бувають звичайно у невисоких людей. У таких людей і ноги, як правило, менші.

Таким чином, Абакум уже мав деякі дані. Приблизно о десятій годині ранку через це занедбане подвір'я пройшла низенька на зріст, худорлява людина з тонкими пальцями і маленькими ногами. Перелазячи через вікно, вона подряпала гострим носком черевика штукатурку з зовнішнього боку, посиділа на підвіконні, потім деякий час побула в кімнаті і так само вибралася назад.

Найвірогідніше, що людина, яка продиралася крізь бур'ян, була жінка, а не чоловік. У такому разі зріст її повинен бути середній, а не низький. Інші прикмети лишалися ті самі.

Тільки-но Захов повернувся в кімнату, як туди зайшов комірник:

— Товаришу інспектор, хтось дзвонить біля входу.

Він вимовив ці слова таємничим голосом.

— Невже? — спитав його пошепки Абакум.

Комірник витріщив очі, і його обличчя знову зблідло. Абакум деякий час мовчки дивився на нього. Знадвору безперервно дзвонили.

— Піди відчини і не бійся, — всміхнувся Абакум.




У кабінет увійшли троє. Попереду простував з чемоданчиком у руці лікар Паруш Аврамов. Коли б не лікарський чемоданчик, важко було б припустити, що це лікар і до того ж фахівець з судової медицини. В елегантному літньому костюмі, у капелюсі і яскраво-жовтому галстуці, в окулярах з позолоченою оправою, поголений до синяви, він більше був схожий на дипломата, на чиновника вищого рангу з Міністерства закордонних справ, щонайменше — на секретаря посольства. За ним ішов капітан контррозвідки Славі Ковачев, недавно переведений з Пловдивського управління в Софію. Він був у вельветових штанах і широкому світло-синьому піджаку, під яким виднілась біла сорочка з розстебнутим коміром. Незважаючи на деяку мальовничість одягу, Ковачев мав трохи наставницький і гордовитий вигляд.

Біля дверей зупинився красень у формі лейтенанта.

Лікар кивнув Абакумові — вони зустрічалися в лабораторії дослідного відділу, — потім, знявши капелюха, поклав його на письмовий стіл, дістав хусточку, з салфетку завбільшки, і дбайливо розстелив її біля трупа.

Поки лікар оглядав покійника, Славі Ковачев відвів Абакума до вікна і тихенько спитав:

— Ви обшукали того — в синьому халаті?

Абакум заперечливо похитав головою.

— Втратили момент, — зітхнув Славі Ковачев.

— Я сьогодні неуважний, — сказав Абакум.

Він запалив цигарку і став дивитися на подвір'я, а Славі Ковачев почав оглядати кімнату. Він теж перегорнув деякі документи в папках, зазирнув у шухляди письмового стола, оглянув килим і стіни. Графин з водою і склянка не випали з його уваги. Він понюхав їх, навіть налив трохи води на долоню і попробував пальцем.

Лікар підвівся, сховав у шкіряний чемоданчик хусточку та інструменти, надів капелюха, глянув на Абакума і знизав плечима.

Славі Ковачев подивився на годинник.

— Товаришу Аврамов, — почав він суворим голосом, — о котрій годині, на вашу думку, ця людина втратила свідомість, і через який час після цього настала смерть?

Абакум і лікар посміхнулися майже одночасно.

— Мені здається, що тут видима смерть настала не зразу, — сказав Славі Ковачев і нахмурився.

— Докторе, — почав Абакум, випускаючи з рота сизий клубок диму, — дозвольте мені розшифрувати думку колеги Славі Ковачева. Він хоче знати, чи були годину тому, тобто тоді, коли я прийшов сюди, ознаки життя в тілі цього нещасного. Ковачев вважає, що я не вжив заходів, щоб своєчасно втрутилась медицина і зробила ін'єкції адреналіну і камфори, штучне дихання, масаж серця тощо, і позбавив медицину останньої можливості якось врятувати, в усякому разі спробувати врятувати життя людини. Ось сенс запитання.

Лікар Паруш Аврамов зняв капелюха. За скельцями його окулярів промайнула холодна посмішка.

— О котрій годині ви зайшли сюди? — повернувся» він до Абакума.

— Об одинадцятій годині сорок хвилин, — спокійно відповів Абакум.

— На жаль, — сказав лікар, переводячи погляд на Славі Ковачева, — було занадто пізно для подання будь-якої допомоги. Бідолашний прийняв отруту на годину раніше — приблизно о десятій тридцять.

— А через п'ять хвилин він був уже мертвий, — Абакум посміхнувся поблажливо, але беззлобно. — Коли б ви пояснили товаришеві Ковачеву, що в даному випадку діяла не якась отрута, а ціанистий калій, то він ні в якому разі не держався б за свою так звану «фатальну» годину. Він, напевно, одразу згадав би, що ціанисті сполуки діють на людський організм миттєво. Припиняючи процес поглинання кисню клітинами, тобто позбавляючи їх можливості дихати, ціанистий калій вбиває весь організм за якихось дві-три хвилини. Так же, товаришу Аврамов? У даному разі типові ознаки отруєння ціанистим калієм цілком очевидні. Коли я прибув сюди, нещасний уже захолонув, він давно перестав дихати. Навіщо ж було здіймати паніку, викликати швидку допомогу? Цей час, товаришу Ковачев, мені був потрібен для зосередженої і корисної роботи, і я використав його дуже добре.

— Але ж є певні правила, яких треба додержувати в таких випадках, — зауважив Славі Ковачев, намагаючись не дивитись Абакумові в очі.

— А я маю звичку забувати про них саме тоді, коли це потрібно, — сухо відповів Абакум.

Лікар кашлянув і взяв з стола чемоданчик.

— Тепер ви можете спокійно повідомити про цей випадок районну поліклініку, — сказав він. — По-моєму, немає потреби турбувати швидку допомогу. А мій висновок такий: на трупі не виявлено ніяких ознак насильства. Хлопець прийняв міцну концентрацію ціанистої сполуки. Він проковтнув отруту, стоячи ось тут, з лівого боку між письмовим столом і стіною. Відчувши раптове запаморочення, інстинктивно сперся на стіл. Потім хотів підійти до вікна, ступив крок і поволі впав на підлогу. Усе це сталося, як правильно зазначив товариш Захов, за кілька секунд. Звичайно, після того як труп буде анатомовано, ви знатимете про все детальніше.

— Останнє запитання, — сказав Славі Ковачев. — Тут, як бачите, стоїть графин з водою для пиття і склянка. Чи вважаєте ви, що ці предмети можуть бути речовими доказами? Потрібно, по-вашому, відправити їх в лабораторію для експертизи чи ні?

— Зробіть те, що буде, на вашу думку, корисним для слідства, — відповів лікар. Він трохи поморщився, бо поспішав, але відкрив чемоданчик, дістав звідти все потрібне і почав уважно досліджувати воду в графині й склянку. — Я більш ніж певен, — сказав Аврамов через кілька хвилин, — що зараз у склянці немає ніяких ціанистих сполук. Дно і боки склянки мокрі, але це звичайнісінька вода — прозора, безбарвна, без запаху. Понюхайте рот померлого, і ви на все життя запам'ятаєте запах ціанистого калію. А ця склянка пахне просто склянкою для води, і більш нічим. Про графин не варто й говорити: можете спокійно налити собі з нього води, якщо вам хочеться пити. — Деякий час лікар дивився на труп, потім знизав плечима: — По суті, тому, хто вирішив отруїтись ціанистою сполукою і має її міцну концентрацію в сухому чи рідкому стані, однаково, як приймати отруту — з водою чи без води. Він наперед знає, що в усіх випадках ця отрута діятиме безвідмовно і з блискавичною швидкістю.

Лікар люб'язно попрощався, ї лейтенант провів його до виходу.

Славі Ковачев оглянув нашвидку кілька речей, які Абакум, вийняв з кишень покійника, і, помітивши пачку столевових банкнотів, здивовано присвиснув:

— Невже це його гроші?

— Не знаю, — відповів Абакум. — Але вони були з його бумажнику.

Славі Ковачев похитав головою, послинив пальці і почав лічити гроші. Потім, кивнувши лейтенантові, поманив його пальцем:

— Ви, товаришу Марков, складіть протокол такого змісту: під час огляду трупа в одязі було знайдено таку-то суму грошей і такі-то речі. Обшукайте того дідуся в синьому халаті і контору. Примусьте його показати вам весь будинок, відімкнути всі приміщення, і, коли помітите щось підозріле, негайно повідомте мене. Потім подзвоніть по телефону лікареві Світозару Подгорову — директорові Центру. Крім того, негайно дайте вказівку, щоб опечатали квартиру покійника.

— Слухаю, товаришу капітан! — клацнув закаблуками лейтенант.

Залишившись наодинці з Абакумом, Славі Ковачев сказав:

— Мені дуже приємно, товаришу Захов, що за наказом нашого начальника ми знову працюватимемо разом. Як ви ставитесь до цього?

— О, — вигукнув Абакум, — я дуже радий.

— Торік у цей же час ми з вами розслідували момчиловську справу. Тоді моя гіпотеза виявилась помилковою, а ваша — правильною.

— Сподіваюся, тепер ви не помилитесь, — посміхнувся Абакум.

— У моїй практиці помилок небагато, — зауважив Славі Ковачев і після паузи додав: — Ось уже тиждень я вивчаю цю ящурну справу і, здається, вже тримаю в руках деякі нитки.

— Отже, ви здійснюєте нагляд за моїм приятелем лікарем Петром Тошковим? — Абакум засміявся, але, глянувши на покійника, одразу замовк.

Лікар Тошков був у Центрі завідуючим відділом «Ліки та постачання» і був безпосереднім начальником Венцеслава.

Славі Ковачев почервонів і, щоб замаскувати збентеження, почав посилено сякатися.

— Ви зустрічаєтеся з лікарем Петром Тошковим, буваєте у нього в гостях, — промовив Ковачев, витираючи ніс хусточкою, — тому, цілком природно, могли помітити, що він під наглядом. А втім, я маю на це спеціальний дозвіл.

— Та ви не турбуйтеся, — Абакум злегка поплескав його по плечу. — Я людина дисциплінована, не втручаюсь у справи своїх колег і вмію зберігати службову таємницю. Можу запевнити вас, що лікар Петр Тошков нічого не підозрює, живе спокійно і почуває себе як птах божий у новій чудовій квартирі, якою недавно обзавівся. — Захов глянув йому прямо в очі: — Але ви серйозно думаєте, що лікар Тошков замішаний у цій справі?

Побачивши Абакумову руку на своєму плечі, Славі Ковачев зробив кислу міну і обережно відійшов набік.

— Знаєте що, — сказав він, — чи не краще буде, якщо кожен з нас шукатиме істину своїм шляхом?

По обличчю Абакума пробігла тінь, вени на його скронях надулись і стали схожі на шнури.

— Цілком розумію вас, — кинув він. Голос його став різким і холодним. — У вас є, звичайно, серйозні підстави відхилити моє співробітництво. Нічого не вдієш, — у куточках його губ спалахнула і раптом згасла глузлива посмішка. — Робіть на свій розсуд, як вважатимете за краще! Бажаю успіху!

Абакум вийшов з кабінету, щоб обійти складські приміщення. А коли повернувся, в його кишенях уже лежали дві пляшечки з німецькою вакциною.

Четверо санітарів з районної поліклініки виносили труп Венцеслава. За носилками з виразом сомнамбули на зморщеному обличчі ішов чоловік у синьому халаті. Коли вони підійшли до виходу, Славі Ковачев пропустив санітарів, а комірника взяв під руку і повів за собою по коридору. Той ішов смиренно, покірно і був дуже схожий на стару маріонетку з реквізиту мандрівного лялькового театру.

Зустрівши здивований і запитливий погляд Абакума, Славі Ковачев похитав головою, але зробив це так, неначе погрожував йому:

— Я вимагатиму дозволу затримати комірника, — пояснив Ковачев, хоч Абакум не сказав йому жодного слова.

Захов відвернувся, і, зціпивши зуби, промовчав. Потім він покликав лейтенанта Маркова, відійшов далі в коридорі спитав:

— Ви хочете працювати зі мною?

Працювати з Абакумом Заховим для лейтенанта Геннадія Маркова було великою честю. Він виструнчився і хотів було стукнути закаблуками, але Абакум підніс руку і спинив його.

— Я попрошу полковника Ванова дати відповідне розпорядження. А тим часом зробіть, будь ласка, ось що: перегляньте листування між відділом постачання і складом, і насамперед усі листи й розпорядження, підписані лікарем Петром Тошковим, завідуючим відділом постачання. Прочитайте все, що стосується цієї вакцини проти ящура. Треба також довідатися, звідки оті вісім тисяч левів, які знайдено в бумажнику Венцеслава Рашкова. Він родом з міста Санданські, а в Софії у нього немає близьких родичів. І не шукайте чогось таємничого в цій справі, а просто довідайтеся в ощадній касі. Я буду дуже задоволений, коли сьогодні близько десятої години вечора ви подзвоните мені на квартиру і доповісте, що вам пощастило зробити.

У вестибюлі Абакум знову зустрівся з Славі Ковачевим. Капітан неначе боявся, щоб з ним не заговорили, і поспішив уперед.

— Ви вже йдете? — спитав його Абакум.

— Зробив усе, що треба було, — відповів Славі Ковачев, не обертаючись. — Час обідати.

— Приємного апетиту! — посміхнувся Абакум.

Коли за Славі Ковачевим зачинились вхідні двері, Абакум увійшов у кабінет покійника і пошукав очима склянку для води. Вона стояла там, де її поставили, — на письмовому столі Венцеслава. Абакум загорнув склянку в обривок газети і, несучи її, немов коштовну річ, з усмішкою переможця вийшов із складу. Біля входу в склад чергував міліціонер.



5





Рік тому, задумавши описати кілька найцікавіших пригод капітана контррозвідки Абакума Захова, я почав старанно вивчати теорію літератури, сподіваючись, що саме таким способом пощастить проникнути бодай у найелементарніші таємниці цього складного і зовсім чужого мені мистецтва. Кажу «чужого», бо я і за покликанням, і за професією ветеринарний лікар. П'ять років працюю на цій відповідальній роботі і маю вже дві почесні грамоти від Смолянської окружної народної ради. Одну грамоту дістав три роки тому за успішну боротьбу проти курячої чуми, а другою мене нагородили торік восени за особливі заслуги в галузі поживного харчування тільних корів. Правда, я почуваю деяку ніяковість з приводу цих двох нагород, бо курячу чуму, по суті, перемогла пташниця Нуріс Рашидова із села Барутина, тітка Нуріс, а рецепт харчового раціону для тільних корів — здобуток натхненного розуму чарівної Балабанихи, яка в той час завідувала Момчиловською тваринницькою фермою. Та це тільки деякі деталі. Згадую про них між іншим, щоб підкреслити своє ветеринарне покликання і свої успіхи на ветеринарній ниві. Усе це, безумовно, не має нічого спільного з літературою.

Отже, завдання, яке я поставив перед собою, — оволодіти за допомогою теоретичних творів таємницею майстерності письменника, виявилося наївним, щоб не сказати прямо — безглуздим.

Тому я й не зміг почати свою розповідь цікавіше. Почав її зсередини. А як відомо, усе. має свій початок. В цій вступній частині, яку я збираюся викласти тільки тепер, небагато напружених епізодів. Вона тиха і спокійна порівняно з тим, що йтиме за нею, схожа на «тишу перед бурею», як висловлюється дехто з талановитіших літераторів.

Чи пригадуєте ви історію момчиловського шпигунства і її похмурого героя — Бояна Ічеренського? Початок моєї розповіді стосується того часу, коли Абакум здобув перемогу над цим, безумовно, талановитим і розумним агентом іноземної розвідки. Як тільки я згадаю про ті жахливі дні, переді мною одразу ж з'являється, мов якесь похмуре видіння, стрімка, кошлата громада Карабаїру, оповита чорними хмарами, густим осіннім туманом. Перед очима постає таємнича, неначе населена злими духами місцевість Зміїця з бездонними ущелинами і стрімкими скелями — притулок для вовків та одчайдушних бандитів, яким не вдалося перейти кордон. Скільки неприємностей завдавала мені ця Зміїця! Йдучи в село Ликіте, де працювала лікар Начева, я завжди старався обійти її. Мені було моторошно в цій дикій місцевості, і, певно, тому я обминав її.

Образи людей мелькають у моїй свідомості. Милі образи, що постають в моїй уяві, як у приємному літньому післяобідньому сні. Ось Балабаниха, вдова незабутнього для момчиловців бай Балабана, пишна гарна жінка з добрими знадливими очима і ходою рисі. Її лисяча курточка знову розстебнута на грудях — випадково, звичайно, і крізь мереживо сорочки матово блищить шкіра, порозовіла на ранковому холоді. Ось і бай Гроздан, голова кооперативного господарства: зупинився на перехресті і роздумує: випити йому «м'ятної» в ресторані «Карабаїр», як личить голові, чи посидіти з друзями в непоказному, але прославленому Ілчовому шинку за приємною розмовою. Ця складна душевна боротьба триває недовго — бай Гроздан махнувши відчайдушно рукою і ніяково всміхаючись у руді вуса, швидко піднімається по вищерблених східцях у Ілчів шинок. Там, у задній кімнатці, капітан артилерії Матей Калудієв, людина надзвичайно мужня, потираючи руки, задушевним голосом розповідає товаришам з геологічного пункту свою останню любовну пригоду. Правда, відтоді як він прибув у Момчилово, лікар Начева ніяк не вибере часу піти на прогулянку зі мною. Але, незважаючи на це, я глибоко вірю, що капітан артилерії приписує собі уявлювані успіхи.

Тут, у півтемряві і прохолоді мурованої кімнатки, сиділи за довгим столом геологи Боян Ічеренський і Кузман Христофоров. А напроти них, на широкій лаві, вкритій старою ковдрою з козячої вовни, вмостився Абакум. Він тільки-но прибув у Момчилово і, не відпочиваючи, як то кажуть, з ходу вийшов на старт, його суворі, бистрі і непроникні для чужого погляду очі неначе вже бачать таємні стежки, по яких він має пройти, щоб досягти мети.

Після того як сам Боян Ічеренський приніс до мене на квартиру свою секретну рацію і встановлений під моїм ліжком магнітофон записав його слова, які пізніше змусили шпигуна в усьому зізнатися, момчиловську диверсійну банду було викрито. Тієї ж ночі Бояна Ічеренського і Кузмана Христофорова заарештували і відправили в Смолян на спеціальній машині.

Кінець ночі ми провели в будинку Балабанихи. Вона розклала великий вогонь у печі, замісила і спекла під металевою кришкою прісний хліб, білий, мов пухнаста бавовна. Абакум приніс звідкілясь дві пляшки червоного вина, і ми влаштували нічний бенкет.

Було ще темно, коли ми вийшли на вулицю. Мрячив тихий осінній дощик.

Абакум потяг мене до Ілчового шинку. Марко Крумов тільки-но прокинувся і розпалював плиту, складену з каменю. Незважаючи на ранній час, він зустрів нас весело, підсмажив яєць з гострим стручковим перцем та свіжою бринзою і поставив перед кожним по півлітра торішнього вина. Абакум запросив його до столу, і ми, вже втрьох, бенкетували далі.

Вийшли з корчми, коли вже розвиднялося. Дрібний дощик мрячив безшумно і ліниво. Карабаїр губився в тумані.

Простували мовчки брудною вулицею. Коли підійшли до будинку Балабанихи, я помітив, що на нижньому поверсі мерехтить вогник. Абакум теж помітив світло. На його губах промайнула усмішка. Мені здалося, що вона дуже схожа на той мерехтливий вогник, що пробивався крізь щілину зачинених віконниць.

Додому я повернувся, коли голошиїй півень тітки Спиридонихи вже почав будити сусідів хриплим баритоном. Я знов опинився на тому місці, де вчора ввечері Абакум розставив хитромудру пастку на Ічеренського. Ліг не роздягаючись і заплющив очі, А коли прокинувся, Абакума вже й сліду не було. Марко Крумов сказав мені, що десь о восьмій годині ранку приїхав газик і повіз мого приятеля невідомо куди. Балабаниха, в якої протягом цих кількох днів він був на квартирі, довго стояла на перехресті, сумними очима дивлячись услід машині…



6





В одному з наступних розділів я розповім, як і чому мене перевели на роботу з Момчилово в район Триграда, про своє двомісячне відрядження в Софію, про те, як я подружив там з лікарем Петром Тошковим та нещасним Венцеславом Рашковим і як ми залучили до своєї компанії Абакума.

А тепер, здається, вже час повернутися до подій, про які я розповідав у перших розділах.




У той саме день, 27 серпня, і в той саме час, коли Венцеслава Рашкова знайшли мертвим у його кабінеті, лікар Петр Тошков так мчав до Центру, немов за ним гналися. Звичайно, лікар не біг, як біжить, наприклад, спортсмен чи юнак, бо йому було вже за п'ятдесят і важив він понад дев'яносто кілограмів. Але завдяки своєму майже двометровому зросту Тошков пересувався досить швидко, і людині нормального зросту справді довелося б перейти на біг, щоб не відстати од нього. До того ж він так енергійно розмахував руками, що перехожі, які траплялись на його шляху, завбачливо давали йому дорогу.

Наближаючись до Центру, лікар звернув у вузьку вуличку колишнього Жіночого базару, потім перетнув трамвайну лінію бульвару Христо Ботева і рушив навпростець до головного під'їзду жовтої будівлі. Захеканий, спітнілий, він постояв трохи, ніби вагаючись і щось обмірковуючи. Потім насунув ще нижче на очі капелюха, пройшов повз парадний хід і шмигнув на подвір'я, де стояли ящики для сміття.

Двері чорного ходу були розчинені. Перед тим як увійти в них, Петр Тошков озирнувся на всі боки. Обличчя лікаря пересмикнулось, бо йому здалося, що за ним хтось стежить з-за низької огорожі.

Хоч гвинтові сходи, які вели нагору, були стрімкі і звивисті, лікар, перескакуючи через кілька східців, збіг по них, майже не переводячи подиху, на третій поверх, звернув праворуч у коридор і через кілька хвилин опинився перед широкими дверима свого кабінету. В приміщенні було душно. І підлога, і стіни, і навіть частина гіпсової ліпної стелі купалися в іскристих потоках південного сонячного світла.

Насамперед Тошков опустив штори, і кімната відразу поринула п приємну жовту півтемряву, потім зітхнув, повісив капелюха на вішалку і стомлено сів на стілець за письмовим столом. Тільки тепер лікар витер піт з обличчя. Носова хусточка стала така волога, наче її вмочили у воду.

На столі лежала стара шкіряна папка з листами. Побачивши її, лікар нахмурився. Він згадав, що повинен іти доповідати Світозару Подгорову. В цій папці було все те, про що директор мав сказати своє «так» чи «ні». Ось чому папка погано впливала на лікареві нерви: коли Тошков бачив її, повіки в нього раптом стулялися і його починало хилити на сон.

Лікар подивився на папку засмученими очима і зітхнув, потім, підійшовши до великої шафи в глибині кімнати, відчинив її. Там стояло оцинковане відро, наповнене порожніми пляшками з-під лимонаду. Тошков дивився деякий час на порожні пляшки і знову нахмурився. Він вийняв з шухляди письмового стола кругле кишенькове дзеркальце, причесав гребінцем поріділе волосся і натиснув кнопку дзвоника.

Цього разу його секретарка Ірина Теофілова зайшла в кабінет швидше, ніж завжди, — лікар навіть не встиг сховати гребінець і кругле дзеркальце. Він накрив їх шкіряною папкою і повернув голову до дверей. Сердився через те, що не було лимонаду. Але як тільки побачив струнку округлу постать секретарки, його брови якось самі собою розійшлися і обличчя враз набрало звичайного добродушного вигляду. Лікар помітив, що волосся Теофілової мокре, як після купання, і похитав головою.

— Ви знову приймали душ у службовий час, — сказав він.

Але в тоні його голосу не було й тіні докору, слова прозвучали навіть лагідно. Теофілова мовчала.

— З того часу, як встановили цей душ нагорі, — лікареві неодмінно хотілось зав'язати розмову про купання, — ви безперервно снуєте по сходах. Можна ж простудитися! Негаразд.

Хіба міг інакше розмовляти лікар з цією тридцятирічною розведеною красунею, з якою він мріяв одружитися?

— Негаразд, — повторив він.

Теофілова стояла біля дверей і мовчала. Обличчя її, звичайно смугляве, тепер було бліде, як у хворої людини.

«Це, мабуть, від освітлення», — подумав Петр Тошков і подивився на опущені штори. День на вулиці здавався матово-жовтим.

— Товариш директор уже двічі питав про вас по телефону, — сказала Теофілова приглушеним голосом.

Лікар нахмурився. Він почував, що розмова з секретаркою сьогодні не клеїться. Доки роздумував, що сказати ще: почати про службу чи зробити невеликий вступ відносно погоди, — різко задзвонив телефон. «Утретє», — подумав лікар і взяв трубку.

Виклик був нервовий, короткий. Петр Тошков поклав трубку і підвівся. Він хотів було взяти з собою стару шкіряну папку з листами, але, згадавши про те, що нею накриті гребінець і дзеркальце, махнув рукою.
















Світозарові Подгорову можна було дати років п'ятдесят. Він був високий, сухорлявий. Обличчя худе, довгасте, сиве волосся гладко зачесане. Губи в нього були жіночні, але бліді, а голубі очі дивилися спокійно, зосереджено, з якимсь скляним холодком. Одягався директор «по-начальницькому» — брюки в смужку, темний піджак, накрохмалена сорочка. Золота булавка з рубіновою головкою, якою він зашпилював шовковий галстук, свідчила про його потяг до деякої артистичної витонченості. Але в цілому Подгоров мав вигляд суворої, педантичної людини.

Чекаючи Тошкова, він стояв біля вікна, похнюпивши голову і схрестивши на грудях руки. Штори були опущені, лопаті безшумного вентилятора вертілись на круглому столі для засідань, вкритому зеленим сукном.

Коли лікар зайшов у кабінет, Подгоров здригнувся, підвів голову і деякий час пильно дивився прямо перед собою, мов сліпий. Потім почав шарити по кишенях піджака, чогось шукаючи, вийняв пачку цигарок, подумав і, не закуривши, засунув її назад у кишеню.

— Можливо, у вас немає вогню? — спитав Тошков і, винувато всміхаючись, подав йому коробку сірників.

Подгоров махнув рукою.

— Мав коротку, але неприємну розмову з своїми будівельниками, — зітхнув лікар, — тому й запізнився.

— Сідайте, — тихо сказав Подгоров.

Обидва мовчали.

Оббиті двері та зачинені вікна не пропускали шуму, і в кабінеті було тихо, як у порожньому, відчепленому вагоні.

— Докторе, — спитав Подгоров, знову схрестивши руки на грудях, — чи маєте ви відомості про те, як діє наша протиящурна вакцина? Чи створює вона потрібний імунітет?

Голос його звучав дуже глухо.

— А чому б їй не створювати імунітету? — Петр Тошков знизав плечима і засміявся.

— Я питаю, чи маєте ви відомості? — насупив брови Подгоров.

Лікар, не відповідаючи, втупився в свої ноги. Тепер засміявся Подгоров, але сміх його був колючий і злий.

— Ану, подивіться мені прямо в очі, — сказав він. — Ви справді нічого не знаєте про нашу вакцину? Про те, чи створює вона імунітет?

— Я вас не розумію, — промовив Петр Тошков і потер рукою лоба.

— Невже?

Подгоров помовчав, потім сів на своє місце, дістав цигарки і закурив.

— Товаришу Тошков, — промовив він тихо, дивлячись прямо перед собою, — тепер час обідати, і я не ставитиму вам більше запитань. Відпочиньте, поїжте як слід, у вас завжди був добрий апетит, а після обіду, о третій годині, запрошую вас на коротку нараду за цим круглим столом. Я скликаю колегію Центру. Ви проінформуєте її, як діє наша протиящурна вакцина в Триградському районі. Сподіваюсь, ви зможете підготувати невелику, але цікаву доповідь для колегії.

— Гаразд, — кивнув головою лікар. Хтозна-чому йому раптом стало весело, і він засміявся.

Подгоров різко підвівся.

— Товаришу Тошков, — кинув він і кашлянув. — Сміється той, хто сміється останнім. У народних прислів'ях криється глибока мудрість. Я порадив би вам негайно зайти до завідуючого відділом кадрів. Він скаже вам сумну, але дуже цікаву для вас новину. Тоді, мабуть, втратите добрий настрій і охоту сміятися.

— Яку новину? — підвівся й собі лікар.

— Там скажуть, — тихо відповів Подгоров. Він застебнув піджак, підійшов до дверей і чемно відчинив їх. — Прикрий випадок трапився у вашому відділі. Прошу!

Провівши лікаря, Подгоров постояв трохи, потім важко сів у широке шкіряне крісло і охопив голову руками.



7





На другий день, об одинадцятій годині ранку, в кабінеті полковника Ванова відбулася коротка нарада. Були присутні полковник, капітан Славі Ковачев і Абакум.

Славі Ковачев виглядав збудженим, бадьорим і, що рідко з ним траплялося, веселим та балакучим. Навіть в одязі капітана з'явилося щось нове, досить ліберальне для його строго встановленого консервативного смаку — уперше в житті він надів яскраву трикотажну сорочку. Абакум, навпаки, був дуже похмурий. Він багато курив, мовчав і не звертав ніякої уваги на людей, що оточували його, здавалося, був цілком байдужий до всього на світі. Коли б не гарячкові вогники, які спалахували в його очах, і не тремтіння довгих пальців, можна було б подумати, що це страшенно стомлена, апатична людина.

— Отже, — сказав полковник Ванов, спершись ліктем на стіл, — надаю вам слово. Хто почне перший? Дозволяю курити і говорити з місця, не підводячись.

— Дозвольте мені інколи підводитись, не висловлюючись, — ледве помітно всміхнувся Абакум, постукуючи цигаркою по скляній попільничці.

Полковник кивнув головою.

— Він схожий на хорта, який довго шукав, але не зміг напасти на слід, — весело засміявся Славі Ковачев.

Абакум не звернув уваги на цей грубий жарт. Але полковник насупився.

— Ви, капітане, ніби вже схопили попа за бороду, — сказав він. — Чи не думаєте ви, що після момчиловської справи вам треба бути делікатнішим?

— О, — вигукнув Славі Ковачев, — момчиловська справа — давня історія. До того ж у ній немає нічого особливого.

— Я не поділяю вашої думки, — сухо зауважив полковник і після короткої паузи промовив тоном наказу: — Говоріть!

Славі Ковачев потер руки.

— Справа ця дуже заплутана, — почав він, як завжди, зарозумілим тоном, — але головні нитки вже в моїх руках. Я докопався до найважливішого і розраховую на успіх. Мій метод простий — не люблю складних гіпотез. На мою думку, чим більш заплутаний злочин, тим простішим повинен бути метод його розкриття. Ось чому в даному випадку я міркував так. По-перше, ящурна епідемія виникла в районі Триграда — у прикордонному районі. В нас є вже досвід у таких справах. Ми знаємо, що ящур з'являється в прикордонних районах не випадково. По-друге, протиящурна вакцина, яку Центр надсилає в заражений район, виявляється раптом непридатною. Знаменний факт. Коли, наприклад, спалахне пожежа на якомусь заводі, що має важливе значення, і наша пожежна команда вирушить туди з порожніми цистернами або з пошкодженими насосами, хіба можна вважати таке явище випадковим? Безперечно, підпалювачі заводу мали зв'язок з тими, хто випустив воду з цистерн і пошкодив насоси. Ці два факти взаємно доповнюють і пояснюють один одного. В справі, яку нам доручили для розслідування, Центр відіграє роль пожежної команди. Хтось з цього Центру має зв'язок з людцями, які поширюють ящур. Такою була в основному моя гіпотеза. Отже, треба було виявити людей, які підтримують зв'язок з іноземними агентурами. Де їх шукати? Звичайно, не серед плановиків і друкарок. Плановики й друкарки не мають справи з сиворотками і ліками. Цими речами займається насамперед відділ «Ліки та постачання», зокрема завідуючий відділом лікар Петр Тошков, начальник складу Венцеслав Рашков та його помічник Кинчо Настев. Серед цієї трійки я й вирішив шукати одну з головних дійових осіб ящурної справи. Зрозуміло, я не тішу себе ілюзією, що все вичерпується цією основною трійкою. Але якщо схопити одну петельку, неважко розпустити всю панчоху.

Я почав вивчати біографії цих трьох людей і між іншим натрапив на дуже цікавий факт. Перегортаючи повідомлення Триградської прикордонної дільниці про появу і поширення ящура, я одразу ж помітив знайоме прізвище. В одному з повідомлень був список осіб, які проходили по шосе між Тешелем і Девіним, не маючи спеціальної перепустки для пересування в прикордонній зоні. Четверо з них — місцеві селяни. Їх перевірили наші люди, і на них не падає ніяка підозра.

15 серпня — за два дні до того, як ми одержали перше повідомлення про появу ящура — близько десятої години ранку черговий старшина зупинив на шосе мотоцикліста в ту мить, коли той хотів звернути праворуч, на шлях, який веде в Триград. Це був лікар Петр Тошков, завідуючий відділом «Ліки та постачання». Він мав перепустку, але в документі стояв тільки один населений пункт — Девін. Коли старшина спитав його, що йому треба в Тешелі і чому він хоче звернути на шлях, який веде в Триград, лікар відповів, ніби йому хочеться глянути на триградські скелі і наловити трохи форелі в гірській річці. При цьому Тошков показав службове посвідчення, в якому зазначалося, що його відряджено в Девінський район у службових справах. Тоді старшина на свій страх і риск дозволив залишитися лікареві на роздоріжжі до полудня, категорично заборонивши просування далі в глиб ущелини.

Близько третьої години пополудні прикордонний дозір затримав лікаря в ущелині досить далеко від тунелю, прокладеного в скелях. Тошков вудив рибу на березі глибокого озера, а поруч нього сидів Ракіп Колібаров, мешканець Триграда. Повинен сказати, що цей Ракіп досить підозріла особа, хоч ми не маємо проти нього ніяких конкретних доказів. Нам відомо тільки те, що його брат втік за кордон, а дядька торік убили невідомі особи. Оскільки лікар не мав перепустки для пересування в районі Триграда, виник інцидент, його повели на заставу, звідти подзвонили в Смолян, із Смоляна — в Софію і тільки надвечір звільнили, запропонувавши дати письмове пояснення. Лікар написав, між іншим, що незнайомий з Ракіпом Колібаровим і в той день побачив його вперше. Тошков твердить, ніби Ракіп сам підійшов до нього, щоб подивитись, як він ловить форель.

Це сталося 15 серпня — за два дні до того, коли спалахнула епідемія ящура в районі Триграда.

Випадок з Тошковим примусив мене ще уважніше зайнятися вивченням біографії лікаря. Він народився в 1910 році в місті Санданські в заможній сім'ї. Батько його мав крамницю і корчму, а також великі виноградники. Петр Тошков закінчив ветеринарний факультет у Софії, а потім його направили на спеціалізацію до Швейцарії, в Женеву. Повернувшись з-за кордону, він одразу дістав призначення на посаду околійського[7 - Околія — за старим адміністративним поділом, район у Болгарії.] ветеринарного лікаря в місто Горна Джумая. В 1942 році Тошкова призначили на роботу в Міністерство землеробства, а через рік підвищили на посаді. Як інспектор Петр Тошков їздив по районах виключно південної і південно-західної частини країни. Політикою не займався. Любив прогулянки у веселій компанії, сипав грішми. Після 9 вересня його призначили на посаду, яку займає досі.

Петр Тошков — завзятий рибалка. Він має мотоцикл марки «Ява», на якому в святкові дні або під час відпустки роз'їжджає по всій країні.

Тепер хочу звернути вашу увагу на такі факти. У документах органів Державної безпеки прізвище Тошкова згадується двічі, причому в зв'язку з іншими особами. Торік, 2 січня, два дипломатичні «чиновники», представники західних держав (цих «чиновників» пізніше вигнали з нашої країни як персон нон грата), прогулювалися в околицях курорту «Боровець». З ними був і Петр Тошков. 7 травня цього року Петр Тошков ловив рибу недалеко від Слівніци. Його цілий день супроводив Крум Славов Хаджіхристов, мешканець села Слівніци, колишній фельдфебель царської армії, який відбув покарання за вироком народного суду після 9 вересня 1944 року.

Отже, Петр Тошков підтримує зв'язок з західними дипломатами, персонами нон грата, зустрічається з політичними злочинцями, роз'їжджає в прикордонному районі, не маючи на те спеціального дозволу, бачиться з особами, родичі яких стали зрадниками батьківщини і зв'язані з шпигунськими агентурами. Зовсім неважко припустити, що саме людина з такою характеристикою здатна надсилати непридатну вакцину в заражені райони. Докази? Прошу! Я їх знайшов.

Учора після робочого дня я переглянув листування між відділом постачання і складом. Дуже радий, — тут Славі Ковачев глянув на Абакума, — що й ви, товаришу Захов, ідете по моїх слідах, тобто працюєте за моїм методом, бо я застав вашого помічника лейтенанта Маркова за читанням тих самих листів. Не знаю, які ваші висновки, але мої відкриття, як і відкриття лейтенанта Маркова, цілком тотожні. Що примусило мене переглянути листи? Я просто хотів дізнатися, яку вакцину одержав відділ з НДР і які розпорядження давав Петр Тошков начальникові складу, де зберігається вакцина, Венцеславові Рашкову.

Насамперед ми переглянули вихідну кореспонденцію відділу, копії листів, які Петр Тошков надсилав на адресу складу. Нашу увагу привернув досить довгий лист, в якому завідуючий відділом давав вказівки, як треба зберігати німецьку вакцину. Цитую буквально: «Зберігати в холодильній шафі, в темряві, при температурі не вище 6 градусів за Цельсієм». Лист був датований 4 березня і мав два підписи: з правого боку — Петра Тошкова і з лівого —Ірини Теофілової, секретарки відділу. «Давайте перевіримо, чи виконав Венцеслав Рашков ці спеціальні умови», — запропонував лейтенант Марков. Але я сказав йому: «Давайте спочатку перевіримо, чи одержав він взагалі цього листа».

Ми розкрили папку, в яку Кинчо Настев, — помічник Венцеслава Рашкова, — складав вхідну кореспонденцію. Знайшли оригінал листа від 4 березня і з першого погляду зрозуміли, що між ним і копією є деяка відмінність. Ми здивовано перезирнулись і почали звіряти оригінал з копією. В тому місці, де в копії написано: «Зберігати в холодильній шафі, в темряві, при температурі не вище 6 градусів за Цельсієм», текст в оригіналі було змінено так, цитую буквально: «Зберігати в шафі при температурі не вище 26 градусів за Цельсієм». Слова «в холодильній» і «в темряві» пропущені, а до цифри «6» спереду приписано цифру «2». Немає сумніву, що ця зміна в тексті сприяла створенню таких умов зберігання вакцини, в яких вона неодмінно псувалася.

Ми дослідили шрифт оригіналу і копії. Обидва документи написано на одній і тій самій друкарській машинці «Континенталь». Така машинка є в канцелярії Центру. На ній працює друкарка Христина Чавова, дівчина, перевірена в політичному відношенні, дочка партійного працівника, який загинув у роки підпільної боротьби. Ми взяли інші листи і почали порівнювати підписи. Підпис Петра Тошкова був таким же самим, ніякої різниці в написанні літер, у вигинах і натисках. А ось з підписом Ірини Теофілової інше. На копії листа від 4 березня в підписі Теофілової літери «о» і «в» було написано замкнуто. Так секретарка підписується і на інших документах. Проте в оригіналі ці дві літери було розімкнуто, і вони на диво були схожі на своїх тезок з підпису Петра Тошкова. До того ж Ірина Теофілова пише взагалі стисло, літери в неї написано злито, а тут літери відірвані одна від одної, і відстань між ними цілком збігається з інтервалами між літерами підпису лікаря. Ми сфотографували обидва документи. У вас, товаришу Захов, теж є примірник цих фотографій. Лейтенант Марков, спеціаліст в галузі графології, твердить, що підпис Теофілової на оригіналі листа написано, безперечно, рукою Петра Тошкова. Не знаю, що думаєте ви, але я цілком поділяю думку лейтенанта.

Абакум знизав плечима, і Славі Ковачев на якийсь час замовк.

— Розповідайте далі, — сказав полковник.

— Потім ми пішли оглядати приміщення складу, залишивши листи в канцелярії, і спустились у підвал, де сподівалися знайти пляшечки з німецькою вакциною. У підвалі не було ніякої вакцини. Повернулись на перший поверх — те ж саме. Тоді ми вирішили заглянути на горище. Там наші розшуки увінчалися успіхом: в кутку під покрівлею, на простій сосновій етажерці, стояло близько п'ятдесяти картонних коробок. У кожній містилося по двадцять пляшечок вакцини. Кілька коробок було порожніх — вакцину з них, очевидно, цими днями відправили в Родопський край…

Ми глянули на термометр, який висів на дверях, — ртутний стовпчик показував 28 градусів за Цельсієм. Венцеслав Рашков перестарався, виконуючи вказівки свого шефа.

Перш ніж сформулювати свою гіпотезу остаточно, хочу сказати ще кілька слів про Рашкова і Настева. Венцеслав Рашков народився в місті Санданські, — зазначте, — в рідному місті Петра Тошкова. Знаменно, правда ж? Ви повинні знати і дещо інше — цього хлопця прийняли на службу в Центр за рекомендацією лікаря Тошкова. Якщо ви візьмете його особову справу з відділу кадрів, то знайдете там аж три сторінки, написані лікарем, в яких він безмірно вихваляє Рашкова. Тошков дуже захоплено відізвався і про його батьків, — які вони працьовиті, чесні, передові і таке інше… Венцеслав закінчив комерційний технікум, був на військовій службі в бронетанкових частинах і перед тим, як вступити до Центру, працював за інструктора на автокурсах ДТСО.[8 - ДТСО — Добровільне товариство сприяння обороні.] Він був великим любителем спорту, захоплювався мотоциклами і автомобілями. Крім зарплати, інших доходів не мав. Останнім часом вихвалявся перед друзями, що купить собі мотоцикл «Ява».

Кинчо Настев, помічник Венцеслава Рашкова, родом з міста Хасково. Він працює на складі Центру вже десять років. Завжди був скромною і непомітною людиною. Має одноповерховий будинок у кварталі Нове передмістя. Місяць тому купив будівельний матеріал, щоб надбудувати другий поверх.

Розповідаючи про цих трьох службовців Центру, я хочу, між іншим, підкреслити одну цікаву деталь. Два місяці тому лікар Петр Тошков купив квартиру, Венцеслав Рашков збирався придбати мотоцикл «Ява», а в день смерті в його бумажнику знайшли велику суму грошей. Скромний Кинчо Настев, який усе життя жив на зарплату службовця, купив по вільних цінах будівельні матеріали, щоб надбудувати другий поверх. Як бачите, за короткий строк ці люди так розбагатіли, в їхньому розпорядженні стало стільки грошей, що вони купують квартири з усіма вигодами, дорогі мотоцикли, надбудовують будинки.

Узагальнюючи всі ці факти, я приходжу до такого висновку. Петра Тошкова, коли він був у Женеві, завербували в німецьку розвідувальну службу. За допомогою її резидентів у Болгарії його призначили на посаду інспектора тих південних прикордонних районів, які безпосередньо цікавили гітлерівську розвідку на Балканах. Після закінчення війни Петра Тошкова не турбували, і він, очевидно, довгий час не займався шпигунством. «Законсервований» агент жив відносно спокійно. Але три роки тому його знову залучили до роботи — цього разу на користь західної розвідки. На нього було покладено скромне завдання — оточити себе на службі відданими людьми. І Петр Тошков влаштував свого земляка Венцеслава Рашкова на роботу в Центр начальником складу. Він був певен, що хлопець буде слухняним, бо лікар мав давні зв'язки з родиною Рашкова, крім того, саме від нього залежало просування Венцеслава по службі. Ще треба розслідувати, чим саме займався Петр Тошков протягом цих трьох років, де зупинявся, роз'їжджаючи по південних районах країни, з якими іншими персонами нон грата підтримував зв'язки, чому їздив у Слівніцу і зустрічався з фельдфебелем і таке інше.

Але повернімося до останніх подій. Петр Тошков одразу ж, як тільки одержав німецьку вакцину, а можливо і трохи раніше, дістав розпорядження зробити все для того, щоб ці ліки за короткий час стали непридатними. 4 березня Тошков диктує секретарці листа, про який я вже говорив. Секретарка вручає чернетку друкарці Чавовій, і та переписує її слово в слово. Я забув вам сказати, що ця чернетка і досі зберігається з копією листа і цілком збігається з нею. Потім секретарка, підписавши оригінал і копію, віддає їх на підпис начальникові. А що робить начальник?

Він зовсім не поспішає відсилати листа на склад. Тошков просто залишає його в себе. Після робочого дня, коли службовці розійшлися, Петр Тошков сідає за машинку Чавової і на чистому бланку пише нового листа — того самого, без двох слів і з приписаною цифрою. Він знищує старий, справжній оригінал; на новому підписується з правого боку, а з лівого підробляє підпис Теофілової, причому дуже вдало.

Ранком другого дня, 5 березня, він викликає кур'єра, доручає йому здати копію і чернетку листа в архів, а оригінал — вручити під розписку працівникам складу.

Якщо ви розкриєте реєстраційну книгу відділу «Ліки та постачання», то побачите, що Кинчо Настев справді одержав цього листа 5 березня.

Але ви можете спитати, як такі досвідчені у зберіганні медикаментів люди, як Настев і Рашков, не помітили тоді нічого дивного в розпорядженні свого начальника? Хіба їм уперше доводиться одержувати і зберігати, різні вакцини? Думаю, що вони обидва помітили незаконність у цьому розпорядженні, проте Венцеслав мовчав, бо така була воля його покровителя і шефа. Кінець кінцем, у нього було виправдання — розпорядження начальника, офіціальний документ! А Кинчо Настев мовчав просто через те, що його безпосередній шеф не промовив жодного слова з цього приводу. Та, думаю, не обійшлося і без невеликих сум грошей, таких, які потрібні були, щоб надбудувати другий поверх, придбати «Яву». Лікар давав гроші начальникові складу, а той — своєму помічникові.

15 серпня Петр Тошков вирушає в Девін нібито для інспектування місцевої санітарно-лікарської бази, а насправді для того, щоб зустрітися з резидентом іноземної агентури. Чи є цим резидентом Ракіп Колібаров, чи він тільки здійснює зв'язок з ним, ще треба встановити. Крім того, треба встановити, чи одержав Ракіп заразний матеріал від лікаря, чи, може, лікар тільки дізнався від Ракіпа, що матеріал уже доставлено.

Отже, епідемія ящура спалахнула з жахливою силою. Директор Центру Світозар Подгоров б'є на сполох і наказує відділу «Ліки та постачання» негайно надіслати — автомашинами і літаками — рятівну німецьку вакцину в райони, які перебувають під загрозою. Петр Тошков і начальник складу виявляють виняткову активність. І партійне бюро та профспілкова організація оголошують їм подяку за напружену понадурочну і навіть цілодобову роботу.

Але ось минає тиждень, і на адресу Центру починають надходити тривожні повідомлення: вакцина не допомагає. Однак Петр Тошков спокійний. Він одразу ж після роботи мчить на своєму мотоциклі до водоймища Іскир ловити рибу, а ввечері пиячить з друзями. — У цьому місці своєї промови Славі Ковачев багатозначно глянув на Абакума.

— Це цілком правильно, — зауважив Абакум. — Я знайомий з лікарем і в той час, про який ви кажете, кілька разів вечеряв у його новій квартирі.

У кабінеті запала ніякова мовчанка. Полковник Ванов почав ритися в шухляді стола, шукаючи цигарки.

Абакум ввічливо запропонував йому свої. Потім повернувся до Славі Ковачева і посміхаючись спитав:

— Чому ви перервали свою розповідь на найцікавішому місці?

— Нічого, — кивнув головою Славі Ковачев. — Зараз розповім далі. З 18 серпня я не спускаю очей з цих людей, знаю про кожен їхній крок. За три дні до самогубства Венцеслав Рашков розмовляв по телефону з своїм братом, який живе в місті Санданські. 26 серпня начальник складу і Петр Тошков подались у Центральний універмаг і там довго крутились у відділі мотоциклів. Перед тим як вийти на вулицю, вони купили в книжковому відділі туристську карту Болгарії, а потім попрямували в закусочну на площі Славейкова. Під час сніданку Петр Тошков щось малював на карті, а Венцеслав Рашков щось записував на її полях. Потім Рашков згорнув її і засунув у ліву кишеню піджака. Таку карту можна придбати в кожному газетному кіоску, вона коштує всього два леви. В ім'я громадської безпеки я зробив гріх — біля виходу зіткнувся з Рашковим і витяг у нього карту. Ось вона. — Славі Ковачев поклав на коліно складену карту і швидко розгорнув її. — Тут можна побачити, що позначав червоним олівцем Петр Тошков. — Славі Ковачев помовчав, потім урочисто вигукнув: — Шосе від Софії до Триграда! — І додав уже тихше: — А знаєте, що написав начальник складу на полях карти? Ім'я, яке я вже не раз тут згадував: Ракіп Колібаров. — Ковачев підвів голову, щоб подивитися, який приголомшливий ефект справило на слухачів це ім'я, коли несподівано пролунав веселий, голосний сміх.

Сміявся Абакум. Реготав, не стримуючись, від усього серця, закинувши назад голову.

Похмуре обличчя полковника Ванова почервоніло.

— Прошу пробачення! — підвівся Абакум. — Мені ніяково за цей недоречний сміх. Але я раптом уявив собі, як колега Ковачев здивувався, побачивши ім'я Ракіпа, і мені стало смішно.

— А по-моєму, ви даремно смієтесь, — кинув полковник.

— Навпаки, я не дуже здивувався, — сказав Славі Ковачев, і в його голосі прозвучала усвідомлена власна гідність, — бо я вже догадався, як згодом повернеться справа. Петр Тошков зрозумів, що йому загрожує провал, і тому вирішив позбутися свого головного співучасника. Лікар почав переконувати Рашкова, що становище безнадійне і що його чекає суд, а може й шибениця. Очевидно, Венцеслав Рашков спробував прикритися розпорядженням від 4 березня, яке він одержав од лікаря. Але з цього нічого не вийшло. «Не покладай надій на листа, — мабуть, сказав йому лікар Тошков. — Це звичайнісінький папірець. У мене є копія за тим самим номером і за тією ж датою, і в копії зазначено, як справді треба зберігати вакцину, а твій оригінал підроблений. Ти сам його написав, підробив мій підпис, а справжній оригінал знищив». Потім лікар запропонував начальникові складу перейти кордон, розраховуючи, що Колібаров зуміє справитися з хлопчиськом. Тошков дав йому грошей на придбання мотоцикла, позначив шлях до Триграда на карті і назвав людину, яка мала провести Рашкова за лінію кордону. Але тут трапився непередбачений випадок: зникла карта. Записавши ім'я і прізвище Ракіпа Колібарова своєю власною рукою, Венцеслав тим самим підписав собі смертний вирок: і завідуючий відділом, і начальник складу були певні, що карта попала до рук міліції. Близько сьомої години вечора шпигуни розстаються біля пам'ятника патріархові Євтімію. Лікар обіцяє зайти до Рашкова вранці. Отже, поспішна ліквідація Венцеслава стає питанням життя і смерті для Петра Тошкова.

27 серпня на початку одинадцятої години лікар приходить до Венцеслава, але проникає до його кабінету не через головний вхід, а через вікно подвір'я. Він замикає двері і пошепки сповіщає Рашкова, що на протилежному боці вулиці, напроти головного входу, стоять два агенти. Венцеслав також бачив їх уранці, коли йшов на роботу. Між іншим, мій помічник теж помітив цих двох таємничих людей, але подумав, як і слід було сподіватися, що це працівники органів Державної безпеки. Проте, як ми з'ясували, органи Державної безпеки не посилали до складу нікого. Для мене й досі лишається таємницею, що то були за люди і хто їх послав стежити за складом.

Почувши, що незнайомі все ще стоять біля входу, Венцеслав зовсім втратив розум. Він злякався і впав у фізичний і душевний транс, у повний і безнадійний відчай, Рашков провів перед цим безсонну ніч, бо його гнітила жахлива невідомість, що нависла над ним. Він знервувався, став безвільний, і лікар зумів скористатися з його психологічної безпорадності. Тошков підсунув йому отруту, і Венцеслав вирішив таким способом врятувати своє ім'я і честь сім'ї. Можливо, він вагався якусь мить, відчуваючи інстинктивний страх перед смертю. Тоді Петр Тошков, мабуть, пояснив йому, що ціанистий калій убиває швидше і не так болісно, як мотузок шибениці. Вони розмовляли кілька хвилин, стоячи біля письмового стола. І ось Петр Тошков підходить до етажерки, бере графин, наливає в склянку води. Шум води примушує Венцеслава усвідомити всю безглуздість опору. Він відчуває, що доля його вирішена, підносить руку до рота і ковтає отруту. Перед ним склянка з водою. Венцеслав одним духом випиває воду і ставить порожню склянку на стіл.

А лікар, не дивлячись на нього, вилазить через вікно на подвір'я і біжить по траві до огорожі. Через півгодини він уже в своєму кабінеті. Мої люди вчора бачили, як Тошков, спітнілий, з червоним обличчям, крадькома, щоб його ніхто не помітив, піднявся з чорного ходу на третій поверх у свій кабінет. Він намагався замаскувати, приховати свою відсутність на роботі. Лікар знав, що медична експертиза точно встановить годину отруєння Рашкова і тому постарався бути в цей час у своєму кабінеті. Словом, поспішив забезпечити собі алібі.

Ось так, на мою думку, розвивались події протягом цих кількох днів.

Славі Ковачев витер спітнілий лоб, глибоко зітхнув і кинув погляд на полковника.

— Усе це дуже цікаво! — сказав Ванов і деякий час задумливо мовчав. — Але чому після того випадку з картою Петр Тошков не діяв одразу, негайно, як зробила б людина, що опинилась у його становищі, а відклав виконання свого плану на наступний ранок і до того ж на час після десятої години? — Полковник знову помовчав. — Адже на другий день до десятої години органи Державної безпеки» могли б схопити і Венцеслава Рашкова, і Ракіпа Колібарова. Диверсанти напевно передбачили б, що при такому швидкому і нестримному поширенні ящурної епідемії органи Державної безпеки діятимуть одразу, використовуючи кожен слід, який їм пощастить помітити. Чим пояснити повільність дій Петра Тошкова та й ваших дій, товаришу капітан?

Славі Ковачев здригнувся і почервонів.

— Дозвольте відповісти на ваші запитання по порядку. — Він втупив очі в килим. — Біля пам'ятника патріархові Євтімію я втратив з очей лікаря Тошкова. На стоянці таксі він сів у машину і помчав до Руського бульвару. Я негайно рушив за ним на іншій машині, проте на перехресті спалахнуло червоне світло світлофора, і ми змушені були зупинитись, щоб пропустити трамвай. Коли колія звільнилась, я наказав шоферові їхати швидше, але машина з лікарем уже зникла. Я вважав за краще повернутися на стоянку. Через п'ятнадцять хвилин прибула машина, в якій їхав лікар. Із слів шофера я зрозумів, що Тошков схитрував. Замість того, щоб поїхати в потрібному йому напрямі, він зійшов біля Центрального універмагу на бульварі Георгія Димитрова. По-моєму, лікар відчував небезпеку, але не мав можливості діяти негайно. Тошкову потрібен був час, щоб обдумати, як у такій обстановці усунути Венцеслава. Цілком можливо, лікар пішов порадитися з кимось із своїх людей. Щоб знайти ціанистий калій і встановити зв'язок з Ракіпом Колібаровим, теж потрібен час. Цим Тошков займався до десятої години ранку 27 серпня. Що ж до мене, — Славі Ковачев знизав плечима, — то я тільки сьогодні усвідомив деякі речі, тому і не просив дозволу на арешт Петра Тошкова. Проте я надіслав шифровану радіограму в Смолян, наказавши не зводити очей з Ракіпа Колібарова.

Полковник Ванов записав щось у блокноті, потім звернувся до Абакума:

— Ну, а у вас, товаришу Захов, є гіпотеза відносно цієї справи чи ви згодні з висновками товариша Ковачева?



8





Абакум підвівся, розпростав плечі і почав повільно ходити вперед і назад по кабінету.

— Учора, здається, я вам сказав, що знаю декого з працівників Центру. Мій приятель Анастасій Буков, дільничний ветеринарний лікар з Триграда, який зараз у відрядженні в Софії, познайомив мене із завідуючим відділом «Ліки та постачання», чудовою людиною, лікарем Петром Тошковим.

Полковник стрепенувся і підвів брови:

— Прикметник «чудовий» ви ставите в лапки. Так же?

— Зовсім ні! — Абакум нахмурився і трохи помовчав. — У мене немає ніяких підстав ставити це слово в лапки. Принаймні тепер. А мій скромний життєвий досвід підказує, що поруч з ім'ям цієї людини й надалі не буде потреби ставити лапки.

— У своєму викладі я спирався виключно на факти, — зауважив Славі Ковачев. — Вам довелося б спростувати їх пункт за пунктом, а це неможливо.

Абакум запалив цигарку, і на губах його промайнула звичайна поблажлива посмішка. Але цього разу в ній не було добродушності і незлобивості — від неї віяло холодом, а цей холод не віщував нічого доброго.

— Товаришу Ковачев, — почав він, ходячи по килиму, — насамперед дозволю собі, якщо товариш полковник не заперечуватиме, зробити вам кілька компліментів відносно вашого методу. Ви, очевидно, виявляєте блискучі здібності у збиранні і нагромадженні фактів. Я почув багато нових подробиць, яких досі не знав. Вітаю вас і висловлюю вам свою вдячність. Особливо цінними для мене були відомості про тих двох таємничих людей, які вчора вранці стежили за складом. А те, що ви помітили відсутність Петра Тошкова на роботі і встановили точний час його повернення в кабінет — надзвичайно важливо для дальшого ведення слідства. Як я вже сказав, у збиранні і нагромадженні фактів ви дуже старанні і виявляєте безперечний талант.

— О, — сказав Славі Ковачев, почервонівши до вух, — це дрібниці.

— І в цілеспрямованому комбінуванні фактів ви виявляєте добрий нюх. Навчання Петра Тошкова в Швейцарії, його поїздки в прикордонному районі, прогулянки з іноземцями нон грата, екскурсія в Триград і зустріч з Ракіпом Колібаровим, підроблений лист — така комбінація справді може відправити людину на шибеницю. Про вашу реалістичну уяву свідчить і інсценування отруєння. Ця деталь з водою мені дуже сподобалась.

На початку своєї розповіді ви сказали, що йдете по моїх слідах, натякнули на те, ніби наші дослідницькі методи, по суті, однакові. Як приклад ви навели випадок з вивченням службових листів. Справді, незалежно один від одного ми обидва звернулись до службових паперів. Але з цього факту ви робите зовсім не обгрунтований висновок, нібито наші методи тотожні. Ви звернулись до документів, щоб встановити, чому вакцина не діє. Ви шукаєте пояснення, щоб встановити причину. А я насамперед установив причину, а потім почав шукати пояснення. Вчора опівдні ми обидва були на складі, але ви, товаришу Ковачев, не вважали за потрібне зазирнути на полиці, подивитися, в якому стані вакцина і чи є щось особливе і ненормальне в цьому стані. Вам навіть і на думку не спало це зробити. А я зазирнув на стелажі і побачив, що вакцина зберігається на світлі, під покрівлею, до того ж при температурі 28 градусів за Цельсієм. Мені відомо, що вакцина, яка зберігається довгий час у таких невідповідних умовах, не може, звичайно, створити імунітету. Порівнюючи ці констатації з відомостями, одержаними із заражених районів, я зрозумів, що незвичайне і невідповідне в стані вакцини явище невипадкове. В з'ясуванні цього невипадкового явища і криється ключ загадки. Вивчення листування є тільки стежкою до цього ключа.

Отже, те, що в моєму дослідницькому методі — перше, у вас — друге. Ось чому я думаю, що ви зовсім безпідставно ототожнюєте наші методи дослідження.

Як при дослідженні момчиловської справи, так і тут, ви серйозно недооцінили роль спостереження. Мова йде не про спостереження взагалі, а про перший огляд обстановки безпосередньо після події. Ви спостерігаєте квапливо і бачите та підмічаєте деякі очевидні сліди елементарного характеру. А сліди елементарного характеру завжди і в усіх випадках приводять до елементарних узагальнень, до шаблонних уявлень і шаблонного мислення. Наприклад, ви суто логічним шляхом прийшли до висновку, що Петр Тошков не ввійшов до складу через головний хід. Оскільки ваш спостерігач не бачив, як він входив через головний хід, то цілком логічно припустити, що він пробрався в кабінет Венцеслава Рашкова через вікно. Це, звичайно, — логічний шаблон. Він розкриває тільки один бік істини, а саме: хтось проник у кабінет Венцеслава Рашкова не через головний хід, а через вікно, в яке легко влізти. Але хто ця людина? Перш ніж стати основою гіпотези, припущення завжди повинно бути старанно перевірене. Ви твердите, що цією людиною є Петр Тошков. А я запевняю, що особою, яка влізла в кабінет через вікно, не є Петр Тошков. І ви неспроможні довести мені, що правда на вашому боці, бо у вас нема ніяких безпосередніх спостережень, щоб захистити свою тезу. А я зробив спостереження, які незаперечно доводять, що людина, котра перейшла подвір'я і влізла в кабінет через вікно, не схожа ні зростом, ні розміром ніг і рук на Петра Тошкова.

— Фантазія, — скептично посміхнувся Славі Ковачев.

— Коли я узагальнюю факти і створюю гіпотезу, то вдаюся до фантазії. Цього не заперечую. Але коли спостерігаю, я тільки математик і оперую речами з точністю до одного сантиметра. Говорю все це, щоб спростувати вашу гіпотезу, яка свідчить, що ви спостерігаєте поверхово і не вмієте бачити головного. Наприклад, ви помітили склянку і після того, як довідались від лікаря Аврамова, що на склянці немає слідів ціанистого калію, перестали цікавитись нею. Ви взагалі про неї забули, задовольнившись тим, що приписали їй якийсь психологічний вплив — це гарно, навіть поетично. Але, додержуючись логічного шаблону: «В склянці немає слідів ціанистого калію, — отже, вона не становить речового доказу», — ви не вважали за потрібне дослідити її, зробити об'єктом серйознішого і глибшого спостереження. А коли б ви зробили таке спостереження, то побачили б на краях склянки дуже цікаві сліди.

— Не було ніяких слідів, — хитнув головою Славі Ковачев.

— Це залежить від того, як дивитись, — холодно посміхнувся Абакум. — Далі. Ви стали на коліна поруч з трупом Венцеслава на килим і не помітили, що на цьому самому килимі, ліворуч від трупа, є широка мокра пляма. Ви не звернули уваги на те, що в тому місці від килима відрізано вузьку довгасту смужку.

— Зайві, непотрібні подробиці! — знизав плечима Славі Ковачев.

— Але чому ви нервуєте? — всміхнувся Абакум. Цього разу його усмішка була якоюсь занадто лагідною.

— Треба спокійно слухати, — сказав Ванов.

— Але він нас закидав зайвими подробицями, а сам ще й досі не конкретизував, чому вважає свого приятеля Петра Тошкова не винним! Навіщо гаяти дорогоцінний час?

По обличчю Абакума пробігла тінь. Воно наче ще більш загострилося, а в блакитних очах з'явився стальний блиск.

— Товаришу полковник, — сказав він спокійно, не підвищуючи голосу, зупинившись серед кабінету, — я займатимусь цією справою навіть тоді, коли ви, гадаючи, як мій колега Славі Ковачев, що я виявляю небезсторонність, бо лікар Петр Тошков — мій знайомий, можливо, вважатимете за доцільне усунути мене від службового слідства. Це анітрохи мене не засмутить. Нехай мене усунуть. Я і тоді зумію зробити все, щоб врятувати життя і честь невинної і дуже корисної людини.

— Гм! — посміхнувся Славі Ковачев. Полковник постукав по столу.

— Товаришу Захов, — сказав він, — коли б навіть Петр Тошков доводився вам рідним братом, я однаково не усунув би вас від службового слідства. Прошу, розповідайте далі, але конкретніше. Тут товариш Ковачев має рацію. Ви повинні навести конкретні докази невинності Тошкова, так само як товариш Ковачев навів конкретні докази його провинності. Говоріть.

— Дякую, — кивнув головою Абакум.

Він сів зручніше в кріслі і деякий час мовчав, постукуючи пальцями по широких, м'яких підлокотниках. Потім сказав:

— Критикуючи метод товариша Ковачева, я одночасно захищав лікаря. Але ви вимагаєте, щоб я говорив конкретніше, докладніше. Прошу!

По-перше. Лікар не давав ніяких грошей Венцеславу Рашкову. Легенда про походження восьми тисяч левів, які знайдено в його бумажнику, зовсім непереконлива. Вчора по обіді я розмовляв по телефону з братом нещасного. Вісім тисяч левів становлять половину вартості будинку, який дістався братам у спадщину від батька. Брат Рашкова продав нерухоме майно і надіслав половину грошей Венцеславові. Я перевірив на пошті. 23 серпня на ім'я Венцеслава Рашкова надійшов грошовий переказ на суму вісім тисяч левів. Я поділяю другу половину думки товариша Ковачева, що ці гроші справді були призначені для придбання мотоцикла. Бідний Венцеслав був запальним прихильником мотоциклетного спорту! В усякому разі лікар не причетний до цих грошей.

По-друге. Сліди на підвіконні і на занедбаному подвір'ї залишила людина, пальці, ноги і руки якої значно менші за лікареві.

По-третє. Поруч з трупом Венцеслава, як уже було сказано, я помітив широку мокру пляму. Вирізавши смужку з килима в цьому місці, я відніс її до лабораторії і віддав на хімічний аналіз. Ця пляма водяна з мінімальною домішкою ціанистої сполуки. Таким чином, в інсценівку, яку товариш Ковачев розіграв перед нами, треба внести серйозний режисерський коректив. А саме: Венцеслав прийняв не суху отруту, а заздалегідь розчинив її у воді. Випивши цей міцний розчин, він знову налив у склянку води, сполоснув її і потім вихлюпнув воду на килим. Відомо, що ціанистий калій діє на організм блискавично, як електричний струм. Отже, припускати, що Венцеслав мав час міркувати, наливати воду в склянку, полоскати її і виливати воду з неї, після того як він уже проковтнув отруту, просто безглуздо. І навіщо йому було все це робити? Я більш ніж певен, що це зробила інша людина, яка принесла отруту і була в кімнаті.

У чому ж полягає сенс цих дій, яка їх логічна причина? По-моєму, вони не мають ніякої логічної причини. Навіщо полоскати склянку, знищувати сліди отрути в ній? Адже ціанистий калій все одно виявлять згодом у тілі небіжчика.

Споліскування склянки має суто психологічну причину. Той, хто приніс отруту, був свідком смерті Венцеслава. Як тільки нещасний випив отруту і, охоплений жахом після першої приголомшливої спазми, інстинктивно ступив крок до вбивці, той позадкував до вікна. Через кілька хвилин Венцеслав уже корчився на підлозі. Це видовище було жахливе. Але вбивця, замість того, щоб тікати, рятуватись, вискочити через вікно, в цю мить розгубився, втратив сили. Перше, про що людина згадує, коли їй стає погано, — це про підбадьорливу свіжість води. Чому ж убивця не напився з графина, а сполоснув склянку? Цікаво, правда ж? Відповідь дуже проста. З графина пити незручно. Вода потече по підборіддю на груди. Вбивця не хотів, щоб його бачили на вулиці з мокрими грудьми. Через це він і скористався склянкою.

Проте з кожної дії треба робити висновок. Хто, побачивши жахливе видовище, може втратити самовладання, почуватиме себе погано? Людина з слабкими нервами, звичайно.

І тому додаю ще один штрих до характеристики цієї невідомої особи: вона середнього зросту, у неї маленькі ноги і тонкі довгі пальці. Вона дуже вразлива, її нервова система розхитана.

Як бачите, жодна з перелічених рис не підходить до такого велетня і такої спокійної людини, як Петр Тошков.

По-четверте. Треба внести ще один коректив у вашу гіпотезу, товаришу Ковачев. Учора ввечері я ходив у морг, бачив труп і розмовляв з лікарем Аврамовим. При першому огляді, ви пригадуєте, лікар не виявив ніяких видимих слідів насильства. Але вчора ввечері він розтулив рот померлого, підняв трохи його верхню губу і вказав мені пінцетом на легкі припухлості над двома верхніми зубами. «Сліди несильного удару твердим, але гладеньким предметом», — сказав мені лікар Аврамов. Не думаю, що Венцеслав сам себе вдарив по зубах. Очевидно, сталося все так. Випивши частину розчину ціанистого калію, Венцеслав здригнувся, рука його затремтіла. Якщо людина свідомо приймає отруту і заздалегідь знає, що після першого ковтка її вже ніщо не врятує, а тому краще проковтнути увесь розчин одразу, щоб швидше настав кінець, вона не спиниться напівдорозі. Але в даному разі Венцеслав здригнувся, випивши перший великий ковток. У цю мить, перш ніж він зрозумів, у чому справа, рука невідомого вдарила по дну склянки, товсті краї якої ткнулися в ясна, і рідина вилилася в горло нещасного. Він проковтнув її машинально, щоб не похлинутись. Очевидно, Венцеславові й на думку не спало, що в склянці отрута. Певно, її підсипали в склянку потай і піднесли так, що в Рашкова не виникло ніякої підозри. Потім настало здивування, внаслідок чого після першого великого ковтка рука Венцеслава затремтіла.

По-п'яте. Сьогодні ранком я відніс підробленого листа в нашу хімічну лабораторію. Попросив вивести чорнило з обох підписів. І коли це було зроблено, на білому папері з'явились сліди олівця. Автор листа спочатку зробив підписи олівцем, а потім обвів їх чорнилом. Якщо автор листа Петр Тошков, то навіщо йому треба було підписуватися спочатку олівцем?

Лист у лабораторії, і ви можете самі пересвідчитися, що підписи секретарки Ірини Теофілової і лікаря Петра Тошкова спочатку було намальовано гостро підструганим олівцем, а потім наведено чорнилом.

З усього, що я сказав, можна зробити тільки один висновок: лікар Петр Тошков і начальник складу Венцеслав Рашков не мають ніякого відношення до ящурної епізоотії. І ще: Венцеслав Рашков не покінчив самогубством — його отруєно.

Абакум дістав люльку, набив її, закурив і, випускаючи кучеряві клуби запашного диму, простягнув ноги.

Славі Ковачев подивився на годинник.

— Що ви скажете? — спитав його полковник.

— Що ж мені казати? — знизав плечима капітан. — З контрдоказів товариша Захова тільки два заслуговують на серйозну увагу: грошовий переказ Венцеслава Рашкова і сліди чорного олівця на підробленому листі. Але те, що Венцеслав хотів купити мотоцикл на свої власні гроші, ніскільки не змінює моєї тези. Зберігав він вакцину в непридатних умовах? Зберігав. Заперечував проти цього його начальник? Не заперечував. Тоді в чому ж справа? А прогулянки лікаря з іноземцями, нелегальна поїздка у Триград, зустріч його з Ракіпом Колібаровим за два дні до спалаху епідемії ящура? А карта? Можливо, в деталях моя гіпотеза потребує корективів — згоден. Але в основному вона непохибна. По-моєму, лікаря Петра Тошкова і Ракіпа Колібарова треба негайно заарештувати.

— Товаришу Захов, — звернувся полковник до Абакума, — ви поставили під серйозний сумнів деякі основні моменти гіпотези товариша Славі Ковачева. В той же час ви не звернули уваги на його важливі обвинувачення проти лікаря Петра Тошкова. Припустімо, ви маєте рацію, твердячи, що Петр Тошков зовсім не причетний до ящурної епізоотії. Тоді хто ж організатори і виконавці диверсії? Яка ваша думка з цього приводу?

— Я поки що вивчаю цю справу, — тихо відповів Абакум.

Полковник помовчав.

— Що ж до ящура, — почав він, — то ми спішно вжили заходів, щоб припинити його дальше поширення. Навколо заражених районів встановлено карантинну смугу і сторожові межі. Як то кажуть, і птах не перелетить без попереднього обеззаражування та перевірки: що це за птах, звідки і куди прямує, що несе з собою. Отже, на цій ділянці фронту можна чекати затишшя. Становище поступово поліпшується. Звичайно, нас це не повинно заспокоювати, бо на нашій території діє ворожа група. — Полковник деякий час задумливо мовчав, потім похитав головою і всміхнувся: — Умовимося так. Нехай лікар Петр Тошков і Ракіп Колібаров залишаються поки що на волі під наглядом до 1 вересня. Якщо за цей час, до 1 вересня, 24-ї години нуль-нуль хвилин, товариш Захов не викриє і не заарештує хоча б одного з головних організаторів диверсії, то ви, товаришу Ковачев, матимете повноваження діяти так, як вважатимете за потрібне. Отже, 1 вересня, 24-та година нуль-нуль хвилин. Вистачить вам на це чотири дні, товаришу Захов?

Абакум вибив у попільничку попіл з недокуреної люльки і мовчки кивнув головою.



9





На початку квітня надійшов наказ про те, що мене переводять з Момчилово в Триград. Я поїхав у Смолян, і там мені пояснили, що справи на Момчиловській дільниці йдуть дуже добре. Завдяки моїй діяльності стан здоров'я кооперативної худоби задовільний, а надої молока — знов-таки завдяки моїй ветеринарній діяльності — дійшли вже до багатообіцяючої фази. Я слухав ці втішні слова, і щоки мої пашіли від хвилювання, звичайно, бо стан здоров'я худоби і високі надої молока мають національне значення…

Повернувшись у Момчилово, я почав складати речі. Мені було дуже весело. Сходив на Зміїцю. Там гірники вже закладали перший рудник, і навколо панувало пожвавлення. Я згадав, яка пустка була тут рік тому, який зловісний вигляд мала ця дика місцевість. Постояв з півгодини, стежачи за земляними роботами. Потім не поспішаючи пішов по дорозі, що веде в Ликіте. Пейзаж тут надзвичайно мальовничий. Ось великий камінь, біля якого я одного разу аж десять хвилин розмовляв з лікарем Начевою. А там, он на тій галявинці, вона любила лежати в траві серед квітучих жовтців і дивитись, примруживши очі, в бездонну синяву неба. В цей час я ловив різнобарвних метеликів і збирав кольорові камінці. Мені й досі вчувається зітхання лікаря Начевої. Вона, дивлячись на гарних метеликів, безперечно, заздрила мені. Коли Начева збиралась іти, я запропонував їй вибрати собі найкращих з крилатих квітів, але вона, скривившись, презирливо відмахнулась. Мабуть, я ніколи не зможу зрозуміти деяких загадкових особливостей характеру жінок. Узимку Начева одружилася з нашим момчиловським агрономом. Він не звертає ніякої уваги на метеликів, зате страшенно любить помідори, особливо кричимські. Чудова людина. Мені хочеться вірити, що моя романтична знайома буде дуже щаслива з ним.

Провели мене сердечно. До візка підійшли секретар партійної організації з дружиною, голова кооперативного господарства бай Гроздан, моя хазяйка тітка Спиридониха і одноокий помак[9 - Помак — болгарин-мусульманин.] Адем. Минулого року змія вжалила віслюка цього Адема, і я доклав чимало зусиль, щоб врятувати тварину від загибелі. Тітка Спиридониха дала мені на дорогу свіжу хлібину, загорнуту в білу хустку. Та найбільше зворушив мене Адем. Коли б я не був жорстокосердою людиною, то заплакав би від хвилювання. Він подарував мені дерев'яну сільницю, яку сам вирізав кривим ножем. Цю сільницю я зберігаю досі. Вона мені така ж дорога, як і перший єдиний любовний лист. Коли я готувався до вступних екзаменів в університет, дівчина, на ім'я Теменужка, — їй було тоді 16 років, — надіслала мені таку записку: «Любий Анастасію! Прошу тебе, позич мені свій рюкзак, бо ми йдемо завтра з Раданом збирати липовий цвіт, а в мене немає рюкзака. Твоя приятелька Теменужка». Радан був моїм однокашником, він готувався до вступу в політехнічний інститут. Але це не має ніякого значення. Важливо те, що Теменужка написала перед моїм ім'ям слово «любий», яке має глибокий і приємний зміст. Сільниця Адема дорога мені, як і цей перший любовний лист.

Балабаниха не прийшла проводжати мене. Але я на неї не ображаюсь. Вона жінка вразлива, і прощання, мабуть, дуже схвилювало б її. Крім того, Балабаниха тоді поралася біля кооперативних корів.

Так я розлучився з Момчилово і з момчиловцями.




Тепер коротко опишу околиці Триграда — мого нового службового району. І не тільки заради чудової, неповторної краси його природи, а, головним чином, з двох причин. По-перше, в попередніх розділах часто згадувався Триград. По-друге, наприкінці моєї розповіді Абакум знову з'явиться тут, щоб перегорнути останню сторінку цієї справи і пережити кілька напружених і дуже трагічних годин.

Отже, якщо ви прямуєте з Доспата до Девіна, то праворуч від Тешела побачите дорогу, яка веде в Триград. Зразу ж за мостом починається тіниста, прохолодна ущелина. З обох боків ущелини височать стрімкі скелі. Подекуди гладенькі, як стіна, місцями опуклі й вищерблені, вони підносяться високо, немов упираються в небо. Ущелина вузька, похмура. Ширина її іноді досягає тридцяти кроків. А посередині швидко мчить бурхлива, спінена річка. Вона стрибає по кам'янистому річищу, мов сполохане стадо оленів, утворюючи невеличкі водоспади й зелені вири, скипає білосніжною піною під величезними мармуровими брилами, затихає на мить у глибоких водоймах, зелених, синіх або дзеркально чистих, у які здивовано заглядає з-за скель високе, далеке небо, і прямує на південний схід, куди повертає ущелина. Повітря тут сповнене бризками та водяним пилом і пахне дикою геранню, яка росте на кам'яних брилах. З тріщин у скелях, укритих оксамитовим килимом моху, виглядає білий і фіолетово-рожевий бузок. Нестихаючий шум, рев потоку лунає над ущелиною, мов відгомін далекого грому. Ні, постійте на цьому місці, помилуйтеся красою! Ви побачите загадкові печери і струмки, що дзюркотять серед скель. А коли ви рибалка і взяли з собою вудочку, підійдіть ближче до великої і таємничої смарагдової водойми — там неодмінно водиться форель, метка, ладна кинутись на наживку… Якщо вам стане дуже холодно, рушайте далі. Ви пройдете тунелем, прокладеним у скелях, і через півгодини в затінку ущелини дійдете до самого Триграда.

Тут починається прикордонна зона. Зелені яри, зарослі густими чагарниками. Луки, вкриті папороттю і соковитою запашною травою. Потоки і дзюркотливі струмки. Глухі і темні соснові ліси, яким, здається, немає кінця-краю. Де-не-де літні загони для кооперативної худоби. Дзвін мідних дзвіночків, тихий і співучий, — давній, як легенда про родопського Орфея. Хто знає, можливо, Орфей блукав саме в цих місцях. Маленька електростанція в дощаному сараї. Самотня магістральна лінія електропередачі.

А далі на південь підносяться порослі лісом вершини, де пролягають лише козячі стежки. Навколо тиша, яку порушують улітку тільки нічні птахи і сарни, а взимку — вовче виття. Прикордонна смуга, мов чорна стрічка, звивається по гірських хребтах, спускається в моторошні урвища, знову піднімається по кручах і зникає в безмовній блакитній далині.




У цьому досить далекому від міст і асфальтованих шосе гірському світі розкидані на осонні маленькі камінні і дерев'яні селища. Камінні там, де є вдосталь м'якого плитняку, а дерев'яні — де навколо зеленою стіною стоять лісові нетрі. Ці кілька селищ разом з Триградом і становлять мій мальовничий ветеринарний район. М'які чорні дороги і звивисті стежки ведуть від села до села. Приємно блукати по них, особливо коли немає туману й дощу.

У туристських черевиках, з ветеринарною сумкою через плече і з палицею в руці я йшов м'якою стежкою. У кооперативних господарствах худоби було багато, але людей не вистачало: рудники і заводи Рудозема та Мадана притягали молодь, як магніт. Юнаки й дівчата обживались на нових місцях, а потім до них переїздили й старі. В деяких селах на дверях багатьох будинків висіли замки, а подвір'я спустіли. Так було і в селі Видла.

Як гарно тут, у цьому орлиному гнізді, звитому поміж двома вершинами, серед луків і лісів, під бездонним склепінням блакитного південного неба! В повітрі пахне квітами й сосною, серед папороті й ожини дзюркочуть тихі струмки, на м'яких зелених пасовищах, скільки сягає око, біліють отари овець, мов розкидані купками квасолини.

Але село якесь зажурене, бо здебільшого на дверях будинків висять залізні замки і дим не звивається з червоних димарів.

— Зате господарям весело. Заробляють добрі гроші на рудниках! І нехай! — каже, насупившись, сивий старий Реджеп.

Він — голова кооперативного господарства і голова місцевої організації Вітчизняного фронту. Я поселився в його будиночку.

— Нехай… — каже старий Реджеп і, хоч розмова йшла про веселі справи, тихенько зітхає.

Я знав, чого він зітхає. В кооперативному господарстві двадцять молочних корів і понад сто овець. Треба кілька разів за літо косити буйні луки. А людей у кооперативі — жменька. І в цій жменьці молодих можна перелічити на пальцях.

Мій центр містився не у Видлі, але я оселився тут на довший час. Не знаю, що мене приваблювало і затримувало в цьому глухому сільці. У будиночку діда Реджепа було дві невеличкі кімнати. В одній жили він і його внучка Фатме, а в другій, напроти, — я. Фатме сповнилось вісімнадцять років. У цих краях тільки старі жінки носили чадру, і це дуже добре.

Отже, не знаю, що затримувало мене в цьому маленькому сільці. У всякому разі я навчив горян багатьох корисних речей: силосувати зелений корм у ямах, сушити сіно на жердинах, щоб воно не гнило під дощем. Розповів їм, як годувати корів, щоб підвищити надої молока, як робити бринзу смачнішою і як зберігати її, щоб вона не псувалась. Лікував хвору худобу, рвав їй зуби, навіть сам підкував коня діда Реджепа.

Фатме нагадувала мені сарну. Босі ноги дівчини так ступали по землі, наче не торкались її. Коли я вперше побачив дівчину, то одразу ж згадав Теменужку. Фатме також була білявою, а її блакитні чисті, наче ранкове безхмарне небо над Видлою, очі просто причаровували. Але дівчина була вища за Теменужку. Вона ходила з короткому, до колін, сукмані[10 - Сукман — жіночий одяг із шерстяної матерії без рукавів, схожий на сарафан.] темного кольору, широкому в плечах і вузькому в талії. З-під сукмана виднівся поділ довгої білої полотняної сорочки з мереживною лиштвою. Шкіра у Фатме на ногах була дуже смуглява, ніби потемніла бронза, і тому полотняна сорочка дівчини здавалася ще білішою.

Фатме вставала до схід сонця. Вона доїла білу кізочку і вішала казанок з молоком на закурений ланцюг над вогнищем. Ранки у Видлі дуже свіжі й приємні, тому я бадьоро схоплювався з ліжка і виходив на подвір'я. Фатме рубала дрова і підкладала їх у піч. Я допомагав їй як умів: роздмухував вогонь під соломою іі хмизом, і очі мої сльозилися від диму. Фатме сміялась. Витягав воду з глибокого колодязя і, поки наповнював діжку, половину відра виливав собі на ноги. Вона знову сміялась. Коли дівчина сміялась, два разки намиста підстрібували в неї на грудях. Вони здавалися мені напрочуд гарними. А втім, Фатме почала надівати намисто через кілька днів після того, як я став до них на квартиру. Тоді ж вона наділа на ліву руку і рожевий целулоїдний браслет.

Потім дівчина зскрібала ножем підгорілу хлібну скоринку і накривала синьою з білим скатеркою круглий триногий столик. Зливши дідові на руки, дівчина наповнювала гарячим молоком глибокі глиняні миски і сідала з нами снідати. Столик був низенький, і вона притискалась коліньми до мене, щоб не заважати дідові, якого дуже шанувала.

А коли з-за гірського хребта з'являлося червоне чоло сонця, Фатме бігла вистрибом на скотний двір кооперативного господарства, щоб вигнати корів на пасовище.




Я часто блукав по луках, щоб дослідити пасовища і вивчити умови табірного утримання кооперативних корів. Це також входило в мої обов'язки. Таким чином ми часто зустрічалися з Фатме і багато розмовляли.

Правда, дівчина більше сміялась, ганялася за коровами, коли треба й не треба, і пурхала навколо мене мов ластівка. Якби не усвідомлення, що я все-таки ветеринарний лікар і через це повинен поводитись поважно, то, звичайно, я бігав би за нею, і це було б нам обом дуже приємно.

Одного разу пополудні я попрямував угору за течією видловської річки, яка, вирвавшись з глибокої улоговини, зарослої папороттю, дзюркотіла по луці, де паслись кооперативні корови. Фатме пішла кудись, а коло корів залишився кирпатий хлопчак.

Було душно. В розжареному повітрі дзижчали дикі бджоли, пурхали метелики. А в тихому видолинку віяло прохолодою, пахло деревієм і полином. Навколо не було ні душі. Тиха річечка щось шепотіла, і тільки шурхотіння камінців під моїми ногами порушувало сонну тишу.

Не пройшов я і десяти кроків, як відчув, що мені перехопило подих. Я не міг ворухнути ні рукою, ні ногою. Саме тоді, коли я звернув ліворуч від заростей папороті, не більш як за десять метрів, перед моїми очима постало дивне видовище. Я заціпенів, не знаючи, що робити. У невеличкій водоймі стояла Фатме і, зачерпуючи пригорщами воду, плескала собі на груди, мружачись від задоволення. На березі, недбало кинуте на каміння, лежало її вбрання.

Не можу сказати, скільки я так стояв — мить чи годину. Але, здається, не більше миті. Фатме помітила мене і збентежилась так само, як і я. Проте дівчина опам'яталась значно швидше, ніж я. Вона приклала мокрий вказівний палець до губ, а другою рукою енергійно замахала. Я не зрозумів, що вона хотіла сказати цим жестом, бо він здався мені дуже невиразним. Я витлумачив його по-своєму: повернувшись, побіг назад, неначе за мною гнався, клацаючи зубами, вовк-самітник. Я почув себе дуже винним перед Фатме.

Уночі я погано спав. Сон тікав сперед моїх очей. Якесь біле марево стояло переді мною. Я вертівся на дощаній лаві, солома шаруділа, а сон мене не брав.

На світанку, почувши, як босі ноги Фатме тупають по долівці, одразу ж бадьоро схопився. Нашвидку одягся і вийшов надвір, щоб помилуватися ясним сонячним сходом. Фатме привітно всміхнулась і кивнула головою на порожні відра. Я схопив їх, побіг до колодязя і, витягаючи воду, знову облив собі ноги до кісточок. А дівчина, дивлячись на мене, весело сміялась, і два разки намиста ходили ходором у неї на грудях. Який гарний був цей рожевий ранок!

Коли настав час гнати корів на пасовище, Фатме байдуже кинула мені через плече:

— Прийдеш опівдні на луку?

Я відчув, як у мене потеплішали щоки, хоч запитання дівчини було зовсім звичайне: що ж тут особливого — прогулянка на луку? Я тільки кивнув головою.

Потім пішов на стайню, де стояв скакун діда Реджепа. Узяв відро й щітку і заходився чистити його так старанно, немов готував для показу на республіканській виставці.

Я не помічав, як минають години. А коли сонце наблизилось до зеніту, почав збирати свої речі. А втім, у мене була тільки ветеринарна сумка і похідний речовий мішок. Я вийшов з села, але не звернув на луку, а попрямував по дорозі, яка вела в Триград.

Було душно. Дзижчали дикі бджоли. Пахло розігрітою травою і квітучою бузиною. Я йшов, постукуючи палицею по дорозі, милувався блакитною далиною, і на душі в мене було так легко й весело, що я навіть почав насвистувати…



10





Одного вечора, повернувшись додому, я застав на подвір'ї дядька Стефана, свого хазяїна, з якимсь чоловіком. Дядько Стефан сидів на колоді і стругав ножем палицю, а незнайомий стояв біля нього, посмоктуючи коротку глиняну люльку і випускаючи з рота густі клуби їдкого диму. Це був високий, сутулуватий і худий, мов жердина, чоловік. Обличчя його заросло, а довгі пожовклі вуса звисали донизу. Одягнутий він був у стареньку, залатану куртку і шаровари з домотканого сукна, які оперізував широкий червоний пояс. Голову прикривав клапоть полотна.

Коли я ввійшов, чоловік втупився в мене великими темними очима, потім похитав головою. Вуса його заворушилися, і він усміхнувся мені трохи грубувато, але добродушно.

— Цей, чи що, хлопець у вас ветеринаром? — спитав він.

Дядько Стефан мовчки кивнув головою.

— Я думав, що в нього борода до пояса, а він такий тендітний і біленький, неначе дівчина! — засміявся чоловік і досить безцеремонно зацмокав язиком.

Потім він почухав зарослу волоссям шию, підняв з землі плетений кошик і, розгорнувши листя, попросив мене глянути всередину. Насподі блищало кілька великих форелей.

— Це ветеринарові, — сказав чоловік і прихильно поплескав мене по плечу.

Я вийняв гроші і спитав, скільки треба платити. Але незнайомець зневажливо махнув рукою:

— Іншим разом!

Поворушив вусами й пішов.

— Хто цей дивак? — спитав я в дядька Стефана.

Дядько Стефан сховав ніж, а палицю, яку стругав, відкинув набік. Помовчав, немов не знаючи, що мені відповісти.

— Цього чоловіка звуть Ракіп Колібаров, — сказав, нарешті, дядько Стефан і нахмурився. — Живе він на краю села, біля дороги, що веде у село Кестен. Але ти краще з ним не зв'язуйся. От і все.

Минув тиждень, другий. Ракіп часто приносив мені рибу, але брав за неї дуже дешево — аби не образити мене. Він справді був диваком! Проте кращого рибалки не було в усьому Триградському районі.




В останній день червня я одержав рекомендованого листа на офіціальному бланку з службовою печаткою. Мене на два місяці відряджали в Софію. Я повинен був прослухати цикл лекцій про останні новини у ветеринарній науці і ознайомитися з різними видами нових ліків. Яка нудота! Я дуже засумував. Я саме збирався побувати у Видлі — відчував, що там потребують моєї допомоги. Крім того, мене спокушала приємна прогулянка по чудових видловських луках. Відверто кажучи, цей лист на бланку з печаткою дуже засмутив мене. Тільки одно втішало — в Софії я побачуся з Абакумом.

Я найняв номер у готелі «Болгарія». Інший ветеринарний лікар зупинився б, напевно, у скромнішому готелі. Але я вирішив поселитися неодмінно в «Болгарії». Не біда, що моїх добових вистачить тільки на те, щоб оплатити номер. До дідька гроші. їх у мене вдосталь: У Триграді, навіть якби я хотів, їх ніде витрачати…

Потім я пішов до Абакума.

Признаюсь, серце моє забилося дужче, коли постукав у двері. На мене погано впливала холодна тиша музейного світу.

Абакум подивився на мене неуважно, байдуже, і я спочатку дуже зніяковів. Хотілося повернути назад і тікати світ за очі. Але це тривало лише якусь мить.

— Дивись ти, Анастасій! — тихо промовив Абакум.

Він потяг мене на середину майстерні, поклав руки на плечі, і очі в нього спалахнули, немов засвітились невидимі вогники.

— Анастасій! — повторив він тихо.

Абакум притиснув мене до своїх грудей, а його важка рука поплескувала мене по спині. Потім він подав мені стілець, а сам сів на табуретку, тепло всміхаючись..

Лише рік ми не бачились, а мені здалося, що Абакум постарів і схуд. Від його обличчя віяло тепер легкою, але постійною втомою. І все-таки воно лишалось таким самим мужнім, з суворими складками в куточках губ і пронизливим поглядом.

— Що, постарів я? — спитав він.

Я згадав, що Абакум має дивну здатність читати інколи чужі думки, мов книги, і опустив очі.

— Навпаки, — сказав я.

Він засміявся.

— Мій добрий Анастасію! А коли ти приїхав?

Я відповів досить сухо, бо мені не сподобались ці поблажливі нотки в його голосі. Кінець кінцем, він був лише на п'ять років старший за мене.

— І, звичайно, зупинився в готелі «Болгарія». Так же?

Я дуже здивувався.

— Облиш, ця таємниця досить прозора! — всміхнувся Абакум. — Навіщо приховувати? Ти приїхав о восьмій годині ранку, а тепер десята без чверті. За годину й сорок п'ять хвилин хоч яка проворна людина не встигне помитись під душем, поголитись і прийти в музей, якщо вона не зупинилась десь поблизу.

— Поблизу є й інші готелі, крім «Болгарії», — заперечив я.

— Але ти зупинився саме там, де я сказав. У «Балкані» і «Слов'янській бесіді» немає вільних номерів. Учора ввечері приїхав з Варшави професор-археолог. Мені випала честь влаштовувати його, я дзвонив і в «Балкан», і в «Слов'янську бесіду». Вільні номери були тільки в «Болгарії». Те, що ти перед виходом з готелю помився під душем, видає твоє ще вологе волосся. А про те, що ти не ходив до перукарні, а голився безпечною бритвою, свідчать кілька уцілілих зрадницьких волосинок на твоєму підборідді. У тебе хороший номер?

— Чудовий! — сказав я і почервонів.

Абакум глянув на мене, помовчав і похитав головою:

— Я знайомий з директором готелю. Попрошу його, коли буде можливість, перевести тебе в сонячний номер.

Мені не лишалось нічого іншого, як подякувати Абакумові. Потім я почав оглядати майстерню.

Абакум завів розмову про Момчилово, про давніх знайомих, розпитав і про мій новий район. Але говорив байдуже, якось через силу. Про Балабаниху не сказав ні слова. Інакше й бути не могло — тепер його вже мало цікавив той далекий край!
















Він підвівся, підійшов до полиці і підізвав мене рукою. Витягши з-під глиняних черепків довгатий альбом для ескізів, струсив порох і розгорнув його. На сторінках, серед ескізів ваз, амфор та різного старовинного посуду я побачив знайомі речі, близькі моєму серцю. Одні були виконані олівцем, інші вуглиною, але всі мали надзвичайну схожість з натурою. Тут були і похмурий Карабаїр, оповитий хмарами — такий, яким його видно з Момчилово, і зловісна Зміїця з вищербленими скелями, і старий Ілчів шинок на роздоріжжі, забутий і занедбаний від часу, і хата Балабанихи з сіньми та галереєю. На одному з малюнків було зображено палаюче вогнище, біля якого на дзиґлику сиділа жінка… Я, занімівши від подиву, глянув на Абакума. Він знизав плечима, згорнув альбом і зневажливо кинув його на полицю, де лежали глиняні черепки.

— Аматорські роботи, — сказав, застібаючи синій халат, ніби йому раптом стало холодно. — Черкав так, по пам'яті, але не з нудьги. У цьому, друже, можеш бути певен. Інколи у мене буває поганий настрій, та я ніколи не нудьгую. Для мене нудьга — синонім духовного убозтва. Коли я лишаюсь без роботи — а це трапляється рідко, — то вигадую інтегральні рівняння і розв'язую їх з великою насолодою. Або розкриваю збірник задач з галузі математичних ймовірностей. Складаю гіпотези. Як можна нудьгувати? Малюю по пам'яті будинки, вітрини, куточки саду або парку. Потім ходжу перевіряти, чи правильно зберіг їх пропорції і форми, чи не забув чогось істотного.

— Ти поїдеш у Момчилово, — засміявся я, — перевірити на місці деякі деталі і форми, наприклад, тієї сцени, де зображені вогнище і дзиґлик?

Абакум, усміхнувшись, погрозив мені пальцем. Потім спитав:

— А якщо я вже перевірив?

Від нього всього можна було чекати, і я промовчав. Посидів ще трохи в майстерні. Абакум показав мені дві корзини, до краю наповнені різними теракотовими черепками.

— Дві іонічні гідрії, — сказав він, і обличчя його, вперше з тієї хвилини, як я ввійшов у майстерню, проясніло. — Завтра візьмусь за їх реставрацію. Це буде чудово!

Я дивився на теракотові черепки і не бачив ніяких гідрій. Не розумів, що буде чудовим: реставровані пам'ятки старовини чи сама робота по їх реставрації. Але щось мені підказувало: під словом «чудово» мій приятель має на увазі роботу, яку доведеться виконати.

Абакум мав природжене артистичне почуття міри. Зрозумівши, що він уже довго говорить про себе, раптом змінив тему і почав розпитувати, як я поживаю в царстві Мехмеда Синапа.[11 - Мехмед Синап — уславлений ватажок одного з масових повстань селян проти феодальної влади і турецьких поневолювачів в кінці XVIII століття.] За старих часів у тих місцях справді діяв Мехмед Синап. Я захоплено розповів про своє життя-буття. Не сказав тільки про той випадок з Фатме на річці. Але то, по суті, зовсім незначна деталь.

Поки я розповідав, Абакум, уважно слухаючи, малював щось олівцем на сторінках товстої записної книжки. Мабуть, різні вазочки. Я теж люблю малювати баранячі голови, особливо, коли слухаю когось тільки з ввічливості.

Коли настав час обідати, Абакум вийшов ненадовго з майстерні, щоб помитися й переодягтись. Мені було дуже цікаво глянути, що він намалював у своїй записній книжці. Якесь внутрішнє почуття підказувало мені, що на цей раз Абакум зрадив свою звичку і замість ваз намалював епізоди з моєї розповіді. Я розповідав захоплено і дуже образно.

Справді, Абакум і не думав малювати вази. Ось що було на білій сторінці:






«Триград — Сосновий ліс (S S — Е): 7–8 км. Шлях — м'який. Ріка. 2 переходи вбрід. Інші струмки — 20 хв. Ліс: 2 км — W, 1 км. S Е 6-й км — водяна лісопилка (занедбана). Галявина. Всього при добрій видимості — 100 хв.

Сосновий ліс — Видла (Е від Триграда, потім Е—S): 6 км. Шлях м'який. 2 км. ліс (мішаний); 4 км. луки. Видимість! Всього 60–70 хв».





Ця нудота була позначена різними топографічними знаками: трикутниками, колами з точками в центрі та іншими ієрогліфами. Я знав тільки один умовний знак, яким топографи позначають хвойний ліс: він схожий трохи на ялинку.

Розглядаючи записи, я даремно намагався знайти в них сліди своєї захоплюючої розповіді. Абакум був досить-таки чудною людиною…



11





Після обіду я пішов у Центр боротьби з заразними захворюваннями до завідуючого відділом «Ліки та постачання» Петра Тошкова. Він мав керувати підвищенням моєї кваліфікації в галузі ветеринарної фармацевтики. З листа з печаткою можна було зробити висновок, що мої знання з фармацевтики значно відстали од розвитку цієї науки.

Тому я ввійшов у кабінет лікаря Тошкова дуже пригнічений. А побачивши його самого, такого величезного, грубого, у розстебнутій не по-начальницькому сорочці, схожого на директора якогось республіканського м'ясокомбінату, зовсім розгубився. Хтозна-чому такі начальники погано впливають на мої нерви.

Привітавшись, я поклав листа на письмовий стіл, щоб уникнути зайвої розмови про мету мого приходу.

Лікар Тошков байдуже глянув на мене і солодко, на весь рот, позіхнув. Можливо, він хотів цим позіханням з першого погляду примусити мене поважати його і серйозно замислитись над наступними заняттями. Та на моєму обличчі не ворухнувся жоден м'яз. Недаремно я служив у тих місцях, де за старих часів діяли такі люди, як хоробрий Момчил і безстрашний Мехмед Синап.

— Значить, ти і є той самий Анастасій Буков? — спитав завідуючий відділом. Він протер очі і знову позіхнув. — Хай йому грець! А я уявляв тебе зовсім іншим. Ну, це нічого, дуже приємно. Сідай.

Тошков написав якусь резолюцію на листі, потім викликав кур'єра і наказав йому віднести листа в архів. Коли кур'єр вийшов, лікар кивнув мені поблажливо:

— Зайди завтра до касира — одержиш добові. Гроші є гроші.

— Дякую, — відповів я. — Не поспішаю. Часу досить. — 1 спитав добропристойно, як подобає відрядженому, що не думає зловживати виявленим довір'ям: — А де провадитиметься інструктаж, товаришу начальник? Чи не можете сказати?

Лікар здригнувся, глянув на мене трохи здивовано і розвів руками. Коли він підняв їх над столом, вони скидалися на крила вітряка.

— Інструктаж? — Тошков грубо засміявся. — Чому інструктаж?.. Світозар Подгоров, наш директор, теж любить говорити: інструктаж, кваліфікація і таке інше. Але він директор. А ти, Анастасію, висловлюйся по-людському, простіше. Хіба ти так розмовляєш з своїми туземцями з Триграда? Ні? Ну, так чого ж тут величаєшся?. Хочеш випити лимонаду? Не хочеш? А я вип'ю. — Він підійшов до великої шафи, відчинив дверцята і вийняв з відра червону пляшку лимонаду. — Напій холодний, я держу його на штучному льоду. Двоокис вуглецю в твердому стані. Ти справді не хочеш? Шкода. — Пляшка в його величезній лапі була схожа на дитячу соску. — Ну, за твоє здоров'я! — Лікар витер долонею пухлі губи і знову сів за стіл. — Так ось, відносно так званого інструктажу. Це вигадка нашого директора Подгорова. На його думку, «місцеві кадри» — так він називає нашого брата з периферії — повинні приїжджати по черзі в Софію, щоб на власні очі побачити, власними носами понюхати найновіші ліки і помацати пальцями найновіші щипці та ланцети, які є на нашому відомчому складі. Цей самий інструктаж можна було б провести інакше: видати каталог із вказівками й поясненнями, з кількома малюнками для більшої наочності — і все. А те, що вигадав Подгоров, — даремна трата часу. Я це казав і йому особисто, і на засіданні колегії. Проте він вважає, що воду найкраще пити з джерела. Хіба це правильно? Дурниці! Хіба мені погано, коли я п'ю лимонад? Зовсім не погано. Навпаки! Ось як стоїть питання з цим інструктажем. Ти, голубе, номер перший з кадрів, які я матиму честь просвіщати. Хоч би в твоєму районі все було тихо й мирно. Відривати в літній сезон людину од роботи — це не вкладається в моїй голові. Але нічого не вдієш. Втішайся софійськими принадами і щовечора роби по три поклони ветеринарному богові, щоб він зберіг живою і здоровою триградську худобину до того часу, поки ти повернешся на свою обітовану землю.

— Як провадитимуться заняття? — спитав я приглушеним голосом, бо горло в мене почало пересихати.

— Заняття? — Лікар знову розвів руками. — Я дам тобі адресу нашого складу. Там є один чудовий хлопець. Він усе знає.

— Тільки це?

— Ще є час, Анастасію! — засміявся лікар — Чого поспішаєш? Тихше їдеш — далі будеш! Я мотоцикліст і знаю це з власного досвіду. Ти вмієш їздити на мотоциклі?

Я заперечливо похитав головою.

— Рибалка?

— Ні.

— А любиш дивитися, як інші ловлять рибу?

Я збрехав, що люблю.

— Ну, тоді ми будемо добрими друзями, — сказав лікар, потираючи руки. — Посаджу тебе на заднє сидіння і повезу з собою. А коли повернешся в Триград, запросиш мене в гості. Гаразд?

— Мені буде дуже приємно, — відповів я.

— А багато форелі водиться у ваших річках?

Я розповів, що в наших річках повно форелі. Навіть додав, що є одна людина, на ім'я Ракіп Колібаров, яка щодня ловить по кілька кілограмів риби.

— Ракіп Колібаров, — повторив замислено лікар.

Потім він покліпав очима, ніби намагаючись щось пригадати. А я подумав: чому ім'я Ракіпа Колібарова примушує людей замовкати?

Лікар розпростав плечі і подивився на свій годинник. Було близько п'ятої.

— Анастасію, — сказав він, — піди в сусідню кімнату до товаришки Ірини Теофілової. Попроси її пояснити тобі дещо, а після роботи я по тебе зайду. Гаразд?

— Звичайно! — сказав я. І захоплено додав: — Неодмінно чекатиму вас.




У сусідній кімнаті стояло два письмових столи. За кожним сиділа молода жінка. Коли я зайшов і зупинився біля дверей, вони одночасно підвели голови і зацікавлено глянули на мене.

Хтозна-чому, можливо тому, що була спека, я стояв біля дверей і мовчав. Дивився на ту жінку, що сиділа ліворуч, і не міг відвести очей од її обличчя. Що це було за обличчя! Мені здавалося, ніби я дуже добре знаю його і разом з тим розумів, що воно вперше промайнуло перед моїм поглядом, як малюнок з ілюстрованої книги. Ах, так! Коли б не спека, я, звичайно, одразу догадався б. Це обличчя було схоже на портрет епохи Ренесансу: пишне чорне волосся, чорні брови і вигнуті вії мадонни з великими світлими, як південне небо над Видлою, очима. Тільки південне небо над Видлою — прозоро-синє, а ці сині очі мали мармуровий блиск — сяяли, мов флюорит, але були непроникні.

Жінка ворухнула плечима і повільно підвелася з стільця. Тепер я бачив усю її постать. На зріст вона була височенька. В неї були округлі плечі і високі груди. Все в ній ніби випромінювало зрілу принаду, раннє літо жіночої краси.

— Що вас цікавить? — спитала вона і спокійно зміряла мене очима з голови до ніг.

— Мені потрібна товаришка Ірина Теофілова, — пояснив я і кашлянув, бо мені дуже хотілось пити.

Жінка кивнула головою, але я не зрозумів, що вона хоче цим сказати, і тому залишився біля дверей.

Тоді з-за стола, який стояв праворуч, підвелася друга жінка. Така ж на зріст, як і перша. Повинен признатися, що й вона справила на мене дуже приємне враження. Тільки волосся в цієї жінки було каштанове і виглядала вона худішою. В її карих очах не було нічого незвичайного, але мені здалося, що вони дивляться надто сміливо і навіть задирливо. На відміну од першої жінки, руки цієї було більш оголено, а виріз плаття, яке утворювало красиву складку на грудях, зроблено глибший.

— Ви, товаришу, приїхали з периферії? — спитала вона, хтозна-чого мацаючи рукою брошку на грудях. Блискучу прикрасу було приколото саме там, де на платті лягала красива складка.

— Так, я приїхав з периферії, — відповів я. — З Триграда. — І в свою чергу спитав: — А як ви про це догадались?

Такою була моя перша зустріч з персоналом лікаря Петра Тошкова. І Теофілова, і Чавова люб'язно почастували мене водою і розповіли чимало цікавого. Але більше говорила Христина Чавова. Вона сказала, що в мене гарний смуглявий колір обличчя і що синій галстук дуже пасує до моїх голубих очей. На цьому місці нашої розмови Ірина Теофілова всміхнулась підкреслено поблажливою усмішкою. Очевидно, у Теофілової суворіша вдача. Та я більше розмовляв з друкаркою. Вона розповіла мені, що їхня профорганізація розвиває активну діяльність, внаслідок чого для службовців Центру влаштовано зручну душову, яка міститься на горищі.

— Ви теж можете користуватися нею, оскільки вас відряджено в наш відділ, — запропонувала мені Чавова. — Хочете, я покажу вам, де вона?

Тут Ірина Теофілова знову всміхнулась.

У цю мить в кімнату ввійшов лікар Петр Тошков. Сорочка на ньому тепер була застебнута. Під білим піджаком виднівся товстий шерстяний пуловер. Це мене страшенно здивувало.

— Анастасію, — сказав мені лікар, — робота закінчилась. Треба йти.

Я ввічливо попрощався з Чавовою, а Ірині холодно кивнув головою. Лікар Петр Тошков зробив навпаки: він зневажливо кивнув Чавовій, а Іринину руку, як мені здалося, затримав у своїй лапі.




Ще кілька сторінок, і я поступлюсь місцем Абакумові, який доведе цю розповідь до кінця.

Коли ми вийшли на вулицю, лікар попросив мене трохи почекати, а сам шмигнув на подвір'я будинку. Я залишився один і, хоч стояв біля центрального входу в установу, почував себе досить пригнічено. Я думав: коли б зараз вийшла друкарка Чавова і сказала мені: «Товаришу Буков, чи не хочете прогулятися зі мною?» або «Чи не проведете мене додому?», — я неодмінно погодився б. Кінець кінцем, треба ж якось згаяти час. Поки я так думав, Чавова справді вийшла. Вона весело розмовляла з якимсь хлопцем і не помітила мене.

Проводжаючи її поглядом, я раптом почув страшенну тріскотняву. До під'їзду з гуркотом під'їхав на червоному гримкому мотоциклі лікар. Він владно махнув мені рукою.

— Сідай ззаду! — гукнув крізь шум мотора. — Я повезу тебе на водоймище Іскир.

Чавова так і не помітила мене. Отже, я був вільний і міг іти, куди заманеться. Але в цю мить згадав про Абакума.

— Товаришу Тошков, — сказав я, — у мене є приятель, археолог, я обіцяв…

— Візьмемо і його, сідай! — гаркнув лікар і притупнув ногою по бруківці. — Велике діло! Де він, твій приятель?

Я пояснив йому. Але машина помчала зовсім у протилежному напрямі. Я не знав, куди ми їдемо і де посадимо Абакума: в цьому мотоциклі, як і в усіх, було тільки одне додаткове сидіння.

Та згодом з'ясувалось, що я турбувався даремно. Хвилини через дві ми підкотили до гаража — дощаного сарайчика в дворі чотириповерхової будівлі. Лікар витяг звідти саме те, що нам було потрібно — коляску і доніс її до мотоцикла так легко, як я, наприклад, ношу свій лікарський чемоданчик.

Ми помчали до музею.

Абакум, якого мало що могло здивувати, цього разу був дуже збентежений.

— Ти археолог? — Лікар потис йому руку. — Браво! А я Петр Тошков, начальник цього хлопця. Сідай у коляску, повеземо тебе на водоймище ловити рибу.

Абакум знизав плечима, потім доторкнувся до задньої кишені штанів, але, будучи людиною дії, не довго вагався і сів у коляску.

Виїхавши на шосе, лікар газонув. Вітер засвистів у вухах, і весь світ стрімголов понісся нам назустріч. Я уткнувся носом у широку спину Тошкова і заплющив очі.

Через півгодини ми приїхали на водоймище. Коли я зійшов з мотоцикла, мені здалося, що земля хитається під ногами: лікар гнав із швидкістю понад сто кілометрів на годину. Але Абакум, розпроставши плечі, позіхнув і байдуже зауважив:

— Повільно їхали. Відверто кажучи, навіть набридло.

Лікар почухав потилицю.

— Я міг би й швидше, але боявся за хлопця. Ще випаде. А тоді що?

— Тоді Фатме з Видли дуже горювала б, — підморгнув мені Абакум.

Я мало не впав від подиву.

— Яка Фатме? — спитав я.

— А та, з двома разками намиста! Хіба забув?




Я ліг горілиць на траву. Шумів легкий вітрець. Високо в небі пливли маленькі сріблясті хмаринки з кучерявими крильцями. Я згадав, що поети порівнюють ці хмаринки з парусними човниками. Пливуть собі парусні човники по небесному океану. І ця подорож здається знизу дуже красивою. Потім я повернувся обличчям до води, кинув погляд на далекі сині береги і довго милувався чудовим краєвидом.

А тим часом між моїм приятелем і лікарем Петром Тошковим точилася жвава розмова. Виявилося, що з обох у них мотоциклетна манія: обидва поважають одну й ту саму фабричну марку, люблять розвивати граничну швидкість. Під час цієї жвавої розмови лікар кілька разів плескав Абакума по плечу, а Абакум кілька разів пригощав його цигарками. Потім з'ясувалося, що обидва курять той самий сорт тютюну і їх однаково мучить кашель.

— Ну, а гіркий стручковий перець любиш? — спитав лікар Абакума.

— Дуже!

— І я. А смажену рибу?

— Страшенно!

— І я. А якому вину віддаєш перевагу: білому чи червоному?

— Червоному.

Від такої надзвичайної однодушності лікар розчулився.

— Як же це я не знав тебе досі! — вигукнув він, украй зворушений. — Я все життя шукав такого побратима, як ти. Браво! — Він замовк на мить. — А тепер подивимось на другий бік медалі — духовний. Я, наприклад, борюся з дечим. А ти?

— Я теж.

— Мої вороги — бацили. А у тебе є вороги?

— Я археолог. Мій ворог — час.

— Дай руку! Так, — він знову замовк. — А які жінки тобі подобаються найбільше?

— Чорняві.

— Ух, хай йому грець! Мені теж.

— А чому «хай йому грець»?

— Моя — чорнява. Я вирішив одружитися. Справжня брюнетка.

— Чудово!

— Зовсім не чудово! Ти молодший і відіб'єш її у мене!

— Ні. — Абакум подав йому руку. — Слово честі. Я вмію додержувати слова.

Вони потиснули один одному руки, і в обох хруснули суглоби.

Я глянув на Абакума. На його губах, як завжди, була добродушно-поблажлива усмішка, а очі дивились холодно. «Грає», — подумав я, і мені чомусь стало боляче за лікаря. Цей добряк щиро хвилювався, а Абакум тільки удавав, що гарячиться, а насправді розважався і промацував співрозмовника.

Після задушевної розмови лікар відійшов трохи далі, щоб закинути вудочку в тихшому місці. Він, мабуть, «потерпав» від бажання наловити якнайбільше коропів і добре пригостити свого нового приятеля й «побратима». Абакум підсів до мене, помовчав трохи, потім ліг на бік і одразу ж заснув.

На водоймище повільно спадали сутінки. Вітер став дужчий. Вода потемніла. Протилежний берег розтанув і зник у вечірній млі.

Лікар повернувся в поганому настрої. Він ішов безшумно, по траві, але Абакум неначе почув його кроки у сні. Він підвівся, всміхнувся і похитав головою.

— Не клює! — зітхнув лікар.

— Нічого, — сказав Абакум, — купимо риби в ресторані.

Він «осідлав» машину. Тепер лікар опинився в колясці, йому було там тісно, довелося трохи зіщулитись. Я знову зайняв своє місце. Знав, що Абакум шалено гнатиме машину, але не боявся. Почував себе зручно і надійно, як на стільці в своєму лікарському кабінеті.




Було близько дев'ятої години, коли ми доїхали до житлового масиву. Звернули на центральну вулицю, потім знову повернули, і лікар показав на третій будинок ліворуч.

— Друзі, — промовив він і глянув на нас з переможною усмішкою, — ви бачите ті вікна на першому поверсі, обклеєні зсередини газетами? Там живе лікар Петр Тошков. Пропоную вам зайти до нього в гості. Уперед, товариші!

Горішні поверхи будинку ще не були готові, тому нам довелося перестрибувати через купи піску і щебеню, поки ми добралися до дверей. Лікар відімкнув їх і люб'язно пропустив нас уперед.

Центральну частину квартири займав великий вестибюль, у якому пахло вапном і цементом. Тут стояли тільки круглий стіл, покритий старими, пожовклими газетами, і кілька стільців. Лікарів кабінет скидався і на похідний аптечний склад, і на занедбану лабораторію. Серед коробочок, баночок і сотень склянок з ліками та хімікаліями виблискували реторти й колби, лежали вкриті порохом пробірки й спиртівки, причому все це було так розкидано і нагромаджено, що коли б хтось випадково залишив тут кашкета, то, мабуть, не одразу знайшов би його.

— Анастасію, — промовив лікар, і очі його заблищали від задоволення й гордощів, — як тобі подобається це святилище ветеринарної думки?

— О, — відповів я і почав з цікавістю оглядати стелю.

— Не поспішай! — поплескав мене по плечу лікар. — У цьому храмі є всього потроху. І все це я сам виготовляю, а деякі речі просто винаходжу. Оце і буде твоя школа!

І тому що я мовчав, лікар визнав за потрібне додати:

— Я, голубе, крім медицини, вивчаю ще й біохімію, а тому трохи розуміюсь на ліках і настойках. Отже, держись мене і не бійся!

Після «святилища» ми оглянули інші приміщення. У відпочивальні стояло тільки двоспальне ліжко, досить невміло застелене кількома ковдрами солдатського типу. У свіжопофарбовані стіни було забито цвяхи і костилі. Такого варварства вже давно не знають ні в Триграді, ні навіть у будиночку діда Реджепа. На цвяхах і костилях висів як попало одяг нашого біохіміка.

Кухня своїм безладдям нагадувала кабінет. Тільки тут посуд створював хаос: доводилося бути дуже обережним, щоб не стати в якусь каструлю або не зачепити випадково задимлену сковорідку.

— Лікарю, — спитав його Абакум, — наскільки я зрозумів, ти — холостяк. На біса тобі всі ці атрибути?

Мені здалося, що лікар зніяковів: він втупив очі собі під ноги, ніби шукав там відповіді на Абакумове запитання.

— Що робити! — промовив він. — Маю слабість до хатнього начиння, а чому — і сам не знаю! Як тільки буваю біля магазину, де продають господарчу речі, неодмінно заходжу і купую то каструлю, то чайник, то сковорідку. Унизу, в підвалі, в мене їх удвічі більше! — Він оглянув розкиданий посуд і всміхнувся: — Хто знає, може й придадуться колись! Всяко буває.

Абакум одразу ж погодився, що всяко буває на цьому світі. Сам він, наприклад, купує дитячі книжки з малюнками.

— Дві етажерки заставлені ними доверху, — гаряче запевняв він. — І ще стільки на горищі лежить.

— А дитячі книжки мені й на думку не спали! — промовив задумливо лікар.

— Нічого, — кивнув йому Абакум. — Якщо буде потреба, згадай про мене. Я тобі прислужуся.

Лікар погладив підборіддя і весело розсміявся.

Я бував на квартирі в Абакума і добре знав, що в його бібліотеці немає жодної дитячої книжки.

Потім лікар надів білий фартух, зав'язав на спині поворозки бантиком і почав дуже віртуозно чистити рибу. Ми з цікавістю стежили за його роботою. Раптом він опустив руку і глибоко зітхнув.

— І компанія чудова, — сумно промовив лікар, дивлячись на нас, і риба свіжа, і вино я приготував. Одного тільки не вистачає для повного задоволення.

— Чорнявої, — всміхнувся Абакум.

Тошков лагідно глянув на нього і кивнув головою.

— Лікарю, — сказав Абакум, — якщо не заперечуєш, я можу запросити від твого імені чорняву, і вона вшанує нас своєю присутністю — ручаюсь. Але тільки при одній умові…

— А саме? — насупив брови лікар. Він кинув почищеного коропа на стіл і схрестив руки на грудях. У цій позі, якби був у трико і з вусами, він нічим не відрізнявся б од колишніх чемпіонів світу з греко-римської боротьби.

— Її адреса?.. — засміявся Абакум.

Лікар опустив руки і розтягнув рота в широку по самі вуха усмішку.

— Її адреса!.. Ірина Теофілова, вулиця Брод, будинок 33. Недалеко звідси. Записати на аркушику?

Абакум махнув рукою.




Було б краще, якби він не пішов. Якось провели б вечір і без цієї чорнявої. Так я думаю тепер. І на скронях у мого приятеля було б менше сріблястого інею.



12





Так познайомився Абакум з Петром Тошковим, начальником відділу «Ліки та постачання», і його чорнявою секретаркою Іриною Теофіловою.

Утрьох ми часто прогулювалися на околицях Софії. Інколи брали з собою ще й друкарку Чавову та начальника складу Венцеслава Рашкова. Щодо мене, то я відчував себе найкраще, коли Ірина з Венцеславом ішли на футбольний матч — вони були заядлими болільниками. Тоді Петр Тошков ловив рибу і мовчав. Абакум теж мовчав. А нам з Чавовою було дуже весело. Ніколи я не ловив стільки метеликів, як у ті сонячні дні.

Та все це вже в минулому. Коли згадую про той тихий, безтурботний час, мені чомусь спадає на думку епіграф до повісті Тургенєва «Весняні води»:



		Веселії роки,



		Щасливії дні –



		Як води весняні,



		Промчали вони.











Але, думаю, мені вже час кінчати свою розповідь. Я ж тільки ветеринарний лікар, і детективні справи мене зовсім не цікавлять. Я віддаю перевагу лукам по берегах Видли. А щодо табірного утримання кооперативної худоби, то я до нього завжди виявляв невичерпний інтерес.




Отже, повернімося знову до подій 27 серпня. На нараді у полковника Ванова капітан контррозвідки Славі Ковачев висунув цікаву гіпотезу, яка грунтувалась на важливому фактичному матеріалі, його гіпотеза складалася з трьох основних моментів.

1. Розпорядження Петра Тошкова зберігати вакцину в непридатних умовах.

2. Поїздка Петра Тошкова в Триград без прикордонної перепустки і його зустріч з Ракіпом Колібаровим за два дні до появи епідемії ящура.

3. Купівля туристської карти і позначення на ній шосейного шляху на Триград. Ім'я Ракіпа Колібарова на полях карти, написане рукою Венцеслава Рашкова під диктовку Петра Тошкова.

Випадок поблизу Боровця сам по собі не викликав сумніву: іноземці могли зупинити Тошкова на шляху, і йому довелося розмовляти з ними. Таке може трапитись з кожним. Але те, що цих іноземців згодом було вислано з країни як персон нон грата, те, що лікар після цього зустрічався з Ракіпом Колібаровим та з скомпрометованим фельдфебелем із Слівніци за аналогією переходило в іншу категорію — категорію сумнівних випадків, які безумовно викликають підозру.

Що ж до Венцеслава Рашкова, то тут гіпотеза теж була добре обгрунтована. Славі Ковачев мотивував його самогубство рядом незаперечних і очевидних фактів.

1. Співучасть у псуванні вакцини.

2. Викриття диверсії.

3. Провал підготовлюваної втечі.

4. Неминучий арешт.

Усе це, на думку Славі Ковачева, пояснювало повну безвихідність становища, яка й призвела, кінець кінцем, до самогубства.

На нараді у полковника Ванова Абакум не висунув своєї гіпотези. Він задовольнився тим, що сформулював припущення, ніби Венцеслав Рашков не сам наклав на себе руки, а його отруїли, і висунув антитезу, що лікар Петр Тошков не має нічого спільного з ящурною справою.

Що дало Абакумові підставу так сміливо заперечити найважливіші пункти гіпотези Славі Ковачева? Його знайомство з лікарем і Венцеславом? Але Захов познайомився з ними лише два місяці тому, причому вони провели разом не більше сорока годин, тобто менше двох діб. У своїй роботі Абакум завжди враховував враження, що їх справляли на нього люди. Так, наприклад, було у випадку з Бонном Ічеренським. Перше враження від нього породило і перший сумнів. Цей чоловік з лев'ячою фізіономією, грубуватим і владним голосом, з холодно-обачливими очима, ласий до їжі й вина, але обережний і стриманий; нетерпимий до жартів, був зовсім не схожий на сентиментальну людину, ліричного героя. Тому коли він зітхав по заарештованому вчителю Методію Парашкевову, це сприймалось як щось зовсім не властиве йому.

Як тільки геолог почав знову зітхати, цього разу по своїй дружині, чутливе Абакумове око відразу сигналізувало: «Увага!» Дружина Ічеренського жила в Пловдиві, за сто п'ятдесят кілометрів від Момчилово. Геолог сам завів розмову про неї, хоч його ніхто не розпитував про це, і почав пояснювати, що він кожної суботи їздить у Пловдив. Тієї суботи, коли трапилась ця пригода з нещасним Методієм, його теж не було в Момчилово. Кожної суботи їздить за сто п'ятдесят кілометрів, як молодий закоханий парубок? Але він не був молодий і зовсім не скидався на людину, що сохла від кохання. Важко повірити, що статечний, літній геолог, кинувши роботу й веселу компанію в Ілчовому шинку, трястиметься по гірських шляхах на мотоциклі триста кілометрів, щоб побачити свою дружину. Абакумові це здавалось неймовірним. Хоч він познайомився з Ічеренським лише годину тому, але був певен, що всі його зітхання і розмови про те, що дружина нудьгує без нього, мають одну мету — підкреслити беззаперечне алібі. Однак навіщо йому було підкреслювати своє алібі — доводити, що саме в ту ніч, коли трапилась подія, він не був у Момчилово? Адже його ніхто ні в чому не підозрював.

Так перше враження викликало і першу підозру.

На нараді у полковника Ванова Абакум висловив упевненість, що Венцеслав Рашков не сам покінчив з собою, а його отруїли. Кожен, хто більш-менш близько знав цього хлопця, сказав би те саме. Як і для чого заподіяла б собі смерть дуже весела і життєрадісна людина, якій в усьому і всюди «щастило», за винятком «тото»? Але через «тото» поки що ніхто не кінчав життя самогубством. Абакум знав і інше: хлопець був дуже поверховим, простакуватим, з обмеженими інтересами. Службова дисципліна, здоровий сміх і атлетична будова тіла були його характерними якостями. Такі люди не кінчають життя самогубством навіть тоді, коли їх зраджує або кидає дівчина. Вони легко знаходять іншу кохану і сміються, як і раніше, як і раніше ходять на футбольні матчі та грають у «тото». Коли б Абакум виходив тільки з особистих вражень, то з цілковитою певністю сказав би: неможливо! Але він сказав «неможливо», грунтуючись не на особистих враженнях про цю людину.

Особисті враження Захов замкнув у «комірку» свідомості. А висновок, що той не покінчив з собою, а його отруїли, зробив, виходячи з безпосереднього і конкретного аналізу обстановки, в якій знайшов труп. Навіть коли б виявилося, що ті вісім тисяч не надіслав йому брат і їх походження невідоме, сумнівне, Абакум усе одно не змінив би своєї думки. Аналіз обстановки переконав його з цілковитою певністю в тому, що хлопця знищено і що в гіпотезі Слані Ковачева не має ні крихти істини.

Що ж до головного обвинуваченого, Петра Тошкова, то Абакум теж виступив з антитезою. На його думку, лікар взагалі не викликав сумніву. Захов рішуче викреслив його ім'я із списку можливих обвинувачених. На нараді у полковника Славі Ковачев нагромадив низку обвинувачень проти лікаря, і деякі з них мали характер незаперечних фактів. Кожен на Абакумовому місці замислився б над зустрічами Тошкова із скомпрометованими іноземцями і такими підозрілими людьми, як Ракіп Колібаров та фельдфебель із Слівніци. А його нелегальне перебування в, прикордонній зоні, прогулянка по триградській ущелині за два дні до того, як спалахнула епідемія ящура в тих місцях? Тільки цього факту було досить, щоб поставити під серйозний сумнів особу лікаря. Абакум нічого не знав про підозрілі зустрічі Тошкова. Він навіть не ознайомився з його біографією. І, незважаючи на це, ніби спеціально не заперечивши жодного з обвинувачень, зв'язаних з таємничими зустрічами та нелегальними мандрівками лікаря Тошкова, Абакум беззастережно взяв на себе його захист.

Такий спосіб дій скидався на гру в піжмурки. Проте Абакум ще ніколи не грав наосліп, а в практиці визнавав тільки інтуїцію — уміння спостерігати.

А втім, щоб зрозуміти, що давало Абакумові підстави так сміливо атакувати гіпотезу Славі Ковачева, треба ще раз повернутися до подій 27 серпня. Тоді Славі Ковачев спитав у лікаря Аврамова, чи можуть бути «речовими доказами» в цій справі графин з водою і склянка, які стояли на столі Венцеслава. Він хотів знати, чи є сліди ціанистого калію в графині з водою і на склянці. Лікар Аврамов, дослідивши спочатку воду, а потім склянку, дав негативну відповідь. Ніяких слідів ціанистого калію ні у воді, ні на склянці не було. І Славі Ковачев перестав цікавитися цими двома речами, бо вони не становили ніякої цінності як докази.

Коли Абакум почав оглядати обстановку, в якій було знайдено труп, з його уваги, звичайно, теж не випали ні графин з водою, ні склянка. Він знав колір і запах ціанових сполук та їхні осадки, і для нього не становило великих труднощів визначити, що ні у воді, ні в склянці ціанистого калію немає. Але на відміну од Славі Ковачева Абакум не задовольнився шуканням «прямого» сліду. На кожному предметі є багато й інших слідів, які теж можуть підказати щось цікаве.

Отже, всередині склянки не було слідів ціанистого калію. Але що могла розповісти та її частина, яка, коли людина п'є, торкається рота? У кожної людини своєрідний вигин верхньої і нижньої губи, різна структура шкіри, неоднаковий і кут стику губів, який залежить від розмірів рота. У круглолицих людей рот, звичайно, більший, ніж у людей з довгастим обличчям. А кут стику губів тим більший, чим менший рот, тобто губи великого рота стуляються під значно гострішим кутом, ніж губи малого. Отже, за цією ознакою можна уявити можливу приблизну форму обличчя. Про все це повинні були розповісти сліди губів на краю склянки, якщо вони справді лишились.

Та зовнішня поверхня склянки могла дещо розповісти. Коли людина п'є воду, вона звичайно тримає склянку трьома пальцями. Оскільки рисунок на шкірі пальців цілком індивідуальний і неповторний, то кожен, хто п'є воду з склянки, завжди залишає на ній свою «адресу».

Певна річ, якщо склянку вимити одразу, на ній не буде слідів. І навпаки: якщо посудину довго не мити, на її краю і стінках скупчиться стільки «адрес», що навіть найдосвідченіший дактилоскоп не зможе нічого прочитати.

Але Абакум дуже добре знав — про це йому сказав чоловік у синьому халаті, — що в той день у кімнату до Венцеслава не заходила жодна стороння особа. Отже, єдиною людиною, яка могла налити воду в склянку, був сам Венцеслав. Коли на поверхні склянки є ще й інші сліди, то треба зробити висновок, що ці сліди залишила людина, яка ввійшла в кімнату не через двері, а через вікно між десятою і одинадцятою годинами ранку.

Так міркував Абакум, взявши в руку склянку.

Спочатку він нічого не помітив. Здавалося, скло всюди однаково прозоре. Склянка нічим не пахла. Тоді Абакум дістав лупу і, тримаючи посудину за дно, оглянув її поверхню на світлі біля вікна. І ясно побачив на склі плями: велику і поруч кілька малих. Це були відбитки пальців, але вони не мали чітких ліній. Порівнюючи їх, Абакум прийшов до висновку, що склянка побувала в двох різних руках: у великій руці з товстим пальцем, яка, мабуть, належала Венцеславові, і в значно меншій — з дуже тонкими й красивими пальцями. Ці малі плями скидалися довгастою формою на сліди жіночих пальців.

Такі були висновки після першого огляду.

Ці висновки обумовлювали існування й інших слідів. Невідома жінка тримала в руці склянку не ради втіхи. Склянки мають єдине призначення — з них п'ють воду. А коли жінка п'є воду з склянки, в якої край вигнутий, то обов'язково залишить на пій хоч незначні сліди губної помади.

Абакум наблизив лупу до вигнутого краю склянки, і його очі спалахнули від задоволення. Він не помилився: на зовнішньому краю склянки — виразніше, а всередині — тьмяніше виднілись чіткі сліди губної помади. З їх розташування можна було зробити висновок, що кут, під яким сходяться губи в невідомої жінки, досить великий — майже прямий. Отже, обличчя в неї не кругле, а довгасте.

Це було важливе відкриття. Абакум повертів склянку в руці, і його очі знову спалахнули, але тепер уже від здивування: на протилежному краю склянки він помітив ще одну пляму від губної помади, такої ж форми і розміру, але трохи яскравішу за першу. Виходить, жінка пила воду двічі і в різний час.

Випадок здавався звичайним, простим, у ньому не було нічого загадкового. Але Абакум замислився: невідома відвідувачка приходить після десятої години і виходить ще до одинадцятої. Вона таємно проникає в кабінет і таємно зникає. її розмова з Венцеславом триває не більше тридцяти хвилин. І за ці тридцять хвилин вона двічі п'є воду, до того ж у різний час. Припустімо, випити першу склянку її примусила спрага. Але друга склянка? І все це протягом півгодини? Випадок з цією другою склянкою був не зовсім звичайним.

Про «незвичайність» випадку розповідали й інші сліди — пляма на жакардовому килимі, порох на підвіконні, прим'ята трава на занедбаному подвір'ї. Усі ці речі мали свою мову, і Абакум чудово розумів її.




Абакум вийшов з складського приміщення з цілком певними висновками. Тепер він знав найголовніше — те, про що Славі Ковачев і гадки не мав: невдовзі після десятої години в кабінет Венцеслава Рашкова пробралась невідома жінка; вона проникла не через головний вхід, а через вікно, яке виходить на занедбане подвір'я; жінка розмовляла з Рашковим близько півгодини, двічі пила воду і, вибравшись знову через вікно, пройшла подвір'ям. Абакум знав уже й деякі прикмети невідомої: середній зріст, невеличкі ноги, тонкі, довгі пальці рук, довгасте обличчя, маленький рот, соковиті губи, наведені яскраво-червоною помадою; чорне волосся; взута в босоніжки з гострими носками.

Про все це Абакум дізнався з слідів. Прим'ята трава на подвір'ї і подряпина на зовнішній стіні під вікном розповіли йому, що незнайома носить гостроносе взуття без каблуків. Сліди її ніг і відстань між кроками свідчили про малий розмір босоніжок і середній зріст. Судячи з відбитків пальців на склянці і підвіконні, в жінки були тонкі й довгі пальці. Сліди губної помади характеризували особливості рота, а рот, в свою чергу, давав деяке уявлення про форму обличчя.

Волосся — чорне, бо яскраво-червоною губною помадою користуються звичайно брюнетки.

Абакум знав і ще дещо. Невідомій було не більше сорока і не менше тридцяти років. Жінці, якій перевалило за сорок, навряд чи вдалося б вислизнути через вікно, не торкнувшись при цьому підвіконня руками. Прим'ята трава давала приблизне уявлення про вагу незнайомої — шістдесят-шістдесят п'ять кілограмів. Жінки середнього зросту, яким ще не минуло тридцяти років, звичайно не досягають такої ваги. Тонкі й красиві пальці свідчили, що незнайома не займається важкою фізичною працею.

Абакум бадьоро прямував по розжареному сонцем тротуару. Настрій у нього був чудовий. Тепер Захов уже не шкодував, що залишив свої гідрії — вони можуть почекати! Попереду цікава, напружена і важка робота.

Абакум не помітив, як опинився біля свого будинку. Бігом піднявся по; сходах, привітно всміхнувся хазяйці, але не зупинився побалакати з нею, як звичайно. Він завжди приділяв цій самотній хворобливій жінці кілька хвилин, щоб поговорити про погоду, ревматизм чи лікувальні властивості часнику. Зайшовши в свою кімнату, Абакум розчинив вікно і зітхнув на повні груди.

Половину його кімнати займали кілька етажерок з книгами. На другій половині стояли ліжко, письмовий стіл і низенька залізна шафа, заставлена античним глиняним посудом і статуетками з мармуру та позеленілої бронзи. Стіл прикрашала маленька старовинна вазочка з різноколірними олівцями, тут же лежало кілька луп, кисет для тютюну, лічильна лінійка і теракотові черепки, які правили за попільниці.

Не роздягаючись, Абакум сів за стіл, висунув шухляду і, діставши новенький альбом, почав щось швидко малювати. Через чверть години на білому папері з'явилась струнка жіноча постать. У жінки були соковиті, хтиві губи, гарні очі, напівприкриті довгими вигнутими віями. Чорне волосся спадало на лоб кучерями. Барвисте літнє плаття обрисовувало високі стегна і тонку талію. Пальці її рук були довгі й красиві. Ноги в білих босоніжках з гострими носками.

Узявши малюнок, Абакум деякий час дивився на нього. Раптом його рука затремтіла і між брів лягла несподівано глибока зморшка. Абакум поклав альбом. Потім закурив і почав ходити туди й сюди по кімнаті, похнюпивши голову.

Малюнок нагадав капітанові знайому жінку, яка останнім часом зайняла особливе місце в його житті.

Відкинувши цю дивну думку про схожість, Абакум дістав записну книжку і почав систематизувати завдання, над якими ще належало працювати після обіду.

1. Перевірити, чи зменшилась інтенсивність вакцини і наскільки.

2. Переглянути листування між складом і Центром. Встановити, коли і хто дав розпорядження зберігати вакцину при високій температурі й на світлі.

3. Встановити походження восьми тисяч левів, знайдених у бумажнику Венцеслава Рашкова.

4. Віддати на аналіз вирізаний кусок жакардового килима.

5. Сфотографувати відбитки пальців на склянці.

6. Дослідити червоні плями на краю склянки й визначити марку губної помади.

7. Ще раз уважно оглянути труп Венцеслава Рашкова.

Перші три пункти Абакум вирішив доручити виконати лейтенантові Маркову, а чотирма іншими зайнятись особисто. Він вирвав з альбома аркуш із зображенням «невідомої», деякий час дивився на нього в роздумі, потім акуратно згорнув і поклав у записну книжку. Складаючи аркуш, відчув якийсь тягар у грудях — неначе хтось стискав його серце холодною міцною рукою.




Близько третьої години Абакум зайшов у лабораторію інституту. На нього війнуло знайомим запахом кислот і хімікатів, спирту й ацетону. Капітан з сумом згадав той час, коли спокійно і зосереджено, не маючи інших турбот, вивчав тут особливості графології, тайнопису, мікрофотографію і токсичність різних отрут. Звідки взявся цей незвичний сум і що він означає? Звідки виникло це почуття приреченості — передчуття якоїсь невідступної катастрофи, до якої Абакум неминуче наближався крок за кроком?

Захов усміхнувся черговому лаборантові і подав йому склянку.

— Тут написано цілий роман, — удавано весело сказав він. — Буду дуже вдячний вашим співробітникам, якщо вони зможуть прочитати його за годину.

Черговий лаборант знав, з ким має справу, і тому не осміхнувся. Він узяв склянку за дно і уважно почав розглядати її.

— Мене цікавлять паспорти людей, які торкалися цієї посудини, — вів далі Абакум. — Крім того, тут є дві плями від губної помади. Мене цікавлять губи, що залишили ці сліди. Якщо ви скажете мені, яка це губна помада — болгарська чи іноземна, я доберусь і до губ.

Черговий лаборант відніс склянку в сусіднє відділення, а Абакум зайнявся дослідженням куска килима.

Через годину він уже знав походження мокрої плями: це була вода з незначною домішкою ціанистого калію. З'ясувалось, що розчин мав дуже слабку, приблизно однопроцентну концентрацію. Щоб отрута такої концентрації діяла смертельно і швидко, треба було випити її не менше літра. Склянка, звичайно, не могла вмістити стільки рідини. До того ж, який би самовбивця випивав літр розчину, коли можна обійтися десятою чи двадцятою його часткою. Очевидно, воду налили в склянку безпосередньо після прийому малої кількості дуже міцного розчину ціанистого калію і потім вихлюпнули її на килим. Це була вода, якою сполоснули склянку після того, як прийняли отруту.

Неймовірна історія: самовбивця випиває міцний розчин ціанистого калію, потім наливає воду, споліскує склянку і вихлюпує воду на килим. Він випив ціанистий калій, а не шербет. Ця отрута діє на організм миттєво. Припустімо, самовбивця мав надлюдські здоров'я і силу волі, алей тоді навіщо йому мити склянку, як це робить господарка, коли чекає гостей?

Це була загадка, і Абакум поки що не міг її розгадати.

Він щойно закінчив досліджувати кусок килима, коли з'явився черговий лаборант із склянкою і знімком відбитків. Результати експертизи підтверджували Абакумове припущення. На стінках склянки був тільки один відбиток великого пальця. Інші сліди — всього-на-всього плями без ліній. Очевидно, вони утворилися від натиску пальців, обтягнутих рукавичкою з тонкої і гладенької матерії. Що ж до губної помади, то відповідь вселяла трохи більше оптимізму: вона була іноземної марки, бо в країні губної помади такого кольору і з таких речовин не виробляють.

Абакум подякував лаборантові, попросив його приготувати протоколи зроблених аналізів і швидко вийшов.

Захов узяв таксі і почав об'їжджати комісійні магазини, розміщені в центрі, бо елегантні жінки відвідують центральні магазини. Нарешті, після півторагодинних шукань, він помітив у вітрині одного з них, розташованого проти державного антикварного магазину, позолочені тюбики іноземної губної помади. Прикрашені червоними і зеленими скельцями під рубіни та ізумруди, ці блискучі патрончики відразу впадали в очі перехожим.

Абакум знав, що в комісійних магазинах кожна річ відпускається по квитанції. Він пред'явив одній з продавщиць інспекторське посвідчення Міністерства фінансів і попросив показати йому касові чеки, які вона виписала за кілька останніх днів. Переглядав їх понад годину. Західноєвропейська губна помада коштувала надто дорого, тому і попит на неї був дуже обмежений. Коли Абакумові ввірвався терпець і він уже хотів кинути товсту папку й вийти на вулицю, очі його раптом впали саме на той документ, заради якого він прийшов сюди. Завжди спокійний, витриманий, Захов мало не вигукнув від подиву. Пильніше придивившись до документів, він полегшено зітхнув: прізвище, вписане розтягнутим почерком у квитанцію, здалося знайомим, але було зовсім інше, не те, яке він чекав і боявся побачити. На квитанції стояло: «Губна помада, 2 шт. Христина Чавова, вул. Брод, буд. 33». Була зазначена й ціна. Але це не цікавило Абакума.

Перед тим як вийти, він купив губну помаду і, задоволений, вибіг на вулицю. Захлопнувши за собою дверцята машини, наказав шоферові мчати до лікарні. Було вже близько сьомої години.

Таксі рушило, і почуття задоволення почало швидко зникати. У Христини Чавової, друкарки з відділу «Ліки та постачання», було каштанове волосся, але вона підмальовувала губи такою самою яскраво-червоною губною помадою, як і секретарка відділу Ірина Теофілова. А втім, це її справа. Христина Чавова жила в одному будинку з секретаркою. Обидві зони незаміжні, працюють, живуть разом і, очевидно, дружать. Отже, Чавова купує два тюбики губної помади. Але навіщо купувати одразу два? Та й коштує ця паризька помада дуже дорого, навіть надто дорого для друкарки. А коли так?

Тоді треба припустити, що один з тюбиків губної помади був призначений для Ірини Теофілової. Купуючи для себе, Чавова купила і для подруги.

Хто ж із них доторкався губами до країв склянки? А якщо виявиться, що обидві не виходили з канцелярії відділу між десятою і одинадцятою годинами?

Абакум повернувся додому близько дев'ятої вечора. Викликав по телефону лейтенанта Маркова і від нього дізнався про подробиці щодо фіктивного листа начальникові складу. Коли лейтенант розповів про походження восьми тисяч, знайдених у Венцеслава, Захов сумно всміхнувся і знизав плечима.

— Вам я даю два завдання, — сказав він, помовчавши. — По-перше, віднесіть цей підроблений лист у лабораторію. Попросіть лаборанта витравити чорнило з обох підписів. По-друге, встановіть, чи виходили з будинку Центру між десятою і одинадцятою годинами службовці відділу «Ліки та постачання» Христина Чавова й Ірина Теофілова. Відомості і лист з витравленим чорнилом я повинен мати не пізніше дев'ятої години ранку. — Абакум глянув Маркову в очі і всміхнувся. — Я розраховую на вашу точність. — І подав йому руку.

Коли лейтенант пішов, Абакум закурив, глибоко затягуючись. Тепер, коли він побачив опухи на яснах Венцеслава і знав концентрацію розчину ціанистого калію, вилитого на килим, можна було, беручи до уваги плями від губної помади, розташовані одна проти одної, відтворити останні хвилини жертви.

У цій справі лишалися нез'ясованими тільки два питання: 1. Хто та жінка, яка таємно розчинила ціанову сполуку у воді? 2. Обставини, за яких Венцеслав чомусь не виявив вчасно ціанової отрути в склянці?

Друге питання викликало в Абакума особливо серйозне здивування. Як міг Венцеслав не помітити, не відчути в склянці отрути і випити смертоносний розчин?

Та це було технічне питання. Помітив він чи не помітив, що у воді розчинений ціанистий калій — ясно одно: хлопця навмисно отруїла невідома жінка.

Звідси починалось страшне. І серце в Абакума болісно стискалось, немов обплетене колючим дротом. Не маючи в уяві певного образу, він намалював в альбомі гаданий, виходячи лише з даних, підказаних кількома виявленими характерними слідами. Звичайно, ці дані не були вичерпними настільки, щоб на підставі їх змалювати закінчений, конкретний образ. Те, чого не вистачало в них, доповнила уява. Та Абакум користувався нею не довільно, а враховуючи точні відомості, здобуті внаслідок вивчення слідів. Чи міг він, наприклад, намалювати великий рот, коли губи сходились на краю склянки під кутом, більшим від 45 градусів?

Він намалював усе «математично» точно, а коли закінчив, з білого аркуша глянула на нього з лукавою усмішкою знайома жінка — секретарка відділу «Ліки та постачання» Центру по боротьбі з заразними захворюваннями.



13





Захов був неперевершеним майстром гриму. За кілька хвилин він міг перетворитись у згорбленого сивого дідуся або ставав схожим на легковажного юнака, з якого єдине захоплення — «рок-н-ролл».

І ось Абакум приклеїв собі коротко підстрижені вусики й кошлаті брови, що аж нависли на очі, наклав горбинку на ніс. Потім надів синю парусинову спецівку, зім'яту і засмальцьовану, засунув у верхню кишеню стальну викрутку і відразу став схожим на старого монтера. Відімкнувши залізну шафу, він вийняв звідти досить потертий шкіряний портфель. Монтери носили свої інструменти саме в таких потертих портфелях. Але замість монтерських інструментів там лежали інші дивні речі: відмички, гачки, універсальне приладдя для секретних замків, електричний ліхтарик, кишеньковий фотоапарат, пакетики з різними хімікаліями і моток тонкого; але дуже міцного шпагату з стальним гаком на кінці.

Через півгодини Абакум уже йшов притихлою вулицею. Вулиця Брод тяглася від Парку свободи між новим житловим масивом і шосе, яке веде в Пловдив.




Коли і як розквітло це кохання? Воно прийшло несподівано, як несподівано налітає південний вітер у теплі літні ночі. Воно прийшло з пертого погляду. Можливо, народилось у той вечір услід за першою усмішкою. А коли він прокинувся ранком, воно вже квітло в його душі. Так розцвітають фруктові дерева навесні: звечора на них ще бруньки, а коли зачервоніє світанок, вони вже всміхаються в своєму білому весільному вбранні.

Ірина і Чавова стояли на маленькому подвір'ї за цегляним будинком і, мабуть, розмовляли, як завжди, про нудні й буденні справи.

Тоді Абакум сказав:

— Ваш начальник, лікар Петр Тошков, запрошує вас обох на скромну вечерю.

Лікар послав його запросити тільки Ірину, але йому стало шкода другої. Тому він запросив і її.

Крізь відчинене вікно на першому поверсі струмувало жовте світло. Оголені округлі плечі Ірини, її руки, шия — уся вона якось м'яко світилась, мов стара позолота. А в чорній глибині її очей, здавалось, миготіли маленькі, ледве помітні далекі зорі.

— Буде свіжа риба на вечерю, — сказав Абакум.

— Як я люблю свіжу рибу! — сплеснула руками Чавова.

Ірина мовчала.

— Лікар чекає вас, — сказав Абакум.

Вона підвела голову, і їх погляди зустрілись. Ірина розглядала його спокійно, зосереджено і неквапливо.

І хоч Абакум витримав цей погляд і сам так само спокійно й зосереджено розглядав Ірину, але вперше з своєму житті не зробив ніякого висновку. Лічильна машина, яка постійно і безпомилково працювала, коли її свідомість щось сприймала, тепер мовчала, немов раптово вимкнувся струм, котрий живив її.

— А ви проведете нас потім? — спитала Ірина, не відводячи од нього очей.

— Звичайно, — кивнув головою Абакум, — проведу. — І тут же подумав: «А лікар?»

Вечір пройшов весело. Анастасій пояснював Чавовій якісь проблеми, пов'язані з курячою чумою, лікар смажив рибу, а Ірина і Абакум накривали на стіл. Кілька разів їхні руки стикались, і тоді обоє винувато позирали на господаря, що сяяв від щастя. Потім усі сіли вечеряти, і Теофілова раптом стала дуже лагідною і люб'язною з лікарем. Вона схиляла голову на його плече, підливала йому вина і, здавалося, зовсім не помічала Абакума.

Десь близько одинадцятої години лікар почав позіхати, а трохи згодом сперся ліктем на стіл і опустив голову.

Гості попрощались і тихенько вийшли.

Світив місяць. Анастасій і Чавова простували попереду й жваво розмовляли про фасціольоз та овець. Ірина мовчала. В Абакума теж не було настрою. Йому чомусь не сподобалось, що Ірина люб'язно поводилась із своїм начальником. Та коли вони розлучались, Теофілова ледве кивнула головою Анастасію, а йому ласкаво всміхнулась якоюсь винуватою і сумною усмішкою. Була тиха і ясна ніч.




Ірина працювала секретаркою відділу «Ліки та постачання» і посилено готувалась до конкурсних екзаменів в аспірантуру при університеті, що мали відбутися восени.

Було щось дивне, суперечливе і в житті, і в поведінці молодої жінки. І Абакум не міг не помітити цього. Коли вона бувала разом з Тошковим поза роботою, то всіляко старалась догодити йому, зносила грубі жарти лікаря, подовгу залишала свою руку в його руці і багато сміялась. А коли лишалась на самоті з Абакумом і випадково заходила мова про начальника, Ірина здригалась, і в її очах спалахували злі вогники.

З Венцеславом вона поводилась жорстоко і всіляко шукала приводу, щоб принизити і висміяти його, особливо в присутності інших. Бідолаха дуже мало читав у своєму житті, і Теофілова дратувала його: «Венцеславе, що ти думаєш про Бернарда Шоу? Видатний французький письменник, так же?» І, почекавши, поки він ствердно кивне головою, питала: «А ти читав його роман «Три мушкетери»?» — «Здається, колись читав», — мимрив Венцеслав. Вона весело, до сліз сміялась.

Але траплялось, що після роботи Ірина брала Венцеслава під руку і вела на прогулянку. Вони сідали в автобус і їхали на гору Вітошу або бродили по широких левадах біля Драгалевців.

Ірина ставала дедалі ніжнішою з Абакумом. Шептала ласкаві слова, схиляла голову йому на плече, даючи зрозуміти, що, коли він захоче її поцілувати, вона на опиратиметься. А він, хоч і поривався до неї, обмежувався платонічним приятелюванням, бо дав Тошкову слово честі не відбивати в нього коханої. Нелегкою була ця безглузда гра. Та Абакум, зціпивши зуби, грав, немов Сірано романтичних часів.

Якби Абакум піддав своєму звичайному аналізу лише кілька Ірининих слів або вчинків, то з'ясував би багато рис її характеру і багато чого в її житті стало б йому цілком зрозумілим. Не залишилося б і сліду від того «особливого», романтичного в ній. Тоді загадковість цієї жінки зникла б так само раптово, як раптово прийшло кохання.

Але Абакум не хотів ні досліджувати, ні аналізувати. Тепер небо було для нього ще блакитнішим, зірки ще яскравішими, інтегральні рівняння ще цікавішими. Тепер він частіше всміхався, схилившись над теракотовими черепками, і значно рідше засиджувався в своїй майстерні. Вирушаючи за місто і відчуваючи подув теплого вітру, Абакум не визначав і не уточнював його напрямку, як робив це ще зовсім недавно, а повертався до нього обличчям, заплющував очі і вслухався в його пісню.




Абакум ішов вулицею Брод. Чорні хмари вкрили небо, і на півночі часом спалахували блискавиці.

У цьому далекому кварталі, розташованому за парком, ніч здавалась ще темнішою. Будинки тут були здебільшого низькі, їх прикривала зелень садів, і світло з віконець ледве пробивалось крізь листя гіллястих дерев. Електричні стовпи стояли досить далеко один від одного, і їхні лампочки тьмяно світилися, розганяючи темряву лише за кілька кроків.

Завивав вітер, тихо поскрипували дерева. Там, де було ясно, тіні їх хитались по землі, утворюючи велетенське золотисто-чорне мереживо.

Підходячи до будинку, де жила Ірина, Абакум помітив легкову машину, яка стояла біля тротуару праворуч. Можливо, він не звернув би на машину уваги, коли б вона не стояла якраз проти подвір'я двоповерхового цегляного будинку, де жила Ірина.

Не було нікого ні за рулем, ні на задньому сидінні. Фари і світлові сигнали було вимкнуто, а стекла вікон — піднято. «Москвич» у короткочасних спалахах далеких блискавиць здавався лимонно-жовтим.

На нижньому поверсі двоповерхового будинку було дві кімнати. Одну займала Ірина, а друга, з кухонькою поруч, належала господарям — подружжю вчителів-пенсіонерів. Навряд чи до них приїхав би хтось у гості на «Москвичі». На верхньому поверсі жила Чавова і дві робітниці з «Текстильної слави». Дівчата працювали в нічну зміну. У жодному з вікон верхнього поверху не мерехтіло світло.

Унизу, на невеликій веранді, що виходила на схід, Ірина влаштувала собі літню спальню — серпневі ночі були душні, жінка воліла спати на свіжому повітрі. Це давало змогу непомітно проникнути в її кімнату з фасадної сторони. Вікно Ірининої кімнати виходило на захід, у той куток подвір'я, де росло багато зелені. До вікна простягла гілки стара крива шовковиця. Розрахунок був нескладний: оглянути в лупу носки босоніжок і встановити, чи є на них сліди подряпин. Та й червона помада потрібна була Абакумові, щоб порівняти її з двома плямами на склянці. Хто знає, може, він знайде й інший корисний для слідства матеріал. У такій кімнаті, як ця, несподіванки можливі.

Проте в глибині душі Захов хотів, щоб не було подряпин на носках босоніжок і щоб колір губної помади не збігся з кольором двох плям на склянці. Вперше в житті він зрадів би, якби його гіпотеза виявилася помилковою.

Однак у цьому будинку є хтось сторонній. Те, що він у Ірини, не викликає сумніву.

Абакум почекав чергового спалаху блискавиці, щоб розглядіти номер машини. Потім нахилився, швидко відгвинтив вентиль з лівого переднього колеса і засунув ковпачок у кишеню. Свист стисненого повітря потонув у шумі вітру. Обійшовши машину, Абакум навпомацки дістав з портфеля пляшечку і оббризкав спеціальною рідиною задні шини.

Ці запобіжні заходи були дуже потрібні.

Потім Абакум перебіг тротуар, нахилився біля низенького паркана, щоб перечекати черговий спалах блискавиці, і, коли все знову потонуло в густій темряві, безшумно перестрибнув на той бік у заросле травою подвір'я. Лише кілька кроків відділяло його од стовбура старої шовковиці. Скільки чудових годин провели вони з Іриною в цьому місці, між шовковицею і похиленим парканом!

Як і чекав Абакум, у її вікні світилось. Обидві половинки рами були широко розчинені, а між ними колихалась од вітру біла занавіска з найтоншого тюлю. Хоч перешкода й незначна, але вона все-таки заважала. Абакум заліз на дерево, сів на товстій гілці і зосередив погляд на жовтому прямокутнику вікна.

У знайомій кімнаті помітив два силуети. Абакум одразу ж пізнав Ірину. Вона сиділа біля вікна, спершись ліктем на столик, і, здавалося, спала. Але було щось незвичайне в її позі: жінка торкалася столика лобом, волосся її розпустилось, спадаючи на плечі. Другий силует був чоловічий. Високий, стрункий, в темному піджаку, чоловік ходив туди й сюди по кімнаті, заклавши руки за спину.

Абакумові здалося, що крізь шум вітру чути жіночий плач. Та, можливо, він помилявся, бо коло нього скрипіло гілля, а листя од вітру шуміло, немов водоспад.

Трохи згодом чоловік зупинився серед кімнати, і тоді Ірина підвела голову. Незнайомий витягнув щось із внутрішньої кишені піджака і показав Ірині. Тієї ж миті вона схопилася з стільця і, наче підкинута пружиною, підбігла до його руки. Чоловік розмахнувся, ударив її по обличчю, і вона повільно осіла на підлогу. Потім підповзла до нього, охопила руками його ноги і опустила голову на килим.

Абакум закусив губи. Йому хотілось ускочити в кімнату, схопити негідника за комір і викинути геть. Але він нерухомо сидів на гілці приголомшений: розпливчасте за тюлевою занавіскою худе довгасте обличчя чоловіка здалося йому знайомим.

Чоловік визволив свої ноги, зловісно посміхнувся і, нахилившись, поплескав Ірину по спині. Потім сів на стілець, а вона підповзла на колінах до свого ліжка, відкинула покривало, вийняла звідти маленький опуклий лікарський чемоданчик і, кинувши його до ніг чоловіка, затулила обличчя руками.

Її плаття піднялось, високо оголивши ноги, але це, очевидно, не справило на чоловіка ніякого враження. Він, безтурботно посвистуючи, поправив перед дзеркалом галстук, потім підняв з підлоги чемоданчик і попрямував до дверей.

Тієї ж миті Абакум спустився на землю, перескочив через паркан і, підбігши до машини, вийняв пляшечку. Вихлюпнувши її вміст перед лівим переднім колесом, він зник у темряві.

Через хвилину Абакум повернувся. Підфарники машини було вже ввімкнуто. При тьмяному світлі їх Захов побачив чоловіка, який метушився біля лівого переднього колеса.

Абакум ішов спокійно, але старався ступати по траві так, щоб не зчиняти шуму. Чоловік помітив Захова, коли той був кроків за десять від «Москвича». Тоді Абакум натиснув кнопку електричного ліхтарика, і яскраве проміння примусило чоловіка несподівано заморгати очима і відвернутись. Та це йому не допомогло. Абакум одразу пізнав чоловіка. Так, це був саме він, Світозар Подгоров, директор Центру по боротьбі з заразними захворюваннями. Абакум був внутрішньо підготовлений до цієї несподіванки, та, незважаючи на це, рука, в якій він тримав ліхтарик, здригнулась.

— Що, лопнула шина? — спитав Абакум і позіхнув. Чемоданчика не було видно — певно, він лежав у багажнику.

— Та й погодка відповідна, — посміхнувся Абакум. — Саме така, щоб лагодити шину. Запасна є?

— Іди своєю дорогою! — сердито відповів чоловік, стоячи спиною до нього.

Абакум погасив ліхтарик.

— Ти мені зовсім не потрібен, щоб я тобі допомагав! — засміявся Абакум чужим, хриплим голосом. — Чи бач, який! — І вилаявся. Від цього йому неначе трохи полегшало.

Чоловік не відповів і знову нахилився над колесом.

— Ідіот! — кинув Абакум і плюнув собі під ноги.

Як йому хотілось заїхати кулаком у це пихате знайоме обличчя! Але він стримався і повільно пройшов мимо.

Відійшовши кроків на двадцять і пересвідчившись, що його не видно в темряві, Абакум глибоко зітхнув і чимдуж кинувся до шосе. Біля тролейбусної зупинки був телефонний пост. Зв'язавшись з лейтенантом Марковим, він наказав йому негайно прибути на зупинку машиною, узявши з собою собаку-шукача. Потім подзвонив черговому в адресний стіл і попросив сказати, де живе Подгоров. Записавши адресу на папірці, він тут же, на зупинці, сів на лаву відпочити.

Абакум почав лічити машини, які мчали по шосе. Треба було хоч трохи розсіятись, бо за цей день йому довелося пережити таке величезне напруження, що його аж нудило від утоми.

Лейтенант Марков приїхав на зупинку через п'ятнадцять хвилин. Насувалась гроза, частіше спалахували блискавиці. З хвилини на хвилину могла початися злива.

Абакум подав лейтенантові папірець з адресою.

— Ось тобі адреса, їдь дізнайся, чи повернувся цей чоловік. Якщо не повернувся, стеж за входом у будинок. Я хочу знати, буде у нього в руках лікарський чемоданчик чи ні. Він приїде, мабуть, на кремовому «Москвичі». Я записав на цьому аркушику номер машини.

Абакум погладив собаку по голові.
















Лейтенант здивовано вдивлявся з його обличчя.

— Що, гарний з мене монтер? — усміхнувся Абакум.

Потім узяв у лейтенанта поводок і, широко ступаючи, пішов з собакою в напрямі вулиці Брод.

Зупинившись на тому місці, де стояв кремовий «Москвич», Абакум примусив шукача обнюхати землю, потім знову погладив його і, нахилившись, прошепотів: «Шукай, Інгус, шукай».

Собака, тихенько заскавучавши, майже уткнувся мордою в землю, прищулив вуха, і його тулуб став схожий на натягнуту тятиву лука.

Вони перетнули вулицю Латинка, ще кілька вулиць і, нарешті, вийшли на дорогу, яка вела в Сімеоново. Ліхтарі поблизу не світились. Було пусто і так темно, що Абакум не бачив навіть Інгуса, хоч той сопів за два кроки від нього.

Гроза раптом ущухла. Ліс, що простягнувся праворуч дороги, теж неначе занімів.

Коли Абакум перейшов з собакою через залізничний переїзд, Інгус звернув праворуч, покрутився на одному місці і потягнув хазяїна на якесь подвір'я. Нараз над Вітошею блиснула сильна блискавиця, прорізавши над лісом небо. Цієї миті було досить, щоб Абакум встиг зорієнтуватись. Тепер він знав деякі дані вулиці, колір хвіртки, навпроти якої стояв, і номер на емалевій дощечці. Знову стало темно. Але на сітчатці його очей відбилися обриси будинку — гостроверха альпійська покрівля, поверх з виступом, оберненим на південь, спущені штори. Дві сосни перед будинком. Усередині будинку було темно. В усякому разі, крізь штори не пробивалося світло.

Пішов дощ. Він хльостав засохлу землю мов батогами.

Абакум смикнув поводок і насилу відтягнув незадоволеного Інгуса од хвіртки, що вела в сад.

Не зупиняючись ніде, Абакум навпростець перетнув квартал і вийшов на бульвар Яворова. Промоклий і брудний, він добрався до першого телефонного поста, викликав чергового по відділу і попросив прислати йому машину.

Собаку відправив з шофером.

Як тільки Захов увійшов у свою кімнату, задзвонив телефон. Лейтенант Марков доповів, що в чоловіка, який приїхав на кремовому «Москвичі», в руках нічого не було.

— Шкода! — посміхнувся Абакум. Потім спитав: — Ти дуже втомився? Ні? Тоді прошу до мене на чашку кофе!

Поки закипала вода, Захов встиг прийняти душ, надіти робочий халат і набити люльку тютюном.

Лейтенант повинен був цього вечора встановити нагляд ще й за будинком з альпійською покрівлею, щоб дізнатися, хто там живе і коли приходить туди. А також скласти довідку на Світозара Подгорова і перевірити, які люди живуть з ним в одній квартирі.

Абакум дістав з буфета пляшку коньяку і дві чашки. Кофе закипіло.

За вікном так само лив дощ.



14





Яскраво всміхався сонячний ранок. І, можливо, від цієї чистої радості, яка розлилася над землею, ще гострішою ставала тривога, що зростала в душі Абакума. Новини, про які доповів йому лейтенант Марков, не віщували нічого доброго.

Тепер він знав, що обидва підписи на підробленому листі написано спочатку чорним олівцем. Підпис лікаря просто скопійовано — це не викликало ніякого сумніву. Але Іринин підпис? Навіщо були потрібні ті незначні, ледве помітні зміни в написанні деяких літер?

Гру задумано наївно: цими незначними, ледве помітними змінами ніби хотіли переконати, що хтось намагався підробити підпис Ірини Теофілової, але дуже невдало. А що заважало цьому «невідомому» скопіювати її справжній підпис так само, як і підпис Петра Тошкова? Адже під рукою у нього були десятки листів секретарки.

Цілком ясно, автор фіктивного листа навмисно змінив деякі літери Ірининого підпису, щоб зняти з неї можливу підозру, якщо підробку буде виявлено.

Лейтенант Марков установив, що 28 серпня Христина Чавова і Ірина Теофілова не виходили з будинку Центру між десятою й одинадцятою годинами ранку. Цей факт стверджував цілковите алібі Ірини: вона не могла бути одночасно і в Центрі, і у Венцеслава. Цього алібі було досить, щоб ущент розбити всі Абакумові припущення. Але лейтенант установив ще одну подробицю: між десятою і одинадцятою годинами ранку Ірини Теофілової не було в канцелярії. Вона в цей час нібито приймала душ на мансардному поверсі. Дізнавшись про цю «подробицю», Абакум розвів руками, і обличчя його похмурніло.

— Б'юсь об заклад, — сказав він, — що в душовій є ще одні двері, які теж виходять на площадку, звідки починаються вузькі гвинтові сходи. Зв'язані з кожним поверхом і чорним ходом, вони ведуть у напівпідвальні і підвальні приміщення будинку.

Захов наказав лейтенантові оглянути ці приміщення і, чекаючи його повернення, пішов на кухню зіграти партію в доміно з хазяйкою.

Лейтенант швидко повернувся.

— Ви начебто були в тому будинку або вивчали його план! — засміявся він. — У душовій справді двоє дверей. Одні, старі, замикаються не на ключ, а на засувку зсередини. Другі, нові, зроблено недавно, це видно по штукатурці. Вони замикаються на ключ і на засувку. Там тільки один душ.

Абакум мовчав. Було близько одинадцятої, і він мав іти на доповідь до полковника.

— Не спускайте з очей обох квартир, — промовив він, зітхнувши. Потім спитав: — Ви вже маєте відомості про будинок з альпійською покрівлею?

Лейтенант знизав плечима.

— Правда, у вас не було часу, — винувато всміхнувся Абакум. — Пробачте. Я викличу вас після обіду.

Голос його тепер звучав тихо і глухо.

Отже, алібі Ірини є тільки формальне, юридичне. По суті, немає ніякого алібі. Близько десятої години Теофілова виходить із канцелярії, повідомивши заздалегідь Чавову, що йде «нагору» викупатись. Те саме вона каже й прибиральниці, а може й ще комусь. Ірина входить у душову, не роздягаючись, пускає воду, а сама виходить другими дверима і чорним ходом через двір збігає на вулицю Димо Хаджідимова. Звідти до складів Центру недалеко — хвилин п'ятнадцять, а якщо йти швидко, то можна встигнути й за десять. Зробивши все, що їй було потрібно, Теофілова повертається тим самим шляхом. Змочує обличчя й волосся гарячою водою і, «викупана», спускається в канцелярію, як це робила й раніше.

Менш як за добу Абакумові пощастило проникнути досить глибоко в цю справу. В голові у нього склалась чітко окреслена гіпотеза, але він боявся запропонувати її полковникові як план дій, бо в ній було ще багато невідомих. Захов мав у своєму розпорядженні 72 години — три доби на те, щоб виявити справжніх злочинців і врятувати одне людське життя.

Цього дня після обіду ховали Венцеслава. Абакум подзвонив Ірині на роботу, але Чавова відповіла, що Ірина не приходила, що нездужає. Тоді він викликав машину, відпустив шофера і сам сів за руль.

Абакум сподівався застати її в кімнаті, але помилився — вона сиділа, підібгавши під себе ноги, на траві під шовковицею і читала. «Певно, якийсь роман, — подумав він. — Хоче розвіятись — адже ховають Венцеслава!»

На Ірині було скромне ситцеве платтячко веселих тонів. Миловидне личко було замислене, а очі дивились, як завжди, відкрито й сміливо, і погляд їх був ясний і чистий.

Ірина подала Абакумові руку, і на її устах заграла безтурботна, радісна усмішка.

— Саме вчасно, — промовила вона і потягла його до себе. — Сідай! Я втомилась читати.

Абакум опинився на траві біля неї. Він відчував ніжний дотик її плеча, а розпущене волосся пестило його обличчя. Подув вітерець, шовковиця зітхнула, тонке плаття здулося, неначе парасолька. Десь посвистував дрозд.

В Абакума запаморочилось у голові. Він відчув непереборне бажання обняти її. Потрібно було великих зусиль волі, щоб залишатися зовні спокійним.

— Що читаєш? — спитав він, повільно простягаючись на траві.

В блакитному бездонному просторі над ним пропливала біла хмаринка з позолоченими сонцем кучерявими краями. Дрозд посвистував у кущах.

— Що я читаю? — Вона затиснула руку між коліньми і відповіла дзвінко, мов учениця, яку викликали до дошки — Про хімічні властивості водню і, зокрема, про вельмишановного водневого йона! Дуже цікаво! — І весело розсміялась.

— А наш приятель, мабуть, уже спочиває в землі, — сказав Абакум.

Він дивився на білу хмаринку і мружив очі.

— Мабуть, — відповіла тихо Ірина. Вона нахилилась і зірвала билинку. — Я пішла б на його похорон, але сьогодні прокинулась із страшенним головним болем. Дуже шкода.

— Чого шкода, що голова болить чи Венцеслава? — спитав Абакум.

— З мертвими не жартують, — промовила Ірина ї приклала палець до його губів.

Абакум подивився на неї: над її верхньою губою виступили краплинки поту.

Якийсь час обоє мовчали.

— Ірино, — почав, нарешті, Абакум. — Які твої плани на майбутнє? Про що ти, наприклад, мрієш?

Він узяв її руку і почав гратися пальцями.

— Мої мрії дуже скромні, — відповіла Ірина. Вона перевела дух, витерла піт над верхньою губою і труснула головою. Очі її знову засяяли. — Власне, у мене одна мрія — ні від кого не залежати.

— Це дуже загально, — усміхнувся Абакум.

Вона знову зірвала билинку й замислилась.

— Що значить — ні від кого не залежати?

— Дуже багато значить. — Ірина важко зітхнула. — Вступлю в аспірантуру, і далі мій шлях у житті залежатиме тільки від мене самої.

Вітер погнав хмаринку на схід.

— Ірино, — спитав Абакум, — чому в тебе рука волога і холодна?

— Мабуть, від головного болю, — здригнулась Ірина і висмикнула руку. Вона схилилась над ним, і він відчув її дихання на своїх губах. Тепер Абакум міг її обнімати, цілувати, але руки його, мов переламані, нерухомо лежали на траві. Від того бажання не лишилось і сліду. І тільки жаль відчував він у своїх грудях, болісний і тяжкий, — більше нічого.

— Ти сьогодні схожий на збірник запитань, — осміхнулась Ірина. — Дозволь і мені поставити тобі питання: чия це машина?

— Музейна, — відповів Абакум.

Вона ще нижче схилилась до нього:

— Хочеш, поїдемо кудись за місто?

— Я тому й приїхав до тебе.

Вона огляділась і швидко поцілувала його в губи. Потім різко підвелась і побігла в будинок одягатись.




Коли Ірина вийшла, Абакум уже сидів за рулем. Вона переодягнулась у все біле: біла вуалетка, біле жоржетове плаття, білі босоніжки, відкриті спереду.

Губи в Ірини були яскраво підведені червоною помадою.

«Що ж, досить поки що й губної помади», — подумав Абакум, люб'язно відчинивши перед нею дверцята. Її біле плаття навіяло на нього ще більший сум.

Абакум повів машину в напрямі Орханійського шосе. Як тільки вони переїхали міст над річкою Іскир, він збільшив газ і стрілка спідометра захиталась проти цифри 90. Абакум знав, що не можна гаяти часу, але все-таки вирішив не збільшувати швидкості: будь-яка поспішність була зайвою. В ту мить, коли він виїхав з вулиці Брод, щоб перетнути шосе на Пловдив, йому здалося, що за ними рушила синя «Волга». І справді, вона їхала слідом за ними, тримаючись на певній відстані і не відстаючи од них. «Якщо й синя «Волга» перейде на 90, то справа ясна», — подумав Абакум і натиснув педаль. «Волга» відстала.

Абакум звернувся до своєї супутниці:

— Добре?

Але Ірина, мабуть, не чула його. Вона сиділа мовчки, заплющивши очі.

«Якби вона знала, що поїхала на любовну прогулянку із своїм катом!» — похмуро осміхнувся в думці Абакум.

Він глянув у зовнішнє дзеркальце, і брови його насупились — з глибини опуклого скла за ними мчала синя «Волга».

Абакум відпустив педаль газу. Село Іорданкино було вже позаду, і вони під'їжджали до водопровідної колонки-пам'ятника, спорудженого на честь загиблих партизанів. Порівнявшись з майданчиком перед меморіальною дошкою, Абакум звернув ліворуч і різко загальмував.

— Де ми? — спитала Ірина.

Вона здивовано оглядалась, немов щойно прокинулась від глибокого сну.

– Вийди з машини, глянь навколо і зрозумієш, — холодно відповів Абакум.

Лише кілька хвилин тому він жалів її, та як тільки помітив синю «Волгу», що переслідувала його, мов хорт, в душі відчув якийсь раптовий холод. Перед тим як загальмувати, Абакум скоса глянув на супутницю і побачив її руку біля свого коліна. «Ця рука могла б і мені підсипати ціанистого калію», — подумав він і повернув руль ліворуч.

— Та що тут цікавого, — засміялась Ірина. — Гори, асфальт, колонка і єдина гарна альтанка.

— І пам'ять про героїв, — сказав Абакум.

Вона знизала плечима і повернулась спиною до меморіальної дошки. Потім позіхнула і, розпроставши руки, спитала:

— Ми затримаємося тут?

У цю мить під'їхала синя «Волга». З-за руля виліз приземкуватий круглолиций чоловік, лисий і клаповухий. На ньому була коричнева вельветова куртка, тіснувата для його широких кремезних плечей. На носі блищали темні окуляри від сонця.

Грюкнувши дверцятами, він сплюнув під ноги і твердою ходою попрямував до колонки. На Ірину чоловік не звернув ніякої уваги, але Абакум помітив, як він ковзнув очима по її обличчю. Нахилившись до крана, чоловік напився води. Потім довго полоскав рот і відпльовувався.

В цей час на дорозі від Софії з'явився мотоцикліст. Коли він промчав повз колонку і зник за поворотом, показався навантажений бочками грузовик. Він теж проїхав мимо, сповнивши повітря запахом спрацьованого бензину. А трохи згодом тишу розірвав ще один мотоцикліст, машина якого гуркотіла, наче міномет.

І хоч мотоцикліст був у шкіряній тужурці і шкіряному кашкеті, Абакум одразу пізнав лейтенанта Маркова. Той, зійшовши з мотоцикла, відвів його майже на узбіччя дороги, вибрав тінисте місце і простягнувся на траві.

Чоловік у вельветовій куртці повернувся до своєї «Волги», підняв капот і почав зосереджено оглядати мотор. Потім узяв гайковий ключ і заходився натягати пас вентилятора.

«Цей неначе кмітливіший за лейтенанта», — посміхнувся у думці Абакум.

Ірина, яка досі стояла мов скам'яніла, нарешті ворухнула головою і вдихнула повітря на повні груди. Її обличчя здавалось білішим за вуалетку на голові. Опустивши плечі, вона, мов загіпнотизована, дивилась на синю «Волгу».

Абакум злегка доторкнувся до її плеча.

— Тобі погано?

— Знову цей головний біль, — тихо відповіла Ірина. Абакум побіг до машини і повернувся з склянкою води.

— Випий, — попросив він, люб'язно підносячи їй склянку, — ця джерельна вода освіжає. Я навмисно привіз тебе сюди, щоб ти її покуштувала. Подобається тобі?

— Дуже, — прошепотіла Ірина. — Дякую.

Абакум узяв її за талію.

— Треба повертатись. Уже четверта година, а о п'ятій у мене зустріч у музеї з головою археологічної секції академії. Іншим разом я повезу тебе ще далі.

— Куди? — спитала вона, заглядаючи йому в обличчя.

— Дуже далеко, — відповів він і одвів очі вбік.

Коли Абакум розвертав машину, чоловік у вельветовій куртці все ще натягав пас вентилятора.

Синя «Волга» тільки раз промайнула в дзеркальці, потім стала менша за жука і зникла зовсім.




Отже, все розвивалось за заздалегідь накресленим планом. Що Ірина Теофілова і «невідома» з альбома одна й та сама особа, Абакум не мав сумніву. Однак потрібен був «наочний» доказ, і для цього Захов вирішив востаннє все перевірити.

Абакум поставив перед собою обидві склянки і відчув, немов щось застряло в горлі. Руки в нього похололи і спітніли.

Він довго протирав ватою найбільшу лупу. Потім запалив цигарку і кілька разів підряд затягнувся.

Плями на обох склянках мали однаковісінький колір. Вони були одного розміру, а лінії кровоносних судин точно збіглися. На обох плямах було по одному ледве помітному стовщенню розміром з сочевичину.

Абакум відклав. лупу, сперся на спинку стільця і заплющив очі.

Знав, що плями збіжаться, і все-таки..

Так він просидів кілька хвилин, а коли підвівся, складки біля його рота стали неначе глибшими. Посмішка скривила його губи — вираз гіркоти, іронії і поблажливості.

Абакум відімкнув сейф і сховав туди склянки.

Потім надів халат і набив люльку тютюном. Узяв з етажерки перший том Всесвітньої історії, зручно влаштувався в широкому шкіряному кріслі і почав зосереджено читати.

Скісне проміння сонця на заході забарвило вікна в рожевий колір.

Лейтенант Марков приїхав через півгодини. Він був у тужурці, запорошений, обличчя розчервонілось від вітру. Абакум уступив йому місце в кріслі, примусив випити чарку коньяку, пригостив цигаркою. І тільки після цього спитав:

— Чоловік у коричневій куртці живе в будинку з альпійською покрівлею? Так?

Лейтенант мало не похлинувся коньяком.

— Тут нема нічого дивного, — всміхнувся Абакум. — Сьогодні ранком, о восьмій годині, я вийшов прогулятися і випадково пройшов повз будинок з двома соснами. Вчора ввечері лив дощ. Вулиця там не вимощена, а тротуар — просто земляний насип. Біля цієї самої зеленої хвіртки я помітив сліди, які тяглися з глибини подвір'я і вели до шосе. Я почав розглядати сліди, зрозуміло, не зупиняючись, і вони мені дещо розповіли. Тут ступав чоловік. Невелика нога, крок — не ширший за середній. Сліди — глибокі. Що це означає? Ви, певно, вже догадуєтесь: чоловік невисокий на зріст і досить огрядний. Відбитки його черевиків на розм'яклій землі було видно дуже чітко — загострені носки, видовжена підошва, звужений і високий вигин між підметкою і каблуком. Можете сказати, які чоловічі черевики відповідають цьому опису?

— Італійські, — весело засміявшись, відповів лейтенант.

— Саме так. Це не наш фасон, і його неважко пізнати. Приземкуватий, огрядний чоловік, який вийшов з подвір'я з двома соснами, був у італійських черевиках. Чоловік у вельветовій куртці — теж приземкуватий, огрядний і взутий в італійські черевики. Налити вам ще? Пийте, сьогодні ввечері вам більше не доведеться їздити на мотоциклі. Хто ж цей чоловік?

— Прокопій Альбертов Недялков, — почав лейтенант, ковтнувши коньяку. — Родом з міста Павлікені. Закінчив французький коледж у Софії. Вищу освіту здобув в Італії, де був стипендіатом католицької церкви. Там він спеціалізувався з лісництва. Був викладачем на агрономічному факультеті. А останні три роки — інспектор лісового господарства в Міністерстві землеробства. Той будинок з альпійською покрівлею — його власний. Тепер Недялков у відпустці, а його сім'я відпочиває в Павлікені. Батько Недялкова — католицький священик, пенсіонер. Інженер Прокопій Недялков — людина аполітична, за ним не помічено ніяких реакційних проявів, на роботі користується великим авторитетом.

Сьогодні він вийшов з дому о сьомій годині ранку. Через п'ятнадцять хвилин був на вулиці Самодівсько кладенче перед будинком 17, де в гаражі стоїть його машина. Рівно о восьмій годині машина інспектора стояла перед будинком, в якому живе власник кремового «Москвича», наш знайомий з учорашнього вечора. Недялков пробув у нього близько півгодини. Потім вони вийшли разом і сіли у «Волгу». Зупинились перед будинком Центру. Тут приятелі розлучилися. Прокопій Недялков повернувся додому, залишивши машину на вулиці, біля зеленого паркана. Рівно о п'ятнадцятій тридцять він поспішно вийшов з будинку, сів у «Волгу» і, взявши різкий старт, рушив до пловдивського шосе. Трохи не доїхавши до перехрестя, там, де кінчається вулиця Брод, зупинився і постояв, почекавши, поки ваша машина виїде на шосе.

— А ви, дізнавшись, що він поїхав слідом за мною, — посміхнувся Абакум, — організували «блискучу» погоню на двох мотоциклах. Дуже люб'язно з вашого боку.

— Ви ж казали, щоб я не випускав його з поля зору, — опустив голову лейтенант.

Абакум помовчав.

— Принесли матеріали про Світозара Подгорова?

Лейтенант вийняв з бумажника складений удвоє папірець і подав Абакумові. Рука його здригнулась.

Захов узяв папірець і похитав головою.

— Слід загартовувати свої нерви, — сказав він, іронічно посміхаючись. — Можливо, вам доведеться зустрічатись на своєму шляху і не з такими речами. Слово «людина» звучить справді красиво, але красу знайдеш не у всіх людей. Ви дізнались, чи живе хтось з Подгоровим у його квартирі?

— Він відправив свою дружину на курорт у Варну і тепер живе сам.

Захов подивився на годинник.

— Сходіть до полковника Ванова і скажіть, що я дуже, прошу викликати Подгорова і затримати його до десятої години. Нехай, наприклад, виїдуть за місто. Це найкраще. Інформуйте мене про все по телефону.

Лейтенант підвівся.

— І ні на мить не випускайте з поля зору будинку з альпійською покрівлею. Повідомляйте про кожен крок інспектора Прокопія Недялкова. Цієї ночі або завтра він виїде з міста. Дуже прошу одразу ж сповістити мене! І ще: попросіть полковника Ванова, щоб він дав у моє розпорядження легкову машину з рацією.

Абакум вийняв із сейфа картку і подав її лейтенантові.

— Це мій кодовий знак. Раджу вам не залишати будинку Держбезпеки цієї ночі і завтра вдень. Нас чекає багато несподіванок. Робота буде напружена. — Захов невесело всміхнувся і подав руку.

Коли лейтенант вийшов, Абакум швидко переодягнувся, сів у крісло і заплющив очі.



15





Через півгодини лейтенант Марков подзвонив йому по телефону:

— Все зроблено. На тому місці до десятої години не буде нікого. Все інше я організую.

— Бажаю успіху! — сказав Абакум і поклав трубку.

Він вийшов, узявши з собою потертий шкіряний портфель.

Вечір був тихий. Повівав теплий вітрець. Вулиці блищали в світлі нічних вогнів.

Підійшовши до будинку, що цікавив його, Абакум оглядівся і швидко відчинив двостулкові зовнішні двері. В під'їзді не було нікого. Захов піднявся по східцях і зупинився на площадці другого поверху. На дверях, пофарбованих у шоколадний колір, виблискувала бронзова табличка:

«Світозар Подгоров»

Абакум вийняв з кишені піджака універсальну відмичку і відімкнув секретний замок.

Ковзнувши за двері, засвітив ліхтарик. Сніп синього світла розсіяв пітьму. Пройшовши вестибюль, стіни якого були облицьовані червоним деревом і довгастими дзеркалами, Абакум опинився в круглому залі з куполоподібною ліпною стелею і мармуровою підлогою. Серед залу, в басейні, викладеному різноколірними плитками, де гралося кілька червоних рибок, дзюркотів маленький фонтанчик. Звідси в кімнати вело троє дверей, завішених червоними плюшевими портьєрами.
















Абакум відчинив одні і задоволено всміхнувся: він одразу ж попав у кабінет Подгорова. Вся обстановка кабінету складалась з розкішного темно-червоного письмового стола в стилі барокко і стільця з високою, красиво вигнутою спинкою. На стіні висіли дві картини в легких художніх рамках. Абакум присвітив ліхтариком. Це були кольорові репродукції з творів Ренуара — «Квіти в мідній посудині» і «Після купання». Єдина шухляда стола була не замкнута, але в ній лежали всякі дрібнички — кілька олівців, чистий блокнот, стояла пляшечка зеленого чорнила для авторучки.

Абакум відгорнув килим — паркет всюди був однаково гладенький. Обстукав стіни, але ніде не виявив порожнини. Відчув, як кров прилила до голови і б'є в скроні: коли невдача, залишиться нез'ясованим дуже важливе питання.

Захов знову підніс ліхтарик до стіни. Картина «Квіти в мідній посудині» висіла рівно, але друга зсунулася вправо — постать голої дівчини була трохи нахилена. Абакум став на стілець, підстеливши свою носову хусточку, і зняв картину з гака. У картині він не виявив подвійної «підкладки», та й не схоже було на те, щоб хтось коли-небудь виймав цвяшки, які притискали картон до скла. Їх було забито глибоко, і на головках Абакум не помітив слідів обценьок.

І все-таки до цієї картини хтось доторкався, причому зовсім недавно. Абакум підніс ліхтарик майже впритул до стіни — і рука його здригнулась, як від уколу. Так ось у чому справа! Це був по суті не гачок, а тоненький ключик із спиляною головкою. Абакум повернув його, потім потягнув на себе — і з стіни несподівано з'явився висувний залізний ящичок. Він був так щільно припасований, що на зеленій стіні не було помітно ніякого сліду.

В ящичку лежала книга в оправі, а на ній — фотокартка. Глянувши на знімок, Абакум насупив брови і швидко засунув його в портфель. Ці відвідини без запрошення увінчались блискучим успіхом. Але як попала сюди ця книга? На титульному аркуші стояло: Іван Вазов «Під ігом». На книзі не було автографа, і в світ вона вийшла зовсім недавно, щоб становити якусь бібліографічну цінність.

Захов почав швидко перегортати книгу, уважно стежачи за нумерацією сторінок. Коли дійшов до 35-ї сторінки, по його губах проповзла ледве помітна переможна усмішка. Навпроти цифри 35 було виведено два нулі, а під ними — недбало написано «Вазови». Без сумніву, це був ключ шифру!

Абакум поклав книгу назад і розставив у кабінеті все так, як було.

Наближалась дев'ята година, коли він вийшов на вулицю.

Перекусивши в ресторані, Абакум о десятій годині знову ввійшов у свою кімнату. Поклав деякі речі в чемодан, погасив світло і, не роздягаючись, приліг на канапу.

Поринаючи в напівзабуття, яке туманило його стомлений мозок, він раптом почув різкий телефонний дзвінок.

Машина з інспектором виїхала за межі міста десять хвилин тому, — повідомив лейтенант Марков, і в його голосі вчувались якісь урочисті і водночас тривожні нотки. — Мчить на великій швидкості у напрямі Пазарджика!

— Гаразд, — сказав Абакум і позіхнув. — Це дуже добре. Тепер слухайте! По-перше, пришліть мені негайно машину. По-друге, попередьте всі наші служби між Софією і Пловдивом. Довідуйтесь по телефону про те, де тепер інспектор, а зі мною підтримуйте зв'язок по радіо. Запам'ятали?

Абакум узяв чемодан і тихенько вийшов з дому.

Наближалась північ. Захов глянув на небо — зірки сховалися за хмарами.

Спалахнули фари і одразу ж погасли. Назустріч йому мчала машина.




Рацію Абакума було запеленговано, як тільки він виїхав з Іхтимана. В навушниках пролунали якісь дивні пронизливі звуки, почулись відчайдушні благання допомоги. Крапки і тире. Потім усе несподівано затихло, і в навушниках з невеликими паузами тричі прозвучав сигнал коду.

Абакум зменшив швидкість і з'їхав праворуч на узбіччя. При тьмяному світлі плафона він вийняв рацію, настроїв її на відповідну хвилю і передав в ефір: «Слухаю». У мембранах прозвучало скорочене: «Передаємо». Після цього йшло повідомлення: «Синя «Волга» тільки що проїхала станцію Бєлово. За розпорядженням полковника, за вами рухається ГАЗ-69-А. Він до ваших послуг. Шофер вам знайомий». Абакум відповів: «Зрозумів. Дякую». Натиснув на стартер, і машина знову помчала по асфальтованому шосе.

Через кожні п'ятнадцять хвилин його регулярно повідомляли про те, через які пункти проїхала синя «Волга». Прокопій Недялков рухався з середньою швидкістю 70 кілометрів на годину. Абакумові легко було скоротити відстань між своєю машиною і «Волгою», але він побоювався надмірного зближення: інспектор міг догадатися, що за ним стежать, і пропустити його вперед.

Проїхавши село Звиничево, Абакум знову з'їхав на узбіччя і вимкнув мотор. Відчинив дверцята, прислухався: навколо було тихо, тільки вітер ледве чутно шелестів листям оповитих пітьмою дерев. Абакум вийняв цигарки і почав жадібно курити. Потім подивився на годинник — була друга година ночі.

Зачинивши дверцята і піднявши стекла, Захов настроїв рацію і попросив повідомити, де тепер синя «Волга». Йому відповіли, що машина десять хвилин тому виїхала з міста Іхтимана і прямує по шосе на Пловдив.

— Будьте уважні, — продиктував Абакум. — По-перше, наш «приятель» проїде через Кричим по дорозі в Девін. Дайте розпорядження, щоб його зупиняли на кожному контрольно-пропускному протиящурному санітарному посту і піддавали старанній дезинфекції як машину, так і водія. Було б непогано, якби в нього, наприклад, «лопнула» камера або якби він затримався в дорозі на одну-дві години через «несподівані перешкоди». Він повинен попасти в Тешел не раніше восьмої години ранку… Записали?.. По-друге, негайно зв'яжіться з Смолянським управлінням. Нехай установлять посилений нагляд за дорогою від Тешела до Триграда і за самим Триградом та його околицями. Опишіть зовнішність інспектора і дайте вказівку підняти на ноги партійні організації сьогодні вночі… Записали?.. По-третє, негайно встановіть нагляд за всіма запідозреними особами в районі Триграда, зокрема за особою, відомою під іменем Ракіпа Колібарова. Крапка… Одразу ж повідомте мене, як тільки інспектор виїде на шосе, що веде в Девін. Я чекатиму біля Пазарджика. Постараюсь випередити синю «Волгу», їдучи через Доспат… Кінець.

Абакум відчинив дверцята і глибоко вдихнув повітря. Лоб і руки в нього спітніли. В ту мить, коли він прикурював, його машину освітили потужні промені жовтого світла. Ліворуч, за кілька кроків від нього, раптом спалахнуло позолотою листя на гіллястому дереві. «Зовсім як у казці», — всміхнувся Абакум і раптом відчув, що йому страшенно хочеться спати.

Заскреготали гальма, жовте світло погасло. Зникло дерево, запахло перегорілим моторним маслом і бензином.

— Здрастуйте! — глухо, мов крізь товсту завісу, долинув м'який знайомий чоловічий голос.

«Мені обов'язково треба відпочити», — подумав Абакум і спитав:

— Чи в порядку додаткова коробка швидкостей?

— Аякже, інакше бути не може! — засміявся шофер.

— Ти сядеш у мою машину, а я поїду на газику, — промовив Абакум..

Шофер мовчки стояв біля машини.

— Сідай біля мене, — сказав Абакум. — Ось тобі навушники. Тепер ти схожий на справжнього пілота. А втім, ми з тобою не вперше так міняємося… Пам'ятаєш?

Абакум доторкнувся лобом до холодного скла дверцят і заплющив очі. йому здалося, що вік поринає в бездонний колодязь, а навколо нього пливуть сиві клуби туману, схожі на ті, які під час негоди оповивають, немов чалмою, лисе тім'я Карабаїру. І хтозна-чого в його пам'яті раптом промайнуло червонощоке обличчя Марка Крумова, господаря Ілчового шинку. Абакум розтулив обважніли повіки, і господар Ілчового шинку зник, а замість нього знову виросло дерево з позолоченим листям. «Зовсім як у казці, — всміхнувся Абакум і подумав: — Якщо це дерево нагадує мені казку, значить, я не сплю!» Він спробував знову поринути в той похмурий колодязь з клубами туману, але в його свідомість прокралось настирливе запитання: «А чому тобі хочеться неодмінно заснути?» Абакум поліз у кишеню по цигарки.

— Товаришу капітан, — сказав шофер, злегка штовхнувши його ліктем. — Дзвонять!

З Софії повідомляли:

«Синя «Волга» тільки-но виїхала з Кричима. Вжито заходів, щоб вона прибула до Тешела не раніше восьмої години. Ваші розпорядження передано. Зв'яжіться в Триграді з лейтенантом Георгієвим».

«Вирушаю через Пештеру в Доспат, — сповістив Абакум. Потім додав: — Нехай лейтенант Георгієв чекає мене в Тешелі біля мосту».

Було близько третьої години ночі.

Абакум пересів з рацією в газик, наказав шоферові їхати за ним на відстані і попередив, щоб від Доспата до самого Боріно був уважним, бо дорога дуже розбита. Потім повернув ключ і дав газ. Машина рвонула з місця, і незабаром червоне світло розтануло в чорнильній темряві.



16





На другий день після того, як було виявлено ящурну епізоотію, Смолянське управління відрядило в Триград лейтенанта Георгіева. Лейтенант і його два помічники прибули в село з мулом, навантаженим довгими строкатими жердинами і різними землемірними інструментами. Як тільки вони пред'явили в сільраді документи, мешканці Триграда вже знали, що до них приїхали межовики, які складатимуть план майбутньої сільської площі. Два помічники зупинились у школі, а їх начальник, як і належало його рангу, у кабінеті голови сільської ради. Для нього зробили нари, принесли солом'яний матрац з ковдрами, і начальник улаштувався зручно, як удома.

Цей огрядний, приземкуватий, передчасно облисілий чоловік, з вологими жовтуватими очима і пухлими губами був великим диваком. Впадало в око, що до праці він не рвався, зате любив поспати. А коли не спав, сідав на підвіконня і, тягнучи через соломинку охолоджену слив'янку, кивав та підморгував молодицям. При цьому він так весело сміявся, що було чути аж на краю села. Начальник виходив один-два рази на день, прищулившись, поважно дивився у трубку нівеліра, покрикував на помічників, час від часу примушуючи їх виймати кілочки і забивати знову на відстані кількох сантиметрів. Потім ліниво обходив площу і, понуро глянувши на посивіле від спеки небо, поспішав сховатись у затінку під широким навісом сільради.

Мешканці Триграда почали ставитись до нього недружелюбно, мабуть, через те, що він зачіпав жінок. Тільки Ракіп Колібаров здружився з ним — кілька разів приносив йому свіжу рибу, а одного разу навіть прислав дружиною глечик кислого молока.

Таким був «начальник» удень. А коли надходила ніч, цей тюхтій ставав рухливим і проворним, мов рись: перескакував через огорожі, прокрадався повз тини та кам'яні мури, зустрічався в затишних місцях то з партійним секретарем, то з головою кооперативного господарства, то з офіцерами прикордонної застави. Та хоч як спритно й хитро вів він свою розвідувальну роботу, наслідки були незначні. 22 серпня близько сьомої години ранку дружину Ракіпа Колібарова помітили з телицею в урочищі Джуклевото харманче. Її бачив племінник бригадира тваринників Ахмед Парутев, який допомагав лейтенантові. В цей час він підстерігав там диких кабанів. Дружина Ракіпа Колібарова погнала телицю і поблизу занедбаної, прогнилої Даудової кошари зустрілась із своїм чоловіком. Після того як вони поговорили, сховавшись за чагарниками, Ракіп пішов до Видли, а його дружина повернулась у Джуклевото харманче. Це саме повторилось 26 серпня, тільки цього разу Ракіп не пішов до Видли, а спустився стежкою, яка вела навпростець через ліс до села Кестен. Лейтенант дуже добре пам'ятав, що 22 і 26 серпня Ракіп Колібаров приносив йому на вечерю свіжу форель.

В інші дні дружина Ракіпа Колібарова виводила пасти телицю на луки, що простяглися на схід від села. Ахмед Парутев, як і раніше, вирушав вдосвіта «на полювання» поблизу Джуклевото харманче, де рідко ступала людська нога, а трава і папороть сягали до пояса.




Захов приїхав у Тешел на світанку. Лейтенант Георгієв поставив газик на подвір'ї харчевні, взяв на плечі скриньку з рацією і побіг до Абакума, який чекав його за мостом. Тут від шосе ґрунтова дорога повертала на Триград. Поки вони добирались до чагарників, де лейтенант сховав свій мотоцикл, Георгієв розповів Абакумові все, що знав про Ракіпа Колібарова.

Абакум ледве пересував ноги, очі його сльозилися. Він раз у раз позіхав. Його морозило.

— Торік ви виглядали краще, — занепокоєно сказав лейтенант.

Абакум кивнув головою.

— Відвезти вас у мою резиденцію?

— Везіть мене одразу до Ахмеда Парутева, — відповів Абакум.

В ущелині було все ще похмуро, над бурхливою річкою стелився, мов димок, прозорий туман.

Поклавши порожню скриньку на багажник, Абакум узяв рацію на плечі, і мотоцикл загримотів по нерівній ґрунтовій дорозі. Незабаром лейтенант Георгієв звернув праворуч, і вони в'їхали на західну околицю. Тут будинки траплялися рідко, а між ними зеленіли кущі і негуста поросль, яка пробивалась на місці вирубаного лісу. Лейтенант зупинив машину перед невисоким плитняковим муром, штовхнув ногою хвіртку і ввійшов у маленький дворик, де стояла низенька глинобитна хатина із заґратованими віконцями під позеленілим від часу черепичним дахом.

Абакум закурив, потім вийняв з бумажника дві таблетки кофеналу і проковтнув їх, поморщившись. Збиралися хмари, віщуючи дрібний, затяжний дощ.

Лейтенант повернувся з молодим струнким красенем, жилавим і високим, мов гірський бук.

— Це Ахмед, — сказав він, — можеш йому довіряти, як рідному братові.

Абакум подав Ахмедові руку, і хлопець щиро потиснув її.

— Ахмеде, — промовив пошепки Абакум, — чи далеко звідси Джуклевото харманче?

— Півгодини ходьби через ліс, — тихо відповів Ахмед.

— А хто тут живе?

— Я сам, — відповів Ахмед. — Це наша стара хатина. А батько тепер живе біля сільради.

— Віднеси ці речі в хату і замкни добре двері, — попросив Абакум.

Коли вони залишились удвох з лейтенантом, Абакум наказав:

— Зв'яжіться по телефону з заставою. Нехай посилять охорону вздовж прикордонної смуги і спустять собак. Прикордонникам ні в якому разі не зчиняти галасу, навіть якщо вони схоплять когось. За Ракіповою дружиною більше не стежте, однак самого Ракіпа Колібарова не спускайте з очей. Не заважайте «інспекторові», який приїде з Софії, але повідомляйте про кожен його крок. Підніміть на ноги всіх чесних людей для нагляду за Ракіпом і «інспектором», залучіть передову молодь, зрозуміло, з перевірених. Самі лишайтесь у сільраді. Я підтримуватиму з вами зв'язок через Ахмеда.




Абакум з Ахмедом обережно пробиралися темним притихлим сосновим бором. Нарешті перед їхніми очима відкрилась велика, кроків двісті, галявина, оточена зеленими віковими соснами, заросла папороттю, соковитою травою і кущами ожини. Галявина піднімалась трохи на південь, і там, на самому її краю, стирчала переламана надвоє блискавкою велетенська чорна обгоріла сосна, схожа на мерця, що вийшов з могили.

Абакум дивився на цю сосну широко розплющеними очима і мовчав.

— Це і є Джуклевото харманче, — прошепотів Ахмед. Було тихо, навіть ліс не шумів у цей ранковий час.

— Якщо ми не спізнились, то все в порядку, — сказав Абакум.

Він дав знак Ахмедові чекати його на цьому місці, а сам звернув у ліс, щоб, обійшовши галявину, вийти по той бік зламаної сосни. Прикордонна смуга тяглася на південь від галявини і, очевидно, іноземний кур'єр пробирався сюди саме з півдня.

У тому, що Світозар Подгоров підтримував зв'язок із своїм закордонним резидентом через кур'єра, Абакум не мав сумніву. І ось чому. По-перше, після провалу Бояна Ічеренського в цьому районі досі не було запеленговано жодної радіостанції і саме цей район став останнім часом центром, ящурної епізоотії. Звідси випливав висновок, що агентура іноземної розвідки орудувала тут, підтримуючи зв'язок з своїми контрагентами за кордоном не по радіо, а найпростішим, «класичним» способом — через кур'єра. По-друге, в таємній касеті Подгорова Абакум знайшов ключ шифру. Два нулі за колонцифрою 35 і слово «Вазови» означали, що для зв'язку шпигуни використовують спрощені шифрограми, складаючи їх або з допомогою тексту, або шляхом заміщення певної кількості літер. Для радіозв'язку такі прості шифри не застосовуються — їх легко розшифрувати. А це призводить до неминучого провалу, як було у випадку з Ічеренським. Ключ шифру, знайдений у таємній касеті Подгорова, свідчив про те, що між іноземними агентами був письмовий зв'язок. По-третє, пост інспектора, що його займав помічник Подгорова Прокопій Недялков, давав йому можливість бувати в найрізноманітніших місцях, зустрічатися з будь-ким і будь-коли. Отже, «інспектор» міг приймати і передавати різноманітну інформацію, матеріали і документи. Навіщо ж рискований радіозв'язок, коли можна використати живий?

Цих даних було цілком досить для того, щоб Абакум зробив висновок: Світозар Подгоров підтримує зв'язок з своїми іноземними шефами через кур'єра.

А з того, що Прокопій Недялков узяв курс на Триград, випливав другий основний висновок: десь саме біля Триграда іноземний кур'єр повинен щось передати Прокопієві Недялкову.

Намагання Прокопія Недялкова за всяку ціну прибути ранком означало лише одне: щось уже доставлено напередодні або цієї ночі.

Абакумові тепер треба було знайти це «щось». Стараючись ступати зовсім безшумно, він вийшов на південний край галявини і, нахилившись, почав уважно оглядати землю. Власне кажучи, тут не було видно землі, бо її вкривав товстий шар хвої. Не було видно й слідів. Але Абакум помітив, що подекуди шар хвої улігся щільніше і сухі соснові голки поламано й прим'ято. Він став на коліна і, досліджуючи ці місця сантиметр за сантиметром, почав повільно просуватися вперед. Так він добрався до обгорілої сосни. Тут соснові голки було ще дужче прим'ято. Абакум постояв на колінах якусь мить, уважно оглядаючи стовбур дерева і місце навколо нього. Але не помітив заглибини ні на стовбурі, ні на землі. На обгорілій верхній частині переламаного стовбура, що лежала біля пня, серед гілок лисніла в одному місці кора. Було цілком ясно, що до цього місця хтось доторкався, бо кольором і гладкістю воно відрізнялось од решти поверхні стовбура. Не гаючи часу, Абакум обхопив обома руками стовбур і трохи пересунув його.

В кореневищі зяяла невеличка заглибина, засипана сухою хвоєю. Але в ній нічого не було. Абакум закусив губу — хтось випередив його.

І цей «хтось» тепер поспішав у Тешел, щоб зустрітися з Прокопієм Недялковим. Можливо, зустріч уже відбулася, і синя «Волга» мчить назад у Софію. Або Прокопій Недялков спокійно закушує в якійсь триградській харчевні, а інший — його посланець, — попрямував у Девін. Шукай тепер вітра в полі.

Абакум гірко посміхнувся: «Груші спізнився — і Наполеон програв бій під Ватерлоо».

Стоячи на колінах і розглядаючи заглибину, Абакум раптом помітив на згнилих соснових голках почорнілу шишку. Ця шишка й раніше лежала там, але він тільки тепер помітив її. Ясно, що вона попала сюди не сама собою.

Кров знову застукотіла в скронях Абакума. Це був, звичайно, якийсь знак. Він міг означати тільки або «взяв», або «шукай».

Захов засунув руку в хвою, і вона провалилась до зап'ястя. Він ледве стримався, щоб не крикнути від радості.

Абакум витягнув із заглибини згорнутий аркуш паперу і, миттю випроставшись, відбіг за дерево. Лігши на траву, поклав його перед собою і вийняв записну книжку та олівець. Як і передбачав Абакум, це був звичайнісінький шифр за системою заміщення літер. Згадавши слово «Вазови», написане на 35-й сторінці книги «Під ігом», схованої в стіні, Захов швидко склав на окремому аркушику ключову схему:
















Стовпчики цифр означали:






«Припиніть тимчасово поширювати заразу. Перервіть зв'язок з Ракіпом. Не зустрічайтесь ні з ким. Заметіть сліди. Чекайте виклику з Пловдива. Ел Тепе».





«Відчули небезпеку», — посміхнувся Абакум. Був тут і новий для нього момент: «Пловдив». Захов вирвав аркушик із записної книжки і, керуючись схемою, написав стовпчиками цифр:






«Провал через випадок з В. Повідомляють, що міліція напала на ваші сліди. Наказано перейти кордон. Заберіть з собою решту мікробів і негайно вилітайте літаком у Пловдив. Доставте за всяку ціну І. В Тешелі, об 11-й год. вечора, біля мосту вас зустріне горбань. Пароль: «Ви знаєте дорогу у Видлу?» — «Я знаю дорогу до Кестена». Виконуйте розпорядження беззаперечно. Ел Тепе».





Згорнувши аркушик так само, як був згорнутий оригінал, Абакум старанно сховав його в заглибину обгорілого стовбура.

Було близько сьомої години. З хмарного неба почало тихо мрячити. Обійшовши галявину, Абакум повернувся до Ахмеда.

— Ахмеде, — сказав він, дивлячись йому прямо в очі, — я хочу доручити тобі дуже важливу справу. Ти згоден?

Хлопець усміхнувся і знизав плечима.

— Ти сховаєшся десь поблизу і не спускатимеш очей з того обгорілого дерева. Мене дуже цікавить, чи прийде хтось сюди і чи шукатиме що-небудь біля обгорілого дерева.

— Оце й усе?

— Усе.

— А з тим чоловіком нічого не робити? — спитав здивовано Ахмед і помацав рукоятку довгого мисливського ножа.

— Ахмеде, — промовив Абакум, — він і тіні твоєї не повинен помітити, і духу твого не почути. Розумієш?

— Розумію, — зітхнув Ахмед.

— Добре пильнуй, — сказав Абакум.

Він трохи помовчав. У заростях прокричав птах, і, коли урвався його голосний крик, тиша здалася ще важчою.

— Чекатиму тебе у твоїй хатині, — промовив Абакум. — Дай мені ключ.

Роззувшись, він узяв черевики в руки, і через якусь мить його висока і трохи згорблена постать зникла в лісовому присмерку.




Через півтори години рипнули двері, і в хату зайшов Ахмед. Абакум підвівся йому назустріч. Очі в хлопця горіли вовчим блиском, ніздрі роздувались від збудження. Він зачерпнув з відра води і почав жадібно пити. Потім витер губи долонею і похитав головою.

— Колібариха, — промовив, сівши на дзиґлик біля вогнища, — Ракіпова дружина прийшла з своєю телицею і прямо туди, до обгорілої сосни. Присіла навкарачки, розгребла хвою і сховала щось за пазуху. Можна було легко перевірити, що саме вона сховала, але ж ви наказали мені тільки пильнувати добре, і я стримався. А руки в мене страшенно свербіли. Потім я пішов у село. Батько відразу повів мене за хату і звелів: «Біжи швидше і перекажи гостеві, що Колібариха зустрічалася з чоловіком біля дороги на Видлу. А Ракіп, хай йому чорт, гайнув через луку на дорогу, що веде в Тешел, зупинився перед новісіньким автомобілем і розмовляв з шофером. А потім той автомобіль поїхав, а Ракіп поліз у воду рибу ловити». Батько мені сказав, що все це бачив син Халіла Алітева, який сховався в печері над дорогою і звідти пильно стежив.

Абакум підвівся з лави й випростався.

— Ахмеде, — промовив він, — розпали вогонь.

Коли хмиз розгорівся, Абакум вийняв із скриньки рацію, поставив її на лаву, підсів до вогнища і почав складати шифровану телеграму. Через двадцять хвилин він уже передавав її у відділ полковникові Ванову:

«Синя «Волга» прямує в Софію. Забезпечте їй безперешкодне просування. Ніде і ні в якому разі не зупиняйте. Одночасно зробіть так, щоб Теофілова і Подгоров помітили, що за ними стежать. Чекайте машину і не спускайте очей з «інспектора». Заарештуйте його одразу ж після того, як він зустрінеться з Подгоровим або з Теофіловою. Лейтенант Марков хай займе місце в тому самому літаку, яким Подгоров з Теофіловою полетять у Пловдив, і весь час стежить за ними. В Пловдиві треба негайно заарештувати власника машини, на якій Подгоров і Теофілова збираються їхати в Тешел. Якщо й власник машини поїде разом з ними, то накажіть затримати його після повернення з Тешела».

Поставив «кінець» і довго сидів після цього над рацією, схиливши голову.

Ахмед стояв біля дверей, виструнчившись як новобранець. Абакум усміхнувся йому, потім склав усе в скриньку і глянув на годинник — було близько дев'ятої години. «Вони ще встигнуть на останній літак», — подумав Абакум і стомлено позіхнув.

— Ахмеде, — промовив він, — підкинь дров у вогонь і збігай в село до того чоловіка, який привів мене до тебе. Передай йому, що я наказую негайно заарештувати Ракіпа Колібарова. Але дружину його нехай не займає. Запам'ятав?

— Запам'ятав.

— А тепер слухай далі. — Абакум потер лоба. — Скажи тому чоловікові, щоб дістав парокінного довгого воза і постелив на дно сіна й дві ковдри. Рівно о дев'ятій годині хай чекає з кіньми біля дороги на Тешел. А ти приходь за півгодини раніше, і ми з тобою підемо туди, де стоятиме віз.

Абакум простягнув руки до вогню і замовк.

— Там на верхній полиці — хліб і бринза, — соромливо промовив Ахмед.

— Дякую тобі від щирого серця, — сказав Абакум і прислухався. У комині завивав вітер. Кілька дощових краплин зашипіли, впавши на вогонь.



17





Абакум набив люльку, притулився спиною до теплої стіни і заплющив очі. Невідомі цього рівняння було знайдено, залишалось тільки вивести розв'язок.

Чи були в цій складній грі випадковості? На перший погляд, щасливою випадковістю здавалося те, що Абакум розшукав тайник під поваленою обгорілою сосною. Та про яку випадковість може йти мова, коли Абакум ще в Софії знав, що біля Триграда повинна бути явка, тайник, де агенти діставали накази від закордонного центру.

Він знав з досвіду, що цілеспрямовані шукання завжди увінчуються успіхом, бо на допомогу органам Державної безпеки приходять десятки таких добровольців, як Ахмед.

Звичайно, тут не було «щасливої випадковості».

Світозар Подгоров? Але якби не було Світозара Подгорова, був би хтось інший. І цей «інший» почав би так само, як Світозар Подгоров, рухатися по орбіті навколо Теофілової. Механіка шпигунства мала свої невблаганні закони «гравітації», і Абакум знав їх дуже добре. Досить було відкрити один «світ» системи, як у його гравітаційному полі одразу неминуче з'являлись інші «світи».

Абакум вибив люльку і посміхнувся: тут, як і в момчиловській справі, він не розраховував ні на які випадковості. Ворог знову використав шантаж як надійний засіб підкорення чужої волі. Боян Ічеренський тримав у своїх пазурах Кузмана Христофорова, бо знав про його злочинну діяльність за кордоном. Світозар Подгоров затягнув Ірину в свої тенета тому, що іноземна розвідка вчасно дала йому викривальний документ.

Абакум вийняв з бумажника довгасту картку, яку знайшов у таємній касеті Подгорова, і довго розглядав її. Невеликий річковий пароплав — видно частину верхньої палуби. Біля рубки сидить, спершись на спинку лави, молодий гітлерівський офіцер в есесівській формі. Він тримає на колінах дівчину в літньому платті з квіткою на грудях. Праву руку дівчина опустила вниз, а лівою ніжно обвила шию офіцера. Дівчина щасливо всміхається. Це була Ірина Теофілова.

На звороті картки напис, зроблений хімічним олівцем: «Відень. Квітень 1944 р.».

Абакум знав, що Іринин батько працював судновим механіком на Дунаї і користувався репутацією чесної людини. Як опинилась його дочка на колінах в есесівського офіцера?

Але це не мало значення. Значення мала картка в руках Світозара Подгорова, і, як видно, він уміло використав цей викривальний документ.

Захов сховав знімок і знову набив люльку. Вогонь догоряв. Вітер тихо завивав у комині, а в шибки вікна постукували дощові краплини.




Не описуватиму фінальної сцени цієї складної драми. Я — ветеринарний лікар і тому не люблю тяжких сцен. Але хоч мимохідь розповім два цікавих епізоди.

Коли стемніло і Ахмед увійшов у хатину, він замість Абакума побачив там горбаня з кошлатими вусами і огидною цапиною борідкою. Невідомий був дуже схожий на покійного ходжу, і бідний Ахмед спочатку подумав, що це привид. Витріщив очі, і дух сперло йому в грудях. Та це тривало тільки мить. Ахмед був мужній хлопець. Вихопивши довгий мисливський ніж, він кинувся на непроханого гостя. Та вусач вправно скрутив йому руки. Ніж упав додолу, і в хатині пролунав веселий сміх.

Абакумові довелося потім двічі знімати бороду й вуса, щоб заспокоїти недовірливого Ахмеда.

А коли вони підійшли до Даудової кошари, була вже ніч. Світозар Подгоров спритно скочив з воза, але Ірина похитнулась, і Абакумові довелося підтримати її. Коли вони ввійшли в хатину, Абакум сказав, як вони домовилися раніше: «Ахмеде, засвіти!» Той чиркнув сірником і тремтячою рукою засвітив ліхтар. І тоді гості побачили, що в хатині є й інші люди. «Межовики» лейтенанта Георгієва стояли з наведеними пістолетами в руках по обидва боки дверей, а їх «начальник» посміхався, тримаючи в руках дві пари блискучих наручників.

Світозар Подгоров засунув, було, праву руку в кишеню свого плаща, та Абакум ударив його по шиї, і той упав на підлогу. Шпигуна зв'язали.

Теофілова знову похитнулась. Плечі жінки здригались, неначе її трясла пропасниця, а обличчя було жовте, як у мерця. В кутках рота з'явилась піна. Теофілова впала на коліна і простягнула руки до Абакума. І хтозна-чого він теж став на коліна перед нею, а вона схопила його руку і притиснулась губами до великого срібного персня. Цей перстень було зроблено із старовинної римської монети з зображенням богині Діани.

Ірина пізнала перстень ще тоді, коли Абакум допомагав їй вилізти на воза. І тоді вона, лежачи під буркою, прийняла отруту.

Вона доживала свої останні хвилини, і Абакум розумів це. Він поклав її голову собі на груди і спитав:

— Скажи, чим ти замаскувала ціанистий калій? Ціанистий калій у тій склянці — чим?

Вона спробувала всміхнутись, але їй заважала піна біля рота. Змогла тільки прошепотіти:

— Лимонадною есенцією… По леву ампула…

Абакум тримав її руки в своїх доти, поки в ній не згасла остання іскорка життя.




Через деякий час після цих подій я якось спитав у Захова:

— А все-таки, чому вона отруїла Венцеслава? І як Венцеслав не розумів, що псує вакцину, зберігаючи її у відкритому місці при температурі 28 градусів? А Світозар Подгоров?

Посмішка в Абакума стала ще похмурішою. Він закурив цигарку, кілька разів глибоко затягнувся і знизав плечима.

— Наприкінці серпня 1944 року Світозар Подгоров — дипломант-фармаколог, який стажував тоді в центральній аптеці міста Русе, — потопив разом з двома молодими портовими робітниками німецьку баржу. Гітлерівці засудили всіх трьох до страти, але Світозар Подгоров встиг якимсь чудом втекти. Насправді все це інсценізувало гестапо. Потоплення баржі було провокацією, котрою гітлерівці мали на меті прославити як героя свого секретного співробітника. Західна розвідка, діставши в спадщину агентів Канаріса, довгий час тримала в «законсервованому» стані гестапівського героя. Хитрий і безпринципний, він встиг високо піднятися, але й для нього, як і для багатьох інших, настав час діяти: йому було наказано провести «ящурну операцію» в прикордонному районі біля Триграда. Подгоров викликав у Софію нібито у відрядження місцевого ветеринарного лікаря Анастасія Букова і одночасно відправив через Прокопія Недялкова та Ірину Теофілову ящурні мікроби Ракіпові Колібарову. Він цілком довіряв Прокопієві Недялкову, а щодо Ірини мав деякий сумнів. Тому стежив за нею, починаючи з того моменту, коли вона отруїла за його наказом Венцеслава, аж до її останньої прогулянки зі мною — поїздки до пам'ятника-колонки за селом Йорданкіно.

27 серпня ранком після розмови з полковником Вановим директор Центру відчув, що його притиснули до стіни. Подгоров довідався від полковника, що органи Державної безпеки знають про непоясниму «неефективність» протиящурної вакцини. Він розумів, що почнеться розслідування, яке відразу зачепить Венцеслава. «Живий» Венцеслав твердитиме: «Мені так наказали!», і тоді клубок буде швидко розплутано. «Венцеслав-самовбивця» візьме все на себе і обвинуватить тільки одного — автора фіктивного листа, тобто свого безпосереднього начальника — лікаря Тошкова. — Абакум знову посміхнувся: — А проти нашого спільного приятеля були такі неспростовні докази, що коли б не та склянка і мокра пляма на килимі…

Абакум махнув рукою і замовк.

Потім промовив:

— Нещасний Венцеслав був закоханий в Ірину, а закохані здебільшого наївні і дуже вірять своїм коханим. Думаю, Ірина, після того як написала фіктивного листа за наказом Світозара Подгорова, умовила бідолаху не брати під сумнів вказівок начальства і беззаперечно виконувати розпорядження «зверху».

Більше я не розпитував Абакума. Завжди, коли заходила мова про цю справу, він ставав похмурим, починав курити цигарки одну за одною і здавався в такі хвилини стомленим і постарілим.




А я… Що мені сказати про себе? Я щасливий. У хорошу погоду ходжу по луках біля Видли, вивчаю на практиці проблему табірного утримання худоби і час від часу подовгу розмовляю з Фатме.

Вона носить своє кольорове намисто. Воно їй дуже до лиця. Я вирішив подарувати їй намисто з перлів, але боюсь, що вона розсердиться на мене.

А коли залишаюсь сам, то частенько думаю про Абакума.




































ОДНІЄЇ ДОЩОВОЇ ОСЕНІ



















1








Абакум повернувся з Триграда зовсім знесилений фізично й морально. Участь Ірини Теофілової в ящурній справі і її самогубство; необхідність блискавично передбачити, до яких хитрощів вдасться Світозар Подгоров, щоб вислизнути з його рук; надзвичайне напруження останньої ночі, коли все довелося поставити на карту, — здавалось, похитнули навіть його залізну витримку.

Найбільше, звичайно, гнітила Абакума історія з цією жінкою. Він намагався примусити себе не думати про Ірину, але в глибині душі відчував, що це безглузде лицемірство з самим собою і що його зусилля викреслити її з своїх думок марні. Абакум ще раз переживав, але вже як згадку, жахливий трагізм свого зв'язку з Іриною: з одного боку, щире кохання, яке він прагнув захистити від властивої йому абстрактності, зробити довірливим і сліпим; а з другого, — невблаганне рішення жорстоко покарати нещасну, щоб до кінця залишитись вірним істині; дволичність і лукавство ката, одягненого в академічну тогу неупередженого вченого-епіграфіка. Почуття безнадійності і неповоротності терзало його душу, адже ця жінка вже не жила, вона зникла, як зникли стерті часом ясні і безтурботні дні їхніх перших зустрічей.




Після того як Абакум підписався під медичним протоколом і тіло Ірини поховали на сільському кладовищі в Триграді, він піднявся на косогір, що починався одразу ж за селом, а далі губився в густому, мовчазному ялиновому лісі. Захов довго блукав по таємних козиних стежках біля прикордонної смуги, спритно обминаючи секретні сторожові пости. Він міг дістати кулю в лоб, але ця гра із смертю тішила його, відволікала од тяжких думок і, здавалося, знову сповнювала життєвими силами ослаблені нерви.

Цілком захопившись грою, Абакум не помічав, як летить час, аж доки червонуватий диск сонця не нахилився до далекого кошлатого тім'я Карабаїру. Вечірні присмерки забарвили в синій колір глибокі яри, але верхівки ялин все ще виблискували золотом. Над галявинами нечутно пролітали кажани. Ледачі сови оправляли після денного сну пір'я і з цікавості витягували шиї. Блакитні й рожеві тіні сплітались у мереживо на вузьких лісових стежках. На небі спалахнули перші сріблясті зорі. Гірське царство поринуло в море густої синьої тиші.

Багато кілометрів пройшов Абакум за ці післяобідні години, і все по нерівному шляху, крізь хащі. Та тільки тепер, коли гори розкрили перед ним усю свою ніжну красу, залиту рожевим промінням заходу, він відчув утому. Вона тиснула ш його мозок, мов важка крижина. І Абакума раптом охопило непереборне бажання кинутись на землю, заритись у листя, заснути глибоким сном, щоб забути про вчорашні події в Даудовій кошарі.

У Триград він прибув посвіжілий (принаймні таким він здався Ахмедові Парутеву), від нього пахло хвоєю і смолою. Ахмед боготворив Абакума, сліпо схилявся перед ним, але в той же час страшенно боявся його і тому не міг глянути йому в очі. Хлопець відчував силу цієї людини по ході, рухах, по твердій впевненості, яка звучала в його голосі, а очей уникав. Та коли б Ахмед подивився в них, переборовши жах, то помітив би гарячкові, хворобливі вогники, які спалахували в розширених зіницях, хоч навряд чи зрозумів би, що означають вони. Для нього ці вогники болю здалися б виразом якоїсь надприродної, незбагненної сили.

Прощаючись з Ахмедом, Абакум подарував йому на пам'ять свою запальничку. Потім лейтенант Георгієв підвіз Захова на мотоциклі до села Тешел. По дорозі Абакум наспівував собі під ніс якусь веселу пісеньку. І в лейтенанта склалось враження про свого пасажира, як про людину, повну кипучої енергії, улюбленця долі, що народився під щасливою зорею.

У селі Абакум пересів на газик, описав з погашеними фарами широке коло на площі і, на превеликий подив лейтенанта, раптом різко звернув на дорогу, яка вела в Доспат. Лейтенант знав, що Захов збирався їхати в Софію, і це несподіване відхилення од маршруту здивувало його.

Він довго дивився услід машині і, коли мерехтливі червоні вогники «стопів» зникли в темряві, знизав плечима.

Газик мчав до Момчилово, розсікаючи променями темряву, застилаючи глибокі вибоїни складчастою золотистою скатертиною, вихоплюючи з пітьми то дрімливі сосни й похмурі ялини, то глибокі яри, то величезні стрімкі скелі, вкриті лишайником і мохом.

Через годину газик вже пролетів через Ликіте. Село, поринувши у глибокий сон, наче спустіло. На скелях Зміїці, колись зловісних і безлюдних, тепер мерехтіли електричні вогні, а біля підніжжя, де чорніли тимчасові бараки шахтарів, сяяла сліпуча заграва п'ятисотватних ламп. Ніщо вже не нагадувало про зловісну романтику таємничої колись Зміїці. Дивлячись на мерехтливі вогники на скелях, Абакум згадав учителя Методія і сумно всміхнувся. Він думав і про зниклу дику романтику Зміїці, і про незвичайну долю вчителя, і про вдову лісничого — в'язальницю Марію. Тепер учитель жив у Смоляні і в цю мить, мабуть, міцно спав, обнявши в'язальницю Марію, яка, нарешті, стала його дружиною.

Вогні шахтарського селища залишились позаду. Газик вже мчав по ґрунтовому шляху між луками прямо назустріч невидимому вночі Карабаїру. Стрілка спідометра тремтіла на цифрі вісімдесят. Ось і Момчилово. Знайоме перехрестя між Верхньою і Нижньою вулицями. Ілчів шинок, який притулився збоку, наче квочка, що настовбурчила пір'я. Абакумові захотілося зайти туди — так багато виникло яскравих спогадів, пов'язаних з двома похмурими кімнатками шинку і старою дерев'яною стойкою.

Але Ілчів шинок був мертвий в цей час. Тільки його старі кам'яні сходи перед ґаночком з'явились на мить, вихоплені з пітьми світлом фар.
















Абакум повільно пробирався вузькими кривими вуличками, погасивши фари і зменшивши швидкість, щоб не зчиняти шуму. В густій темряві орієнтувався по пам'яті, майже наосліп, і, як завжди, безпомилково. Нарешті, він обережно загальмував і вимкнув мотор.

Очі Абакума, як і раніше, нічого не розрізняли, але він був певен, що зупинився в потрібному місці. Деякий час постояв нерухомо, звикаючи до темряви. І морок справді наче став розсіюватись: перед ним виник, мов довга тінь, низенький колючий пліт.

Абакум задоволено всміхнувся, йому не тільки. пощастило знайти огорожу, а навіть зупинити машину саме там, де був лаз. Абакум запам'ятав його ще з минулого року. Цей успіх освіжив Захова.

У цьому місці огорожі лозини було витягнуто і закинуто в бур'яни. Перелізши, Абакум відлічив тридцять кроків до будинку. Останній крок привів його до стовбура знайомої кряжистої сосни. Побілені вапном стіни двоповерхового будинку невиразно виступали з темряви.

Абакум був спокійний, наче повертався з дороги у свою власну домівку.

Тихенько постукав у вікно. Прислухався і знову постукав. А коли помітив, що занавіски колихнулися, чиркнув сірником, закурюючи цигарку. Вогник осяяв його обличчя жовтим світлом. У будинку хтось здивовано зойкнув. Абакум відчув легкі докори совісті і винувато всміхнувся.

На порозі перед ним стояла в самій сорочці його колишня хазяйка. Балабаниха, не поспішаючи і не промовивши ні слова, зачинила двері на засув, потім посунула на вікні занавіску так, щоб не лишилось ні найменшої щілинки. В кімнаті стало темно, мов у пеклі. Абакум чув, як м'яко ступають по підлозі її босі ноги, і тільки по цьому шуму догадувався, де вона.

Поки він стояв, Балабаниха засвітила лампу і, прикрутивши гніт, поправила скло. Потім повернулась до Абакума, і тільки тоді він побачив, як широко розкриті її очі, як злякано і збентежено тремтять трохи випнуті губи. Широкі плечі і коліна її були оголені, глибокий виріз сорочки відкривав красиві повні груди. Балабаниха, дивлячись йому прямо в очі, намагалась привітно, лагідно всміхнутись.

Абакум зрозумів цю усмішку. Балабаниха не знала, як зустріти його — чи просто як хазяйка, чи як хазяйка і жінка, що колись відверто пропонувала йому своє кохання. Вона боялася помилитись: хто знає, чи не прикинеться він і цього разу сліпим?

Абакум обняв жінку і нетерпляче припав до її губ.




Наближалась північ, а разом з нею і час розставання. Балабаниха, поклавши йому руки на плечі і дивлячись в очі, пошепки, майже злякано спитала, невже він справді вирішив іти?

Абакум кивнув головою.

Тоді, помовчавши трохи, вона погодилась, що більше йому баритись не можна. Потім удавано байдуже спитала, невже його зовсім не цікавить, як вона живе, які в неї прикрості і радощі.

Абакум спробував запевнити, що завжди цікавився її життям і роботою, знає, наприклад, що вона стала бригадиром на тваринницькій фермі. Але слова його звучали непереконливо.

Балабаниха гірко всміхнулась і різко випросталась.

— Що ж, не затримуйся, — сказала вона, — бо почне світати. Ну, а іншим разом, якщо знову проїжджатимеш через Момчилово, дивись, більше не завертай до мене.

І, обнявши руками його шию, міцно поцілувала.

Абакум вийшов на подвір'я. Високо над його головою блищали три зорі з Пояса Оріона. Дув вітер, і небо над Карабаїром вкрили темні хмари. Пахло дощем.

Виїжджав Абакум кривими вуличками тихо, крадькома, ледве натискаючи на педаль газу. А коли через кілька хвилин машина вибралась знов на ґрунтову дорогу, яка веде в Доспат, увімкнув фари і полегшено зітхнув. Момчилово залишилось позаду.

Газик мчав по чорноземному шляху, підстрибуючи на вибоїнах. Свистів зустрічний вітер. Незабаром по брезентовому верху машини застукотіли перші краплини осіннього дощу.



2





Справа Ічеренського та історія з ящуром принесли Абакумові велику славу. Хоч ця слава й була таємною через особливий характер його діяльності, вона все-таки скоро перетворилась для Абакума в небезпечний тягар. Ніяких доказів того, що іноземній розвідці вдалось викрити Захова, ще не було, але деякі сигнали все ж підказували: коло здогадів і розшуків безперервно звужується. Абакумові треба було на деякий час відірватись од своєї роботи, од зв'язків з органами Державної безпеки, від людей, причетних до справи Ічеренського та історії з ящуром. Треба було знову перетворитись тільки в реставратора археологічних знахідок, у дослідника і вченого, цілком захопленого рідкісними пам'ятками минулого. Так, оточуючи Захова мертвим простором від можливих розшуків іноземної розвідки, органи Державної безпеки «законсервували» свого найдосвідченішого оперативного працівника до кращих часів.

Після конфіденціальної зустрічі з полковником Вановим в одній нейтральній квартирі Абакум пішов прямо додому і, надівши довгий шовковий халат, старанно почав знищувати не лише ті папери й речі, які мали відношення до справи Ічеренського та ящурної епізоотії, але взагалі все, що нагадувало про його таємну діяльність. Проте деякі дрібні речі залишив: коробочку з алюмінієвим порошком, копіювальну стрічку, кілька пляшечок з хімікаліями, складану лупу і дюжину тюбиків з гримом. Абакум не міг розстатися і з двома універсальними відмичками — одна з яких була для звичайних замків, а друга — для секретних. Він сам їх зробив у фізико-експериментальній лабораторії інституту. Коли ж дійшла черга до срібної чаші Ічеренського, Абакум замислився. Перед розстрілом цей материн шпигун заявив прокуророві, який був присутній при страті, що дарує свою срібну чашу Абакумові, а геологічний молоток — учителеві Методію Парашкевову. Учитель категорично, з гидливістю відмовився од подарунка, але Абакум прийняв його з задоволенням. По-перше, чаша була чудовою художньою річчю, а по-друге, вона свідчила про нелегку перемогу, яку Абакум здобув над сильним супротивником. Вірші Шеллі, вирізьблені на схованому внутрішньому циліндрі з дюралюмінію, і досі бриніли в його душі, мов весняний вітерець, мов солов'їна пісня:



		Від ніжних снів до тебе



		Йду в ночі чарівні.



		Вітрець шумить, а в небі



		Зорі — як вогні.











Ця солов'їна пісня нагадувала йому про той щасливий час, коли в його душі було менше мудрості, але й менше туги. В уяві виник балкончик з узорними залізними перилами. На ньому стоїть молода жінка в красивому кремовому платті без рукавів, і ранкове сонце золотить її біляве волосся. Пригадався і скверик з фонтанчиком. Кремова троянда стоїть, випрямившись на балкончику. Абакум не спускає з неї очей, сидячи в чистильника Салі. А той хитрує, намагаючись не почистити йому черевики зсередини…

Срібна чаша нагадала Абакумові про давні події. Він закурив, задумливо усміхнувся і довго ходив туди й сюди по кімнаті серед розкиданих речей.

Абакумові хотілось залишити чашу в себе, але, зваживши всі «за» і «проти», він, кінець кінцем, подумав: «Чому Ічеренський подарував мені цю річ?» Він не був ні сентиментальною, ні великодушною людиною. Навпаки, цей холоднокровний убивця знищував свою жертву із засідки, насолоджуючись власною спритністю і підступністю. Така людина не буде дарувати щось від щирого серця. Ще менш імовірно, щоб вона могла розчулитись і піддатись всепрощаючому настрою за кілька хвилин до страти. Без сумніву, в останні хвилини свого життя Ічеренський залишився вірним собі. Рідкісна річ, інкрустована срібна чаша з віршами, могла згодом стати для кого-небудь доказом. Ічеренський, який був ізольований у тюрмі і якого пильно охороняли під час слідства, не мав можливості повідомити своїх друзів, хто такий Абакум, як пізнати його і де шукати, щоб остерігатись цієї людини, а в слушний момент знищити. І тому шпигун постарався залишити для них те, що могло б навести на слід — срібну чашу. «Шукайте срібну чашу, і вона відкриє вам людину, яку я не встиг перемогти». Хіба не так? «Негідник торжествуватиме недовго: я вказую вам його, хоч і мертвою рукою». Мабуть, так само міркував Ічеренський, коли говорив прокуророві про своє останнє бажання. А геологічний молоток він подарував Парашкевову для маскування. Учитель і цього разу став для нього просто ширмою. Не можна не визнати, що Боян Ічеренський був майстром своєї справи. У порівнянні з ним Світозар Подгоров грубий і тупий ремісник.

Звичайно, задум геолога ще не дав практичних наслідків, бо Абакум, одержавши чашу з рук полковника Ванова на другий день після страти Ічеренського, одразу ж поклав її на дно своєї скриньки. Ні прокурор, ні решта присутніх при страті не знали «мнимого» археолога. Ніхто не був знайомий з ним. Не розкривало таємниці і згадане Ічеренським ім'я. Він назвав якогось Івана Стоянова. Та тільки в Софії Іванів Стоянових живе кілька тисяч. Прокурор віддав чашу у слідчий відділ, де лише головний слідчий у цій справі знав, хто такий Іван Стоянов. Він передав чашу полковникові Ванову з проханням вручити її особисто «мнимому» археологові. Отже, тільки двоє знали, що Абакум — спадкоємець срібної чаші: головний слідчий і начальник оперативного відділу управління Державної безпеки.

Абакум кинув чашу на купу речей. Солов'їна пісня заносила його в минуле, і це було приємно. Він відчував глибоке задоволення. Таке почуття виникало в нього щоразу, коли йому вдавалося обійти пастку, розставлену якимось розумним і далекоглядним ворогом.

Склавши все відібране в чемодан, Абакум відніс його у вітальню і попросив хазяйку передати людині, яка прийде по нього. А речі, які він вирішив залишити в себе, розмістив у дубовій скриньці, за старим звичаєм окутій залізними шинами і прикрашеній перламутровим сонцем-інкрустацією на пожовклій від часу кришці. Дивним здавалось співжиття в скриньці двох античних теракотових келихів і елементарного приладдя детектива. Абакум усміхнувся і взяв келих у руки. На ньому, певно, ще за часів Гомера, було зображено сарну. Вона тікала, а її наздоганяла стріла. «Істина, що завжди тікає від людини, і людський дух, який завжди женеться за нею», — згадав Абакум слова, які він сказав колись інженерові, і по його обличчю промайнула усмішка. Коли б на цьому примітивному малюнку сарну замінити зображенням ледве помітних слідів, а стрілу — лінзою лупи, то символ, хоч і даний грубо, майже плакатно, був би по суті одним і тим же. Кінець кіпцем, ці звичайні предмети робили ту саму справу, що й стріла… Отже, коробочка з алюмінієвим порошком, лупа, дві відмички та інше елементарне приладдя детектива могли спокійно лежати разом з символічним творінням стародавнього художника. Абакум закрив кришку скриньки і просунув у її кільця два важких замки.

Коли все було закінчено і скриньку з перламутровим сонцем поставлено на місце, Абакум відчув навколо себе жахливу порожнечу і самотність. Набивши люльку тютюном, він почав ритися в бібліотеці: перегортав старі журнали, розглядав ілюстрації, наче шукаючи чогось, а чого — і сам не знав. А втім, він розумів, що нічого не шукає і що це порпання в бібліотеці — пусте і безглузде заняття. Тоді він залишив книги, взяв альбом і, зручно вмостившись у широкому шкіряному кріслі, почав зосереджено малювати. В альбомі один за одним з'явились малюнки: корінфська колона, фасад у стилі барокко, собака-шукач. Але колона залишилась без капітелі, фасад без вікон, а в собаки були тільки шия і голова. В Абакума раптом зник інтерес до малюнка і знову з'явилось роздратування. Почуття самотності безперервно зростало, заповнюючи душу наче отруйним газом.

Абакум відклав олівець та альбом і знову почав ходити по кімнаті, запаливши люльку. В роті у нього гірчило. Голову розламувало. Захов намагався переконати себе, що настрій, який охопив його, безглуздий і сентиментальний, що це не личить йому, бо він завжди з презирством ставився до сентиментальних людей, які скаржаться на нудьгу і самотність. «Про яку самотність може йти мова, — переконував себе Абакум, — коли в музеї мене чекають вази і гідрії, коли маю стільки хороших друзів в інституті, які поважають і шанують мене? Про яку самотність може йти мова, коли я живу в суспільстві, де мене люблять і яке я люблю? Я ж не доктор Штокман. Між мною і суспільством немає ніякої ворожнечі. Я віддаю суспільству всі свої сили, а воно, з свого боку, дає мені все, що потрібно, щоб я був щасливий. Суспільство і я — нерозривне ціле. І саме тому неприпустимо, щоб частка цілого почувала себе самотньою. Нудьгують душевно слабі люди, моральні інваліди. Ті, хто не вміє ні радіти, ні страждати по-людськи. А коли ж я не радів красивому, коли не повставав усією душею проти потворного? Хіба не соромно скаржитись на нудьгу, коли тебе чекає приємна робота в майстерні, розкопки, антична мозаїка, про яку треба написати книгу; коли є ще стільки нерозв'язаних задач у збірнику з вищої алгебри; і, нарешті, як не дивно, — коли ще є секретні замки, для яких треба створити відмички. Все це чекає мого розуму, моїх очей і моїх рук. Як же можна нидіти і скаржитись на самотність?»

Такі доводи, звичайно, неможливо заперечити. І Абакум був готовий здатися. Але капітуляція не завжди допомагає переможеному. Пустеля в душі зростала далі і мучила його безмірною сірою одноманітністю.

Тоді Абакум раптом згадав, що в шафі є пляшка з міцним коньяком. Він лив коньяк у чай тільки тоді, коли почував себе дуже стомленим, бо ніколи не мав потягу до алкоголю. Але тепер, згадавши про коньяк, зрадів. Наче збирався йти на приємне побачення з жінкою або прочитати книжку, про яку чув багато хороших відгуків од серйозних людей.

Абакум попрямував до шафи, хитро і змовницьки всміхаючись. Та йому не судилося випити. Славі Ковачев — його постійний злощасний конкурент перешкодив цьому.




Славі Ковачев здавався трохи збентеженим і сумним. 1 хоч на ньому був парадний темний костюм і сорочка з накрохмаленим комірцем, впадало в око, що він чимось пригнічений. Капітан старанно витер ноги об підстілку, бо на вулиці йшов дощ, і сів у крісло, не забувши при цьому розстебнути обидва ґудзики двобортного піджака.

— Чим маю завдячувати? — спитав його з кислою посмішкою Абакум. І, не чекаючи відповіді, додав: — Хіба ви не знаєте, що мене тимчасово вилучили з «обігу» і тому не зовсім зручно зустрічатись зі мною?

Славі Ковачев опустив очі, почервонів, а потім якось сумно всміхнувся і махнув рукою.

— Не хвилюйтесь, — сказав він. — Чуже око не стежило за мною і не стежить. Я не маю вашої слави і тому не викликаю особливого інтересу в іноземної розвідки. Я прийшов, щоб особисто поздоровити вас з останнім успіхом. Маю на увазі історію з ящуром. У вас чудовий нюх, і ви завдали серйозного удару.

— О господи! — насупився Абакум і розвів руками. — Коли ви думаєте, що робите мені приємність своїми похвалами, то глибоко помиляєтесь. Це все одно, що пригощати людину, яка не любить випити, дорогим вином. Шкода вина. Що ж до «нюху», про який ви згадали, то, хоч я тимчасово і вийшов з «обігу», все ж дозволю собі зробити вам серйозне зауваження: забудьте ці дурниці! Немає ні нюху, ні інтуїції. Є вміння спостерігати і міркувати. Можете, якщо хочете, назвати це талантом. Але слово «нюх» викиньте з свого словника, бо від нього віє містицизмом.

Славі Ковачев знизав плечима. Йому не хотілося сперечатися. Взагалі він був якийсь неуважний.

— Розуміється, — вів далі Абакум, — справа не вичерпується лише вмінням спостерігати, розумно аналізувати і узагальнювати. Безумовно, це основне, що потрібно в пошуках істини. Але задовольнитися тільки цим — значить, стати непоправним схематиком, вирішувати справу тільки наполовину: рухатися десь в орбіті істини, а в саму істину ледве проникати. Ясно?

Славі Ковачев ствердно кивнув головою, хоч багато із сказаного Абакумом не розумів. Він боявся, щоб той не вважав його за простака.

— Потрібна техніка, інформація і таке інше, — сказав Абакум.

Він деякий час пильно дивився на Славі, потім похитав головою. В нього, зникло бажання говорити. Абакум знову відчув, що ним оволодіває болісне і огидне почуття самотності.

— Знаєте що, — запропонував він. — Давайте вип'ємо по чарці коньяку.

Вони цокнулись, Абакум одним духом жадібно вихилив свою чарку і знову налив.

Коньяк начебто додав сміливості Славі Ковачеву.

— По суті, я прийшов до вас попрощатися, — сказав він. — Завтра я, як кажуть, — капітан зробив рукою широкий театральний жест, — згортаю паруси і кидаю якір у більш тихі води. Мене призначили начальником районного управління міліції в Русе. Робота відповідальніша, але не така неспокійна, як тут.

— Так, — сказав Абакум, не дуже здивований повідомленням Ковачева. — Ви самі захотіли, щоб вас перевели? — спитав він байдуже.

— Сам, — кивнув Ковачев. — Після історії з ящуром я серйозно задумався: нелегко пережити дві невдачі за один рік. Двічі в цьому році осоромився. А в нашій роботі одна неправильна гіпотеза може завдати страшенного лиха, навіть позбавити життя невинного. Як подумаю про бідолашного вчителя Методія або про Петра Тошкова — дрож проймає. Я людина, як кажуть, з залізними нервами, але останнім часом щоразу прокидаюсь уночі і потім довго лежу з розплющеними очима, сон мене не бере. Часи змінились. З'явилось щось нове, до чого я ще не підготовлений як слід. Мені, правду кажучи, більше щастило, коли ворог діяв сміливіше, нахабніше, але і простіше. Перейдуть, наприклад, які-небудь типи кордон і проберуться в глиб країни. Тут я на місці! Висліджу, де вони переховуються, розкрию їхні зв'язки, влаштую засідки на місці явок. Стрілянина, погоня. Важко бувало, рискувати доводилось, але здебільшого я справлявся з своєю роботою непогано. Тепер ворог діє інакше, потай, у рукавичках. Так спритно діє, так маскується, що іноді в голові паморочиться, як подумаєш. Тепер він нібито грає з тобою в шахи, і горе, якщо ти слабший у цій грі! Я цілком згоден з вашим зауваженням про інтуїцію. Раніше, коли ми переслідували ворога де-небудь у лісових хащах, вона відігравала велику роль. Якою стежкою пройде падлюка — тією чи іншою, відважиться прийти на місце явки чи ні? Це в більшості випадків я відчував інтуїтивно, не роблячи висновків за допомогою логічних міркувань. А тепер, щоб розгадати ходи ворога, треба ніби розв'язати математичні задачі, причому найскладніші. Момчиловська справа та історія з ящуром були саме такими задачами. Я спробував їх розв'язати і працював сумлінно, але, як ви знаєте, — безуспішно. В обох випадках дістав «незадовільно». Видно, застаріла моя школа або я взагалі нездатний до математичного мислення. В усякому разі, я зробив для себе правильний висновок. А як ви думаєте?

Абакум відпив з чарки і знизав плечима.

— Я нічого не думаю, — сказав він. — Знаю тільки, що Русе — гарне місто. Там є драматичний театр, опера, завод сільськогосподарських машин. І верф, якщо не помиляюсь. За останній час русенські футболісти значно пішли вперед. Правда ж?

Славі Ковачев хотів щось сказати, але промовчав, махнувши рукою.

— Ага, забув згадати про Міст дружби, — з усмішкою додав Абакум.

Деякий час вони мовчали.

Потім Славі Ковачев раптом підвівся, кашлянув і почервонівши; схвильовано подав Абакумові якийсь згорток.

— Невеликий апарат для кінозйомок, — усміхнувся Абакум, беручи пакунок. — Своєю формою він схожий на пістолет з барабаном, і його легко пізнати, навіть коли він загорнутий у папір. Але навіщо ви даєте його мені?

— Дарую, — сказав Ковачев.

Абакум насупився. Потім поклав апарат на стіл.

— Візьміть його, — попросив Ковачев. — Я не захоплююсь фотографією, запевняю вас. Він мені не потрібен. Мені його привезли з Німеччини два роки тому, з того часу він і лежить у мене. А вам згодиться. Візьміть.

На лобі у Славі виступив піт. Капітан був самолюбивий, і вагання Абакума бентежило його.

— Сьогодні я тричі програв, — сказав Абакум, намагаючись усміхнутись. — Насамперед, я не чекав, що ви взагалі зрозумієте коли-небудь свої слабості. Потім мені і на думку не спадало, що ви захочете зайти до мене. І, нарешті, що саме ви ощасливите мене таким цінним подарунком. Три незадовільних оцінки з психології — дисципліни першорядної ваги в нашій професії. Це серйозний провал, але я втішаю себе мудрим прислів'ям: вік живи — вік учись.

Йому хотілось пожартувати, сказати щось веселе, але жодної жартівливої чи веселої думки не було.

Славі Ковачев виструнчився по-військовому і подав йому руку….

— Живи, друже, в радості, щасті! — всміхнувся йому Абакум.

Коли лишився сам, Захов поклав пакунок у шухляду стола, навіть не розгорнувши його. Потім підійшов до вікна, розчинив його навстіж і висунувся з нього. На вулиці монотонно шумів холодний осінній дощ.



3





Перед тим як перейти безпосередньо до суті цієї третьої частини розповіді, хочеться сказати кілька загальних слів про Абакума — про його звички, смаки, спосіб життя.

Як я вже говорив, Абакум був завжди елегантно одягнений. Але в цій елегантності не було нічого, що било б на ефект, нагадувало б про пиху чепуруна. Він взагалі ненавидів усе строкате, кричуще, чим так захоплюються багато молодих людей. Костюми його були темного кольору, а сорочки майже завжди білі з накрохмаленими комірцями і такими ж манжетами, які застібались витонченими запонками, зробленими на замовлення ювеліром. Це були золоті розетки, оздоблені посередині випуклою яшмою.

Абакум ніколи не ходив без піджака, навіть у літню спеку. Не визнавав пуловери, а любив строгі жилетки, хоч і розумів усю їх старомодну конвенціональність. Конвенціональним і трохи старомодним був і їхній покрій — завжди широкий і завжди трохи офіціальний.

Високий і ще більш худорлявий в своїх строго елегантних костюмах вільного покрою, з сивими скронями і довгастим блідим обличчям, він був схожий на старого холостяка-художника мопассанівського типу, який уже пережив славу колись блискучого, аристократичного стилю, що тепер безнадійно потьмянів.

З мистецтв Абакум любив тільки два — образотворче і балет. У театри і на концерти майже не ходив, але, не пропускав жодної виставки як старих, так і молодих художників. Нерідко його можна було бачити в картинній галереї, але під час цих відвідин скептичний, кислий вираз майже не сходив з його обличчя. Як археолог і реставратор, Абакум любив і досліджував класику в мистецтві, але поза своєю майстернею був ворогом усього, що грубо і механічно копіювало класичні форми, не відповідало ритмові і особливостям сучасного життя. До спроб уникнути реалізму в живописі ставився саркастично, але в той же час його страшенно обурював і закостенілий реалізм, який не шукав нових форм і барв у зображенні дійсності.

Прем'єри хороших балетних спектаклів Абакум сприймав як свято. Спостерігати гармонію рухів і відгадувати їх психологічний підтекст було для нього такою ж насолодою, як розв'язання найскладніших алгебраїчних задач.

Він любив читати, але читав переважно наукову літературу — з археології і історії. Із всесвітньовідомих письменників йому найбільше подобалися Чехов і Анатоль Франс.

На спортивні змагання він не ходив, але це не заважало йому найдокладніше знати всі спортивні новини. До боксу відчував огиду, але сам кілька років тому займався ним потай.

Абакум не був ні скупим, ні марнотратним. Дружив з художниками та археологами, інколи цілі ночі проводив у компанії своїх знайомих. Але більше любив сам блукати по вулицях, вдивляючись в обличчя перехожих і розглядаючи фасади будинків, а вечорами, закуривши люльку, ходити туди і сюди по своїй кімнаті. Якщо погода була холодна і в каміні тріскотіло полум'я, то любив сидіти біля нього в широкому шкіряному кріслі і, неуважливо дивлячись на вогонь, думати про що-небудь.




Цього року осінь в Софії була чудова — тиха і тепла. Над містом ласкаво сяяло спокійне блакитне небо. У Парку свободи, в його гайочках і алеях золоті барви довго зберігали свій чистий блиск. Тільки коли перший листопадовий іній вкрив землю, золото поблякло, і мертва охра поклала свій сумний відбиток на природу.

Потім чорні хмари, які насунули звідкись з Дунаю, переповзли через гребінь Стара-Планіни і, гнані північним вітром, затягнули густим покривалом все небо над Софійською рівниною. Стало похмуро і холодно. Замжичили тихі тривалі дощі.

Майстерня Абакума містилась у північній частині підвального поверху музею. Крізь склеписті готичні вікна світло проникало снопами, мов у кафедральному соборі, і освітлювало лише половину приміщення. Друга половина завжди тонула в холодній напівтемряві. Цей маленький зал, що довгі роки правив за музейний склад, у літній час вабив прохолодою, але пізньої осені і особливо взимку скидався на похмуру кам'яну тюрму. Абакумові завжди подобалась середньовічна своєрідність його майстерні. Проте цієї осені, як ніколи, він відчував гнітючий кам'яний холод, що йшов від стін і проникав у душу. Робота з гідріями не клеїлась. Абакум пояснював свої невдачі поганим освітленням.

Прорубали ще одне склеписте вікно під куполом стелі. Тепер стало світло і на другій половині. Проте за вікном висів шматок холодного сивого неба, насиченого водою, а з-під купола на Абакума дивилось, наче величезне сльозаве око, склеписте вікно, по склу якого текли каламутні струмочки води. І робота з гідріями знов не зрушила з місця.

Тоді Абакум вирішив переставити розбиті статуї, поділені надвоє античні торси, куски мармуру з стертими написами, теракотові вази, на яких треба було реставрувати вицвілі і майже невидимі малюнки. Він запевняв себе, ніби все ще не зумів розташувати їх так, щоб приміщення стало просторим і зручним для роботи.

На підлозі і на полицях у майстерні зберігалось близько п'ятдесяти цілих і розбитих предметів з каменю, мармуру і теракоти, які належали до третього і четвертого століть до нашої ери. Абакум підрахував, що йому доведеться витратити кілька років, щоб розташувати ці речі у потрібних комбінаціях… До того ж було цілком ясно, що, доки сльозаве око дивитиметься з стелі, робота з гідріями не ладитиметься. А око було таким через безупинні дощі. Отже, все залежало від погоди, від цього набридливого осіннього дощу.

Не залишалось ніякого сумніву, що пізня осінь зовсім не надихає на роботу. Логічний висновок міг бути тільки один: припинити роботу і чекати більш сприятливого часу. Наприклад, зими. Тоді склеписте вікно засміється з білої рамки і стане схожим на бісер у вінку з морської піни, а маленький шматочок неба — на синю шовкову хустку. Всміхатиметься і вабитиме, як колись вабила синя хустка Сії. Вітер розвівав її кінці, і вона лопотіла, бо була з чистого шовку. Ясне зимове сонце також сміятиметься, заглядаючи у вікно, а снопи його срібних променів струмуватимуть у маленький кам'яний зал. І тоді, звичайно, Абакум закінчить реставрувати гідрії за кілька днів…

Треба тільки дочекатись першого снігу.




Абакум замкнув майстерню і, надівши довгий непромокальний плащ, пішов безцільно блукати по вулицях. Дощ бив йому в очі. Це. заважало вдивлятись в обличчя перехожих. І тему блукання по місту втратило сенс.

І ось, лаючи в думці і дощ, і поганий настрій, Абакум машинально прочитав на протилежному боці назву вулиці і зупинився. Вулиця Веслець. Адже тут недалеко живе офіціантка з тієї закусочної, куди він колись водив обідати ветеринара Анастасія.

Вони подружилися з цією офіціанткою саме тоді, коли Сія вийшла заміж за його приятеля — інженера заводу електроапаратури. Одного разу Абакум випадково зустрів молодят на вулиці. Усі троє почували себе дуже ніяково. Сія спалахнула, мов півонія, і опустила очі, а інженер, затинаючись, вибачився за те, що вони не запросили Абакума на весілля. А Абакум вимушено посміхався. Невже він колись справді любив цю біляву ляльку? Так, він цілував її, і вона цілувала його. Абакум опам'ятався перший і з звичайною люб'язністю попросив дозволити йому почастувати їх чим-небудь. Було щось зле, мстиво-символічне в цьому запрошенні. Але молодята були так здивовані і збентежені, що не могли придумати ніякої поважної причини, щоб відмовитись.

Так вони і потрапили в найближчу закусочну. Після першого бокала вина Абакум розвеселився, після другого несподівано всміхнувся дівчині з кирпатим носиком, яка їх обслуговувала. Потім кирпата офіціантка почала всміхатись йому. Це дратувало Сію, хоч вона і була вже одружена. Зіниці її очей спалахнули, що дуже сподобалось Абакумові. А інженер нічого не помітив. Він любив попоїсти.

Потім традиційним побажанням щастя Абакум нагадав молодятам, що їм пора йти. Сія повернулась до нього спиною, наче сердилась за щось. Але чоловік її зворушливо потиснув Абакумові руку і навіть лукаво підморгнув на знак подяки.

Як тільки вони вийшли, Абакум покликав офіціантку і поговорив з нею. А ввечері вони разом пішли в цирк. Коли дівчина нахилялась до плеча Абакума, йому здавалось, що він бачить перед собою потемнілі очі Сії.

Усе це пригадав Абакум, коли роздумував, чи піднятись у кімнатку на четвертому поверсі.

Ні, йому не треба підніматись на четвертий поверх.

І Абакум пішов назад тим самим шляхом. Зупинився на хвилину перед вітриною книжкового магазину і пробіг очима заголовки. «Останнім часом мало читаю», — докорив він собі. І вже зібрався було ввійти у магазин, як раптом згадав, що йому нема де зберігати книжок, бо його кімната буквально завалена ними.

І він не зайшов у магазин, а попрямував до Парку свободи.

Звичка до узагальненого мислення поступово зосередила увагу Абакума на питанні, яке досі не займало його.

Величезна енергія його розуму, заморожена бездіяльністю і особистими дрібними незгодами, нарешті, знайшла — хоч і крихітну — щілинку до світу.



4





Розстаючись з Абакумом на деякий час, полковник Ванов порадив йому змінити місце проживання, делікатно натякнувши, які «вигоди» він повинен шукати: тиху вулицю, квартиру не нижче другого поверху і вікно, яке виходило б на широке подвір'я. Полковник, звичайно, мав на увазі вигоди професіонального характеру. На тихій вулиці швидше відчуєш, чи слідкують за тобою, навіть можеш помітити і запам'ятати, хто це робить. Широке подвір'я не даватиме можливості наглядати за тобою таємно, а вікно, що виходить туди, має незаперечні переваги, як кожна командна позиція. Говорячи про це, полковник тицьнув Абакумові в руку згорнутий аркушик з адресами. Той подякував Ванову, пообіцяв, що через день-два переїде на іншу квартиру і поклав папірець у бумажник.

Але стомлений і пригнічений останніми подіями, він забув про поради полковника, йому було зовсім не до шукання квартири. І раптом згадав про це, коли стояв біля вітрини книжкового магазину.

Навіщо йому книжки, коли через тісноту їх ніде розмістити, не можна навіть усіма користуватись? Абакум мав доступ тільки до тих, які стояли на полицях маленької шафи. Проте значно більше їх лежало за самою шафою, за кріслом, під столом і під диваном, на якому він спав. Книжки лежали і на стільцях, складені купками, валялись на підлозі, наче в якомусь букіністичному магазині. Неприємності починались з того моменту, коли доводилось шукати потрібну для роботи книжку. Як правило, вона не стояла на полиці шафи. Треба було ставати на коліна, повзати по підлозі, переступати купи книжок, перекладати з місця на місце десятки великих і малих томів, доки, нарешті, Абакум знаходив те, що шукав. Але поки він шукав, у нього часто зникало бажання працювати. Та й час минав. Після цього треба було йти у ванну мити брудні від пилу руки. А коли він проходив через кухоньку, хазяйка, стара самотня жінка, завжди починала з ним розмову. Як тільки він з'являвся у дверях, вона одразу ж ставила на спиртівку мідний кофейник і діставала коробку з пожовклим від часу сімейним доміно. Щоб не засмучувати стареньку, яку Абакум жалів через її ревматизм і самотність, він сідав навпроти неї і з покірливою усмішкою відраховував сім кістяних пластинок. Він завжди намагався грати так, щоб обов'язково програти. А коли повертався в свою кімнату, то часто відчував, що бажання працювати зникло.

Безладдя і тіснота в його теперішній квартирі заважали йому зайнятись якоюсь серйозною справою. Ескізи та алгебру він вважав розвагою — розв'язувати задачі й малювати можна було і на коліні, навіть у постелі. Але працю, присвячену старовинним архітектурним пам'яткам і античній мозаїці, на коліні не напишеш.

І саме тут, біля вітрини, згадавши про задуману ще рік тому наукову працю, Абакум раптом відчув подих забутої радості. «Старовинні архітектурні пам'ятки в Болгарії і антична мозаїка» — це була чудова, рятівна мета. Вона могла повністю поглинути його увагу на кілька місяців, бо вимагала спеціальних досліджень і величезної праці. Чому б не спробувати?

Він одразу позбувся б огидного почуття бездіяльності. Крім того, в нього зібралось чимало цікавих висновків, які він давно мріяв втілити у життя.

Цей подих радості оживив його. Пройшов бажаний дощ. І від пустелі в душі Абакума не лишилось і сліду. Тепер треба було швидше знайти зручну квартиру.




На папірці, якого Абакумові дав полковник Ванов, було написано дві адреси. Одна — на вулиці Велике Тирново. Абакум одразу ж викреслив її олівцем. Полковник, очевидно, жив застарілими уявленнями про тишу софійських вулиць. Вулиця Велике Тирново колись, можливо, і була схожа на відлюдну зелену алею. Проте Абакум знав, що маленькі будиночки дачного типу в стилі барокко давно зникли з неї, а на їх місці виросли сучасні багатоповерхові будинки і що асфальтованим шосе повз них майже цілу добу снують машини. З точки зору детектива вулиця Велике Тирново не відповідала меті.

Подумавши про це, Абакум ніяково всміхнувся: «Будував плани про велику наукову працю як учений, а квартиру обираю як «детектив». Він махнув рукою і прочитав другу адресу. Ця вулиця знаходилась на південно-східній околиці міста, біля Мисливського парку. Захов добре пам'ятав, що вона виходила до фанерної фабрики і межувала з сосновим лісом.

Абакум швидко пройшов через сквер до стоянки таксі, взяв машину і, зручно вмостившись на задньому сидінні, запалив цигарку.




Це була масивна двоповерхова будова, схожа на заміську віллу. Стояла вона в глибині невеликого подвір'я, вимощеного кам'яними плитами. Посеред нього росла висока вишня, гілки якої сягали балкона другого поверху.

Будинок належав міській раді. Внизу жила родина відставного військового лікаря, який був по суті і керуючим будинком.

На другий поверх вів окремий хід. Там було дві кімнати. Одна — широка, наче вітальня, друга — вузька і довга. Обидві вони виходили на довгий критий балкон.

— Ви маєте право на дві кімнати? — спитав Абакума військовий лікар, гладкий, з м'ясистим обличчям чоловік. У нього була задишка, і тому він весь час трохи відкидав голову назад, немов оберігав себе від чогось.

— Так, маю, — відповів Абакум і подумав: «Далекозорий — носить окуляри, тільки коли пише або читає». Потім додав: — Я — науковий працівник, і мені потрібен кабінет.

— Так, — кивнув головою лікар. — Дуже приємно. А я ось спеціалізувався з очної хірургії у Відні. Вам подобається тут?

Абакум вийшов на балкон. З лісу віяло запахом сосни і вологої землі. Вулиця, брудна після дощу, здавалась глухою і похмурою.

Захов повернувся до лікаря, який важко дихав у нього за спиною, і ствердно кивнув головою.

— Подобається, — сказав він. — Місце тихе, зручне для роботи.

— Так, — зітхнув лікар. — Тихо, навіть занадто. І ось тому я — людина, що сорок років прослужила в казармі і звикла до шуму казарменного подвір'я, — почуваю себе тут як на краю світу, на самому кінчику обітованої землі.

Лікар запнув щільніше поли поношеного військового мундира без погонів і похитав головою.

— Для старої людини, голубе, нема нічого гіршого ніж відлюдне місце. Хто твердить протилежне, той бреше. Все одно як мелють дурниці молоді, коли говорять про наближення старості. Запевняю вас, мені приємніше було б слухати канонаду важких гаубиць, ніж жити в такій огидній тиші. Із задоволенням проміняв би цей сосновий бір з його озоном на гомінку і курну міську площу. Відверто кажу вам.

— Ви, мабуть, пишете спогади? — спитав Абакум. Лікар ніяково всміхнувся, плямкнув і повільно погладив відвисле підборіддя.

— Я, голубе, брав участь у двох війнах, пережив двох царів, одне регентство, бачив, як ішов до своєї загибелі старий лад і виник новий, молодий. Я бачив дуже багато, тому й спогадів у мене чимало. А втім, як ви здогадались, що я пишу спогади?

— Це видно, — відповів Абакум. Він був задоволений і вулицею, і квартирою, йому хотілося довше постояти на балконі і поговорити. — Це видно, — повторив він. — Є психологічні передумови і красномовні наочні докази. По-перше, ви багато бачили, пережили і, отже, у вас багато спогадів. Вони пов'язані з армією, з вашим життям у військах, з цікавими особами, які відігравали значну роль у громадському житті. Ось вам перша передумова для мемуарів. По-друге, ви активна людина, військова служба привчила вас до активного життя. Ви не можете нічого не робити, ненавидите без діяльність, нудьга і тиша лякають вас. Ось вам і друга передумова. По-третє, ви далекозора людина, але окуляри носите часто. Про це свідчить глибока смужка на вашому переніссі. А коли далекозора людина носить окуляри? Коли читає або пише. Але якщо людина тільки читає або перегортає книжки чи журнали, в неї на пальцях, звичайно, не буде чорнильних плям. Тим часом вказівний і середній пальці вашої правої руки добре-таки замазані фіолетовим чорнилом. Більше того, — біля першого суглоба вашого середнього пальця ясно видно ямку. Вона утворюється на цьому місці, коли пишуть звичайною ручкою, тому, що на неї натискають вказівним пальцем. Ви пишете простою дерев'яною ручкою, до того ж дуже швидко і впевнено, як більшість лікарів. Можу також сказати, що ручка ваша червоного кольору. Там, де ваш великий палець з'єднується з долонею, як бачите, є ледве помітна червона пляма. Ви повна людина, рука у вас під час роботи пітніє. Піт розчиняє фарбу, а вона, в свою чергу, залишає сліди на шкірі. Хіба я помиляюсь, лікарю? — Абакум випустив з рота клуб диму і весело всміхнувся. — Гадаю, ви погодитесь зі мною. Чи заперечуєте?
















Лікар порився в кишенях мундира, знайшов окуляри і, надівши їх на трохи приплюснутий ніс, здивовано втупився в Абакума.

— Ви досить цікавий індивід, — сказав він після невеликої паузи. — У вас на диво розвинута зорова пам'ять і природжені математичні здібності. З вас міг би вийти чудовий артилерист! Шкода, що ви не маєте військової освіти. Ви граєте у бридж? Так? А в шахи? Ну, тоді обіцяю, що не дам вам нудьгувати. Може, спуститесь униз випити чашку кофе?




Так відбулось знайомство Абакума з лікарем Свинтилою Савовим, підполковником запасу, який наймав перший поверх будинку.

Це був давно овдовілий старик. Сини й дочки його вже обзавелися своїми сім'ями і дуже рідко згадували про те, що треба навідати батька. Його доглядали дві жінки, цілком протилежні і за віком, і за характером: хатня робітниця Йордана, шістдесятирічна стара діва, яка виняньчила йому дітей, і внучка його брата Віолета — весела примхлива дівчина, студентка першого курсу Художньої академії.

Коли підполковник і Абакум спустились униз, щоб випити кофе, їх зустріла Йордана. Вона безцеремонно і критично оглянула гостя і взагалі трималась так, наче саме від неї залежало, чи приймуть його в цьому домі і як саме. Але, видно, добре пошитий бежевий плащ і широкополий капелюх справили на неї хороше враження, бо на її гостроносому обличчі на мить з'явилась схвальна усмішка. Вона сказала: «Ласкаво просимо!», повісила плащ і капелюх гостя на старомодну бронзову вішалку і люб'язно запросила у вітальню. Підполковник кудись зник, і Абакум залишився в кімнаті сам.

Тут усе нагадувало про вже давно минулі часи, славу та смаки і про сумну старість, яка смиренно чекає свого неминучого кінця. Персидський килим так вигорів, що насилу можна було відгадати його первісні барви. І все ж колись це був чудовий персидський килим. Крісла на коліщатках і з підлокітниками, які закінчувались лев'ячими головами, уло оббито червоним плюшем, теж вицвілим і потертим. Біля стіни сяяло високе, трохи потемніле дзеркало у позолоченій гіпсовій рамі, прикрашеній фігурками напівголих жінок. Місцями гіпс потріскався і облупився. По кутках, на тонких зігнутих ніжках, прикрашених різними фігурками і візерунками, стояли столики з червоного дерева — обуржуазнене і оміщанене рококо, яке свідчило про відсутність смаку в сімей, що швидко розбагатіли на початку цього століття. Між вікнами в простінку було втиснено комод золотистого кольору, заставлений фарфоровими статуетками, перламутровими коробочками, срібними пудреницями і дюжиною фотографій. Над усіма цими блискучими дрібничками височів бронзовий годинник без стрілок, з нерухомим маятником, по обидва боки якого стояли, взявшись за руки, фарфорові юнак і дівчина, певно, Поль і Віргінія або Герман і Доротея. Волосся Віргінії-Доротеї було прикрашене вінком з квітів.

З фотографій на Абакума дивилися вусачі в мундирах, кидали палкі погляди з-під широкополих солом'яних капелюшків дебелі жінки, виряджені в мереживні блузки і довгі, аж до п'ят, спідниці. Це болгарське товариство, яке все ще зберігало життєвість старого села, здавалось чужим і будуарним мініатюрам, і тендітній фарфоровій Доротеї, і всьому цьому вульгарно завитому рококо. Але ще більш чужою всьому зібраному тут була одна фотографія, що наче забігла на півстоліття вперед. Молода дівчина на ній, здавалось, знята лише кілька днів тому. У фотографії навіть ще не було постійного місця в цьому світі минулого століття, і тому вона стояла, спершись на фото гвардійського офіцера у високій хутряній шапці з султаном, майже наполовину закриваючи його. Дівчина у зсунутому набік беретику і з кучерями, що вибивались з-під нього, весело усміхалась. І маленький в'язаний беретик, і зачіска, і вираз капризного личка були дуже сучасними, дуже міськими і недвозначно нагадували про сьогоднішній день.

Цю дівчину не можна було назвати красунею, але Абакум не відводив од фотографії очей. Дивився на неї, і дивні асоціації виникали в його свідомості. То йому здавалося, що фотографія розпливається і зникає серед полум'яних маків, що розквітли на залитій яскравим сонцем галявині, то вона раптом перетворювалась у дзвінкий і безтурботний дівочий сміх. Потім Абакум помітив, що кирпатий носик дівчини на фотографії дуже схожий на Сіїн, а її волосся — на кучері Ірини. Вона нагадувала одночасно і ту, і другу, хоч і була молодшою за них. А можливо, це йому тільки здавалось, бо дівчина, якщо добре придивитись, не була схожа ні на Сію, ні на Ірину. Незнайома дівчина була така молода, що він за віком міг би вважатись її батьком.

Абакум довго розглядав фотографію і відвів од неї очі тільки тоді, коли почув, що у вітальню хтось зайшов. Це був підполковник, який встиг переодягнутись у новіший мундир.

— Розглядаю знімки ваших близьких, — промовив Абакум і всміхнувся. — Нічого не скажеш — красивий, показний народ!

Підполковник кивнув головою і ліниво погладив відвисле підборіддя.

— Так… Колись люди вміли здаватись красивими, і одягались красиво, і поводились красиво. — Він підійшов до комода і сперся на ту крихітну територію, яка ще залишилась незайнятою на його кришці. — Подивіться на цю розкіш, будь ласка! Які чудові талії, запаморочливі бюсти, які поетичні натяки на красу стегон! Просто дух захоплює, як подумаєш. Сучасні жінки здаються жалюгідними у порівнянні з ними. І ви, голубе, не намагайтесь заперечувати цього. В мене дуже багатий життєвий досвід, і я знаю, що кажу. Сучасна мода просто знеособлює жінок. А подивіться на колишню — все, навіть найнезначніші деталі, підкреслювало красиве, робило його загадковим, принадним. Наприклад, ці довгі спідниці. Чи знаєте ви, як вони шелестіли, коли їх носили молоді стрункі жінки? А ці низькі талії. Де ви тепер побачите таку красу? Сучасна мода вбиває щонайменше половину того, що називається жіночністю. Шкода, що наші жінки не розуміють цього сумного факту! Скажіть відверто, невже не радує ваше око й душу споглядання пишноти світу, що пішов від нас? Ось вам наочний доказ, прошу. Бачите цю блондинку в капелюшку з страусовим пір'ям? Наскільки більш зрілою, більш жіночною і принадною здається вона в порівнянні ось з цією сучасною вітрогонкою, яка зсунула, наче хлопчисько, берет набік! Їм обом по дев'ятнадцять років, але хіба можна заперечувати, що та, з пір'ям, більше жінка? Це моя сестра, друже, а вітрогонка у береті — внучка мого брата. Сестра має вигляд жінки, що вже пережила не один роман, а вітрогонка схожа на гімназистку, яка тільки-но склала випускні іспити. Насправді це лише зовнішня відмінність, яку можна пояснити модою, бо обидві вони сфотографовані в одному віці і обидві однаково дурні. Сестра моя в той час була заручена з тим вусатим артилерійським поручиком. Потім вона одружилася з ним. А ще пізніше англійська фугаска розірвала його біля річки Черна. А вітрогонка вступила цієї осені в Художню академію і вже поспішила знайти жениха. Позавчора познайомила мене з своїм шалапутом — режисером студії документальних фільмів. Як бачите, між обома можна поставити знак рівності. І якщо та, з пір'ям, здається більш жіночною, пишною — то цим вона повинна завдячувати, як я вже сказав, чудовій старій моді і хорошому старому смаку.

Йордана принесла на срібному підносі коньяк та кофе, і Абакум запропонував випити за хороший старий смак. Підполковник заплакав від гордості й розчулення.

У вітальні згущались сутінки. І кожного разу, коли розмова стихала, було чути, як у вікна настирливо стукав дощ. Наближався час обіду, і Абакум з щирим жалем попрощався з хазяїном.



5





Наступні кілька днів Захов потратив на те, щоб влаштувати нове житло. З педантизмом, наявність якого в собі він досі не підозрював, і з великим запалом та натхненням Абакум обставив не тільки спальню і кабінет, але навіть кухню, ванну і передпокій. З ранку до вечора він переносив і розставляв меблі, наче все життя займався тільки домашнім господарством. Нарешті, на четвертий день, надвечір, коли все було закінчено, відчинив дверцята високої стінної печі і підніс до трісок запалений сірник. Камін жадібно проковтнув вогник, і в ту ж мить холодна, волога кімната неначе наповнилась життям. Полум'я весело затанцювало, і на протилежній стіні заблищали рожеві відблиски.

Абакум набив люльку і, влаштувавшись зручніше біля каміна, простягнув ноги. Сірий дощовий день згасав. Вітер тихенько посвистував за вікном, час від часу обсипаючи шибки крупними краплями дощу.

Нічого особливого за ці дні не трапилось. Час пролетів непомітно в шуканні книжкових шаф та інших меблів і в розстановці бібліотеки. Підполковник познайомив Абакума з своєю внучкою, але Абакум встиг обмінятися з нею лише кількома словами. Вони зустрілись випадково на подвір'ї.

— Ось вона, вітрогонка! — сказав підполковник і, намагаючись надати своєму голосу жартівливого тону, спитав її: — Як тебе звуть, дівчино?

— Ти мене питаєш, дідусю? Віолеткою мене звуть, — відповіла вдавано тоненьким голоском дівчина.

— А куди ти йдеш, Віолетко?

— У школу, дідусю.

— А навіщо тобі цей підрамник?

— Щоб малювати, дідусю.

— Так, так, — старик кашлянув. — Познайомся з оцим добрим дядечком. Він житиме над нами.

— О, дуже приємно, — всміхнулась дівчина і подала руку.

«Маленька, як у Сії», — подумав Абакум і в свою чергу спитав:

— А хто вам викладає живопис?

Вона назвала прізвище професора.

Абакум подивився їй в очі. Секунду вона витримала його погляд. Потім злегка почервоніла і ніяково опустила голову.

— Ох, і буде ж вам лихо з цим професором, — зауважив Абакум. — Це страшенний педант і не терпить, коли з ним хитрують.

Вона знизала плечима і нічого не відповіла. Дощ став дужчий, і Абакум поспішив увійти в будинок.

Вони зустрілись ще двічі. Але вдавали, ніби кудись дуже поспішають і в них немає часу для розмов.

Тепер Абакум сидів біля вогню, курив і ліниво обмірковував план своєї майбутньої роботи. Але вітер, який вив за вікном, шум дощу і легке потріскування дров у каміні плутали його думки і непомітно навіювали дрімоту. Уже стемніло і грайливі відблиски вогню стали багряними, коли раптом задзвонив телефон, сповнивши на мить кімнату тривогою.

Це був перший телефонний дзвінок у новій квартирі.

Абакум зняв трубку і почув у мембрані м'яке сопрано Віолети. Внучка підполковника питала, чи можна зайти до нього на одну-дві хвилинки…

— Прошу, — сухо відповів Абакум.

На другому кінці провода, як видно, не засмутились цією досить лаконічною відповіддю, бо до Абакума донеслось бадьоре:

— Дякую.

Він засвітив люстру, і в кімнаті одразу стало якось урочисто й світло. Почувши кроки на сходах, Абакум відчинив двері і з стриманою люб'язністю запросив дівчину ввійти.

— Господи, скільки світла! — вигукнула вона здивовано і застигла на порозі. — Як на електростанції! У вас не болять очі?

— Ні, — відповів Абакум.

Дівчина все ще стояла у дверях, з цікавістю розглядаючи обстановку кімнати.

— А я думала, що у вас похмуро і непривітно. Виходить, помилилась, і до того ж дуже.

Абакум нишком стежив за нею. «Наче я уже бачив її тисячу разів», — дивувався він. Потім спитав:

— А чому ви думали, що в мене повинно бути похмуро і непривітно?

— Чому? — Віолета підійшла до полиць з книжками і, не повертаючись до нього, відповіла: — Тому, що у вас завжди похмурий вигляд. Ви хіба не знаєте цього? Пробачте, але досить подивитися вам в очі, як проймає мороз. Слово честі!

— Невже в мене такі погані очі? — посміхнувся Абакум.

— Пробачте, я цього не сказала! — вона крадькома глянула на нього через плече і дзвінко розсміялась. — Ось і образила вас, сама того не бажаючи. Ні, зовсім не погані, навпаки. Я б навіть сказала, що вони красиві. Але що це за краса, господи!

— Яка ж вона? — поцікавився Абакум.

— По правді кажучи, неприємна. Ви не сердитесь на мене?

— Зовсім ні. Кажіть далі!

— 1 книжки у вас одна нудніша за іншу.

Вона знизала плечима так, наче не хотіла брати на себе чужу вину, і тяжко зітхнула.

— Яка людина — такі й книжки! — зауважив Абакум.

Дівчина знову глянула на нього краєчком ока, усміхнулась і, помовчавши трохи, сказала:

— Ви мені позавчора говорили, що я хитрую, пам'ятаєте?

— Так що ж?

— Нічого. Вперше бачите людину і одразу ж: хитруєте! А на якій підставі, скажіть, будь ласка?

— Ви і зараз хитруєте, — кинув Абакум.

— Он як? — вона повернулась до нього, і на її щоках розлився легкий рум'янець.

— Так. Позавчора ви обманули свого діда, сказавши, що йдете на заняття з живопису. Так же? Але ви йшли зовсім не на заняття. На заняття з живопису не ходять з порожнім підрамником, а натягають на нього полотно.

Віолета стояла біля каміна, опустивши голову. Рум'янець на її щоках став ще яскравіший.

— А у вас полотна не було. У вас взагалі нічого не було, крім порожнього підрамника. Оце я й називаю хитрістю і думаю, що не помиляюсь. Можливо, у вас в той день було побачення з нареченим?

— Це вже моя особиста справа, — тихо відповіла Віолета.

«Як страшенно схожа на Ірину, — промайнуло в голові Абакума. — На Ірину під час її мандрівки у Відень».

— Так, — погодився Абакум, і голос його затремтів, — Випадок з підрамником — ваша особиста справа, я з вами згоден. — Він помовчав трохи. — Треба поспішати, бо внизу нас чекають.

Абакум промовив це спокійно, повільно, не зводячи очей з дівчини, і помітив, як зблідли її щоки. Вона стояла нерухомо і дивилась на нього, немов зачарована, широко відкритими очима.

— Інакше я неодмінно запропонував би вам стілець, — сказав Абакум. — Але внизу ваш наречений, очевидно, нервує, поглядає на годинник, і ми не повинні зловживати його терпінням.

— Господи! — прошепотіла Віолета і оглянулась. — Чи не попала я часом у дім чарівника?

Від збентеження вона стала напрочуд гарною, і Абакум мимоволі замилувався нею.

Потім він підійшов до телефону і упевнено, швидко набрав якийсь номер. Цього разу з мембрани почувся соковитий чоловічий голос. Як видно, голос цей був знайомий Абакумові, бо він задоволено всміхнувся і кивнув головою.

— Асене, — промовив він, — прошу тебе, потерпи ще трохи. І не гнівайся. Ревнощі, кажуть, великий порок.

Віолета слухала його, широко розкривши очі.

Абакум поклав трубку і, попросивши пробачення, пішов у спальню. Через кілька хвилин він вийшов звідти, одягнений в темний костюм і білосніжну сорочку з накрохмаленим комірцем. Від нього ледве вловимо пахло одеколоном.

— Отже, — почав він, підійшовши до Віолети, — історія така. Приблизно півтора року тому, під час розкопок у південно-східній частині країни, режисер студії документальних фільмів Асен Кантарджієв виграв у мене на парі чудову срібну монету. Ця антична монета висить у вас на шиї як кулон. Я чув від вашого діда, що наречений ваш — режисер кінохроніки. Там, звичайно, є ще режисери, але тільки наречена Асена Кантарджієва може носити на шиї цю монету. Ось так я дізнався про ім'я вашого нареченого.

— Але як ви здогадалися, що він унизу? — спитала Віолета, прикриваючи рукою срібну монету.

— Дуже просто! — засміявся Абакум. — Дівчина навряд чи одягатиметься так нарядно, якщо не чекає гостя. Ви чекали нареченого, тому, розуміється, наділи і цю монету — його подарунок. Однак про присутність Асена свідчить насамперед ця позначка. — І Абакум вказав на ледве помітну рожеву плямку в неї на шиї. — Маленький блідий слід вашої ж помади. Він поцілував вас спочатку в губи, а потім переніс слід від помади на це місце. Але чому ви зніяковіли? У вас зараз вигляд ображеної гімназистки. Я образив вас?

— О, ні, — всміхнулась вимученою усмішкою Віолета. — Тут ви вже не вгадали. — Вона похитала головою. — Досі ви не сказали нічого такого, що могло б образити мене. Так, мене поцілував наречений! Але він на те і наречений, щоб цілувати! — Вона дзвінко розсміялась, але було видно, що їй зовсім не весело. — Давайте закінчимо нашу розмову, бо внизу нас чекають.

Абакум жартівливо погрозив їй пальцем.

— Іншим разом приступайте до діла відверто і без хитрощів. Ви могли б прямо сказати: «Мій наречений знайомий з вами, він внизу і хоче вас бачити». А ви почали з освітлення, обстановки, висловили думку про мої очі, про книжки та інше. Це, звичайно, дрібні хитрощі. Але вони вам не до лиця!

Вона ступила кілька кроків до дверей і раптом, різко повернувшись до нього, сказала:

— І тут ви не вгадали! У деяких випадках ви: дуже прозорливі. Навіть більше, ніж треба. Але про деякі речі не маєте найменшого уявлення. Пробачте, але зараз ви говорите просто навмання! Можу попросити у вас хусточку?

Абакум подав їй білосніжку хусточку, і дівчина, спокійно стоячи перед ним, не соромлячись, поволі стерла рожевий кружок з шиї. У золотисто-жовтому джемпері, що красиво облягав її, вона здалась Абакумові надто жіночною для своїх дев'ятнадцяти років.




Внизу, у вітальні, давні знайомі зустрілись по-дружньому, але стримано, як і годиться серйозним сильним чоловікам: коротке, міцне рукостискання до хрусту в суглобах і взаємне поплескування по плечу. Підполковник, стурбований шумом, з цікавістю виглянув з кабінету, але, зрозумівши, в чому річ, весело засміявся і задоволено кивнув головою.

— Якби не ця монета у неї на шиї, — сказав Асен, — ти б і не здогадався, що я тут. Вона мене видала, правда ж?

— Тільки вона! — поблажливо відповів Абакум і скоса подивився на Віолету. — Інших слідів не було. — Він помовчав і потім, повернувшись до Асена, похитав головою: — У всякому разі ти програв!

Асен на зріст був майже такий, як і Абакум, але тримався пряміше і здавався стрункішим. Кучерявий, з високим чолом, товстими, хтивими губами і розумними бистрими очима, він належав до тих мужчин, які подобаються жінкам.

— Так, ти безумовно програв, — повторив Абакум.

— Не поспішай радіти, Цезарю! — засміявся Асен. Усмішка в нього була задирлива і гордовита. — А це що таке, дозвольте вас спитати?

Асен переможно замахав у себе над головою білосніжною хусточкою з рожевою плямою на кінці.

Віолета притиснула руки до грудей і збентежено відступила назад.

— Та це ж моя хусточка, — всміхнувся Абакум. Усмішка в нього була ясна і добродушна. — Ти витягнув її з внутрішньої кишені мого піджака, шахраю, коли схопив мене в свої іудині обійми.

І вони обидва голосно розсміялися. Потім Асен раптом похмурнів і, затиснувши хусточку в руці, задумливо сказав:

— Але я бачу на ній якусь дуже підозрілу пляму. Що це?

Абакум зараз же показав йому свою руку. Вказівний і великий пальці були трохи замазані чимсь червоним.

— Застругував червоний олівець, — сказав він, — коли твоя наречена прийшла до мене. Треба було чимось стерти фарбу перед тим, як привітатись. Ти задоволений?

— Ми квити, — зауважив Асен, подаючи йому хусточку. — Пам'ятаєш, останнім разом ти виграв? Тепер ми квити.

Віолета крадькома глянула на Абакума. І погляд цей був напрочуд ніжний і теплий.



6





Півтора року тому Археологічний інститут провадив великі розкопки одного фракійського поселення, недалеко від північних відрогів Родопських гір. У цих розкопках, як керівник сектора, брав участь і Абакум. Він сподівався знайти багато побутових речей македоно-фракійського походження і, знаючи, що його можуть в перший-ліпший момент викликати у зв'язку з якоюсь новою справою в Софію, старався прискорити хід робіт ціною напруженої понадурочної праці. Саме в цей час до них приїхала знімальна група кінохроніки на чолі з режисером Асеном Кантарджієвим. Абакум зустрів непроханих гостей похмуро. Він взагалі старався не мати діла з людьми, які орудували фотоапаратами. Тепер його органічна неприязнь до об'єктива ще більше посилилась, бо кінооператори вносили в роботу безладдя. Досить-було повернути камеру до землекопів, як вони раптом ставали страшенно неповороткі. Кожен намагався зайняти найбільш вигідну позу і позицію. А це, звичайно, порушувало ритм розкопок. Та найстрашніше починалось тоді, коли з'являвся сам режисер і почивав показувати, хто що повинен робити і куди та як дивитись… Час летів. Абакум палив цигарку за цигаркою і все ж мусив терпіти.

Та чим більше хмурився Абакум, якого злило марнування часу, тим терплячішим ставав режисер. Він уже встиг призвичаїтись до обстановки, і настрій в нього поліпшувався з кожним днем. Кантарджієв взагалі мав веселу вдачу, а тепер просто розцвітав від життєрадісності. А коли стало відомо, що розкопки триватимуть ще з тиждень, режисер, у якого в алюмінієвих касетах уже лежали потрібні знімки, махнув рукою на роботу і, як казали землекопи, зажив на свою втіху. Власне, він не робив нічого такого, що могло б скомпрометувати його або поставити в незручне становище. Режисер просто ледарював. Спочатку він поводився так, як поводилася б кожна життєрадісна людина, що залишилася без роботи не з своєї вини: блукав біля котлована, спав у затінку дикої сливи, купався в річці. В цьому не було нічого поганого. Потім він став приходити з плоскою фляжкою горілки в кишені піджака і, зібравши навколо себе тих, хто вже відпрацював зміну, пив з ними і співав веселих народних пісень доти, поки лілове небо на заході ставало темним і на рівнину спускалась м'яка фіолетова ніч. І вийшло так, що режисер став найпопулярнішою людиною в таборі. А одного разу він приніс з собою колоду карт, різні мотузки, сірникові коробочки, квасолю і показав здивованим глядачам кілька цікавих фокусів. Успіх був такий великий, що навколо нього почали збиратись навіть ті, хто заступив на зміну. Де б Кантарджієв не з'явився, його раптом оточував гурт, і одні боязко, інші сміливіше просили показати «що-небудь». Цей глибоко схований в людині потяг до «незвичайного» розпалював цікавість навіть у найурівноваженіших.

Землекопи все частіше залишали роботу, і дисципліна на розкопках почала кульгати. Абакум хмурився і одного разу, наче випадково зустрівшись з режисером, сказав йому:

— А чому б вам не прогулятись десь трохи далі? Подихати, наприклад, день-два гірським повітрям?

— Знаєте, — відповів режисер, усміхаючись Абакумові по-свійськи, як давньому приятелеві, — я і сам багато думав про це. Гори з дитинства вабили мене прохолодою, тінистими лісами. Я вельми вдячний вам за ідею і з задоволенням змотався б звідси, якби не боявся проґавити той знаменний момент, коли ви знайдете перший камінь на місці розкопок. Пропустивши його, я тим самим рискую втратити службу. Сподіваюсь, ви не бажаєте мені зла.

На відміну од більшості людей, Кантарджієв витримував погляд Абакума. Більше того, сам намагався проникнути поглядом в його очі. «Це людина з міцними нервами, яка вміє прикриватися словами, наче ширмою», — подумав Абакум.

— Хто навчив вас робити фокуси? — спитав він раптово. І додав з посмішкою — Я маю на увазі ваші карти і мотузочки.

Тільки тепер Асен трохи збентежився і відвів очі.

— У мене є родич-ілюзіоніст, — відповів він. — Ви знаєте факіра Румі?

— Так, чув про нього, — кивнув Абакум.

— Це мій двоюрідний брат, — зауважив Асе.

— І все-таки поїдьте кудись на прогулянку на день-два, — стиха, але з притиском сказав Абакум. — А про знаменний момент не турбуйтесь. Це трапиться не раніше, ніж через три дні.

День був жаркий, душний, і Абакум ліг у густу високу траву.

— Три дні, кажете? — спитав Асен і теж ліг у траву. — Чудово! Я, здається, все життя мріяв про ці три дні. Треба поблукати десь. Але погляньте, яке небо, яка чудова синь! Хіба не чудово?

— Дивуюсь, що факір Румі — ваш двоюрідний брат, — промовив Абакум, кинувши погляд на синяву і позіхнувши. — Факір Румі з північно-західної Болгарії, з Відінського округу, а ви — типовий південний житель. Б'юсь об заклад, що ви звідкись з-під Пазарджика або Чирпана. І за зовнішністю, і за говором ви типовий південний житель. Говорите, наприклад, «тріябва» замість «трябва».[12 - Трябва — по-болгарському, треба.] А у Відінському краї взагалі кажуть «трябва». За літературною вимовою теж треба говорити «трябва» а не «тріябва». Звук «і» перед «я» — ось що вас видає. Крім того, в уродженців північно-західної частини країни, як правило, каштанове або русяве волосся і біла шкіра. А ваше волосся кольором нагадує першосортний дьоготь, та й шкіра у вас смуглява. Руки наче в каменяра, хоч і досить витончені за формою. Отже, факір Румі не може бути вашим двоюрідним братом.

Асен виплюнув травинку, яку жував, і глибоко зітхнув.

— Це справді так, — промовив режисер. — Але навіть коли б він і був моїм братом, довелося б відмовитися од нього, бо ваші доводи надто сильні. До речі, я вжив слово «двоюрідний брат» у переносному значенні. Румі — розумний хлопець, і ми з ним великі приятелі.

— Цей «хлопець» щонайменше років на двадцять старший за вас, — зауважив Абакум.

— Саме тому я і вчусь у нього.

Абакум уважно подивився на Асена.

— Ви мені починаєте подобатись, — сказав він.

— Дуже радий, — посміхнувся Асен. Він вийняв з кишені записну книжку і перегорнув кілька сторінок. — Я особливо дорожу знайомством з такими людьми, як ви. Клянусь, я ще з дитинства відчував найщирішу повагу до вчених. У цій записній книжці прізвища і адреси не менше двох десятків видатних учених, з якими я знайомий особисто. Чи не дасте мені свою авторучку, щоб я зміг записати і вашу адресу?

— О, не завдавайте собі клопоту, — промовив Абакум. — Я не маю нічого спільного з видатними вченими.

— І все ж, — наполягав Асен. — На пам'ять.

Абакум хотів подати йому ручку, але не знайшовши її на своєму місці — в боковій кишені, здивовано знизав плечима і почав нервово шарити по інших кишенях.

— О, не завдавайте собі клопоту, — сказав йому Асен. — Ось ваша ручка. Вона? — І він засміявся веселим, добродушним сміхом.

Це справді була Абакумова ручка. Захов відчув, як гаряча хвиля залила його щоки. Потім йому раптом стало холодно. Синя блакить над ним, трава, прозоре повітря — все вмить поблякло. Він зціпив зуби і деякий час сидів мовчки, пильно дивлячись перед собою. Потім усміхнувся і подав режисерові руку.

— Ловко. Вітаю вас.

Асен потиснув простягнуту руку і весело всміхнувся.

— Тепер ми квити, — сказав він. — Ви перехитрили мене в цій історії з братом, а перед цим натякнули щось про мої фокуси. Але я відігрався ось цією ручкою. Тепер ми квити?

— Тепер так, — підтвердив Абакум.

— Чому тепер? Хіба ви маєте намір і далі вести гру? — здивувався Асен.

— А чому б і ні? Це цікаво. До того ж я не люблю рівного рахунку, — відповів Абакум і, трохи помовчавши, додав — А ви все-таки поблукайте трохи по околицях.

— Неодмінно поблукаю, — обіцяв Асен.

Так закінчилась ця зустріч.

Але поки Асен збирався в дорогу, з південного заходу насунули хмари, і небо почорніло. Кудлатий, густий туман оповив гори, обрій потонув у темряві, і незабаром завзявся тихий весняний дощ. Земля навколо котлована розкисла і перетворилась у багнюку. Палатки почали протікати, а про те, щоб розпалити вогнище, не могло бути й мови. Вітер і дощ робили свою справу. І тому ввечері того ж дня всі, за винятком комірника бай Ставрі, взяли на плечі поклажу, хто скільки міг, і бадьоро рушили до найближчого села Славовці, яке притулилося біля підніжжя гір кілометрів за два від табору. Археологів і трьох кінематографістів розмістили на солом'яних матрацах у бібліотеці клубу, а землекопів — у шкільному залі.

Увага і піклування місцевих жителів особливо зворушили Асена. Чутливий і досить експансивний, він ходив вперед і назад по кімнаті і міркував уголос:

— Треба віддячити цим людям. Неодмінно. Адже вони нічим нам не зобов'язані, а ось виявили люб'язність і людяність. Влаштували нас у культурному місці, постелили під наші міські спини товсті солом'яні матраци, нагодували в своїй їдальні курячим супом і гіркою підсмаженою квасолею. І винця дали. Щоправда, ми їли і пили за свої гроші, але важливо те, що люди виявили бажання зробити нам приємне. А це найголовніше. Кооперативне землеробське господарство, видно, багате, і люди тут живуть добре. Бачили, як зажурився голова, коли ми не дозволили йому заплатити за вино? Навіть вуса в нього одвисли, так йому стало прикро. Кажу вам, коли ми спробуємо якось віддячити їм, вони проводжатимуть нас з дамаджанками[13 - Дамаджана — багатолітровий оплетений бутель для вина.]і смаженими поросятами. А помітили, яке тут чудове вино? Мені здається, воно і смаком і ароматом зовсім не поступається перед чирпанським «Мозелем». Вони мають і свій винний погріб. Ось я і думаю: якщо ми влаштуємо для них невеликий вечір з цікавою програмою, то нас неодмінно запросять відвідати цей погрібець. Майте на увазі, дощ скоро не вщухне. Директор школи чув по радіо, що погода не скоро зміниться. Отже, в наших інтересах здружитися з тутешніми людьми і заволодіти, так би мовити, їхніми серцями. Вони цього заслуговують, бо гостинні і багаті.

Другого ранку Асен надів плащ і, нікому нічого не сказавши, кудись зник. Ішов дощ, і гори, як і раніше, були оповиті туманом.

На обід Асен не прийшов у корчму і тільки надвечір ненадовго з'явився в бібліотеці, весь мокрий, забруднений, але очі в нього блищали.

— Треба віддячити людям, — знову почав він. — Адже вони нічим нам не зобов'язані, а ось зустріли нас…

— Досить, не докучай, — обернувся Абакум і сердито кинув книжку. — Роби що хочеш, тільки не докучай, — повторив він.

— Я цього і чекав від вас, — весело розсміявся Асен. — По ваших очах зрозумів, що ви зі мною згодні, але страшенно мучитесь, бо не маєте ніяких ідей. А в мене цих ідей — амбар. Гаразд, якщо ви довіряєте мені і даєте необмежені повноваження, то я одразу починаю діяти. Тому що такі люди… — він показав рукою на Абакума і розсміявся. — На добраніч!

— Іди до біса! — тихо вилаявся Абакум. Дощ зіпсував йому настрій.

Асен не прийшов в корчму вечеряти. Матрац його залишився незайнятим усю ніч. Але опівдні другого дня Абакум побачив Асена, коли той злазив з кооперативного грузовика. Мабуть, їздив у місто, бо тримав під пахвами два довгих дзеркала без рам. Такі ж дзеркала були і у його помічника — кінооператора.

— Вирішили придбати обстановку для перукарні, — підморгнув Асен Абакумові.

Той не відповів.

Незабаром сільський радіовузол повідомив, що о восьмій годині вечора в клубі відбудеться концерт, де артисти покажуть цікаві атракціони.




Але завіса піднялася тільки близько дев'ятої. Запізнився дехто з сільських керівників, які були на засіданні правління кооперативу. Вони ввійшли в зал, голосно сперечаючись, збуджені і невдоволені, бо їм не вдалося домовитись з питання, яке стояло останнім на порядку денному. Мова йшла про боронування озимих посівів. Одні були «за», інші — «проти». Обидва табори сперечалися, навіть коли було піднято завісу, декому з публіки довелося цикнути на них.

Концерт відкрив жіночий клубний хор. Дівчата були одягнуті в барвисті національні костюми. Маленька сцена одразу стала схожа на розквітлий сад. Тут були красолі і маки, півонії і нагідки, де-не-де мелькали троянди. Ведуча — струнка дівчина з русими косами і веселими очима, оголосила номер, і диригент, сільський вчитель співу, махнув рукою. Концерт почався.

Похмуре обличчя Абакума поступово яснішало. Чиста, ніжна мелодія несла його в широкі, залиті м'яким сонячним сяйвом простори. Десь наспівно подзвонювали мідні дзвіночки, біліли серед зелених полонин отари. І над усім цим світом звуків та барв линула пісня сопілки — то грайлива, наче струмок, то лиха і задумлива, мов дідусева казка про давноминулі часи.

Потім було виконано сольні пісні, дуети, а після цього самодіяльний танцювальний колектив з запалом протанцював весільне хоро.[14 - Хоро — болгарський національний танок.]

Абакум та інші гості аплодували, але решта публіки не висловлювали особливого захоплення: виконавці були знайомі, і часто повторюваний репертуар встиг набриднути. Тому всі, затамувавши подих, дивились на сцену, коли на ній з'явився Асен. У руках він тримав чоловічий капелюх невиразного сіро-коричневого кольору. Сплющений, із зім'ятими крисами капелюх був схожий на величезну, добре підсмажену перепічку.

Асен повернув його внутрішнім боком до публіки і спитав:

— Є в ньому що-небудь?

— Немає! — дружно відповіли кілька голосів у кінці залу.

— Подивіться добре! — попросив Асен.

Він потрусив капелюх, покрутив його навколо ліктя і знову повернув внутрішнім боком до публіки. І хоч усім було видно, що там нічого немає, повторив питання:

— Є щось усередині?

— Та нічого там немає, скільки разів питатимеш? — загудів сердито з першої лави бригадир рільничої бригади Михал. Він був у поганому настрої, бо голова кооперативу не дозволяв йому боронувати.

— Дуже шкода, — сказав Асен, — що ви дивитесь так неуважно. — Він повернув капелюха тулією вниз і вийняв звідти спочатку вишиту жіночу хустку, потім цибулину і, нарешті, наручний годинник з ремінцем.

— А що я вам казав? — звернувся він до онімілої публіки. — Значить, погано дивились. А ще сердитесь..

І тут грім оплесків струсонув зал. Багато глядачів посхоплювались з місць, дехто затупотів ногами.

— Біс! Браво! — кричали з задніх рядів.

Бригадир рільничої бригади винувато всміхався і тер очі.

Завіса опустилася.

Коли її знов підняли, усі побачили посередині невеликої сцени високий круглий столик на трьох ніжках. З-за куліс з'явився Асен — він ніс чималу і, видно, важку дерев'яну скриньку, бо, поставивши її на стіл, полегшено зітхнув і витер хусточкою лоба.

Скринька стояла до залу передньою стороною. Нічого особливого в ній не було. Звичайна скринька, замкнута простою защіпкою.

Асен повернувся до публіки.

— Товариші, — почав він, — цей номер розрахований на глядача з міцними нервами. Тому, якщо серед вас є надміру вразливі, їм краще тимчасово залишити зал. Отже, ви всі бачили, що я поставив на столик оцю скриньку. Мабуть, ніхто з вас не повірить, коли я скажу, що в ній сховано голову людини. Так, справжню голову людини. Зараз я відчиню кришку, і ви самі пересвідчитесь у цьому. Увага!

Елегантним і спритним рухом він трохи підняв правою рукою кришку і відкинув її назад. Зал здригнувся і тривожно зашумів. Якась жінка тихо скрикнула. Десь у середніх рядах заплакала дитина.

З скриньки справді висунулась голова чоловіка з посинілим обличчям і заплющеними очима. Вона чимсь нагадувала Абакумові голову кінооператора. Тільки в цієї голови були вуса, по-молодецькому закручені на кінцях, як колись у борців-важкоатлетів. У всякому разі, вона мала досить страшний вигляд.

— Можливо, дехто з вас думає, що вона з воску, — зауважив Асен. — Звичайно, кожен має право думати все, що хоче, — вів режисер далі, — але істина одна: ви справді бачите перед собою живу голову людини.

— Розповідай казки, — озвався голова кооперативу. Він також був сердитий, бо бригадир весь час надокучав йому розмовами про боронування..

— Пробачте, — заперечив Асен, — але ваш бригадир кілька хвилин тому поквапився з капелюхом, а ви тепер поспішаєте з головою.

— Бригадир і з боронуванням квапиться, — зітхнув голова кооперативу, — тільки я цього разу не танцюватиму під його дудку, нехай так і запам'ятає!

— І квапитимусь, щоб потім не шукати вітра в полі, — обізвався бригадир.

Асен підніс руку.

— Прошу уваги! Даю слово голові з скриньки. Я, як бачите, стою збоку.

У ту ж мить голова розплющила очі, огляділа холодним поглядом зал і басовито прокашлялась.

— Ой матінко! — вигукнули майже разом кілька жінок.

Зчинився страшенний галас. Зал гудів, наче величезний вулик. А голова, втупивши погляд у чорнооку дебелу молодицю з другого ряду, раптом безцеремонно підморгнула їй.

— Радко, та цей диявол наче тобі підморгує! — повернулась до неї худенька дружина бригадира Михала і голосно хихикнула. Жилки на її тонкій шиї набрякли і стали схожі на сині мотузочки.

— Тихо! — знову крикнув Асен. — Ви бачите, що у цієї голови немає ні тулуба, ні діафрагми, ні інших «деталей», але вона все ж може говорити і міркувати не гірше за вас. Нехай ті, хто ще думає, ніби це омана, зададуть їй питання — вона відповість на них так, як відповіла б усяка жива голова.

— Ей, як твоє прізвище? — спитав хтось.

— Безтулубов, — спокійно відповіла голова.

— Ой лишенько! — перехрестилась якась бабуся.

— Почекайте, — повернувся бригадир Михал. — Зараз я задам їй питання: — Ану скажи мені, який спосіб сівби кукурудзи кращий — рядовий чи квадратно-гніздовий?

— Звичайно, квадратно-гніздовий, — відповіла голова категоричним тоном. І, підвищивши голос, додала: — «Механізатори, застосовуйте квадратно-гніздовий метод — це метод нашого світлого майбутнього!»

— Це мене задовольняє! — сказав Михал.

— Ну й голова! — почулись голоси.

Бабуся знову перехрестилась.

— Послухай, голово, — підвівся бригадир і витер долонею губи, — а час вже боронувати чи ні? Як по-твоєму?

— День рік годує! — мудро відповіла голова.

— Чув? — засяяв від задоволення бригадир, багатозначно дивлячись на голову кооперативу. — Добре чув?

— Чути чув, але її милість живе в скриньці, а не ходить, як ми з тобою, по степу. Звідки ж їй знати, що корінці ще тоненькі, мов ниточки. Пройдуть борони і повитягують їх. А тоді що робити?

— Нічого їм борони не зроблять, — сказала голова. — Ці корінці до глибокої старості доживуть. Запам'ятайте моє слово!

— Коли б ти була людиною, повірив би, — удавано зітхнув голова кооперативу. — А ти сама голова якась. Я не згоден!

Раптом у залі пролунав веселий, соковитий сміх. Сміявся Абакум, який сидів у першому ряду, поклавши руки на коліна.

— Хіба ви не бачите, що все це фокуси! — повернувся він до глядачів.

— Як не бачимо, — обізвався бригадир Михал. — Цілком ясно, що це фокуси. Але я все-таки хотів би, наприклад, знати, як обходиться ця голова без тулуба і де, наприклад, він. Це для мене дуже важливо, бо наш товариш голова кооперативу тільки що публічно заявив шановним зборам, що повірить голові, якщо у неї виявиться тулуб. Так воно, товаришу голово?

— На цьому світі люди за законами живуть, — повільно мовив той і замовк, потім, подивившись на публіку, додав: — Слово не горобець, випустиш — не спіймаєш!

— Оце так голова! — зрадів бригадир. — Браво!

— Браво! — зааплодували в залі.

— Якщо у цієї голови виросте тулуб, — вів далі голова кооперативу, — і вона, вийшовши з скриньки, прогуляється по сцені на своїх ногах і викурить зі мною цигарку, тоді я дозволю Михалу боронувати. Але я хочу, щоб дозвіл цей спочатку агроном підписав.

— Готовий підписати його хоч зараз, — підвівся в глибині залу молодик.

— Сідай, — сказав йому голова кооперативу. — Не поспішай. Нехай спочатку ця голова підійде до мене і викурить зі мною цигарку. А тоді вже.

Абакум кивнув Асенові, який під час цієї розмови стояв на сцені в позі Наполеона.

— Накажи голові вийти з скриньки, — сказав він усміхаючись, — і викурити цигарку.

Але Асенові зовсім не хотілось засмучувати голову кооперативу. Він крадькома підморгнув йому, щоб той не турбувався: я, мовляв, тебе розумію і на твоєму боці. А на Абакума кинув похмурий і навіть ворожий погляд.

— Який тулуб вам потрібен! Немає ніякого тулуба! Є тільки голова, розумна, жива голова, але вона нерухома і живе в цій скриньці. Дайте мені спокій, прошу вас!

— Не кажи цього! — прохально крикнув йому бригадир.

— Правду вам кажу, — почав сердитись Асен. — Дайте мені спокій! Що можна було вам показати, я показав. І за це скажіть спасибі. А тепер час опускати завісу. — І він, обережно обійшовши столик ззаду, попрямував до лівої куліси.

— Почекай, — зупинив його Абакум. Він підвівся з свого місця і підійшов до сцени. — Куди поспішаєш? Куди тікаєш, не вклонившись публіці?

У голосі його звучали металічні нотки. Ніхто, крім Асена, не бачив його очей в цю мить. Режисер зблід і застиг на місці.

— Іди сюди! — сказав Абакум, не зводячи з нього погляду. — Ближче. Ще крок. Стоп!

Тепер Асен стояв праворуч столика, між його передньою і задньою ніжками. Він спробував усміхнутись, але публіка, яка сиділа в залі праворуч, раптом зайшлась реготом, затупотіла, засвистіла, заулюлюкала.

Тільки бабуся, яка нещодавно хрестилась від страху, тепер дивилась на сцену здивовано, і на її обличчі застигла якась тужлива безглузда усмішка.

Між передньою і задньою ніжками столика з'явилось цікаве зображення: Асен від ступнів до пояса. І, звичайно, публіка одразу зрозуміла суть фокуса: простір між ніжками столика з правого і лівого боку було майстерно закрито дзеркалами. І оскільки куліси в глибині сцени і по боках було пофарбовано в один і той же зеленуватий колір, то створювалась ілюзія, що під столиком нічого немає. Глядачі чудово бачили тільки підмостки, бокові куліси і глибину сцени.

І тепер, бажаючи відомстити за оману, публіка весело реготала і улюлюкала. Тоді посиніла вусата голова раптом почала опускатися вниз, неначе провалюючись кудись, і, нарешті, зникла зовсім. Але тут же із спорожнілої скриньки показалась рука. Вона помахала глядачам і також зникла. Це всім сподобалось. Улюлюкання стихли, і в залі загриміли аплодисменти.

Раділа і бабуся, хоч і не знала чому.

Ще веселіше стало, коли вусата голова знов висунулась, але вже не з скриньки, а з-за столика. Цього разу в неї були і шия, і плечі, і руки, і взагалі все, що є в справжньої людини. Незважаючи на грим і вуса, усі пізнали в людині оператора кінохроніки.

Як справжній артист, він галантно вклонився публіці і окремо з смиренною усмішкою чорноокій красуні, потім схопив руку режисера, настрій якого явно зіпсувався, і повів його за куліси.

Глядачі захоплено аплодували.

Але захоплення досягло своєї кульмінаційної точки, коли оператор, підійшовши до голови кооперативу, поздоровкався з ним і попросив закурити. До них тут же підбіг сяючий бригадир Михал і підніс до цигарки запалений сірник.

Так закінчився цей веселий вечір.

Потім голова кооперативу запросив усіх у корчму повечеряти. І незабаром чудове вино і смажені курчата повернули Асенові добрий настрій.

— Признайся, що ти знав, як робиться цей фокус з головою, — говорив він Абакумові, з апетитом уминаючи другу порцію курчати. — Я вставив дзеркала так майстерно, що і сам чорт не зміг би їх помітити. Ясно як білий день, що ти раніше бачив десь цей фокус. Признавайся!

Абакум ліниво копирсав виделкою в тарілці і мовчав. З'ївши наче через силу кілька шматочків, він відсунув тарілку, вийняв люльку і закурив.

— Ну, відповідай же, — наполягав Асен. — Це мене дуже цікавить.

— Ти дуже цікавий, дуже ненажерливий, дуже проворний і дуже хитрий, — сказав йому Абакум. Він випустив кілька клубів диму і стримано посміхнувся. — Всі ці якості, зібрані в один букет, не приведуть до добра.

Асен поклав виделку й ніж і втупився в Абакума..

— Що ти хочеш цим сказати? — спитав він. Голос його звучав холодно і ніби незаслужено ображено. — Не розумію, на що ти натякаєш?

— Облишмо це, — кинув Абакум і не поспішаючи випив трохи вина з бокала. — Що ж до твого фокуса з головою, то мені доведеться розчарувати тебе. Цей фокус я бачив уперше. Повинен признатися, що я справжній неук у цьому мистецтві. Наприклад, мені досі неясно, як з'явились ті речі в капелюху. Але фокус з головою трохи інший. Пам'ятаєш, я бачив, як ти злазив з грузовика з дзеркалами під пахвами? Це здалося мені тоді дуже дивним. Поїздка в місто на грузовику, дзеркала — для чого все це режисерові кінохроніки, який приїхав сюди знімати археологічний об'єкт? Але коли по радіо повідомили про концерт, я одразу зрозумів, що дзеркала потрібні саме для цього вечора. Ти сам казав, що хочеш влаштувати цікавий атракціон. Отже, коли почався концерт, я уважно стежив за тим, де саме стоятимуть дзеркала і як ти їх використаєш. І ось ти приніс скриньку. Звичайний шлях від куліс до стола, де ти повинен був поставити скриньку, іде по прямій. Цей шлях найбільш природний і короткий. Але, на превелике диво, ти не попрямував до стола цим найкоротшим шляхом, а зробив неабиякий гак, підійшовши до стола ззаду. Це було надто неприродним, щоб не впасти в очі. І друге, що мене насторожило, — це твоя поведінка на сцені. Ти ходив по ній туди і сюди, але жодного разу не переступив діагоналей, що пересікають ніжки стола. І ось дзеркала, з якими я тебе бачив на площі, твоя поведінка на сцені, цілковита впевненість, що в голови обов'язково є тулуб і те, що його ніби немає, просто оптична омана — навели мене на думку: простір між ніжками стола закрито дзеркалами, за котрими ховається, ставши навколішки, людина. Між іншим, твій партнер дуже недосвідчений гример. Далі… Людина, ставши на коліна, виймає круг, вирізаний у кришці стола. Потім виймає дно скриньки. І фокус готовий. Усе напрочуд просто і зрозуміло навіть такому дилетантові, як я…

Асен слухав Абакума мовчки і хмурився, енергійно перемелюючи міцними щелепами третю порцію курчати. Потім одним духом вихилив бокал вина, глибоко зітхнув і похитав головою.

— Яв багатьох місцях показував цей фокус, — сказав він. — Навіть за кордоном… Минулого року на фестивалі в Каннах… Точніше, під час фестивалю в одному закладі для веселих атракціонів.

Він знову налив собі вина і випив половину.

— Ну й що?

— Нічого, — відповів Асен і похитав головою. — Про що йшла мова?

— Треба повільніше пити, — посміхнувся Абакум. — Мова йшла про твій фокус у Каннах.

— Так ось, — вів далі Асен, закуривши і міцно затягнувшись, — у тому закладі ніхто не міг здогадатись, як я це роблю. Тільки ти один… Думаю, коли б ти навіть і не бачив мене на площі, все одно здогадався б.

— Можливо, — погодився Абакум.

Асен допив вино.

— Тепер ми вже не квити, — зауважив Абакум.

Вони помовчали.

— Так, тепер ти виграв, — зітхнув Асен і сумно опустив голову.

— Це цілком нормально, — промовив Абакум, — що я виграв. Твоїй неперевершеній спритності я протиставлю одну скромну якість: вміння спостерігати. І тому, звичайно, завжди виграватиму.

— Не будь таким самовпевненим, — наїжився режисер, і в очах його промайнув злий вогник. — Бачив я, чого варта твоя спостережливість, коли витягнув у тебе з-під носа ручку. Забув?

— Навряд чи тобі це пощастить зробити вдруге, — посміхнувся Абакум і замовк. Потім вийняв з гаманця срібну монету і почав підкидати її на долоні. Монета була старовинна, неправильної овальної форми, з м'яким матовим блиском.

В очах Асена раптом згасли злі вогники і замість них спалахнули жадібні, а на обличчі з'явився якийсь хижий вираз.

— Яка красива монета! — сказав він мрійливо і, зітхнувши, додав: — Дуже красива! А звідки вона в тебе?

— Грецька монета четвертого століття до нашої ери, — відповів Абакум. — На одному її боці зображена Афіна Паллада, а на другому — великий Перікл. Монета була в обігу в період найбільшого розквіту Афін. За такі монети можна було купити маслинової олії і рабинь, слонову кістку і гетер, виборчі бюлетені і почесні місця на Олімпійському стадіоні. І ще багато приємних речей… Подобається вона тобі?

— О, ще б пак! — вигукнув Асен. — Вона, мабуть, приносить щастя тому, кому належить. Чудова монета!

«На диво жадібний і ласий до блискучих предметів, — у думці доповнював Абакум його психологічний портрет. — Хижий і честолюбний — який букет, о господи!»— і тихенько розсміявся.

— Чого ти смієшся? — насторожився Асен.

— Сміюсь над твоїми словами, що ця монета приносить щастя тому, кому належить. Вона в мене вже три роки.

— Ти щаслива людина, — сказав Асен.

— Дуже, — кивнув Абакум. — Я справді щасливий. І оскільки кажуть, що щасливі люди завжди щедрі, і так воно, мабуть, і є, то я з задоволенням дарую тобі цю античну монету. Візьми її на пам'ять. Нехай вона нагадує тобі про урок сьогоднішнього дня, — а саме: добро завжди бере гору над спритністю рук. Візьми!

Асен подякував і сердечно потиснув руку своєму новому приятелю. Потім сказав, голосно сміючись:

— Ти зробив розумно, давши мені монету. Бо я все одно взяв би її в тебе. Так, узяв би. Ти нічого і не помітив би. Можливо, ти тому і дав її мені, щоб не зазнати поразки у грі і щоб ми знову не стали «квити».

«Крім усього іншого, ще й цинічний», — з гіркотою подумав Абакум.

— Я дав тобі цю монету від щирого серця, — заперечив він, — щоб вона нагадувала тобі про щось дуже важливе в житті. І раптом дізнаюсь, що ти хотів присвоїти її недозволеним способом, знов-таки завдяки спритності своїх рук. Чудово! Подарувавши її добровільно, я тим самим врятував тебе від невдалого експерименту, від нової поразки. А те, що я попереду в грі, хай не бентежить тебе. Світ не бозна-який широкий. Ми, певно, ще зустрінемося. Бажаю успіхів!

Асен знову дуже тепло подякував і потиснув руку Абакумові.

«Як йому хочеться стягти в мене з пальця перстень», — посміхнувся в думці Абакум, але промовчав.

— Випадок для реваншу навряд чи трапиться скоро, — промовив Асен, і на обличчі в нього з'явився зажурений вираз. — Та й взагалі… Через кілька місяців я збираюсь залишити хроніку і працюватиму на студії мультиплікаційних фільмів. Там моє місце. Мультиплікаційні фільми дають простір для фантазії благородного фокусництва. Проте мультиплікація, як відомо, не має нічого спільного з археологічними розкопками. Отже, наші шляхи розходяться… А якщо ми колись випадково і зустрінемося, то навряд чи буде доречно думати про реванш. І все ж я полюбив тебе і вбачаю в цьому щось красиве.

— Я, на жаль, не відчуваю взаємної любові, — відповів Абакум. — Але ти цікавий партнер, цікавий супротивник у змаганні з дотепності і вправності. А змагання з цікавим партнером завжди красиве. — Він наповнив бокали і всміхнувся. — Вип'ємо за красиве, хочеш? — Із задоволенням! — галантно відповів Асен.



7





І ось випадок знову звів у вітальні підполковника Асена, трохи повнішого, але свіжого, з гладеньким, мов у хлопчика обличчям, і Абакума, що помітно постарів, з сивими скронями. Один виглядав майже юнаком, другий здавався набагато старшим за свої роки. Момчиловська справа та історія з ящуром наклали свій відбиток на обличчя Абакума, але в той же час зробили цю людину більш мудрою. Тепер він був схожий на мандрівника, який повернувся з далеких невідомих країн, зазнавши немало злигоднів і лиха. Борозенки на лобі і дві глибокі зморшки біля куточків рота, сивина на скронях, трохи стомлені очі, які все бачать і все розуміють, свідчили про гіркий життєвий досвід, мудрість і незламну силу духу.

Цього вечора Абакум не затримався довго у підполковника чи тому, що помітив збентеження, точніше якусь незрозумілу тривогу в очах Віолети, яка стежила за ним, чи тому, що його дратувало базікання Асена. А можливо, він просто не хотів заважати закоханим — адже, як відомо, вони ненавидять третього, коли той надто довго затримується в їх товаристві. Пояснивши, що його чекає в місті невідкладна справа, Абакум побажав їм на добраніч і піднявся в свою квартиру.

Деякий час він безцільно ходив по кімнаті туди й сюди, потім зупинився біля каміна і, розворушивши жар, підкинув дров. Йому вже не хотілося сідати в крісло і дивитись, як тріщить полум'я. Походжаючи на кімнаті, Абакум раптом з подивом спіймав себе на тому, що насвистує.

Уперше після триградської історії Абакум почував себе весело. І не соромився цього. Насвистуючи, він снував з кутка в куток. Потім розправив плечі, накинув халат і розчинив двері на балкон. Жадібно вдихаючи свіже повітря, прислухався: в темряві тихо шумів дощ.

Так Абакум стояв кілька хвилин. Потім причинив двері, скинув халат і надів плащ. Загасивши світло, безшумно спустився вниз по сходах і, наче злодій, вислизнув з дому.

Дощ хльостав в обличчя, але ця холодна ласка була приємна йому. Абакум перейшов вулицю і, опинившись за полотном, біля лісу, зник у його густому мороку. Причаївшись під розлогими гілками найближчої сосни, він почав терпляче ждати.

Наче якийсь важкий тягар раптом звалився з його плечей. Абакумові було весело і радісно.

Хвилин через двадцять на подвір'ї спалахнула лампочка, освітивши все навколо яскравим світлом. Крізь смуги світла пробивалися скісні нитки дощу, тонкі, переривчасті. Вони спускались наче з небуття і, блиснувши на мить, вплітались у гілки вишні і знову зникали. Було тихо; як у сні. Тільки шепіт дощових крапель порушував цей спокій.

Та ось рипнула хвіртка і якась висока темна постать швидко майнула через вулицю. Видно, незнайомець добре орієнтувався, бо перескочив канавку у найвужчому і найзручнішому місці. Потім увійшов у ліс і зупинився недалеко від Абакума.

Абакум пізнав режисера і, затаївши дух, старався не ворушитися, щоб не видати себе. Так вони стояли мовчки і нерухомо всього за кілька кроків один від одного.

Лампочка на подвір'ї погасла. Через кілька хвилин згасло світло в усіх вікнах першого поверху. Будинок поринув у кромішню темряву. В глибокому мороку потонула і вулиця. Тільки кроків за п'ятдесят слабо мерехтів, наче лампада, ліхтар.

Режисер ожив. Обережно рушив до канавки і вийшов на дорогу. Абакум глибоко зітхнув і відступив півкроку вбік од стовбура дерева. Він не бачив Асена, але по шуму кроків здогадався, куди той іде.

Поки режисер переходив вулицю, Абакум добрався до канавки. В ту ж мить до нього долетів скрип хвіртки, і Захов зрозумів, що Асен знову ввійшов на подвір'я. Абакум роззувся, взяв черевики в руки, підбіг до паркана і, припавши оком до щілини між дошками, затамував подих.

Асен з дивовижною спритністю, наче він робив це десятки разів, видерся на вишню. Досягнувши балкона, схопився за перила і без особливих зусиль перескочив через них. Він постояв деякий час перед відчиненими дверима, наче роздумуючи, ввійти чи ні, і, нарешті, обережно, мов кіт, прослизнув у кімнату.

Поморщившись, бо шкарпетки були мокрі і обліплені грязюкою, Абакум узув черевики, ввійшов на подвір'я через відчинену хвіртку і став під вишнею, притулившись спиною до стіни будинку.

«Що коли Асен повертатиметься назад тим самим шляхом і ми несподівано зіткнемося лице в лице?» — подумав Абакум і ледве не розсміявся. Така зустріч була б надто комічною. З неї варто посміятись заздалегідь. «Тепер я попереду у грі», — скаже Абакум режисерові і поблажливо поплеще його по плечу. А втім, може, це зовсім не невинна забава, а, навпаки, небезпечна гра не на життя, а на смерть? Хто його суперник? Маніяк, що захоплюється «фокусами», чи співбрат Ічеренського і Подгорова? Що спонукало цього типа залізти наверх? Бажання продемонструвати свою спритність чи знайти срібну чашу? Якщо він шукає срібну чашу, то зустріч під деревом зовсім небажана. Слідопит зрозуміє, що і за ним стежать.
















Ніщо не заважало Абакумові відійти вбік, причаївшись десь подалі від дерева, наприклад, у темній ніші біля дверей, які вели на другий поверх. Це укриття захистило б його і від дощу. І Абакум уже хотів перебратись туди, як раптом зрозумів: Асен нізащо не спускатиметься вниз по дереву, а неодмінно вийде з тих дверей. Спускатись униз важче, ніж підніматись. Ще обломиться гілка, а це викличе шум, який може привернути увагу. Тоді стане зрозумілим підозрілий характер його відвідин верхнього поверху. Чи варто було йти на такий риск, залишаючи супротивникові незаперечні і компрометуючі докази, коли ніщо не заважає спокійно і зручно спуститись по сходах? Секретний замок у дверях відмикався з внутрішнього боку і автоматично замикався за тим, хто виходив. Зачинені двері і спущені язички на секретних замках створять ілюзію, що, крім господаря, в дім ніхто не заходив і звідти ніхто не виходив. А в разі несподіваної зустрічі у вестибюлі можна легко знайти досить правдоподібне пояснення, що вселятиме довір'я. З квартири підполковника у вестибюль виходили двері, розташовані лише за два кроки від кімнати Віолети. Раніше, коли будинок займав один хазяїн, ці двері з'єднували їдальню і вітальню нижнього поверху з спальнями верхнього. «Щоб не помітила мене ця злючка Йордана, вибираюсь звідси», — скаже Асен і підморгне, як звичайно підморгують чоловіки, опинившись у такому становищі. Навряд чи стали б займатись розслідуванням цієї події. Отже, спуститись по сходах зручніше. Не могла така догадлива і хитра людина, як режисер, не подумати про це.

А дощ усе не вщухав.

Абакум глянув на годинник. Уже минуло десять хвилин.

Хтось ішов по тротуару, то прискорюючи, то сповільнюючи ходу. Шум кроків то посилювався, то затихав. «П'яний», — подумав Абакум. Потім, хтозна-чому, згадав Віолету. І знов у його голові промайнуло надокучливе порівняння дівчини з Іриною. Абакумові здавалося, що Віолета схожа на сімнадцятилітню Ірину з тієї фотографії, зробленої на палубі дунайського пароплава.

П'яний пройшов мимо. Коли б не шум дощу, можна було б подумати, що весь світ перетворився в безкраю похмуру мертву пустелю.

Добре, що на руці в Абакума був годинник з світним циферблатом. Хоч він і звик до такого чекання, хвилини в цій гнітючій обстановці здалися йому нестерпно довгими.

Насправді ж минуло лише дванадцять хвилин, коли до його слуху донеслось різке, схоже на постріл, металеве клацання секретного замка. Абакум не бачив, але відчував, що режисер стоїть на кам'яних сходах, вслухаючись у темряву і оглядаючись. Потім Асен спустився з ґанку і попрямував до хвіртки. Дійшовши до неї, він, як видно, зупинився. І в ту ж секунду Абакума охопило дивне почуття, наче хтось узяв його на мушку, вп'явшись пронизливим поглядом в обличчя. Це почуття здалося йому дивним, бо при такій непроглядній, густій, насиченій вологою темряві не могло бути і мови про зовнішні подразники.

Тяжкі секунди. Абакум не міг відступити ні на крок, боячись, щоб його не почув Асен, який стояв біля хвіртки. Щоки його запалали, перед очима замигтіли червоні й зелені вогники. Вперше в житті Абакум відчув себе безпорадним, наче йому зв'язали руки і ноги. Та ось од хвіртки долинув тихий стриманий чоловічий сміх. Це сміявся Асен.

Абакумові здалося, що безліч тонких голок вп'ялися йому в плечі. Він інстинктивно засунув руку в таємну кишеню плаща. Але, на жаль, уже місяць, як там, крім коробки сірників, нічого не було.

У ту ж мить хвіртка рипнула, і по тротуару пролунали швидкі гучні кроки, наче хтось тікав, і раптом затихли десь біля соснового лісу.

Абакум потер лоб і глибоко зітхнув. Відчуття, що його взяли на приціл і хтось стоїть зовсім близько, пильно дивлячись йому в обличчя, зникло в ту мить, коли рипнула хвіртка і він засунув руку в таємну кишеню плаща.

Тепер Абакум спокійно відпочивав, задоволено підставивши обличчя під дощ. Водяні струмочки, стікаючи за комір сорочки, мочили йому груди, а він усе стояв, піднявши голову до невидимого неба. «Мов нещасливо закоханий хлопчисько», — подумав Абакум і нахмурився. Він був збуджений і злий на самого себе.

Потім піднявся на ґанок, відчинив двері і запалив світло. На кольоровій мозаїці сходів не було ні сліду.

«Чи килим увібрав у себе воду з його підошов, чи, може, Асен спустився вниз роззувшись», — роздумував Абакум, схилившись над східцями.

Увійшовши в кабінет, Захов оглянув усе — жодна річ не була зсунута з свого місця. Тільки балконні двері, які він залишив навмисно відчиненими, тепер були зачинені. Це зробив непроханий гість. Отже, зачинені двері явно і незаперечно свідчили, що тут побувала стороння людина. Але навіщо їй потрібно було видавати себе таким чином? Що це — випадковість, груба помилка чи добре обміркована, на щось розрахована дія?

Абакум посміхнувся. Які б не були задуми в цієї людини і до яких би наслідків вони не привели, боротьба з таким ворогом цікава, навіть дає задоволення.

Уже у веселому настрої, Абакум узяв з стола кілька аркушів промокального паперу і, нахилившись над килимом, перевірив, чи є на ньому мокрі плями. І килим, і навіть підлога біля дверей були сухі — хитрун, перед тим як увійти, роззувся.

До обох секретних замків на скриньці з перламутровою інкрустацією на кришці, здавалось, ніхто не доторкався. Абакум вийняв із скриньки коробочку з алюмінієвим порошком, узяв щіточку і почав досліджувати гладенькі поверхні тих предметів, до яких, на його думку, торкалась рука Асена, — замків, кришки скриньки, дверних ручок, спинок стільців і крісла. Але порошок ніде не виявив слідів рук. «Без сумніву, він працював у рукавичках», — зітхнув Абакум.

Так само уважно Захов оглянув і спальню. Потім надів халат і знову підкинув дров у камін. Коли вони розгорілись, сів у крісло, набив люльку, закурив.

Тепер було цілком ясно, що «гра» зовсім не така невинна і що все це не просто спортивне змагання з кмітливості і спритності. Той, хто грає тільки заради втіхи, заради самої гри, навряд чи прокрадатиметься в чужу квартиру, а якщо все-таки і зробить це, то не буде так старанно, з професіональним вмінням досвідченого шпигуна чи афериста приховувати свої сліди. Отже, його партнер у цій «грі» живе подвійним життям. Гра неодмінно триватиме далі.

Наступного дня Захов прокинувся рано — не було й восьмої години. І хоч спав він мало, бо ліг на світанку, почував себе бадьорим і повним сил. Такий настрій охоплював Абакума завжди, коли він мав розв'язати якусь складну задачу.

Випивши чашку кофе, Абакум викликав таксі і через чверть години зійшов у центрі міста. Коли він прощався з полковником Вановим, вони домовились: якщо в Абакума виникне невідкладна потреба зв'язатися з органами Державної безпеки, він звернеться до одного з кур'єрів Центрального універмагу. Надіславши через хлопця шифровану записку в Управління, Абакум попрямував у майстерню і поринув у роботу.

Тепер на нього не впливали вікна. Сльозаве око не стежило за ним з-під кам'яного склепіння. На вулиці знову пішов дощ. Але струмочки води, які стікали по шибках, уже не дратували Абакума. Він задумливо щось насвистував. Цього разу робота над грецькою гідрією значно просунулася вперед.

Опівдні кур'єр повернувся і приніс йому довідку про Асена Кантарджієва. Режисер був сином столичного адвоката, який помер через два роки після Дев'ятого вересня. Мати його, колишня вчителька математики, а тепер пенсіонерка, жила в своїх родичів у місті Калофері. Асен кілька років тому закінчив з відзнакою Інститут театрального мистецтва, тепер працював у кінематографії і вважався талановитим та оригінальним режисером, але не дуже дисциплінованим працівником, його документальний фільм «Родопські мотиви» здобув заохочувальну премію на кінофестивалі в Каннах. Дядько Асена, старий професор математики Кирил Радичков, кілька років працював розшифровувачем в органах Державної безпеки. Тепер пішов на пенсію. Асен жив у його квартирі на вулиці Незабравка, 97.

Абакум двічі прочитав довідку, знизав плечима і розірвав її на дрібні шматочки. В ній не було нічого особливого. Математика та адвокатура непогана родовідна комбінація… А втім, відомості про Асенового дядька зацікавили Абакума. Захов знав, що професор у свій час був чудовим розшифровувачем і що в їхньому шифрувальному відділі тепер успішно працюють немало його учнів.

Безперечно, цей пункт довідки заслуговував серйозної перевірки. Звертала на себе увагу і адреса дядькової вілли: вона була в тому ж кварталі, де жив Абакум, — не більше двадцяти хвилин ходьби.

Але поки що все було оповите туманом.




З апетитом пообідавши в ресторані, Абакум повернувся додому, розпалив камін і почав працювати над першим розділом «Античних пам'яток і мозаїки».

За роботою непомітно минуло кілька годин. Надвечір, коли Абакум уже збирався перепочити і зварити собі кофе, внизу сильно і настійливо задзвонив дзвоник. Абакум поклав на стіл олівець, вийшов у коридор і подивився у віконечко. На ґанку, весело розмовляючи, стояли Асен і Віолета.

— Не підглядай, а спустись і відчини нам, щоб ми не стояли на дощі! — крикнув знизу Асен.

«Хлопчина кмітливий, — засміявся стиха Абакум. — Знає, що робиться в нього над головою, навіть не глянувши туди». І в чудовому настрої пішов відчиняти.

Віолета крадькома стежила за ним цікавим, а іноді навіть трохи здивованим і збентеженим поглядом. Але Абакум мовби навмисно сторонився дівчини, підкреслено не помічав і на її запитання відповідав сухо й лаконічно.

Коли вони зручно розташувались біля каміна, Асен повернувся до Віолети.

— Може, почастуєш нас чашкою кофе?

Віолета, яка сиділа на барвистому м'якому килимі, підібгавши ноги, здивовано глянула на нього.

— Кофе, сахарниця і спиртівка в спальні на столику з коліщатками, — спокійно промовив Асен.

Віолета кинула швидкий погляд на Абакума. І він, усміхнувшись, кивнув їй головою.

Коли вони залишились самі, Абакум теж спокійно, не підвищуючи голосу, спитав гостя:

— Цікаво, звідки ти знаєш, де стоять ці речі? Наскільки мені відомо, твоя нога вперше ступила сюди. Може, поясниш мені?

— О, — весело вигукнув Асен, — ти помиляєшся, друже! Моя нога не вперше переступала поріг твоєї квартири. Хіба Віолета не розповідала тобі? — Він тихенько засміявся. — Знаєш, — вів Кантарджієв далі, — учора, коли ми прощались з нею, я глянув на твій балкон і помітив, що двері відчинені. Дув північно-східний вітер і забивав дощ прямо в твою кімнату. Я постояв трохи в лісі, сподіваючись, що проклятий дощ ущухне або ти повернешся додому. Але оскільки не трапилось ні того, ні іншого, то я вирішив сам зачинити двері. Все-таки я твій приятель, і мені не хотілося, щоб ти терпів збитки від якогось дощу. Вилізши по вишні, що для мене не становило ні найменших труднощів, я виконав свій задум. І вчасно, бо дощ уже почав перехльостувати через поріг. Вогонь у каміні ще горів, і приємне тепло затримало мене на кілька хвилин біля нього. Ну, а потім я, звичайно, поцікавився, як ти влаштувався. І повинен сказати, хоч обстановка у тебе скромна, але в усьому відчувається тонкий смак. Отже, заглянувши до тебе в спальню, спонукуваний, як я вже сказав, найблагороднішою цікавістю, я помітив на столику спиртівку, кофейник і сахарницю. І мені так захотілося покуштувати твого кофе, що я ледве встояв перед спокусою… Так приємно було тут! Але вчасно згадав, що я непроханий гість. А непроханим гостям не можна довго затримуватись, особливо коли господаря немає дома, і спустився вниз… Можеш уявити собі моє здивування, — він засміявся, лукаво підморгнувши Абакумові, — коли я побачив, що твоя милість стоїть біля стіни, ніби підпираючи її спиною, щоб вона не впала.

Абакум відчув, як кров прилила до його обличчя, в роті стало гірко. На мить йому здалося, що перед ним сидить якась виняткова, незбагненно сильна людина. Отже, Асен стежив за ним, розглядав його в темряві, коли він, мов безпорадний сліпець, притулився до стіни.

— Так, ти підпирав стіну і мріяв, наче закохана гімназистка! — підсміювався Асен.

Абакум почервонів, ніяково розглядаючи свої руки і не знаючи, що відповісти. Уперше в житті він червонів перед своїм ворогом. І раптом Захов розсміявся, дзвінко і так весело, що Віолета здивовано визирнула із спальні. «Схопив тебе, шахраю! — полегшено думав Абакум. — Почекай трохи, нікуди ти не дінешся!» Він сміявся, як людина, що враз позбулась прикрих сумнівів і страхів.

Тепер у свою чергу занепокоївся Асен.

— Ти здався мені таким неуважним і замисленим, — сказав він, — що я вирішив не турбувати тебе. Але чому ти смієшся?

— Не міг знайти ключа від парадного, — відповів Абакум. — Довго думав, як увійти. І коли вже зовсім втратив надію потрапити в свою квартиру, ще раз обшарив усі кишені і знайшов його.

— Це справді дуже смішно, — погодився Асен. — Але невже тобі не спало на думку вилізти по вишні?

Абакум похитав головою.

— Ніколи не лазив по деревах, — сказав він. — Одного разу мій двоюрідний брат упав з груші і зламав собі хребет. Відтоді я зарікся робити такі експерименти.

— Але в тебе навпроти балкона вишня, а не груша, — посміхнувся Асен.

— Усе одно, — зітхнув Абакум. — Вишня таке ж дерево, як і груша. І потім я людина обережна. Не люблю рискувати.

— Ти не сердишся на мене за цей нічний візит? — спитав Асен. — Я зайшов до тебе з найщирішими намірами, і, здається, зробив добре діло.

— За яке будеш у свій час достойно винагороджений! — засміявся Абакум і пішов назустріч Віолеті, щоб узяти з її рук піднос з кофе.

Розмова перейшла на іншу тему. Асен спитав:

— У кутку, за книжковою шафою, я бачив маленький кінозйомочний апарат. Навіщо він тобі?

Абакум розповів, що це подарунок Славі Ковачева, умовчавши, розуміється, про те, чого режисерові не треба було знати. Він вийняв апарат з футляра, і Асен здивовано сплеснув руками.

— Мати такий скарб і мовчати! Тримати багатство в своїх руках і не користуватись ним! Та це ж нечувано! Як же так можна?

Він роздивлявся апарат ніби великий спеціаліст і задоволено хитав головою:

— Чудова машинка! Ти умієш знімати звичайним фотоапаратом? Так? Ну тоді за три дні навчишся поводитися з цією технікою. І коли ти хоч трохи кмітливий, а в мене є всі підстави вважати, що ти навіть занадто кмітливий, — то через тиждень гостинно запросиш нас з Віолетою подивитись у цій затишній кімнаті фільми власного виробництва.

«Поводиться так, наче я вже в його руках», — подумав Абакум, розпалюючи люльку.

— Не знаю, коли і як я зможу віддячити тобі, — лагідно усміхнувся Абакум. — Але якщо твоя наречена не заперечує, то ми зможемо почати перший урок одразу ж, не відкладаючи.

— Якщо я заважаю, то можу спуститись униз, — обізвалась Віолета. Вона кинула на Абакума довгий погляд, ображено хмурячи брови. — Може, мені піти?

— Навпаки, — відповів Абакум. І повернувся до Асена, щоб уникнути її погляду, йому здавалось, що на нього дивляться очі Ірини з тієї фотографії. — Навпаки, — повторив він. — Ваша присутність тут більш ніж бажана. Ви навіть уявити собі не можете, як вона потрібна нам!

Він розсміявся. Вслід за ним розсміявся і Асен. Вони сміялись, час від часу спідлоба позираючи один на одного. Це були допитливі, блискавичні погляди, схожі на удари списів. Віолета здивовано стежила за чоловіками.

Вечір пройшов дуже приємно.

Абакум показав гостям найцікавіші книжки з своєї бібліотеки, рідкісні гравюри і в розмові між іншим устиг розпитати режисера, де той живе і чи зручна в нього квартира. Асен чомусь не скупився на слова і розповів багато чого цікавого для Абакума. Дядько Кантарджієва мав квартиру в центрі, але кожної осені, як тільки на місто починали спускатись тумани, переселявся в свою двоповерхову віллу. Господарство його вела літня жінка, яка приходила щодня рано-вранці, а додому поверталась увечері. На другому поверсі розмістилися спальня і кабінет, а на першому — кухня та їдальня, хоч ці дві кімнати не мали нічого спільного з своїм призначенням. І сніданок, і обід, і вечерю дядькові привозили з міста. А через те, що в нього була задишка і він шкутильгав на праву ногу після серцевого удару, то дуже рідко спускався вниз. Отже, перший поверх був повністю в розпорядженні Кантарджієва: в кухні Асен спав, а їдальня правила йому за робочий кабінет і вітальню. Асен пообіцяв, як тільки дядько переселиться в свою осінню «резиденцію», а він збирається переїхати цими днями, відразу запросити Абакума в гості. Абакумові неодмінно треба познайомитись з дядьком, пограти з ним в шахи і подивитись, як він розв'язує задачі та ребуси, щоб зрозуміти, хто справжній артист і що значить розум.

Абакум подякував і сказав, що нетерпляче ждатиме зустрічі з цією цікавою людиною. А сам подумав: «Або в Асені дивно поєднані талант і легковажність, і тому він, майстерно завдаючи ударів, розкриває одночасно свої карти і позиції; або ж, не виявивши в мене срібної чаші, вважає, що я цілком безпечна людина; або ж глибоко впевнений, що міцно тримає мене в своїх руках і може ліквідувати в першу-ліпшу мить, коли захоче чи коли накажуть ті, хто стоїть за його спиною. З цих трьох варіантів останній здавався найбільш вірогідним. Отже, насамперед треба позбавити цього типа можливості бачити в темряві», — вирішив Абакум.

Коли гості зібрались іти, Захов сказав:

— Дорогі друзі, дозвольте мені зробити вам одну скромну пропозицію. Я старий холостяк і, як бачите, дуже самотній. Хочете піти разом зі мною в театр на «Ромео і Джульєтту»? Спектакль чудовий. Я подбаю про квитки і чекатиму вас перед театром. Згодні?

— О-о! — розквітла в усмішці Віолета. І, не чекаючи, що скаже Асен, радісно вигукнула: — Звичайно, згодні! Згодні! — І пригорнувшись до нареченого, повторила: — Неодмінно прийдемо!

— «Ромео і Джульєтта» справді непоганий спектакль, — авторитетно підтвердив Асен, — та я особисто не дуже люблю такі трагедії. Я б віддав перевагу, наприклад, «Макбету». «Макбет» — оце трагедія! Але, щоб зробити вам приємність, згоден на «Ромео і Джульєтту». Дякую за запрошення.



8





Протягом кількох наступних днів Абакум настільки засвоїв операторське мистецтво, що міг уже зняти гнане вітром пожовкле листя, зграйку горобців, що весело пурхали, підполковника, який, підфарбовуючи вуса, захоплено розповідав про старовинні дамські корсети, і взагалі так наловчився, що навіть зафіксував, випадково підглядівши, довгий поцілунок Віолети та Асена.

Це була нова пристрасть, і вона серйозно захопила Абакума. Без перебільшення можна сказати, що він випускав апарат з рук тільки тоді, коли їв або лягав спати. Вечорами Захов вмикав проекційну камеру, і на гладенькій поверхні стіни раптом з'являвся сумний оголений ліс, низько нависле над чорними вершинами дерев похмуре небо, купи пожовклого листя біля пнів, яке сердитий вітер підхоплював і розносив у всі боки. Абакум крутив фільми з цими пейзажами по кілька разів, дивився їх, нахмурений, оповитий клубами синюватого диму. Потім міняв в апараті кінострічку, і на «екрані» перед ним оживали інші, менш романтичні фрагменти. Але і на них Захов дивився з напруженим інтересом. Звичайно це були обличчя випадкових перехожих на їхній тихій вулиці, огорожі, фасади буинків.

У ці дні його рукопис про античні пам'ятки і мозаїку не збільшився ні на один аркуш. Але причина цієї творчої бездіяльності полягала не лише в новому захопленні або в тимчасових приступах поганого настрою. Просто Абакумові не лишалось часу для роботи: якщо він не знімав або не переглядав фільми в своїй кімнаті, то проводив час у компанії своїх нових друзів, а якщо не був з ними, то думав про них. З Віолетою вони говорили мало. Та й про що міг говорити він, старий холостяк-скептик, з дівчиною, яка тільки-но закінчила гімназію? Але йому було так само приємно бачити її, як дивитись на намальовані яскравими фарбами картини або слухати шкільні пісні, котрі нагадували про щось хороше, давноминуле, яке пройшло через його життя, мов веселе сонячне проміння. Зовсім інша справа з Асеном. Інколи Захову здавалось, що ця людина наділена якоюсь надприродною спритністю і може проникнути куди завгодно і добитися чого захоче. Ці якості підкорялися розуму, схильному до небезпечних авантюр. І в той же час Асен був легковажно задирливий і по-дитячому жорстокий. Своєю поведінкою, недомовками, хитро кинутими слівцями і фразами він ніби відверто говорив: я дуже добре знаю, що ти за цяця, але тримаю тебе під скляним ковпаком, і тому ти не втечеш від мене. Але перед тим, як проб'є твій останній час, пограємось в піжмурки. Ти сильний партнер, а з такими партнерами грати завжди приємно. Доводилося визнати, що режисер — супротивник, не позбавлений почуття гумору.

Отже, перед Абакумом несподівано виникло два нелегких завдання: з одного боку, оберігати своє життя, а з другого, зуміти успішно розв'язати вузол, названий «Асеном». Шукати допомоги і помічника було ще рано, бо Захов не мав ніяких доказів злочинної діяльності режисера або його зв'язків з особами, які ведуть таку діяльність. Абакум знав, що полковник Ванов вимагатиме аргументації, а фактів поки що не було. Та навіть коли б полковник вирішив діяти, він усе одно доручив би розслідувати цю справу комусь іншому, а його «законсервував» би за дев'ятьма замками…

І тоді? Античні пам'ятки і мозаїка? Зйомки сентиментальних пейзажів? Усе це взамін задоволення розгадати цікаву загадку і скрутити в'язи гідному супротивникові? Безперечно, в перспективах боротьби, яка розгорталася, було незрівнянно більше краси.




У той день, коли вони мали дивитись «Ромео і Джульєтту», Абакум, як і домовились, чекав Віолету й Асена перед театром. Вони трохи поговорили, викурили по цигарці. За кілька хвилин до початку спектаклю Абакум дістав квитки і сумно промовив:

— На жаль, моє місце на балконі. А ваші в десятому ряду партера. Не зміг дістати три квитки разом, бо майже всі були розпродані ще позавчора.

— Тоді не треба було їх брати зовсім, — сказала Віолета.

— Така моя доля! — розсміявся Абакум. — Після спектаклю зустрінемось тут і разом підемо додому. — І, побажавши їм добре провести час, весело помахав рукою.

Коли завіса піднялася і всі дивилися на сцену, Абакум тихенько вийшов. Навпроти входу в театр його чекала машина інституту. Абакум дав шоферові свій квиток і, сівши за руль, швидко від'їхав.

Навколо вілли Асенового дядька був високий мур, покритий зверху атернітовою черепицею. Залізна хвіртка була відчинена, і Абакумові не довелося перелазити через мур. Швидко пройшовши по стежці, Захов зупинився перед парадним входом. Секретний замок він дослідив заздалегідь, тому легко відімкнув його і вже через кілька секунд стояв у вестибюлі, стіни якого були до середини облицьовані червоним мармуром. Широкі скляні двері вели в кімнати нижнього поверху, а гвинтові дерев'яні сходи праворуч, застелені жовтою доріжкою, — наверх.

Абакум поставив замок на запобіжник, щоб ніхто не міг відімкнути його ззовні, і, світячи ліхтариком, пройшов вестибюлем, майже не звернувши на нього уваги. Опинившись в коридорі, Захов побачив двоє дверей, пофарбованих білою фарбою. Одні вели в кухню — довге, вузьке приміщення — в якій, крім високої соснової шафи з порожніми полицями, нічого не було. Через другі двері заходили в їдальню.

Заглянувши туди, Абакум поморщився — на нього війнуло задушливим, насиченим запахом одеколону повітрям.

Тут жовтий сніп світла ліхтарика освітив неймовірний хаос: неприбране ліжко, піжама на килимі, розкидана по стільцях білизна, письмовий стіл, весь захаращений тарілками, пляшками і книжками. На стінах пришпилені кнопками фотографії кіноактрис і кольорові вирізки з журналів. Абакум відчув, як на лобі у нього виступив холодний піт: серед цього безладдя важко було знайти той предмет, заради якого він спеціально прийшов сюди. Щоб відшукати його в цій плюшкінській обстановці, потрібно багато часу, а Захов мав у своєму розпорядженні лічені хвилини.

Відкинувши думку про можливість провалу і переборовши огиду, яку викликало в ньому важке повітря, Абакум задумався: де ж міг бути цей таємний предмет? Він ніколи не бачив його, але здогадувався про його форму і розміри.

Абакум оглянув кімнату ще раз і посміхнувся: в такому хаосі питання: «Де він може бути?» — здавалось наївним. Більше підходило питання: «Де його не може бути?»

Зрозуміло, ця річ не могла бути ні в постелі, ні в піжамі, ні в розкиданому по стільцях одязі. Вона не могла бути у погаслій печі, за заслінкою димаря або серед книжок і немитих тарілок на столі.

А втім, варто глянути на стіл. Як і всі столи у світі, він міг дещо розказати.

Розповідь була короткою і простою. Двоє закусували сосисками. Про те, що їх було саме двоє, свідчили прибори: дві тарілки, два ножі і дві виделки. їли вони приблизно в післяобідній час, бо шкурка з сосисок була ще свіжа і не зморщилась. На столі стояли дві порожні пляшки з-під пива і дві склянки. На краю однієї склянки ясно виднівся слід від яскраво-червоної губної помади. Віолета фарбувала губи не такою помадою, значить, тут була не вона, а інша жінка, певно, з темнішим волоссям. На її тарілці лишилась їжа, але склянка стояла порожня. Що ж до другого прибора, то тут картина була зовсім інша: з тарілки з'їли все до крихти, а склянку спорожнили тільки наполовину. Звідси випливав висновок, що жінка була більш схвильована і менш голодна, ніж чоловік. Асен, який завжди любив випити, причому до дна, цього разу порушив своє правило, і, очевидно, з певною метою. Він хотів, щоб розум його був ясний. Мабуть, розмова точилася тут надто серйозна.

Цей стіл міг би розповісти Абакумові ще багато цікавого, та час летів, а жовтий промінь ліхтарика слабшав, втрачаючи силу. Треба було діяти швидко і точно. Але і те, про що дізнався Захов, розглядаючи стіл, допомогло йому. Мова предметів ніколи не приводила його до помилки. Всупереч людській вона була зрозуміла і відверта.

А все-таки де сховано предмет, який його цікавив?

Абакум перерив усі шухляди стола. Вони були набиті кіноплівками, зошитами і блокнотами. Навмання відкривши один з блокнотів, Абакум посміхнувся: на аркуші було старанно намальовано кілька складних морських вузлів…

Проте слідів того, що він шукав, не помітив.

Залишилась шафа. Тут все-таки був хоч якийсь порядок. На вішалках висіло багато старих і нових костюмів, сорочок, галстуків. Така сила, що навіть Абакум, який теж мав чимало такого добра, здивувався. Та режисер перевершив його не тільки кількістю. Багато костюмів і сорочок були не місцевого походження. А щодо галстуків, то геть усі вони були закордонні. Все це свідчило про явну схильність його власника до франтівства. В нижній шухляді шафи стояло взуття — старе і нове, спортивне і вихідне. Тут теж впадали в око іноземні моделі — загострені «гондоли», пластмасові підошви.

Але того предмета, по який пробрався сюди, Захов усе ж не знайшов. Він сів на стілець і погасив ліхтарик. Так нерухомо Абакум просидів у темряві кілька хвилин. Потім раптом скочив, розправив плечі і майже побіг на кухню. Там він, навівши тонкий промінь ліхтарика на стіни, дослідив їх, уважно шукаючи кришечку схованої електропроводки, і виявив її над вікном. Вона була пофарбована в той самий колір, що й стіни, і тому недосвідчене око могло б і не помітити її на загальному фоні. Шнур, який виходив з-під кришечки, тягнувся спочатку по верхній частині віконної рами, ховаючись під карнизом, і, нарешті, зникав за порожньою сосновою шафою.

Абакум відсунув шафу. За нею він побачив білі двері кладовки. Над ними виблискувала ще одна кришечка, грубо вирізана з білої жерсті. Електричний шнур, який тягнувся од вікна, проходив у кладовку саме крізь отвір у цій маленькій кришечці.

Кладовка була перетворена, і, як видно, недавно, в добре обладнану лабораторію. Збоку приладів для промивки на круглому столику стояв прикріплений до стіни прямокутний електричний щит. Наче срібні, сяяли на ньому освітлені ліхтариком вимикач і розетки. Перед щитом лежав увімкнутий предмет, що його шукав Абакум. Це був невеличкий апарат, що давав можливість бачити в темряві за допомогою інфрачервоного проміння. Він трохи скидався на захисні окуляри зварників, але зверху мав ще еліпсовидну коробочку, в якій, мабуть, містилися агрегати. Вони саме заряджалися струмом. Абакум, хоч ніколи і не бачив такого апарата, але теоретично знав, як він діє, і уявляв його собі приблизно таким, яким бачив тепер: невеликим, складаним, зручним для того, щоб носити у внутрішній кишені пальта.
















Апарат цей, певно, був за розміром з найменших. І хоч Абакум поспішав і розумів, що кожна втрачена хвилина збільшує небезпеку для його життя, проте не міг встояти проти спокуси: відчепив провідники, надів апарат на очі і загасив ліхтарик. 1, незважаючи на всю свою витримку і вміння володіти собою, тихенько присвиснув. Він почував себе так, наче спустився в морську безодню. Все навколо нього сяяло розсіяно мертвим, жовтувато-прозорим світлом, що струмувало невідомо звідки. Усе було чудовим і таємничим, мов у казці.

Абакум зняв апарат і знову засвітив ліхтарик. Уперше в житті він відчув сильне і жадібне бажання привласнити собі чужу річ. Відкривши коробочку з агрегатами, Захов узяв із сусіднього столика пінцет і роз'єднав у кількох місцях проводи і обмотку на котушці. Пошкодження були незначні і майже непомітні, але вони цілком паралізували апаратуру. Виявити їх і відремонтувати апарат міг тільки спеціаліст. «Нехай тепер їде у Францію і шукає там собі спеціаліста!» — посміхнувся Абакум.

Він подивився на годинник — стрілка наближалась до восьмої.

Абакум поставив порожню шафу на своє місце і швидко вийшов з дому. Зачинив парадні двері так само, як вони були раніше, і кинувся до машини. Проїхавши кілька метрів, збільшив швидкість. Розбризкуючи грязюку, машина з ревом мчала назад у місто.

Почуття небезпеки не обмануло Захова. На перехресті біля бульвару Яворова, кроків за двісті від нього, раптом блиснуло жовте світло фар, і в ту ж мить з-за повороту вилетіла машина; Тримаючись майже впритул до правого тротуару, вона мчала назустріч. Фари її сигнально мигнули кілька разів: водій попереджав, щоб Абакум перейшов на близьке світло. «Не вийде!» — злорадно подумав Абакум і натиснув одночасно педаль швидкості і клавішу зміни фар. Могутні снопи фар шестициліндрового форда залили лавиною світла «Варшаву». Засліплена, вона різко загальмувала, крутнула праворуч і виїхала на тротуар. Абакум весело розсміявся.




Виходячи з театру, Абакум пропустив Віолету вперед і тихо спитав режисера:

— Ну як, сподобався спектакль?

Асен у цю мить закурював цигарку.

— Що? Спектакль? — він запалив другий сірник, бо дощ погасив перший. — Спектакль пройшов добре. Навіть дуже добре.

— Невже? — різко повернулась до нього Віолета. В її голосі звучали гнівні і в'їдливі нотки. — Невже ти можеш мати якусь думку про спектакль, коли дивився всього три картини?

Вона труснула головою і прискорила ходу. Каблучки її дзвінко застукотіли по мокрому тротуару.

— Чому всього три картини? — здивовано спитав Абакум.

— Чому, чому! — Асен зітхнув, і на обличчі в нього з'явилася стражденна міна. — Скажу. Можливо, хоч ти мене зрозумієш!

— Чи не проспав, бува, інші картини? — спитав Абакум.

— Гірше, — відповів Асен. — Не проспав, а просто втік. Ганебно втік з театру, як справжній бай Ганю[15 - Бай Ганю — герой однойменного роману Алеко Константинова, представник малокультурної болгарської буржуазії, що народжувалася в другій половині XIX століття. Його ім'я стало прозивним.] через якісь там окуляри. Розумієш?

— Нічого не розумію! — похитав головою Абакум. — Які окуляри?

Асен скоса глянув на нього, але відповів не відразу.

Вони йшли по Раковській до стоянки таксі на вулиці Аксакова. Пробившись крізь натовп, який виходив з театру сатири, всі троє попрямували повз скверик і зупинились біля магазину російської книги, щоб спробувати тут піймати таксі, бо на стоянці не було жодного. І поки Віолета сердито мовчала, розглядаючи вітрину, Асен у кількох словах розповів Абакумові сумну історію. Ці окуляри, пристосовані для інфрачервоного проміння, подарував йому один французький кінооператор під час фестивалю в Каннах. Та важливо не це. Для того, щоб користуватися окулярами, тобто, щоб крізь них можна було бачити, їх через певний час заряджають струмом. Асен увімкнув окуляри в апаратуру для зарядки (він мав скромну лабораторію на дядьковій віллі), але тільки в театрі згадав, що зарядку треба припинити о восьмій годині вечора, бо від перенапруження може перегоріти обмотка. А такі окуляри на дорозі не лежать. І ось, щоб запобігти пошкодженню, він вийшов з театру, взяв таксі і помчав додому. На бульварі Яворова на його машину ледве не налетів якийсь ідіот, що, всупереч правилам, засліпив їх далеким світлом. Цьому типові Асен із задоволенням скрутив би в'язи, коли б знайшов його серед тисяч інших негідників, що населяють грішний світ. «Ось так скручу йому в'язи!» — показав Абакумові, як він це зробив би. Абакум обережно зауважив, що при такій зустрічі все може статися навпаки, тобто негідник скрутить в'язи Асенові. Режисер зареготав, а потім почав просити пробачення у Віолети. Отже, історія з окулярами закінчилась сумно: коли Асен примчав у лабораторію, непоправне, на жаль, уже сталося. Він ще раз згадав «ідіота», який мало не наскочив на нього.

— Цей «ідіот» і досі хвилює твоє серце? — спитав Абакум.

Асен не відповів.

— Заради такої рідкісної речі я теж рискнув би головою, — промовив Абакум. — І пропустив би кілька картин, а весь спектакль послав би до біса, якби це було потрібно.

— Бачиш? — Асен узяв Віолету під руку. — Він каже, що послав би до біса весь спектакль, а ти сердишся з-за кількох картин!

— Він не залишив би свою наречену! — роздратовано кинула Віолета і вирвала в нього свою руку.

Асен насупив брови, але промовчав. У цей час підійшло таксі. Абакум сів поруч з шофером. Усю дорогу вони мовчали. Прощаючись, Захов сказав:

— Дуже шкода, що трапилась така неприємність з окулярами і через них — сварка між вами. В усьому винен я, бо запросив вас у театр.

— Забудь. Це дрібниця! — засміявся Асен. — Завтра я напишу своєму приятелеві в Канни, і він надішле мені ще дві пари нових окулярів. Одні неодмінно подарую тобі на пам'ять. Як подивишся крізь них, раптом згадаєш про світ тіней, і на душі в тебе стане весело. Що ж до Віолети, то вона, мабуть, уже простила мене, бо це її обов'язок — прощати. Правда ж, люба?

— Помиляєшся, — несподівано відповіла йому Віолета твердим, але спокійним голосом. — Я щодо тебе ще не маю ніяких зобов'язань.

Дівчина недбало кивнула йому і, штовхнувши хвіртку, ввійшла на подвір'я. Залізна хвіртка тихенько рипнула.

— Приємних сновидінь! — крикнув їй услід Асен і зник у темряві за «густою завісою дощу, навіть не попрощавшись з Абакумом.

— Зайдімо до нас, — запросила Абакума Віолета, коли вони підійшли до будинку. — Почастую вас кофе і коньяком. Я ж знаю, ви любите кофе. Якщо дідусь ще не спить, пограємо в карти. А якщо вже ліг, я пограю вам на піаніно. Музикантка я погана, зате дідусеве піаніно неабияке. Це щось середнє між піаніно і клавесином. Прийдете?

Абакум подякував і через кілька хвилин уже сидів у вітальні в кріслі з коліщатками, купленому, мабуть, ще під час другої Балканської війни. Служниця Йордана, певно, його ровесниця, але ще більш незграбна, ніж воно, засвітила люстру, і від яскравого світла у вітальні наче стало ще холодніше.

Незабаром прийшла Віолета. Вона переодягнулась. Коротеньке домашнє платтячко з білим комірцем робило її схожою на школярку.

— Дідусь спить, — сказала вона, схиливши голівку на плече, — отже, наша партія в карти відкладається на невизначений час.

— Нічого, — кивнув Абакум. — Не біда.

— О, не поспішайте з висновками! — хитро всміхнулась Віолета. — Ви ще не знаєте, що вас чекає!

— Я готовий на все! — смиренно відповів Абакум. Потім спитав: — А де ж піаніно? Ви, здається, хотіли пограти мені?

— Воно в моїй кімнаті, — сказала Віолета, лукаво глянувши на нього з-під довгих вій. — Якщо не боїтесь, то прошу вас у мою дівочу світлицю.

— Життя загартувало мене, — відповів зітхаючи Абакум і підвівся. — Дякую.

Дівчина зігнула лікоть і очима показала йому, щоб він узяв її під руку.

Йордана, яка підмітала у вестибюлі, побачивши їх, спочатку здивовано витріщила очі, потім підкреслено нахмурилась. Гостреньке підборіддя старенької затремтіло, наче її трясла лихоманка.

А Віолета дзвінко і весело розсміялась, злегка притиснувши до себе руку Абакума. Він відчув трепет її твердої груді, і пальці його раптом стали вологі.

— Репетирую, тітко Йордана, — сказала вона, насилу стримуючи сміх. — Нічого особливого тут нема, ти не бійся.

— Репетируй! Тільки тихше, не розбуди дідуся, — сердито прошипіла Йордана. — Знаєш, котра година?

Віолета не відповіла. Штовхнувши двері спальні кінчиком своєї туфельки, вона пропустила Абакума.

Тут було затишно. У кутку лагідно гоготіла зелена кафельна груба. М'яко світився жовтий абажур, від чого кімната наче поринула в золотисту напівтемряву. Ліворуч вікна стояло невисоке односпальне ліжко, вже постелене до сну. Воно ніби гріло і вабило синім атласом ковдри і білизною наволочок на пухових подушках. Мабуть, ця приготовлена постіль трохи довше затримала на собі погляд Абакума, бо Віолета раптом почала пояснювати і вибачатись, що тітка Йордана має погану звичку стелити їм з дідусем постелі ще засвітла.

Потім Віолета поклала на стілець в'язану подушечку і запросила Абакума сісти біля груби, в якій потріскували дрова, сповнюючи повітря легким ароматом смоли. Це так сподобалось Абакумові, що він мрійливо зітхнув і неуважливо почав набивати люльку.

А Віолета підійшла до піаніно, яке швидше скидалося на облуплену, потріскану шкільну парту, відкрила кришку і пробігла пальцями по пожовклих клавішах. Абакумові здалося, що по кімнаті пронісся тихий ніжний подих, наче зітканий з срібних ниток.

— Що зіграти? Веселе чи сумне? — спитала Віолета.

— І веселе, і сумне, — всміхнувся Абакум.

Вона задумалась, схиливши голову над клавішами. А він душею ніби вбирав у себе тепло, інтимний спокій цієї маленької і скромної кімнати, його одночасно охопили і сум, і невимовне щастя. Потім довгі тонкі пальці Віолети забігали по клавішах, і, хоч вона грала не бозна-як, Абакумові здалося, що вже з першими звуками кімната почала раптом кудись зникати. Все навколо перетворилось у чудову суміш кольорових і темних барв, та яскраві, світлі переважали. Наче радість переплелась із сумом, мрія про красу змахувала крилами… Мрія обіцяла щастя, якого ніколи не можна досягти. Та чого б варте було життя без цієї мрії?

Абакум не був знавцем музики, але вже з перших акордів відчув, як його охоплює трепет — наче далеке невидиме світло сповнює душу примарним сяйвом. То був Бетховен, його «Крейцерова соната», один з тих небагатьох музичних творів, які хвилювали Абакума і які він слухав захоплено. Раптом Абакум відчув, що душа його стискається від тупого болю і ніби благально простягає руки до когось, хто давно пішов і ніколи не повернеться.

Несподівано до кімнати ввійшла Йордана. Поставивши невеликий металевий піднос з кофе і коньяком на круглий столик біля ліжка, вона почекала хвилинку, похмура, мовчазна. Ніхто не заговорив з нею, і жінка, сердито знизавши плечима, безшумно вийшла.

Віолета перестала грати, повернулась, почекала, поки Йордана причине за собою двері, а потім по-дитячому розсміялась і задирливо погрозила їй кулачком.

— Як стереже мене, — сказала вона і додала: — Ви помітили, що вона зайшла без стуку?

— Ні, — сказав Абакум. — Нічого не помітив.

— Господи! — вигукнула Віолета. — Я, мабуть, страшенно замучила вас своєю грою. Ви маєте вигляд такого нещасного. Замучила, правда ж?

— Навпаки, — похитав головою Абакум. — У ці хвилини, коли ви грали, я почував себе дуже щасливим, можливо, навіть занадто.

Помовчавши трохи, дівчина сказала:

— Чудна ви людина. Щастя надає вам такого вигляду, немов у вас болить зуб. А мій Асен, коли щасливий, знаєте, схожий на повний місяць. Справжній місяць в чотири чверті!

Ваш Асен, — повторив Абакум і замовк. — У вашого Асена теж є свої дивацтва. Але ви закохані і не помічаєте їх. Так мені здається.

Віолета здригнулась, нахмурила брови, хотіла сказати щось, але тільки похитала головою. Деякий час вона сиділа замислена, потім, згадавши про накритий стіл, несподівано пожвавилась:

— Але ж кофе застигне, та й вам, мабуть, уже спати хочеться. Я погана хазяйка і зовсім не вмію розважати гостей. Сядьте до мене ближче, ось тут, на ліжку. Сидіти на дівочій постелі доводиться не так уже часто, правда ж? Так. По вашому обличчю бачу, що ви дуже нещасний, бо усміхаєтесь. У вас вираз обличчя протилежний почуттям. Ви самі тільки що признались у цьому. За ваше здоров'я!

Дівчина цокнулась об його чарку і всміхнулась.

— І за ваше! — сказав Абакум і випив коньяк одним духом. — Ви дуже любите свого Асена? — Він спитав про це зовсім байдуже і запалив люльку.

Запитання було таке несподіване, що Віолета здригнулась і різко відсунулась.

— Мені здається, я не люблю його, — кинула вона і злякано подивилась Абакумові в очі.

— Я так і думав, — усміхнувся він. І, випустивши клуб диму, спитав її так байдуже, наче мова йшла про щось зовсім незначне: — А навіщо тоді було заручатись?

Вона збентежилась і опустила голову. І тільки тепер помітила, що коліна в неї оголені. Обличчя дівчини спалахнуло.

— Це сталося якось жартома, — пояснила Віолета, обсмикнувши плаття. — Ми з ним зустрічались майже кожного ранку, бо йшли до трамвайної зупинки однією дорогою. Мені подобалось бути з ним. Він красивий, уміє цікаво розповідати. Жінки в трамваї заглядались на нього, а на мене дивились заздрісно, і я розуміла їх. Одного разу Асен узяв мене під руку, але я сказала йому, що так ходять тільки заручені. Тоді він запропонував мені заручитись, і я погодилась — думала, що кохаю його. — Вона помовчала і додала зовсім тихо, намагаючись здаватись спокійною: — Ще зовсім недавно думала, що справді кохаю його.

— А ви говорили Асенові, що ваш батько — головний лісничий Пловдивського округу? — спитав Абакум, повільно випускаючи кілечка диму. Його, як видно, не дуже цікавили почуття дівчини.

Віолета здивовано глянула на нього.

— При чому тут мій батько? — На мить її ясні очі потемніли, голос став глухим від образи — Чи не думаєте ви…

— Я не думаю нічого поганого, — перервав її Абакум. — Повірте, я прошу вас вірити мені, адже ви вже довірились мені одного разу. Пам'ятаєте? Я врятував вас від неприємності попасти в незручне становище. Отже, коли ви сказали йому про те, що ваш батько головний лісничий Пловдивського округу? До чи після заручин? Думаю, до заручин. Потім ви їздили разом з ним у гості до вашого батька, і той, так би мовити, «схвалив» ваш вибір. Асен навіть сподобався йому. Людина він товариська, знає багато різних фокусів і вміє підкоряти серця. А потім він на день-два вирушив на полювання в ліс, яким відає ваш батько. Чи повернувся він із здобиччю, не знаю. Можливо, ви мені скажете, якщо це, звичайно, не секрет?

Дівчина не відводила очей од його обличчя — надзвичайно здивована і трохи налякана. У цю мить вона була схожа на дитину, яка вперше побачила поїзд.

— Якщо я в чомусь помиляюсь, виправте мене, — з добродушною усмішкою попросив Абакум. — Людині властиво помилятись.

Віолета трохи помовчала.

— Знаєте, — сказала вона, лукаво примружившись, — якби я не боялась, що ви можете зникнути, не допивши кофе, то перехрестила б вас, хоч ніколи цього не робила, бо чула від своєї бабусі, ніби чорти одразу ж зникають, коли їх перехрестять. Ану нахиліть голову, я подивлюсь, чи немає у вас ріжків?

Абакум покірливо нахилив голову, і вона почала перебирати пальцями його волосся. Він нагнувся ще трохи — йому здалось, що рука, яка гладила його голову, притягає до себе — і припав губами до її шиї.

Віолета злегка відхилилась — її обличчя пашіло. Вона погрозила йому пальцем.

— А що коли б увійшла тітка Йордана? — прошепотіла дівчина. — Що б вона подумала? — Потім раптом сказала голосно і спокійно, наче нічого не трапилось: — У вас, справді, немає ріжків. Проте це ще не значить, що вас не послав до мене сам сатана. Можливо, ви спеціальний посланець Люцифера і прийшли сюди, щоб ввести мене в жахливий гріх. Признайтеся!

— Признаюсь, — погодився Абакум.

— О, яка я нещасна! — з удаваним відчаєм зітхнула Віолета. Потім дзвінко розсміялась, але нічого більше не сказала, а тільки дивилась на нього весело, довірливо схиляючи свою голівку.

— Ну і чим же вони закінчаться? — спитав Абакум.

— Про що ви? — здивувалась вона.

— Ваші відносини з Асеном, — уточнив Абакум.

Віолета знизала плечима.

— Скажіть мені ви! Ви ж ясновидець! Усе можете!

— А ви послухаєте мене?

— Дідусь каже, що я маленька дівчинка, а маленькі дівчатка повинні бути слухняні і хороші. Слухаю, — і вона майже притулилась вухом до його губ. — Кажіть.

— Стережіться його! — шепнув Абакум.

Її м'яке волосся лоскотало йому обличчя.

— А ще? — так само ледве чутно спитала вона. Він поклав руку їй на плече, знову поцілував дівчину і одразу ж відійшов.

— А що коли б увійшла тітка Йордана? — погрозила пальцем Віолета. — Що б вона подумала?

Але цього разу в її очах не було сміху.



9





У наступні дні події розвивались так.

Другого ранку, ледве почало розвиднятись, внизу настійливо подзвонили. І хоч Абакум, який читав усю ніч, тільки заснув, він одразу почув дзвінок, стрепенувся і, не розплющуючи очей, прислухався. Три довгих, різких, з перервами дзвінки і, після невеликої паузи, знову те саме. «Три тире, — подумав Абакум, — літера «о» за абеткою Морзе». Умовний знак. Отже, до нього прийшли колеги з Державної безпеки. І раптом відчув, що груди його сповнюються радістю. Скочивши з ліжка, вибіг у вестибюль і подивився у вікно — обережність, незважаючи на знайомий сигнал, все-таки не була зайвою.

На ґанку стояв середній на зріст чоловік. Піднятий комір пальта і низько насунутий на лоб капелюх закривали від Абакума його обличчя. Та й ранок був туманний, мрячив дрібний дощик.

Коли Абакум висунувся з ^вікна, чоловік унизу інстинктивно здригнувся і підвів голову. Крізь мутну сіру пелену туману він не міг добре розглядіти обличчя вгорі. Та, мабуть, знаючи, що його розглядає, перехилившись через підвіконня, не хто інший, як мешканець другого поверху, крикнув не дуже голосно, але так, щоб Абакум зміг почути:

— Доки ти триматимеш мене під дощем?

Почувши знайомий голос, Абакум підскочив як ужалений. Серце його радісно забилося. Він зачинив вікно, швидко, мало не бігом спустився по сходах. Та коли взявся за ручку дверей, обличчя його знову набрало звичайного добродушно-поблажливого виразу.

Біля входу, трохи зсутулившись, стояв полковник Ванов. Вигляд у нього був кислий, але побачивши свого улюбленця, полковник не міг стримати сердечної, теплої усмішки, яка, наче промінь, ковзнула по його губах і блиснула в очах. Швидко ввійшовши у вестибюль, Ванов почекав, поки Абакум замкне двері, і тільки тоді подав йому руку. Полковник хотів обняти його, але Абакум сухо сказав: «Прошу мене пробачити», — кивнув стримано шанобливо і злегка торкнувся його пальців.

— Нічого, не турбуйся, — зітхнув Ванов, вішаючи на вішалку мокре пальто. — Це я повинен просити вибачення, що підняв тебе так рано.

Абакум жестом запросив гостя наверх, і той повільно почав підніматись по витих сходах.

У вітальні Абакум посадив полковника в крісло біля каміна, який ще не встиг охолонути за ніч, і, попросивши дозволу зварити кофе, вийшов у спальню. Поки його не було, Ванов з цікавістю оглянув кімнату, навіть визирнув з дверей на балкон і знов повернувся на своє місце.

— У тебе прекрасно! — задоволено зауважив він Абакумові. — Чи не почастуєш мене цигаркою? Дякую. Чудово влаштувався. По книжках видно, що тут живе працівник інтелектуальної праці. Професорська квартира. Пишеш? Ти казав мені про якусь книгу. Щось про старовинні пам'ятки. Посувається справа?

— Не дуже, — відповів Абакум із спальні.

— Он як? — полковник щиро здивувався. — Та в тебе ж тепер ідеальні умови. Що тобі заважає?

Абакум не відповів. Він розливав у чашки кофе і мовчав.

— Бува, не внучка сусіда заважає? — постукав по підлозі ногою полковник.

Принісши на підносі кофе, Абакум поставив чашку перед полковником, потім сів навпроти і почав набивати люльку.

— У внучки є наречений, — відповів він. — Режисер кінохроніки. Звуть його Асен Кантарджієв.

— Шкода, — промовив полковник. — Дуже шкода. Внучка — чудова дівчина і з хорошої сім'ї. Я знаю її батька.

— А нареченого? — спитав Абакум. — Нареченого знаєте?

Полковник заперечливо похитав головою.

Потім вони поговорили про погоду, про ревматизм, про зиму, яка вже стукала у двері. Ванов ще раз попросив Абакума почастувати його цигаркою і, закуривши, про щось задумався.

Абакум добре знав, що полковник чекає від нього питання, заради якого, власне, і прийшов сюди, і тому спитав:

— А як ідуть справи у вас в Управлінні? Багато роботи і турбот?

Милий чоловік! Він стоїчно витерпів цілих п'ятдесят хвилин, поки розмова, нарешті, торкнулася теми, що його найбільше цікавила.

— О, — відповів полковник, і втома раптом зникла з його очей. — У нас усе по-старому, як завжди, напружено й неспокійно. Нема затишшя на тихому фронті, на жаль! Роботи багато, особливо останнім часом. Жодного тижня не минає без тривоги.

— Вірю, — сказав Абакум. — Це видно по вашому обличчю. У вас тіні під очима. Мабуть, мало спали останні дві-три ночі?

Ванов знизав плечима і зітхнув.

Можливо, якась складна справа?

А тобі це цікаво?

— Мене завжди цікавили складні справи, — ледве помітно всміхнувся Абакум.

Полковник узяв цигарку, запалив її і глибоко затягнувся.

— З деякого часу, — почав він, задумливо поглядаючи на свою цигарку, наче на ній було написано резюме його короткої розповіді, — з деякого часу іноземна радіостанція, — кілометрів за п'ятдесят від місць, добре тобі відомих, — підтримує регулярний зв'язок, розуміється, таємний, з якимсь своїм агентом, що, певно, перебуває в Софії. Я кажу «певно», бо людину цю ми все ще не знаємо. Ми досі не змогли засікти її, тому що агент ухитряється тільки приймати радіограми свого центру, не відповідаючи йому. Цілком можливо, що він пересилає відповіді з кур'єром або ховає в якомусь тайнику поблизу кордону. Звідки ж центр знає, що агент в дану мить слухає передачі, приймає зашифровані радіограми? Тут, на мою думку, можливі дві відповіді: або центр передає за заздалегідь складеною і постійно уточнюваною програмою, або агент повідомляє його за кілька днів до передачі про те, о котрій годині і на яких саме хвилях прийматиме радіограму. Як шпигун повідомляє центр, якщо взагалі застосовується ця система, ми не знаємо. Особисто я думаю, що використовуються засоби і можливості якогось посольства. Не виключений, проте, і прямий зв'язок з допомогою заздалегідь умовленого коду через листи, телеграми, телефонні розмови тощо. Можливості в цьому відношенні, як відомо, великі. Проте так чи інакше, ми все ще не знаємо, хто цей агент, який сам або через підставну особу приймає радіограми таємної закордонної радіостанції.

Що ж нам відомо з цієї нової справи? Немало. Вдалося знайти ключ до коду і за ці два місяці перехопити і розшифрувати чотири радіограми. В перших двох даються вказівки особі, яка цікавить нас, сфотографувати або описати «об'єкти L—Z у прикордонному секторі А». Ми не знаємо точно, що має на увазі іноземна агентура під назвами — «об'єкти L—Z» і «сектор А», але догадуємося. Йдеться, мабуть, про важливі споруди в системі наших прикордонних укріплень. Якщо координати і описи їх попадуть у ворожі руки, це, звичайно, не буде непоправною бідою, але завдасть багато неприємностей. Словом, це дуже небажано.

У Третій шифрограмі центр дає вказівку своєму агентові зробити під знімками докладний пояснювальний текст і тримати все напоготові для пересилання. Отже, негідникові, очевидно, вдалося дещо зробити. А в четвертій — уже б'ють тривогу. Ми перехопили радіограму позавчора о двадцять третій годині тридцять хвилин. В ній повідомлялось: «Надсилаємо посланця по відомості. Приведе Ніна. Дату, місце і годину сповістимо завтра ключем номер тринадцять». І ось учора о двадцять третій сорок п'ять наша пеленгаторна служба перехопила коротеньку радіограму. І хоч її передали на інших хвилях, не викликає сумніву, що саме про неї говорилось в четвертій радіограмі. В ній уточнюється дата, місце і година зустрічі, під час якої людина, що її приведе Ніна, одержить відомості про «об'єкти L—Z» «сектора А» на нашому кордоні. Розшифровувачі працювали всю ніч і тепер не припиняють роботи, але ключа все ще не знайдено. А це дуже погано. Уяви, якщо зустріч призначена на сьогодні, а ми розшифруємо текст тільки завтра? Яка від цього користь? Мене найбільше тривожить, чи встигнемо ми розшифрувати його вчасно. А що як нам пощастить з'ясувати текст, а назви виявляться умовними? Наприклад, буде написано так: «Ніна приведе чоловіка десятого листопада о восьмій годині вечора в Парк свободи до бюста Сави Раковського». По-перше, ми не знаємо, хто ця Ніна і кого треба взагалі розуміти під цим ім'ям: жінку чи чоловіка. А по-друге, і все інше може мати стільки спільного з справжніми вказівками центру, скільки в мене спільного з літаком ТУ-114. Парк свободи може означати привокзальну площу, а бюст Сави Раковського — центральну митницю. Як бачиш, справа надзвичайно складна. І головна трудність полягає в тому, що ми досі не напали на слід агента. Та навіть коли б нам це і вдалося зробити, все те, що має відбутися, так хитро задумано, що розгадати нелегко.

Ти питаєш, які у мене турботи і чи багато їх? Ось я в кількох словах розповів тобі про найголовнішу. Ця турбота така важка, так давить мені на серце, що останні дві-три ночі не можу спати. Тому я й вийшов сьогодні раніше — розім'ятися трохи і обміркувати все на свіжому повітрі. Сказав шоферові, щоб чекав мене на автобусній зупинці, а самі пішов пішки… І раптом згадав, що ти тепер живеш десь поблизу. Дай, — думаю, — подивлюсь, як влаштувався на новій квартирі, як живе і що робить капітан контррозвідки Абакум Захов. А втім, цими днями йому буде присвоєно звання майора.

Абакум витрусив попіл з люльки, постукав нею об попільницю і знову почав набивати тютюном. Звістка про те, що його збираються підвищити в званні, ні схвилювала, ні зацікавила його. Ще два місяці тому, коли він подавав у міністерство свою доповідь про ящурну справу, заступник міністра натякнув йому про майбутнє підвищення, але Абакум у ту ж хвилину забув про це. Тепер йому стало навіть якось прикро, соромно, і він трохи поморщився. Невже цей чоловік, якого він дуже поважав, міг думати, що повідомлення про підвищення сповнить його серце радістю?

Іншим разом Захов, мабуть, скипів би, але тепер тільки нахмурився. Потім, переборовши в собі неприємне почуття, співчутливо глянув на полковника, але не сказав нічого, тільки знизав плечима і, глибоко затягнувшись, випустив під стелю густу хмаринку синюватого диму.

— Чи не помічав ти чого-небудь особливого навколо себе? — спитав його полковник. — Чи не стежить хтось за тобою?

Абакум не відповів. Він підвівся і почав за звичкою ходити по кімнаті туди й сюди. Він добре знав, що питання: «Чи не стежить хтось за тобою» — зовсім не випадкове. Але в той же час розумів, що, коли відповість ствердно, це прирече його на неминучу, хоч і тимчасову пасивність. А не діяти тепер, коли він уже був втягнутий у гру всупереч своїй волі, коли йому в обличчя було кинуто рукавичку, коли перед ним відкривалися привабливі перспективи надзвичайно цікавого «полювання», коли, нарешті, він мав перемогти такого сильного супротивника, як Асен, — це здавалося йому негідним, принизливим і безглуздим навіть з чисто професіональної, детективної точки зору.

1 тому, знаючи про прихильність до нього полковника, яка іноді доходила до сентиментальності, Захов дозволив собі вільність і не відповів прямо, а сам поставив питання. Він сів на місце і, пильно дивлячись на присок у каміні, спитав:

— Ви сказали, що пеленгаторна служба перехопила вчора радіограму передавача, складену за допомогою якогось шифру номер тринадцять. О котрій годині почала свою передачу закордонна радіостанція?

— Наші люди засікли передачу о двадцять третій годині сорок п'ять хвилин. — Полковник помовчав. — А в тебе є якась ідея?

— Є, — щиро всміхнувся Абакум. — Вручіть мені наказ, який лежить у вас в бумажнику. Ось моя ідея.

Обличчя полковника вмить прояснилось. Він поклав руки на коліна і нахилився вперед:

— Значить, ти пропонуєш дати тобі наказ діяти? Так треба це розуміти?

— Навіщо ви ускладнюєте? — нахмурився Абакум.

Полковник, трохи сконфужений, відкинувся назад і деякий час сидів мовчки. Потім дістав з бумажника аркуш з наказом, прочитав його, наче бачив уперше, і, кашлянувши, подав Абакумові.

— Зважаю на твоє запевнення, що навколо тебе все спокійно, — нагадав Ванов.

Абакум узяв наказ і лукаво всміхнувся.

— Чекатиму тебе в своєму кабінеті о дев'ятій годині, — сказав полковник.

Захов подивився на годинник — наближалась восьма година.

— На жаль, це неможливо, — промовив він. — Дуже прошу вас не наполягати на цьому. — І через те, що полковник раптом похмурнішав, додав — Давайте відкладемо нашу зустріч на більш сприятливий час. Я напав на слід. Отже, треба негайно взяти старт, щоб не загубити його. Не дивіться на мене так здивовано. Я справді напав на слід. — Абакум знову глянув на годинник: — Хто знає, може, ті там уже працюють над радіограмою з центру.

Абакум знову підвівся і швидко почав ходити по кімнаті, нервово переплівши довгі пальці, хоч очі його мрійливо всміхались. Потім він зупинився, обличчя його витягнулось і немов одразу осунулось. Мрійлива усмішка зникла, зіниці звузились.

— По-перше, — сказав Абакум, дивлячись полковникові в очі, — я дуже хотів би знати, які люди з центра країни відвідували прикордонні райони за останні два місяці. Якщо одержу таку довідку до вечора, то моє завдання набагато полегшиться. Чи можу я сподіватись цього? — спитав він полковника. — По-друге. Якщо лейтенант Марков вільний від наряду, то прошу направити його до мене не пізніше ніж через півгодини. А щоб не гаяти часу потім, дайте йому три помічники, рацію, яка працює на ультракоротких хвилях, і виділіть в його розпорядження три машини з радіопередавачами. Оце все, в чому я поки що маю потребу. Втомилися? Налити вам ще чарку коньяку?




Лейтенант Марков зайшов до Абакума саме в той час, коли той освіжав одеколоном обличчя після бриття. Задиханий, збуджений, з палаючими від радості очима, він наче чекав весільного банкету. Абакум дружньо обняв лейтенанта, запропонував цигарку і попросив сісти. Вони не бачилися з часів ящурної справи.

— Ну як, — усміхнувся Абакум, — зростає життєвий досвід? Вивчаємо людей? Людина — звучить гордо! Га? — Він помовчав, потім спитав: — Пригадуєте Ірину Теофілову?

Це питання було несподіваним: «Людина — звучить гордо!» — Ірина Теофілова! Лейтенант розгублено знизав плечима.

— Пам'ятаєте, як ви гналися за нами на мотоциклі до села Йорданкіно?

— Як не пам'ятати, товаришу капітан! Це наче вчора було, — відповів лейтенант і зітхнув.

«Мені б треба зітхати, а не йому», — подумав Абакум.

— Мені теж здається, що це було вчора, — сказав Захов. — А пригадуєте, в якому платті була тоді Теофілова?

— У білому, товаришу капітан. І з білою стрічкою у волоссі. Це я запам'ятав, бо вона була чорноока і чорноволоса, і білий колір був їй дуже до лиця. В той день вона була схожа на наречену, товаришу капітан.

— Лейтенант Марков, — промовив Абакум, наливаючи в чарку коньяку, — давайте вип'ємо за білий колір, бо йому, як видно, належить майбутнє в житті. Білому кольору. Але зараз я порадив би вам не особливо довіряти йому. Любіть його, але не довіряйте. Радійте, дивлячись на нього здалеку. За білий колір!

Абакум цокнувся з лейтенантом, випив коньяк одним духом і підвівся. Відкрив мініатюрну рацію, яку лейтенант поставив на письмовому столі, підготував її до передачі. Потім вийняв з шухляди стола кілька фотографій і підійшов до лампи: на вулиці був туман, і тому в кімнаті горіло світло.

— Цю людину звуть Асен Кантарджієв, — пояснив Абакум, показуючи фотографії Маркову. — Я знімав його в різних позах. Красунь і молодець. Але, на відміну од більшості красунів, розумний. Працює режисером кінохроніки і живе недалеко звідси — на вулиці Незабравка, дев'яносто сім. Запам'ятали?

— Вулиця Незабравка, дев'яносто сім, — повторив лейтенант. — Запам'ятав.

— Де ваші люди? — спитав Абакум.

Лейтенант відповів, що його люди в машинах на сусідній вулиці і що він підтримує з ними зв'язок за допомогою своєї рації. Потім подав Абакумові аркушик паперу, на якому було позначено код позивних.

— Ви «Дауд», а я «Ракіп», — пояснив він.

— Ця ящурна справа, видно, не виходить у вас з голови, — нахмурився Абакум. — Ну що ж. Нехай тепер Ракіп слухає монолог Дауда, причому дуже уважно, бо для повторення немає часу: лишились лічені хвилини. Візьміть оцей пакетик. В ньому ванільний порошок, змішаний з порошком товченого древесного вугілля, — щоб не було помітно білого кольору ваніліну. Пройдете повз будинок, де живе мій «приятель»-режисер, і посиплете цим порошком перед парадним. На вулиці грязюка, і тому хоч невеличка частка цієї суміші неодмінно пристане до його взуття. Надворі сильний туман, вас ніхто і не помітить.

Я стежив за цим чоловіком і знаю, що ранком він виходить з дому між десятою і о пів на одинадцяту. У вашому розпорядженні сорок п'ять спокійних хвилин — досить часу, щоб послати когось по собаку-шукача. Коли приведуть собаку, візьмете його в свою машину.

Майте на увазі, що людина, за якою вам доведеться слідкувати, надзвичайно кмітлива і спритна. Природжений артист. Він, мабуть, догадується, що може стати об'єктом спостереження з нашого боку, і тому його пильність щонайменше подесятирилась. Ось чому завдання буде нелегким і для вас, і для ваших помічників.

Режисер зустрінеться сьогодні, мабуть ранком, з однією молодою жінкою. Назвемо її літерою «х», бо справжнє ім'я нам невідоме. Хоч я її не знаю і ніколи не бачив, але певен, що вона брюнетка і підфарбовує губи малиновою помадою. Одягнена не дуже елегантно, проте і не дуже скромно. Середня на зріст і не справляє особливого враження своєю зовнішністю. Проте попередьте своїх людей, щоб вони випадково не сплутали її ось з цією дівчиною, — Абакум показав лейтенантові кілька фотографій Віолети, — вона також брюнетка і, на жаль, теж красить губи яскравою помадою. Живе вона тут, у цьому будинку, добре знайома з режисером і часто зустрічається з ним, але не має нічого спільного з «х».

Отже, завдання зводиться до того, щоб виявити брюнетку, про яку я згадав. Стежачи за режисером, ви, без сумніву, доберетесь і до неї. Але при одній умові: якщо режисер нічого не помітить. Варто йому щось запідозрити або усумнитися в тому, що за ним не стежать, — вважайте, все пропало. Якщо він пронюхає, що ви йдете по його п'ятах, то навіть коли надінете на голови шапки-невидимки, вам усе одно не вдасться нічого зробити. Будьте особливо обережні, щоб він не помітив! Дійте так, ніби в нього четверо очей і вух.

Одну машину поставте недалеко від автобусної зупинки. Коли режисер сяде в автобус, машина рушить услід. Весь час підтримуйте зв'язок зі мною. Я по ходу дії даватиму вам вказівки.

Лейтенант вийшов, і Абакум погасив світло. У вітальні стало темно. Ранковий туман був такий густий, що крізь широкі шибки балконних дверей нічого не було видно. Перила, чорні гілки вишні — все це начебто потонуло, зникло в глибинах непроникного білясто-сірого моря.

О десятій годині «Ракіп» викликав «Дауда» і повідомив, що режисер тільки-но вийшов з дому і попрямував до автобусної зупинки. А через кілька хвилин доповів, що режисер сів в автобус; який рушив у напрямку Софійського радіоцентру. «Дауд» наказав «Ракіпові» обігнати автобус і передати нагляд другій машині. Незабаром з цієї другої машини сповістили, що режисер зійшов біля стадіону. «Їдьте не поспішаючи вулицею Гурко і зупиніться на розі бульвара Толбухіна, — наказав «Дауд». — Передайте «Ракіпові», щоб він їхав за вами на певній відстані». Потім «Дауд» спитав, чи не заважає туман спостереженням. Йому відповіли, що видимість дуже погана. «Нехай спостерігач вилізе з машини, перейде бульвар і купить собі газету в кіоску, який стоїть на розі, а машина їде далі вулицею Гурко», — знову розпорядився «Дауд». Через хвилину «Ракіп» доповів, що зв'язався з другою машиною. Потім настало затишшя, і Абакум відчув, що в нього стискається серце. «Якщо вони спустять його з ока, все полетить до дідька», — подумав він і глянув на годинник. Стрілки показували пів на одинадцяту.

Так минуло кілька тяжких хвилин. І коли Захову вже увірвався терпець, у трубці пролунав голос «Ракіпа». Він повідомив, що режисер увійшов у під'їзд «Б» сьомого будинку по лівому боці вулиці, піднявся на другий поверх, пробув хвилини дві в квартирі, яка міститься праворуч сходів, і в цю мить іде далі вулицею Гурко до центра міста, а за ним по п'ятах — два спостерігачі з другої машини. «Встановіть нагляд за другим поверхом, — наказав Абакум, — а ви особисто довідайтеся, хто живе в цій квартирі і відколи».

Абакум закурив і почав нервово ходити по кімнаті. Підійшовши до балконних дверей, побачив: туман почав розсіюватись, але дощ усе ще мрячив.

«Ракіп» подзвонив о чверть на дванадцяту. Операція, яка почалась з таким успіхом, зазнала повного провалу. На розі вулиці Гурко і Раковського режисер несподівано сів у таксі, яке чекало його біля відділення «Балкантуристу». Спостерігачі кинулись за ним у погоню на другій машині, але таксі було вже досить далеко і зупинилось біля ЦУМу на двадцять секунд раніше за них. Режисер зник у натовпі покупців, який лавиною розлився серед прилавків першого поверху. Цілком імовірно, що він вибрався через двері, які виходять на бульвар Георгія Димитрова, або вискочив на площу перед лазнями. Таксі, як з'ясувалось, було викликано з стоянки на вулиці Аксакова. Шоферові звеліли чекати пасажира біля входу в «Балкантурист».

Отак закінчилась ця історія з режисером. Що ж до квартири на вулиці Гурко, то тут відомості були такі.

Квартира на другому поверсі складалася з кімнати і кухні. Вона належала якомусь Найдену Стамову, лікареві, котрого на два роки, послали у Гвінею. Тимчасово там оселилась його двоюрідна сестра Ліляна Стамова, інструктор радіоклубу ДТСО десятого району. Ліляна Стамова вчора ввечері кудись поїхала, а сьогодні ранком приїхала її мати. Це бачив між восьмою і дев'ятою годинами вчитель-пенсіонер, керуючий будинком, який живе на першому поверсі. Лейтенант Марков бачив, як Стоїменка Кристева Стамова — так звали матір Ліляни — виходила з під'їзду «Б» через хвилину після того, як звідти вийшов режисер. Але тоді Маркову і на думку не спало, що це мати Ліляни. Стоїменка Стамова часто приїздила в Софію і навіть була прописана за цією адресою. Вона була глуха, хворіла на ревматизм і кожної весни та осені приймала ванни в Овчій купелі.[16 - Передмістя Софії.]

Такі були відомості, добуті «Ракіпом».

— Дев'ять шансів з десяти — провал, — тихо сказав Абакум.

Він хотів уже покласти трубку, але на другому кінці провода пролунав збентежений голос лейтенанта:

— Я зробив усе, що міг.

— За вами немає ніякої вини, — поблажливо всміхнувся Абакум. Він розумів, що гра програна. У роті гірчило від тютюну. Телефонна трубка здавалась такою важкою, наче була з свинцю. — Ви зовсім ні в чому не винні, — повторив Захов. — Ви майстерно виконали своє завдання, і я від душі поздоровляю вас.

— Уклінно дякую, — згаслим голосом кинув лейтенант і, помовчавши трохи, спитав, що йому робити.

— Почекайте ще п'ять хвилин. — сказав Абакум. — П'ять хвилин — небагато, якось витерпите. — Потім додав рішуче: — Подзвоніть мені через п'ять хвилин, і я скажу вам, вільні ви чи ні, — і поклав трубку.

Але що ж зміниться за ці п'ять хвилин? Хіба поразка може перетворитися в перемогу? Треба подумати.

У каміні весело тріщав вогонь. Абакум влаштувався зручніше в кріслі, витягнув ноги і закурив. Надворі йшов тихий і холодний дощ, що навівав дрімоту. Вода струмочками стікала по шибках.



10





Рівно через п'ять хвилин задзвонив телефон.

— Виконую ваш наказ, — повідомив лейтенант.

— Попрацюємо ще трошки, — відповів йому Абакум.

Голос його звучав бадьоро, в розширених зіницях очей блищали холодні вогники. — Ви мені сказали, — почав він, — що інструктор радіоклубу ДТСО Ліляна Стамова вчора ввечері кудись поїхала. Зв'яжіться з керівництвом радіоклубу, дізнайтесь, куди вона поїхала і чого. Було б дуже добре, щоб ви дізнались точно про годину її від'їзду.

— Ці відомості я можу дати вам зараз, — сказав лейтенант. — Я вже говорив з керівництвом радіоклубу і з черговим техніком. Ліляна Стамова чудовий спеціаліст, перемогла в конкурсі на кращу радистку і два тижні тому одержала в нагороду круговий залізничний квиток. Вона збиралась використати його із зупинками і вчора ввечері поїхала в Пловдив. На вокзал її проводжав черговий технік.

— Ви говорили з ним?

— Від нього я дізнався про все це — і про конкурс, і про квиток. Він допоміг їй занести речі у вагон.

— Прекрасно! — сказав Абакум. — Відомості чудові. Ви навіть не уявляєте собі, які вони чудові! Тепер у мене до вас ще таке прохання. Подзвоніть негайно в місто Кулу і спитайте, о котрій годині виїхала мати Ліляни в Софію. Про це легко можна дізнатись у її домашніх.

— Але якщо вона приїхала сюди ранком, то, безумовно, їхала вночі! — не стримався лейтенант.

— Прошу вас, облиште своє «безумовно»! — трохи різко відповів Абакум. — Я б хотів знати, коли вона виїхала в Софію, ви зрозуміли мене?

— Зрозумів. Ви хочете знати, коли мати Ліляни виїхала з Кули, — відповів лейтенант.

— Саме так, — підтвердив Абакум. — І через чверть години, лейтенанте, коли прибудете до мене з цими відомостями, не забудьте принести фотографію Ліляни — хочу побачити, як виглядає ця радистка. Ви запам'ятали?

— Запам'ятав: відомості і фотокартку Ліляни, — повторив лейтенант і замовк, чекаючи нового доручення.

— Дійте! — наказав Абакум.

Він поклав трубку і знову сів у крісло.




Друга половина дня була повна несподіванок. Лейтенант Марков прийшов через півгодини. Фотографія, яку він приніс, була маленька, для документів і Абакум скористався лупою, щоб розглядіти її краще, З картки на нього дивилась білява молода жінка з майже хлопчачою зачіскою. В неї був високий спадистий лоб, тонкі брови, які майже зрослися на переніссі, губи — теж тонкі, трохи випнуті і напіввідкриті — ознака загостреної і болісної чутливості. І ці неврастенічні губи, і ці неприродно розширені очі і пильний погляд — створювали враження, що вона схильна до екзальтації. Але в цілому на фото було правильне, інтелігентне обличчя.

— Ну, — спитав Абакум, показуючи на фотографію, — що ви думаєте про цю особу?

— Гарна дівчина, — відповів лейтенант.

Абакум невиразно усміхнувся і похитав головою. Потім спитав про матір. Лейтенант ніяково опустив голову.

— Управління міліції твердить, що вона цього ранку виїхала у напрямку Відіна рейсовим автобусом, який рушає з Кули о п'ятій годині сорок хвилин.

— Це неможливо! — розсміявся Абакум. — Пам'ятаєте, що ви тільки-но сказали мені? Ви сказали, що мати Ліляни приїхала в Софію нічним поїздом. А нічний поїзд відправляється з Відіна у Софію о восьмій годині вечора. Ось вам розклад, подивіться! Щоб сісти на нічний поїзд, зовсім не треба виїжджати з Кули на світанку. Так же? Отже, той, хто хоче їхати в Софію нічним поїздом, повинен вирушити з Кули автобусом, який відходить або о чотирнадцятій тридцять п'ять, або о п'ятнадцятій тридцять сім. Як ви поясните цей випадок?

— Є тільки одне логічне пояснення, — сказав лейтенант, — причому дуже просте: міліція помиляється. Її твердження, що мати Ліляни виїхала з Кули сьогодні вранці, не відповідає дійсності. Мати Ліляни виїхала з Кули вчора після полудня. І потім сіла у Відіні на поїзд, який іде в Софію вночі. Якби вона виїхала з Кули сьогодні вранці, то тепер була б ще на Відінському вокзалі, бо денний поїзд на Софію відправляється з Відіна о тринадцятій тридцять чотири. А тим часом мати Ліляни ходить по софійських вулицях і приймає ванни в Овчій купелі. Отже, інформація кульської міліції помилкова. Якщо вас цікавить ця подробиця, я поговорю з Кулою вдруге і примушу тамтешню міліцію визнати свою помилку.

Поки він із запалом говорив усе це, Абакум мовчав і неуважно дивився у вікно. А дощ тихенько сіяв. Потім обидва трохи помовчали.

— Ви скінчили? — спитав Абакум.

— Якщо хочете, я можу ще раз поговорити з Кулою, — повторив лейтенант.

Абакум з досадою махнув рукою.

— Зайве, — сказав він. — Наші люди з кульської міліції дали правильну довідку.

На обличчі лейтенанта з'явився вираз подиву, змішаний з переляком.

— Не розумію, — вигукнув він. — Яка ж це правильна довідка, коли жінка тут? Адже ми на власні очі бачили її!

Абакум подивився на годинник. Було близько другої години дня.

— Лейтенанте Марков, — промовив він, — ви ще не обідали. На жаль, нічого не можу вам запропонувати. — Він усміхнувся. — Моя квартира холостяцька, бідна. В мене є тільки коньяк і кофе. Доведеться вам пообідати в якомусь ресторані. Поїжте як слід, бо ми, мабуть, працюватимемо допізна. Стежте за квартирою на вулиці Гурко. Підтримуйте зв'язок з допомогою того ж коду. А тепер… Смачного вам!




Коли лейтенант вийшов, Абакум розправив плечі і, весело усміхнувшись, налив собі чарку коньяку. Але не випив — пригубив. Потім підійшов до стола, взяв олівець і за звичкою склав своє заключне «рівняння» з відомого і невідомого в цій справі.






Ліляна Стамова

а) Одержала два тижні тому круговий залізничний квиток.

б) Сказала, що, подорожуючи, робитиме зупинки.

в) Відклала поїздку на два тижні. Чому? Щоб дочекатись «хорошої» погоди в листопаді.

г) Поїхала в Пловдив, її проводжали на вокзал. Сталося це за кілька годин до передачі таємної радіостанції. (Випадковість?)

д) Учора ввечері о двадцять третій тридцять приймала в радіоклубі ДТСО шифрограму таємної радіостанції.

е) Після двадцять третьої тридцять немає поїзда на Пловдив. Взагалі в цей час немає жодного поїзда.

Отже:

«Поїздка» в Пловдив вигадка, яка має заплутати контррозвідку і забезпечити алібі Ліляні Стамовій.

Отже: Ліляна Стамова тут.




Стоїменка Стамова

а) Сьогодні вранці о десятій годині була в квартирі дочки на вулиці Гурко.

б) Щоб прибути сьогодні вранці в Софію, вона виїхала нічним поїздом Відін — Софія.

в) Щоб сісти на нічний поїзд Відін — Софія, виїхала з Кули у Відін учора після полудня.

г) Але управління міліції твердить, що вона сьогодні виїхала з Кули автобусом, який відправляється о п'ятій годині сорок хвилин ранку.

д) Поїзд Відін — Софія відправився з станції Відін о тринадцятій тридцять чотири.

Отже:

Вона поїхала денним поїздом і приїде сьогодні о двадцять другій годині.

Отже:

Жінка, яка вийшла близько десятої години ранку з квартири на вулиці Гурко, не Стоїменка Стамова, хоч і схожа на неї.








Що Ліляна і Ніна, про яку йшла мова в шифрограмі таємного радіопередавача, одна і та ж особа, в цьому не було ніякого сумніву. Не підлягало сумніву і те припущення, що Ліляна-Ніна тут, що між «від'їздом» Ліляни та «прибуттям» її глухої матері з Кули є добре продуманий зв'язок.

Але де в цю мить Ліляна-Ніна? 1 хто ота жінка-двійник її матері, яку помітили сьогодні біля будинку на вулиці Гурко?

Абакум уже дав відповідь на ці два питання. Він вивів її теоретично з рівняння з відомими і невідомими. Тепер треба було діяти. Час зустрічі Асена з спеціальним посланцем закордонного центру наближався.

Перед тим як вийти, Захов спитав по телефону полковника Ванова, чи пощастило розшифрувати радіограму, і дістав негативну відповідь. Ця коротка розмова, звичайно, велась з допомогою умовних слів.




Машина привезла Захова на ріг бульвару Толбухіна і вулиці Гурко. Ступивши на тротуар, Захов розкрив парасольку, нахилив її вперед, щоб сховати обличчя, і швидко пішов до будинку, в якому жила Ліляна. Увійшовши в під'їзд, він спокійно піднявся по сходах і зупинився перед її квартирою. Поки закривав парасольку, роздивився секретний замок. Абакум знав такі замки і без усяких зусиль відімкнув його універсальною відмичкою. На це пішло не більше часу, ніж коли б він відмикав замок звичайним ключем. Захов робив усе спокійно, без шуму і без будь-яких ознак нетерпіння, наче стомлений і чимсь незадоволений, входив у власну квартиру.

Зачинивши за собою двері, Абакум спустив запобіжник замка. Потім постояв деякий час нерухомо, затамувавши подих, увесь перетворившись у слух.

Передпокій, куди він зайшов, був маленький, квадратний, темний, майже пустий. Тут стояла тільки стара кругла вішалка. Але на ній нічого не висіло, і це навівало почуття сумної самотності та порожнечі.

Ліворуч входу і прямо виднілися двері, пофарбовані вицвілою коричневою фарбою. Абакум пригадав розташування будинку: двері навпроти входу ведуть у кімнату, вікна якої дивляться на вулицю. І оскільки квартира однокімнатна, то легко можна було догадатись, що другі двері ведуть у внутрішнє приміщення, на кухню.

Стараючись не шуміти, Захов трохи прочинив двері в кімнату. Потім ледве чутно постукав. Ніхто не відповів. Тоді він відчинив двері ширше: в кімнаті панувала напівтемрява, як і в передпокої, бо вікна були завішані занавісками. Все ж можна було розглядіти шафу, яка закривала кут між східною і північною стінами, туалетний столик з високим дзеркалом в узорній рамі, ліжко і обабіч нього — два пуфи. Серед цієї скромної обстановки увагу Абакума привернула тільки одна річ: на білій ковдрі — купа жіночого одягу. Сполучення речей в ній було досить дивним: чорна спідниця з грубої шерсті, в'язана кофта, безрукавка з товстого домотканого сукна і серед цього одягу старої селянки — нарядна тонка білизна міської дівчини. На килимчику перед ліжком поряд дві пари панчох — одні зв'язані з чорної колючої вовни, другі — нейлонові, ніжні, прозорі.




Абакум посміхнувся і похитав головою. Він вийшов з кімнати навшпиньках і припав вухом до інших дверей — до тих, що були з лівого боку від входу. Звідти не долинало жодного звуку. Крізь щілину в замку просочувалась пара — її тоненькі струмочки з'єднувались і утворювали хмаринки в холодному повітрі. Пахло гарячою водою і запашним туалетним милом. Певно, поруч з кухнею була ванна, і з неї виходила гаряча пара. Видно, там хтось купався. Той «хтось», без сумніву, був власником одягу, який лежав на ліжку.

Абакумові стало так весело, що навіть захотілося свиснути. Давно, ще з часу момчиловської історії, він не відчував такої радості. Це був той же гімн перемоги і торжества, який вперше зазвучав у його душі, коли почувся рокіт літака, що кружляв над Карабаїром. Ці кілька секунд сонячної радості розрядили море неприємностей і гіркоти.

Повернувшись до кімнати, Абакум очима пошукав місце, де можна було б сховатись. Куток за шафою здався йому чудовою позицією. Але звідти неможливо було спостерігати. Він швидко відчинив дверцята шафи і розсунув плаття. І в нього знову з'явилось бажання свиснути: поміж тонкими дошками задньої стінки цієї старої коробки були щілини, такі широкі, що крізь них, хоч і одним оком, можна було спостерігати все, що робиться в кімнаті. Потім Абакум повернув ключ так, щоб дверцята не зовсім причинялись, розмістив плаття майже так, як вони й були, відсунув шафу і пробрався в куток. Подивившись крізь «амбразуру», він задоволено кивнув головою.

Захов обміркував цю операцію до найменших подробиць, і тому випадковість не могла тут зіпсувати справи. Якби помітили, коли Абакум заходив у квартиру, він сказав би, що двері були відчинені, і, пред'явивши документ інспектора пожежної охорони, все-таки оглянув би кожен куток квартири. Коли б з-за шафи було незручно спостерігати, він сховався б з другого боку ліжка або під ним… Або взагалі не ховався б. Він і тоді добився б мети, але, розуміється, ціною небажаного самовикриття. Звичайно, коли б події не розвивались з такою швидкістю, Абакум міг би змінити своє обличчя, надати собі такого вигляду, якого тільки захоче. І тоді вся ця гра в піжмурки була б зовсім зайвою. Але так чи інакше в його непроханому відвідуванні випадковість не відігравала ніякої ролі. Він просто перевіряв один свій висновок, виведений теоретично, і діяв, враховуючи обстановку.

Через кілька хвилин після того, як Абакум зайняв свою позицію в кутку, двері відчинились, і в кімнату хтось зайшов у банному халаті з піднятим капюшоном. Сутінки, що все більше згущалися, не давали можливості розглядіти людину, яка зайшла, і Абакум пожалкував, що сховався в цьому проклятому кутку. Але він був безсилий змінити своє становище хоч на йоту.

А в цей час «хтось» сидів на самому краєчку ліжка, мабуть, чекаючи, поки халат вбере в себе вологу тіла. Потім, випрямившись, підійшов до вікна, перевірив, чи нема щілин між стінами та занавіскою, і ввімкнув світло. І тільки тоді, не поспішаючи, відкинув з голови капюшон, розгорнув поли, розправив плечі. Пушистий рожевий халат упав на килим.

Посеред кімнати сяяло молочною білістю тіло дівчини. В неї було довгасте обличчя, високе чоло і великі, широко відкриті карі очі.

Абакум не здивувався — він чекав цього. Перед ним стояла Ліляна Стамова, радистка з ДТСО. Він не здивувався і тій метаморфозі, яка сталася в нього на очах. Захов знав, заздалегідь, що метаморфоза повинна відбутися, і чекав її.

Дівчина наділа спочатку нейлонові панчохи, туго натягнувши їх і розгладивши руками, а поверх них — товсті вовняні, підв'язавши їх під коліном резинкою, як це роблять літні селянки, і випросталась. Потім тонка білизна сховалась під темною спідницею, в'язаною кофтою і безрукавкою. Нарядившись таким чином, дівчина сіла перед дзеркалом, відкрила кілька баночок і з майстерністю, якій міг би позаздрити навіть Абакум, почала терпляче гримувати обличчя. Зник мостик, який з'єднував брови. Над чолом і на скронях волосся злегка побіліло. Сітка дрібних зморщок вкрила щоки і шкіру навколо очей. Гумові підкладки розтягнули губи і створили довгі глибокі зморшки з двох боків гостренького підборіддя. Згодом вона пов'язала голову широкою чорною хусткою. Тепер перед дзеркалом стояла стара селянка, яка зберегла сліди колишньої краси — і в обличчі, і в постаті.




Дівчина взула прості чорні туфлі на гумовій підошві, наділа короткий кожушок, хтозна-чому тяжко зітхнула і ніби нехотя вийшла з кімнати.
















Через кілька секунд услід за нею спустився по сходах і Абакум.

Біля під'їзду він мало не наскочив на Маркова.

— А я вже почав непокоїтись за вас, — сказав йому лейтенант. — І збирався силою ввірватись у квартиру.

— Дякую. Але я провів час дуже добре, — всміхнувся Абакум і вказав очима на літню жінку, яка вже відійшла кроків на двадцять. — Ви знаєте цю особу?

— Та це ж мати Ліляни, — здивувався лейтенант.

— Не мати Ліляни, а сама Ліляна, — майже пошепки пояснив Захов. Потім додав: — Ну, ходімо зі мною. Ідіть ближче, під парасольку, щоб вас не мочив дощ. Ваш берет став схожий на оладку. Візьміть мене під руку!

Вони дійшли разом до бульвару і на розі розсталися. Абакум сів у машину, якою приїхав, а лейтенант пішов далі вслід за Ліляною.




Повернувшись додому, Захов підкинув дров у камін, потім дістав з шафи кілька книжок і поклав їх купкою на письмовому столі. Він збирався працювати над першим розділом своєї книги про античні пам'ятки та мозаїку, і вся ця література потрібна була йому для довідок. Але оскільки він почував себе трохи змореним, то умостився в кріслі біля каміна і заплющив очі. А через кілька хвилин поринув у напівсон — тихий, як дощ, що йшов надворі.

Його розбудив телефонний дзвінок. Уже зовсім стемніло, і Абакум запалив світло. З трубки прогримів басистий голос Ванова. Полковник попросив Захова надіти навушники рації. «Повідомлю приємну новину», — сказав полковник. Абакумові здалося, що він задихається від хвилювання.

Після кодового сигналу почулось питання:

— «Ракіп»?

— «Дауд», — відповів Абакум.

— Поздоровляю «Дауда» з великим успіхом, — сказав полковник. — Тільки що ми затримали Ліляну Стамову, Асена Кантарджієва і ще одну цяцю з посольства. В наших руках і таємний пакет. Зустрілась ця трійця в залі чекання Подуенського вокзалу.

— З шифрограми дізнались про місце зустрічі? — спитав Абакум.

— Шифрограму ще не розібрали, — відповів полковник. — Заслуга твоя.

— Помиляєтесь, — заперечив Абакум. — У цій справі моя участь зовсім незначна. Велика заслуга належить моєму помічникові, його треба поздоровляти, а не мене!

Полковник хотів сказати ще щось, але Абакум простукав «кінець» і зняв навушники.

Потім подивився на годинник. Була вже дев'ята година вечора. Він згадав, що з учорашнього дня і крихти не мав у роті, і всміхнувся. Ця усмішка утворила навколо його рота дві гірких складки. Почуття самотності і невиразної безпричинної туги знов піднімалось у його душі.

Захов надів пальто і вийшов з дому. В ту ж мить двері лікаревої квартири легенько грюкнули. По жовтій стежці, яку проклало по кам'яних плитах світло з вікон, до нього бігла Віолета в накинутому на плечі плащі. Дівчина зупинилась так близько, що він відчув її дихання у себе на обличчі, і сердечно, наче давньому близькому другові, подала йому руку.

— Пам'ятаєте нашу вчорашню розмову? — спитала вона.

Абакум кивнув головою.

— Знаєте, — вона підійшла ще ближче, — я сьогодні повернула йому медальйон назад. І написала, щоб він більше не думав про свою наречену. Між нами все покінчено. Що ви скажете на це?

— Я дуже радий! — всміхнувся Абакум. — Це чудово.

Вона трохи помовчала.

— Ходімо до нас у гості, — попросила дівчина. — Дідусь буде дуже щасливий, якщо ви зайдете. А потім, коли він ляже, я знову пограю вам, як учора ввечері. — Вона заглянула йому в очі. — Хочете?

— Дякую, — сказав Абакум. Він підняв комір пальта і кашлянув. — Велике вам спасибі. Але сьогодні ввечері я зайнятий — вечерятиму з своєю колишньою дружиною…

— Вашою колишньою дружиною? — прошепотіла Віолета.

За занавісками вікон майнув довгастий силует — тітка Йордана поралася у вітальні. «Готує святкову вечерю», — подумав Абакум.

— Із двома дітьми, — додав він. — Раз на місяць я вечеряю з своєю колишньою дружиною і двома дітьми.

Віолета закуталась у плащ і опустила голову.

— Бажаю вам приємно провести час, — промовила вона.

Повернулась і швидко пішла назад, нервово постукуючи каблучками по жовтій стежці. Абакум вийшов на вулицю.

Було безлюдно і тихо. Ішов дощ, і далекий ліхтар на перехресті був схожий на величезне сльозаве око, вкрите золотистим туманом.




А я? Можливо, хтось помітив, що я не згадував про себе у цій третій частині розповіді? Дякую тій добрій душі, яка помітила це. Так склалися обставини, що я був дуже зайнятий в цей час: допомагав дідусеві Реджепу та іншим хорошим людям Відли готувати до зими кооперативне стадо. Фатме теж робила все, що їй було під силу. Але робота не дуже спорилась, бо худоби було багато, а працівників — мало. Крім того, Фатме частенько сміялась просто так, без причини, і намисто весело дзвеніло у неї на грудях — а це, звичайно, заважало роботі.

Узимку приїхав Абакум. Він прожив у мене днів десять. Ішов сніг. Замети засипали дорогу на луках. Я, як завжди, пік картоплю на приску вогнища, а Абакум курив люльку, мовчав і задумливо дивився на дим, що піднімався з ялинових полін. Інколи мені все-таки щастило вирвати в нього кілька слів. І хоч їх було мало, я все ж читав за ними те, про що він умовчував.

Так я зібрав матеріал для третьої частини книжки про пригоди Абакума Захова.













notes




1


Йдеться про повість «Контррозвідка».




2


Епіграфіка — наука, що вивчає стародавні написи.




3


Гідрія — посудина з трьома ручками, в якій стародавні греки носили воду.




4


Теракота — випалена чиста глина, а також художній виріб з неї.




5


«Тото» — спортивний тоталізатор.




6


9 вересня в 1944 році у Болгарії було повалено монархо-фашистський лад.




7


Околія — за старим адміністративним поділом, район у Болгарії.




8


ДТСО — Добровільне товариство сприяння обороні.




9


Помак — болгарин-мусульманин.




10


Сукман — жіночий одяг із шерстяної матерії без рукавів, схожий на сарафан.




11


Мехмед Синап — уславлений ватажок одного з масових повстань селян проти феодальної влади і турецьких поневолювачів в кінці XVIII століття.




12


Трябва — по-болгарському, треба.




13


Дамаджана — багатолітровий оплетений бутель для вина.




14


Хоро — болгарський національний танок.




15


Бай Ганю — герой однойменного роману Алеко Константинова, представник малокультурної болгарської буржуазії, що народжувалася в другій половині XIX століття. Його ім'я стало прозивним.




16


Передмістя Софії.