Ставка більша за життя. Частина 1
Анджей Збих








В основу роману лягли події Великої Вітчизняної війни. З фашистського концтабору тікає на радянську територію разом з французьким комуністом П’єром польський юнак Станіслав Мочульський. Він прагне помститися фашистам за смерть своїх кревних, за сплюндровану польську землю.

Щасливий випадок допомагає радянському офіцерові Якубовському виявити, що Станіслав Мочульський, якого він взяв до себе перекладачем, як дві краплі води схожий на заарештованого органами державної безпеки в березні 1941 року литовського німця Ганса Клосса, котрий працював агентом абверу (німецької військової розвідки).

Працівники органів державної безпеки одважуються на сміливий і вельми ризикований експеримент. Мочульський закінчує радянську розвідувальну школу й під прибраним ім’ям Ганса Клосса вирушає у ворожий тил.

Твір привабить читачів незвичайним драматизмом колізій та гостротою сюжету.







Анджей Збих

СТАВКА БІЛЬША ЗА ЖИТТЯ

Частина 1






















Друге народження


1


Він домовився з П’єром, що, вертаючись назад у табір, вони обидва заляжуть на картоплищі. Це був неабиякий шанс. Наглядачі в цю пору вже стомлені, юрба примусових робітників, яка повинна марширувати в штрафних трійках, після дванадцятигодинної каторжної праці плентається немов осовіла; кожний думає тільки про те, як би якнайшвидше бути дома, якщо можна назвати домівкою обгороджений колючим дротом чотирикутник бараків, куди загнано кількасот чужоземних робітників, що працюють на ремонтній верфі морського флоту в Крулевці. Можна отож сподіватися, що ніхто з в’язнів не помітить втечі, а коли й помітить, то, напевне, подумає, що ті двоє зовсім збожеволіли, бо ж усі втечі закінчуються, як правило, однаково за день—два, найбільше за тиждень, до табору знову приводять кожного, кому, як говорить у такому випадку начальник табору, лагерфюрер Артц, набридло спокійне життя в цьому тихому, приємному місці й забажалося скуштувати справжнього німецького концтабору…

Бо й справді: цей малий табір, збудований на пустирі під Крулевцем (з даху найвищого барака видно кінцеву трамвайну зупинку), не є справжнім німецьким табором. Стах сподівався па гірше, коли його заарештували в рідній Косьцєжині. Тоді вже діяв Штутгофський концентраційний табір, що був пострахом для всіх поморських поляків. Однак Хлопець мав щастя. Запломбований вагон для перевезення худоби минув Гданськ, з яким єднало Стаха стільки гарних та неприємних спогадів, і попрямував на схід. Так ото й опинився юнак у цьому невеличкому таборі, де, звісно, не церемоняться з в’язнями, кави з молочком у ліжко не подають, але супом з брюкви, що в ньому де-не-де плавають і шматочки жирного м’яса, годують майже досита та й хліба виділяють чимало, півкілограма щоденно. Річ у тім (Стах швидко зметикував це), що в табір загнано виключно молодих і здорових людей, дібраних за технічним фахом. Можливо, зізнання Стаха на допиті в косьцєжииському гестапо про те, що він чотири семестри вивчав кораблебудування в Гданському політехнічному інституті, зізнання, додаймо, викладене добірною німецькою мовою, вирішило його долю.

Серед товаришів по нещастю переважали люди, звиклі до заводської праці. Стах заприятелював із Фельком, який був майстром у варшавського Герляха; а чоловік, по сусідству з яким дали йому місце на нарах, той П’єр, з котрим він оце тепер домовився про втечу, працював напередодні війни в Пангарда як різальник-інструментальник. Велетенській машині тотальної війни, об’явленої фюрером тисячолітнього райху, потрібні були фахівці, бо чимало місць біля металообробних, фрезерних та шліфувальних верстатів залишилися пустими: людей, які працювали на тих місцях, відіслано на фронт. А хтось мусив-таки виготовляти запчастини для подзьобаних англійськими снарядами суден; отож і створено цей табір, про який самі його шефи говорили, що він належить до найкомфортабельніших місць Третього райху. Биття не входило тут до ритуалу. Щоправда, в’язні не раз діставали прикладом по спині, особливо в час, коли постовий мав якусь муху в носі; але це було, мабуть, більше схоже на штурхани, аніж на удари, сторожовий персонал табору, либонь, одержав інструкцію: мешканців цих чотирьох бараків, обгороджених колючим дротом, по змозі щадити. Ці люди були потрібні принаймні до кінця війни. Райх вирішив витискувати з них все можливе, аж поки винесе ухвалу про їх знищення. Власне, у цьому таборі можна було б діждатися й кінця війни, бо щадили їх навіть англійські бомби, що через нерівномірні інтервали часу падали на Крулевець. Лагерфюрер Артц, товстун без правої руки, яку вже встиг втратити десь у французькій кампанії, намагався навіть жартувати, що йому, зрештою, легко вдавалося.

— Бачите, — казав він, — як вас оберігаємо. Англійці бомбардують німецьке місто, а вас ми поселили за містом, щоб, боронь боже, не зазнали кривди…

Очевидно, нічого не дається задарма. Порівняно людські умови життя в’язні оплачували дванадцятигодинною каторгою. До цього додається ще й майже ціла година, яку витрачають в’язні на дорогу до табору (вранці їх відвозять на верф вантажними автомашинами).

Багато хто з усім цим примирився. Деякі навіть вважали, що їм випала, як по лотереї, щаслива доля, скажімо, ті, що з Вартегау або з Помор’я. Хто звідти родом, мають право частину зароблених марок переказати залишеним дома сім’ям. їх перебування тут в якійсь мірі оберігає, принаймні так собі думають, їхніх найближчих від виселення. Такі навіть підхвалюють табір, вважаючи його найменшим злом, що могло їм зустрітись.

Але Стах уже восьмий місяць, тобто з першої хвилини, коли потрапив сюди, думає про втечу. Щоправда, він теж родом з Помор’я, однак нічим не може допомогти своїм близьким, яких затопила перша хвиля гітлерівського терору восени тридцять дев’ятого. Сам він утік тоді до Кракова, потім — до Варшави.

Довго шукав контакту з якоюсь організацією, хотів іти в ліс партизанити, хотів битися, але ж підпільні організації тільки-но починали зароджуватися і охоплювали своєю діяльністю невеликі групи; а поголоски про партизанські загони більше скидалися на мрії, ніж на дійсність… Коли ж, нарешті, вдалося йому налагодити контакт з підпільною організацією, коли він прийняв присягу і думав уже: робитиме те, що повинен робити після всього, заподіяного німцями його матері й вітчимові, його родичам та близьким приятелям, — в цей час йому наказано повернутися до Косьцежини. Він повинен там прижитися й притихнути, в разі потреби стати фольксдойчем[1 - Фольксдойч (буквально: той, хто належить до німецького народу) — окремі громадяни окупованих фашистами країн, в томх числі й Польщі, які визнали себе за належних до німецького народу. Частину поляків, особливо жителів Сілезії та Помор’я, німецькі власті, з метою їх дальшої германізації, зареєстрували як фольксдойчів примусово. — Тут і далі примітки І.Глинського.] і чекати нових наказів. Стах доводив, що він хоче боротися зі зброєю в руках, що хоче убивати людей, котрі зруйнували його рідний дім… Та це нічогісінько не допомогло. Наказ є наказ. Мусив розуміти, що організації потрібні люди, які добре володіють мовою свого ворога, добре знають місцевість, інтелігентні й відважні, котрі в разі потреби зуміють створити конспіраційну групу чи розвідувальну мережу. Одначе не діждався жодного наказу. Через три тижні після приїзду до Косьцєжини за хлопцем прийшло гестапо, і от він приземлився в цьому малому таборі.

Мали тікати звідси разом з Фельком — із тим, що працював у Герляха. Хлопець був спритний, поцупив у когось з німецьких робітників документи і вичікував слушного моменту. Стах, власне, думав, щоб і собі зробити щось подібне, як одного разу вночі їх розбудив візит гестаповців. Вони відразу ж пішли до Фелька. В його сіннику знайшли ті документи. Фелько більше не повернувся. Після цієї події скінчилися голосні розмови і напів’явні приготування до втеч. Хтось у таборі займався доносами, та, на жаль, не можна було встановити, хто саме. В усякому разі мета адміністрації табору була досягнута. Люди позамикалися в собі й потім довго принюхувались один до одного, перш ніж заговорити. Було так, як цього хотів лагерфюрер Артц: “Працювати, працювати, не думати про дурниці…”

Проминуло місяців зо два, перш ніж Стах з П’єром, сусідом по нарах, здружився так, що обидва почали закидати про втечу. Власне, П’єр, коли перший бар’єр недовір’я було зламано, сказав Стахові:

— А ти знаєш, чому всі втікачі попадалися? Тому, що втікали не туди, куди треба. — І потім пояснив: — Виривалися поляки — це зрозуміло… їм найближче… Жоден француз не пробував, ані чех, ані югослав. І все-таки ні одна втеча не вдалася…

Було шістнадцять втеч. Більшість людей тікали групами, по двоє або по троє, дехто — сам-один. Втікачі завжди поверталися. Один тільки раз хтось не повернувся, привезли його труп.

— Це дуже просто, — вів далі П’єр. — Подумай-но, всі втікають на південь, до своїх. Від території, на якій вони могли б дістати допомогу польського населення, одділяє їх триста кілометрів.

— Більше, — спростував Стах. — Кордон райху тепер пролягає за яких п’ятдесят кілометрів на північ од Варшави.

— Тим гірше. А треба тікати не сюди. — П’єр провів цвяхом по блясі, котра повинна була стати частиною корпусу якогось панцерника, бо розмовляли вони на місці праці, на верфі, дійшовши висновку, що тільки тут, при оглушливому гахканні пневматичних молотів і скреготі розкраюваної сталі, можуть розмовляти між собою, певні, що їх ніхто не підслухає. — Значить, треба тікати не сюди, — повторив француз, — а сюди! — І він провів цвяхом нову стрілку, яка перетиналася під прямим кутом з першою, що вказувала напрям до Польщі.

— На схід? — не зрозумів Стах. — Ти збожеволів. Там же більшовики.

— Ну, так, — кивнув головою П’єр. — Кордон лежить від нас кілометрів за сімдесят—вісімдесят. Подумай лиш!

— А як росіяни видадуть нас в руки німцям? Або засадять за дріт десь на півночі?

Довго не поверталися до цієї розмови, тобто не говорили прямо про це; однак П’єр кружляв довкола згаданої справи, як той нічний метелик круг свічки. Стах скоро зорієнтувався, в чім річ. П’єр був комуніст, і його тягло на схід. Звичайно, він волів би повернутися до Франції, але знав, що це неможливо, отож і вибирав Росію. А він, Стах? У ньому не виховано любові до східного сусіда. На протязі свого двадцятидворічного життя не встиг зіткнутися з людьми, котрі на той великий, що переборював різні труднощі, край мали інший погляд, ніж він, — погляд, який в ньому виробила шкала та читання преси. Хлопця, однак, зацікавлював той край; Стах чув про п’ятирічки, про Дніпрогес і Магнітогорськ, захоплювало його перетворення рільничої країни в могутню промислову. Але чув також про чистки та процеси, нестатки й колективізацію. Стах не знав, наскільки правдивим було те, що він читав, однак вибір шляху на схід був справою нелегкою. Втеча до Генерал-губернаторства[2 - Генерал-губернаторство — так називалася утворена 1939 р. німецькими окупантами адміністративна одиниця на частині польських земель з центром у Кракові. До нього входили: Краківський, Варшавський, Любецький, Радомський, а пізніше й Галицький (Львівський) “дистрикти” (області).] є, звісно, пекельно важкою, майже неможливою, і все ж тікати до Росії… Саме тому, коли П'єр провів йому стрілку, що визначала маршрут на схід, Стах вигукнув у першу хвилю: “Там же більшовики!”

— Ти чигав… — запитав кількома тижнями пізніше П’єр під час півгодинної перерви на обід, — ти читав “Майн Кампф”? — Вони сиділи в машинному відсіку корабля, що стояв на ремонті. Обіднє вариво привозили їм на верф. Це запитання так зненацька заскочило Стаха, що він не доніс до вуст навіть ложки з якимсь крупником.

— Ти що — здурів? Навіщо мені читати таку гидоту, яка доводить, нібито я — людина нижчої раси?

— Якби ти читав… — П'єр вишкріб кашу з дна миски, старанно облизав ложку. — Якби ти читав, то знав би, що до людей нижчої раси Адольф Гітлер зараховує і росіян. І ще знав би, що знищення більшовицької держави є його головною метою. Без цього він ніколи не здобув би “життєвого простору для вибраного народу”. Йому потрібні родючі степи України, отже, війна з Росією неминуча. Якби Росія воювала з Німеччиною, ти пішов би за Росією?

— Пішов би.

— Даю слово честі, що війна вибухне.

Стах хотів сказати йому, що не дуже вірить у це, що цьому заперечують останні події, але не встиг, бо завила сирена, оповіщаючи про кінець обідньої перерви. До машинного відділення припхався майстер і погнав їх працювати. І тільки через кілька тижнів трапилася нагода знову поговорити. П’єрові тепер легше було виконати своє завдання. Концентрація німецьких військ в районі Крулевця впадала у вічі кожному. П’єр тріумфував.

— А що, хіба я не казав, брате? Тепер — найсприятливіша пора. Танки безперервно сунуть на схід. Я ж знав, що то була тактика з обох сторін: і німцям, і росіянам потрібен був час. Сталін не дурний. Він знав, що в тридцять дев’ятому не впорається з Гітлером. Треба було виграти трохи часу. Тому й уклав той пакт. Я знаю, що це болить тобі. У нас теж багато людей цього не розуміли. Але ж ти знаєш таку приказку: своя сорочка ближча до тіла.

Отже, приятелі усталили день втечі. Найкраще — після роботи, коли конвоїри, що супроводжують їх, теж потомлені. Залягти десь у картоплищі і перечекати, поки їхня група пройде. Поки в’язні дійдуть до табору, мине півгодини. Потім — вечеря, а перекличка аж о дев’ятій; отож разом — дві з половиною години. Однак це ще не все. П’єр домовиться, щоб хтось із французів крикнув, що майстер залишив їх на нічну зміну. Німці поїдуть па верф шукати відсутніх — ще одна година. Разом — три з половиною, до чотирьох годин. Є в них по кілька марок: П’єр продав конвоїрові гарний муаровий шарф, а Стах — триденну порцію хліба. Вистачить на квитки в напрямі Клайпеди, Добратися до самої Клайпеди — малувато грошей, отож доїдуть вони до четвертої чи п’ятої станції за Крулевцем. Там обоє зійдуть з поїзда і попрямують на схід.

Саме тоді почнуть їх шукати.

Але шукатимуть на півдні.

Пройшло все несподівано легко.

Насунула імла, і ніхто з конвою не помітив, що когось не стало в групі. Зрештою, трудно було винити їх у цьому, бо ж трійки давно вже розпалися, робітники, вкутані хто в що міг, ішли майже наосліп, навпроти вітру, який обліплював їхні обличчя шаром холодної березневої паморозі.

Становище полегшувалося тим, що втікачі нічим не відрізнялися від німецьких робітників — ті ж самі голубі комбінезони, натягнуті на вбрання. Єдиним розпізнавальним знаком був пришитий на лівій кишені білий клапоть тканини з літерою, яка мала символізувати національну приналежність в’язня. Ще на картоплищі П’єр і Стах позривали ті знаки і з цього моменту в світлі законів райху та внутрішнього розпорядку табору стали втікачами і злочинцями. Лагерфюрер Артц за найменше відпорювання білого клаптя з літерою заганяв в’язня на три дні до карцера.

Так, як і домовилися, втікачі сіли в трамвай на кінцевій зупинці. Цю дорогу вони знали, можна було до центрального вокзалу доїхати без пересадки. Вдавали, нібито незнайомі: німецька мова П’єра могла викликати підозру, хоча сталося так, що план підсунути свиню властям райху вони готували власне німецькою мовою, оскільки це була єдина мова, за допомогою якої обидва могли сяк-так порозумітися. На вокзалі Стах спустив з очей француза, однак боявся розглядатися, щоб не привернути уваги шупо — поліцая-охоронника, який, заклавши руки за спину, прогулювався собі по вокзалу. Купив квиток до станції, де мав вийти з поїзда й П’єр, і байдуже минув у проході залізничника, котрий, гасячи його квиток, навіть не удостоївся зиркнути на нього. Мали вони щастя — поїзд уже стояв біля перону. На пероні П'єр скосив око на Стаха і сів у котрийсь із перших вагонів. Стах вмостився десь ззаду й чекав. Був єдиним пасажиром в купе, згодом з’явився якийсь залізничник, що вертався з роботи додому, на щастя — мовчазний. Він закурив, від чого у Стаха запаморочилося в голові. Німець помітив це — без жодного слова підсунув йому коробку цигарок. Вийшов на наступній станції, і Стах міг, зиркнувши на годинник, ствердити, що коли все йтиме так, як заплановано, то їх почнуть розшукувати допіру за годину. Обдумував, власне, що він скаже росіянам на кордоні, як їх переконає, щоб не відіслали назад. Опам’ятався аж тоді, коли спостеріг, що поїзд стоїть. Зиркнув на годинник і вжахнувся. Проспав станцію Гнейсау, де мав зустрітися з П’єром. Коли зважити на годину їзди, поїзд мав наблизитися до Клайпеди. Стах виглянув у вікно — повільно підіймався семафор. За кількасот метрів ясніли вогні і виднілися будівлі досить чималого, як на перший погляд, міста. Прийняв рішення в одну мить — вистрибнув, як тільки поїзд здригнувся.

Стах зупинився на терені бічної вулиці. Праворуч бовваніли низькі будівлі, можливо, склади; ліворуч тягся перелісок, на краю якого темніли великі призми вугілля чи коксу. Хлопець рушив у той бік. У нього був компас, була й карта. Але що то за карта? Витята з газети “Кенігзберг Цайтунг”. Карта переможного маршу німецьких військ. Та ж частина Європи, яка його цікавила, була ледве-ледве позначена. Він міг тільки здогадуватися, що кордон має бути десь поблизу. У смужці світла сигналізаційної лампи він поклав на долоню виготовлений власними руками компас: намагнічена голка на покривці від коробки крему для взуття. Знав тільки одне, що мусить іти на схід.

Сховав у кишеню компас і ввійшов у перелісок.

2


Полковник Якубовський сказав шоферові, щоб той зупинився перед низьким сірим будинком, де містився штаб військового округу. Зиркнув на годинник — виявилося, що приїхав завчасно: його начальник призначив зустріч на одинадцяту, отже, в запасі є ще півгодини. Вирішив пройтися. Розмова з начальством буде нелегкою. Хоча обидва вже знають один одного кілька років, останнім часом якась тінь пролягла між ними. Рум’янцев уважно вислуховував його рапорти й воднораз креслив на картці якісь завитки, а наприкінці обов’язково запитував, чи він, Якубовський, виклав все це на папері, потім брав рукопис і всовував його в папку.

— Ти ні про що більше не хочеш запитати? — промовив Якубовський майже зі злістю два тижні тому, коли був тут в останній раз.

— Все ясно, — сказав той. — Ти думаєш, що це для мене така вже сенсація? Глянь, — він показав на товсту папку, — це зведення за останні три дні. Цього вистачило б добре натопити в грубці. І все — на одну ноту: німці готують це, німці підготовляють те, німці засилають шпигунів. Як ти думаєш, приємно все це читати?

— Але ж ти все-таки читаєш ці папери, перед тим як жбурнути їх в огонь, — мовив Якубовський і відчув, що, мабуть, переступив межу, яку не повинен був переступати. Рум’янцев підвівся з місця, відвернувсь од Якубовського, якусь хвилю вдивлявся в нові будинки за вікном.

— Не топлю цим у грубці, — сказав сухо, майже вороже, — відсилаю все до Москви й додаю від себе ще й підсумкові рапорти, якщо це тебе цікавить.

— Ну і що? — побажав знати Якубовський. Красномовною відповіддю йому було мовчання Рум’янцева.

Чи зараз теж буде так само? Війна висить на волоску — він упевнений в цьому. Рапорти звичайної розвідки, з якими він знайомиться, з дивною одностайністю підтверджують це. Транспортні засоби танкової бригади, перегрупування піхотної дивізії, безупинний рух бензовозів із заходу на схід. Останні інформації з Клайпеди підтвердили давніші повідомлення про те, що в цих околицях німці збудували величезне сховище рідкого палива ємкістю в кільканадцять тисяч тонн. З найостаннішого повідомлення видно, що вже 1800 вагонів-цистерн перелили свій вміст у сховище, однак туди можна влити ще стільки. Інші інформації твердили, що привезений бензин належить до типу легких, котрими заправляють літаки. Для яких же це літаків, якщо в Клайпеді є тільки один невеличкий аеродром, де може розміститися одночасно п’ять, ну од сили десять машин? Мабуть, той хлопець-втікач з німецького концтабору має рацію, твердячи, що в лісах недалеко від Клайпеди він наткнувся на будівництво злітних доріжок, що йде повним ходом…

Що може зробити Якубовський, крім складання детальних рапортів своїм начальникам? Нелегкий хліб він вибрав для себе. Ось уже майже два роки керує секцією радянської контррозвідки, що охоплює своїми діями значний відрізок радянсько-німецького кордону. Що ж можна зробити ще, окрім пересилки рапортів та проведення періодичних службових зустрічей з Рум’янцевим? Адже не запідозрює ж він свого начальника в тому, що той приховує його звіти. Знає цього чоловіка добре і відає, що можна на нього покластися. Коли кілька місяців тому він повідомив Рум’янцева, що на його, досі спокійному, відрізку раптом настало пожвавлення, той зазирнув йому глибоко в очі.

— Слухай, — сказав він, — чи ти, бува, не хочеш цієї війни?

— Я знаю, про що ти думаєш, — сказав спокійно Якубовський, — і певен, що колись поміряємося силами з німцями. Мій обов’язок — відрапортувати тобі про все, що викликає в мене занепокоєння, отже, доповідаю.

Натяк був вельми прозорим: чи ти не хочеш цієї війни, тобто чи не хочеш, щоб ми перемогли німців і вигнали їх з Польщі? Бо ж Якубовський був поляком. Ніколи цього не приховував — навпаки, неодноразово підкреслював це. Його батько командував ескадроном в армії Будьонного, загинув у битві за владу Рад. Він сам вирішив залишитися в Росії. Там, за рубежем, за кордоном, як тоді казали, не мав нікого з близьких чи рідних; мати й сестри мешкали в Ленінграді, нікого з дальшої рідні не знав; і все ж, коли перетворювалася в руїну держава, якої він не любив, коли німці входили до Варшави, що він її і в очі не бачив і котру опромінювало тільки тепло материних споминів, — в Якубовського до болю стискалося серце, і він не раз мусив загризатися з деякими приятелями, котрі загибель панської Польщі сприймали з явним задоволенням. Із Рум’янцевим, щоправда, ніколи не дійшло до суперечки на цю тему. В день капітуляції Варшави Рум’янцев міцно потис йому руку.

— Підуть, як і прийшли, — сказав. — А може, і ти ще повернешся?

Отже, і Рум’янцев, — подумав тепер Якубовський, — переконаний, що має початись війна, що німці наважаться-таки на згубний для них (а в цьому Якубовський, вихованець Академії імені Фрунзе, був цілком певний) наступ.

Полковник знову глянув на годинник. Треба повертатися. Рум’янцев просив його перевірити зізнання того хлопчиська, Станіслава Мочульського, який утік з концтабору поблизу Крулевця із наміром поінформувати радянські власті про концентрацію уздовж їхнього кордону німецьких військ. Цей юнак сказав Якубовському, що, якби виникла війна, він прагнув би вступити до лав Червоної Армії і битися з спільним ворогом.

— Хто знає, хто знає, — мовив Якубовський по-польському. Хлопець здивувався і зрадів; зрадів, мабуть, більше-таки.

— Ви — офіцер їхньої армії і володієте польською мовою?

— Так, — сказав йому тоді Якубовський, — так, я — поляк і офіцер Червоної Армії.

Привабив його цей хлопчисько своїм запалом, патріотизмом, відсутністю пози. Він не приховував перед Якубовським на допиті, що наважився тікати в Росію не без внутрішнього опору, що його переконали в цьому аргументи французького комуніста, з яким разом тікали вони і кого по дорозі згубив він. Не намагався переконувати Якубовського, що захоплений устроєм, який панує в Росії, сказав, що не цікавився політикою, що єдиним його прагненням є воювати проти німців, відомстити за смерть близьких і за поразку батьківщини.

Хлопця Якубовський наказав, звичайно, взяти під замок, додав, однак, щоб перебіжчика годували добре, бо ж схуд під час втечі, а може, під час перебування в концтаборі. Полковник зобов’язаний був перевірити правдивість даних, що їх повідомив хлопець, а на це пішло близько двох тижнів. Сьогодні, власне, отримав підтвердження. Перевірити все, звісно, не вдалося, та в основному факти співпадали. Треба буде хлопця звільнити, його пошлють, напевне, десь у глиб Росії — так і не здійсниться його прагнення воювати з німцями, хоч його вміння розмовляти по-німецьки, якщо воно справді так, могло б десь знадобитися. “Дозволить Рум’янцев — залишу його при собі як перекладачам, — вирішив полковник, входячи в під’їзд штабного будинку.

Виявилося, треба ще почекати. Солдатик, що охороняв вхід до кабінету начальника, був невблаганний. Погодився тільки подзвонити по телефону й повідомити, що полковник Якубовський вже прибув. Із задоволенням повторив Якубовському, що начальник прийме його лише через десять хвилин.

— Він зайнятий, — додав солдат дружнім тоном, — якогось фріца допитує.

Якубовський, спершись на парапет коридорного вікна, курив і роздумував над цією єдиною дружньою фразою солдата-канцеляриста. Не сказав, бач, що допитує німця, а фріца. Цим єдиним словом окреслив своє почуття і ставлення до країни, яка, принаймні офіційно, вже півтора року носить наймення доброго сусіда. “Справжнє почуття народу”, — не без приємності подумав полковник і раптом із здивування аж випустив цигарку. Ні, він не може помилитися, хоч це й зовсім неймовірно. З кабінету начальника, під конвоєм червоноармійця, виходив той поляк, якого він залишив у себе, в гарнізонній гауптвахті. Той самий, тільки трохи інакше одягнений. “Що він тут робить?” — встиг ще подумати, бо Рум’янцев уже помітив його і жестом руки запрошував до себе. Якубовський спостеріг, що Рум’янцев аж ніби помолодів, почав жвавіше рухатися, навіть його звично не випрасувана гімнастерка здавалася менш зім’ятою, ніж завжди.

— Радуйся, брате, — сказав, — лід рушає. Можливо, нарешті, там, угорі, — співрозмовник Якубовського мимоволі глянув на портрет, що висів над столом, — зрозуміють, що це не жарти. Маєш для мене щось цікаве?

— Зараз, зараз, — мовив Якубовський, ще не охолонувши від здивування. — Поки складу рапорт, скажи мені, будь ласка, яким чином ти доставив його сюди? Адже вранці, коли я виїжджав, він ще сидів у мене в підвалі.

— Хто? Кого? — не зрозумів Рум’янцев.

— Не прикидайся. Той поляк, Станіслав Мочульський. Власне, я збирався попросити тебе, щоб ти дозволив мені взяти його за перекладача. Хлопчисько добре володіє німецькою і, звичайно, польською; зможе порозумітися по-російськи.

— Хто? — Рум’янцев, і справді нічого не розумів.

Отже, Якубовський мусив розповісти послідовно про все, як два тижні тому прикордонники впіймали на багнищах якогось озброєного карабіном цивільного, котрий пробирався в напрямі їхньої частини. Зважаючи на відібраний карабін, спійманого передали Якубовському. Хлопець зізнався, що втік з концтабору для іноземних робітників під Крулевцем, що забив німецького вартового, прихопив його карабін і бажає повідомити радянські власті про концентрацію німців поблизу кордону, а також, якщо зайде потреба, хотів би взяти участь у боротьбі проти спільного ворога. Повідомлене втікачем уже в основному перевірили — все співпадало, тільки часу не знайшлося вранці, щоб поговорити з хлопцем. І Якубовський дуже здивувався, коли побачив, що той поляк виходить з кабінету Рум’янцева.

— Ти помилився, — спокійно промовив Рум’янцев. — Це зовсім не поляк, це німець з Литви, зветься Ганс Клосс.

Тепер Якубовський зробив таку безглузду міну, що Рум’янцев аж засміявся й поплескав полковника по плечі.

— Скільки ти вранці вихилив? Склянку чи дві?

— Чоловіче, — відповів Якубовський, — я ж бачив цього конвойованого з відстані двох метрів, при ясному світлі, а допитував його, мабуть, з десяток разів. Тут не може бути помилки. Невже ти коли-небудь у житті бачив двох однакових типів? Хіба що вони — близнюки.

— З одного яйця вилупились, — уточнив Рум’янцев. — Однак я можу поклястися тобі, що цей тип зветься Ганс Клосс. Ми маємо підозру і навіть деякі докази, що він працював на німецьку військову розвідку — абвер. Підтвердженням цього може бути припущення, що німці звернулися з пропозицією обміняти цього типа на дівчину, яка в Білостоці працювала на нас. Напевне, доведеться так і зробити, бо якихось конкретних доказів проти нього не маємо. А мовчун він, як рідко хто.

— Обміняти, кажеш? — В голові Якубовського народилася думка, на перший погляд зовсім абсурдна.

— Такий схожий? — запитав Рум’янцев. — Це цікаво, дуже цікаво.

“Невже і він думає про те ж саме?” — розмірковував Якубовський. Дальші слова Рум’янцева нібито це підтверджували.

— Він добре володіє німецькою? — промовив повільно.

— Вчився два роки в Гданському політехнічному інституті, народився й виховувався в Помор’ї, німецькою володіє так само, як і польською.

— І хотів би воювати проти німців, — засміявся Рум’янцев. — Може, ми дали б йому цю можливість? Подзвони в гарнізон, нехай зараз же приведуть його сюди, того твого патріота, як його там?..

— Станіслав Мочульський. Якби ти їх обох поставив поруч, можливо, тоді побачив би, яка між ними різниця. — Якубовський підвівся з місця, звично пристукнув закаблуками. — Дозвольте йти…

Давно вже жодне з доручень Рум’янцева не приносило йому такого задоволення.

3


Смуга яскравого світла кишенькового ліхтарика на якусь мить затрималася на ковдрі, під якою вирізнялася постать чоловіка з підігнутими ногами.

“Спить, як дитина”,— подумав Якубовський і спрямував світло просто в лице сплячого. Той схопився в одну хвилю, затулив очі перед колючим снопом світла. Людина, що стояла поруч з Якубовським, здавалося, тільки цього й ждала.

— Name?[3 - Ім’я? (Нім.).] — голосно гукнув він.

— Ганс Клосс.

— Geboren?[4 - Коли і де народився? (Нім.).] — знову той же тон.

— 5 жовтня 1919 року в Клайпеді. Батько — власник маєтку, Герман, мати — Емілія фон Верзеккер.

Якубовський підійшов до вмикача, в кімнаті стало ясно.

— Досить, — мовив до чоловіка. — Як ся маєш, Сташеку? Сподіваюся, що ти не сердишся за цей несподіваний візит?

— Та що ви! — протяг хлопець. — Я вже звик. Тут зі мною не панькаються.

— Ти повинен забути, що колись був Станіславом Мочульським, — сказав чоловік, що ввійшов з Якубовським і досі мовчав. За професією він був психолог, а три місяці тому, з самого початку німецько-радянської війни, став командиром, або, точніше, заступником командира по навчальній частині цієї дивної школи, розташованої поблизу Єревана. Школа була, власне, невеличким містечком, і якби хтось, наприклад, скинутий з парашутом, раптом потрапив сюди, то міг би подумати, що перебуває в центрі Німеччини. На білих, покритих червоною черепицею будинках видніли німецькі назви вулиць (були серед тих назв, звісно, й Герман-Герінгштрассе та Адольф-Гітлер-плац), німецькі вивіски; в кіоску біля пивної можна було щоденно купити свіжі німецькі газети з запізненням всього на три-чотири дні, які доставлялися сюди спеціально через Стокгольм. У пивній обслуговували вродливі дівчата в баварських народних вбраннях, а на цинових поверхнях довгих столів, у фаянсових кухлях пінилося справжнє мюнхенське пиво. Всі, хто тут мешкав, хто щоденно по кілька годин слухав лекції, звичайно німецькою мовою, хто вивчав німецькі військові статути, митні й поштові правила, бо ж ніколи наперед не відомо, що кому знадобиться, всі, кого тут часто будили вночі і від кого, засліпленого електроліхтариком, вимагали різних пояснень, всі, кого тут навчали підкрадатися без жодного звуку й убивати одним ударом кулака, — всі ці люди ненавиділи ворога, який хотів би поставити на коліна їх батьківщину; цих людей навчали для того, щоб вони могли якнайдошкульніше шкодити ворогові — в його ж таки тилу. Очевидно, не кожний з них на довгий час перетвориться в німця, не кожний зможе, як Стах, перевтілитися в постать іншої людини.

— Як він себе почуває? — запитав Стах.

— Розповідає. І, напевне, вже здогадується, чого ми від нього хочемо. Ану, покажи шию — вже загоїлося?

Стах схилив голову, чоловік оглянув майже непомітний шрам нижче правого вуха, навіть пальцем доторкнувся до нього. З тим шрамом була ціла історія. Троє найкращих московських хірургів працювало над тим, щоб створити на шиї в Стаха знак, який дістав Ганс Клосс ще в дитинстві, упавши з коня.

— Все гаразд, — підсумував Якубовський. — На око не відрізняється від того шраму. А як із стрільбою?

— Хочете побачити? — виручив Стаха заступник коменданта школи.

— Зараз, уночі? — здивувався Якубовський.

— Ми приготували тир до нічного навчання.

Всі вийшли на подвір’я; за струмком, над яким зіп’явся романтичний місток зітхань, стояв оточений двома високими валами тир. Саме світало.

— Ввімкнути світло, Клосс? — спитав заступник коменданта.

— Спробую так, — заперечив Стах. Дуже йому хотілося, щоб спроба закінчилася вдало. Хлопець і не сподівався, що стрільба з пістолета завдасть йому стільки клопоту. Щоправда, останнім часом інструктор по стрільбі, до війни цирковий актор, який славився саме влучною стрільбою на арені, був ним задоволений. Мова йшла, звісно, не про звичайну стрільбу в мішень, непорушно закріплену навпроти стрільця. Ця частина тиру мала форму півкола, навкруг якого на відстані кількох дециметрів одна від одної стояли мішені. Під кожною було червоне світло, котре на мить спалахувало й відразу ж гасло. Спалахували ті вогники в певній послідовності, проте не за звичайним порядком: часом перша, зліва, інколи та, що ледве видніється в секторі зору правого _ ока, а деколи й одна з тих кільканадцяти, розміщених у центрі. Завдання полягало в тому, щоб влучити в мішень, де спалахнув червоний вогник, а тих вогників протягом хвилини засвічувалось аж дев’ять — якраз стільки, скільки набоїв у пістолеті.

Заступник коменданта зайшов до будки, де стояв щиток для вмикання світла. Блиснув вогник праворуч — Стах вистрелив і майже інстинктивно крутнувся на п’яті, пальнувши в світлову точечку зліва, а потім, майже не цілячись, ще в три, ближче до центру. І знову — в дві зліва. Коли подумав, що це вже кінець, сяйнуло світло саме в центрі — і цю ж мить натиснув спуск ще раз. Всі підійшли до мішеней. Тільки три десятки, кілька дірочок на межі сімок і вісімок та одна, — соромно й зізнатися, — п’ятірка.

— Не журись, Клоссе. — Стах відчув на своєму плечі дотик руки заступника коменданта. — Я зробив тобі невеличкий сюрприз: ця спроба тривала всього півхвилини! але ти й так мав би дев’ять трупів. Попийте в мене чайку, — звернувся він вже до Якубовського, — і тоді вже їдьте з богом.

— Так, — сказав Якубовський. — За годину ми повинні бути на аеродромі. На нас чекають. Кілька днів, — він обернувся вже до Клосса, — ти будеш іще придивлятися до свого двійника. Поговоримо про родичів… Ти вже визубрив те, що я тобі надіслав?

— Так, — посміхнувся Стах. — Тітка Гільда, сестра моєї матері, має три доньки; найгарніша з них зветься Едита, і я, ще п’ятнадцятилітній, був дуже закоханий в неї. Якщо бажаєте, можу розповісти і про дядька Гельмута. А може, перерахувати всі хвороби, які мучили тітку Гільду? Найважливішою з них є хронічний ревматизм…

— Ти повинен пам’ятати, що це дуже важливо, — мовив Якубовський. — Роль, яку ми даємо тобі, не має, либонь, прецеденту. Я принаймні про щось подібне не чув. — Він уважно подивився на Стаха. Коротко підстрижений, хлопець скидався на копію Клосса. “Ні, на оригінал”, — підправив себе полковник у думці.

— А потім? — запитав Стах.

Якубовський не відповів. Пішов попереду. Думав, власне, про те, як поводитиметься цей хлопчина, коли його пошлють туди, де не буде коменданта, який інсценізує нічні допити, не буде імітації німецької пивної й японського інструктора дзюдо, де не буде Якубовського і нікого іншого, хто міг би допомогти або дати пораду цьому двадцятикількарічному хлопцеві, де буде сам-один в оточенні ворогів, де якесь там секундне запізнення з потрібною реакцією на певне слово може вирішити долю місії або призвести до загибелі хлопця. Чи не помилився, бува, так багато довіряючи йому? Чи не зробив якого промаху? Від цієї хвилини їхні долі йтимуть в одній супрязі. А якщо хлопчисько зрадить?.. Ні, це неможливо Якубовський не міг помилитися. “Ручаюся за нього головою”,— сказав він тоді Рум’янцеву, а потім повторив це саме в Москві, де викладав свій божевільний, як висловився один з генералів Генерального штабу, план.

Якубовський трохи притишив ходу, дозволив Стахові догнати його.

— Ганса Клосса, напевне, не зацікавить те, що я зараз скажу, але я дозволю тобі ще раз на хвилинку, востаннє перед операцією, побути Станіславом Мочульським і порадуватися: в Лондоні закінчилися переговори посла СРСР Майського з прем’єром Сікорським. Ми встановили дипломатичні стосунки, в нас буде створена польська армія, Сікорський відвідає Сталіна.

— Ви не забули про свою обіцянку?

— Так, — мовив Якубовський, — але ми, можливо, ще й не розлучимося. Обіцяв Стахові одразу ж після створення польських Збройних Сил передати Ганса Клосса в розпорядження польського командування.

— Не розумію, — здивувався Стах.

— Якщо буде створена армія, виникне потреба в досвідчених офіцерах. Якщо моє командування дозволить…

Трьома днями пізніше вони прощалися в малому білоруському містечку. Долинали громи артилерійської канонади. Куртка тамтого Клосса трохи стискала Стаха під пахвами: він був ширший-таки в плечах. Тоді ще раз повернувся до розмови, перерваної на п’ятнадцятому кілометрі від Єревана.

— Мені б дуже хотілося, — сказав Стах, — побачити нарешті Варшаву.

— Мені теж, — сказав Якубовський. Цмокнулися в обидві щоки, по-польськи. — Слухай, Я-23, не поспішай, не роби нічого згарячу. Ти знаєш пункти явок, якщо буде потрібно — ми тебе знайдемо. Запам’ятай: нічого не роби квапливо. Навіть якщо доведеться розпочати свою працю й на кілька тижнів пізніше. Я хотів би, щоб тобі вдалося виконати завдання, щоб витримав там хоча б з півроку. За цей час щось зміниться на фронті, повинно змінитися! — майже вигукнув Якубовський, бо заглушувала його артилерійська канонада.

— А може, довше? — мовив Стах. — Хоча б з рік. Знаєш же, скільки я міг би нашкодити їм за цей час… Від учорашньої прощальної вечері вони зверталися вже по-польськи, називаючи один одного по імені.

— Ти не маєш права бути мрійником, — сказав Якубовський. Зиркнув на годинник. — Мені вже пора. Найпізніше — десь опівночі — наші залишать це містечко. Від тієї хвилини будеш надіятися тільки на себе… — Він зачинив за собою з грюкотом дверцята автомашини. Опустив шибку й крикнув, коли авто рушило з місця: — Я хочу, щоб колись ти мені показав Варшаву!

Стах залишився сам. І в цей момент усвідомив собі те, що Якубовський повторював йому багато разів. Від цієї хвилини він буде вже завжди сам.

4


Пригадав собі цю розмову, що відбулася майже десять місяців тому, оце тепер, йдучи головною вулицею містечка в напрямі комендатури. Пригадав, можливо, тому, що це містечко дуже скидалося на те, білоруське, де востаннє він бачився з Якубовським. Такі ж самі низенькі білі хати, серед яких де-не-де виростав дво—три-поверховий будинок, камені-кругляки на вулиці і змилки, що повільно спливали стічними канавами. Недбало віддав честь зустрічному солдатові, котрий, побачивши такого вифранченого офіцера, старанно обсмикав свою куртку.

— Ганс! — крикнув хтось позад нього.

Оглянувся. Марта Бехер збігала вниз східцями найвищого в цьому містечку будинку, в якому розміщувалася, очевидно, тутешня Рада або комітет партії і де тепер розквартировано німецький прифронтовий госпіталь. З приємністю ще раз відзначив у думці, що в Марти досить гарні ноги, привабливості яких зовсім не шкодить, ба навіть ще більше підкреслює її польове, зашироке для тих ніг саперне взуття. Поцілував Марту в холодну щоку.

— Добрий день, Марто! Радий тебе бачити. Ввечері зустрінемось, правда? Я буду в казино.

— Охоче, Ганс, — сказала, — але я хотіла б, щоб ти забіг за мною…

— Ти ж знаєш, що я завжди роблю це з приємністю. Якщо тільки знайдеться хвилинка часу…

— Знайдеться, знайдеться, — перебила його. — А я вже мушу бігти. Знову привезли кількох з помороженими обличчями…

Коли вона поспішала назад, у бік високого, неоштукатуреного будинку, він прикинув, чи випаде в нього час, щоб зайти за нею. Насамперед — штаб, потім, якщо довідається про щось цікаве, зайде до кравця Воробіна, щоб пришив ґудзик, який саме на цей час одірветься. Поки кравець пришиватиме ґудзик, у кімнатці за крамничкою він перекаже все, що треба, Яцекові або Ірці, які передадуть інформацію далі. Власне, пригадав якраз, треба буде зорієнтуватися, чи радіопеленг не натрапив на слід радіостанції. Якщо таке сталося, доведеться змінити місце передач. Досі їм щастило. Вже більше двох місяців радіостанція передає його повідомлення, і, наскільки він зміг зорієнтуватися, німці поки що не можуть натрапити на її слід.

Взагалі, подумав він, що народився, напевне, в сорочці, бо все йде несподівано легко; гадав, що його довго допитуватимуть, поки довірять роботу. Проте сталося інакше. Оповідь юного німця з Литви Ганса Клосса, який фігурував у закордонних реєстрах агентів абверу, ні в кого не викликала підозри. Спосіб, за допомогою якого Ганс Клосс вирвався з лап більшовиків, був також цілком вірогідний, а очна ставка з майором Губертусом, котрий кілька разів бачив Ганса Клосса в Клайпеді, а потім у Вільно вже після приходу росіян, також пройшла добре. Не раз у думці дякував Якубовському за те, що той вимагав упізнавати різних людей за фотознімком і примусив його завчити напам’ять обличчя всіх людей, з якими зустрічався справжній Ганс Клосс і знімки з яких вдалося роздобути радянській розвідці. “Власне, я не маю з чого радіти”, — подумав; почав дечим допомагати Якубовському всього два місяці тому, бо перед цим, коли він був слухачем офіцерської школи абверу, до якої потрапив як знавець російської та польської мов і радянської проблематики, за ним могли слідкувати. Зрештою, яку цінну для розвідки інформацію міг роздобути слухач прискорених курсів по підготовці офіцерів абверу? Направили Ганса Клосса на ці прискорені курси, так як вій закінчив був підпільну німецьку школу підхорунжих у Клайпеді ще за литовських часів і тому що російський фронт вимагав усе нових і нових офіцерів. Після шести місяців підготовки для боротьби з агентурою противника лейтенанта Ганса Клосса було відряджено саме до цього російського містечка, у званні офіцера абверу при штабі дивізії. П’ятьма днями пізніше, коли Ганс проходив біля спаленої синагоги, молода жінка у валянках проказала пароль. Він, здивований швидкістю, з якою розвідка знайшла його, відповів жінці і дістав завдання зустрітися з кравцем Воробіним. Пішов із першою інформацією — навіки запам’ятає її. Йшлося про кількість поранених і вбитих у бою, що недавно скінчився. Дані він одержав від Марти, з якою перед цим познайомився і яка тоді не змогла вийти на побачення, бо в госпіталі було багато роботи. За Марту Бехер на Клосса ревниво поглядають усі офіцери дивізії. Клосс і сам дивувався з того, як легко він здобув прихильність дівчини. Першу інформацію, в усякому разі, здобув таки за її посередництвом — зізнався він сам собі.

Зайшов до будинку школи, де містився штаб дивізії, відрапортував сивому командирові танкової дивізії, полковникові Гельмутові фон Цангеру.

— Як завжди, пунктуальний — секунда в секунду, — відзначив полковник. — Це велике достоїнство в молодого офіцера, — обернувся він до огрядного начальника штабу, який то червоним, то синім олівцем креслив на розгорнутій перед ним карті якісь стрілки. Товстун бездумно хитнув головою, а штурмфюрер[5 - Нижчий чин у військах СС фашистської Німеччини. Штюрм — один з найменших підрозділів військ СС. Рота складалася приблизно з п’яти штюрмів.] Штедтке, чорний мундир СД якого виділявся на фоні згнилої зелені офіцерських мундирів, іронічно посміхнувся.

— Так як ми вже всі зібралися, — заговорив фон Цангер, — можемо розпочинати. Сідайте, панове. — Розстелив перед ними карту, запобігливо підсунуту йому опасистим начальником штабу. Дев’ять офіцерів схилилося над нею.

— Наш удар, — полковник провів указкою по накресленій начальником штабу лінії, — спрямуємо ось сюди, в район села Каменюшки. Розвідка виявила, що в цьому місці найслабкіша оборона. Завдання таке: ударити всіма силами дивізії й прорвати більшовицькі укріплення на невеликому відтинку. Танкова група повинна прорватися на двадцять—двадцять п’ять кілометрів у глиб оборони ворога і закріпитися в містечку Шепельниковім. Там вона перегруповується і, змінивши напрям маршу, повертає на північ. Після дальших п’ятнадцяти — двадцяти кілометрів маршу має відбутися зустріч з 33-ю танковою дивізією. Таким чином, протягом восьми — десяти годин ми прорвемо більшовицький фронт на відтинку якихось сорока кілометрів. Скориставшись із паніки в тилу противника, підтягнемо тили. В цей же час, другим ударом прочісуючи територію котла, знищуємо живу силу противника. Передумовою успіху нашої операції буде, звичайно, цілковита несподіванка. Пам’ятайте, панове, що маємо вже сорок другий рік, що це вже не літо минулого року. Більшовики вже трохи оговталися й намагаються створити лінію оборони на річці Кам’яниці. Тільки несподіваний масований удар дозволить нам виконати завдання, поставлене перед нами командуванням корпусу. Чи все ясно? Чи, може, хтось із вас, панове офіцери, хоче про щось запитати? — Полковник зняв окуляри і, блукаючи мутним короткозорим поглядом по обличчях присутніх, протирав скельця клаптиком замші.

Лейтенант Клосс, очевидно, мав би запитання до полковника фон Цангера, але саме йому не можна задавати його Добре було б дізнатися про точну дату удару, проте інформація і так має велике значення. На щастя, командир третього полку виручає Клосса, задаючи це запитання. Командир бажав би знати термін планованого удару. Річ у тому, що значна частина танкових гармат його полку підлягає черговому періодичному оглядові, який можна буде завершити не раніше як завтра.

— Встигнете, — заспокоїв його начальник штабу. — Час наступу — сьоме число, тобто післязавтра, вранці, о 4.30. Командири окремих ділянок, звісно, отримають запечатані конверти, котрі зможуть відкрити, як поверне на північ. Перегрупування треба буде провести протягом трьох—чотирьох годин, удосвіта, щоб несподіванка була абсолютною.

— Немає більше запитань? — включився в розмову полковник. — Це все, що стосується справ операційних. А тепер штурмфюрер Штедтке поінформує вас, панове, про те, що буде зроблено для поліпшення безпеки в тилу.

— Сьогодні я видав, — Штедтке повільно підводиться з стільця, — розпорядження про те, що обов’язок молоді — зголошуватися для виїзду на роботу до Німеччини. Термін зголошення — сьогодні ж. Я, само собою зрозуміло, не розраховую, що з’явиться дуже багато охочих, тому, починаючи з завтрашнього дня, спробуємо добровольців пошукати. Знайдемо їх, навіть якщо вони й поховаються в мишачі нори…

Полковник фон Цангер, нишком, затуляючи рукою рот, позіхнув. На якусь мить Клосс зустрівся з ним поглядом. Полковник був стомлений, виразно знуджений балаканиною Штедтке.

5


Клосс, вигідно розлігшись на канапі, над якою висів килимок з френзлями, роздумував, як небагато треба, щоб цю звичайну службову кімнату перетворити в дрібноміщанське гніздечко найліпшого баварського стилю. Оцей старий килимок, ця невідомо звідки витягнута етажерка на тонких ніжках з єдиною книжкою на поличці, “Майн Кампф”, бо другу книжку — “Вадемекум[6 - Провідник (лат.).] фронтового лікаря” — Клосс тільки-но переглядав і поклав її собі під голову. На найвищій поличці етажерки — семеро фарфорових слоників, найменший з яких був величиною з палець, а найбільшого Клосс не вмістив би на долоні. Невже Марта все це возить з собою? Адже перекидають її з місця на місце, розділяє вона долю офіцерів-фронтовиків, і тягання з собою цих неоковирних цяцьок — явне безглуздя.

Клосс зиркнув на старомодний телефон з коробочкою, прикріплений до стіни, і здивувався, чому й досі немає дзвінка, адже ж він залишив телефонний номер Марти Бехер черговому молодшому офіцерові штабу. Він прийшов сюди, хоча й здогадувався, що Марти не застане. Після останньої ночі Марта ще не повернулася додому. Проходячи повз неотинкований будинок, переобладнаний під прифронтовий госпіталь, Клосс бачив, як до нього увесь час під’їжджали вантажні автомашини, з яких знімали задубілих і непорушних, мов рулони тканин, солдатів вермахту. Отож він знав, що Марта повернеться нескоро, і сам цим своїм повідомленням про запланований наступ завдав їй зайвої роботи. Однак Клосс все ж вирішив скористатися ключем, про який заздро мріяли всі офіцери, розквартировані в цьому містечку. Він прагнув побути якусь хвилю наодинці, простягтися на цій бридкій, зате вигідній канапці і обдумати останні події.

Могло бути, наприклад, так (Клосс усміхнувся до картини, яка вималювалася перед його зором). Опасистий начальник штабу сидить у бункері на передньому краї німецьких позицій. Не можна відмовити йому у відвазі: він не належить до штабних канцеляристів, котрі намагаються здалеку спостерігати за перебігом запланованих ними операцій. Впихає своє огрядне тілисько в найгарячіші місця і, попри все, завжди нечувано щастить йому. Від початку війни його навіть не дряпнуло. Отож сидить у цьому, висунутому вперед бункері, жує погаслу сигару, прислухається до брязкоту гусениць танків, що займають вихідні позиції і сунуть повільно, без світла, орієнтуючись тільки на кольорові зблиски електричних ліхтариків. Начальник штабу позирає на польовий телефон; за хвилю повинен отримати повідомлення про завершення концентрації. Ймовірно о 3.55 (Клосс заснув цієї ночі тільки на світанку і, як і начальник штабу, слідкував за секундною стрілкою), отож, цілком ймовірно, о 3.55 задзвонив нарешті телефон, і начальник штабу довідався про повну готовність і про те, що на боці противника не помічено ніякого руху. Начальник штабу, можливо, й не закінчив тієї розмови — її заглушила канонада; запінився, напевне, почав кричати в трубку, що накаже розстріляти того ідіота, який завчасно розпочав стрілянину. Однак замовк, бо його саме повідомили, що наступ розпочав, власне, Іван, що це залпи радянських танків і гармат в друзки розбивають сконцентровані тут танкові підрозділи, ошелешені й охоплені жахом.

Чи саме так було? Про це вже ніколи не дізнається Клосс. Товстий начальник штабу вже ніколи не піде на передову. Про його смерть Клосс довідався вже вранці. Одне є певне: несподіваний радянський наступ повністю здезорієнтував німців, кільканадцять кілометрів території відійшло до росіян і, найважливіше, план, опрацьований десь там вище — в штабі корпусу чи армії, план, котрий наказував танковій дивізії фон Цангера прорвати фронт, — цей план зазнав провалу, а 33-тя дивізія, яка на кілька десятків кілометрів ринула в наступ на північ, щоб, з’єднавшись з дивізією фон Цангера, створити котел, сама потрапила в оточення.

Справа набере широкого розголосу (солдати довго пам’ятають такі несподіванки), потрібно немало часу, аби поповнити втрати, підняти моральний дух армії. Буде, очевидно, розслідування, будуть шукати винуватців, але хто ж може запідозрити Ганса Клосса в тому, що це власне він повідомив про дату й місце наступу, тим паче, що Ганс Клосс буде одним із тих, кому належить розслідувати цю справу. Саме тому Клосс залишив номер телефону, бо знає, що його не обмине розмова з фон Цангером, що той змушений буде виправдуватись, звалювати вину на штаб корпусу або армії, звідки могла просочуватись інформація, бо ж пан полковник не припускає, щоб хтось із його офіцерів був зрадником…

— Не зрадником, зраду я виключаю, — сказав двома годинами пізніше фон Цангер, коли стояли вони перед ним виструнчені, він і Штедтке. Клосса здивували витримка і спокій фон Цангера. Він сподівався почути вибух люті, що той ударить кулаком по столу, а тим часом фон Цангер був, як завжди, холодний, спокійний, трохи знуджений. — Зраду виключаю, — повторив, — але не виключаю балакливості.

— Пробачте, пане полковнику, — Штедтке скористався з хвилини тиші, — я не можу виключити зради.

Полковник зняв окуляри, протер скельця клаптиком замші, закліпав повіками.

— Справу пошуків зрадника я полишаю, штурмфюрере, на вас. Однак дозвольте мені залишитися з моєю думкою аж до того часу, поки я не одержу доказів, що серед моїх офіцерів знайшлася людина, котра продала противникові таку важливу інформацію. В усякому разі ця справа є плямою на честі нашої дивізії. Змити її ми зможемо тільки в бою, тільки позитивним наслідком наступної операції. Але я мушу мати гарантію, що такий випадок не повториться. В офіцерському казино працюють росіянки, правда ж? А можливо, хтось із вас, панове офіцери, допускає, — полковник кисло усміхнувся, — якусь фамільярність у стосунках з цими чужоземними жінками? Досить одного слова, сказаного в п’яному стані. Починаючи з сьогоднішнього дня, на роботу в казино дозволяю приймати тільки німкень та жительок, що належать до фольксдойчів. Більшовицька агентура діє десь поблизу нас. — Він надів окуляри й пильно подивився на них обох.

— Ми знаємо про це, пане полковнику. Знаємо навіть, що в місті працює радіостанція. В місті або в найближчій околиці. Нашій службі підслуховування вдалося перехопити повідомлення, передане, звертаю на це вашу увагу, через п’ять годин після наради в пана полковника. Ми не змогли ще розшифрувати це повідомлення, та то питання часу. До нас, на жаль, ще не прибули обіцяні нам радіопеленгаційні автомашини. А без них тільки випадок може допомогти натрапити на слід радіостанції. Я, звичайно, стараюсь посприяти тому випадкові. Мої люди з самого ранку роблять обшук — будинок за будинком. Ми намагаємося сполохати їх, змусити рушити з місця: тоді легше буде їх спіймати.

— Прошу повідомляти мене про все. Ми, звісно, не можемо скинути з рахунку й того, про що згадував тут лейтенант Клосс, — що просочування інформації могло статися вище, однак пошук ми повинні починати із свого подвір’я. Ви, лейтенанте, — звернувся він до Клосса, — молодий офіцер з невеликим досвідом, не маєте за собою ні польської, ані французької кампаній Я думаю, що, виконуючи дане завдання, ви повинні підлягати штурмфюрерові Штедтке, досвідченому офіцерові.

— Наказ є наказ, — мовив Клосс. — Я думаю, що зможу багато чого навчитися у штурмфюрера Штедтке. — Помітив нараз, як Штедтке скривився від цих слів, і злився на себе, що не зміг розгадати, чи то був усміх задоволення, викликаний підсолодженням його амбіції, чи іронія.

Тільки-но Клосс вийшов з будинку штабу, відразу ж міг легко переконатися, що Штедтке не брехав. Його люди справді не били байдики. З низького, побіленого вапном будинку вони саме виводили трьох чоловіків і дві жінки з закладеними на потилицю руками. Клосс подумав, що Яцек та Ірена, сховані в кімнатці за крамничкою кравця Воробіна, мають лише єдиний вихід — якнайкраще заховати радіостанцію і сидіти на місці. При загальному обшуку в будинках важко скрізь заглянути й усе перетрусити.

Клосс звернув праворуч. Тут теж працювали разом з жандармами люди Штедтке. Затримували перехожих, старанно обмацували їх, перевіряли документи, заглядали в сумки й сітки. Якась нещасна жінка, плачучи, повзала по землі, збираючи картоплини, які висипав їй із сумки худий прищуватий жандарм; кільканадцять чоловіків вже стояли тут з піднятими догори руками, обернені обличчями до муру. “Все це молоді хлопці”, — відзначив собі Клосс і подумав, що, видко, саме вони й будуть “добровільно” виїжджати до праці на німецьких фабриках. Клосс пригадав свою верф, концтабір під Крулевцем і П’єра, якого вже ніколи більше не зустрів. З якою охотою поговорив би він тепер з ним, подякував би за науку. Не знає навіть, чи вдалося П’єрові втекти. Не знає Клосс, а чи не було те, що він проспав станцію, просто щасливим випадком, який допоміг йому втекти.

Клосс вирішив-таки заскочити до Воробіна. Одним порухом руки відірвав на плащі ґудзик, щоб мати привід для цього візиту, звернув на поперечну вулицю й зненацька помітив Іренку, що зігнулася під вагою валізи. На міть одерев’янів. Дівчина прямувала впевнено вперед, не відаючи, що за хвилину потрапить в кільце облави. Клосс догнав Ірену, коли від рогу одділяло її кілька кроків. Узяв під руку, перехопив валізку, а поглядом наказав мовчати. Зрештою, вона й сама все зрозуміла. Під муром стояло вже на кілька чоловік більше. Серед них — і молоді дівчата. А стара жінка все ще збирала розкидані картоплини, плазуючи між довгохалявими чобітьми жандармів та есесівців.

І лише тоді, як обминули небезпечний пункт, Клосс запитав, дивлячись кудись вперед:

— Чому — без наказу?

— Німці почали пустошити нашу вулицю, — відповіла дівчина. — Яцек прихопив шифри й пішов городами. Ми думали, що так буде краще. Жінці легше пробратися. Вони шукають людей для роботи в Німеччині.

— Не тільки, — буркнув Клосс. — Ви все забрали?

— Так. Залишився тільки спрацьований акумулятор. Воробін повинен був його добре заховати. Вони обоє старі, і німці їх не чіпатимуть.

Саме тоді, як Клосс та Ірена звертали в браму напівзруйнованого будинку, повз них з гучним виттям клаксона промчала вантажна автомашина. У віконці на горищі біліла фіранка. Це помітили обоє враз.

— Яцек добрався щасливо. Слава богу, все в порядку, — мовила дівчина. — Це добра схованка. За шафою є вихід на дах сусіднього будинку, а звідти — підвалами аж до річки. Доки не скінчиться цей тарарам, будемо сидіти тут.

— Для мене явка ця кепська, — сказав Клосс. — Тут нема жодного кравця, до якого я міг би зайти, щоб пришив ґудзик чи зашив дірку в плащі. Зараз немає нічого цікавого, передайте тільки, що операція пройшла вдало. Близько трьохсот убитих, понад тисячу поранених, багато знищено військового спорядження. Передавати можете сміливо: сюди ще не прибув радіопеленг. Забіжу, коли буде щось цікаве.

Він махнув дівчині рукою на прощання, відчув, що нервозність минула Був спокійний за долю радіостанції.

Клосс не міг знати, що в кабіні вантажної автомашини Червоного Хреста, яка обминала їх, поруч з шофером сиділа лікарка Марта Бехер і що Марта бачила його саме в ту хвилю, коли він, звертаючи в браму порожнього будинку й прихиляючись до Ірчиного обличчя, щось говорив схвильованій дівчині.

6


Полковник підвів голову з-над розкладених перед ним паперів, приклав вогник до простої цигарки, підсунув коробку до Штедтке.

— Що це ви мені принесли, пане штурмфюрер?

— Я хотів повідомити вас, полковнику, що спеціальна акція завершується. Триста шістдесят робітників я вже зараз можу відіслати до райху.

— Чути запах диму. Ваші люди, очевидно, спалили кілька вулиць.

— Ви й самі знаєте, полковнику, що там, де дрова рубають…

— Правду кажучи, я не певний того, що це найкращий спосіб викликати до себе прихильність місцевого населення і втихомирити прифронтовий край. Ви зібрали триста шістдесят молодих чоловіків, але стільки ж їх, мабуть, втекло від вас. Вони підуть в ліси, зміцнять загони партизанів.

— Я маю точні інструкції, — Штедтке співчутливо скривився. — Райхсфюрер Гіммлер і найвищі урядовці в державі…

— Я знаю, знаю… — обірвав його полковник. — Не треба про це мене інформувати. — Самовпевненість цього незначного чиновника органів безпеки дратувала його. Він не міг терпіти Штедтке, хоча й умів це старанно приховувати. — Що з нашою справою?

— Мій начальник, штурмбанфюрер Мюллер із штабу армії, твердить, що просочування інформації могло статися тільки в нас.

— Шкода, — мовив полковник. — Отож ви з Клоссом тим більше повинні старатися, щоб знайти цього базіку.

— Ви, полковнику, увесь час говорите про базіку, так нібито припускаєте, що це тільки глупота чи необережність.

— Я вже казав вам, — розсердився полковник, — що не можу запідозрити жодного з моїх офіцерів.

— Ви — щасливіші за мене: я мушу підозрівати всіх.

— Значить, і мене?

— Штурмбанфюрер Мюллер дозволив мені вас, полковнику, виключити з кола підозрюваних.

— Що? — тихо сказав полковник. Він повільно підвівся з крісла, тремтячою рукою зняв окуляри. — Ви посміли довідуватись, що він думає про мене? Ви забуваєтеся, штурмфюрере. Я — командир цієї дивізії, принаймні зараз.

— Пробачте, пане полковнику, — мовив Штедтке, однак ніякого каяття в його голосі не було чути. — Ви самі згадали про себе, інакше я б не насмілився…

— Досить!.. — перебив його полковник. — Я хочу мати конкретний результат, а не якісь неясні припущення.

— Є два способи, — сказав Штедтке. — Під час обшуку в квартирах на Зажечі мої люди знайшли в якогось старого кравця розряджений акумулятор. Хлопець, який на це нарвався, не з телепнів; нібито тільки для формальності витрусивши трохи пір’я з перини, зробив так, що кравець не здогадався про його знахідку, та й залишив того діда з бабою в спокої. За будинком тепер встановлено нагляд — або кравець віднесе той акумулятор його власникам, або ж хтось прийде за ним. Акумулятор був недавно в ужитку. Це один слід, який може привести до агентури. Цілком ймовірно, що саме ця їх радіостанція, яку оце розшукуємо, і передала інформацію, що звела наш наступ нанівець. Ми витиснемо з них, звідки вони одержали ту інформацію. Однак я хотів би просити у вас, полковнику, допомоги, бо ця справа може тривати вельми довго. Я, власне, хотів би, щоб в найближчі дні. а якщо це можливо, то навіть і сьогодні, ви скликали нараду в тому ж складі, що й тоді.

— Того складу вже не буде — сказав полковник і подумав про свого товстого начальника штабу. Його наступника ще не призначили. Полковник не любив бачити навколо себе нові обличчя.

— Начальника штабу я також виключив. Все ж, якщо серед тих, що залишилися, є зрадник і якщо на нараді фігуруватимуть якісь дані про новий наступ, радіостанція почне грати. Буду радий, якщо ви, полковнику, маєте рацію. Якщо серед наших співпрацівників не буде зрадника.

— Я впевнений в цьому, — мовив полковник. — Гаразд, я зберу таку нараду. Як вам працюється з Клоссом?

— Якщо бути щирим, я не надто високої думки про офіцерів абверу. Але Клосс — здібний і старанний хлопець.

— Ви помиляєтеся, — сказав полковник. — Я вірю в абвер. І віритиму доти, поки ви не доведете, що ваші люди можуть іще щось робити, крім підпалу синагог, грабування крамниць, обшукування будинків. — 3 неприхованою приємністю дивився на скривлений іронічною усмішкою рот Штедтке. Хотів йому допекти. Цей негідник насмілився збирати інформацію про нього, полковника вермахту, сина майора і внука генерала!

— Хайль, Гітлер! — виголосив Штедтке, і це прозвучало, як погроза.

7


Цього вечора Марта була в поганому настрої. Відсахнулася, коли Клосс узяв її за руку.

— Що з тобою, кохана? — спитав найсердечніше, як тільки умів, однак вона не відповідала; розмова зовсім не клеїлася. Допіру, коли він підвівся з місця, кажучи, що служба — не дружба, запитала:

— Чи ти й справді йдеш на службу? Штедтке мені про це не говорив.

Правду кажучи, він не повинен був повертатися в штаб. Не збирався заходити й до напівзруйнованого будинку, в якому заховалися Ірена з Яцеком, одним словом — інакше уявляв собі цей вечір, і дивний настрій Марти трохи збентежив його. Насторожило неочікуване повідомлення, що Марта вела розмову про нього з Штедтке. Що це могло означати?

— Ти випитуєш у Штедтке про розпорядок моїх занять, — кинув весело. — А чи не простіше запитати про це в мене самого?

— Він був сьогодні у нас в госпіталі, ми розмовляли.

— Допитував тебе?

— Можна це й так назвати. Я вважаю, моїм обов’язком є будь-яка допомога офіцерові служби безпеки. Він випитував, чи я не помітила чогось підозрілого у поводженні…

— У моєму поводженні? — Клосс надав своєму голосові вельми жартівливого тону.

— Не тільки. Запитував взагалі, про всіх. Чого б він мав питатися саме про тебе?

Невже тільки цей допит був причиною її поганого настрою?.. — розмірковував Клосс. — А може, Штедтке розпитував її про мене? Він, звісно, зобов’язав її мовчати. А що, коли Штедтке запідозрює його? — Клосс намагався уявити собі, що могло навести штурмфюрера СД з вічно скривленими губами на слід його справжньої ролі. Не знаходив нічого. А якщо Штедтке і справді випитував про всіх? Це підтверджувало підозру Клосса про те, що нашвидку скликана нарада у Цангера, нарада, на якій тільки не вистачало начальника штабу, була звичайною пасткою, розставленою на когось із офіцерів. На когось чи на нього? Чи Штедтке шукає навмання, чи вже зумів щось пронюхати? Одне лиш є певним: протягом кількох найближчих днів Клосс не зможе піти до зруйнованого будинку, де схована радіостанція.

— Але я не сказала йому про свої підозри, — дійшов до нього голос Марти.

— Про які підозри? — не зрозумів Клосс.

— Ти знаєш і сам, не прикидайся: я бачила тебе з нею. Хто то був?

— Я не знаю, про кого ти говориш, — сказав він, хоча й прекрасно знав. “Де вона могла бачити мене з Іреною?” — мізкував Клосс гарячково і здерев’янів з остраху, бо саме пригадав собі, як їх обминало авто Червоного Хреста в ту хвилину, коли вони з Іреною звертали в бік зруйнованого будинку.

— Знаєш добре! — вибухнула гнівом Марта. — Якщо ти хочеш, аби ми розійшлися, ласкаво прошу! Але я не дозволю себе обманювати! Що то за дівчина?

— Зрозуміло, — заговорив Клосс, посміхаючись, немовби аж тепер пригадав щось. — Ти думаєш про ту дівчину, якій я допоміг нести важку валізку. Я вперше її побачив.

— Ти що — кожній жінці, яку де зустрінеш, допомагаєш нести валізку?

— Мені просто стало жаль її. Та валізка була дуже важка для неї.

— Хто то був?

— Я ж уже казав, що не знаю. Росіянка, але володіє й німецькою.

— Ти розмовляв з нею? Гарна?

— Ти в десять разів красивіша за неї! — Клосс пригорнув Марту до себе. — Слухай, дурненька, — він надав своєму голосові поблажливих інтонацій, — для мене не існує жодної жінки, крім Марти Бехер. — йому не було потреби вдавати щирість: це була правда. Не помітив навіть, що Ірена була гарною; усвідомив собі це аж тепер.

— О Ганс, — мовила вона. Жадала такого пояснення, хотіла почути, що є єдиною жінкою для Клосса. — Штедтке тебе не любить, — сказала йому через годину, коли, притулившись одне до одного, лежали на канапці, над якою висів килимок з френзлями, а над ним — портрет фюрера, що підглядав за ними. — І знаєш, чого він не любить тебе? Бо злиться, що я вибрала тебе, а не його.

— Цілком можливо, — сказав Клосс. Його зовсім не порадувало те, що штурмфюрер Штедтке не виявляє до нього симпатії. Охоче віддав би йому Марту, якби зміг його якось зичливіше настроїти до себе.

Повертаючись од Марти, Клосс іще раз обмірковував той допит, те випитування про нього Штедтке. Це разом з вістю, що Штедтке недолюблює його, не віщувало нічого радісного.

Раптом Клосс здригнувся. Побачив щось таке, що аж жах узяв. Вулицею, попід стінами будинків, ішла, озираючись на всі боки, жінка в клітчастій хустці. Клосс бачив її кілька разів: то була дружина Воробіна. Але не це його вразило. Він побачив те, чого вона не помічала. За нею слідкували. Суб’єкта в насунутому на очі кашкеті Клосс знав з кількох зустрічей як одного з найспритніших людей Штедтке. Ірка, це було відомо Клоссу, є онукою Воробіноі. Що жінка несе у тій торбі? Харчі для Ірки чи — зненацька здогадався, помітивши в торбі обриси стінок паралелепіпеда, — невже залишений акумулятор?

Здригнувся іде раз, почувши, як позад нього запищали гальма. Обернувся.

— Марта? — не приховував свого подиву. — Ти ж не збиралася виходити з дому.

— Привезли поранених з якоїсь стрілянини. Сідай — підкинемо тебе додому.

Вирішив усе в одну мить. Автомашиною він добереться швидше, ніж Воробіна та її “ангел-охоронець”. Треба застерегти Ірену та Яцека. Що за легковажність — давати старій адресу явки.

— Про що ти думаєш, Гансе?

— Я втомився, спати хочеться.

— Я теж, — згадуючи недавнє побачення, посміхнулася Марта.

— Зупинися тут, — звернувся Клосс до шофера, — пройдуся пішки.

— Підкинемо тебе до квартири, якщо ти втомився. Спочатку Фріц підвезе мене до госпіталю, а потім…

— Ні, я хотів би пройтися.

Марта підозріло подивилася на нього. Клосс навіть не мав часу подумати, що кілька годин тому коханка влаштувала йому сцену ревнощів — ревнощів до дівчини, яку він проводив ось цими вулицями. Вистрибнув з машини, перебіг вулицю, звернув у провулок. Оглянувся, однак не помітив нічого підозрілого. Будинок, здається, не був оточений. Повільним кроком перейшов через подвір’я, але-на сходах побіг. Постукав, як домовилися. Двері відчинила Ірена з розпущеним волоссям. Вона саме змивала голову, випрала також дещо, бо на шнурі сохла білизна. Яцек, вкрившись кожухом, що тільки одна голова виднілася, спав.

— Тікайте! — проговорив ще в дверях. — Буди його і тікайте! Йде сюди Воробіна. За нею — шпик. Нема часу…

Клосс не закінчив фрази, як у двері тихо постукали. Жінка в клітчастій хустці стала на порозі. Майже одночасно з цим запищали гальма автомашини. Клосс підійшов до віконця й побачив есесівців, що висипали на подвір’я, а потім і Штедтке, який важко викарабкувався з кабіни. Впізнав його навіть з цієї висоти Чи вони увесь час їхали за переслідуваною жінкою, чи агент встиг повідомити їх сам? Тепер це не мало вже значення. По-дурному напхана торба, крізь тканину якої вирисовувалися обриси акумулятора, могла навести на слід і сліпого. Але це тепер не мало значення. Есесівці ввірвалися в коридор. Під’їхав ще один грузовик, уже з жандармами. Вороги оточували будинок. Либонь, грюкіт кованих чобіт на сходах розбудив Яцека. Зірвався з постелі в одних трусах, схопив гранату, що лежала на підлозі. Другою рукою намагався стягти з билок ліжка сорочку. Зрозумів, що його чекає. Ірка також, заметушившись біля дверей шафи, про все вже здогадалася. Одна тільки бабуся Воробіна, витягуючи з-під картоплин той нещасний акумулятор, здавалося, нічого не розуміла.

— Спали шифри, — сказав Клосс. У цю мить йому невідомо чого раптом пригадалося прощання з Якубовським. “Хтось інший буде показувати тобі Варшаву”, — подумав. — Спали шифри, — повторив голосніше, — ми спробуємо їх затримати.

Яцек відхилив двері, підготував гранату і кинув її в напрямі все наростаючого гупання кроків. Час тягся повільно, ці три секунди тривали занадто довго. Коли ж нарешті внизу розлігся вибух, силою повітряної хвилі вирвало двері. Одночасно з Яцеком Клосс пустив у отвір дверей чергу пострілів. Краєчком ока ще помітив, як бабуся Воробіна, затиснувши в руці картоплину, схилилася в якійсь неприродній позі. Клосс почув позад себе запах диму й подумав, що це Ірена, мабуть, знищує шифри. Та за якусь хвилю він усвідомив, що дим валить з боку східців.

“Хочуть нас викурити димом, — подумав, — але перед цим ми ще знищимо кількох їх”.

Убити їх якнайбільше, — це єдине, що залишилося зробити їм — Яцекові та йому. Ні — тільки йому. Яцек вже знерухомів. У цих трусиках він лежав ніби на пляжі, ніби підставляв плечі сонцю, прагнучи засмагнути.

8


Штедтке навіть не намагався приховати свій тріумф. Поклав на стіл полковника папку з написом “Ганс Клосс”.

— Як усе це відбувалося?

Штедтке присунув собі крісло, сів, нічого не питаючи. Полковник не звернув на це уваги. Підсунув есесівцеві коробку цигарок.

— Той будинок було оточено. Мій хлопець ішов за нею. Зустрічного жандарма попросив переказати мені. От і все.

— Я не про це питаю. Мене не цікавить поліційна робота.

— Розумію. Вас, пане полковнику, цікавить той зразковий, завжди пунктуальний офіцер.

Полковник мовчав. Штедтке, як і завжди, іронічно усміхався. Не скаже ж він цьому півсліпцеві, старому шкарбану, що не мав поняття, яка здобич потрапить йому до рук. Коли під’їхали до тієї руїни, коли він послав у неї своїх людей, а жандармам наказав оточити пів-вулиці, коли звідти, згори, пролунали перші постріли, він, Штедтке, не припускав, не міг припустити, що в його хлопців і в нього стріляє людина в німецькій уніформі лейтенанта абверу. І тоді хтось схопив його рукою за плече. Він хотів відштовхнути ту руку, але помітив, що за ним стоїть Марта Бехер.

— Що ви робите? Прошу вас — зупиніться! Нехай припинять цю стрілянину, пане штурмфюрер! Там же Ганс!

Мало що він зрозумів тоді з її безладних слів. Якась дівчина, Ганс Клосс із якоюсь дівчиною, потім вона, Марта, кудись його підвезла. Ганс хвилювався. Вона зупинила автомашину й помітила, що він знову заходить до цього будинку, хоча їй клявся, нібито вперше бачив ту дівчину…

— Я знаю, — сказав Штедтке. — З самого початку я знав усе. Але для вас, папі, я готовий багато що зробити. Ви хочете, щоб ми цього агента повісили? Я теж маю бажання взяти його живцем! Припиніть вогонь! — гукнув він.

З вікна сходової клітки і з-під даху виривалися клуби диму. Штедтке згорнув газету й крикнув у неї, мов У рупор:

— Клосс, настав твій кінець! Будинок оточено! Даю тобі п’ять хвилин часу!

Замість відповіді об бляху автомобільного крила продзенькала черга пістолетних куль. Штедтке відскочив наче ошпарений, потягнув за собою й Марту. Якийсь есесівець провів автоматною чергою вздовж ринви.

— Стій! — заверещав Штедтке. — Візьмемо його живцем! Якщо за п’ять хвилин не вийде, зав’ялимо його димом! Приготувати димові шашки й протигази!

— Пане штурмфюрер, — заговорила Марта. — Я не вірю, щоб Ганс…

— Я ще побалакаю з вами, — скривив рот Штедтке. Глянув на годинник. — Ще одна хвилина — і рушайте. — Вирвав у якогось есесівця протигаз, одяг собі на голову. Хотів бути при цьому…

У будинку панувала тиша. Вбігли в коридор. Есесівці, скрадаючись попід стінами, Штедтке — серединою, з готовим до пострілу пістолетом у руці. Вибігаючи на другий поверх, почули гуркіт вибуху. Попадали інстинктивно на підлогу, однак уламки до них не дістали. Граната, мабуть, вибухнула вище. Штедтке злякався, що вже не побачить Клосса живим. Кинувся вперед. Перестрибував через три сходинки за раз. На горищі було темно, клуби чорного диму заповнювали тісне приміщення. Штедтке кількома секундами пізніше помітив тіло чоловіка, який лежав тут же, біля порога. Граната, видно, вибухнула в руках, на висоті обличчя, бо замість голови чоловік в уніформі лейтенанта німецьких збройних сил мав тільки криваві клапті.

— Встнгнув-таки, — сказав Штедтке. — Сам собі виніс вирок.

Есесівці оглянули горище. Поряд з трупом німецького офіцера вони акуратно поскладали тіла якоїсь дівчини та старої жінки в клітчастій хустці. Очі в бабусі були розплющені, нібито від подиву. В кутку, біля розтрощеної гранатою радіостанції, догоряли якісь папери. Хтось із есесівців кинувся в той бік, щоб хоч дещо вихопити з вогнища, але розворушений стос вибухнув жовтавим полум’ям, мало не осліпивши запопадливого есесівця.

Штедтке, звісно, не може розповісти полковникові фон Цангеру, як було насправді. СД — пильна, СД — всезнаюча.

— Звертаю вашу увагу, пане полковнику, — скривив рот Штедтке, — агент загніздився саме в абвері, і тільки пильність служби безпеки дала змогу його зліквідувати. Обергрупенфюрер вимагає спеціального рапорту з приводу цієї справи.

Фон Цангер перегорнув папери в папці. Біографія і особистий листок, характеристика з училища, зізнання Марти Бехер, що підтверджує ідентифікацію трупа, і рапорт штурмфюрера Штедтке. Полковник загорнув папку,

— Ну, що ж, — мовив він, — аж тепер, здається, я можу поздоровити вас із підвищенням в чині. Ви запідозрювали його?

— Я придивлявся до нього, пане полковнику, від самого початку. Його немовбито кілька разів перевіряли ще в училищі абверу, однак нас в СС навчали, що довіряти не можна нікому. Я маю досвід: з особливою пильністю треба приглядатися до занадто старанних офіцерів.

— Ad acta,[7 - Буквально: до актів (лат.); тут у значенні: здати в архів, справу вирішено.] — мовив полковник. — Я б не хотів більше повертатися до справи цієї людини, яка кілька місяців водила нас за ніс.

— СД не дозволяє водити себе за ніс.

— Хто б подумав! Був такий симпатичний.

— Нордичний тип, — погодився з ним Штедтке, — виразно нордичний тип. Все ж він повинен був мати трохи німецької крові, бо, треба визнати, це була добре продумана і добре виконана робота. Слов’яни на таке не здатні.

Фон Цангер вдивлявся в його перекривлений усмішкою рот і думав, чи Штедтке глузує, чи він справді такий ідіот. Однак точно відповісти на це питання полковник не міг. Обличчя Штедтке, на губах якого, мов приліплена, завжди висіла усмішка, було для нього вічною загадкою.

9


Літак летів низько над лінією фронту. Ці ПО-2 завжди літають низько. Недосяжні для зенітної артилерії, вони здатні легко вийти із зони кулеметного вогню, ці малі розвідувальні літачки багато страху наганяють на німецьких солдатів. Не відомо звідки з’являються, не відомо куди зникають, наповнюють повітря туркотом, ніби хтось, біжучи, києм веде по плоті з густо поприбиваними штахетами. Але цей ПО-2 не мав ніяких розвідувальних завдань, не літав над лінією німецьких окопів, щоб сіяти паніку серед ворогів. Єдиним його завданням було взяти на борт, якщо так можна назвати це тісне приміщення позаду пілота, цього окутаного кожухом чоловіка, про якого ані сам пілот, ані спостережник нічого не знають, як тільки те, що російська вимова їхнього пасажира виказує його чужоземне походження…

Близько двох тижнів блукав він по лісі, аж поки натрапив на партизанський загін, радист якого мав зв’язок з Великою землею. Натрапив — це не зовсім вдале слово: знайшли його непритомного, голодного, без документів. Коли ж він через тиждень прийшов до пам’яті, то побачив схилені над собою бородаті обличчя і пригадав чомусь Якубовського. Попросив, щоб партизани повідомили в штаб, що в них перебуває Я-23, Командир загону не задавав йому зайвих запитань. Цей літак був відповіддю на його донесення.

Повільно наближалися до місця посадки. Стах намагався роздивлятися крізь віконечко, однак не помічав нічого, крім чорної поверхні лісу. І все ж літак приземлився. Прифронтовий польовий аеродром був добре замаскований. Коли Стах виліз з “кукурузника” і одним лише потиском руки попрощався з мовчазним пілотом, до літака підійшов офіцер у короткому кожушку.

— Пересадка, — промовив. — Другий літак вже готовий — чекаємо тільки вас.

Стах проспав увесь шлях до. Москви, потім ще трохи подрімав і в автомашині, що везла його з аеродрому. Передавали його з рук до рук, не задаючи жодних запитань. Гадав, що його відвезуть до готелю, однак авто затрималося перед якимось адміністративним будинком.

— Полковник Якубовський чекає на вас, — сказав солдат у бюро перепусток.

І він справді чекав, хоча пора була вже й пізня, нічна. Посадив його в м’яке глибоке крісло, подав велику чашку кави, до якої не жалів рому.

— Розповідай, — наказав, а коли Стах закінчив свою оповідь, мовив: — Відпочинеш, поправишся, а потім зможеш вступити до польської армії, як ти колись бажав.

— Ні, повернуся туди, — заговорив Стах. — Я вирішив, що повернуся. Там я буду більш корисним.

— Куди повернешся, божевільний? Ти ж провалився!

— Ні, — продовжував він. — Провалився агент, що удавав із себе Ганса Клосса. А тепер може з’явитися до них справжній Ганс Клосс, якого більшовики досі тримали в ув’язненні і якому, нарешті, вдалося втекти; Клосс, який пам’ятає, що йому задавали безліч ідіотських запитань, зв’язаних з ревматизмом тітки Гільди, спогадами дитинства й сімейними стосунками; Клосс, якому наказували сто разів повторювати свою біографію й доповнювати її тисяччю подробиць і який мало що розумів у цьому. Проте розповідав, бо ж це не були військові таємниці… Розумієш?

— Ти з’їхав з глузду, тебе треба лікувати. Перш ніж підеш до війська, пошлемо тебе в санаторій. Твоя нервова система…

Стах чекав цього. Все ж не відступав. За вікном уже благословилося на світ, коли він нарешті домігся від Якубовського обіцянки провести експеримент. Стах кільканадцять днів буде вести спостереження за справжнім Гансом Клоссом, який і далі перебуває в ув’язненні під доброю охороною. А потім, в один із днів, одягнеться в його одяг і піде до тієї ж камери як Ганс Клосс. Якщо його друзі по нещастю нічого не помітять…

— Чоловіче, вони сидять з ним вже принаймні з рік, бачать його щодня — таке не може вдатися…

— Якщо вони здогадаються, що щось не так, я погоджуся на все, навіть на санаторій. Але якщо удасться, ти обіцяєш мені…

— Це щось незрозуміле, — сказав Якубовський. — Це якесь чудо природи. Навіть тембр голосу у вас обох однаковий. І все ж це не може вдатися.

— Отже, приймаєш мою умову? Якщо в’язні не розпізнають мене в камері, якщо вони будуть думати, що сидять з тим самим чоловіком, що й раніше, то пожертвуйте тими людьми, дайте їм змогу втекти з ув’язнення десь поблизу фронту. Втечу, звичайно, організує Ганс Клосс.

— Я передам твоє прохання генералові. Якщо тобі добре поведеться в тій тюрмі — я підтримаю це прохання.

Через півтора місяця вартовий ввійшов до камери, в якій сиділо четверо німців, і викликав Ганса Клосса, який буркнув у бік своїх товаришів, що його знову тягнуть на той ідіотський допит. Підштурхуваний вартовим, він увійшов до кабінету начальника в’язниці, де тепер сидів Якубовський. Вартовий відрапортував, пристукнув каблуками і вийшов, розмірковуючи над тим, чому після того, як він вийшов, полковник крутнув ключ у замку дверей.

— Ну і що? — запитав Стах. — Я сиджу з ними вже десять днів. Ви за мною спостерігаєте. За їхньою реакцією теж. Здається, я не помилився!

— Право вирішити цю справу генерал залишив за мною — Якубовський повільно набивав тютюном свою люльку. — Що ж мені робити?

— Те, що обіцяв. Що з ним? Дуже дивувався, що забрали в нього одяг?

— Його вже ніщо не дивує. Увесь час, поки ти сидів у камері, ми його допитували. Витягли з нього ще трохи подробиць.

— Я це знаю: читав протокол допитів. Крім того, так, як ти й радив, я відсвіжив у своїй пам’яті кілька фотографій. Найгірше, однак, не те, що треба запам’ятати обличчя людей, яких я ніколи не бачив, а те, що треба забути обличчя тих, яких бачив. Все ж — спробую.

— Ти знаєш, що тобі загрожує, знаєш, і чим ризикуєш Однак ти вже дорослий, і я не маю права тебе затримувати. Твоя робота була корисною. Але запам’ятай: втретє я вже не дам згоди.

— Третього разу не буде. Зрозумій же: все так логічно складається. Був якийсь чоловік, що видавав себе за Ганса Клосса. Був — і загинув. Я сам, сховавшись за стіною, чув тоді, як Штедтке сказав: “Він уже мертвий, сам собі виніс вирок” — чи щось подібне. А тепер з’явиться в них справжній Ганс Клосс. Адже не стукне ж їм у голову думка, що ми можемо бути такими ідіотами і засилати до них агента, який провалився. Для німецьких голів це занадто неправдоподібно. В одному лиш ви повинні мені допомогти. Треба добратися через берлінську агентуру до центрального архіву, де, напевне, зберігається справа Ганса Клосса, і замінити всі документи, писані моєю рукою, на якісь інші, писані будь-ким (це на випадок можливих графологічних досліджень).

— Наказ про це вже передано. Післязавтра ми евакуюємо цю в’язницю. Треба ще домовитися, коли ти маєш утекти.

10


Пробиралися вперед тільки вночі. Гуркіт канонади, що наближалася, свідчив: фронт проходить найбільше в двадцяти кілометрах звідси. Втікачі знайшли збезлюдніле село. Там вирішили перечекати. Лотар обморозив ноги, і Клосс разом з Бруно останні п’ять кілометрів несли його на руках. Втікачі вирішили, що опустілий підвал на краю села буде найбезпечнішою схованкою. Бруно проклинав задум втечі, однак після того, як Ганс знайшов у підвалі банку консервів і слоїк смальцю, настрій Бруно змінився на краще.

— Що б ми без тебе зробили, Ганс? — сказав Фрідріх. — Коли ми доберемося до своїх…

— Ні, — мовив Клосс, — ми почекаємо тут на наших. Лотар не дійшов би, а наші вже недалеко. Ми мусимо зачекати.

Залізли в солому, Лотар трохи марив. Його мучила висока температура. Клосс з Фрідріхом та Бруно ухвалили, що чекатимуть два дні. Якщо до того часу німці не здобудуть це безлюдне село, вони, мабуть, спробують-таки пробратися до своїх.

А на другий день усіх втікачів, ще окутаних в солому, витягли патрулі німецьких десантників, які йшли вслід за танками. Виведені на сонце, втікачі мружили очі. Хтось із танкістів напоїв їх гарячою кавою із термоса, в цей час під’їхав “оппель” одного з високопоставлених офіцерів. Чудом врятованих німців — уцілілі жертви більшовицького варварства — відправлено до найближчого прифронтового міста. Нагодовано їх і напоєно, принесено їм і якесь вбрання, бо увесь одяг втікачів вже скидався на лахміття, і вслід за цим якийсь урядовець у чорному завів їх у підвальні приміщення, котрі були перетворені на камери. У камерах, зрештою, було тепло й чисто, гестапівець, правда, з чогось там виправдовувався, але Ганс Клосс по дорозі до підвальних приміщень заспокоював товаришів по недолі, витлумачуючи їм, що саме так і повинно бути, бо німецькі власті зобов’язані перевірити, чи більшовицька розвідка не закинула до них, бува, своїх агентів.

Ще того ж таки дня штурмбанфюрер Мюллер наказав привести їх до нього.

— Ви стверджуєте, — заговорив він, — що втекли з радянської тюрми й пробиралися до лінії фронту.

— Вас не точно поінформували, пане штурмбанфюрер, — пристукнувши закаблуками, сказав Клосс, — Ми втекли з ешелону, в якому евакуювали нашу в’язницю.

— Ви тримаєте себе, як солдат, — мовив штурмбанфюрер. Він з приємністю розглядав цього молодого пристойного чоловіка, що мав таку бездоганну військову поставу.

— Я був солдатом, — сказав Клосс.

— Солдатом? — У голосі Мюллера почулися нотки недовір’я. — І вас тримали в тюрмі, а не в таборі для військовополонених?

— Це довга історія. Ще за литовського часу у Клайпеді я закінчив підпільну школу підхорунжих. Мені присвоїли звання лейтенанта. Напередодні вступу більшовиків у Литву я отримав наказ перебратися до Вільна, бо ж майор Губертус завербував мене на роботу в абвер. Мій умовний номер ГК-387. Я, на жаль, не встиг розгорнути свою діяльність, бо, коли більшовики вступили в Литву, мене відразу ж заарештували разом з усією родиною і повезли кудись на схід. Мені вдалося втекти з ешелону, я спробував перейти кордон, але був схоплений. Це трапилося в березні сорок першого року. Мене впіймали як цивільну особу. Детально допитували, але, звичайно, я їм анічогісінько не виказав.

— Ми ще поговоримо про це, — сказав Мюллер. — Ваше прізвище?

— Ганс Клосс.

— Ганс Клосс? — повторив той. — Десь я вже чув це ім’я, але де? Пам’ятаю, це було кілька місяців тому, в зв’язку з якоюсь справою… — Глянув угору й зустрівся з щирим поглядом молодого мужчини. Зауважив, що це наймення він уже якимсь чином знав.

— Може, ви знали когось із моєї родини? Мій батько мав маєток у Литві, але я не знаю, що з ним тепер. З матір’ю і сестрами — теж. У кращому випадку, — він спохмурнів, — ріжуть сосни десь у тайзі. А може, ви знали доктора Гельмута Клосса, мого дядька? Напередодні війни він працював окружним суддею в Крулевці.

— Дурниці, — промовив штурмбанфюрер, бо саме в цей час пригадався йому рапорт Штедтке, читаний кілька місяців тому. — Дурниці, — повторив. — А як вас, панове, звати? — звернувся до решти присутніх.

— Лотар Байц…

— Генріх Фогель…

— Бруно Дреєр… — відповіли ті один за одним.

— Шановні панове, кожний з вас одержить папір і приладдя для писання. Ви напишете детально свої біографії, звернувши особливу увагу на перебування в Росії. Крім того, кожний з вас складе мені реєстр тих, хто може підтвердити вашу особу. Ви, звісно, самі розумієте, що, поки ми не переконаємося в правдивості ваших зізнань, ви повинні бути ізольовані. Постараємося створити вам найліпші умови й максимально скоротити час очікування. Ви вже ж досить насиділися в тюрмі.

Трьома днями пізніше Мюллер, забувши, котрий вже раз, перечитував зізнання чотирьох ізольованих у в’язниці німців, яким вдалося вирватися з рук росіян. На його письмовому столі, поряд із зізнаннями тих людей і власноручно писаними тими ж людьми автобіографіями, лежала папка, яку сьогодні вранці йому надіслали з центрального архіву в Берліні. На папці рукою сумлінного службовця воєнного міністерства був старанно викаліграфований напис готичним шрифтом: “Ганс Клосс”. Штурмбанфюрер Мюллер тільки-но ознайомився з документами, що були в папці, і з ще більшою увагою вчитувався в зізнання цих чотирьох людей… Сам Ганс Клосс лише розширив своє зізнання, яке він склав під час першого допиту. З особливою увагою Мюллер вдумувався в ту частину зізнання, де Ганс Клосс описував дивний допит, який вели радянські офіцери. Його, Клосса, випитували про різні подробиці з часу дитинства, про якісь незначні зустрічі. Клосс, наприклад, оповідає, що він кілька тижнів змушений був описувати всіх своїх гімназійних товаришів.

Справи решти трьох втікачів були значно простішими. Лотар Байц був купцем з Латвії, мав залізо-скоб’яну крамницю на вулиці Вокзальній. Хтось із його клієнтів залишив у нього якийсь не відомо з чим ящик. Це трапилося вже після вступу росіян у Латвію. Представник НКВС з’явився до Байца через кілька днів, знайшов у ящику деталі радіостанції, і ув’язнено Байца спочатку в місцевій тюрмі, а потім переведено до Саратова. Росіяни запідозрювали, що Байц підтримував контакти з німецькою розвідкою, однак він вперто доводив, що не знав, з чим був залишений у нього ящик (і це, до речі, була щира правда). Дружина Байца мешкає, мабуть, у Нюрнберзі, у своїх родичів. Залишила його у тридцять восьмому році, не ладнали вони між собою, однак вона, звичайно, підтвердить особу свого колишнього чоловіка. Мюллер дав розпорядження надіслати відповідну телеграму й отримав відповідь, що фрау Байц прибуде сюди протягом тижня.

Другий німець; Генріх Фогель, працював у Бориславі, був інженером-нафтовиком. Після сімнадцятого вересня подав заяву з проханням дозволити йому повернутися в Німеччину, але радянські власті не дали йому дозволу: він був потрібен їм, до того ж мали в руках його контракт, укладений ще з польським акціонерним товариством, за цим контрактом Фогель зобов’язався працювати на промислі до сорок другого року. Та в сороковому році, після перемоги над Францією, Фогель, “обмиваючи” в львівському ресторані ту перемогу, почав переконувати своїх приятелів у тому, що Гітлер незабаром рушить на Росію. Тієї ж самої ночі Фогеля заарештували. За ворожу пропаганду і ненависть до Радянської влади, демонстровану публічно, інженер отримав кілька років тюремного ув’язнення. Сидів у різних тюрмах, був задоволений, що його не перевели в якийсь північний табір, бо дуже боявся холоднечі.

Що ж до Клосса, то Байц познайомився з ним, власне, в тюрмі. Клосс уже перебував там, коли Байца заарештували. Кільканадцять днів сидів з ним в одній камері, потім його перевели в іншу камеру, однак зустрічався з ним і далі на прогулянках Всі ув’язнені німці співчували йому, бо його, Клосса, мало не щодня викликали на допит, який тягнувся цілі години, однак до самого кінця так і не було відомо, чого від нього хотіли. Якось зо два дні розповідав їм про якусь свою кузину. Клосс радився із співвітчизниками, чи говорити на допиті правду…

Штурмбанфюрер Мюллер почав перегортати папери, що лежали перед ним, — хотів знайти протокол допиту Байца, точніше — фрагмент того протоколу. Знайшов потрібний аркуш і прочитав: “Запитання: Чи в період між липнем сорок першого року і березнем сорок четвертого ви бачили Клосса щодня в тюрмі? Відповідь: Так, за винятком кількох днів, коли я перебував у тюремному госпіталі, в жовтні чи в листопаді. В липні та серпні я перебував з ним в одній камері, а потім зустрічав його на прогулянках або в коридорі тюрми. Пам’ятаю, що на різдво Христове Ганс чергував — розносив їжу”.

Мюллер потер рукою лоб, так ніби цей жест міг йому чимсь допомогти. З документів особистої справи Ганса Клосса незаперечно видно, що в дні різдва сорок першого року він був слухачем піврічних курсів офіцерів абверу. “Тобто не Ганс Клосс, — виправив себе в думці Мюллер, — а той агент, що так нахабно видавав себе за Клосса”. Мюллер порівняв почерк зізнання людини з ясним поглядом, яка зараз чекає його виклику трьома поверхами нижче, в підвалі, із почерком сторінок автобіографії в особистій справі. На перший погляд можна було сказати, що тексти ці писала не одна і та ж рука.

“Так, — подумав Мюллер, — почерк неможливо змінити”.

У дверях з’явився есесівець з канцелярії й доповів, що прийшов чоловік, якого очікує пан штурмбанфюрер. Мюллер запросив гостя до свого кабінету, посадовив його в крісло за дверима так, щоб у першу хвилю його не видно було, а потім наказав викликати Ганса Клосса.

Підіймаючись вслід за есесівцем вузькими східцями вгору, Клосс здогадувався, що його чекає. Коли він, проходячи першим поверхом, помітив напіввідчинені двері на подвір’я, біля яких не було вартового, то відчув непереборне бажання втекти. Ледве здушив його у собі. Есесівець відчинив двері до кабінету штурмбанфюрера, впустив Клосса і замкнув їх за ним.

— Прошу сідати, — штурмбанфюрер показав Клоссові на стілець. І тоді, коли Клосс уже подумав був, що випробування сьогодні обминуло його, коли, перемігши в собі нервове напруження, вже сідав на стілець, мов удар батога, шмагнув його крик:

— Клосс! — верескнув Штедтке. Підвівся з крісла біля дверей і попрямував до нього.

Клосс повільно повернув голову.

— Моє прізвище справді Клосс. І що ж? — На його обличчі не здригнувся жодний м’яз. Помітив, що Штедтке й досі носить військові знаки штурмфюрера. “Отже, йому навіть чин не підвищили, — подумав, — за зліквідування ворожої агентури”.

— Схожий? — запитав Мюллер.

— Мало того, що схожий! Ідентичний, хоча… — Штедтке завагався. — Профіль! — крикнув. — Стати в профіль! “Сам не знаю…” — мовив собі. — Ти маєш брата?

— Пробачте, штурмфюрере, — сказав Клосс. — Я — німецький офіцер і не звик, щоб мені тикали. До того ж я не мав честі пити з вами на брудершафт… — Помітив, що з губ Штедтке на якусь мить зникла усмішка. Це, невідомо чому, викликало в Клосса задоволення.

— Прошу пробачити, — буркнув Штедтке, — але схожість просто разюча.

Мюллер, який мовчки прислухався до цієї сцени, зняв телефонну трубку і сказав тільки одне слово:

— Ввести!

Двері відчинилися, і на порозі з’явився старий, стрижений “під їжака” чоловік, якого сьогодні вночі стягнено з ліжка, без жодного слова посаджено в літак і доставлено з Крулевця аж сюди. Клосс обернувся. Вагався він не довше як півсекунди.

— Дядьку Гельмуте! — вигукнув він.

— Ганс! Хлопче! Живий?! А ми вже оплакали тебе. Що з мамою? З родичами? З сестрами?

— Пізніше, — заговорив Мюллер. — Пізніше освіжите в пам’яті спогади. Почекайте, будь ласка, докторе Клосс, ваш племінник ще кілька годин буде зайнятий.

Отже, вдалося. Принаймні зараз. Зінсценізували спритно. Два постріли підряд — і саме в момент, коли вже не чекав їх. До Ганса Клосса долітали окремі слова роз’яснень Мюллера. Удавав, що уважно слухає розповідь про те, як більшовицький агент прибрав його постать. Діждався хвилі, коли повинен був усе зрозуміти. Закрив обличчя руками, мовби приголомшений несподіваним ударом.

— Хтось, дуже схожий на мене, зганьбив моє чесне ім’я, — проговорив він. — Нарешті я зрозумів мету тих багатогодинних допитів, під час яких я змальовував кучера, що віз мене від залізничної станції до будинку моїх родичів, або розказував про придорожні камені та плаття моєї матері. Панове, — додав, — я не знаю, яку я повинен дати клятву…

— Ви, Клосс, давненько вже не були на батьківщині, — на губах Штедтке з’явилася звична усмішка. — Багато що змінилося. Тепер клятви й присяги нас уже не переконують. Ми маємо апарат, найкращий у світі апарат для викриття брехні. Апарат цей називається СД. Нас не можна ошукати. Саме тому ми й легко зліквідували вашого двійника.

— Панове, — звернувся до них Клосс, — я вірю, що СД і цього разу не підведе. Коли переконаєтеся, що я — Ганс Клосс, то попрошу вас направити мене на Східний фронт. Навіть як простого солдата. Я мушу відомстити їм, змити пляму з свого імені.

— Ваша освіта, знайомство з Росією і з мовою наших ворогів, бо ж ви писали, що, крім російської, добре володієте ще й польською, знадобляться німецькій вітчизні. Будь ласка, — Мюллер показав Клоссові якийсь папір. — Ось висновок на відновлення вам офіцерського чину. Абверові потрібні такі люди, як ви. До камери, лейтенанте Клосс, ви не повернетеся. Поки очікуватимете вирішення вашої справи і службового призначення, мешкатимете в нашому готелі… Зрештою, я цілком певний, що справу буде вирішено позитивно. Найкращим доказом цього є те, що я ось дав розпорядження приготувати вам офіцерський мундир лейтенанта. Передаю вас під опіку штурмфюрера Штедтке. Це мене, лейтенанте Клосс, радує, і я від щирого серця поздоровляю вас.

Клосс подивився на себе в дзеркало. Знову — в мундирі. Чи не дуже легко? Чи це вже остання з перевірок? Треба бути пильним. Треба бути особливо пильним тепер, у найближчі дні. А що означав погляд, яким обмінялися між собою Штедтке і Мюллер? А може, це йому тільки так здалося? Може, нерви перевтомилися?

— Ви вже готові, лейтенанте? Ми можемо їхати? — запитав Штедтке.

— Так. Я хочу якнайшвидше поговорити з дядьком. Він же чекає мене в готелі.

Автомашина, що везла їх, зупинилася біля претензійно вибудуваного порталу. Штедтке пропустив Клосса вперед. Клосс ввійшов у хол і помітив її відразу ж. Вона стояла навпроти входу, вдивлялася в нього, не кажучи й слова. Коли ж він байдуже її обминув, крикнула:

— Ганс!

Клосс роздивився навкруги, мовби шукаючи когось знайомого, і тоді вона ще раз повторила це ім’я.

— Ви, пані, до мене звертаєтесь? — Клосс рукою торкнувся кашкета. — Моє ім’я справді Ганс.

— Я ж — Марта Бехер. Хіба ти не впізнаєш?.. Не впізнаєте мене? — виправила вона себе невпевнено.

— Вибачте, пані, це якась помилка.

Клосс почув позад себе регіт. Обернувся і вперше в своєму житті побачив, як Штедтке сміється, по-справжньому сміється. Штедтке підійшов до Марти, однією рукою обійняв її за плечі, а другою поплескав по щоці.

— Віднині я перестаю вірити в жіночий інстинкт. Уклепалася, значить?

Клосс вклонився, вибачився, кажучи, що мусить вже йти, бо хоче якнайшвидше побачитися з дядьком. Біг східцями, перестрибуючи через кілька сходинок. Йому було легко.

“Одержав її в спадок по мені, мусить бути задоволеним, що тамтой Клосс не повернувся, — подумав. — Ну що ж, дай їм, боже, щастя. Але ж: такий спадок по польському агентові чи не плямує раси?” — усміхнувся в думці.

Клосс знав, що все вдалося. Він уже уявляв собі вираз на обличчі Якубовського, коли той одержить повідомлення, що Я-23 знову діє.




Партія доміно


1


“Завдання небезпечне і винятково важке”. Шифрограми, які надсилав Центр, звучали, як правило, лаконічно, але ця, що наказувала Клоссові виїхати до Вроцлава, закінчувалася саме такою фразою.

Був грудень 1942 року. Німецькі армії застрягли під Сталінградом, зведення верховного головнокомандування вермахту були досить туманні, однак дехто з громадян тисячолітнього райху вже знав, що дивізії Паулюса втрачені безповоротно. Війна наближалася до переломного моменту й шаленіла з усе наростаючою запеклістю; газети всього світу публікували дані про кількість полеглих у повітряних, морських та наземних боях. Щоденно згадувалися назви сіл і міст Росії, Африки, Греції. Ніхто, проте, не передавав вістей з фронту, на який було послано Клосса. Тут боротьба велася тихцем; потім в таємних штабах викреслювали прізвища загиблих і реєстри їх ховали на дно залізних сейфів. Це був фронт, на якому дії розгорталися навпомацки і потемки. Не датися застукати себе зненацька, перехитрити ворога, не потрапити у пастки й капкани, а також… Таке завдання, власне, було найважчим, і саме про це увесь час думав Клосс, ідучи вулицями Вроцлава. Мав у своєму розпорядженні три дні часу; якщо не встигне виконати задумане, доведеться пожертвувати цими людьми. Минув Гінденбургплац і звернув у вузьку вуличку. Зупинився перед оголошенням, підписаним гауляйтером Генке.

Перевіряти, чи не висліджують його, вже ввійшло в звичку Клосса. В центрі міста легко вдалося зникнути в передсвятковій юрбі, що товпилася перед магазинами. Тут було тихо й пусто. Пройшов повз нього, віддаючи честь, якийсь унтер-офіцер. Літній чоловік підняв з тротуару недокурок. Краєм вулиці штовхала поперед себе візок з вугіллям дівчина в прошурканому пальтечку із знаком літери “П”, нашитим на ньому; зиркнула на Клосса і відвернула погляд.

Клосс оглянувся ще раз і пішов у напрямі костьолу. Головні двері були зачинені. Він штовхнув бокові і опинився в темному приміщенні. Перед статуєю святого Антонія горів вогник. За лавами, у заглибині чорного нефа, стояло на колінах кілька жінок.

Він намагався ступати навшпиньках, але кроки його відлунювали в пітьмі. Раптом зазвучали органи; він з хвилину послухав музику Баха, а потім крутими дерев’яними східцями вибрався вгору. Людина, яку він шукав, сиділа тут, схилившись над клавіатурою. Був це не молодий уже чоловік в темних окулярах. Він, очевидно, почув кроки, бо пальці його на якусь мить застигли в повітрі і сам він обернувся до дверей. Клосс знав, що цей чоловік сліпий, принаймні повинен був бути сліпим, однак йому здалося в цю мить, що органіст бачить його.

— Це ти, Руді? — запитав чоловік, високо підносячи руки.

Клосс мовчав.

— Сюди хтось ввійшов, адже я чув.

— Так. Я, — обізвався нарешті Клосс і підійшов ближче.

— Хто ви?

— Я привіз вам вітання від “тітки Зюзанни”.

Чоловік мовчав, немовби не зрозумів сказаного.

“Я ж не міг помилитися, — подумав Клосс. — Нарешті…”

— Ви — її знайомий? — запитав органіст.

— Родич, — відповів Клосс.

— Її все ще мучить ревматизм?

— З вересня вона почуває себе ліпше.

От і все. Тепер можна вже й розмовляти.

Органіст підійшов до Клосса, його пальці злегка торкнулися до погонів офіцера.

— Ти — в офіцерському мундирі, — сказав він. Згодом додав: — Прошу пробачити мені, я не повинен був про це питати. Чекав же тебе… Чи це значить, що “тітка Зюзанна”…

— Нічого це не значить, — сухо відповів Клосс. — Мені доручено прийняти рішення на місці.

— Це добре, — схвально відзначив чоловік. — Це добре, — повторив він, — що саме сьогодні.

— Доповідай, будь ласка.

Органіст вийняв з бляшаної коробки половинку цигарки. Вмостив її в отвір дерев’яного мундштука. Робив це не поспішаючи.

— Не давай мені вогню, — сказав. Вийняв з кишені велику, виготовлену з патронної гільзи запальничку. — Ти вперше у Вроцлаві?

— Вперше.

— Чи знаєш ти історію тутешньої полонії?[8 - Так називаються громади вихідців з Польщі за кордоном.]

— Ні. А яке це має значення?

— Все має важливе значення, — зауважив органіст. — Ти знав Артура Першого?

— Так. А тепер — доповідай.

— Все — від початку?

— Так, наче я нічого не знаю.

— Хочеш мене перевірити?

Клосс не бачив його очей за темними окулярами.

— Ні, зовсім не хочу перевіряти тебе, — сказав він. — Вирішено, що довіряти тобі можна.

— Дякую, — Органіст нарешті запалив. — Годину тому я одержав повідомлення від Артура Другого.

— Де тайник?

— Тут, у костьолі, під статуєю святого Антонія. Хіба це погано?

— Я що нічого не знаю. Слухаю ж тільки.

— Вже минуло три місяці, — почав органіст. — Ми встановили все, що можна була встановити.

— Ви маєте зв’язки з гестапо?

— Так… П’ятнадцятого вересня вночі вони з’явитися на квартиру до Артура, шефа групи. Тобто до Артура Першого. Він проковтнув ціаністий калій зразу ж, як тільки побачив їх у дверях.

— Це — цілком певні відомості?

— Так.

— Отже, він не сказав їм нічого?

— Ні, — підтвердив органіст. — Однак шістнадцятого вранці заарештовано двох наших інформаторів з вагонобудівного заводу. Двох робітників, які колись бували на Генріхшграссс.

— А що там таке?

— Там міститься керівний орган Спілки поляків, німецьких громадян Значить, гестапівці знали не лише про Артура, а й про них. Саме тому Центр вирішив, що в групі діє провокатор. Отож наказано припинити діяльність.

— Але ж група працює?

— Артур Другий передає мені дані. Він вирішив викрити зрадника, хоча ні він, ні я не розуміємо, чому гестапо не заарештувало інших членів організації, якщо воно справді має в нашій групі інформатора. Цей інформатор, видно, дуже багато знає…

— Ти розмірковуєш, як новачок, — зауважив Клосс. — Гестапо має час… Хто ж бере під замок людей, за якими є можливість стежити в процесі їхньої діяльності? Зрештою, я не знаю, яку гру веде гестапо. Може, зрадник замало ще знає? Може, шукають контактів з Центром? — І після паузи: — А хто такий Артур Другий?

— Давній співпрацівник. Довірений Артура Першого Ось його сьогоднішнє повідомлення. — Органіст дав Клоссові клаптик паперу. — Ти знаєш шифр?

— Знаю.

Було темнувато. Клосс тримав аркушик зовсім близько біля очей і ледве прочитав. Повідомлення, зрештою, було довге. Артур Другий повідомляв, що його зусилля не пройшли марно. Арешти не були випадковими. Вдалося з цілковитою певністю встановити, хто зрадив. Тільки одна особа мала зв’язок з шефом групи і водночас із робітниками вагонобудівного заводу. Криптонім А-3. Артур Другий дає знати, що він наказав зліквідувати зрадника, просить зв’язати його з Центром і чекає на нові вказівки. Група знову боєздатна, може продовжувати діяльність.

— А-3, — мовив Клосс.

— Артур Другий помиляється! — вибухнув органіст. Втратив спокій. Рукою провів по лобі, поправив окуляри. А-3 — не винна…

— Це — жінка?

— Дівчина. Я сам завербував… Я знаю її… Знав також її батька…

— Це не докази, — сухо сказав Клосс.

— Інших доказів я не маю. — Органіст сів і торкнув пальцями клавіші. — Інших доказів я не маю, — повторив він. — Я просто знаю, а це значно більше… — Замовкнув, почекав трохи, а потім різко додав: — Я вимагаю, щоб ти від імені Центру заборонив Артурові ліквідацію А-3!

— Послухай уважно. — Клосса увесь час тривожили очі органіста. Хотів би їх побачити. — Якщо в групі Артура діє провокатор, всі ці люди, вважай, втрачені.

— Втрачені? — повторив органіст.

— Так. Їх можна було б врятувати, якби їм, одразу ж після знищення провокатора, вручити нові документи, нові адреси явок або навіть послати до груп, що діють в Генерал-губернаторстві. Але ж я жодному з них не зможу довірити нову адресу, не зможу зв’язати з кимось іншим аж до того часу, поки не буду впевнений, що зрадника ліквідовано. Якщо ти твердиш, що А-3 не є винною, то зрадник і далі діє в групі Артура Другого. Може, ти когось запідозрюєш?

— Ні, — відповів органіст.

— То ж бачиш… Зрадником може бути кожний з них. І гестапо знає все, що знає він. Не виключена можливість, що ці люди перебувають під постійним наглядом.

— Я розумію. Що ж ти хочеш зробити?

— Передай Артурові відповідь. Нехай затримає наказ про ліквідацію А-3…

— Дякую.

— Я де роблю не заради тебе. Просто беру до уваги твій сумнів. Спробую сам зорієнтуватися в обстановці. Хто ще, крім Артура, знає про тайник в костьолі?

Органіст мовчав.

— Хто ще знає? — повторив Клосс.

— Власне, вона, А-3, — пошепки сказав він. — Ліза.

— Он як… — Клосс ступив до дверей. — Ти порушив вказівки Центру. І не сказав мені про це раніше. Чому?

— Ліза — моя родичка, — органіст торкнувся клавішів. — Я ж казав, що знаю її багато років. Чи відомо тобі, де можна зустрітися з нею?

— Відомо. — Клосс махнув рукою. — У кав’ярні на Франкфуртерштрассе.

Клосс наблизився до дверей саме тоді, як вони відчинялися. Інстинктивно відсахнувшись, поклав руку на кобуру. На порозі побачив хлопця років, може, десяти.

— Це ти, Руді? — спитав органіст.

— Я, дідусю. — Хлопець не спускав очей з Клосса.

— Хто це? — запитав Клосс.

— Це — мої очі, — відповів органіст.

2


Кав’ярня на Франкфуртерштрассе була одна з небагатьох невеличких вроцлавських кав’ярень, які під час війни зберегли свій давній колорит. Літні добродії грали тут в шахи та доміно, частіше п’ючи пиво й портер, аніж чай або ерзац-каву. Інколи сюди заглядали німецькі солдати-відпускники зі своїми дівчатами, бурі ж мундири тут з’являлися вельми рідко.

Цього дня по обіді в “Дороті” (так називалася кав’ярня) було майже порожньо. У закутку солдат вермахту попліскував по колінах дівчину в уніформі спілки німецьких дівчат,[9 - Молодіжна дівчача організація в фашистській Німеччині.] за столиком біля вікна учитель-пенсіонер, професор фон Ліпке, грав у доміно з чоловіком у мундирі залізничника. Професор[10 - Так називають вчителів, які працюють у гімназіях та ліцеях.] фон Ліпке належав до давніх постійних відвідувачів кав’ярні. Він мав тут свій столик і свою коробку доміно. Ті, хто був знайомий з ним, знали його як людину, що живе зі своєї скромної пенсії й одночасно працює в організації, котра займається пересиланням по пошті посилок для солдатів-фронтовиків. Важко було б запідозрити, що цей чоловік, який уже давно ходив з кийком і так старанно виводив номери польової пошти на ящиках посилок, є агентом — Артуром Другим — і ось уже кілька місяців веде ризиковану гру.

— П’ять або пусто, — сказав він.

Чоловік у мундирі залізничника, Горст Кушка, уважно придивлявся до чорних кісточок. Підписувався він як Кушка лише з тридцять дев’ятого року. Ім’я Станіслав замінив тоді на Горст і довго не міг до цього звикнути.

— Я чекаю, пане професор, — мовив Кушка і, зиркнувши на офіціантку, яка саме пройшла повз них (тепер вона вже ставила склянки на стойку буфета), приклав шістку до пустого.

— Не робіть помилок, — пошепки сказав Ліпке. — Говоріть, будь ласка, далі…

— У мене — пусто. Ешелон з “пантерами”, 48 штук, пройшов сьогодні вранці…

— Місце призначення? Я кладу п’ятірку.

— Харків. Я теж маю п’ятірку, пане професор. Вони послали команду ремонтувати колію на лінії Острів—Каліш.

— Програєте, — мовив Ліпке. — Ви граєте необережно і від випадку до випадку. Не можна так.

— Розумію.

— Тепер будьте уважні. Завдання надзвичайної ваги. — Ліпке мовив тихим, рівним голосом. Зрештою, піхто не пам’ятав, щоб вій коли-небудь втратив спокій. Кушка дивився па нього з подивом. І боявся його.

— Я слухаю.

— Треба виконати вирок. — Професор глянув на Горста. Помовчав з хвилину. — Вирок, — повторив він. — У нашій групі діє агент гестапо.

— Досі мені не доручали таких завдань.

— А тепер я тобі доручаю. — Ліпке раптом перейшов на ти. — Слухай уважно. Лессінгштрассе, 16, недалеко від Лессінгебрюке.

— Це він видав Артура?

— Я не люблю запитань. Вона.

— Вирок виконаю, — сказав Горст.

Ліпке почав старанно складати кісточки доміно в коробку.

— Ви знову програли партію, — проголосив він. — До наступної зустрічі.

— До побачення, пане професоре.

— Зараз 16.30, — закінчив тихо професор. — У звичному місці о дев’ятнадцятій. Тут не будемо більше зустрічатися.

— Розумію.

Кушка вийшов перший. У гардеробні Гелена подала йому пальто. Він поцілував їй руку, а потім, оскільки тут не було нікого, доторкнувся губами до її волосся. Це подружжя вже мало п’ятирічний стаж. Познайомилися навесні тридцять дев’ятого року і влітку того ж таки року взяли шлюб. Це вона сказала йому: “Тепер ти будеш називатися Горстом, треба погодитися з цим”. І вона залучила його до роботи в організації. Раніше дівчина працювала в польській бібліотеці при Найгассе. Коли гітлерівці провадили арешти діячів полонії, Гелені вдалося врятуватися. “Маю щастя”, — говорила вона, однак неохоче згадувала ту справу. Тепер жінка застібала ґудзики на пальті чоловіка.

— Коли повернешся?

— Пізно. Робота в мене, — відповів.

Не спитала, що то за робота, зрештою, ніколи не питалася про це. “Навіть ми самі про себе не повинні надто багато знати”. Гелена вже подавала пальто іншому клієнтові й усміхалася, дякуючи за чайові. Саме в цей час до гардеробної вбіг Руді. Він очікував біля дверей, поки дівчина німецького солдата поправляла перед дзеркалом своє волосся.

— Я дістав таблетки, — сказав. — Може, ви, пані, візьмете?

— Аякже, охоче, — відповіла Гелена. — Дай один пакетик. І повтори, що я віддам ще сьогодні дядькові. Зрозумів?

— Зрозумів. — Руді вибіг, широко відчиняючи двері: йому подобалося, коли дзвінок дзвенів довго і звучно. Гелена обережно розрізала обгортку. Поклала на долоню старанно згорнутий в трубочку папірець.

3


Хто така Ліза Шмідт? Ганс Клосс ніколи не легковажив противником. Зупинився на розі Франкфуртерштрассе під газетним кіоском і розглядав обкладинки тижневиків. На кольоровому знімку німецький солдат стояв поряд з палаючим танком з червоною зіркою на борту.

“Якщо вроцлавське гестапо, — розмірковував Клосс, — має агента в нашій організації, то воно, очевидно, скористається цією можливістю. Отже, вся мережа в його руках, тільки ж чому воно не ліквідовує її? Відповідь проста. Гестапо хоче мати противника і всю його діяльність під своїм контролем, хоче дезінформувати його, дізнатися про його контакти і систему зв’язку з Центром. Що вже відомо йому? Можна думати, що воно розшифрувало всіх людей із групи Артура. А органіста? Костьол не був під наглядом, Клосс це перевірив і мав підстави вважати, що не помилився Ворог, однак, може діяти дуже вправно. Мабуть, постійний нагляд за костьолом вважає зайвим для себе? Артур Другий приносить повідомлення до костьолу. Невже стежать за ним? Цілком ймовірно, що стежать. Припустимо, що гестапо виявило тайник. Чого ж іще чекає? На виявлення системи зв’язку з Центром? Тоді чому ж воно так поспішно зняло Артура Першого? Відповідь на це теж проста. Артур Перший викрив зрадницю, скажімо, цю Лізу Шмідт, якщо це, звичайно, вона. Аргументи Артура Другого здаються досить переконливими. Але Ліза знає й органіста, отже, і він також вистежений. Що ж його зробити? Клосс знав, що він може винести найпростіше рішення: відтяти цих людей від усіх каналів зв’язку, залишити їх ворогові на поталу. Тоді гестапо почекає ще трохи і, переконавшись, що з них нічого не візьмеш, знищить їх усіх… Клосс був проти такого вирішення справи. Він до того ж мав ще трохи часу, цілих два дні. Що встигне зробити? Відкриватися ж перед будь-ким з них не можна було, адже кожний міг бути зрадником. Як же він мав діяти?

Клосс запалив цигарку, купив газету “Фолькішер Беобахтер” і повільно пішов собі по Франкфуртерштрассе. На протилежному тротуарі раптом побачив ту, яку чекав. Гарненька була ця Ліза Шмідт. Вона поспішала, дивилася поперед себе, але, напевне, повинна була відчувати на собі хтиві погляди чоловіків. Чому вона зрадила, якщо зрадила? Злякалася тортур? А може, давно вже працює на них?

Задзеленчав дзвінок, коли дівчина відчиняла двері “Дороті”. Клосс подумав, що Артур Другий не грішить надмірною обережністю. Якщо всі його люди приходять до “Дороти”, гестапо має мало клопоту…

Клосс ввійшов слідом за Лізою. Гардеробниця посміялася, коли він подавав їй плащ. Ліза Шмідт саме в цей час розмовляла по телефону. “Приходь обов’язково, мій любесенький…” — почув він. Вона повісила трубку і глянула на Клосса. Потім витягла з портмоне купюру вартістю в одну марку.

— Чи не змогли б ви, пані, розміняти? — звернулася до гардеробниці. — Мушу ще раз подзвонити.

У Гелени не було дрібних. Клосс одразу ж зорієнтувався. Дав Лізі потрібну монету.

— Будь ласка, пані.

— Ах, який ви люб’язний, — защебетала дівчина. — Я зараз же вам поверну.

В кав’ярні Клосс сів за столиком біля вікна. Машинально відкрив коробку доміно й розважався чорними кісточками. В залі було майже порожньо. Двоє літніх добродіїв грали в шахи. Жінка в чорній сукні пила чай. Клосс приклав пусто до шістки, потім взявся будувати домик з кісточок доміно. “Не вмію я грати в доміно”, — подумав він. Підвів погляд угору. До столика підходила Ліза Шмідт.

— Я прийшла, щоб тільки повернути вам борг, — сказала. Однак одразу ж сіла, коли Клосс підсунув до неї кріселко.

— Я хотів би ще трохи побути кредитором, — мовив він. — Кредитор щодо боржника має певні права.

Дівчина усміхнулася, і Клосс подумав, що все піде легко. Може, навіть і дуже легко. Невже його міг хтось бачити в костьолі святого Августина? І чи встиг би він передати Лізі його прикмети? Мало ймовірно. Клосс мав у Вроцлаві власну охорону, якій міг довіряти без жодних застережень.

Він запропонував коньяк.

— Коньяк! — вигукнула Ліза. — Б’ю об заклад, що ви прибули з фронту.

Клоссові довелося докласти певних зусиль, щоб підладнатися під її стиль. Він вже давненько не фліртував з дівчатами. До того ж це не була пуста розмова: обоє розпочинали гру.

— З фронту, — відповів. — А як ви, пані, про це здогадалися?

— Бо тільки хлопці з фронту не бояться відрізати гаку кількість купонів за коньяк.

— Що ж — це найкращий спосіб позбутися карток. Зрештою, ми всі саме про це й мріємо…

— Про що?

— Про те, щоб у такій от кав’яреньці випити чарчину з такою дівчиною, як ви, пані…

— Тільки про це?

— Ні, не тільки, — сказав Клосс. Потім замовив коньяк і каву. Коли ж офіціантка почала прибирати зі столу, додав: — А доміно залишіть, будь ласка.

Ліза уважно подивилася на нього. Була, однак, пильною й зосередженою, її легковажність, без сумніву, — звичайна маска. Клосс раптом подумав, що ця дівчина по-справжньому починає подобатися йому. Однак зараз же вилаяв себе в думці: не потрібно робити нічого, що утруднювало б гру.

— Ви також граєте в доміно? — запитала Ліза.

— Також? Значить, грає ще хтось? Дозвольте відгадати, хто саме. Наречений, що воює в Лівії?

— Ні, — усміхнулася вона.

— Окуповує Францію? Грецію? Воює в Росії?

— Ні, ні, ні. Холодно.

— Розумію вас. Він не захищає батьківщину. А загніздився тут і грає собі в доміно. Божевільний! Мати таку дівчину і грати в доміно!

— А ви… веселий… Як вас звати?

— Не стільки веселий, як щирий. — Він підвівся з місця. — Ганс Клосс.

— А я — Ліза Шмідт. Для друзів — просто Ліза.

— А для мене, Лізо?

Дівчина знову усміхнулася. Усміхнулася справді дуже привітно.

— Ти вже вирішив, Гансе… Атакуєш по всьому фронту. А про доміно я запиталася, бо до цієї кав’ярні вчащають старигани, такі собі передвоєнні кістляві дідусі, і годинами…

Так, він це уявляв чудово. Який собою Артур Другий? Саме і є кістлявий дідок. І грає тут із своїми людьми. Може, й з Лізою зустрічається тут?

— Літні добродії, що пересувають тут кісточки доміно, — заговорив Клосс, — пенсіонери-урядовці. Вимагають, щоб їх називали радниками. І пенсіонери-вчителі, котрі називають себе професорами. І всі — схилені над мармуровими поверхнями столиків. Це захоплююча гра. Для літніх людей, вибитих з сідла, це — замінник життя…

— Фронтовий офіцер, виявляється, розуміє філософію гри в доміно, — поважно констатувала Ліза. — Гансе, ти просто незвичайний!

Невже сказав багато зайвого?

— Життя — це боротьба, Лізо, — вів далі Клосс. — Ці дідугани борються. Вони мають однакові шанси, граючи наосліп, не знаючи можливостей противника. Промовляють рівним голосом “п’ять” чи “пусто”, а все ж напружено чекають, коли противник спіткнеться. Вони борються не на життя, а на смерть.

Ліза глянула на нього серйозно й уважно.

— Ти про що?

— Про гру в доміно. — Клосс підніс угору чарку з коньяком. — За твоє здоров’я, Лізо.

— Prosit![11 - На здоров’я! (Нім.)] Я не хотіла б грати в доміно проти тебе…

— Я теж… Втратив би голову, — засміявся Клосс. Був знову молодим офіцером, що шукає пригод. — Зрештою, не мав би на це часу. Приїхав сюди на кілька днів…

— У службове відрядження?

— А ти думаєш, що в такі часи офіцери подорожують, заради власного задоволення? Повертаюся з Берліна. Мій генерал дозволив мені на кілька днів завернути до Вроцлава. Не так відпустка, як самовільна прогулянка.

— Твій шеф розуміє молодих обер-лейтенантів.

— Так, — підтримав її Клосс. — Ебергардт — свій хлопець. — І він в ту ж мить тривожно зиркнув на неї. Хай дівчина подумає, що це наймення вирвалось у нього мимохіть. — Але облишмо це… А, чорт… Я вже відвик від розмов з цивільними! Увесь час одне і те ж: казарми, фронт, погане становище під Сталінградом… Сподіваюся, що ти вже забула…

— Звичайно, забула. Імена якось не тримаються в моїй голові, вашими чоловічими справами не цікавлюся. Я — жінка, Гансе.

— Давно це запримітив…

— Давно. Ти хотів з кимсь зустрітись у Вроцлаві?

— З тобою, — відповів він.

— Не жартуй.

— А я не дуже й жартую. Коли прибув до Вроцлава, ще не знав, що хочу зустрітися з тобою… Але з певного часу…

— Ми ж усього тільки півгодини сидимо в кав’ярні.

— З певного часу, — повторив він, — я знаю, що хотів зустрітися саме з тобою. Я побачив тебе на вулиці, Лізо, і почав слідкувати за тобою. Чи ти гадаєш, що я звернув би на Франкфуртерштрассе, якби було не так?

— Слідкувати за мною? — Тепер в її голосі відчувався неспокій.

— Так, — сказав він. — Не сердься, Лізо.

Але вона й не думала сердитися. Торкнулася пальцями його руки.

— Якщо хочеш, Гансе, — сказала вона, — якщо хочеш, я подарую тобі сьогоднішній вечір…

Клосс підняв чарку. Йому раптом стало жаль цієї дівчини. “А якщо це не вона, якщо Артур Другий помиляється? Що ж — чекати чуда?” — подумав він зі злістю. І пригадав Артура Першого. Знав його. Зустрівся з ним одного разу в Варшаві на явці в годинникаря.

“Я ніколи не дамся їм до рук”, — сказав тобі Артур. Коли ж гестапівці з’явилися в дверях, він проковтнув ціаністий калій. Хто його видав? Невже ця дівчина, яка тепер ось погладжує його руку?”

— Ти чудова, Лізо, — мовив Клосс. — Я хотів би…

— Не кажи більш нічого, — перебила дівчина. — Заплати за коньяк…

Поки офіціантка вирізала купони, Клосс ще раз проаналізував розмову за столиком. Якщо Ліза передасть її в гестапо, чи знайдеться в ній щось підозріле? Раптом спало йому на думку, що добре було б познайомитися з гестапівцем, який веде цю справу. Завжди корисно знати противника.

4


Прізвище гестапівця було Поллер. Він був гауптштурмфюрером, заступником шефа вроцлавського СД. Па цивільній службі, до того, як пізнати смак влади, займав не дуже високе становище банкового повіреного. Вважав, що начальство його недооцінює: за шість років його платня збільшилася всього на двадцять марок, І саме тому він вступив до військ СС, після чого його, вибраного з вибраних, направлено в СД. Тут його кваліфікація і можливості були використані сповна. Був терплячий і слухняний; не брав під сумнів наказів, але й не діяв наосліп. У банку його вчили, ще занадто швидко одержаний зиск часто буває малим зиском. Коли курс акцій іде вгору, треба почекати. Інколи варто випустити плітку, щоб упіймати коропа. Він не раз повторював такі афоризми, і в гестапо говорили, що Поллер спритний чолов’яга і що має залізну хватку. Ніхто не пам’ятав, щоб з його рук хтось вирвався.

Проте всі дотеперішні успіхи здавалися самому Поллерові занадто мізерними; він чекав свого великого дня; мріяв про те, що його рапорт колись прочитає сам Гіммлер. А може, ним зацікавиться і фюрер? Поллер уявляв собі міну на обличчі свого шефа, коли надійде виклик з Берліна. А може, його, Поллера, призначать шефом вроцлавського відділення СД? Так, він, безумовно, повинен ним стати. Вранці він ставав перед дзеркалом, недбало підносив руку вгору. Штандартенфюрер Ернст Поллер. Штандартенфюрер! Чи ж можна уявити собі щось прекрасніше?

І ось, нарешті, лучилася велика нагода. Поллер від світання до смеркання стовбичив у своєму кабінеті і ждав. Щогодини випивав півчарки коньяку. Викурював сигару. Якщо він виграє, всі його мрії здійсняться. Він мусить виграти! Потрібне одне лише — терпіння; але як довго може чекати найтерпеливіший з терпеливих — Ернст Поллер?

Того дня, коли Клосс розмовляв у “Дороті” з Лізою Шмідт, Поллер вже був готовий до вирішального розиграшу. Всі козирі мав уже в своїх руках; давно і детально розроблений план настав час реалізувати. Не треба тільки поспішати, тільки не поспішати, однак статися все повинно протягом найближчих двадцяти чотирьох годин. Він, Поллер, знищить не лише противника, який дозволив найбільше в світі нахабство — звити собі гніздечко тут, у Вроцлаві; знищить він і його контакти, його засоби зв’язку… А може, тоді розпочнеться ще одна велика гра? Врешті… з ким він має справу? Хіба його, Поллера, уміння й навички можна порівнювати з можливостями слов’ян? Він аж засміявся. Дозволив собі випити додаткову чарку коньяку, після чого зиркнув на годинник. Підняв телефонну трубку. Набрав номер. Почув протяглий сигнал.

Трохи почекав, потім кинув трубку і натиснув на кнопку дзвінка. На порозі в ту ж таки хвилю (Ернст Поллер не пробачав і півхвилинної затримки) з’явився його помічник Йоганн Брадт.

— Перевір у ремонтників, — сказав Поллер, — чи номер 209–13 часом не пошкоджений? Щось я не можу додзвонитися.

— 209–13, — повторив Йоганн Брадт.

5


Смеркало рано, як і завжди в зимові дні. Повіяв різкий східний вітер, люди піднімали коміри пальт і зникали в під’їздах.

Зате в квартирі Лізи Шмідт було затишно й тепло. Над широким диваном, покритим барвистим килимком, висів портрет фюрера. Два глибокі крісла біля столу, а на поличці, поряд з телефоном, звісно, — “Майн Кампф”. Клосс роздивлявся обстановку помешкання пильно й напружено. Все так, як і повинно бути: по-міщанському, з певним несмаком, згідно з роллю (але якою, власне, роллю?). Тільки одне не пасувало: ялинка в кутку. Ці кольорові кульки зі скла, янголятко на вершку… Клосс раптом посміхнувся: таж певно, як він міг про це не подумати? Пригорнув до себе Лізу. Вона не опиралася, хоча й була якоюсь байдужою.

— Поспішаєш, Гансе, — мовила лагідно. — Як тобі тут подобається?

— Дуже, — щиро відповів Клосс. — Ти мені дуже подобаєшся. — Підійшов до столика і взяв “Майн Кампф”. По книжці видно було, що її часто читали. Потім зиркнув на телефон.

— 209–13, — прочитав. — Я запам’ятаю цей номер.

Дівчина мовчала.

— Ти поводишся так, наче жалкуєш, що мене запросила…

— Ні, ні! — Вона намагалася бути веселою, він бачив: їй хотілося бути дуже веселою. — Я рада, що ти тут. Зараз приготую щось із їжі. І щось знайду з напоїв.

— Святкові запаси?

— Я не готуюся до свят.

— А де ти будеш зустрічати святвечір?

Ліза здивовано подивилась на нього.

— Чого ти про це подумав?

— Ялинка ж он, — відповів Клосс. — Ніяк не можу пригадати, де я бачив таку ялинку.

— Смішно. Ялинка як ялинка. Не подобається тобі? Я щороку сама вибираю деревце.

— І завжди так? У нас дома була інша. Якась строгіша, голі гіллячки притрушені ватою. Зрештою, в усіх німецьких домівках, відомих мені, ялинка була скромна, холодна, скупо прикрашена.

— Не розумію. — Ліза дивилася на нього з тривогою. — Що ти хочеш цим сказати?

— Таку ж, прикрашену кольоровими папірцями, я, Лізо, недавно бачив у Польщі. Так, — додав за хвилю, — це — поліська ялинка.

Водночас Клосс думав:

“Що це — переграю я чи й справді сентиментальний? Що я цим досягну? Дівчина два роки збирала інформацію для нашої розвідки. Коли вона зрадила? Якби я переконався, що вона не винна, відразу ж пішов би звідси геть. А може, таки й залишився б? Вона приймає німецьких офіцерів-фронтовиків і потім переглядає їхні кишені або провокує на відверту розмову й випитує їх. А може, тих, хто забагато говорить, виказує гестапо? А якщо Артур Другий помиляється?”

— Ти хочеш, — запитала Ліза, — щоб я позривала всі ці кольорові папірці?

— Для чого ж? Хіба нам заважає польська ялинка?

— Не говори так, це мене дратує.

— Чому? Ти гадаєш, що німецьким офіцерам не можуть подобатися польські ялинки?

— А польські дівчата?

— Я був у Польщі, Лізо, — серйозно промовив Клосс. — Вони нас ненавидять. Буває, що і стріляють в нас. — Пригорнув її ще раз до себе. — Тому ми так скучаємо за німецькими дівчатами.

Як йому набридла ця гра! Найохочіше він встав би і задав цій дівчині кілька простих запитань. Польською мовою.

Клосс поцілував Лізу. Очі в неї були зажмурені.

— Пусти мене, Гансе, — сказала вона, можливо, й занадто різко.

— Чому ж бо то?

— Я ж обіцяла приготувати щось з’їсти.

— Я не голодний.

— Потерпи, любий… Ми маємо час. В нас дуже багато часу.

Клосс погасив верхнє світло, ввімкнув радіо. Передавали чергове зведення верховного головнокомандування вермахту. Запеклі бої в Сталінграді. Клосс усміхнувся. Вже місяць тому навколо армії Паулюса зімкнулися кліщі. А ось коли тут про це повідомляють! Він відпочивав, принаймні намагався відпочивати. З кухні долітав брязкіт посуду. Клосс подумав, що вечір в товаристві такої дівчини міг би бути справді приємним. Заплющив очі, потім схопився з місця і прогулявся по кімнаті. Заглядав в усі кутки, під картини, за килимки та фіранки на вікнах. Цікаво, чи гестапо не встановило тут підслуховуючого апарату? Ні, не знайшов. Вимкнув радіо і знову приліг на дивані; його враз огорнула нехіть до всього. Минув день, а він не просунувся вперед ні на крок.

Ліза справді-таки вміла готовити. Вино було не дуже добре, але ковбаса в томатному соусі — чудова. Потім з’явилися тістечка власного виробу. Клосс подумав, що господиня, видно, має додаткові продуктові картки. Гість пив багато, а Ліза все доливала йому й доливала; сама ж — ледве пригубила чарку, розмову вела вміло. Клосса дивувало і її мистецтво задавати запитання, на перший погляд нібито наївні, і її спритність уникати відповіді та повертатися до теми. Здавалося, вона не слухає, коли він говорить, бо ж її, німецьку дівчину, не цікавлять всілякі там чоловічі справи, але насправді цікавила її кожна подробиця, і вона вперто йшла до своєї мети. Клосс свідомо полегшував її гру. Розповів їй про свого приятеля, який разом з танковим корпусом з-під Москви потрапив тепер на Дон. Назвав прізвище. Потім — ще кілька прізвищ хлопців, що пішли під Сталінград.

— А ти? — запитала Ліза. — Тебе туди не посилають?

Клосс засміявся.

— Хіба я знаю? Якщо танкову дивізію, котра недавно стояла у Франції, тепер послано на Волгу, то це може чекати кожного з нас… Але я повернуся, Лізо. Ми ще побачимося з тобою.

— Всі так говорять, — мовила Ліза. — Всі, з ким я тут зустрічаюся, хто приїздить сюди на кілька днів. Інколи одержую лист — од когось, хто відморозив вуха чи лежить у госпіталі із кон’юнктивітом. Не одержую тільки повідомлень про смерть. Мені не надсилають…

— І ти з багатьма була знайома?

— Що — ревнуєш, Гансе? А чи не здається тобі, що ранувато?

Клосс притулив Лізу до себе, і в цю мить залунав дзвінок.

— Телефон? — запитав Клосс.

— Ні, це від дверей. — В її голосі він відчув тривогу. — Я нікого не жду. Почекай…

Ліза вибігла до передпокою. Двері залишилися трохи відхилені. Клосс підійшов до них навшпиньках. Крізь шпару він побачив, що Ліза знімає ланцюжок. На порозі з’явився чоловік у формі залізничника. Клосс не знав Горста, зрештою, не встиг як слід роздивитися його, бо все, що сталося потім, зайняло всього кільканадцять секунд.

— Ліза Шмідт? — запитав він.

— Так, це я. — Голос дівчини тремтів. — Я слухаю вас.

— За наказом, Артура, — мовив Горст. Клосс побачив в його руці зброю і відразу ж кинувся вперед. Копнув ногою двері, заслонив собою Лізу. Службовий вальтер був готовий до пострілу.

— Я вистрелю першим! — крикнув він. — Кидай зброю на підлогу.

Горст від несподіванки розгубився, остовпів. Кинув зброю на підлогу. Клосс обережно, не спускаючи ока з Горста, підняв з підлоги пістолет.

— А тепер — руки на карк! — наказав він. І додав: — Я думаю, Лізо, що ти запросиш нас до кімнати.

Він штовхнув Горста в напрямі дверей, зиркнув на Лізу, що все ще була бліда, мов полотно, і тільки тепер, коли спало напруження в м’язах, зрозумів, в яку складну ситуацію потрапив. Горст сказав: “За наказом Артура”. Виходить, керівник групи не скасував наказу ліквідувати Лізу Шмідт? Чому? Чи, може, не одержав розпорядження органіста? А можливо, вирішив діяти на власний розсуд? Так чи інакше, Горст був тільки виконавцем, одним із членів групи, і, мабуть, чесним членом групи. Що лі повинен зробити Клосс як німецький офіцер? Віддати Горста в руки поліції. Якщо він цього не зробить, Ліза повідомить гестапо. Артур не затримав виконання вироку. Артур, значить, впевнений, що Ліза зрадила. Як вона тепер поводитиметься? Можливо, сама покличе поліцію?

Клосс нічого ще не вирішив, та й часу в нього на це не було. Він мусив грати свою роль. Горст, заклавши руки за шию, стояв біля стіни.

— Говори! — сказав Клосс.

Той дивився на нього з ненавистю.

— Я нічого не скажу!

— Побачимо. Скажеш в іншому місці. — Клосс обернувся до Лізи. — Ти знаєш цього чоловіка?

Ліза поволі приходила до пам’яті.

— Так… Ні… Нібито десь бачила…

Клосс не мав права виходити з ролі. Він був слідчим, який мріяв тільки про те, щоб йому не дуже багато розповіли.

— Я нагадаю тобі, — сказав Клосс, — він говорив, що прийшов сюди за чиїмсь наказом. “За наказом Ар-тура”.

Ліза мовчала. Клосс напружено й пильно спостерігав за нею. Його не цікавило, що скаже Горст. Він чекав, що скаже Ліза.

А вона розплакалась. І це було так природно, що якби Клосс нічого не знав, якби не пам’ятав про все, то міг би й повірити їй.

— Я все скажу, — шепнула вона. — Тепер мені все ясно. Він — брат Артура, а я вчинила так підло.

Оповідь була проста, при лихій годині могла б видатися й правдоподібною. Клосс знову відчув приплив симпатії до цієї дівчини, однак відразу ж вилаяв себе в думці. Так, вона„намагалася врятувати одного з членів групи Артура. Але які мотиви цього? Заради чого повинна була б рятувати виконавця вироку? Хіба що, може, запідозрює його, Клосса, і прагне вибороти для себе час — для діяльності в групі Артура.

Ліза розповідала тим часом, що Артур був її нареченим, що вона обіцяла вийти за нього заміж, а він згодом втратив обидві ноги на фронті, ну й тоді… Дівчина знову розридалася.

— Я не хотіла одружуватися з ним, не хотіла зав’язувати собі життя, а коли сказала йому про це, то він…

Клосс пильно стежив за Горстом. Цей чоловічина був досить тямким, щоб зрозуміти, куди гне Ліза.

— Артур перерізав собі. жили… — закінчив він розпочату Лізою казочку. — Сконав у мене на руках. А я пообіцяв відомстити, покарати цю…

Клосс удавав, що вірить, — найліпше, що він міг зробити. Сцена, зрештою, не була позбавлена пікантності. Троє працівників польської розвідки грають у піжмурки. Тільки він один, Клосс, знав, якою ціною може закінчитися ця гра. Виконавець вироку зараз почуває себе досить дивно. Сумнівається, мабуть, в слушності наказу шефа. Клосса знову огорнула хвиля відрази: всі троє брешуть одне одному, і не можна зупинити цієї гри.

— Документи! — звернувся він до Горста. Горст подав йому посвідчення.

— Горст Кушка, — прочитав Клосс, — народився в Битомі. Сілезія. Дозволу на користування зброєю, очевидно, нема?

— За кого ви мене вважаєте? — сказав Горст.

— За бандита, який вдерся до чужої квартири і збирався стріляти в беззахисну жінку.

— Я — залізничник і зброю ношу легально. Охороняю станцію та й себе.

Клосс порівняв номер пістолета з номером, вказаним у посвідченні.

— Збігається. Виходить, намагалися вбити людину з пістолета, який носите легально. — Тепер треба іти далі, а це — найважче. — Дозволиш скористатися твоїм телефоном? — звернувся він до дівчини.

— Не роби цього, — шепнула Ліза. — Не дзвони до гестапо!

“Он воно як!”

— Що ж ти хочеш? — крикнув Клосс. — Щоб я його відпустив геть?..

— Саме це я й хочу в тебе просити, — сказала.

Чудово грає ця дівчина. Вже й заспокоїлася, тільки губи все ще злегка тремтять.

— Але ж я цього не можу зробити! — мовив Клосс. — Цей чоловік стріляв у тебе: невже ти не розумієш, що він хотів убити тебе?

Ліза глянула на нього.

— Я почуваю себе винною, Гансе. Це через мене, Артур…

Що за безглузда комедія! Це дівчисько вважає його сентиментальним і наївним? Чи не досить цієї гри?

— Ти повинна повідомити про це в гестапо…

— Гансе, — шепнула вона, — є такий звичай, що на святий вечір не можна не виконати чиєїсь просьби.

— Прекрасно. Але ж святвечір настане тільки післязавтра… Гаразд, скажімо, я зроблю це, але ж де гарантія, що він знову не прийде сюди, коли мене вже не буде?

— Не прийду, — промовив Горст. — Тепер я вже шкодую, що хотів застрелити панну Шмідт. Вона не така, як думав я і як казав Артур…

“Перестав вірити шефові, — розмірковував Клосс. — Цей чоловік, либонь, порядна людина. А Ліза?” Одне лиш знав він цілком певно: чудова артистка.

— Добре, — згодився він. — Не знаю, чи я поступаю слушно, однак не можу в чомусь відмовити Лізі. Гаразд, ідіть, пане Кушка. Документи? Зброя? Ні, не простягайте руки: не віддам вам ані документів, ні зброї — принаймні зараз. — Зиркнув на посвідчення, прочитав адресу. — Я знаю, де ви мешкаєте; прошу завтра вранці не виходити з дому, а я подумаю вночі, що з вами зробити. Тільки ж не пробуйте тікати з міста.

За Кушкою зачинилися двері. Ліза і Клосс залишилися самі. Клосс наповнив чарки, потім сів на диван і прижмурив очі. Був дуже стомлений. Попередню ніч не спав, увесь день забрало вештання по Вроцлаву.

— Дякую тобі, Гансе, — пошепки сказала Ліза. Вона пригорнулася до нього, хоча він нічим і не спонукував її до цього. Як би він зараз бажав, щоб Ліза була звичайною собі дівчиною, ніким більше, тільки дівчиною, з якою має намір провести ніч.

— Цей передріздвяний звичай, — пошепки і якось мимохіть сказав він, — теж не німецький, Лізо.

— Не говори про це, — відповіла вона.

Він не знав, чи вона продовжує грати свою роль; але коли простягла руку до вимикача, хотів вірити, що це була не тільки роль… Засинаючи, Клосс встиг ще подумати, що вночі Ліза, напевне, старанно передивиться кишені його мундира.

6


О сьомій годині ранку було ще темно. Штурмбанфюрер Поллер, який на цей раз дозволив собі поспати всього чотири години, наказав викликати слідчого з кріпо.[12 - Скорочена назва німецької кримінальної поліції.]

Тепер треба було діяти швидко. Поллер почував, що до його гри підключився якийсь непередбачений елемент, і це вимагало незвичного зосередження уваги. Поллер мав інтуїцію. Він вірив у неї і був переконаний, що не зробить помилки.

— Прошу розказати, як це було, — мовив він, коли на порозі з’явився досить опасистий добродій, можливо, один з давніх поліційних чиновників, не дуже певних, однак не без “нюху”. — Я радий, що ви відразу ж повідомили про подію в гестапо. Обіцяю вам підвищення. Літній добродій вклонився.

— Я відчув, що тут щось смердить, — почав він. — Труп знайшли годину тому. Його скинули з Лессінгсбрюке, він упав на хвилеріз. Жахливий вигляд. Але не це було причиною смерті. Постріл у потилицю з близької відстані. — Поліцейський чиновник узяв сигару, подану йому Поллером. — При ньому було двісті марок, досить солідна сума… Посвідки не мав — знайшли тільки військову книжку на ім’я Горста Кушки.

Поллер взяв книжку і зиркнув на знімок.

— Ви встановили ідентичність особи вбитого?

— Так, це той самий чоловік, — сказав поліційний чиновник. — Не може бути сумніву. Це — Горст Кушка.

Штурмбанфюрер мовчки димів сигарою. Мусив підібрати реєстр фактів. Називав це розглядинами в новій ситуації. Був збентежений і лютий, однак не виказував цього.

— Залишіть мені це, — мовив, показуючи на військову книжку. — І взагалі прошу надіслати мені всі матеріали розслідування.

— Кріпо буде поінформована? — запитав поліційний службовець.

Завжди оці суперечки про компетенцію. Остогидли вони вже!

— Так або ні, — сухо відповів штурмбанфюрер. — Справою вбивства Горста Кушки займеться гестапо. Можете йти.

Він подзвонив і наказав підготувати автомашину.

Люди юрмилися на зупинках, на Кайзербрюке ледве вдалося обминути скупчення трамваїв.

Поллер подивився з мосту на панораму по другий бік Одри і раптом згадав листівку, перехоплену гестапівцями. Листівки розповсюджувано серед іноземних робітників. “Вроцлав був і буде польським!” — писалося в ній. Поллер до болю зціпив зуби. Ніколи!

Він зупинився перед старим кам’яним будинком. На п’ятому поверсі ударив кулаком у двері з табличкою “Горст Кушка”. Двері відчинила бліда жінка. Невиспана, з темними смугами під очима. Ледве глянув на господиню; знав про неї все або майже все.

— Гестапо, — буркнув і рушив у кімнату. За якусь хвилину вже відчиняв двері шаф. Викидав на підлогу білизну і витягав папери з шухляд.

7


Клосс поспішав. У трамвай набилося багато людей. На Кайзербрюке був затор; Клосс сидів у другому вагоні (він завжди заходив до другого вагона) і переглядав “Беобахтер”. Ще на зупинці впевнився, що за ним ніхто не стежить. Довжелезний ланцюг трамваїв надовго застряг на мосту. Люди вистрибували з вагонів, бігли по тротуарах, поспішали на роботу; внизу плинула Одра, несучи громаддя крижин. Клосс зиркнув на годинник — трамваї стояли вже десять хвилин. Подумав, що насамперед треба було зайти до органіста. Може, той щось уже знає? Однак не хотів змінювати попереднього рішення. Поклав собі поговорити спершу з Горстом Кушкою. Риск? Звичайно, що так, але ж залишилося всього півтора дня, а знав він стільки ж, як і спочатку. Чи ж Ліза Шмідт все-таки агентка гестапо? Він тверезо зважував усі “за” і “проти”. Вона, правда, врятувала Кушку, проте якби була видала його гестапівцям, вже не змогла б працювати в групі. Але хіба це мало якесь значення? Адже знала вона, що Артур уже виніс їй смертний вирок, отож так чи інакше вона вже “погоріла”. Можливо, спробує ще зв’язатися з Артуром?

Поцілувала його на прощання; здавалася цілком щирою, але була вона цілком щирою й тоді, коли оповідала казочку про нареченого. Добра артистка і тому небезпечна.

А Кушка? Важко собі уявити, що він наважився виконати скасований вирок. Справляв враження доброго виконавця, але тільки виконавця. Чому ж Артур знехтував наказ? При певній ситуації це, звісно, можна виправдати. Але ж він одержав чітку вказівку. А якщо органіст не передав наказ? А може, варто зустрітися з Артуром? Ні, занадто ризиковано. Артура, напевне, пильнують… А може, гестапо вже й заарештувало його? Який план у гестапо? Вичікування. Інакше воно зліквідувало б усіх, про кого знало в час ліквідації свого агента. Доки провокатор діє, всі інші перебувають у певній безпеці… Гестапо чекає моменту, щоб перехопити зв’язок з Центром.

“А що, коли б піти в гестапо? — розмірковував Клосс. — Ні, це безглуздя, вони не дадуть себе обвести круг пальця”.

Трамвай різко шарпнувся й рушив з місця. Клосс згорнув газету і пробрався на передню площадку вагона. Він не знав Вроцлава, але добре вивчив план міста; цього йому, в основному, вистачало. Ще два перехрестя — і треба виходити. Звідтіль кілька хвилин ходьби до квартири Горста Кушки.

Поллер саме пересунув крісло на середину кімнати. Ноги простягнув поперед себе й уважно оглядав чоботи. Одягнутий був у цивільне, а взутий у чоботи з довгими халявами. Віллі не вичистив їх як слід, одержить сьогодні по мордяці.

— Тепер поговоримо, — заявив він.

Гелена, дружина Кушки, стояла перед ним у своєму домашньому халаті і м’яких пантофлях. Поллер бачив її переляк, бачив, як вона марно силкується приховати тремтіння плечей; та от жінка поправила рукою волосся, і цей жест розсмішив штурмбанфюрера.

— Ну, що ви знаєте? — запитав.

— Нічого.

— Він не казав, куди йде?

— Не казав.

— До знайомих? До друзів?

— Не має ніяких друзів, — сказала Гелена.

— Трень-брень… Польське базікання. Я розмовляю з колишніми поляками особливим методом. А ті, з вашої польської братви, з бібліотеки?..

— Він не зустрічався з ними, — Гелена захлинулася плачем.

— Ну, ну, тільки без істерії… Німецькі жінки такі речі зносять спокійно, а ви не вмієте бути німецькою жінкою. А ваша кав’яренька! — вигукнув він.

— Туди не раз заходив, — пошепки мовила Гелена. — І нічого дивного тут нема. Бо ж я там працюю… в гардеробній.

— Кожний порядний німець, — мовив Поллер, — має право зайти до кав’ярні, випити кухоль пива і зіграти партію в доміно. Він грав у доміно?

— Часом грав. Це була його єдина розвага. Звичайно, на маленькі ставки. Горст ніколи не пив, був ощадливий, не кидав грошей на вітер. — Вона знову схлипнула.

— Мене не цікавлять ставки! — крикнув Поллер. — З ким він грав у доміно?

Його, власне, не цікавила відповідь Гелени. Він прийшов сюди не для того, щоб видушувати з цієї жінки дрібні подробиці. Більше за звичкою, аніж з необхідності, пригрозив жінці арештом.

— В мене досить відомостей, — сказав Поллер, — щоб взяти вас під замок. Поки що — ну хоча б з приводу намагання перешкодити розслідуванню. Поки що…

Потім буркнув:

— А полюбовниці в нього були?

— Не було, — відповіла Гелена.

— Принаймні хоч це знаєте. А з якоюсь там Лізою Шмідт ви не бачили його?

Гелена не встигла відповісти. Біля дверей задзеленчав дзвоник — Поллер схопився, готовий до дій.

— Ага! Маємо можливість побачити знайомих пана Кушки! Відчиняйте, будь ласка, тільки без фокусів. Найменша спроба остерегти гостя — і я стрілятиму. Насамперед — у вас.

Поллер став за дверима, а вона ніяк не могла відтягти засув — завжди так було. Жінка бачила обличчя Поллера і подумала, що він таки вистрелить, якщо вона зараз же не впустить того, хто чекав по той бік дверей і кого вона вже не встигне попередити про небезпеку. Відхилила трохи двері — на порозі стояв німецький офіцер. Зітхнула з полегшенням; це був хтось зовсім чужий.

— Я хотів би поговорити з паном Горстом Кушкою, — сказав Клосс.

Гелена відступилась од порога, Клосс увійшов в помешкання — і вслід за цим грюкнули двері, а перед Клоссом з’явився Поллер з пістолетом напоготові. Штурмбанфюрера здивував офіцерський мундир: цього він не сподівався. За хвилю здивував його і спокійний тон обер-лейтенанта. Ані краплини страху, цілковита впевненість у собі, що гауптштурмфюрер, звичайно, цінував.

— Хто ви? Опустіть зброю: я не люблю, коли в мене цілиться цивільний, — Клосс говорив тихо й повільно. Він уже зрозумів, що зробив помилку. Не треба було сюди приходити. Того, що стояв перед ним з пістолетом в руці, Клосс упізнав безпомилково; він завжди упізнавав гестапівців. Поллер, зрештою, й сам це зараз же підтвердив.

— Я — не цивільний, — буркнув. — Гауптштурмфюрер Поллер з гестапо.

Отже, це він! Клосс відчув щось подібне до задоволення. Нарешті знає, з ким має діло! Широко усміхнувся. Усміх удався йому.

— Обер-лейтенант Ганс Клосс, — відрекомендувався він. — Дуже радий, що я зустрів вас, гауптштурмфюрер!

— Так? Я теж, обер-лейтенанте! А чого вас ця зустріч так радує? Ви знали Кушку? — Це вже скидалося на лютий буркіт. Поллер повернувся до свого крісла і зручно розсівся в ньому. Знову простягнув ноги;.однак офіцера, що стояв перед ним, це, здавалося, зовсім не бентежило.

— Я збирався, — розпочав Клосс, — сьогодні нанести візит в гестапо. Разом з Кушкою, за яким оце й зайшов.

Це — найкраще, що він міг придумати.

— Кушка вже ніколи не відвідає гестапо, — сказав Поллер, — а вас це не обмине.

Клосс зреагував одразу ж і різко:

— Ваш тон здається мені невідповідним. Не розумію також, чому Кушка…

Поллер відповів, граючись портсигаром:

— Його сьогодні витягли з Одри. Постріл у потилицю. Тепер ви розумієте? Отож прошу зараз же розповісти мені, за яких обставин ви зустрілися з Кушкою.

Клосс вийняв з кишені пістолет.

Грався ним, удаючи, що не помічає переляку Поллера. Гестапівець зсутулився на кріслі, тепер безборонний, бо свою зброю уже сховав у кишеню.

Клосс присунув і собі крісло, сів навпроти Поллера. Зброю подав йому, і аусвайс[13 - Посвідчення.] Кушки кинув на стіл.

У певних ситуаціях найкраще говорити правду: зрештою, мусить говорити правду, адже ж Поллер… Отож розповів, що вчорашній вечір провів в однієї молодої пристойної дами. Детально повторив казочку Лізи; той Кушка, пояснив гестаповцеві, хотів її застрелити з помсти. Він мав дозвіл носити зброю…

— Напевне, фальшивий, — сказав Поллер.

Клосс знизав плечима.

— Можливо, — мовив у відповідь. Потім пояснив, чому відпустив Кушку. Сьогодні зайшов сюди, власне, для того, щоб відвести його в гестапо і детально з’ясувати справу.

Клосс говорив і водночас спостерігав за Поллером: чи вірить йому гестапівець? Клосс розумів, що гра тільки-но починається. Однак обличчя Поллера залишалося непорушним. Він слухав Клосса не задаючи запитань. Нарешті сказав:

— Ну що ж, оскільки Кушки немає, то в гестапо доведеться поїхати нам удвох.

Потім звернувся до Гелени:

— А ви не маєте права без дозволу виїжджати із Вроцлава. І якщо собі щось пригадаєте…

Кабінет Поллера був такий же, як і всі кабінети в цій інституції. Великий стіл і коньяк у заскленій шафі. Портрет фюрера і портрет “вірного Генріха”. Два крісла й невеличкий табурет — дзиґлик біля дверей. Клосс сидів у кріслі й поглядав на той табурет. Поллер тримався так, як і можна було сподіватися. Спочатку погрожував, твердячи, нібито Клосса можна запідозрювати в убивстві Кушки. Обер-лейтенант у відповідь на це засміявся, а потім зажадав, щоб Поллер зв’язався з генералом Ебергардтом і перевірив його, Клосса, особисті дані та лояльність. Поллер негайно ж замовив телефонну розмову, і Ебергардт, цей стопроцентовий пруссак, давній офіцер абверу, що ненавидів гестапо, звичайно, виспівав літанію похвал і домагався, щоб вроцлавська поліція зараз же відчепилась од його співпрацівника. Клосс, увесь час спостерігаючи за реакцією гауптштурмфюрера, дійшов висновку, що Поллер анічогісінько про нього не знає. Ліза, видно, нічого не повідомила, а може, вона взагалі не винна?

Поллер грався сигарою.

— Вся ця історія, — сказав він, — досить-таки дивна. Ви були останньою людиною, яка бачила Кушку.

Клосс вирішив атакувати Поллера.

— А чому цей залізничник так зацікавив вас, а не кріпо?

Поллер продовжував гратися сигарою.

— Ви, однак, допитливий, пане Клосс, — сказав він.

— Я — офіцер абверу, а ви граєтеся зі мною, мов кіт з мишею. Підкидаєте мені провокуючі запитання, забуваючи, що такими справами я й сам займаюся щодня.

Поллер засміявся.

— Як це розуміти? Як пропозицію допомоги?

— Яким би це способом я міг вам допомогти? — Клосс знизав плечима. — Я тут проїздом, ваші смітники розгрібати не збираюся. І взагалі — в чому, власне, справа?

Та Поллер, звісно, не мав наміру говорити. Якщо й не підозрівав Клосса, то все-таки не збирався ділитися своїм успіхом з офіцером абверу.

— Я не думаю про допомогу в розслідуванні, — зауважив Поллер. — І все ж розраховую на допомогу. — Помовчав і за хвилю додав: — Як звати жінку, в якої ви провели ніч?

Клосс давно сподівався почути це запитання; стурбувало його навіть, що поставлене воно так пізно. Поллер повинен був з цього починати, а якщо не почав, то, виходить, знав. Вирішувати потрібно було негайно. Клосс засміявся.

— Чи ви завжди пам’ятаєте імена жінок, гостинністю яких користувалися, пане Поллер? Правду кажучи, ім’я не є найголовнішим у жінки.

— Та звичайно, звичайно, — засміявся і Поллер. Проковтнув це він, одначе, досить звично. — І все ж так чи інакше, ім’я треба таки встановити, Клосс.

— Спробую зараз пригадати… Це було недалеко від Лессінгсбрюке… Її звати Ліза… — Клосс пильно стежив за Поллером. Знає він чи не знає? Казати чи не казати?

Розв’язувати цю проблему, однак, не довелось. Хтось постукав у двері. Клосс почув знайомий голос і на порозі побачив Лізу. Схопився з фотелю, а вона спокійно доповідала:

— Пане гауптштурмфюрер, я принесла передруковані рапорти… — Потім помітила Клосса, а можливо, тільки удавала, що помітила лише тепер. — О, Гансе, як ся маєш? Я й не думала, що тут тебе побачу. — Прозвучало це цілком природно.

Поллер зареготав. Потішався він весело.

— О, то ви знайомі… Розумію, розумію… Дякую тобі, Лізо, сьогодні ввечері ти вільна і, якщо домовилася з обер-лейтенантом…

— Домовилася, — сказала Ліза. — Ти не забув, Гансе?..

— Не забув. — Клосс був лютий на себе. Дав захопити себе зненацька, мов якийсь шмаркач. Запалив цигарку і не глянув більше на Лізу, коли виходила з кабінету. Зате одразу ж напосівся на Поллера: — Це вона. Чому ж ви її не попитаєте? Чи, може, вона вже розповіла, і ви, все знаючи, водили мене за ніс, як дурника?..

— Спокійніше, Клосс, — засміявся Поллер. — У нас, в гестапо, свої методи.

— Чував про них.

— Я не про те, що ви маєте на думці. Не про вибивання зубів. Бовдурів для цієї роботи тримаю на прив’язі і спускаю їх тільки коли-не-коли, однак не дуже розраховую на них. Дію інакше, Клосс Я люблю інтелігентних противників.

— Яке відношення має це до мене?

— Якщо ви зустрінетеся з цією Лізою, прошу придивитися до неї. Не забудьте, про що питає, що її цікавить. Можливо, цікавиться настроєм в армії або якоюсь іншою інформацією.

— Але ж вона працює у вас?

— Ну той що? Часом ви, Клосс, скидаєтесь на інтелігентну, а часом — на наївну людину.

“Зустріч закінчилася внічию”, — подумав Клосс. Потім зробив висновок, що перший раунд виграв, проте, Поллер… Жодної інформації… Відомо тільки, що Ліза працює в гестапо… Але чи значить це, що вона працює на гестапо?

8


І все-таки розв’язка наближалася. Всі, хто брав участь у цій грі, повинні були діяти, причому діяти швидко. Клосс просто з гестапо поїхав до органіста; петляв, звичайно, по Вроцлаву, заплутував сліди, але не був цілком впевнений, що це йому вдалося. Чи Поллер наказав стежити за ним? Гестапівець був би ідіотом, якби не зробив цього. І все ж, скидалося на те, що за Клоссом начебто ніхто слідом не йшов. Невже гауптштурмфюрер був цілком упевнений в своїх відомостях?

В органіста чекав на Клосса рапорт Артура, вкладений, як завжди, у тайник під статуєю святого Антонія. Шеф групи доповідав про свої останні рішення. Для Клосса рапорт Артура був цілковитою несподіванкою: Артур твердив, що, згідно з вказівкою Центру, він скасував наказ про ліквідацію Лізи Шмідт. Горст Кушка намагався виконати вирок самовільно. Саме тому Артур зліквідував Кушку, за яким стежив увесь вечір. Тепер переконаний, що Ліза Шмідт не винна, а провокатором був саме він, Кушка. Таким чином, група знову чиста і може діяти далі. Артур просив нового завдання і зв’язку з Центром.

— Бачиш, — сказав органіст, — я ж завжди говорив, що Ліза не підведе.

— Ти знав, що вона працює в гестапо?

— Знав, — підтвердив той. — Це — величезне досягнення групи.

Органіст по-справжньому тріумфував. Рапорт Артура зміцнив його віру в невинність Лізи. Тепер чекав підтвердження Клосса, що група чиста і може знову встановлювати зв’язок з Центром, оскільки провокатора Кушку вже знищено. Але в Клосса така розв’язка викликала підозру. Він відчував, що гра з гауптштурмфюрером Поллером не закінчується, що ще тільки наближається останній раунд і цей раунд буде найважчим. Детально аналізував становище, увесь час бачив перед собою обличчя органіста і його очі, які не були схожі на очі сліпого.

Якщо Кушка був справді-зрадником, як доповідає Артур, то Поллер одразу ж після ліквідації Кушки повинен був би вдатися до арештів. Чого він ще чекав? Зрадник знав Артура, знав Лізу; гестапо всіх їх вже тримало в кулаці; адже ж Поллер розуміє, що, коли він запізниться, всі ці люди втечуть. Зрештою, Артур теж мав би відразу ж зникнути, як і Ліза, як і всі, про кого міг щось здогадуватися Поллер. А тим часом Артур спокійно походжає собі по Вроцлаву, мовби нічого й не сталося. Чому? Невже не розуміє, що йому загрожує? Чекає на контакт з Центром, наражаючи на страшну небезпеку посланця “тітки Зюзанни”?

Клосс зіжмакав у руці клаптик паперу з рапортом Артура, потім чиркнув сірником. Пам’ятав обличчя Кушки, коли той ввійшов до Лізиної квартири; подумав тоді: це — порядна людина. Але якщо не Кушка, то хто? Підозра викльовувалася поволі — була це страшна підозра. Він вирішив, що мусить ще раз перевірити; була, власне, ще одна можливість перевірити… Артур Другий… Що то за чоловік? Клосс знав про нього так мало.

Непорушне обличчя органіста було обернене в його бік. Якби йому не було відомо, що цей чоловік сліпий, міг би подумати: “Я відчуваю на собі його погляд”. Центр запевнив Клосса, що органіст — цілком надійна людина. Патріот, давній діяч вроцлавської полонії. Але чи ж існують люди абсолютно надійні?

— Що передати Артурові? — запитав органіст. В його голосі з’явилися нотки тривоги. Мовчанка, однак, тривала надто довго.

— Нічого не передавати Артурові! — стиха промовив Клосс. — Припинити зв’язок з Артуром!

Рука органіста потяглася до окулярів, потім торкнулася чола. На лиці виступили краплини поту.

— Що це означає? — запитав органіст.

— Те, що я сказав! — Голос Клосса звучав черство.

Помовчавши з хвилину, органіст запитав:

— Ти мені теж не довіряєш? — Потім почав говорити швидко й різко: — Чи ти розумієш, на що ми прирікаємо цих людей? На самотність! Ні, не тільки на самотність: вони потраплять до рук ворога. Ліза, яку я знаю ще од дитячих літ… Артур Другий…

— Ми розшукаємо їх, якщо буде змога. — Клосс ледве стримував себе. Він, як і його співрозмовник, прекрасно розумів, що кожне слово зараз було вироком. — Ти зникнеш з Вроцлава, — додав. — Є в тебе запасна адреса?

— Є, — відповів органіст.

— А документи?

— Теж є.

— Отож тікай зараз же, негайно! Ми налагодимо з тобою контакт. Для цього досить буде надіслати лікареві Брюке, Берлін, 6, Лейпцігерштрассе, 29, свій останній аналіз крові. Запам’ятай! Зворотною поштою одержиш відповідні інструкції.

— Я не хочу втікати. Горст Кушка нічого про мене не знав.

— Це наказ! — Клосс вимовив цю фразу з притиском. Потім, увесь час дивлячись в обличчя органіста, заговорив лагідніше: — Зрозумій, я не можу вчинити інакше. Війна жорстока, а наша війна — особливо жорстока. — Простягнув руку, доторкнувся до руки співрозмовника. — До побачення, — сказав. — Я не знаю, чи ми коли-небудь зустрінемося, але якщо це станеться, то вже у вільній Польщі.

— У вільній Польщі, — повторив органіст і знову підніс руку до окулярів.

Клосс вийшов з костьолу. Почав падати сніг, віяв холодний вітер. Біля вітрини букіністичної крамниці Клосс побачив чоловіка в уніформі тодт.[14 - Скорочена назва напіввійськової будівельної організації фашистської Німеччини, засновником якої був прибічник Гітлера, інженер Фріц Тодт.] Підійшов до нього. Чоловік витяг з кишені коробку сірників, подав Клоссові вогню прикурити, однак робив це дуже незграбно, сірники гасли, і він кидав їх на тротуар.

— Слухай уважно, — говорив тим часом Клосс. — Пансіонат “Елізабет”. Повідомиш його, що це відбудеться там, однак номер кімнати не вказуй. Я повинен одержати повідомлення о дев’ятій вечора по телефону; запам’ятай номер…

Потім той, в уніформі тодт, стрибнув на підніжку трамвая. Клосс ще якусь хвилю бачив його на задній площадці; пасажир в уніформі тодт спокійно витяг з кишені газету. Клосс усміхнувся. Цього хлопця він знав уже з рік. Працював з ним у Варшаві? а тепер ухвалено, що саме він керуватиме новою групою у Вроцлаві. На цій війні жоден відтинок фронту не можна залишати оголеним. Незважаючи на те, що у Вроцлаві вже починали працювати нові люди, Клосс знав, що гра з Поллером за групу Артура ще не закінчилася.

Останній раунд тривав.

9


Поллер вірив, що перемога вже близько. Він жодної з операцій ніколи не провадив з такою терпеливістю і так старанно. Його шеф давно б уже взяв цих людей і, звісно, нічого б не домігся, крім клопоту з новою організацією. Бо ж ті організації з’являлися, мов гриби після дощу. Він, Поллер, знає про це добре, знає й те, що примітивні методи у цін грі не дадуть сподіваних результатів. Він же проникне в штаб ворога, паралізує його керівні органи.

Поллер запалив сигару, вдихнув у себе солідну порцію диму, потім підняв трубку. В таких справах він рідко коли користувався телефоном, тільки тоді, коли був цілком упевненим, що його ніхто не підслухає. Почув знайомий голос; не любив цього голосу: він, зрештою, гордував людьми, до послуг яких вдавався. Охоче їх знищував, коли вони зазнавали провалу або коли не приносили вже користі. Однак на цей раз Поллер був цілком задоволений. Ганчірка залишається ганчіркою, але успіх безсумнівний.

— Гаразд, домовилися, — сказав він. На хвилю поклав трубку і простяг руку до коробки з сірниками, бо сигара погасла. — Не хвилюйся, — голос Поллера звучав тепер лагідно й тихо, — нікого з них я поки що не буду брати; час у мене ще є, принаймні до завтра. Контакт з їхнім Центром — це великий успіх, ми мусимо мати зв’язкового… Так, так, у тому костьольчику я теж розглянуся… Що ще? Ти говориш про офіцерчика з абверу?.. Трохи нам перешкодив, якийсь неповороткий і, здається, взагалі не дуже спритний. Гаразд, гаразд, я згоден. Можеш взяти його на мушку… Хайль!

Поллер поклав трубку. Власне, ці люди не заслуговують на німецьке вітання, але у цьому випадку… Він підвівся з місця, обсмикав мундир і виструнчився перед портретом фюрера. Підняв простягнуту руку… Чи ж прийде той час, коли він стане перед вождем у такій позі і в мундирі штандартенфюрера?

День випав важкий. Професор фон Ліпке, входячи до кав’ярні, сподівався там застати Лізу. У гардеробні була, звичайно, Гелена, дружина того Кушки. Ліпке вважав, однак, що вона сьогодні не прийде, і йому принаймні хоч не доведеться зустрічатися з нею. Але вона сиділа на своєму звичному місці за рукоділлям. Він пригадав, що якось спитав її, що вона робить, і почув відповідь: светр для Горста з нагоди святвечора. Светр був майже готовий, Гелена тепер уже прикріплювала рукави до плічок, і, здавалося, ніщо, крім цієї роботи, її не цікавить.

“Але ж вона знає, що Горст вже не живе, — подумав Ліпке, нахиляючись, щоб поцілувати їй дуку. — Що сказати? “Мені дуже жаль вас, пані”, або: “Я вам співчуваю, пані”? Якось не повертався язик. Отож сказав:

— Іде війна, а ми воюєм… — І, віддавши Гелені пальто, ввійшов до невеличкої зали. Ледве стримував свої почуття… Його попередник, Артур Перший, бувало, казав: “Ні за що не берися, поки як слід не заспокоїшся”. Але він, Артур Другий, не міг ждати. Потрапив у таку ситуацію, коли кожна хвилина була на вагу золота.

Ліза, очевидячки, сиділа за його столиком і розважалася кісточками доміно — будувала з них невисоку струнку вежку. Ліпке, не подаючи їй руки, вмостився на своєму місці.

— Ти наказав мене вбити, — тихо мовила Ліза. Була спокійніша, ніж він. — Чому?

— Я не викликав тебе. — Артур узяв сигару і з серйозним виразом обличчя розглядав її. — Я ж казав, що зі мною заборонено зустрічатися без виклику. В усякому разі не можна заходити в “Дороту”, коли я тут.

— Я хочу знати, в чому ти мене підозріваєш.

Офіціантка принесла пиво. Кухоль був налитий по самі вінця, піна осіла на руці, коли він підніс його до рота, а професор не любив неакуратно наповнених кухлів. Відчув у роті гіркість, одним ковтком відпив чималу порцію пива й запалив сигару. Тепер він повинен був з’ясувати їй ситуацію або, насамперед, заспокоїти її. Ні, пояснював, тепер він уже ні в чому не підозріває Лізу. Вона, мовляв, мусить зрозуміти: склалося особливе становище і все вказувало на те, що Ліза, яка знала Артура Першого і тих двох з заводу, працює на два фронти.

Вона вжахнулася. Професор жестом наказав їй мовчати. Ні, це не була його особиста оцінка, це були відомості, які він одержав. Відомості, однак, виявилися невірними. Зрештою, помилитися може кожний, але він, Артур, людина вельми обережна, щоб діяти не поміркувавши. Це Горст Кушка хотів виконати вирок за власною ініціативою.

— Я сказав йому, — мовив фон Ліпке, — що скасовую наказ, що при першій же перевірці відомості виявилися неточними, але він все-таки пішов до тебе. Я, власне, запідозрював його з самого початку, тільки хотів упевнитися в усьому, змушений був перевірити його. І я мав-таки рацію: це він працював на них, це він видав Артура Першого.

В цей день професор був занадто схвильований, щоб пильно стежити за всім навколишнім. Ліза слухала з напруженою увагою, не спускаючи очей з Артура Другого. Ні він, ні вона не помітили Гелени, яка, вертаючись од буфету до гардеробної і тихо ступаючи в своїх м’яких службових пантофлях, пройшла повз їхній столик. Професор побачив Геленину спину і відразу ж осікся, проте було вже запізно. Гелена почула дві останні фрази: “Але він все-таки пішов до тебе” і “це він…”. Жінка сіла за своїм столиком в гардеробній і сховала обличчя в м’якій вовні незакінченого светра.

— Отже, з цією справою закінчено, — сказав фон Ліпке. — А тепер доповідай.

Ліза розповіла Артурові про Клосса, який врятував їй життя. Детально, як завжди в таких випадках, виклала хід розмови. Інформація була не дуже широка, але все ж містила в собі кілька фактів, кілька імен. Артур слухав з напруженою увагою.

— Коли ти домовилася зустрітися з ним? — запитав.

— Він буде в мене сьогодні ввечері, — відповіла Ліза. — О дев’ятій…

У цю хвилину з’явилася в дверях Гелена. Підійшла до столика.

— Вас, пані, просять до телефону, — звернулася до Лізи.

У гардеробній не було нікого. Ліза підбігла до телефону й інстинктивно простягла руку до трубки. Трубка лежала на вилках.

— Я хотіла з тобою поговорити. — Гелена зупинилася поруч з нею.

Жінки, власне, не були знайомі. Ліза не знала, що Гелена також працює в їхній групі (це було одним із правил підпілля). Не знала вона й того, що Горст, той, хто хотів убити її, був чоловіком гардеробниці.

— У чому справа? — запитала Ліза.

Гелена говорила по-польському, зверталася до неї на ти. Ліза не приховувала свого здивування.

— Ти маєш зв’язок з Центром, — гарячково шепотіла Гелена. — Зв’яжи мене з ними…

— Я не розумію, що ви говорите, — різким тоном по-німецькому сказала Ліза.

— Ти повинна мені повірити, інакше всі ми загинемо… Я проходила повз ваш столик і чула, як він говорив, що Горст, мій чоловік Горст, був зрадником, що хотів виконати вирок-без наказу… Це — неправда!

Ліза рушила до дверей. Гелена перегородила їй шлях.

— Клянуся всім найдорожчим для мене, — мовила Гелена, — що наказ не був скасований. Клянуся, що Горст був не винний. Я скажу тобі ще щось…

Ліза грубо відштовхнула її.

— Ви, напевне, з глузду з’їхали, — сказала їй різко. — Я нічого не розумію.

І Ліза знову повернулася до столика. Вперше за багато місяців охопив її страх. Пригадала собі обличчя Поллера, запалила цигарку і, відчуваючи на собі погляд Артура, попихкувала димом.

— Що сталося? — запитав Артур.

І Ліза розповіла йому. Мусила розповісти. Бо коли б перестала довіряти Артурові, опинилася б у пеклі, в якомусь кошмарі, з якого вже не змогла б вибратися. Артур слухав мовчки. Жодний м’яз не поворухнувся на його обличчі. Ніщо не видавало ні подиву, ні збентеження.

— Що ти їй сказала? — запитав він.

— Нічого.

— Ти маєш зв’язок з Центром? — Такого запитання вона не чекала. Він же знав. Повинен був знати.

— Ні, не маю зв’язку.

Артур розкладав чорні кісточки доміно.

— Цього я й боявся, — заговорив він нарешті. — Горст діяв не сам. Тепер вона, ця жінка, намагається докінчити його роботу. — Поглянув на Лізу — в його погляді було щось таке, чого дівчина не знала раніше. — Це зобов’язана зробити тільки ти, — сказав Артур. — Нікому іншому не зробити цього сьогодні. Виконаєш вирок. А вночі втечемо з Вроцлава. Ніхто з нас не може залишатися тут. Я прийду за тобою після дев’ятої… Тепер — слухай уважно: її адреса…

10


Отже, вона зобов’язана виконати вирок. Ішла, тримаючи руку в кишені пальта, пальці погладжували холодний метал: це заспокоювало. З якої відстані потрібно стріляти? Сакраментальне “За наказом Артура”, а потім одразу ж, від порога, щоб та не мала часу й подумати, — два постріли. Артур сказав: “Найліпше стріляти двічі. Пістолет має приглушувач, можеш бути цілком спокійна”.

Люди змушені вбивати, в цьому полягає війна. Однак вона ще ні разу не вбивала і зовсім не відає, як буде жити потім. Зрештою, чи існує якесь там “потім”? А якщо Гелена безневинна? В неї повинен був стріляти Горст, тепер вона стрілятиме в Гелену. “За наказом Артура…” Що вона знає про цього чоловіка? Адже Артур Перший мав довіряти йому, якщо зробив його своїм заступником. Солдат повинен довіряти командирові. Вона — солдат, і в неї немає іншого виходу. Згадала свою матір. Мати навчала її розмовляти по-польському, читали разом польські книжки. “Навчися їх ненавидіти!” — говорила вона. Ненавидіти — це значить убивати.

Перед Гіндербургбрюке Ліза сіла в трамвай. Гелена вже повинна бути вдома. Ліза довго вела спостереження за “Доротою”, отож бачила, як гардеробниця виходила з кав’ярні. А може, та вже встигла повідомити в гестапо, а може, її квартира вже під охороною? Ліза вистрибнула на третій зупинці, легко розшукала стару кам’яницю й повільно підіймалася східцями на п’ятий поверх. На східцях не зустріла нікого. Коли натискала біля дверей на кнопку дзвінка, до неї знову повернулися недавні сумніви. А якщо ця жінка справді таки безневинна?

Гелена з’явилася в дверях. Очі в неї були опухлі, видно, плакала. Вона здивовано зиркнула на Лізу і відступила на два кроки назад. Зрозуміла все ще до того, як Ліза встигла засунути руку в кишеню й відвести запобіжник.

— За наказом Артура, — проговорила Ліза і відчула, що серце мало не вистрибне з грудей. Підняла пістолет, однак не змогла натиснути на спуск. Опустила зброю.

— Стріляй! — вигукнула Гелена. — Стріляй! — повторила. — Чому ж ти не стріляєш? Я могла б випередити тебе! — Підняла руку, до вуст і показала їй на долоні маленьку ампулку. — Цілий день тримаю це в роті. Але тобі я не полегшу роботи.

Ліза подумала, що ця жінка могла б уже вихопити ч в неї зброю. Міцніше стиснула свого вальтера. Артур Другий казав: “Стріляй одразу ж, не чекаючи стріляй. Убивають ті, хто не думає”. Але ж вона не могла не думати. Якби хоч ця жінка зізналася, якби підтвердила свою зраду! Люди перед смертю кажуть правду, принаймні інколи кажуть правду.

— Чому ти зрадила?

— Значить, ти сумніваєшся? — Гелена не сходила з місця. — Ході послухай. Те, що сказав тобі Артур, брехня. Горст пішов до тебе не з власної волі. Він дістав наказ, як і ти сьогодні.

— Але ж наказ було скасовано.

— І це брехня. Я знаю, що Артур одержав нове повідомлення, ті повідомлення приносить часом такий малий хлопчина з костьолу, і знаю, що Артур пізніше мав зустрітися з Горстом. Але він не скасував наказу. Горст був чесний. І саме тому Артур його знищив.

Ліза мовчала. Якщо це правда, якщо Артур… Значить, все скінчено: завтра чи ще й сьогодні вночі вона сяде на табурет біля дверей в кабінеті Поллера, очікуючи допиту, йдеться, зрештою, не про неї! Йдеться про те, — що все втратило сенс, що всі вони…

— Стріляй! — мовила Гелена. Це прозвучало трохи театрально: адже Ліза вже не вистрелить, пістолет поставила на запобіжник і поклала до кишені.

Саме в цю мить обидві почули гуркіт моторів і скрегіт гальм. Вони знали цей гуркіт, йо ночах не раз будили їх автомашини, що зупинялися під вікнами. Гелена відсунула1 штори. Внизу побачила есесівців і жандармів. Вони вистрибували на тротуар, вишиковувалися вздовж вулиці, кілька з них ввійшли в під’їзд будинку.

— Тікай через горище! — сказала Гелена. — Там є перехід до сусіднього будинку.

— А ти?

— Я вже не буду тікати. Сповісти в Центр…

Гелена осіла на підлогу. Ліза схилилася над нею. Була смертельно втомлена. Нічого, навіть жалю, навіть страху, не відчувала. Закрила Гелені очі і вийшла, навстіж відчинивши двері. Тепер нехай приходять…

З маленького віконечка на даху дівчина бачила есесівців, що все ще стояли вздовж вулиці. Може, Артур хотів у такий спосіб перевірити, чи вона, Ліза, виконала вирок? “Він відплатить за це”, — подумала дівчина. Знала, куди тепер піде. Був один-єдиний чоловік, який мав зв’язок, який міг щось вирішити. Зиркнула на годинник. Було вже пізнувато, залишилось малувато часу; скоро повинна бути дома, бо ж прийде обер-лейтенант Клосс. Нащо вона розповіла про нього Артурові? Тепер не могла собі цього пробачити. “Зрештою, це тільки німецький офіцер, — заспокоювала вона себе, — зрештою, суть справи в тому, щоб їх знищувати. Будь-який засіб добрий”.

…Органіст був готовий до від’їзду. Руді стояв поруч з ним. Вони були вже одягнені в пальта, але органіст все ще прощався з костьолом, в якому провів більшу половину свого життя. Торкнувся пальцями клавішів, потім сів і заграв в останній раз. Подумав, що все-таки варто б залишитися, що Клосс, напевне, помиляється. Органіст, зрештою, ніколи не боявся за себе, він боявся за Руді, який нетерпляче переступав з ноги на ногу, радіючи звістці про виїзд на село.

— Таксі вже, напевне, під’їхало, дідусю, — сказав хлопчина.

— Їдемо, — промовив органіст і обірвав гру. В цю мить почулися кроки. Хтось біг по східцях угору. Руді відчинив двері й побачив Лізу. Він давно вже її не зустрічав.

— Лізо! — вигукнув радісно. Однак дівчина тільки доторкнулася вустами його чола.

— Залиши нас самих, Руді.

— Ти поїдеш з нами, Лізо?

— Залиши нас самих, — повторила нетерпляче.

Хлопець вийшов неохоче. В костьолі тільки якийсь чоловік у шкіряному пальті сидів недалеко від статуї святого Антонія. Руді, як вчив його дідусь, уважно придивився до нього.

— Я ж говорив тобі, Лізо, — мовив тим часом органіст, — що ти не повинна сюди приходити.

— Еге ж, еге ж! Всі ми — дуже обережні, дотримуємося конспірації, а ворог знає все, чуєш? Ми працюємо на ворога! — вигукнула вона зненацька й розпачливо.

— Що сталося, Лізо?

Дівчина розповіла про все детально. Принаймні намагалася розповісти детально. Про себе, про Гелену, про Горста. Нарешті, про смерть Гелени. Ліза вже не сумнівалася: Артур Другий, шеф групи, довірений Артура Першого, був зрадником. Гелена закінчила життя самогубством, значить, вона безневинна, вона боялась гестапо. Артур не скасував вироку на неї, на Лізу. І Артур наказав зліквідувати Гелену.

Органіст зняв окуляри — Ліза перевела погляд униз: вона не хотіла дивитися йому у вічі.

— Це він, — сказав органіст. — Гелена передала йому наказ, і якщо він мав ще раз зустрітися з Горстом… Це він, — повторив, — наш гість мав рацію. — Тепер органіст розумів, чому зв’язковий з Центру не повірив у те, що винний у всьому Горст. Якби Горст зрадив, то Артура й Лізу вже заарештували б…

— Хто мав рацію? — запитала Ліза.

— Той, кого я ніколи більше не побачу. Хтось із Центру.

— Зараз же повідом Центр, — крикнула Ліза. — Треба щось робити!

— Я не маю зв’язку, — тихо сказав органіст. — Він припинив зв’язок. А коли вони знову відновлять зі мною контакт… — він знизав плечима.

Ліза не зрозуміла його.

— Як це не маєш зв’язку? Ти — не маєш зв’язку?

Органіст мовчав. Він знову сів на своє місце і погладив пальцями клавіші. Проклинав у думці свою сліпоту. Якби міг бачити, знайшов би таки Артура…

— Поїдеш зі мною, — обізвався нарешті. — Це єдиний порятунок для тебе. — І він підвівся. Таксі вже тут. Документи якось роздобудемо…

— Ні, — сказала Ліза. — Я не поїду.

Скидалося на те, що він не зрозумів її.

— Рано чи пізно, — зауважив, — наші натраплять на нас, тоді ми й доповімо про Артура, і кара не мине його.

— Я не можу тікати, — заговорила Ліза. — Ми не знаємо, кого ще Артур викаже Поллерові… Може, він ще не всіх встиг виказати. Зрештою, — додала, — сьогодні до мене прийде один чоловік, якого він теж хоче занапастити. А цей чоловік врятував мені життя.

Вона замовкла. Була переконана, що саме так повинна вчинити. Знову засунула руку в кишеню пальта й доторкнулася металу. Намацала пальцем запобіжник. Подумала, що в магазині пістолета є ще три набої… Артур наказав їй двічі вистрелити в Гелену, а третю кулю… Принаймні залишив їй шанс…

— Подбай, дідусю, про Руді, — сказала ще Ліза і вийшла так тихо, що органіст не почув навіть, як зачинились двері.

Гауптштурмфюрер Поллер чекав. Тепер, власне, залишилось тільки одне: чекати. В найближчі кілька годин він уже не мав що робити. А потім — безсонна ніч. Цікаво, чи дуже впертим буде той чоловік? А можливо, то жінка? Коли фон Ліпке доповів, що зв’язковий Центру призначив зустріч у пансіонаті “Елізабет”, Поллер зрозумів, що успіх, нарешті, забезпечено. Впіймалися на гачок! Його метод виявився безпомилковим. А штандартенфюрер вже виявляв своє незадоволення, вже вимагав схопити цих людей… Тепер, звичайно, схоплять їх усіх… А може, ще почекати? Якби зв’язковий з того Центру виявився не дуже норовистим, були б усі шанси продовжити гру. І він вголос зареготав. У його розпорядженні була б власна польська мережа і контакт з її керівництвом. Ну й анекдот!

Штандартенфюрер розповідав, що подібна штука вдалася гестапо в Бельгії, але ж там були англійці; ці ж, слов’яни, рішучіші. Дурніші, але рішучіші. Поллерові раптом спало на думку, що фон Ліпке — все-таки німець. Колись, щоправда, в нього було прізвище Ліпковський, але її говорити не вміє по-польському. А втім, цей успіх не є успіхом фон Ліпке, який… Поллер не буде мати спільників у здобутті успіху. Він не зносить ніяких спільників! Випив ще одну чарочку (сьогодні він міг собі це дозволити) й підняв телефонну трубку.

— Чи перевірено охорону навколо пансіонату “Елізабет”?

— Миша не пробіжить.

Атож — навіть миша! Незабаром почнеться допит. Спеціальний відділ гестапо з’явиться в пансіонаті з істинно німецькою пунктуальністю… Поллер вимкнув верхнє світло і засвітив лампу на письмовому столі. Вивчав, як сяятиме рефлектор — прямісінько в очі тому, хто буде сидіти на табуреті біля дверей. Цікаво, як триматиметься фройляйн Ліза? А її коханець? Поллер знову залився сміхом. Принагідно під час великої гри можна зробити й веселий перепочинок. Берлін переконається, наскільки слабкі перед лицем ворожого шантажу офіцери абверу!

А тим часом Клосс вечеряв у невеликому ресторанчикові на Лессінгштрассе. Довго розглядав меню, розмовляв з кельнером, старанно відраховував харчові купони. Він вів себе, як офіцер-відпускник, він приділяє значну увагу тому, щоб добре попоїсти, любить посидіти в якомусь третьорозрядному ресторанчику і подивитися на німецьких дівчат, попиваючи пиво й попахкуючи димом сигари. Вродливих дівчат, щоправда, не було. Але Клосс дбав про певний ритуал і його деталі. Він грав свою роль, усвідомлюючи, що не має права помилитися. Ціна, яку б довелося платити за помилку, була б занадто висока.

Рівно за чверть до дев’ятої Клосс розрахувався, дав кельнерові на чай, правда, не вельми багато, однак досить, щоб літній добродій в білому піджаку солідно, по-прусському, приклацнув закаблуками. Вийшов на вулицю і відразу ж переконався, що, всупереч його припущенням, за ним ніхто не стежить. Подумав, що він переоцінив таки противника, проте вирішив і далі діяти так, нібито Поллер був принаймні Клоссом. Зайшов у квіткову крамницю, заплатив чималеньку суму за три тепличні троянди. Нарочито обернувся лицем до вітрини, щоб його можна було бачити з вулиці. Ніхто одначе не висліджував Клосса, ніхто не зупинявся перед квітковою крамницею.

“Поллер не взяв мене до уваги, — подумав Клосс, — я для нього, виходить, нічого не вартий”.

У під’їзді будинку, де мешкала Ліза, він також нікого не побачив. Подзвонив — Ліза відчинила одразу ж. Дівчина була в пальті, абияк зачесана, під очима темні круги.

— Як мені не прикро, — сказала ще в коридорі, — але я сьогодні не зможу побути з тобою. Дуже поспішаю.

Клосс подав їй троянди.

— Дякую, — сухо промовила вона. — Ти дуже уважний. — Вона не знала, що робити з квітами. Спочатку поклала їх на столику під вішалкою, потім взяла букетик в руку й відчинила двері в кімнату. — Я поставлю їх у вазу.

Клосс сів на диван. Зняв плащ, закурив. Навіть мундир розстебнув.

— Я ж тобі сказала, — в її голосі чувся розпач, — що не маю часу. — Квіти залишила на столі, підбігла до нього. — Вибач мені, любий, пора нам прощатися.

— Чому?

— Я ж іду з дому, зараз же йду, — хвилювалась вона. — Маю одну справу.

— Може, тобі чимось допомогти?

— Ні, що ти! — І, бачачи, що він залишається сидіти, кинула різкіше: — Я на службу, розумієш? Поллер дав мені одну роботу.

— Я зараз же подзвоню йому. — Клосс встав і підійшов до телефону. — Врешті, офіцерам, що прибувають з фронту, щось таки має належати.

— Ні, не дзвони! — крикнула.

— Я знав, що це скажеш. — Клосс тепер був цілком серйозний. — Що трапилось?

— Я не можу інакше. Повір мені, Гансе!

Він уже здогадався, в чім річ, але ще не міг розкрити карт. Не міг сказати їй всього тому, що чекав підтвердження своєї підозри, яке мало бути вирішальним. Але чи ж дістане він те підтвердження? А може, противник все ж розумніший, може, не дасться потрапити в досить-таки примітивну пастку? І тоді що? Тоді він змушений буде піти звідси геть і залишити дівчину напризволяще. Хоча це й боягузтво, однак інакше він не може. Йдеться не лише про нього, тому він не має права ризикувати.

— Я хочу тебе, Лізо, попросити, щоб ти ще трошки почекала, — мовив спокійно Клосс.

— Чому?

— Я попросив одного знайомого, щоб він подзвонив мені на цей номер. В дуже важливій справі.

— На мій номер? Та як ти насмілився?!

Клосс зиркнув на годинник. Стрілка стала саме на цифрі дев’ять. Чоловік у формі тодт був завжди пунктуальним. Телефон задзвонив, і, поки Ліза встигла добігти до апарата, Клосс уже підняв трубку.

— Так, це я, — сказав він. — Добрий вечір. — Почув кілька фраз, які для того, хто підслуховував би їх розмову, нічого не означали — така собі приятельська балачка двох парубків, що випадково зустрілися у Вроцлаві, — однак для Клосса мали величезне значення: завдання було виконано. Поллер дав заманити себе в пастку; він розпорядився оточити пансіонат “Елізабет”. Гестапівці саме зараз виволікають людей з кімнат, яких гауптштурмфюрер буде допитувати цілу ніч. Що ж, нехай собі допитує, нехай шукає зв’язкового з Центру!

Кладучи трубку, Клосс уперше глянув на Лізу з неприхованою симпатією. Бідна дівчина, скільки їй довелося пережити! А той, Артур Другий? Клосс має ще кілька годин часу — встигне розправитися з ним. А якщо не він, то це зробить за нього чоловік у формі тодт. Тепер же треба поспішати! Ліза негайно повинна виїхати з Вроцлава. Клосс намагався уявити, як вона поводитиметься, коли він прокаже їй пароль.

— Лізо, — почав був. А що, коли він все-таки ризикує? Що ж, доведеться піти на риск. Неймовірно, щоб і Ліза….

Наблизилась до нього.

— Іди вже, йди! Я не знаю, як тебе вже просити…

В цю мить брязнув замок, відчинились двері. На порозі став чоловік, який, напевне, мав ключ від цього приміщення.

Спокійно і нерухомо дивився на них, не здійнявши капелюха з голови.

— То про що ти, Лізо, збираєшся просити пана обер-лейтенанта?

— Ні про що, — відповіла. — Тепер уже ні про що. Отакий він, виходить, професор фон Ліпке зблизька!

Сповістив Поллера про пансіонат “Елізабет”, а сам причовгав сюди! З якою метою? Сам він чи внизу є й охорона? Це останнє цікавило Клосса найбільше. Якщо є охорона, то чи вдасться Лізі вийти з будинку? Поллер знає, що він, Клосс, перебуває в квартирі Лізи, отож якщо зліквідувати Артура…

— Тепер, Лізо, я все зрозумів, — сказав Клосс, — і прошу пробачення. Ти чекала пана.

— Ліза нас не познайомила. — Обличчя Артура Другого все ще було непорушне. — Мене звати Ерік фон Ліпке. А ви — пан Клосс, якщо не помиляюся?..

— Ви прекрасно поінформовані!

— Моя учениця, — я повинен сказати, що Ліза — справді моя учениця, а я — учитель музики й пенсіонер, — вже розповідала мені про ваш героїчний вчинок учора ввечері.

— Перебільшення! — Клосс сів біля столу. Артур, не здіймаючи капелюха, зайняв місце навпроти нього. — Я вас, пане, десь уже, здається, бачив… Ага… пригадую… У “Дороті”, там все постукуєте доміно.

— Буває і навіть часто. У газетах небагато вичитаєш, отож треба якось збавити час… — Ерік фон Ліпке замовк і витяг з кишені дві сигари. Одну дав Клоссові. — Скажу вам, що найцікавіші воєнні новини не вичитаєш у пресі, виловлюєш їх з розповідей людей, що прибувають з фронту. Звичайно, все це — тільки фрагменти, уривки… Але при певній вправності… Уявіть собі, що хтось вам розповідає про приятеля, якого послали під Сталінград… І підкине вам одну—дві фрази про те, що танковий корпус, в якому служив той приятель, останнім часом стояв у Франції, а перед цим брав участь у боях десь у Греції. Людина, яка непогано орієнтується в цих справах, відразу ж здогадається, що йдеться про третій танковий корпус і що саме це військове з’єднання перекинуте під Сталінград. Цікаво, правда ж?

— Еге ж, цікаво. Ну то й що?

— А коли додамо кілька прізвищ, мимохідь згаданих у тій розмові, то можна скласти стислу довідку: які саме військові частини прибули останнім часом у Росію.

— Розумію. — Клосс усміхнувся й засунув руку в кишеню. — Вступ до невеличкого шантажу, правда ж?

— Не виймати руку з кишені! — В руці професора фон Ліпке блиснула заздалегідь наготовлена зброя. Професор обіперся рукояткою револьвера об стіл. — Я стріляю без промаху, — сказав він. І звернувся до Лізи: — Стань на виході, Лізо…

Ліза слухняно стала біля дверей. У руці тримала пістолет. Клосс не сподівався, що й вона озброєна. На цей раз, виходить, недооцінив пана фон Ліпке. А він же цього професора, правду кажучи, вже тримає в своїх руках… Той сам створив таку ситуацію, при якій стає реальністю найліпший вихід. Все, одначе, тепер залежить від Лізи. Клосс простягнув руку до сигари й витяг з кишені сірники.

— Сигара, — мовив, — часом допомагає в розмові. Ліза повинна дещо знати про це.

Чи розуміє вона? Чи взагалі є шанс, щоб вона зрозуміла?

— Люблю мати справу з інтелігентним противником, — сказав Артур Другий.

— І це я вже десь чув, — зауважив Клосс. Затягнувся димом. Фон Ліпке палить ті ж сигари, що й Поллер.

— Припустімо, — вів далі професор, — що все, розказане вами в хвилину Відвертості цій дівчині, дійшло до гестапо. Тоді перепало б вам на горіхи, правда ж?

— Цілком можливо. — Клосс не втрачав спокою. Ну й примітивний же цей фон Ліпке! Або ж він дуже вже поспішає, бажаючи зробити Поллерові ще один презент. І водночас Клосс зрозумів, що, коли Поллер погодився саме на такий хід, значить він нічого не знає про нього, Клосса, еі про що не здогадується.

А Артур Другий, не спускаючи очей з Клосса, вів далі:

— Ви могли б уникнути цих неприємностей.

— Постачаючи нові інформації, так?

— А ви справді таки здогадливі, Клоссе!

— Я хотів би знати, хто з них користатиметься.

— Не ваше начальство, звичайно. — Професор фон Ліпке був переконаний, що пташка вже в сильці. — Як офіцер абверу, ви тепер, очевидно, розумієте, що спалили за собою всі мости. Ви надто багато знаєте. І ми теж багато чого знаємо про вас,

Клосс дивився на Лізу.

— Перебільшуєте, — сказав він. Тепер починалася остання хвилина гри. — Перебільшуєте, — повторив. — Ви зловили б мене на гарячому тільки тоді, якби дані про дислокацію третього танкового корпусу відповідали дійсному стану речей. Можу вас запевнити, що це не так, ті дані я придумав ось тут, на цьому дивані. Інші відомості — теж. — Тепер Клосс звертався вже до Лізи: — Я хотів переконатися, Лізо, чи ти добре працюєш па Поллера.

— Але ж я не передавала цього Поллерові! — вигукнула Ліза.

— Ні. Ти не передавала. Передав він. — Він зиркнув на Артура Другого. — На кого, власне, ви працюєте? На Поллера чи на ворога? Вважаю, однак, що на Поллера. А я не люблю людей, що ведуть подвійну гру… — Клосс, кажучи це, водночас думав: тепер Ліза, якщо вона безневинна, нарешті, все зрозуміє… В ту ж мить зірвався з місця і притиснув руку Артура до поверхні стола.

— Стріляй! — крикнув Артур. — Чого ждеш? Стріляй!

Ліза вистрелила. Двічі підряд. Так, як її вчив Артур, коли наказав виконати вирок щодо Гелени. Не думаючи і пам’ятаючи тільки, що треба влучити.

Тіло Артура зсунулося на підлогу. Клосс підвівся, сховав револьвер Артура до кишені. Знову запалив сигару. Був дуже втомленим, мріяв про відпочинок, про якусь годину сну, а ще ж потрібно було стільки всього зробити. Поллер чекає на донесення Ліпке… Варто було, нарешті, скінчити гру з Поллером, виявити, чи стоїть біля будинку охорона, й подумати, як вибереться звідси Ліза.

— Спасибі тобі, Лізо, — мовив Клосс. Але вона все ще стояла в дверях зі зброєю в руках.

— Стій! — тихо наказала вона. — Ти гадаєш, що звідси вийдеш?

Клосс дивився на неї нічого не розуміючи. Невже так і не здогадалася? Бідна дівчина! Це був для неї, певне, сильний-таки удар. Доведеться насамперед послати її на відпочинок.

— Очевидно, вийду, — сказав Клосс. — Принаймні сподіваюся, що вдасться мені вийти. Але спочатку підеш ти. — Він знову потягся рукою до кишені. — Слухай уважно. Ти зараз поїдеш до Берлінського вокзалу. Ось тобі квиток першого класу Ось документ на ім’я дружини генерала Тельгоффа. Ти нібито повертаєшся з Кракова, куди їздила навідати чоловіка, що лежить у госпіталі. Ось квитанція на багаж у камері схову. Там валіза і шкіряна сумка. В подвійному дні сумки — дальші інструкції, гроші, запасний паспорт — на випадок, якщо потрібно буде на якийсь час виїхати на відпочинок до Швейцарії. Все це чекало на тебе, та я до останньої хвилини не знав, чи воно знадобиться… — Поглянув на неї. — Ну, не стій вже так, віддай мені револьвер: з усім цим буде трохи клопоту, бо ж я повинен був стріляти з власної зброї, але нічого — якось влаштується.

Вона все ще не розуміла. Правда доходила до неї повільно, та ось дівчина розплакалася, і це було, нарешті, щиро… Клосс подав їй хустинку.

— Витри очі. Ти трималася чудово. Тепер нам потрібен спокій і твереза голова. Поллер — це не фон Ліпке.

Клосс підняв трубку і не поспішаючи набрав номер. Як реагуватиме гестапівець? Він змушений буде повірити, бо ж іншого виходу нема, і не може навіть зізнатися, що Артур був його агентом. Найважливіше, однак, те, чи є внизу охорона.

Говорив Клосс хвилюючись, так, як і повинна була говорити людина, яка за хвилину перед цим зліквідувала ворожого агента. Він доповідав Поллерові, що в квартирі Лізи Шмідт не застав дівчини, зате на нього очікував тут якийсь незнайомець фон Ліпке. Той Ліпке запропонував Клоссові співпрацювати з чужою розвідкою. Звісно, це його обурило, і під час сутички він застрелив Ліпке.

На другому кінці проводу довго тривала мовчанка.

— А чого ви не взяли його живцем? — почувся голос Поллера.

— Під час сутички… — повторив Клосс. — Я хотів його взяти, але він теж був озброєний. — І знову довелося довго чекати на відповідь.

— Прошу залишатися в квартирі, — почулося нарешті. — Зараз приїдуть мої люди і займуться тілом. Виношу вам подяку за лояльність і пильність. — У голосі Поллера не було іронії.

Клосс поклав трубку.

— Лізо, — сказав він, — підіймися по сходах поверхом вище і почекай, поки тут не з’являться люди Поллера. Потім вийдеш з будинку.

— А ти? — запитала з тривогою.

— А я трохи перепочину. Тебе вони почнуть розшукувати через кілька годин, коли не прийдеш додому. Тоді ти вже будеш у Берліні. — І Клосс поцілував її. — Іди вже, Лізо, йди та будь обережною. Мені ніщо не загрожує.

Гауптштурмфюрер Поллер тим часом розпочинав допит. Спеціальний підрозділ гестапо заарештував у пансіонаті “Елізабет” двадцять сім осіб. Солдати, що при їхали у відпустку, урядовців Берліна, кілька офіцерів-відставників. Кожного доведеться допитувати щонайменше з годину. Пройде ще чимало часу, перш ніж Поллер переживе найбільше в усій своїй дотеперішній службі розчарування. Але йому ніколи не закрадеться в голову думка, що його противником у партії, яку він програв, був Клосс, обер-лейтенант абверу, офіцер-відпускник.




Останній шанс


1


Клосс знав, що вони приїжджають до Варшави ранковим берлінським поїздом. На вокзалі — жвавий рух; пасажири з валізами й мішками скрадливо пробиралися до виходу, німецькі солдати займали всі перони, застрягали в переходах, допитуючись про ешелони, що йшли схід і на захід. Клосс вийшов на перон саме в той час, коли голос із мегафона оголошував: Achtung, Achtung, der Schnellzug Berlin—Warschau….[15 - Увага! Увага! Швидкий поїзд Берлін—Варшава… (Нім.)] Неподалік побачив групу офіцерів, які саме їх очікували. Полковник, два службовці в мундирах СД і, звичайно, капітан Рупперт, на якого Клосс розраховував найбільше, хоча до останньої хвилини не був упевнений в правдивості отриманого повідомлення. Рупперт помітив Клосса відразу ж. Стрункий, елегантно одягнений, він підійшов до нього, недбало підіймаючи руку догори — жест, який при певній толерантності можна було б назвати гітлерівським вітанням.

— Як ся маєш, Гансе, — заговорив, — що тут поробляєш?

— Їду в Радом, — відповів Клосс. — Маю ще трохи часу.

— І вирішив побачити велику надію нашої імперії, чудотворця, людину, яка знищить ворога швидше, ніж дивізії Роммеля.

— Фон Геннінга? — запитав Клосс. — Я навіть не знав, що він сьогодні приїжджає.

— Не знав? — засміявся Рупперт. — Приїжджає, приїжджає, і навіть з донечкою. Нібито страшенною бредулею.

Поїзд підходив до перону. Довгий ланцюг вагонів з брязкотом зупинявся перед платформою. Юрба пасажирів поволі спливала на східці. Нарешті, коли платформа майже спорожніла, у дверях одного з вагонів з’явився високий чоловік у сірому пальті і в капелюсі з широкими крисами. Поруч з ним, з дорожньою сумкою в руці, стояла юна дівчина в окулярах. Офіцери, що чекали їх на пероні, відразу ж попрямували до гостей і за хвилю оточили їх тісним кільцем. Клосс добре бачив обличчя фон Геннінга; хотів запам’ятати всі риси цього обличчя; заплющив на мить очі, щоб ці риси краще врізалися в пам’ять і щоб якнайдокладніше можна було описати його, краще, ніж це зробив би будь-який поліційний службовець. Виходить, он який він, цей професор фон Геннінг, надія Третьою райху! Його охоронятимуть у Варшаві так само, як охороняють губернатора Франка в Вавелі. Ні на хвилю не відійдуть од нього пси із СД; не зійде з поста вартовий, що охоронятиме його робітню! Досліди, які він планує провести тут, відбуватимуться під охороною спеціальних батальйонів СС. І все-таки він, Ганс Клосс, повинен здобути плани і креслення фон Геннінга, повинен їх дістати, якщо навіть…

А втім, завжди було так, завжди на карту ставилося власне життя, коли йшлося про найдорожче… Клосс поглянув ще на доньку фон Геннінга, невисоку дівчину в окулярах, котра однак не була такою бридкою, як її охарактеризував щойно Рупперт. А капітан знову опинився поряд з ним.

— Ну що — придивився, Гансе? — запитав він.

— Придивився, — серйозним тоном відповів Клосс. — Ти не маєш рації: дівчина вельми приємна.

— Беніта фон Геннінг? — Рупперт засміявся. — Ти справді так думаєш, Гансе? Якщо побажаєш, зможу познайомити тебе з нею в моєї Ільзи.

— А чому б і ні, Рупперт! — ствердно мовив Клосс Він, власне, вже досяг того, ради чого сюди приходні. Побачив фон Геннінга і водночас дізнався, що Рупперт перебуватиме при ньому. Це дуже важливо, це, можливо, навіть ключ для запланованої операції. Ключ, однак, ризикований. Чи ж можна буде перетягти на свій бік Рупперта? Ніколи не скажеш точно, на що здатна людина в німецькому мундирі. Але Рупперт може багато чого втратити при цьому. Кар’єру, батькові гроші і, нарешті, цю Ільзу — дочку генерала фон Броха. Клосс бачив її кілька разів. Висока, із струнким станом дівчина — мабуть, одна з тих, які повірили в свою німецьку місію А може, це тільки маска? Нелегко виявити, що є вирішальним у людській постаті і жестах. Клосс поглянув на годинник. Все-таки треба їхати в Радом, а про наслідкі операції “Рупперт” він дізнається лише завтра.

Перон спорожнів. Клосс повільно попрямував до сходів і почав підійматись по них. Ідучи, він намагався дивитися тільки перед собою, бо пасажири, що обминали його, бідні й абияк одягнуті люди з валізами й клунками в руках, явно не приховували, та й не були здатні приховати своєї ненависті до цього ставного, в добре підігнаному мундирі німецького офіцера, котрий, цілком ймовірно, почував себе в їхньому місті, як у себе дома.

2


Увечері цього ж таки дня, коли Клосс вечеряв з шефом радомського абверу, якийсь літній, вельми елегантний чоловік ввійшов до мурованого будинку на Мокотовській, недалеко від того місця, де вона перетинається з Вільчею. Будинок той був однією з нових кам’яниць, що були зведені саме напередодні війни, кам’яниць, які й тепер вабили до себе чистотою широких, викладених келецьким мармуром сходових клітей та затишком просторих світлих квартир. Бронзові, прибиті на дверях таблички з прізвищами мешканців знаменували їхню заможність і фінансову солідність, бо ж тільки люди, що не знають грошових клопотів, могли жити в будинку, де квартплата перевищувала добру платню якого-небудь високого службовця.

Літній добродій двічі подзвонив у квартиру на третьому поверсі. Почекав, аж поки на порозі з’явилася вже не молода жінка у вечірній сукні. Схилився над її рукою і цілував трохи довше звичного, що свідчило про певну фамільярність, не позбавлену, однак, поваги. Обоє ввійшли до вельми банально умебльованої кімнати. Єдине, що не пасувало до міщанської, дещо захаращеної квартири, був досить великий бар, заставлений келихами й пляшками. Дві пані, теж у вечірніх сукнях, та чоловік у старомодному жакеті не звернули уваги на гостя. Господиня відчинила двері дзеркальної шафи, що займала значну частину стіни, і вони опинилися в просторому салоні, ніби в незайманому вигляді перенесеному до окупованої Варшави з передвоєнного Сопота. Добродійки й добродії стояли навколо рулетки. Круп’є[16 - Службовець грального будинку. Круп’є керує грою в рулетку, видає виграш і т. п.(фр.)] був одягнений у фрак і розмовляв по-французьки. Господиня показала літньому гостеві крісло і мовчки зникла за дверима. Гра, проте, цікавила його мало; він бував тут часі о, прекрасно знав це кубло та всіх його постійних гостей.

Літній добродій усміхнувся до гарненької дівчини, яка приходила сюди щоденно, щоб згодом зникнути кудись із тим, хто виграє, кивком голови привітавсь з чоловіком з яскравою краваткою, який майже повністю монополізував чорний ринок торгівлі паперовою валютою, найбільше доларами, пересунув своє крісло так, щоб бачити гру молодого добродія в темному, гарно пошитому костюмі. Літній гість знав про нього вельми багато; заради нього і прийшов він сюди. Звали того добродія капітан Рупперт; капітанова пристрасть до гри в рулетку була таємницею хіба що для начальників цього пристойного офіцера саперів. Рупперт саме в цей час поставив купку жетонів на номер двадцять три і потім напружено стежив за бігом кульки. Кулька перестрибнула його номер і застигла поблизу. Круп’є згорнув жетони німця, а Рупперт підвівся і не дуже впевнено рушив до дверей. Літній гість також підвівся з місця. Зустрілися вони біля бару. Літній гість не поспішаючи налив собі чарку й підійшов до Рупперта.

— Добрий вечір, капітане, — сказав він.

Рупперт не приховував свого небажання розмовляти.

— Звідки ви знаєте мене? Хто ви такий? — Він же, Рупперт, приходив сюди інкогніто і ніколи не був тут у військовому мундирі.

— Моє прізвище Шмідт. — Літній гість підніс свою чарку до вуст. — Але воно нічого вам не пояснить, хоча наше знайомство вже тягнеться досить давно.

— Я вперше вас бачу, — вельми холодно зауважив Рупперт.

— Це не зовсім так. — Шмідт знову наповнив чарки. — Програли, значить?

— А що, це вас обходить? Тут ніхто ні про що не розпитує.

— Даруйте мені. — На обличчі Шмідта з’явилася усмішка, приязна й поблажлива. — Сподіваюсь, ви програли менше, ніж у тридцять сьомому році, — Шмідт сказав це з притиском і водночас так тихо, що німець мимоволі нахилився до нього.

— Що це означає?

— Нічого… Хіба тільки те, що історія повторюється.

Рупперт поставив свою чарку й хотів був відійти, але Шмідт затримав його владним жестом.

— Ні, пане Рупперт, тепер ви не втечете. Сьогодні ми трохи часу присвятимо спогадам. — Він оглянувся, аби впевнитися, що ніхто не звертає на них уваги. — У тридцять сьомому році, — вів далі, — ви зробили цінну послугу польській розвідці…

Обличчя Рупперта задерев’яніло. Рупперт мовчав. Міцно затис у руці чарку, потім засунув руку до кишені. Літній гість, який відрекомендувався, що він Шмідт, не збентежився, хоча й повинен був усвідомлювати, що надійшла вирішальна мить, і коли німець вийме зброю і вистрелить… Він давно вже займався цією роботою і навіть полюбив відчуття легкого збудження, якого зазнавав у такі хвилини… Отож, начебто не помітивши Руппертового жесту, вів далі спокійним рівним тоном: — Тоді ви одержали дванадцять тисяч марок за фотокопію плану А. Це була велика сума, більша, ніж та, що ви програли її в барона фон Мольтке…

Рупперт вийняв руку з кишені, запалив цигарку. Літній гість ледве стримував посмішку: він знав, що і цього разу виграв.

— Що ви хочете від мене? — запитав Рупперт.

— Не поспішайте, не поспішайте… — Тепер Шмідт мав час: німець уже попався в тенета і не вислизне. — Як почуває себе Інга?

Інга… Так звати сестру Рупперта, яка тоді працювала в штабі вермахту. Запасна карта, можливо, зайва, але літній гість, як правило, грав усіма картами відразу.

— Вона — дружина мого приятеля, — прошепотів Рупперт.

— Як бачите, я пам’ятаю все. І навіть те, що саме тоді Інга, як друкарка штабу…

— Досить! — перебив Рупперт. — Кажіть, будь ласка, що вам потрібно?

— Дрібничка! — усміхнувся Шмідт. — Неважне діло. І потім ми про все забудемо…

— А якщо я піду в гестапо?

— Що ж — туди дорога, хоч яйцем коти. Прошу тільки не забувати, що я маю всі розписки і не маю жодної причини, щоб мовчати.

— Хто ви такий?

— Це не так важливо, — відповів літній пан. І тепер пошепки, дуже повільно почав з’ясовувати завдання, яке має виконати німець. — Нас цікавлять досліди фон Геннінга, до якого вас прикомандировано.

— Цього я не зроблю! — Рупперт мало не кричав.

— Тихше! Зробите! Післязавтра я повинен мати план полігона А потім — ще одну дрібничку… — Літній гість добре знав свою роботу, його доручення були детальні й точні Визначив місце зустрічі, а потім вклав до кишені Рупперта мініатюрний фотоапарат.

Ще раз усміхнувся, коли німець виходив з цього шулерського кишла. Був цілком спокійний.

Рупперт, заточуючись, вийшов з будинку на Вільчій. Минула вже поліційна година. Вулиці були безлюдні і темні. Капітан брів по Вільчій у напрямку до Уяздовських Алей. Це чуже вороже місто здавалося йому тепер страшним і грізним; гнітючий страх змушував його думати; що на нього дивляться з темних вікон кам’яних будинків, що за ним стежать і пильно спостерігають, що кожна його думка детально кимось аналізується. Тому-то відчув майже полегшення, коли гучним “Гальт!” затримав його патруль жандармерії. Показав свої документи, якусь хвильку дивився на виструнченого вахмістра. “Все-таки — це німецьке місто”,— подумав. Але вже за кілька Хвилин, коли заглибився в Уяздовські Алеї, перестав у це вірити. І все ж, у віллі на Алеї Троянд чекала його Ільза. Ще трохи, і вона запитає: “Ти знову пив, Віллі?”

Він хотів би відповісти, що пив і буде пити, бо перетворився в ганчірку, бо повинен би вліпити собі кулю в лоб, бо сам себе вже не поважає, бо недостойний ані Ільзи, ані мундира німецького офіцера…

3


Клосс з тривогою думав про місію Адама. Цей літній уже чоловік, з яким він співробітничав всього кілька місяців, увесь час збуджував у ньому якусь тривогу; ні, не недовір’я, а саме тривогу. Адам трактував свою роботу як особливого виду гру, яка його часом розважала й заохочувала і яку він виконував з професіональною старанністю. Клосс ніколи не вважав себе за професіонала, а швидше за аматора, і якщо його інколи й захоплювала ця ризикована гра, все одно він охоче пішов би звідси на фронт. Адам же був давнім працівником Другого відділу, був просто чудовим спеціалістом, який добре почуває себе на своєму місці.

Вранці, одразу ж після повернення з Радома, Клосс поїхав на Мокотув. Мала антикварна крамничка, розташована недалеко від Пулавської вулиці, не повинна була викликати нічиєї підозри. Коли-не-коли тут можна було купити непоганий старий годинник, а інколи й цікаву вазу або бібліофільську рідкісну книжку з приватних бібліотек. А втім, цей товар користувався невеликим попитом, і, коли Клосс ввійшов у крамничку, панувала тут пустка. Марцін в ту ж хвилину з’явився за прилавком, потім замкнув двері на ключ і запросив відвідувача пройти далі. В маленькій комірчині, повній давніх речей, пилюги та павутиння, обидва чоловіки присіли на канапці-отоманці, з якої вилазили пружини.

— Адам спіймав Рупперта, — повідомив Марцін. На його думку, все виконано добре. Рупперт не піде в гестапо, бо він — ганчірка, котру можна використати один раз, власне — в такій ситуації. Марцін був в оптимістичному настрої, проте Клосса не покидало почуття тривоги.

— Центр нас підганяє, — вів далі Марцін. — Там мають дані, що Геннінг саме в Польщі збирається випробовувати нову ракетну зброю. Ти розумієш, що це означає? Тому німці й підготовляють полігон.

— Занадто легко все це далося, — зауважив Клосс. — Я побоююся легких перемог. Ще не відомо, чи Рупперт взагалі матиме доступ до документації. І, взагалі, я не впевнений, що він не піде в гестапо.

— Ти не віриш Адамові? — запитав Марцін.

— Вірю, — відповів Клосс, — не про це мова. Завдання дуже трудне… — І він махнув рукою. “Що ж іще треба було спитати? Ага…” — Ти обдумав справу контактів?

Марцін сказав, що так. Зв’язок з Руппертом підтримуватиме Ганна. Адама ліпше не посилати вже на це завдання. На всякий випадок треба, аби Адам па певний час виїхав з Варшави… А от Ганна…

Як тільки Марцін вимовив це ім’я, Клосс схопився з канапи. Він і Марцін були знайомі між собою вже багато місяців — з часу, як Клосса перевели до варшавського відділення абверу, проте Марцін не все знав. Не знав він, що Клосс знайомий з Ганною, що вони вже кілька тижнів зустрічаються одне з одним трохи не щодня — всупереч усім засадам конспірації, всупереч найсуворішим порадам, щоб Клосс підтримував контакт тільки з однією людиною із групи, з якою співробітничає. Клосс не вмів приховати збентеження Марцін пильно подивився па нього: був чуйний, кмітливий і спостережливий, від нього нелегко було щось приховати.

— Ти знаєш Ганну? — запитав він.

— Знаю, — підтвердив Клосс.

— Ти не повинен цього робити. Невже ти не розумієш, — Марцін мовив майже пошепки, — що в твоєму житті на це немає місця?

Клосс знав про все це так саме добре, як і Марцін, і все ж не хотів одмовлятися від Ганни і не бажав говорити про неї навіть з Марціном, хоча з ним уже заприязнився і непогано його розумів.

— Чому саме Гайна? — запитав.

Антиквар знизав плечима. А кого ж, мовляв, міг би вій послати? Ганна дуже добре підходила до цієї роботи.

— Коли вона прийде до тебе?

— Сьогодні ввечері, — сказав Марцін. — Сьогодні ввечері я й доручу їй це завдання.

Увесь передобідній час Клосс був зайнятий. Здав рапорт про поїздку до Радома своєму шефові полковнику Рєкке, а потім подзвонив до Рупперта. Клоссові здалося, що капітан зрадів.

— Добре, що ти дзвониш, — заговорив вій, — я хотів запросити тебе на сьогоднішню вечірку. Ільза влаштовує невеличку домашню зустріч на честь приїзду Геннінгів, яких вона знає ще з Берліна. Ми будемо тобі раді.

Клосс сказав, звичайно, що прийде. Він не вірив Руппертові, увесь час побоювався, що той здатний до подвійної гри, а тривога за долю Ганни ще більше поглиблювала його страх. Але завдання треба було виконати, і Клосс не мав права вимагати від Марціна, щоб той звільнив Ганну від її функцій. Та й Ганна, зрештою, ніколи на це не згодилася б.

Увечері Клосс чекав її на Пулавській. Він бачив, як Ганна заходила до антикварної крамнички; потім вельми нетерпеливився, коли вона надто довго не виходила звідти. Нарешті побачив її на зупинці. Вона також помітила його й усміхнулася, а Клосс в ту мить подумав, що колись все-таки настануть такі часи, коли можна буде спокійно підійти до своєї дівчини, взяти її під руку й відвести додому. Сиділи вони обоє в одному вагоні трамвая: він — у відділенні для німців, вона — в людській тісняві в середині вагона. Клосс вдавав, нібито читає газету, але насправді весь час дивився на неї, увесь час бачив її, затиснуту в кутку між лавою для сидіння та вікном, поруч з поважною панею, на колінах якої лежав якийсь клунок, і не молодим уже добродієм, що марно силкувався опустити віконне скло. Трамвай дуднів по мосту Понятовського, потім звернув на Зеленецьку, різко загальмував на зупинці біля Гроховської. Вулиці Праги[17 - Східна околиця Варшави.] здавалися темнішими, аніж центр міста. У вагоні стало вільніше. Ганна сіла на лаву, і Клосс міг тепер добре бачити її лице, однак поглядали вони одне на одного крадькома, начебто випадково, бо ж у той бік, де були місця для німців, вона могла дивитися тільки з погордою. Трамвай несподівано різко загальмував. Клосс побачив поперед себе безлюдну вулицю, вантажну автомашину з чорною будкою і кордон есесівців — картину, добре відому йому, щоденну, однак картину, котра щоразу збуджувала в ньому ненависть та безсилу лють, коли минав чорні будки, в які німецька солдатня, б’ючи прикладами в спини, запихала людей. У дверях вагона з’явився есесівець і верескнув: “Raus!”.[18 - Геть, виходь! (Нім.)] Люди виходили повільно, безпорадні й перелякані, бо ж трамвай був пасткою, з якої не втечеш. Клосс, не гаючи й секунди, прийняв рішення. Коли вагон майже спорожнів, він підійшов до Ганни, взяв її під руку, перехопив з її руки якусь теку, і вони в парі вийшли на вулицю. Есесівець зиркнув підозріло і віддав честь, якась молодиця сплюнула на землю. Обоє Ще довго чули позад себе вигуки есесівців і жіночий плач.

— Як ти міг це зробити? — сказала дівчина.

— Якби я цього не зробив, — відповів Клосс, — ти була б уже в Павіяку, в тюрмі.

— Ти стільки разів мені пояснював, що нам ніде і ш при яких обставинах не можна з’являтися разом.

— Так, справді не можна. — Кожне з них знало, що сказав би Марцін, якби побачив їх разом. І все ж вони були разом, ішли безлюдною вулицею Праги; він узяв її під руку і навіть не думав про те, що за ними можуть стежити і що завтра рапорт про Клосса і Ганну можуть покласти на стіл полковникові Рєкке чи штурмбанфюрерові Лотгару. Ганна зупинилася перед входом до старого мурованого буднику.

— Це тут. Подружка дала мені свою кімнату па два дні. Вона поїхала до Кракова. Може, зайдеш?

Клосс не міг зайти Цього вечора він повинен бути в Ільзи, нареченої Рупперта, і познайомитися з Бенітою фон Геннінг, бо ж накльовувалося таке, що доньці надії Третього райху сподобається пристойний офіцер абверу.

4


Вілла Ільзи й Рупперта на Алеї Троянд була опоряджена гарно, зі смаком. Офіцери з варшавського гарнізону заздрили Руппертові, що він зустрічається з Ільзою: як-не-як — донька генерала, отже, багатство й протекції, а, крім того, вона вміла-таки й сподобатися як літнім уже офіцерам зі штабу, так і гестапівцям з Алеї Шуха.

У цей час Ільза саме танцювала з штурмбанфюрером Лотгаром, особою з холодним квадратним обличчям, позбавленою всіх пристрастей, навіть пристрасті до жіноцтва й алкоголю, як подейкували у колі знайомих. Танцювало, зрештою, небагато пар: більшість товариства вважала за краще стояти біля шинквасу. Серед чоловіків у парадних мундирах виділявся професор фон Геннінг. У своєму темному костюмі він скидався на якогось виходця з іншого світу. Його донька Беніта у скромній сукенці стояла поруч з батьком, уважно оглядаючи все товариство.

— Я радий, що ти прийшов, — сказав Рупперт. Узяв Клосса під руку й повів до Геннінгів. — Обер-лейтенант Ганс Клосс, — відрекомендував гостя професорові.

Рука Геннінга була суха; пальці Беніти Клосс трохи притримав у своїх. Її очі зиркали на нього з-за скелець окулярів насторожено, немовби кажучи: ти не запримітив би мене, якби я не була донькою фон Геннінга. Рупперт приніс чарки, патефон саме замовкнув, і поряд з професором з’явилася Ільза з Лотгаром.

— Приємно хоч раз зустрітися не по службі, — зауважив гестапівець, звертаючись до Клосса.

— А я думав, що ви тут на службі, штурмбанфюрер, — відповів тихо Клосс.

Лотгар усміхнувся.

— У певному смислі: я буваю всюди, де буває професор фон Геннінг.

Ільза сміялася трохи гучнувато.

— Може, ви, пане професоре, потанцюєте зі мною? В Берліні, в батька, я колись бачила, що ви прекрасно танцювали…

Професор Геннінг бундючно ступав у такт сентиментального танго. Отож Клосс міг запросити до танцю Беніту. Він притулив її до себе, дівчина була холодна, байдужа.

— Мені здається, — сказав Клосс, — що я вас десь бачив. — Тільки ця банальна фраза й прийшла йому в голову.

— Ви завжди починаєте розмову так?

— Ні, — заперечив Клосс. — Приємно танцювати з вами, Беніто.

Підвів її до бару, наповнив чарочки. Дівчина пила дуже обережно, торкалася алкоголю одними лише губами.

— Ви довго будете у Варшаві?

— Не знаю. А чого це вас цікавить?

— Я міг би вам, скажімо, показати місто.

— Ви вважаєте, що тут є щось, варте уваги?

— Можливо, — відповів Клосс. — Я, зрештою, зробив би це не так заради Варшави, як заради вас. — І в цю ж мить відчув, що ця фраза душить його в горлі.

Чоловіки в парадних мундирах все частіше простягали руки до келихів з напоями. Розмови ставали все голоснішими. Клосс ловив уривки тих розмов, увесь час дивлячись на Беніту, яка не була такою вже й невродливою. хоча все-таки досить поганкуватою, так що Клоссове залицяння могло-таки викликати подив.

— Франц тільки-но повернувся з-під Курська, — щебетала якась дівчина. — Здається, скоро почнемо новий наступ.

— Мій брат, — говорила інша, — надіслав мені сукню з Парижа. Якби ти бачила, що то за сукня! Треба тільки трохи підкоротити, але тутешні кравчині…

— Я завтра виїжджаю. — Офіцер вермахту потиснув руку своїй партнерші. — Нам залишився тільки один вечір, Берто.

З-поміж усіх голосів виділявся сміх Ільзи.

— Пийте, панове! — гукала Ільза. — У цьому проклятому місті треба час від часу добре впиватися. — Потім притулила до себе Рупперта і разом з ним пішла далі по колу, в такт того ж таки сентиментального танго. Патефон раптом запнувся й почав без кінця-краю повторювати той самий рефрен.

Фон Геннінг і Лотгар стали біля бару, трохи збоку, начебто хотіли підкреслити цим свою відрубність. Обидва з повними чарками в руці, обидва дещо перебільшено поважні й урочисті.

— Хто той молодий чоловік, що танцює з Бенітою? — спитав фон Геннінг.

— Обер-лейтенант Ганс Клосс, — відповів Лотгар. — Непоганий офіцер. Походить з доброї родини.

Обличчя Геннінга нічого не виражало. Він вихилив чарку й поставив її на стойку.

— Я не дуже добре почуваю себе в цьому місті, — зауважив. — Мене, зрештою, застерігали, що треба бути дуже пильним.

— Можете бути цілком спокійним, пане професоре, — відказав Лотгар. — Я маю знаменитих людей, які добре розуміють, що й тут також проходить фронт.

Клосс усе ще танцював з Бенітою і думав про Ганну. Може, вона й досі чекає його в тій кімнаті на Празі? Але він вийде звідси останнім, вийде разом з Бенітою., принаймні постарається вийти з нею, бо, коли б Рупперт підвів, ця дівчина залишилася б тоді єдиним можливим шансом.

— Про що ви думаєте, обер-лейтенанте? — спитала Беніта.

— Про вас, — відповів Клосс не вагаючись і притулив її трохи міцніше до себе. На цей раз вона не опиралася, однак очі її все ще позиркували па нього насторожено з-за окулярів. Клосс відчував на собі ще й інший погляд, погляд Рупперта. Капітан стояв біля бару й хиляв чарку за чаркою. До нього підійшла Ільза.

— Не пий вже, Віллі, — прошепотіла вона, — вистачить. — Вона хотіла відібрати в нього чарку, але він не дозволив.

Ільза підійшла до фортепіано й ударила пальцями по клавішах; співала вона міцним, низьким голосом.

5


Зустріч призначено в кав’ярні Пом’яновського. Клосс, стоячи на протилежному боці Маршалковської, побачив Рупперта, який саме входив до кав’ярні, а за кілька хвилин — і Ганну, котра вистрибнула з трамвая. Він вже з півгодини спостерігав за всім, що робилося поблизу, проте не помітив нічого підозрілого. Дійшов висновку, що за Руппертом ніхто не стежив, а кав’ярня не була під наглядом. Вирішив, одначе, почекати, хоча й розумів, що коли проґавив агентів гестапо, то нічого вже не вдіє. Цікаво, чи Рупперт приніс матеріал?

Рупперт тим часом розгорнув перед собою “Берлінер Цайтунг” і поклав на ній пачку сигарет “Приват”. У пачці лежав мікрофільм, який йому вдалося зробити. Він хвилювався. Відчував, що зайшов у безвихідь, був досить досвідчений, аби розуміти, що кожна розвідка не випускає своїх жертв із пастки. Власне, повинен стрельнути собі в лоб, але не мав ніякої охоти накладати на себе руки. Боявся смерті, знав, що боїться, і йому неприємно було перед самим собою. Дратував Рупперта й цей ідіотський церемоніал: розгорнена газета, пачка сигарет і, нарешті, пароль: “Ми зустрічалися з вами в Берліні, в Горша”. І відповідь: “Я живу недалеко, тому й ходжу туди”.

Чи сюди прийде той добродій, що шантажував його в тому таємному кублі азартних ігор? Якщо так, то навіщо ж цей пароль?

Підвів голову й побачив у дверях вродливу, гарно одягнену дівчину. Відвідувачка уважно розглянулася по кав’ярні й пішла в напрямку його столика.

“Польки все-таки бувають чудовими”, — ще встиг подумати Рупперт, поки вона підійшла до нього і з чарівною усмішкою промовила цю ж таки фразу: “Ми зустрічалися з вами в Берліні, в Горша”.

Рупперт схопився з крісла і промимрив відповідь. Дівчина подала йому руку і, так само чарівно усміхаючись, сіла поряд з ним.

— Замовте, будь ласка, каву, — сказала. — Тримайтеся так, як на прогулянці з пристойною дівчиною.

Хоча б цим принаймні вже не допікали його.

— Я не люблю, коли до цих справ приплітають жінок, — зауважив Рупперт.

— Ви зовсім не змінилися, — сказала вельми голосно дівчина, коли біля столика зупинилася офіціантка. — А що чувати в тітки Ельжбети?

— У мене немає ніякої Ельжбети, — пробуркотів співрозмовник.

— У мене — теж, — відповіла красуня і зручним рухом взяла зі столу пачку сигарет. В ту ж мить пачка зникла в її сумочці. — Все в порядку? — запитала.

— Так, — відповів він. — Прошу переказати вашому начальству, — додав, — що післязавтрашня зустріч буде останньою нашою зустріччю. Я нічого більше не зроблю для вас.

— Прекрасно, — сказала вона. — Отже, післязавтра, о цій же порі?

Дівчина вийшла з кав’ярні першою. Рупперт почекав ще якусь хвилю, хоча й дуже поспішав. Уже на кілька хвилин запізнювався, а професор фон Геннінг над усе цінував пунктуальність. Вийшов з кав’ярні і майже бігцем подався до німецького кварталу. На щастя, не помітив Клосса, який все ще стояв у під’їзді. Коли минав вартового, що пильнував віллу Геннінга, з чола стирав піт. Був утомлений, ледве тримав себе в руках, думав тільки про те, щоб нічого не запримітила Беніта, бо він, либонь, більше боявся Беніти, ніж її батька.

— Професор чекає вас уже десять хвилин, — сухо кинула Беніта, простягаючи йому руку.

Чудову віллу в Алеї Троянд нещодавно було переобладнано на робітню професора. У просторій кімнаті, де стояли ще меблі в стилі fin-de-siècle’ю,[19 - Буквально кінець сторіччя(фр.). Термін вживається для визначення кінця XIX ст. як періоду декадентства (занепаду) буржуазної культури.] було влаштовано щось на зразок секретаріату Беніти, а в наступній, значно меншій, — кабінет професора. Великий письмовий стіл, далі ще один — креслярський, а в кутку чималого розміру сталевий сейф.

— Прошу надалі запам’ятати: я люблю пунктуальність, — мовив фон Геннінг не встаючи.

— Так точно, — відповів Рупперт.

— Ви вчора випивали, — вів далі професор тим же тоном. — Прошу вас забути про алкоголь аж до того часу, поки закінчимо роботу.

Потім обидва підійшли до креслярського столу.

— Простудіюйте, будь ласка, ці плани, — порадив Руппертові фон Геннінг. — Як досвідчений сапер, ви легко зорієнтуєтесь, який дослідний полігон потрібний мені і…

В цю хвилю на порозі з’явилася Беніта.

— Дзвонять з Берліна, тату, — звернулась вона. — Я не можу перемкнути телефон.

— Почекайте, будь ласка, Рупперт, — сказав професор, — це небагато займе часу.

Капітан залишився сам у кімнаті. Ось нарешті й лучилася нагода, може одна-єдина, щоб остаточно виплутатися з тенет, якщо це взагалі можливо, В його розпорядженні, напевне, часу небагато, та все-таки, здається, досить, щоб сфотографувати стартовий майданчик з пристроями для запуску ракетних снарядів, передати їм плівку і вже більше ніколи не зустрічатися ні з Шмідтом, ані з тією юною дівчиною, яка справді-таки має надто пишну вроду, щоб вплутувати її в таку роботу. Рупперт схилився над планами. Мініатюрний фотоапарат сховав у нагрудній кишені мундира. Пильно поглядаючи на двері і прислухаючись до кроків, зробив кілька знімків. Не підозрівав, не міг підозрівати, що за ним уважно стежать: у сусідній кімнаті біля невеликого візира, схованого в стіні за портретом фюрера, стояв штурмбанфюрер Лотгар. Поряд з ним стояла Беніта. На обличчі Лотгара з’явилася зла усмішка. Штурмбанфюрер не спускав очей з Рупперта, що фотографував плани й креслення.

— Я запідозрював, — зауважив Лотгар. — Запідозрював, що польська розвідка спробує його підкупити. Одного разу їм це вже вдалося. Дізналися ми про це пізнувато, але, як бачите, досить вчасно…

— Що ви тепер зробите? — запитала Беніта.

— Побачите, фройляйн Беніто, — усміхнувся Лотгар.

6


Клосса не полишала тривога. У час, коли Марцін коротко оповідав про наслідки першої зустрічі Ганни з Руппертом, він схвильовано, широкими кроками ходив по комірчині.

— Дуже легко все це пішло, — сказав Клосс. — Побоююся, що навіть надто легко.

— Ти сумніваєшся в аутентичності цих планів? — запитав Марцін. — Я вважаю це великим успіхом.

Так, може й успіх, але звідки ж іде оте побоювання, що не залишає Клосса ні на хвилю? Рупперт, за твердженнями Адама, був завербований напередодні війни берлінськими агентами Другого відділу, і німецька розвідка не натрапила на його слід. Після арешту Сосновського, польського резидента в Берліні, Рупперт перестав працювати на нас, і його ніхто вже не турбував. Увесь цей час він служив у вермахті. Отже, все гаразд. Якщо такий досвідчений розвідник, як Адам, не бачить тут ніякої пастки, то він, Клосс, може спати спокійно. Ні, не може, бо добре знає Рупперта. Знає, що досить його притиснути, навіть не дуже сильно, — він виспіває все. Якщо штурмбанфюрер Лотгар має хоча б найменшу підозру…

Завтра, о дванадцятій годині дня, Рупперт вдруге зустрінеться з Ганною в кав’ярні Пом’яновського. Клоссові дуже хотілося не допустити цієї зустрічі, однак що він може запропонувати Марцінові? Отож доведеться знову стовбичити на Маршалковській і вести пильне спостереження за кав’ярнею. Не так легко помітити агентів гестапо, але якщо вони будуть-таки, то їх треба помітити принаймні за кілька хвилин перед приходом Ганни.

— Плани стартового майданчика запуску реактивних снарядів… — замріяно протяг Марцін. — Завтра будемо мати ці плани.

— А потім комусь іншому передамо контакти з Руппертом, — зауважив Клосс. — Ганна мусить на якийсь час залишити Варшаву.

— Гаразд, гаразд, — відразу ж погодився на це Марцін. — Як там з Бенітою Геннінг? — запитав він.

— Беніта не знадобиться нам, якщо Рупперт дістане план.

— Не відмовляйся од неї. Все може трапитися.

І Клосс не відмовлявся. Він уже двічі дзвонив до неї по телефону, домовився про вечір, і це буде ще один вечір, одібраний в Ганни. Подумав, що Ганні все-таки треба звідси виїхати. На такій роботі людина повинна бути сама. В його житті нема місця для Ганни.

Увечері Клосс довго прогулювався з Бенітою безлюдними Уяздовськими Алеями. Ця погануля в окулярах була не дурна, а як противник — то ще й небезпечна. Мова зайшла про Варшаву, Клосс розповідав про знищення міста, і Беніта відразу ж зауважила, що говорить він про це занадто довго… Що його тон… Невже він допустився такої ідіотської помилки? Він же знав, що йому не можна ні на хвилю випадати з ролі. Пригадав собі “Жовтий Хрест” Струга — книжку, яку дуже любив. Клауд там переконав себе, що він є німцем. Може, і йому, Клоссові, це треба зробити?.. Яке божевілля!

— Вам жаль Варшави? — спитала Беніта.

— Ні, — відповів Клосс цілком спокійно, — я не сентиментальний.

— Німці бувають сентиментальними, — зауважила дівчина, — це вже така німецька риса. Навіть потреба руйнувати є для нас емоціональною потребою.

— Можливо, — сказав Клосс байдуже. І взяв її під руку. Вона усміхнулась і навіть злегка пригорнулася до нього. Клосс подумав, що варто запросити її до себе. Однак одразу ж відкинув цю думку: ще матиме час, та й не відомо, чи буде вона взагалі потрібна. У цю мить почулися кроки патруля, командир віддав честь. Наближалися саме до рогу вулиці Пія XI, і саме в цей час на протилежному тротуарі з’явився якийсь чоловік. Він ішов вельми швидко, попід самими стінами будинків. Уже минуло чимало часу, як почалась поліційна година, отож і мусив поспішати.

“Встигне, — подумав Клосс, — не помітять його”. Але помітила Беніта.

— Патруль! — гукнула вона.

Патрулюючі зупинились. І зараз же завважили того, хто поспішав.

— Хальт! — верескнув командир.

Чоловік кинувся тікати. Жандарм зняв автомат, стріляв спокійно, короткими чергами. Втікач спіткнувся, потім поволі звалився на тротуар.

— Ходімо, — сказав Клосс. Він відчував, як на лобі виступили краплини поту. Рука лежала на кобурі. Клосс тільки тепер помітив, що інстинктивно відстебнув кобуру. Якби вихопив зброю…

— Ти хотів стріляти? — мовила Беніта. — З пістолета не влучив би в нього.

Клосса душила ненависть. Він бачив обличчя Беніти; вона зняла окуляри — без скелець очі німкені були пусті, безбарвні.

— Ходімо, — сказав він.

Беніта взяла його під руку. Пригорнулася до нього ще міцніше; дихала прискорено; її рука, коли вона доторкнулася до Клоссової, була вогкою.

— Ходімо, — повторив Клосс. — Де ти мешкаєш?

— Хіба ти не знаєш, де відведено квартиру професорові Геннінгу? Невже твій друг Рупперт не сказав тобі цього?

Клосс з зусиллям примусив себе повернутися до своєї ролі. Він думав тепер тільки про одне: вбивати, вбивати, вбивати…

— Я з Руппертом не дружу, — сказав. Кожне слово, вимовлене по-німецькому, завдавало йому болю. — Просто знаю його.

— Не в твоєму характері?

— Так. Я люблю твердіших людей.

— Я — теж, — сказала Беніта. — Я теж. А ти твердий, правда ж?

7


Вранці наступного дня, як тільки Клосс з’явився на службу, відразу ж його викликав до себе полковник Рєкке. Рєкке належав до офіцерів старої школи. Він був з тих кадровиків, які самого Канаріса вважали новою людиною. Полковник носив монокль. Неповороткий і худий, говорив короткими фразами і тільки те, що було необхідним. Любив випити, однак старанно приховував це від своїх підлеглих.

— Підете до Лотгара, — сказав полковник Клоссові. — О десятій тридцять зголоситеся на Поліцайштрассе.

— Так точно.

— Ці люди знову мають до пас якісь претензії. Отож прошу вислухати. Ви вмієте мовчати?

— Умію.

— Не встрявати в ніяку дискусію з Лотгаром. Абвер знає все, але не з усього користається. Ясно?

О дванадцятій Ганна зустрінеться з Руппертом у Пом’яновського. Якщо розмова з Лотгаром затягнеться, не можна буде стати на варті біля кав’ярні. А може, Рєкке знає щось про Рупперта? Клосс про це не міг, одначе, питатися, такий старий абверівський туз тримає в своїй голові, напевне, увесь архів. Вдається ж тільки до того, що приносить користь. Йому або Канаркові. Що за гру ведуть вони? Клосс уже давно запідозрював, що Рєкке проводить якусь плутану гру й трактує абвер як приватну організацію. Чи ж удасться це використати?

Клосс зупинився перед шлагбаумом на вулиці Шуха, глянув удалину. Цю вулицю він пам’ятав ще з дитинства. На розі Литовської мешкала тітка Людка — сестра матері. В голові промайнула думка, що таки настане час, коли зникнуть шлагбауми…

З кузова вантажної автомашини, яка саме під’їхала сюди, есесівці спихали людей на плити тротуару. Літня жінка зиркнула на Клосса відсутнім поглядом. Клосс пішов далі…

Пройшло чимало хвилин, перш ніж його запросили до кабінету Лотгара. Клосс не міг забути тієї літньої жінки, яка дивилася на. нього, начебто він був із повітря. Жінка скидалася на стару вчительку…

Лотгар належав до того типу гестапівців, який Клосс вважав найнебезпечнішим. Давній член нацистської партії, переконаний в тому, що його до цього часу тримають на нижчих щаблях кар’єри, він готовий був зробити все, щоб піднятися ще на один щабель вище. Перед фашистським путчем Лотгар їздив по Німеччині як комівояжер невеличкої косметичної фабрики, рекламувати своїх товарів він не вмів і внаслідок цього жив скромненько. Одним із перших “подвигів” Лотгара під час його служби в СД був донос на свого хазяїна-хлібодавця; Лотгар власноручно застрелив його в якомусь невеличкому концтаборі під Гамбургом, через що згодом нібито мав навіть якусь неприємність. Клосс знав, що Лотгар терпіти не може офіцерів вермахту: гестапівець трактував їх усіх як потенціальних зрадників. “Фюрер їм теж не довіряє”, — повсякчас повторював.

Прийняв він Клосса холодно; підвівся з місця, підніс звично руку, потім показав на фотель. Не належав до людей, котрі відразу говорять те, що їм потрібно. Протягом кількох років опанував усі поліційні навички: іти в обхід, витискати із співрозмовника все, що вдасться, якнайдовше не виявляючи своїх відомостей. Почалася розмова про професора Геннінга. Лотгар серйозним тоном зауважив, що помітив флірт Беніти з Клоссом. Факт, що Клосс танцював з донькою професора, а потім ще й відвів її додому, виростав у цьому кабінеті в інформацію першорядної ваги. Чи він, Клосс, отримав од свого начальства якесь доручення зацікавитися Бенітою? Чи полковник фон Рєкке розмовляв з ним про фон Геннінга?

Клосс у відповідь на це знизав плечима. З великого вікна видно було подвір’я біля будинку на вулиці Шуха, яка тепер називалася Поліцайштрассе. Нишком зирнув на годинник. Вже повернуло на дванадцяту. Чи Лотгар скаже нарешті, що йому потрібно? Клосс, звичайно, пояснив, що ніяких доручень від свого шефа не отримував. Адже ж охорону професора повністю вчила на себе служба безпеки. А з Бенітою просто приємно розмовляти.

Клосс чекав. Він не задавав жодного запитання, бо будь-яке з них могло тільки збудити пильність гестапівця. Стрілки годинника бігли страшенно швидко. Клосс подумав, що його тривога все-таки, мабуть, безпідставна: гестапо завжди мало до абверу всілякі претензії й різні справи. Чого треба думати, що розмова торкнеться саме Рупперта? Не зрозуміло, однак, чому Лотгар зацікавився Бенітою.

Нарешті Лотгар запитав. Тільки майже непомітне стишення голосу і зміна тону вказували на те, що аж тепер зачеплено справу, заради якої запросили сюди на вулицю Шуха офіцера абверу.

Гестапівець, власне, хотів знати, чи абвер має у своєму розпорядженні якісь дані про капітана Рупперта…

Клосс відчув, що серце в нього забилося швидко й сильно. Запалив цигарку, знову зиркнув на годинник. За кілька хвилин буде пів на дванадцяту. Знає він чи не знає? Клосс відповідав обережно, згідно вказівки полковника Рєкке.

— Рупперта, наскільки мені відомо, детально перевіряли з СД.

— Прошу відповідати конкретно, — зажадав Лотгар. — Ви намагаєтеся плутати, як усі офіцери абверу.

— Це звинувачення безпідставне, — холодно відрізав Клосс. — Я не можу мати архів абверу в голові.

— Досить, — сказав гестапівець. Тепер він, наслідуючи звичку фюрера, обіперся лівою рукою об стіл і помітно підвищив голос. — Отже, абвер любить приховувати свій архів для себе, так? А може, вам не вадило те, що Рупперт ще перед війною був завербований польською розвідкою?

— Рупперт! — Клосс змушений був удати здивування, а в цей час перед його очима з неймовірною швидкістю кружляли стрілки годинника. Отже, він знає-таки! Клосс уявив у кав’ярні Пом’яновського Рупперта й гестапівців, що очікували на Ганну. Лотгар, звичайно, вже підготував пастку. А може, він запідозрює і його, Клосса? Може, хоче, щоб Ганну привели до кабінету, коли він, Клосс, ще тут буде? Треба негайно попередити дівчину. Залишились лічені хвилини.

— Нам нічого не відомо про зраду Рупперта, — сказав Клосс. Якщо ви його здемаскували, що ж, вітаю вас з досягнутим успіхом, — вів далі він, захлинаючись власними словами.

— Так, я здемаскував його. Здемаскував-таки, — потвердив Лотгар. — І зробив це без вашої допомоги. Ви — організація, — гаркнув він зненацька, — яка не виконує своїх обов’язків! Можете це передати вашому шефові!

— Хто прикомандирував до Геннінга Рупперта? — запитав Клосс. — Перевірку його минулого також було доручено вам? — тепер вій демонстративно глянув на годинник.

— Ви поспішаєте? — Голос Лотгара зазвучав глузливо.

— Поспішаю, — відповів Клосс. — Що я повинен переказати полковникові Рєкке?

До дванадцятої залишалось чверть години.

— Хвилиночку. Я хотів вам задати кілька запитань. Вам особисто, Клосс. Ви дружили з Руппертом?

— Це перебільшення. Я просто знав його.

— Ви говорили з ним про Геннінга?

— Я був тоді на прийомі, — відповів Клосс. — Як і ви. Він познайомив мене з Бенітою.

Рупперт уже очікує в кав’ярні. Ганна теж от-от з’явиться там. Вона пунктуальна. На жаль, завжди була пунктуальна. Лотгар, напевне, не заарештував Рупперта; він витиснув з нього все і незабаром матиме в своїх руках ще й Ганну. Він, Клосс, вже не встигне: до дванадцятої залишилось десять хвилин.

— Ви заарештували Рупперта? — відважився запитати Клосс.

На обличчі Лотгара з’явилося щось подібне до посмішки. Тепер і він зиркнув на годинник.

— Ви, Клосс, здається, вважаєте мене за ідіота. Прошу переказати полковникові фон Рєкке, щоб він переглянув той свій архів. Якщо є щось про Рупперта, передайте мені. Від вас я небагато дізнався.

Клосс устав.

П’ять хвилин, йому залишилося п’ять хвилин.

Довгий коридор. Сходи. Есесівець підняв грати. Знову коридор. Клоссові треба бігти, але він мусить іти повільно, байдуже минути вартового; зрештою, на що він може розраховувати? За три хвилини — дванадцять.

Саме в ту хвилину, як Клосс виходив з будинку на вулиці Шуха, в кав’ярні Пом’яновського капітан Рупперт замовляв каву. Він глянув у вікно, розгорнув на столі газету й кинув на неї пачку цигарок. Руппертові, звичайно, жаль було цієї дівчини, на яку вичікують в одному з катків зали два гестапівці, переодягнені в цивільне; однак з розпачем і вболіванням він думав насамперед про себе. Ось до чого довели його! Він, капітан Віллі Рупперт, офіцер з великим майбутнім, коханець найкращої жінки в Варшаві, змушений тут ось, у цій польській кав’ярні, грати роль принади, живця, нікчемного шпика, якого можна безкарно топтати ногами, шматувати! Тепер він ненавидів їх усіх: лотгарів з черепами на шапках, брутальних і самовпевнених; поляків, що змусили його зрадити, і тих, які минали його на вулицях, опускаючи погляд, щоб приховати свій страх і зневагу. Літній добродій вибивав на піаніно якусь мелодію; занадто вже фальшивив цей літній добродій; Рупперт мав абсолютний слух, отож намагався не слухати тієї гри і поглядав у вікно. Ця дівчина уже повинна б бути тут! А може, вона не прийде? Рупперт хотів би, щоб вона не прийшла, справді, хотів би, щоб до неї не дотяглися руки катів з Поліцайштрассе, однак в ту ж хвилю охопив його страх. Лотгар не повірить, скаже, що Рупперт його обманув… Що його, Рупперта, жде? Обидва агенти стежили за ним пильно. Рупперт знав ці обличчя, холодні обличчя бандитів. Обидва водночас зиркнули на годинники. Не терпілося їм.

Клосс у цей час саме зупинив рикшу на площі Унії.

— Поспішай, брате, — сказав по-польському. Тепер його мало обходили правила конспірації. Рикша здивовано подивився на Клосса й натиснув педалі. Мчали навпростець по, Маршалковській. П’ять хвилин на першу. Клосс кинув хлопцеві гроші й вистрибнув з коляски. Тепер він знову був німецьким офіцером, якому нема чого поспішати. Пройшов повз кав’ярню Пом’яновського. Погляд у вікно — і відчуття полегшення, що пробігло млістю по всьому тілу. Рупперт сидів біля столика сам. У голові одразу ж промайнула думка: що сталося з Ганною?

Ганна прямувала Вільчею до Уяздовських Алей. Поспішала. Обминула групку людей, які збилися біля наклеєного на мурі німецького оголошення. Коли наблизилась до рогу Мокотовської, несподівано побачила поперед себе, що вулиця зовсім безлюдна. Це завжди було тривожною пересторогою. Перехожі зникнули з Вільчої. Якийсь торговець злякано зачиняв двері своєї підвальної крамнички-нори. Ганна зупинилась. В цю хвилю мало не черкнулася об неї, від когось тікаючи, схвильована добродійка, в якої з сумки виглядала хлібина.

— На розі Кручої облава! — шепнула вона.

Ганна відразу ж змінила напрям. Шкода: запізниться на десять хвилин. Звернула на Мокотовську і, обминаючи небезпечний квадрат, дійшла аж до площі Збавителя. На Маршалковській, здавалося, було більш безпечно; продавець газети раз у раз вигукував: “Новий Кур’єр Варшавський”! “Новий Кур’єр Варшавський”!; люди стовбичили на зупинках, а на розі літній добродій в окулярах продавав, як завжди, цигарки-саморобки в гільзах “Морвітан”. Ганна знала цього літнього добродія. До війни він займав високу посаду в міністерстві лісництва. Дівчина посміхнулася до нього й прискорила ходу. Вже було десять хвилин на першу.

Клосс чекав. З якого боку надійде Ганна? Чи агенти гестапо розставлені навколо кав’ярні, чи тільки в ній? Треба помітити Ганну якомога раніше, бо інакше… Клосс став у брамі. Трамвай, наблизившись, на якусь мить затулив собою протилежний бік Маршалковської. Трамвай проїхав далі, і Клосс побачив Ганну! Як важко не бігти! Коли Клосс переходив бруком, військова автомашина мало не зачепила його. Ганна вже була на краю тротуару; Клосса помітила лише тоді, як він прожогом підійшов до неї і торкнув її так, що аж сумочка випала з рук на землю.

— Вибач, — сказав він, підіймаючи сумочку. І додав: — Не йди туди. Гестапо!

Ганна негайно подалась у протилежний бік і зникла в юрбі. Клосс залишився сам. Звернув на вулицю Пія XI, а потім на Мокотовську, що все ще була безлюдною. Зупинився і витягнув портсигар. Руки його тремтіли, коли запалював сірник.

“Заспокойся, телепню, — подумав. — Заспокойся: вона ж уже в безпеці”.

На мурі давньої кам’яниці біліли стерті, але все ще помітні криві літери напису: “Варшава бореться”.

8


О дванадцятій сорок агенти гестапо підійшло до Рупперта, який все ще чекав Ганну.

— Ходімо, — сказав один з них. — Вона вже не прийде.

Рупперт неохоче підвівся із стільця: він знав, що його чекає. Мав ще крихітку надії зустріти дівчину, коли опинилися на Маршалковській. Може, вона просто запізнилася, може ж, він іще побачить її? Та дідько з нею, з тією полькою, адже ж йдеться тепер про нього, про Рупперта. Він, власне, не має за собою провини, хотів жити спокійно і ні в що не втручатися. Не любив гітлерівців, але нічого спільного не мав і з поляками. Поляки двічі змушували його до співпраці з ними, а тепер змусив до цього Лотгар… Руппертів батько, рурський промисловець, мав рацію, коли казав, що людина — це тільки невеличкий гвинтик у машині і що вона не має жодного впливу на свою долю. Не треба бути героєм, зате потрібно мати гроші й жінок. А якщо йдеться про ціну… Яку ціну доведеться заплатити тепер за власне життя?

Лотгар уже чекав у кабінеті. Глянув на Рупперта осклілими очима. Сам закурив, а йому навіть не запропонував цигарки.

— Ти обманув нас, — сказав, — а нас не можна обманювати.

Рупперт хотів крикнути, що він німецький офіцер, що він не дозволить так розмовляти з ним, не дозволить “тикати”, навіть якщо його в чомусь там і запідозрюють, що за польську кампанію його нагороджено Залізним хрестом, а пробелькотів:

— Я справді домовився з нею, можете мені вірити!

Його охопив страх. Краплини поту виступили в нього на лобі, руки стали вологими.

“Чи ж побачу ще Ільзу?” — не виходила думка з голови.

Лотгар уважно спостерігав за ним, одразу помітив, що заарештований боїться. Штурмбанфюрер любив, коли люди боялися, це були єдині хвилини, чогось варті в його житті; він зазнавав тоді особливу, майже фізичну втіху. Він ніколи не бив тих, кого допитував, якщо на обличчі допитуваного помічав те, що помітив зараз на обличчі Рупперта. Він знав, що це вже його людина, що варто їй зберегти життя; однак пізніше часто змінював свій намір і вмів застрелити без вагання боягуза, з якого йому вже вдалося витягти все потрібне,

— Пригадай-но гарненько, — крізь зуби цідив Лотгар, — ти нікому не говорив про нашу розмову?

— Нікому, пане штурмбанфюрер.

— Може, Ільзі?

— Не згадував про це при Ільзі, — сказав Рупперт, хоча хотів вигукнути: “Зась тобі до цієї дівчини, як ти смієш так по-панібратському називати її?”

— Ти в цьому цілком упевнений?

— Прошу вірити мені, пане штурмбанфюрер.

У сусідній кімнаті розітнувся крик і зразу ж обірвався, а Руппертові здалося, що той крик триває, начебто хтось пустив у рух патефонну платівку, на якій увесь час повторюється один і той же звук.

Лотгар усміхнувся, а усміхався він рідко.

— Я даю тобі ще один шанс, — мовив він. — Правду кажучи, я не повинен би це робити, бо ти ганчірка і зрадник, але я маю до тебе якесь співчуття. Якщо ти протягом двох днів знайдеш ту дівчину…

— Як же я це зроблю? — запитав Рупперт.

— Твоє діло, мій любий. Ми тебе не вмовляли брати гроші від польської розвідки… Це — твій останній шанс, Рупперт, а якщо не знайдеш її, ти знаєш, що тебе чекає?

— Знаю, — сказав Рупперт, і справді знав. Перед його очима сіріло порожне подвір’я біля будинку на Поліцайштрассе, кам’яні плити, які тут щодня поливають і чистять. Де вони вбивають? Очевидно, не на подвір’ї, а в підвалі, у темряві. Рупперт не хотів би вмирати в темряві. Ще з дитинства він боявся мороку.

— І зайди також, мій дорогий, і в оте кубельце, — додав Лотгар. — Може, зустрінеш свого давнього знайомого, Шмідта. Дуже мені хочеться з ним порозмовляти.

Отже, Руппертові дозволено піти звідси, і Рупперт виходить, не задумуючись над тим, що Лотгар тільки відклав термін виконання вироку. Вийти — це найважливіше в цю хвилину, вийти і не бачити блідої пики Лотгара та кам’яних плит подвір’я.

9


— Ганні треба виїхати звідси, — сказав Клосс. — Лотгар має опис її зовнішності.

Троє співрозмовників сиділи в тісній комірчині. Мар-цін розставляв фігури на шахівниці, потім зсував їх лівою рукою в коробочку. Ганна поклала руку на плече Клосса.

— Перебільшуєш, — посміхнулася вона. — Зроблю іншу зачіску…

Вони не розуміли, все ще не розуміли! Недооцінювали противника, роки окупації всім їм влили в серце тільки зневагу до німців.

— Вони зроблять усе, щоб тебе знайти, — пояснював Клосс. — Лотгар тепер знає, що ми намагаємось пробитись до Геннінга. Він буде його стерегти краще, ніж стеріг Кучери. Лотгар — небезпечний противник.

— Я отримав наказ прискорити виконання завдання, — не перестаючи бавитись шахами, тихо промовив Марцін. — Плани Геннінга мусимо мати за будь-яку ціну.

— Заплатимо високу ціну, — проговорив Клосс крізь зуби і подумав, що тією ціною може бути Ганна, він сам, або всі вони, разом взяті; однак знав також і те, що не відмовиться від завдання і що так буде аж до кінця війни — треба буде виконувати завдання, які не можна виконати…

— Ти маєш якийсь план? — запитав Марцін.

— Перекажи Адамові, що його викрито, — сказав Клосс. — Найкраще було б, щоб ти припинив на якийсь час контакт з ним.

— Я вже зробив це. Тож як, ти вже маєш якийсь план?

— Так, — відказав Клосс. — Мені буде потрібна Ганна.

— Ти ж казав, що вона повинна виїхати.

— Виїде завтра. — Кожне слово завдавало болю Клоссові. Він не мав права наражати її на небезпеку, однак мусив наражати, бо це був єдиний шанс, щоб нездійсненне перетворити в щось можливе.

— Я згодна, — сказала Ганна. Клосс подумав у цю хвилю, що в дівчини не дуже розвинена уява, тож вона не зовсім ще розуміє, на який риск іде. Ганна бралася за виконання найважчих завдань і завжди вірила, що це їй повинно вдатися. Але ж вона ще не знає, в чому суть Клоссового задуму…

Єдиний шанс здобути плани фон Геннінга полягав у Беніті — поганкуватій дівчині в окулярах, якою, однак, не можна було легковажити, бо вона знала, що небагата на вроду, і, може, тому очі її рідко коли втрачали вираз пильності. Беніта прийшла до Клосса ввечері, так, як і домовилися по телефону; з’явилася в точно визначений час, з істинно німецькою пунктуальністю. Годинник над диваном вибив саме восьму годину, коли вона постукала у двері.

— Батько сьогодні проводить вечір у генерала Фалькенгайна, — повторила вона те ж саме, що Клосс уже чув по телефону і на чому будував увесь свій план. — Знайшла трохи часу і для тебе, — шепнула, коли Клосс допомагав їй зняти плащ, — тільки все ще трохи боюся.

— Чого ти боїшся? — запитав Клосс. Обоє ввійшли в кімнату. На столі — два прибори, чарки. Беніта побачила це відразу.

— Коли зацікавлюється мною хтось симпатичний… Чи зміг би ти забути на цей вечір, що мене звати Бенітою фон Геннінг?

— Я й не думаю про це, — сказав Клосс, не дуже впевнений в тому, що вибріхується досить переконливо. — Не думаю про те, що ти — дівчина, яку в Варшаві найпильніше стережуть.

— І це тебе заохочує?

— Ні, ні! — проговорив він скоромовкою й посадив гостю в крісло.

Беніта зиркнула в напрямку відчинених дверей у спальню, потім випила першу чарку. Клосс поставив танго. Беніта танцювала справді-таки чудово; Клосс відчував, що поволі розвіюється її недовіра, що дівчина пригортається до нього все сердечніше… Потім вона зняла окуляри й поклала їх на столі.

— Ти добре танцюєш, Гансе!

— Ти теж, Беніто, — відповів Клосс і на цей раз сказав щиру правду.

— Я рідко коли танцюю. На шкільних вечірках найчастіше сиділа під стіною.

— Казна-що говориш, — пошепки мовив він, — ти ж гарна дівчина, Беніто! — сказав — либонь, трохи переборщив, бо ж не вельми приємно-таки почував себе в цій ролі. Беніта відсунулася од нього.

— Ти обманюєш! Навіщо обманюєш?

— Я кажу правду, — заспокоював її Клосс. — Так подумав я ще тоді, як побачив тебе вперше на вокзалі.

— Ти був на вокзалі?

— Випадково, — шепнув і відразу ж усвідомив, що зробив помилку. Цього не треба було говорити. В очах Беніти знову засвітилася настороженість.

Клосс наповнив чарки, вона пила слухняно, однак Сула вже трохи інша, не знімала вже окулярів. Клосс увесь час відчував на собі її пильний погляд.

— Ти хочеш мене споїти? — запитала.

— А що: хіба це погано?

— Ні, звичайно, ні. Тож пиймо! — І вона знову пригорнулася до нього. — Я так рідко буваю п’яна, в мене голова міцна. Правда ж, я маю міцну голову?

Потім Беніта попросила принести їй склянку води. Це була нагода, якої Клосс чекав, бо йому вже досить набридло це побачення і це обманювання невродливої дівчини, котра мала нещастя носити прізвище Геннінгів. Він вийшов на кухню, відкрутив крап, наповнив склянку водою і вийняв з кишені маленьку пляшечку. Цей снотворний засіб діє одразу. Клосс не припускав і не міг помітити, що Беніта, підвівшись з-за столу, крізь відчинені двері бачила все, що він робив. Була не така вже й п’яна, як думав Клосс, вона, власне, була зовсім твереза. Побачила в Клоссових руках пляшечку і все зрозуміла. Коли Клосс повернувся в кімнату, Беніта вже сиділа на своєму місці й роздивлялася-порожню чарку.

— Налий мені ще, — шепнула, — я хочу-таки сп’яніти.

Клосс подав їй склянку, вона взяла її й піднесла до губ.

— А тепер заведи патефон.

Клосс замінив платівку. Беніта вилила воду в горщечок вазона і, тримаючи в руці вже порожню склянку та вдаючи, що випила принесену їй воду, почала пригортатися до Клосса, коли знову залунало сентиментальне танго.

— Ти справді подобаєшся мені, — шепотіла вона. — Значно більше, ніж Рупперт. — Тут вона весело засміялася. — Ти набагато пристойніший і спритніший. О, Гансе, ти вмієш давати собі раду з дівчатами!

Беніта взялася співати, потім раптом змовкла. Клосс сподівався, що вона повисне в нього на руках і заплющить очі. Снотворне повинно вже діяти, а вона все говорила й говорила:

— Правда ж, у мене приємний голос? Всі кажуть, що хоч це одне в мене гарне, Ну, поцілуй же мене… Щось ти дуже несміливий, Гансе…

Беніта. нарешті, впала в крісло. Клосс уже думав, що вона ледве-ледве переборює сонливість.

— Ну, налий ще, налий своїй бридкій дівчині, яку так підступно заманив до себе.

— Що ти, Беніто, вигадуєш?

Дівчина пригубила чарку.

— О, боже мій, голова йде обертом. Гансе, ти не можеш собі уявити: увесь світ крутиться в очах. Що це ти зробив зі мною?

Клосс відвів Беніту до спальні, поклав її на диван. Дівчина шепнула ще: — Ходи до мене! — і заплющила очі.

Клосс схилився над нею; вона дихала спокійно і рівно. Однак він вважав за краще ще який час зачекати перед тим, як взяв її сумочку і вийняв з неї ключі. Впевнений у тому, що дівчина спить, він повернувся до сусідньої кімнати. І тоді Беніта розплющила очі, з кишеньки свого плаття вийняла маленький пістолет типу “вальтер”. Вона завжди носила з собою зброю, навіть у Берліні, а тут, у Польщі, не розставалася з нею ніколи. Стала на порозі саме в ту мить, коли Клосс підходив до великої шафи.

— Стій! — наказала. — Не рухайся з місця! — Хочеш випити ще одну чарочку коньячку?

Клосс різко обернувся. Побачив очі Беніти, що холодно поблискували з-за окулярів, і дуло пістолета.

— Не треба обманювати невродливих дівчат! — пошепки додала.

— Ти — збожеволіла?! — крикнув Клосс. — Що це ти виробляєш? — І він зробив крок до неї.

— Не дуже близько, мій любесенький! Тепер уже не підходь близько. Я — в повній свідомості, не випила твоєї “мікстури”. Ну й необережний же ти! — І за мить, коли Клосс зупинився, додала: — Батька справді-таки нема вдома, це ти добре надумав, Гансе. На кого ти працюєш? На тих же самих, що й Рупперт?

— Ти — ідіотка! — відповів на це Гана

— Нарешті хоч щиро, — засміялась Беніта. — Не підходь, бо закричу. Хтось із твоїх сусідів почує-таки… Слухай уважно. Тепер ти повинен мені все розповісти; я на це принаймні маю право. Ти гадаєш, що німці програли війну, так?

Клосс мовчав.

— Ти що, не хочеш говорити? А звідки ти взяв, що я не згодилася б… співробітничати з тобою? Ти про це,

Гансе, не подумав. Тільки ж скажи мені: задля кого? Клосс все ще мовчав, та ось нарешті рушив у бік Беніти. Пильно стежив за її обличчям і за пістолетом: вистрелить чи не вистрелить? Беніта почала задкувати, лише кілька кроків відділяло її від великої шафи.

— Якщо зараз же не розповіси мені про все, я почну кричати. Або стрельну.

Нарешті Беніта сперлася спиною на дверцята шафи. Клосс, відраховуючи секунди, наближався до неї. За якусь мить…

— Стій! — крикнула Беніта, і раптом дверцята розчинилися і з шафи вистрибнула Ганна. Ганна — безмовний свідок усієї цієї сцени — вибила з руки Беніти пістолет. Приборкання ж і знешкодження німкені зайняло не більше кількох секунд. Беніта не встигла навіть скрикнути. Клосс подумав, що йому все-таки жаль цієї дівчини, недоречно жаль цієї Беніти фон Геннінг.

Вона тепер лежала зв’язана в ліжку, з її рота виглядав кляп; в очах її світилися тільки ненависть і розпач. Беніта змушена була бачити, як Ганна й Клосс метушаться по кімнаті, переглядають її речі. Вона побачила, що Ганна вії платті, плащі та окулярах, збиралася вже йти кудись. Можна припустити, що панна Беніта фон Геннінг ніколи в своєму житті ще не переживала такої жахливої ночі.

І от Ганна і Клосс вийшли з квартири.

— Ганно, — заговорив Клосс на сходах, — це дуже небезпечно. Ти швидко пройдеш повз вартового, вартовий повинен бути впевнений, що ти — Беніта. Опинишся в кабінеті Геннінга… Ти пам’ятаєш план, накреслений Руппертом?

— Так, — шепнула Ганна.

— В кутку стоїть сталевий сейф. Відімкнеш його, сфотографуєш і вийдеш через кухню… Ти зможеш вибратися з вілли в момент, коли мінятимуться вартові… Я увесь час буду слідкувати за тобою… Буду твоєю охороною…

Коли дійшли до брами, він поцілував Ганну.

— Запам’ятай, в якому місці штахети трохи нижчі… Але тільки під час зміни варти… Тоді вартовий не дивиться на подвір’я… Ну, тепер — іди…

Ніч була темна, вулиця безлюдна. Пройшов жандармський патруль. Вони почекали під деревом якийсь час. Нарешті Ганна перебігла через вулицю і потім повільним кроком підійшла до вартового, який стояв перед хвірткою вілли Геннінгів. Схований в тіні дерева, Клосс ані на мить не випускав дівчину з поля зору. Вийняв з кобури пістолет, відхилив запобіжник. Ледве стримуючи прискорене калатання серця, вичікував.

— Gute Nacht Fräulein,[20 - На добраніч, панно! (Нім.)] — сказав вартовий, і Клосс глибоко зітхнув.

Ганна підійшла до дверей, вийняла з сумочки ключі, засунула один із них в отвір замка. Якусь мить здавалося, що замок зіпсувався, що двері не пускають… Та мить тривала цілу вічність.

“Коли б тільки вартовий не взявся їй допомагати!” — молився Клосс. І ось двері відчинилися — Ганна опинилася в святилищі професора. Клосс не міг уже бачити її.

Ганна пройшла через хол і секретарську кімнату Беніти. Кабінет був незамкнений. Тепер намагалася не думати, діяла механічно — згідно з планом, який розробив Клосс. Спочатку — заслонити вікна, потім — ввімкнути світло, вийняти ключі і дуже спокійно, без хвилювання та поспіху підійти до сталевого сейфа. Ключ у замку клацнув раз, клацнув удруге, однак дверцята не відчинялися. Ганна відчула на лобі краплини поту і зупинилася.

“Треба робити все спокійно, — подумала, — тільки спокійно. ”

І дівчина почала все спочатку. Коли сейф тихо відчинився, вона сіла, дозволила собі на хвилинку відпочити.

На середній поличці лежали старанно пронумеровані папки. Секретні плани професора фон Геннінга. Ганна розклала їх на столі, вийняла фотоапарат, зиркнула на годинник… Скільки ще залишилося до зміни вартових?

Тим часом Клосс, сховавшись за деревом недалеко від брами, очікував її, тримаючи на всяк випадок зброю напоготові. Як довго це тягнеться! Клоссові ще ніколи не здавалося чекання таким жахливо болісним і важким. Нарешті Клосс почув фуркотіння мотора — до вілли під’їхала відкрита автомашина, на тротуар вискочили жандарми. А може, Беніта обманула-таки? Може, професор Геннінг не виходив з дому і тепер викликав жандармів?.. Ні, здається, все йшло згідно плану, це всього тільки зміна вартових. Жандарми стали один навпроти одного, розводящий проінструктував їх. Зараз Ганна повинна вийти з вілли

Вона саме в цю хвилину вимкнула світло, вийшла на кухню, трохи поморочилася біля кухонних дверей, потім замкнула їх ключем Беніти. Опинилася за віллою, в подвір’ї. Чула голоси вартових, бачила солдата, який проходжувався вздовж вулиці. Пригнувшись, пробігла подвір’ям — це був найважчий момент. Перелазячи через штахети, роздерла плаття. Але що там плаття! Ганна була вже в сусідній садибі. Вартовий, що ходив уздовж паркана, саме повернувся спиною… Ганна, притискаючись до муру, вибралась на вулицю. Там уже чекав її Клосс. Він узяв дівчину під руку, і обоє зникнули в темряві. Довго мовчали. Здається, немало часу минуло, аж поки Ганна прошепотіла:

— Все гаразд.

10


Ранок був сонячний. Ганна з папкою в руках стояла в невеличкій кімнатці за антикварською крамничкою. Світ здавався їй тепер веселим і гарним… Вона, щоправда, мусить зараз же виїхати з Варшави, однак незабаром все-таки повернеться сюди і знову побачить Янека. Роботу, найважчу з усіх, які їм досі доручали, вони вже виконали. Можуть цим пишатися. Німці ніколи не здогадаються, що плани фон Геннінга уже перестали бути таємницею Третьої імперії.

— Що буде з Бенітою? — запитала Ганна.

Марцін кисло всміхнувся.

— Я бажав би, — буркнув він, — щоб все обійшлося без викрадання тієї дівчини. Тепер маємо з нею чималий клопіт. Я послав на квартиру Клосса своїх людей, вони перевезуть її, замкнену в шафу, до більш безпечного місця — на Мокотув.

— А потім що?

— Хіба я знаю?.. — Марцін знизав плечима. — Повідомимо в Центр. Погане діло. Зникнення Беніти підніме на ноги все варшавське гестапо.

— А що нам залишалось робити? — Ганна радісно усміхнулася.

Марцін знову знизав плечима.

— Я побоююсь за Янека, — мовив він.

Тепер і Ганну починала тривожити доля Клосса. Вони розсталися недавно, і тоді, коли розставалися, Ганні здалося, що він перебуває в цілковитій безпеці, однак залишається він тут-таки, і тому кожної миті загрожує йому смерть.

— Дозволь мені ще не виїжджати з Варшави.

Марцін не приховував свого невдоволення.

— Кинь ці дурощі! — різко кинув він. — Зараз же їдь звідси на вокзал і зголошуйся до Бартека в Радомі. Якщо я тебе тут ще раз побачу, вважатиму, що ти не виконуєш наказ.

Коли Ганна вийшла з антикварної крамнички, до неї знову повернувся веселий настрій. На вулиці чомусь не видно було німецьких мундирів. Юнак з букетиком у руці усміхнувся до Ганни, і вона відповіла йому усмішкою. Йшла повільно, розглядаючись навкруги, бо все ще сподівалася, все ще мала якусь надію побачити Клосса, хоча й знала, що він не може прийти сюди, що він зайнятий у себе на роботі, в тому проклятому абвері. Стала на трамвайній зупинці. Саме під’їжджав нульовий номер, і в цю мить Ганна помітила, що до неї біжить капітан Рупперт. Німець був близько, так близько, що все одно не втечеш Він впізнав її ще до того, як вона встигла прийняти якесь рішення. Трамвай зупинився, і Ганна метнулась до другого вагона, але Рупперт був уже поруч і схопив її за руку.

— Пустіть мене! — закричала Ганна.

Люди, вдаючи, нібито нічого не бачать, обминали їх і заходили в вагон. Трамвай рушив.

— Я з вами не знайома! — ще раз крикнула дівчина і вчепилася за ручку дверей, але в цей час на тротуарі з’явився жандармський патруль.

— Заарештуйте її! — наказав Рупперт.

Лотгар сказав, що в Рупперта є ще один, останній шанс — знайти ту дівчину. І Рупперт її знайшов, однак, доповідаючи про це штурмбанфюрерові, відчував якийсь несмак, якусь гіркоту. Гадав, що йому принаймні подякують, що, можливо, все це якось скінчиться, все ще мав надію вирватися з цих тенет. Але реакція Лотгара була цілковитою несподіванкою для нього:

— Ти дурень! — заверещав гестапівець.

Рупперт відчув, що руки його тремтять; протягом кількох останніх днів він уже звик до образ, усвідомлював, що вже не реагуватиме на жодну зневагу, однак ніяк не міг приховати тремтіння рук. Увесь час капітан повторював у думці, що належало б сказати цьому одоробалові, цьому нікчемі й негідникові, котрий невідомо яким чином прибрав до своїх рук владу над людським життям і смертю, але — мовчав.

— Ти дурень, — повторив уже спокійно Лотгар. — Хто тобі сказав, що я хочу її заарештувати? Ти повинен був не спускати з неї ока — от і все. Такий був шанс! Ідучи слідом за цією дівчиною, ми змогли б добратися до їхнього підпілля! — Лотгар сів за письмовим столиком і холодно дивився на Рупперта. — Ти, Рупперт, нам, власне, вже не потрібний, — сказав він. — Ти зазнав провалу, Рупперт. А може, ти зробив це навмисне? Ану, зізнавайся: може, й далі провадиш подвійну гру?

Рупперт хотів би щось сказати, хотів би запротестувати, але слова застигли на губах. “Я ж німецький офіцер”, — думав він і мовчав, відчуваючи, як дерев’яніють його коліна, і увесь час пам’ятаючи, що це він, капітан Рупперт, один із спадкоємців відомого німецького роду, стоїть, виструнчившись перед колишнім комівояжером, лапи якого він потрапив.

Однак лють Лотгара дійшла найвищої точки тільки на хвилю. Задзвонив телефон, і Лотгар вислухав рапорт, ший навіть його, вихованця солідної школи гестапо, змусив втратити рівновагу. Зникла Беніта фон Геннінг.

Лотгар вигнав з кабінету Рупперта — він ще викличе його пізніше і притисне до стіни, а тепер у нього є інша робота. Професор фон Геннінг вже підняв тривогу аж у Берліні, подзвонив до групенфюрера, а він, Лотгар, не розуміє і не буде розуміти й після кількох годин допиту, як все це могло статися. Вартовий, котрий стояв біля хвіртки, клявся, що Беніта повернулася до вілли десь пів на дванадцяту ночі, перед зміною варти. Всі жандарми, які пізніше вартували біля будинку професора, свідчили, що після того більше ніхто не виходив з вілли. І ніхто не заходив Професор фон Геннінг повернувся з прийому в генерала аж на світанку. Як же це сталося? Яким чудом могла зникнути Беніта? Куди вона пішла? Хто її викрав? А якщо викрав, то як він зміг обманути пильність вартових? А може, й жандарми учасники змови? Ні, це неймовірно! Ті, кого він вибрав для охорони вілли, були його найкращими працівниками, неодноразово перевіреними людьми, отож не могли провалити таку справу.

Кількома годинами пізніше це ж саме розповів він і групенфюрерові, коли той викликав його до свого просторого кабінету, вікна якого виходили на сіру, завжди безлюдну Поліцайштрассе. Групенфюрер сидів у фотелі й холодним поглядом дивився на Лотгара. Лотгар стояв перед ним виструнчившись і думав, що, порівняно з групенфюрером, він — ніщо, пішак, якого в будь-яку хвилину можна зіслати на Східний фронт або ж розстріляти в підвалі. Це, однак, не збуджувало в ньому протесту; він відчував тільки одне: страх, той самий страх, який повинні були відчувати люди, що, виструнчившись, стояли в його кабінеті.

— Я зробив усе, що було можливе, пане групенфюрер, — пояснив Лотгар.

— Нічого ви не зробили, — холодно відповів високопоставлений чиновник. — Якщо дочку Геннінга не буде знайдено в найближчі два дні, я не хотів би бути на вашому місці. Що ви знаєте про Беніту фон Геніннг? — запитав він.

— Вона — наша агентка ще з часу навчання в політехнічному інституті в Берліні, — відповів Лотгар.

— Чи могла вона вийти з вілли так, щоб її ніхто не помітив?

Цього Лотгар не знав. Така можливість, мабуть, була, якщо дівчина вийшла-таки. Але чому вона зникла? Може, працювала на чужу розвідку? Ні, це, здається, виключено…

Групенфюрер устав.

— Ви, Лотгар, занедбали справу, надзвичайно важливу для нашої імперії і для дальшого ведення війни. Чим ви можете запевнити нас, що досліди фон Геннінга все ще залишаються таємницею для ворога? — сказав він тихо.

Лотгар чекав, що будуть кричати на нього, і тому мовчав, заскочений спокійним тоном, що не обіцяв нічого доброго. Групенфюрер порадив йому вести якнайактивніше розслідування, допитати всіх, хто мав щось спільне з Бенітою фон Геннінг, насамперед — того обер-лейтенанта Клосса з абверу, який нібито залицявся до неї. Воднораз начальство завдало Лотгарові болючого удару.

— Безглуздо, по-ідіотськи безглуздо, ви, Лотгар, вчинили, заарештувавши дівчину з польської розвідки. Треба було стежити за нею й добратися до всіх інших.

Лотгар це прекрасно розумів. Групенфюрер, звичайно, мав рацію. Ну що ж, він, Лотгар, ще зведе порахунки з капітаном Руппертом.

Для штурмбанфюрера настала пора ненормованої праці. Лотгар вирішив вести допит до тих пір, поки не буде знати все, що тільки можна знати про Беніту. Вислухав, звичайно, і професора фон Геннінга. Професор трактував його зверхньо, даючи йому зрозуміти, що власне його, Лотгара, він вважає відповідальним за зникнення Беміти.

— Треба було пильніше стерегти мою віллу, пане штурмбанфюрер, — різко зауважив фон Геннінг. — Не витрачайте, пане, часу на балачки зі мною, а беріться по-справжньому до роботи.

— А може, Беніта вийшла з вілли вже вранці? — спитав Лотгар.

— Жартуєте! — гаркнув професор. — Я не раджу вам, пане, жартувати зі мною. Коли я повернувся додому, Беніти вже не було.

— Чи у вас зникнули ще якісь речі, крім вечірнього плаття, плаща й сумочки?

— Ні, нічого більше не зникнуло, — сказав професор. — Але Беніта мала при собі ключі від сейфа. Ви розумієте? Ключі від мого сталевого сейфа.

— Це необережність, — зауважив Лотгар.

— Ні, необережністю було доручати вам охорону моєї особи, — відрізав професор.

Фон Геннінг вийшов з кабінету Лотгара, навіть не подавши руки на прощання. І Лотгар, звісно, знав, що професор може собі це дозволити, що професора ще перед війною приймав у своїй віллі на Берхтесгаден сам фюрер.

Лотгар звелів викликати до нього Клосса, але перед цим вирішив допитати ще спійману Руппертом дівчину. Як і належало сподіватися, вона все заперечувала.

— Той пан помилився, — шептала. — Я з ним незнайома.

Лотгар придивлявся до цієї дівчини, яка сиділа біля дверей у нього в кабінеті. Він знав, що звичайною розмовою з неї нічого не витягнеш; потрібно застосувати значно різкіші методи, але якщо їх застосує, то ця дівчина навряд чи витримає їх.

— У тебе є тільки один шанс на порятунок: сказати правду, — заговорив Лотгар. — Ми вимагаємо від тебе небагато: твій контакт і адреси.

— Я не розумію, чого ви хочете від мене.

— Раджу тобі подумати. Я покажу тобі людей, котрі теж твердили, що нічого не знають. Побачиш, який тепер у них вигляд.

Дівчина мовчала. Чи сказане вплинуло на неї?

— Кому ти віднесла документи, які тобі передав Рупперт? — закричав Лотгар. — Кому ти їх віднесла?

Заарештована міцно стиснула губи. Вона була страшенно бліда, в її очах Лотгар добачав страх, напевне страх, однак мовчала.

— Ми і так все знаємо, — спокійно заявив він. — Через годину вийдеш на волю, якщо скажеш…

Штурмбанфюрер схилився над нею. У пальцях він тримав запалену цигарку. Бачив зовсім близько перед собою обличчя Ганни й повільно наближав до її щоки тліючий вогник.

— Де Беніта фон Геннінг? — запитав.

— Я нічого не знаю, — почувся шепіт. — Я незнайома з цією пані.

— Ти, значить, уперта? Що ж, тим гірше для тебе. За годину по-іншому заспіваєш.

На порозі з’явився есесівець і повідомив про прибуття обер-лейтенанта Клосса.

— Нехай заходить, — сказав Лотгар і звелів вивести Ганну.

Вони зустрілися в дверях. Ганна не підвела голови, не глянула на нього, бо боялась, що Лотгар помітить в її очах щось таке, чого він не повинен помітити. Якби тільки Янек не видав її виразом своїм! Кров одплинула від Клоссового обличчя; Ганна побачила ще тільки жест, майже непомітний і недоречний жест: Клосс пересунув кобуру на живіт. Навіщо він це зробив? Не потрібно було цього робити.

— Впіймали гарну пташечку, — сказав Лотгар, — агентка польської розвідувальної мережі, — пояснив.

— Ви ліквідували всю мережу? — Клосс не усвідомлював, яким чудом вдається йому панувати над собою.

— Ні.

— Вона все розповіла? — запитав Клосс. Чи гестапівець відчув тремтіння його голосу?

— Розповість! — спокійно ствердив Лотгар.

Клосс, не чекаючи запрошення, сів у крісло.

— Може, не варто було п заарештовувати? — зауважив він.

— Прошу не втручатись до моїх справ! — розсердився Лотгар. Ще цього бракувало, щоб якийсь шмаркач з абверу повторював йому слова групенфюрера. — Я не для того вас викликав сюди, щоб вести розмови про польських агентів, заарештованих гестапо. — Лотгар холодно зиркнув на Клосса. — Вчорашній вечір ви провели з Бенітою фон Геннінг?

Клосс спокійно припалив цигарку.

— Вас погано поінформували, — відповів він. — На прогулянці з Бенітою я був позавчора. А про що, власне, йдеться?

— Відповідайте на запитання!

— Не подобається мені такий тон.

— Звикнете. — Тепер голос Лотгара став якимсь безбарвним. — Звідки ви знаєте, що звідси вам вдасться коли-небудь вийти?

— Все-таки я думаю, що вийду, — відповів Клосс. — Подзвоніть, будь ласка, до Беніти й запитайте, чи був я з нею вчора.

— Беніта фон Геннінг зникла, — заявив штурмбанфюрер. — А ви, пане Клосс, один із запідозрюваних.

— Жартуєте! — Тепер розлютився Клосс, Був це добре зіграний вибух люті. Клосс знав, як розмовляти з такими людьми. — Як ви смієте, — кричав він, — обвинувачувати німецького офіцера! Я — не Рупперт, Лотгаре! Зараз же буду дзвонити до Рєкке.

Цей блеф дав певні наслідки.

— Заспокойтеся, будь ласка, Клосс, — сказав Лотгар. — Поговоримо…

І штурмбанфюрер почав випитувати про Беніту, про їхнє знайомство. Клосс, не втрачаючи почуття пильності, відповідав і водночас не переставав думати про Ганну. Ганна — тут. Як її вирвати з Алеї Шуха? Клосс усвідомлював, що це зробити так само важко, як і здобути папери Геннінга, однак він усвідомлював і те, що зробить все, аби врятувати дівчину.

Двома годинами пізніше ці ж думки повторив Клосс і в невеликому, оточеному садком будиночку на Мокотові, де мешкав Марцін. Марцін був схвильований і стривожений, про Ганну не хотів навіть і говорити Реаліст, він не любив обговорювати планів, які, па його думку, не можна було виконати.

— Явку в антикварній крамниці і всі адреси, відомі Ганні, я вважаю, провалено, — відзначив він. — Тверезо розмірковуючи, думаю, що й тебе викрито. Не знаю ще, чи Центр, бува, не видасть розпорядження залишити роботу й тобі.

Клосс сидів навпроти нього, затуливши обличчя руками.

— Ганна не скаже нічого.

Марцін не підтвердив цієї думки й не заперечив її. Він знав, що робиться на Алеї Шуха, не хотів себе обманювати і був готовий до всього. Клосса він теж розумів, але розумів і те, що єдиним реальним виходом з нової ситуації було примирення з обставинами, що склалися.

— А якщо… — по тривалій мовчанці озвався Марцін. — Нам залишається тільки одне: чекати.

— Ні! — спалахнув Клосс. — Я не можу чекати!

— А що ти можеш зробити?

— Не знаю, — відповів той. — У такому стані думки не лізуть в голову.

11


Капітан Рупперт все ще не втрачав надій. Він все ще вірив, що станеться якась подія, яка допоможе йому вибратися з тенет. Отож сидів біля піаніно і грав Моцарта. Раз у раз у його пам’яті зринала одна і та ж музична фраза так, нібито він забув усе, крім цього одного мотиву. Ільза крутилася по кімнаті; невдовзі вона підійшла до нього, поклала руку на плече, але це не заспокоювало, а ще більше дратувало.

— Віллі, скажи мені, нарешті…

Що він міг їй сказати? Коли почув дзвінок і побачив Лотгара, якого ввів у кімнату денщик, то зрозумів, що події наближаються до кінця.

Ільза залишила їх самих, і Рупперт став поряд з Лотгаром; на цей раз капітан був більш зібраним, на якусь хвилю до нього повернулася впевненість у собі, він знову відчув себе німецьким офіцером.

— Що ви з нею зробили? — запитав зненацька.

— З ким? — не зрозумів Лотгар.

— З тією дівчиною, яку я для вас розшукав.

Лотгар скривився.

— Вас це все ще цікавить? Не прикидайтеся, Рупперт. Ця дівчина нічого не говорить, — додав зі злістю. — Я вирішив звести вас віч-на-віч, може, хоч перестане принаймні все заперечувати.

Рупперт мовчав досить довго.

— Я її не хочу бачити! — крикнув він. — Чуєте? Не хочу бачити її!

— Спокійно! — Лотгар дивився па Рупперта з неприхованою зневагою. Він уже бачив такі прояви характеру. Найгірші ганчірки здатні на такі спалахи. Короткі. — Ви зробите все, що я скажу, — констатував Лотгар. — Ця дівчина мусить заговорити. Я, зрештою, маю підозру, що ви, Рупперт, приклали руки і до справи зникнення Беніти фон Геннінг. Ви не щирі з нами, а я не люблю крутійства.

— Брехня! — Рупперт перестав панувати над собою. — Це підло — підозрівати мене і в цьому.

— Підло? — повторив Лотгар і ляснув Рупперта по обличчю. Офіцер відсахнувся назад, якусь хвилю можна було думати, що він кинеться на Лотгара. Потім — важко сів у фотель, затулив лице руками.

— Як ви сміли це зробити?

На порозі з’явилася Ільза.

— Раджу мовчати, — відповів Лотгар і вийшов з кімнати.

Рупперт знову підійшов до піаніно і вдарив по клавішах. Залунала та ж сама музична фраза Моцарта.

12


У Лотгара було багато причин, щоб нервувати. Минуло вже чимало годин, а він все ще нічого не з’ясував щодо зникнення панни фон Геннінг. Знав зараз буквально стільки ж, скільки й на початку розслідування.

На цей раз розмова з групенфюрером, який знову викликав його, була різкіша.

— Ви, Лотгар, дурень, — сказав групенфюрер відразу ж, як тільки Лотгар причинив за собою двері. — Дурень! — повторив він.

— Ця дівчина не хоче говорити, — почав пояснювати Лотгар. — Я забрав людей із дому азартної гри, але вони, мабуть, і справді нічого не знають. Я передам їх кримінальній поліції.

— І що ви думаєте робити? — В голосі групенфюрер а дзвеніла неприхована погроза. — Я щойно розмовляв з Берліном. Сподіваюся, ви здогадуєтеся, що мені сказали в Берліні?

— Здогадуюся, — відповів Лотгар, хоча повинен був би мовчати.

— Отже?

— Сьогодні вночі я допитуватиму ту дівчину особисто.

Групенфюрер глянув на Лотгара із зневагою, з такою самою зневагою, з якою нещодавно Лотгар дивився на Рупперта.

— І після цього вона взагалі вже нічого не зможе сказати, так? Я відправлю вас на фронт! — крикнув він нарешті. — Ту дівчину, — додав уже тихо, — ви завтра вранці звільните з-під арешту.

— Так точно.

— Приставите до неї найліпших ваших людей і використаєте всі наявні засоби. Я розстріляю вас, якщо їй вдасться втекти. Вона повинна нас навести на слід. І ще одне — слухайте, Лотгар, уважно! Якщо справді Беніту викрала польська розвідка, то я не мав би анічогісінько проти того, щоб запропонувати такий обмін: Беніту фон Геннінг за цю дівчину…

Лотгар знизав плечима.

— Яким способом я зможу порозумітися з ними, пане групенфюрер?

— Спробуйте, — сказав високопоставлений гестапівець. — Тільки на цей раз — уже без помилки…

Ганна не могла, на жаль, знати про цю розмову, і тому вона сприймала ніби уві сні те, що їй віддали її сумочку. Вартовий відкрив шлагбаум і взяв перепустку.

Дівчина опинилася одна на безлюдній вулиці. Вона все ще не вірила, не могла повірити, йшла Алеєю Шуха в напрямі площі Унії, знову в своїй Варшаві, в своєму місті, і тільки тепер відчула, як страшенно вона втомилася. Усе тіло її боліло, але ж вона була вільна, випустили її, нічого вона не сказала, може гордитися цим. І все-таки: чому її випустили? Це — диво, неймовірне диво, бо ж з Алеї Шуха нікого не випускають, в найліпшому випадку відсилають до Освенціма, а якщо хтось звідси виходить…

Ганна озирнулася. Вулиця вже не була безлюдною. В кільканадцяти метрах слідом за нею йшов чоловік у плащі й капелюсі. На протилежному боці вулиці — ще один чоловік і теж у плащі й капелюсі. Це — гестапівці! Вони висліджують її, ідуть за нею. Тепер Ганна починає розуміти… Вона, значить, повинна навести їх на слід. Вони розраховують на те, що заарештована розповість більше на волі, аніж у камері. Ганна прискорила ходу, хоча це далося їй нелегко. Звернула на Маршалковську, потім пішла вулицею Пія XI і опинилася на Мокотовській. Посеред вулиці помітила мотоцикл; мотоцикліст у гумовому плащі їхав повільно. Ганні здалося, хоча й не була в цьому цілком упевнена, що ці троє — мотоцикліст і два чоловіки, що знову з’явилися на тротуарах, спочатку перезирнулися між собою, а потім подивилися на неї. Над’їхала автомашина із закритим кузовом. Ганна звернула вбік, тут все їй було добре знайоме, змішалася з юрбою, знову побачила сценки, які не раз бачила раніше. Молодий безногий хлопець стояв під муром кам’яниці, співав щось і простягав до людей кашкет. Під крамницею харчових товарів вишикувалась черга: видно, давали маргарин. Два хлопці у чоботях, сховавши руки в кишені, стояли біля під’їзду. Ганна не була знайома з тими хлопцями, однак знала подібних до них і тому почувала себе тут безпечно, як на своїй вулиці. Досить пройти кільканадцять кроків — і була б уже на площі Трьох Хрестів, де мешкає її шкільна подруга. “Досить сісти в трамвай — і доїдеш до Мокотова, де можна побачити Марціна або, може, і Янека. Янека”, — повторила собі в думці. Але Ганна не могла цього зробити: вона була не такою, як всі ці люди, що проходили мимо. Кожного, хто до неї підійде, підстерігає страшна небезпека. Вона не має права зустрічатись із знайомими і не має права будь-кого впізнавати, і вже ні в якому разі не має права побачити когось із своєї групи. Знову оглянулася. Ті, звичайно; були теж тут. І мотоцикліст, і два чоловіки в плащах і капелюхах. І автомашина — теж. Як од них відірватися? Чи має вона шанс втекти від них? Повернулася на Маршалковську, стала в юрбі людей на зупинці біля рогу Вільчої. Обережно озирнулася. Здалося, нібито їх не видно. Але за хвилю серед вулиці знову з’явилася та ж сама автомашина. До зупинки вже підходив і чоловік у плащі та капелюсі. Його товариш також проходжувався на протилежному боці вулиці. Ганну охопив розпач. Всі вони — тут, полюють за нею, мов за звіриною, яку оточила облава. Трамвай різко заскрипів гальмами. Ганна не заходила, чекала до останньої хвилі, а коли трамвай рушив, стрибнула на приступку, і хтось втягнув її всередину вагона. Може, вони не встигнуть? Може, не помітять? Трамвай набирав швидкість. Дівчина, притулившись обличчям до шибки, оглядала вулицю. І нікого там не бачила.

Не побачила їх і тоді, коли по кількох зупинках вистрибнула з трамвая. Звернула на Свєнтокжиську, а потім — на Ясну. Забігла в аптеку. Телефон стояв у кутку, досить далеко від покупців. Ганна, затуляючи щиток з цифрами, набрала номер. Це був номер дівчини з їхньої групи, Малгосі,— єдиний номер, по якому вона може дзвонити, бо ж до Марціна дзвонити не випадає. Нарешті Ганна почула голос подруги.

— Малгосю!.. — прошепотіла.

На іншому кінці проводу — тиша, потім — зляканий голос Малгосі:

— Це ти, Ганно, справді ти?

Та саме в цю мить Ганна побачила крізь шибку вікна чоловіка в плащі й капелюсі. З’явився й мотоцикліст. Отже, вона не відірвалася од них, не могла відірватися.

— Мене випустили, — пошепки сказала Ганна. — Вони ідуть слідом за мною. Я подзвоню пізніше. — І вона поклала трубку.

Ганна знову була на вулиці… Повільно тулялася посеред юрби, в якій не могла сховатися. Відчинені магазини, кав’ярні; люди вертаються з роботи додому. Звичайне окупаційне життя-буття. А вона, змучена й напівпритомна, думає тільки про одне: треба відірватись од них, треба відірватись, бо інакше блукатиме по цьому місту, як по пустелі. Вздовж тротуару повільно рухається рикша. Ганна зупинилася.

— Вперед і якнайшвидше! — мовила дівчина і стрибнула в коляску. Тепер вона, заплющивши очі, відпочивала. Рикша помчав прямо, потім звернув убік і ще раз убік. Ганна вже й не орієнтувалася, якими вона вулицями їде. Незабаром вийняла з сумочки зіжмаканий банкнот, всунула його в руку й зіскочила з коляски. Опинилася на вельми запрудженій людьми вулиці. Ага, це ж Хмільна… Ганна зайшла до якоїсь крамниці, стала в чергу. Нема їх, справді-таки нема. Та за якусь хвилю дівчина знову побачила крізь велику шибу вікна їх обох — чоловіків у плащах і капелюхах. Дзвонити по телефону вже не наважилася.

А тим часом в автомашині, що повільно їхала краєм вулиці, есесівець ввімкнув радіопередавач.

— Вона зайшла до крамниці, — доповідав у мікрофон. — Більше не пробує говорити по телефону.

13


Побачивши, що Клосс знову заходить до вілли на Мокотові, Марцін не приховував свого незадоволення.

— Щось дуже часто ти сюди приходиш, — зауважив він. — Я все розумію, але ж не можна порушувати основних засад конспірації.

Клосс теж знав це правило, однак йому увесь час здавалося, що він все-таки зможе щось зробити, що він врятує Ганну, що він вирве-таки її з Алеї Шуха, хоч би йому довелося присвятити… Що він може присвятити? Найважливішим є діло. І він не має права чинити щось таке, що стало б на заваді цьому ділу.

“Я віддав би півжиття за те, щоб не бути зараз солдатом”, — подумалось раптом Клоссові.

— Мене викликав полковник Рєкке, — розповідав він Марцінові. — Берлін дав двадцять чотири години па те, щоб знайти Беніту Геннінг. Там лютують. Фішер нібито сказав був, що погодився б обміняти Ганну на Беніту.

— Дурниця, — відповів Марцін.

Клосс теж розумів, що це неможливо, і все-таки хапався за цю думку, за останній шанс, за тінь надії.

— Як ти собі уявляєш розмову з Лотгаром? — запитав Марцін. — Хто б це тут міг бути нібито посередником? Та й Беніти ми не можемо випустити: знає забагато. До того ж нам повідомили, що вона потрібна. — І згодом додав: — Мені доручили передати тобі подяку за здобуття планів фон Геннінга.

— Ганні належить дякувати, а не мені, — відказав Клосс.

Розмовляючи, обидва безперестанно позиркували на хвіртку, пильнували вхід до вілли. Марцін перший помітив дівчину.

— Сховайся, — наказав Клоссові. — Іде Малгося. Тебе вона, либонь, не знає. — І потім буркнув зі злістю: — Всі сюди ходять, мов до костьолу. Скоро нас схопить найдурніший агент гестапо.

Малгося прийшла повідомити про телефонний дзвінок Ганни.

Стоячи в сусідній кімнаті за дверима, Клосс чув розмову Марціна з дівчиною.

Марцін на повідомлення зреагував одразу, безпосередньо. Наказав Малгосі віддати ключі від квартири й уникнути з Варшави.

— Якщо Ганна знає твій телефон, — сказав він, — ти вже погоріла.

— Але ж вона ще раз подзвонить, — шепнула дівчина.

— Нічого не поробиш, — тон у Марціна був суворий. — Зрозумій, Малгосю, ми нічим не можемо їй допомогти.

Дівчина хотіла протестувати, але Марцін обірвав її не дуже ґречно. Зрештою, він же відповідав за життя цих людей; не міг допуститися очевидної помилки.

Як тільки дівчина зникла за дверима, Клосс у ту ж хвилину з’явився на порозі. Він був сповнений рішучості.

— Дай мені чотирьох хлопців з диверсійної групи! — сказав.

— Ні, — відповів Марцін.

— Дай — і я врятую Ганну.

— Скількох ти чоловік знищиш?

— Ми не маємо права залишати її напризволяще.

— Німці тільки й чекають на те, щоб ми не витримали й розпочали акцію. Ти уявляєш собі, як її пильнують? Ні, брате, ми не будемо видавати себе.

— Піду на квартиру Малгосі. Ганна подзвонить ще раз. Повинна подзвонити.

— Я забороняю, — сказав Марцін.

Він, власне, не був Клоссовим начальником, був тільки шефом групи, з якою співробітничав Клосс. Отож і не мав права наказувати. Обидва знали про це. Клосс поклав руку на його плече.

— Ти ж добре знаєш, Марціне, що я мушу це зробити. А трьох хлопців з диверсійної групи ти ж маєш тут, в своєму розпорядженні.

Марцін мовчав.

Клосс вийшов з кімнати, щоб діяти всупереч здоровому глузду, всупереч засадам конспірації і правилам безпеки людей, з якими співпрацював. Він знав одного з цих хлопців, Ромека, і знав, що Ромек погодиться і що піде разом з ним на квартиру Малгосі, а потім вони разом уже спробують вирвати Ганну з німецьких лабет.

“Я не повинен цього робити, — подумав Клосс, — але мушу зробити, бо інакше все, здається, втратило б свій сенс”.

Ромек чистив зброю. Двоє інших хлопців про щось перешіптувалися. Побачивши Клосса, вони разом схопилися з місця. Потім спокійно вислухали те, що їм повів Клосс.

Через кільканадцять хвилин всі були вже в квартирі Малгосі. Почалося вичікування. Телефон не дзвонив і не дзвонив. На попільничці виростала купка недокурків.

Клосс заплющував очі і уявляв собі, як Ганна ходить по вулицях, вже мало не падає з ніг і не має ніякої можливості знайти для себе притулок. “От якби вона тільки подзвонила, — молився Клосс, — якби тільки подзвонила…” В голові ж у Клосса промайнула думка, що, цілком ймовірно, поки Ганна дзвонитиме, Лотгар зможе виявити номер, який вона вже набирала. Тому Ромек пильно вів спостереження за вулицею, а всі інші тримали зброю напоготові, поглядали на годинники й на тротуар, по якому через певні відрізки часу з’являвся німецький патруль.

І от, нарешті, після такого довгого очікування — Клосс, не зміг би й сказати, як довго тривало воно, — тишу розітнув телефонний дзвінок. Клосс підняв трубку й почув голос Ганни.

— Слухай, — сказав він, — через п’ятнадцять хвилин у прохідному дворі… — Встиг назвати вулицю, і вона знов поклала трубку.

14


Рупперт пив. Перевернув пляшку — порожня. Шпурнув нею на підлогу — покотилася під стіл. Ледве-ледве підвівся з дивану й підійшов до піаніно. Ударив по клавішах. Не міг уже навіть тієї Моцартової фрази пригадати. Ільза пішла, не сказавши, куди саме, тільки зневажливо знизала плечима. Але він і так знав. Вона побігла до генерала. Йому, власне, залишилося тільки одне, однак він ніяк не міг наважитися, все ще на щось сподівався, так нібито існувала ще тінь надії. Рупперт знову вдарив по клавішах і почув телефонний дзвінок. Деренчав той дзвінок настирливо. Капітан підвівся з місця і взяв трубку.

— Алло, — заговорив, — що вам треба? Хто там, достобіса?

Однак у ту ж хвилю він виструнчився й пальцями лівої руки почав незграбно застібати ґудзики. Це ще залишилося в ньому — реагувати на голос генерала.

— Я розмовляв з Лотгаром, — генерал говорив неохоче, неначе ображено. — І, думаю, ти знаєш, Рупперт, що повинен зробити німецький офіцер. В пам’ять твого батька я даю тобі півгодини часу. Сподіваюся, ти встигнеш. — І генерал поклав трубку, не давши Руппертові й слова промовити.

На столі, недалеко від телефону, лежала кобура з пістолетом. Досить було ворухнути рукою — і відразу б усе залишилося поза ним: і Ільза, й Лотгар, і зайва, безглузда надія. Однак Рупперт не міг на це зважитися.

“Не тут, — подумав він. — Зроблю це, але не тут”.

Капітан затягнув пасок, пересунув кобуру на живіт і вийшов надвір. Відчинив дверцята автомашини, завів мотор. Він не знав, куди поїде, і бажав би не знати, чому саме… І хотів би, щоб смерть прийшла сама…

У цей час Ганна саме приглядалася до номера кам’яниці. Так, це саме вона визначена Клоссом — з прохідним двором. Обидва чоловіки в капелюхах і плащах, уже майже не ховаючись, йшли слідом за нею, не спускаючи її з ока, уперто. Ганна вже мало над чим розмірковувала, вже не вистачало їй сили щось обдумувати. Просто виконувала те, що наказав їй Янек. Дівчина не знала, чи є якась можливість врятуватися, не обдумувала шансів свого визволення, не згадувала навіть про тих, які за якусь хвилину ризикуватимуть власним життям, щоб врятувати її. Їй хотілось відпочити, тільки відпочити. Ось вона ввійшла в порожнє подвір’я. У темному під’їзді вже стояв Ромек. Вій штовхнув її далі, а потім події почали розгортатися в блискавичному темпі.

Коли один із тих двох, що йшли по п’ятах за Ганною, з’явився біля під’їзду, Ромек кинувся на нього. Здушений крик — гестапівець упав на брук, а Ганна і другий хлопець з диверсійної групи, Войтек, зникли в глибині двору. Наблизились вже до брами другого виходу. Біля тротуару стояла коляска рикші. Войтек стрибнув у сідло, але, поки Ганна встигла сісти, на вулиці з’явився мотоцикліст. Він різко загальмував. З глибини подвір’я почулася автоматна черга.

— Тікай! — крикнув Войтек. Він упав на брук, вихопив з-під плаща автомат, вистрелив у мотоцикліста. За якусь мить перехожі зникли, вулиця спорожніла. Почувся скрегіт гальм — зупинилась гестапівська автомашина. Прошивали повітря автоматні кулі.

Ганна бігла безлюдним тротуаром. Тепер вона думала про хлопців з диверсійної групи, думала, чи встигнуть вони відійти. Ні, вона не має права залишити їх самих. Затримана цією думкою, зупинилася, не знаючи, що якби була пробігла ще кілька кроків, то за рогом будинку побачила б схованого в автомобілі Клосса. Але Ганна вже не побіжить, не встигне відбігти, бо саме в цей час на безлюдній, обстрілюваній автоматним вогнем вулиці, ко-виляючи від одного тротуару до другого, з’явилася автомашина Рупперта.

Рупперт помітив Ганну і різко загальмував. Відчинивши дверцята, він втягнув дівчину в машину. Ганна не опиралася: вона зовсім обезсиліла. Подумала ще; знову завезуть на Алею Шуха, хоч відпочине. Ляже на бетонній підлозі і спатиме. Ганна бачила зовсім близько біля себе обличчя Рупперта, що схилився над рулем. Швидкість їзди притиснула її до спинки сидіння, та раптом капітан загальмував, і її кинуло вперед. Дівчина прийшла до пам’яті — вони були недалеко від Вісли. Рупперт відчинив дверцята.

— Тікай! — крикнув їй.

І Ганна знову залишилась сама Спочатку вона бігла вулицею Сольця, а потім зупинилася в якомусь під’їзді. Люди байдуже обминали її. Ніхто не дивився на неї.

Дівчина не могла, звісно, знати, що автомашина Рупперта саме виїжджала на міст Понятовського. Десь приблизно на середині — різкий поворот руля. Машина розламала бар’єр мосту й полетіла вниз. І тільки через кілька хвилин до цього місця під’їхали автомашини гестапо.




Провал


1


Він набрав повні груди повітря й заспівав хрипким голосом:

Прийди, поцілуй, як за давніх літ,

І дам я троянду — найкращий квіт!

Цього незрячого гармоніста і його шістнадцятилітнього поводиря знали і мешканці міста, і приїжджі селяни, які крадькома продавали на головній вулиці картоплю й брюкву, а часом витягали, звичайно, знайомим і тим, хто викликав довір’я, сховану в соломі або гороховинні четвертину теляти, грудку масла чи дюжину яєць. Знали їх і поліцаї, що походжали заклавши руки за спину, пильним поглядом окидаючи перехожих, ладні в будь-яку мить вихопити з напіввідкритої кобури пістолет. Знали їх також жінки, які торгували булками, звісно з-під поли, бо їсти їх дозволялося лише німцям. Нелегальний продаж пшеничного хліба карався смертю або, в кращому разі, концтабором, так само, як і торгівля м’ясом, яке, незважаючи на небезпеку, привозили юрми спекулянтів до виснажених картковою системою міст. Знали їх усі, але ніхто не звертав на них уваги, бо незрячий і його поводир своїм виглядом цілком пасували до цього міста, так само, як і до пори — ранньої весни сорок третього року. Чимало було тоді таких, як цей сліпий, — напівжебраків, напівмузикантів, вбраних, як і він, у вилинялу військову куртку та безформний головний убір, що колись, мабуть, називався польовою конфедераткою. Живий символ переможеної армії — так мали думати солдати вермахту, які вряди-годи простягали сліпому кілька грошів

Невидющий гармоніст саме скінчив грати. Він притупував ногами, поклавши акордеон на сходи, бив себе по стегнах задубілими від холоду руками, ніби квапив малого, що збирав кинуті жалісливими людьми папірці з загорнутими в них дрібними монетами.

Хлопець задер голову, але ніхто вже не збирався кидати ані гроша. Отож він узяв акордеон, подав старому ціпок і, підтримуючи його попідруч, повів до темної брами.

Кілька селянських підвід торохтіло по бруківці головної вулиці, спітнілий рикша в гарусній шапці напружено натискав на педалі своєї незвичайної машини, а унтер-офіцери вермахту, що сиділи в ній, зручно розкинувшись, аж надривалися зо сміху, показуючи один одному на розгублену жінку з великим кошем, з якого, хоч він і накритий хусткою, видно було окрайки булок. Жінка бігла наосліп, розштовхуючи перехожих, вибила ціпок у сліпого солдата, який вилаявся їй услід. Але його прокльон міг почути лише вайлуватий поліцай, котрий, важко дихаю чи, гнався за нею, нічогісінько не бачачи перед собою, крім цієї жінки, що наважилася торгувати серед білого дня, не давши належного йому, усталеного звичаями, хабара.

— Що трапилося? — запитав сліпий.

— Він її не схопив, — відповів хлопець і враз аж запищав на радощах.

— Що трапилося? — знову буркнув старий.

— Ой, леле! — вигукнув хлопець. — Налетів на німця, ось тут йому, здається, й перепаде.

— Ходімо.

Поводир не поспішаючи поплентався за сліпим. Вони звернули в бічну вулицю. Поминули кільканадцять брам, не заходячи до жодної, ніби на сьогодні заробили вдосталь. Зупинилися лише перед маленькою крамничкою, де продавали все й нічого — липучки на мух, невідомо кому потрібні в цю пору року, мотузки й квашені огірки.

— Все гаразд? — спитав сліпий і тільки тоді, коли хлопець, уважно розгледівшись довкола, притакнув, переступив поріг і — ніби йому раптом повернувся зір — упевнено рушив через порожнє приміщення, відхилив ситцеві портьєри, за якими, почувши його кроки, підхопився кучерявий чоловік, що досі переглядав газету “Новий Кур’єр Варшавський”, презирливо прозвану в народі “курвар”.

— От, нарешті, — обізвався той до сліпого. — Давай!

Старий висипав на стіл пригорщ загорнутих у папірці монет. Чоловік розгортав по черзі ті папірці, переглядав їх і кидав на підлогу. Його зацікавив лише один із останніх. Він підніс папірець до мерехтливого вогника карбідової лампи, потім сунув у полум’я й спалив. Повернув господареві всі монети, які були йому ні до чого.

— Кепський у тебе сьогодні виторг, — сказав він. І за мить додав: — Гукни хлопця. З’їсте трохи капусняку, а після обіду підете туди ще раз.

2


У кабінеті оберштурмбанфюрера Гайбеля було аж темно від цигаркового диму. На стільцях і в кріслах, зібраних з усього поверху, сиділи розкинувшись начальники служби безпеки міст і містечок цілої округи.

— Панове, — почав шеф гестапо і змовк, бо у відчинених дверях з’явився ще один із запрошених. Він роздивлявся, ніби шукаючи вільного місця. Гайбель вказав йому на крісло біля себе.

— Я вже гадав, Клосс, що абвер не цікавить тема цієї наради.

— Навпаки, пане оберштурмбанфюрер, — мій шеф надає великого значення боротьбі з партизанськими групами.

— Партизанськими, — повторив Гайбель, ніби смакуючи це слово. — Послухайте, панове, якою вишуканою мовою говорить наш абвер! Адже ми речі називаємо інакше: ми боремося з лісовим бандитизмом, боремося рішуче, нещадно, без жалю… І боротися з ним доведеться ще рішучіше і ще нещадніше, для цього ми сьогодні й зібралися тут…

Клоссові хотілося пирснути зо сміху, але на його обличчі не ворухнувся жоден м’яз. О, це вічне суперництво! Воно, звичайно, не погано, адже чимало справ можна владнати, лише вміло скориставшись з ворожнечі між службою безпеки і абвером. Клоссів шеф, полковник Роде, заздрить Гайбелю, Він ставить себе значно вище, та його дратує всевладдя СД. Не тому, що він ворог нацизму, ні, про Роде цього не можна сказати. Його почуття до Гайбеля чимось схожі на душевний стан старого аристократа, посадженого за стіл поруч з недавно розбагатілим вискочнем, вже не дуже впевненого у своєму впливі, але гордого минулим свого роду, прізвищем і знатністю. Він, певна річ, розуміє, що їх єднають спільні інтереси, що часом мусить принизитись, але це не тішить його. Гайбель і сам скидається на буржуя, котрий не дуже певно почуває себе за столом з фамільним сріблом і волів би краще кухоль пива на оцинкованому столикові в мюнхенській пивниці. Саме тому він бундючний, агресивний, силкується надолужити уміння триматися надмірною самовпевненістю. Клосс, який придивляється до них обох, знає, що насправді вони мало чим різняться між собою, знає й те, що обидва ладні нещадно й жорстоко придушити будь-який опір, і суть не в тому, як вони іменують партизанів, бо й один, і другий волів би їх знищити, а ще з більшою охотою привласнив би звитягу собі.

— Ось райони дій бандитських лісових груп, керованих Москвою й Лондоном, — долинув до нього голос Гайбеля. — Не приховуватиму від вас, панове, що їхня діяльність посилилась після Сталінградської трагедії. Активізацію бандитських груп помічено в квадратах Е-5, Н-1, С-3, — Гайбель підійшов до карти й погаслою сигарою вказував на місця, які називав. — Сліди перебування бандитів ми зафіксували і в квадратах А-1, А2 і Н-4, де ще місяць тому не було жодних інцидентів… Ясна річ: наша поблажливість робить ворога зухвалим. Нечисленні місцеві дії не виправдали себе, отож нам треба об’єднати зусилля. Найближчі тижні ми присвятимо запланованому й чітко визначеному завданню — очищенню нашої округи…

“Треба попередити хлопців, — міркував Клосс, — надто тих, що діють у квадраті А-2. Там повинен бути Бар-тек зі своїми людьми. Адже об’єднання тягтиметься кілька днів, отже, ми маєм ще трохи часу, та, мабуть, Гайбель боїться сказати все до кінця. Але це, може, й зайве робити в цьому товаристві… Найголовніше — перемістити радіостанцію, — далі снував думку Клосс, стежачи за сигарою Гайбеля, котра блукала по карті. — Ще сьогодні треба передати ці відомості Філіпові”.

Найкраще, коли він передасть разом з відомостями з полігона. О, той полігон. Через нараду він не поїхав туди, а там же не менш цікаво. Випробовують нову танкову броню, і йому треба б встигнути туди. Може, вдасться сфотографувати випробування — тоді було б все у повному комплекті.

Хтось торкнув його за плече.

— Закурюй, Гансе, — шепнув штурмфюрер Бруннер, простягаючи Клоссові шкіряний портсигар з золотою монограмою. Бруннер кохається в золоті, користується з моменту, коли воно йому нічого не коштує. У нього золоті зуби, вставлені нещодавно, товстий золотий перстень з печаткою і монограми скрізь, де тільки їх можна поставити — на портмоне, портсигарі, течці.

— Дякую, — відповів Клосс, припалюючи і з приємністю вдихаючи запашний дим.

Цей Бруннер з ним дуже ґречний. Єдиний гестапівець, котрого Клосс називає на ім’я. Спершу його непокоїла поквапливість, з якою Бруннер робив для нього дрібні послуги, боявся, що за цим криється якась підступність, а втім, він і досі не зовсім довіряє Бруннерові, проте вистачає в нього мудрості, щоб не нехтувати його приязню. Бруннер не має перед ним таємниць, а коли й має, то вони не стосуються службових справ, а це найбільше вигідно Клоссові. Не раз розповіді Бруннера підказували йому якусь справу, котрою він повинен зайнятись. Бруннер демонструє свою приязнь до Клосса і цим аж ніяк не схожий на Гайбеля, що не промине жодної пагоди докинути ущипливе слівце про абвер. “А може, — подумав Клосс, — Бруннер хоче через нього дізнатися про плани абверу?” Не виключено, що про їхні розмови він доповідає Гайбелю, та з них навряд чи можна про щось дізнатися, бо обер-лейтенант Клосс належить до небалакучих людей.

Якась нова нотка в голосі Гайбеля змусила Клосса відірватися од своїх думок.

— Донесення наших агентів з місць підтверджують дані радіопеленгу, що на території нашої округи діють дві диверсійні радіостанції. Одну з них нам вдалося засікти в квадраті А-2, а про всі зміни її місцеперебування нас негайно сповіщають. Ми могли б ліквідувати її, та не квапимося цього робити, щоб допомогти нашому агентові виявити контакти групи з радіостанцією та містом, де, напевно, мешкають її інформатори.

“Отже, Бартека викрито, — гарячково думав Клосс і, як завжди в такі хвилини, коли небезпека стає зовсім близька і майже фізично відчутна, його огортає спокій. Цей крижаний спокій — для нього сигнал тривоги.

— Наскільки я вас зрозумів, пане оберштурмбанфюрер, — втрутився він у розмову, — ви маєте агентів у партизанському загоні?

— Часом і нам щастить, Клосс. — Схвальні оплески заглушили слова шефа СД.

— Я перший привітаю вас, — поважно мовив Клосс, — коли ви захопите радіостанцію.

Гайбель не вловив у цих словах іронії, а може, не хотів її помічати.

— Це мені подобається! Ми мусимо покінчити з партикуляризмом, панове. Ліквідація банд, надто тих, найнебезпечніших, що, крім диверсій, мають ще й розвідувальні завдання, це спільна мета армії і служби безпеки.

Гайбель сів, закликаючи до дискусії. Та це вже не цікавить обер-лейтенанта; адже докладний протокол наради він завтра вранці отримає Клосс вибачився перед Гайбелем, сказавши, що сьогодні ще має зробити багато справ, і вийшов у коридор. Став коло відчиненого вікна, з насолодою вдихнув свіжого повітря.

— І справді пекельна задуха, — промовив хтось за спиною. Навіть не знаючи його голосу, Клосс сказав би, що це Бруннер. Тільки він уміє так тихо підійти ззаду. Полюбляє навіть це і тішиться, коли несподівано застукає когось. Клосс завше робить йому таке задоволення.

— Ти підкрадаєшся, як Віннету.

— Зустрінемося ввечері, Гансе? Пограємо трохи в покер?

— Як завжди, у пані Кобас?

— Ми йдемо цілою компанією, буде велика пиятика.

— Шкода, — мовив Клосс. В його голосі бринів справжній жаль. Обер-лейтенант, справді, дуже хотів би піти до пані Кобас, котра все більше цікавить його, й охоче помилувався б нею. “Треба буде це зробити”, — відзначив про себе.

— У тебе побачення? — спитав Бруннер.

— Та ти ж знаєш, — Клосс безпорадно розвів руками, — що шеф накинув на мене цей завод.

— Я щось чув. Випробування нового танка…

— Ну, Бруннер, — Клосс жартома посварився на нього пальцем, — тільки не намагайся виуджувати в мене військових таємниць.

— Я ненароком, Клосс; присягаюсь, ненароком, — голосно розсміявся Бруннер.

“Може, навіть занадто голосно”, — подумав Клосс, повільно спускаючись широкими сходами будинку гестапо.

3


Незважаючи на тривожні новини, про які дізнався Клосс на нараді в Гайбеля, настрій він мав чудовий. Добро, що йому відомо про небезпеку, треба попередити хлопців. Правда, трохи непокоїть його, що вони мають інформатора, хотів би забути про це, і знову й знову вертається думками до інших, приємніших подій.

Цей тиждень він вважає найбільш вдалим для себе. Інженер Майєр вчинив легковажно, залишивши його самого на п’ять хвилин у своєму кабінеті, де на письмовому столі лежали креслення прототипу танка. Та звідкіля ж йому знати, що відповідальний за таємницю випробувань офіцер абверу використає ці п’ять хвилин у непередбачений статутом спосіб. Мініатюрна з точним об’єктивом фотокамера, схована в ремінній пряжці з написом “З нами бог”, встигла зафіксувати все, що треба. Гарний шматочок! Фахівці невдовзі дістануть матеріал і, напевно, скористаються належним чином. Не щодня випадає така лафа. Клосс знає, що йому страшенно поталанило, і тому сьогодні, може, не так боляче, як завжди, відчуває на собі важкі погляди перехожих, що боязко обминають його, Він недбало козирнув мовчазному патрулеві жандармерії, а потім з усмішкою — поліцаєві. З усмішкою, бо цей поліцай нагадав йому позавчорашню сцену. Пришелепкувата червона пика того поліцая тремтіла, коли Клосс гримав на нього, не дуже перебираючи в словах. Він одразу втратив упевненість у собі, бурмотів, що вибачається перед паном німецьким офіцером, що гнався за перекупкою, котра…

— Це не означає, що ви можете штовхати німецьких офіцерів, — гримав тоді Клосс, зазираючи у вічі цьому здорованеві, що, здавалось, от-от мав розплакатися. Потім, уже спокійно, звелів запопадливому поліцаєві показати номер, поволі, не кваплячись, списав його з овальної бляшки, яку той послужливо підсунув йому аж під самий ніс Слухав, як здоровань скиглить, випрошуючи пробачення, і тішився, помічаючи вдоволені посмішки на устах перехожих. Відпустив його аж тоді, коли жінка з булками зникла з очей.

Клосс зупинився перед крамницею годинникаря. На вікні стояв годинник з двома маятниками. Він звірив з ним свою “Омегу” і упевнено пройшов до брами будинку номер тридцять два, піднявся на другий поверх і подзвонив у двері з емальованою табличкою, на якій було написано, що дантист Ян Сокольницький приймає щодня від десятої до сімнадцятої години. Якби на вікні замість некрасивого електричного годинника стояв блазень з циферблатом на животі, Клосс також звірив би свою “Омегу”, але браму з номером тридцять два байдуже оминув би, бо блазень у вітрині годинникаревої крамниці, що тішив дітлахів, повідомляв би про небезпечне становище. Це мало б означати — сталося щось з Філіпом або під загрозою одна з ланок зв’язку, яка з’єднувала Ганса Клосса, вірного офіцера місцевого абверу, з радіостанцією, що передає на далеку відстань зібрану або перевірену ним інформацію, яка наближає кінець тисячолітнього райху.

“Чому, — думав Клосс, — мало б щось статися?” Адже він уже три роки офіцер розвідки, а кожен тиждень приносить нові випробування, збагачує новими знаннями, які вчать уникати пасток, що чигають на нього. Йому не можна помилятися, помилка означала б тільки одне — загибель. Не тільки кінець життя — в двадцять чотири роки на це не дуже зважаєш, — а й кінець роботи, наслідки якої, на перший погляд мізерні й незначні (не щодня трапляється Майєр і його плани!), наближають кінець війни. Філіп — добрий напарник, його досвід конспіративної роботи допоміг їм організувати велику мережу, розплутати яку майже неможливо. Лишається тільки випадковість, а Клосс надто довго працює в розвідці, щоб допустити це.

Він відігнав невеселі думки й натис кнопку дзвінка під емальованою табличкою дантиста. Відчинив йому хтось із пацієнтів, які сиділи у вітальні, й одразу ж відсахнувся, побачивши німецьку форму.

— Danke,[21 - Дякую (нім).] — сказав Клосс.

Він сів на вільному стільці. Чоловік з пов’язаною рушником щокою відсунувся, хоч місця й так було досить. У вітальні сиділо з десять осіб.

“Філіп, мабуть, непоганий зубний лікар. Де він цього навчився? — подумав Клосс. — Адже половину свого довоєнного життя одсидів у в’язниці. Ну, може, не половину, але кілька років напевно таки одсидів.”

Люди мовчали. Клосс звик до цього, знає, що це його мундир відібрав у них мову. Охоче скинув би його зараз, побалакав би з цими людьми, послухав би анекдотів про “великого фюрера”, довідався б про успіхи англійців і росіян, про поразку японців на Далекому Сході і про дурощі Муссоліні. То нічого, що в цих розповідях було б багато перебільшення й оптимізму, тут ідеться не про правду, принаймні не про цей варіант правди. У мовчанні й поглядах, які вони нишком кидали на нього, Клосс відчував невидимий мур між собою й цими людьми, блідими й виснаженими, і хоч знав, що так мусить бути, що до кінця війни приречений носити цей мундир і бути самотнім, це його не втішало.

— Хто далі? — спитав чоловік у білому халаті й тільки тепер помітив німецького офіцера. — Bitte, bitte, Herr Offizier,[22 - Прошу, прошу, пане офіцер (нім.).] — мовив він і, впускаючи до кабінету обер-лейтенанта Клосса, безпорадно розвів руками, ніби хотів сказати пацієнтам: “Самі знаєте: не можу інакше”.

— Я б сам охоче покопирсався б у нього в зубах, — сказав чоловік з підв’язаною щокою, коли за лікарем зачинилися двері. На обличчях решти пацієнтів майнула легенька усмішка.

4


Покер, в який вони домовлялися зіграти, був, звісно, тільки приключкою до зустрічі. Спорожнивши кілька пляшок, ніхто з німецьких офіцерів, що зібралися в претензійному салоні пані Ірміни Кобас, не мав охоти грати в карти. Зрештою, пані Кобас і не приховувала, що цих кілька пляшок то лише вступ, що справжня пиятика тільки тепер починається. Вона кружляла між молодих офіцерів, сяючи усмішкою. її вечірня сукня мала занадто великий виріз на грудях, однак не настільки, щоб хтось міг подумати, ніби пані Кобас переступила межу, яку дозволяють правила дрібноміщанської пристойності. “Я трохи легковажна, але вельми пристойна жінка”, — наче підкреслювала вона своєю сукнею.

Гайбель якусь мить дивився на неї. Він по-своєму любив цю жінку, з якою мав щось спільне. Звичайно, їхні інтереси були не зовсім легальні, та й не такі, що могли б скомпрометувати шефа місцевого гестапо. Адже жодна інструкція таємної політичної поліції не забороняє проникати в певне польське середовище, тож, часом, задля добрих взаємин, потрібно зробити й якусь послугу… Незначну, звичайно. Боже мій! Райбель був досвідченим офіцером поліції, і його не так легко спіймати на чомусь компрометуючому. А якщо хто й вийшов завдяки пані Кобас із темних підвалів сільськогосподарської школи, де вже три роки міститься місцеве гестапо, то, напевно, це не був страшний ворог райху, хоча, щоб набити ціну, треба було іноді в цьому переконувати.

Гайбель усміхнувся, глянувши на рум’яну, розпашілу від ковтка коньяку Ірміну Кобас. що саме ставила платівку з сентиментальним танго, озиваючись то до одного, то до другого молодого офіцера, покрикуючи на опецькувату служницю, яка всунулася в кімнату, несучи супницю з паруючими фляками. Дивлячись на стіни, обвішані картинами Фалата і Коссака, він думав, що ці затягнуті в мундири й гомінливі шмаркачі мають парадоксальний вигляд на тлі цього салону, де гарні речі стоять поруч з безглуздою дрібноміщанською гидотою — витончений профіль дівчини, намальований якимось художником дев’ятнадцятого століття (Гайбелеві од випитого коньяку вже ліньки було встати і прочитати підпис автора), а обіч нього грубої роботи сувенір із Закопаного чи Криниці: сумний гураль з піднятим топірцем.

— Порожня чарка! — вигукнула пані Кобас. — Я хутко!.. — Вона побігла до буфета по пляшку, а Гайбель подумав, що хоч пані Ірміна свої тридцять відсвяткувала ще до війни, але вона й досі зовсім… ну, зовсім…

— Чи не пошукати б нам затишнішого місця? — спитав він, невдоволено позираючи на молодих обер-лейтенантів, які затягли вже пісню про Волгу. Це означало — невдовзі вони валятимуться під столом, а тверезіші гайнуть у місто шукати жіночого товариства. Пані Ірміна привітно усміхнулася. Гайбель підвівся, взяв її попідруч і вивів з кімнати, так ніби все тут було йому добре знайоме. У маленькій кімнаті, де вони, нарешті, всілися, він запримітив змайстрований у стилі рококо годинник, що стояв, на комоді, обдивився його, смикнув за шнурочок і почув мелодійний дзвін.

— Я захоплений вашим смаком, Ірміно. Це, мабуть, чимало коштувало.

— Родинна реліквія, — усміхнувшись, відповіла вона.

— Тоді у вашої родини був гарний смак. Якщо ви матимете колись щось подібне… — сказав він і збагнув, що пані Ірміна Кобас зробить усе, аби ця пам’ятка потрапила до його рук, бо дружба з шефом гестапо дає їй змогу зібрати значно більше таких “родинних пам’яток”, ніж їх могло б вміститися в цій п’ятикімнатній міщанській квартирі.

— Тож повернімося до наших інтересів… — заговорив про інше Гайбель.

— Скільки? — запитала, мружачись, пані Ірміна.

— Я перевірив. Це багаті люди.

— Війна завдала шкоди навіть багатим. То як?

— Ви знаєте ціну таких послуг, — мовив Гайбель. — До того ж посада чоловіка цієї пані… Ну, скажімо, десять тисяч злотих і двісті доларів, люблю круглі цифри.

— Більшість чоловіків, оскільки я непогано знаю цю стать, — усміхнулася пані Кобас, і цей усміх мав переконати Гайбеля, що вона таки добре знається на них, — не дала б і щербатого мідяка. А граф хоче заплатити, одначе стільки справді не може. Та й вам так само, як і мені, відомо, що пані ця зовсім не винна і для вас аніскільки не страшна.

— Дурниці. Невинних людей не затримують на словацько-угорському кордоні.

— Туга за інтернованою в Угорщині родиною…

— Пані Ірміно, — докірливо промовив Гайбель. Його тішив цей торг.

— Ну, гаразд, але я лише посередниця, а граф справді не може заплатити більше восьми тисяч і ста доларів. Повірте на слово, що мені з цього? Я хочу помогти чоловікові, що скніє в розпачі. Він так кохає свою дружину! Аристократія може завжди знадобитися, вона ще не втратила своїх впливів.

— Не будемо дріб’язковими, — закінчив Гайбель. — Хай буде вісім і сто п’ятдесят доларів.

— Ви немилосердний, — сказала Ірміна. Підійшла до секретера, відчинила маленьку шухляду й подала Гайбелеві пакетик.

— Я певен, що рахувати не треба, — мовив він. — Графиня вийде на цьому тижні, але, слово честі, пані Ірміно, я це роблю тільки задля вас.

— Постараюсь дістати вам такий годинник, — усміхнулася пані Кобас. — Тепер трапляється інколи придбати справжній витвір мистецтва за центнер картоплі.

— А я дістану для вас флакон духів з самого Парижа, — відповів Гайбель і поцілував їй руку.

В цю мить до кімнати зайшов Бруннер.

“Цей неотеса ніколи не навчиться добрих манер, — подумав Гайбель, — міг би принаймні постукати”.

— Де ви лишили свого приятеля Клосса, ви ж мали привести його з собою? — Пані Кобас, здавалося, анітрохи не збентежилась.

— Пані Ірміно, схоже, що Бруннер хоче зіпсувати мені вечір службовими справами, — встряв Гайбель.

Пані Кобас зрозуміла: їх треба залишити наодинці.

— Що трапилося? — буркнув Гайбель, коли Ірміна вийшла.

— Я змушений був заарештувати дантиста.

“Ідіот чи зрадник?” — подумав Гайбель, дивлячись на Бруннера. Три години тому почали стежити за будинком. номер тридцять два па головній вулиці. Один з найкращих Гайбелевих агентів на кличку Вольф після трьох місяців пронюхування виявив, що в місті під чужим прізвищем мешкає видатний діяч комуністичного руху. Коли він довідався про його адресу і можна було терпеливо чекати, доки в тенета попадуть люди, зв’язані з більшовицькою агентурою, Бруннер, права рука Гайбеля, не завдавши собі навіть клопоту попередити про це шефа, заарештовує дантиста, який, можливо, досить цікава постать, але якого й так можна було прибрати до рук, а заодно викрити мережу зв’язків цього типа, який, мабуть, не припиняв своєї діяльності; не виключено, що він є зв’язківцем або ж має пряме відношення до тієї невловимої радіостанції, що не дає Гайбелеві спати.

— Що це значить “змушений”? — спокійно запитав він. — Чи вам, Бруннер, остогидло тихе життя в цьому містечку? А може, ви нудьгуєте за російським морозом? Хто вас учив так працювати? Заарештовувати, постеживши всього три години, — це зовсім неграмотно1

— Послухайте, — урвав його Бруннер. — Не було іншого виходу. Мої хлопці побачили сліпого музиканта, який цигикав щось у подвір’ї коло цього будинку. Сиділи в сторожці, і сторож пробалакався, що сліпий приходить сюди двічі або й тричі на день. І в ту ж мить йому кинули монету. Саме з того вікна — ви знаєте, з якого. Хлопці назирці пішли за ним, як було наказано, щоб побачити, куди ж він подасться, бо Руге слушно запідозрював: папірець, в який загорнуто монету, може бути запискою. Але поводир, що ходить із сліпим, запримітив, що, за ними стежать. Він витяг з кишені гармоніста якийсь папірець і, вдаючи, що припалює сліпому цигарку, спалив записку. Руге вирішив, що чекати більше нічого. Я вчинив би так само.

— Якщо це сталося на вулиці, не слід було чіпати дантиста.

— Те щеня втекло від них, пане оберштурмбанфюрер. Вскочило до якоїсь брами, а там, певно, був вихід на іншу вулицю, бо тільки його й бачили. Від записки лишилася одна фраза, точніше, частина її: “Я-23 повідомляє, що транспорт 123 бронетанкової диві…” Тепер ви розумієте, що не було іншого виходу. Те щеня, напевне, його попередило б. Ми, звичайно, не могли чекати, поки зникне дантист.

— А музикант? Він, певне, од вас не втік? А може, ваш Руге дозволяє втікати й сліпим?

— Як тільки почали стріляти в поводиря, він щось крикнув йому, а коли Руге підбіг, сліпий був уже мертвий. Перекушена ампула з ціаністим калієм спотворила йому обличчя…

— Ходімо, — сказав Гайбель. — Мусимо з’їсти кашу, якої ви наварили.

Пані Ірміна Кобас не затримує їх, не нагадує навіть Гайбелеві про свою приятельку графиню, а Бруннерові — про обіцянку привести симпатичного обер-лейтенанта Клосса.

— Годі й казати, — промовив Гайбель, грюкнувши дверцями “мерседеса”, — добре відзначилися ваші йолопи Дозволили втекти хлопцеві й сліпому! Ви ж, мабуть, збагнули, Бруннер, що цей сліпий зухвало втік од нас.

Бруннер мовчав, знав свого шефа, знав, що будь-яка відповідь може тільки дужче роздратувати оберштурмбанфюрера Гайбеля.

5


Клосс не міг зосередитися. Він вдивлявся у шахівницю, але замість того, щоб обмірковувати черговий хід інженера Майєра, який сидів навпроти нього, мимоволі намагався підсумувати сьогоднішній день. Передусім — нарада у Гайбеля. Його не дуже захоплювала перспектива, що доведеться відсидіти кілька годин у повному цигаркового диму кабінеті шефа гестапо, та ця на перший погляд звичайнісінька собі нарада перевершила всі сподівання. На ній він довідався про небезпеку, яка нависла над загоном, що охороняв радіостанцію, а з Гайбелевого натяку виходило, що СД має агента в самому загоні або десь поблизу від нього. Клосс вирішив будь-що попередити Філіпа. Агента поблизу радіостанції треба позбутися, навіть якщо довелося б і розформувати увесь загін. Адже тільки завдяки радіостанції його ризикована робота має якийсь сенс. Отримана інформація надходить до штабу, а там, долучившись до інших матеріалів, вивіданих з різних джерел, допомагає уявити справжнє розташування сил, а часом і наміри ворога. Інколи радіостанція просто необхідна, наприклад сьогодні: якщо йому вдасться випитати в Майєра, коли саме закінчиться випробування зразка танка із зміцненою бронею, він мусить це негайно передати Філіпові. Танки будуть швидко демонтовані, щонайдовше тільки одну добу вони лежатимуть на заводському складі, потім вирушать далі. Може, до Протекторату, може, в басейн Руру. Тільки на той час масове бомбардування з повітря може знищити всі зразки разом з документацією. Опівночі черговий вихід в ефір, отже, лишиться ціла доба для приготування нальоту, навіть коли б випробування й закінчились сьогодні. Повинні встигнути. Рік праці штабу науковців під керівництвом інженера Майєра піде прахом, може, навіть він сам загине — заводський готель міститься над складами.

Клосс нічого не має проти Майєра. Цей мужчина, якому ледь перевалило за сорок, із згорбленою, як у шістдесятирічного діда, спиною викликає в нього не антипатію, а навпаки — довіру, йому вже, певне, остогидла війна, можливо, він і не належить до партії нацистів, але ж працює на них, і це важливо. Його талант слугує війні, бодай би сам Майєр і ненавидів її, зміцнює фашизм, бодай би Майєр і не був фашистом.

— Ваш хід, обер-лейтенанте.

— Я думаю, — відповів Клосс. — Загнали ви мене в скрутне становище, мушу втратити фігуру.

— Зізнайтеся, Клосс. Ви й не думали про шахи. Ви витали в думках десь далеко-далеко… Родина?

— Майже, — відказав Клосс. Його вразила проникливість цього виснаженого чоловіка з тремтячими руками.

— Годі вже, — мовив Майєр, складаючи фігури. — Мені теж важко зосередитися, а колись, здається, добре грав.

— Ну що ж! Після сповненого успіхів дня… Генерал був захоплений. Коли все буде гаразд, ваш танк за кілька місяців перестане бути зразком. Ви повинні бути щасливі, Майєр.

— Був би, якби знав, що він наблизить кінець війни хоча б на один день.

— Ви хотіли сказати, — Клосс усміхнувся і простяг інженерові пачку цигарок, — хотіли, певно, сказати, “якщо мій танк наблизить хоч на день нашу перемогу”?

— Хіба кінець війни вже не означає перемоги?

— Ви маєте рацію, Майєр. Кінець війни може означати тільки нашу перемогу.

Майєр допитливо глянув на нього, затягся цигаркою й примружив очі, в які зайшов дим.

— Коли б я не полюбив вас за ці кілька днів, Ганс, то ладен був би подумати, що ви мене…

— Перевіряю? Ні, — щиро розсміявся Клосс. — Таких людей, як ви, перевіряє їхня справа. Найліпша рекомендація вашої відданості справі — це танк.

— Справді? — глузливо запитав Майєр. — А якби я проектував трактори для сільського господарства або портові крани?

— Стривайте, адже підйомний кран Майєра…

— Тридцять другий рік! Як це давно! Ви цікавилися портовими кранами?

— У сорок першому році я мав захищати диплом у Гданському політехнічному інституті.

— Ви захищали європейську цивілізацію. — У голосі Майєра відчутно забриніла1 насмішка. Він раптом став серйозний: — Чи можу я вас щось попросити, Гансе, чи могли б ви щось для мене зробити?

— Постараюсь.

— Скажіть мені правду. Адже ви з абверу, ви знаєте, мусите знати значно більше, ніж потрапляє до газет. Що насправді було в Гамбургу? Це для мене дуже важливо: там мешкають дружина з дитиною й батьки.

— Вчора був наліт, — процідив крізь зуби Клосс. — Я чув про якийсь наліт, не знаю подробиць, але в нас у Гамбургу чудова зенітна артилерія.

“Боїшся, нарешті боїшся, — не без задоволення подумав Клосс. — Твоя дружина, твої батьки… А що в тридцять дев’ятому, коли бомби падали на Варшаву, або в сороковому, коли руйнували Лондон? Там теж були чиїсь дружини й чиїсь батьки; тоді ти теж не любив війни чи перестав її любити лише тепер, коли зрозумів, чим це пахне?”

Він би розповів йому про своїх родичів, чиїх могил уже ніколи не зможе знайти, струсонув би ним, постукав би пальцем по цій страшенно дурній німецькій голові, хоча й знає, що ця голова народила багато сміливих технічних проектів і могла, б служити миру так, як зараз служить війні. Жаль йому було цього чоловіка, що заплутався в тенетах, з яких не в змозі вибратися, а водночас відчував задоволення, що вони, німці, спробували нарешті, що таке страх і тривога.

— Ви не хочете мені сказати, — порушив мовчанку Майєр. — Значить, це правда. Унтер-офіцер з нашої їдальні сказав мені по секрету, він теж родом з Гамбурга. Дев’ять годин тривав безперервний наліт… Почали англійці вночі, а скінчили американці серед білого дня. Наш будинок недалеко від порту. Вчора телефон не відповідав цілісінький день.

“Що я йому скажу? — міркував Клосс. — Втішати його? Унтер-офіцер з їдальні добре поінформований, мабуть, слухає закордонні радіопередачі. Це треба запам’ятати — така інформація може стати в пригоді. За слухання Лондона унтер-офіцерові з їдальні загрожує Східний фронт, а то навряд щоб було його мрією. Він ладен зробити все, аби уникнути цього. Він родом з Гамбурга — робітничого міста. Там гітлерівці завжди програвали — гамбуржці голосували за соціал-демократів і комуністів”.

Клосс переглядав сьогодні вранці бюлетень з позначкою “цілком таємно” і довідався: те, що звалося Гамбургом, сьогодні — суцільна руїна.

— Очевидно, обірвана лінія, — голосно мовив Клосс, — але це ще нічого не значить. Скажіть мені, будь ласка, вашу адресу, імена батьків, дружини й дитини. Спробую додзвонитися по військовому проводу.

Майєр написав кілька слів на папірці, мовчки й довго стискав долоню обер-лейтенанта.

“Це безглуздо, — думав Клосс, — я співчуваю йому зараз, розумію його тривогу. Але ж сьогодні опівночі в ефір полине моє донесення, і буде зруйновано завод, знищено плоди багатомісячної праці цього чоловіка з глибоко запалими очима, а може, навіть убито і його самого”.

— Проклята війна, — сказав Майєр і відвернувся. Заходився складати папери. Коли Клосс був уже на порозі, почув уривчастий Майєрів голос: — Ви мусите сказати мені правду! Мусите!

6


Хлопець плакав тихо, не соромлячись сліз.

— Я лишуся тут, — схлипнув він.

— Лишишся, — відповів Бартек. — Поки що лишишся, а потім щось придумаємо, їж. — Він подав йому тарілку з гарячим супом.

— Коли б я одразу прибіг до крамнички, кали б не петляв вулицями, ми б устигли попередити Філіна, а так…

— Ти мусив петляти, — сказав Бартек. — Добре, що попередив годинникаря.

— Він при мені виставив блазня, — мовив хлопець. — Але чим це допоможе Філіпові?

— Годі рюмсати, — урвав його Флоріан, той самий кучерявий чоловік, якому сліпий передавав дані у комірчині за крамничкою. Він різкий і своєю різкістю хоче допомогти хлопцеві, на чию долю випадає таки важкий, як на його шістнадцять років, тягар випробування.

Флоріан подумав про смерть сліпого. Два тижні тому він особисто дав йому ампулу з ціаністим калієм. Старий давно випрошував її в нього.

— Я боюся, — сказав він, — що коли потраплю до їхніх рук, то ще викажу вас. Страшенно боюся болю Дій мені щось таке, що діє одразу.

І Флоріан дав йому ту ампулу. І хоч знає, не ми зробити інакше, все ж відчуває частку і своєї вини в тому, що гармоніст помер.

— Виспись, — мовив Бартек і кинув хлопцеві кожух на дерев’яну скриню.

В сусідній кімнаті, найбільшій у цій лісовій сторожці, де вони сиділи вже третій місяць, Анка-радіотелеграфістка готувалася до виходу в ефір.

— Коли побачиш, що не вкладаєшся в часі, — кинув їй Бартек, — то передусім передай останні інформації Філіпа. Знаєш, ті, що від Я-23.

— Спробую вкластися в часі. Починаю. Не заважайте. — Палець її затремтів на телеграфному ключі. Бартек якусь мить не зводив з неї очей, ніби хотів ще щось сказати, потім обережно присунув до вікна два стільці, сів і запросив сісти Флоріана.

— Він встиг нас попередити, — мовив Бартек. — Певно, його арешт не має нічого спільного з тим, що готується тут. Бо тоді… — Він замовк.

— Ти думаєш про Я-23? — спитав Флоріан. — Хто це саме?

Бартек запитливо глянув на нього. Невже Флоріан агент гестапо? Ні, це неможливо. Але ж в донесенні Філіпа говорилося ясно: “Не виключено, що в загоні перебуває агент гестапо”. Тільки ж Флоріана завербував Філіп. Вони підтримували між собою зв’язок уже понад рік. У Флоріана було багато можливостей провалити групу через радіостанцію. Він завжди знав, де вони переховуються. Що означало це попередження Філіпа? Чи запідозрював він когось конкретно? На жаль, Філіп уже нічого не скаже.

Флоріан зніяковів під пильним поглядом Бартека. Добре знайомим Бартекові жестом він розкуйовдив чуба.

— Вибач, — мовив, — це безглузде запитання.

Цей жест, невідомо чому, заспокоїв Бартека, розсіяв його сумніви.

— Найгірше, — сказав Бартек, — що Я-23 ще сьогодні мав передати відомості про термін бомбардування заводу. “Тітка Зюзанна” чекатиме. У Філіпа теж є ціаністий калій? — пошепки спитав він.

— Ти гадаєш, що він ним скористається?

— Ні. Якщо гестапівці мають хоч трохи глузду, вони його пожаліють. На це вся надія.

— А потім боєм його звільнити чи як?

— Про те подумає округа. В усякому разі, без дозволу людини, яка стрічалася з Філіпом, — без Я-23, — робити цього не будемо.

— Коли Я-23 не схоплено… — спохмурнів Флоріан.

— Сподіватимемося на краще. Я зустрінуся з кимось із округи ще сьогодні. Буде нарада. Слушна нагода, щоб попередити хлопців з інших загонів про наміри СД. До мого повернення, — Бартек встав і потягнувся, — командуватимеш загоном ти. В разі чого, знаєте, куди тікати. Вистав охорону з боку колії.

— Так, — виструнчився Флоріан.

Анка скінчила пересилання, замкнула шафу, підійшла до Бартека.

— Що зробити опівночі? В час виходу в ефір. “Тітка Зюзанна” нагадує, щоб повідомили їй день і годину нальоту.

— Оголосиш перерву. — Погладив її по щоці. — Відгукнемося днів за три на резервній хвилі. Скажеш, стався великий провал: заарештовано Філіпа, а можливо, й Я-23. — Він різким рухом пригорнув її й поцілував у губи.

— Сподіваюся, — сказав він уже з порога, — що застану вас тут…

7


— Янку, Янку, — верещала закутана в хустку жінка, висунувшись з вікна переповненого вщерть поїзда вузькоколійки. — Вій лишиться, дурненький, лишиться! — лементувала вона.

Малий, смішний локомотив здригнувся й потяг, важко пихкаючи, кілька невеличких вагонів. Молодий чоловік біг якусь хвилину обіч поїзда, потім схопився за поручні останнього вагона, повис на мить у повітрі, бо поїзд набрав уже швидкості, але, врешті, йому вдалося присісти навпочіпки на підніжці.

— Ну от і все гаразд, — мовив Клосс. — Устиг сісти.

Жінка подякувала йому самими очима й відсунула трохи клунок, що тиснув Клоссові ногу.

Добре йому, хоч і тісно. Вбранням він майже не відрізнявся од решти пасажирів. Приладнався до окупаційної дійсності. Інтелігентний Роде, певно, роззявив би рота від здивування, коли б побачив його в цій цивільній куртці зі смушевою обшивкою, в бриджах і чоботях, у кепці, недбало зсунутій набакир. Клосс дуже рідко одягається в цивільне. Це надто небезпечно. Хоч походжати в мундирі офіцера вермахту на вулицях міст Генерал-губернаторства теж не вельми проста штука. Та, про всяк випадок, він забезпечив собі алібі. Подзвонив до Роде й розповів про підозри гестапо: в навколишніх лісах нібито діє партизанська радіостанція. Шкода, що її ліквідує Гайбель, а не абвер. Роде клюнув на приманку. Тоді Клосс запропонував йому, що він сам спробує дістатися до радіостанції. Роде зрадів, але про всяк випадок застеріг Клосса, що він іде на власний риск. Що ж, завтра треба буде йому доповісти — знайти радіостанцію, на жаль, не вдалося. Той скривиться, напевно, скаже, що з самого початку не вірив в успіх цього заміру, а можливо, коли буде в доброму настрої, похвалить Клосса за відвагу. Але Клосс дістанеться до радіостанції. Мусить до неї дістатися ще сьогодні, до настання ночі, бо знає, що рівно о першій годині нуль-нуль радіостанція вестиме передачу. Востаннє, щоб інформація про день виїзду інженера Майєра разом із зразками його танків дійшла, змогла дійти туди, звідки мають вислати ескадрилью бомбардувальників, щоб унеможливити виїзд.

Довідатися про точну дату виїзду йому допоміг випадок. Він подзвонив Майєрові за півгодини по тому, як вийшов з заводу, аби сказати йому, що військова лінія до Гамбурга так перевантажена, що тільки десь у п’ятницю він зможе довідатися про долю його родини.

— На жаль, буде надто пізно, — відповів Майєр. — У четвер на світанку виїздимо. — Йому і невтямки було, що цією єдиною фразою він обернув завод разом з зразками танків на згарище.

А щоб це могло статися, Клосс вирядився в цивільний одяг, що зробило його звичайним молодим чоловіком як на ту пору, весну сорок третього року, який, очевидно, займається конспірацією або принаймні контрабандою.

Певна річ, поїздка до лісу була викликана крайньою необхідністю. Він зважився на це тільки тоді, коли по дорозі до Філіпа, за старою звичкою, затримався перед вітриною годинникаря, щоб перевірити свій годинник. Йшов правильно. Але точний час показував не бридкий годинник з двома маятниками, а паскудний блазень з циферблатом на животі. Клосс, не оглядаючись, поминув браму будинку номер тридцять два. Зупинив рикшу, що саме проїздив, і звелів везти на Затоже. Найперше, що йому треба зробити, це попередити Філіпа. Ллє в районі маленьких будиночків для однієї родини, де в тітки мешкав Філій, вій помітив чорного “оппеля”, реєстраційний номер якого запам’ятав. На ньому їздив Бруннер. Щедро винагородивши рикшу, який, певно, страшенно здивувався, чого це раптом офіцерові вермахту забаглося проїхатись, повернув до центра міста. З першої ж аптеки задзвонив по трицифровому номеру. Відповіли, що пап Козьол виїхав через хворобу бабусі й не відомо, коли повернеться. Це був пароль, що означав тривогу.

“Чи Філіпові вдалося зникнути? — розмірковував Клосс. — Яке саме кільце ланцюга порвалося? Чи був це постріл наосліп, чи ланка добре розробленої операції?”

Клосс оддав би чимало, щоб знати відповідь на ці запитання. Коли б йому принаймні довідатися, що годинникаря не викрито. Те, що той устиг виставити блазня, ні про що не свідчить. Якщо гестапо розгадало систему зв’язку, то воно викрило й годинникаря і в кімнатці за крамничкою чекає на клієнтів. “Ні, іншого виходу немає”, — розмірковував далі Клосс. Він мусить зробити цю ризиковану подорож і зустрітися з Бартеком, бо тільки так можна передати інформацію, від якої залежить багато чого. І спробувати заново налагодити втрачений зв’язок. Але риск великий. Надто після ранкової конференції в Гайбеля. Клосс мало вірив його похвальбі. Людей з групи, що охороняє радіостанцію, добирали дуже старанно, а Бартек надто обережний, щоб тримати в себе когось, хто викликав бодай би тінь підозри. Одначе ця пиха Гайбеля. йому щось відомо. Це, напевно, не брехня. “А може, — Клосс аж злякався цієї думки, — уся ця конференція була влаштована задля нього. Може, Гайбель вже знає про його роль і тепер чітко продуманими ударами розриває його мережу, щоб побачити, що він робитиме?” Неможливо! Не тому, що Клосс не визнає за Гайбелем таланту поліційного винюхувача, а тому, що викриття не могло початися з нього. Це було б завелике щастя для Гайбеля — викрити офіцера абверу як польського агента. Він би не подарував собі цього…

— Прошу. — Жінка простягла йому яблуко. — Покуштуйте, — відірвала його від думок. — Ви теж до Трокішок?

Клосс щось невиразно пробурмотів, жінка зрозуміла це як нехіть до розмови й не наполягала. В вагоні було тихо, нікому із стиснених, як оселедці в бочці, людей не хотілося розмовляти. Пофарбована в голубий колір лампа, що висіла під стелею, справляла незвичайне враження, надаючи обличчям якогось фіолетового відтінку.

Клосс витяг цигарку, запалив і побачив, що в пачці лишилося всього кілька штук. Певно, Курт поділився а ним. Він дуже палив і не раз уже потроху обкрадав Клосса на кілька цигарок — йому було замало своєї частки. Клосс вдавав, що не помічає цього. Курт, здається, своя людина. Зустрів його на сходах, коли виходив уже в цьому цивільному вбранні.

— Ви схожі на справжнього партизана, — усміхнувся Курт. — Вам добре в цій одежі, пане обер-лейтенант, — може, навіть краще, ніж у Feldgrau…[23 - У формі захисного кольору (нім.).]

“Невже це був натяк, частина змови, невже Курт відігравав тут якусь роль?” — Клосс відігнав цю думку. Просто він сказав те, що йому відразу спало, на гадку. Курт не дуже приховував свою нелюбов до захисного кольору.

Клосс пригадав учорашній ранок. Він їхав всюдиходом-амфібією на полігон, де випробовували на міцність нову, дослідну броню танка. В кінці полігона, обіч заростів, він наказав Куртові зупинитися нібито за потребою. Йому вистачило всього дві хвилини, щоб витягти з ремінної пряжки фотоапарат і тричі підряд натиснути на кнопку. Коли Клосс вийшов на шлях, вдаючи, що застібає мундир, Курт засміявся: “Ви, пане обер-лейтенант, пішли за кущі, щоб сховатися від мене, а там, — він показав на групу людей, що наближалася до танка, — вами міг милуватися весь штаб на чолі з генералом. Я б сам це залюбки зробив…” — “Що?” — не второпав Клосс. “На самого генерала”, — відповів Курт, зухвало дивлячись йому в очі. Клосс мусив осмикнути його. Але на Курта це не подіяло. Він знав, що коли б обер-лейтенант Клосс хотів його скривдити, то зробив би це давно.

Рік тому до Клосса потрапила справа кількох німецьких солдатів, у яких було знайдено гумористичний тижневик, що його видавало польське підпілля німецькою мовою. Всі вони вдавали з себе здивованих, твердили, що вперше бачать “це свинство”. Але в документах Курта, хлопця з Битома, Клосс знайшов чимало цікавого: якийсь арешт за анекдоти, дисциплінарне стягнення з пропозицією послати на Східний фронт за розмови польською мовою. З цього видно, що Курт не палає любов’ю до райху Адольфа Гітлера. Коли Клоссові вдалося якось зам’яти справу, він постарався зробити Курта своїм ординарцем, показавши йому перед цим весь матеріал проти нього. Найменшою карою, що чекала на Курта, був штрафний східний батальйон. Курт зрозумів. Він інтелігентний ординарець, вміє берегти таємницю й ніколи не ставить зайвих запитань. Між ними зав’язалося щось схоже на дружбу, і Курт цінував це високо. Ні, він не дав би втягти себе ні в яку змову проти нього, не зумів би лицемірити. Клосс переконався в цьому не раз.

Поїзд трясся, видираючись на гору, рухався дуже повільно, стріляючи в небо пучками оранжевих іскор. Клосс, притиснутий до вікна, вдивлявся в сутінки, що дедалі густішали. Поволі пропливали стовбури беріз. І тоді він збагнув, що всілякі спроби відкинути думку про найгірше — це ошукування самого себе. Враз помітив і те, що намагається відкинути, віддаючись новим думкам і спогадам. Він ще не знав чому; не мав поняття, чи арешт не був випадком, злим жартом долі. Клосс любив Філіпа, цінував його спокій, витримку, швидку реакцію і здатність одразу виносити рішення.

Якось вони сиділи разом до півночі в потайному місці в будинку Філіпової тітки. Філій глянув на годинник і сказав: “Ну, нам даровано ще один день”.

Клосс зрозумів тоді, що Філіп живе відчуттям безнастанної небезпеки, очікуючи найгіршого. А Клосс не міг би так. Він вірив у свою щасливу зірку, мріяв, що по війні скінчить Гданський політехнічний інститут і з непохитною впевненістю чекав здійснення свого наміру. Одразу ж після наради в Гайбеля він побіг до Філіпа, щоб застерегти його від небезпеки, яка нависла над загоном. Сказав також” що повідомить, коли довідається про термін закінчення випробувань нового танка. “Я передам”, — відповів дантист. Потім наказав Клоссові зойкнути, а помітивши його здивований погляд, пояснив: “Пацієнти здивуються, коли ти не закричиш у кріслі зубного лікаря”.

Отакий він, Філіп, не забуває жодної дрібниці. Коли Клосс уже виходив, він сказав: “А проте тобі треба побувати в мене і пацієнтом. Три горішні зуби в тебе справді починають псуватися”. Тоді Клосс відповів йому: “Нічого з цього не вийде, я страшенно боюся дантиста…”

Хтось, стоячи на підніжці вагона, почав відчиняти двері. Клосс захитався, вхопився за полицю, щоб не впасти. До вагона втиснувся той хлопець, що скочив на підніжку в останню хвилину, коли поїзд вже рушив.

— Янку, — мовила жінка в хустці, — ах ти, мамуло, ледь не лишив мене з багажем.

— У Трокішках чекають жандарми, — випалив хлопець, важко дихаючи.

— Облава! — істерично вигукнув хтось. — Гальмо, треба загальмувати!

— Тихо, — заспокоїв їх Янек, — зараз почнеться ліс, там і зупинимо.

У вагоні зчинилася жахлива метушня. Багаж, що його стягали з полиць, падав на голови пасажирів, викликаючи ще більше замішання й гармидер.

Клосс вискочив разом з усіма, перейшов колію, лишаючи подорожніх, що з клунками тяглися лісом у напрямі містечка. Огледівся: за ним нікого нема. Поминув широку галяву, сховану в гущині, дістав карту й компас. Присвітив собі ліхтариком, потім вибрав напрямок і попростував по бездоріжжю.

8


Різке сліпуче світло вдарило йому просто в обличчя. Філіп замружив очі.

— Виходь, — гримнув гестапівець.

Спираючись руками об стіни тісної й темної хижі, він спробував підвестися. Ноги затерпли, лікті ковзали по слизькій, пофарбованій олійною фарбою стіні. Гестапівець брутально вхопив його за борт піджака й допоміг стати на ноги. Філіп підвівся, ступив крок, потім — другий. Торкнувся рукою розбитого, спітнілого обличчя. Захитався.

— Швидше! — буркнув німець, випихаючи його в коридор.

Десь за спиною грюкнули двері камери, з протилежного боку коридора двоє гестапівців тягли чоловіка, що стогнав, його голова підскакувала на нерівній цементній підлозі. Ось і сходи. Вузькі, брудні, без поручнів. Філіп ступав через силу, намагаючись лічити сходи — сімнадцять, вісімнадцять, дев’ятнадцять… Гестапівець зупинився, постукав у якісь двері, відчинив і вштовхнув Філіпа в кімнату.

Спершу він збагнув, що не чує своїх кроків — м’який килим глушив звуки. Підвів очі. Глибокі шкіряні крісла, пригашене світло, фанеровані меблі, під величезним портретом Гітлера невеличкий письмовий стіл.

— Сідайте, будь ласка, — почув тихий голос. Тільки тепер він помітив, що за столом сидить чоловік у чорному мундирі. Впав у крісло.

“Судячи з розповідей, це, мабуть, сам Гайбель”, — спроквола подумав Філіп.

Чоловік підвівся з-за столу, підійшов, придивився до понівеченого Філіпового обличчя. І Філіп побачив великі коричневі плями на своєму халаті.

— Бруннер! — вигукнув Гайбель.

З-за портьєри тихо, як тінь, вийшов Бруннер.

— Що ви з ним зробили? — спитав Гайбель. — Чому ви така нерозумна худобина, що вміє лише бити? Вийдіть, ми ще з вами поговоримо… Пробачте, — мовив він, схилившись над Філіпом. — Щиро прошу пробачити.

— Що? — не розчувши, спитав Філіп.

— Прошу пробачити, — повторив Гайбель. — На жаль, ми не самі добираємо собі співробітників, вдовольняємося тими, яких нам пришлють. Палите? Я хотів би з вами порозмовляти. А може, ви надто стомлені, може, ви згодні відкласти нашу розмову до завтра? — Гайбель підніс дантистові вогню, а потім припалив і сам. — Я не люблю, коли б’ють, — вів далі, — і не хотів би віддавати вас знову до рук мого співробітника. Я прихильник розмов. Розважливих розмов, які ведуть розсудливі люди. Чи можу я вважати вас розсудливою людиною, лікарю?

— Чому ж, — відповів Філіп і затягся цигаркою.

— Я радий, — сказав Гайбель. — Ваше прізвище?

— Сокольницький, Ян Сокольницький, — ледве вимовив Філіп. Він говорив з зусиллям, кожен порух щелеп завдавав йому болю.

— Я просив назвати ваше справжнє прізвище, — посміхнувся Гайбель, а побачивши, що Філіп мовчить, додав: — Однак ви не хочете бути розсудливим. Але я все ж сподіваюся, не втрачаю надії… — Він підійшов до столу, розгорнув течку. — Ви нас недооцінюєте, пане Сокольницький, даруйте, пане Філіп’як… — Він глянув у вічі чоловікові, що сидів, потонувши в кріслі, і, не помітивши ані тіні цікавості, почав читати: “Юзеф Філіп’як, народився 9 травня 1900 року в Лодзі, в 1924 році був засуджений за комуністичну діяльність на чотири роки, в 1929 році — на п’ять років, а в 1936-му — на вісім років. Партійна кличка — “товариш Філіп”. Все правильно?

— Моє прізвище Ян Сокольницький, — зібравшись з силами, повторив Філіп.

— Ми обидва знаємо, що ніякого Сокольницького не існує: ваш німецький паспорт фальшивий. Навіщо упиратися? Я особисто ставлюся з повагою до переможених супротивників, але тоді, як усвідомлять, що вони переможені. Ми знаємо все або майже все. Вашу лояльність може підтвердити тільки ваше щире зізнання. Речей, знайдених під час обшуку у вашому зубному кабінеті, цілком досить для обвинувачення.

— Я нічого не знаю, — мовив Філіп. — Я наймав цей кабінет щодня лише на кілька годин.

— Не будьмо дітьми, пане Філіп’як. Якщо ви назвете нам прізвища своїх агентів і співпрацівників, ми збережемо вам життя. Певна річ, не звільнимо вас, бо ви були у змові проти німців, але збережемо життя… Де радіостанція?

— Не знаю.

— Хто передавав інформацію про пересування наших військ?

— Не знаю, — повторив Філіп.

— Хто такий Янек?

Дантист уперто мовчав. Гайбель дивився на нього якусь мить, потім натиснув на кнопку дзвінка. Коли гестапівець з’явився на порозі, щоб вивести Філіпа, Гайбель сказав:

— Ви добре поміркуйте. Даю вам час до завтра.

Тільки-но зачинилися двері за Філіпом, Бруннер вийшов з-за портьєри.

— Знову те саме, — сказав Гайбель. — Я нічого з нього не витяг.

— Якби ви дозволили моїм хлопцям взяти його за горло… — Він присунув собі крісло до столу шефа, дістав шкіряний портсигар з монограмою, простяг Гайбелеві сигару.

— Я повідомив групенфюрера, — зізнався Гайбель.

— Він повинен зрозуміти, що в нас не було іншого виходу.

— На вашому місці, — сказав Гайбель, — я б не дуже зважав на це. Після першого рапорту, де йшлося про те, що завербовано Вольфа, він багато чого обіцяв. На щастя, Вольфа не викрили.

— Мене радує, — сказав Бруннер, — сама кличка. Вовк! Треба віддати вам належне — ви часом буваєте дотепним.

— Я боюся, що групенфюрер може не розуміти гумору. Вольф зробив своє і, треба сказати, досить непогано.

— Має досвід, — докинув Бруннер. — Працював у польській дифензиві.

— Ми легковажні були в цій справі. Коли б не поквапилися з цим зубним кабінетом, могли б вивідати більше. Ліквідовувати пункт після кількох годин спостереження — це погана робота, Бруннер. Вам не треба цього доводити.

— Нікого більше не викрито? — спитав Бруннер без надії в голосі. Гайбель заперечливо похитав головою. — Отже, Вольф має ще принюхатися.

— Починати все спочатку? Не ошукуймо самих себе, Бруннер. Щоб спіймати Філіп’яка, йому треба було чотири місяці, а тепер вони будуть ще обережніші. Ага, ще одне. Вольф твердить, що до них часом приходили німецькі офіцери. Цікаво, правда ж?

— Може, так, а може, й ні. Я сам вставив собі зуби в гетто. Той єврейський лікар був генієм своєї справи. Цікаво, кому він зараз вставляє зуби? Але, звісно, цим можна завдати клопоту нашому приятелеві Клоссу, — усміхнувся Бруннер.

— Саме про це я й подумав. — Гайбель зручніше вмостився в кріслі. — Коли б ми втягли в цю халепу абвер… Мені б не хотілося ділитися з ними успіхами.

— А приємно буде поділитися поразкою, — завершив його думку Бруннер. — Ясно, я спробую ще щось видобути з цього дантиста.

— Тільки не дуже, прошу, не дуже, не за горло. Небіжчик не потрібний ні нам, ні їм у Варшаві. Групенфюрер сказав, що, можливо, зажадає привезти Філіп’яка до Варшави, — пояснив Гайбель. — Вони гадають, що ми тут, у провінції, не вміємо працювати. — Він значливо усміхнувся. А потім йому спало на думку завдати Бруннерові прикрощів.

— А коли потрібно буде його відвезти, ви допровадите його групенфюрерові. Адже ви самі сказали, що групенфюрер мусить вас зрозуміти. Ви найліпше йому розкажете, чому все так сталося. Ніхто краще за вас цього не зробить, Бруннер…

Тим часом Філіпа відвели до камери. Він упав на тверду постіль. Перед тим, як заснути нервовим напівсном, тендітно торкнувся шва піджака. Намацав пальцями круглу ампулу. Це подіяло на нього заспокійливо.

“Що з Янеком? — подумав Філіп, перш ніж знепритомнів. — Звідкіля вони знають цю кличку?”

9


Дві години блукав лісом, поки його зупинив окрик:

— Стій! Хто йде?

Промінь кишенькового ліхтарика вдарив йому в обличчя. Назвав пароль. Небалакучий партизан сказав:

— Підете зі мною.

Йшли вони майже півгодини, перш ніж у темряві виткнулася лісова сторожка.

В найбільшій кімнаті Флоріан проводив нараду. Йому щойно передали, що на станції Трокішки жандарми вчинили облаву. Не знав, чи не пов’язано це часом з попередженням про концентрацію німецьких військ. Вирішив відсунути пости ще далі, на лінію Трокішки—Домброва. Наказав оголосити стан тривоги в підрозділах і готувати людей до відходу.

— У мене двоє поранених з поїзда, — втрутився Рудольф. — Що з ними робити?

— До глибокої ночі сховай їх у Рудках. Не виключено, що нам доведеться переправлятися через Віслу. Будуть якісь запитання? — спитав він для порядку. Але запитань не було, і партизани почали підводитися з місць. Саме в цей час увійшов Куба, ведучи попереду Клосса.

— Він назвав пароль і сказав, що хоче бачити командира, — по-військовому виструнчився Куба.

— Я слухаю, — мовив Флоріан.

Клосс показав очима на присутніх і тільки тоді, як партизани вийшли, сів на стілець, підсунутий йому Флоріаном.

— Де Бартек? Мені треба поговорити з Бартеком.

— Я його заступник, можете говорити зі мною.

— Справді? Я прибув за наказом пана Козьола.

— Гаразд, — сказав Флоріан. — Про цю справу ви можете говорити тільки з Бартеком, він от-от повернеться.

— Що це значить “от-от”? — Клосс глянув на годинник. — Я повинен побачитися з ним до півночі.

— Розумію. Але мусите зачекати. Може, ви щось перекусите? Тільки холодне, ми не розводимо вогню. А може, відпочинете? — На порозі він помітив голову Анки. — Забери нашого гостя нагору, нехай виспиться. Познайомтеся — це Анка…

— Янек, — відрекомендувався Клосс, стискаючи долоню дівчини. — Коли Бартек не повернеться до пів на дванадцяту, розбудіть мене хоч би там що.

Флоріан лишився сам. Він хотів, щоб Бартек вже повернувся. Не любив відповідальності, боявся, що має надто малий досвід партизанської боротьби і це дасться взнаки, коли раптом німці почнуть якусь операцію. Зараз пів на десяту. Що потрібно цьому невідомому від Бартека? Назвався Янеком. Інколи Флоріан одержував од Філіпа інформації з цим підписом. Але це, певно, не він, бо таке ім’я досить поширене. “Треба, — подумав він, — щоб Анка спалила всі непотрібні папери, перш ніж вирушимо звідси”.

У напіввідчинених дверях з’явився якийсь невідомий Флоріанові чоловік у гольфах.

— Чого тобі? — спитав Флоріан.

— Командире, дозвольте мені піти.

— Куди ви підете в такий час? Зараз поліційна година. Підете вранці, якщо командир вас увільнить, — відповів Флоріан і водночас намагався пригадати, як звати цього скиглія-спекулянта, якого Бартек заборонив відпускати.

— Я — патріот, командире, це засвідчить кожен. А лісник Рудзинський намолов вам такого про мене, що ви й не пускаєте. Він мій швагер, має зуба на мене. А з поліційною годиною вже якось там дам собі раду. Я не можу чекати, поки засмердиться мій товар.

— Годі, вам, Зайонц, — згадав він нарешті його прізвище. — Командир наказав нікого не відпускати, тож я й не пущу.

Коли Зайонц вийшов, Флоріан, певно, задрімав на мить, бо незчувся, як увійшли Анка і хлопець.

— Що сталося? — запитав він напівсонно. — Прийшов Бартек?

— Малий марить, — відповіла Анка. — Порозмовляй з ним.

— Бігме, я не помиляюся, — сказав Малий. — Повір мені, Флоріане, я не брешу.

— А я й не кажу, що ти брешеш, — мовила Анка. — Ти міг помилитися.

— У чім річ? Скажіть, нарешті. Та не всі разом, — розсердився Флоріан.

Хлопець почав розповідати, як кілька днів тому на головній вулиці поліцай гнався за торговкою хлібом, коли біг, розштовхуючи людей, зачепив навіть старого, а потім, засліплений погонею, наскочив на німецького офіцера, і той вилаяв його.

— Ну й що з того? — не розумів Флоріан.

— Він твердить, — сказала Анка, — що той німецький офіцер і Янек, що відпочиває нагорі, одна й та сама особа.

— Я придивився до нього, коли він спав, — сказав хлопець. — Це він. Я стояв за п’ять кроків од нього, як він одчитував поліцая.

— “Мені ще тільки цього бракувало, — подумав Флоріан. — Чому Бартек так довго не вертається? Він хотів його бачити, знав пароль, назвав кличку “Янек”, а з другого боку — провал, не відомо, що потрапило до рук німцям”.

— Бісової матері, — лайнувся Флоріан. — Покличте Франека і ще кількох хлопців. Я поговорю з ним.

— Що трапилося? — спитав Клосс, одразу прокинувшись, тільки-но дівчина торкнулася його плеча. — Прийшов Бартек? — Дівчина відвела погляд, і він раптом побачив, що партизани тримають у руках зброю.

— Бартека ще нема, — сказав Флоріан. — Я хочу з вами поговорити.

— Це він, це той німець, я впізнаю його, — вигукнув хлопець

— Документи! — гримнув Флоріан.

— Я чекаю на Бартека, і цього з вас досить!

— Візьмемо самі, — мовив партизан з подзьобаним віспою. лицем. Він поліз до кишені Клосса, намацав пістолет. Витяг, кинув на стіл. Малий підскочив до зброї.

— Це мені!

— Облиш, — звелів Флоріан. — Ви покажете документи самі?

— Я чекаю на Бартека, — повторив Клосс. — І вам радив би зачекати. — В ньому закипала злість. Він не може їм нічого сказати і не повинен допустити, щоб документи, які він узяв на випадок зустрічі з німцями, опинилися в їхніх руках. Але вони вже тримають його; в’юнкий, як вугор, хлопчина обмацує його куртку, витягує по черзі офіцерський квиток, записник і посвідчення в обкладинці з фольги. Клосс знає, що за мить прочитає Флоріан, який схилився над вогником карбідової лампи: “Всі німецькі власті — цивільні, поліційні й військові — зобов’язані надати обер-лейтенанту Гансові Клоссу всіляку допомогу, потрібну йому під час виконання спеціального завдання. Підпис: Роде, полковник”.

— Що ти скажеш на це? — Флоріан мимохіть перейшов на “ти”.

— Те, що сказав: я повинен побачитися з Бартеком.

— Що означає “спеціальне завдання”?

Клосс мовчав. Адже він не скаже, що він — Янек, агент Я-23, який постачає їхній радіостанції найцінніші відомості. А вони, цей маленький партизанський загін, мають завдання охороняти його працю, радіостанцію, що передає повідомлення. Він не сказав би цього навіть за звичайних обставин, а тим паче — зараз, коли знає, що в загоні може бути зрадник, агент гестапо. “Якщо він тут, — тверезо розмірковував Клосс, — то намагатиметься мені допомогти. Не допустить же він, щоб партизани розстріляли німецького офіцера перед його очима. Гайбель йому цього ніколи не пробачив би. А коли немає тут агента, коли вони, враховуючи загрозливе становище, в якому перебуває загін, вирішать ліквідувати навіть найменш підозрілу особу? І треба ж так статися, щоб саме тут він натрапив на людину, яка бачила його в мундирі! Але ні, — заспокоївся Клосс, — вони нічого не зроблять до повернення Бартека. А що, як Бартек не повернеться до ранку? Коли треба буде перебазуватися? Не тягтимуть же вони його з собою?”

— Все ясно, — промовив рябий партизан. — Треба копати яму.

— Відведи його в льох, — наказав Флоріан. — Добре стережи і не смій без наказу…

— Як хочеш, — скривився партизан, — але я б на твоєму місці… — Він дулом штурхонув Клосса до дверей.

— Маєш рацію, — відповіла Анка на запитливий Флоріанів погляд, — треба діждатися Бартека.

— Тут щось не так, — сказав Флоріан. — Все надто просто, щоб могло бути правдою. Адже в абвері не сидять ідіоти. Коли б посилали агента, то забезпечили б його сотнею найкращих документів.

— Він хотів побачитися з Бартеком до півночі, — пригадала дівчина. — Невже він… — вона не доказала, але Флоріан зрозумів її.

— У нього не виявлено жодного повідомлення.

Лісник Рудзинський зайшов не постукавши, буркотливий, як завжди, і якийсь невдоволений. Він поставив перед ними кухлі молока саме з-під корови.

— Пийте, поки тепле, — мовив він. А по хвилі додав: — Пан комендант Бартек сердитиметься, що ви його звільнили.

— Кого? — не зрозумів Флоріан. Він все ще думав про Ганса Клосса, чий офіцерський квиток тримав у руці.

— Та того чортового швагра, чи то б пак Зайонца.

— Того спекулянта? Звідкіля, він має сидіти на місці.

— Нема його, — сказав Рудзинський. — Як спіймали цього шваба, то хлопці пішли нагору, щоб послухати, як ви з ним розмовляєте, а він, певно, в цей час… Але клунки залишив.

— Що в них? Треба перевірити.

— Свинина, певна річ, — спроквола відповів Рудзинський. — Тільки чи ж знайдете ви такого спекулянта, який би покинув товар і втік?

— Він — ваш швагер?

— Так, — буркнув старий, — та не я його вибирав. Правду сказати б, сміття, а не швагер. Перед війною кумався з поліцаями, люди казали всяке про нього, але чи все правда, що люди плещуть…

Флоріан відіпхнув Рудзинського й вискочив у сіни.

— Про втечу цього спекулянта ми ще поговоримо, це вас не обійде. А зараз ходімо на розшуки. Оточіть вихід на шосе, він, напевне, утік у той бік. Ти куди?.. — закричав на Анку. — Вернись назад! Приготуйся до передачі, за півгодини твій час. Оголосиш перерву, нові години передачі й новий шифр. Ясно? — Флоріан вибіг, перш ніж дівчина встигла відповісти.

10


Вони діждались, аж поки з дверей будинку пані Кобас вийшли останні п’яні німецькі офіцери. Невдовзі служниця-товстуля почалапала вгору по сходах; поверхом вище, як перед цим їм стало відомо, містилася її службова кімнатка. Тільки тоді вони ступили на сходи й подзвонили. Пані Кобас вже зодягла домашній халатик і з обличчя ще не встигла змити сліди гриму. Вона одразу помітила зброю в руках прибулих. Спробувала-зачинити двері, але якийсь із молодиків натис і просунув ногу в шпару. Невідомі вдерлися в квартиру. Вона так злякалася, що навіть не зойкнула.

— Я… я… — белькотіла вона. — У пене нема ніяких грошей…

— Ви самі вдома?

— Атож… Але в мене справді…

— Нам не потрібні ваші гроші, — мовив один із молодиків і побачив її перекошене з переляку обличчя, яке мало, під впливом незмитих решток гриму, трагічний і водночас гротескний вигляд.

— Так ви хочете, — прошепотіла вона, — ні… Я не зробила нічого поганого, влаштовую тільки справи… Я допомагаю людям… Ви не можете цього зробити… Не можете мене…

— Можемо, — сказав високий, що встромив ногу в шпарину дверей. — Можемо, але не хочемо, принаймні зараз. Ми розмовлятимем про інтереси й допомогу людям. Чи не запросите ви нас до кімнати?

— Прошу, дуже прошу, — відповіла вона, ледь приходячи до тями. Зрозуміла, що ніхто її не вбиватиме, принаймні відразу… — Даруйте за розгардіяш.

Кімната й справді мала такий вигляд, наче тут щойно пронісся тайфун.

— Самі бачите, вони поводяться, як свині, — мовила пані Кобас і зайшлася плачем. Сльози залишили сліди в шарі пудри. Нижчий з чоловіків підійшов до буфета, взяв недопиту пляшку коньяку, пошукав очима чарок. Не знайшовши чистих, підніс пляшку де рота, ковтнув і передав високому.

— Хто ви такі? — крізь сльози спитала зона.

— Ви ж бачите наші візитні картки, — високий кивнув на пістолети. — Нічого більше вам не треба знати. У нас є одна справа. Наш приятель, Ян Борецький, пішов колись до дантиста. Сталося так, що дантиста заарештували. Разом з ним взяли й пацієнтів, а серед них — нашого приятеля. Треба, щоб його звільнили.

— Розумію, — сказала пані Кобас. — Але не знаю, чи зможу допомогти. Сховайте оте, будь ласка, — вже заспокоїлася вона. — Прийшли ж розмовляти про інтерес. — Симпатичні хлопці, а нагнали на неї стільки страху. — Ціни зависокі. Від п’ятдесяти до ста тисяч. Але тільки частина в “мельничках”, решта у доларах або фунтах. Інакше взагалі не хочуть розмовляти. Може бути золото, наприклад старовинні ювелірні вироби, та в деяких справах і це не допомагає.

— Заплатите їм, скільки вимагатимуть. Аби ви не бентежилися, додам, що наш приятель зовсім не причетний до справи того дантиста. На цій картці виписано всі дані: місце народження, місце роботи — і так далі.

— У вас є гроші? — пані Кобас припалила від галантно поданої запальнички й затяглася димом.

— У вас же є, — відповів нижчий. — Ви заплатите їм своїми.

— Ви хочете, щоб я виклала свої заощадження? — голосно розсміялася вона. — Нема дурних, панове. Це сьогодні вже не модно. А потім шукай вітра в полі.

— Ви нас не зрозуміли, — високий ґречно вклонився їй. — Ви заплатите їм своїми, і ніхто вам їх не віддасть.

— Ви хочете розорити мене, бідну, самотню жінку? Ви що — це все дали мені? Воно нажите власною працею! — Пані повела навкруги рукою, показуючи на меблі й картини.

— Не треба перебільшувати, — мовив нижчий. — Не тільки працею і не тільки власною. За рахунок майна, здобутого способами, не завжди гідними польки…

— Що ви хочете від мене? — урвала пані Кобас.

— …заплатити податок, — закінчив він. — Дамо розписку, знадобиться по війні,

— Я постараюсь, але не знаю, чи зможу.

— Такі розмови, як сьогодні, — усміхнувся нижчий, — ми починаємо звичайно з того, що голимо голову правопорушниці. Задля добра, ми робимо виняток і відступаємо від звичаю. Не кажучи вже про такі дрібниці, що, коли треба, ми можемо спалити, скажімо, чиюсь крамницю. Ви, напевно, знаєте такі випадки. Інколи, — він витяг з кишені пістолет, підкинув його вгору і піймав на льоту, — змушені вдаватися до крайностей.

— Я постараюсь, — повторила пані Кобас, — зроблю справді все, що в моїй змозі.

— Я знав, що ми досягнемо згоди. — Високий підвівся. — Ви розважлива жінка. Не будемо вам казати, що справа пильна. — Ага, ще одне, — обернувся до неї він. — Коли вам спаде на думку про сьогоднішню розмову повідомити оберштурмбанфюрера Гайбеля або когось іншого з ваших друзів, то раджу якнайшвидше спрямувати увагу на щось інше. Шкода було б не дочекатися кінця війни, чи не так?

— За кого ви мене маєте? — з обуренням вигукнула вона. — Адже я полька! Як мені вас попередити?

— Ми завітаємо самі. — Він вклонився їй від дверей. — Не проводжайте нас, ми знаємо дорогу.

Пані Кобас лишилася в передпокої сама. Торкнулася рукою чола, щільніше вкуталася халатом. її проймав дрож. Вона замкнула вхідні двері на всі три замки, а наостанок ще й навісила ланцюг.

11


Він сидів у кутку темного льоху на якомусь ящику, що його Франек — таку кличку мав рябий партизан — штовхнув йому ногою. Машинально підкидав на долоні велику картоплину, яку взяв з купи, що лежала за дощаною загородкою. Не слухав, а швидше вдавав, що не слухає монолог партизана, котрий упродовж години ще ні на мить не змовкав. Тайкома зиркнув на годинник — усього чверть години лишалося до півночі.

— Ти гадаєш, швабе, що це тобі так минеться? — просторікував партизан. — Даремно. Відправишся на той світ ще сьогодні. Я прикінчу тебе з цього автомата. А знаєш, звідки він? Один мерзотник, жандарм з Гутиськ, сп’яну дітей, як горобців… Вже землю гризе. Я поміг йому в цьому, от і дістав цю штуку.

Клосс зважився. Він підвівся, партизан замовк, випростався, пильно стежив за рухами Клосса, водячи за ним автоматом.

— Поклич командира, я хочу йому щось сказати.

— Ти міг з ним поговорити тоді, коли він хотів, а тепер сиди, доки сидиться. А втім, його немає.

“Це погано, — подумав Клосс. — Якщо командир справді кудись пішов, я не зможу зробити того, що вирішив, не зможу йому сказати: “Моя кличка — Я-23”. А Бартек ще не повернувся. Це достеменно. Інакше я не сидів би в льоху разом з цим базікою та його автоматом”. Примирившись із долею, Клосс сів на ящик, витяг з кишені цигарки й сірники. Партизан з приємністю вдихнув дим.

— Пали, пали, — пробурмотів він, — це, напевно, твоя остання цигарка. Треба було забрати їх у тебе. Коли б оце я сидів на твоєму місці, а ти на моєму, мерзотнику…

Клосс знову простяг руку до кишені, витяг цигарки й кинув їх партизанові. Той спіймав їх на льоту. Взяв у рот цигарку й давай плескати себе по кишенях, шукаючи сірників. Автомат він тримав між затиснутими колінами. Клосс ще раз мусив полізти до кишені. Витяг сірники й раптово схопився з місця. Перш ніж Франек зробив рух, Клосс уже притиснув його своїм тілом.

Одним ударом ноги він вибив у партизана зброю й паралізуючим прийомом затис його горло Франек розтулив рота, щоб крикнути, а Клосс ніби тільки цього й чекав: заткнув йому рот величезною картоплиною. Своїм шарфом зв’язав партизанові руки, потім розгледівся, шукаючи чогось, щоб притиснути йому ноги. Витяг з загородки дошку, й картопля присипала партизанові живіт і ноги. Клосс підняв автомат, струсив його, глянув Франеку в розлючені очі. Сутичка ця Клосса майже не втомила, хоч Франек був здорованем. Шість місяців навчався дзюдо в японського інструктора. Нарешті це йому знадобилося. Щоправда, косоокий інструктор не дав уроків, як картоплиною затикати рота.

Його здивувала тиша в сінях. Обережно прочинив двері кімнати, в якій стояла радіостанція. Ще коли він вперше розмовляв з Флоріаном, помітив зелений провід, що тягся з шафи. Крізь прочинені двері побачив, що дівчина, замислившись, сидить на ліжку. Всього кілька кроків відділяло Клосса від столу, на якому лежали його документи й пістолет. Чи встигне він добігти? Штовхнув ногою двері і спрямував на дівчину автомат. Вона схопилась і, як він і передбачав, кинулась до столу. Але Клосс був спритніший. Він сховав зброю й документи, а дулом автомата наказав їй підійти до шафи.

— Стріляй, — мовила Анка. — Чого не стріляєш, ти… — вона змовкла, шукаючи міцного слівця.

— Шкода часу, — кинув Клосс. — За три хвилини вам виходити в ефір. Візьміть олівець, запишіть, що я скажу, і зашифруйте. Починаю: “Від Я-23”…

— Від Я-23… — повторила дівчина й розсміялася. — А ми думали…

— Нема часу, записуйте… “Об’єкт, згаданий у попередньому повідомленні, треба розбомбити найпізніше вночі з середи на четвер. Неодмінно. Комплект фотографій, що стосується справи “М”, у дорозі”.

“Треба ж і мені, дідько б його взяв, комусь вірити, — думав Клосс, поки дівчина шифрувала. — А втім, її, мабуть, не можна брати до уваги, вона ж працює тут усього кілька місяців”.

— Скінчили? — гучно запитав Клосс.

Анка кивнула. Підійшла до шафи, одягла навушники. Пальці її ритмічно запрацювали на ключі.

— Все гаразд, — сказала вона. — “Тітка Зюзанна” засвідчила прийом.

— Перекажіть Бартекові, що завтра я чекатиму на нього в пункті номер три. Він знає. — Клосс повернувся до дверей, звідки долинав якийсь шурхіт, але одразу ж опустив скеровану в той бік зброю. У дверях з’явився Бартек.

— Ясно, що буду, — мовив він. — Я хвилювався за тебе. Боявся, що коли Філіп…

— У Філіпа провал, — Клосс сів на ліжку й запалив. “Філіп… — подумав він. — Треба рятувати Філіпа”.

Він забув про все, що спіткало його тут, забув уже й про повідомлення, ради якого дістався сюди. Повідомлення прийнято, отже, справа закінчена Тепер нове завдання — Філіп.

Бартек якусь мить пошепки розмовляв з Анкою, потім сів поруч із Клоссом.

— Ми вшиємося звідсіля ще сьогодні, — сказав він. — Тих, хто бачив тебе, я перекину кудись далі. Дізнайся щось про Філіпа. Командування вирішило, що, коли випаде нагода відбити його, треба ризикнути. Бартек провів Клосса аж до шосе.

— Не знаю, чи вдасться це зробити, — сказав Клосс на прощання, — але про всяк випадок мені потрібні в місті троє або четверо бойових хлопців. Непогано було б, якби вони володіли німецькою мовою. Якщо перевозитимуть Філіпа, — що цілком можливо, бо ж в гестапо знають, з ким мають справу, — то я повідомлю. І пам’ятай про зв’язок зі мною. Більше мені б не хотілося розшукувати тебе в лісі.

Вони розійшлися на галяві. Коли Клосс дістався нарешті до Трокішок, починало світати. Підходив перший поїзд.

Він не будив Курта, що спав на кухні; навіть крізь зачинені двері чути було, як він хропе. На столику, біля ліжка, була вечеря й записка про те, що дзвонив штурмфюрер Бруннер і просив обер-лейтенанта Клосса зв’язатися з ним. Тільки ввечері Клоссові вдалося подзвонити в гестапо. Перед цим доповів полковникові Роде про нещасливу, як він висловився, мандрівку до лісу. На його думку, ні про яке велике партизанське угрупування в цьому районі не може бути й мови. Жодної радіостанції виявити йому не вдалося. Роде, бачачи, що Клосс ледве стоїть на ногах, послав його відпочивати.

— Коли проснетеся, зателефонуйте Гайбелю, — сказав Роде. — У нього до вас якась справа, але спершу відпочиньте. Хай не думають ці панове, що офіцери абверу ладні бігти на перший же їхній поклик. Потім доповісте мені про розмову.

Клосс виспався, потім, не кваплячись, прийняв ванну і пообідав.

Гайбель перебував у войовничому настрої.

— Я хотів вам сказати, Клосс, що більшовицькі агенти чортзна відколи працюють під носом абверу.

— Так само, як і під носом гестапо. Ви маєте якісь цікаві відомості?

— Самі побачите. Старий діяч комуністичного руху, очевидно, зв’язаний з цією бандитською радіостанцією.

— Він зізнався в цьому?

— Ви їх не знаєте? Вони заперечують, заперечують все, навіть достовірні факти.

— Я сподіваюся, — мовив Клосс, — що ви розкрили цілу мережу, а не одного агента?

— На жаль, нікого більше не схопили. їхня конспіративна система працює надійно.

— Може, ви його надто рано взяли?

— А що ж, я мав чекати, поки він утече? Ми витягнемо з нього все. А якщо нам не вдасться, то витягнуть у Варшаві. Скоро відправимо його туди. Я подумав: може б, ви з ним поговорили?

— Як ви натрапили на його слід? — запитав Клосс. — Випадково?

— Випадковості не буває. У мене краща агентура, ніж в абверу. Мій найкращий агент Вольф кілька місяців шукав слідів. Цей старий діяч, що переховувався, певна річ, під фальшивим прізвищем, був дантистом. Здається, лікувалися в нього й німецькі офіцери. Ми з Бруннером гадаємо, що з цього можна зробити цікаві висновки.

— Цей ваш Вольф, чи як він там, знає тільки про дантиста чи щось і про німецьких офіцерів?

— Він багато чого знає, — процідив крізь зуби Гайбель. — А ви повинні зацікавитися цими офіцерами.

Бруннер увійшов без стуку, впихаючи когось поперед себе. Тільки по лікарському халату, коричневому від плям, Клосс упізнав Філіпа.

— Де ти подівся, Гансе? — весело вигукнув Бруннер.

— Відвідував довколишні ліси, — відповів Клосс і завважив, як блиснули очі в Філіпа. — Він щось розказав? — спитав Клосс.

— Це — фанатик, — відповів Гайбель. — Ти даремне упираєшся, Філіп’як, — звернувся він до дантиста. — Ми вже знаємо все. Цей Янек, якого ти так покриваєш, виказав тебе. Не віриш? Показати тобі Янека? Але тоді буде запізно, втратиш останню надію на порятунок. Хочеш, щоб я його привів?

Украй змучений чоловік почав якось дивно тремтіти. Незабаром Клосс збагнув, що Філій сміється.

— Приведи його, приведи, — пробелькотів він. Вони, напевно, повибивали йому зуби.

Цей несподіваний приступ сміху подіяв так, що Гайбель став як укопаний посеред кабінету, не знаючи, що робити. Виручив Бруннер. Він широко розчинив двері й виштовхнув Філіпа.

— Відведіть його! — гаркнув він.

12


Все це сталося так несподівано, що Клосс занепокоївся, чи встигне він на умовлену зустріч, яку Бруннер призначив йому в пані Ірміни Кобас. Цього разу пиятика мала відбутись у вузькому колі — лише їх двоє та господиня. Бруннер сказав, що вони випиватимуть аж до п’ятої, бо лише тоді, як почне світати, він зможе вирушити до Варшави. У такий спосіб Клосс довідався, що остання нагода звільнити Філіпа може бути використана завтра на світанку. Він майже вибіг з будинку гестапо, впіймав якогось рикшу й наказав везти себе в той бік, де жила пані Кобас. Трохи почекав, поки рикша від’їхав, поминув дім, у якому містилась квартира пані Кобас, і зайшов до крамниці з написом “Качалки”. На щастя, Бартек вже був на місці. Виявилося, він привів з собою чотирьох хлопців, які надійдуть сюди о другій годині.

План, який Клосс запропонував Бартекові, по-дитячому простий. Він спробує якнайдужче споїти Бруннера, відправить його додому, а там хлопці хай чекають на нього, — найліпше в німецьких мундирах. Треба відібрати в Бруннера течку, з якою він не розлучається, — ясна річ, із золотою монограмою. У ній Бруннер зберігає всі документи, у ній, напевно, буде й наказ про виїзд, а також лист до начальника в’язниці з розпорядженням видати Філіпа. Потім зв’язати Бруннера й чекати водія, що, як правило, заходить до кімнати. Водія теж добре скрутити й спробувати щастя визволити Філіпа з в’язниці.

Отже, план простий, але тільки на перший погляд, бо чигає небезпека: в тюремній сторожці може чергувати хтось із тих, що особисто знає Бруннера. Це по-перше. По-друге, ще серйозніше, стосується конвою. Заарештованих возять легковим автомобілем на задньому сидінні, між двома гестапівцями. Але вслід за легковим автомобілем іде напіввантажний “оппель” з шістнадцятьма есесівцями. Отже, треба, крім групи, що визволятиме Філіпа, створити ще й другу, яка нападе на охорону й дасть можливість легковому автомобілеві втекти. Про дрібні небезпеки, наприклад, таку, що Бруннер мешкає в будинку, де живуть лише німці, і досить одного його знака чи крику водія, щоб зіпсувати всю справу, Клосс навіть не згадав. Бартек у цьому не новачок і знає, на що йде. Вони обидва розуміли, що такої нагоди їм не можна втратити. Наостанок вони домовилися, що чекатимуть саме тут, у цій крамничці, що міститься на півшляху між будинками пані Кобас і Бруннера. Коли трапляться якісь непередбачені ускладнення, Клосс їх повідомить.

Він лишив Бартека, який мав протягом кількох годин організувати дві незалежні операції, і чорним ходом вийшов з крамниці. Був певний, що Бруннер уже сидить у пані Кобас, а тим часом сам прийшов перший. Вона не приховувала радості, побачивши його. Посадила в найм’якіше крісло, принесла каву й коньяк. Протягом п’ятнадцяти хвилин не переставала щебетати.

— Це добре, що ви прийшли раніше, — відчув він нову нотку в її голосі. — У мене до вас справа, яку хочеться владнати з вами наодинці.

— Якщо зможу.

— Я знала, що ви, пане обер-лейтенант, мені не відмовите. Хочу оросити вас допомогти мені. Справа, ясна річ, делікатна, запевняю вас, що все залишиться між нами. Ви чули, — зона нахилилася до нього, — про арешт дантиста Сокольницького?

“Провокація? — враз майнула думка. — Страшенно груба. Чому саме йому вона ставить це запитання? Невже вона — отой Гайбелів Вольф? Мабуть-таки, ні. Надто вже демонстративна в них приязність. То ж чого вона хоче від нього, на що заміряється пані Кобас?”

— Чув, — відповів Клосс. — Ну й що з того?

— В чекальні дантиста заарештовано мого родича, далекого родича, чоловіка моєї двоюрідної сестри. Його звати Ян Борецький. Це скромна, безневинна людина, що не встряє ні в яку політику. Службовець, має троє дітей. Він зовсім не причетний до справи дантиста, просто в нього розболілися зуби.

— Ви не за адресою звертаєтесь, — зворушливо усміхнувся Клосс. — Адже напевно знаєте, що ці справи у віданні гестапо. Ви повинні поговорити з Гайбелем або Бруннером.

“Невже вона вважає мене за ідіота? — розмірковував Клосс. — Спритна. Вдає, що дантист Сокольницький її не цікавить, що потрібен їй якийсь Борецький. До цієї дамочки треба надалі добре придивитися”.

— Гайбель, Бруннер, — почув він її голос, — це ж ваші друзі. Вони вас краще послухають. Коли б ви замовили слівце…

— Ви з ними обома познайомились раніше, ніж я.

— Моя кузина, щоб врятувати чоловіка, віддала б усе своє майно.

— Я розумію, — суворим тоном промовив Клосс, — підкуп. Не сподівався я цього від вас. Мені не лишається нічого іншого, як піти й розказати Гайбелеві про нашу розмову. — Він підвівся, ніби справді хотів іти.

— Пане обер-лейтенанте, — пані Кобас була щиро вражена. — Хто ж тут говорить про підкуп? Я, певна річ, не думала про вас, але ці гестапівці…

— Це ще краще, — холодно сказав Клосс. — Ви перекопуєте мене в тому, що німецький поліційний апарат продажний. — Його щодалі більше звеселяла ця розмова.

— Боронь боже, пане обер-лейтенанте, я нічого такого і на думці не мала. Я схвильована, сама не знаю, що кажу. Хотіла б допомогти своїй кузині, та не знаю як. Сядьте, будь ласка, адже ви домовилися з Бруннером. — Дзвінок у дверях був для неї порятунком. — Нарешті, Бруннер, — мовила вона й благально притулила палець до вуст.

Але в кімнату ввійшов не Бруннер. Клосс думав, де він бачив цього чоловіка, коли пані Кобас відрекомендувала його:

— Знайомтеся, це пан Зайонц, теж торгівець. А це обер-лейтенант Клосс. Оскільки у пана Зайонца якась важлива справа до штурмфюрера Бруннера, я запропонувала йому почекати.

— Я радий, — промовив Клосс, — люблю розсудливих поляків. — А воднораз гарячково намагався пригадати, де бачив цього чоловіка. Це прізвище теж йому знайоме.

— Мені приємно, що ви вважаєте мене розсудливим, — спокійно відповів Зайонц.

— Людина, що має спільні справи з Бруннером, не може бути не розсудливою. У мене таке враження, що я вже десь вас бачив…

— Це цікаво, — сказав Зайонц, — мені ваше обличчя теж здалося звідкілясь знайомим. Ну що ж, місто невеличке.

Зайонц поволі потягував коньяк. Пані Кобас клопоталася біля кави. У служниці був сьогодні вихідний.

— Я вже знаю, у нас спільні знайомі, — мовив Зайонц. — Уявіть собі, — він спокійно провадив далі, — ми лікували зуби в одного дантиста.

— Справді? — Рука в Клосса не затремтіла. Він підняв чарку, і в цю ж мить згадався йому спекулянт, якого бачив у лісовій сторожці. Це був він. — Я щось вас не пригадую.

— Ви, пане обер-лейтенант, не звертали уваги на пацієнтів, що сиділи в приймальні. А може, я помилився? — схаменувся він, мовби враз пошкодував сказаних слів. — Пробачте, пане обер-лейтенанте, я пригадав, що маю владнати ще деякі справи.

— Але ж ви хотіли діждатися Бруннера, — мовила пані Кобас. — А пан обер-лейтенант дуже милий чоловік і, запевняю вас, особисто не має нічого до поляків.

— Авжеж, і я так гадаю. — Це пролунало для Клосса як погроза. — Одначе мушу вже йти.

На щастя, подзвонив Бруннер. Клосс пересунув кобуру, щоб зручніше було вихопити пістолет.

“Зараз почнеться”, — майнула думка.

— Мені треба з вами поговорити, — вихопився Зайонц, тільки-но Бруннер зайшов до кімнати. Штурмфюрер жестом відсторонив його. Він був уже напідпитку.

— Дайте спокій, Вольфе, теж мені знайшли час для розмови. Твоя сенсація чекає до завтра.

— Я дуже прошу вас, — настійливо повторив Зайонц.

— Ти спершу вип’єш з нами, заслужив на це. Як гадаєш, Гансе?

— Певна річ, ви завше встигнете, пане Зайонц, — мовив Клосс. І майже силою посадив його в крісло.

— Ви маєте допомогти мені напитись, хлопці. Завтра чекає на мене розмова, якої я й ворогові не зичив би… — Бруннер присунув до себе пляшку.

Вони пили мовчки, тільки Бруннер повеселів. Зайонц сидів насторожений, напружений, зосереджений. Раз по раз нагадував Бруннерові, що має йому щось сказати.

— Пане Зайонц! — вигукнув голосно Клосс. — Ви тільки вдаєте, а не п’єте разом з нами!

— Слушно кажеш, Клосс, — в тон йому мовив Бруннер. — Пий, Зайонц, пий, Вольфе, Sieg heil![24 - Хай живе перемога! (Нім.)] За твою сенсацію. Ірмінко, музику! Клосс, друже, прошу тебе, подзвони Ругге, скажи, хай під’їде сюди, а не під мій дім. Або ні, стривай, я подзвоню сам, — хитаючись, він підійшов до телефону. — Ругге, гей, йолопе! — гаркнув у трубку. — Машину подай сюди, я тобі кажу, що сюди, адже ти знаєш, де мешкає пані Ірміна Кобас. Підіймись нагору — дістанеш шнапсу.

— Мені вже час іти, — підхопився Зайонц.

— Нікуди ти не підеш, — сказав Клосс. — Пий! — А коли той похитав заперечливо головою, силою влив йому горілку в горло. Потім ще одну чарку і ще. Стежив, щоб той, обтріпуючись від огиди, випив.

— Пане Бруннер! — вигукнув Зайонц. — Я вже справді не можу!

— Пий! — гаркнув Клосс, підсовуючи йому склянку.

— Пий! — зареготав Бруннер.

Клосс нахилився і одним ривком витяг телефонний шнур з розетки. Зайонц підійшов до Бруннера.

— Мені треба до Гайбеля, проведіть мене. Цей Клосс… — він раптом замовк, бо Клосс став навпроти нього з пляшкою.

— Що цей Клосс? — запитав він. Притулив пляшку до рота Зайонца. Зайонц поперхнувся, розпачливим жестом відштовхнув пляшку.

— Він!.. — крикнув, але не закінчив. Клосс вдарив його кулаком у підборіддя. Ще два стрімкі удари, і Зайонц упав додолу.

— Ця свиня, — пояснив Клосс, — вимастила мені мундир. Не шанує німецького мундира.

Але Бруннер не слухав Заточуючись, він простував у ванну.

— Що ви йому зробили? — спитала пані Кобас. — Що з вами сталося, пане обер-лейтенант, ви були завжди такі спокійні?

“Знову мушу ризикнути”, — розпачливо подумав Клосс і сказав по-польському:

— Через три будинки звідси крамничка. Підіть туди негайно, постукайте тричі в вікно і віддайте цю записку.

Пані Кобас від подиву заніміла.

Він вирвав з блокнота аркушик і написав: “Все переноситься на квартиру цієї пані. Вона вас проведе. Обеззброїте обох німецьких офіцерів і зачекаєте на водія. Чоловіка в цивільному треба ліквідувати — це агент гестапо, його кличка — Вольф”.

Він підписав записку літерою “Я” й подав пані Кобас.

— Якщо ви комусь заїкнетесь… — почав Клосс і замовк, помітивши, що вона все зрозуміла.

Майже випхнув її за двері. Потім налив собі склянку коньяку, мало не повну. Чекав.

На щастя, недовго.

13


Епілог цієї історії розігрався кількома місяцями пізніше в іншому місті. Клосс мав зустрітися з якимось чоловіком на прізвище Стефанський, і коли він ввійшов до умовленого помешкання, назустріч йому з-за столу підвівся Філіп.

Вони довго мовчки стискали один одному руки. Клосс розповів йому про події того вечора, від яких залежала доля їх усіх. їм поталанило. Все вдалося. Бруннерові довелося на другий день вислухати чимало гірких слів від свого шефа, але той нарешті змилосердився і послав куди треба рапорт, що дантиста Філіп’яка вбито під час спроби втекти. Клосс розповів також, як хоробро поводився штурмфюрер Бруннер, що голіруч кинувся па озброєних до зубів нападників. “Тільки поспіх і страх, що німці зчинять тривогу, врятували їм життя”, — сказав Бруннер на допиті.

Найбільше нажився на цьому Гайбель. Всі найцінніші речі з будинку пані Кобас, яку він вважав спільницею бандитів, перейшли спершу в депозит гестапо, а пізніше були переслані на приватну адресу Гайбелевої дружини в Магдебург.

— На жаль, — закінчив свою розповідь Клосс, — я не знаю, що з нею сталося. Ми багато чим їй вдячні. Коли б вона не віднесла тієї записки… Краще й не думати про це.

— Її забрав тоді Бартек у ліс. Але вона була там недовго. Ми дали їй нові документи й перекинули до Варшави. За наші гроші відкрила ларьок на Карцеляку. Офіційно вважається, що вона торгує ношеним одягом, а нелегально скуповує для нас зброю в італійців та німців Знову добре заробила. Ця жінка — геній у ґешефті.




Ніч у лікарні


1


Найнестерпніші ті години, коли вже нічого не можна вдіяти, лишається тільки чекати, крадькома позирати на стрілки годинника, що посуваються надто поволі. Операція, згідно з планом, скінчиться найпізніше о шістнадцятій. Це значить, о вісімнадцятій Ева має вернутися в місто. Ну, скажімо, ще година в запасі. О дев’ятнадцятій можна піти на Бенедиктинську. До того ж страшенно невдало вибрано явочну квартиру. Похмура кам’яничка, в якій нема жодної майстерні, не мешкає жоден німець. Добре, що хоч вхід з двору. А коли хтось побачить його на сходах? Що може робити німецький офіцер у кам’яничці на Бенедиктинській? Зодягти цивільне вбрання? Ще небезпечніше. Треба одразу ж після операції змінити явочну квартиру. Та ще й Ева необережна. Це він винен — адже в дівчини малий досвід.

Клосс глянув на годинник. Наближалася чотирнадцята. Ще п’ять годин. Майор фон Роде з цікавістю подивився на Клосса.

— Ви не слухаєте, обер-лейтенанте? — мовив він.

— Чому ж, слухаю, пане майоре. Ви говорили про фон Крука.

— Так, казав. — Тепер Роде глянув на годинник, — Він, напевне, виїхав уже з Кєльц. Я зустрінуся з ним сьогодні ввечері. А вас прошу ще перевірити особисті справи обслуговуючого персоналу полігона.

— Слухаю, — сказав Клосс. Полегшено зітхнувши, вийшов з кабінету.

Повернувся до себе, витяг з шухляди особисті справи, але й далі снувалася одна й та сама думка: чи все передбачено? Операція була підготовлена досить поквапливо. Вчора вранці Клосс довідався, що Крук виїде з Кєльц сьогодні о другій годині дня. Отже, на підготовку лишилося менше доби. Крука треба схопити по дорозі, перш ніж він з’явиться на полігоні, то єдина можливість, пізніше це зробити дуже важко. Тільки фон Крук знав усі подробиці секретної броні Х-8, тільки фон Крук знав, коли почнуться випробування. Певна річ, знав про це й фон Роде, але витягти щось із нього так само важко, як викрасти Крука з полігона, що вдень і вночі перебуває під охороною двох батальйонів СС Отже, вони мали пристати тільки на одне рішення, що напрошувалося само по собі. Дорога від Кельн, до Божентова на вісімнадцятому кілометрі тяглася вздовж лісу й повертала до їхньої сторожки Тут треба було зупинити автомобіль, взяти Крука й допровадити його до сторожки живцем. Це мали зробити десятеро чоловік з загону Лиса та Ева. Чому він наказав Еві взяти участь у цій операції? Навіщо це він зробив? Треба було, щоб хтось негайно повідомив про виконання завдання. Сьогодні вранці, перш ніж з’явитися в штабі, він пішов на Бенедиктинську. Лис уже чекав на нього. Молодий хлопець з світлою великою чуприною й круглим дитячим обличчям — один з тих, що стирчать у лісі майже від самісінького початку.

— Впораємося, — сказав він. — Не таке доводилося робити.

Клосс знову глянув на годинник. Наближалася п’ятнадцята. Подумав, що саме зараз починається операція. Знову подумав, що найпізніше о дев’ятнадцятій Ева повинна вернутися на Бенедиктинську. Лишається чотири години. Треба сходити в казино, пообідати, побазікати з лейтенантом Вольфом про успіхи німців на Дону. “Наближаються до Сталінграда, — міркував Клосс. — Доки це триватиме? Доки це ще може тривати?”

2


Було п’ять хвилин на шістнадцяту. Над лісом висіли низькі білі хмари, але стояв ще прекрасний вересневий полудень, шосе в’юнилося поміж горбами і золотавими від сонця пасмами полів. Хлопці лежали за кільканадцять метрів від шосе на горбику, порослому густими кущами. Тільки Лис і Борсук, літній мужчина, якого називали Дідком, вийшли на дорогу в мундирах жандармерії й німецьких касках. Ева глянула в бінокль. З Кєльц наближалася маленька чорна цятка. Була ще далеко. Ева підвелася й махнула рукою. Це повинен бути він. А якщо буде два автомобілі? Якщо Крукові дали більшу, ніж вони гадали, охорону з СС? Вона уважно спостерігала за сусіднім узгір’ям. Нарешті! Гілка дикої груші відхилилася проти вітру. Це пост із боку Кєльц давав сигнал про початок операції. Він означав, що все гаразд, що проїхав автомобіль з фон Круком і що автомобіль один. Борсук і Лис поправили ремені й вийшли на дорогу. Хлопець, котрий лежав обіч Еви, клацнув затвором автомата. Притулив приклад до плеча. Ще хвилина, дві…

Військовий автомобіль раптово загальмував. Троє есесівців з охорони, що сиділи позаду, тримали напоготові автомати…

— Was ist den loss?[25 - Що сталося? (Нім.)] — закричав один з них на жандармів, що стояли біля капота автомобіля.

— Хто з вас фон Крук? — спитав по-німецькому Лис. Цю фразу він повторював цілісінький ранок, навіть з непоганим акцентом. Високий чоловік у пальті, що сидів біля водія, підвівся. Саме цього вони й чекали. Застрекотів автомат. Уявні жандарми впали на землю. Лис вистрелив з пістолета, але це вже було зайве. Есесівці так і не встигли вискочити з машини. Тільки один з них упав на шосе і якусь мить намагався повзти до канави, а потім закам’янів, випроставши вперед руку, яка ніби шукала опори. Борсук вистрелив у водія, що кинувся було тікати, а Крук, смертельно блідий, так і стояв у кабіні, навіть не хапаючись за зброю Хлопці вже спустилися з узгір’я, оточили машину.

— Хутчій, тікаймо, — кинула Ева.

Водій застогнав і розплющив очі.

— Пристрелити його, — наказав Лис, але в ту ж мить вони побачили, як від Божентова наближається машина.

— До лісу! — гукнув Лис.

Двоє хлопців взяли Крука попідруч і витягли з автомобіля. Ева йшла поруч, несучи важкий портфель полоненого.

— Що вам від мене треба? Що вам від мене треба? — повторював Крук, не зводячи очей з Еви. — Я тільки вчений, німецький вчений.

Ніхто йому не відповідав. Вони бігли лісом, радше не лісом, а смугою рідкого сосняка, за якою починалися луки, два з половиною кілометри луків, що відділяли їх від справжнього лісу. Бігли зігнувшись, кваплячи Крука і з тривогою дивлячись на простір, що, як на зло, був тут рівний, без жодних виступів. Від шосе долітало ґелґотіння німців, потім застрочив автомат — перші постріли наосліп, для страху. Над лісом повисла червона ракета й поволі почала падати на землю. Через кілька секунд у відповідь їй спалахнула біла, пролетівши з лівого боку майже над їхніми головами. Тільки тоді вони побачили цеп. Німці йшли полем від Божентова, відрізаючи їх од лісу. Німці вже помітили їх. Заблискотіли автомати, загарчав кулемет, вони попадали на землю де хто міг, притискаючись обличчям до сухого піску.

— Борсук і Ева з швабом у ліс! — вигукнув Лис. — Ми спробуємо їх затримати.

Стрілянина дедалі наростала. Німці теж залягли, не квапилися. Тримали їх під вогнем, не даючи підвести голови, відійти назад. Хлопці відповідали все рідше — заощаджували патрони. Над луками, що були зараз у тіні, бо хмари заступили сонце, щомиті спалахували білі або червоні ракети й гасли поволі, як перед догорянням лампа. Наближалася шістнадцята година.

3


О вісімнадцятій Клосс вийшов з казино. Вольф розповів йому про свою тітку з Гамбурга, яка, напевно, скоро помре й лишить йому кам’яницю на Альбертпрінцштрассе. Він змальовував ту кам’яницю так детально і з такою любов’ю, що не помічав мовчання Клосса й усе оповідав та оповідав, яке приємне міське життя, потім запропонував випити за німців, що по війні створять усім своїм громадянам затишний добробут і вільне користування плодами перемоги. Клосс випив, попрощався й вийшов. Обер-лейтенант Вольф був короткозорий. Коли він скидав окуляри, його обличчя здавалося дивним і беззахисним.

“Такі, як ти, — подумав Клосс, — такі, як ти, заплатять за все це…”

Він залюбки пішов би одразу на Бенедиктинську, але вирішив зачекати ще годину. Не хотілося вертати туди двічі, досить і одного разу, потім уже кінець. Треба б знайти якусь крамничку, казна-що, але хоч яку-небудь, де міг би бувати німецький офіцер.

Клосс мешкав на першому поверсі пристойного будинку, відведеного для німців. Його сусіда, капітан Ецкель, виїхав саме у відпустку, і це була сприятлива обставина, бо Ецкель приходив додому вечорами, нудився й тому заходив до Клосса з пляшкою коньяку й шахами, а потім розповідав про свою дочку, що робила непогану кар’єру. Клосс ліг на ліжко в своїй кімнаті й дивився на стрілки годинника, що повільно посувалися. Чверть на дев’ятнадцяту, пів на дев’ятнадцяту, його ординарець Курт дістав звільнення до двадцятої, й Клосса тішила його відсутність, бо Курт надто дбав про свого офіцера. Часом Клоссові здавалося, що він, однак, про щось здогадується. Може, варто було б узяти собі іншого, який не знає польської мови, але йому шкода цього хлопця, що вже звик до нього і, можливо, заслуговує на його довіру. “Нікому не можна довіряти”, — аж до нудоти повторювали Клоссові, перш ніж послали його на цю роботу.

“Ну, я б нічого не домігся, якби іноді не довіряв”, — подумав Клосс.

Він вийшов близько дев’ятнадцятої. Вже смеркалося, наближалась рання поліційна година. Його минув патруль жандармерії, потім тротуар спорожнів, якась постать, що тулилася до муру, зникла, перш ніж він встиг її побачити. Зупинився на Бенедиктинській, довго розглядав вулицю і, нарешті, зайшов у подвір’я. В під’їзді було темно, скрипіли дерев’яні сходи, Клосс зупинився коло дверей і постукав, як було домовлено. Його завжди смішив цей умовний стукіт, він зачекав, постукав ще раз. 1 квартирі панувала тиша. Клосс натиснув на клямку — двері були замкнені. Чиркнувши сірником, глянув на годинник. Було вже майже пів на двадцяту… Якщо Ева не вернулася…

Ще кілька хвилин прогулювався тротуаром Бенедиктинської. Може, піти до штабу й доповісти фон Роде? Якщо Крук не приїхав, фон Роде, напевне, сам його викличе. Але чому немає Еви? Що трапилося?

Почув розмірені кроки, йшов патруль жандармерії. Клосс наддав ходи. Не треба, щоб його тут бачили. Прийде сюди ще за дві години, хоч і не повинен приходити, бо коли Ева… Він проклинав зараз свою роботу, волів би бути разом з ними там, на шосе, а не тут, приречений на бездіяльність і чекання. “Війна — це чекання”, — майнуло в думці. Це ще одна з тих правд, які підтверджуються щоденно.

На кухні Курт готував вечерю. Він виструнчився — на його обличчі сяяла усмішка.

— Хтось дзвонив? — запитав Клосс.

— Ні, пане обер-лейтенант, я повернувся о двадцятій.

Клосс увійшов до своєї кімнати, жбурнув кашкет і плащ на ліжко і зняв трубку. Попросив з’єднати його з фон Роде, але того не було, а черговий повідомив, що майор не питав про Клосса. Роде сказав, що ввечері зустрінеться з Круком Невже операція не вдалася?

На порозі став Курт з тацею в руках.

— Вечеря готова, пане обер-лейтенант.

— Повечеряй сам, — мовив Клосс.

Та відчепитися від Курта було не так просто.

— Пане обер-лейтенанте, ви ж тільки обідали в казино, а всі знають, як там годують. Той офіцерський харч нічого не варт.

— Іди геть!

Клосс лишився сам і міг тільки чекати. Він сів за стіл і розгорнув перед собою “Фолькішер Беобахтер”. У нього навіть не було чого почитати, нічого не можна було йому тримати вдома, жодної польської книжечки. Та от хряпнули двері, потім почулися якісь голоси на кухні. Хтось прийшов до Курта? У Курта не було друзів, він навіть цурався ординарців інших офіцерів. Клосс відклав газету, і в цю мить на порозі з’явився Курт.

— Пане обер-лейтенант, — звернувся він, — прийшла якась дівчина.

— Хто? — машинально перепитав Клосс.

— Полька, — відповів Курт. Він теж був здивований. Обер-лейтенант Клосс рідко коли мав за гостей дівчат, а тим паче до нього ніколи не приходили польки.

Клосс слухав не розуміючи. Збагнув тільки тоді, як у дверях з’явилася Ева, а Курт зник на кухні Вона була дуже бліда, притулилася до стіни і важко дихала. Клосс відчув раптом приплив радості, що дівчина тут, що вона жива, а потім охопила його лють.

— Чого ти сюди прийшла? — запитав її крізь зуби. — Як ти могла сюди прийти? Скільки разів я повторював тобі! Чекав у домовленому пункті… Ви взяли його?

— Усі загинули, — ледь вимовила Ева. — Була облава. Ми не дійшли до сторожки.

Тільки тепер він помітив, що вона поранена. Дівчина зсунулася на підлогу, потім хотіла підвестись, але Клосс злегенька підняв її й відніс у ліжко. Стяг куртку, вона засичала від болю. Лежала з заплющеними очима. Клоссові здавалося, що вже не дихає, намацав пульс На правому плечі була невміло зроблена пов’язка, геть уся просочена кров’ю. Клосс підбіг до шафи, знайшов бинт, але коли хотів її підняти, вона застогнала, а потім побачив, що плаче.

— Я піду звідси, — прошепотіла крізь сльози. — Поранили мене під лісом. Перев’язали в селі… Янку, Янку, навіщо я прийшла сюди?

Клосс ніколи досі не відчував себе таким безпорадним. Минула вже поліційна година, ні до кого було йому звертатися. Всі залишилися там, під лісом. Скільки треба часу, щоб налагодити зв’язок? Скільки він може протримати тут Еву? Де взяти лікаря?

Цієї миті він почув голос на кухні. Потім важкі кроки, що наближалися до дверей.

— Обер-лейтенант Клосс у себе? — це був майор Роде.

Клосс почав панікувати. Подумав: це вже кінець. Зняв з запобіжника пістолет. І враз збагнув, що, коли навіть застрелить фон Роде й утече, змушений буде лишити тут Еву. В цей час почув Куртів голос.

— Пан обер-лейтенант у себе. У нього дівчина.

Клосс сховав пістолет в кишеню штанів. Притьмом, відриваючи ґудзики, скинув мундир. Курт був незамінний. Коли б не він…

— Дівчина, — промовив фон Роде, стоячи посеред кухні. — Буває. — Він витяг портсигар, запалив, а одну цигарку кинув на стіл.

— Спасибі, пане майор, — подякував Курт.

— Полька? — запитав фон Роде.

— Не знаю… — Клоссові здавалося, що він чує дихання Курта. Чекав. Він має ввійти на кухню зовсім спокійний. — Гарна, — додав ординарець.

— Рядові відповідають тільки на запитання. — Фон Роде показав на двері. — Постукайте.

Клосс відскочив від порога, потім рикнув:

— Хто там?

— Пан майор фон Роде, — відгукнувся Курт.

Клосс почекав ще якусь мить і вийшов з кімнати. Зачинив за собою двері.

— Хайль Гітлер, пане майор. Пробачте, я не був готовий.

— Бачу, — сухо відповів фон Роде. — Зауважу, що ви вибрали не дуже зручний для любовних розваг час.

— Курте, відкоркуй коньяк… Ми ж не ченці, пане майор. У цій проклятій країні…

Роде уважно дивився на Клосса.

— Я не люблю, коли мої офіцери говорять таким тоном. Я не питиму.

— Пане майор, — і далі напускав на себе веселість Клосс, — я пропоную приємний вечір. Належить же нам взяти щось від життя, кат би його взяв!

— Не впізнаю вас, обер-лейтенанте. — Роде говорив стиха, але в його голосі чулася погроза. — Ви ще матимете свій приємний вечір.

Клосс одразу змінив тон.

— Що трапилося? — запитав він.

— Зараз же відішліть цю дівчину..

— Дайте мені годинку на це.

Роде дивився на двері. Хотів ввійти, але не наважувався.

— Полька? — запитав він.

Клосс завагався. Ошуканство могло надто дорого коштувати. В цьому містечку було всього кілька німкень.

— Так, — невдовзі відповів він.

— Полька, — повторив фон Роде. — Обережно з польками, пане обер-лейтенант. І надалі запам’ятайте: я не люблю ні вульгарності, ні сентиментальності.

Вони лишилися в кухні наодинці. Курт виструнчився і, як здалося Клоссові, чекав. Щоб дати пояснення? Чи подякувати? Клосс поклав йому руку на плече. Ні на що вже не було часу. Він мусив прийняти якесь рішення. Була тільки одна можливість — місцева лікарня.

— Не впускай сюди нікого, — наказав Клосс. — Під жодним приводом не впускай. Я скоро повернуся.

Мундир він застібав уже на сходах.

4


Лікарня в Божентові містилася за кілька кварталів. Це був довгий одноповерховий будинок, оточений кривим муром. До війни хворих возили найчастіше до Кельн або до Радома, ніхто не клопотався про лікарню в Божентові і ніхто б не повірив, що в цьому будиночку можна поставити ліжка для шістдесяти хворих. Ліжка стояли в коридорах, було розібрано два лікарські кабінети, а завідувач лікарні й водночас єдиний лікар порядкував у невеличкій кімнаті чергового. Доктор Ян Ковальський, так його звичайно називали, закінчив медичний факультет у тридцять восьмому році, й сюди, до Божентова, його було прислано на практику. Сподівався, що працюватиме під керівництвом досвідчених лікарів, а тим часом працював один-однісінький відтоді, як лікаря Фаєрса відвезли до гетто в Кєльцах. Він ставив діагнози, виконував прості медичні процедури й цілими ночами висиджував над книжками, шукаючи відповіді на питання, про які в книжках не згадувалося, бо ж ніхто не передбачав, що молодий стажист може упродовж двох років керувати лікарнею.

Цього вечора, як і в інші вечори, він був у лікарні. Сестра Клара саме подавала йому чай. їй було щонайменше двадцять років; вона мала великі очі, заплетену косу й приблизне уявлення про медицину.

— Напийтеся чаю та йдіть спочивати, — мовила вона. — Це вже друга ніч, ви так виб’єтеся з сил.

Ковальський мовчав.

— Я приготую бутербродів, — вела далі Клара. — Мама привезла вчора з села свинячу грудинку… Вам треба дбати про себе. Хтось неодмінно повинен дбати про вас.

— Як почуває себе той із трійки? — запитав Ковальський.

— Непритомний, — відповіла Клара. — Сьогодні, напевно, помре.

— Дай йому корамін.

— Ви ж казали, що це безнадійно.

— Дай, — повторив Ковальський.

Хтось без стуку відчинив двері. Клара побачила німецького офіцера.

— О боже! — прошепотіла вона.

Клосс (це був він) підійшов до лікаря, що поволі підводився з стільця.

— Ви лікар? — запитав по-польському.

— Я.

— Підете зі мною, — сказав Клосс і побачив, як страх змінив Кларине обличчя.

— Хочу вас попередити, — спокійно мовив Ковальський, — я тут — єдиний лікар.

— Знаю. — Клосс звернувся до Клари. — Вийдіть, — наказав він і, коли дівчина зникла за дверима, мовне: — Підете зі мною до хворої. Візьміть все, що необхідно для перев’язки.

— Я не маю права лікувати німців.

— Мерщій, не гаймо часу.

Лікар взяв валізку і рушив до дверей.

— Ви чудово розмовляєте по-польському, — похвалив Клосса.

Перш ніж встиг відчинити двері, на порозі з’явилася сестра Кристина. Вона була старша за Клару, більше схожа на лікарняну сестру. Чиста, охайна, із тих, що не впадають у вічі, з гладенько зачесаним волоссям і блідими, певно, мало коли фарбованими губами.

— Пане докторе, — звернулася вона, — привезли непритомного чоловіка. Якийсь селянин… — Помітивши Клосса, затнулась.

— Кажіть далі,— кинув Клосс.

— Я сказала, що він непритомний.

— Покладіть його тим часом у коридорі, — сказав Ковальський.

— А вільний ізолятор?

— Лишімо його для того з трійки. Зачекайте хвилину, — лікар звернувся до Клосса. — Я огляну його.

— Не довше, як п’ять хвилин, — відповів Клосс.

Хворий, напевно, не був селюком. Ковальський глянув на його пальто і піджак і завважив щось характерне, може навіть чуже, в тому кроєві, а потім ще раз схилився над хворим. Симптоми були типові. Майже як за підручником. Сіра шкіра, колапс.

— Шок, — констатував він, звертаючись до сестри Кристини. — Цей хворий у шоковому стані. Ось тут, на передпліччі, невеличка подряпина. Перев’яжіть.

Неподалік від них стояв сивуватий чоловік, бгаючи в руках шапку.

— Мені вже можна їхати, пане лікарю? — спитав він.

Ковальський тільки тепер помітив його.

— Їдьте. Де ви його знайшли?

— У полі, недалеко від лісової сторожки. Там був бій, потім німці пішли, а він лишився в канаві. Вони його не побачили.

— Ви комусь казали?

— Та що я, дурень? — Селянин раптом замовк, побачивши Клосса, що виходив з кімнати чергового. Весь знітився.

— Минуло п’ять хвилин, — мовив Клосс.

Доктор Ковальський взяв свою валізку і мовчки рушив до дверей.

Коли вони ввійшли в квартиру, де мешкав Клосс, Курт сидів на кухні і саме вечеряв, але яка гарантія, що він не заглядав до кімнати? А цей лікар? Чи можна довіряти випадковому лікареві? Він одразу здогадається: це рана від кулі. І що робити потім з Евою? Як перевезти її до лісу? Якщо Лис загинув, для налагодження зв’язку потрібно кілька днів. Клосс зиркнув на годинник. Фон Роде вже чекає. Фон Роде пунктуальний і небезпечний. Чи він про щось здогадується? Сказав: “Обережно з польками”. Що це мало означати? А втім, хай їм чорт… Найважливіше за все Ева.

— Дайте мені якийсь пасок, — попросив доктор Ковальський,

Він відклав шприц і почав перев’язувати Евине плече. Дівчина розплющила очі, Клосс нахилився до неї.

— Янку, — мовила тихо і побачила Ковальського. — Хто це? — злякалася вона.

— Лікар, — відповів Клосс. — Мовчи.

Ковальський продовжував перев’язувати. Здавалося, він не слухає їхньої, розмови, а може, тільки вдає. Потім підвівся, закрив свою валізу.

— Її треба негайно відвезти до лікарні.

— Це неможливо! Ви лікуватимете її тут.

Ковальський стенув плечима. Сухо пояснив, що в неї — пахвова рана й порушення плечової артерії. Артерію треба зшити протягом двох годин, бо коли кровотечі не спинити…

— Це серйозна операція? — запитав Клосс.

— Операція серйозна. Відвезіть її до німецької лікарні

“Певне, цей лікар прикидається, чи він просто нічого не розуміє?..” — подумав Клосс.

— Ви зможете зробити цю операцію? — Клосс говорив майже пошепки. Відчував на собі пильний погляд Ковальського.

— Ви так само добре знаєте, як і я, що про такі лікувальні процедури треба повідомляти’німецькі власті.

— Я все беру на себе.

— Я хотів би знати більше, — вів далі Ковальський. — Я ризикую.

— Ви й так досить багато знаєте, — Клосс відчував, що повністю віддається в його руки, але чи мав він інший вихід? Чи існував цей вихід взагалі?

— Ви маєте машину?

— Немає в мене машини. — Клосс гукнув Курта. Хлопець ще доїдав вечерю, здавався байдужим, ніщо його ніби не дивувало. Клосс наказав йому знайти дрожки й відвезти дівчину до лікарні. Сам мусив іти до фон Роде. Довірив Еву Ковальському і Куртові. Не було в нього іншого виходу. Дрожки саме під’їжджали, коли Клосс виходив з дому. Старий візник був переляканий. Вже минула поліційна година, але коли солдатові так потрібно…

“Коли б тільки не натрапити на патруля, — молився Клосс. — Коли б тільки не натрапити на патруля…”

5


У лікарні сестра Кристина не відходила від чоловіка, привезеного в шоковому стані. Вона вже зробила йому ін’єкцію, тепер перевіряла пульс і чекала, поки хворий розплющить очі. Хотіла, щоб він розплющив очі. У нього було гарне обличчя, це, мабуть, таки не селянин і не з містечка він. Скидався радше на вчителя гімназії, аніж на партизана. Вона вже потрусила кишені його піджака і пальта. Не знайшла жодного папірця, лише пачку німецьких цигарок, чисту хусточку з вишитими літерами “А.К.” й кілька пожмаканих марок. Взяла його долоню й побачила золоту обручку. Завагалася. Цієї миті помітила Стефана. Стояв позад неї вже, мабуть, кілька хвилин. Так само уважно розглядав хворого.

— Хто він? — запитав.

— Не знаю, — відповіла Кристина. — Привезли його з села.

— Це його піджак? — Стефан простяг руку до кишені.

— Облиш, я нічого не знайшла. — І в цю мить вона спалахнула люттю на Стефана, яку тамувала вже тривалий час. — Де ти був учора?

Він байдуже знизав плечима.

— Не пам’ятаю. Гадаєш, веду щоденник? Здається, пиячив.

— Не жартуй зі мною, — тихо мовила Кристина.

— І не посмію! — засміявся він, потім обняв її. — Не сердься, дівчино!

— Підеш сьогодні зі мною? — спитала Кристина.

— Побачу, — буркнув він, але вона вже не слухала. Хворий саме розплющив очі. Кристина поклала йому на чоло долоню.

— Schwester, — прошепотів хворий, — wo bin ich?[26 - Сестро, де я? (Нім.)]

Він говорив по-німецькому. Однак розумів, або Критиці здавалося, що розумів, коли пояснювала йому, що т у лікарні і що швидко одужає. Заплющив очі, і недовзі Кристина знову почула його голос. Марив. Схоплювала тільки уривки слів. “Wald… Forsthaus…”[27 - Ліс… Лісова сторожка… (Нім.)] Потім вуки, що, напевне, означали вибух, і нарешті дата. Двічі повторив дату: “29 вересня або десь за тиждень”. І знову знепритомнів.

Кристина лишилася коло нього й прислухалася до звичного лікарняного гомону. Стогнала жінка в дев’ятій палаті. На п’ятому кашляв туберкульозний, якого давно повинні виписати. Пройшла коридором хвора на анемію молода дівчина. З операційної долинали голоси Стефана й Вацлава. Вони знову сварились. У цій спірці, що тривала кілька тижнів, Кристина радше віддала б перевагу Стефанові. Не тільки тому, що Стефан був її коханцем, а й тому, що Вацлав відтоді, як з’явився тут, все ще якийсь дивний, недовірливий, надто обережний, ніби весь час чогось боїться або на кожному кроці відчуває підлоту, що загрожує саме йому Кристина не чула, про що вони говорять, але раптом злякалася за Стефана, пригадала собі вчорашній вечір і те, про що не хотіла думати, про що боялася думати…

Операційна, перебудована з колишнього лікарського кабінету, була надто тісна. Стефан саме скінчив чистити інструмент, який Вацлав старанно вкладав у шафу.

— Доктор Ковальський, — зауважив Стефан, — любить, щоб скальпелі були складені по порядку — від найменшого до найбільшого… І посортуй голки. Принаймні це ти повинен уміти робити.

Вацлав мовчав. Це був високий хлопець з довгастим обличчям, па якому застиг вираз неспокою або страху. Стефан уважно дивився на нього.

— Боїшся? — запитав він.

— Чого?

— Чи довго тобі вдасться дурити нашого доктора? Йому ти можеш казати, що вчився медицини, а мене не вважай за простака.

— Вчився, — відказав Вацлав.

— Може, кілька місяців. Але з прозекторської втік ще раніше, якщо взагалі тебе туди пускали. Протри шприц.

Вацлав слухняно виконав наказ.

— Ти хочеш сказати, щоб я від тебе відчепився.

— Відчепися, — мовив Вацлав.

Стефан підійшов до нього й поклав йому руку на плече.

— Ім’я ти теж змінив? — тихо запитав він.

Вацлав відсахнувся. Він стояв під дверима трохи нагнувшись, ніби готовий захищатися від очікуваного удару.

— Не бійся, жевжику… Ти надто нервовий, як на мене. Я свій хлопець, мені можеш довіряти. Стережися Ковальського і Клари.

— Дай спокій Кларі

— Нарешті в тобі заговорив мужчина, — знову розсміявся Стефан.

Вацлав вийшов з операційної, грюкнувши дверима. Закашлявся хворий з п’ятої. Десь іздалеку долинула автоматна черга. Стефан обережно відхилив портьєру й глянув у темряву. Нічого не побачив. Тільки мур лікарні, похилі сосонки й спокійне зоряне небо. На порозі операційної стала Кристина.

— Ви знову сварилися? — запитала вона.

Стефан махнув рукою, підійшов до неї й ніжно обійняв.

— Кристо, — почав він, — у мене до тебе прохання. Я не можу виходити, а дзвонити не хочеться… Знаєш, як це буває, — торгівля не жде, а людина мусить із чогось жити.

Вона мовчала. Знала, що станеться за мить, і боялася, що саме це мусить бути. Стефанове обличчя було ясне, він якось пустотливо усміхався.

— Чого мовчиш? Я потім прийду до тебе. І знаєш що?

— Я більше не можу! — раптом перебила вона. Й одразу хотіла виговорити все, що нагромадилося в ній за останні дні. — Я цілісіньку ніч думала, найгірші думки лізли мені в голову. А потім приснився страшний сон. Бачила тебе в трупарні.

— Важко, люба, бо ж війна, і ніщо даром не дається.

— Облиш! — закричала вона. — Я хочу тобі сказати…

Але Стефан уже не слухав. Спитав про хворого з коридора, що марив німецькою мовою, а потім говорив про Вацлава, який йому все менше й менше подобається, казав, що з ним треба обережніше, бо тепер зовсім не відомо, хто й що… Кристина слухала не розуміючи і навіть зраділа, коли вбігла Клара.

— Крисю, — гукнула вона її, — іди хутчій! Треба підготувати ізолятор. Доктор привіз хвору.

— Яку ще хвору? — запитав Стефан.

Еву внесли в коридор і поклали на візок. Курт відкозиряв і вийшов, а Ева, що вже опритомніла, розгледілася по коридору, побачила Ковальського й Вацлава, а потім її погляд зупинився на ліжку, де лежав чоловік, привезений, з луків. Вона заплющила очі й знову розплющила. Так, це був він, вона не могла помилитися… її охопив страх, хотіла щось сказати, попросити, щоб її мерщій забрали звідси, але тільки ворухнула вустами. Чоловік тим часом розплющив очі. Побачив Еву, трохи звівся на ліктях, а потім упав на подушки.

— Відвезіть її в операційну, — сказав Ковальський. — Я зараз прийду.

Візок рушив.

6


Клосс спізнився на чверть години. Фон Роде вже чекав і, певна річ, пояснив Клоссові, що основним достоїнством офіцера абверу повинна бути пунктуальність.

— Ви не усвідомлюєте серйозності становища, — сказав він.

Клосс мовчав. Він, безперечно, знав, що йдеться про Крука, і знав також, що не можна про нього питати, бо фон Роде аналізує все — слова й жести, а якщо почав запідозрювати або хоча б у нього закралася тінь підозри, довго про це не забуде. Роде хотів тим часом знати, що Клосс робив по обіді; довідавшись, що той не виходив з дому, він потім додав:

— Ви здивували мене сьогодні. Досі я думав, що ви добре виховані. А може, ця вульгарність трохи показна?

— Я ніяково себе почуваю, — признався Клосс, і ця відповідь здалася йому найліпшою.

— Розумію, — вів далі фон Роде. — Але це ще не причина, щоб поводитися, як дурноверхий есесівець.

“Може, атакувати? — подумав Клосс. — Може, спитати, чи не запідозрює він мене в чому?”

Однак Клосс змовчав. Мовчання не давало фон Роде жодної зачіпки. Майор мусив нарешті сказати, у чім річ. Йшлося, звісно, про Крука Сухо, мовби читаючи рапорт, Роде сказав, що сьогодні між п’ятнадцятою й шістнадцятою годинами бандити затримали автомобіль Крука. Шеф абверу має докладну інформацію про це. Виявилося, що водій, автомобіля залишився живий і дав свідчення. Це не був випадковий напад, Роде в цьому не сумнівався. Бандити чекали саме Крука. Двоє з них були переодягнені в мундири жандармів, а німецьким науковцем опікувалась якась дівчина.

Клосс ні про що не питав. Відчував на собі погляд Роде — майор поводився так, ніби чекав уточнень або додаткових відомостей.

— Бандити нарвалися на засаду, — мовив він.

— А Крук? — нарешті запитав Клосс. В його голосі чулася справжня тривога.

— Його, не знайшли, — ствердив фон Роде. — Не піймали й дівчини. — І за мить додав: — Я не припускаю, щоб вони розквиталися з ним загодя. Адже він знав усе про Х-8 і знав дату випробування. А яка ваша думка?

— Він був надто цінний для них, — відповів Клосс.

— Випробування Х-8, — мовив фон Роде, — мають відбутися з Круком або без Крука і у певний час.

— Коли саме? — запитав Клосс і одразу збагнув, що запитання було зайве.

— У певний час, пане обер-лейтенант, — повторив фон Роде.

— Чи обшукали територію поблизу лісової сторожки? — Клосс хотів якнайшвидше змінити тему розмови.

— Обшукали, — відповів майор. Потім додав: — Можливо, надто пізно. В усякому разі, у нас багато відомостей. Маємо свідчення водія машини Крука, що прийшов до пам’яті перед смертю. Він бачив партизанів і розказав нам про дівчину. Наше основне завдання, Клоссе, — знайти Крука. Я повинен мати його за і всяку ціну… і повинен також мані цю дівчину. Можливо, вона поранена.

— Що ви мені накажете робити? — спитав Клосс.

— Ми працюємо разом не перший день. Подумайте, хто міг повідомити партизанів про термін виїзду Крука з Кєльц. У Божєнтові знали про це тільки ми двоє.

— Розумію, — сказав Клосс. Голос його був зовсім спокійний. — Треба буде зацікавитися людьми в Кєльцах. Може, хтось з автомобільного батальйону Або з тамтешнього офіцерського готелю.

— Це ми теж перевіримо, — промовив фон Роде. — Дзвоніть мені через кожні дві години. Ага, ще одне. Про лікарню можете не турбуватися. Там діє мій агент, М-18. Якщо привезуть когось підозрілого, я знатиму.

— Чому ви згадали про лікарню? — Клосс ледве зберігав байдужість.

— Бо таку можливість, — пояснив фон Роде, — ви теж мали взяти до уваги.

Отже, в лікарні діє агент абверу. Ні, цього не можна було передбачити. М-18. Клосс повторював цей криптонім, швидко прямуючи темними вулицями до лікарні. М-18 уже знає. Ева вже в лікарні. Чи встиг він повідомити фон Роде? Якщо не встиг, як виявити, хто такий М-18? Може, це доктор Ковальський? Коли це він, Клосс погорів, а Ева… Що буде з Евою? А коли це одна з сестер? Хто ще працює в лікарні? Це треба негайно з’ясувати. Клосс огледівся. Вулиця булл темна, безлюдна А може, фон Роде наказав уже стежити за ним? Він іде до лікарні, хоч шеф абверу не вважає її об’єктом, над яким Клоссу треба вести спостереження. Що ж його вчинити? Шукати зв’язку з загоном Лиса? Викрасти Еву з лікарні і втекти з нею до лісу? Скільки часу треба на підготовку цієї акції? І що сталося з фон Круком? А ще ж є Курт. Курт знає досить багато, щоб Роде здогадався про решту його вчинків. Клосс уповільнив ходу і запалив. Передусім треба взяти себе в руки, передусім — жодних нерозважливих кроків. Може, є ще якийсь шанс? Якби фон Роде щось знав, він розмовляв би з ним інакше. Не сказав би йому про агента в лікарні. М-18, напевно, не може користуватися телефоном лікарні. Йому потрібно трохи часу, щоб зробити донос, в такому разі Клосс теж має трохи часу. І час вирішує зараз усе.

Доктор Ковальський починав операцію. Він квапився. Кристина принесла в операційну підготовлений інструмент, Ковальський мив руки, а потім старанно натягав на руки гумові рукавички.

— У тридцять восьмому році, одразу ж після навчання, — мовив він, — я асистував доцентові Рутковському при такій же операції. Не думав, що змушений буду робити це сам і за таких умов.

— Це важка операція? — байдуже запитала Кристина.

— Так. Пошкоджена артерія.

— Куля з гвинтівки? — Кристина спокійно розкладала інструмент. — Ця дівчина не хотіла б, напевно, довго лежати в лікарні?

Доктор кивнув і хотів щось сказати, але саме в цей час Вацлав вкотив до операційної візок, на якому лежала Ева. Поміг перенести її на стіл. Він, певно, думав, то лікар дозволить йому лишитися, бо дуже часто допомагав при серйозних операціях, але цього разу помилився. Ковальський наказав йому вернутися до кімнати чергового. Вацлав, не промовивши й слова, вийшов із зали. В кімнаті чергового розгорнув книжку хворих. Стефан зайшов так тихо, що він побачив його аж тоді, коли той став біля письмового столу. Вацлав загорнув книгу й витяг пачку цигарок.

— Закуриш? — спитав він, силкуючись приховати несподіваність.

— Який ти милий, аж любо глянути. Дай. У мене саме кінчилися цигарки. — І він розгорнув книгу хворих. — Ну то як, ти занотував ці два випадки?

— Які? — спитав Вацлав.

— Не корч із себе дурня. Цю дівчину й чоловіка.

Вацлав мовчав.

— Ти, мабуть, не все повинен записувати. — Стефан говорив дуже тихо. — А може, ти надто любиш нотатки?

— Відчепися.

— Хто асистує при операції Ковальському? — Стефан глибоко затягнувся. — Має студента медицини й не хоче користуватися з його послуг?

— Зайва злостивість, — відповів Вацлав. — Кваліфіковані сестри можуть ліпше зарадити справі.

— А дівчина виживе?

— Спитай Ковальського. Не заважай мені працювати.

— Слухаю, пане доктор, — розсміявся Стефан. Він вийшов з кімнати, грюкнувши дверима.

Вацлав лишився сам. Вернувся до книги хворих, потім підвівся й підійшов до столика, на якому був телефон — великий старовинний апарат з ручкою, як у млинка для кави. Вацлав зняв трубку з вилки, якусь мить бавився нею. Не помітив Клосса, що тихо ввійшов і кілька хвилин стояв у дверях.

— Добрий вечір, — привітався Клосс.

Вацлав кинув трубку, повернувся і вклонився. Клосс спитав про доктора Ковальського. Вацлав пояснив, що той саме оперує, й додав кілька слів від себе. Операція важка, треба зшити артерію.

— Хто ви такий? — Клосс сів коло столу й розгорнув книжку хворих.

— Фельдшер.

— Прізвище?

— Вацлав Стоковський. Студент медицини. — Голос Вацлава трохи тремтів.

— І залюбки інформуєте німецьких офіцерів. Дякую. — Він хотів ще спитати Вацлава, кого оперують, і знав, коли фельдшер скаже про Еву, то це саме той, кого він шукає, але не встиг, бо в дверях з’явився доктор Ковальський. Стягав гумові рукавички.

— Допоможи перевезти хвору в палату, — звернувся до Вацлава. Вдавав, що не помітив Клосса. Коли Вацлав зник, Клосс підійшов до лікаря.

— Що з нею?

— Гаразд… Дайте мені цигарку. Вона ще втомлена хірургічним втручанням.

— Коли їй можна буде вийти?

— Не сьогодні й не завтра.

— Коли я побачу її?

— Скоро, — відповів Ковальський.

“Може, це він? йому близько тридцяти. Як міг його завербувати фон Роде? Страх, шантаж? Ні, мабуть, швидше всього фельдшер… Поводився якось дивно. Чому заговорював, коли його не питали?”

— Докторе, — попрохав Клосс, — я хочу переглянути список персоналу лікарні.

Ковальський здивовано подивився на нього.

— Як представник окупаційних властей? — В його голосі звучала іронія.

— Скільки у вас працівників?

— Це маленька лікарня. Дві сестри, фельдшер, санітар, сторож і, звичайно, я. Був ще завідувач лікарні, єврей… Зараз усі на місці. За годину лишаться чергувати сестра й санітар. А ось список, — подав Клоссові аркуш паперу.

Певна річ, нічого не говорили йому ці прізвища. Вацлава Стоковського вже бачив Стефан Вельмаж. Але агентом фон Роде та бути й жінка… Котрась із сестер.

— Скажіть мені щось про санітара, — попросив Клосс.

— Тутешній. — Лікар, очевидно, не був з балакучих.

— Відколи працює?

— Зо три місяці. Сидів у вашій… німецькій в’язниці і вийшов у не найкращому стані.

— А що ви можете сказати про сестер?

— Нічого, — відрубав Ковальський. — Нічого не можу сказати, поки не знатиму, з якою метою ви питаєте.

Клосс подумав, що цей чоловік має над ним перевагу і дає йому це відчути. Чи є якийсь шанс? Він сперся на столик з телефоном. Поклав руку на трубку. Вацлав Стоковський стояв саме тут, коли він, Клосс, зайшов до кімнати чергового. Чи дзвонив? А може, Роде вже знає? Клосс підійшов до вікна й відхилив портьєру. За вікном панував густий морок.

Стефан прибрав тим часом операційну залу. Він був прудкий і вправний. Поскладав інструмент, позбирав з підлоги бинти й шматочки лігніну. Не любив цієї роботи, гидував нею. По війні він не працюватиме в лікарні. О, після війни в нього будуть зовсім інші плани… його раптом охопив страх — може, тому, що подумав про такий далекий час, і підійшов до вішалки, яка стояла в кутку. Ковальський давно вже наказав винести її з операційної, але в кімнаті чергового теж було тісно. Стефан засунув руку в кишеню свого пальта і враз одскочив на середину кімнати, коли відчинилися двері. Ввійшла Кристина.

— Ти вже скінчила чергувати? — запитав він.

— Так. — І потім додала: — Благаю тебе, не роби цього.

— Ти останнім часом надто вразлива, — мовив Стефан. Він говорив тепер серйозно, не лукавлячи. — Нам, напевно, доведеться розстатися.

— Скажи, що я просто тобі надокучила.

— Жартуєш. Це ти… Жінка, що ладна пожертвувати своїм хлопцем, бо..

Кристина враз перебила його:

— Брешеш! Ти завше вважав мене за… А я робила все, чуєш, усе…

— Заспокойся. Подивись краще, чи цей офіцер ще в кімнаті чергового і чи говорить з Ковальським.

— Гаразд, — відповіла Кристина.

Стефан лишився в операційній сам. Сів на білому високому табуреті й обхопив обличчя руками. Був стомлений, а на нього чекало ще нічне чергування.

У лікарні панувала тиша. О цій порі кінчається щоденна важка праця; сестри виконали вечірні розпорядження лікаря, міряють ще температуру й заглядають до тяжко хворих. У переповнених палатах погашено світ, горять лише слабенькі електричні лампочки в коридорі.

Стефан знав напам’ять ритм лікарняного життя. Скоро він зможе прилягти на кілька годин. За мить доктор Ковальский повинен з’явитися в операційній і дати на ніч останні вказівки. Але доктор Ковальський не збирався ще йти з лікарні: ця ніч була не така, як інші, вона вимагала присутності лікаря. Хворий з третьої вмирав, чоловік, що лежав у коридорі, знову знепритомнів, стан дівчини після операції ще викликав тривогу. Тож Ковальський почав непередбачений розпорядком дня обхід. У коридорі Вацлав Стоковський сидів біля ліжка чоловіка, привезеного з села. У кімнаті чергового обер-лейтенант Клосс чекав повернення лікаря й сушив собі голову над тим, як знайти спосіб знешкодити агента фон Роде. “Хто він? Як не дати йому зв’язатися з абвером?” Складаним ножем Клосс перерізав телефонний провід — єдине, що міг зробити.

Не виключав, зрештою, що лікарня вже оточена, а фон Роде бавиться з ним, як кіт з мишею. Якщо, скажімо, криптонім М-18 має доктор Ковальський… Клосс міг тільки чекати. Він сів коло столу й розгорнув книгу хворих. Цієї миті пролунав пістолетний постріл. Потім гупання ніг і крик. Клосс схопився з стільця н вибіг у коридор… Думав лише про Еву.

7


У своєму кабінеті фон Роде розмовляв з ординарцем Клосса. Курт був здивований, але не виявляв тривоги. Можна навіть сказати, що усміхався, і саме це виводило майора з рівноваги.

— Брешеш, — сказав фон Роде. — Ти можеш спокійно говорити правду. Про нашу розмову ніхто не дізнається.

— Я кажу правду, пане майор.

Може, він і справді казав правду? Фон Роде вже не був певний, чи не зробив помилки, викликавши до себе ординарця. Зрештою, він не мав нічого проти Клосса. Хороший, відданий офіцер, майже безпомилково виконує всі завдання. Однак сьогодні ввечері поведінка Клосса викликала в майора неспокій. Ні, власне, нічого конкретного, нічого такого, в чому можна було б запідозрити. Лише та полька в квартирі обер-лейтенанта. Фон Роде знав, що Клосс взагалі уникав жінок. Отже, звідкіля полька? Саме сьогодні, через дві—три години після нападу на фон Крука. А може, він погано знає Клосса? Фон Роде довіряв своїй інтуїції — вона рідко коли його підводила. У Божентові тільки їх двоє знало термін приїзду Крука. А якщо він запідозрює Клосса безпідставно… Цей ординарець може бути базікою. Ні, фон Роде зробив правильно. Його обов’язком є перевірити.

— Ти брешеш незграбно, — повторив фон Роде. — Брехня вимагає інтелігентності, а в тебе її немає.

— Наш фюрер, — відповів Курт, — завжди казав правду, а за кордоном йому не вірили.

Фон Роде засміявся.

— Ти спритно повертаєш. А як було з тією полькою?

— Я вже казав, пане майор, що вони бавилися.

— Вона прийшла сама чи обер-лейтенант привів її?

Минула якась мить, перш ніж Курт одважився відповісти.

— Достеменно не знаю, пане майор, я саме був у казино.

— А потім?

— Обер-лейтенант провів її.

— Як її звали?

— Я не питав. — Курт посерйознішав. Він все ще відчував на собі пильний погляд майора.

— Я викликав тебе сюди не для того, — мовив фон Роде, — щоб ти корчив ідіота. Тебе спіймано. Обер-лейтенант розповів мені все. Ми обидва вирішили перевірити твою лояльність до німців… Ну, якої ти тепер заспіваєш? Курт мовчав. Він вірив своєму обер-лейтенантові, але не був певний… А що, як фон Роде говорить правду? Ні, він, Курт, вже не відступить од своїх слів. До війни його допитували в Битомі. Потім у Вроцлаві. Гестапівці били н залякували, і кожен з них твердив, що знає все. Потім виявилося, що нічого не знали. Курт тоді мовчав. Мовчатиме й тепер. Він дивився на елегантного майора, що саме відкрив портсигар і взяв цигарку. Не почастував, ясна річ, Курта. Куртові хотілося палити; та він чекав… Якщо Клосс такий самий, як і ці всі, якщо він такий самий…

8


В операційній залі на підлозі лежав труп санітара Стефана Вельмажа.

— Смерть настала одразу, — сказав доктор Ковальський. — Постріл у серце з надто близької відстані.

Перед дверима юрмилася решта персоналу лікарні. Клосс бачив обличчя Кристини й Клари, а в глибині зали — перелякане, спітніле обличчя Вацлава Стоковського. Той схилився над мерцем, спритно й вправно перевіряв кишені. Нічого в них не було — трохи злотих, німецький паспорт і посвідка з місця роботи. Хто вбив цього хлопця? Клосс гадав, що існує лише одна можлива відповідь. Вельмажа убив агент фон Роде, побоюючись свого викриття. Тільки М-18 міг мати зброю. Навіть коли хтось з персоналу лікарні працює в підпіллі, то й тоді мало ймовірно, щоб йому було дозволено носити зброю з собою.

Клосс добре знав, що повинен зробити зараз офіцер абверу — доповісти фон Роде, передати справу абверу й гестапо. Але він не міг цього вчинити. У лікарні була Ева. їй загрожувала смертельна небезпека. Проведення слідства з власної ініціативи давало один шанс із ста, що він викриє вбивцю і водночас агента фон Роде. Мусив, одначе, діяти дуже швидко: якщо М-18 відчує загрозу, він втече й з’явиться в абвер. Проте вибору не було.

— Нікому ні під яким приводом не можна виходити з лікарні, — почав Клосс і звернувся до Ковальського: — Дайте відповідне розпорядження сторожеві. Я допитуватиму всіх по черзі.

Насамперед треба було з’ясувати хід подій. Клосс подумав: вбивця має мале часу, щоб сховати пістолет. Однак важко припустити, щоб він і далі тримав зброю при собі… Хоч, правда, М-18 не знає, або принаймні не повинен знати про зв’язок між Евою і Клоссом, отже, не боїться Клосса. Навпаки — в нього нема жодних причин не довіряти німецькому офіцерові. Хіба що агент — доктор Ковальський і саме він застрелив Вельмажа.

Клосс звелів усім зайти до операційної. Зібралися докупи — дві сестри, фельдшер і лікар. Лишався тільки портьє, але на нього, певно, можна й не зважати: був це старий чоловік, що не виходив із своєї кімнатки.

— Я хочу встановити, — звернувся Клосс, — де кожен з вас перебував в момент пострілу… — Чи не викрив він себе перед М-18, провадячи це слідство? Досить би було, якби шпигун повторив фон Роде це запитання.

Вони відповідали по черзі. Сестра Клара сказала, що діставала на складі ковдри для третьої палати, сестра Кристина готувала укол для хворої після операції і була в перев’язочній. Доктор Ковальський був у лазні. Тільки Вацлав Стоковський зізнався, що тієї миті, як пролунав постріл, він був у коридорі, біля ліжка хворого, якого привезли з села. Жоден з них не мав свідків. Вацлав доводив, що хворий прокинувся і, певне, пам’ятає, що бачив його біля себе саме тоді, як пролунав постріл. Це було кепське алібі.

Клоссові Вацлав здавався підозрілим з першої ж хвилини; так само, як і інші, він міг стояти на порозі операційної й вистрелити, але тільки він один був у коридорі і коли не вбив, то бачив людину, що вибігала з залу одразу ж після пострілу. Цей фельдшер, здавалося, не вмів мовчати.

— Я викликатиму вас по одному до кімнати чергового, — сказав Клосс, — а зараз робіть своє діло. Доктор Ковальський лишиться тут.

Вони мовчали. Ковальський закурив, потім підійшов до умивальника, заходився мити руки.

— У мене склалось враження, — мовив Клосс, — що вас ця смерть не здивувала.

— Вбивство стало досить буденним явищем. Коли ви повідомите жандармерію? — запитав Ковальський.

— Коли вона вийде з лікарні?

Лікар знизав плечима.

— Не знаю, мабуть, ще кілька днів.

Клосс пильно дивився на нього, йому ніяк не вдавалося розкусити цього чоловіка. Часом довіряв йому, а часом він здавався надто підозрілим.

— Ви, певно, зацікавлені в тому, щоб знайти вбивцю Вельмажа?

Лікар відповів не одразу.

— Треба забрати звідси тіло, — пробурмотів він. — А що стосується вбивці… Я не думав над цим, пане обер-лейтенант…

І він дозволив Клоссові перевідати Еву. Чи агент Роде, коли, звісно, це не Ковальський (він знає все!), помітив зацікавлення Клосса цією дівчиною? Ще він думає про присутність німецького офіцера і його поведінку? Застрелив Вельмажа, бо боявся викриття! А може, застрелив тому, що саме Клоссова присутність гарантувала йому безпеку? Коли б хотів, міг би, звичайно, втекти… Розпорядження Ковальського не виходити з лікарні було дуже незначною перешкодою. Клосс сам переконався в цьому, відвідавши прохідну. Старий чоловік, який сидів у тісному приміщенні при світлі гасової лампи, заявив одразу: він, зрозуміло, нікого не випустить, бо так наказав пан доктор, але мур, що оточує лікарню, не такий вже й високий, щоб його не можна було перескочити. При цьому дивився на Клосса з такою погордою і зненавистю, ніби той був справжнім німецьким офіцером…

То що він міг зробити? Пригрозити, що стрілятиме, коли хтось спробує втекти? Нісенітниця. Ситуація була надзвичайно складна, а з розмови з Евою він довідався, що існує ще одна, зовсім не передбачена перешкода, Дівчина лежала в ізоляторі, спершись спиною на високо покладену подушку. Рука її була на пов’язці. Коли Клосс зачинив за собою двері і схилився над нею, вона одразу спитала:

— Ти бачив того в коридорі?

— Він лежить у кінці, — відповів Клосс, — я не звернув на нього уваги та й не підходив до нього.

— То — він!

— Хто? — запитав Клосс.

— Він, — повторила Ева. — Той німець з автомобіля. Інженер Крук.

Коли їх притисли до землі, кваплячись, розповідала Ева, вони з Круком мали відступити до лісової сторожки. Але не встигли. З лісу вискочило двоє есесівців. Один з них жбурнув гранату. Граната вибухнула так близько, що дівчині здалося, ніби Крук вже мертвий. Потім Лис чергою з автомата поклав есесівців, а вона дісталася до лісу. Та виявилося, що Крук вижив. Його знайшов той селянин і привіз сюди.

— Що сталося з документами Крука? — запитав Клосс.

— Не знаю, — відповіла Ева. — Цей німець упізнав мене.

Клосс відчув, що дуже втомився. Якусь мить йому здавалося, що з цієї ситуації вже нема виходу. Все, геть усе в змові проти нього…

9


Фон Крук знову прийшов до тями. Побачив над собою лікаря — знав напевно, що це лікар, молодий чоловік, якого він уже пам’ятав, власне, здавалося йому, що пам’ятає. Говорив через силу, кожен рух спричиняв йому біль. Спробував підвестись і одразу ж безвладно упав на подушку.

— Мене звуть Йоганн Крук, — прошепотів він. — Повідомте німецькі власті…

Ковальський слухав уважно. Перевірив пульс хворого, потім поклав йому на лоб долоню.

— Повідомте німецькі власті, — повторив Крук. — Ви розумієте, що я кажу?

— Розумію, — відповів Ковальський. — Завтра повідомлю. — Він знав німецьку, але рідко користувався нею.

— Повідомити треба негайно, — вів далі Крук. — Якщо ви цього не зробите… Це обов’язок. Та дівчина… — додав він.

— Яка дівчина? — запитав Ковальський.

— Ви лікар, — шепотів Крук. — У цьому місті німці. Правда? Німці?

— Так, — відповів Ковальський.

Крук полегшено зітхнув.

— Її везли коридором. Була поранена…

Ковальський мовчав.

— Була поранена. — повторив Крук. — Я знаю. — Заплющив очі, але Ковальський знав, що він не спить. У коридорі панувала тиша. Потім у п’ятій палаті знову розкашлявся хворий, а з операційної долинули приглушені голоси. Ковальський підвівся й вийшов на подвір’я. Було темно й порожньо. Тільки в прохідній крізь нещільно зачинене вікно пробивалася вузька смужка світла. Ковальський став у брамі. Вулицею проходив патруль жандармерії. Він проходив тут щодня о цій порі. Ковальський оглянувся й побачив у дверях лікарні жіночий силует. Кристина? Клара? “Клара, — подумав він. — Кристина нижча”. Сестра якусь мить постояла на порозі: може, побачила його в брамі? Коли портьє вийшов у прохідну, її вже не було.

Ковальський не помилився. То була Клара. Вона повернулася в коридор, спинилася перед дверима портьєрні, де Клосс уже, напевне, почав допит, і по хвилі зайшла до операційної. Вельмажевого тіла там уже не було, винесли його у морг.

Край вікна стояв Вацлав. Він круто повернувся, коли зачиняла за собою двері.

— Це ти, — полегшено мовив Вацлав. І потім додав: — Він мене, напевно, зараз викличе.

Боявся. Клара співчутливо глянула на нього, підійшла ближче.

— Заспокойся, — сказала.

— Слухай, — шепотів Вацлав, — цей німець справді хоче вести слідство? Чому він робить це сам? Адже він не з гестапо і не з жандармерії?

— Гадаєш, їх цікавить смерть поляка? Вони можуть усіх нас розстріляти… Або кого-небудь звинуватити.

— Одначе він почав допит, — сказав Вацлав.

— Йому це втіха, — Клара сіла на маленькому табуреті й дивилася вгору на Вацлавове обличчя. — Ти був у коридорі, — пошепки мовила вона. — Знаєш, хто застрелив Стефана?

На якусь мить запало мовчання.

— Не знаю, — нарешті відповів він.

— Мені здавалося, що ти недолюблював його.

Він не заперечував. Дивився на неї як хижак, що попав у пастку.

— Не бійся, — вела далі вона, — я теж не дуже його любила.

Вони мовчали. Вацлав нахилився до неї, простяг руку, ніби хотів її обійняти.

— Не треба, — мовила Клара.

— Кларо ти ж знаєш, що вже давно…

— Я ні про що чути не хочу…

— Не відомо, що буде з нами завтра, — шепотів Вацлав. — Може, нам лишилася всього тільки одна ця ніч.

— Я не боюся за себе, — мовила Клара.

Вацлав відійшов од вікна.

— Я знаю, за кого ти боїшся. Боїшся за нього, за Ковальського.

— Так, — підтвердила вона.

Він різко обернувся.

— Цей докторик… — прошепотів він. — Заради нього ти могла б навіть убити…

У дверях з’явилась сестра Кристина.

— Вацлаве, тебе кличе німецький офіцер, — сказала. — Будь обережний.

10


Треба знищити Крука, іншого виходу нема. Чи знає агент фон Роде, кого привезли до лікарні? Дивно було, однак, що М-18 досі не зробив жодної спроби повідомити про все фон Роде. А не повідомив напевно, бо коли б фон Роде знав щось про Крука і Еву, негайно прибув би до лікарні. М-18, хто б вій не був, але він на диво бездіяльний.

А може, Вельмаж був шпигом Роде? Клосс поставив собі це запитання і, поміркувавши, відповів на нього негативно. Ніхто з підпілля не вбивав без вироку; треба було бути божевільним, щоб прикінчити німецького агента майже в присутності німецького офіцера. А якщо убивця справді божевільний? Ні, це неможливо. Всі тримаються нормально, навіть занадто спокійно й байдуже, ніби смерть Вельмажа нікого з них не засмутила. Чи так таки й нікого?

Що зв’язувало убитого, наприклад, з Вацлавом Стоковським? Вони разом працювали, мали чимало знати один про одного… Цей Вацлав здається, однак, підозрілим. Клосс глянув на його руки — вони тремтіли, і фельдшер одразу ж сховав їх у кишені. На запитання відповідав поволі. Клосс, звісно, розумів, що, коли цей юнак чесний, він нічого суттєвого не скаже німецькому офіцерові. Зате не вірив, щоб М-18, розмовляючи віч-на-віч, приховав свою співпрацю з німцями. Лише одна людина не сказала б Клоссові, що вона агент фон Роде; цією людиною був доктор Ковальський.

— У момент пострілу, — вдруге повторив Клосс, — ви були в коридорі?

— Був.

— Що ви робили, коли пролунав постріл?

— Сидів біля хворого.

— Ви мали оглянутись. Інстинктивно, звичайно, і побачити, хто вибігає з операційної…

— Я не оглянувся, — мовив Вацлав.

Клосс вибухнув сміхом.

— І ви гадаєте, що хтось у це повірить? Гадаєте, що з німців можна робити ідіотів? Є лише дві можливості. — Клосс не зводив з Вацлава очей, — або ви вбили, або знаєте, хто вбив.

Вацлав мовчав.

“Він знає, мусить знати, — подумав Клосс. — Кого він приховує? Якщо приховує когось перед німецьким офіцером — чесний хлопець”. Не може він припустити, що той оберігає німецького шпига.

— Встати! — гримнув Клосс.

Вацлав підвівся через силу. Клосс обшукав його кишені, але не знайшов нічого, окрім німецького паспорта.

— Це ви вбили, — сказав він.

— Ні! — закричав Вацлав.

— Сядьте. Скажіть мені, хто перший з’явився в коридорі після пострілу?

— Всі водночас, — мовив Вацлав.

— Одначе хтось був перший. Добре подумайте.

— Здається, доктор Ковальський, — прошепотів він.

— А потім?

— Сестра Клара і ви майже разом.

— Отже, останньою з’явилася сестра Кристина, так?

— Так, — відповів Вацлав.

Це вже був якийсь слід. Хлопець нарешті заговорив. Клоссові хотілося одразу ж дізнатись, які стосунки були у Стефана з Кларою і Кристиною. Він помітив, як тремтів голос, коли Стоковський говорив про Клару. Потім студент медицини скачав, що Кристина була коханкою Стефана. “Вони жили спільно”, — мовив Вацлав.

“Одначе він інформує німецьких офіцерів”, — думав Клосс. Почастував його цигаркою, навіть ледь усміхнувся.

— Це все, — сказав Клосс. — З вами розмовлятиме ще майор фон Роде. — І додав. — М-18.

Криптонім М-18 не справив на Вацлава ніякого враження. Він підвівся й запитав:

— Я можу вже йти?

Далі була Кристина. Клосс знав цей тип жінок — покірливих, таких, що на все життя прив’язані до одного чоловіка. У Кристини були згрубілі руки, гладенько зачесане волосся, на обличчі ані сліду фарби.

“Ця жінка, — подумав Клосс, — мабуть, нічим не могла втримати біля себе Вельмажа”.

— Я була його коханкою, — відверто зізналася вона, і Клоссові раптом стало дуже прикро виконувати свою роль, йому жаль було цієї дівчини. Вона теж може бути німецьким агентом. Він запитував, але більше прислухався до тону її голосу, аніж до змісту відповіді. Зрештою, дівчина говорила небагато й неохоче. Аякже, знала Вельмажа два роки, він сидів у в’язниці. За що? Нехай пан офіцер спитає про це в себе. Вона нічого не знає, а те, що знає, не має ніякого значення для властей. Потім випросталася і зненацька мовила:

— Дайте мені спокій.

Клосс мусив гостро відповісти на це. Відповісти принаймні для того, щоб не викликати підозри.

— Ви розмовляєте з німецьким офіцером! — крикнув він.

— Я не боюся, — сказала Кристина, — мені все одно. Знаю, як ви допитуєте. Можете допитувати.

Це було для нього несподіванкою. Клосс не чекав, що ця покірна з вигляду жінка така рішуча. Сказав “майор фон Роде і М-18” не дивуючись уже, коли вона не зреагувала. Ні, мабуть, вона не була німецьким агентом.

Та, зрештою, чи мав він певність у цьому? Поки що брів у темряві, гаяв час, а кожна хвилина, була на вагу золота; навіть якщо йому й пощастить, муситиме знайти якесь вірогідне пояснення для Роде. “Що відомо Роде? Чи вже щось знає?” — це найбільше мучило його.

Допит сестри Клари не дав нічогісінько нового. Вона повторювала, що, коли пролунав постріл, була на складі. Клосс вдався до іншого методу.

— Кого ви побачили, виходячи зі складу в коридор? — запитав він.

— Усіх, — одразу відповіла Клара.

— І сестру Кристину.

— Еге ж.

Вона брехала. Стоковський твердив, що Кристина з’явилася в коридорі останньою. Отже, Клара не могла її побачити.

— Ви кажете неправду, — мовив Клосс.

Вона мовчала.

— Я гадав, ви допоможете мені викрити вбивцю. — Дівчина усміхнулася.

— Вбивці, — прошепотіла вона, — на волі.

Клосс відчув, як тепла хвиля підкочується йому до серця. Треба мати неабияку відвагу, щоб сказати таке німецькому офіцерові. Однак ця дівчина надто необережна.

— Це ви вбили Вельмажа! — крикнув Клосс.

— Ні, не я, — спокійно відказала вона.

— Ми ще побачимо. Що ви знаєте про стосунки Вельмажа з сестрою Кристиною?

— Нічого.

— Вона була його коханкою?

— Не знаю.

— А Стоковський? Вони приятелювали з Вельмажем?

— Можливо, — відповіла Клара.

Він обрав не зовсім правильний метод. Уперше за цю ніч зрозумів, що, граючи роль німецького офіцера, нічого з цих людей не витягне. Вони будуть мовчати або брехатимуть. Тільки один, тільки М-18 поводився б інакше. Хто ж він? А може, все-таки Стоковський? Може… Боявся подумати, але це, либонь, здавалося найвірогіднішим, — доктор Ковальський. Клосс ризикнув:

— Якщо не ви, — мовив він, — лишається запідозрити у вбивстві лише одного — доктора Ковальського.

Тільки тепер він помітив в її очах переляк.

— Ні! — вигукнула вона. — Ні! — І додала: — Якщо ви так думаєте, заарештуйте мене.

Клосс навіть не міг усміхнутися.

“Вона кохає цього лікаря”, — подумав він.

Назвав прізвище фон Роде і криптонім М-18, не здивувався, коли вона просто сказала:

— Не розумію.

Вона була здивована що Клосс дозволив їй іти, а він, із жахом дивлячись на годинник, силкувався тепер систематизувати факти й створити якусь версію, принаймні якусь спробу з’ясувати ситуацію, але відчував, що не зробить цього, так само, як дві години тому. Портьє, останній працівник лікарні, також, певна річ, не зреагував на криптонім М-18. Він знав Вельмажа, вважав його гарним хлопцем, але навіть не обмовився про стосунки вбитого з Кристиною. Тільки Стоковський поінформував про це німецького офіцера Отже: або Стоковський, або лікар—доктор Ковальський. Чи існує інша можливість? Клосс намалював на аркушику паперу план лікарні, занотував черговість появи медпрацівників у коридорі. Одне здавалося йому досить певним: Кристина не була остання. Кристину він побачив уже в коридорі, коли сам вибіг з кімнати чергового. То чому ж Стоковський брехав? Клосс раптом подумав про одну можливість, яку ще недавно рішуче відкинув. А коли так, він не повинен розкрити вбивці… Він повинен його захистити.

Ще раз покликав Кристину. Вона була така ж спокійна, як і раніше.

— Я хочу поставити вам тільки одне запитання, — почав Клосс. — Кого ви побачили в коридорі, виходячи з перев’язочної, коли пролунав постріл?

Вона довго мовчала.

— Нікого, — відповіла нарешті Кристина.

— А Стоковського?

— Не пам’ятаю.

— Стоковський твердить, що був весь час у коридорі.

— Якщо так твердить, то був, — мовила Кристина.

Клосс хотів крикнути: ви брешете, кажіть правду, але мовчав. Сказав їй, що може йти. Вона вийшла з кімнати не оглянувшись, бачив тільки її ледь згорблену спину.

Лишався доктор Ковальський. Лишався також німець, що лежав у коридорі, — фон Крук. Адже у фон Крука відомості, що їх чекає Центр… Кілька чоловік вже загинуло, щоб їх добути. І це завдання не буде виконане: фон Крук помре, а він, Клосс, не встигне, напевно, дізнатися від нього бодай що-небудь. Навіть уточнити термін проведення експерименту.

У дверях кімнати чергового з’явився доктор Ковальський. Клосса чекала зараз найважча розмова.

— Ви допитали всіх? — Лікар сів на стільці й простяг ноги. Вій був стомлений.

— Так, — відповів Клосс.

— Зараз, певно, моя черга? — В голосі Ковальського важко було не помітити іронії. — Я не дуже розумію, навіщо ви проводили це слідство?

— Виникла крайня потреба. — Клосс замовк і якусь мить дивився лікареві в обличчя. Нічого не міг на ньому прочитати. — Уявімо собі, — мовив він, — що йшлося про щось інше, не лише про викриття вбивці.

— Я так і думав. — Лікар підвівся і підійшов до телефонного апарату. Бавився шнурком, який Клосс перерізав. — Ви боялися, що в лікарні хтось може викликати… німців.

Невже провокація? Але ж цей Ковальський і так знає досить багато.

— Дівчина, яку сьогодні ви оперували, — поволі мовив Клосс, — брала участь у бою. її впізнали.

Ковальський, здавалося, не був захоплений зненацька.

— Я знаю, — сказав він. — Знаю навіть, що її поранено неподалік лісової сторожки…

— Тим краще. — Клосс говорив уже різкіше. — Ви довідались про це від нього, так?

— Звичайно.

— Де він лежить?

— Я наказав перенести його до перев’язочної. — І невдовзі додав: — Що ви хочете зробити?

Тепер треба було відкрити карти, не лишалося іншого виходу.

— У нас нема вибору, — сказав Клосс. — В обох. Завтра або навіть сьогодні сюди може прибути гестапо. Ви розумієте, що означають зізнання цього німця?

— Хто ви такий?

— Це не має значення… Докторе, зрозумійте мене, я хочу вам вірити. Знаю, що це важка справа, але цього німця, Крука, нам треба ліквідувати.

Ковальський дивився на Клосса не розуміючи.

— Чого ви мовчите? — Клосс підвищив голос. — Ви бачте інший вихід?

— Я тільки лікар, — відповів Ковальський. — Мене не вчили вбивати пацієнтів.

— А я один з багатьох, що мусять вбивати… — Клосс ледь володів собою. — Йдеться про винахідника смертоносної зброї, про людину, що без вагань віддасть вас завтра в руки гестапо.

— Він перебуває під моєю опікою, — прошепотів Ковальський. — Я нічого не знаю… Не знаю навіть, чи можу вам довіряти.

— Ви знаєте досить багато.

Ковальський підійшов до Клосса. Вони стояли зараз один навпроти другого, обидва насторожені й напружені.

— Я не можу згодитись на це, — мовив лікар. — Ви мусите знайти інший вихід.

— Який? Ви або простодушні, або…

— Або що?

— Не виключено, що ви агент абверу, з криптонімом М-18.

Тепер усі карти були відкриті. Як сприйме це Ковальський? Лікар розсміявся.

— В лікарні діє німецький агент.

— І ви гадаєте, що ним можу бути я? — запитав лікар.

11


Майор фон Роде не байдикував. Двічі вже розмовляв з Берліном, обіцяючи, що протягом двох годин знайде Крука. Він знав, що ставка в цій справі — його кар’єра. Наказав оточити місто. Агенти абверу й гестапо нишпорили по сусідніх селах. Спеціальні команди СС мали вранці прочісувати довколишні ліси. Роде двоївся й троївся, але з кожною годиною втрачав надію. Знав, що в цій грі час — вирішальний чинник. На бойовищі не знайдено Крука. Крук міг бути ще десь поблизу. Однак наслідки операції були нікчемні. Лише пізно ввечері патруль жандармерії затримав по дорозі з Божентова до лісової сторожки селянина, що їхав порожньою підводою, вимощеною сіном. На сіні знайдено плями крові. Роде вирішив сам допитати затриманого. Це був літній чоловік, дуже переляканий. Він повторював увесь час одне й те ж саме: цього разу, як щотижня, приїхав до міста, побував у харчевні, як побачив панів жандармів, злякався й почав тікати. Але він нічого не знає, нічого поганого не зробив, вони можуть спитати місцевого старости, що він був завжди сумлінний і вчасно сплачував продовольчий податок.

— Не корч дурня! — гаркнув есесівець. Це був найкращий спеціаліст тамтешнього СД, якому фон Роде дозволив застосувати методи, що змушували говорити. Сам він не любив цих методів і не брав участі у таких допитах, користувався тільки результатами.

Роде терпеливо очікував, за годину звелів викликати спеціаліста з СД.

— Сказав? — запитав він.

— Небагато. Потім тільки марив. Зізнався, що знайшов когось на дорозі, — так принаймні виходило з його марень, і одвіз до лікарні.

— Кого саме?

— Не знаю, — відповів спеціаліст з СД. — Навіть ця лікарня — то мій домисел, бо були то швидше всього уривки слів і окремі склади. Ви ж знаєте, як вони говорять.

— Допитуйте його далі.

Спеціаліст з СД усміхнувся.

— Даруйте, пане майор, — сказав він. — Ви, певно, розумієте, що ми вже ніколи ні про що його не спитаємо.

Роде хотів пояснити цьому молодикові в чорному мундирі, якої він думки про його методи, але глянув йому в обличчя і промовчав.

— Я сам особисто перевірю в лікарні, — тільки й сказав він. — Сам особисто перевірю.

12


Що робити тепер? Треба принаймні два дні, щоб налагодити зв’язок з партизанами і вивезти Еву з лікарні. А Крук? Чи повинен він застрелити Крука, застрелити хворого чоловіка, що лежить у ліжку? Може, є якась можливість відправити і його в ліс? Певна річ, така можливість була б, якби він знав напевно, хто агент Роде. Але він досі тільки здогадується. Ані крихти доказів, нічого, крім власної версії перебігу подій. Чи можна вірити Ковальському? Знову те саме питання. Він мусить вірити, інакше не лишається жодного шансу. Всі інші говорять неправду, кожного можна спіймати на брехні і не можна зробити з цього жодного висновку. Кристина твердила, що безпосередньо перед пострілом готувалася зробити укол Еві. Але виявилось, що Еві дано укол значно раніше, отже, й тут Кристина не хотіла казати правди і, може, саме тому…

Клосс кружляв по кімнаті чергового й ніяк не міг нічого вирішити. Бракувало йому ще одного: дізнатися, чи М-18 повідомив Роде…

Саме в цей час сюди увійшов його ординарець Курт. Виструнчився в дверях. На обличчі був такий самий байдужий вираз, як і завжди, коли заходив до Клосса в кімнату.

— Доводжу до вашого відома, пане обер-лейтенант, що мене допитував Роде.

Клосс підійшов до нього й довго мовчки дивився на цього хлопця, якого знав уже цілий рік, виручивши його перед тим з біди.

— Йшлося про дівчину, — мовив Курт.

— І що ти сказав?

— Навіщо ви питаєте? Те, що треба, пане обер-лейтенант… А потім до штабу привели якогось селянина, затриманого разом з підводою. Я сам його бачив.

— Дякую. Можеш іти, Курт.

— Я нічим не зможу допомогти?

— Ні, — відповів Клосс. — Тут ти вже не допоможеш.

Клосс намагався обміркувати ситуацію спокійно й розважливо. Що міг сказати селянин, який знайшов Крука на узліссі? Тільки те, що привіз якогось чоловіка з бойовища. А можливо, на підводі лишився якийсь слід? Це також треба врахувати. Роде може запідозрювати, що це саме Крук у лікарні. Чекав повідомлення від М-18, а не діставши його, сам скоро з’явиться сюди. Як він, Клосс, пояснить свою присутність у лікарні? Роде накаже обшукати лікарню, знайдуть Еву, знайдуть Крука, все інше тоді з’ясується… Захищатися в лікарні! Нісенітниця!

Клосс подумав, що це, мабуть, кінець… Кілька років важкої роботи… Звісно, живим його не візьмуть. Він простяг руку до кишені, ампулка була на своєму місці. Запасну мав у бумажнику. Дати її Еві? Повинен дати її Еві, бо в дівчини немає вже ніякого порятунку.

Клосс не належав до людей, що миряться з дійсністю. Коли існує якийсь вихід, бодай один із ста, навіть з тисячі випадків, він спробує його… Скажімо, він має ще десять хвилин… Десять хвилин це дуже багато. Ковальський не хотів знищувати Крука, зле не лишається нічого іншого, як довіритися цьому лікареві… Зрештою, М-18 тут один; решта персоналу—порядні люди. Клоссові не можна демаскувати себе. Але часом є тільки один вихід — гра відкритими картами…

Ковальський був у Еви. Сидів обіч неї на ліжку й міняв пов’язку. Ева блідо усміхнулась, побачивши Клосса.

— Сюди зараз приїдуть німці, — почав Клосс, сідаючи біля лікаря. Він дістав з внутрішньої кишені мундира і простяг Еві маленьку ампулку. — Проковтнеш в останню мить. Пам’ятай: в останню мить…

Ковальський дивився на них широко розплющеними очима.

— Що стосується нас, ми так не вагаємось, — мовив Клосс. — Ваш пацієнт, Крук, переживе…

На обличчі лікаря з’явилася невпевненість. Він підвівся, потім виструнчився, як солдат.

— Я до ваших послуг, — сказав він. — Можете мені вірити.

— Боюся, що вже надто пізно, — відповів Клосс.

— Я нічого не знав! — раптом вибухнув Ковальський. — Врешті-решт, ви нічого й не сказали. До останньої миті я не був певен, що це не провокація.

— Тепер це вже не має значення. Якщо ми загинемо, а вам пощастить вижити, розкажете по війні про зустріч з обер-лейтенантом Клоссом і Евою Водницькою — таке її справжнє прізвище. От і все.

— Нічого вже не можна зробити?

Клосс чекав цього запитання. Він знав, як важко часом схилити людей на найбільший риск. Якщо він не помилявся в Ковальському, міг уже на нього важити.

— Можемо спробувати, — сказав поволі Клосс. Глянув на годинник. — Кому з своїх працівників ви найбільше довіряєте?

— Кларі, — не вагаючись відповів Ковальський. І потім додав: — Вона в підпіллі. — Знову вибухнув: — Ви повинні були вірити мені від самого початку…

— Я не міг. Як ви гадаєте, хтось із них, Стоковський або Кристина, працює на німців?

— Ні, це неможливо. Стоковський родом з Варшави, батьків його заарештовано, а він змінив прізвище. Це боягуз, але чесний хлопець. Боявся Вельмажа, бо той щось про нього знав.

— Хто, на вашу думку, вбив Вельмажа?

— Не знаю, — Ковальський знизав плечима. — Це важливо зараз?

— Найважливіше. — Клосс широкими кроками ходив по кімнаті. — Якщо вчинили це не ви, існує одна версія. І вона для нас рятівна…

— Хто?

— Я волів би цього не говорити. Волів би ніколи не казати про це. — Клосс сів знову обіч Еви і голубливо гладив її руки. — У мене шалена думка, лікарю… Божевільна думка… Існує невеличкий шанс на успіх, але якщо Роде вдасться переконати… Чи зможете ви ризикнути?

— Зможу, — в голосі Ковальського відчувалася рішучість.

— Я оцінюю реальні можливості. Роде небезпечний суперник. Це інтелігентний офіцер, не дасть себе легко ввести в оману… Багато значить також випадок. — Клосс пояснював, а вони слухали з величезною напругою. — У нас багато роботи, — вів далі Клосс, — і дуже мало часу. Ви повинні використати й Стоковського…

— А Кристину?

— Ні, Кристині нічого не розповідайте. І пам’ятайте: коли намір не вдасться, я стрілятиму. Захищатимусь… Тоді для вас буде тільки одна можливість — втеча. Певна річ, якщо встигнете втекти, якщо Роде до того не оточить лікарню…

— Чи ще маєте ви до мене претензії щодо Крука? — раптом запитав Ковальський.

— Ні, не маю, — відповів Клосс. — Ми з іншого тіста; ви, можливо, були праві. А зараз покличте Клару.

Дівчина була щиро здивована, побачивши їх утрьох в ізоляторі: Еву, Ковальського, що ходив по кімнаті, і Клосса, який ніжно гладив руки дівчини.

— Кларо, — мовив доктор Ковальський, — ти мусиш нам допомогти.

Вона не зрозуміла.

— Мусиш мені допомогти, — повторив він.

Клосс підвівся.

— Панно Кларо, — пояснив він. — Я офіцер польської контррозвідки. А ви повинні зіграти роль моєї коханки, причому зіграти цю роль добре…

13


Вони переставляли ліжка й виносили хворих. Робили це швидко і вправно, а Клара щомиті вибігала на подвір’я і вдивлялася в морок. Коли крикнула: “Їдуть!” — все було вже напоготові. Край столу в кімнаті чергового сидів Клосс, бавлячись пістолетом, перед ним стояв доктор Ковальський, Клара сиділа на маленькому стільці під вікном. Гуркіт моторів лящав у вухах, потім раптово вщух. У коридорі пролунали важкі кроки, на порозі з’явився майор фон Роде. Одним поглядом обвів кімнату. Помітивши Клосса, не то усміхнувся, не то скривився.

— Пане майор, — підвівся Клосс, — доповідає обер-лейтенант Клосс…

— Ах, так… — Роде пересунув кобуру на живіт. — Ви, виявляється, прудкіший?

— Дякую за похвалу… — сказав Клосс.

— Похвалу! Всім вийти звідси, — тихо мовив Роде. — Чекати в коридорі.

Вони лишилися віч-на-віч — Роде і Клосс.

— Ну-у-у, Клосс, — фон Роде дивився на пістолет свого офіцера, — сховайте зброю.

— Слухаю, пане майор. — Клосс був уособленням дисципліни. — Дозвольте доповісти, пане майор…

— Відповідайте на запитання! Як ви сюди потрапили?

Клосс споважнів. В його голосі пролунали різкі нотки.

— Ви мій начальник, майоре… Але я нікому не дозволю… — Він знав, що найліпше впливає крик. Ці люди звикли до крику.

— Я вам казав, що лікарня — мій клопіт… — фон Роде розстебнув кобуру. — Ви розумієте, Клосс, що це значить?

— Ви не дозволяєте мені говорити, пане майор.

— Будь ласка. Тільки швидко…

— Сьогодні після обіду, — тепер Клосс намагався бути спокійним і діловим, — ви застали мене з дівчиною. Ця дівчина працює тут, у цій лікарні…

— Ах, так…

Чи Роде повірить? Чи може він повірити?

— Після розмови з вами, — вів далі Клосс, — я повернувся додому. На мене чекала Клара, тобто моя дівчина. Повідомила, що в лікарні вчинено вбивство…

— Що?

— Так, убивство. Я, певна річ, прибіг сюди. Хотів доповісти вам по телефону, але хтось перерізав шнур… — Клосс показав на телефон. — Я вирішив, що краще буде, коли лишуся в лікарні…

Роде мовчав. Клосс відчував на собі його погляд, пильний і уважний. Розумів, що йому не можна зробити бодай найменшої помилки.

— Кого вбито? — запитав Роде.

— Вашого агента, — відповів Клосс.

Обличчя Роде налилося кров’ю.

— Вельмажа? Звідкіля ви знаєте, що він був моїм агентом?

— Бо агент відрекомендувався б мені, коли я прибув до лікарні. Оскільки ніхто не відрекомендувався…

— Хто його вбив?

— Я допитую працівників.

— Ах, ви допитуєте… Це вже мій клопіт… — Роде відчинив двері в коридор. — Лікарю! — крикнув він.

Зайшов до кімнати Ковальський.

— Сьогодні ввечері, — поволі говорив Роде, — до лікарні привезли чоловіка з села. Привезли?

— Так, — спокійно відповів Ковальський.

— Де він? — крикнув Роде.

— Помер. — В голосі Ковальського не відчувалося й крихти вагання. — Шок, в результаті — сердечний припадок. Завтра вранці я повідомив би про це власті.

— Я хочу його побачити.

— Будь ласка, його ще не віднесли в морг.

Роде рушив до дверей. Став на порозі.

— Скільки осіб працює в лікарні?

— Три медсестри, — відповів Ковальський, — санітар і фельдшер. Санітара вбито.

— Знаю, що вбито, чорти б його взяли… — Елегантний майор фон Роде не міг тримати себе в руках. Відчинив двері: — Перерити цей курник! — наказав він.

Наближався критичний момент. Жандарми кинулися в палати, схилялися над хворими. В третій палаті лежав на ліжку літній чоловік.

— Помер тридцять хвилин тому, — сказав Ковальський. — Це його привезли з села. Можна сказати, що вмер з переляку. Його знайдено на місці битви. Так принаймні пояснив мені той селянин.

Роде схилився над тілом.

— Це не фон Крук, — констатував він.

— А ви гадали, — здивовано мовив Клосс, — що знайдете тут Крука?

Роде не відповідав. Важко ступаючи, вийшов у коридор. Відчинив двері до п’ятої палати й побачив сестру в накинутому на плечі халаті, що сиділа біля ліжка хворої. Клосс простяг руку до кишені й відчув під пальцями холодний метал. Коли Роде помітить, що в “сестри” на руці пов’язка, Клосс стрілятиме. А потім — що буде, те й буде… Роде якусь мить постояв на порозі, нарешті грюкнув дверима… Заглянув ще до моргу… Два тіла лежали на носилках, прикриті білими простирадлами.

— Ви хочете побачити Вельмажа? — запитав Клосс. Серце в нього сильно закалатало. Напевно, Крукові дали добру дозу снотворного, і він не проснеться.

Роде махнув рукою й повернувся до кімнати чергового. Сів край столу, поклавши перед собою пістолет.

— Ви мене недооцінюєте, Клосс, — мовив він. — Ми маємо зробити в цій лікарні ще кілька справ. Покличте свою дівчину.

Клара стала на порозі. Клосс з тривогою стежив за її рухами. Чи добре вона зіграє свою роль, чи захоче добре зіграти?

— Підійди-но ближче, — сказав фон Роде. — Гарненька, — буркнув він. — Одначе, смак у вас нічого… Сподіваюся, — цинічно докинув він, — що дівчата, які сплять з німецькими офіцерами, охоче допомагають німецьким властям.

Клара мовчала. Вона підійшла до столика й уважно подивилася на майора. Потім усміхнулася…

— Давно знаєш обер-лейтенанта? — запитав Роде.

— Кілька днів, — відповіла вона.

— Коротке знайомство… А з ким спала до цього?

— Я порядна дівчина! — вигукнула Клара.

— Ну… ну… Розкажи, як це було.

Клара, одначе, добре грала свою роль.

— Я почула постріл, — мовила вона, — і всі побігли до операційної, а я подумала, що треба негайно повідомити Ганса, бо він сказав, що коли щось трапиться, йому треба сповістити.

— Ти не боялася поліційної години?

— Я маю перепустку, пане офіцер. Як усі працівники лікарні, тому й побігла…

— Це вже я чув. Хто вбив Вельмажа?

— Не знаю, пане майор…

— Не знаєш! А все-таки хто це міг вчинити?

Клара знизала плечима.

— Я не задумувалась над цим… пане майор…

— Мало знаєш, — сказав Роде. — А для тебе було б набагато краще, коли б ти знала більше. Я з тобою ще поговорю, а зараз поклич лікаря.

Роде закурив, завагався трохи, потім почастував Клосса.

— Може б, ця дівчина замінила Вельмажа? — мовив він. І потім додав: — Але, мабуть, не замінить. Ви не питаєте, чому я не хочу її використати? Не питаєте?

Клосс мовчав. На порозі з’явився доктор Ковальський.

Роде дивився тепер на Ковальського.

— Звичайно, я міг би провадити слідство, — почав він, — і, може, навіть зібрав би речові докази. Але я не маю на це часу, Клосс. І це мені й не потрібно. — Роде витяг годинник. — Якщо протягом п’яти хвилин не зголоситься вбивця Вельмажа, я накажу розстріляти весь медперсонал. Ви зрозуміли, лікарю? Мій заступник, обер-лейтенант Клосс, надто гуманний, а я роблю так, як вимагається на війні. Отже, п’ять хвилин, гаразд? До речі, лікарня оточена, не намагайтесь тікати. — Потім звернувся до Клосса: — Вам шкода цієї Клари? А може, ви хочете просити, щоб я її пощадив?

Клосс мовчав. Знову відчув у руці холодний метал. Отже, не вдалося, треба було передбачити, що Роде вчинить так, а не інакше. Він не кидає слів на вітер.

Майор тим часом з цікавістю приглядався до Клосса.

— Я не думаю, щоб це була велика любов, — мовив він. — Такий собі невеличкий романчик, правда?

Раптом відчинились двері. На порозі з’явилась Кристина. Очевидно, вона підслуховувала розмову: погляд в неї був нестямний, в руці тримала зброю. Дивилася тільки на Роде.

— Руки вгору! — крикнула вона. — Всі! Ні з місця!

Роде глянув на пістолет, що досі лежав на столі, потім підняв руки. Клосс зробив те ж саме.

Кристина тим часом відступила до вікна.

— Це я вбила вашого агента!.. — вигукнула вона. — Я… сама… Ви зробили з нього квача. Я кохала його…

Не зводячи з них погляду, Кристина відчинила вікно. Чи вона справді сподівалася втекти, чи був у неї на це хоч який-небудь шанс? Есесівець, що стояв на подвір’ї під стіною, дав чергу з автомата майже не цілячись. Роде схопив пістолет і вистрелив у Кристину, яка вже лежала на підлозі.

“Коли б вона цього не зробила, — подумав Клосс, — загинули б усі”. Так, він до кінця життя пам’ятатиме медсестру Кристину, якої не знав навіть на прізвище, яка була звичайною собі жінкою, як тисячі медсестер.

Минала ніч. Німці залишили лікарню, Роде повернувся до свого кабінету, відкоркував пляшку коньяку й повідомив Берлін, що й досі не знайдено Крука. А Клосс почав посилено шукати контактів, бо мав знову обмаль часу. Адже треба було випровадити Еву й Крука в ліс, передати донесення в Центр, взятися за виконання нового завдання…

А 29 вересня 1943 року, коли під Божентовом почалися випробування Х-8, на полігон було скинуто важкі авіаційні бомби…




Кузинка Едита


1


Колеса поїзда монотонно стукотіли. Блакитнуватий відблиск лампи навіював сон, але годі було заснути. Едита заплющила очі, вдаючи, що спить. Може, молодий обер-лейтенант, нарешті, вгамується, замовкне, його перекидають на Східний фронт, і він намагається за розмовою забути свій страх перед скорою зустріччю з “Іваном”.

— Запалите? — спитав він, аж ніяк не збентежений її мовчанкою. Мабуть, все-таки помітив, що вона не спить.

— Дякую, — відповіла Едита і мерщій заплющила очі, щільніше вкуталася в чорний плащ військового крою. Вона вже знала, чому їй не хочеться розмовляти з милим, навіть досить вродливим хлопцем, який сидів навпроти неї в купе першого класу поїзда Берлін—Львів. “Берлін—Львів”, — подумки повторила Едита, бо така назва і далі фігурує на табличці кожного вагона. Але поїзд уже давно не доїжджає до Львова. Лишилася тільки назва кінцевої станції, що ось уже кілька місяців перебуває в руках ворога. Едита цієї миті збагнула, що вона так само, як молодий лейтенант, боїться, просто боїться. Цей страх охопив її ще два тижні тому, тоді, коли шеф у приміщенні начальника маленької станції неподалік Відня вручив їй запечатаний сургучем конверт.

— Ми мусимо розлучитися, Едито, — сказав він. Протезом правої руки, на який була натягнута коричнева рукавичка, він почухав давно не голену щоку. — Я дуже шкодую: ви їдете на схід, до Генерал-губернаторства. — Його червоні від безсоння блідо-голубі очі сповнив справжній сум.

— Наказ є наказ, — відповіла тоді Едита, розірвала конверт, знайшла назву міста в самому центрі Польщі, куди такого-то дня вона має прибути як телефоністка штабу бойового з’єднання. І відтоді стала боятися. Це був досить нерозумний страх. Щоправда, радянські війська досягли вже правого берега Вісли, але Едита Лауш вірила, що після невдалих останніх місяців знову настануть радісні хвилини. Едита Лауш не боялася фронту. Коли в тисяча дев’ятсот сороковому році зголошувалася в допоміжну службу, їй хотілось бути ближче до фронту. Та, прочитавши назву цього міста, вона вжахнулася. Тут Едита Лауш була близько чотирьох років тому.

Раптом уявила все це ще раз: вона входить у темну браму одного з найгарніших будинків міста. Поляків давно звідси виселили, в кам’яниці мешкають лише німці. Едита скромний собі службовець і має невеличку кімнатку на четвертому поверсі, в якій колись, очевидно, жила служниця. Тої ночі вона поверталася з роботи, була стомлена, хотілось якнайшвидше відпочити. І тоді, коли вона звернула від брами на сходи, викладені штучним мармуром, з претензійними постатями гіпсових жінок, сталося найгірше. Ступила крок у бік сходів і почула постріли. На другому поверсі хтось грюкнув дверима, й тоді пролунав постріл удруге. Мимоволі притислася до муру. Побачила тінь чоловіка, що великими стрибками наближався до неї. Вихопила з кобури пістолет.

— Руки вгору! — істерично вигукнула Едита.

Чоловік кинувся на неї, штовхнув її. Едита впала. Невідомий у світлому пильовику, переляканий так само, як і вона, зник у брамі. Едита підвелася на ліктях, хотіла бігти за ним, але в ту ж мить другий мужчина, що біг сходами, вибив у неї зброю. На якусь долю секунди Едита побачила його скривлене від люті або від страху обличчя, поли чорного цератового плаща, які носять службовці СС, шмагнули її по обличчю. Вона хотіла підняти випущений пістолет, але мужчина чоботом притис її руку до сходів: Едита скрикнула від болю і тільки тоді, як невідомий зник у темряві, підвелася. Хитаючись, припала до найближчих дверей. Стукала в них кулаками. Не могла збагнути, як людину, що мешкає за цими дверима, не розбудили ані постріли, ані її крик. Тільки тоді, коли їй відчинили двері і вона впізнала в заспаному мужчині з розхристаною піжамою присадкуватого капітана саперів Шнайдера, тільки тоді нерви її не витримали. Вона з плачем упала йому на груди.

Ні, це дуже неприємний спогад. Вона відігнала його від себе, як настирливу муху. Розплющила очі. Молодий обер-лейтенант тільки цього й чекав.

— У мене в термосі кава, може, вип’ємо?

— Я б закурила, — мовила Едита, і, коли він давав їй припалити, намагаючись прихилитись якнайближче, перед очима в неї ще стояла та сцена, що відбулася чотири роки тому.

— Ви спите з цигаркою, — сказав молодий обер-лейтенант, легенько торкаючись її долоні. Едита здригнулася, ніби справді спала. їй стало жаль цього хлопця, що невдовзі поїде на фронт, може, загине, може, повернеться без руки чи ноги, з відмороженим обличчям або попеченим тілом. Засоромилася, що кілька годин уникає розмови з тим, кому — знає це з самісінького початку — дуже подобається і для кого, можливо, ця розмова буде останньою розмовою з жінкою перед найгіршим, що може спіткати їх усіх, що напевно спіткає їх усіх. Ця думка знову її налякала, але, наперекір своєму страху, вона усміхнулася до молодого офіцера.

— З дому? — спитала Едита.

— Так, — відповів він і спохмурнів. Едиті була відома ця похмурість. На п’ятому році війни вона знала, що це означає. Розбомблений будинок родини, брат або батько, які загинули десь у широкому російському степу. Не питала про деталі, вони ЇЇ не цікавили. Поклала свою долоню на руки офіцерові і промовила, вірячи в це менше, ніж будь-коли:

— Знову рушимо вперед.

Поїзд раптом здригнувся, й Едита опинилася в обіймах офіцера. Поїзд ще раз шарпнувся і зупинився. Хлопець відпустив її, стояв тепер навпроти неї виструнчений. Він знітився, і ця зніченість була якоюсь дитячою.

— Щось трапилось, — мовив він, — піду подивлюся. — І вибіг ніби задоволений — нарешті знає, що йому робити. Едита зручніше вмостилася на лаві. Розвеселив і трохи зворушив її цей безпорадний хлопець. “Він схожий га учня перед випускними екзаменами”, — подумала Едита і враз здалася собі старою, хоча молодий офіцер міг бути молодший від неї всього на два—три роки. Машинально взяла в руки ілюстрований журнал. На першій сторінці було фото солдата, що голубив дітей під ялинкою. П’яте воєнне різдво. Жирним шрифтом цитата з недавньої промови фюрера: “Переможемо або загинемо”. Едита усвідомила, що це “або” стало з’являтися в офіційних промовах зовсім недавно. І це знову її настрахало.

— Зараз рушимо, — сказав молодий обер-лейтенант. Він уже отямився, а може, тільки вдавав. — Знову ці бандити. Намагалися висадити в повітря віадук. На щастя, їм це не вдалося. Хоча я особисто, — він усміхнувся широко, по-хлоп’ячому, — не мав би нічого проти. — А на запитливий погляд додав: — Довше побув би з вами, бо до “Івана” не дуже кваплюся.

“Справді, — подумала Едита. — Він схожий на учня, якого спитали на уроці, а він зовсім не готовий відпо-сідати”.

2


Унтер-офіцер з охорони віадука говорив трохи безладно. Комір куртки в нього був розстебнутий не за правилами статуту, а голова під шапкою була пов’язана шарфом, що затуляв вуха. Він скидався на стару бабу, але ні обер-лейтенант Клосс, ні майор Брох не звергала на це уваги.

— Це було вдосвіта, — сказав унтер-офіцер, — якраз під час зміни варти. Чорт його знає, звідки вони довідались про це. Убили фельдфебеля Трошке, тяжко поранили рядового Грубера. На щастя, хлопці на станції почули постріли, дрезина стояла напоготові, ми прибули сюди через три хвилини після їхньої втечі. І саме тоді, коли я думав, що вже все гаразд, стався цей вибух. Солдати зіскочили з дрезини, розбіглися, я скомандував: “Лягай!” — бо гадав, що віадук заваливсь або станеться другий вибух.

— Був тільки один вибух, — мовив Клосс, — частина зарядів не спрацювала. Легко пошкоджено один прогін, і рух може відбуватися нормально.

— Ви не знаєте, Клосс, як їм вдалося пройти через мінні поля? Адже єдиний підхід до шляхопроводу від річки мав бути замінований. Я намну вуха Шнайдерові. Дякувати, що відбулися ми лише страхом. Інакше я мусив би віддати його до польового суду.

— Пробачте, майоре, — відповів Клосс, — Шнайдер не винен. Позавчора я оглядав територію — була замінована.

— Ви хочете сказати, що вони знали розташування мінного поля?

— Не виключено, — насупився Клосс. Він замовк, бо з щойно зупиненого поїзда вийшов якийсь молодий обер-лейтенант і підійшов до них. Помітивши Броха, почав було доповідати: “Пане майор…”, але Брох махнув рукою.

— Що трапилося?

— Можете вертатися, — відповів Брох. — Зараз від’їжджаєте.

Він жестом послав унтер-офіцера до поїзда. Той біг важко, ніби спутаний, очевидно, на ньому було кілька вдяганок. Поїзд засвистів тихо, ніби боячись, що голосніший свист може виманити з довколишніх лісів інші загони польських месників.

Брох узяв Клосса попідруч і повів до машини. Мотор ритмічно двигтів — шофер не вимикав його, бо машина погано заводилась.

— Це вже Друга спроба висадити шляхопровід, — сказав Брох. — їм це дуже потрібно.

— Вас це дивує? Адже це найкоротша лінія сполучення з фронтом.

— Все ближче й ближче цей фронт, Клосс, — зажурено промовив Брох. — Чи ви ще вірите, що ми колись були під Москвою?

— Немає підстав тривожитися, — зауважив Клосс, кивнувши на шофера, що прислухався до їхньої розмови, смокчучи недокурок, схований у напівстуленій долоні.

— Рушай! — наказав Брох шоферові. І, коли машина набрала швидкості, а гуркіт мотора заглушав їхні слова, додав: — Дякую, Клосс.

— Абвер мусить піклуватися про моральний дух армії, — усміхаючись, відповів Клосс. Машина вже виїхала на забруковані круглим камінням вулички міста.

— Зупинися, — плеснув він по плечу шофера, — мені треба тут дещо зробити.

— Ви не забули про зустріч Нового року? Я готую сюрприз.

— Я чекаю, майоре. Так, як умовилися, близько одинадцяти. Можемо розпочати нашу велику пиятику.

— Так, — кивнув головою Брох, — лишається ще тільки напитися. — Він махнув рукою водієві. Машина різко зірвалася з місця.

“Брох, — думав Клосс, минаючи убогі будиночки передмістя. — Сумно тобі, Брох. Ти інтелігентний, тебе не ошукають дуті зведення командування, ти надто розумний офіцер, щоб вірити в “скорочення фронту” і “переможне відривання од ворога”. Відчуваєш, що все валиться, що дедалі ближче кінець, але не можеш нічого вдіяти”.

Клосс навіть любив Броха, цінував його лояльність, якусь, так би мовити, скаутську пристойність. Брох безпосередній, залюбки сходиться з молодими офіцерами. В його віці з його знаннями треба бути генералом. Він служив колись в головному штабі, подавав надії стати здібним штабістом, але різниця думок, якась критика рішень геніального фюрера, що про неї хтось послужливий негайно повідомив куди слід, враз зруйнувала майбутню його кар’єру. Та при всьому цьому Клосс знає, що Брох сліпий. Сліпий, як усі вони, молоді офіцери з першої світової війни, пізніші кадри райхсверу, сьогоднішнє ядро німецького командування. Коли вони й спроможуться нарешті вчинити запізнілий переворот, — Клосс пригадав собі торішні липневі події,— то основною його метою буде вбивство дурноверхого єфрейтора, бо, на думку німецьких генералів, це якась можливість врятувати Третій райх від остаточної поразки.

Клосс поминув невеличкий майдан з руїнами спаленої синагоги, що стриміли перед очима, звернув у вузеньку вулицю, безлюдну о цій порі, хоча вже й розвиднілося, — ще тривала поліційна година. Пройшов повз дерев’яний, пофарбований колись у жовтий колір будинок з вивіскою годинникаря, оглядівся, зробив ще кілька кроків уздовж високого паркана із щільно збитих дощок і натиснув на хвіртку, яка прочинилася, хоча по великому заіржавілому замку видно було, що її не відчиняли роками. Опинився за жовтим будинком. Крізь шпарину у віконниці пробивалася тоненька смужка світла. Він тричі постукав і, коли рипнули двері, впевнено зайшов у темні великі сіни, минув одну й другу темні кімнати й опинився в тій, що прилягала до крамнички годинникаря. У кімнаті горів миготливий вогник карбідової лампи. Чоловік з землистим обличчям і глибоко запалими очима скинув навушники, поклав їх обіч оксидованої скриньки короткохвильової радіостанції й запитливо глянув на Клосса.

— Знову невдача, — сердито кинув Клосс. — Що за ідіотів ви посилаєте на цей шляхопровід! Вибухом зірвало лише трохи штукатурки з стояка, оце й усе.

— “Тітка Зюзанна”, — чоловік протер долонями очі, ніби хотів прогнати сон, — “тітка Зюзанна” вимагає впоратися з цим шляхопроводом найпізніше до сьомого січня.

Клосс усміхнувся. Він усміхається, коли чує “тітка Зюзанна”, хоча чув це безліч разів і сам не раз послуговувався цим криптонімом Центру. Простяг радіотелеграфістові цигарку, дивився, як той з приємністю затягся димом. Тільки тепер помітив, як страшенно втомлений цей чоловік. Шкодував уже, що так різко висловився, адже годинникар не винен. Поклав на столі щойно почату пачку цигарок “Юно”.

— Умовся про мою зустріч з Бартеком, — сказав Клосс, прямуючи до виходу. — Мені потрібно поговорити з ним особисто.

3


Не минуло й півгодини, а Едита вже знала майже все про свою сусідку по кімнаті й нову подругу. Грета зраділа, справді зраділа приїздові Едити Лауш; Едита її ровесниця, і через кілька хвилин по тому, як вона зайшла до цієї погано вмебльованої кімнати, що правила за готель цивільним працівникам, залізничникам і дівчатам з допоміжної служби, Грета запропонувала їй називати одна одну на ім’я. їй уже справді набридла Едитина попередниця, яку кілька днів тому відіслали до фатерлянду через нервовий розлад.

— Я дуже рада, що буду з тобою, — патякала Грета, — так мені остогидла та божевільна. їй усе заважало — цигарковий дим, гармидер у кімнаті, якось, коли я помилково взяла її рушник, то думала, що стрельне в мене! Вона спала з пістолетом під подушкою. До цього була в Мінську, працювала в гестапо й завше клала під подушку пістолет. Хвора, зовсім хвора. Ми всі стаємо тут хворими. Це похмуре місто. Безнастанно чуємо про якісь напади польських терористів. Немає дня, щоб хтось із наших не загинув.

— Я знаю, — мовила Едита, — була вже в цьому місті. Не люблю його.

Складаючи у виділеній для неї половині шафи своє ганчір’я, вона знову пригадала ту ніч, від якої минуло майже чотири роки. Разом з присадкуватим, смішним віденцем капітаном Шнайдером, коли його вдалося, нарешті, заспокоїти їй, вони побігли нагору. На другому поверсі в репрезентаційних апартаментах мешкав тутешній комендант. Кілька днів тому його викликали до Берліна, очевидно, у справах ліквідації євреїв. Місто на той час було вже звільнено від євреїв — місцевих євреїв, зігнаних спершу в тісні вулички Затожа, пізніше переселили до Варшавського й Лодзінського гетто. Вдома лишалася дружина коменданта, висока блондинка з гарним, зачесаним у кок волоссям, яку Едита знала з лиця, та їхня дворічна донька, блакитноока плакса. Коли вони піднялися із Шнайдером на другий поверх, Едита спершу побачила, що в гіпсової статуї, яка стояла в ніші, немає руки, і тільки тоді помітила прочинені двері у квартиру коменданта. Шнайдер увійшов першим, стискаючи знятий із запобіжника пістолет. Промінь його ліхтарика вихопив з мороку скуйовджену постіль, розкидані папери, перевернуті меблі. Потім він погасив ліхтарик й схопив Едиту за руку.

— Спустіться, будь ласка, до мене й подзвоніть у гестапо. — А коли Едита ступила крок уперед, ніби хотіла переконатись у своєму припущенні, він раптом зупинив її. — Далі не заходьте: жінка й дитина мертві.

— Це польські бандити, — сказала тоді Едита.

— Схоже на звичайне пограбування, — відповів Шнайдер і потім додав: — Комендант добре нажився при ліквідації гетто.

Едита хотіла заперечити, тоді в неї не вкладалося в голові, щоб німецький офіцер з таким високим чином, призначений на цю посаду фюрером і партією, міг робити те, в чому її переконував Шнайдер. Але не заперечила, не могла вимовити й слова. Як же вона ненавиділа тоді поляків, цих диких нелюдів, що вдираються вночі, аби мордувати німецьких жінок і дітей.

Грета завважила, що Едита її не слухає, і враз змовкла.

— Говори далі, я слухаю, — мовила Едита, ніби боялася тиші. Насправді водночас із картиною, що врізалась їй у пам’ять і пробігла в неї перед очима, наче фільм, чула базікання Грети, яка оповідала саме про те, як реалізує свою нескладну життєву філософію: не згадувати про війну, ні про що не думати, розважатися, пити, втішатися життям. Вона була при цьому сентиментальна, якісь випадкові, скороминущі зв’язки з мужчинами називала чудовими пригодами, незабутніми переживаннями, великим коханням, ніби забуваючи, що п’ять хвилин тому, коли розказувала про Горста, а не про Фрідріха, також запевняла: “Це було найбільше кохання в моєму житті”. Грета, певно, вважала, що знайшла в Едиті приятельку і майбутню співучасницю оргій, а точніше — жалюгідних пиятик в офіцерському казино, і Едиті не хотілося розчаровувати її, подумала тільки, що попередниці не дуже легко жилося з Гретою. Але була задоволена, що Грета не вгаває, що вона може ще раз вернутися в думці до подій чотирирічної давності.

Вона тоді недовго затрималася в цьому місті. Через кілька днів після пам’ятної ночі дістала запечатаний сургучем конверт з наказом про виїзд. Побувала в Салоніках, потім у Південній Франції, Відні. Знайомилася з підкореною Європою — туристка мимоволі, яку перекидали то туди, то сюди за наказами невідомих штабів, що ними керував мозок найбільшого фюрера в історії Німеччини. Того-таки дня присадкуватий, смішний капітан Шнайдер проводжав її на вокзал, упадаючи коло неї з дещо старомодною галантністю віденського судового радника, ким він і був колись, Едита дивувалася, чому він веде її закутнями вузеньких вуличок, гадала, що Шнайдер обминає центр міста, петляє кружною дорогою, аби побути довше з нею віч-на-віч. Це тішило її трохи, і тільки тоді, коли вони підійшли до вокзалу, який був розташований трохи вище, так, що видно було місто з квадратним центром, Едита збагнула, яке видовище хотів приховати від неї віденський екс-радник. У прозорому повітрі здіймався голубуватий димок від автоматних черг. Це привернуло її увагу. Вона глянула в бік білих мурів костьолу й побачила щільний натовп, що падав, підкошений залпом.

— П’ятдесят, — промовив Шнайдер. — Відплата за жінку й дитину коменданта, — додав він.

— Там було тільки двоє, — сказала тоді Едита — не тому, що хотіла пожаліти скошених залпом, а заради елементарної справедливості. Шнайдер нічого тоді не відповів. Може, пам’ятав, що тої ночі в нього вихопилися слова, не дуже похвальні для коменданта, і боявся Едити, а може, і для нього, обізнаного з мірою покарання, диспропорція тих двох смертей і цих п’ятдесяти була надто вражаюча. Він тільки глянув на годинник, і Едита зрозуміла, що треба квапитися.

Рушники вже були вкладені, свіжа постіль лежала на ліжку, на якому нещодавно спала жінка, що захворіла від перебування на радянській землі і в Польщі. Грета запопадливо кинулася допомогти Едиті надіти чохол на ковдру. Торохтіла без угаву. Тепер про якогось хлопця, що їй страшенно подобається. Може, тому, що, в противагу іншим, він зовсім не звертає на неї уваги.

— Високий, вродливий блондин, — мовила Грета, — мені надзвичайно симпатичні блондини, а в нього в обличчі щось таємниче; часом здається, що він думками десь далеко-далеко. — Цього року не вдалося, зате наступного — Грета обіцяє, що обведе обер-лейтенанта Клосса навколо пальця.

— Як його прізвище? — зацікавилася раптом Едита.

— Обер-лейтенант Ганс Клосс. Невже ти його знаєш? — Грета була майже здивована, що Едита перебила її, ніби звикла, що її ніколи не перебивають.

— Боже мій, Ганс! Через стільки років! Чи він мене впізнає?

— Ти справді з ним бачилася, Едито? Благаю, давай зустрінемося десь разом, познайом мене з ним! Це камінь, а не мужчина.

Едита усміхнулася, згадавши щось миле й далеке. Єдине приємне в цей день страшних спогадів. Вона відкрила валізу, витягла конверт з пачкою знімків, довго копирсалася в них, аж поки знайшла стару, вже пожовклу аматорську фотокартку.

— Пізнаєш його? — запитала.

— Та це ж якийсь шмаркач.

— Цей знімок зроблено в тридцять шостому році, — пояснила Едита. Вона перевернула фотокартку й глянула на дарчий напис. Грета читала, заглядаючи через її плече: “Едиті, якої я ніколи не забуду. Ганс”.

— Схожий?

— Наче трохи схожий, — відповіла Грета. — Я віддаю його тобі, він — твій. Зрештою, я маю тут хлопця, — додала вона з удаваною жвавістю, — його прізвище Бруннер, гестапівець, теж вродливий, знаєш, тип сильного мужчини… — А бачачи, що Едита все ще дивиться на підпис, зітхнула: — Матимеш нагоду, моя люба, переконатися, чи дотримують чоловіки слова.

4


У Клосса був божевільний день. Спершу розбудили його вдосвіта через цей нещасний віадук, потім ледве встиг поголитися і з’їсти скибку хліба із штучним медом, приготовлену Куртом, як його було викликано до генерала. Обпікаючи губи, випив чашечку кави, проскочив кілька вулиць, що ведуть до штабу угрупування, і протягом двох годин змушений був вислуховувати напучування й добрі поради, які стосувалися розташування мінних полів. Тільки й користі з цієї конференції, що Клосс довідався про нову дислокацію артилерії, а ці дані, напевне, зацікавлять “тітку Зюзанну”. Перш ніж дістатися до себе в комендатуру, з’їздив у другий кінець міста, на продовольчі склади, де мали чекати й справді чекали на нього пляшки вина, подаровані йому квартирмейстером за колись зроблену невеличку послугу. Але на складах була штовханина, полки одержували за нарядом свій пайок шнапсу й цигарок, спеціально збільшений з нагоди Нового року. Коли, нарешті, страшенно навантажений, повернувся з вином і кількома пачками чудових сигар, кудись повіявся Курт, що мав чекати на нього в комендатурі. Клосс гадав, що Курт подався в казино, де в нього є дівчина, тому мусив дзвонити, розшукувати його, не бачачи, що в нього над головою стоїть єфрейтор Якобс, його секретар, з якимись важливими паперами, що вимагали підпису обер-лейтенанта.

— Віднеси ці пляшки додому, — сказав він Куртові, коли той нарешті з’явився знічений. — Одну пляшку можеш узяти собі, вип’єте з Маргаритою за моє здоров’я.

— Дякую, пане обер-лейтенант, — виструнчився Курт, задоволений, що йому не перепало на горіхи.

— Але квартира має блищати.

— Слухаю, пане обер-лейтенант, — Курт крутнувсь на п’яті, стукнувши перед цим підборами, і мало не налетів на штурмфюрера Бруннера, що, як завжди, несподівано з’явився в дверях.

— Привіт, Гансе. Нам треба погомоніти. Ти чув, що партизани викинули нам коника?

— Намагалися, — відповів Клосс, подаючи йому стільця.

— Після Нового року ми дамо їм прочуханки. Підтягуємо резерви з усієї губернії, — він не сів, а ходив по кімнаті, заклавши за спину руки.

— То й поговоримо про це після Нового року, — відрубав Клосс. Бруннер здивовано глянув на нього, якусь мить постояв ще серед кімнати, ніби на щось чекав

— Хайль Гітлер! — нарешті промовив він, але вийшов тільки тоді, коли на письмовому столі Клосса задзвонив телефон. Коли б загаявся ще трохи, то побачив би, як перемінився Клосс на обличчі.

— Обер-лейтенант Клосс? Говорить Едита Лауш, — долинуло з трубки. Клосс відчув, як у нього затремтіла рука.

— Хвилинку, — відповів він. Поклав трубку, витер зрошене потом чоло, запалив цигарку і тільки тоді, коли відчув, що оволодів собою, сказав:

— Це справді ти, Едито?

— Ти не помиляєшся, Гансе, це — я. Не сподівався мене зустріти? Я теж не думала, що тебе ще побачу і саме в цьому місті…

Потім почув, що вона довідалася про нього зовсім випадково і хотіла б його якнайшвидше побачити. Клосс підтакував, запевняв, що й він мріє про зустріч з нею. Докидав, де треба, слівце, що вони бачилися під час канікул у тридцять шостому, і, напевно, обоє дуже змінилися. Далі, сам не знаючи, що робить, запросив її на одинадцяту вечора до себе, назвав адресу, погодився, — може, навіть з надмірним запалом, — аби взяла з собою подругу, що мріє з ним познайомитися… Ще багато разів повторив, що радий, що це чудово — зустріти випадково кузину (“Мабуть, більше, ніж кузину”, — додала Едита), перш ніж зміг нарешті покласти трубку і обдумати становище. Спершу йому хотілося тікати, залишити все й тікати. Потім прийшло на гадку: адже він так схожий на нього, минуло вісім років, неможливо, щоб…

— Едита Лауш — це наймолодша дочка тітки Гільди, — вголос подумав Клосс, бо єфрейтор Якобс здивовано глянув на нього.

— Слухаю, пане обер-лейтенант, — нахилив він до Клосса своє гладке, баб’яче обличчя.

— Нічого, нічого, — Клосс підійшов до вішалки, одяг плащ, не стараючись навіть приховати похмурого настрою.

— Ви, пане обер-лейтенант, повинні були прочитати й висловити свою думку про цей проект інструкції. — Єфрейтор уклонився до нього з притаманною дрібному службовцеві, яким він завжди був, покорою й настирливістю.

— У наступному році, — відповів Клосс, що Якобс сприйняв як добрий дотеп. Клосс вислухав його найліпші побажання, зайшов до кабінету шефа, щоб висловити свої, поцілував у підставлену щічку руду Фредку, шефову секретарку, не намагаючись навіть зиркнути на розкладені перед нею папери, бо його мозок свердлила одна-єдина думка: “Я мушу знати все про Едиту Лауш”.

5


Клосс повернувся додому стомлений. Не поспішаючи відімкнув двері своєї надто просторої, як для однієї осо/ би, кімнати. Колись, до війни, в цьому непривабливому будинку з червоної цегли містилося ремісниче училище; тепер офіцерів розквартирували в колишніх класах. Спершу Клосс почував себе ніяково в цьому приміщенні, де легко можна було б розмістити два взводи солдатів. Ця кімната припала йому до душі після одного випадку. Якось уночі його розбудив грюкіт у двері і крик: “Відчиняйте, гестапо!”

Потім виявилося, що це був невибагливий жарт Бруннера, який вдерся з приятелями, шукаючи шнапсу. Але за кілька секунд, перш ніж з’ясувалося, в чому річ, Клосс полюбив цю кімнату: десятиметрова відстань від дверей до його ліжка дозволила б йому відправити на той світ кілька гестапівців, раніше ніж вони дісталися б до нього.

Клосс роззувся, скинув мундир і приліг. Зробив усе, що треба було зробити; тепер кілька годин чекання. Вдасться чи не вдасться? Він не любить очікувати. У такі хвилини, як ця, просто лягає і спить. Сьогодні ж треба спочити як ніколи, бо цей день, останній день 1944 року, приніс йому багато вражень. “Мусить пощастити! Стільки разів щастило”, — встиг ще подумати перед тим, як заснув.

Розбудив його стукіт у двері. Перш ніж сказати “Увійдіть!”, Клосс пригадав собі все те, від чого втік, шукаючи порятунку вві сні. Кузина Едита, подруга дитячих розваг… Юнацька любов… На порозі з’явився Курт.

— Приніс хлопець від годинникаря, — промовив він.

— Дякую, Курте. — Клосс узяв з рук ординарця великий старомодний будильник. — Я відпускаю тебе аж до ранку. Можеш іти до своєї Маргаритки. Чекай, ось їй від мене новорічний дарунок, — гукнув Клосс, простягаючи плитку шоколаду.

Курт козирнув. Він не розсипався в подяках. Знає свого шефа не віднині. Відчуває, коли обер-лейтенант хоче лишитися наодинці. Тепер саме оце настала така хвилина, тож Курт іде собі, розмірковуючи над тим, що коли він зараз віднесе Маргариті шоколад, то чи встигне вона спекти на вечір шоколадний торт. Бо Курт над усе любив шоколадні торти.

Клосс тим часом почекав, поки стихнуть кроки Курта в довгому темному коридорі, що пахнув пилевбираючою рідиною. Тільки тоді повернув у замку ключ, підійшов з будильником до вікна. Скорше із звички, ніж з потреби, поклав на підвіконня переведений на запобіжник пістолет. Один рух, і задня стінка будильника відскочила, мов стиснена пружина. Клосс вийняв тоненько скручену записку. На ній рясніли рядочки літер: “Тітка Гільда хвора на ревматизм. Останній лист у тридцять восьмому році, остання зустріч у тридцять шостому в маєтку дядька і тітки Вайсенбергів. Катання на човні. Освідчення під кущем бузку. Альтанка в саду. Місяць”.

— Небагато, — буркнув Клосс, — та добре й це”

Він замислився. Пригадалися йому тижні, проведені в тісних кімнатках будинку мінської контррозвідки. Радянський офіцер годинами допитував людину, на яку, — на щастя чи на нещастя, — був так разюче схожий. Мав тільки слухати. І придивлятися крізь шибку, що з тої о боку була дзеркалом, до допитуваного. Стежити, як грають м’язи на його обличчі, за його жестами, за тим, як курить цигарку. Якось йому спало на думку, що хоч він уже два місяці приглядається до Ганса Клосса, а ще ні разу не бачив, як той сміється. Сказав про це Гриші, офіцерові, що допитував Ганса Клосса, і той під час наступного допиту робив надлюдські зусилля, аби викликати усмішку на сумному обличчі німця. Нарешті, ні сіло ні впало, розповів якийсь пікантний анекдот, але обличчя в Ганса Клосса так і лишилося нерухомим.

— Ну що ж, — сказав Григорій, — усміхатимешся по-своєму. Зрештою, не думаю, щоб тобі там часто випадала нагода сміятися.

Нагоди випадали, але сьогоднішній вечір їх, напевно, не подарує.

Клосс намагався пригадати, що саме говорив той німець про Едиту. Говорив неохоче. Не розумів запитань, які йому ставили, і з якою метою їх задають. Адже звідки йому було знати, що там, за дзеркалом, боячись поворухнутися, щоб не скрипнуло старе крісло, хтось сидить. Але щось все-таки з нього витягли…

І зараз він хоче все це пригадати. Часом його огортає страх, бо не може собі уявити пори дня (а може, ночі), коли, катаючись на човні по ставку (по вкритому ряскою ставку — так він думає, хоча й не знає, чи довідався про це тоді, сидячи в кімнатці за дзеркалом, чи його фантазія створила такий вигляд ставка в маєтку Вайсенбергів), Едита, схотівши зірвати водяну лілею, перехилилася й з криком упала в воду. Ганс тоді витяг її. Було не дуже глибоко, але Едита не вміла плавати. Він витяг її в мокрій сукні, що пристала до тіла, покритій зеленою ряскою (“Чого мені ця клята ряска влізла в голову!” — промовив уголос). Едита наказала йому тоді відвернутися (усвідомив собі цієї миті, що подумав, ніби це вона йому наказала тоді відвернутися, а не справжньому Гансові Клоссові, який народився в Клайпеді 5 жовтня 1921 року). Скинула сукню, виполоскала її, розіклала на сонці, щоб висохла, сама ж зарилася в копицю сіна, що пахло зіллям, і тільки тоді гукнула його. Невже це тоді Ганс Клосс уперше поцілував Едиту Лауш? А може, колись іншим разом? Йому було п’ятнадцять років, а їй тринадцять…

Він ще раз перечитав текст записки. Про ревматизм тітки Гільди, про листи, альтанку, місяць. Потім вийняв запальничку, спалив шматочок паперу, кришка будильника знову опинилася на своєму місці, і ніхто б не здогадався, що цей старий годинник, який вічно псується і який Курт вже проклинав стільки разів, бо йому вже остогидло носити його до годинникаря, виконує роль, яку за нормальних часів виконував би звичайний конверт.

Клосс розставляв на столі пляшки й чарки, приготовлені Куртом, хліб з м’ясними консервами й думав, чому в тридцять восьмому році припинилося листування Ганса Клосса з Едитою Лауш. Ох, коли б він зараз міг хоч чверть години порозмовляти з тим, що десь у глибині Росії сидить в окремій камері, кого добре годують і з ким лагідно поводяться (“…будемо на нього хукати й дмухати, щоб, боронь боже, не застудився, — сказав Якубовський, коли вони прощалися. — Не відомо, коли цей німець нам ще знадобиться”) І от знадобився. Витягли з нього ще кілька даних, але як можна передати почуття пятнадцятирічного хлопчини до тринадцятирічної дівчинки в короткій радіограмі, в короткій—тому, що надто довге радирування викрило б радіостанцію. Коли б він тоді знав, що стріне Едиту Лауш, що ця дівчина пам’ятатиме Ганса Клосса… Він був підготовлений до зустрічі з дядьком Гельмутом, судовим засідателем з Крулевця, годинами вдивлявся в порите зморшками обличчя старого прусського бюрократа, щоб впізнати його з першого ж погляду. І впізнав, коли зайшла потреба. Але Едита не старий чоловік з гострим носом і бородавкою на підборідді. Щоправда, він бачив її на фотокартці, ледь-ледь пригадує її собі. Білява дівчина з довгими, товстими косами. Вісім років… Тринадцятирічна дівчинка вже стала дорослою жінкою. Сталися найважливіші вікові зміни.

“Я маю право її не впізнати, — заспокоював він сам себе. — А чи вона мене впізнає? Ганс Клосс теж мав право змінитися за вісім років. З неопереного підлітка став мужчиною. А особливий знак…” — Клосс підійшов до дзеркала й придивився до свого шраму під правим вухом.

Він розставив уже посуд, розклав ложки й виделки, лишається ще щонайменше година до приходу гостей. Якщо вони не спізняться. Ні, Едита не спізниться напевно. Вона ж так хотіла з ним побачитися, він ледве відмовився, пославшись на безліч справ, коли запропонувала йому зустрітися негайно.

Чи хоч гарна вона? Той казав, що гарна. Чи можна вірити враженню п’ятнадцятирічного хлопця? На фотокартці, аматорській, не дуже виразній, небагато можна було побачити. Досить правильні риси обличчя, світлі, очевидно блакитні або сірі, очі, багато пушистого волосся. “Певне, таки гарна”, — подумав він, і це ніби трохи заспокоїло його, хоча, по суті, йому все одно, чи кузина Клосса, Едита Лауш, справді гарна. Не на те його готували кілька місяців, не на те так страшно випробовували його, перевіряли витримку, ерудицію, знання німецьких ідіом, щоб зараз відновлювати в пам’яті якісь хлоп’ячі спогади, до того ж не свої, а людини, в яку він перевтілився.

Зненацька сяйнула думка: певна річ, як це він одразу не здогадався? Ганс Клосс у тридцять восьмому році склав випускні екзамени й поїхав учитися в Гданський політехнічний інститут. Він теж учився там, але восени тридцять восьмого року переїхав до Варшави. Лютування гітлерівців у Гданську, їхня ненависть до поляків з Помор’я, що оселилися у формально вільному Гданську, який гітлеризувався з кожною годиною, стала набирати таких розмірів, що він мусив виїхати. Хто знає, якби він тоді зостався, може б, і зустрівся колись із Гансом Клоссом. Мабуть, затрималися б обидва, вражені просто неймовірною схожістю. Двоє людей різної національності, з яких один вважається представником вищої раси і, либонь, не був би щасливий, що його майже дзеркальний відбиток є поляком, виходцем з народу, приреченого довічно слугувати народові вищої раси. Ганс Клосс був напевно серед тих, що ходили на паради з пов’язками на рукавах, у коричневих сорочках, галасували і палили смолоскипи, що стояли в пікетах біля польської пошти й польської митниці. Член таємного осередку націонал-соціалістської партії у Клайпеді і вихованець також таємної німецької військової школи, мабуть, не стояв осторонь… А вона, Едита? Що собою являє? В допоміжну службу зголошується доброхіть. Чи тому, що хоче вкласти і свою цеглинку в будівлю тисячолітнього райху, чи тому, щоб її мати (“Хвора на ревматизм моя тітка Гільда”, — усміхнувшись, подумав він) могла діставати кращі продовольчі картки, які давали право одержувати кількадесят грамів масла замість маргарину?

А могло бути й так: Ганс Клосс ще з фотокарткою Едити Лауш у бумажнику приїхав до Гданська. Познайомився тут з якоюсь іншою дівчиною. Тому листування, що тривало два роки, враз припинилося. Чи то також була студентка, подруга нічних парадів зі смолоскипами, котра до хрипоти вигукувала антипольські гасла на нескінченних зборищах? Чи, може, дочка якогось поважного купця, добросердна міщаночка? А може, дочка вдови службовця, що здавала житло студентам? Хто вона така? Чи Ганс Клосс говорив щось про це? Чи його про це питали?

У голові була пустка. Тільки за мить він схаменувся, що це ж не стосується Едити, що коли б він справді був Гансом Клоссом, то саме цього в розмові вони уникали б обоє.

Годі! Клосс, а точніше — чоловік, який чотири роки носить прізвище Ганса Клосса, надто довго не журитиметься; він волів би, щоправда, не чекати її, але тепер, коли збагнув, що для Едити Лауш може бути справжнім Гансом Клоссом, що небезпечна гра, яку з усім усвідомленням риску (а може, саме задля цього риску?) почав чотири роки тому, буде продовжена, він заспокоївся.

Згадав про віадук. Подумки перевірив, чи нічого не забув. Цей шляхопровід треба неодмінно висадити в повітря. “Тітка Зюзанна” (він усміхнувся) дуже наполягає. У неї своя мета. Невже довгожданний наступ? Рядові солдати, не бентежачись його присутністю, плескали про великий наступ, який готує “Іван”. Клосс надто довго на війні, щоб нехтувати інтуїцією простих солдатів. Отже, тим паче віадук мусить бути висаджений в повітря. Коли прямо з комендатури, відразу ж після розмови з Едитою, забувши навіть про елементарну обережність, він побіг до годинникаря, аби добути від “тітки Зюзанни” необхідну інформацію про ревматизм, ставок, човен і місяць, на нього чекав уже Бартек. Клосс любив цього інтелігентного хлопця, з ким працював уже давно і на якого міг цілком покластися. На Бартека, командира великого партизанського з’єднання, що вславилося численними сміливими операціями (до яких і Клосс був причетний), поліція й СД розіслали оголошення про розшук, і ще недавно його селянське квадратне обличчя дивилося на Клосса з міських парканів, поки його не затулили інші плакати, де йшлося про розшук інших “злочинців” або сповіщалося про черговий розстріл “осіб, які підняли руку на представників німецького народу”. Але Бартек і вухом не вів, навіть у найнебезпечніший час приїжджав селянською підводою до міста на базар, ніби знаючи, що не відділиш його від юрби, вбраної в кожухи й високі чоботи.

Бартек був засмучений, годинникар повторив йому несхвальну оцінку останньої операції. Він не взяв цигарки, загорнув собі у клаптик газети трохи смердючої махорки, почекав, поки всі годинники в крамниці відіб’ють третю годину, і тільки тоді розповів про нещастя. Виявилося, що під час операції, коли малось на меті висадити в повітря віадук, загубився один чоловік.

— Хто саме? — запитав Клосс.

Бартекових людей він знав тільки за кличками.

— Флоріан, — відповів Бартек. — Прикро, якщо попався, може виказати, що ми користувалися планом розташування мінних полів.

— Я спробую довідатися, — сказав Клосс. — Знаю, що відразу ж після вибуху не спіймали нікого. Я прибув туди через п’ятнадцять хвилин після вас…

Він перейшов до найважливішого:

— Мусите впоратися з віадуком в ближчі три дні, незважаючи на втрати. Вони, зрештою, повинні бути невеликі. Німці не сподіваються удару відразу ж після невдалої операції. Треба використати цей момент. Найліпше буде, коли діяти протягом наступних двох—трьох ночей.

Клосс передав Бартекові нові дані, що стосувалися мінних полів, і те, що встиг підгледіти, зиркаючи на розкладені перед Фредкою, секретаркою його шефа, папери, — розклад руху поїздів, найважливіших залізничних перевезень. Запропонував висадити шляхопровід разом із якимось важливим транспортом…

Бартек відразу ж пожвавішав. Залізниця — це його фах. Він з цього й почав, спершу з вісьмома товаришами. Тепер його загін налічує майже двісті чоловік і має на своєму рахункові дві тисячі вагонів з постачанням і устаткуванням. Визнали за необхідне організувати невеликою групою людей фальшиву атаку, щоб відволікти увагу німців від віадука; умовилися також про термін і місце наступної зустрічі. Клоссу хотілося знати, коли відбудеться чергова спроба. Він у цей час повинен мати абсолютне алібі. Наостанок, намагаючись приховати хвилювання, жартома повідомив Бартекові, що знайшов свою “кузину”.

— Бережися, — мовив Бартек, — це може бути провокація.

— Ну що ж, — відповів Клосс. — Я бережуся вже чотири роки.

Бартек наповнив чарки самогоном. Вони мовчки цокнулися, потім міцно потисли один одному руки. Слова були зайві — кожен з них знав, чого прагне в наступаючому Новому році.

6


Майор Брох був уже трохи напідпитку. Він весело увійшов у кімнату, з повагою глянув на батарею пляшок, що стояли на столі, поставив коло них і свою, темно-зелену.

— Шампанське? Чудово! — вигукнув Клосс.

— Про подарунки я теж не забув. Це мій сюрприз. Але для вас я маю ще кращий. Дорогий друже, офіційно це стане відомо за кілька днів, але у великій таємниці можу вже вам сказати. Я щойно переглядав список підвищених у чині. Поздоровляю… капітане Клосс!

“А все ж підвищили мене в чині, — думав Клосс. — Очевидно, за варшавську справу”. Коли б вони знали, що він викрив тоді як грізних ворогів райху найвірніших і найжорстокіших катів. Коли б знали… Коли б знали, що всього кілька годин тому він учинив найбільшу зраду, передавши останні відомості. Працює серед них уже чотири роки, мають його за свого, отже, і цих володарів світу можна обвести, ошукати, одурманити в такій мірі, що вони нагороджують навіть орденами і підвищують в чинах своїх смертельних ворогів, йому згадалося кілька епізодів з минулих чотирьох років, блискавично промайнули в думці ситуації, що здавалися безвихідними й мали скінчитися неминучою поразкою, викриттям, а якби встиг, то й самогубством. Коли він починав цю роботу, коли вперше побачив себе в дзеркалі у мундирі лейтенанта, то подумав, як добре було б, коли б йому вдалося продовжити цей маскарад хоч би на рік. Після двох років, уже з погонами обер-лейтенанта, він жахнувся своєї думки, йому досі страшенно таланило, але колись же цьому прийде кінець. Тільки б якнайбільше нашкодити, перш ніж настане оте найгірше, що може бути в житті. А зараз Брох, той самий Брох, що, воював усю війну, був двічі поранений, брав участь у всіх найважливіших кампаніях, і все ще майор, повідомляє його про підвищення в чині.

— Ви не раді? У ваші літа… Мені сорок сім років, Клосс. Ви майже вдвічі молодші. Але я вам не заздрю, справді щиро поздоровляю вас, ви давно мали стати капітаном.

— Всі знають, пане майорі що ви прекрасний офіцер.

— Так, — скривився Брох, — всі знають, а скоро дізнається весь світ. — Він нахилився до Клосса і пошепки закінчив: — Ще в грудні тридцять дев’ятого року я сказав, що думаю про план нападу на Росію, про цей шал єфрейтора, пойнятого манією величі. Вже відомо, що я мав рацію, більшовики тепер на Віслі, через місяць будуть на Одері, а через два місяці… Не ошукаймо себе, Клосс. Війну програно. “Іван” тепер не випустить свого, зажадає від нас відповіді. І що тоді?

— Пане майор, — спокійно відповів Клосс, — я вас, дуже люблю і гадаю, що доброзичливішого у мене тут більше немає нікого. Але зрозумійте… На порозі Новою року я хотів би забути, що працюю в абвері, хотів би, щоб мені не нагадував про це друг, людина, яку я шаную, люблю і високо ціню.

— Клосс, — зітхнув Брох, — я люблю Німеччину і знаю, що станеться.

— Не треба бути таким страшенним песимістом, — Клосс намагався говорити тепло й довірливо. Зараз йому хотілося, щоб Брох вважав його краще ідіотом або боягузом, аніж своїм однодумцем. — На щастя, у нас доволі випивки, майоре, аби забути про прикрощі і в припадку хвилинного жалю висловлені погляди. — Клосс відчував: те, що він говорить, досить неприємне, огидне. Це розчарована людина, сьогодні вже напевно ворог гітлерівської системи правління, але Клосс не може простягти йому руку, навпаки — повинен погіршувати становище, в якому Брох буде слабший. Легковажна одвертість не забувається, Брох пам’ятатиме про де, надалі може бути обережніший, але коли складеться так ситуація, що доля Клосса залежатиме від Броха, той змушений буде мовчати. Завдяки цьому Клосс чотири роки протримався у ворожому мундирі, у самісінькому серці їхньої воєнної машини. Він не може бути приязним навіть до людини, яка на цю приязнь заслуговує, якщо не шкодить найважливішому — його власній безпеці Але Броха він справді любив. Хотів прим’якшити йому гіркоту цієї розмови. — Зараз прийдуть дівчата, — закінчив він.

— Будуть жінки? Німкені? — як утопаючий за соломинку, схопився Брох за іншу тему.

— Це був мій сюрприз, майоре. Уявіть собі, мене знайшла тут моя кузина. Щоправда, надто далека, ще н до того ж юнацька любов. Ми не бачились вісім років, я хвилююся.

— Ну, я думаю, — пожвавішав Брох. — Гарна?

— Я намагаюсь уявити собі, яка вона з вигляду, — відповів Клосс і, побачивши здивований погляд Броха, додав: — їй було тоді п’ятнадцять років. Я не знаю, чи н впізнаю її.

І саме цієї миті хтось постукав Клосса раптом осінило. Він притулив палець до вуст і, як пустун, що хоче щось утнути, сховався за дверима. Брохові сподобалася ця забава. Він жестом показав Клоссові, щоб той сховався ще далі, а сам відчинив двері.

— Прошу, прошу, будьте гостями! — голосно звернувся він до дівчат. — Клосс зараз прийде.

Коли в шпарині дверей Клосс побачив ясноволосу дівчину, що стояла до нього спиною, і хотів уже вийти, з’явилася друга, теж блондинка. Тепер у нього вибору не було.

— Едито! — гукнув Клосс, раптово виходячи з-за дверей.

Едита враз огледілася.

— Ганс? — В її голосі звучала непевність. Клосс через силу розслабив м’язи на обличчі і ледь помітно усміхнувся.

— Я дуже постарів?

— Ви дуже змінилися, обер-лейтенанте, — втрутилась Грета.

— Це Грета, про яку я тобі казала. Познайомтесь. Вона давно про це мріяла.

— А звідкіля ви знаєте, — ґречно запитав Клосс, — що я змінився?

— Я бачила вашу фотокартку.

— Фотокартку? Яку фотокартку? — Клосс був насторожений, напружений, хоч усмішка не сходила з його обличчя. “Отже все-таки провокація? — подумав він. — Бартек мав рацію, коли застерігав мене. Чи вони щось знають, чи просто випробовують?”

— Ох, Гансе, ти не пам’ятаєш? — дивувалась Едита. — Ту, що ти мені прислав з екскурсії до Крулевця в тридцять восьмому році…

— Пробач, Едито, стільки літ минуло… — промовив він і гарячково силкувався пригадати, чи справжній Ганс Клосс там, у Мінську, згадував щось про екскурсію до Крулевця. Мабуть, таки згадував, що відбулася перед самими випускними екзаменами. Тоді бачив і дядька Гельмута. Роздуми ці не завадили Клоссові познайомити всіх між собою і жартома погасити здивування дівчат таким багатим столом. Хотів, щоб Брох хутчій вийшов звідси з Гретою; йому здалося, що коли вони залишаться з Едитою самі, то він зуміє переконати її, що вона розмовляє з Гансом Клоссом, товаришем дитячих розваг, героєм дитячого роману. Саме так і сталося; Брох шепнув щось Треті, крикнув Клоссові, що підуть зустрічати Шнайдера, і вони нарешті зосталися наодинці.

Якусь мить було ще гірше, він не знав, що сказати, не сподівався, що кузина Ганса Клосса така вродлива.

— Як почуває себе тьотя Гільда?

— Ти пам’ятаєш маму? Вона частенько тебе згадує. Сердешна, останнім часом майже не встає. — Едита придивлялася до нього, ніби не знаходила якихось знайомих рис в обличчі молодого мужчини в мундирі обер-лейтенанта, що стояв перед нею. Невже не впізнала його? А може, запідозрювала в чомусь. Ні, це неможливо! А може, той дитячий роман лишив у ній якийсь слід? З хвилину Клосс відчував себе злодієм, що нишпорить у чужому домі. Адже це не він, а той цілував її в копиці сіна, адже це з тим вони палко присягалися у вічному коханні.

— Її вічно мучить ревматизм? — запитав він з турботою в голосі. Не можна мовчати й хвилини. Тиша небезпечна.

— І це пам’ятаєш, Гансе? Гадала, що ти зовсім про нас забув.

Цієї миті Клосс відчув, що якась невидима стіна, котра розділяла їх досі, враз зникла. Вони стояли, розглядаючи одне одного, мовби нічого не змінилося, як повинні стояти люди, що колись кохалися й випадково стрілися після довгої розлуки, що, не зважаючи на відстань, плекали в собі ніжні думки одне про одного.

— Я нічого не забуваю, Едито. Я дуже любив тьотю Гільду й одну з її дочок. — Відчув, що це найсприятливіша нагода взяти її за руку. Едита не відсмикнула її.

Так і застали їх усміхнені, рум’яні від морозу Брох і Грета, що тримали, наче цінну здобич, Шнайдера, який опирався або тільки вдавав, що це робить.

— Уявіть, він ще хотів працювати! — вигукнув Брох.

— Ви відсвіжили спогади? — улесливо спитала Грета.

— Більше того, — відповів Клосс, — я попросив Едиту бути сьогодні за господиню.

— Як ви здогадуєтесь, я з приємністю прийняла цю пропозицію, — відповіла не змигнувши оком Едита. І враз зустрілася поглядом із Шнайдером. Перш ніж той встиг промовити слово, вона кинулася до нього і впала йому в обійми. Шнайдер був спантеличений, але щасливий. Він відвів її від себе й розглядав якусь мить.

— Ви погарнішали, Едито.

— Я сьогодні думала про вас, власне, вже кілька днів згадую нашу зустріч.

Вони розповідали, перебиваючи одне одного, про те, як зустрілися, про події тієї страхітливої ночі, випили першу чарку за чудовий збіг обставин. Адже завдяки йому Едита, що так боялась повернення до цього міста, стрілася з Гансом (“Моїм нареченим, — усміхнулась вона. — Ти, певно, не забув, Гансе, що обіцяв одружитися зі мною, як виростеш?”), якого давно не бачила, і знайомим австрійцем, що мав її за дочку, — милим капітаном Шнайдером. Шнайдер трохи скривився, намагався заперечити, що не вважав тоді Едиту дочкою, швидше небогою, але після першої ж чарки змирився із своєю роллю; домагався тільки, щоб Клосс і Едита стали перед ним навколішки, а він їх по-батьківському благословить. Потім Брох не витримав і по великому секрету розповів усім про те, що Клосса підвищено в чині. Поздоровляли його всі по черзі. Едита підійшла до нього з чаркою, роз-веселіла Грета зажадала, щоб коханці негайно поцілувалися, і вони, отож, поцілувалися вперше.

— Пам’ятаєш, Гансе, коли і за яких обставин ми поцілувалися востаннє?

Він сказав, що це було тоді, як прощалися, коли вона від’їжджала з маєтку дядька й тітки Вайсенбергів; Едита твердила, що Ганс поїхав раніше; посперечалися якусь мить, але Клосс уже знав напевно, що небезпека минула, що Едита також не дуже пам’ятає, хто з них того літа поїхав перший. У веселощах мало не проґавили дванадцятої години. За хвилину до Нового року Брох почав відкорковувати шампанське, робив це мляво. З динаміка долинали вже перші удари годинника, як нарешті впорався. Він розливав пінисте вино, а Шнайдер, що вже добре увійшов у роль батька, гукнув:

— Тихо, діти мої, зараз привітаємо Новий рік!

— Але спершу штурмфюрера Бруннера! — мовив мужчина, що вже гарненько хильнув і тепер застиг у дверях, широко розставивши ноги, ніби боявся впасти.

— Германе! Чудово, що ти завітав! — зраділа Грета, але нікого більше не втішила поява несподіваного гостя. Якби Бруннер не був такий п’яний, він помітив би, що зіпсував усім настрій. Але він, цмокнувши Грету, вже ввійшов у кімнату і вимагав чарки. Белькотів, що нюх ніколи його не підводить, коли йдеться про випивку.

— Я не познайомив тебе з моєю кузиною, — звернувся до нього Клосс, і цієї миті вловив він якусь настороженість у погляді Едити. Вона зосереджено дивилася на Бруннера, ніби намагалась прогнати від себе якусь думку. Вимушено усміхнулася, коли Бруннер підкотився до неї з чаркою.

— За здоров’я чарівних дам, — почав він і змовк. Впустив додолу чарку і незграбно нахилився, щоб позбирати скло. Едита помітила, коли він підвівся, що його погляд став неначе тверезіший. Вже ладна була повірити, що їй це просто приверзлося, що це — наслідок останніх роздумів про ту ніч, і їй зараз здалося, що не помиляється вона.

— Я вас наче десь бачила, — сказала Едита і завважила холодний зблиск у блідих Бруннерових очах. Одразу ж пошкодувала, що сказала це; була задоволена, що ніхто з присутніх не помітив цієї сцени.

— За фюрера, за перемогу, за Wunder Waffe![28 - Чудо-зброю (нім.).] — підняла свою чарку Грета й нараз змовкла, бо з-за вікна до них долинув тривожний, але такий знайомий сигнал повітряної тривоги. Лампочка за столом захиталася, згасла на мить, потім спалахнула знову. Водночас вони почули вибухи, а потім приглушений гуркіт авіамоторів. Мовчки кинулися в бомбосховище. На площадці сході в Едита пригорнулася до Клосса.

— Я боюся, — прошепотіла вона.

— Будь мужньою, кохана, — відповів Клосс. — Бомбардують віадук, а може, вокзал, а не місто.

Але вона тільки похитала головою, бо не могла йому сказати, що думає не про літаки.

7


Грета була розлютована. Передусім через зіпсовану новорічну ніч. Щоправда, за годину вони вернулися нагору, тільки без Бруннера, який кудись завіявся під час нальоту, однак розвага вже не клеїлася. Всі робили вигляд, наче нічого не сталося. Шнайдер пригадав віденські вечірки з чаєм, хотів розвеселити їх співом, але це не дуже помогло. Всі знали, що в їхнє життя, в життя людей, які нещодавно володіли майже цілою Європою, вкралося щось нове. Хтось наважився зіпсувати їм зустріч Нового року, і вони не могли перешкодити цьому.

“Де наша зенітна артилерія?” — думав Шнайдер, хоча і знав, що, очевидно, артилеристи мають наказ не розсекречувати своїх позицій перед очікуваним великим наступом радянських військ.

“Я казав, скільки разів я казав, що це безглуздя”, — із мстивим задоволенням міркував собі Брох.

Хоча господар вечора, обер-лейтенант, чи, власне, вже капітан, Клосс гаряче вмовляв лишитися і завів навіть патефон з роздобутими десь платівками останніх берлінських наймодніших пісеньок, всі з полегшенням зустріли пропозицію Едити Лауш розійтися.

Отже, зіпсована новорічна ніч була першою причиною Гретиної люті. Другою — холод, що стояв у їхній кімнаті. Служниця-полька, що мала натопити, не з’явилася сьогодні, на додачу вкравши у Грети дві банки консервів. Едита хотіла протопити в грубці, але виявилося, що скінчилося вугілля. Не задумуючись, вона порубала табурет, на якому стояв умивальник. Умиватись можна й ставлячи миску на столі, але тепла вистачило тільки на той час, поки вони готувалися до новорічного вечора. Зараз у кімнаті знову було страшенно холодно, крізь шпари у вікнах дув вітер. Вони лежали на своїх ліжках, клацаючи зубами, накрившись усім, що було в домі, але жодна не могла заснути.

Тільки тоді, коли Грета запропонувала, щоб Едита перейшла на її ліжко, вони, закутавшись двома ковдрами, трохи зігрілися. Кілька хвилин ділилися враженнями про вечір, Едита ще раз подумала: як добре, що ніхто не завважив, як Бруннер упустив чарку. Коли б Грета щось помітила, Едита мусила б їй придумати якусь брехню, бо правда застряла б їй у горлі.

“Чи я не помиляюся?” — міркувала Едита. Це питання мучило її вже кілька годин.

Коли вони верталися з Гансом, Брох із Гретою і Шнайдером пішли вперед, щоб, як сказав приземкуватий капітан саперів, дати закоханим можливість розповісти про все, їй хотілося розказати йому про Бруннера, про незвичайну підозру, яка закралася в ній, але навіть йому не змогла цього викласти. Почала було щось казати, але замовкла, не договоривши фрази, а на Рапсове наполягання кинула, що розповість йому іншим разом, що хотіла заінтригувати його, що прагнула, аби він з нетерпінням чекав зустрічі. Клосс нічого тоді не відповів, тільки міцно обійняв її, й Едиті почало здаватися, ніби й не було восьмирічної перерви в їхньому знайомстві, що вони попрощалися вчора, зустрілись сьогодні і тепер зустрічатимуться щодня.

“Я божевільна, — мовила сама собі Едита, — сентиментальна ідіотка, але не зможу думати про нього інакше, як з ніжністю”.

Вона, певна річ, завважила, що подобається йому, і завважила також, що він якийсь трохи інший, ніж той, з ким попрощалася влітку тридцять шостого року; замість запальності, нескінченної зливи слів — присягання в почуттях, які діяли на неї так, що довго вночі не могла заснути, — ласкавий жест, потиск руки, турботливі обійми. “Просто він подорослішав, — думала Едита, — змужнів. Окрім того — війна. Вона всіх нас міняє”. Не відомо чому пригадала свою попередницю, про яку вранці говорила Грета. Грета тоді на диво вдало зауважила: “Ми всі від цього хворі…” Чи Ганс теж хворий? Вона не раз приглядалася до нього за весь вечір — спокій, ретельно зважені рухи, нічого таємничого, про що казала Грета. Чи лишилося в нього щось від того, про що вони згадували з усмішкою, щось від тої юної пригоди з часу канікул? Коли він почав розповідати про своє навчання в Гданському політехнічному інституті і згадав про атмосферу тих днів, їй хотілося спитати його, хто та особа, через яку вона не дістала відповіді на останній лист, але втрималася. Едита Лауш вже не тринадцятилітня дівчинка, що зачитувалася сентиментальними романами й потайки переживала перше кохання. Вона — доросла жінка, рік тому пережила смерть коханого чоловіка. Знала: те, що єднало її колись із п’ятнадцятилітнім хлопчиськом, може бути якимось місточком до нового зближення і більше нічим, що коли вона хоче Ганса, то мусить його жадати таким, яким він є тепер, забути про того п’ятнадцятилітка. Адже один раз вона вже забула його. Півроку життя з Рудольфом, що так безглуздо вкоротив собі віку (з допитів, які їй потім вчинили, вона збагнула, що її Руді, який ні разу протягом того півроку не заїкнувся їй про політику, мав якусь причетність до змови проти фюрера), дало їй можливість забути про перше, ще майже дитяче захоплення. Коли сьогодні вранці Грета назвала прізвище обер-лейтенанта Клосса, її тільки здивував цей, здавалося б, незвичайний збіг обставин, а дарчий напис на фотокартці зворушив швидше сентиментальну Грету, ніж її. І тільки коли з-за дверей кімнати, до якої вона зайшла з Гретою, вийшов чоловік, який мовив. “Едито”, — відчула, що серце мало не вискочило в неї з грудей.

Грета розмірено дихала, згорнувшись у клубок, притулившись до неї, як дитина.

“Я хотіла б мати дитину, — подумала Едита, — хотіла б, щоб вона була схожа на Ганса”. — І ця думка її розсмішила.

— Боже, — промовила вона вголос — я навіть не спитала його — може, він одружений?

Почула або здалося їй, що почула, якесь шарудіння за вікном. “Певно, повернулася служниця-полька”, — подумала Едита крізь сон і вирішила, що віддасть Греті свої консерви, аби оберегти цю бідну залякану жінку від звинувачення в крадіжці. І тоді почула брязкіт розбитої шибки, а за мить розітнула тишу автоматна черга.

Грета, враз пробудившись, сіла на постелі й почала істерично кричати. Едита схопилася, силкуючись пригадати, де вона почепила ремінь з кобурою, пошкодувала, що не тримає пістолет під подушкою, як та не відома їй жінка, яка захворіла на нервовий розлад. Але поки знайшла зброю, почула за вікном важкі кроки, вигуки патруля і грюкіт у двері.

— Хвилинку, — спокійно мовила Едита, накинула на плечі пальто, взула чоботи і тільки тоді підійшла до дверей. Кілька переляканих сусідів, одягнених нашвидкуруч, так само, як вона, ввірвалося до кімнати, хтось із них почав ще з порога:

— Я лікар. Кому тут допомогти?

Інший увімкнув світло. І тоді Едита побачила: її ліжко, на якому мала спати і з якого втекла до Грети, боячись холоду, було навскіс посічене кулями. Вона захиталася, при цьому встигла ще подумати: “Мене хтось-таки хотів убити”, — а потім побачила схилене над собою обличчя мужчини, який говорив, що він лікар.

— Вам уже краще, панно Лауш? Нічого не сталося, просто ви зомліли. Нормальна реакція. Шок.

8


Першого січня Клосс прокинувся пізно, поголився, з’їв яєчню з грудинкою, підсмажену Куртом, поговорив з ним про вчорашню гулянку. Хлопцеві пощастило — він проспав наліт, пригорнувшись до своєї рослої Маргарити; приніс шматок шоколадного торту, щоб пан обер-лейтенант (“пан капітан”, — виправив він, йому вже було відомо, що Клосса підвищено в чині) покуштував. Клосс з’їв торт, похвалив дівчину Курта за кулінарні здібності. Ординарець обмовився, що хоче з нею одружитися, звісно, після перемоги, — швидко додав він і поглянув на Клосса, ніби хотів дізнатися, коли ж настане ця перемога. Потім поділився з капітаном черговою порцією пліток, що ходили між ординарцями. Клосс завжди уважно слухав їх, бо вже не раз йому доводилося черпати таким чином цінні відомості.

— Бандити знову напали вночі, — сказав Курт. — Стріляли в дівчат.

— Справді? — байдуже запитав Клосс.

— Вони мешкали в інтернаті залізничників, що недалеко від вокзалу. Одна з них приїхала тільки вчора. Скажіть, чи розумно це — поселяти дівчат у кімнаті на першому поверсі!

— Стривай, стривай, — збентежився Клосс, — ці дівчата працювали в офіцерській їдальні?

— Ні, — відповів Курт, — телефоністки із штабу. Ви, мабуть, їх не знаєте. Та друга, що працює тут давніше, водиться з штурмфюрером Бруннером, — сказав Курт, прискаливши око.

Клосс уже не слухав. Він швидко пив каву, закушуючи тортом, спеченим Маргаритою, що, певно, стане гарною дружиною, коли, звісно, не відкладатиме одруження до перемоги.

“Отже, стріляли в Едиту, — подумав Клосс. — Хто? Невже Бартек, турбуючись про нього, зайшов так далеко? Боявся провокації. Ні, не може бути, не може бути, щоб Бартек зважився на такий вчинок, не порадившись з ним. Хіба про щось знає”. Цієї миті пригадав — адже не спитав, що сталося з дівчатами. Його вразила думка: Едити, мабуть, уже немає в живих.

— Набралися страху, — мовив Курт, — хто б не злякався? Але, здається, обидві живі й здорові.

— Слава богу, — щиро зізнався Клосс. Він одягся, відпустив Курта. Треба було побачитися з Бартеком, але зустріч призначалася на вечір. До годинникаря теж не можна піти серед білого дня. А як це провокація? Тільки ж яка її мета? Він не бачить ніякого зв’язку між появою кузини Едити й замахом на її життя. Звичайно, мусить зараз туди піти — так повинен вчинити брат і близька людина. Але Клосс відчуває, що відвідав би Едиту навіть не зважаючи на ці роздуми. Він справді боявся за неї.

Грета ще спала, сказала, ні, не гнівається за те, що розбудив її, трохи плутано розповіла про події вчорашньої ночі. Потім зняла ковдру з Едитиного ліжка й показала Клоссові посічене кулями простирадло.

— Нам поміняють кімнату, мешкатимем на четвертому поверсі.

Клосс відмовився від кави, яку запропонувала йому Грета. Вона її не дуже наполягала: в неї сьогодні не було охоти кокетувати.

Клосс минув вартового, що стояв перед будинком, перейшов навпрошки вулицю й рушив у бік станції. В приміщеннях колишнього товарного вокзалу містилася нині центральна телефонна станція штабу військового угрупування, де чергувала Едита. Коли він постукав, вона сказала “Прошу!”, не повертаючи голови від щита. Обернулася лише через хвилину й побачила його на порозі. Вона не помилилася. Він тривожився за неї, а зараз, зрадівши, що бачить її, не може вимовити й слова. Едита зняла навушники й ступила крок до нього. Тоді й Клосс рушив уперед. Вони зійшлися посередині кімнати. Едита мовчки обняла його за шию.

— Гансе, — мовила вона, — може, це нерозумно, але я найбільше боялася того, що могла вмерти і більше ніколи не побачити тебе. А ти боявся за мене, правда?

— Боявся, Едито, — відповів Клосс, і вперше за стільки часу його голос сам по собі пролунав щиро. Він справді боявся за неї. Вертаючись уночі додому, після того, як попрощався з Брохом і Шнайдером, він марно прагнув затьмарити її образ думками про нові завдання. Клосс не боявся, що йому припала до душі.ця уявна кузина Едита, бо ж не раз протягом цих чотирьох років подобалися різні дівчата, а оскільки й він їм теж подобався, то все виходило просто, без ускладнень. Війна вимагає темпу, скорочує залицяння. “І я не вагався, ніколи не присягався у вірності, — говорив він сам собі, — але й ніколи не втрачав контролю над собою”. Отже, він боявся не, того, що вподобав Едиту Лауш, а того, що вона подобається йому по-іншому. Дивно виходить якось: думаючи саме про неї, він не хотів “воєнних темпів”, бажав, аби найдовше тривало їхнє зближення. Думка, що це безглуздо, що це теж звичайне собі захоплення і з ним треба хутчій кінчати, бо все одно він мусить бути самотнім, адже немає на світі такої жінки, якій би він довірив свою таємницю, — цього разу здалася непереконливою.

Клосс просидів у Едити з годину. Мова зайшла про різні речі, але про вчорашню ніч не згадували. Едита говорила про свою службу, з гумором розповідала про свого останнього начальника, негарного чоловіка й інваліда, що закохався в неї до нестями. Вони не споминали минулого, і Ганс був цим задоволений. Та хоча жодне з них нічого особливого під час цієї розмови і не сказало, обоє знали, що від тої миті, як Клосс зайшов до кімнати і як вони стали мовчки обійнявшись, вони вже не зможуть бути одне без одного. Збираючись іти, Клосс, усміхнувшись, спитав її, що ж вона хотіла сказати йому вчора, але Едита, так само усміхнувшись, різко відповіла, що нічого. А потім, намагаючись пом’якшити цю різкість, запитала, що він робитиме після обіду, бо вона буде вільна й охоче прийшла б до нього.

— Едито, — запитав Клосс, — те, про що ти хотіла мені розповісти, має якесь відношення до цих пострілів? Ти не здогадуєшся, хто міг у тебе стріляти?

— Облиш! — майже крикнула вона, а потім спитала: — Ти не хочеш, щоб я прийшла до тебе?

— Я чекаю, — відповів Клосс, — чекатиму на тебе, Едито. — Він хотів поцілувати її, але саме в цю мить задзвонив телефон, і Едита, наклавши навушники, мала з’єднати штаб корпусу з якоюсь “Незабудкою”.

9


Штурмфюрер Бруннер старанно відрізав сигару. Перш ніж узяти її в рот, він понюхав, насолоджуючись якусь мить її ароматом. Бруннер був старим, досвідченим гестапівцем, — в поліції він почав служити ще перед тим, як до влади прийшов Гітлер, — і знав, що ніщо так не нервує людей, викликаних на допит, як та затяжна пауза перед першим запитанням. Майор Брох сидів навпроти нього з почервонілими очима: мабуть, цієї ночі погано спав.

“Саме про це я його й спитаю, — подумав Бруннер, — ніщо так не збиває з пантелику, як зовсім невинне перше запитання”.

— Справді, — відповів Брох, — мені не можна пити, але людині важко втриматися.

— Ви пили ще після нальоту? — спитав Бруннер.

— Ми чекали на вас, але трохи випили. Як для мене, то забагато.

— Обов’язки, обов’язки, — гучно засміявся Бруннер і затягся сигарою. — А потім?

— Що потім? — не зрозумів Брох.

— Що ви робили після нальоту?

— Разом з Клоссом і Шнайдером провели наших дівчат. Потім вернулися всі разом. Клосс був стомлений, тож одразу пішов до себе. Я хотів трохи провітритися, тому провів Шнайдера, він мешкає в казармах, що за мостом.

— Коли ви дізналися про замах на панну Лауш?

— Хіба вже точно відомо, що стріляли в неї?

— Ви не відповіли на запитання, майоре.

— Півгодини тому за обідом у казино. Після того я одразу ж повернувся додому, і ординарець доповів мені, що ви мене викликаєте.

— Ординарець помилився, — сказав Бруннер, — я просив пана майора. Але повернімося до того вечора. Ви провели дівчат, а пізніше, мабуть, розмовляли? Про що?

— Ви повинні скоріше запитати, чи не зустріли ми якихось підозрілих осіб біля будинку цих дівчат.

— Я знаю, про що питати.

— А я не бачу зв’язку між…

— Спершу розмовляють, а потім стріляють, — сказав Бруннер, допитливо дивлячись на Броха. — Стріляють, — повторив він, — або, — Бруннер підвищив голос, — ставлять течку з бомбою, обладнаною годинниковим механізмом.

— Я прошу не розмовляти так зі мною! — схопився Брох

Бруннер сидів непорушно, мовчав. Брох за хвилину сів, ніби знітився від його погляду. Він знає, куди хилить Бруннер. До замаху на Гітлера. Гестапо знає все, а отже, напевно знає й те, що Брохові були відомі кілька учасників недавнього замаху. Щоправда, це було давно, але… — Я достоту не пам’ятаю, про що ми розмовляли, — нарешті промовив Брох. — Говорили про сорок перший рік, згадували дні, коли просувалися вперед по п’ятдесят кілометрів на добу.

— Небезпечна тема, — усміхнувся Бруннер.

“Як довго, — подумав Брох, — такі люди, як цей, що тримає в зубах сигару, пихатий страшенно і поважний, бо знає, що за спиною в нього стоїть могутній апарат насильства, як довго ці люди будуть правити нами? То через них усе це сталося, через них ця поразка, що неминуче спіткає країну. Чи зможемо ми коли-небудь повстати?”

— Ті, хто не нюхав пороху, — різко сказав він, — переоцінюють небезпеку. І Шнайдер, і я — старі фронтові офіцери й не раз потрапляли в справжню небезпеку. У вас є ще якісь запитання, штурмфюрере?

— Шнайдер був уже в цьому місті в сорок першому. Він згадував про це? — Бруннер уважно подивився на Броха.

— Я не збагну, куди ви гнете. Якщо в чомусь запідозрюєте Шнайдера, то я розповім…

— Оце й усе. Поки що дякую, майоре. — На словах “поки що” Бруннер зробив особливий наголос. Брохові не треба бути дуже впевненому в собі. — До побачення. — Бруннер простяг йому руку.

— Хайль Гітлер! — відповів Брох, підвівшись і викинувши вперед праву руку в фашистському вітанні, ніби не помітив простягненої долоні. Енергійним кроком рушив до дверей. Він вдавав, що не бачить глузливої посмішки, яка майнула на вустах штурмфюрера Бруннера.

Після того, коли Брох вийшов, Бруннер на якусь мить задумався. До приходу Шнайдера лишалося ще чверть години. Він затягся пахучим димом, з приємністю дивився на сигару, з якої не спадав попіл. Тільки в гарних сигарах попіл тримається до кінця. Бруннер любить палить і палить тільки гарні сигари. Він узяв трубку, набрав номер і попросив з’єднати з обер-лейтенантом Клоссом. “Це має бути, мабуть, непоганий план”, — думав він, чекаючи, поки на другому кінці проводу візьмуть трубку. Нарешті почув голос Клосса.

— Пробач, Гансе, що турбую тебе в святковий день, але ти знаєш, в нашій роботі немає свят. Передусім хочу привітати тебе з підвищенням у чині, я забув зробити це вчора, був п’яний як ніч. Сподіваюся, ти не гніваєшся за вчорашнє вторгнення. Я скучив за тобою, друже. Ти ж знаєш, що я не можу довго бути без тебе. До речі, маю щось таке, що може тебе зацікавити, напевно зацікавить. У гестапо перебуває партизан, якого схопили позавчорашньої ночі під час нападу на віадук. Чи говорить? Навіть співає, ти ж знаєш, я вмію змушувати співати людей, навіть тих, — розсміявся він, — які зовсім не мають слуху. Зайди до мене, як матимеш вільну хвилину, прочитаєш його зізнання. А може, хочеш допитати його сам?

Бруннер поклав трубку, глянув на годинник. Шнайдер ось-ось прийде. “Чи сказала вона йому про це? — міркував він. — Це б ускладнило справу. Треба б щось пошукати проти Шнайдера, а щось може знайтися. Правда, є ще Клосс, — снував він далі свою думку, — але не дуже вірогідно, щоб вона сказала йому про це. Кузина, давня любов. Дурниці! Клосса повинні переконати зізнання цього партизана. Клосс надто дбає про свою кар’єру і не ризикуватиме, захищаючи якусь там кузину…”

Він пригадав собі ранкову розмову з Едитою. Пішов до неї зумисне. Мусив гак зробити. Він теж погано спав цієї ночі. А може, він помиляється? Може, то була не ця дівчина? Адже Бруннер бачив її тільки якусь мить, було темно. А коли навіть вона? Чи впізнала б вона його через стільки років? І хто б їй повірив, що саме тоді вона побачила його й запам’ятала? Але Бруннер знає, що не можна ризикувати, аби його звинуватили в цьому. Колишній комендант цього міста нині обіймає високу посаду в Берліні. Документи, що містяться в архіві, знову витягли б на світ божий, і хто знає, що можна знайти в старих документах? Едита Лауш зізналася, Що була вже в цьому місті в сороковому році, виїхала в сорок першому, але хоч як наполягав Бруннер, вона не могла пригадати жодного інциденту, нічого не лишилося в неї в пам’яті. То, може, вчора вночі, коли він підходив до неї з чаркою, йому примарилося, що вона якось особливо глянула на нього? А сьогодні вона дивилася інакше, власне, робила все, щоб уникнути його погляду. Але тоді вона сказала, що познайомилася з Шнайдером раніше, при першому перебуванні в цьому місті, отже, йому треба допитати Шнайдера. Від того, що скаже Шнайдер, залежить подальша доля юнацької любові Ганса Клосса”. Ці роздуми здалися йому такими втішними, що він почав реготати, дивлячись на зовсім викурену сигару. Він перестав сміятися тільки тоді, коли знизу подзвонили, що прийшов капітан Шнайдер.

10


Клосс вирішив іти пішки. Щоправда, далеченько, але він любить ходити. Коли хоче над чимось подумати, щось добре обміркувати, вирішити, іде на прогулянку. Сьогодні він має кілька справ, які мусить розв’язати.

Він почував себе добре й легко, йому було приємно, що сніг рипить під ногами, вщухла хуртовина і бліде січневе сонце виглянуло з-за хмар. Він почував би себе ще краще, якби не оте невиразне передчуття загрози. “У тварин є інстинкт, який попереджує їх про небезпеку. Невже й у мене за ці чотири роки, — думав Клосс, — виробилась така ж остережлива система?” Він хотів би знехтувати цими побоюваннями, відкинути їх геть, бо вони суперечать його натурі, адже він любить, щоб усе було просто і ясно. Але досвід вчить, що не можна легковажити навіть цими, ледь відчутними побоюваннями.

Це почалося ще вчора після обіду, як прийшла Едита. Він чекав на неї й трохи боявся, зовсім недаремне. Було так, як і мусило бути. Ввечері вона просто спитала:

— Ти хочеш, щоб я лишилася в тебе?

Потім довго мовчали обоє. Він дивився на дівчину, що лежала обіч нього, радий був, що вона гарна, на кілька годин забув про війну, про небезпеку, яка йому загрожувала, відчував довір’я дівчини і мріяв віддячити їй тим самим, хоча знав, що це неможливо. Коли вона прокинулася серед ночі й зони обоє закурили, він несподівано для себе почав декламувати вірш, що не сходив у нього з думки:

Мало не впав я у розпач:

Сил бракувало мені…

— Це Гейне, — сказала Едита. — Ти знаєш вірші Гейне?

— Звісно, — збентежився тоді Клосс, ніби спійманий на гарячому. — Це лишилося в пам’яті, певне, ще зі школи, — відповів він і почав гарячково лічити роки, щоб переконатися, що Ганс Клосс міг знати ці вірші зі школи. На щастя, міг. А втім, Едиту це не цікавило.

— Мама любить ці вірші. Вона не віддала Гейне — пам’ятаєш, тоді, як палили книжки.

— На твою гадку це дуже погано? — запитав він.

— Не знаю, — відповіла вона, — сама не знаю. — І Клосс повірив їй: вона не знала.

Потім, коли Едита знову заснула, він проклинав себе, що втратив почуття самоконтролю. Офіцер абверу Ганс Клосс міг знати зі школи вірші Генріха Гейне, але не повинен їх читати.

Може, тоді він уперше відчув цю небезпеку, суті якої не може збагнути, але знає, що вона існує. Так, він дуже хотів би бути відвертим з нею. Ця потреба назріла в нього за стільки років брехні, лицемірства й Маскування. Але не може. Мусить витримати. “Скажу їй після війни, — подумав Клосс, — ніби не було нічого простішого на світі, як зізнатися в тому, що всю війну він був смертельним ворогом її фюрера, якого вона, коли навіть не любить і не захоплюється ним, то визнає за свого”.

А може, він відчув цю загрозу ще раніше, учора ввечері?

— Едито, зготуй щось на вечерю, — попросив Клосс, виставивши перед нею всі домашні запаси, — мені треба ще дещо зробити.

Вона не перечила, знала, що так і треба, не питала, куди йде її Ганс і які справи йому необхідно владнати, — це були його чоловічі справи, в які вона, як справжня німецька жінка, не хотіла втручатися, а може, просто думала, що вони стосуються війни, а їй так не хотілося сьогодні думати про війну.

Бартек чекав на нього, як завжди, в темній кімнатці за крамничкою годинникаря і смоктав свою смердючу самокрутку. Вони підготували операцію на друге січня, дістали якісь англійські міни, що, певне, діють безвідмовно. Бартек був оптимістом, вірив в успіх цієї операції, наперед тішив себе думкою, що в повітря разом з віадуком злетить транспорт, позначений криптонімом “Е-19”, а всякий транспорт з позначкою “Е” надходив з Руру — отже, ясно було, що це зброя й боєприпаси. Вони обговорили подробиці: операція почнеться о двадцять другій годині п’ятдесят вісім хвилин, за сім хвилин до наближення ешелону (“Аби тільки не запізнився”, — молитовно склав руки Бартек). Щоб відвернути увагу, за півгодини до цього окремий загін нападе на поліцейський пост у Грудках. Клосс схвалив це рішення. До Грудок сім кілометрів, отже, стрілянину почують, але дорога погана і дістануться туди не швидко. Наостанок Бартек ніби знехотя сказав, що тривога, яку зчинили після зникнення Флоріана, фальшива. Він під час відходу підвернув ногу, але одразу ж, боячись облави, подався вбік, шкутильгаючи, дістався до садиби якихось своїх родичів і там, сховавшись у клуні, пересидів до ранку.

То, може, ця справа так непокоїть Клосса? Коли вчора подзвонив Бруннер і з безцеремонним тріумфом сказав, що спіймали партизана, Клосс був певний, що саме Флоріан потрапив до рук гестапо, і єдине, що він міг зробити, це спробувати вирвати його з лап Бруннера, забрати у в’язницю абверу і якнайдужче заплутати справу, затягти її; Клосс плекав надію, що в метушні перед наступом Флоріанові, можливо, вдасться лишитися живим. Отже, якщо не Флоріан, то хто попався в руки Бруннера? І звідкіля цей тріумф у його голосі? Може, загримали просто якогось селянина, що не має нічого спільного з партизанами? Але ж Бруннер сказав, що спійманий “співає”. І чому Бруннер, який не любить, коли втручаються в його справи, й не ділиться успіхами, згоджується, ба навіть наполягає, щоб Клосс допитав “його” партизана?

Клоссові це не подобається. Він знає піну показній дружбі Бруннера. Бруннера тут не люблять.

— Я не можу збагнути, Клосс, — сказав йому сьогодні Брох, — як ви можете приятелювати з цим мерзотником?

Ну от, Брох. Що означав той ідіотський допит, ті випитування змісту розмови, яку вони вели позавчорашньої ночі, коли верталися від дівча г? Невже Бруннер запідозрює, що в Едиту міг стріляти хтось із них? Може, він запідозрює саме його? Клосс не раз відчував на собі допитливий погляд бляклих, майже прозорих очей Бруннера. Невже він щось відчуває? А може, то провокація? Може, Едита Лауш — його спільниця?

Ні! Це Клосс рішуче відкидає. Він уже, мабуть, трохи навчився розбиратися в людях, неможливо, щоб вона вдавала… Тільки ж чому, власне, неможливо, якщо він зумів ось уже чотири роки вдавати з себе іншу людину? Чому він думає, що випадок з ним — щось незвичайне, феноменальне? Жінки вроджені акторки. Едита гарна — це їй тільки на руку. Ми так охоче віримо, що подобаємось гарним жінкам…

Одначе, ні. Він не знає чому, але вірить в Едиту. То, може, Бруннер напав на якийсь слід і просто користується з нагоди?

Тоді в новорічну ніч Клосс попросив Едиту, щоб принесла йому фотокартку, яку він надіслав їй з екскурсії до Крулевця. Вчора після обіду вона сказала, що не могла її знайти, кудись поділа. Чи правда це? Скажімо, Едита не обдурює, але ж вона мешкає не сама, а з Гретою, про яку Курт казав, що та водиться з Бруннером. Отже, ще одна ниточка веде до Бруннера. Невже це і є ті густо розставлені сіті, щоб зловити рибку?

Але що тоді означає допит Броха, а тим паче Шнайдера? Клосс зустрів присадкуватого віденця, коли той саме вертався від Бруннера. Він тремтів від люті.

— Ця тварюка звинуватила мене в брехні… — Тільки коли він випив чарку коньяку, трохи заспокоївся. Розповів, що Бруннера дуже цікавило, за яких обставин він познайомився з Едитою Лауш, а коли розказав йому про напад на дружину коменданта, все інше більше його не цікавило.

— А як саме він звинуватив вас у брехні? — запитав його годі Клосс.

— Він спитав мене, чи після виїзду панни Лауш з цього міста в сорок першому році я зустрічався з нею пізніше. Я відповів, як було насправді, що зустрівся лише у вас, у новорічну ніч. Але він мав можливість переглянути наші службові картки і виявив при цьому, що в сорок третьому році ми з панною Лауш в один і той же час побували в Києві. Може, воно так і було, але я зовсім не знав, що вона теж там находилась…

А що, як Бруннер запідозрює в чомусь Шнайдера, гадає, що Едита щось про нього знає і саме той хотів її вбити?

“Не дуже ймовірно, хоча й можливо”, — сказав Клосс сам собі, підіймаючись сходами будинку, в якому містилося гестапо.

— Нарешті, Гансе, ти прийшов, — підвівся Бруннер. — Я не міг тебе дочекатися. Уяви собі, я недавно до тебе Дзвонив, але якийсь милий жіночий голос відповів, що ти пішов до мене. Ти не хвалився, що взяв до себе квартирантку. Може, я б відраяв тебе від цього?

— Я запрошу тебе, Германе, на заручини, — мовив Клосс.

— З квартирантами буває клопіт, Гансе. Послухай поради старшого, досвідченішого приятеля: особливо з квартирантками.

— Про це ти й хотів зі мною поговорити?

— Сідай, сідай. Це дуже серйозна розмова, жартувати не слід, Клосс. Можеш ускочити в халепу. Чи ж це тобі потрібно?

— Дай мені сигару, Германе, у тебе завжди чудові сигари.

— Що ти цим хочеш сказати, Гансе? — процідив крізь зуби Бруннер.

— Нічого, — відповів Клосс. — Просто під час серйозних розмов люблю палити гарні сигари. Але перш ніж поділитись сенсацією, ти, може, скажеш мені, що вдалося з’ясувати стосовно замаху на Едиту Лауш? Питання — особисте, я запитую, як її кузен і… — Клосс підвищив голос, — наречений.

— Я хотів застерегти тебе, Гансе. Ти, мабуть, не знаєш, що діється довкола тебе. Присягаюсь нашою дружбою, що тобі треба порвати з цією дівчиною. Я нікому не скажу, але ти з свого боку мусиш запобігти розголосові. Того, що було в тебе з нею, ніхто не повинен знати.

— Я не розумію, Германе. Говори ясніше.

І тоді Бруннер наказав покликати схопленого партизана. Перше, на що звернув увагу Клосс, був його убір. Цей лисуватий чоловік, якому перевалило за тридцять, не був добре вбраний, але одяг мав цілий і чистий. Ніяких слідів побоїв. Клоссові не раз доводилося бачити жертви допиту в цьому будинку. Він стискав кулаки, лютий від безсилля. Знав, який мають вигляд жертви після таких допитів. І тут він зрозумів: Бруннер допустився помилки. Потім, коли вислухав зізнання, прості, навіть дуже прості, зрозумів більше. Напад на віадук не дуже, як видно, цікавив Бруннера. Удаваний партизан називав себе ад’ютантом командира партизанського загону Бартека. Коли Клосс попросив розповісти про його зовнішність і той сказав, що Бартек — блондин, Клосс уже знав, що то липа, але не міг збагнути, навіщо все це. Бартек в оголошеннях про розшук охарактеризований блондином, та він вже майже рік носить темнувате волосся. Однак суть зізнань Васяка (таке прізвище і кличку Грім назвав затриманий) полягала в іншому. Васяк твердив, що Бартек невдовзі має зустрітися з жінкою, яка давно співробітничає з більшовицькою контррозвідкою. Вона молода, нещодавно приїхала до цього міста, в якому колись була, тоді її саме й було завербовано. Васяк знає ім’я тієї дівчини. Звісно — Едита. Клосс усміхнувся. Педантизм Бруннера тішив його.

Клосс наказав відвести Васяка, сів навпроти Бруннера і, не питаючись, взяв ще одну сигару. Якусь мить палив мовчки, він зрозумів майже все, бракувало лише одного факту. І тоді Клосс пригадав собі один випадок, з першого погляду непримітний, на який тоді не звернув уваги. Бруннер підійшов з чаркою до Едити і раптом упустив її, потім нахилився і почав збирати тремтячими руками скалки. Він подумав тоді, що Бруннер був просто п’яний. Тепер же збагнув, що Бруннер упізнав Едиту, а вона — його. Останній вузлик загадки. Тепер Клосс розуміє, чому Едита не хотіла розповісти йому про своє відкриття. Воно мучило її, але Едита не могла змиритися з думкою, щоб офіцер гестапо був тим бандитом, який тієї ночі наступив підбором на її руку. Недарма скривився Бруннер кілька хвилин тому, коли Клосс ніби між іншим натякнув йому про чудові сигари, що їх завжди палив штурмфюрер. Це кумедно, він справді натякнув і ніби між іншим.

— Ну, що ти тепер скажеш? — прискалив око Бруннер. Він розігнав рукою блакитнуватий дим.

— Тобі належить взяти реванш, — відповів Клосс, широко всміхнувшись. — Ти нещодавно застерігав мене, а тепер я тебе попереджу. Уяви собі, Бруннер, що ти йдеш дорогою і бачиш те, що здається тобі, наприклад, яєчком, таким гарненьким, кругленьким. Ти береш його в руки, а воно раптом вибухає і відтинає тобі пальці. То не яйце, Бруннер, то граната! Пам’ятай, що тебе попередив приятель. Краще не торкайся його — бо обпечешся. Чи ця метафора не складна для тебе?

— Я не можу знехтувати зізнаннями цього партизана, — промовив Бруннер.

— Можеш продиктувати йому інші, такі ж, “правдиві”, як ці. А втім, наскільки я розумію, цей чоловік довго не протягне.

— Я хотів, щоб ти був на моєму боці, а ти воюєш зі мною!

— Мене зовсім не цікавить неприязнь, яку дехто має до блондинок, і не хочу цим цікавитися. Але перш ніж ти зробиш легковажний крок, пам’ятай про яйце, що може вибухнути в руці. Це все, Бруннер. Я візьму собі на дорогу ще одну сигару, вони справді чудові. — Цього разу Клосс не щадив Бруннера. Цей натяк про сигари мав прозвучати двозначно, про дорогі, надто дорогі сигари, ціна на які під час війни сягала астрономічних цифр. Треба бути дуже багатим, щоб дозволити собі палити такі сигари. Саме це хотів сказати Клосс Бруннерові. Той повинен зрозуміти.

11


Вдома він застав Курта, що прав фіранки, які, відколи Клосс тут мешкав, ніколи не пралися. Ні він, ні Курт не бачили в цьому нічого ненормального.

— Пані наказала, — відповів Курт на його запитливий погляд, ніби для них обох не могло бути сумніву, про кого йдеться. Віддав Клоссові також записку, залишену Едитою. Вона писала, що чергуватиме до півночі і сподівається, що Клосс її відвідає. Він хотів був піти до неї одразу, після того, як з’їв обід, принесений Куртом з казино, але його викликали до штабу. Там він сліпав майже до десятої вечора над картами, на які треба було нанести дані про концентрацію радянських військ за Віслою, доставлені нещодавно розвідувальною авіацією. Переходячи через колію, Клосс, задивившись, ледве не попав під маневровий паровоз; пригадав собі, що перебуває поблизу місця операції, яка невдовзі почнеться. Клосс глянув у гой бік, ніби побоюючись, чи не побачить чогось такого, що могло б перешкодити операції, але схоже було на те, що німці нічого не підозрюють. Щоправда, вартовий притупував ногами коло в’їзду в віадук, там, де відгалужуються дві колії, що ведуть на фронт.

Гуркіт паровоза, що саме проїжджав, заглушив кроки Клосса, коли він заходив до кімнати телефоністок. Він став за спиною в Едити й легенько торкнувся рукою її обличчя.

— Гансе! — зраділа вона. — Який ти холодний. Я рада, що ти прийшов. Я так хвилювалася…

— Тепер можеш бути спокійна, Едито, — поважно мовив Клосс.

Майже безперервно дзвонили телефони. Едита вставляла й виймала штепселі. Простягла йому блокнот і олівець.

— Щоб ти не скучав, будеш моїм секретарем.

Клосс розгорнув блокнот і побачив там фотокартку. Хотів перекласти її в інше місце, але Едита не дозволила.

— Ти не впізнаєш? Це ж той знімок, який ти прислав мені з Крулевця.

Клосс якусь мить розглядав чужого хлопця. Він тоді, певна річ, виглядав інакше.

— Який я тоді був юний, — відповів Ганс, — ще зовсім молокосос.

Електричний годинник, що монотонно цокав, показував двадцять чотири хвилини на одинадцяту. Ще лишилося півгодини. Замислившись, Клосс не почув, як відчинилися двері. Здригнувся тільки тоді, холи почув голос Бруннера.

— Я не сподівався тебе застати тут, Гансе.

Клосс поволі обернувся до нього.

— Ти не послухав моєї ради, не зробив висновків з казочки про яйце, яке виявилося гранатою?

— Годі жартувати, — урвав його Бруннер. — Панна Лауш, ви заарештовані.

Тільки тепер Клосс помітив, що Бруннер прийшов не сам. Двоє есесівців у касках, насунутих на очі, стояли на порозі.

Едита якусь мить не могла вимовити й слова.

— Ви збожеволіли, — врешті сказала вона.

— Заспокойся, Едито, — втрутився Клосс. — Будь ласка, роби своє діло. А ти, Германе, відішли своїх людей униз. Якщо схочеш, покличеш їх через п’ять хвилин. Коли ти цього не зробиш, я говоритиму в їхній присутності. Але не радив би тобі. Це небезпечно.

— Рівно п’ять хвилин, — погодився Бруннер. Він махнув рукою есесівцям. Ті мовчки пішли. — Панну Лауш я заарештую за співробітництво з більшовицькою контррозвідкою.

— Це брехня! — схопилася Едита, але Клосс заспокійливим жестом наказав їй повернутися на місце.

— Я розумію, Бруннер, зараз ти заарештуєш панну Лауш, а коли переходитимете через колію, вона почне тікати й загине. Васяк, щоправда, теж загине або вже загинув, та лишиться документ, що звинувачує Едиту. Досі твої міркування були правильні. Але ти помиляєшся, коли гадаєш, що після смерті Едити Лауш не буде вже нікого, хто б знав прізвище вбивці, бандита, який чотири роки тому з грабіжницькою метою застрелив жінку й дворічну дитину. Ми обидва знаємо, Бруннер, що той убивця ось уже чотири роки після того палить тільки п’ятимаркові сигари.

— Це він! — істерично вигукнула Едита. — Тепер я знаю напевно.

— Я просив тебе, Едито, не хвилюватись, — заспокоював її Клосс, як дитину. Коли він знову обернувся до Бруннера, той стояв уже з пістолетом, спрямованим на них. Але Клосс, зовсім не спантеличений цим, зручно всівся, ніби не помітив дула пістолета, який Бруннер тримав на рівні його голови.

— Сховай пістолет і сядь, — підкреслено спокійно мовив він. — Ти не думай, Бруннер, що я ідіот і не приготувався до цієї розмови. Крім Едити Лауш, був ще один свідок, про якого ти не знаєш, сторож того будинку…

Це була липа.

Але Клосс знав, що Бруннер не зможе зараз цього перевірити. Йшлося про те, щоб він якнайшвидше сховав пістолет.

— Його показання, — поволі провадив він Далі, — а також показання панни Лауш лежать у конверті, який в разі моєї раптової смерті потрапить до рук одного високого службовця в Берліні, котрого це дуже цікавить, бо саме він був комендантом того міста. Це тим більше зацікавить його, що він втратив тоді не тільки золото й коштовності, які нажив таким же чином як і ти, а ще й дружину й дочку. Тепер ти розумієш, Бруннер, що повинен якнайшвидше сховати цей шматок заліза, який тримаєш у руці, і все зробити, щоб я дожив до сивини, бо моя смерть коштуватиме тобі життя.

Бруннер ще й до того сховав пістолет. Він стояв зараз перед Клоссом з благанням у водянистих очах, якийсь кволий, у мундирі, що враз обвис на ньому, ніби в одну мить він постарів на кільканадцять років.

У нього тремтіли руки.

Він навіть не намагався приховати цього.

— Гансе, — пробелькотів Бруннер, — ми були друзями, ти не зробиш цього…

— Не зроблю, — відповів Клосс, — якщо ти негайно вийдеш, забереш своїх есесівців, знищиш брехливі показання гаданого партизана Васяка і забудеш, що вони будь-коли існували.

— А гарантії? Які я матиму гарантії?.. — запитав Бруннер.

— Ніяких, — холодно закінчив Клосс, — і йди геть. Але перед цим попроси пробачення у панни Лауш за помилку, якої ти мало не допустився.

— Пробачте мені, панно Лауш, — сказав Бруннер незграбно відкозиряв і вийшов, спіткнувшись об поріг, перш ніж Едита встигла щось відповісти.

— Я розумію, Гансе, — мовила вона, — що мені загрожувало. Ти знову врятував мені життя, як тоді, коли я тонула. Але це йому так не минеться, мене не обходить ваша домовленість.

Задзвонив телефон. Едита дала йому блокнот і олівець.

— Телефонограма, пиши: “Передати начальникові вокзалу наказ: затримати на станції транспорт “Е-19”, що прибуде через дві хвилини. Першим пропустити спеціальний поїзд номер 1911, який везе робітників на спорудження прифронтових укріплень”, — поволі диктувала Едита. Коли вона скінчила, потяглася за блокнотом, в якому він писав. Клосс затримав її руку.

В одну мить він уявив собі, що станеться за кілька хвилин.

Багато тисяч людей, набитих в товарняки, внаслідок вибуху зваляться разом з вагонами в тридцятиметрову прірву каменеломні. Стовп вогню, стогін поранених, понівечені тіла.

— Ти не передаси це повідомлення, Едито, — прошепотів Клосс.

Вона не зрозуміла. Якусь мить думала, що Клосс не дуже вдало жартує, хотіла йому сказати, що жартувати не час, що невиконання наказу загрожує їй службовими неприємностями, що поїзд ось-ось прибуде, а начальникові вокзалу потрібен час перевести стрілки, але, глянувши на Клосса, зрозуміла: він не жартує. Вона вхопила штепсель, який мав з’єднати з кабінетом начальника вокзалу, хотіла встромити в гніздо, але Клосс грубо вихопив його в неї з рук. Вона побачила, що він тримає в руках пістолет, що він, її Ганс, цілиться в неї, а з виразу його обличчя відчула, коли Ганс вирішив, щоб Едита не передала цього наказу… Лише гуркіт поїзда, що швидко мчався, транспорту “Е-19”, який мала затримати і який зараз ішов у напрямі віадука, вивів її з заціпеніння.

— Гансе, — почала Едита, — я не розумію…

Клосс дивився на тремтячу секундну стрілку — ще тридцять секунд, ще двадцять…

— Розтули рот, — попросив він, і, коли вона це зробила, страшний вибух струсонув повітря. Крізь вибиті шибки раптом влетів вітер, підхопив розкладені папери й сипнув снігом.

“Він знав про це”, — майнула в неї в голові страшна думка. І в одну мить Едита усвідомила те, чого навіть не передчувала і що тепер, коли їй все стало відомо, вкладається в логічне ціле. І те, що він сховався за дверима, коли вона зайшла до його кімнати, і якась нехіть у нього до спогадів, котру вона відчула одразу, і ця домовленість з Бруннером, і навіть те, що кілька хвилин тому він не впізнав себе на фото.

— Слухай уважно, — ніби крізь сон долинув до неї голос Клосса. — Тепер у нас немає іншого виходу. Мусимо втікати обоє. Я сховаю тебе, переживеш якось війну я справді кохаю тебе і все тобі поясню.

— Стріляй! Чому не стріляєш?.. Скажи, як тебе звати, як тебе звати насправді, а потім убий мене. А може, ш хочеш запропонувати мені співробітничати, хочеш, щоб разом з тобою я висаджувала в повітря німецькі поїзди, вбивала німецьких солдатів? Хто ти? Ти — не німець…

— Це зараз не має значення. Я кохаю тебе і хочу врятувати. Якщо ти лишишся, Бруннер розстріляє тебе, я не можу тебе оберегти.

— Бруннер убивця, мерзотник, але він німець. А ти… А ти не можеш навіть мене застрелити. Я ненавиджу тебе, чуєш, ненавиджу! — вигукнула вона і з плачем упала йому на груди.

“До Бартека, — гарячково думав Клосс. — Я мушу дістатися до Бартека”. Він намагався пригадати, чи не лишив у квартирі чогось такого, що могло б комусь завдати прикрощів. Певно, що ні, він завжди був обережний. Майнула ще думка, що в нього скінчилася його роль, що ніколи вже він не буде Гансом Клоссом, і він відчув полегшення.

Едита, що притулилася до нього, торкнулася долонею чогось холодного. Це привело її до тями. Вона вихопила з кобури пістолет і відскочила на два кроки. Хотіла вистрелити, але рука її опустилася. Вона теж не могла стріляти в нього.

— Тікай! — гукнула вона. — Тікай сам! — І враз обернулася, ніби відчувши, що в дверях з’явився штурм фюрер Бруннер. — Добре, Бруннер, що ти прийшов. Я хотіла тобі сказати, що мене не обходить ваша домовленість. Ти заплатиш за вбивство тієї жінки… А ти, Гансе… — Вона повернула голову в його бік, та більше нічого не встигла сказати. Цієї миті вистачило Бруннерові, щоб вистрелити. І він сховав пістолет у кишеню.

— Вона не передала наказ затримати транспорт. Сама підтвердила свою провину.

Клосс підвівся з колін і накрив мундиром мертве тіло Едити. Мовчки подивився в очі Бруннерові. Вони обидва знали, що з цієї миті стали смертельними ворогами.












ЗМІСТ


ДРУГЕ НАРОДЖЕННЯ. Переклав Іван Глинський

ПАРТІЯ ДОМІНО. Переклав Іван Глинський

ОСТАННІЙ ШАНС. Переклав Іван Глинський

ПРОВАЛ. Переклав Микола Дуркевич

НІЧ У ЛІКАРНІ. Переклав Микола Дуркевич

КУЗИНКА ЕДИТА. Переклав Микола Дуркевич


notes




1


Фольксдойч (буквально: той, хто належить до німецького народу) — окремі громадяни окупованих фашистами країн, в томх числі й Польщі, які визнали себе за належних до німецького народу. Частину поляків, особливо жителів Сілезії та Помор’я, німецькі власті, з метою їх дальшої германізації, зареєстрували як фольксдойчів примусово. — Тут і далі примітки І.Глинського.




2


Генерал-губернаторство — так називалася утворена 1939 р. німецькими окупантами адміністративна одиниця на частині польських земель з центром у Кракові. До нього входили: Краківський, Варшавський, Любецький, Радомський, а пізніше й Галицький (Львівський) “дистрикти” (області).




3


Ім’я? (Нім.).




4


Коли і де народився? (Нім.).




5


Нижчий чин у військах СС фашистської Німеччини. Штюрм — один з найменших підрозділів військ СС. Рота складалася приблизно з п’яти штюрмів.




6


Провідник (лат.).




7


Буквально: до актів (лат.); тут у значенні: здати в архів, справу вирішено.




8


Так називаються громади вихідців з Польщі за кордоном.




9


Молодіжна дівчача організація в фашистській Німеччині.




10


Так називають вчителів, які працюють у гімназіях та ліцеях.




11


На здоров’я! (Нім.)




12


Скорочена назва німецької кримінальної поліції.




13


Посвідчення.




14


Скорочена назва напіввійськової будівельної організації фашистської Німеччини, засновником якої був прибічник Гітлера, інженер Фріц Тодт.




15


Увага! Увага! Швидкий поїзд Берлін—Варшава… (Нім.)




16


Службовець грального будинку. Круп’є керує грою в рулетку, видає виграш і т. п.(фр.)




17


Східна околиця Варшави.




18


Геть, виходь! (Нім.)




19


Буквально кінець сторіччя(фр.). Термін вживається для визначення кінця XIX ст. як періоду декадентства (занепаду) буржуазної культури.




20


На добраніч, панно! (Нім.)




21


Дякую (нім).




22


Прошу, прошу, пане офіцер (нім.).




23


У формі захисного кольору (нім.).




24


Хай живе перемога! (Нім.)




25


Що сталося? (Нім.)




26


Сестро, де я? (Нім.)




27


Ліс… Лісова сторожка… (Нім.)




28


Чудо-зброю (нім.).