ФБ-86
Андраш Беркеши


Пригоди. Подорожі. Наукова фантастика


У пригодницькій повісті «ФБ-86» сучасний угорський письменник Андраш Беркеші розповідає про долю угорського юнака Іштвана Красная. Іштванові не пощастило в житті: його несправедливо виключили з університету. Скривджений хлопець потрапляє в пастку ворогів народної Угорщини…

Як далі склалося життя Іштвана Красная, читач дізнається, прочитавши цю захоплюючу книжку.


Андраш Бекеші

ФБ -86


РОЗДІЛ ПЕРШИЙ


ібор Каллош втомленим рухом зняв окуляри, витер хусточкою спітніле чоло і, знизавши плечима, глянув на студента.

Кульчарне, повновида жінка років під сорок, з інтересом розглядала муху, що грілася на лутці під не дуже щедрим промінням вересневого сонця. Піднявши передні лапки, муха потерла їх, спинилась на якусь мить і знову заходилася чепуритись.

З усього було видно, що жінку не дуже цікавлять слова Каллоша. Вона заздалегідь знала, про що говоритиме завідуючий навчальною частиною університету.

Третій член дисциплінарної комісії, тридцятирічний блондин Гейза Олайош, поглядав то на жінку, то на Каллоша. В кутку його губ застигла ледве помітна іронічна посмішка.

— Товаришу Краснай, — порушив тишу протяжний голос худорлявого завідуючого навчальною частиною, — ви визнаєте, що приховали у своїй біографії важливі дані?

В блакитних очах юнака майнуло хвилювання. Він стурбовано глянув на членів комісії. Його обличчя ніби промовляло: «Люди добрі, зрозумійте! Сталася жахлива помилка. Згляньтесь!». Погляд юнака блукав десь за вікном, серед поріділого листя дерев, залитих ранковим сонцем. Хлопець пригладив долонею хвилясте каштанове волосся, напружено розмірковуючи, що сказати у відповідь.

— Товаришу Каллош, — озвався він тихо, — повірте, усе це непорозуміння. Я нічого не приховував. Про те, що батько живий, я дізнався лише згодом.

— Ні, юначе, — обрушився на нього Каллош, — ви збрехали, свідомо збрехали! Ось докази! Гляньте, товариші! Це автобіографія, написана його власною рукою. Прочитайте, будь ласка, що він писав. Цитую дослівно: «… під час боїв у 1944 році мій батько зник».

Каллош торжествуюче глянув навкруги, замахавши, наче переможним прапором, аркушем паперу. Він переводив погляд з хлопця на членів комісії і знову на хлопця.

— Це ви писали? Відповідайте! Тільки кажіть прямо: так чи ні! Балачки мене не цікавлять. — Останні слова він промовив, натискуючи на кожен склад. Потім відкинувся назад і з властивою йому іронічною посмішкою дивився на блідого хлопця, що стояв перед ним.

Іштван похнюпився. Втупив погляд у килим. Що відповісти? Від нього вимагають рішучої відповіді, так чи ні — і все. Але так не можна відповісти. Ні ствердженням, ні запереченням не можна пояснити цієї справи. В голові завирували думки… Чомусь згадав, що не зможе піти по обіді на тренування. І все через цього Каллоша. Він давно знає, що той сердиться на нього. Тільки ж за що? Чи не все одно, що сказати? Однаково виключать з університету. Куди тоді йому податися? Піде чистильником черевиків. Повісить на шию дошку, великими літерами напише на ній: «Стараннями Каллоша мене виключено з університету, хоч я був найкращим студентом курсу». Тільки чого б це його, найкращого студента курсу, мали виключити з університету? Ні, професор Голуб цього не допустить…

— Чому не відповідаєте?

«Виспівує, наче якийсь мулла, — подумав Іштван. — Вдале порівняння! По обіді на тренуванні скажу про це хлопцям. Ні, на тренування вже не встигну. Нічого, розповім завтра. Віднині Каллоша прозиватимуть не тюленем, а муллою або, ще краще, співаючим дервішем, бо й на нього він схожий…»

— Я не зрозумів. Що ви питали?

— Ви що, заснули? Навіть власна доля вас не цікавить. Ось до якого цинізму дійшли. Це характерно для вас! — знову напався Каллош, кинувши на стіл біографію Іштвана. — У мене все. Коли вас щось цікавить, будь ласка, питайте, — звернувся він до членів комісії.

Олайош глянув у свій блокнот.

— У мене буде кілька запитань, — сказав він з усмішкою, підбадьорливо глянувши на юнака. — Скажіть, ви часто листувалися з батьком?

Доброзичливий тон Олайоша повернув Іштвану впевненість.

— Я не листувався з батьком, — одказав він. Його голос звучав уже сміливіше. Після короткої паузи юнак додав: — У 1946 році батько надіслав мені листа з Сан-Пауло. Благав помиритися, забути все, що було між нами, втекти до нього. Та я не відповів.

Іронічна посмішка на обличчі Каллоша змінилася злою гримасою. Це не випало з уваги Олайоша, та він, і взнаки не даючи, що помітив, продовжував розпитувати:

— Деякі моменти для мене не зовсім ясні. Скажіть, будь ласка, що було причиною вашої суперечки з батьком?

— Це довга історія, її не можна так просто розповісти.

— А ви розкажіть, — закликав його Олайош.

— Я вважаю, це зайве! — заперечив Каллош. — І так усе ясно. Ми даремно витрачаємо час. — Глянувши на Кульчарне, Каллош додав — Гадаю, ви теж такої думки. — Його погляд вимагав ствердної відповіді.

Кульчарне стрепенулась. Захопившись спогляданням мухи, що грілася на сонці, вона неуважно слухала розмову. Нервово ковтаючи слова, промимрила:

— Так, звичайно! Щодо мене, то…

Олайош з чемною усмішкою, але рішуче промовив:

— А мене, як представника міністерства, цікавлять навіть найдрібніші деталі справи. Зрештою, йдеться про одного з найкращих студентів університету, — звернувся до Каллоша. — Я мушу глибоко розібратись в усьому.

Каллош сердито стиснув губи, відкинувся на спинку стільця і ображено глянув на референта з міністерства.

«Ось які опортуністи засіли в міністерстві», — констатував він у думці.

— Будь ласка, відповідайте на моє запитання, товаришу Краснай, — попросив референт хлопця.

— Між мною і батьком були незгоди в політичних питаннях. Батько був активним членом партії нілашів[


 - 


], а я був антифашистом, — почав Іштван.

— Що робив ваш батько як член партії нілашів?

— Він був одним з тих, хто науково обґрунтовував і проповідував расову теорію. — Хлопець глибоко зітхнув. — Як безпосередній співробітник професора Маля, він писав статті та дослідження, читав лекції, цілковито віддав себе фашистському рухові.

— Як же ви стали антифашистом, живучи в такому оточенні?

— Випадково.

Олайоша вразила щира відповідь хлопця.

— Продовжуйте, — підтримав він його.

Іштван деякий час роздумував, збираючи докупи і впорядковуючи свої спогади.

— Ось з чого все почалося, — промовив він згодом. — Навесні 1944 року я познайомився з молодою студенткою, Майєю Фабрі. Пізніше я довідався, що вона єврейка. Батько її був відомим лікарем. Майя познайомила мене з своїми батьками. Від них я сприйняв антифашистські ідеї, там вперше почув про Томаса Манна, Верфеля, Стейнбека, Драйзера. Брав у них книги, багато читав. Переді мною відкрився зовсім новий світ. Батьківський дім став для мене чужим, криваві плани, про які я чув дома, викликали огиду. Побачивши у мене книги, про які я казав, батько страшенно розлютився, заборонив читати їх. Допитувався, звідки вони. Я промовчав, боячись, що він донесе про сім'ю Фабрі в поліцію. Тоді не дуже церемонились у таких випадках. Ми з Майєю покохали одне одного. Коли їй довелося пришити на одяг жовту зірку, ми вдвох плакали. Я не відвернувся від неї, лишився вірним нашій дружбі. І далі відвідував сім'ю, затавровану жовтою зіркою. Носив продукти, передавав звістки від знайомих. І не тільки батькам Майї, а й іншим мешканцям будинку. У доктора Фабрі, як лікаря, до останнього моменту працював телефон. Ми щодня розмовляли з Майєю. 15 жовтня, коли оголосили декларацію Хорті[


 - 


], Майя подзвонила мені. Вона була радісно схвильована, без упину повторювала:

«Іштване, це правда? Скажи, що правда! Скажи тільки! Тепер усе буде гаразд. Приходь завтра!»

Я теж дуже радів. Але вже по обіді становище змінилось. Ми жили на Італійській алеї. Я стояв біля вікна і з відчаєм дивився на війська СС та загони нілашів, що сунули в місто. Батько стояв поруч і глузливо стежив за мною. Тоді ми посварилися. Надвечір я подзвонив одному з своїх однокласників. У них була за містом дача. Ми домовились, що врятуємо Майю. Він охоче віддав мені ключ від дачі, навіть узявся понести туди електричну плиту і продукти. Увечері я розмовляв з Майєю.

«Гаразд, — погодилась вона. — Я згодна, тільки разом з тобою».

Вирішили зустрітися наступного ранку.

Я побіг до двоюрідної сестри. Вона і Майя були однолітки. Я вкрав у неї документи. Про наслідки своїх вчинків не думав. Єдина думка володіла мною: врятувати Майю. Адже я кохав її.

Ніч я провів неспокійно. Ще вдосвіта побіг до Фабрі. Майже на кожному кроці перевіряли документи. Перед моїми очима стояло обличчя Майї. Мене переслідували кошмари, в голові плуталися думки. Біля одного з будинків стояв великий натовп. Під командуванням жандармського старшини шістнадцятирічні-сімнадцятирічні молодчики-нілаші виводили з будинку євреїв. Люди, що зібралися там, реагували на події по-різному. На обличчі одних помітне було співчуття, деякі злорадствували, інші стояли мовчки, вражено. Молодчики, розмахуючи автоматами, гнали перед собою нещасних людей, наче тварин. Я пробився вперед. З будинку волокли старезного дідуся з довгою, аж до грудей, сивою бородою. Його весь час підганяли штурханами. А він ледве переставляв ноги, спираючись на милиці. Попереду, злякано оглядаючись, ішла молода дівчина. Хлопчик з дівчачим обличчям — йому, певно, й п'ятнадцяти не було — підштовхував старого прикладом.

«Швидше, Мойсею, швидше», — горлав він, зловтішно регочучи.

Хтось із натовпу, спостерігаючи цю сцену, засміявся. Звідусюди чулися іронічні зауваження, хтось ще й заохочував конвоїрів.

«Ану, хлопці, примусьте їх рухатися швидше!»

«Та хіба так? Що ви, боїтесь?»

«Облиште їх! Вони теж люди!» — стримуючи обурення, вигукнуло кілька чоловік.

«Коли не подобається, забирайтесь геть. Доки не пізно!»

«Може, ви за них?»

Дехто рвучко повернувся і поквапливо пішов далі.

Я стояв приголомшений. Совість підказувала, що треба допомогти, але не знав як. Підбадьорений схвальними вигуками, хлопчина заходився ще рішучіше штурхати старика. Бідолаха озирався на всі боки, зацькований. Він не міг сказати жодного слова.

Дівчина підійшла до старика, взяла його під руку, та один з конвоїрів грубо відштовхнув її. Регіт, лайка залунали ще дужче, ще більше розійшовся й хлопчина. Густіше посипалися удари на нещасного дідуся. Той похитнувся і, втративши рівновагу, впав на землю. Милиці вилетіли з рук. Напружуючи всі сили, він підняв голову і благально глянув на свого мучителя. А молодчик, дико регочучи, ударив старого ногою в обличчя.

«Дідусю!» — розпачливо зойкнула дівчина і кинулась до непритомного старика. З його уст тоненькою цівкою потекла кров, фарбуючи в червоний колір білу бороду. Нілаші накинулись на немічного дідуся з онукою і заходились бити їх куди попало. Я рвонувся, щоб допомогти нещасним, але хтось ззаду схопив мене…

— Годі казки розповідати! — вдарив по столу Каллош. — Може, ви ще скажете, що були учасником руху опору?

Від спогадів на очах Іштвана заіскрилися сльози. Він перервав розповідь, безпорадно глянув на розгніваного Каллоша, потім перевів погляд на Олайоша. Той з цікавістю дивився на нього.

— Розповідайте далі.

По обличчю хлопця майнула сумовита усмішка.

— Мені нічого більше сказати. Через півгодини Майю теж розстріляли. Я не міг врятувати її, бо вона не захотіла. Відтоді я вважав, що мій батько — вбивця Майї. Я зрікся його, пішов з дому. В грудні 1944 року, напередодні різдва, батько навідався до мене сам. Благав, молив, щоб я пішов разом з ним, доки кільце радянських військ не зімкнулося навколо Будапешта. Я не захотів. Ми посварилися. Батько вдарив мене, я дав здачі.

Іштван на якусь мить замовк, провів рукою по чолу і продовжував:

— Я вдарив рідного батька і кинувся тікати. Для мене він уже не існував. Може, ви не повірите, але все було саме так. У біографії я не писав про нього, бо до 1946 року не знав, чи він живий.

— О, виявляється, ви ще й великомученик! — в'їдливо зауважив Каллош. — Ну, а що скажете про те, як ви розхвалювали імперіалістів у галузі медицини?

Серце Іштвана скам'яніло. Ця людина знущається навіть з його спогадів! Каллош ненавидить його. Нічого від нього чекати! Не в силах більше стримуватись, Іштван гнівно вигукнув:

— Це неправда!

Каллош почервонів:

— Як ви смієте звинувачувати мене в брехні! Мене! Ви, нікчема, фашистський вилупок… — Каллош хапав ротом повітря, обличчя його спотворилось від люті. — Геть звідси! — Він випрямився. — Засідання дисциплінарної комісії оголошую закритим! Почекайте в коридорі, поки винесемо рішення, — кинув він навздогін хлопцеві.

Іштван вийшов із залу. В коридорі його оточили однокурсники. Посипались запитання:

— Ну як?

— Виключили тебе?

— Ну, вони не наважаться цього зробити. Тебе дуже любить Голуб.

— Чому ти не виголосив гучної промови? Каллошу тільки того й треба!

— Що за нісенітниця!

— Цим Каллошем ми вже ситі по горло!

Іштван дивився кудись в далечінь і мовчав, наче й не чув запитань друзів. Нарешті глухо сказав:

— Очевидно, мене виключать. — І, махнувши рукою, важко опустився на стілець біля вікна.


* * *


— Товариші! Я наполягаю на виключенні! — рішуче заявив Каллош. — Можливо, товариш Олайош повірив у вазку, яку нам тут щойно піднесли. Я не вірю жодному слову цього хлопця. Зневажливо говорить про радянську науку, всіляко розхвалює імперіалістів. Не бере ніякої участі в масових заходах. Пильність настійно вимагає від нас твердості у таких випадках. Гадаю, справа Райка досить ясно підтверджує, що ворог не дрімає. Ми повинні показати в університеті приклад принциповості і непохитності.

Олайош стурбовано перебив його.

— На мою думку, виключення — надто сувора кара. Я вірю хлопцеві. Те, що він розповів, можна довести. До того ж треба зважити, що Краснай — найкращий студент курсу. Пропоную відкласти рішення і перевірити, чи правду він казав. Сигнали, про які ви тут згадували, товаришу Каллош, мене не задовольняють. Адже вони анонімні. Я заперечую проти виключення.

Кульчарне мучили сумніви. Голос серця підказував їй, що Олайош правий. Але ж не Олайош її начальник. Голосувати проти пропозиції Каллоша небезпечно. За це можна поплатитися. А зрештою, Краснай здоровий, міцний юнак, не обов'язково йому бути лікарем, Вона теж мріяла в свій час стати співачкою. І голос у неї гарний, і постава підхожа, а не вийшло. І що ж з того? Нічого страшного. Стала адміністратором. І живе собі. Не припинилося життя й після того, як помер її чоловік. Сама виховує свою донечку. Якщо вона змогла перенести всі удари долі, Краснай тим більше їх переживе. Не в тюрму ж його садять!

— Гадаю, — промовила вона нарешті, — що товариш Каллош має рацію. Я цілком згодна з його думкою — треба бути пильним. Газети щодня пишуть про підлі підступи імперіалістів. Які в нас можуть бути гарантії, що найманці ворогів не пролізли в університет?

Кульчарне улесливо глянула на Каллоша, той схвально хитнув головою.

— Таким чином, — знову почав Каллош, — по суті усі ми проголосували. Можна вважати, що рішення прийнято. Мені дуже жаль, — звернувся він до Олайоша, — що в такому важливому питанні ми не знайшли спільної мови з представником міністерства.

Та Олайош не здавався.

— Зрозумійте, — доводив він, — пояснення Красная цілком правдоподібні. Його можна зрозуміти. Кохання до дівчини було в нього тоді міцнішим, ніж синівська любов. І треба все як слід зважити. Адже йдеться про долю талановитого медика, четвертокурсника…

Каллош перебив його:

— Доля країни важливіша, ніж майбутнє якогось самовпевненого хлопчиська. Не варто далі дискутувати. Ви можете висловити свою окрему думку, але незалежно від цього наше рішення набирає чинності… Випадок серйозний, занадто серйозний. Будь ласка, товаришко Кульчарне, запросіть сюди Красная.


* * *


— Попрацювали! На сьогодні досить, — звернувся літній професор до молодої брюнетки.

— Як вам завгодно, пане професоре, — одказала дівчина, глянувши чорними, трохи розкосими очима на сивого вченого, що сидів за мікроскопом.

— Ось воно як, дівчинко, — всміхнувся професор Голуб. — Коли людині п'ятдесят дев'ять років, вона вже швидше стомлюється.

— У вас вигляд зовсім молодої людини, пане професоре! Якби не біле волосся, я б вам і сорок не дала.

— О, ви дуже люб'язні, Естерко, — збентежено промовив вчений. — Але втома буває не тільки від фізичного перевантаження. Ні, я втомився не від роботи. — Професор підвівся і підійшов до дівчини. Гумова підлога приглушила його кроки. — Ви неправі, дівчинко. Що не кажіть, а все ж я стомлений, сварливий старик.

— Пане професоре, — озвалася Естер, спершись на довгий стіл, заставлений різними хімікатами. — Давайте припинимо на кілька тижнів досліди. Тепер уже ми впевнені, що проблема буде успішно розв'язана. Кілька тижнів спочинемо…

— Ні, Естерко, зупинятись не можна. Ні за що! — запротестував професор, піднявши вгору тонку руку. — Синтез — це найбільш хвилююча, захоплююча стадія дослідів, дівчинко. І найбільш болісна. Так, підрахунки стверджують правильність наших міркувань, останні досліди також показують, що наші припущення правильні. Але не забувайте, що це ще не все. Кінцевий результат попереду…

У дівчини заіскрилися очі, вона глянула на вченого.

— Пане професоре, я без усяких вагань беруся підтвердити перший дослід. Прищепіть мені серум інфекційної хвороби і випробуйте на мені антибіотик. Я настільки впевнена, що результат буде позитивний…

— Ні, ні! — вигукнув Голуб. — Не смійте й думати про це. Щоб більше таких розмов не було, ясно?

Естер опустила голову. Пасма густого каштанового волосся розсипалися, заховавши її обличчя.

— Гаразд, не буду, — тихо промовила вона.

— Отак, Естерко. Ну, давайте вмиватися, — сказав професор і важкою ходою попрямував до умивальника. — Скажіть, донечко, як справи у Красная? Сьогодні він до мене ще не приходив.

— Його викликали на засідання дисциплінарної комісії…

— Ага, я й забув про це… Що з ним скоїлося? Він щось говорив, але я, чесно кажучи, не прислухався.

Дівчина ще стояла біля стола, її погляд блукав десь далеко. Слабке проміння призахідного вересневого сонця пробилося крізь віти дерев, зазирнуло в лабораторію.

— Боюсь, пане професоре, що Іштвана виключать з університету, — промовила задумливо дівчина.

— Що ви кажете, люба? — Голуб рвучко обернувся і здивовано глянув на дівчину. Краплі мильної води стікали з його рук на підлогу. — Що ви сказали? Виключать?

— Так, пане професоре.

— Красная?

— Так, — одказала Естер.

Голуб знову почав ретельно милити руки.

— Ні, це неможливо, — мовив він після, деяких роздумів. — А в чому його, власне, звинувачують?

— Його батько був членом партії нілашів, — пояснила дівчина і пружними кроками підійшла до професора.

— В такому разі треба покарати батька, а не сина!

— Не в тому біда, пане професоре, ким був батько Іштвана, а в тому, що він не написав про це в автобіографії. Тепер товариш Каллош вважає, що Іштван навмисно приховав цей факт.

— А чому він не написав? — звернувся до дівчини Голуб.

— Тому, що батько для нього не існує. Так пояснив мені Іштван.

Очі Голуба округлились від здивування. Він перестав витирати руки.

— Не розумію, люба. Як це «не існує»?

— Так. Іштван ненавидить свого батька.

— Ненавидить? Це неможливо! Дитина не може ненавидіти свого батька.

— А проте це так, пане професоре. Не знаю, що сталося між ними, але Іштван і слухати не хоче про батька.

— Це жахливо! Скажіть, люба, між ними були якісь політичні незгоди?

— Очевидно, бо його батько був активним фашистом. Обоє замовкли. Голуб скинув халат, сів у глибоке крісло біля письмового стола, неквапливо запалив сигарету і, випускаючи кружальця диму, поринув у свої думки. Він уважно стежив за дівчиною, яка мила руки і час від часу заглядала у дзеркало над умивальником.

— Скажіть-но, Естерко, — почула дівчина голос Голуба, — ви могли б зненавидіти свого батька?

— Батька? — обернулась вона до професора. Рушник застиг в її руках. — Ніколи не задумувалась над цим. Трудно відповісти, бо я не знаю навіть, що таке ненависть.

— Припустімо, що ваш батько був би фашистом… — наполягав Голуб.

— Я не можу уявити свого батька фашистом, — засміялась Естер.

— Не уникайте відповіді. Це просто припущення. Відповідайте ж, так чи ні?

— Пане професоре, — все ще всміхаючись відповіла Естер, — є випадки, коли діти ненавидять своїх батьків. Я вже чула про це. Отже, в принципі це можливо. А що стосується моїх відносин з батьком, то між нами ніколи не було ніяких непорозумінь. Тому мені трудно дати вам конкретну відповідь.

— Заждіть, — перебив її Голуб. — Я неправильно сформулював запитання. Знаю, в окремих випадках батьки заслуговують, щоб діти ненавиділи їх. Це тоді, коли вони негідники, не дбають про дітей, б'ють їх, знущаються над ними. Це інша справа. Але ненавидіти когось тільки за те, що в нього інші політичні погляди, на мою думку, неправильно. Особливо тоді, коли йдеться про батька і сина, про такого батька, який любить свого сина і віддає йому все, що може…

— Мені здається, пане професоре, що політичні мотиви ще більше виправдовують ненависть, — відповіла Естер.

— Зрозумійте мене правильно, — сказав Голуб, — я ненавиджу фашизм. Але коли б мій батько був фашистом, я не міг би зненавидіти його.

— Пане професоре, мені не хотілося б сперечатись, але я гадаю, що у ваших словах є суперечність, — твердо сказала Естер.

Голуб запитливо глянув на неї.

— Ненавидіти фашизм взагалі, не зачіпаючи конкретних осіб, носіїв фашизму, не можна. Ненавидіти ідеї і любити тих, хто їх вигадав і застосував на практиці, — тут не сходяться кінці з кінцями. Що може дати абстрактна ненависть до фашизму? Нічого! Фашизм став дійсністю внаслідок діяльності його носіїв…

— Я бачу, з вами важко сперечатися, — засміявся професор, — Я далекий від політики. Можливо, причиною цього є те, що з політикою зв'язані різні жахливі речі. Набагато кращою є сфера науки, оці клітини, пробірки, все те, що відкриває нашому погляду мікроскоп. Ось що, люба. Відкладіть на завтра наші нотатки. — Професор підвівся.

Естер зібрала аркушики з записами, що лежали на столі, і поклала їх у жовту пластмасову папку. Деякий час задумливо розглядала папку і, всміхнувшись, спитала:

— Пане професоре! Ми ще не дали нашим дослідам назви. Що написати на папці?

Голуб замислився.

— Напишіть «ФБ-86», — сказав він згодом. — Якщо не помиляюсь, ми розпочали ці досліди вісімдесят шість днів тому?

— Так, — відповіла Естер, — вісімдесят шість днів. А тепер, пане професоре, дозвольте звернутися до вас з проханням.

— Будь ласка, — привітно сказав вчений.

— Допоможіть Краснаю. Буде жахливо, якщо його виключать.

— Що ви, люба! Невже ви справді думаєте, що з Краснаєм може скоїтись якесь лихо! Це ж найталановитіший студент нашого університету. Ставити питання про його виключення можна було б лише в тому разі, коли б він припустив грубе порушення правил. Наскільки я його знаю, на це він нездатний.

— Спасибі, — сказала Естер.

Вона взяла олівець і вивела на папці: «ФБ-86. 1949 р.».

Голуб провів дівчину до парадних дверей. Естер попрощалась і швидко попрямувала по втрамбованій садовій доріжці.

Естер охоче приходила до професора. Їй подобалось у нього. Іноді вони довго прогулювались по саду. Вчений захоплено показував їй своє маленьке царство. Він сам доглядав сад. Це було для нього приємним відпочинком. Сад був гарний, впорядкований. Незважаючи на осінню нору, густим, зеленим килимом стелилася трава. Тільки пожовкле і рудувате опале листя нагадувало про те, що літо скінчилось.

Не доходячи до повороту доріжки, Естер оглянулася, щоб, за звичкою, ще раз помахати на прощання професорові. Вона підняла руку, всміхнулась. Голуб стояв у дверях вілли. Він теж махнув Естерці рукою, дочекався, поки дівчина зникла за поворотом, і зайшов у будинок.

Естер швидко попрямувала до автобусної станції. Вона думала про Іштвана.

Тільки б усе обійшлося добре. Бідолаха! Він такий самотній. Живе на стипендію. Вона вірить йому. Правда, іноді він поводиться трохи дивно. Сторониться дівчат. Крім навчання, захоплюється тільки спортом, але й то не заради змагань чи спортивної слави. На змаганнях він так кинув на килим чемпіона університету Гевеші, наче це був лантух з картоплею. Хлопці кажуть, що з вільної боротьби Іштван міг би бути чемпіоном країни, але він і слухати не хоче про участь у великих змаганнях. Так, дивний хлопець.

Дівчина вирішила пройти до наступної зупинки… На розі, біля кондитерської, вона несподівано зустріла Іштвана. Обличчя хлопця було похмуре, стурбоване.

— Іштване! — схопила вона хлопця за руку. — Ну як?

— Виключили, — промовив Іштван глухим голосом і відвернувся.

— Це неможливо! — прошепотіла Естер, все ще міцно стискуючи руку Іштвана. — Що ж робити?.. — спитала після короткої паузи.

— Піду до Голуба, — зітхнув хлопець.

— Ходімо, Іштване, вип'ємо кави, — запропонувала Естер. — Все одно Голуб зараз вечеряє. Потім підемо до нього.

— В мене немає грошей, — відмовився Іштван.

— Нічого, у мене є. Ходім.

Вони зайшли в кафе. Естер замовила чорну каву.

— Естер, — озвався хлопець, — ми вже давно знайомі. Скажи, ти вважаєш мене негідником? Чи ворогом? — Він з надією дивився на дівчину, наче від її відповіді залежало його майбутнє.

— Ні. Я знаю тебе як чесну людину. Але ти зробив помилку, не написавши всього про свого батька.

— Повір, люба Естер, — перебив Іштван і глянув на неї своїми блакитними очима. — До 1946 року я нічого не знав про нього.

— А Каллош казав, ніби ти висловлювався проти радянської науки?

— Казав. Це ще більше ускладнило моє становище.

— Але ж це брехня! За що тільки сердиться на тебе цей Каллош?

— Не розумію, — розвів руками Іштван.

— Я говорила з Голубом, — сказала Естер. — Він обіцяв допомогти.

— Що ти йому сказала?

— Тільки те, що сьогодні дисциплінарна комісія розглядає твою справу.

— Я теж казав йому про це, — мовив Іштван.

— Ти знаєш, який він неуважний. Одразу ж забув. Він не розуміє, за що ти зненавидів свого батька. На його думку, батька не можна ненавидіти. Ми ще посперечалися з ним.

— Багато хто не може цього зрозуміти. А ти розумієш? — звернувся він до дівчини.

— Так, — твердо відповіла Естер.

Вони довго мовчали. Надворі вже вечоріло. Засвітились на стінах бра, і приємний присмерк оповив людей.

— Ходімо, — озвався через деякий час Іштван. — У тебе вистачить грошей, щоб розрахуватися? Бо коли пі, нам доведеться зостатися тут, — додав він з гіркою усмішкою.

— Стільки ще знайдеться, — всміхнулась хлопцеві Естер.

Вони розплатилися і повільно, немов двоє закоханих, пройшлися до вілли професора.

Дівчина вийняла з сумочки ключ, відчинила хвіртку. Іштван стримував нервозність. Як його зустріне Голуб, що він скаже? Хлопцеві хотілося повернутись і піти геть.

— Ходімо, — сказала дівчина, підбадьорливо усміхаючись.

Голуб був здивований, його дружина Магда, вродлива жінка років сорока п'яти, теж з цікавістю розглядала пізніх гостей.

— Заходьте, — привітно запрошувала вона.

— Пройдіть у мій робочий кабінет, — запропонував професор. — Ну, кажіть, що сталося? — спитав він хлопця, усівшись у глибокому шкіряному кріслі. Естер та Іштван зайняли місця поруч, на дивані.

— Виключили мене. Рішення негайно набирає сили.

— Все ж таки виключили? — вчений схопився і почав знервовано ходити по кімнаті, зімкнувши пальці за спиною. Раптом він зупинився перед юнаком, пильно глянув йому у вічі. Іштван спокійно витримав колючий погляд.

— Скажіть, друже, — озвався Голуб. У його голосі відчувалася рішучість. — Даєте слово честі, що не вчинили нічого протизаконного?

— Даю! Найбільша моя провина — я нічого не сказав про батька навіть після того, як дізнався, що він живий.

— Значить, я можу виступати на ваш захист?

— Якщо ваша ласка, пане професоре. Я можу тільки заявити, що ніякого злочину не вдіяв. Проявив звичайну необачність, оце і вся моя провина.

— Гаразд, синку. Для мене цього досить, — мовив Голуб. Він сів і знову запалив сигарету. — Я хотів би спитати ще одне: чому ви зненавиділи свого батька?

Іштван схилив голову і заходився нервово крутити пальцями китиці скатертини, якою був накритий стіл. Дівчина теж зацікавлено глянула на хлопця, але бачила тільки його схилену голову і коричневу від загару шию. Коли Іштван підвів голову, його очі були вологі.

— Він убив дівчину, яку я кохав! — сказав хлопець ледве чутно.

— Ваш батько її вбив? Нічого не розумію! Хто вона, ця дівчина?

— Майя. Студентка, — була відповідь. Естер дивилась на Іштвана широко розкритими очима. Про це він їй ніколи не говорив.

— Саме так, пане професоре, він убив її. Не власноручно, звичайно. Майя була єврейка. Він закликав до розправи своїми статтями і дослідженнями. Я дуже кохав Майю і ніколи не прощу батькові її смерті.

— Коли це було?

— 16 жовтня 1944 року. На другий день після того, як партія нілашів захопила владу.

— Ваш батько був членом цієї партії?

— Так. Він був запеклим фашистом, найближчим співробітником професора Маля.

— І ви дуже кохали ту дівчину? Адже тоді ви були ще хлопчиком…

— Мені тоді минуло дев'ятнадцять, — відповів тихо Іштван. — Я ще й тепер її кохаю. Коли ж довідався, за яких обставин вона вмерла, то ще більше покохав її. Вона поводилась як герой.

— Розумію, розумію… — промовив Голуб. Він вийняв нову сигарету, знову запалив і в глибокій задумі випустив хмарку диму. — Ось що, друже. Ідіть зараз додому. Напишіть апеляцію і завтра подайте її в ректорат. Зрозуміли?

— Так.

— Потім прийдете сюди, закінчите роботу по аналізу крові, перевірите правильність підрахунків. Доки я продовжуватиму тут досліди, ви щодня будете приходити сюди! Ясно?

— Так, пане професоре.

— Завтра вранці я поговорю з Каллошем. Тримайте себе в руках. Ми не допустимо, щоб вас виключили. Правда, Естерко?

— Правда, пане професоре, — радісно закивала головою дівчина.

Іштван з полегкістю зітхнув і помітно заспокоївся. У Голуба великий авторитет. Як-не-як — він відомий вчений. Коли він втрутиться в справу, усе, певно, владнається. Юнак підвівся:

— Велике вам спасибі, пане професоре. Значить, завтра прийду. — Він вклонився.

— Вище голову, друже! — підбадьорив хлопця вчений. — Усе буде гаразд…

Молоді люди вже спускались з сходів, коли Голуб покликав Іштвана.

— Вже пізненько. Ви, може, проведете Естерку додому?

Професор хитрувато примружив очі і всміхнувся. Він усміхався ще й тоді, коли за молодими зачинилася хвіртка.


* * *


— Де ти живеш? — озвався тихо Іштван. — Бачиш, я навіть цього не знаю.

— На вулиці Батхіань, — відповіла дівчина.

— Можна тебе провести?

— Ти виконуєш наказ професора?

— Ні, ні, — заперечив Іштван. — Я все одно провів би тебе.

— Це дуже люб'язно з твого боку.

Хлопець запитально глянув на неї. Він повеселішав, став спокійніший. В очах заіскрився колишній вогник.

— Ходімо пішки.

— Як хочеш, — всміхнувся Краснай.

Вони довго йшли, не промовивши жодного слова.

— Іштване, — озвалася нарешті дівчина, — ти дуже кохав її?

— Дуже.

— Розкажи про неї.

— Що саме розповісти?

— Усе. Яка вона була? Чому ти її кохав?

— Яка була?.. Висока, струнка. На чверть голови вища, ніж ти. Темне волосся спадало до самих плечей. Завжди весела. Мріяла стати скульптором. Любила усе красиве. Оце і все про неї. Чому кохав її? Не можу сказати. Людина ніколи не шукає пояснення, чому кохає. Якщо ти була закохана в когось, ти знала, чому кохаєш?

— Я ще нікого не кохала, — відповіла дівчина.

— Коли прийде до тебе кохання, Естерко, ти зрозумієш, що це таке. Людина неспроможна пояснити це почуття, буває, що й бореться проти нього. Та кохання все ж таки перемагає.

— Незабаром буде п'ять років, як Майя загинула. І ти й досі кохаєш її? Чому ти такий самотній? — Дівчина зупинилась, обернулась лицем до хлопця.

Іштван поринув у свої думки, його високе чоло прорізали глибокі зморшки. Він схопив Естер за руку.

— Сядьмо на хвилиночку, — сказав тихо. Вони сіли на лаву, що стояла в алеї.

— Мені не було ще й десяти років, коли померла мати. З того часу живу сам. Родичів немає. Іноді здається, що я збожеволію, гнітить мене самотність. Може, саме тому я з головою поринув у науку.

— І ти ніколи не одружишся?

— Цього я не кажу. — Іштван гіркувато всміхнувся. — Але в моєму теперішньому становищі смішно було б думати про одруження…

— Тому що тебе виключили? — спитала дівчина.

— Так…

— Голуб усе владнає. Ти знаєш його характер. Коли візьметься за щось — обов'язково доведе до кінця. В нього можна вчитись наполегливості, чесності.

— І багато чого іншого, — додав хлопець. — Естерко, и навіть не знаю, що робитиму, коли мене не поновлять. Я, може, цього й не переживу. Медицина — моє покликання. Про неї я мрію з дитячих років. Знаєш, у 1944 ропі я раптом збагнув, які жахливі злочини заподіяв мій батько, пообіцяв собі зробити все можливе, щоб полегшити страждання людей. Це, Естерко, не просто гучні слова. Це моє тверде рішення. Я віддаю всі сили навчанню, щоб стати лікарем, бо лікар багато може зробити для людей.

— Мабуть, тому ти уникаєш громадської роботи? — спитала з легкою іронією дівчина.

— Естерко, невже політика полягає тільки в тому, щоб без упину кидатись гучними фразами або виголошувати промови? По-твоєму, це не політика, коли хтось підмінно вчиться? Я хочу служити своїй країні знаннями. Це теж політика. Усі життєві питання мені ясні, а коли б становище вимагало, я був би разом з вами на барикадах…

— Я знаю це, Іштване, — ніжно сказала дівчина. — І цілком розумію тебе. Ходімо. — Вона взяла Іштвана за руку, глянула у вічі.

— Як хочеш, Естер…

Вони підвелись. Над пасмом гір пливло громаддя темних хмар, тьмяно освітлених блідим місячним сяйвом. Тихий вітерець колихав віти дерев. Іштван і Естер йшли поруч, заглиблені в свої думки.


* * *


Прихід професора був для Каллоша несподіванкою. Він мимохіть підвівся з свого місця. Авторитет і слава Голуба справляли на нього велике враження. Вже багато разів давав він собі слово не зважати на вченого. Зрештою, хто для нього оцей сивий професор? Інтелігент старого гарту, просто — він певен — саботажник. Бо ж якими результатами може похвалитися відомий професор? Ніякими! Що він зробив досі для народної демократії? Нічого! Його не можна було навіть умовити, щоб взяв участь у суботнику по відбудові міста, хоч інші професори прийшли. Виправдовується зайнятістю, якимись дослідами! Звичайно, це непогана відмовка. Досліди можуть бути вдалими і невдалими. Поки що Голубові вони не вдаються. А до 1945 року він жив у Лондоні. Хіба цього не досить, щоб зрозуміти все? Ворог хитрий, він працює з перспективою, на багато років уперед.

Усі ці думки блискавично промайнули в голові Каллоша, та коли він заговорив, то і голос, і поведінка його виказували покірність. Він картав себе за цю слабість. Отже, йому теж прищепили в свій час оцю ганебну послужливість. Двадцять років, які він провів у міністерстві писарем, дають себе знати, його син має рацію, коли звинувачує батька в раболіпстві.

— Що вас привело до нас, пане професоре? Будь ласка, сідайте.

— Спасибі, — холодно відмовився Голуб. — Я хотів дещо спитати. — Схрестивши руки за спиною, професор почав ходити по кімнаті, мов під час лекції в аудиторії, Каллош збентежено кліпав очима. Він розглядав сірий, добре пошитий костюм ученого, його білосніжну поплінову сорочку, галстук з дрібним візерунком, туфлі з гострими носками, на яких яскраво відбивалось сяйво ранкового сонця,

— Знаю, що справа, про яку хочу говорити, не входить у мою компетенцію, — долинав до Каллоша голос вченого. — Але я хотів би мати ясну картину. За що, власне, виключили Красная? Що ви мені можете про це сказати?

Каллош одразу догадався, чого прийшов професор. Він навіть передбачав, що вчений клопотатиме за Красная… І все ж таки тепер він завагався. Що відповісти? З учорашнього дня кілька разів виникав у нього сумнів, чи правильно він діяв. Може, рішення було занадто суворе? Але кожного разу Каллош відмахувався од цих думок. Класова боротьба вимагає твердості. Соціалізм не можна збудувати, проявляючи поблажливість. Чи може він узяти на себе таку відповідальність? А що коли Краснай справді шпигун? Ні. Нехай краще потерпить одна людина, ніж усе суспільство. Навіть один шпигун може завдати багато шкоди. Він десь читав вислів Наполеона про шпигунів. Навіть записав цитату в зошит. «Вислови великих людей», — написав на зошиті і старанно вивчав занотовані висловлювання. А ось тепер ні за що не може згадати! А шкода, бо то був дуже влучний вислів. Однак це не має значення. Його поставили на цей відповідальний пост для того, щоб оберігав державні інтереси. А Каллош мусить проявляти особливу пильність! Це буде зайвим доказом, що він порвав з середовищем, з якого вийшов. Каллош твердо висловить свою думку Голубові, не злякається його.

— Справа в тому, товаришу професоре, — озвався він нарешті, — що Краснай припустив грубе порушення правил…

— Не написав у своїй біографії, де його батько? — перебив учений.

— Так…

— Але ж цей хлопець не має нічого спільного з батьком. Треба було ретельно вивчити обставини, і все з’ясувалося б. Це ще не підстава, щоб людину виключати! Цей юнак не просто звичайний собі студент, він талановитий, подає великі надії і вже тепер більш підготовлений, ніж деякі асистенти…

Каллош кілька разів намагався перервати Голуба, але той не спинявся.

— Ні, друже. Я цього так не залишу. Якщо негайно не переглянете справу, я сьогодні подам заяву про звільнення. Вимагатиму, щоб мене теж виключили з університету. Вимагатиму, розумієте, колего Каллош!?

Каллош не на жарт злякався. Він знав, що Голуб не кидає слів на вітер. Коли вчений подасть заяву про звільнення, розгориться скандал на всю країну. В думках він уже зважував можливі наслідки. Комісія допитуватиметься про причини відставки Голуба. Ні, цього не можна допустити, бо тоді, в кращому разі, його знімуть з роботи. В кращому разі… Він гарячково роздумував. Рішення вже відіслали в міністерство, повернути його не можна. Для цього немає поважної причини. Все ж таки треба вжити якихось заходів. Він занепокоєно стежив за обуреним професором. Несподівано в нього виникла рятівна ідея. Страх розвіявся, і вже іншим голосом Каллош поважно заявив:

— На жаль, колего, ця справа набагато серйозніша, ніж ви думаєте. Краснаєм цікавиться політичний відділ поліції. Я не маю повноважень говорити про подробиці. Можу вам тільки порадити: в наш час не варто ні за кого заступатися.

Ці слова вразили Голуба. Він раптово зупинився, наче наткнувся на стіну.

«Невже хлопець збрехав йому? Значить, уся ця історія виходить не від Каллоша? Можливо, він помиляється. Іштван не той, за кого себе видає?» — Від несподіванки його голос став глухим.

— Прошу вас, скажіть тільки одне: поліція зацікавилася особою Красная ще до розгляду його персональної справи?

— Рішення дисциплінарної комісії було лише наслідком цього. Справа Красная конфіденціальна, — відповів Каллош. — Будемо вважати, що я нічого не сказав…

— Гм… — замислився Голуб. Він був збентежений. Трохи навіть соромно стало за свою гарячковість. Накинувся на Каллоша, а виявляється, що він тут ні при чому. Неприємно. Треба б попросити пробачення.

— Товаришу професоре, — почув він голос Каллоша, — коли не прогніваєтесь, я б дав вам ще одну пораду.

Голуб запитально глянув на цього лисіючого чоловіка. Йому здавалось, що тепер Каллош дивиться на нього з деякою зверхністю.

— Будь ласка.

— Не бажано, щоб Краснай надалі брав участь у ваших дослідах. Це не моє діло, але я мав нагоду заглянути в справу, заведену в поліції на Красная… Ставом, більше нічого сказати не можу. На вашому місці я був би дуже обережним.

Голуб був вражений. А може, і його особою зацікавилась поліція?

— Ви бачили дані, які стосуються мене? — спитав він.

— Ні, але в певній мірі вони зв'язані з вашими дослідами. Прошу, не розпитуйте мене, бо я не маю права говорити… Я вас просто доброзичливо застерігаю. Цей юнак не ангел, не варто захищати його. Повірте мені, професоре, я теж дуже любив його.

— Спасибі, що попередили, колего Каллош. Велике спасибі. Сподіваюсь, я не образив вас.

— О ні, колего Голуб, — сказав Каллош. Слово «колего» він промовив з особливим наголосом.

— Я трохи погарячився. Дуже люблю того хлопця. А може, усе це непорозуміння?

— Не виключено, що все виявиться помилкою. Хоч факти говорять про інше… Так чи інакше, поки що іншого виходу немає, як чекати.

— Ще раз дякую, любий колего. Я не розуміюся на таких слідчих справах. Прошу пробачення, — прощався професор.

— Нічого не сталося, колего Голуб, — сказав Каллош, проводжаючи професора поглядом, поки той не зник за дверима.

Потім він сів за письмовий стіл, узяв папір і заходився писати. Довгі, гострі літери одна за одною лягали на аркуш.

— Коли написано власною рукою, буде певніше, — промимрив Каллош.

Ось що він написав:


«… Як завідуючий навчальною частиною, я вважаю за свій обов'язок звернути увагу відповідних органів на нижченаведені факти, які з'ясувалися в ході розслідування персональної справи студента четвертого курсу медичного факультету нашого університету Іштвана Красная (народився десятого вересня 1925 року, в Будапешті).

1. Батько Іштвана Петер Краснай був одним з керівників партії нілашів. У різних газетах і журналах цієї партії він вміщував статті й дослідження, в яких закликав до масового знищення людей.

2. У першій половині грудня 1944 року Петер Краснай втік на Захід, з того часу живе там. Його син стверджує, що він вмер, але для цього немає жодних доказів.

Знаючи тактику західних розвідок, можна припустити, що версію про смерть Петера Красная вигадали з метою кращої конспірації його зв'язків.

3. Петер Краснай у 1944 році не взяв з собою свого сина. Іштван Краснай у 1945 році вступив до нашого університету. В автобіографії написав, що його батько під час війни пропав без вісті (додаток 1). Однак ще в ?946 році Іштван одержав від батька листа. За даними, які є в моєму розпорядженні, Петер Краснай живе в Аргентіні, працює викладачем університету. Згідно з статтею австрійської газети (додаток 2), він на початку 1946 року читав у Відні лекції для членів організації нілашів, яка там діє.

4. Іштван Краснай систематично проводить серед студентів університету антирадянську агітацію. Невідомим для мене способом він втерся в довір'я до професора Тамаша Голуба і цілий рік бере участь у надзвичайно важливих дослідах цього вченого.

Про професора Голуба слід знати, що до визволення він жив у Лондоні і, судячи з його висловлювань, є прихильником англійського буржуазного способу життя. Свою віллу він теж обставив на англійський зразок, виписує англійські журнали, в громадській роботі ніякої участі не бере. Зневажає кадри, які вийшли з середовища робітників. Заслуговує на увагу й те, що свої досліди він не бажає проводити в лабораторіях університету, а працює тільки вдома. У свою домашню лабораторію, крім Іштвана Красная і студентки четвертого курсу медичного факультету Естер Боруш, нікого не пускає. Вважаю за необхідне сказати, що батько Естер Боруш — селянин-одноосібник, який і досі не вступив у кооператив, хоч він і комуніст.

Привертає до себе увагу й те, що Іштван Краснай ні з ким із студентів не товаришує. Про своїх товаришів не розповідає. Взагалі поводиться дуже дивно, підозріло.

Хочу ще зауважити, що професор Голуб усім своїм особистим і науковим авторитетом виступає на захист Красная.

Будапешт, 20 вересня 1949 року.

Тібор Каллош, завідуючий навчальною частиною».


Каллош заклеїв конверт, написав адресу. Потім подзвонив у відділ вищих навчальних закладів Міністерства освіти і доповів референтові Бібо про справу Красная. Наприкінці розмови, щоб надати розповіді більшої ваги, додав:

— Знаєш, товаришу Бібо, це дуже заплутана справа. Політичні органи також проявляють до Красная великий інтерес. На нашу думку, доки триває слідство… Алло, що ти кажеш? Ні… розумію. Так, так. Поліція займається цією справою. Так, так… Одним словом, можливо, що Голуб буде клопотати. У мене вже був. Я сказав йому, що це справа поліції. Так, я цілком згоден з тобою, товаришу Бібо. Вороги підтримують один одного… Алло! Друже… Було б добре, якби ви ближче придивилися до вашого Гейзи Олайоша. Він поводився тут як справжній опортуніст. Тобі він теж не подобається? Так, зарозумілий чолов'яга. Я дуже радий, що наші думки зійшлися. В неділю ти будеш на матчі? У тебе немає квитка? Чого ж ти мовчиш, старий? Здобуду, не хвилюйся. Увечері принесу на квартиру. Усе гаразд? Привіт.

Каллош з полегкістю поклав трубку. «До хорошої людини потрапить Голуб, якщо звернеться в міністерство, — зловтішно подумав він. — Бібо не буде з ним церемонитися».

Сховавши документи у сейф, він викликав до себе Кульчарне. Жінка відразу ж зайшла і догідливо стала перед письмовим столом начальника.

— Коли хтось питатиме, передайте, що повернусь лише по обіді. Іду в міністерство.

— Як бути з обідом, подати вам у кабінет, товаришу Каллош? — спитала жінка.

Завідуючий навчальною частиною трохи подумав.

— Скажіть, щоб принесли сюди. Можливо, що до полудня повернусь.


* * *


Голуб втомлено йшов додому. Думки його були зайняті Краснаєм. Невже він помилився в хлопцеві? Ні, не може бути! Він добре розбирається в людях. Краснай розумний, старанний, ввічливий. Живе тільки для науки. Що він міг накоїти? Чому ним зацікавилась поліція? Ні, це просто непорозуміння, перебільшена, можливо, безпідставна, підозра. Звичайно, в Каллоша теж нелегке становище. Зрештою, він виконує свій обов'язок. Як бути далі? Просити прийому в міністра? До речі, він саме хотів з ним розмовляти в справі дослідів.

Повільною ходою простував Голуб по залитій сонцем тихій вулиці. Від осіннього тепла тіло розімліло. Коли б не та нещасна справа, він почував би себе цілком добре. Досліди підтвердили правильність розрахунків. Нарешті він наближається до мети. Можливо, все ж таки краще перейти в дослідний інститут, хоч не дуже й хочеться. Пильність! Статс-секретар без кінця твердить йому про це. Мовляв, у приватній віллі матеріали зберігати небезпечно. А досліди з наукової точки зору мають міжнародне значення. Основних підрахунків і формул, крім нього, ніхто не знає і не узнає. Цього він не розкриє нікому, ніколи. І нікого, крім Естер і Красная, не допустить до себе. А їм відомі тільки часткові результати. Якщо залучити до роботи ще когось, небезпека розголошення таємниці збільшиться. Коли вдасться виробити антибіотик у двох варіантах, усе буде гаразд. Тоді його мрія здійсниться. Не буде більше на світі захворювань, зв'язаних з запаленням. Він доведе, що такі хвороби можна ефективно лікувати.

З допомогою препарату ФБ-86 він може протягом кількох місяців виготовити сиворотку для щеплення. Після введення сиворотки людський організм стане несприйнятливим до запальних захворювань. Досі було все гаразд. Складність полягає лише в тому, що під час досліджень він знайшов нові, ще невідомі, надзвичайно отруйні речовини, застосування яких могло б мати трагічні наслідки для людства. Правда, тепер при виробництві ФБ-86 уже можна обійтися без них. Дуже шкода, що на останній конференції в своїй доповіді про ФБ-86 він згадав про ці шкідливі речовини. Але іншого виходу не було, бо учасники конференції не зрозуміли б шляху досліджень. А втім, отруйні речовини поки що потрібні, він не може їх знищити. Дійде черга і до них.

Вчений так заглибився в свої думки, що навіть не помітив, як дійшов додому.

Дружина вже з нетерпінням чекала його. Вона намагалася вгадати з виразу обличчя чоловіка, чим закінчилась його місія. Однак обличчя Голуба було застигле, наче кам'яне.

— А де хлопець? — звернувся він до дружини.

— В лабораторії. Вдалося тобі щось зробити?

Вчений махнув рукою, тяжко зітхнув.

— Небагато. Заплутана справа. На жаль, у мене самого немає повної ясності. — Професор стомлено сів у крісло, пригладив сиве волосся. Вийняв з коробки сигарету, запалив.

— Кажуть, що Іштваном зацікавились політичні органи.

— Боже мій! — злякано вигукнула жінка.

— Що ж він вдіяв?

— Сам не знаю.

— А що ти думаєш робити?

— Ще не вирішив, — одказав Голуб, — Поки що хлопець про це не повинен знати. — Професор знервовано роздушив недокурок у попільниці і підвівся. — Не можу повірити, щоб він вчинив якийсь злочин. Я ще ніколи не помилявся в людях. Поговорю з статс-секретарем. Не можна заспокоїтися на цьому. Хочу мати ясну картину. А якщо хлопець все ж таки збрехав мені, я… я вижену його…

— Любий Тамаш, — втихомирювала дружина знервованого чоловіка, — заспокойся!

— Піду в лабораторію. Прошу тебе, подзвони до статс-секретаря. Спитай, коли зможуть мене прийняти.

Прямуючи в лабораторію, він намагався перебороти своє хвилювання. Естер, схилившись над мікроскопом, робила аналізи крові, Іштван поринув у розрахунки. Вони не помітили професора.

— Ну, що нового, юні колеги? — вигукнув він аж надто бадьоро. Молоді люди одночасно повернулися до тісного.

— Добрий день, пане професоре, — привіталася Естер. Іштван теж вклонився і з надією глянув на Голуба.

— Як там цифри, синку? — звернувся професор до Іштвана.

— Мене вразили пропорції розмноження Ф-2. Просто не віриться.

— Ану, покажіть підрахунки, — вчений протяг руку до аркуша паперу. — Усе правильно, — сказав він згодом, глянувши на цифри.

— Але ж, пане професоре, це значить, що…

— Що одного кубічного сантиметра розчину Ф-2 досить для того, щоб запобігти захворюванню п'ятдесяти чоловік…

— Колосально! — хвилюючись промовив Іштван.

— Так, синку, це справді значне досягнення. Велике наукове відкриття. Ми випередили ряд країн, які вже давно б'ються над вирішенням цієї проблеми.

— Я думаю, що їм ще довгенько доведеться попрацювати, — зауважила дівчина.

— Цілком можливо. Нелегко знайти таку отруту, яка б не була шкідливою для людського організму і в цей же час убивала бактерії, що викликають запальні процеси.

— Але ж, — встряв у розмову Іштван, — серум Ф-2 і антибіотик ФБ-86 при неправильному застосуванні можуть бути шкідливими,

— Шкідливих наслідків ми не допустимо. При масовому виробництві не буде потреби в тих допоміжних засобах, які ви маєте на увазі, — сказав Голуб, усміхаючись хлопцеві.

— Зрозуміло, — зауважив Іштван. — Значить, ви не збираєтесь опублікувати весь хід і опис досліджень?

— Ви вгадали. Я не гонюся за славою. Протягом двох місяців зробимо опис виробничого процесу антибіотика, продемонструємо результати дослідів, проведені з антибіотиком, і весь матеріал передамо відповідній інстанціям. Але до тих пір, любий друже, обов'язкові треба провести досліди по двох досі не досліджених варіантах.

Помовчали. Іштван з нетерпінням чекав, коли професор нарешті заговорить про його справу.

— Ага, мало не забув, — озвався професор. — Завтра чи післязавтра буду на прийомі в статс-секретаря А поки справа буде остаточно вирішена, ви зможете попрацювати лаборантом у головного лікаря Бараняї. Там можна багато чого навчитись і одночасно заробити трохи грошей. А конспекти вам дасть Естерка.

— Коли мені прийти до головного лікаря?

— Я ще поговорю з ним, — одказав Голуб. Іштван мовчки знову поринув у роботу, наче в приміщенні, крім нього, нікого й не було. В думках Естер повторила слова професора, від яких її серце мимохіть забилося дужче і всю ніби струмом пронизало: «А конспекти вам дасть Естерка».

Протягом дня вони не обмінялися жодним словом. По обіді Естер мала йти на лекцію. Іштван проводжав її. В нього був поганий настрій, і юнак всю дорогу мовчав. Дівчина, щоб розважити його, весело щебетала. Іштван лише зрідка вставляв якесь слово. Коли дійшли до університету, Естер прощаючись спитала:

— Де тобі передати конспекти?

Хлопець мовчав. Погляд його блукав десь далеко.

— Не знаю, — сказав засмучено, — чи є в цьому якась рація.

— Іштване! — голос дівчини прозвучав по-материнськи стурбовано. — Благаю, не падай духом. Усе буде гаразд… Побачиш…

— Люба Естер, ти дуже добра, — м'яко промовив Іштван і взяв дівчину за руку, але в мене чомусь погане передчуття. Щось негаразд. Боюсь, що з мене вже не буде лікаря…

— Ти повинен стати лікарем! І будеш ним…

Хлопець махнув рукою.

— Бувай. Іди, бо запізнишся. — І, не чекаючи відповіді, повернувся і повільно пішов геть.

Естер вразила поведінка хлопця. Спочатку вона засмутилась, потім розсердилася. Вона сердилась на Каллоша, якого вважала причиною всіх лих, що спіткали її друга. Заклопотана, повна тривоги за Іштвана, ввійшла вона в приміщення університету.


РОЗДІЛ ДРУГИЙ


Професор Голуб був на рідкість чесною людиною. Перед війною, коли кований чобіт фашизму втоптав у бруд свободу і людську гідність у Німеччині, Австрії, Чехословаччині, він добровільно залишив країну і поселився в Англії, бо на його очах в усі галузі громадського життя Угорщини проникав фашизм. Він покинув країну, бо ненавидів насильство. Якби професор був мужньою людиною, він, можливо, залишився б вдома і по-своєму боровся. Та Голуб належав до тих гуманістів, які мають свою думку про навколишні явища, але в боротьбі участі не беруть. Він стояв осторонь політики. В Англії Голуб познайомився з іншим угорським емігрантом-письменником Дьєрдем Кальді. Той залишив батьківщину в двадцятих роках, у розпал білого терору. З того часу талановитий митець обійшов півсвіту. До війни побував і в Радянському Союзі. В Лондон приїхав для того, щоб налагодити контакт з угорськими комуністами, які жили в Англії.

В 1945 році, після повернення на батьківщину, між Кальді і Голубом встановилася міцна дружба. Кальді сказав з якоїсь нагоди Голубу, що людина повинна боротися за свої переконання не лише в теорії, а й на практиці. Вони багато сперечалися. Нарешті Голуб визнав, що його друг має рацію.

З'ясування справи Іштвана Голуб вважав боротьбою. Поговоривши з хлопцем, він прийшов до висновку, що його обов'язок — розплутати цю справу. Голуб; стримувало тільки одне: він боявся розчаруватися і хлопцеві. Цілими днями стежив за роботою Іштвана вдивлявся в його похмуре, засмучене обличчя і твердив собі:

— Ні, цей хлопчина не може бути нечесним.

З статс-секретарем професор поки що не зустрічався, чекав прийому. Зате легко домовився з лікарем Бараняї, і вже наступного дня Іштван почав працювати в лікарні.

Хлопець став ще більш замкнутим, мовчазним… Вії спокійно чекав, але всередині в нього усе кипіло, палало, як пожежа в глибинному забої. Він уникав людей, навіть Естер. У лікарні свою роботу виконував точно, сумлінно, а по обіді спішив у лабораторію до професора Голуба. Юнакові здавалося, що професор виклопотав для нього роботу тільки тому, що допомога виключеного з університету студента була для нього неприємною, обтяжливою. Вже не раз він думав, що залишить Голуба, не чекаючи, коли професор сам відмовиться від його послуг. Але остаточне рішення відкладав з дня на день: у серці жевріла надія, що все якось владнається.

Голуб теж нервував, йому було прикро, що статс-секретар не може приділити йому кілька хвилин. Нарешті одного дня Голуба по телефону запросили негайно прийти в міністерство. Професор хвилювався, як учень, що йде складати екзамен на атестат зрілості.

Статс-секретар прийняв його люб'язно. Він вийшов назустріч професорові до самих дверей, чемно провів до шкіряного крісла. Сам сів поруч, підкреслюючи цим що розмова буде не офіціальною, а дружньою.

— Чим можу допомогти, вам, любий професоре? — спитав він, пригощаючи вченого сигаретою.

Голуб закурив, глибоко затягнувся і, намагаючись приховати хвилювання, промовив:

— Я прийшов до вас у справі студента Красная.

— Так, так. Раніше ніж перейдемо до суті справи, дозвольте одне запитання?

— Будь ласка, — одказав Голуб.

— Чому ви виявляєте таку прихильність до цього юнака, товаришу професор?

— Чому? — здивовано перепитав професор. — Я люблю його як порядну, талановиту людину. А потім певну роль, очевидно, відіграє і та обставина, що в цього хлопчини нікого немає. Ні батька, ні матері. Мене зворушила його старанність, ентузіазм, надзвичайно розвинене почуття покликання…

— Так, так, — промовив статс-секретар, крутячи між пальцями сигарету. — Дуже делікатна справа. Я цікавився нею, тому й затримався. На жаль, нічого хорошого сказати не можу. За всім цим ховається конфіденціальна політична справа. Поки відповідні органи не закінчать слідство, нічого не можу зробити. Повірте, товаришу професор, я готовий допомогти, але в цю делікатну справу ми не можемо втручатися. Мені доповіли, що справа дуже серйозна. Відповідні органи попросили мене передати вам, що було б правильно усунути Красная від участі в дослідах. Не знаю, в якій мірі це позначиться на вашій роботі, але, на мою думку, зауваження компетентних осіб законне, особливо, коли взяти до уваги події, які мали місце в недалекому минулому. — Статс-секретар замовк і уважно подивився на професора.

Голуб сидів скам'янілий. Думки його вирували, як сніжинки під час хуртовини. Красная, очевидно, звинувачують не безпідставно. Статс-секретар чесна людина, в цьому він уже не раз переконувався. Немає ніяких причин сердитися йому на Красная, бо він його навіть не знає. Професор відчував глибоке розчарування.

— Не вважайте це, прошу, за безпідставну цікавість, — озвався він глухим голосом, — дозвольте спитати, звідки ви черпаєте свої інформації?

— Можу сказати, — всміхнувся статс-секретар, низенький брюнет. — Не від університетської дисциплінарної комісії, а безпосередньо від компетентних слідчих органів. Тому достовірність їх не викликає сумніву.

— Спасибі, — промимрив Голуб. Звичним рухом він пригладив рідкувате сиве волосся. — Зрозумійте мене правильно. Мені шкода не того, що Краснай не може брати далі участі в дослідах. Вони в основному закінчені, можна обійтися і без хлопця. Мені прикро, що я помилився в ньому. Ось що мене приголомшило. Я вірив у нього, наче у власного сина.

— Я вас розумію, товаришу професор, — щиро сказав статс-секретар. — Але, як бачите, тепер такі часі, коли не можна вірити навіть рідному братові. — На його обличчі відбився сум. — Взяти хоч би випадок з моїм молодшим братом. Я думав, що знаю його. Чотири тижні тому його арештували. А брат мій, щоб ви знали дванадцять років у партії, воював в Іспанії, і все таки… Що мені ще сказати…

Вони помовчали. Потім перевели розмову на досліди. Статс-секретар пробував умовити професора перенести роботи в університетську лабораторію, але Голуб не погодився, мовляв, вдома, у звичному оточенні працювати краще — спокійніше.


* * *


Того ж дня, коли Голуб був на прийомі в статс-секретаря, Красная викликав до себе Бараняї. Хлопець, не підозріваючи нічого поганого, поспішив до кабінет головного лікаря. Коли він переступив поріг, йому одразу впало в очі, що завжди усміхнене обличчя Бараняї було похмуре й стурбоване. Біля головного лікар стояв чоловік середніх років, у білому халаті, з папкою в руках.

Юнак чемно привітався і зупинився біля дверей.

— Підходьте ближче, друже, — кивнув йому головний лікар. На його обличчі майнула вимушена усмішка.

Іштван підійшов і запитально глянув на лікаря.

— Я змушений передати вам неприємну новину.

Іштван кивнув головою, що, мовляв, розуміє. Рук в нього затремтіли.

— З університету до нас надійшла така характеристика, яка робить неможливим ваше дальше перебування на роботі в лікарні. На жаль, я з свого боку не можу в даній справі нічого змінити. Вашою роботою був дуже задоволений, але ми теж змушені керуватися певними директивами.

— Зрозуміло, — ледве чутно промовив Іштван. Більше він не сказав жодного слова. Навіщо? Усяке благання було б даремне. І тут відчувається рука Калоша. Хлопець промимрив якусь подяку і з безмежної гіркотою залишив лікарню.

Іштван ішов машинально, наче лунатик. Натикався на людей, не усвідомлюючи навіть, куди йде.

«Куди ж тепер подітись? Одержав двісті форинтів. Удома в нього є ще двісті. Як жити? Стипендії вже не буде, в студентську їдальню не має права ходити. І за що все це? Кому він заважає? Нікого не скривдив, ніде не буває, друзів у нього немає, ворогів, наскільки йому відомо, теж нема. Єдиною його розвагою є театр і книги. Навіть у театр ходить сам. Не п'є, курить лише тоді, коли в нього є зайві гроші. Лікарем він уже не буде. Це ясно. А наступного року мав закінчити навчання! Невже даремно провчився чотири роки?

Він міг би боротися з видимим ворогом. Але як протистояти ворогові, якого не знаєш, не бачиш? Нічого не вдієш, не щастить йому. От і все.

Іштван добрів до берега Дунаю. Сів на кам'яні сходи набережної і задумливо дивився на невтомні хвилі, що без упину плели з піни вигадливе мереживо. Згадав, скільки раз стояв у дитинстві отак на березі і мріяв. Вітер куйовдив його волосся, а він у думках плив по неозорих морях, блукав у невідомих країнах. Нездійсненні дитячі мрії! «А може, то була теж марна мрія, коли я вирішив батькові злочини спокутувати лікуванням? Просто спалах юнацької фантазії! Хіба я можу відповідати за вчинки батька? Ні, не можу». Потім він згадав Майю. Восени 1944 року в гарний сонячний день вони сиділи по обіді десь у цих місцях на березі Дунаю. Майя була сумна. Вона говорила про страхіття, які творились у Німеччині, про жахливі табори смерті. Про все це Іштван нічого не знав. Він був молодий, далекий від політики, нічим, крім спорту, не цікавився. Звідки йому було знати, що в країні десятки тисяч людей уже приречені до смерті і тільки чекають виконання вироку! Війна ковтала людей сотнями тисяч. Майя говорила, і він з жахом слухав її.

Він зненавидів німців передусім тому, що вони хотіли скривдити Майю, тому що від них Майї загрожувала смертельна небезпека. Як би склалося його житія, коли б Майя не загинула? Тепер вона була б його дружиною. Як вони кохали одне одного!

Іштван підвівся.

«Піду до Голуба і розповім йому, що мене спіткало», — вирішив.

Садова хвіртка була відчинена.

«Певно, професор недавно повернувся додому, — подумав Іштван. — Бідолаха такий розсіяний, що одного разу навіть вийшов з дому босоніж». Він попрямував по доріжці, всипаній жовтим гравієм. У передпокої зустрів служницю Юлішку.

— Пан професор вдома? — спитав він.

— Так, у своєму кабінеті, — одказала дівчина.

Юнак пройшов далі. Двері кабінету були прочинені, він ясно чув схвильований голос професора.

— Ні, люба, — сказав професор, — вони не тільки не думають переглянути справу, але й вимагають, щоб я його усунув від дальшої роботи над дослідами.

Іштван став наче вкопаний. Це правда чи йому тільки причулось? У голові запаморочилось, він змушений був обіпертися об стіну.

— Що ж ти тепер думаєш робити? — долинув наче здалеку голос професорової дружини, пані Магди.

— Не знаю, — відказав Голуб. — Я просто безпорадний. Якась причина у них все ж таки мусить бути. Можливо, що хлопець обманув мене, не сказав правди…

«Вже навіть Голуб не довіряє мені! — майнула в голові думка. — Голуб не довіряє мені!»

Наче паралізований, спускався він по сходах. У напівзабутті, охоплений болісними думками, плентався по вулиці, йому хотілось вхопитися за когось, розповісти комусь усе. Але з ким поділитися думками, в кого попросити поради? Болем пронизала думка, що він зовсім самотній, нікого в світі у нього немає. Більшість родичів перебрались на Захід ще в 1944 році. Ті, що зосталися, для нього чужі, з дитинства він не підтримує з ними зв'язків. Друзів теж немає. Куди, до кого прихилитися? Досі хоч Голуб довіряв йому.

А як приємно було відчувати, що йому вірять! Іштван згадував випадок, коли вченому привезли новий сейф. Голуб дуже пишався замком сейфа, зробленим за його кресленнями. Замок був зашифрований. Щоб його відімкнути, треба було знати комбінацію цифр.

— Ну, синку, — сказав сміючись вчений, — ви великий математик. Якщо зумієте відімкнути цей зашифрований замок, матимете від мене гарний подарунок.

— Спробую, — сміючись погодився Іштван. Два дні сидів він над розшифровкою замка. З великої групи цифр треба було знайти саме таку комбінацію їх, з допомогою якої можна було відчинити дверці. Завдання нелегке, але він розв'язав його. Коли показав професорові результат, той з подивом глянув на юнака.

— Це вже діло! Чесно кажучи, я не вірив, що справитеся. Молодець! У вас відмінні математичні здібності.

Він радів тоді не тому, що його похвалили, а тому, що Голуб залишив комбінацію цифр без змін. Професор довіряє йому! Ось що сповнювало його серце радістю. Адже в сейфі зберігалися усі дані хімічних аналізів, секретні формули дослідів, а також особисті цінності професора. Тепер довір'я втрачено. Більше він не ніде до вченого. Він не хоче, щоб Голуб через нього мав неприємності. Бо ж Іштван, незважаючи ні на що, любить професора. Голуб зробив для нього стільки добра. Хитаючись, наче п'яний, юнак брів далі. У районі замкової гори навмання завернув на якусь вулицю. Глянув на табличку: «Вулиця Батхіань». Десь тут живе Естер! Може, зайти до неї?

Він зупинився біля брами великого будинку. В під'їзді був список жителів. Естер жила в своєї сестри. Серце Іштвана калатало, коли він піднімався по сходах. Що буде, коли й Естер зустріне його холодно? Можливо, Голуб уже сказав дівчині про свою розмову з статс-секретарем і вона теж не довірятиме йому.

Та Естер не було вдома, і сестра навіть не могла сказати, де вона. Ще по обіді її викликали в спілку студентів. Готуються до якогось свята. Навіть в лабораторію не пішла.

— А ви посидьте, почекайте, — запропонувала люб'язно господиня, брюнетка років двадцяти восьми.

— Спасибі, не буду вас турбувати, — відмовлявся Іштван. — Прийду іншим разом…

Стемніло. Він поблукав серед древніх стін замка, потім зупинився в алеї, сперся ліктями на кам'яний бар'єр бастіону. Перед ним розкинулась велична панорама міста.

Хлопець стояв заціпенілий біля бар'єра, поки не змерз. Аж здригнувся від холоду. Машинально обтрусив рукави плаща і повільно поплентався, сам не знаючи куди…

Зупинився перед рестораном «Лілія». З залу долинала тиха музика. Оглядаючи яскраво освітлений вхід, він згадав, що сьогодні майже нічого не їв. Вирішив повечеряти. «Тут, певно, дорого, — подумав він — Та не все одно? Хтозна, що з ним буде завтра».

Він замовив пляшку вина і печеню. Напій швидко подіяв на зголоднілий організм. Голова стала ще важчою, апетит пропав. Іштвана мучила спрага. Він випив.

— Хочете хліба?

Юнак стрепенувся. Перед ним стояла струнка блондинка років двадцяти п'яти. Обличчя в неї було засмагле, очі блискучі, карі, з якимсь дивним іржавим відтінком. Іштван ще ніколи не бачив таких очей. Він очманіло дивився в усміхнене обличчя дівчини і невпевнено сказав:

— Так… дайте скибку…

Довго дивився услід дівчині. В голові паморочилося, потім тіло почало приємно терпнути. І знову пив вино. Треба пити, щоб затерпло все, і мозок… Як йому тепер добре. Біль зник… пити… ще пити…

Час минав. Ресторан порожнів, у залі майже нікого не лишилось. Іштван не помічав цього. Час для нього не існував. Здалека долинали приглушені мелодії джазу, пальці, корячись їх ритму, барабанили по столу.

Русява офіціантка вже давно стежила за хлопцем. Вона помітила, що той чимось стурбований. В його очах застигла мука.

«Що з ним?» — подумала Єва Шоні. Вродливий хлопець викликав у неї співчуття. Дівчина бачила, що він дедалі більше п'яніє. Підійшла до старшого офіціанта, шепнула йому щось і зникла. Через деякий час повернулася і всміхаючись підійшла до Іштвана.

— Подати вам чорну каву? — спитала, глибоко глянувши у каламутні очі юнака.

Іштван дивився на вродливу дівчину. Оркестр caме почав грати нову річ, і він одним вухом прислухався до голосу співака.

— Чорну каву? — перепитав невпевнено. — Чорну каву… Ні… — мовив затинаючись, ледве повертаючи язиком. — Ні… Не хочу чорної… хочу… таку біляву… як ви.

— Можна сісти? — спитала дівчина.

Іштван, не зводячи очей з привабливого обличчя, ствердно кивнув головою.

Єва сіла і махнула рукою офіціантові.

— Подвійну чорну каву і сто грамів вишневого лікеру.

Потім звернулася до хлопця.

— Яка в тебе професія?

Іштван нічого не відповів, лише судорожно ковтнув глину. Він не зводив очей з дівчини і слухав музику, яка наче вихор розбурхала заховані десь у глибині душі пристрасті.

— Яка в тебе професія? — повторила своє запитання дівчина.

Думки кружляли в мозку Іштвана, як сніжинки в хуртовину.

«Що їй треба від мене? Хто ця русява фея і чого вона добивається? Щось питає… Так, так. Про його професію. В нього немає професії! Не чіпали б його… А гарна дівчина! Як би він хотів її обняти… Що вона каже?»

— Пий… Давай вип'ємо! — умовляла Єва. Офіціант приніс чорну каву і лікер.

— Випий каву, — сказала дівчина. — Ти дуже п'яний.

— Я… Я… п'яний? — насилу видавлюючи з себе слона, спитав Іштван. На його обличчі відбилась впертість. — Все одно… не питиму… не хочу кави… — Він вхопив чарку лікеру і, закинувши назад голову, одним ковтком спорожнив її. Відразу здригнувся, лице скривилося в гримасі. Видно було, що напій не припав йому до смаку.

— Ходімо танцювати, — запросила дівчина.

— Я… не… вмію.

— Не вмієш танцювати? — дивувалася Єва. — Ти не вмієш танцювати?

— Ні.

— А чим ти займаєшся? — вже втретє спитала дівчина.

— Я медик, — відповів хлопець. Обличчя його зблідло, по скронях стікали краплі поту. В обважнілій голові ще дужче паморочилось. Іштван судоожно тримався за ріжок стола. Дівчина помітила, що йому погано. Вона схопилася з місця.

— Посидь тут, — прошепотів Іштван, — не кидай мене, о… Ти така гарна… — Голос його звучав ніжно, він ішов неначе з самих глибин душі.

— Гроші в тебе є? — спитала дівчина і знову підсіла до нього.

— Є… мені дуже погано… дуже…

Єва махнула офіціантові.

— Дайте рахунок.

Вона знайшла у хлопця бумажник і розрахувалась.

— Я скоро повернуся, — шепнула офіціантові і допомогла Іштванові стати на ноги. Він зовсім обм'як. Його очі самі заплющувалися.

— Візьми мене під руку, — наказала Іштванові дівчина. — Фері, замов таксі, — звернулась вона до старшого офіціанта.

Поки вони вийшли з приміщення, машина вже прибула.

…Іштван прокинувся від того, що сонце світило йому прямо в обличчя. Він розплющив очі, втупив погляд у стелю. Потім сів і озирнувся навкруги.

«Де я?» — напружено роздумував хлопець. Це не його квартира. Через велике вікно, що сягало до самої підлоги, в кімнату широким струменем лилося проміння осіннього сонця. Вдалині виднілися коричнево-зелені схили гір. Вчорашній дурман давався взнаки: у голові шуміло, паморочилось.

Він схопився з ліжка.

«Як я потрапив у чужу квартиру?»

Ще раз оглянувся навкруги. Це була скромно, але зі смаком обставлена холостяцька квартира. Низький диван, шовкова ковдра тютюнового кольору. Перед вікном — столик для гри в карти, навколо столика три маленьких глибоких крісла. Праворуч від вікна потрійна шафа, радіоприймач. На одному з крісел лежав його акуратно складений одяг. Хтось роздяг його. Він стояв у трусах і майці. Відчув, як раптом почервонів, його погляд, що блукав по кімнаті, привернула фотографія над диваном. З неї посміхалась білява дівчина. В мозку блискавично все проясніло. «Боже мій, це ж офіціантка з ресторану».

На столі лежав його бумажник, біля нього записка. В записці дрібними бісерними літерами було написано:


«Іштване! (твоє ім'я я прочитала в заліковій книжці). Коли б я повезла тебе додому, мати, певно, дуже розсердилася б. Не знаю, яке в тебе горе, але розумію твій настрій. Я теж була колись студенткою. Якщо не помиляюсь, ти пропив гроші, і тепер немає чим заплатити за екзамени. Позичаю тобі п'ятдесят форинтів. Повернеш, коли будуть. Не сердься, що я роздягла тебе. Хотілося б знати, що тебе так мучить. Я, на жаль, мусила повернутися на роботу. Якщо захочеш, навідайся до мене коли-небудь. Ключ віддай двірникові.

З привітом

Єва Шоні».


Іштван вражено читав листа. Хто ця дівчина? Чому вона дбає про нього? Він згадав події вчорашнього вечора і відчув гострий сором. Усіх подробиць не міг пригадати, але пам'ятав, що під кінець йому стало дуже погано. Значить, гарну офіціантку, яка подавала хліб, звуть Євою Шоні. Єва — миле ім'я. Вона думає, що в нього є мати. Іштван гірко всміхнувся. Підійшов до вікна і виглянув.

— Це десь в Уйліпотвароші[


 - 


], — спробував він встановити своє місцеперебування.

«Пропив гроші…» Добре було б, якби це було так. Та тепер йому не треба турбуватися, де взяти гроші на екзамени. Значить, дівчина теж була колись студенткою. Чому ж вона розносить у ресторані хліб?

Він зайшов у ванну, прийняв холодний душ. Одразу відчув себе бадьорішим. Потім перевірив бумажник. Усе було на місці. З двохсот форинтів лишилося двадцять. Ні, навіть у такому разі він не прийме від дівчини п'ятдесят форинтів. Треба якнайскоріше знайти якусь роботу.

Він сів за стіл і на зворотному боці Євиного листа написав:


«Люба Єво!

Дякую за все, що ви для мене зробили. Мені дуже соромно. Запропоновані вами гроші не можу прийняти. Якщо нам доведеться ще раз зустрітися, усе поясню. З привітом Іштван Краснай».


Він ще раз оглянув маленьку затишну квартирку і, глибоко зітхнувши, вийшов.


* * *


Коли Єва Шоні повернулася в ресторан, старший офіціант злісно накинувся на неї.

Ти хто, благодійниця чи офіціантка?

А що таке? — спитала дівчина.

— Яке тобі діло до того шмаркала? Куди ти його повезла?

— Це тебе не обходить! Сама знаю, що мені робити, — розсердилася Єва. — І взагалі, мені вже надокучило твоє бурчання.

— Надокучило? Он воно що! — засміявся старший офіціант. — Бачте, панянці надокучило! Такого я ще не чув!

— Так, надокучило, — процідила крізь зуби дівчина. На цей раз її обличчя аж ніяк не було привітним. — Я сама відповідаю за себе. Мене не цікавлять ні твої поради, ні твої зауваження.

— Не цікавлять?! Гаразд. Врахуємо! Я ще повернуся, до цієї розмови. Ти полюєш тут на кавалерів, а тим часом проґавила капітана. Як ти думаєш, доки це так буде? Доведеться поговорити з Фреді…

Почувши це ім'я, дівчина пополотніла.

— Ні, Фері, дуже тебе прошу, не кажи йому нічого, — промовила дівчина благальним тоном. Очі її злякано забігали.

— Ага, тепер я вже Фері! — глузливо промовив старший офіціант, змірявши дівчину колючим поглядом. — Я, згоден, — прошипів він, не зводячи з Єви своїх сірих очей, — але тільки при одній умові.

Дівчина запитально дивилась на нього.

— Якщо ти вночі прийдеш до мене.

— Ні! — вирвалося з грудей дівчини. Вона злякано, наче захищаючись, підняла руку.

— Може, я старий для тебе? — насмішкувато промовив досить-таки підтоптаний офіціант. — Правда, в мене не така богатирська постать, як у того хлопця, якого ти підчепила. Але ти подумай про Фреді… — Його голос звучав твердо, погрозливо. — Так прийдеш, чи ні?

Дівчина знітилась. Вона з острахом поглядала на офіціанта, його сірі, з червоними прожилками очі, навколо яких роки прорізали безліч зморщок, що віялом розбігалися на всі боки, товсті, чуттєві губи, тоненькі, акуратно підбриті вуса, лиса голова, на якій лише по боках стирчало кілька волосинок, — увесь його вигляд викликав у неї непереборну огиду.

«Щоб вона стала коханкою оцього старіючого страстолюбця?..»

— Ну, панянко, яке твоє рішення?

Думки дівчини були вже зайняті особою Фреді. Того Фреді, якого вона боялась, рабою якого стала. Того Фреді, якому не сміла суперечити. Так, Фреді вона боїться, а цей старий сатир викликає в неї огиду. І все ж таки Фреді небезпечніший, бо він жорстокий, він не знає пощади.

Єва покірно схилила голову.


РОЗДІЛ ТРЕТІЙ


Старшого лейтенанта Кароля Барді друзі звали Коцкою. Ніхто не зміг би вже сказати, як причепилося до нього це прізвисько. До визволення Коцка був відомим легкоатлетом — бігуном на середні дистанції. Працював інструментальником на заводі електроустаткування. Спочатку все йшло гаразд. Він регулярно ходив на тренування, на роботі ним були задоволені. Лихо сталось у 1942 році. Під час антифашистської демонстрації, влаштованої біля статуї Петефі, його арештували. Тоді стало відомо, що він зв'язаний з робітничим рухом. Через три місяці його все ж випустили, і він опинився без роботи.

В тюрмі Коцка познайомився з журналістом Бейлою Челеї — юнаком з русявим хвилястим волоссям.

Після визволення країни Бейла став одним з керівників армійської контррозвідки. Через кілька місяців він узяв до себе на роботу і Коцку. З тих пір вони працювали разом, і між ними встановилася щира дружба. Бейла Челеї керував відділом, Коцка був начальником однієї з оперативних груп контррозвідки…

Старший лейтенант Барді і підполковник Челеї сиділи в кабінеті вдвох, один проти одного. Коли сторонніх не було, вони розмовляли як найближчі друзі.

— Ну, що ти встановив? — спитав підполковник, звівши догори брови.

— Небагато, — відказав Коцка. — Здається, справи ускладнюються. Капітан знову побував там. Дівчина обмінялася з ним кількома словами, але потім сталась непередбачена річ. В ресторан прийшов юнак — справжній атлет. За вечерею він багато пив і дуже сп'янів, а може, тільки прикидався п'яним. Єва через деякий час щось сказала Вільдману і зникла. Повернулася вже переодягненою і підійшла до хлопця.

— Встановили, хто цей юнак?

— Ще невідомо, — одказав старший лейтенант, — але за ним уже стежать. Так от. Вони поїхали на таксі. Єва повезла хлопця на свою квартиру. Через десять хвилин вона вийшла, сіла в інше таксі і повернулася в ресторан; трохи згодом пішла з Вільдманом на його квартиру. Там провела всю ніч.

— Зрозуміло, — задумливо промовив підполковник. Він підвівся і почав проходжуватись по кімнаті. — Справа стає дедалі заплутанішою, і ми все ще не знаємо, хто такий Фреді.

— Можливо, це і є той атлет? — замислено спитав Коцка.

— Скільки йому приблизно років?

— Років двадцять, двадцять п'ять, не більше.

— Ні, тоді це не той, кого ми шукаємо, — сказав рішуче Челеї. — У донесенні офіцера розвідки вказано, що; Фреді близько сорока років, він іноземець, проте досконало володіє угорською мовою. Це інтелігентна, освічена людина. Під час війни був англійським резидентом у Стамбулі. — Челеї замовк і після короткої паузи додав: — Не біда. Рано чи пізно ми через дівчину надибаємо на його слід.

У двері постукали. Зайшла секретарка.

— Товаришу підполковник, спішне донесення від групи «Б».

Челеї швидко прочитав текст.

— Глянь, — подав він аркуш Коцці.


«Невідомий хлопчина, — прочитав Коцка, — залишив квартиру Єви Шоні об одинадцятій годині дві хвилини. Перейшовши через міст Маргіт, він попрямував вулицею Мучеників і в алеї Малиновського зайшов до будинку № 17. Його прізвище встановлено. Це Іштван Краснай, студент четвертого курсу медичного факультету. Кілька тижнів тому рішенням дисциплінарної комісії виключений з університету».


Копка одірвав погляд від паперу.

— Якщо не помиляюсь, з університету надійшла якась заява про хлопця.

Челеї викликав секретарку.

— Кларо, будь ласка, принесіть мені справу Красная.

Через кілька хвилин справа лежала на столі підполковника.

— Так, це той самий! — озвався підполковник. Уважно вчитавшись в матеріал, він тихенько свиснув: — Чим далі, тим цікавіше!

Закінчивши читати, Челеї звернувся до Коцки: — Справа серйозна. Цей Краснай близький співробітник професора Голуба, його батько був видним членом партії нілашів. У 1944 році втік за кордон. Хлопець в автобіографії приховав цей факт. Ось він, ланцюжок. Голуб, досліди, Фреді, Єва Шоні. Дуже цікаво…

— Ось що, Коцко, — сказав через деякий час Челеї. — Візьмись за цю справу особисто. Не випускайте з поля зору хлопця і Єву. Простежте, з ким зустрічаються, встановіть, хто ці люди. Ясно?

— Зрозуміло, — сказав Коцка і встав.


* * *


Два дні підряд Іштван не виходив з своєї квартири. Хлопець майже нічого не їв. Становище здавалось йому безвихідним. Не хотілося йти кудись працювати підсобним робітником. Уже почали ворушитись думки про самогубство. В ці дні він частенько згадував матір. Спав неспокійно, весь час перевертався на ліжку. В тривожних снах бачив Єву. Але відчувалась і туга за Естер, за хорошим другом, з яким можна поділитись болісними думками.

Наступного вечора він уже не міг більше володіти собою. Мусив з кимось поговорити, щоб не збожеволіти. Збуджено ходив по кімнаті, іноді виглядав у вікно. Надворі періщив дощ. На другому боці вулиці стояв низенький чолов'яга в дощовику. До зупинки саме підійшов трамвай, але чоловік не сів у нього. «Можливо, чекає дівчину», — подумав Іштван і гіркувато всміхнувся. Час непідходящий для побачення.

Надівши плащ, спортивні черевики і м'який капелюх, Іштван вийшов на вулицю. «Зайду до Естер», — вирішив він.

У парадному постояв. Роздумував, що йому робити: сісти в трамвай чи пройти пішки до вулиці Батхіань. Ще не встиг вирішити, як трамвай з гуркотом зупинився і одразу ж рушив далі. Чолов'яга в дощовику залишився на місці. Іштван раптово прийняв рішення, перебіг через дорогу і почав наздоганяти трамвай. Він встиг помітити, що в ту ж мить від стіни протилежного будинку відірвалася постать і теж побігла за трамваєм.

Чоловік біг слідом, мало не наступаючи йому на п'яти. Кілька кроків він мчав поруч з трамваєм, бо через Іштвана не міг скочити на підніжку. Іштван допоміг пасажирові сісти.

— Спасибі, — сказав той захекано.

«Видно, надокучило чекати, — подумав Іштван. — Дівчина не прийшла».

На площі Кальмана Сел Іштван вийшов з трамвая і, піднявши комір, рушив далі. Поспішати було нікуди. «Все одно промокну», — подумав хлопець. Ось і вулиця Батхіань. Він ішов попід самими стінами будинків, щоб хоч трохи сховатись від дощу. Мимохіть оглянувся. Якась розпливчаста постать шаснула в під'їзд. Юнак відчув тривогу, але тільки на якусь мить.

«Просто привиділось, нерви не в порядку», — вирішив Іштван. Перед будинком 48 зупинився, потім зайшов у парадні двері, але не піднявся нагору. Двірник саме підмітав площадку перед сходами. Іштван дав йому форинт і попросив викликати Естер.

Незабаром у під'їзді почулись квапливі кроки, потім хтось раптово зупинився. Поки Іштван оглянувся, вже нікого не було. Іштван виглянув за двері. Вулиця була безлюдна, тільки шумів, як і раніше, дощ.

Через кілька хвилин з'явилась Естер. Від хвилювання її обличчя пашіло, в очах горіла тривога. Іштван поспішив їй назустріч.

— Не сердишся, що потурбував? — спитав він дівчину.

— Що сталось, Іштване? Два дні про тебе не чути…

— Ти не зайнята? Зможеш приділити мені трохи часу?!

— Звичайно, — сказала дівчина і взяла хлопця за руку. — Ходімо до нас.

— Ні, краще посидьмо десь, — запропонував юнак.

— Як хочеш. Але в такому разі я візьму парасолю. До того ж і грошей не маю при собі.

— У мене є, — сказав Іштван.

Естер побігла нагору. Хлопець, зайнятий невеселими гумками, проходжувався у під'їзді.

— Ось і я, — почув він голос дівчини. — Куди підемо?

— Є тут поблизу якесь тихе кафе? — спитав Іштван.

— Ходімо в «Стару Флоренцію», це затишний куточок.

І вони пішли.

— Іди ближче під парасолю. Дозволяю тобі взяти мене під руку, — сказала Естер, привітно всміхнувшись.

Іштвана не треба було умовляти. Він став під парасолю, взявши її з рук дівчини.

— Візьми ти мене під руку. — Естер погодилась і пригорнулася ближче до хлопця. Крізь плащ вона відчувала його мускулясту руку.

— Ну, а тепер розповідай, — мовила тихо.

— Не знаю навіть, що сказати. Так дивно: вдома я вже не міг далі терпіти самотності, вирішив будь-що побачитись з тобою. Сам не знаю чому. А тепер неспроможний говорити. Що за диво?

Вони ступали обережно, обминаючи калюжі. Естер схвильовано спитала:

— Іштване, що з тобою сталося?.. Сестра говорила, то ти приходив.

Іштван притиснув до себе руку дівчини.

— Недобрі речі трапились зі мною, — сказав він. Потім трохи плутано розповів усе, що було на душі. Згадав навіть про Єву Шоні. Естер уважно слухала його.

Іштван саме закінчив свою розповідь, коли вони підійшли до кафе. Людей там було мало. Естер з Іштваном сіли за столик біля вікна. Хлопець замовив дві чашки кави.

Естер похмуро мовчала. Випадок з Євою був їй неприємний.

— Скажи, — озвалася вона нерішуче, — тобі сподобалася та блондинка?

Хлопець маленькими ковтками пив свою каву. «Як усе це їй пояснити?» — думав він.

— Чесно кажучи, я спантеличений, — відповів він нарешті. — Досі в моєму житті не було ніяких пригод. Я був зайнятий тільки навчанням. — Іштван глянув на дівчину. Його блакитні очі блищали, наче дзеркальна гладінь чистого озера. — Ти, Естер, для мене як сестра Якась внутрішня сила спонукує мене бути одвертим. Гадаю, що ти зрозумієш мене. Зваж сама, яке моє становище. Воно безнадійне. З того, що я випадково почув у Голубів, зрозумів: лікарем мені не бути. Досі я по суті не жив, не знав ніяких утіх, відмовлявся від усього — від танців, жінок, вина. Це навіть не точно сказано — відмовлявся: у мене просто ніколи й не виникало бажання потанцювати чи випити. А тепер… Тепер я хочу повеселитися. Час є… Може, вип'ємо щось?

— У тебе так багато грошей?

— Не все одно? Є чи нема, для мене це вже не має значення. Каллош зробив своє діло. Лікарем мені не бути. — Він помовчав, потім, кепкуючи з самого себе, додав — Зрештою, люба Естер, мені треба звикати до випивки. Бо в мене одна дорога: стати носильником чи вантажником. А там без цього не обійдешся.

— Іштване, ти збожеволів! Невже ти такий слабий? Так легко відмовитись од боротьби!

— Люба Естер! Благаю тебе, не проводь зі мною політнавчання! Мені наперед відомо, що ти хочеш сказати

— Що саме? — спитала дівчина.

— Те, про що я вже тисячу разів сперечався сам з собою. Я міркував так: «Слухай, друже! Правда на твоєму боці. Якщо ти впевнений у цьому, то бийся за правду зубами і кігтями, будь до кінця чесним, інакше потрапиш у багно… Чесному і біду перебути легше» Так? — зло всміхаючись, запитав Іштван. — Це ти хотіла сказати?

— Приблизно це, — сказала дівчина. — І ще б я додала: коли я знаю про себе, що людина я чесна, то думка інших не має великого значення.

— Але справа в тому, Естер, що людина не може жити в суспільстві диваком. Бо коли я нехтуватиму думкою громадськості, то неодмінно буду білою вороною. І тоді мені не уникнути конфлікту з людьми. А жити так неможливо.

— Що ж ти думаєш робити?

— Не знаю. Може, ти щось порадиш? — хлопець взяв її за руку.

Естер довго роздумувала.

— Я б на твоєму місці влаштувалась на будь-яку роботу і продовжувала боротись за свою правду.

— Ти могла б це зробити, — сказав хлопець, міцно стиснувши руку дівчини. — Я не можу.

— Чому?

— І це питаєш ти, секретар університетської молодіжної організації? — сумно всміхнувся хлопець. — По-перше, тому, що, як не крути, а я класово чужий елемент. Батько справді був членом партії нілашів. Покійна мати походила з сім'ї високопоставленого чиновника. Правда, я був антифашист. Але хто це підтвердить? Майя вмерла, її дядька й тітки теж немає в живих. Хто мені, повірить? Каллош говорить, що я антикомуністично настроєний. Ти, правда, добре знаєш, що це не так. Уся трагедія полягає в тому, що мені не вірять. Слово Каллоша має більше ваги, ніж моє. Я серджусь не на тих, хто вірить Каллошу, а на Каллоша, який вводить їх в оману. Це безвихідне становище. Повір мені. Чи знайдуться люди, які б виступили на мій захист?

— Знайдуться. В тому числі і я, — перебила його дівчина.

— О люба Естер. Ти дуже добра. Але чи прислухається хтось до твого голосу?

Дівчина в думці визнала, що Іштван має рацію. Та все ж їй хотілося підтримати в ньому віру в свої сили.

— Іштване, — озвалася дівчина, — ти не вчинив нічого протизаконного, ну, такого, чим могла б зацікавитись поліція?

Хлопець рвучко підвів голову, його очі тьмяно заблищали.

— Естер! Як ти можеш таке припустити? — Не дочекавшись відповіді, він пристрасно промовив: — Клянусь тобі, що нічого такого я не вдіяв!

— В такому разі я тобі раджу самому звернутися до поліції і…

— І попросити, щоб мені дали можливість далі вчитися?

— Ні. Розповісти, що ти почув у Голуба.

— Сказати те, що вони і без мене знають? Це смішно.

— Та ні! Попросити, щоб розслідували твою справу!

— Сподіваюсь, ти кажеш це несерйозно? — промовив хлопець і замовк. — Ех, усе це дурниці. Поговорімо про щось інше. Наприклад, про те, що не завадило б тобі навчити мене танцювати.

— Не будь циніком, Іштване. В цьому немає потреби.

— Як і в тому, щоб мучитись над проблемами, вирішення яких залежить не від нас. Зрештою, моя справа — це дрібниця. Майбутнє країни залежить не від долі однієї людини… Я вибув із гри… але з вас все ж таки вийдуть лікарі…

— Облиш, прошу тебе! — сказала дівчина. — Іштване, я від щирого серця хочу тобі допомогти. Мені не байдуже… — вона не доказала і наче прикусила язик.

— Що тобі не байдуже? — спитав хлопець.

— Значить… ну… — збентежилась дівчина, — не байдуже, як вирішується в нашій країні доля людини.

— Я думав, ти скажеш щось інше.

В кафе зайшли нові гості. Хлопець глянув на новоприбулих, його обличчя враз змінилося. Він всміхнувся і приязно кивнув головою.

Новим відвідувачем був той самий молодик, якому він допоміг видертися на трамвай. Разом з ним була вродлива чорнява дівчина. Прибулий теж всміхнувся Іштванові.

— З ким ти привітався? — спитала Естер.

— Так, один незнайомий, — відповів Іштван. — Коли йшов до тебе, він скочив на той же трамвай, що я, і я допоміг йому.


* * *


Того ж дня у Єви був вихідний. О пів на десяту вона мала зустрітися з Фреді. Дівчина дуже нервувала і боялася цієї зустрічі. Від капітана вона досі нічого не добилася. А Фреді цікавиться саме ним. У Єви з деякого часу було таке відчуття, що за нею стежать, хоч поки що це нічим не підтверджувалося. Вона суворо дотримувалась правил конспірації. Проте страх перед можливим провалом не залишав її.

Єва переодяглась. Вимкнула світло і довго вдивлялася у вікно в скверик перед будинком. Ніщо не викликало підозри. Повільно зійшла по сходах. Перед ворітьми обережно оглянулася. Скверик був тихий і безлюдний, тільки з вулиці Пожоні долинали дзвінки трамваїв і гуркіт автомашин. Вона вийшла на вулицю Пожоні. На трамвайній зупинці затрималася. По її картатій парасолі лопотіли дощові краплі. Нікого поблизу не було. Єва заспокоїлась, вийшла на бульвар. Біля зупинки автобуса постояла. Пропустила два автобуси. «Ні, не стежать, — вирішила. — Коли б стежили, були б десь поруч». Попрямувала назад, на вулицю Шандора Фюрста і завернула в кінотеатр «Дунай». Навіть не розгорнула квиток, щоб узнати, де її місце. Перед обідом, коли конверт з квитком кинули через щілину в дверях у коридор, вона прочитала лише, що має йти на останній сеанс.

Нудьгуючи розглядала в фойє рекламні щити, анонси майбутніх кінофільмів. Дочекалася другого дзвінка і тільки після цього увійшла в зал. Її місце було у двадцять четвертому ряду, другий стілець з краю. Зал був переповнений, тільки місце поруч з нею було вільне. Фреді запізнювався. Вже почалися кадри основного фільму, коли дівчина відчула, що хтось сів поруч. Це був не Фреді. Його вона пізнала б за характерним запахом лавандових духів. Серце її калатало. Раптом незнайомий взяв її за руку і поклав на долоню ключ. Ще кілька хвилин посидів біля неї, потім підвівся і вийшов. Єва глибоко зітхнула. Вона знала, що значить передача ключа. Фреді викликає її на розмову у свою віллу. За кілька хвилин до кінця сеансу вона вийшла з залу.

На таксі під'їхала до вілли.

— Не стежили за тобою? — спитав Фреді — високий чоловік в окулярах. На вигляд йому було років сорок.

— Ні, — ледве чутно відповіла Єва.

— Сідай.

Дівчина плюхнулась у зручне крісло біля каміна і з острахом глянула на Фреді.

— Що з тобою, чого ти така злякана? — спитав той і по-дитячому мило всміхнувся дівчині.

— Ні, нічого, — збрехала дівчина і зашарілася.

— Тоді гаразд, — сказав Фреді, все ще всміхаючись, і сів навпроти дівчини.

Єва догідливо глянула на співрозмовника. Фреді в задумі гладив своє квадратне, трохи випнуте вперед підборіддя. У нього були довгі, як у піаніста, пальці з старанно зробленим манікюром. Одягнений у простий сірий костюм з синьою краваткою в дрібних візерунках. Єва завжди бачила його тільки в костюмі сірого кольору. Фреді одягався завжди просто. Часто їй спадало на думку, що він, можливо, священик, тому дає перевагу одноманітним, нудним кольорам.

— Ну, що нового? — порушив тишу Фреді. На цей раз за окулярами всміхалися лише його карі очі.

— Нічого нового не довідалась, — відповіла дівчина. — Ніяк не доб'юсь, щоб капітан призначив мені побачення. Він якийсь дуже пасивний…

— Це погано, Єво! Дуже погано. Час минає, а ми тупцюємо на місці… Ми повинні будь-що здобути цей план… так… так… будь-що!

— Порадь мені, як бути? Не моя вина, що він не цікавиться мною, — сказала дівчина.

— Інших новин немає?

— Більше нічого не знаю.

— Зрозуміло, люба Єво… Як почуває себе наш друг Фері? Ви все ще сваритеся з ним?

— Ні, ні… іноді він бурчить, але взагалі…

— Так. Фері — спритна людина. Старий лис… — засміявся Фреді. — Про мене він нічого не розповідає? Не казав, з якого часу ми знайомі з ним? Бо старий любить іноді базікати.

— Мені він нічого не говорив, — відповіла дівчина.

— І ти теж не розпитувала його про мене?

— Ні.

— Це правильно! — похвалив її Фреді. — Бо я не люблю, коли хтось цікавиться моєю особою. — Він розкотисто засміявся. — Це вже в мене така погана звичка.

Дівчина мовчала.

— Може, вип'єш щось? — спитав Фреді. — У мене чудове віскі. Вчора привезли.

— Як хочеш.

Фреді підвівся, взяв з буфета дві чарки і пляшку віскі. Не кваплячись поставив на стіл, потім пішов у другу кімнату і повернувся звідти з автосифоном. Нарешті сів, наповнив чарки і перекинув ногу на ногу.

— За твоє здоров'я, Єво, — він підняв чарку і хитрувато підморгнув дівчині.

— У мене є хороші музичні записи, може, послухаєш? — спитав він згодом.

— Охоче, Фреді… — Євине серце сполохано калатало. Вона знала, що Фреді викликав її не для того, щоб розважатися. Чого йому треба від неї? Досі вони ніколи не слухали музики.

Фреді включив магнітофон. Приємна мелодія, витримана у швидкому, екзотичному ритмі, наповнила кімнату. Фреді довгими пальцями вистукував такт, Єва слухала, склепивши повіки. На кілька хвилин вона забула про все. Згадувались ті часи, коли ще була вільною і суботніми вечорами танцювала з своїм нареченим. Вони горнулись одне до одного і мріяли про майбутнє.

Музика раптом обірвалась, але стальна стрічка крутилася.

— Тепер прислухайся до цього номера, — почула Єва голос Фреді.

— Я слухаю, — відповіла вона, не розплющуючи очей.

«Ні, не хочу!» — заверещав з магнітофона її голос.

У Єви було таке відчуття, що вона ось-ось знепритомніє. Ні, ні, це неможливо! Вона не наважувалась розімкнути повіки.

«Усе, розумієш, усе, тільки не це!» — чула вона благальний голос, що переривався від плачу.

Почулися звуки, викликані бійкою, потім дикий, жорстокий голос Вільдмана:

«Ти, шльондро, не хочеш мене?.. Ні?»

«Облиш мене, благаю, облиш… Я ненавиджу тебе!»

«Ага! Так ти віддаєшся Фреді і тому хлопцеві, якого підібрала, а мені не хочеш? Ти… Роздягайся!»

— Продовжувати? — почула вона крижаний голос.

Дівчина відкрила очі і крізь сльози глянула на Фреді.

— Ні, не треба… Ні… — прошепотіла Єва.

Фреді вимкнув магнітофон.

— Шкода! Адже далі найбільш хвилююча частина… «Перемога старого сатира», або «Весільна ніч і сльози»…

Єва схилила голову. Її тіло здригалося від придушеного плачу. Та це анітрохи не розчулило Фреді. Він жорстко продовжував:

— Звичайно, непогано, коли мій друг докладно розповідає про моє минуле? Воно цікаве, правда?

Дівчина здригнулася. Вона згадала розмову з Фері.

— Але, — підвищив голос Фреді, — про моє минуле з цього дня знаємо тільки ми вдвох. — Він вимовляв слова повільно, мало не по складах, і вони звучали холодно, як дзвін шматків сталі, що падають на бетон.

— А Фері? — спитала дівчина.

— Годину тому сюди подзвонили, що в Кішпешті[


 - 


]його задушила машина.

Єва витріщила очі.

— Ти вбив його? — І мимоволі прикрила долонею рот.

— Я? — цинічно засміявся Фреді. — Фері став жертвою випадкової аварії. Хіба не буває в житті… — Вії вийняв з коробки сигарету і прикурив, не зводячи очей з дівчини. — У цьому відношенні я дуже спостережливий, — кинув Фреді недбало. — Випадкові аварії трапляються, як правило, з людьми, які знають багато, або принаймні більше, ніж їм треба знати. — Він з усмішкою дивився на смертельно перелякану дівчину. — Але ти ні бійся. Тебе я не чіпатиму. Ти мені потрібна. До того ж твої сльози мене розчулили. Ти плакала перед тим старим негідником.

— Я не хотіла…

— Знаю! Іди сюди!

Єва, мов загіпнотизована, підкорилась йому. Усміх нені карі очі Фреді тримали її в полоні.

Фреді посадив дівчину собі на коліна. Він гладив світле, м'яке волосся дівчини і, ледве торкаючись губами, цілував її в потилицю.

— Чому ти боїшся мене? — пробурмотів він.

— Не знаю, — ледь чутно видихнула Єва, і страх ще дужче стис їй груди.

— Хіба я скривдив тебе хоч раз?

— Ні…

— Тоді в чому ж справа?

— Не знаю… — одказала дівчина. — Мені здається… — вона раптом змовкла.

— Розповідай! Ти знаєш, що мені ти повинна розказати все.

— Іноді в твоїх очах з'являється така жорстокість.

— О, дурненька! І ти боїшся? Може, ти ненавидиш мене?

— Не знаю, боюся… — Єва відчула, як міцні руки все дужче стискають її. Вона не насмілилася пручатися.

— Поцілуй мене! — наказав Фреді. — Ти ще ніколи мене не цілувала…

Дівчина мимоволі скорилася йому.

Вона прокинулась рано. Фреді лежав поруч. На якусь мить її пронизала думка: треба його вбити. Але Єва знала, що на це в неї не вистачить сміливості. А коли й вб’є його, то тим самим і сама загине, бо вже не може жити без того клятого порошка, який він дає щоразу. Інший не дасть. Минуло чотири роки, як вона стала рабою кокаїну, безвольною лялькою в руках Фреді. Поки є кокаїн, вона почуває себе добре, їй здається, що все на світі робиться дуже просто. Та коли порошок втрачає свою дію, вона відчуває себе розбитою, нікчемною боягузкою. Ще кілька днів тому в неї скінчився весь запас. Може, Фреді знову дасть? Коли вони бачилися востаннє, він обіцяв здобути. Вона зробить усе, що він забажає, тільки б забутися…

Єва глянула на Фреді. Вродливий, чортяка. Виразні, мужні риси обличчя, міцне і здорове тіло, освічений. І все ж… і все ж яку огиду і жах викликає в ній! Як ненавидить вона його. Якби Фреді знав це, він, певно, знищив би її, як Фері.

Фреді ворухнувся, сонно закліпав очима. Звичним рухом простяг руку до столика біля ліжка. З фарфорової коробки вийняв шоколад. Потім закурив, всміхнувся дівчині. Дивився на стелю і з насолодою випускав дим. Єва, наскільки могла, зіщулилася під ковдрою. Їй хотілося встати, як слід викупатися, змити з себе весь бруд минулої ночі. Відчувала себе брудною, бо тепер, тверезо зваживши все, не знаходила для себе виправдань. Вона розміняла на дрібниці свої почуття. Вона, Єва Шоні, яка колись дуже строго судила про мораль. Але це було давно.

— Як спала? — спитав Фреді, пригорнувши до себе дівчину.

— Спасибі, добре.

— Хто той хлопчина, про якого згадував Фері?

— Він медик, — відповіла дівчина.

— Це твій полюбовник?

— Ні, я навіть не знаю його.

Між вами нічого не було?

Ні, ніколи!

— Чому в такому разі ти повела його на свою квартиру? В це важко повірити.

— Ти в свій час давав нам вказівку посилати молодих студентів на Захід.

— І для цього ти з ним зв'язалась?

— Так.

— А звідки знаєш, що він студент?

— Я спитала, яка в нього професія. Крім того, видно було, що студент.

— Гм, зрозуміло… — сказав Фреді. — А ти вже домовилася з ним про втечу?

— Так, — збрехала дівчина.

— Яку адресу ти йому дала?

Дівчина на якусь мить задумалася.

— Адресу отця Пала, Кірхен Гассе, 6.

— Гаразд. Значить, це точно, що між вами нічого не було?

— Точно, Фреді.

Чоловік ще якийсь час замислено розглядав стелю. На його чолі пролягли глибокі зморшки, очі ставали дедалі похмурішими. Він дуже глибоко задумався на чимось.

— Фреді, — озвалася тихо дівчина.

— Не заважай! — холодно обірвав її Фреді. Через кілька хвилин він схопився з ліжка, його обличчя невпізнанно змінилося. В очах застиг жах. Єва ще ніколи не бачила його таким. Він втратив свою непохитну самовпевненість. Похапцем одягся, надів легкий плащ і м'який капелюх.

— Ти теж одягайся. Ключ забери з собою. Можливо увечері навідаюся до тебе. На всякий випадок чекай мене.

— Добре, — сказала дівчина. Вона завагалась: губи розтулилися, наче вона хотіла щось сказати, але передумала.

— У тебе є до мене якась справа? — спитав Фред

— Так… ти обіцяв мені…

— Я не забув. Потім принесу. Зараз мені ніколи.

Дівчина чула, як віддалялися його швидкі кроки.

Грюкнули двері, і в будинку запанувала тиша.


* * *


Коцка вражено читав ранкове донесення. Серед інших матеріалів у ньому було повідомлення про трагічну смерть Ференца Вільдмана. Аварія сталася вночі.

— Чого це його занесло в Кішпешт о першій годині ночі? Адже він живе в Буді, — розмірковував старший лейтенант. — Підозріла історія. У нього був робочий день, а не вихідний. Значить, якась важлива справа примусила його відпроситися в Кішпешт.

Він подзвонив у поліцію начальникові відділу аварій.

— Алло! — гукнув у трубку. — Говорить старший лейтенант Барді. Я цікавлюся справою Вільдмана… Так… Нічого підозрілого не знайшли?.. Розумію… Де? В інституті патологічної анатомії? Ясно. Добре, спасибі. До зустрічі.

За півгодини Коцка був уже в інституті.

— Труп Вільдмана в другій камері, — сказав головний лікар. — Ми ще не чіпали його.

Коцка поквапливо спустився по сходах. У підвальному приміщенні панував солодкуватий запах формаліну.

Перед другою камерою Коцка зупинився. Він ніяк не міг подолати огиди до трупів. Та нічого не вдієш: служба є служба. Постояв трохи, потім рішуче відчинив двері. Мармуровий стіл посеред кімнати був порожній. Старший лейтенант подумав, що зайшов не в те приміщення, і хотів уже вийти, але побачив з другого боку якогось чоловіка, що сидів навпочіпки перед бляшаною ванною. Почувши скрип дверей, чоловік ніби скам'янів.

— Доброго ранку, — привітався старший лейтенант.

Незнайомий випрямився. Це був високий, широкоплечий чоловік, одягнений у легкий плащ. Чорне кучеряве волосся виблискувало при електричному світлі. Нижня частина обличчя була прикрита марлевою пов'язкою. Коцка зміряв його допитливим поглядом. В очах невідомого з'явилося збентеження і здивування. Коцку охопив неспокій, його хвилювання збільшилося, коли побачив на підлозі лікарську сумку і на ній сірий м'який капелюх. Усе це тривало кілька секунд.

— Хто ви такий? — холодно спитав чоловік. Праву руку в гумовій рукавиці він підняв до лацкана свого плаща.

— Я з поліції, — відповів Коцка і зробив крок уперед.

— Ага, — здавленим голосом промовив чоловік. Очі його звузились. Він нахилився вперед, удаючи, що хоче чхнути й вийняти носову хустку. В наступну мить у його руці заблищав пістолет.

— Підніміть руки! — наказав невідомий.

Коцка змушений був підкоритися.

— Підійдіть ближче!

Старший лейтенант повільно ступив кілька кроків Мозок гарячково працював. Він шукав виходу, напружуючись, мов пружина.

— Стійте!

Вони стояли один проти одного на відстані кроку. Дуло пістолета було спрямоване в груди старшого лейтенанта.

Коцка блискавично зважив усі можливості.

«Він стрілятиме: адже з підвалу не чути пострілу. Треба спробувати».

Перемістивши всю вагу тіла на ліву ногу, Коцка несподіваним рухом зробив поворот направо, одночасно лівою рукою, наче сталевими лещатами, міцно стиснувши озброєну пістолетом руку супротивника.

Чоловік скрикнув від болю, але відразу ж перейшов у наступ. Та Коцка встиг другою рукою вибити пістолет з його рук. Зброя, описавши дугу, впала десь за спиною супротивника. Почалася боротьба. Невідомий був міцніший за Коцку, але Коцка виховувався в передмісті, де освоїв сотні різних прийомів бійки. Він захищав своє підборіддя, бо знав, що це його слабе місце. Кулак супротивника шугонув над головою Коцки. Втративши рівновагу, чоловік хитнувся вперед. Коцка, скориставшись цим, міцно вдарив його своїм залізним кулаком, Напівоглушений невідомий відлетів до стіни і почав сповзати на землю. Коцка підстрибнув до нього, але в наступну мить несподіваний удар відкинув його назад. Головою він ударився в дошку мармурового стола. Супротивник всією силою вдарив його ногою в коліно. Коцка відчув гострий біль. Встиг помітити, як невідомий блискавично схопив свою сумку і шмигнув за двері. Старший лейтенант кинувся за ним, але запізнився. В замку заскреготів ключ.

Сам не свій від люті, Коцка відійшов од дверей. Не дуже приємна річ бути запертим разом з трупом. Він оглянувся навкруги. Капелюх невідомого валявся на підлозі. Коцка помацав потилицю. На ній вискочила добряча гуля. Потім підійшов до дверей і почав з усієї сил стукати. Прислухався — тихо. Знову заходився стукати. Вже хотів стріляти в замок, коли почув квапливі кроки. На всякий випадок вийняв пістолет і переклав його кишеню пальта, готовий у разі потреби вистрілити.

— Хто там? — спитали за дверима.

— Відчиніть! Не бійтеся, я не мрець! — гукнув Коцка.

Скрипнув ключ у замку. В дверях показався санітар інституту. Весь його вигляд свідчив про те, що він страшенно перелякався. Витріщивши очі, дивився на схвильованого старшого лейтенанта.

— Як ви сюди потрапили? — здивовано спитав санітар.

— Тепер не час допитуватись про це! — збуджено відповів Коцка. — Я старший лейтенант Барді. Ось вам телефонний номер, негайно подзвоніть підполковнику Челеї і скажіть від мого імені, щоб він спішно прибув сюди. — І Коцка на аркушику з блокнота написав номер і дав папірець санітарові.

Санітар ще не отямився від здивування і лише кивав головою, не розуміючи, що діється навкруги. Взявши у Коцки папірець, він швидко пішов.

Коцка з полегкістю зітхнув і вийняв з замка ключ.

«Дуже шкода, що проґавив отого типа, — розмірковував він. — Від нього можна було б дещо довідатись».

Знайшовши пістолет, Коцка обережно загорнув його в хусточку і поклав у кишеню. Потім підійшов до ванни і гидливо оглянув знівечене тіло. Обличчя мертвого було прикрите простинею. Коцка вирішив обшарити всі кишені. «Що шукав невідомий? Щось, безсумнівно, дуже важливе. Інакше він не пішов би на такий риск». Нахилився над трупом. Відчувши через тоненьку матерію сорочки холодне тіло, він здригнувся. Тут наче щось є. Він обережно всунув у кишеню сорочки пальці і витяг тоненького папірця, складеного вчетверо. Коцка розгорнув записку і прочитав:


«Точно о пів на першу будь на умовленому місці. Зупини вантажну машину, яка подаватиме сигнали правою поворотною лампочкою. Все інше тобі передасть водій. Фреді».


Цікаво, що Фреді ніде в листі не ставив надбуквених знаків.

Коцка взяв капелюх невідомого, вийшов з моргу і замкнув двері. По дорозі оглянув підкладку капелюха. Нa внутрішньому боці були літери «Р. В.» Біля входу в підвал Коцка дочекався Челеї. Докладно доповів про всі події. Підполковник уважно вислухав. Потім разом пішли до головного лікаря.

— Ви давали комусь дозвіл оглянути Вільдмана? — звернувся до нього підполковник.

— Я особисто не давав, — відповів той. — Але можна спитати чергового лікаря. — Він підняв трубку, набрав номер.

Через кілька хвилин у кабінет зайшов молодий чоловік у халаті. Він запитально глянув на керівника інституту.

— Скажіть, колего, ви давали комусь дозвіл оглянути труп у камері номер два?

Черговий лікар трохи подумав і дав ствердну відповідь.

— Кому? — спитав жваво Челеї.

— Був тут лікар з відділу аварій поліції.

— Як його прізвище?

— Цього я вам, на жаль, не скажу. Вилетіло з голови.

— І ви так просто пустили його?

— Він показав своє посвідчення.

— На ньому була форма? — поцікавився Челеї.

— Ні, він був у цивільному одязі. Коли не помиляюсь, на ньому був плащ захисного кольору, капелюх, в руці тримав коричневу лікарську сумку.

— Дозвольте, — встряв у розмову Коцка. — Спробуйте відновити в пам'яті його обличчя.

Молодий лікар підпер долонею підборіддя і почав згадувати.

— Коли не помиляюсь, — сказав він через деякий час, — вилицювате обличчя з гостро окресленими рисами, карі очі, густі чорні брови. Хоч він весь час всміхався, зубів його я не бачив. Одна цікава деталь — у нього довгі пальці, довші, ніж бувають звичайно.

Коцка глянув на підполковника.

Він! — Повернувся до чергового: — Спасибі.

Я можу йти? — спитав той і підвівся.

— Так, — сказав Челеї.

Підполковник і старший лейтенант теж попрощалися і вийшли.

— Ну, Коцко, — спитав усміхаючись підполковник, — як тепер дивишся на цю справу?

— Вже ясніше, — одказав старший лейтенант. — Я певен, що морг сьогодні вранці відвідав наш друг Фреді. Хотів забрати записку, але не встиг.

— Виходить, що й з Вільдманом покінчив він, — зауважив підполковник.

— Так, — погодився старший лейтенант. — Але за що?

— Тут може бути безліч причин, — сказав підполковник. — Може, він шантажував його. Можливо, Вільдман погано працював. Але не виключено й те, що він занадто багато знав і десь вибовкнув що-небудь. Це мене не дивує. Досить поширений метод роботи імперіалістів. Використовують людину до тих пір, поки вона їм корисна. А потім знищують. Не хочуть рискувати. Не забудь, що Вільдман був старим агентом. Під час війни жив на Далекому Сході, потім у Туреччині. Вій, певно, багато знав.

— Так, це можливо, — погодився Коцка.

— Але, мені здається, отой хлопчина, Краснай, випадково вплутався в цю справу, — сказав усміхаючись Челеї.

— Випадково?

— Так. Учора я зустрів свого товариша, з яким разом учився в партійній школі. Прізвище його Олайош. Він працює в Міністерстві освіти. Так от, цей Олайош з обуренням розповідав мені про виключення з університету якогось медика Красная. Я негайно перевірив справу і встановив, що все донесення вигадане завідуючим навчальною частиною. Він написав листа в поліцію, на підставі якого ми одержали виписку із справи. В листі низка нічим не обгрунтованих підозрінь. Красная в університеті знають як чесного, порядного хлопця. На думку викладачів, він дуже здібний.

— Як він потрапив у «Лілію»? І чому Єва повела його на свою квартиру? — питав Коцка.

— Цього я ще не знаю, але через годину зможу тобі сказати більше, — всміхаючись відповів Челеї. — Через годину зустрінусь з Олайошем; я попросив його зробити нам невелику послугу.

— В такому разі, немає більше потреби стежити за хлопцем?

— Поки що продовжуй, — сказав підполковник. — Можливо, я помиляюсь.


РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ


Гейза Олайош уже вдруге постукав у двері квартири великого будинку на вулиці Батхіань. Двері відчинились, в них з'явилася молода струнка дівчина.

Олайош чемно зняв капелюха і привітався.

— Я шукаю товаришку Естер Боруш.

— Це я, — стримано промовила дівчина.

— Хотів би поговорити з вами. Я працівник Міністерства освіти.

— Будь ласка, заходьте.

Олайош зайшов у вузенький передпокій. Естер зачинила двері і мимовільним рухом поправила зачіску.

— Проходьте в кімнату, — запрошувала вона. — Сюди.

Невелика кімната була зі смаком обставлена. Біля вікна столик, праворуч від дверей шафа, навпроти неї диван. На столі купа книг і зошити, настільна лампа.

— Сідайте, будь ласка, — сказала Естер, вказавши на м'який стілець.

Гість поклав капелюха на диван і сів.

— Я прийшов у справі Іштвана Красная, — розпочав він.

Естер зацікавлено підвела голову.

— Сталося щось? — спитала вона злякано.

— Ні, нічого. Вірніше, сталося те, що його, як самі знаєте, виключили з університету.

— Так, це я знаю, — одказала дівчина.

— Нехай вас не дивує те, що я вам скажу. Я теж був членом дисциплінарної комісії, але її рішення не давало мені спокою. Я голосував проти виключення, та зараз не в цьому справа. Хотілося б допомогти хлопцеві, бо в мене таке відчуття, що трапилась помилка. Я знаю також, що й професор Голуб клопотав у його інтересах, але безрезультатно.

— Так, — перебила його дівчина. — Голубові сказали, що Іштваном ще до дисциплінарної справи зацікавила поліція.

— Про це я не знав, — здивовано озвався Олайош.

— Я днями розмовляла з професором, — мовила далі Естер. — Статс-секретар пояснив йому, що все — і засідання дисциплінарної комісії, і виключення — було викликане якоюсь справою, заведеною на Іштвана поліцією.

— Це неправда! — вирвалось в Олайоша. — Значить, статс-секретаря ввели в оману. На засіданні Каллош навіть не згадував поліцію. Скажіть, Краснай розповідав вам про своє минуле?

— Так, — відповіла дівчина. — Ми знайомі з ним чотири роки. Він докладно розповідав про свій розрив з батьком. Я тільки не знала, що в автобіографії він не написав, де перебуває батько. Це з його боку легковажність. Але неправда, що Іштван антирадянськи настроєний. Він не комуніст, політикою не займається, проте в одному я впевнена: він тілом і душею наш. Ні, він не ворог. Іштван, як вам сказати, — це тип вченого. Крім науки, його нічого не цікавить. Весь свій вільний час віддавав книгам і роботі в лабораторії. Він виділявся серед нас. Це талант! От і все, що можу про нього сказати.

— Зрозуміло, — кивнув головою Олайош. — А що вам відомо про його колишню наречену?

— Небагато. Іштван дуже замкнений, неговіркий, друзів у нього немає. Але знаю, що він ще й тепер її кохає.

— І не залицяється ні до кого?

— Наскільки мені відомо, ні. Хоч, стривайте… — Естер трохи завагалася. — Кілька днів тому він випадково познайомився з офіціанткою одного ресторану. Вона, здається, подобається йому. Він дуже самотній і зовсім знервувався.

— А що ви знаєте про цю офіціантку?

— Тільки те, що мені Іштван розповів. — І Естер детально передала Олайошу історію знайомства Іштвана і Свою.

— Дозвольте спитати ще одне?.. — завагався Олайош.

— Будь ласка.

— А які у вас стосунки з Краснаєм?

Дівчина зашарілася.

— Ми хороші друзі. Він ділиться зі мною всім. Признався навіть, що та офіціантка подобається йому як жінка.

Олайош задумався.

— На вашу думку, — озвався він через деякий час, — Краснай чесна людина? Така, за яку можна спокійно ручитися?

— Так, — рішуче одказала дівчина. Потім з гіркотою додала: — А можна в наші дні знайти людину, яка поручилася б за свого друга чи співробітника? Крім Голуба, не знайшлося нікого, хто сказав би хоч слово за Іштвана, хоч інші викладачі теж добре знають, який він талановитий і чесний. Я розмовляла з кількома. Одні знизували плечима, інші всього-на-всього сказали: «Знаєте, людині не заглянеш у серце», а треті взагалі нічого не говорили.

— Ви неправі, — засміявся Олайош, — крім Голуба знайшлася ще одна людина, яка стала на захист Іштвана.

— І що ви думаєте робити? — зацікавилась дівчина.

— Ще не знаю, — одказав Олайош. — Певно, напишу від свого імені доповідну статс-секретареві. А можливо і в партійні органи.

— Це не партійна справа, — зауважила дівчина. — Іштван безпартійний.

— Зате я партійний. А це справа мого сумління. Партія дбає не лише про членів партії, її цікавить і доля безпартійних. Бо коли ми турбуватимемось тільки про себе, тоді безпартійними займуться інші. Все залежить від того, чесна людина Краснай чи ні.

— На мою думку, він чесний, — з глибоким переконанням промовила дівчина.

— Тоді треба боротися за нього. Це для нас справа честі. І ця боротьба мусить увінчатися успіхом, якщо ми дружно візьмемось за справу. Голуб, я… і ви.

— А чим я можу допомогти? — спитала дівчина. — Охоче зроблю все, що від мене залежить.

— Ось що! — Олайош задумався. — Підіть у той будинок, який вам назвав Краснай, і дізнайтеся, чи справді там жила дівчина на ім'я Майя, чи знають там Красная, може, хтось його пам'ятає. Це було б дуже важливо.

— Гаразд, піду, — погодилася Естер.

— Значить, домовилися, — сказав Олайош і підбадьорливо всміхнувся дівчині. — Про все інше поговоримо іншим разом.

Через годину Олайош зустрівся з підполковника Челеї і доповів йому про свою розмову з Естер.

— Ясно, — задумливо протягнув підполковник, коли Олайош закінчив свою розповідь. — Гейзо, можна розраховувати на твою допомогу?

— Звичайно, — відказав Олайош.

— В такому разі підтримуй зв'язок з дівчиною. Пізніше скажу, як діяти далі. Увечері подзвоню тобі.

— Добре, — кивнув головою Олайош. — Як ти гадаєш, написати мені доповідну статс-секретареві?

— Напиши, — порадив підполковник.

Вони попрощалися. Челеї повернувся на роботу і викликав Коцку.

— Ну, товаришу старший лейтенант, що нового? — спитав він.

— Нічого особливого, — розстроєно відказав Коцка. — Сліди пальців на пістолеті дуже стерті, неясні. Вони нам нічого не дадуть. Фреді — на мою думку, це був він — користувався гумовими рукавицями. На жаль, на папері відбитки пальців теж стерті і не мають практичної ціпи.

— Але ця записка все ж таки багато про що говорить, — сказав підполковник.

— Текст?

— Ні, шрифт.

— Шрифт? — здивовано перепитав Коцка.

— Подумай. Хотілося б, щоб ти сам додумався. Бо коли ми незалежно один від одного дійдемо до тих самих висновків, тоді буде більше підстав вважати, що вони правильні.

— Гаразд, я ще раз уважно перегляну записку.

— Олайош розмовляв з Естер Боруш, — інформуєш Коцку підполковник. — Мої припущення в основному підтверджуються. Хлопчина випадково встряв у цю компанію! Єву Шоні він раніше не знав. Тепер тільки один факт залишається не зовсім ясним.

— А саме?

— Чому отой Каллош збрехав, що поліція ще до дисциплінарної справи зацікавилась Краснаєм? Складається враження, що він поставив перед собою мету добитися виключення хлопця з університету.

— Певно, сердився на нього, — висловив припущення Коцка.

— Це ще не причина для того, щоб ввести в оману керівні органи, — заперечив Челеї.

— Може, цим він хотів підкріпити рішення комісії, бо воно не дуже обгрунтоване.

— Можливо, ти маєш рацію. На всякий випадок доручи комусь перевірити в поліції. Що з Євою?

— Ще не залишала своєї квартири, — доповів Коцка. — Ввечері, певно, не піде на роботу. Дзвонив із «Лілії» Бозонтош. Єва нібито хворіє.

— Хитра дівчина, — озвався підполковник. — Учора спритно вислизнула з-під нагляду.

— Двічі міняла таксі, — виправдовувався Коцка. — На жаль, я відстав од неї. З кіно вийшла під час сеансу.

— А встановили, коли вона купила квиток? — спитав Челеї.

— Квиток купив, очевидно, хтось інший.

— Нічого вже не вдієш. Будьте пильніші. Тільки через дівчину ми зможемо добратися до Фреді. А нас цікавить насамперед він, керівник банди.


* * *


По обіді Іштван знову прийшов до Естер, але не застав дівчини вдома. Напередодні двірник їхнього будинку, а згодом мешканці квартири по секрету сказали Іштвану, що приходили з поліції, цікавились ним. Він перелякався. Від хвилювання не міг їсти, цілу ніч не спав, крутився в ліжку, його переслідували кошмари. Він уже бачив себе в кайданах, у тюремній камері і в думках завжди виникало те саме запитання: за що. Відповіді не знаходив. Чутки, які студенти університету пошепки передавали один одному, набирали тепер реальної форми, і в такі хвилини невимовний жах стискав Іштвану серце. Від найменшого шарудіння він схоплювався. Кожної хвилини чекав, що по нього прийдуть, накладуть наручники, посадять, і хтозна, що тоді з ним буде. Він не знав, що робити, до кого звернутися по допомогу. Іноді заспокоював себе, що йому нічого боятися, бо ніяких гріхів за ним нема, усе його життя — не розкрита книга, кожен може вичитати в ній правду. А згодом його знову охоплював відчай від думки про те, що брехливі звинувачення Каллоша важко спростувати. Якщо Каллош стверджуватиме, що в Іштвана антирадянський настрій, то повірять Каллошу, а не йому. Хлопцеві хотілося поговорити з Естер, відвести душу. Та йому не пощастило.

Іти додому Іштван не наважувався, бо думав, що на квартирі його вже чекають з поліції. Він згадав Єву.

«Піду до неї — майнула думка. — Може, вона чимось допоможе».

Він рушив, до найближчої зупинки і сів на трамвай.

Поквапливо піднявся по сходах. Подзвонив. Серце закалатало. Єва відчинила двері. Вона глянула на Іштвана широко розкритими від здивування очима. В них майнуло занепокоєння і навіть прихований страх. Та Іштван помітив у них ще й спалах радості.

Хлопець розгубився. Хотілося повернутись і піти геть. Він не міг і слова сказати, тільки судорожно ковтав слину і з невимовним сумом дивився на дівчину.

Від Єви не сховалося збентеження хлопця, її вразив сум в його очах.

— Заходь, — сказала вона ледве чутно.

Її губи здригнулися в слабій усмішці.

Іштван пробурмотів якусь подяку і зайшов. У прихожій зупинився, немов злякана дитина.

— Проходь далі, — запрошувала дівчина.

Вона пішла вперед, Іштван за нею. В кімнаті було затишно, тепло. Ковдра тютюнового кольору була напіввідкрита. Біля ліжка лежала книга і стояла попільничка з недокурками.

— Сідай, — сказала дівчина. — Я знову ляжу, мені нездужається. — Під очима у Єви були великі синяки — сліди недоспаних ночей, втоми, знервованості.

Іштван скинув плащ і сів у крісло. Він зібрав усю свою волю, щоб перебороти збентеженість. До деякої міри це йому вдалося.

— Що в тебе болить? — спитав Іштван дівчину і зашарівся від того, що звернувся до неї на «ти».

— А-а. Ти ж медик. Нічого не болить. Нерви, поганий настрій.

Єва добре знала, в чому причина такого настрою. Вже кілька днів вона жила без наркотика, і тому все здавалось їй осоружним, безглуздим, нею оволодівав непоборний страх. Наркотик підтримував у ній дух, додавав сил, сміливості.

Вони мовчки дивились одне на одного. Єва тільки тепер помітила, який мужній вигляд у хлопця, її зворушували його очі.

«Біля такого здорового, чистого мужчини, може, з мене вийшла б ще людина», — думала вона. Її обличч спохмурніло, Єва опустила повіки і відчула, що плач невблаганно душить горло.

Іштван бачив, що дівчина бореться з собою.

«У неї, мабуть, ще більше горе, ніж у мене», — подумав він. В душі в Іштвана озвався лікар, прокинулось почуття обов'язку, його власна гіркота відступила, біль трохи вщух.

— Я міг би тобі допомогти? — співчутливо спитав він.

— О, ні, не треба, нічого особливого в мене нема Просто осінь погано впливає. — Вона взяла сигарету, запалила. Лежала, спираючись на лікоть лівої руки. Ковдру натягнула на себе. — Осінь, — повторила дівчина задумливо. — З нею в мене зв'язані погані спогади. Восени 1944 року вмерла моя мати. Через тиждень прийшло повідомлення про смерть батька.

— Хто був твій батько?

— Батько? — Єва звела догори брови. — Мій батько був найкращою людиною у світі. — Вона збила з сигарети попіл. Коли нагнулась вперед, густе світле волосся розсипалось і впало на обличчя. — Він був військовий полковник. Командир бронетанкового полку. Загинув під час боїв на підступах до Будапешта. Кожної осені налітають на мене ці спогади… Тоді мені було двадцять років. Училась на другому курсі, мріяла стати літературознавцем. Осінь 1944 року зруйнувала мої плани.

— Чому ти не втекла на Захід? — спитав хлопець.

Дівчина мовчала, втупившись у тліючий кінець сигарети. Обличчя її було сумне.

— Поговорімо краще про щось інше, — озвалась вона тихо. — Не люблю згадувати своє минуле. Ти любиш осінь?

— Я? Сам не знаю. Осінь пригнічує мене. — Юнак схилив голову. — Проте в тоскному настрої є й щось хороше. Він збуджує в мене глибші думки.

Єва поклала руку під голову і збоку допитливо глянула на Іштвана.

— Ти, здається, дивна людина, — зауважила дівчина задумливо. — Мені хотілося б ближче познайомитися тобою.

— Ти ж знаєш мене, до того ж досить близько. — Іштван іронічно всміхнувся. — Бачила мене п'яним, ще й в трусах. Я спав у твоєму ліжку…

— Справді, я й забула спитати, мати не лаяла тебе?

Хлопець заперечливо хитнув головою.

— У мене немає матері. Вона дуже давно вмерла.

На кілька хвилин запала тиша.

— А батько є?

Нікого немає, я зовсім самотній.

Бідолаха!

Іштвану не подобалось, коли його жаліли, але на цей раз він з вдячністю сприйняв співчуття дівчини.

— Тоді зрозуміло, чому ти напився.

— Ні, причина була не в цьому, хоч самотність теж відіграла тут певну роль, — сказав Іштван. — До самотності я вже звик.

— Мабуть, ти посварився з нареченою?

Хлопець прикусив губу і задумливо глянув на стелю.

— У мене немає й нареченої, — сказав він після досить довгої мовчанки. — Мене виключили з університету. — Він потер чоло. — До того ж за мною стежить поліція.

Єва рвучко підняла голову.

— Що ж ти вдіяв?

— Нічого. Нічогісінько.

— Розкажи, за що тебе виключили з університету, — попросила Єва.

— Мені вже надокучило розповідати цю історію.

— Я хотіла б почути. Хтозна, може, я ще й допоможу тобі.

— Ти? — здивовано спитав хлопець. — Чому ти в такому разі не допоможеш собі? Чи тобі не потрібна допомога?

— Зараз мова не про мене, — уникла Єва прямої відповіді. — Я прошу тебе, розкажи все.

Вона запропонувала йому сигарету і закурила сама.

— Отже, за що тебе виключили?

Іштван коротко розповів свою історію. Нічого не згадав лише про Голуба і Естер. Коли він закінчив розповідь, Єва спитала:

— Що ти думаєш робити?

— Не знаю, — понуро одказав Іштван. — Ні до чого душа не лежить. Якщо не буду лікарем, то й жити мені не варто.

Єва довго мовчала.

— Бачиш, — озвалася вона згодом. — Через такі речі неможливо жити в цій країні. На Заході все зовсім по іншому. Там цінують таланти.

Іштван не відповідав. Він стурбовано слухав.

— Ти не думав про те, щоб втекти на Захід?

Іштван здивовано глянув на дівчину.

Навіть гадки такої не мав. Що мені там робити?

Що? Продовжувати навчання.

Я, чужинець? Ти, певно, жартуєш.

— Анітрохи. Я говорю серйозно, — відповіла переконливо Єва.

— Залишити рідний край?

— А що тебе тут тримає? Батьків немає, нареченої теж нема. Лікарем не можеш стати, шлях до дальшого навчання для тебе закритий.

— Все одно… Ні! Про те, щоб залишити батьківщину, я навіть не думав.

— Але ж тебе можуть арештувати. Думаєш, випадково стежать за тобою? Хочеш попасти в тюрму? Припишуть тобі що-небудь, і годі. Не забудь, що твій батько був видним членом партії нілашів. Принаймні так зрозуміла з твоєї розповіді.

Хлопець не відповідав. Що він міг сказати? Коли хтось хоче залишити країну, він знайде спосіб, як це зробити. Лихо починається там, на чужині. Людина раптом забажає побути на острові Маргіт[


 - 


], а там немає такого острова. Бо ні Будапешта, ні Дунаю, ні гір Буди він не може взяти з собою. Він бачив в університеті евакуйованих з Греції хлопців. Живуть непогано — їх підтримують, допомагають їм у всьому, і все ж, як згадають батьківщину, рідне село, на очах одразу виступають сльози.

— Тут страшні тюрми, — чув він голос дівчини. — Мій наречений сидить уже три роки. Раз на півроку дозволяють відвідати його. Це жахливо. Ні, ти не повинен потрапити в тюрму. Ти ще будеш потрібен країні. В таких випадках людина повинна емігрувати.

Іштван одним вухом слухав дівчину, віддаючись при цьому своїм думкам. Грецькі хлопці теж залишили батьківщину. А скільки комуністів покинуло перед визволенням Угорщину! Голуб пішов добровільно в еміграцію, бо не міг, не хотів працювати під час фашизму. Але я не політичний біженець, — розмірковував він. — У мене немає причин для того, щоб з політичних міркувань покинути країну. Якби я все ж таки залишив її, то тільки для того, щоб закінчити навчання, стати лікарем. Бо я хочу стати лікарем. Голуб повернувся додому. І я б повернувся».

— Коли б я була мужчиною, — пристрасно мовила дівчина, — я б і хвилини не залишилась у цій країні. Я б пішла боротися за нову Угорщину, за таку країну, в якій була б справжня свобода, де діяли б демократичні принципи і гуманізм…

Іштван перебив її:

— А хіба жінка не може боротися?

— Я теж боротимусь, — відповіла дівчина. — Настане час, коли і я включуся в боротьбу. Але доти, поки мій наречений страждає в тюрмі, я мушу лишитися тут, не можу покинути країну.

— Коли б я пішов на Захід, то не як політичний емігрант. Політика — не моя справа. Я її не розумію і розуміти не хочу. Я хочу бути лікарем. Моя лікарська робота — оце й буде політика. Бо я, Єво, не можу ненавидіти теперішній лад. Я не бачу для цього причини. В мене конфлікт лише з Каллошем, який мене чомусь ненавидить і шляхом наклепів добився мого виключення з університету…

— Гаразд, — перебила його дівчина, — не будемо встрявати в політику. Я бачу, що ти справді не розумієшся в ній. Ти поїдеш не як політичний емігрант. Хіба не все одно? Не пропадати ж тобі! Коли тут не дають можливості вчитися, у тебе є право піти туди, де матимеш таку можливість.

Іштван схвильовано підвівся.

— Знаєш, Єво, — почав він, — коли б я був певен, що там, за рубежем, в одній з нейтральних країн, у Швейцарії чи Швеції, дістану змогу вчитися, я б анітрохи не вагався. — Він почав нервово ходити по кімнаті.

— А ти й дістанеш таку змогу, — швидко сказала Єва. — У Відні працює бюро, завданням якого є допомога студентам-емігрантам із східних країн. Бюро влаштує і тебе. В університетах кожної західної країни залишають кілька вільних місць для студентів, що прийшли із Сходу.

Іштван зупинився. Він заклав руки в кишені, розставив ноги і зацікавлено втупився очима в дівчину.

— Звідки ти це знаєш?

— Мій двоюрідний брат керує цим бюро, — збрехала, не моргнувши оком, Єва.

— Справді? — Іштван підсів до дівчини на край ліжка, наче він був з нею давно в добрих стосунках. — Це справді так?

— Я ж казала, що могла б тобі допомогти, — мовила Єва. — Сім'я Шоні має великі зв'язки.

— А як ти могла б зв'язати мене з своїм братом?

— Дуже просто, — відповіла дівчина. — Напишу йому кілька слів, а ти передаси записку. Через тиждень будеш студентом якогось університету на Заході.

— Це чудово, — захоплено вигукнув хлопець. Але раптом його обличчя знову набрало серйозного вигляду. — Скажи, Єво, ти не жартуєш?

— У мене немає ні найменшого бажання жартувати.

В Іштвана виникла раптом якась підозра.

— Коли в тебе такі широкі зв'язки, чому ти працюєш офіціанткою в ресторані? — спитав він.

Єва всміхнулась.

— Який цікавий! Ти наче мала дитина, до якої тільки починають доходити прості істини. Чому я всього-на-всього офіціантка? Ти міг би і сам догадатися. Мій батько був у старі часи полковником, коли хочеш, можна його назвати і військовим злочинцем або ворогом народу. Мій наречений був теж офіцером. Зараз він у. тюрмі, його засудили на п'ятнадцять років. Я іноді бачуся з ним. Тому я тут. З таким минулим безглуздо було б претендувати на іншу роботу. А офіціантка — це не кар'єра. Їй ніхто не заздрить. Отже, я можу спокійно працювати, ніхто мене не чіпає.

— Розумію, — кивнув головою хлопець.

— Значить, підеш?

Іштван нічого не відповів. Він знову підвівся, підійшов до вікна. Хотів переконатися, чи не помилився. Ні, — виявляється його підозри не були безпідставними. Той самий низенький кремезний чоловік, якого він бачив, учора на трамвайній зупинці, сидів тепер у скверику на лавочці. Серце Іштвана схвильовано забилося, тіло знов заціпеніло, і жах стиснув його холодними щупальцями.

— Єво, — прошепотів він до дівчини. Обличчя його зблідло, як у непритомного, губи тремтіли. — Іди-но сюди!

Хлопець трохи відхилив гардину. Єва підійшла до нього, глянула у вузеньку щілину.

— Бачиш того типа на лаві під платаном? У дощовику.

— Бачу. А що таке? — Єва міцно стиснула хлопцеві руку. — Чого ти так зблід?

— З учорашнього дня ходить за мною по п'ятах. Єво… — він глянув широко розкритими очима на дівчину. — Єво, я боюся… Мене можуть арештувати.

Дівчина теж вжахнулася.

«Чого доброго, — подумала вона, — хлопчина ще наведе поліцію на мій слід. А з цього може вийти велика неприємність, тим більше, що сьогодні ввечері до мене має прийти Фреді. Треба скоріше здихатися цього хлопця, а потім попередити Фреді, щоб він був обережним».

— Іштване, — звернулася вона до переляканого хлопця. — Ти мусиш негайно виїхати. Не перебивай мене, слухай, що я тобі скажу. Цієї ночі тебе, певно, затримають. — Голос дівчини дрижав. — Я дам тобі адресу в Сомбатхеї[


 - 


]. Мої знайомі допоможуть тобі перебратися через кордон. Я напишу кілька рядків до двоюрідного брата. Ні, писати не слід. Дам тобі значок, ти покажеш його і скажеш, що прийшов від Єви Шоні. Добре?

— Добре, — видихнув хлопець, тремтячи від хвилювання. — Тільки… в мене немає грошей на дорогу.

— Я позичу тобі. Потім пришлеш. Ну, збирайся!

Іштван якийсь час стояв, поринувши у думки. На його чолі пролягли глибокі зморшки.

— Я хотів би написати листа…

— Пиши, тільки швиденько, — розпорядилась дівчина. Вийняла з шухляди стола аркуш блідо-зеленого паперу і конверт.

Іштван сів за маленький стіл і почав писати. Єва взяла з шафи одяг, білизну і пішла у ванну. Коли повернулася, хлопець ледве впізнав її. На ній була спортивна спідниця димчатого кольору, блакитний светр, поверх нього такого ж кольору кофта. Густе, світло-русяве волосся було зав'язане назад тоненькою хусточкою з штучного шовку.

— Ти готовий?

— Так! Єво, — Іштван завагався. — Можна тебе попросити, щоб ти доставила цей лист адресатові?

— Віднесу, але ходімо скоріше. Ось тобі значок. Приколи його на піджак. Оце папірець з адресами. Запам'ятай їх і папірець розірви на шматки. Тут гроші, сховай їх у кишеню. — Дівчина поклала хлопцеві на плече легкий плащ. — Я піду вперед, а ти йди за мною. Почекай мене перед дверима двірникової квартири. Я хочу провести тебе так, щоб той тип нічого не побачив.

З квартири вони вийшли разом. Єва зачинила двері і поспішила вперед. Іштван почекав, поки дівчина дійшла до першого поверху, потім рушив за нею.


* * *


Коцка підняв трубку.

— Алло. Це Барді. Привіт… Слухаю… Зрозуміло. Ще не залишав квартири? Гаразд. Скоро надійде зміна. Можливо, я й сам піду… Добре. В такому разі дочекайся мене. — Він поклав трубку.

Коцка сперся ліктями на стіл і задумався. Картина ще не була ясна. Залишалось багато нез'ясованих моментів.

«Думай спокійно і логічно, — наказував собі. — Були в тебе й складніші справи».

Він підвівся, підійшов до вікна і притиснувся гарячим лобом до шибки. Так ніби проходив біль в очах від недоспаних ночей.

На площі грались діти, неквапливо проходили, притулившись одне до одного, пари закоханих. По тротуару кудись поспішали заклопотані люди.

«Добре було б піти додому, спочити. Вже цілий тиждень майже не заглядав до своїх. Като цілком законно нервує. На чому я спинився? Так, так. З аргументами Челеї можна погодитись. Краснай випадково вплутався в справу». — Старший лейтенант відійшов од вікна й почав повільно ходити по кабінету. Він мимохіть рахував кроки…

«Один, два, три… чотири… п'ять… П'ять кроків. Якби в мене була кімната довжиною п'ять метрів, Като була б рада. В інших уже є добра квартира, а в нас немає… Знову думки блукають не там, де слід, — картав він себе. — Я стомлений, оце б виспатися. Хоч раз. Так. Повернімося до Фреді. Звідки відомо, що це реальна особа? Ми виходимо з донесення агента Б-19. Можна з ним погодитися? Так, можна».

Він підійшов до сейфа, взяв папку. Знайшовши донесення, почав читати.


«Мені вдалося встановити, що керівником однієї з розвідувальних груп, що діють у Будапешті, є якийсь Фреді. Це, певно, кличка. Його заслано у Будапешт після визволення. Бездоганно володіє угорською мовою. І цілком можливо, що за походженням він угорець. Встановлено, що в нього вища освіта. Підтримує зв'язок з дівчиною, яку звуть Єва Шоні».


Коцка перегорнув ще кілька сторінок. В одному з донесень говорилося про те, що Фреді зайнятий виключно військовою розвідкою. Ось у донесенні мовиться, що, крім Єви Шоні, членом шпигунської банди Фреді був Ференц Вільдман. Вільдмана вони знали й раніше. Він повернувся в Угорщину також у 1945 році. Довгі роки жив на Далекому Сході і працював проти німців.

До рук Коцки потрапила записка, яку він знайшов у сорочці Вільдмана. Вона була написана на блідо-зеленому папері. Коцка уважно розглянув літери, послідовність викладу і прийшов до висновку, що Фреді багато пише. Про це свідчили зв'язуючі лінії між окремими літерами, спрощення літер, пропуск надбуквених знаків. Але що мав на увазі Челеї, коли говорив про записку? Ясно, що її автор освічена людина. Він подивився крізь аркуш на світло — може, є водяні знаки. Їх не було. Папір не угорського виробництва, — вирішив Коцка. — На угорському папері такої якості завжди є водяний знак».

Він поклав папку в сейф і взяв капелюх, залишений невідомим у моргу. Біля вікна почав уважно розглядати знахідку в лупу. Капелюх був майже новий, 56-го розміру. Раптом тихо свиснув. Підійшов до столу і пінцетом поклав на аркуш білого паперу чотири волоски. «Русяві, — дивувався він. — Значить, капелюх належить не Фреді. В нього, наскільки я встиг помітити, темнокаштанове, мало не чорне волосся. Брови теж чорні» Старший лейтенант зморщив чоло. Волосся він поклав у конверт. «Потім переглянемо в лабораторії», — вирішив. Одягнувся, замкнув двері кабінету і вийшов на вулицю.

Спокійно, не кваплячись, Коцка попрямував по бульвару Святого Стефана. На вулиці Пожоні назустріч йому мало не біг Іштван. Старший лейтенант на мить зупинився, глянув йому вслід. «Ні, не піду за ним, — вирішив він. — Але що з ним сталося? В нього такий переляканий вигляд!» Він помітив, як хлопець на розі вулиці завернув на бульвар. Коцка пішов далі. Дійшовши до набережної, непомітно оглянувся і попрямував до скверика. Сів на лаву біля маленького кремезного чоловіка, витяг з кишені газету і почав читати.

— Що нового? — спитав Коцка через деякий час сусіду.

— Хлопчина ще там, у неї, — одказав той. — Дівчина теж не виходила. В квартирі горить світло.

Коцка глянув наверх. В одній з квартир третього поверху справді горіло світло, хоч сонце тільки-но сховалось за пасмом гір, що височать над Будою, забарвивши в криваво-червоний колір хмари над обрієм.

Коцка стежив за вікном. У ньому з'явилась постать дівчини. Вона наполовину опустила жалюзі, постояла ще трохи і зникла.

— Вийшла осічка, — озвався Коцка.

Сусіда запитливо глянув на нього.

— Хлопчина вже давно пішов.

— Це неможливо!

— Я тільки що зустрів його по дорозі. Прогавили. Іди у відділ і скажи Рожі, щоб прийшла сюди.

— Вона поруч, у кафе.

— Ще краще. Зайди до неї, — наказав Коцка. — А Шарді передай, що вночі доведеться працювати. Нехай почекає мене.

— Зрозуміло. — Чоловік піднявся і пішов.

Через десять хвилин до лави підійшла вродлива брюнетка і сіла біля старшого лейтенанта. Той прихилився до неї.

— Тепер нам доведеться грати роль закоханих, зрозуміли? — тихо засміявся Коцка.

— Так.

— Коли у вікні третього поверху з'явиться хтось, обніміть мене.

— В такому разі було б краще, якби там ніхто не з'являвся.

В наступну мить дівчина палко обняла Коцку. Той теж обхопив її за стан, а сам обережно глянув у вікно. За фіранкою стояла Єва і якийсь високий чоловік, його обличчя не можна було розгледіти.

— Дужче обніміть мене, — шепнув Коцка. — Здається, ми натрапили на вірний слід.


РОЗДІЛ П'ЯТИЙ


Іштван не міг заснути. Чужий дім, чуже ліжко, чуже оточення, неспокійні думки, страх — усе це відганяло сон. Юнак лежав навзнак на пружному дивані і крізь вікно дивився у зоряну ніч. Блякле місячне сяйво малювало на стіні дивовижні тіні. Він ліг годину тому, після розмови з Лайошем Паппом. Слова цього сорокарічного чоловіка, колишнього офіцера хортівської авіації, а тепер службовця лісництва, все ще лунали в його вухах.

— Ні, друже, — засміявся Лайош Папп і смачно позіхнув, — цієї ночі вже не варто братися за справу.

— Але для мене дуже важливо втекти негайно, — наполягав Іштван. — Мені щохвилини загрожує арешт.

— Все одно. Завтра день посидите в кімнаті, а я тим часом усе підготую, — казав Папп. — Я не хочу провалитися. Єва ж не попередила, що ви прийдете…

— Вже не було часу, — пояснив Іштван і розчаровано спитав — Значить, ніяк не можна?

— Ні, друже. Повечеряйте і відпочивайте.

Папп вийшов і через деякий час повернувся, несучи хліб, сало, суху ковбасу і салат.

— Закусіть і лягайте спати. На жаль, нічого іншого в мене немає.

Господар приніс з другої кімнати простиню, подушку та ковдру, постелив Іштванові на дивані і рушив до виходу. У дверях ще раз обернувся:

— Вранці подам Єві телеграму, повідомлю, що вирушите лише завтра. На добраніч!

Іштван лежав нерухомо і дивився в примарну, чорну ніч. В голові вихором вертілися думки, одна тривожніша за іншу. Переживання минулих днів далися взнаки.

Можливо, тому в думках він кидався від однієї крайності в іншу. То він був сповнений найкращих сподівань, бо вірив, що за кордоном наче за помахом чарівної палички здійсняться всі його бажання, то знову його душив страх. Потім у пам'яті виринали картини дитинства, з'являлося завжди всміхнене обличчя матері. Він з болем думав про те, що коли б мати не померла, усе б склалося в його житті інакше. В уяві бачив обличчя Майї, потім Естер, поки якимсь дивовижним способом обличчя обох дівчат не злилися в одне. Видіння зникло, змінившись одразу іншим. До нього всміхалася Єва Шоні.

«Так, перейти кордон — найкращий вихід для мене», — міркував Іштван, і його думки знову вертілися навколо майбутнього.

Він глянув на годинника. Була третя година. Незабаром світатиме. Добре було б заснути. Треба відпочити, бо перед ним довга, нелегка дорога. Годі мучити себе думками. Так вийшло. Тут уже нічого не зміниш. Якби він послухав Естер, то сидів би тепер у тюрмі. Естер дуже мила дівчина, хороший друг, але вона ще дитина, не знає життя. Їй легко, вона користується довір'ям, а він… Згодом, коли він повернеться додому відомим лікарем, йому теж довірятимуть. Адже він не назавжди покидає Угорщину.


* * *


Поки Іштван неспокійно перевертався в ліжку наквартирі колишнього офіцера авіації Лайоша Паппа у Сомбатхеї, Коцка зважував такі факти: хлопець пішов від Єви непоміченим. Поки вони з Рожі сиділи на лаві, хтось прийшов до дівчини, але вони не бачили, щоб хтось заходив у будинок. Після дев'ятої години Єва сама пішла з дому, а її гість зник невідомо куди. «Тут може бути два варіанти, — розмірковував він. — Або цей чоловік живе в тому ж будинку, або в будинку є ще оди вихід. Більш імовірний другий варіант. Про це говорить і те, що Краснай теж залишив будинок непомітно Отже, треба як слід оглянути будинок».

Спочатку він гадав провести цю операцію ще вночі. Та потім довелося відмовитись від цього наміру. Вночі на них можуть звернути увагу, про це довідається Єва і, чого доброго, втече. Краще ознайомитись у домоуправлінні з планом будинку. А це можна зробити тільки вранці.

Коцка збирався піти додому і відпочити кілька годин, як раптом до кабінету зайшов Челеї.

— Завтра, — озвався він, — на десять годин мене викликають у Центральний Комітет партії.

— В якій справі? — поцікавився старший лейтенант.

— У справі Красная.

Коцка здивовано глянув на нього.

— Так, — підтвердив підполковник. — Професор Голуб через одного з своїх знайомих комуністів попросив прийому у товариша Шомоша. Він просив інформувати його про справу, бо в такому моральному стані йому важко продовжувати роботу над дослідами.

— Старик шантажує нас дослідами?

— Ні, який там шантаж! — заперечив Челеї. — Голуб виключно чесна людина, і ця справа його справді хвилює. Я довідався, що він дуже любить того хлопця і вважає його надзвичайно талановитим. Я говорив і з Олайошем. Він розповів мені, як відбувалося засідання дисциплінарної комісії. На його думку, виключення хлопця незаконне, він голосував проти цього рішення. Але найцікавіше те, що до засідання про хлопця в поліції навіть не знали. Мені стало також відомо, що вся дисциплінарна справа вийшла від завідуючого навчальною частиною Каллоша. Олайош, з свого боку, теж розслідував справу. Він послав Естер Боруш, яка працює з професором Голубом, в будинок, де жила колись наречена Красная. Дівчина говорила з кількома жильцями. Вони пам'ятають Красная. Розповіли, що під час фашистського терору хлопець поводився дуже сміливо і чесно, регулярно навідувався у будинок навіть після того, коли на ньому вивісили жовту зірку, приносив продукти, медикаменти, передавав вісточки від знайомих, навіть фальшиві документи здобував для жильців.

Значить, підтверджується, що між ним і батьком були політичні незгоди. Дівчина, звичайно, не обмежилась усними свідченнями, вона зібрала письмові заяви і підтвердження.

— А що ти тепер думаєш робити? — спитав Коцка.

— Що? Напишемо зведену доповідну, і я завтра передам її товаришеві Шомошу. Пропонуватиму, щоб хлопця негайно відновили в університеті. Незаконним було й те, що відділ Міністерства вищої освіти відмовився розглянути апеляцію Красная.

— Що інше вони могли зробити, якщо їх ввели в оману? Адже вони гадали, що справою займається поліція.

— Це, між іншим, найбільш вигідна точка зору, — зауважив підполковник. — Зняти з себе відповідальність. Досить комусь сказати: цією справою займається поліція, і тоді всі вмивають руки. Коли в міністерство на дійшла апеляція хлопця, в поліції про нього ще нічого не знали. Просто Каллош неправильно інформував їх. А вони без усяких сумнівів прийняли його інформацію. Я ретельно все перевірив. Поки Голуб нарешті добрався до. статс-секретаря, той не міг йому нічого втішного сказати, бо тим часом поліція одержала записку Каллоша, А вона, в його тенденційному тлумаченні, викликає інтерес. Коли ж статс-секретар подзвонив у поліцію, йому відповіли, що зайняті розслідуванням справи Красная. Ще й попросили статс-секретаря умовити Голуба, щоб той відмовився від допомоги Красная в науковій роботі, бо вважають небажаним його участь у дослідах. Можеш собі уявити, як почував себе старий вчений.

— Коли становище таке, яким ти його змалював, — задумливо мовив Коцка, — то було б добре якнайскоріше поговорити з хлопцем, а то він ще втне якусь дурницю.

— Що ти маєш на увазі?

— А те, що Фреді і його компанія можуть скористатися становищем у власних інтересах. В такому моральному стані, в якому перебуває Краснай, це легко може статися. Я вже не кажу про те, що хлопчина працював з професором Голубом. Він може дещо розповісти їм. Досліди Голуба, певно, цікавлять їх.

Челеї зморщив чоло.

— Ти маєш рацію, — промовив він замислено. — Хлопець справді може вплутатись у якусь неприємну історію. А було б шкода його.

— Може, поговоримо з ним? — запропонував Коцка.

— Тепер?

— Хоч би й тепер, коли не маєш іншої спішної роботи.

— Не заперечую, — відповів підполковник.

Через півгодини вони були вже на квартирі Красная.

— Вчора по обіді пішов з дому, і з того часу ми його не бачили, — сказав їм сусід по квартирі.

— Як він поводився останнім часом? — спитав Челеї.

— Був дуже схвильований, неуважний. Іноді цілими днями не виходив з кімнати, — розповідав сусід, бухгалтер років п'ятдесяти, в окулярах. — Щось не гаразд із ним?

— Ні, все гаразд. Просто хотіли поговорити з хлопцем.

— Що йому передати, коли повернеться?

— Заждіть. — Челеї на якусь мить задумався. — Не кажіть йому нічого. Я дам вам номер свого телефону. Нехай він мені подзвонить.

Після того як Челеї з Коцкою пішли, сусід ще довго сушив собі голову, що міг вдіяти отой нещасний хлопчина. «Підполковник Челеї», — прочитав він записку. Повернувшись у кімнату, він розбудив дружину.

— Що сталося? — спитала заспана жінка, протираючи очі.

— Гадаю, що незабаром одержимо другу кімнату. Завтра ж подам заявку в житлове управління.

— Що з Краснаєм?

— Вплутався в якийсь шпіонаж. Підполковник і ще хтось приходили по нього.

Чоловік зняв окуляри і пірнув під ковдру. Цієї ночі йому снилася нова квартира.


* * *


Другого дня Іштван не виходив з квартири Паппа. Хазяїн ще вранці кудись пішов.

— Я все влаштую. Тільки прошу не виглядати навіть у вікно. Дружина приготує вам сніданок і обід. Можливо, що вже по обіді вирушимо. Читайте, відпочивайте, бо вночі вам доведеться пройти пішки щонайменше двадцять кілометрів. Через радянську зону ви мусите за ніч перебратись, інакше вскочите в халепу.

Іштван залишився на самоті. Він ніяк не міг подолати хвилювання. Дуже хотілося, щоб усе було вже позаду.

Близько восьмої години дружина Паппа принесла йому чай і хліб з смальцем. Низенька, повна молода жінка з ляльковим обличчям мовчки поставила сніданок на стіл і одразу ж вийшла. Іштван випив чай без хліба і почав неспокійно проходжуватись по напівтемній кімнаті. Іноді зупинявся біля вікна і дивився у двір, засаджений фруктовими деревами.

Надворі похолоднішало. Ще вчора стояла сонячна погода, а сьогодні нахмарило, подув різкий вітер. Попелясті, набубнявілі від дощу хмари, наче швидкі парусники, мчали на схід. Оголені крони дерев погойдувались і скрипіли, вітер, що дув з Альп, тужною піснею завивав у комині.

Іштвана гнітила самотність. Горло здавлювали спазми, на серце лягало неприємне відчуття непоправного лиха, наче хтось нашіптував йому: «Не йди нікуди, не залишай батьківщини. Що чекає тебе на далекій чужині?» — «Кріпись, — заспокоював він сам себе. — Хіба не бачиш, що іншого виходу немає? Тут ти не можеш стати лікарем, а там закінчиш університет і повернешся додому. Ти не завдаси країні ніякої шкоди». — «Безперечно, мене мучитиме туга за батьківщиною, — розмірковував він. — Це неминуче. Але з цим можна боротися. Зрештою, мова йде про якісь два-три роки. Цей час якось промине. А тим часом з'ясується, що я не вдіяв ніякого злочину. З-за кордону напишу листа властям поясню, що ні в чому не винуватий. Хіба це провина, що Каллош ненавидить мене? А втім, може й він не відчуває до мене ненависті, а просто хоче продемонструвати свою політичну пильність. Все одно поки що треба тікати».

Він роздумував, мучив себе сумнівами, а час невблаганно минав. Опівдні трохи попоїв, приліг на дивані і силкувався заснути, кидаючись у неспокійному півсні.

Надвечір пішов дощ. На землю сіялись густі, дрібні краплі, наче десь у небесних висотах просівали воду крізь сито.

Після п'ятої години прибув Лайош Папп.

— Швидко одягайтесь, юначе, — звернувся він до Іштвана. — Вирушаємо.

Хлопця охопило хвилювання. Він надів легкий плащ і коричневий капелюх.

— Я готовий.

Папп критично оглянув його.

— Це не годиться, друже, — озвався він. — Ви промокнете до нитки. — На хвилину замислився, підійшов до шафи і витяг дощовик з капюшоном. — Який у вас розмір ноги?

— Сорок другий, — відповів хлопець.

Папп вийшов. Через кілька хвилин повернувся з важкими, трохи поношеними черевиками.

— Взуйте оці.

Іштван хотів відмовитись, але Папп жестом руки обірвав його.

— Робіть те, що вам кажуть. Я краще знаю, що потрібно для такої дороги.

Хлопець більше не заперечував.

— А тепер слухайте мене уважно, — сказав провідник. — Візьміть оцей документ, — він дав Іштванові бланк. — Ви службовець лісництва. Зрозуміло?

— Так.

— Дайте мені вашу довідку-прописку.

Хлопець вийняв з кишені документ і дав його Паппові. Той сів за стіл, вийняв з бумажника такий же бланк, тільки незаповнений, але з печаткою і підписом і почав писати. Заповнивши бланк, він подав його Іштванові.

— Не забудьте, що живете тут, у Сомбатхеї, на вулиці Мальва, будинок 8. Отже, де ви живете?

— На вулиці Мальва, 8, — затинаючись від несподіванки, промимрив Іштван.

— Ну, ходімо, — наказав Папп. З кухонного стола втяв невеликий згорток. — Заховайте це в кишеню, по дорозі згодиться. У хлібі сховано кілька шилінгів. Глядіть, щоб не проковтнули їх.

Вони вийшли з хати і попрямували до лісу.

Іштван, дедалі більше дивуючись, поглядав на чорноокого чоловіка.

Над головами свистів вітер. Могутні дерева стогнали, зойкали, наче казкові велетні, поранені в титанічній борні. Листя під ногами було мокре. Дощ не вщухав. Іштван радів, що надів дощовик, і в думці дякував Паппові.

Вже близько двох годин лежали вони нерухомо на землі. Попереду, за п'ятдесят метрів, був кордон. Хлопець спочатку не розумів, чому не можна йти далі. Адже навкруги нікого не видно. Та провідник пошепки поясни йому:

— Видно, що ви ще не були солдатом. На жаль охорона кордону в комуністів організована добре. Прикордонний наряд десь у секреті і, так само як і ми, веде спостереження. Треба дочекатися, поки пройдуть понад нас, а тоді переходити.

Вони лежали, поки стемніло. Вже важко було розрізнити обриси навколишніх предметів. Нарешті, метрі за п'ятнадцять, побачили силуети прикордонників.

Папп схопив Іштванову руку.

— Через десять хвилин можете вирушати. Не забудьте, як переходити через дротяне загородження. Головне — спокій. До загородження повзіть. Ясно?

— Так.

Ще трохи почекали.

— Можна йти, — сказав провідник. — Поки ви не перебрались, я вас звідси прикриватиму. Якщо на вишці спалахне прожектор, не рухайтесь, лице сховайте.

Потиснули один одному руки, і Іштван, напружуючи м'язи, поповз. Серце його калатало. Особливо обережно перебирався через зорану смугу. Кожні десять метрів зупинявся, прислухаючись. Але нічого підозрілого не чув. Лише свистів вітер і шумів дощ. Нарешті він добрався до загородження. Підповз до стовпа, підвів і обережно переліз.


* * *


В ту ж годину, коли Іштван рушив до кордону, професор Голуб з невластивою для його віку проворністю мчав по садовій доріжці додому.

Перед парадним входом зупинився. Нервово понишпорив по кишенях, шукаючи ключа. Не знайшов. Сердито вилаявся і подзвонив.

Хатня робітниця відчинила двері.

Професор похапливо скинув з себе плащ і капелюх, витер хусточкою мокре обличчя і поспішив до їдальні.

— Магдо, Естерко! — радісно гукнув він ще з порога. — Усе владнав!

— Сідай, Тамаше, — озвалася його дружина. — Сідай і розкажи все по порядку.

— Приготуй, люба, чорну каву, — попросив професор. — З цієї нагоди можна зробити виняток і щось випити.

Дружина пішла на кухню і незабаром повернулася.

— Ану, любі мої, підніміть чарочки. За перемогу правди треба випити, — сказав Голуб з щасливою усмішкою.

У сяйві електричних лампочок у чарках золотом заблищав коньяк. Вони випили.

— Ох, який міцний! — здригнулась Естер.

— А ми ще міцніші, — засміявся професор.

— Ну, тепер розповідай, — попросила його дружина. Професор закурив.

— Об одинадцятій я прибув на Академічну вулицю. Товариш Шомош відразу ж прийняв мене. Дуже милий, чемний чоловік, з широким кругозором. Шомош представив мені молодого блондина, підполковника Бейду Челеї. Він офіцер контррозвідки, який вів слідство у справі Красная. Освічена, симпатична людина. Я був дуже схвильований. Як-не-як, Шомош один з керівників партії. Спочатку він цікавився ходом дослідів. Я докладно розповів про свої сумніви, про ті побоювання, що недавно виникли в мене. — Він всміхнувся дівчині. — Ви, Естерко, догадуєтеся, що я маю на увазі?

— Авжеж, — кивнула головою дівчина. — Ви боїтеся, щоб результати дослідів не потрапили в некомпетентні руки.

— Так, — підтвердив професор. — І знаєте, що сказав мені Шомош? Щоб я діяв на власний розсуд, так, як мені велить сумління. «Вчений, — сказав мені Шомош, — відповідає за свої вчинки не лише перед своїм народом і своїм урядом, але перед усім людством. Суддею вченого, крім його совісті, є все людство». Так він сказав. І мені дуже, дуже приємно було чути ці слова. Бо вони правдиві.

— А що з Іштваном? — перебила його дружина.

— Нічого.

Пані Магда і Естер здивовано переглянулися.

— Так, — засміявся професор, — завтра вранці він знову зможе слухати лекції. Значить, нічого з ним не сталося. Той Каллош так заплутав усе, що кінець кінцем і сам не міг розібратися в справах. Статс-секретаря теж ввели в оману. Однак усе з'ясувалося.

Естер з червоним від радості обличчям слухала роз повідь сивого вченого. Від щастя дівчині хотілось за кружляти в танці.

У дверях з'явилася служниця. Вона поставила на стіл каву.

— Будь ласка, — пригощав учений Естер.

Дівчина поклала в чашку цукор і почала повільно мішати в ній ложкою.

А професор вів свою розповідь далі:

— Справу з'ясував підполковник Челеї. Він встановив, що Каллош діяв нечесно, порушив правила. Гадаю, тепер йому винесуть догану за обман керівних органів. Мені він теж говорив, що бачив донесення поліції на Красная. Просто незрозуміло, чого він добивався. Шомош був дуже сердитий.

— Це й зрозуміло, — зауважила господиня. — Такий недоброзичливий вчинок може завдати багато шкоди. Може покалічити життя чесної людини.

— І поставити в неприємне становище чесних керівних діячів, — додала дівчина.

— Так, — погодився професор. — Саме тому сердився Шомош. Але головне те, що все добре скінчилося. Одного я навчився: коли людина відчуває свою правоту, вона повинна боротися за неї.

— Це саме казала я Іштванові, — згадала свою останню розмову з хлопцем Естер.

— А тепер, Естерко, — всміхнувся до дівчини професор, — з усіх сил візьмемось до роботи. Завтра вранці тільки повідомимо Іштвана, щоб пішов в університет. На жаль, деякі західні газети опублікували про наші досліди фантастичні повідомлення. На думку Шомоша, було б добре, коли б я цього тижня дав заяву для преси.

— Було б краще утриматись від цього, — стурбовано зауважила пані Магда. — Ти знаєш, я не люблю сенсацій.

— Ще видно буде, — відповів професор. — Я домовлюсь про це з Шомошем.

— А не краще було б перебратися в інститут? — спитала Естер.

— Ні, підполковник Челеї вважає, що буде краще, коли я продовжуватиму досліди тут.

— Мені теж більше подобається працювати тут, — зауважила Естер.

З передпокою долинуло деренчання дзвінка. Та розмова за столом не припинялася.

— Коли працювати як слід, — мовив Голуб, — за тиждень, найбільше за два, можна закінчити досліди.

— А потім відпочинете, — тихо, але твердо нагадала пані Магда.

В кімнату зайшла Юлішка. Всі вичікувально глянули на дівчину.

— Якась молода дівчина принесла цього листа, — сказала служниця і передала професорові конверт.

Голуб розірвав конверт, підвівся, підійшов ближче до світла і почав читати, його обличчя поволі блідло, він ледве помітно здригнувся.

Пані Магда і Естер стурбовано стежили за професором. Вираз обличчя професора ставав дедалі похмурішим.

— Сталося щось? — поцікавилась дружина.

Голуб не відповідав, його рука опустилась, лист упав на килим. Професор теж почав опускатися на підлогу. Обидві жінки підскочили до зомлілого професора.

— Тамаше, любий Тамаше, — розпачливо зашепотіла дружина.

Естер розстебнула йому комір сорочки, побігла у панну і повернулася з мокрою губкою. Пані Магда заходилась терти груди і скроні професора.

— Естерко, — звернулась вона тихо до дівчини, — передайте Юлішці, щоб вона приготувала ліжко.

Голуб почав рівніше дихати, повіки його здригнулися. Жінка дала йому трохи коньяку. Він розплющив очі.

Пані Магда допомогла йому встати.

Голуб непевною ходою попрямував у спальню.

Коли Естер повернулася, вона вже не застала подружжя в їдальні. Дівчина підняла лист і прочитала:


«Пане професоре!

У мене не було іншого виходу. Поки до вас дійдуть ці рядки, я вже залишу країну. Я тікаю від цькувань. Іду туди, де гуманніше поводяться з людьми. Я ні в чому не винен. Сподіваюся, що їду не назавжди. Вірю, що зможу ще повернутися на батьківщину. Пане професоре! Ви багато для мене зробили. За це я Вам дуже вдячний. Не знаю, як Вам віддячити, може, тільки тим, що намагатимусь стати хорошим лікарем. Мені хотілось особисто попрощатися з Вами, але я не наважився.

Передайте Естер, що я часто думаю про неї і дуже дуже полюбив її.

Пробачте, пане професоре, що я пішов на цей крок. Вибору в мене не було. Мене переслідували, я мусив рятуватися. Не хотів провести молоді роки безневинно у тюрмі.

Пані Магді дуже дякую за її ласку.

З глибокою пошаною Іштван Краснай.

Будапешт 20 жовтня 1949 року.»


— Жахливо! — прошепотіла дівчина. — Це жахливо.

Вона поклала лист на стіл і підійшла до вікна. Відхилила фіранку, притиснулась обличчям до холодної шибки і глянула в темряву. Вітер шпурляв дощові краплі в шибку.

«Я часто думаю про неї і дуже, дуже полюбив її…» — луною відзивались у її серці слова.

На очах виступили сльози. Дівчина затряслась у беззвучному риданні.

— Ой Іштване, нещасний хлопчино… я теж… дуже кохаю тебе…


* * *


Єва поїхала додому на таксі. У неї було таке ви чуття, що за нею стежать, але як вона не дивилася навкруги, нікого не помічала. Дощ періщив з такою силою, наче хтось лив воду з діжки. Дівчина була вкрай знесилена. Життя здавалось їй безцільним і безпросвітним. Небезпека провалу чигала на кожному кроці, і Єва знала, що одного дня всьому буде кінець. Знала, що розплата наближається, та протидіяти не могла. Не було ніякої змоги вирватися з тенет Фреді. У хвилини розпачу часто спадало на думку, що краще було б піти у поліцію, розповісти все, прийняти кару. Але потім згадувався наречений, жорстокий погляд Фреді, його постійні приховані погрози, і дівчина відганяла думки.

Єва відчувала себе дуже самотньою, брудною, ненавиділа себе.

Дівчина вимкнула світло і обережно глянула через щілини жалюзі. Скверик і алея були безлюдні, тільки холодний вітер гуляв серед дерев і кущів та дощ невтомно шмагав блискуче від світла вуличних ламп дзеркало калюж. Опустивши жалюзі, вона засвітила невелику люстру в кутку кімнати. «Добре було б поспати», — подумала Єва. Пішла у ванну і запалила газ, щоб нагріти воду для купання. Потім роздяглась, повісила сукню у шафу, приготувала халат.

Вона стояла гола перед дзеркалом. По губах пробігла сумна усмішка. Струнка, гарно складена постать, повні, пружні груди, гарні, наче відточені ноги, — усе її їство, на перший погляд, свідчило про молодість і здоров'я. Але вона знала, що це лише видимість, що всередині почався розклад, нервова система підірвана, що наркотики, які вона вживала вже кілька років, давно розпочали свою руйнівну роботу. Цей процес руйнування можна було б ще зупинити, якби напружити всю волю, прийняти непохитне рішення… але в неї вже немає сили волі, вона… приречена.

Після ванни Єва добре витерлась, розчесала блискуче, світле волосся, накинула на себе халат і, сівши у крісло біля настільної лампи, заходилась читати. Та повіки мимохіть склепились, і дівчина заснула.

Вона спала всього кілька хвилин. Прокинулась від того, що випала з рук книга. Потім почула стук у двері. Очі в неї розширилися від страху.

— Боже мій, — зашепотіла Єва і підійшла до потрійної шафи. Відчинила дверці, посунула вбік одяг. Кілька секунд нишпорила в шафі рукою. Потім щось тихо клацнуло, почувся звук, подібний до того, коли починають вертітися добре змащені підшипники. Задня стінка шафи відсунулась, і в темному отворі з'явилася висока, струнка постать Фреді.

— Зачини, — розпорядився він тихо. Дівчина виконала наказ.

Фреді скинув капелюх, пальто і сів у крісло.

— Дай щось випити. А це сховай. — Фреді вийняв з кишені маленький пакетик і шпурнув його Єві. Її обличчя раптово змінилося. В очах засяяла радість, собача відданість і покірна вдячність.

— О Фреді! — Єва підійшла до нього і погладила його міцну руку. — Спасибі, — бурмотіла вона, схопилась, заметалася по кімнаті, швиденько дістала напій і дві чарки.

— Наливай. Я зараз, — звернулася дівчина до Фреді, поспішаючи у ванну.

Фреді зняв галстук, налив у чарки рому і випив. Через кілька хвилин Єва повернулась. Очі в неї весело блищали, з обличчя зник вираз суму. Вона знову відчувала себе сильною і сміливою, навіть Фреді не боялась. Легкими, пурхаючими кроками підійшла до нього. На щоках запашіли бліді троянди. Погойдуючись, наче у східному танці, Єва повільно скинула з плечей халат, який сповз із неї і впав на килим.

— Скажи-но, я гарна? — спитала дівчина.

Фреді мовчки дивився на неї.


* * *


Ранкове світло пробивалося крізь щілини жалюзі в кімнату. Порожня пляшка від рому біля ліжка, перекинута чарка, розкидані недокурки — все це свідчило про те, що ніч пройшла бурхливо.

— Я вже не боюся тебе, — засміялася Єва тихо.

— Ні? Анітрішки?

— Ніскільки, — відповіла дівчина. — Я знаю, що любиш мене. Я відчуваю це. І я тебе люблю…

Фреді засміявся.

— Слухай, Єво, — озвався він згодом, і голос й звучав уже серйозно. — За тобою стежать.

— Мені наплювати на це.

— Не грайся в героїню, — холодно сказав Фреді. — Становище серйозне. Два тижні не роби нічого іншого, як відвідуй підряд усіх своїх знайомих, ходи на побачення, бувай у різних місцях, зустрічайся з багатьма людьми. Треба маневрувати. Я дам тобі гроші. Відвідуй місця розваг. І при цьому вдавай, що займаєшся конспірацією.

— Яка в цьому потреба? — спитала дівчина.

— Ми примусимо наших друзів попрацювати, — сміявся Фреді. — І зв'яжемо їх при цьому. Доки вони стежитимуть за тобою, я спокійно займатимусь своїми справами. Хай «промацують» людей, з якими ти за два тижні зустрінешся, вони не зможуть встановити, хто з них твій зв'язковий.

— Розумію, — всміхнулася дівчина. — Фреді, ти надзвичайно розумний!

— Тобі боятися нічого: мої люди будуть весь час поблизу. На випадок якогось лиха ми одразу перекинемо тебе на Захід.

— Я не боюся, Фреді. Ти знаєш, що в мене тут несплачений борг.

— Знаю. Скажи, що сталося з студентом?

— Думаю, що сьогодні вранці він уже в отця Пала, — мовила дівчина.

— А де ти була вчора ввечері?

— Хлопець перед втечею написав листа. Він попросив передати його адресатові. Якомусь професорові Голубу.

Фреді підскочив немов ужалений.

— Кому? — перепитав він, витріщивши на дівчину очі.

— Професорові Голубу.

— Хлопець знайомий з ним?

— Здається, він був його помічником.

— До біса! — вигукнув Фреді і заходився страшенно лаятися. — Ми дали величезного маху! Страшенна помилка. Не слід було його посилати.

— Фреді, я не знала…

Чоловік мовчав. Через деякий час він озвався:

— Ми підкинули отцю Палу золотий мішок. Цього хлопчину треба якимсь чином повернути.

Єва нічого не розуміла.

— Фреді, не сердься. Я ж виконувала твої вказівки.

— Я не серджусь, але тепер не заважай мені думати.

Дівчина не знала, що Фреді працює на дві великі держави, що він підкидає отцю Палу лише крихти, а великі, серйозні матеріали продає за фунти. Долар для нього тільки побічний заробіток. Учора він дістав наказ будь-що роздобути матеріали дослідів професора Голуба. Це стало його основним завданням. Виконання цього завдання було в його руках, і він так легковажно віддав хлопця отцю Палу. Що скажуть його хазяї, коли довідаються про це?


РОЗДІЛ ШОСТИЙ


Стомлений Іштван сидів у добре обставленій приймальні. Лакей з похмурим виразом обличчя іноді заглядав у приміщення, вдаючи, що в нього там якась справа, але хлопець відчував, що той стежить за ним.

Нічний перехід, переживання останніх кількох годин змучили його, але тепер він уже був спокійний — небезпека лишилася позаду. Ось він і в іншому світі. В світі, про який там, вдома, дехто нашіптував, що це світ волі й справжньої демократії, світ, де можна жити без страху. Коли машина пересікла кордон радянської зони, Іштван широко розкритими очима розглядав поля, що пролягали вздовж дороги. Вдивлявся в них, вишукував чуже, австрійське, але гнучкі тополі обабіч дороги були такі самі, як і вдома. Поля блищали від дощу так само, як домашні лани. Все було таке ж, як і на батьківщині.

Він глянув у вікно вілли. Висока, поросла плющем кам'яна стіна закривала краєвид. Дерева в саду гнулись під натиском західного вітру. В кінці двору Іштван побачив тенісний майданчик. На землі, вкритій червоним шлаком, стояли калюжі води. Вздовж тенісного корту протяглась бетонована доріжка. Вона вела в гараж. Обабіч доріжки були клумби. Мокрі кущі принишкли над зеленими газонами. Вітер шарпав, рвав, шматував їх.

Камін у приймальній заколисуюче виспівував. Червоні язики полум'я кружляли в дикому танці, кидаючи на залізні грати каміна руді блискітки.

Іштвана зморило приємне тепло, завивання вітру, потріскування вогню в каміні. Він задрімав. Перед ним пройшла ціла галерея облич: сумовита блондинка Шоні, професор Голуб з його по-дитячому блискучими очима, пані Магда з стурбованим поглядом, струнка гнучка Естер з густим каштановим волоссям. Він думав про Майю, силкувався згадати її, але вона щоразу з'являлася в образі Естер.

Хтось торкнувся його плеча. Хлопець здригнувся, перед ним стояв лакей.

Іштван підвівся, поправив на собі одяг і пішов слідом за лакеєм. Той відчинив двері, Іштван переступив поріг. За різьбленим письмовим столом сидів повновидий молодий блондин у сутані, в окулярах з золотою оправою. Його обличчя було коричневе, ніби засмагле на сонці.

— Слава Ісусу Христу, — привітався хлопець.

— На віки слава… — відповів ксьондз. — Сідайте, будь ласка.

Іштван сів на стілець і непомітно оглянув приміщення. Стіни були облицьовані в зріст людини полірованим дубом. Над столом висів чорний хрест з ебенового дерева, навпроти вікна — зображення Христа в терновому вінку. Під ним величезна книжкова шафа, на ній — квіти. Кожен вільний куток кімнати був зайнятий квітами. Перед каміном — низенький столик і три крісла, обтягнуті темно-червоним бархатом. Біля вхідних дверей — срібна чаша з свяченою водою.

— Мені потрібен отець Пал, — озвався Іштван тихо.

— Це я.

— Мене послала до вас Єва Шоні. Вона попросила передати цей значок.

Він витяг із лацкана піджака значок і передав його отцю Палу. Обличчя священика засяяло:

— Єва? Як живе моя маленька двоюрідна сестричка?

— Дуже сумує останнім часом.

Лице отця Пала спохмурніло.

— Так. Нелегке життя за залізною завісою. Та сподіваємось, що це триватиме недовго. Не забудьте, сину мій, що за кожною зимою настає літо.

— Так, превелебний отче.

— Ну, сину мій, розповідайте, з якою метою прийшли.

Іштван почав говорити. Розповів причини своєї втечі, передав свою розмову з Євою.

— Єва сказала, що тут я зможу продовжувати навчання. Я хочу бути лікарем.

Отець Пал уважно слухав хлопця. Його обличчя було нерухоме і не виказувало думок.

— Так, — протягнув він замислено. — Ви правильно вчинили, сину мій. Наша організація — завдяки вільним народам — існує для того, щоб допомогти молоді, яка страждає під комуністичним гнітом. Якими мовами володієте, сину мій?

— Тільки німецькою, — одказав Іштван.

— Нічого. Незабаром вивчите ще й інші мови. — Він трохи помовчав. — Якщо я не помилився, ви тільки що сказали, що були асистентом професора Голуба. Так?

— Так, — відповів хлопець.

— Голуб, Голуб, цього прізвища я не чув, — уголос розмірковував отець Пал. Він ледве стримував хвилювання, що охопило його, коли Іштван назвав ім'я вченого. — Він викладає в університеті?

— Так, але працює вдома. — Хлопець збентежено замовк.

— Ви хотіли щось додати, правда? — люб'язно спитав священик.

— Я хотів сказати, що… — белькотів хлопець, — що вдома, в лабораторії, він проводить різні досліди.

— Розумію, сину мій. — Отець Пал підвівся. Хлопець теж. — Поки що, сину мій, ви залишитеся тут. Йоган покаже вам вашу кімнату. А втім, коли у вас є де жити, будь ласка, ми не чинимо вам перепон.

— Ні, превелебний отче, мені нікуди йти, — озвався швидко Іштван.

— В такому разі залишайтесь тут. Прийміть ванну, відпочиньте, виспіться. Я дам вам папір. Прошу вас написати докладну автобіографію. Це потрібно для прийому в університет. Тим часом я дістану необхідні документи. Гроші у вас є?

— Нема, — ослаблим голосом відповів хлопець.

— Я добуду для вас, і від місії костюм, бо у вас жахливий вигляд. На жаль, сину мій, ми зможемо послати вас лише в один з американських університетів, бо контингенти університетів інших країн уже заповнені на два роки вперед.

— Мені однаково, превелебний отче. Тільки б міг змогу вчитися. Скажіть, будь ласка, за який час вирішиться питання мого прийому? — спитав схвильовано хлопець.

— Коли все піде гладко, через тиждень будете в Америці, — одказав отець Пал. Він подзвонив. У дверях з'явився Йоганн. Священик німецькою мовою віддав розпорядження.

— Яволь[


 - 


], — нахилив голову Йоганн.

Потім звернувся до хлопця.

— Bitte, kommen sie mit mir[


 - 


], — сказав він байдужим голосом.

Іштван вклонився, священик поблажливо махнув йому на прощання рукою. Хлопець пішов за Йоганном.

Коли двері зачинилися, отець Пал підійшов до хреста і натиснув на один з виступів різьбленого візерунка. Дубове перекриття беззвучно розступилося, відкривши невеликий отвір. Нахиливши голову, священик пройшов у сусіднє приміщення. Отвір знову зімкнувся.

— Вдався запис? — сміючись спитав він юнака, який схилився над магнітофоном.

— Чудово.

— А зйомки теж?

— І зйомки. Гері вже проявляє їх. Отче, — звернувся до священика молодик, — ця Єва варта золота.

— Авжеж, Клерк, — засміявся Пал Діосегі і скинув сутану. — Нудна ця роль священика, — промовив він, — іноді ледве стримую сміх.

— Це була твоя ідея, — одказав капітан Клерк, — але вона цілком виправдала себе. Гадаю, що старий Донован буде в захваті, коли довідається, хто потрапив до ваших тенет. Я міг сподіватися на все, крім того, що в наші лабети попаде перший помічник професора Голуба.

— Треба діяти дуже обережно, — серйозно зауважив Діосегі.

— Ходімо до Донована. Порадимось, як нам бути далі.

— Іди вперед, я тим часом поговорю з Гері, щоб він дістав потрібні документи.

— Гаразд, — погодився капітан, — через півгодини стрінемось, у Донована.

Минуло кілька днів. Іштван жив немов у казці. Отець Пал оточив хлопця увагою, його люб'язність не знала меж… Уже наступного дня він передав йому, що все владнав і через кілька днів Краснай зможе виїхати. Іштвану вручили підручник англійської мови. Щовечора Пал довго розмовляв з Краснаєм, спритно розмальовуючи перед ним чудеса нового світу, всі оті припади, які чекають його в Америці.

Іштван цілі години проводив у саду серед дерев і клумб парку, в думках блукав десь у піднебессі, у світі казок і мрій. Він бачив безкраю дзеркальну гладінь океану, чудові міста. В такі хвилини хлопцеві не терпилося скоріше вирушити в дорогу, зринути у височінь, полетіти, вхопившись за одну з хмар — цих велетенських парусників, що сунули по осінньому небу, — і мчати навздогін вітру, назустріч новому світові, новому життю. Юнак не відчував туги за батьківщиною. За наказом отця Пала для нього готували угорські страв З Йоганном він майже не розмовляв. Лакей на його запитання відповідав короткими «так» чи «ні» або просто уникав відповіді, сказавши: «Не знаю, пане!» Нерви Іштвана заспокоїлися, обличчя набрало колишнього свіжого забарвлення, в хлопця навіть виникло бажання займатися ранковою гімнастикою.

В саду вілли був невеликий критий басейн, а коло нього маленький фізкультурний зал. Іштван попросив дозволу користуватися ними. З свого вікна він бачив, як щоранку туди приїжджали на машинах молоді чоловіки.

Отець Пал пояснив, що плавальний басейн належи американській військовій місії, і його відвідують тільки співробітники місії, але пообіцяв здобути дозвіл і для Іштвана. Одразу ж по обіді він сказав, що Іштван в будь-який час може туди ходити.

Хлопець побіг до басейну. А через півгодини уже піднявся в свою кімнату. Перекусив, ліг спочити і майже одразу заснув міцним, здоровим сном.

Прокинувся від того, що Йоганн торкнувся його плеча.

— Вас викликає отець Пал.

Краснай схопився. Зайшов у ванну, умився, причесався і пружними кроками спустився по сходах. Отець Пал зустрів його привітною усмішкою.

— Заходьте, сину мій. Я познайомлю вас з капітаном Клерком, керівником американської місії.

Хлопець міцно потис руку вродливому американському офіцерові.

— Сідайте, — запропонували йому.

Іштван сів, очікувально поглядаючи на отця Пала і усміхненого американського офіцера.

— Я запросив вас, сину мій, для того, щоб повідомити: ваша справа в основному вирішена. Як бачите, тут на столі ваш паспорт, віза на право в'їзду, документ про те, що вас прийнято в університет. Залишається тільки вирішити або, вірніше, з'ясувати невеличку формальність. Та про це розповість вам пан капітан.

Клерк люб'язно всміхнувся і почав говорити німецькою мовою.

— Ідеться про те, пане Краснай, що в нашого командування виникли деякі сумніви. Я з свого боку вважаю це обмеженістю, недалекоглядністю, але ж я всього-на-всього капітан і не можу сперечатися з командуванням. Це, сподіваюсь, для вас зрозуміло?

— Звичайно, — одказав Іштван і глянув на отця Пала.

Той підбадьорливо кивав головою.

— У мого начальника, полковника, коли він читав вашу автобіографію, виникла думка, що ви, пане Краснай, можете бути комуністичним агентом.

Іштван був приголомшений.

— Я, — вів далі капітан, — добре посміявся з надмірної обережності, бо знаю, що люди, яких рекомендує отець Пал, надійні. Але полковник лишився непохитним. Правда, можна зрозуміти старого, бо червоні такими методами користуються.

— Але дозвольте, пане капітан, — пробелькотів Іштван.

— Знаю, знаю, пане Краснай. Саме про це ми говорили з отцем Палом. Пан полковник підпише ваш паспорт тільки після того, як доведете, що ви не комуністичний агент.

— Але як мені це довести? — спитав хлопець, відчуваючи, що голова в нього йде обертом.

— Законне питання. Справді, як можна спростувати це припущення? Ми знайшли з отцем Палом вихід із становища. Нас цікавила ваша думка.

— Будь ласка, я слухаю.

— Отож, мова йде про те, — тяг капітан, — що ви повернетесь у Будапешт. З певного місця, яке ми вам вкажемо, ви принесете для нас, тобто для пана полковника, якусь вісточку. Цим ви доведете, що прибули до нас не за дорученням більшовиків. Тоді полковник Донован переконається у вашій надійності і ворота університету відчиняться перед вами.

— Але ж, пане капітан…

— Сину мій, — встряв у розмову отець Пал, — повірте мені, бо ми дуже ретельно все обдумали. Ми хочемо допомогти вам. Але ви мусите покінчити з певними ілюзіями. Ви роками будете користуватися гостинністю американського уряду, вам допоможуть стати хорошим лікарем. Отже, нам потрібні певні гарантії щодо емігрантів. Не забувайте, що ви нелегально покинули Угорщину. І залишили країну в такий час, коли поліція вела слідство у вашій справі. З цього, сину мій, випливає, що ви своєю втечею підтвердили злочини, в яких вас підозрювали.

— Але…

— Заждіть, сину мій. Я знаю, що ви хочете сказати. Ви не знайдете жодної людини, яка б повірила у вашу невинність, бо червоні ставлять питання так: хто не винуватий, той не тікає. Ось ті ілюзії, з якими вам слід покінчити.

— Зрозуміло, — похнюпився хлопець, його обличчя було бліде.

— До того ж це не така вже небезпечна справа. Капітан Клерк скаже, що треба робити.

— Так! — засміявся капітан. — Усе це дрібничка. Сьогодні вночі я вас перекину через кордон. Там небезпеки немає. В певній точці, яку я вам покажу на карті, вас чекатиме машина. Я подбав про відповідні документи. Машина підвезе вас у Будапешт. Завтра по обіді зайдете в бібліотеку імені Сечені, попросите том «Медичного огляду» за 1896 рік. Кожен медик може звернутись з таким проханням. На 375 сторінці знайдете конверт з тоненького паперу, візьмете його і покладете туди інший конверт, який я вам дам. От і все завдання.

Іштван опустив голову. Усе кипіло в ньому, протестувало. «Боже мій, що з цього вийде…»

— Сину мій, — вирвав його з роздумів священик. — Ідіть у свою кімнату, подумайте як слід. Якщо не візьметеся за діло, теж нічого не станеться. На жаль, ми іншого виходу не бачимо. А тепер ідіть. Якщо ваше рішення буде позитивним, приходьте через годину і скажіть мені.

Іштван підвівся і, хитаючись мов п'яний, вийшов. Довго ходив по кімнаті. Мучили страх і відчай. Здавалося, що все сказане отцем Палом не піддається спростуванню. У вікно він бачив безтурботних американських юнаків, які з веселим сміхом виходили з басейну. «Як хороше їм, — майнула думка. — Ніяких турбот, живуть собі щасливо…»

Тихий скрип дверей вивів його з задуми. Отець Пал обережно ввійшов у кімнату.

— Сідайте, сину мій, — ласкаво всміхаючись, сказав він.

Юнак опустився в крісло. Було приємно, що до нього прийшов священик.

— Превелебний отче! — гірко озвався хлопець, відчуваючи, як на очі навернулися сльози. — Я такий нещасний! — Він обхопив долонями обличчя.

— Я розумію вас, сину мій, — сказав священик і погладив кучеряве каштанове волосся юнака. Заспокойтеся, господь милосердний. Я знав, що ви в тяжкому стані, тому й прийшов. Хочу допомогти вам… Прочитавши вашу автобіографію, — співчутливо мовив священик, — я дуже розчулився. Бідолашний! Ви так багато вистраждали.

Іштван здригнувся у беззвучному плачі. Отець Пал вів далі.

— Я згадав своє власне дитинство. Скільки розчарувань спіткало мене! Я зневірився в людях, у своїх найкращих друзях. Я був такий же самотній, як ви. Колись і я кохав так чисто, віддано, як і ви. Мою кохану теж узяв до себе господь. — Отець Пал зітхнув. — Отак став я священиком. Нелегко було мені покинути батьківщину. Довгий час вважав себе зрадником, бо залишив свій народ. Адже, сину мій, батьківщина це не лише гори і широкі лани, не лише бурхливий Балатон і ріки, що велично котять свої хвилі, не тільки грайливі, говіркі ручайки, мирні хутори під червоними черепичними дахами, не лише великі міста, що ховають у собі і гріх, і щастя, і ненависть та любов. Це насамперед народ, який страждає, працює в поті чола і тепер стогне під кривавим ігом якоїсь жменьки людей. Служіння народові, сину мій, це свята справа. 1 я вдячний всемогутньому господу богу, що він наставив мене на путь істини…

Іштван палаючими очима глянув на священика, який, дивлячись кудись в далечінь, говорив тихим, проникливим голосом.

— Я знаю, ви думаєте, що, повернувшись і виконавши наше доручення, вчините злочин проти батьківщини Ні, сину мій, злочину проти батьківщини ви не вчините. Ви тільки завдасте шкоди комуністичному режиму. А цей режим — не батьківщина. — Він глянув на хлопця і всміхнувся. — Щоб заспокоїти вас, скажу, що від вашого вчинку ніхто не постраждає.

Хлопець зацікавлено глянув на священика.

— Відкрию вам одну таємницю. Але прошу, щоб це залишилося між нами.

Іштван кивнув головою на знак згоди. Священик підійшов до дверей, виглянув у коридор і сів. Нахилився до Іштвана і пошепки розповідав:

— Капітан Клерк три роки жив у Будапешті як працівник посольства. Там він познайомився з донькою головного лікаря. Вони покохали одне одного. Батько дівчини злигався з комуністами і навіть чути не хотів про їх одруження, — боявся, що це зашкодить його кар'єрі. Капітан зустрічався з дівчиною потайки. Якось батько застав їх разом і заборонив дівчині бачитися з Клерком. Однак кохання виявилось міцнішим. Тим часом капітана перевели у Відень. Важко їм стало підтримував зв'язок, бо за дівчиною стежили. Ось вони й знайшли спосіб для листування. Поштою не можуть користуватися через цензуру, а піти в посольство дівчина теж не може. Мова йде всього-на-всього про те, що на цей раз вам доведеться бути листоношею закоханих. Тільки про це ви не знаєте. Зрозуміло?

— Так! — одказав хлопець. — Але ж полковник Донован…

— У всьому звіртеся на Клерка. Він знайде вихід. Зрештою, покаже полковникові якийсь інший матеріал. Це вже не ваша справа, — заспокоїв Іштвана ксьондз. — Ну, сумнівів більше немає?

— Ні, — з полегкістю всміхнувся Іштван. — Я навіть не знаю, превелебний отче, як дякувати вам.

— Найкраща подяка — коли ви чесно будете вчитися в університеті і не зганьбите наш нещасний угорський народ. Ви повинні з відзнакою закінчити університет! Це ви мусите мені пообіцяти.

— Обіцяю, — озвався тихо хлопець.

Ридання знов підступили до горла, але на цей раз в його очах з'явилися сльози вдячності.

— Тоді все гаразд. Готуйтесь у дорогу. — Отець Пал обняв хлопця і вийшов з кімнати.

Іштван глянув у вікно. З боку Альп вітер гнав лиховісні, чорні хмари.


* * *


Коцка і один з членів його оперативної групи ретельно вивчили будинок, у якому жила Єва. Розслідування дало несподівані результати. Чотири будинки мали спільний двір, розділений низькою дротяною огорожею на чотири частини. Однак огорожу легко можна було переступити. Старший лейтенант задумливо глянув перед собою.

— Виходить, — бурмотів він собі під ніс, — що до дівчини можна пройти і з скверу, і з вулиці Пожоні. Тільки цим можна пояснити, що Краснай непомітно вислизнув з будинку. Але тут потрібна допомога. Якийсь двірник мусить щось знати.

В житловому управлінні вони здобули план кварталу і почали його вивчати. Старший лейтенант синім олівцем відмітив квартиру Єви. Її кімната на третьому поверсі межувала з сусіднім наріжним будинком. Коцка роздумував, постукуючи олівцем по столу.

«Гм, якщо між двома будинками на якомусь поверсі або в підвалі є коридор, тоді, — міркував він, — можна зайти в квартиру з боку скверика і перейти в будинок, фасад якого відкривається на Уйпештську набережну. Ні, в тебе занадто буйна фантазія, — глузуючи з себе, відкинув згодом це припущення Коцка. — У житті все набагато простіше…» — і він викликав до себе Рожі.

— Ось що, люба Рожі. Дізнайся, хто живе поруч з квартирою Єви Шоні.

— В наріжному будинку?

— Так. Далі узнай, яка там система бомбосховищ, чи завжди зачинені підвали, чи на однаковому рівні поверхи сусідніх будинків.

— Зрозуміло, — одказала дівчина і вийшла.

Коцка поклав у конверт світлі волосинки і попрямував у лабораторію.

— Дядьку Шоні, — звернувся він до лаборанта, — перевірте оці волоски.

— Гаразд, залиште їх тут, — сказав лаборант, прийнявши у Коцки конверт.

Коцка повернувся в свій кабінет. Глянув на годинник. П'ятнадцять хвилин на шосту. Він мав сьогодні замість Челеї зустрітися з Олайошем. Побачення було призначено на п'яту годину в маленькій корчмі на Буді. Коцка швидко одягся і вибіг на вулицю.

Перед корчмою вийшов з таксі. Олайош уже чекав його. В залі було мало відвідувачів.

— Ви давно тут? — спитав старший лейтенант.

— Кілька хвилин, — відказав Олайош. — Підполковник Челеї не прийде?

— На жаль, у нього спішна робота, мені довелось замінити його…

— Нічого. Я вас слухаю.

Коцка замовив пиво, почекав, доки офіціант відійшов, і звернувся до Олайоша.

— Підполковник сказав мені, — промовив він тихо підкидаючи на долоні запальничку, — що ви згодні допомогти нам…

— Звичайно, — всміхнувся Олайош. — А про що конкретно мова?

— Я коротко розкажу вам суть вашого завдання В ресторані «Лілія» є молода офіціантка. Вона цікавить нас. Вам треба було б познайомитися з нею…

— Вона хоч вродлива? — спитав сміючись Олайош.

— Не з потворних… Ось які в мене міркування, послухайте, будь ласка.

Гейза Олайош з цікавістю слухав тиху розповідь старшого лейтенанта.


* * *


Підполковник Челеї співчутливо дивився на сивого вченого. Голуб, відкинувшись на спинку крісла, говорив повільно і стомлено.

— Мені дуже прикро, пане підполковнику. Дуже прикро.

— Я бачу, професоре, ви й тепер вважаєте, що Краснай — чесна людина.

— Так, — відповів вчений. — Правда, моя думка не має великої ваги, — всміхнувся він гірко. — Я й досі виступав за нього. І ось він втік. Знаю, цей факт суперечить моїй думці. Ви можете законно заявити: ось, мовляв, яких людей захищає Голуб. Можливо, ви матимете рацію. Бо ж зрештою Краснай своєю втечею порушив існуючі закони. І коли б навіть мені вдалось добитися його повернення, ви завели б на нього карну справу, бо закон є закон. Слідчі органи не зважають на те, що відбувається в душі людини.

— Пробачте, що переб'ю вас, — сказав з усмішкою підполковник. — Це не зовсім так. Трапляються, звичайно, помилки і в нас, але ми цікавимось також мотивами вчинку. Безперечно, злочин проти суспільства, проти держави лишається злочином і в тому разі, коли той, хто вчинив його, не мав злочинного наміру, а просто не знав законів або поводився по-дитячому необачно. Справа суду врахувати ці обставини, і він враховує їх. З людської точки зору можна зрозуміти причину того чи іншого злочину. Але прощати злочину не можна.

— Виходить, коли б Краснай розкаявся і повернувся додому, його б засудили?!

— Це вже компетенція суду, — відповів Челеї. — Я можу тут висловити лише свою особисту думку, а вона навряд чи цікавить вас.

— Помиляєтесь, вона цікавить мене…

— Ви поставили мене в нелегке становище, — засміявся Челеї, — бо я дуже добре розумію душевний стан хлопця. Я знаю той тип людей, до якого він належить. З них можна виховати корисних громадян. А минуле цього хлопця зобов'язує його бути чесним. Можливо, помилка полягає в тому, що викладачі мало цікавилися ним як людиною…

— Ви не відповіли, — перервав учений. — Засудили б ви його чи ні?

— Так, засудив би, — відповів Челеї. — Я засудив би хлопця, але потім надав би йому можливість продовжити навчання і спокутувати провину.

— Розумію, — мовив Голуб стомлено, опустивши повіки.

Челеї уважно розглядав старого вченого.

— А як бути з тією людиною, що, на мою думку, свідомо зіпхнула хлопця з правильного шляху? Такі люди, як правило, чомусь залишаються непокараними. Мені говорили, що Каллош уже знає про втечу і тепер кожному доводить, що він був правий.

— Каллош діяв неправильно, — одказав Челеї. — Не тому, що розпочав дисциплінарну справу проти хлопця. Його провина полягає в тому, що він ввів в оману своїх керівників. Наскільки мені відомо, товариш Шомош наказав провести суворе розслідування.

— Ну, це ще видно буде, — з недовір'ям промовив учений. — Але повернімося до причини ваших відвідин, пане підполковнику.

— Товариш Шомош послав мене по листа, якого написав вам Краснай.

— Так… так… — промовив учений. — Зараз принесу. — Він підвівся.

— Крім того, я хотів ще обмінятися з вами думками з приводу деяких питань…

— Будь ласка, охоче поговорю з вами… — Голуб підійшов до письмового стола, відшукав у ньому блідо-зелений аркуш і дав підполковникові.

Прочитавши лист, Челеї спитав:

— Дозвольте взяти лист з собою?

— Прошу. Так про що ви хотіли поговорити?

Челеї клацнув своєю запальничкою, дав професорові припалити. Потім і сам закурив.

— Мені хотілося б знати, в якій мірі хлопець обізнаний з результатами ваших дослідів, з їх суттю? Конкретно: я маю на увазі, що він міг би про них сказати, коли б, припустімо, в Австрії чи десь-інде, його примусили розкрити результати дослідів?

Голуб поринув у роздуми. Курив свою сигарету й морщив лоба, лівою рукою погладжуючи підборіддя.

— Важко сказати, — озвався він через деякий час. — В принципі йому відомі лише часткові результати. Звичайно, він знає мою концепцію, але не обізнаний з вихідними позиціями, основними розрахунками і першим результатами дослідів. Та він набагато талановитіший ніж ви гадаєте. Неможливо прочитати думки такого дужого, молодого таланту, встановити наскільки глибоко бачить він взаємозв'язки окремих явищ, і до яких висновків йому вдалося дійти самостійно. Я схильний думати, що він знає про досліди більше, ніж можна було, б передбачити. Але ж… чи не вважаєте ви, що…

— Так. Саме про це я думаю.

— Ні, — озвався переконано професор. — Ні, мій учень, Іштван Краснай, нікому і нічого не скаже про досліди. Ніколи! Зрозуміло, товаришу підполковник? Я ладен дати відрубати собі голову, що він нічого не викаже. Ні… Ні. — Професор тремтячою рукою погладив чоло. — Може, вип'єте щось — спитав ледве чутно.

— Спасибі. Не турбуйтеся, — відмовився Челеї.


* * *


Був уже вечір, коли підполковник повернувся на роботу. Коцка з нетерпінням чекав його.

— Ну, як справи? — спитав підполковник.

— З Олайошем домовився…

— Він охоче взявся за діло?

— Так, — відповів старший лейтенант.

— Принеси, будь ласка, записку, яку ти знайшов у Вільдмана.

Поки Коцка ходив по записку, Челеї тихенько насвистував. Він ще раз обдумав свій план.

— Так, коли моє припущення правильне, то Фреді незабаром буде нашим гостем, — промовив він задумливо.

— Ти щось сказав? — спитав Коцка, який саме в ту мить вступив у кабінет.

— Ні, я просто вголос міркував. Покажи записку.

Він узяв папірець.

— Точно такий папір, — констатував він. — Завтра нехай хтось піде в дирекцію паперового торгу і встановить, чи цей папір угорського виробництва. А коли так, нехай скажуть, у якому році він випущений…

— Зрозуміло, — одказав старший лейтенант. — На мою думку, це папір не угорський.

— Побачимо. Що з Євою?

— Вона стала дуже активною. Без кінця в неї зустрічі з різними людьми.

— Це відомий трюк, — усміхнувся підполковник. — Фреді маневрує. — Через деякий час він додав — Англійський метод. Старий, випробуваний метод.

— Уся біда в тому, що ми і досі не знаємо, хто такий Фреді і де його шукати.

— Це наче гра в шахи, любий Коцку, — засміявся Челеї. — Фреді пішов у наступ пішаками. А ми окопалися, захищаємо короля. Я за допомогою королеви, а ти турою.

— Це мені ще неясно, — похитав головою старший лейтенант.

— Нічого. Згодом зрозумієш. Фреді наступатиме.

— Кинь ці натяки, говори ясніше, Бейло, — сердився Коцка.

Підполковник весело розсміявся.

— Вчись, хлопче, думати. Як, на твою думку, Краснай повернеться додому?

— Я навіть не знаю, куди він подівся.

— Ось лист у твоїх руках, ти навіть не прочитав його?

Коцка пробіг по листу очима.

— Ми дали добрячого маху, — озвався він, прочитавши листа.

— Не думаю. Навпаки, вони промахнулися. Котра година?

— Вісім годин десять хвилин, — відповів старший лейтенант.

— Поговорімо про завтрашні завдання. Сьогодні хотів би раніше піти додому. Тобі теж не завадило виспатися як слід.

— Це правда, — всміхнувся Коцка.

Він узяв блокнот і почав уважно слухати інструкції підполковника.


РОЗДІЛ СЬОМИЙ


Поки машина з шаленою швидкістю мчала до Будапешта, Іштван згадував події кількох останніх годин. Від цього він мерзлякувато щулився, а на чолі проспав холодний піт. Не хотілося думати ні про що. Чотиримісний «австин» поглинав кілометри. Крізь запітнілі вікна Іштван бачив тільки неясні контури придорожніх дерев і часом слабі заграви електричного світла над селами.

Молодий шофер був похмурий і стриманий. Він не відривав погляду від дороги, іноді коротко відповідав на запитання Іштвана, однак жодного разу не глянув на нього. Іштван зрозумів, що водій не хоче розмовляти із ним. Іштван у свою чергу не змушував його до розмови, хоч відчував гостре бажання поговорити з кимсь, розвіяти тяжкі думки. Відкинувшись на спинку сидіння, він намагався заснути, але, як тільки заплющував очі, в уяві з'являвся Клерк, його всміхнене обличчя, знову відчувався міцний потиск його руки. І немов у кіно з шаленою швидкістю змінювались картини його буття.

Ось він обережно пролазить через дротяну огорожу. Серце от-от вискочить… «Не бійся, — підбадьорює сам себе, — ще одна перешкода, і перед тобою вільна дорога». Раптом пасмо сліпучого світла мацає темряву. З переляку аж дух перехопило… Свідомість пронизує думка: всьому кінець. Він падає на живіт серед колючого дроту, бо пасмо світла швидко і небезпечно наближається. Йому хочеться перетворитися у маленьку мурашку і сховатися в землі. Сніп світла наближається. Іноді він зупиняється на чомусь, на кілька секунд завмирає, потім відповзає на десять, п'ятнадцять метрів назад і знову невблаганно наближається. Нерви до краю напружені. Іштван лежить нерухомо, наче труп, боїться дихнути. Сяйво проскакує над ним. Він знову чекає, припавши до землі. Нарешті сяйво гасне, все довкола знову поринає в непроглядну темряву. Іштван повзе далі, глибоко вдихаючи нічне повітря. За двадцять метрів перед ним таємниче шепоче буковий ліс. Тільки б швидше туди! «Весь час тримайтеся узлісся, — чує він голос Клерка. — Вздовж узлісся до першої польової дороги. Там чекатиме машина». Він долає останню перепону і повзе по зораній смузі. Відчуває, що зачепив щось рукою. Не встигає усвідомлювати, що це, як раптом з шипінням зринає в небо ракета, і в наступну мить уся околиця залита яскравим денним світлом. Він втрачає самовладання і діє інстинктивно: схопившись, очманіло кидається до лісу. На вишці спалахує прожектор, пасмо світла біжить за ним. Лунають постріли. Щось з дзижчанням проноситься біля його вух. Він знає, що це кулі, але не звертає на них уваги, біжить далі: його підстьобує інстинкт самоохорони. Він уже під захистом дерев, але не знижує темпу. Конвульсивно хапає ротом повітря, хоч не відчуває втоми: ним володіє тільки страх, усвідомлення того, що йому загрожує смертельна небезпека… Раптом від стовбура одного з дерев відділяється якась тінь — постать людини. В руці майнула сучкувата палиця. Чоловік вискакує Іштвану навперейми, наче гукає щось, але що саме — він не чує. Бачить лише підняту для удару палицю. Не сповільнюючи бігу, Іштван кидається на тінь і відчуває удар у ліву руку. Правою він розмахується і щосили б'є невідомого по шиї. Тіло падає, він перестрибує через нього і мчить далі. Тільки тоді зітхає вільніше, коли на польовій дорозі забовваніли темні контури легкової машини…

…Іштван прокинувся від того, що машина раптом зупинилася. «Все ж таки я спав», — майнула думка. Шофер вийшов. Через відчинені двері в машину увірвалось холодне повітря. Хлопець здригнувся і остаточно прийшов до пам'яті.

— Щось сталося? — спитав він і теж вийшов.

— Нічого особливого, — одказав водій. — Треба міняти помер.

— Може, допомогти?

— Не треба, — відмовився водій і приступив до роботи.

Взявши з багажника інструменти, він зняв номерну табличку і натомість причепив іншу, з жовтою основою — номерний знак дипломатичного корпусу.

Хлопець з інтересом стежив за швидкими рухами чоловіка. Закінчивши роботу, водій поклав у багажник інструменти і стару номерну табличку.

— Далі повезти вас не можу, — звернувся він до Іштвана. — Це було б небезпечно. Ідіть цією дорогою, через десять хвилин дійдете до Веспрема. Незабаром звідти вирушає швидкий поїзд у Будапешт. Ним ви доберетеся до місця.

— Ви угорець? — спитав хлопець.

— Яке це має значення?.. Завтра о сьомій вечора чекатиму вас у міському парку відпочинку перед рестораном «Гундел». Дайте мені документи, які ви одержали у Відні. У поїзді і в Будапешті, якщо треба буде — пред'явите власні документи.

Хлопець вийняв з кишені документи, підготовлені для нього капітаном Клерком, і віддав їх водієві, який тим часом сів уже за кермо.

— А тепер слухайте мене уважно, — строго звернувся шофер до Іштвана. — Якщо вас затримають, всіляк, заперечуйте, що були у Відні. Назвіть адресу в Сомбахеї. Там підтвердять, що всі ці дні ви були в них і не залишали квартири.

— А що мені казати, коли спитають, звідки я знаю цих людей?

— Вони давні знайомі вашого батька. Перед війною господар кілька місяців жив у вас. Три тижні тому ви зустрілися в Будапешті і він запросив вас… Ясно?

— Так, — сказав здивовано хлопець.

В душі ворухнулось якесь неприємне відчуття.

— Тоді рушайте, — тоном наказу кинув йому шофер і, не подавши Іштванові руки, ввімкнув мотор. Ніч поглинула невелику машину.

Іштван пішов до Веспрема. Незабаром перед ним відкрилася панорама невеликого міста, залитого електричним світлом… «Щось тут неясно, — напружено думав хлопець. — Я дав би собі відтяти голову, що цей чоловік не шофер. Можливо, це один з друзів капітана Клерка. Він добре володіє угорською мовою, але по акценту відчувається, що він не угорець».

Іштван пройшов через місто. На станції було багато людей. Вони чекали будапештського поїзда. В одному з вагонів третього класу він знайшов вільне місце, сів, заклав руки в кишені і відкинувся на спинку сидіння. Поїзд повільно рушив.


* * *


— Бажаєте хліба? — мило спитала Єва, всміхнувшись вродливому блондинові.

— Так, дайте скибку, — відповів той і почав ритися в кишені, шукаючи бумажника. Знервовано мацав внутрішні кишені піджака, потім виклав на стіл блокнот, посвідчення, але бумажника не було.

— До біса, куди я дів свої гроші? — бурмотів він собі під ніс. Потім підвівся і вже повільніше почав знову нишпорити всюди.

Єва, спокійно всміхаючись, чекала. Кошик з хлібом вона поставила на стіл і уважно розглядала посвідчення в червоній шкіряній оправі, на якій золотом був витиснений текст. «Міністерство оборони», — прочитала дівчина, її очі швидко бігли по тексту: «Офіцерське посвідчення», — блищали позолочені літери…

— А бодай його… знайшов! Виявляється, поклав у задню кишеню, — пояснив з полегкістю молодий відвідувач. Він сів, знову поклав у кишеню блокнот і посвідчення, потім вийняв з бумажника стофоринтову асигнацію.

— Може, у вас знайдуться дрібні? — спитала Єва. — На жаль, стільки здачі в мене не буде.

Жодного геллера[


 - 


]. Ви, будь ласка, розміняйте.

— Спробую, — всміхнулася Єва і пішла. Через кілька хвилин повернулася. — Усе гаразд. Тільки не відразу витрачайте всі дрібні, вони вам згодяться.

— Ні в якому разі! — промовив юнак, ховаючи в бумажник здачу. Єва зібралася пройти далі, але той зупинив її. — На хвилиночку, панночко. Ви не скажете коли приходить на роботу Ференц Вільдман?

— Вільдман? — перепитала здивовано дівчина.

— Так. Він тут старший офіціант. Адже це ресторан «Лілія», коли не помиляюсь?

— Так, — бурмотіла збентежено Єва. — Але…

— Що?

— Фері вмер…

— Вмер? Що ви кажете? — молодий блондин зворушено схопився з місця.

— Кілька днів тому він попав під машину. Вчора його поховали…

Відвідувач сторопіло втупився в дівчину. В його широко розкритих очах відбилося щире здивування. Він був явно приголомшений. Сівши, розстроєно відсунув од себе тарілку.

— Це неможливо, — шепотів він. — Бідолаха Фері. Панночко, чи не розповіли б ви мені…

— Охоче, але не тепер. Коли б ви мене почекали або завтра перед обідом…

— Ні, я краще почекаю, коли дозволите… Нещасний Фері… — бурмотів чоловік. — Нещасний дядько Фері…

— Коли вас так цікавить справа… то після закриття ресторану…

— Так, обов'язково дочекаюся вас, — перебив її відвідувач.

Єва пройшлася між столиками, підійшла до новоприбулих, пропонуючи їм хліб. Потім зникла за дверима, що вели у службове приміщення. Відклавши кошик, зайшла у контору.

— Любий Габіко, — всміхнулась вона бухгалтерові, — дозвольте мені подзвонити.

— Будь ласка, Єво.

Дівчина набрала номер.

— Алло… Мені пана доктора… Алло… це Єва. Коли ж нарешті прийдеш, любий, мені дуже хотілося б поговорити. Я зробила дурницю, що посварилася з тобою. Так, так… визнаю… ти був правий… Пробач… Значить, прийдеш? Це дуже мило з твого боку. Бувай… Цілую, любий. — Вона поклала трубку.

Коли дівчина знову вийшла в зал, вродливого блондина за столом уже не було. Відвідувачів поменшало, тільки біля бару юрмилось кілька чоловік. Дівчина сіла за стіл офіціантів і мрійливо слухала музику. До неї повернувся хороший настрій. Їй захотілося танцювати, веселитися, забути всі турботи.

Через півгодини в ресторані з'явився високий чоловік з виразними рисами обличчя. Він здав своє темно-сіре пальто і капелюх у гардероб. Перед дзеркалом зупинився, поправив смугастий галстук, причесав світло-русяве, блискуче волосся. Недбалим рухом збив з плечей волосинки, неквапливо рішучими кроками пройшов у зал і сів за одним з наріжних столиків. Білі манжети сорочки на кілька сантиметрів виглядали з-під темно-синього піджака. Взявши меню, він поринув у його вивчення. Лівою рукою іноді пригладжував назад волосся. Видно було, що це для нього звичний жест.

Офіціант підійшов до столика і послужливо став перед гостем. Відвідувач замовив коньяк і печеню.

— Заждіть, прошу вас, — окликнув він офіціанта, який збирався вже йти. — Принесіть ще соус і пляшку пива…

Офіціант вклонився і поквапливо пішов.

— Бажаєте хліба? — всміхнулася Єва.

— Так, дайте. Що нового, дівчинко?

— Офіцер у цивільному питав Вільдмаиа. Після закриття ресторану я зустрінуся з ним. — Дівчина поклала хліб на стіл. — Дай мені велику асигнацію. Не сердься, що я викликала тебе сюди. По телефону я не могла про це сказати.

— Правильно зробила, — всміхнувся відвідувач. Він поклав на стіл п'ятдесятфоринтову асигнацію. Дівчина дуже повільно відраховувала здачу, слухаючи при цьому інструкції.

Довідайся, хто він такий. Коли викликає інтерес, приведи його до мене. Скажеш, що я лікар, який лікував Фері. Ясно? Знаєш адресу мого лікарського кабінету?

Ні, — відповіла дівчина.

— Звичайно, ти не можеш її знати. Я дав тільки номер телефону. Запам'ятай: вулиця Керт, чотири. Не забудеш?

— Ні. — Побачивши, що до столу підходить офіціант, вона взяла чайові й пішла.


* * *


— Дозвольте відрекомендуватись. — Чоловік подав Єві руку. — Ласло Шош, капітан генерального штабу.

— Єва Шоні, — всміхнулася у відповідь дівчина. — Я вже подумала, що ви не дочекаєтесь мене.

— О, ні, — заперечив Шош. — Я ладен був чекати хоч до ранку. Хотілось би все знати про дядька Фері.

Вони повільно йшли безлюдною вулицею Ваці.

— Куди підемо? — звернувся Шош до дівчини.

— Знаєте що? Давайте візьмемо таксі і поїдемо до мене на квартиру. Я почуваю себе не зовсім добре. До того ще й стомилася.

— Як хочете. Я не потурбую вас?

— Не скажу, що це буде для мене якась особлива розвага, але цим я зобов'язана пам'яті Фері…

Шош зупинив таксі, що проїжджало мимо. Капітан, відчиняючи дверці, з цікавістю оглянув дівчину. Єва назвала свою адресу.

— Скажіть, — спитала дівчина, — ви якийсь родич Фері?

— Так, це мій рідний дядько. Але ми давно не бачилися. Справа в тому, що я недавно повернувся з Москви, а дядько Фері раніше жив за кордоном…

— Зрозуміло, — промовила дівчина і підняла палець до губів, подаючи співрозмовникові знак, щоб той мовчав. Шош догадався, що дівчина не хоче в присутності водія розмовляти. Вони сиділи мовчки.

Перед будинком Шош розрахувався з шофером. Піднімались нагору пішки. Дівчина йшла попереду. Він відставав від неї на один східець. Коли дійшли до Євиної квартири, дівчина вийняла ключ, відчинила двері,

— Зніміть пальто, — сказала дівчина і сама почала роздягатися.

— Будь ласка, проходьте, сідайте, — господиня відчинила перед ним двері в кімнату — Прошу пробачення, я тільки переодягнуся.

— Будь ласка! Поводьтесь так, наче мене тут немає, — поспішив заспокоїти її Шош. Він узяв з столу спортивну газету. Швидко переглянув заголовки. В одній інформації прочитав про прибуття в Будапешт італійських спортсменів.

«Як це так? Адже радіо повідомило, що вони вчора тільки виїхали до нас, — міркував він здивовано. Повертів у руках газету і глянув на дату. — Ага, зрозуміло».

Почулися кроки дівчини. Шош відклав газету і з цікавістю глянув на Єву.

— Значить, ви племінник Фері? — почала дівчина і засмучено глянула на свого молодого гостя. — А чому ви не пішли до нього на квартиру?

— Я тільки сьогодні прибув з Дебрецена. Мати не назвала мені адреси. Сказала, що його можна знайти в ресторані «Лілія». Вони рідко зустрічалися. Тижнів чотири чи п'ять тому обмінялися листами. Коли ми дізналися, що мене направлять на роботу в Будапешт, у генеральний штаб, матері захотілося, щоб я жив у дядька Фері. Але скажіть нарешті, що з ним сталося?

— Подробиць ми теж не знаємо. Відомо тільки, що в Кішпешті він попав під машину, — очевидно вантажну, бо був дуже знівечений. Наскільки мені відомо, машину ще не знайшли. І чого він пішов у Кішпешт?

— В Кішпешт? — задумався капітан. — Здається, в нього там не було родичів. Це жахливо. Бідна мати, як вона переживатиме, коли дізнається про це! — Шош замовк, засмучено похитав головою. — Як я чекав цієї зустрічі! Ще в дитячі роки я заздрив йому, коли він посилав зі Сходу нам листи і фотографії. Він об'їздив увесь світ…

— Так, він нам теж багато розповідав, — озвалася дівчина. — Він умів дуже цікаво розповідати. Особливо про Яву і Туреччину. Правда, останнім часом він частенько нездужав. Щось з нервами було не гаразд. Часто ходив до лікаря. В нього був друг-лікар, що лікував його. Дядько Фері скаржився, що його переслідували кошмари.

— Кошмари? — здивувався капітан.

— Так. Його мучив страх перед смертю, кілька разів Фері говорив про самогубство. Коли ми питали, що з ним, він нічого не казав. Знаю лише, що останнім часом він часто ходив до церкви. І приблизно три тижні тому згадував про якийсь заповіт.

— Про заповіт? Але в нього не було ніякого майна, крім тієї вічної[


 - 


]квартири, в якій жив. А квартиру він нібито продав.

— Але купив іншу, — зауважила тихо дівчина. — І було в нього якесь золото. Він сам казав мені.

— Так, — зітхнув капітан. — Колись дядько був багатою людиною. В Сінгапурі мав власний бар. Здається, і в Бангкоку теж.

— У мене таке враження, — задумливо промовила дівчина, — що останнім часом він багато займався східною містикою. Очевидно, це вплинуло на його нерви.

— Цілком можливо, — погодився капітан. — Навряд чи думав він раніше, що йому доведеться заробляти на хліб старшим офіціантом…

— Щось мені все ж таки незрозуміло, — перебила дівчина спогади Шоша.

— А що саме?

— Просто не віриться, щоб у дядька Фері міг бути племінник — офіцер генерального штабу.

— Чому? — Шош здивовано глянув на дівчину.

— Старий люто ненавидів комуністичний лад.

— Так. Це я знаю. Ну і що ж?

— А ви, його племінник — офіцер генерального штабу в комуністів.

— Ви теж ненавидите цей лад? — глянув з цікавістю в очі дівчини Шош.

— Чи ненавиджу? Не знаю. З вами важко одверто говорити, бо ви все ж таки офіцер. Зрозумійте! Мій батько був полковником старої армії. Він був по-справжньому хорошим солдатом. Вмер смертю хоробрих. Але коли б він і не загинув на фронті, то його стратили б як воєнного злочинця. Мій наречений був теж кадровим офіцером. Тепер він у тюрмі. Нікого в мене не лишилось. Я була студенткою університету. Тепер продаю в ресторані хліб. Сподіваюсь, ви не чекаєте від мене, щоб я підстрибувала чи співала від радощів?

— Як звуть вашого нареченого?

— Навіщо це вам?

— Може, я знаю його. Бо я теж служив у старій армії…

— Ви?

— Так, я. Що тут дивного?

— А тепер стали солдатом цього ладу?

— З чогось треба жити. Хіба краще було б, якби я був некваліфікованим робітником?

— Але як ви стали офіцером генерального штабу? Невже вам довіряють?

— Гадаю, що так. Я член партії. Свої обов'язки виконую сумлінно. В полоні добре вивчив російську мову…

— І стали навіть комуністом?

— Пробачте, я таке не казав, — заперечив Шош.

— Ви сказали, що ви член партії.

— Якщо хтось католик, це ще не значить, що він вірить в бога, — всміхнувся офіцер.

— Це правда, — засміялася дівчина.

— А втім, — вів далі капітан, — ніколи не знаєш, що може стати людині в пригоді. Я не йду нперекір долі.

— Ви цікава людина…

— Простий, рядовий смертний. І хочу жити… Кожна людина намагається жити так, як їй найлегше… Життя таке коротке. Бачите, бідний дядько Фері теж так раптово помер. Я гадав, що зможу жити в нього, а тепер мені доведеться шукати іншої квартири.

— Ось що, — запропонувала дівчина, — коли хочете, навідайтеся до лікаря дядька Фері. Мабуть, в нього заповіт старого. Хтозна, чи не відказав він квартиру вам…

— Ви знаєте, де живе той лікар?

— Заждіть, я десь записала адресу, бо дядько Фері одного разу рекомендував мені його. — Єва взяла свою сумку і заходилась ритися між своїми записами. — Ось вона. Вулиця Керт, чотири.

— Як його звуть?

— Цього я вже не знаю, — одказала дівчина. — Хоч старик і називав його, але я забула.

— Нічого, знайду. Навряд, щоб у тому будинку жило кілька лікарів.

— Здається, він високий, русявий, років сорока. Одного разу заходив до ресторану. Так. Згадала.

Шош підвівся.

— Дозвольте попрощатися, — подав він дівчині руку. — Дякую за все.

— Ні за що. Приємно було познайомитися з вами, — сказала Єва. — Сподіваюсь, ми ще зустрінемось.

— Очевидно. В мене немає в Будапешті знайомих. Принагідно загляну в ресторан… — обіцяв Шош і рушив до дверей.

— Ви забули свою газету, — гукнула йому навздогін дівчина.

— Це не моя, — здивувався Шош. — Вона лежала на столі ще до нашого приходу.

Єва вражено спинилася. Її збентеження тривало всього якусь мить. Вона всміхнулася.

— Звичайно. Я забула. Вчора ж сама купила її. Знаєте, я дуже люблю спорт, — додала вона для пояснення.

— Я теж, — всміхнувся капітан.

Коли Шош залишив квартиру, Єва роздратовано підійшла до стола і підняла газету. На ній була завтрашня дата[


 - 


]. Її роздратування ще зросло.


* * *


Іштван прибув до Будапешта ранком. Він не поїхав трамваєм, а вирушив пішки. Пройшовся в район замку, зайшов у маленький ресторан, поснідав, потім, повільно прогулюючись, побрів містом. У нього було таке відчуття, що кожен стежить за ним, паче людям було відомо, що він вночі перебрався через кордон. Біля вежі рибалок[


 - 


]він сів на лаву і деякий час зачаровано дивився на широку панораму міста. Думки безладно вирували в голові, страх дедалі наростав. Він не знав, як згаяти час. Вирішив піти в якусь лазню. Вибрав таку, де рідко бував, бо в критому басейні його знають. Повільно побрів туди. Перехожі оглядалися йому вслід. Це стривожило Іштвана. Він подивився на себе і вжахнувся: плащ, черевики — все було в грязюці. В такому вигляді люди не звикли гуляти по місту. Ще добре, що не привернув до себе уваги якогось поліцейського.

Іштван зайшов у перший-ліпший під'їзд і ще раз оглянув себе. Ні, далі йти в такому вигляді не можна. Це рівнозначно самогубству! Треба десь переодягтися! Але де? Хлопець перебирав у думках різні можливості і кінець кінцем прийшов до висновку, що єдиний вихід — це піти додому. Хоче цього чи ні, іншої можливості нема. І чим скоріше, тим краще. Коли поспішати, то за десять хвилин можна туди добратися. Він швидко вирушив додому, тримаючись близько до будинків і не дивлячись ні направо, ні наліво. Пружними кроками побіг по східцях. Але, дійшовши, раптом згадав, що не взяв з собою ключа — він залишився у Відні. «Немає іншого виходу, — майнула в нього думка, — доведеться дзвонити». Він натис на кнопку дзвінка. Почулося знайоме човгання ніг бухгалтера.

— Боже мій! — сторопіло сказав чолов'яга, відчинивши двері. — Де ви пропадали стільки часу? Ми вже думали що з вами трапилось якесь лихо…

— Ні, ні, нічого зі мною не сталося, — входячи промовив Іштван. Він попрямував до своєї кімнати, але перед дверима зупинився. — Я працюю на будівництві в області Солнок, — інстинктивно збрехав він. — Приїхали сюди по матеріали, ось я й вирішив зайти додому, переодягтися…

— А я вже гадав, що ви десь далеко, за тридев'ять земель.

— А чому б мені бути десь далеко? — здивовано спитав хлопець.

— Ходімо до кімнати, — запропонував бухгалтер. — Не хочу в коридорі говорити про це.

Вони зайшли в Іштванову кімнату. Хлопець скинув з себе плащ і вижидально глянув на свого сусіду.

— Послухайте, синку, — почав бухгалтер. Його голос нервово затремтів. — Рятуйтеся! Зрозуміло? Негайно тікайте!

Іштван з жахом глянув на схвильованого чоловіка, його губи задрижали, він хотів щось сказати, але не міг з себе видавити жодного слова.

— Нічого не питайте. Рятуйтеся негайно, поки не пізно, — підганяв сусід. — Нічого тут роздумувати. По вас уже приходили! Ось, дивіться! — Він вийняв з бумажника аркуш, на який записав номер телефону підполковника. — Бачите, — він сунув йому папірець під ніс. — Тут записано. Підполковник Челеї. Він особисто приходив по вас. Вас підозрівають в якійсь серйозній справі, принаймні так зрозумів я зі слів підполковника. Вас хочуть арештувати. Рятуйтесь. Я дам вам адресу мого брата, який живе в Парижі, зверніться до нього. А тепер ідіть. Я не викажу вас. Вас можуть повісити. Бога ради, ідіть же…

Іштван ледве живий опустився на ліжко, заховавши обличчя в долоні.

— Боже мій, — шепотів він.

Бухгалтер підійшов до нього і затряс його.

— Не кисніть, зараз не до цього! Коли не хочете йти, скажіть, тоді подзвонимо підполковникові…

— Ні, ні… — застогнав хлопець, — іду…

Він швидко почав одягатися. Діяв машинально, наче лунатик. Бухгалтер схвильовано крутився навколо нього.

— Ні, навіть не мийтеся, — напав він на хлопця, коли помітив, що той ступнув до ванної кімнати. — Невже вам неясно, що кожна хвилина дорога? Вам хочеться, щоб вас піймали?

Іштван швидко одягся. Він стояв у своєму темно-синьому пальті, готовий вийти.

— Дуже вам дякую… — звернувся до бухгалтера. — Меблі віддаю вам. — Він з болем оглянув кімнату, наче прощався з нею. — Вони мені вже не потрібні.

Бухгалтер зморщив чоло і трохи роздумував:

— Ось що, синку! Так просто, на словах, це нічого не дасть. Треба швиденько скласти документ, написати в ньому, що я купив від вас ці меблі, припустімо, ще рік тому. Вони мені не потрібні, я просто хотів би їх зберегти для вас. Бо ви, молодий чоловіче, незабаром повернетеся сюди переможцем.

— Гаразд, напишіть цей документ, — погодився хлопець.

Бухгалтер вийшов і через кілька хвилин повернувся з папірцем, датованим березнем 1948 року. Іштван, не читаючи, підписався, йому вже було все одно.

— Це заховайте, — сказав бухгалтер і передав Іштванові записку. — Адреса мого брата. — Іштван подякував, попрощався і не оглядаючись швидко пішов геть.


Капітан Ласло Шош ішов вулицею Керт. Це була тиха коротка вулиця, обсаджена платанами. Військова форма щільно облягала його міцну, струнку постать.

З кишені стирчав учорашній номер «Правды». Він зупинився перед двоповерховою віллою. «Доктор Шандор Сегеді, лікар, — прочитав на таблиці. — Другий поверх, квартира 1». Капітан відчинив хвіртку, пройшов по всипаній гравієм доріжці і піднявся на другий поверх. Подзвонив. Незабаром у дверях з'явилася жінка років тридцяти. В неї були чорні очі, нафарбовані товсті губи, а брови різко виділялися на блідому обличчі. Офіцер підняв до козирка руку і привітався.

— Я хотів би говорити з паном доктором у дуже спішній справі.

— Як мені доповісти? — поцікавилася жінка.

— Скажіть, що з ним хоче говорити капітан генерального штабу Ласло Шош.

— Хвилиночку, — вибачилась жінка і зникла. Шош не встиг оглянутися, коли двері знову відчинилися.

— Будь ласка, — запрошувала його жінка.

Переступивши поріг, Шош швидким поглядом окинув кімнату. Проти дверей було двійчасте вікно, перед ним — гладенький письмовий стіл з горіха… Біля стіни праворуч стояла книжкова шафа, зліва від дверей — диван, застелений білою клейонкою. В кутку круглий стіл, два низькі крісла і два стільці. Біля письмового стола плетене крісло з подушками на сидінні та біля спинки.

— Сідайте, — вказав на стілець лікар. — На що скаржитесь?

— Я прийшов до вас не як хворий, а в приватній справі, — мовив капітан і розстебнув свій плащ.

— Слухаю, — всміхнувся до нього русявий лікар років сорока.

Недовго роздумуючи, капітан приступив до діла.

— Вчора я довідався, що ви лікували мого дядька Ференца Вільдмана. Мене дуже засмутила смерть бідолашного дядька, і я хотів би знати обставини смерті.

— Так, я лікував його, — підтвердив лікар. — На жаль, про обставини його смерті нічого не можу сказати. Він став жертвою нещасного випадку. Виникла навіть підозра, що він покінчив з собою, але це не дуже правдоподібно, хоч я останнім часом помітив у нього певний нахил до цього. В його нервовій системі відбулися патологічні зміни.

— Якого характеру? — зацікавився капітан.

— Раніше ніж відповісти, дозвольте спитати дещо.

— Будь ласка.

— Чим ви можете підтвердити, що ви справді родич Ференца Вільдмана? Прошу пробачити мене. Це не прояв недовір'я. Просто ми, лікарі, зобов'язані в певному розумінні зберігати таємницю.

— Запитання цілком зрозуміле і законне, — заспокоїв лікаря капітан. — Будь ласка, ось моє посвідчення. — Він вийняв з кишені своє військове посвідчення і передав його лікареві. — Ви можете прочитати, що мою матір звуть Марією Вільдман[


 - 


].

— Це, звичайно, ще не доказ, — засміявся Сегеді.

— А ця фотографія з дарчим написом на зворотному боці?

Шош подав лікареві фотокарточку. Той довго розглядав її. «Племінникові Лаці від дядька Фері», — прочитав він.

— Спасибі, — сказав лікар, повертаючи капітанові фотографію.

— Коли ви бачилися востаннє з своїм дядьком? — спитав він згодом.

— Я не бачив його кілька років, — тихо відповів капітан. — Був на навчанні в Москві.

— Коли дозволите, я буду нещадно одвертим, — мовив лікар, закурюючи. — Хочу зауважити: про ці речі я нікому й ніколи не говорив, бо бідолаха Фері ділився зі мною так, наче з ксьондзом на сповіді.

— Я прошу вас, пане доктор, говоріть усе до кінця.

— Нервову систему вашого дядька підірвало велике горе. Ви знаєте, що він боровся проти цього ладу. Як саме — я не знаю. Його дуже засмучувало, що єдиний його племінник став комуністом, і вони таким чином опинилися з ним у ворожих таборах…

— Але ж…

— Дозвольте мені закінчити, — підняв руку лікар. — Я знаю лише те, що він мені казав. Фері був прямою чесною людиною, яка не відступала від своїх принципів. Я стою осторонь політики і не хочу втручатися в цю справу. Але я розумію його…

— Але ж, — почав знову капітан, — дядькові Фері було добре відомо, з яких міркувань вступив я в партію, навіть у Москву я поїхав тому, що він сам наполягав на цьому.

— Не знаю. Про це він мені нічого не казав, — узяв знову слово лікар. — Кілька тижнів тому він передав мені листа і заповіт. Фері просив передати їх племінникові тільки в тому разі, коли він на ділі докаже свою чесність.

— Це мені не зовсім зрозуміло.

— Я зараз поясню. — Лікар взяв у шухляді стола папку. — Ось тут чек на тисячу фунтів стерлінгів, а ось у цьому запечатаному конверті заповіт. Але все це я можу передати вам лише тоді, коли ви, згідно з бажанням Ференца Вільдмана, виконаєте певні умови.

— Я слухаю вас. Які саме умови? — спитав капітан, не зводячи очей з чека…

Через півтори години капітан Шош залишив віллу. Він повільно йшов безлюдними провулками. Іноді зупинявся, обережно оглядався. Перед будинком 24, на вулиці Розмарінг стояв новенький комфортабельний автомобіль обтічної форми — форд останнього випуску. Капітан зупинився біля машини і ще раз уважно подивився навкруги.

— Тисячу фунтів стерлінгів — це немалі гроші, — бурмотів він.

Всміхнувся і сів у машину.

— Поїхали, — кивнув водієві.

Відкинувшись на спинку сидіння, він запалив сигарету і поринув у думки.


* * *


Іштван схвильовано піднімався широкими сходами бібліотеки.

«Тільки б не зустріти знайомого», — думав хлопець, намагаючись подолати хвилювання.

В читальному залі була черга до книг. Іштван стояв, тримаючи в руках зошит. Пробравшись вперед, він попросив «Лікарський вісник» за 1896 рік. Молода бібліотекарка здивовано глянула на нього і зникла між полицями. Через кілька хвилин повернулася з товстим томом. Іштван узяв книгу і сів за столик. Його серце сполохано билося. Кілька хвилин він робив якісь записи в зошиті, перегортав сторінки книги, не наважуючись одразу відшукати вказану йому сторінку. У нього було таке відчуття, що за ним стежать і схоплять в ту мить, коли він вийме з книги лист. Почекавши ще якийсь час, він позіхнув і знайшов потрібну сторінку. Подивився навкруги. Всі були зайняті читанням. Непомітно взяв конверт з тонесенького паперу і поклав його в свій зошит. Потім обережно поклав у книгу лист, який приніс з собою. Виконавши цю операцію, хлопець полегшено зітхнув. Кілька секунд чекав, щоб заспокоїтись. Потім знову почав перегортати сторінки і робити нотатки в зошиті. Хотілося схопитися з місця і побігти, але, напруживши волю, він примусив себе спокійно сидіти. Він з півгодини щось дряпав у зошиті, потім закрив книгу і відніс її молодій бібліотекарці.

Швидко проминувши довгий коридор, Іштван мало не бігцем спустився зі сходів, щоб швидше вийти на вулицю. Хлопцеві весь час здавалося, що його переслідують. Вже почало сутеніти. Він глянув на годинник. П'ята година. «Коли не кваплячись іти пішки до само парку відпочинку, точно о сьомій буду там», — міркував Іштван. Обминаючи людні місця, він пробирався завулками туди, де його мала чекати машина.


* * *


Підполковник Челеї з усмішкою глянув на Коцку.

— Ну, що тепер скажеш? Прочитав донесення?

— Так, — кивнув головою старший лейтенант. — Чесно кажучи, я вже трохи заплутався.

— Не дивно, — засміявся підполковник. — Але скажи, яка твоя думка?

Коцка відкрив блокнот і почав перегортати свої нотатки.

— Розберемося спочатку з Євою.

— Хочеш — починай з неї, — хитрувато моргнув підполковник.

— Як я вже повідомляв, — почав Коцка, — дівчина останніми днями завела стосунки з новими людьми. Нам навіть не вдалося в кожному випадку встановити, хто ці люди. Згідно з донесенням Бозонтоша, вчора ввечері вона розмовляла в ресторані з молодим блондином. Після закриття ресторану вони пішли разом. Єва повела його на свою квартиру. В ресторан приходив, крім того, русявий чоловік років сорока. З ним Єва теж розмовляла. До його приходу вона комусь дзвонила з контори, за даними — призначала побачення.

— Зрозуміло, — перебив його підполковник. — Що дали лабораторні дослідження?

— Нічого особливого. Знайдені в капелюсі волоски — жіночі. Встановлено, що вони не пофарбовані, тільки з допомогою водню їх зробили світлішими.

— Це вже цікаво!

— Що ти сказав? — старший лейтенант здивовано глянув на Челеї. — На мою думку, тут нічого цікавого немає. Певно, Єва колись надівала капелюх і її волосся залишилося в ньому. Сьогодні ввечері чи завтра вранці це буде точно встановлено.

— Як? — спитав підполковник.

— Ми здобудемо кілька Євиних волосинок.

— Це хороша ідея. Ну, далі.

— Встановлено, що у Ференца Вільдмана в Угорщині немає ніяких родичів. Братів чи сестер у нього не було. Батьки померли в 1930 році. Ми переглянули також архів. Знайдено дані про те, що під час війни Вільдман працював і на американців, і на німців, його родичі ще в середині тридцятих років переїхали в Німеччину, бо вони вважали себе німцями.

— Що встановлено про квартиру Єви? Рожі побувала там?

— Так, — підтвердив Коцка. — Цікава річ. Суміжні будинки не мають спільної системи бомбосховищ. Отже, через підвал не можна пройти з одного будинку в інший. Те саме і з горищами. Поверхи розташовані на одному рівні, але між будинками є подвійні капітальні стіни. На жодному з поверхів немає переходу.

— А що дізналися про квартиру в сусідньому будинку, яка межує з Євиною? Чия вона?

— Якогось італійського дипломата, — відповів Коцка. — Квартира належить посольству. Ось що цікаво! Її куплено три роки тому. І знаєш у кого?

— Слухаю.

— У Вільдмана! — Коцка переможно глянув на підполковника.

Челеї протяжно свиснув.

— А ти знав, що Вільдман мав кілька вічних квартир?

— Цього я не знав, — признався старший лейтенант. — У слідчих матеріалах досі про це не згадувалось. Цікаво. Встановлено також, — продовжував Коцка, — що дипломат більшу частину року проводить за рубежем, у поїздках. В квартиру навідується рідко, що найбільше раз на тиждень.

— Всі ці дані дуже цікаві. Що ще?

— Олайош зв'язаний безпосередньо з тобою, його донесень не знаю. — Коцка закрив свій блокнот. — Які будуть вказівки? — спитав і вижидально глянув на підполковника.

— В мене теж є кілька цікавих новин, — всміхнувся Челеї і погладив своє підборіддя. — Почитай ось це. — Він узяв з стола аркуш і подав його старшому лейтенантові. Коцка почав читати:


«С-41 доповідає:

Особа, вказана в донесенні номер 301, послала в Будапешт зашифровану директиву. Її короткий зміст такий: «Треба зробити все, щоб роздобути записи про відкриття професора Голуба. В разі потреби йдіть на будь-які жертви. Нам відомо, що інші західні країни теж проявляють інтерес до цього матеріалу. Коли не зможете його здобути, знищіть відкриття. Слухайте нас щодня 23-й годині».


— А ось друге донесення. — Глянувши на розгубленого від здивування Коцку, підполковник всміхнувся. — Воно ще цікавіше.

Старший лейтенант мовчки взяв папірець і почав читати. Центр по перехопленню радіопередач повідомляв:


«Передавач: Йорк. Станція прийому: Веллінгтон. 4 жовтня 1949 р. 23 год. 10 хв.

Віденське бюро розпочало операцію по здобуттю відкриття Голуба. Будь-що випередити або перешкодити. Незабаром вишлемо кур'єра.

Йорк.»


— Як це тобі подобається? — Челеї запитально глянув на Коцку.

Старший лейтенант задумався. За своєю звичкою він почав постукувати кінчиком олівця по своїх зубах.

— Значить, — промовив він, — наступ почався? А хто ж ховається під назвою Велінгтон? Засікли станцію?

— Так. На жаль, не зовсім точно, бо передача тривала всього кілька секунд. З того часу Велінгтон. мовчить. Станція десь у верхньому кінці неметвельдської дороги. Звичайно, це тільки припущення. Скажи-но, Коцко, в донесеннях не говориться про те, що Єву Шоні бачили в тому районі?

— Ні, про це не знаю, — заперечливо похитав головою старший лейтенант.

— Доведеться добре вивчити ці місця.

— Чому?

— Слухай мене уважно! — звернувся до нього підполковник. Тепер я прочитаю тобі ще кілька донесень.

Коцка зручніше вмостився і з цікавістю глянув на підполковника.


«3-го числа цього місяця у вечірні години в ресторан «Лілія» зайшов капітан генерального штабу Ласло Шош. Під час свого перебування в ресторані він говорив з офіціанткою Євою Шоні. Капітан видавав себе за племінника Вільдмана і стверджував, що недавно повернувся з Москви. Повечерявши, він вийшов з ресторану, о першій годині зустрівся з Євою Шоні і разом з нею пішов на квартиру останньої. Шош під час розмови з дівчиною заявляв, що в партію вступив тільки з корисливою метою. З його слів можна судити про те, що нічого спільного з ідеями комунізму він не має. Єва розповіла капітанові, що по вулиці Керт, 4, живе особистий лікар Вільдмана, якому той нібито довірив свій заповіт. Коли капітан ішов від Єви, дівчина гукнула йому вслід, що він забув узяти свою спортивну газету. Шош сказав, що газета не його, вона лежала на столі до їх приходу. Єва Шоні була явно збентежена і, ляснувши себе по чолу, заявила, що газету вона купила ще вчора ввечері. Насправді це був тогоденний вечірній випуск, датований наступним днем. Отже, Єва Шоні не могла придбати газету напередодні.

Другого дня капітан Шош відвідав лікаря Шандора Сегеді, що живе по вулиці Керт, 4. Після короткої розмови лікар розповів, що Вільдман залишив у нього заповіт і чек на тисячу фунтів стерлінгів, який він може вручити спадкоємцеві Ласло Шошу, якщо той виконає певні доручення і цим докаже своє вороже ставлення до комуністів.

Доручення зводяться до того, що Шош має роздобути різні дані військового характеру. Через тиждень Сегеді повідомить його, кому слід передати здобуті матеріали».


— До цього можу ще додати, — сказав Челеї, — що капітана на ім'я Ласло Шош в армії немає, і людина, яку так звуть, ніколи не вчилася в Москві. Але в цій справі є дивна обставина. Виявилося, що доктор Сегеді — обережна людина. Згодом він викликав по телефону Міністерство оборони, попросив зв'язати його з капітаном Шошом, і його прохання виконали.

— Нічого не розумію, — засміявся Коцка. — У Вільдмана немає в Угорщині родичів, та один все ж так знайшовся. Капітана на ім'я Ласло Шош в армії немає, а телефоніст Міністерства зв'язує з ним Сегеді. A хто ж він, той Сегеді? Доктор Сегеді… Я ніколи не чув лікаря з цим прізвищем.

— Зашморг затягується, Коцко. Міцно затягується. Гадаю, що ми натрапили на вірний слід. Наш друг Фреді — хитрий лис, але ми перехитруємо його, бо він зробив помилку.

— У чому ж він промахнувся? — спитав старший лейтенант.

— Не все ще до кінця ясно. Але деякі взаємозв'язки цілковито з'ясувалися, — промовив підполковник. — У нас є кілька припущень, за достовірність яких я готовий поручитися.

— Наприклад?

— Ось одне з них, — почав підполковник. — Я певен, що між квартирою Єви і колишньою квартирою Вільдмана є якийсь зв'язок. Запевняю, що коли ти завтра перевіриш справу, то з'ясується, що Єва набагато пізніше зайняла свою теперішню квартиру, ніж дипломат. Між Фреді, Євою і доктором Сегеді теж існує зв'язок. Який саме, поки що невідомо. Можливо, під назвою Велінгтон діє Сегеді. В такому разі Сегеді — англійський агент, бо Йорк — це англійська станція. А Фреді, наскільки нам відомо, працює на американців. На думку С-41, Велінгтон має перешкодити тому, щоб матеріали досліду потрапили до рук компанії Фреді. В той час Єва є тією ланкою, яка зв'язує Велінгтон і Фреді. На мій погляд, Єва незнайома з доктором Сегеді. Це підкріплюється тим, що вона не могла назвати прізвища лікаря.

— А хто такий Шош? — перебив підполковника Коцка.

— Незабаром довідаєшся. Ясно одне: він не племінник Вільдмана.

Старший лейтенант почухав потилицю.

— Ми повинні охороняти препарат ФБ-86. На цьому банда має провалитися. Завтра почніть стежити за лікарем. Тільки обережно. Єву теж не випускайте з поля зору. Встановіть нагляд за сусіднім будинком. Треба довідатись, коли чути якийсь рух у квартирі дипломата. Рожі з завтрашнього дня йде у відпустку.

— Куди? Я про це не знаю.

— До Голубів, домробітницею. Треба оберігати старика. Ти будеш її залицяльником. Про деталі домовитеся з Рожі. Ясно?

— Так, — одказав старший лейтенант.

— Ну, коли ясно, то ходімо відпочивати, — оголосив Челеї.

Коцка завагався. Через якусь мить він нерішуче звернувся до свого начальника:

— Бело!

— Слухаю.

— Хотілося б тобі щось сказати, але не як начальникові, а як другові.

— Будь ласка, — підполковник серйозно глянув на свого друга.

— У мене склалося таке враження, що ти або зневажаєш мене, або не довіряєш. Ти доручив слідство мені і все ж займаєшся цією справою.

— Слухай, Коцко! — промовив Челеї, коли старший лейтенант закінчив. — Ні перше, ні друге твоє припущення не відповідають дійсності. Цілком можливо, що мені трохи більше відомо, ніж тобі. А не ділюся я з тобою, бо хочу, щоб ти навчився самостійно робити висновки. Збирай факти, зіставляй, складай з окремих деталей більш-менш повну картину. Якщо я ділитимуся з тобою власними припущеннями, ти сприйматимеш їх пасивно і перестанеш самостійно аналізувати факти. Мені хотілося б, щоб ти сперечався, висував свої аргументи. А цією справою я займаюсь тому, що вона дуже цікава. Фреді серйозний супротивник. Запиши собі питання, на які слід дати відповіді, знаходь ці відповіді. Зрозуміло?

— Так, зрозуміло, — чітко відповів старший лейтенант.


РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ


5 листопада було по-весняному тепло. Туман розвіявся, і до восьмої години небо прояснилось. Жодної хмаринки, тільки над міською околицею плив сизо-сірий серпанок пари.

Іштван вийшов з машини. У нього був хороший настрій. Через кордон він на цей раз пробрався без усяких пригод. Провідник виявився дуже спритною людиною. Він знав район кордону як свої п'ять пальців. До того ж стояв густий туман. На австрійському боці Іштвана вже чекали. У нього ворухнулася неясна здогадка, що лист, який він несе, не вісточка від коханої, бо через любовного листа капітан Клерк навряд чи пішов би на такий крок. Він відганяв від себе ці думки. Краще не знати, що в листі. Тоді принаймні перед власним сумлінням залишишся чесним. Головне, що він усунув перешкоду, яка стояла на шляху до його навчання. Тепер дорога відкрита. Йому не терпілося скоріше потрапити до капітана Клерка і отця Пала.

Перед віллою Іштван вийшов з машини і натиснув кнопку дзвінка. Через кілька хвилин Йоганн відчинив ворота. Радісно схвильований хлопець всміхнувся байдужому лакеєві і поспішив уперед. Він пішов прямо в хол і тут дочекався Йоганна.

— Будь ласка, передайте отцю Палу, що я прибув, — звернувся до нього Іштван.

Йоганн без слів зайшов в кабінет священика. Через короткий час він відчинив двері і кивнув хлопцеві. Іштван поправив на собі костюм і рушив до дверей.

Переступивши поріг, він збентежено зупинився. Перед письмовим столом сидів незнайомий дебелий сивий чоловік років п'ятдесяти, одягнений у сірий костюм. Біля нього стояв молодий, широкоплечий елегантний брюнет з коротко підстриженим волоссям. На ньому був спортивний піджак бежевого кольору, сірі штани з дорогого матеріалу і гостроносі туфлі.

— Підходьте ближче, — кивнув йому старший.

Він говорив каліченою угорською мовою. Іштван пройшов вперед і зупинився біля письмового стола.

— Сідайте.

Іштван збентежено дивився на похмурого мужчину, потім ледве видавив з себе:

— Мені б отця Пала.

— Отцю Палу довелося спішно виїхати у Штати. Він, певно, не повернеться сюди.

— А капітан Клерк? — приголомшено спитав хлопець.

— Капітана Клерка призначено на іншу посаду. Сьогодні вранці він уже виїхав на нове місце служби.

Іштван тупо дивився перед собою. Він вкрай розгубився.

— Виконали доручення? — почувся голос дебелого мужчини.

Іштван ствердно кивнув головою.

— Дайте листа.

Хлопець мовчки дав тоненький конверт. Той розрізав конверт стальним ножем і вийняв папірець з прикріпленою до нього вузенькою фотоплівкою.

Іштван поволі почав усвідомлювати жахливу правду. Дедалі ясніше ставало для нього, яким недалекоглядним і довірливим він був, коли звірився отцю Палу і Клерку. Значить, це не любовне листування. В душі закипала лють. Але він поборов її. «Навіщо ж ти обманюєш самого себе? Хіба не знав з першої хвилини, що мова йде про щось інше? Признайся хоч самому собі, що ти знав це, але тобі хотілось вірити отцю Палу. Ні, не так. Не знав, тільки догадувався, що тут щось негаразд. Але це було просто неясне передчуття. Якби знав, то не взявся б за цю справу».

— Чиста робота, синку! — порушив тишу сивий чоловік. — Гарний вчинок, гідний патріота. Признайтеся, що не така вже й чортяча ця служба.

— Яка служба? — спитав хлопець. Він із щирим здивуванням глянув на американця. — Мені незрозуміло, пане, про що ви кажете.

Чоловіки переглянулися.

— Що вам незрозуміло? — озвався по-німецьки молодший. — Капітан Клерк передав нам, що ви погодились виконувати завдання розвідувального характеру.

— Це непорозуміння. Мова йшла про те, що мені допоможуть влаштуватися на навчання в один з американських університетів. Саме це мені пообіцяли отець Пал і капітан. Але якийсь полковник Донован…

— Немає потреби продовжувати, — перебив його дебелий чоловік. — Я полковник Донован. Мені відома ця історія.

— В такому разі… — полегшено озвався Іштван.

— Ви хочете поїхати в Америку?

— Так.

— Хочете там вчитися?

— Дуже хочу.

— Ось що. Для цього немає ніяких перепон. Ми надамо вам можливість поїхати і вчитися. Але за це треба послужити.

— Я вже зробив своє. Пан капітан сказав мені, що коли я принесу листа, якого вам щойно дав, то одразу ж зможу поїхати.

— Про це я не знаю. Ви, певно, погано зрозуміли капітана, — відказав полковник. — Як він міг це обіцяти? Я не доручав йому. А тут наказую я.

Іштван схопився з місця. Кров ударила йому в голову. Він сперся на широкий письмовий стіл і почав кричати.

— Не кричіть тут, хлопче. Сідайте. Ви забуваєте, з ким говорите.

— Значить, ви обманули мене! Ось чого варті ваші слова!

Юнак тремтів усім тілом. Від великого збудження губи в нього побіліли.

— Сідайте! — наказали йому вже суворіше. Іштван, блідий мов стіна, сів.

— Так, друже, ми не зрозуміємо один одного. Врахуйте раз і назавжди, що з офіцерами американської армії таким тоном розмовляти не можна. А що стосується дальшого, то краще, як кажуть, глянути правді очі. Я не знаю, про що ви домовлялися з капітаном. Одверто кажучи, мене це навіть не цікавить. Я вашої угоди не визнаю.

Молодий американець підвівся. Він узяв із стола лист і кіноплівку. Шепнувши щось старшому, перевальцем попрямував до дверей.

— Повторюю, — вів далі полковник Донован, — що не маю наміру чинити перепон вашому навчанню. Навпаки. Я хотів би вам у цьому допомогти. Але ваші особисті інтереси нічого не варті порівняно з інтересами Сполучених Штатів. А я повинен мати на увазі передусім інтереси моєї батьківщини.

Іштван міцно зціпив зуби, намагаючись оволодіти собою. Він бачив, що попав у пастку, з якої дуже важко буде вирватись, йому хотілося скоріше довідатись про вимоги полковника, бо ця вступна промова його не цікавила. Грубий, одвертий тон розмови Донована був для нього несподіванкою. Цей не всміхався йому, як Клерк, і не був підкреслено ввічливим, як отець Пал.

— Мова йде про те, — вів далі Донован, — що вам доведеться ще раз піти в Угорщину. Ви повинні здобути матеріали дослідів професора Голуба.

— Ніколи! — скочив з свого місця хлопець. — Ніколи… Ніколи…

— Я вже попереджав вас, юначе, щоб ви не гарячкували. Ви повинні піти туди ще раз — і ви підете. — Останні слова полковник вимовив мало не по складах. Його голос був рішучий і владний.

— Ні! — сказав Іштван тихо, але з великою переконаністю. — Я більше не піду туди.

— Заспокойтеся, друже, і ми про все гарненько домовимося.

— Краще я не поїду в Америку! — вигукнув Іштван. — Все одно мені не хочеться жити серед вас. Є ще на Заході інші країни, де мене приймуть. — Голос хлопця виказував внутрішню муку. Він мало не плакав, що такий безпорадний.

— Ви глибоко помиляєтесь, юначе. Невже ви справді думаєте, що зможете кудись поїхати без нашого дозволу? Нікуди! Зрозуміло? В жодну країну Європи. Тут, на Заході, ви можете знайти місце під сонцем тільки тоді, коли знайдете з нами спільну мову і виконуватимете наші вказівки…

— А коли ні? Коли я не виконуватиму ваших вказівок? — обірвав полковника Іштван. В його голосі звучала впертість і гнів.

— Коли ні? Тоді ви поставите себе в таке становище, що згодом будете тисячу разів розкаюватися.

— Що ви тоді зробите зі мною?

— Це залежить від вас…

— Я не повернусь в Угорщину і не вкраду у професора Голуба результати дослідів.

— Це було б великим лихом для вас, юначе. В такому разі ви б опинились перед двома можливостями: перша — вас би заарештували як комуністичного агента, друга — вас видали б Угорщині. Я особисто вибрав би другий варіант.

— Прошу, хай буде так. Принаймні все закінчиться. Краще сидіти в тюрмі вдома, ніж у вас.

— Коли б мова йшла лише про тюрму… — всміхнувся полковник. — Чоловіче, невже ви справді не знаєте, що вас чекає?

Іштван не в силах був більше стримуватися. Довірливість, яка туманом обплутала його мозок, розвіялась.

Мрія, що її він так довго плекав, безслідно зникла, райдужні барви чудесних снів посіріли, перетворившись у липке, огидне місиво. Іштван відчув огиду до всього навколишнього. Тепер він уже ясно бачив взаємозв'язок між окремими фактами. В уяві мигтіли ніби окремі сцени добре знайомої вистави. Іштван бачив себе в жалюгідній ролі серед вправних акторів, які з спритністю справжніх майстрів своєї справи обплутують його, дедалі більше затягують у свої тенета. З сірого туману спогадів раптом виринуло обличчя Єви, побачив Лайоша Паппа, солоденьку фізіономію отця Пала, капітана Клерка та інших. Він відчув люту ненависть до цих людей, які підкорили його собі, скориставшись його простодушністю. Але тепер кінець! Він не піддасться їм. Краще відсидіти в тюрмі. Скільки йому можуть дати за те, що перейшов кордон і приніс одного листа? Щонайбільше кілька років. Краще відсидіти їх, ніж бути іграшкою в руках цих людей. Зрештою, ще не пізно буде розпочати нове життя.

Злість і ненависть кипіли в ньому. Жорстокість, яку випромінювали очі полковника, викликала ще більшу лють. Губи Іштвана сіпались, голос дзвенів пристрасно.

— Невже ви не розумієте, пане полковнику?! Я не виконуватиму ніяких ваших вказівок. Я ненавиджу вас. Ви підло обманули мене, весь час брехали… і… і… тепер хочете, щоб я був вашим слухняним знаряддям! Ви хочете мене знищити?.. Мені однаково, робіть зі мною що хочете, кидайте в тюрму, повертайте в Угорщину. Краще відсиджу ці кілька років.

— Кілька років? Ні, любий друже! Ідеться не про кілька років. Ставка трохи більша, йдеться про ваше життя. Зрозуміло?! Про життя, ви, недотепо!

— Про життя? — вражено перепитав хлопець.

— А як ви думали? Ви тяжко завинили перед комуністами. Знаєте, який ви матеріал принесли нам? Хоча це не має значення. Згідно з вашими законами, кара в таких випадках однакова. А ви добровільно взялися за виконання завдання! Це факт, якого ви не можете зректися.

— Неправда! — вигукнув хлопець. — Ви примушували мене…

— Це несерйозні розмови, в які ви самі не вірите. Чим би ви змогли вдома довести своє твердження? А втім, годі переливати з пустого в порожнє. — Полковник подзвонив. У дверях з'явився Йоганн.

— Запросіть до мене пана майора, — наказав Донован.

Йоганн мовчки вклонився і пішов. Через хвилину в кабінет зайшов той самий чоловік, якого Іштван застав у кабінеті з полковником.

— Матеріал готовий, плівка проявлена?

— Так.

— Покажи!

— Прошу, пане полковнику! — майор передав Доновану папку. Той швидко перегортав сторінки.

— Ось вам, гляньте, що ви принесли! — сказав він, подаючи папку Іштванові.

Іштван з цікавістю розкрив її. Спочатку він не хотів вірити своїм очам. Перед ним стрибали і миготіли збільшені фотографії. З широко розкритими очима, дедалі більше жахаючись, гарячково перебирав він принесені матеріали. Перед ним були найновіші дані про організацію збройних сил, мобілізаційні плани, дані про озброєння, таємні накази, директиви, протоколи закритих нарад. Йому стало млосно, відчув, що непритомніє. Обличчя його пополотніло, в голові запаморочилось, усе навкруги закружляло, затанцювало. Він шукав слова, але з рота виходило лише безладне хрипіння. Яка… під… лість…

Полковник підвівся.

— Ходімо, — почув Іштван його владний, крижаний голос.

Слухняно встав і пішов услід за Донованом. Майор ішов за ним. В Іштвана підламувалися ноги. Хоч у кімнаті було тепло, він тремтів, мов у пропасниці. Вони пройшли в затемнене приміщення. Донован увімкнув світло. Це був по-сучасному обладнаний кінозал.

— Сідайте, — наказав полковник.

Іштван машинально сів у крісло і заплющив очі. Знову клацнув вимикач. Світло погасло. Тихо застукотів кіноапарат. Іштван розплющив очі і від несподіванки скрикнув. Він побачив себе на екрані. За столом видів отець Пал. Потім почув свій голос. Перед його очима промайнули кадри, зняті після його першого прибуття. Він знову побачив усе, почув свої розмови з отцем Палом і капітаном Клерком. Найжахливішим було те, що він сам мусив тепер визнати: Клерк не примушував його взятися за виконання завдання. Іштван закрив руками очі.

— Ну, — почув він голос Донована, — ви все ще стверджуєте, що вас примушували? Як ви гадаєте, що сказали б на тому боці, за залізною завісою, офіцери контррозвідки, коли б побачили ці кадри? Друга частина фільму, в якому знято моменти, коли ви передаєте нам матеріал, ще в роботі. Її переглянемо завтра. А тепер пропоную вам, друже, піти в свою кімнату і як слід про все подумати. Завтра знову поговоримо. До того часу, мабуть, порозумнішаєте.

В залі засвітилося світло. Іштван був немов очманілий. Похитуючись, він слухняно попрямував за майором. Вони піднялися на другий поверх. Майор відчинив перед ним двері.

— Заходьте!

Іштван зайшов. Двері за ним зачинилися. Він інстинктивно оглянувся навкруги. Це було зручно обставлене приміщення. Килим, на стінах картини, низьке ліжко, шафа, маленький столик, два глибокі м'які крісла. На столі книги, газети. З кімнати вхід у ванну. Все було; як і під час його першого перебування тут, тільки на вікнах — міцні залізні грати. Він обернувся. На дверях не було внутрішньої ручки. Значить, він в'язень.


* * *


Приблизно в той же час Фреді зайшов до Єви Шоні. Дівчина помітила, що його щось тривожить. В очах Фреді знову застигла жорстокість, від якої в дівчини хололо серце. Єва згадала все, що сказав їй у свій час про Фреді Вільдман. «Ніколи не забувай, що Фреді жорстокий. Він не дасть пощади. Безжально розрахується з тими, хто йому заважає або чимсь не догодив йому. Будь обережна, Єво, дуже обережна!» Єва немов чула голос старшого офіціанта.

Фреді сидів біля настільної лампи і не спускав з дівчини погляду, його очі тепер не всміхалися. Льодяні бурульки блищать так холодно, як блищали тепер очі Фреді. Єва не наважувалась порушити нестерпну тишу. На її вимушену усмішку Фреді не реагував, і його крижана стриманість закрила всякий шлях до зближення.

— Сідай сюди! — сухо наказав Фреді, вказуючи на крісло, що стояло напроти нього. Дівчина слухняно сіла.

— Скільки років ти працюєш на американців? — спитав Фреді.

— Три роки.

— А твій наречений коли став агентом?

— Він був з ними зв'язаний з сорок п'ятого року… — Єва схилила голову. Вона неспроможна була витримати погляд Фреді.

— Тебе залучив до роботи твій наречений?

— Так.

— Крім нього, хто знає, що ти займаєшся шпіонажем?

— Ніхто.

— Як сталося, що після арешту нареченого ти залишилася на волі?

— На слідстві він про мене нічого не говорив, а доказів не було…

— Зрозуміло, — одказав Фреді. — Скажи-но — тільки дивись мені прямо у вічі — ти і досі кохаєш свого нареченого?

— Кохаю.

— Що б ти зробила для його врятування?

— Все що завгодно!

— Готова навіть пожертвувати своїм життям?

— Так. Моє життя все одно вже нічого не варте, — тихо промовила дівчина.

— Що ти маєш на увазі?

Єва пригладила назад волосся.

— Що? — Вона питала скоріше себе, аніж його. — Я ясно бачу все своє життя, своє майбутнє. В мене немає ніяких мрій, ніяких ілюзій.

— А оця штучка цікавить тебе? — Фреді показав дівчині маленьку коробочку.

Єва помовчала. Вона роздумувала, чи варто їй зі всією щирістю розкрити свої думки і почуття. Вона розуміла, що Фреді недаремно розпитує її: він, певно, щось готує. З учорашнього дня вона була знову без наркотика, і відсутність кокаїну давала себе знати. Вона знову відчувала себе нещасною, беззахисною. Що як вона поговорить з ним по щирості? Все одно їй не уникнути своєї долі. А одвертою розмовою може й допоможе собі… А коли вона справді бажає розпочати нове життя, коли вона хоче порвати з брудом і безчестям, що липкими щупальцями обплутали її, тоді рано чи пізно треба зробити перший крок, тоді вона мусить подолати страх і глянути прямо у ці жорстокі очі…

— Глянь, Фреді, хто я така? Ким стала Єва Шоні — дочка полковника Шоні? Ти знаєш, якою була сім’я Шоні? Не знаєш, бо ти не жив в Угорщині. — Вона закурила. Сигарета, затиснута між її довгими пальцями, ледь тремтіла. — Дозволь мені випити щось. Без цього я не можу говорити, в мене не вистачить сміливості.

— Пий, — погодився Фреді. — Єва підвелася, підійшла до шафи, взяла пляшку рому, який вона найбільше любила, поставила разом з двома чарками на стіл і тремтячою рукою почала наливати. Без слів підняла свою чарку, криво всміхнувшись, піднесла до Фреді, закликаючи його наслідувати її приклад, і сама одним духом випила. Фреді ледве змочив губи.

— Бачиш, якою я стала, — мовила дівчина, поставивши чарку на стіл. — У цьому все моє життя. Колись я б померла, якби враз випила стільки рому. А тепер? — Вона тихо засміялася. — А тепер можу випити три чарки підряд, і нічого! П'ю, бо не можу без цього, хоч і знаю, що кожна крапля — це отрута. Колись я належала тільки своєму нареченому, а тепер змушена віддаватися будь-кому і будь-коли, якщо ти чи хтось інший накаже. Я не хотіла належати ні Фері, ні тим, з ким мені довелося побувати за твоїм наказом. І твоєю не хотіла бути. Нічиєю! Я хотіла належати тільки своєму нареченому. І я довго вірила, що буде саме так.

Єва знову закурила. Її очі блищали, слова йшли наче з самого серця; видно було, що все сказане — глибоко пережите.

— Я ненавиділа комуністів і ненавиджу їх і тепер. Донька полковника Шоні не може ставитись до них прихильно. Але я ненавиджу і вас. Ненавиджу тому, що ви жорстокі і користолюбні. Не думаю, щоб комуністи зробили зі мною те, що ви. Скажи, навіщо треба було вам довести мене до такого стану? Ви зробили мене розпутною, щоб я стала іграшкою у ваших руках, щоб ви могли вертіти мною, як вам забажається.

Єва знову налила собі і випила.

— Знаю, що тобі не подобаються мої слова. Та мені однаково. Принаймні знатимеш, що я думаю про себе і про вас. А втім, справа не в тому, чи ви сердитесь на мене, а в тому, що я сама серджуся на себе. Я ненавиджу і зневажаю себе.

— Продовжуй, це цікаво, — заохочував Фреді дівчину, яка дедалі більше розпалювалася.

— Своєму нареченому я допомагала охоче, бо він не вимагав від мене ганебних речей. Я думала, що ви безкорисливо допомагаєте нам у нашій боротьбі. Коли після провалу свого нареченого я зустрілася з капітаном Клерком, то гадала, що він підбадьорить мене, скаже хороше, співчутливе слово. Я вірила, що він вбачатиме в мені мученицю, наречену заарештованого патріота, Єву Шоні, з якою в минулому такі, як він, капітани говорили з повагою. Але ні, твій любий попередник, так само, як і ти, бачив у моїй особі лише шпигунку, віддану йому на поталу, а не жінку, що бореться за визволення своєї батьківщини; не рівного собі союзника в боротьбі проти комунізму, а просто знаряддя, таємний номер, раба, беззахисну іграшку. Коли він вперше наказав мені переночувати з якимсь військовим, я протестувала. І ти знаєш, що він зробив? Сказав, що видасть мене поліції! Отоді я зрозуміла, що мені несила вирватися з-під вашої влади. А потім прийшло пияцтво і наркотики, бо тверезою людина не може знести цю ганьбу. І ось тепер я стала просто брудною жінкою, в мене розладнані нерви, і коли б, припустімо, змінився лад, я б не знайшла собі в ньому місця, бо багато людей знає, що свою квартиру я перетворила в дім розпусти. Я стала звичайною шпигункою і змушена бути нею до самої смерті. Бо де ж вихід із цього становища? Вас цікавить не майбутнє цієї країни, а бізнес, який ви робите з нашою допомогою. Ви думаєте, що Єва Шоні нічого не бачить? Помиляєтесь! Я бачу і знаю більш ніж ви гадаєте. Боже мій! Скільки раз давав мені капітан Клерк підписувати папірці про сотні доларів, з яких я не одержала ні цента. Скажи, куди дівалися ці гроші Кому дав їх капітан? Ти можеш сказати, що зі мною такого не робив. Але зробиш. Початок покладено. Я стала твоєю коханкою через той клятий кокаїн. Скажи мені, як я подивлюсь у вічі своєму нареченому?.. Що і йому скажу? Чим я виправдаюсь перед ним за те, що стала повією? Скажу, що цього вимагала від мене батьківщина? Фері говорив, що треба виправдовуватися саме цим. Але що спільного між патріотизмом і тим, що стала коханкою американського капітана Клерка? А коханкою Фері чи твоєю? Нічого спільного! Одного добилися. Вбили усі мої ідеали. Я зреклась бога, а патріотизмом для мене став ваш бізнес. Ось ким я стала. З цього ти можеш судити, чого варте для мене життя. І якби ти тепер сказав, щоб я пожертвувала собою заради свого нареченого, їй-богу, я б не відмовилася…

Єва замовкла. Вона глянула на Фреді хмільними блискучими очима. Відчула потребу пити ще, бо страх знову оволодівав нею. Налила собі і хильнула третю чарку рому. Напій дав себе знати: Єва відчула, що мозок обволікає приємний туман. Її зіниці то розширювалися, то звужувалися, вона все більше потрапляла у владу п'яного дурману.

Від уваги Фреді не уникла зміна в настрої дівчини.

Він зрозумів, що з людиною, яка перебуває в такому стані, неможливо далі працювати. Він знав це ще, коли прийшов сюди.

— Виходить, що коли б поліція запропонувала щось у зв'язку з твоїм нареченим, ти б пішла на це? Так?..

— Я пішла б на союз з самим дияволом, — відрубала дівчина. Потім, збагнувши значення своїх слів, затинаючись, пробурмотіла — Що… що… ти… спитав?

— Єво! — голос Фреді звучав владно. — Подивись мені у вічі! Що ти знаєш про мене?

— Усе…

— І те, де я живу?

— Так.

— І те, що Ласло Шош не племінник Вільдмана? Дивись на мене і відповідай!

— І те…. ні… цього я… не знала.

— Брешеш!

— Ні, я кажу правду!

Фреді замовк. Він зморщив чоло, пригладив назад густе чорне волосся.

— Ти багато знаєш, Єво, занадто багато, — озвався він лиховісно.

— Так, — мимохіть зірвалось з уст дівчини.

— І ти хвора, дуже хвора. І базікаєш усякі дурниці…

— Ні… Ні… Я казала правду! — скрикнула Єва.

— Багато базікаєш! Твоє базікання небезпечне! — Фреді підвівся з крісла. — Я повинен підлікувати твої нерви… Розумієш?

Ні! У мене все в порядку…

Я вилікую тебе!

Фреді вийняв з внутрішньої кишені довгасту коробочку, схожу на коробку з-під авторучок.

Єва з жахом стежила за кожним його рухом, інстинктивно відступаючи до стіни. Фреді вийняв з коробки голку і шприц, з кишені піджака дістав ампулу.

— Роздягайся!

Дівчина враз протверезилася. Губи від жаху розкрилися, руки інстинктивно піднялися для захисту.

— Ні! Ні! Фреді! Зглянься на мене! Фреді!

— Роздягайся! — знову наказав Фреді. Його очі звузилися, він повільно підходив до дівчини.

— Фреді, благаю тебе… — шепотіла Єва. — Послухай мене… Не будь таким жорстоким…

— Роздягайся! — Він уже був коло дівчини. В його колючих, темних очах горіла жорстокість. Він не зводив очей із спотвореного смертельним жахом обличчя.

— Занадто багато знаєш про мене, занадто багато, — прошипів він. — Ти мусиш мовчати! Але ти не вмієш мовчати…

На чолі Єви заблищали холодні краплі поту, груди стисла якась жахлива спазма, серце несамовито калатало, думки вирували у дикому танці. Все її єство охопив невимовний відчай, але замість слів з її уст зривалось лише хрипіння. Дівчина хотіла кинутися на Фреді, та все навкруги поринуло в темряву, і вона впала непритомна.


* * *


Іштван нервово проходжувався по кімнаті. Тепер було ясно, в якому відчайдушному становищі він опинився. Спочатку виникла думка про самогубство. Іншого виходу не було. Адже він у пастці. Якщо його повернуть угорським властям, сувора кара буде неминучою. Його повісять!

Іштван сів до столу, обхопив руками голову і замислився. Ніяк не міг примиритися з думкою про смерть. Молоде, здорове тіло прагнуло життя. В ньому прокинулася жага свободи, яку ще більше розпалювало усвідомлення того, що він в'язень. Хлопець хотів бути вільним. Можливо, якби матеріал треба було добути не у Голуба, а в когось іншого, він би так не мучився. Зрештою, винахід не є військовою таємницею, це лікарська робота, яка нічого спільного не має з обороною, з армією. Той матеріал, який Іштван приніс у конверті, був військового характеру. То була військова таємниця. Отже, він уже вчинив злочин, його провина не збільшилася б, коли б він викрав відкриття Голуба, адже професор проводив досліди як приватна особа. Але Іштван не може обікрасти старика! Голуб зробив для нього стільки добра! Отже, лишається один вихід — тікати. Все одно куди, аби вирватися звідси! Тільки як? Удень це неможливо. До вечора треба щось придумати. Розташування кімнат у віллі він знає. Якби пробратися в двір, усе було б гаразд. За критим басейном можна перелізти через кам'яну огорожу.

Думки про втечу настільки полонили хлопця, що він не помічав, як минає час. У нього виникло безліч планів. Кожен з них Іштван розробляв до найменших деталей, але згодом відкидав, бо в кожному була якась вада. Від плану втечі через вікно відмовився, бо в кімнаті не знайшлося жодного предмета, з допомогою якого можна було б виламати грати. «Тільки через двері можна вибратися», — вирішив він. Їсти йому цілий день нічого не давали. З цього він теж зробив висновок, що вони хочуть зламати його опір.

Іштван приліг на ліжку. Час минав. Стемніло. Світла він не вмикав. У віллі була така тиша, наче все в ній вимерло. Він стомився від переживань і не помітив, як заснув.

Була вже ніч, коли він прокинувся. Глянув на годинника: п'ять хвилин на першу. Згадав про план втечі. Втрачати йому нічого. Що буде, те й буде, він спробує.

Підійшовши до дверей, Іштван припав до них вухом, прислухався. Жодного звуку. Тоді він почав гатити кулаком у двері. Ніхто не озивався. «Може, вілла справді порожня?» — подумав Іштван. Знову постукав. Прислухався. Із сходів ніби почулися кроки. «Так, хтось іде», — майнула думка. До дверей наближалися чиїсь поквапливі кроки. Іштван хвилювався.

— Чого вам треба? — спитав хтось по-німецьки.

— Хочу негайно поговорити з паном полковником! — гукнув Іштван.

У замку цокнув ключ. Двері відчинилися, в них стояв чоловік років двадцяти восьми, з вогненно-рудим волоссям. На ньому була картата сорочка, светр і вузькі вельветові штани.

— Проведіть мене до полковника, — звернувся до нього Іштван.

— Тепер не можна, — позіхнув той. — Пан полковник приходить сюди тільки вранці, і нема чого…

Американець не договорив, бо Іштван стусонув його ногою в голінку. Той застогнав від болю і мимохіть нахилився, щоб вхопитися за ногу. Іштван скористався цим моментом. Коли голова американця опинилася на рівні його грудей, він щосили вдарив того кулаком у підборіддя. Американець звалився на землю наче лантух. Іштван машинально втяг зомлілого американця в кімнату, порізав ножиком простиню, одним шматком заткнув йому рот, іншими зв'язав руки і йоги. Зв'язаного поніс у ванну, поклав йому під голову подушку і зачинив двері ванної на ключ.

Після цього Іштван швидко вийшов у коридор. Біля сходів зупинився, глянув униз. Нікого. Почав спускатися. Сухі букові дошки скрипіли під ногами. По дорозі думав про те, як роздобути в Йоганна ключі. «Постукаю до нього», — вирішив. У тьмяно освітленому холі Іштван зупинився і оглянувся навкруги. Ніде нікого не було. Він рушив до кімнати Йоганна. Не встиг ще й дійти до неї, як відчинились двері однієї з кімнат першого поверху. З них вийшло троє. В одному з них Іштван впізнав того американського офіцера, з яким зустрічався у Донована.

Офіцер на мить зупинився, приголомшений, потім сказав щось англійською мовою своїм товаришам.

— Як ви сюди потрапили? — спитав офіцер.

Іштван не відповів.

— Руки вгору! — наказав американець, пронизуючи Іштвана своїм поглядом. Вони стояли близько один від одного. Хлопець знав, що в наступну мить на нього нападуть. Вирішив випередити своїх супротивників. Блискавичним рухом вдарив американця краєм долоні по скроні. Той похитнувся і впав.

Два інші накинулись на Іштвана. Одного з супротивників він відкинув ривком плеча, другого садонув головою в обличчя. Та це був дужий чолов'яга. Він лише на якусь мить закрив очі, потряс головою і зразу ударив Іштвана по підборіддю. В хлопця потемніло в очах, він упав. Американець метнувся до нього. Та Іштван не втратив свідомості. Коли американець опинився поруч нього, хлопець швидким рухом підкосив його ногами. Той звалився. Іштван ривком схопився на ноги. В ту ж мить відчув, що хтось міцно обхопив його руками. Він інстинктивно нахилився, розставив ноги і несподіваним рухом рвонув вперед ноги свого супротивника. Обоє впали на підлогу. Американець не випускав Іштвана, намагаючись підім'яти його під себе. Іштван схопив ворога за ліву руку і почав ламати палець. Той закричав від болю і трохи відпустив хлопця. Одним оком глянувши на офіцера, Іштван побачив, що той повільно піднімається. В його руці заблищав пістолет.

— Здавайтесь! — гукнув офіцер, спершись на стіл.

«Нічого не вдієш, — майнуло в голові Іштвана. Проти зброї я безсилий». Хлопець підняв руки.

— Станьте біля стіни!

Він мовчки скорився.

Через годину Іштван уже сидів перед полковником і Донованом.

— Ви знаєте, яка кара належить за напад на військовослужбовців американської армії?

— Ні, — відказав Іштван. — Але на якій підставі ви тримаєте мене під арештом?

— Американські окупаційні власті мають на це право, юначе. А ви перебуваєте в американській зоні.

Іштван мовчав.

— Ось що, друже, — порушив тишу полковник. — Даремно пручаєтесь. Можливо, я говорив з вами дещо різкувато, але я люблю одверту розмову. Виконаєте оце завдання, і я даю вам слово честі, що більше доручень не буде. Після повернення можете негайно виїхати в Америку. Нам потрібне це відкриття. Скажу прямо — коли не дістанемо цих матеріалів, ми знищимо їх разом з ученим, бо не допустимо, щоб вони попали в інші руки. Якщо ви не погодитесь виконати завдання, сьогодні вас передамо угорським властям разом з доказом шпигунської діяльності. Коли б у мене був інший вибір, може, я й відмовився б від цього наміру. Але в мене іншого вибору немає. У вас є. Можете вибирати — життя або смерть. Ось як стоїть питання. Бо на тому боці вас повісять, можете не сумніватися. Я допоможу вам виконати завдання, небезпеку зменшу до мінімуму. А потім можете вчитися… Для роздумів у вас мало часу. Вирішуйте.

В голові Іштвана знову завирували думки. Як йому бути? Він думав про Голуба, старого доброго професора, який з таким натхненням працював над дослідами.

Полковник знову почав говорити. Іштван слухав його неуважно, одним вухом. Наче здалеку долинали до нього слова про жорстокі методи комуністів, про їхні плани підривної роботи в усьому світі і про те, що американці взяли на себе місію врятувати світову культуру.

— Ви, юначе, хочете, щоб ми визволили країни, які опинилися за залізною завісою, в тому числі і вашу батьківщину, але не бажаєте допомогти нам у цьому. Безкорисливі зусилля американського уряду повинні підтримувати всі чесні люди. Зрештою, хто зацікавлений у визволенні Угорщини? Ми чи ви?

— Але ж я хочу бути лікарем, — простогнав Іштван.

— За це треба боротися! Лікарем можете стати лише тоді, коли й самі візьмете участь у боротьбі. Інакше ні. Ви, певно, чули, скільки чоловік заарештовано останнім часом в Угорщині. Подумайте, яка доля чекає вас. Ось що я вам скажу: якби ви не були співробітником Голуба, ви були б уже давно в Штатах. Ваше нещастя, що саме ви працювали в професора, а ми повинні здобути його відкриття. А це не така вже й велика справа. Принаймні порівняно з тією, яку ви вже виконали для нас. Ну, яке буде ваше рішення? Погоджуєтесь?

— Погоджуюсь, — відказав хлопець.

Він закрив очі і стомлено відкинувся на спинку стільця.


РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ


Доктор Сегеді глянув на настільний календар. Було восьме листопада. Звичним рухом пригладив волосся, знайшов у блокноті потрібний номер телефону і подзвонив. У трубці озвався жіночий голос.

— Прошу капітана Шоша, — попросив він тихо. Чекаючи, вийняв вільною рукою з коробки сигарету і закурив. — Алло! — гукнув він у трубку. — Це ви, товариш капітан? Доктор Сегеді вас турбує. Сьогодні о сьомій годині вечора біля будинку 20, по Шкільній вулиці, вас чекатиме легкова машина з номером СМ-309. Прошу вас прибути точно.

Він поклав трубку і всміхнувся. Спокійно докурив сигарету, підвівся, підійшов до вмивальника і помив руки. Потім узяв свою лікарську сумку, поклав туди інструменти, одягся і вийшов з будинку. На мить зупинився, з насолодою вдихаючи свіже ранкове повітря. Непомітно оглянувся навкруги. Вулиця Керт була безлюдна. Він вирушив у напрямку вулиці Неметвельдь.

Через десять хвилин доктор Сегеді вже дзвонив бід хвіртки вілли професора Голуба, йому відчинила Рожі. Дівчина була в синій ситцевій сукні і білому мереживному фартусі. Всміхнувшись, вона вижидально глянула на відвідувача.

— Доктор Сегеді, — відрекомендувався високий чоловік, привітно всміхаючись. — Дозволите зайти?

— Але пана професора немає вдома…

— Не біда, дівчинко, — сказав Сегеді. — Хтось же та є в домі…

— Прошу, заходьте, — вказуючи рукою вперед, запросила дівчина.

— Ви давно у Голубів? — спитав лікар, з цікавістю оглядаючи вродливу чорняву дівчину.

— Всього кілька днів…

— Ось чому я вас раніше не бачив, — зауважив Сегеді, хоч не мав уявлення, чи була у Голубів раніше служниця. Тим часом вони підійшли до будинку.

— Проходьте, пане докторе… — пропускаючи його вперед, запрошувала Рожі.

Сегеді старанно витер ноги і зайшов у передпокій.

— Господиня незабаром повернеться. Вона пішла ненадовго. Десь по-сусідству, до кравчихи.

Знімаючи макінтош, Сегеді як слід усе оглянув. У просторому передпокої було кілька дверей. Йому треба було знати, куди вони ведуть.

Дівчина відчинила одні двері і через хол повела лікаря в робочий кабінет професора.

— Сідайте, — вказала вона на стілець, — я подзвоню…

— О, — перебив її Сегеді, — не турбуйтеся, люба. Я почекаю вашу хазяйку. А тим часом я прошу вас відповісти на кілька запитань.

— Слухаю, — з готовністю відповіла Рожі.

— Може, сядете? — всміхнувшись, сказав лікар. — В присутності такої гарної дами мені незручно говорити сидячи… Ви знали колишню служницю? Як її звали?.. — Сегеді зморщив чоло. — Сто чортів… Знову зраджує пам'ять… Ну…

Рожі мовчала. Вона знала ім'я своєї попередниці, але не любила без потреби говорити.

— Не знаю, хто тут був раніше.

— А втім, це не важливо. Потім згадаю. Мені хотілось би знати, куди вона поділася. Справа в тому, — додав він, дещо вагаючись, — що вона винна мені досить значну суму, але, очевидно, забула про це.

— На жаль, пане докторе, — звела брови дівчина, — не можу вам нічим допомогти. Я про це нічого не знаю.

— Гм. Шкода, дуже шкода…

В кабінет зайшла Естер Боруш. Її каштанове волосся виблискувало, обличчя розрум'янилося. На губах вигравала радісна усмішка, яка буває в дітей, коли вони добиваються першого успіху в житті. Вона побачила незнайомого відвідувача, і вираз радісного збудження зник з її обличчя. Дівчина сухо кивнула гостеві.

Той підвівся.

— Доктор Сєгеді, — представився він, елегантно схиливши голову. — Донька професора Голуба?

— Ні, — пояснила Естер. — Тільки його асистент…

Сегеді з приємністю розглядав струнку, вродливу асистентку.

Згадавши про невідкладну роботу на кухні, Рожі попросила Естер побути з лікарем і вийшла.

— Дуже радий… Я вже багато чув про вас, — звернувся до дівчини Сегеді.

— Про мене? Де ви могли почути?

— В колі лікарів. Тепер багато говорять про досліди професора Голуба. В зв'язку з цим згадували і про вас. Але знаєте, якою я уявляв собі вас?

— Цікаво, якою?

— А ви не образитесь, коли скажу?

— О, що ви!

— Так от… — Сегеді засміявся. Розповідаючи, він жестикулював руками. Естер звернула увагу на те, що на кисті правої руки в нього бинт, приліплений пластирем. — Я уявляв вас у рогових окулярах, з серйозним лицем багатознайки і з косою, закрученою на маківці.

— Бачите, як іноді підводить людей їхня уява, — всміхнулася Естер.

— Ну, а як іде робота? Я чув, що вона вже завершена?

— Так, слава богу.

— А скажіть, — цікавився далі Сегеді, — коли буде опубліковане відкриття?

— Не знаю. Це справа пана професора…

— Всі з нетерпінням чекають результатів. Чесно кажучи, і я сам. Колись мріяв стати дослідником… — замислено сказав Сегеді і опустив повіки.

— І що ж вам перешкодило?

— О, це довга історія. Бідні батьки, шестеро дітей. Один я вчився далі. Одержав диплом і довгий час був безробітним, потім десять років у колоніях, далеко від батьківщини, в Азії. Ех… не варто про це говорити. Ви, молодь, навіть не уявляєте, яке у вас прекрасне життя. Можливість учитися без турбот, стипендії…

— Зате у вас, певно, було цікаве життя.

— Не можу сказати, що воно було одноманітне, Індія, Індонезія — це чудесні краї, повні таємничості, древніх чар. Там багато дивних людей і ще більше дивних звичаїв. Звичайно, все це захоплює лише тих, хто стежить за життям з вікон своїх палаців. Того ж, кому доводиться вести боротьбу за щоденний хліб проти забобонів і старовинних звичаїв, усе це хвилює і цікавить лише спочатку, а потім починає надокучати.

— Я охоче поїхала б туди і попрацювала два-три роки, — сказала дівчина.

— Два-три роки, звичайно, можна, але десять… Знаєте, що значить десять років у тих місцях. Іноді місяцями не бачиш білої людини. Культура і цивілізація кінчається одразу за полотном прямих бетонованих доріг, які зв'язують шахти, родовища нафти і великі селища. Але навіть там немає з ким поговорити, бо білі люди в тих краях знають тільки одне: ром і віскі. О дівчинко, це не життя. Театр, кіно, книги? Все це там тільки мрія — недосяжна мрія.

— Ви, певно, багато бачили, пережили… Чому не напишите про це?

— Я не літератор.

— Але ж оповідаєте ви дуже цікаво.

— Вам би я охоче розповідав, — всміхнувся лікар. — Будь-коли…

Естер хотіла щось відповісти, але в цю мить в кімнату зайшла дружина професора. Вони підвелися.

— Моє шанування, — вклонився гість. — Доктор Сегеді.

Пані Магда кивнула у відповідь головою і жестом запросила гостя сісти.

— Слухаю вас, пане докторе, — сказала вона, з цікавістю глянувши на чоловіка.

— Я до вас з приводу колишньої домробітниці… — почав він.

— Ви маєте на увазі Юліш? — спитала хазяйка.

— Так. Справа в тому, що я кілька місяців лікував її… і… неприємно про це говорити, але вона заборгувала мені певну суму.

— Про це я не знаю. А на що вона хворіла?

— Коли не наполягаєте, я б не хотів про це говорити. — Лікування безплатне… коротко кажучи…

— Зрозуміло! — кивнула пані Магда. — На жаль, ми не знаємо, де вона. Скільки вона вам винна?

— Мене хвилюють не стільки гроші, як результати лікування. Я застосував новий метод, а вона зникла саме в середині лікувального курсу… Отже, результати… розумієте?

— Аякже! Прекрасно розумію, — всміхнулась дружина професора. — Всі ви, лікарі, однакові.

— Пробачте, що потурбував, — чоловік підвівся.

— О, немає за що, — промовила жінка. — Якщо ви щось дізнаєтесь, повідомте нас. А якщо нам стане щось відомо, ми також дамо вам знати. До речі, яка ваша адреса?

— Доктор Сегеді, вулиця Керт, будинок чотири..

— Естерко, золото, запиши, будь ласка.

Дівчина вийняла з кишені свого халата блокнот і записала адресу лікаря. Вже в дверях Сегеді обернувся.

— Коли у вас буде час, люба Естер, навідайтеся до мене. Я з радістю розповім вам про свої подорожі і покажу багато цікавих речей. Моя дружина малайського походження, вона теж знає багато дивовижних історій.

— Гаразд, пане докторе. Принагідно зайду до вас, — відповіла дівчина.

Повертаючись додому, Сегеді глибоко замислився. «Здається, служницею вже хтось «зайнявся», — вирішив він. — Значить, мене випередили. Лабораторія в підвальному приміщенні. Вхід туди може бути тільки з передпокою. Собаки немає. Із сусідніх вілл нічого не видно. На вікнах лабораторії немає гратів. Справа не надто складна… Добре було б оглянути лабораторію… — Він тихо свиснув. — Ота маленька Естер клюнула на східні чудеса. Гарна крихітка. Гадаю, що з нею не було б багато мороки. В таких маленьких претендентів на вчених буває фантазія. До них треба підійти не з танцями, а з цікавими розповідями… Гарна дівчина…» — Доктор Сегеді, весело насвистуючи, завернув у хвіртку своєї вілли.


* * *


Підполковник Челеї і Коцка старанно обшукали: квартиру Єви. Труп дівчини знайшли вранці. Двірник два дні не бачив Єви. Він не звернув би на це уваги, бо вже не раз траплялося, що вона по кілька днів не приходила додому, але вчора ввечері у нього виникла підозра — дівчиною цікавилися з «Лілії». А вранці довелося зламати двері, бо в квартирі лопнула водопровідна труба. Тоді й було виявлено вбивство. Челеї через годину разом з Коцкою прибув туди. На той час у квартирі вже розгорнули роботу співробітники карного розшуку поліції. Вони не знайшли нічого підозрілого. В кімнаті був повний порядок, на блискучому паркеті не виявлено ніяких слідів.

Єва лежала на ліжку в нічній сорочці. Її одяг був акуратно складений на бильці крісла. Ні залишків їжі, ні непомитого посуду не знайшли. Працівники карного розшуку чухали потилиці, але нічого певного про вбивство сказати не могли.

— За всіма ознаками — це самогубство, — зауважив лейтенант, який керував слідством.

— Можливо, — погодився з ним підполковник, глянувши на Коцку. — Фотознімки зробили?

— Звичайно…

— Прошу вас терміново надіслати мені по одному примірнику. І протокол розтину.

— Буде виконано, товаришу підполковник.

Працівники поліції пішли. Челеї і Коцка залишились удвох. Підполковник зачинив двері і сів.

— Ну, Коцко, що скажеш?

Це вбивство, — відповів Коцка.

Чому так гадаєш?

— Чому? — перепитав старший лейтенант. — У мене таке відчуття.

— Згоден з тобою. Я теж такої думки. Але чим би ти міг підкріпити своє відчуття?

— В мене є припущення…

— Цікаво, яке?

Коцка несподівано підняв вказівний палець до губ на знак мовчання. Підполковник замовк. Кілька секунд вони напружено прислухалися…

— Яка твоя думка, товаришу підполковник, про результати останніх матчів? Сурок грав прекрасно. — Старший лейтенант підвівся і навшпиньки підійшов до стіни. Підполковник почав захоплено говорити, в якій чудовій формі Сурок. Побачивши, що Коцка присів навпочіпки, він підійшов до приймача і ввімкнув його. Регулятор він навмисно встановив так, щоб передача йшла з шумом і тріском… Тим часом старший лейтенант відірвав од стіни шматок плінтуса.

— Подивись сюди, — шепнув ледве чутно.

Челеї схвильовано підійшов.

— Обережно, не обірви дріт!

— Ні, не бійся… — Коцка діяв швидко.

— Певно, мікрофон. Цікаво, де встановлено магнітофон?

Приймач гримів і тріщав, поглинаючи голоси двох чоловіків.

— Бейло, очевидно, тут спарений мікрофон. Бачиш два дроти?..

Трохи далі провід у пластмасовій ізоляції зникав у фарфоровому ізоляторі.

Старший лейтенант підвівся.

— Ось він входить у стіну. Десь тут має бути і мікрофон.

— Розколупай стіну, — тихо наказав підполковник.

Коцка зігнувся і заходився колупати кишеньковим ножиком штукатурку. В передпокої задзвонив дзвінок. Вони прислухалися. Челеї подав знак, що він вийде. Коцка припинив роботу і чекав, тримаючи напоготові пістолет. Він почув уривки розмови, потім скрип дверей. Підполковник повернувся з юнаком.

— Цей товариш розповість про результати розтину, — сказав Челеї.

— Письмового висновку ще немає, — мовив юнак. — Але всі дані говорять про те, що йдеться про вбивство. Дівчину вбито невідомою лікарям отрутою. Під лівою груддю виявлено ледве помітний слід уколу, крім того, в праву руку, під ліктем, маленькою, на думку лікарів, спеціальною голкою, зроблено ін'єкцію у вену. Про вбивство свідчить і той факт, що під нігтями дівчини лишилися шматочки чужої шкіри. Очевидно, перед вбивством була сутичка, хоч на тілі жінки не знайдено ніяких синців. На думку поліцейського лікаря, який керував розтином, шкіра зідрана з кисті руки людини з чорною чи темно-каштановою поростю.

Молодий слідчий попрощався і пішов. Челеї з товаришем повернулися в кімнату. Коцка знову взяв свій ножик і почав працювати. Челеї відривав далі плінтус, стежачи, куди веде провід. Він зник за широкою шафою. Ретельно оглянули шафу, яка була так щільно приставлена до стіни, що між задньою дошкою і стіною не можна було просунути навіть дрібну монету.

— Цс! — почув він шипіння Коцки. Підполковник глянув туди. Старший лейтенант жестом покликав його. Підійшовши ближче, Челеї побачив у руках Коцки спеціальний мікрофон.

— Хитра штучка! — прошепотів Коцка. — Звук входить через отвори штепселя.

— Загорни у щось, — сказав Челеї. — Почекай, я знайду якусь хусточку. — Він відчинив шафу і витяг вовняний шарф. Коцка накрутив шарф на мікрофон, підійшов до приймача і зменшив силу звуку.

— Дріт тягнеться за шафу, — констатував підполковник.

— Відтягнімо її, — запропонував Коцка. Вони заходились коло шафи вдвох, але не могли навіть зрушити її з місця.

— Годі надриватися, — сказав підполковник. — Здається, тут ми знайдемо щось цікаве.

— І я такої думки, — погодився з ним Коцка. — Розкривається таємниця квартири дипломата.

— Або починається нове ускладнення, — мовив Челеї. — Адже він користується дипломатичною недоторканністю…

— Начхати мені на це! Я зайду туди все одно, хоч би він користувався заступництвом святого Петра, — кинув Коцка. — Недоторканність не дає права на шпіонаж.

— Не гарячись, хлопче…

Коцка. не відповідаючи почав викидати з шафи одяг. Спорожнивши її, заходився ретельно оглядати. Потім спинився і задумався. Челеї, як колишній журналіст, небагато тямив у техніці, зате Коцка в цій галузі був справжнім майстром.

— Бейло, у тебе, часом немає кишенькового ліхтарика? — звернувся він до підполковника.

— Ні, я навіть лупи не взяв з собою.

— А може, провід настільної лампи такий довгий, що дозволить піднести її сюди?

Старший лейтенант узяв лампу і поніс до шафи.

— Трохи не те, що нам треба. Увімкни світло і посвіти мені, — попросив він.

Челеї освітив лампою середину шафи. Коцка уважно оглянув гладеньке внутрішнє облицювання, але нічого особливого не побачив. Тоді він обмацав пальцями. У лівому верхньому кутку був ледве помітний вузенький паз.

— Знайшов! — вигукнув Коцка і протиснувся у шафу. Присвітивши запальничкою, уважно оглянув підозріле місце. В стіні шафи була невеличка квадратна кнопка. Він злегенька натис на неї. Щось ледве чутно клацнуло, потім почулось тихесеньке гудіння. Задня стінка шафи відсунулась наліво, утворилася широка щілина. В ній виднівся одяг. Коцка поліз далі.

— Це вже другий будинок, — прошепотів він. — Шафа вбудована в стіну.

— Виходь, — почув він голос Челеї, — і спробуй зачинити вхід.

Коцка натис на кнопку. Знову щось клацнуло, і задня стінка шафи з тихим дзижчанням стала на своє місце.

— Пройду в сусідню квартиру і перевірю її, — з нетерпінням заявив старший лейтенант.

— Спокійно, Коцко, — спинив його підполковник. — Поквапністю можна зіпсувати справу.

— Що ти хочеш робити?

— По-перше, виклич сюди двох хлопців. По-друге, треба довідатися, може, квартира справді користується правом недоторканності.

— Дурниці! — гарячився старший лейтенант. — Це зайва делікатність. Яка потреба в таких випадках додержуватися правил дипломатії? Вони самі порушують їх! — І Коцка пішов до телефону, щоб віддати потрібний наказ.

Через годину вони вже сиділи в кабінеті підполковника. Переглянувши донесення, Челеї багатозначно кахикнув.

—Слухай, Коцко, — озвався він.


«Учора вночі колишній студент університету Краснай перейшов біля Шопрона[


 - 


]кордон. Він виконує доручення полковника Донована. Мета його переходу невідома. Завтра прибуду теж. Решту доповім особисто. Прошу забезпечити перехід кордону восьмого числа після 23-ї години. Б-19».


— Красная, певно, прислали по матеріал ФБ-86, — зауважив Коцка.

— Очевидно. А ось ще одне цікаве донесення:


«Сьогодні капітана Ласло Шош на вулиці Шкільній, біля будинку 20, чекатиме легкова машина з номером СМ-309»«


— Сподіваюся, що на цей раз ми спіймаємо цього типа, — запально сказав Коцка.

Челеї хвилину подумав і мовив:

— Ти стежитимеш за машиною і капітаном Шошем. Затримати його дозволяю тільки в тому разі, якщо вже не буде змоги непомітно йти по сліду машини. Ні в якому разі не відстаньте від неї. Підготуйся до операції. Але спочатку заглянь до Рожі і довідайся, що в них нового. Я організую прикриття вілли Голуба. Зайду також до Естер Боруш. О п'ятій годині зустрінемось і ще раз про все домовимось. Ясно?

— Так, — відповів лейтенант. — Хотілося б нарешті побачити цього Фреді.

Сам Челеї пішов спочатку в інститут патологічної анатомії і уважно оглянув під мікроскопом шматки шкіри, знайдені під нігтями вбитої. Коли одірвався від мікроскопа, обличчя його було веселе.

— У товариша підполковника, як бачу, хороший настрій, — зауважив поліцейський лікар.

— А ви б не раділи, якби зробили вдалу ставку на якийсь номер?


— Ви виграли по лотереї, товаришу підполковник?

— Гадаю, що виграв, — одказав Челеї.

Лікар заздрісно глянув услід підполковникові. З інституту Челеї поїхав прямо в кафе «Букет». Там зустрівся з Естер Боруш. Дівчина була збентежена.

— Давно чекаєте, люба Естер? — спитав підполковник. — Ви вже замовили щось?

— Ні, — відповіла дівчина. — Я тільки що прийшла.

Підполковник замовив дві чашки чорної кави.

— Чого ви така смутна?

Дівчина глянула на нього журливими очима.

— Саме з вами поділитись? — гірко всміхнулась вона. — Чого доброго, ще й заарештуєте…

— І таке може статися, — засміявся підполковник.

Офіціантка принесла каву. Підполковник закурив і почав повільно помішувати каву ложечкою, не зводячи очей з дівчини.

— Ну, — перервав він тишу, — поділіться вже нарешті зі мною своїм горем. Обіцяю, що половину його візьму на себе.

— Мені не до жартів, товаришу Челеї. Причина мого горя набагато серйозніша, ніж ви гадаєте. — Дівчина безнадійно махнула рукою.

— Я не жартую, Естер. Я справді хочу вам допомогти.

— Товаришу Челеї! Тут щось не гаразд… Красная буквально загнали в злочин. Я довго не вірила, що це можливо. Тепер побачила. А той, хто занапастив цього талановитого хлопця, живе собі спокійно. Нещасний хлопець своїм необдуманим вчинком наче підтвердив припущення Каллоша. Мене вчили, що людина стає злочинцем внаслідок певних умов. Виходить, що ці умови можна створити… Якщо так піде далі, то Каллош, чого доброго, ще дістане нагороду.

— Ні, люба Естер. Не думаю, щоб це було так. Навряд, щоб сам Каллош розраховував на нагороду. Для нас цілком ясно, що вчинок Красная аж ніяк не підтверджує припущення Каллоша. А щодо впливу умов, то тут ви маєте рацію. І нам треба спільними силами боротися за те, щоб справедливість взяла гору.

— Це марна боротьба, товаришу Челеї.

— Чому ви вважаєте її марною?

— Коли б, припустімо, Краснай повернувся, то ви, добре знаючи його справу і ті обставини, через які він пішов на злочин, виступили б на його захист? Чи боролися б ви за те, щоб хлопця не покарали?

Челеї мовчав.

— Чого ж не відповідаєте?

— Естер, — озвався тихо підполковник. — Я обіцяв вам зробити все, щоб врятувати Красная.

— Найдивніше в цій спразі те, — глянула на нього дівчина, — що я допомагаю вам. Але я знаю Красная, чесну людину, що опинилася в тяжкому становищі тільки внаслідок певних обставин. Я знаю, що Іштван вчинив злочин, і все ж я не можу його засудити. Можливо, на його місці я діяла б так само… І в той же час я усвідомлюю, що допомогти вам — мій обов'язок.

Слухаючи дівчину, Челеї водночас думав про останнє донесення. «Сердешна Естер! Що б вона сказала, якби довідалась, що Краснай ще глибше заплутався в тенета. Тепер справді конче потрібна її допомога».

— Мало не забула вам сказати. Перед обідом я зустріла цікаву людину, — почув він голос дівчини.

Челеї уважно глянув на неї.

— Це доктор Сегеді. Десять років прожив на далекому Сході. Він з бідної сім'ї і в умовах старого ладу змушений був поїхати на чужину…

— Скажіть, який він з себе? — перебив її Челеї.

Естер точно описала зовнішність лікаря.

— Він був в окулярах?

— Ні, без окулярів… Розмовляючи з ним, я думала про те, що раніше люди змушені були залишати країну через тяжкі умови життя, а тепер такого здібного хлопчину, як Краснай, виганяють на чужину негідники типу Каллоша. Через них чесні люди іноді стають недругами нашого ладу. І проти каллошів ми не ведемо ніякої боротьби.

— Ви помиляєтесь. Якщо вас це задовольнить, можу повідомити, що Каллоша усунули від роботи і в його справі ведеться слідство. Причому не лише по службовій лінії, а й по партійній. Виявилося, що за ним чимало брудних ділець.

Дівчина повеселіла.

— Нарешті! — мовила тихо.

— Незабаром усе з'ясується, — вів далі Челеї. — А тепер докладно розкажіть, про що ви розмовляли з Сегеді, яка ваша думка про нього, бо у мене буде до вас одне прохання.

Дівчина почала розповідати.


* * *


О п'ятій годині Коцка зайшов у кабінет підполковника. Обличчя його сяяло.

— Прилетіла перша ластівка, — засміявся старший лейтенант. — Доктор Сегеді побував сьогодні у віллі. Рожі він набрехав усякої всячини, ніби лікував служницю Голуба, Юлішку… Коротко кажучи, провів рекогносцировку. Тепер уже ясно, що під станцією Велінгтон ховається Сегеді.

— А якщо це хтось інший? — всміхаючись запитав Челеї.

— Не може бути інший, — заперечив Коцка. — Станція міститься в районі вулиці Керт. У тому, що Сегеді агент, немає сумнівів. Згадай донесення, розмову Шоша і Сегеді, мнимий заповіт Вільдмана і умови одержання спадщини.

— Я теж гадаю, що Сегеді — агент, — погодився Челеї. — Десять років він жив на далекому Сході, і, очевидно, там познайомився з Вільдманом.

— Звідки ти це знаєш?

— Естер казала. Він запрошував до себе дівчину, багато дечого їй розповідав.

— Складається цікава ситуація. Сегеді — англійський шпигун. Фреді — американський. Обидва прагнуть здобути відкриття Голуба. Може статися, що вони знищать один одного. Цікаво знати, хто вбив Єву — Сегеді чи Фреді? Бо немає сумніву, що це був один з них. — Так, це можливо. Згадай передачу станції Йорк, — сказав підполковник. — У ній говориться, що відкриття намагається роздобути інша велика держава. Можливо, Сегеді усунув з дороги дівчину саме тому, що вона працювала на американців. Це припущення підтверджується ще й тим, що Єву отруєно, що Сегеді вже побував у Голуба. Правда, особливих результатів ці відвідини не дали. Хіба тільки те, що через кілька днів, у разі потреби, Естер завітає до нього… Вранці прибуде Б-19. Тод картина стане яснішою. Бо в англійців є своя людина у віденському центрі американців. Можливо, це капітан Клерк. Той любить гроші…

— Так… — непевно промовив Коцка. Видно було, що його думки зайняті іншим. Челеї звернув увагу на його вагання.

— Що таке? Що з тобою?

— Мені здається, що я дістану догану, — відповів рішуче Коцка.

Підполковник здивовано глянув на нього.

— Я все ж таки обстежив квартиру…

— Яку?

— Отого італійця!

— Ти збожеволів?

— Але не як офіціальна особа, — хитрувато примружив очі Коцка, — а як приватна людина… під виглядом угорського громадянина Кароля Барді…

— Не хитруй, Коцко, це серйозна справа!

— Та що ж це, нарешті, таке! — скипів старший лейтенант. — Тепер революційні часи, і мій обов'язок як революціонера…

— Не гарячкуй, — суворо перебив його Челеї. — Напиши про це доповідну записку. А тепер, — мовив він м'якше, — розкажи, що ти там бачив.

Очі Коцки радісно заблищали, але відразу згасли.

— Небагато, майже нічого… — відповів спроквола. — Всього-на-всього магнітофон і спеціальний радіопередавач, який працює на ультракоротких хвилях.

— Сподіваюсь, ти його сфотографував?

— Так. Наскільки я міг встановити, радіус дії передавача невеликий… Магнітофон теж спеціального призначення…

— А саме?

— На ньому, крім звичайного вмикача, є ще й автоматичний.

— Це для мене надто складно, — промовив підполковник.

— Спочатку я теж не розібрався, а потім второпав. Коли хтось був у Єви, то з квартири італійця можна було записувати розмову з допомогою звичайного вмикача. А коли хтось заходив з квартири італійця до Єви і хотів, щоб їхня розмова була записана, він не причиняв таємні двері, і магнітофон вмикався автоматично. Є ще одна цікава деталь, але про неї я не наважуюсь навіть згадувати…

— Чому? — запитливо глянув на свого товариша підполковник.

— Бо це вже пахне крадіжкою, — відповів старший лейтенант.

Що ти взяв звідти?

Я взяв магнітофонну плівку. В мене не вистачило сил утриматися…

І вже прослухав її?

— Ще не встиг… Я вирішив, що коли вбивця був настільки необачним, що забув узяти з собою плівку, то буде просто злочином залишити її там…

— Цікаво, чому він її не взяв з собою? — вголос розмірковував Челеї.

— Мабуть, хтось сполохнув його або він був дуже схвильований…

— Накажи принести магнітофон, прослухаємо плівку.

Коцка віддав розпорядження секретарці. Через десять хвилин вони вже уважно слухали діалог Єви і Фреді… Челеї часом щось записував, не перестаючи, однак, слухати. «Невже я помиляюсь?» — думав він.

Мало не цілу годину слухали вони запис. Перед їхніми очима наче знову відбулося жорстоке вбивство.

— Нещасна дівчина, — бурмотів Коцка. — Виходить що Єву вбив не Сегеді.

— Виходить, — відповів підполковник і глянув на годинника. — Коцко, тобі вже час вирушати.

— Іду, — відповів старший лейтенант.


* * *


В тиху Шкільну вулицю завернув автомобіль «Гумбер». Шофер похитував головою. Мотор працював з перебоями: то надсадно гудів, то чхав і заглухав. Машина поступово втрачала швидкість.

Перед будинком 20 стояв «Сітроен» з номером СМ-309. За кермом сидів чоловік років тридцяти в світлому плащі. Насунувши сірий капелюх аж до очей, він байдуже курив сигарету. На задньому сидінні зігнувся Фреді. Знявши окуляри, протирав їх і дивився на машину, що наближалася з великим шумом.

«Гумбер» зупинився. З нього вийшов шофер-велетень. Сердито розмахуючи руками, він пояснював щось своєму пасажирові, потім, плюнувши, підняв капот і схилився над мотором. Машини стояли на відстані десяти метрів одна від одної.

Фреді глянув на годинника. Було без однієї хвилини сім.

— Включай мотор, — наказав він водієві. — Коли тип сяде, негайно вирушай.

Мотор м'яко загуркотів.

Тим часом у другій машині Коцка теж стежив за годинником. Коли старший лейтенант підняв руку, шофер-велетень кивнув головою. Неквапливо зібравши інструменти, поклав їх у багажник. Коцка напружено вдивлявся в машину. Повз неї пройшов блондин в армійській формі. Коцка глянув на нього і мало не скрикнув від несподіванки.

Олайош!

Олайош, або ж капітан Шош, швидко прямував до «Сітроена». Біля машини на мить зупинився, оглянувся навкруги і сів.

В наступну ж мить його вдарили чимсь тупим по голові і сунули під ніс вату з хлороформом. Він знепритомнів.

Машина рушила і з великою швидкістю помчала в напрямку Батхіань. Фреді глянув на непритомного капітана, спритно обшукав його. Вийнявши з кишені документи, уважно переглянув їх. У бумажнику було всього дві-три фотографії. Офіцерське посвідчення виявилося надто новим. Олайош наче ворухнувся. Фреді знову сунув йому під ніс вату з хлороформом. Потім поклав у кишеню бумажник з посвідченням капітана і глянув у заднє віконце. На відстані двадцяти-двадцяти п'яти метрів за ними їхала машина. Він впізнав характерну форму «Гумбера».

— Зверни на Маріаремете, а потім виїдеш на віденську дорогу, — наказав водієві.

Той кивнув головою. Фреді тепер уже не відривав погляду від «Гумбера».

— Швидше!..

Чоловік у сірому капелюсі натис педаль. «Сітроен» рвонувся і, незважаючи на підйом, набрав швидкості. Фреді дедалі більше нервував.

— Це можна було б передбачити, — бурмотів він собі під ніс. З внутрішньої кишені витяг пістолет великого калібру. Водій міцно стис губи і додав ще газу. Стрілка спідометра стрибнула на цифру вісімдесят.

Вони виїхали на пілішсентіванську дорогу. Вдалині миготіли вогні міста. Обидві машини швидко проскочили через село і помчали до віденської дороги… «Сітроен» робив одчайдушні спроби відірватися од свого переслідувача.

— Давай газу, Фері! — підхльостував Коцка широкоплечого шофера.

— Вже й так майже сто десять кілометрів. А більше й «Сітроен» не витримає.

— Треба їх випередити!..

— Навряд чи пощастить, — зауважив водій, не спускаючи очей з дороги, яка в цих місцях робила часті повороти. — Не пустять нас вперед… Затиснуть у канаву.

— Вмикай прожектор!..

Вони наблизились до «Сітроена» на десять-п'ятнадцять метрів. У світлі прожектора Коцка чітко бачив чоловіка, який час від часу виглядав у вікно. Щось знайоме було в ньому, але тінь від капелюха не давала змоги розгледіти лице.

Яскраве світло, певно, заважало водієві передньої машини.

— Спробуй випередити їх!

— Хіба не бачиш, що не пускають? — сердився Фері.

— Сигналь! — наказав Коцка.

Та «Сітроен», не звертаючи уваги на сигнал, вийшов на середину дороги.

— Не лишається нічого іншого, як трохи штурхонути їх ззаду, — сказав шофер.

— Не можна. З ними наш товариш…

— А випередити неможливо…

З уст Коцки мимохіть зірвалася якась довга лайка Раптом слово застряло в горлі…

— Стоп! — крикнув він, отямившись від несподіванки. Фері натис на гальма. З вікон «Сітроена» пролунав постріл… Один… другий…

Вітрове скло «Гумбера» пробила куля…

— Стережися! — гукнув Коцка шоферові.

— Як тут стерегтися? — сердився Фері. — Де подінешся від куль?..

В руках Коцки теж заблищала зброя. Рукояткою пістолета він розбив скло. Осколки, дзенькнувши, бризнули на всі боки…

Цілитися було важко, бо машина весь час підстрибувала на вибоїнах дороги.

З «Сітроена» час від часу стріляли. Старший лейтенант старанно цілився, хоч знав, що своїм дрібнокаліберним пістолетом не завдасть великої шкоди супротивникові. Машини мчали на відстані двадцяти-двадцяти п'яти метрів одна від одної. Коцка прицілився у праве заднє колесо. Не влучив. Знову вистрілив…

З другої машини кілька куль влучило в капот.

— Падлюка! — з ненавистю процідив Коцка. — В нього автоматичний пістолет.

— Сто чортів! — вигукнув Фері. — Куля влучила в праву передню пишу! Тримайтеся! — Машину почала стрімко заносити вбік до рівчака. Придорожні дерева загрозливо наближалися…

Коцка весь напружився, упираючись в сидіння, почувся тріск, дзвін розбитого скла. Він інстинктивно затулив рукою очі. Раптом його рвонуло, і він полетів на Фері…

Коли Коцка розплющив очі, машина стояла поперек дороги. Задня лампочка «Сітроена» мигтіла десь за кілька сот метрів попереду…


РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ


Була вже десята година, коли Коцка з Фері добралися до управління. Коцку дуже пригнічувала невдача. Челеї стурбовано слухав доповідь старшого лейтенанта. Він думав про Олайоша і картав себе за те, що дав йому таке небезпечне доручення. Згадав свою останню розмову з Олайошем. «Не хвилюйся, Бейло. Кинь усі сумніви, — сказав Олайош. — Я вважаю за свій громадський обов'язок допомогти вам. Це обов'язок комуніста». «Гаразд, гаразд, Гейзо, — заспокоював тоді Челеї свого товариша. — Але це зв'язано з великою небезпекою». Ніколи він не забуде здивованого погляду Гейзи. «Ти кажеш, що це небезпечно? — спитав той. — А хіба ми повинні виконувати лише легкі завдання, не пов'язані з риском? Одним словом, не варто про це так багато говорити. Якби я навіть не був комуністом, все одно моїм обов'язком було б допомогти вам». — «Ти чудова людина, Гейзо. Якби всі міркували так, нам було б набагато легше працювати, і ми, певно, менше помилялися б». Гейза не відступав. Попросивши відпустку, він зразу ж приступив до роботи. Тепер невідомо, що з ним. Банда Фреді не дуже церемониться з тими, хто стає їй на дорозі. Смерть Єви Шоні і Вільдмана красномовно свідчить про це. Якщо вимагають їхні інтереси, вони не спиняються навіть перед найжорстокішим вбивством. А Фреді вже знає, що Гейза не племінник Вільдмана. Олайоша, певно, оглушили, інакше б він допоміг Коцці під час перестрілки. Тепер залишається тільки мобілізувати всі сили, щоб врятувати Олайоша.

— Коцко, — озвався підполковник, — піднімай усіх по тривозі. Розпочнемо відкриті розшуки. Зв'яжіться з поліцією. Доктора Сегеді негайно затримайте. Неодмінно треба знайти машину. Попередь наших людей, залишених у засідці на квартирі Єви, щоб були готові до всього. Видно, Фреді не має наміру так просто здатися. Біля вілли Голуба залиш тільки Мікі, всіх інших залучи до розшуків.

— Зрозуміло, — сказав Коцка. — Ти будеш тут?

— Так, — відповів підполковник. — У разі якихось змін я негайно повідомлю тебе. Вдосвіта має прибути Б-19. Можливо, в нього будуть якісь нові дані. Краснай уже тут, але на його слід поки що не вдалося напасти.

Отже, твоє завдання — найти Олайоша, а я захищатиму ФБ-86.

Старший лейтенант швидко вийшов. Челеї в задумі сидів за письмовим столом, коли йому подзвонив Коцка.

— Алло, — гукнув він у трубку. — Сегеді зник, на квартирі його немає. Можливо, він і не повернеться. Не знайшли жодного документа — все спалено. Тільки рація на місці.

— А де його дружина?

— Мешканці будинку сказали, що вона ще вчора виїхала.

Розстроєний Челеї поклав трубку і почав ходити по кімнаті. «Все ж таки виходить так, як я й гадав, — майнула в голові думка. — Фреді має десь ще одну квартиру і живе там під іншим прізвищем. Олайоша він, певно, і повіз туди. Квартира може бути тільки у віллі, відлюдній віллі, в яку можна непомітно занести непритомного.


* * *


Естер збиралася вже лягати, коли хтось подзвонив. Дівчина була сама, сестра поїхала до батьків у село. Швиденько накинувши на себе халат, вона поспішила до дверей.

— Хто там? — тривожно спитала дівчина. З того часу як з Іштваном скоїлося лихо, вона стала дуже нервовою.

— Іштван Краснай, — почула Естер через двері глухий голос.

У Естер стислося серце. Від несподіванки вона не знала, що й робити: радіти чи лякатися. Якусь мить стояла безпорадно, потім рішуче відімкнула двері.

Іштван зайшов, його ледве можна було впізнати. Дівчина відступила на кілька кроків, забувши навіть зачинити двері…

Іштван сам причинив двері, повернув у замку ключ і глянув на дівчину. Естер не відривала від нього погляду. В синіх очах хлопця світився жах і відчай. Такий вираз очей буває у зацькованих диких звірів. Юнак cxyд, його обличчя було бліде, як у хворого або в людини, що не спала довгі ночі.

Естер здригнулася від жалю.

— Іштване, — майже пошепки промовила дівчина. — Іштване! Звідки ти?.. — Вона передчувала, навіть була певна, що він повернеться, і все ж ця зустріч була несподівана.

— Естер…

— Заходь у кімнату… — Естер відчинила двері. Іштван мовчки пішов за нею.

Скинувши пальто, хлопець сів навпроти Естер. Вони дивилися одне на одного наче чужі.

— Можна залишитись тут на кілька годин? — порушив тишу юнак.

Естер кивнула головою.

Іштван заплющив очі, міцно стиснув губи. Його лице нервово засіпалось. Біль краяв його серце. До очей підступали сльози… Як добре було б заплакати… кинутись на груди цій чистій, чесній дівчині, знайти в неї ліки для душевного болю, втіху, розраду. Боже, як добре було б почути людські слова, які підбадьорили б його, вселили надію, що не всьому ще кінець, що мости, які ведуть у чесне життя, ще не спалені… Ні, для нього немає прощення… він пропащий… Удосвіта, о четвертій годині, його чекатиме людина, якій треба передати відкриття… і він мусить виконати це завдання, бо в нього немає сил розпрощатися з життям…

Іштван намагався стримати плач, але сльози самі потекли по щоках. Він заплакав беззвучним, відчайдушним чоловічим плачем… Немов джерело з гірських надр, лилися з самого серця ці сльози болю…

— Естер, — шепотів він, — люба Естер… Скажи, ти ненавидиш мене?

Дівчина сторопіло дивилася на юнака. Естер відчувала, що Іштвану загрожує небезпека, що він стоїть на краю безодні, і вона мусить допомогти йому поки не пізно, поки безодня назавжди не поглинула його…

— Розкажи, що сталося? — тихо попросила Естер.

— Я пропав… Люба моя Естер, мені кінець… — затинаючись, видавлював з себе Іштван.

Естер підсіла ближче до Іштвана, взяла його за руку.

Юнак міцно стиснув зап'ястя дівчини. Так втопаючий хапається за гілочку, якої випадково торкнулася його рука.

— Ти знаєш, що я була тобі другом, — лагідно звернулась до нього дівчина. — Завжди була з тобою… Скажи, що трапилось? Де ти пропадав?.. Ти зник того дня, коли Голуб добився твого відновлення в університеті. Рішення дисциплінарної комісії було скасоване, але тебе вже не знайшли…

Іштван, наче очманілий, тупо дивився на дівчину. Спочатку він не збагнув змісту почутих слів. Коли ж нарешті слова дійшли до його свідомості, він не повірив своїм вухам.

— Що… що ти кажеш? Мене… відновили?..

— Так, — усміхнулася дівчина. — Усе з'ясувалося.

— Ні, не може бути… Естер… Люба Естер… Це правда?.. Скажи, що ти просто хочеш утішити мене…

— Ні, я не втішаю тебе. Правда!..

— Коли це було?

— Того дня, коли ми одержали твого листа.

— Але ж до мене на другий день… Нічого не розумію, — розгублено говорив хлопець. — Чому ж… на другий день… до мене приходив підполковник?

— Він хотів поговорити з тобою, передати, що все з'ясовано. Боявся, що ти можеш у відчаї зробити якусь дурницю…

Іштван заклякло дивився перед собою, його очі звузилися, лице поступово мінялося. Спочатку на устах майнула ледве помітна усмішка, яка перетворилася в потворну гримасу. Уста розкрилися, з них вирвався незрозумілий крик, який перейшов у несамовитий регіт.

— Ха-ха-ха-ха! — Це був болісний крик змученої душі, дивна гра вкрай збуджених нервів. Лице Іштвана поруділо від напруги. Згодом шалений регіт змінився судорожним хрипінням… Тіло юнака засіпалося в корчах. З обличчя зникла бридка червона барва, воно зблідло.

Естер швидко налила в склянку води і примусила хлопця випити. Потім заходилася розтирати Іштвану чоло і скроні. Юнак тупо дивився в одну точку, бурмочучи якісь безглузді слова.

— Іштване, любий, — шепотіла Естер, обхопивши його за плечі, — ходімо ляжеш на дивані.

Іштван машинально скорився їй. Естер розстебнула йому сорочку, роззула хлопця.

Іштван лежав з заплющеними очима, на його чолі іскрилися великі краплі поту…

Естер нащупала пульс юнака. Серце билося нерівно. «Треба викликати Голуба, — вирішила дівчина. — Так чи інакше, потрібна медична допомога… У Голуба, певно, знайдеться якийсь заспокійливий засіб».


* * *


Пізно ввечері професор сидів за письмовим столом. Задзвонив телефон.

«Хто б це міг бути?» — майнула думка.

— Алло! — гукнув він у трубку недружелюбно. — Хто говорить? А, це ви, Естер! — обличчя професора посвітліло. — Що? Що ви кажете? Краснай?! Не жартуєте?.. Зараз же йду. — Руки старого вченого тремтіли, коли він клав трубку.

— Магдо! — гукнув він.

У дверях з'явилася дружина професора.

— Негайно виклич таксі… Потім усе поясню… Приготуй мені пальто… я тим часом візьму медикаменти…

Жінка більше нічого не питала. Голуб швидко пройшов у лабораторію. Незабаром повернувся з маленькою лікарською сумкою в руці.

Пані Магда вже чекала його, тримаючи напоготові пальто і шарф.

— Відлупцюю його, — бурчав собі Голуб під ніс. — Їй-богу, відлупцюю…

— Кого? — здивовано спитала пані Магда.

— Отого шмаркача… Негідного хлопчиська… — сказав Голуб, одягаючись.

— Він знайшовся?.. — схвильовано спитала пані Магда.

— Так… Шибеник!..

— Слава богу, — зітхнула жінка.

Перед ворітьми загуділа машина.

Тим часом Іштван заснув неспокійним сном. Він перевертався на ліжку, час від часу щось вигукуючи. Пальці його судорожно стискалися в кулак. Він розмахував рукою, напружував тіло, ніби силкувався підняти щось важке. Іноді викрикував окремі слова:

— Ні!.. Ні! Ні! Отче Пал… Ану, підходьте… Негідники!

Естер безпорадно споглядала муки юнака. Хотіла чимось допомогти, але не знала як.

Вона підсіла до нього на диван, взяла за руки і почала заспокоювати. Естер знала, що Іштван не чує її, та все ж лагідно промовляла до нього, наче сподівалась, що її слова можуть втихомирити його розтривожену душу.

— Іштване!.. Це я, Естер… Чуєш, любий? Усе буде гаразд… Я знаю, що все владнається, я так хочу, щоб нічого з тобою не сталося. Іштване…

Дівчина говорила з ним без упину, так, як колись у дитинстві розмовляла з своєю лялькою, коли всі дорослі були на полі, а вона сама лишалася вдома. Тоді Естер говорила тому, що боялася залишитись на самоті, підбадьорювала себе своїм голосом. Тепер Естер теж боялась. Адже нічого ще не скінчилось, усі труднощі попереду… Ця велика, безпорадна дитина вчинила жахливий злочин, що страшним тягарем ліг їй на душу. А за злочином прийде кара… Але мусить бути покараний і той, хто втягнув його в злочин… Хіба може Іштван сподіватися на прощення? Її обов'язок — негайно повідомити Челеї. Адже Челеї одного разу вже допоміг хлопцеві, йому можна довіряти. Чому ж вона вагається? Потім, пізніше. Важливо, що Іштван тут…

Прийшов Голуб. У передпокої він похапцем повісив пальто і капелюх.

— Де Іштван? — схвильовано спитав професор.

— Лежить на дивані, — відповіла дівчина.

— Ходім, — кинув професор і, взявши лікарську сумку, рушив до кімнати.


* * *


Олайош сидів, прив'язаний за руки і ноги до крісла. Напроти нього в іншому кріслі вмостився Фреді.

Гейза, ще прямуючи до машини, бачив, що у «Гумбері» сидить старший лейтенант Барді. Отже, за ними стежили. Це повернуло впевненість, що друзі врятують, але хвилювання він все ж таки не зміг подолати.

Олайош був людиною безжурної вдачі. Усмішка не зникала з його вуст навіть тоді, коли щось тривожило його. Він всміхнувся й тепер, глянувши на Фреді і молодика в спортивному піджаку, який сидів поруч.

— Шановний капітане Шош, — озвався Фреді. — Якщо я правильно зрозумів вас, ви не маєте наміру назвати своє справжнє прізвище…

— Ви певні, що в мене є ще й інше прізвище? — всміхнувся Олайош.

— Не кривляйтесь! Невже ви не розумієте, у якому становищі опинилися?

— О, ні! Це мені цілком ясно. Ви викрали офіцера народної армії. А за це відповідні органи навряд чи похвалять вас…

— Я вже сказав: перестаньте жартувати. Ви ніколи не були офіцером народної армії. Справу з телефоном, ви, треба сказати, обіграли непогано. За тим номером якась дама справді відкликалася від імені міністерства, але мушу зауважити, що в довідковому бюро цей номер не знають.

— Значить, вас підвели…

— Не мудруйте! — з нетерпінням обірвав його Фреді.

Він поспішав. О четвертій годині ранку до нього повинен прибути кур'єр з матеріалами ФБ-86. Як тільки матеріали будуть у нього, кур'єра треба ліквідувати. Така вказівка з Відня. Сам бог допомагає йому. Відкриття він негайно відправить у Лондон, а Донована повідомить, що кур'єр не прибув. А потім розпрощається з Угорщиною. Досить, наморочився за чотири роки. Свої зв'язки передасть комусь іншому. В нього вже горить земля під ногами. Десь допущено промах, бо контррозвідники глибоко пролізли в його ряди. Взяти хоч би цього. Як самовпевнено він посміхається!

— Ось що, юначе. Мені дуже приємно, що у вас такий хороший настрій. Я люблю веселих людей. Але, — очі Фреді блиснули, — нам доведеться розпрощатися, бо в мене є інші невідкладні справи. Не хотілося б виривати вас з рядів культурних людей, та це неминуче. Є, звичайно; одна можливість, щоб ви і надалі пожинали прекрасні плоди вашого соціалістичного ладу, проте, бачу, ви не хочете скористатися нею…

— Скажіть, шановний пане, ви завжди такий чемний перед тим, як прийняти великі рішення, чи тільки мою особу відзначаєте такою люб'язністю?

— Завжди, друже. В мене такий принцип: зберігати належну чемність навіть по відношенню до ворогів.

— Це люб'язність ката? Колись у дитинстві я читав, що кати м'якосерді, милі люди… Я бачу, ви теж із цієї категорії.

Молодик у спортивному піджаку несподівано підскочив до Олайоша і дав йому величезного ляпаса. Від удару голова Гейзи похитнулася, на очі мимоволі набігли сльози.

— Ви смілива людина, — озвався Олайош глузливо. — Цікаво, чи були б ви таким же безстрашним і тоді, коли б мої руки були вільні. Мені дуже подобаються такі мужні люди…

— Досить! — скипів Фреді. Він кинув колючий погляд на чоловіка в спортивному піджаку, жестом наказав йому залишити кімнату.

Молодик вийшов.

— Гаразд, — сказав Фреді. — Я дам вам можливість подумати. — Він обернувся і теж вийшов з кімнати.

Залишившись на самоті, Олайош замислився. «Цей не завагається вбити, — майнула в голові думка. — Що як Челеї не встигне прибути? — закрався в душу сумнів. — Ну, тоді можеш на власному досвіді перевірити, що таке страх перед смертю», — за звичкою іронізував він над собою.


* * *


Вже минула північ, коли Коцка зайшов до Челеї. Старший лейтенант був не в гуморі.

— Що нового?

— Нічого, — відповів Коцка. — Номер СМ-309 підроблений. Тепер встановлюють, у кого є машина марки «Сітроен».

— Це багато не дасть: адже банда могла вкрасти машину. У поліцію ніхто не заявляв про крадіжку машин? Перевір.

У двері постукали.

— Заходьте! — гукнув Челеї.

Двері відчинилися, і в кабінет зайшов Йоганн. У нього був дуже пом'ятий вигляд, обличчя бліде, одяг в грязюці…

Челеї схопився з місця.

— Йошка?

— Товаришу підполковник, дозвольте доповісти: завдання виконано…

Підполковник міцно потис йому руку і обняв.

— Ну всміхнись нарешті! — сказав Челеї, поплескавши капітана по плечу. — Тепер ти вже не безликий лакей Йоганн, а капітан розвідки Йожеф Берецкі!

Берецкі засміявся.

— Нарешті вдома! — зітхнув він. — Цілий рік у тому зміїному гнізді! Як сім'я, все гаразд?

Челеї ствердно кивнув головою.

— На жаль, мені довелося вирушити раніше. Не міг дочекатися призначеного строку, боявся, що прибуду надто пізно.

— Коцко, скажи, хай приготують чорну каву і дадуть щось поїсти, — звернувся підполковник до старшого лейтенанта. Коцка вийшов, дав відповідні вказівки і одразу ж повернувся.

— Ну, розповідай! — квапив Челеї капітана.

— Становище таке, — почав Берецкі. — Красная примусили повернутися додому. Вчора біля Шопрона його перекинули через кордон. Сьогодні вночі хлопчина має роздобути якийсь важливий винахід і о четвертій годині ранку передати матеріал Фреді. Де саме відбудеться передача, мені не вдалося встановити. Але сьогодні перед обідом я довідався, що, прийнявши матеріал, Фреді має знищити хлопчину. Я дізнався також, що Фреді — агент англійської секретної служби, для американців працює тільки побічно. З американцями він зв'язався через капітана Клерка. Певен, що, здобувши відкриття, він передасть його англійцям. Отже, для нього було б небажаним, щоб хлопець повернувся у Відень до Донована. В той же час не в інтересах і Донована, щоб хлопчина залишився живим. До речі, цей Краснай дивний юнак. Мені приємно було бачити, як він відлупцював там усю компанію. На жаль, я не мав змоги допомогти йому…

— Зажди, — перебив його Челеї. — Про хлопця потім. Мене цікавить Фреді.

— Ти знаєш адресу його квартири? — встряв у розмову Коцка.

— Ні. Здається, Клерк одного разу згадував Зугло[


 - 


].

— Крім тих агентів, про яких ми знаємо, є в нього ще нові?

— Так. Йому пощастило завербувати кількох чоловік із танкових військ. На жаль, у матеріалах згадуються лише їхні клички.

— Дані про те, що Фреді працює на двох хазяїв, певні?

— Так, — відказав Берецкі.

— Ну, тоді ми знаємо справжнє прізвище Фреді, — серйозно промовив Челеї.

Коцка рвучко підняв голову і зацікавлено глянув на підполковника.

— Фреді, — вів далі Челеї, — це доктор Сегеді.

— Не може бути! — мимоволі вирвалось у старшого лейтенанта. — Фреді носить окуляри, в нього чорне волосся, а Сегеді русявий.

— І все-таки це одна особа. Природний колір волосся Фреді темно-каштановий. Коли ти зіткнувся з ним в інституті паталогічної анатомії, він залишив капелюх, у якому було знайдено три русявих волосини. Лабораторним дослідженням встановлено, що це жіноче волосся. Йдучи в інститут патологічної анатомії, я взяв з собою кілька Євиних волосинок. Перевіркою встановлено, що вони не однакові. Євині пофарбовані, а ті, що ти знайшов, — природні. Перуки, як правило, роблять з жіночого волосся, бо воно довге і легше піддається обробці. Коли в мене вперше виникло це припущення, ще були сумніви. Згадай записку, яку ти знайшов у Вільдмана. Ти не звернув уваги на те, що в ній не вистачає багатьох надбуквених знаків?

— Аякже! Звернув.

— Записка свідчила про те, що її автор довгі роки жив за рубежем і або зовсім не писав по-угорськи, або писав дуже рідко. З цього я зробив висновок, що Фреді повернувся в Угорщину після визволення. Доктор Сегеді прибув сюди влітку 1945 року, після десяти років відсутності. Все це також підтверджувало мої припущення. Фреді зв'язався з Вільдманом десь на Далекому Сході. Вони вже там працювали разом. Після повернення підтримували зв'язок. Вільдман знав, що Фреді це Сегеді. Ще не з'ясовано, чому Фреді вбив його. Ясно, що згадану записку він хотів будь що забрати назад. Вона могла навести нас на його слід. Про тотожність обох осіб свідчать також шматочки шкіри, знайдені під нігтями Єви. Шкіру зідрано з кисті руки…

Коцка схопився за голову.

— Справді. Рожі згадувала, що на правій руці Сегеді був пластир…

— Тільки товариш старший лейтенант забув сказати про цю дрібницю, — в'їдливо зауважив Челеї. — Але найбільш вагомим доказом є те, що Фреді працював на двох хазяїв, — продовжував підполковник. — На квартирі Сегеді знайдено рацію. Це, очевидно, станція Велінгтон. З цього можна зробити висновок, що лікар був англійським агентом. З другої ж квартири, адресу якої ми не знаємо, він підтримував зв'язок з американцями під іменем Фреді.

— Щось мені незрозуміло, — задумався Коцка.

— Що саме? — спитав підполковник.

— Яка ж роль Олайоша? Вірніше, чому Фреді викрав капітана Шоша?

— Це дуже просто, хоч мені поки що неясно, де ми помилилися. За моїм задумом, Олайош мав тільки познайомитися з Євою. Ми хотіли дізнатися, що сталося з Краснаєм… Знали, що Єва працює по військовій лінії. Олайош — офіцер запасу, він справді бував у Москві, добре володіє російською мовою, досить довгий час жив у Дебрецені. Оскільки ми знали, що у Вільдмана немає в Угорщині родичів, він видавав себе за племінника офіціанта. Ми не передбачили, що дівчина так зацікавиться Шошем і доповість про нього вище. Єва знала, що Вільдман легалізував свої зв'язки з Фреді як нібито з особистим лікарем. Ми, правда, тоді ще не припускали, що Фреді і лікар — одна людина. Дівчина теж не знала, під яким прізвищем живе Фреді як лікар. Тут є ще кілька неясних моментів, їх можна з'ясувати лише за допомогою Фреді. Коли Шош відвідав Сегеді, той, очевидно, ще вірив, що має справу з племінником Вільдмана. Казку про заповіт він вигадав для того, щоб завербувати Шоша. Пізніше, певно, щось пронюхав і тому вирішив викрасти його. Над Олайошем нависла смертельна небезпека, його життя залежить від того, що Фреді хоче під нього вивідати, і як довго Олайош зможе тягнути час.

— В такому разі ми можемо добратися до Фреді і виручити Олайоша тільки через Красная, — сказав Коцка. — Коли хлопчина з'явиться біля вілли, ми не повинні його затримувати. Треба дати йому можливість зустрітися з Фреді, бо тільки він знає його адресу…

— Так, — сказав Челеї, — життя Олайоша залежить тепер від Красная. Добратися до банди Фреді можна тільки через нього. — Йошко, розкажи все, що знаєш про Красная. Що сталося з ним у Відні? А ти, — звернувся він до Коцки, — подбай, щоб швидше подали вечерю… — Він глянув на годинника. Стрілка наближалася до цифри один.

В кімнату зайшла секретарка.

— Товаришу підполковник, спостерігачі передають, що професора Голуба кудись спішно викликали. Він поїхав на таксі, узявши свою лікарську сумку…

— Дякую, — промовив Челеї. — Здається, старого кудись виманили. Коцко, негайно їдь до вілли. Незабаром я теж прибуду туди.


* * *


Було вже близько другої години, коли Іштван розплющив очі. Спочатку не міг второпати, де він і хто той сивий дідусь, в очах якого світиться така ж тривога, як колись в очах його матері.

Поступово туман розсіявся. Іштван впізнав професора і Естер. Відчув, як його обличчя заливає рум'янець. Який фатальний жарт зіграло з ним життя! Тільки з ним могло трапитися таке лихо, бо він виявився сліпою, безвольною іграшкою долі. Стало невимовно соромно, коли згадав про те, яким короткозорим був, як легко дав себе обманути. Чужі люди боролися за його честь, а він утік як боягуз. За це боягузтво має бути розплата. Вона неминуча і сувора. Ось тут перед ним людина, яку він має обікрасти. Людина, яка сміливо піднялась на боротьбу проти маловірів та примиренців і довела свою правду. Іштван має відняти у цієї людини плід її довгорічної праці, бо коли він не зробить цього, його знищать. Але Іштван знає, що професор не переживе крадіжки. Та й він не зможе обікрасти професора. Кому ж у такому разі залишитися живим? Йому чи професорові? Що дорожче: багаторічні досліди і геніальне відкриття чи його існування? Власне життя дорожче. Але хіба це буде життя, якщо він купить його ціною загибелі інших?

— Пане професоре, — озвався Іштван тихо… — Пане професоре…

— Як почуваєш себе, синку?

— Добре… Усе пройшло, Естер, — всміхнувся він дівчині, — ти дуже злякалася?

— Так, дуже…

— Котра година? — поцікавився Іштван.

— П'ятнадцять хвилин на третю, — відповів професор.

— Я мушу йти! — Він сів, спустив ноги на підлогу.

— Куди? Тепер ніч!

— На жаль, пане професоре, я мушу йти! Для мене вже однаково, яка пора…

— А коли я вас не відпущу?

Іштван глянув на сивого вченого.

— Пане професоре, я дуже люблю вас, я невимовно вдячний вам, але й ви не можете мене утримати від виконання мого наміру.

— Іштване, — звернулася до нього Естер, — послухай нас. Ми хочемо допомогти тобі. Невже ти не довіряєш нам?

Юнак підвівся, застебнув сорочку, поправив волосся. Глянув на дівчину. Від смутку й пригнічення не лишилося й сліду. Очі його світились рішучістю.

— Я нікуди не відпущу вас, — заявив Голуб, глянувши хлопцеві в очі. Вони стояли один проти одного. Іштван майже на цілу голову вищий за худорлявого, тендітного вченого.

— Пане професоре, — м'яко сказав хлопець, — я мушу йти. На жаль, ідеться про моє життя.

— Ви вчинили якийсь злочин?

— Так.

— Що ви зробили?

— Тепер я не можу цього сказати. Я тяжко завинив перед вами і батьківщиною. Я міг би сказати: не знав, на що йду, що не хотів цього, мене ввели в оману… Та не скажу нічого.

Естер дивилася на хлопця широко розкритими очима.

— Ні, це… неможливо! — затинаючись, пробелькотіла вона.

— На. жаль, це так, люба Естер! Заспокойся. Коли ми востаннє з тобою зустрічалися, я був ще не заплямований. Тепер за мною тяжка провина. Не знаю, що зі мною буде. Тому я зараз говорю з тобою щиро і з вами теж, пане професоре. Я дуже кохаю тебе, Естер. Це я кажу від усього серця.

— Немає такої провини, синку, яку б не можна спокутувати… Найкраще було б, якби ви щиро призналися у всьому.

Іштван заперечливо похитав головою.

— Цього я не можу зробити. Мене тоді повісять…

Естер зблідла.

— Ти збожеволів! Що ж ти вдіяв? Убивав? Грабував?

— Можливо, що й вбивав, не знаю… Знаю тільки одне — в мене не вистачає сили покінчити з собою. Спробую жити. Тепер мені вже все ясно. Я не хочу бути злочинцем. Хотілося б жити чесно, стати лікарем. Не знаю, чи вийде з мене щось.

— Що ви думаєте робити? — спитали майже одночасно вчений і дівчина.

— Пане професоре. Коли до мене повернулася свідомість, я згадав про те, що мушу вас пограбувати. Бо мене послали назад в Угорщину по ваше відкриття. Бачите, я говорю цілком щиро. Але я не зроблю цього, бо люблю вас. Моє становище від цього не поліпшиться, провина не стане меншою. Просто утримаюсь від нового злочину. Коли я побачив вас, мені стало дуже соромно. Соромно за своє боягузтво. Бо коли б я не був таким, усе склалося б інакше. Я б тоді не здався і тепер міг би вчитися в університеті. Тепер збагнув, що це так. Поки ви боролися за мене, я відвернувся від вас. Ти мала рацію, Естер, коли сказала, що за правду треба боротися. Я переконався, що це так. Переконався і в тому, що безчестя перемагає лише тих, хто не бореться проти нього. Тепер спробую бути сміливим. У мене є можливість дещо зменшити свою провину. Коли мені вдасться здійснити свій намір, доведу, що з мене ще може вийти чесна людина.

— А коли не вдасться?

— Тоді прийму заслужену кару, але ви, — він взяв Естер за руку, — будете принаймні знати, що я хотів виправити свою помилку.

Дівчина опустила голову.

— Крім того, я ще зрозумів, — мовив згодом хлопець, — що мушу хоч би частково розрахуватися з людьми, які жорстоко обманули мене, скористались моєю довірливістю…

— Іштване… я піду з тобою.

— Ні, Естер. Тобі не слід вплутуватися в цю брудну справу. Не буду вдаватися в подробиці: ви, — ти, люба Естер, і ви, пане професоре, — не повинні про це нічого знати. Сподіваюсь, ви вірите мені? — звернувся він до професора.

— Так…

— А ти, Естер?

Дівчина кивнула головою.

— Цього мені досить! — очі Іштвана збуджено заблищали, в них майнула надія і радість. Потім, згадавши щось, він звернувся до дівчини:

— Естер, дай мені конверт.

Вирвавши з блокнота аркуш, Іштван швидко написав на ньому кілька слів. Вклав записку в конверт і дав його дівчині.

— Естер, — звернувся він до неї серйозно, — точно о пів на п'яту передай цю записку в поліцію або тому офіцерові, про якого ти мені казала. Тільки точно в цей час, ані на хвилину раніше, інакше мене повісять. Пообіцяй, що зробиш це.

— Обіцяю, — прошепотіла дівчина, беручи від Іштвана конверт.

— Тоді прощайте, — сказав юнак.

Естер провела його. Біля дверей вони на хвилинку зупинилися. Юнак ухопив Естер за руку і глянув їй у вічі.

— Що б не сталося, не забувай мене. І пам'ятай, що я кохаю тебе, — сказав тихо юнак.

Дівчина опустила голову. Потім прошепотіла:

— Будь обережним, Іштване!

Юнак вийшов на нічну вулицю. Між будинками з свистом гасав холодний, колючий північний вітер. Іштван підняв комір пальта і незабаром зник у непроглядній темряві.


РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ


Ніч була буряна і холодна. Під напором ураганного вітру стогнали навіть вікові дерева. Буря з тріском зривала з дахів черепицю, з подзьобаних війною стін обвалювались великі шматки штукатурки. По темному небу мчали лиховісні хмари.

Іштван проїхав трамваєм до вулиці короля Людовіка Великого. Звідти пішов пішки. Кондуктор докладно пояснив йому, як добратися до провулка Арвачка. Поспішати було нічого: до зустрічі лишилось більше як півгодини. Долаючи вітер, простував він темними вулицями, зупиняючись на кожному розі, щоб прочитати таблиці з назвами вулиць. Страху не відчував. Його рішення було непохитне — будь що виправити допущену помилку. Людина, якій він має передати матеріал, певно керівник шпигунської банди. Спіймавши його, він до деякої міри виправдає себе. А потім дійде черга й до Єви. Йому було трохи шкода дівчини. Вона теж нещасна, самотня. Але він не має права бути поблажливим до ворога. Вона свідомо, підло обманула його, підкинула ворогам. А після Єви він розрахується з Паппом, колишнім офіцером з Сомбатхея. Добереться і до водія машини. О, він ліквідує всю шпигунську сітку. Безперечно, його дії допомогли ворогам здобути важливі дані, але він не допустить, щоб до їхніх рук попало ще щось. Спіймані люди розкажуть, від кого вони одержували секретні матеріали. Отже, він трохи спокутує свою вину. Згадав ще бібліотеку. «Туди навідується їхній агент, — думав Іштван. — Спіймаю і його. Почекаю і спіймаю».

Він підійшов до провулка Арвачка. Це була темна, занедбана вуличка з трьох чи чотирьох вілл, оточених садами. «Номер три, — бурмотів собі під ніс Іштван. — Шкода, що на кордоні я викинув пістолет». Біля садової хвіртки він зупинився і уважно оглянув будинок.

У півпідвалі вілли видно гараж. Наскільки можна було судити зовні, в будинку могло бути щонайбільше п'ять кімнат, не рахуючи мансардних приміщень. Глянув на табличку біля хвіртки, але в темряві не міг прочитати прізвища.

Іштван подзвонив, його охопило хвилювання. Він ще не знав, як саме здійснить свій план, покладався на свою спритність і силу.

В одному вікні спалахнуло світло. Через деякий час засяяла лампочка в коридорі, і в дверях з'явився чоловік. Вийшовши на садову доріжку, він щільніше закутався в халат і аж зігнувся від пориву холодного вітру:

— Вам кого?

— Петера Кальноці, — спокійно відповів хлопчина і додав: — Із Відня.

Перед ним відчинили хвіртку.

— Будь ласка, йдіть вперед.

Іштван зайшов на подвір'я. Під ногами скрипів гравій, холод пробирався крізь пальто, пронизував до кісток. «Тільки б заспокоїтись, — підбадьорював себе хлопець. — Адже я дужий і сміливий».

Чоловік наздогнав його, деякий час вони йшли поруч. Юнак встиг розглядіти провідника. Він був нижчий за Іштвана. Коли ввійшли в передпокій, чоловік зачинив двері і звернувся до юнака:

— Зніміть пальто. Я доповім панові Кальноці.

Іштван повісив пальто і почав оглядати квартиру. З хола вели сходи в мансардну кімнату. Звідти долинали якісь звуки. Затамовуючи дихання, він прислухався. Ніби хтось глухо стогнав. Не міг ясно розібрати, бо гудів вітер.

Його проводир подав рукою знак, і Іштван рушив за ним. Зайшли в просторий, затишно умебльований робочий кабінет.

— Сідайте, — вказав чоловік на крісло. — Пан Кальноці зараз прийде. — Чоловік вийшов. Було чути, як під його кроками заскрипіли дерев'яні східці. Іштван примостився на м'якому стільці. У суміжну кімнату вели подвійні білі двері. Скрізь був порядок і бездоганна чистота. На письмовому столі стояла лише масивна мармурова чорнильниця.

— Добрий вечір, — привітався хтось.

Іштван обернувся. В дверях стояв чоловік у легкому шовкому халаті східного крою з візерунками, його русяве волосся блищало в світлі електричних лампочок. Це був Фреді.

— Добрий вечір, — підвівся Іштван. — Я до пана Кальноці.

— Петер Кальноці перед вами, — всміхнувся чоловік, повільно підходячи до юнака.

— Вам привіт від Донована, — сказав Іштван.

— Дуже приємно. Вже три роки не бачив його, — відповів Фреді.

— Три? Донован говорив про сім років.

— Це тепер не має значення, молодий чоловіче. От ми й познайомились! Матеріал при вас?

Іштвана охопило хвилювання. Він кивнув у відповідь головою.

— Давайте його сюди, часу в нас обмаль, — квапив його Фреді і підійшов ще ближче.

Іштван звернув увагу на те, що Кальноці не виймає лівої руки з кишені халата. «Наче тримає щось», — майнула в Іштвана думка. Він вийняв з внутрішньої кишені бумажник. Фреді простяг праву руку, щоб взяти його.

Мозок Іштвана гарячково працював. Хлопець знав, що в Кальноці пістолет. В очах агента світилася жорстокість. «Єдиний вихід, — міркував юнак, — це несподіваний і швидкий напад». Він блискавично перебрав у думці всі відомі йому прийоми вільної боротьби і раптом ухопив Фреді за зап'ястя. Смикнув його руку вперед і майже одночасно лівою долонею підпер лікоть правої руки агента. Блискавично нахилившись, з розмаху перекинув супротивника через плече. Фреді не розраховував на напад. Він скрикнув від гострого болю. Застосований Іштваном прийом, він, певно, знав, бо інстинктивно вивернувся, врятувавшись від перелому руки, і впав на підлогу біля крісла. Іштван одразу зорієнтувався. Побачивши, що прийом не вдався, одним стрибком накинувся на ворога.

В руці Фреді заблищав пістолет. Та раніше, ніж Фреді натиснув на курок, Іштван ударив по його лівій руці. Пістолет упав на килим. Однак Фреді не здавався. Правою рукою він обхопив Іштванову шию і почав її стискати, лівою ж шарив по килиму, намагаючись дотягнутися до пістолета. Юнак одіпхнув ногою пістолет під шафу. Коли Фреді підняв руку, Іштван ухопив його за вказівний палець і, загнувши назад, почав ламати. Рука ворога трохи відпустила шию Іштвана. Фреді застогнав. Іштван поступово піднімався на коліно, підтягуючи за собою свого ворога. Фреді скрикнув від болю. У юнака був намір піднятися разом з Фреді, але він не зміг його здійснити, бо чоловік несподівано вдарив Іштвана в живіт. Удар був такий сильний, що юнак скорчився від болю. Скориставшись цим, Фреді схопився на ноги і почав бити юнака в обличчя. В Іштвана запаморочилося в голові, його нудило. Хлопець знав: якщо знепритомніє — всьому кінець. В уяві спливло миле, стурбоване обличчя Естер, почувся її голос: «Будь обережний». Він інстинктивно відхилив голову. Кулак Фреді пролетів мимо. В ту ж мить, зціпивши зуби і напруживши м'язи, Іштван кулаком лівої руки щосили вдарив по обличчю супротивника, Фреді похитнувся.

Двобій знову вирівнявся. Вони з відчаєм приречених лупцювали один одного, борючись за своє життя. У Фреді лопнула одна повіка, його обличчя залила кров. В Іштвана теж було підбите око, з носа цебеніла кров, але він не здавався. Побачивши, що Фреді підняв для удару стілець, він схопив мармурову чорнильницю і щосили жбурнув її в голову супротивникові. Фреді впав з розтрощеним черепом. Іштван згадав, що другий чоловік, який піднявся в мансардну кімнату, ось-ось може повернутися. Адже він чув шум, знятий бійкою. Іштван не знав, що другий жилець не звертав уваги на гамір від колотнечі, бо вважав, що це Фреді, за наказом Донована, розправляється з юнаком. Іштван кинувся на підлогу і почав шарити рукою під шафою. Знайшовши пістолет, він похапцем зірвав з себе галстук і, перевернувши непритомного Фреді долілиць, зв'язав йому за спиною руки. Потім відрізав мотузок, яким підтягується штора, і міцно зв'язав ноги Фреді.

«А тепер візьмуся за другого», — подумав Іштван. Він бризнув із графина собі на лице води. Освіжившись, обережно рушив до мансардної кімнати. Пістолет тримав напоготові. Дійшовши до сходів, побачив молодика, який пустив його у віллу. Той стояв на площадці перед дверима кімнати, його обличчя перекосив жах. В руках молодого чоловіка блиснула зброя. Вони вистрілили одночасно. Гострий біль пронизав лівий лікоть Іштвана. Хлопець ще раз натиснув на спуск. Одна куля з свистом пролетіла повз його вуха… Він відчув удар, наче його штовхнули в груди. Пістолет випав з його рук. Непритомніючи, він встиг ще побачити, як мов підкошений звалився його супротивник. Іштван поточився назад. Підлога вислизнула з-під його ніг, і він упав, стукнувшись головою об сходи…


* * *


Коли Іштван пішов від Естер, Голуб якийсь час стояв у задумі, потім звернувся до дівчини.

— Одягайтесь, донечко, підемо до нас.

Естер вмить одяглась і допомогла професорові надіти пальто. Не питаючи нічого, пішла за ним. Вона була немов у сні, до горла підступав клубок.

Пройшовши кілька кварталів, вони надибали на таксі. Професор назвав адресу.

Пані Магда ще не спала. З тривогою чекала чоловіка.

— Тамаді, любий, що сталося?..

— Нічого особливого, люба… Дай щось випити і приготуй міцну чорну каву…

— Не турбуйтеся, я сама зварю каву, — схвильовано сказала Естер і одразу ж побігла на кухню. Вона тихо постукала у двері Рожі, гадаючи, що дівчина вже спить…

— Рожі, — задихаючись від хвилювання, промовила дівчина, — подзвони товаришу Челеї, щоб негайно прибув сюди…

З-за шафи вийшов Коцка. Естер здивовано глянула на нього. Їй здалося, що вона десь уже бачила його, тільки не могла згадати, де саме.

— Старший лейтенант Барді, заступник товариша Челеї, — відрекомендувався Коцка. — Що сталося?

— Поки що нічого, але кожної хвилини може статися лихо. Негайно розшукайте товариша Челеї, — квапила його дівчина.

Не минуло й десяти хвилин, як з'явився Челеї з Йоганном, тобто капітаном Берецкі. Підполковник ледве стримував хвилювання. У робочому кабінеті професоровій по збуджених поглядах присутніх одразу догадався, що сталося щось важливе. Челеї запитально глянув на Голуба, потім на Естер.

— Товаришу Челеї, — затинаючись мовила Естер, — ви приїхали на машині?

— Так, люба Естер. Але ж говоріть нарешті, що сталося?

Дівчина опустила голову. Їй хотілось розповісти все, але згадала слова юнака… Ні, вона не може ще вручити листа, бо дала слово… Глянула на годинника.

— Іштван тут, у Будапешті… — сказала вона, хвилюючись. — Кожної хвилини він може дати про себе знати…

— Ви розмовляли з ним? — спитав Челеї.

— Так… він незабаром викличе нас по телефону… Я гадала, що доти можна було б… приготувати машину…

— Усе в порядку, Естер… В будь-яку хвилину можна вирушати. Тільки б Іштван скоріше подзвонив… Зараз від нього залежить життя людини…

Естер не знала, що має на увазі Челеї. Вона опустила голову і не зводила очей з циферблата годинника.

— Між іншим, Краснай молодець, — усміхнувся підполковник. — Нам розповідали, як хоробро він поводився у Відні…

— Він щось натворив? — спитав професор.

— Так, — відповів Челеї. — Але коли взяти до уваги обставини, при яких він це зробив, можна його зрозуміти… і, я гадаю, все можна виправити. Тільки треба з ним скоріше поговорити…

Естер нервово дивилась на циферблат. Стрілки, наче на них були олов'яні гирі, рухались надто повільно. Дівчина дедалі більше нервувала… Їй хотілося закричати: «Швидше, кожна хвилина дорога!..»

— Про що, власне, мова? — звернувся професор до Челеї.

— Гаразд, скажу. Краще, коли у вас буде повна ясність. Хлопцеві загрожує велика небезпека. Сьогодні о четвертій годині ранку він має передати керівникові шпигунської банди іноземної держави важливий винахід…

— Моє відкриття, — сказав професор ослаблим голосом.

— Так.

— Але цього хлопчина не зробить.

— Ні, — всміхнувся Челеї. — Він не може передати відкриття, бо його вже немає тут, у віллі.

Голуб схопився з місця.

— Що ви кажете? — вигукнув він. — Украли!.. Вкрали моє відкриття?

— Хоч із запізненням, прошу вашого пробачення, пане професоре. Це справа моїх рук.

Голуб і Естер витріщили очі на підполковника. Челеї вів далі:

— Нам стало відомо, що кілька іноземних держав зацікавились вашим відкриттям. Вони хотіли його вкрасти. Мій заступник, старший лейтенант Барді, з допомогою вашої домробітниці на певний час позичили матеріали дослідів. Їх заховали у моєму сейфі…

— Але ж… чому… ви не сказали мені? — збентежено промимрив Голуб.

— Ми не хотіли турбувати вас…

— Нова домробітниця?… Рожі? — затинаючись бурмотів вчений.

— Так, — перебив його Челеї. — Лейтенант Рожі Харасті оберігала вас.

Голуб глянув на Естер. Дівчина схилила голову.

— Змовники!.. — вихопилось у професора. І він задерикувато почав докоряти присутнім за те, що вони таїлися перед ним, не довіряли йому.

— Але повернімося до Красная, — нагадав Челеї. — Керівник шпигунської банди дістав наказ убити хлопця…

Естер розпачливо скрикнула… Її погляд упав на циферблат. Була саме четверта година…

— Коли він зараз стрінеться з бандою, невідомо, що може статися, бо хлопчина не знає, що задумано проти нього… І в той же час банда викрала одного нашого товариша…

Естер сиділа ледь жива. В голові невідступно вертілася одна думка: Іштвана хочуть вбити…

— Товаришу підполковник, — озвалася вона, — це вам посилає Іштван… — Вона подала Челеї конверт.

Челеї здивовано глянув на дівчину і, не гаючи часу на розпити, розірвав конверт. У записці було написано:


«Приходьте в провулок Арвачка, 3. Там знайдете шпигуна Петера Кальноці».


— Їдьмо, — звернувся він до Коцки.

— Я теж поїду з вами. — Естер благально глянула на підполковника.

— Гаразд, не заперечую…

— Може, знайдеться ще одне місце в машині? — озвався професор. — Ви знову хочете обминути мене…

— О ні, товаришу Голуб, — всміхнувся Челеї. — Просимо з нами, лікар завжди згодиться…

Через кілька хвилин чотири машини мчали в напрямку Зугло.

У вікнах вілли горіло світло. Офіцери контррозвідки за двадцять метрів від будинку повискакували з машини. Челеї на ходу інструктував їх. Четверо юнаків спритно перестрибнули огорожу. Естер і Голуб залишились під прикриттям кам'яної стіни. Челеї подзвонив, але ніхто не відкликався. Він знову натис на кнопку. «Ми прибули надто пізно», — майнуло в голові. Підполковник подав рукою знак Коцці…

— Треба увірватися в дім.

Вони допомогли Естер і професорові перебратися через огорожу. Коцка оглянув вхідні двері.

— Їх важко буде виламати, — зауважив Коцка.

Він виліз на плечі молодих офіцерів і рукояткою пістолета розбив скло над дверима. Пробравшись через отвір у передпокій, відчинив зсередини двері і пішов далі. Згодом Челеї і його друзі почули оклик Коцки.

— Швидше туди! — вигукнув підполковник.

Контррозвідники один за одним увірвалися в кімнату.

Відчинилися двері. В них з'явився Коцка, блідий як стіна.

— Товаришу професоре, мерщій…

Усі зайшли в кімнату. Перед ними відкрилася жахлива картина. Біля сходів лежав Іштван весь залитий кров'ю. Неподалік — труп невідомого чоловіка.

Естер, побачивши Іштвана, тихо скрикнула і, похитуючись, відійшла до стіни. Голуб не розгубився. Він вмить опинився біля Іштвана і, опустившись навколішки, заходився його оглядати.

— Ще живий… але серце ледве б'ється… Негайно в машину!..

Два офіцери, обережно піднявши Іштвана, винесли його. Голуб пішов за ними.

Тільки-но виїхала машина з Іштваном і Голубом, як у дверях з'явились двоє контррозвідників. Вони вели під руки Гейзу Олайоша.

— Гейзо! — побіг йому назустріч підполковник.

— Бейло! — радісно вигукнув той. Вони міцно обнялися. — Я так боявся, щоб ви не спізнились!..


* * *


Обшукали весь будинок. У робочому кабінеті знайшли Фреді. Він уже опритомнів. У нього був жахливий вигляд.

— Доктор Сегеді, — промовив Олайош, вказавши на нього.

Челеї підійшов до зв'язаного, вхопив його за русяве волосся і смикнув…

— Фреді! — вигукнув Коцка.

— Одведіть! — наказав Челеї.

Офіцери поставили Фреді на ноги і повели з собою.

— Коцко! — звернувся до старшого лейтенанта підполковник. — Залишаю тобі трьох чоловік, уважно оглянь всю віллу. Я почну допит Фреді. Труп відвезуть пізніше.

— Ясно, — відказав старший лейтенант.

— Ходімо, — звернувся підполковник до Олайоша і Берецкі. Естер, схлипуючи, пішла за ними.

— Спасибі, Бейло, що врятував мене! — почула дівчина голос Олайоша.

— Не мені дякуй, а Іштванові Краснаю. Він тебе врятував, — відповів підполковник.


* * *


Наступного ранку Естер і Челеї стояли перед операційною. Юнака вже вдруге оперували, тричі переливали йому кров…

— Він житиме? — з тривогою глянула дівчина на Челеї.

— Не знаю…

Естер нервово смикала рукавички. Двері операційної відчинилися. На лікарському візку везли Іштвана.

В обличчі юнака ні кровинки. Коли проходили повз Естер, серце дівчини завмерло від болю. З очей раптово потекли сльози.

Через деякий час з операційної вийшов Голуб.

— Пане професоре!.. Він житиме?

— Можливо… — Учений зморщив чоло. — Але коли навіть пощастить врятувати його, ліва рука ще довго буде паралізована. Одна куля розтрощила ліктьовий суглоб. Негідники стріляли розривними кулями…


* * *


Близько десятої години Іштван опритомнів. Він впізнав Естер, Голуба. Поруч сидів Челеї. Юнак всміхнувся дівчині, і Естер схилилася над ним.

— Поклич… сюди… підполковника.

Челеї підсів ближче.

— Я хочу спокутувати… свою провину…

Ви вже спокутували її, — заспокоїв Челеї юнака.

— Запишіть… шпигуни…

Підполковник подав Естер знак. Дівчина швиденько дістала папір і олівець.

— Шоні… Єва… — диктував хлопець. — Лайош Папп… із Сомбатхея… водії машини ДТ-301… і МА-415… і ведіть спостереження в бібліотеці імені Сечені… хто буде брати… «Лікарський вісник» за 1896 рік… — Іштван знепритомнів.

Усі мовчали. Челеї взяв у Естер записку. Через деякий час озвався професор.

— Що з ним буде, товаришу підполковник, якщо він залишиться живим?

— Треба зробити все, щоб він жив, — відповів підполковник. — Це тепер найважливіше…

— А потім?.. — глянула в очі Челеї дівчина.

— А потім з нього вийде прекрасний лікар, — сказав підполковник і, зиркнувши на Естер, додав: — І, сподіваюсь, хороший чоловік.

Естер соромливо опустила очі.

— Ходімо, — звернувся до них Голуб. — Іштванові потрібен спокій.

— Я лишуся тут, — відказала Естер.

Коли чоловіки вийшли, Естер підсіла до ліжка. Іштван лежав з заплющеними очима, його дихання стало рівнішим. Хлопець заснув. На його обличчі з'явилася мила усмішка, яку не могли спотворити навіть численні садна й синці. Естер узяла його за руку, і хлопець крізь сон відповів легеньким стисканням. Він так тримав руку дівчини, ніби вирішив ніколи більше не відпускати її…


notes