Квiти Содому
Олесь Ульяненко








За яких обставин людина може опинитися на самому дні і чи може вона, навіть маючи бажання, вирватися звідти і повернутися до нормального життя? Чи можна змінити свою долю, якщо ти з дитинства приречений жити серед покидьків? На ці та багато інших питань намагаються знайти відповідь герої роману Олеся Ульяненка «Квіти Содому».






Олесь УЛЬЯНЕНКО

КВІТИ СОДОМУ

Роман


Посвячується Володимиру Тихому






1. Оксамитові очі демона


Ми порубали Тоцького на шматки. Замочила його Мама, а потім пішла. Ми акуратно складали впоперек та вздовж до ящика з-під телевізора його бренні останки. Ящик приніс я. Довелося довго шкребтися в прикарабку витрушуючи всіляку шлоїбень, а Макс уже кричав крізь сонячну кушпелінь:

— Ти що там дрочишся! — двома пальцями Макс затискав сигарету. Міцний «галуаз» без фільтра. Такі курить Ален Делон. Я сам його, Макса, навчив. Але, якщо чесно, то фіг його знає. Воно так буває: підчепиш якусь заразу від когось, а потім лікуйся і доводь, що саме воно твоє. Це я точно просік. Еге. Макс повернувся боком, і тінь сховала його. Потім я побачив змах його руки. Щось чвакнуло.

— Блядь, а що робити з головою?

На тій стороні вулиці годинник відбив дванадцяту. Чомусь запетрилося в голову, що всі ми кудись ідемо, назавжди, але кожен, блядь, як Тоцький, намірив собі охєрєнну купу часу.

— Шо… шо… — потягнув я, прилипаючи поглядом на той бік вулиці, де люди бджолами снували сірим асфальтом.

Макс повів плечем; кисть його руки розквітла на сонячному промінні трояндою. Пальці стискали пожовтілий від юшки недопалок. Да, до цього не звикаєш. До чужої смерті. А знаєте чому? А тому, рідненькі, що ми бачимо лише чужу. Своя-то приходить — ку-ку, і ти десь там, де весело або дуже хуйово. Нічого не попишеш. Я філософ. Жратва і філософія — моє кредо. Не думайте, що я такий дурний.

— Кінчай своє гівнилово, — сказав я.

Макс підвівся, тримаючи за патли усміхнену морду Тоцького.

— Шо, блядь, питаю, робити з довбешкою?

Я закурив і, напевне, з точки зору Макса, недоумкувато подивився на обидві голови. Тоцького і Макса. Або на Макса і Тоцького. На яку голову краще і зручніше дивитися: мертву чи живу, живу чи мертву? А?

— Поклади до ящика.

Макс сплюнув під ноги.

— Та, блядь, не влазе.

— Не знаю тоді. — Я почухав яйця, потім потилицю: м-да. — Шо, завелика?

Макс підкурив ще одну цигарку.

— Угу. Напевне.

Макс знову харконув під ноги, показав голові язика.

— Не плюй на підлогу. Чорт тебе їби! — несподівано мене прорвало. — Що завелике? Га? Чого рячишся, мов придурок? Відповідай.

Макс з чмакотинням опустив голову Тоцького на мокрий поліетилен.

— Напевне, ящик, — тихо сказав. — Тєлік-то тридцяти-шестидюймовий. Цей грьобаний тєлік. Він винуватий. Да!

Годинник на вежі видав температуру. В небі висіло кілька птахів. Нерухомість світу поєднує тебе зі смертю. А ще люди, які невідомо чого снують туди-сюди.

— Треба щось вирішувати.

На широчезному балконі зайцями бігали сонячні тіні.

— Тєлік на тридцять шість дюймів? — запитав я.

— Я не капелюшних справ майстер. — Макс довго зизив оком через праве плече. У нього собачий погляд. Як у хорошого собаки. Нічого поганого. — Думай, ти у нас краще кип'ятиш черепушкою.

— Значить, так… Витягуй ковбаси…

— Шо-шо? Які ще, в хуя, ковбаси?

Годинник проквакав рекламний ролик. Макс відригнув.

— Ти ходив на «Любе»? — спитав Макс. — По-моєму, їхній той, основний, справжній мужик. Га? Як ти думаєш? — Потім вилупився на рекламу, де якась руда лахудра натягувала купальник. — Блядь, а я б їй вжарив. Га?

— Я тебе, ідіот, запитую: кишки повитягував?

Макс надув губи, він завжди надував їх, коли починав ворушити кеглями.

— Да? Ну да… Не помню…

Ми повернулися і стали вивантажувати ящика. Витягував усі ці причандали Макс, а я чекав, коли проб'є годинник. Макс якраз розкладав нутрощі Тоцького на підлозі, як двері у передпокої рипнули і почулися легкі, сомнамбулічні кроки. Макс роздявив рота, завмер. Наче пес, котрий хотів гавкнути, а побачивши лева, наклав під себе купу. Печінка Тоцького ляпнула разом з дверним замком. Тільки з'явилася голова, я зацідив кулаком. Потрапив під ліве око. Ми схилилися зі знанням діла над прибульцем.

— Баба, — сказав Макс.

— Угу…

Макс, висолопивши язика, зробив коло над жінкою в сріблястій сукні. Вона лежала на животі, витягнувши наперед руки. Макс відійшов до свого робочого місця. Став спиною. Я нахилився і повернув їй голову руками. Обличчя у неї було блідим, з чорними дугами брів. Жінка ще встигла бликнути на мене зеленими оксамитовими очима і відключилася. У неї все при собі. Не так як у тих бабів, що вроді б і все тіп-топ, а нема за що зачепитися. Але не на мій смак. Я люблю блондинок. Холодних та недоступних, а дивись, дає так, що срать просто хочеться від щастя. І очі в неї неймовірно красиві. Така як психоне, що такса тобі, — може і горлянку перегризти.

— Класна баба, да? — вирік Макс. І я вже почав підозрювати масінький бунт. З ним це раз на десять років трапляється. Кеглі починають працювати неправдоподібно швидко.

— Я не люблю таких, — сказав я. — Вона худа. Хіба що срака… Як у моделі…

Макс ще раз оббіг навколо тіла.

— Шо з нею робити?…

Я витягнув мобілку, але не вмикав, а продовжував дивитися на жінку. Цікаво, подумалося, як вона виглядає в очах собаки, як за нею спостерігає риба, і, взагалі, що відчувають трухняві лахудри, коли бачать її задницю.

— Лу, — знову забекав Макс. — Лу, ти трахав у жопу бабу?

— Угу… — Я ще дивився то на її зад, то на мобілку, а Макс відступив до робочого місця і потягнув до себе потрухи Тоцького.

— Я придумав, — видав Макс пророчим голосом.

— Ну і…

— Я трахну її в очко.

— Ти ідіот.

— Не називай мене ідіотом. Ти трахав бабу в очко, а я ні. І не називай мене ідіотом… Ідіотом… А то, то, то…

— Що так, а? — піддрочив я його.

Макс присів і втупився у її задницю.

— Згрібай, сучара, ковбасу цього виблядка і неси до ванної! — почав заводитися я.

Але Макс уже оглух і онімів, і став навкарачки, і задирав уже бабі плаття.

— Бля. Ти тільки поглянь… На ці ноги… Як у броллєра… Ти колись бачив таке… — Очі у Макса ворушилися як у скаженого бика. — Ух ти! Чорт… Ох!

Цей гунявий уже залазив на неї.

— От же… От же… Не пролазе… Очко як у целки…

Він встав, поплював на руки і прийнявся з не меншим азартом запихати свій хєр в задницю новоспеченої подруги. Дамочка застогнала, дриґнула ногою, здається, лівою.

— О! Півшишки загнав… О! Ще, манюся… Розслабся… О!

Дамочка прийшла в себе і запручалася. Макс професійно тріснув її тричі по черепку, здається, розбив, і продовжував працювати, хрюкаючи, пускаючи фонтани щасливої піни. Я набрав по мобільнику Маму. І як тільки вона озвалася, цей ублюдок кінчив, як кінь, завалився на бік, голосно бецнувши ял-дою об підлогу. Мама відповіла не відразу. Мама пирхала, і я бачив перед собою порепане обличчя, вузькі монголоїдні очі, вірніше — одне. Друге у Ma було скляним.

— Лу, ти? Що трапилося? — запитала Мама.

— У нас проблема, Ma.

На тому кінці міста, десь під Ірпенем, я почув, як голосно сьорбнуло повітря.

— Ну…

— З'явилася його подруга.

— А він?

— Він кусками в ящику.

Сьорбнуло ще раз.

— Кусками?

— Макс трахає цю…

За трубкою хрюкнуло.

— Бісів відморозок. А той червоний ящик?

— Ми ще його не знайшли.

Тут я побачив птахів, дуже багато птахів, що аж темнів горизонт і тіні зникли у місті й над ним. Ноги стали такими легкими, що не змогли витримати тягар тіла. Я сів на стілець.

— Чого мовчиш, Лу?

Я продовжував мовчати і слухати у рурку хрипіння Мами. Жінка так і лишалася лежати із задраною сукнею, а Макс уже сидів. Він сказав, дивлячись на свою ялду:

— Блін. Ух ти! Глянь, він ще стирчить.

Я облизав губи, що в одну мить пошерхли. Мама сопіла на тому кінці світу.

— Він стоїть. У-у-у! Я її ще раз трахну? — Обличчя його якось просвітліло, хитро, як у веселого дебіла, зморщилося.

Макс дав шарабана ялді і сказав:

— Може, ми заберемо її з собою?

Мама закашляла на тому кінці дроту, а знадвору зашурхотіло. Деньок сьогодні видався ще той, як затхла вода в акваріумі, коли ще не взялася жабуринням. Світло плавало у повітрі мов сміття. Несподівано закрутило зуби, пломби в зубах, пеньки. Потім я знову побачив птахів. Таких птахів я зроду не здибував. Птахи висіли в цій небесній багнюці. І я бачив замість пір'я чавунного кольору луску, бірюзові очі, метрову опаш розкиданих крил, і повітря, і туман, що обтікав крила. Хєр зна шо…

— Не знаю, — тільки й відповів я.

— Що ти лепечеш, — заверещала Мама на тому кінці. — Найдіть ящик і вшивайтеся звідти.

— А дівчина?

Ящика ми не знайшли. Пляшки з кислотою Макс переплутав з оліфою, тому бренні рештки Тоцького він, як тяжкий гріх, тягнув на горбу. Мама наказала замочити Макса. Я йшов і важко дихав у спину Максу, намагаючись зщепити дві задачі — йти, а ще думати, як замочити Макса. Надворі випав легенький сніг, сутеніло, погода нагадувала швидше осінню, аніж зимову. Було багато дівчат. Це теж заважало думати. Макс зупинився і поставив ящик на сніг.

— Не зупиняйся, ідіоте, — визвірився я.

— Ти чого! Бери і сам неси.

— А хто поставив машину за чотири квартали?!

— Хіба це багато? — Макс підкурив «галуаз».

Я задумався, підраховуючи кілометраж. Нічого не виходило. Я метикував, як почати. Нарешті зважився.

— Мені тяжко зізнатися собі, але я люблю тебе, Макс, — видавив я з себе.

Макс піднімав ящика з Тоцьким. Він зупинився, роздявив рота, сапонув ротом повітря і гепнув тим ящиком об землю.

— Ти шо! Хочеш мене в жопу віддрючити!

Я стояв і мовчав. Шматки Тоцького повивалювалися на сніг. В помаранчевому освітленні вони виглядали як копчений бекон.

— Ти шо, підар? — Макс млином замахав руками. — Ти шо, за кого мене тримаєш?… А може, тебе замочити, Лу? Я не люблю підарів, Лу!

Проповзла парочка, яка вивалилася з «мерса». Баришня спіткнулася об руку Тоцького, підняла і простягнула мені.

— Будь ласка, це ваше!

Макс випнув губу.

— Ні. Не його, — сказав він. — Тоцького.

— Ні, я бачила, як ви упустили.

— Ні, це не моє, — повторив я. — Мої на місці.

Для достовірності я простягнув їй свої руки, щоб вона розуміла, на кого нарвалася. Найшла лоха.

Дамочка подивилася і побачила руку Тоцького з золотим брюліком, а я виматюкав подумки Макса — лишати рижуху, бля, точно козел, може тільки козел. Але потік моїх думок несподівано перервався. Дамочка жбурнула частину Тоцького під ноги і заверещала, забила об дублянку руками, мов крильми курка. Отак вона стояла і кричала, хто його зна скільки. Опам'ятався Макс. Він витягнув свого кольтяру, ткнув дамочці під носа.

— Заткнись, дура! І вйобуй звідси, а не то я…

Я нахилився і став збирати решки Тоцького, думаючи, як замочити Макса, і про підара думав також. Дамочка не переставала верещати.

— Я тебе в жопу оддрючу, а твій фраєр тебе ж і розпиляє!

Ліхтарі лізуть в очі. Мені обридла ця парочка сраних мажорів. Максу, видно, теж, а швидше ґанджу покурити закортіло або по вені чорної прогнати. Він наводить шмал на пару і кричить на всю Тарасівську:

— Блядь, ану валіть звідси!

Тут мене пробиває. Я кажу Максу:

— Макс, а ти знаєш щось про любов?

Кеглі Макса так торохнули, що почули на Троєщині.

— А ти шо, підар? — говорить вкрадливо Макс.

— Ти чо, охрінів. Я тобі про вищу любов втіраю! — я йому.

— Ну ти насрав, — відповідає Макс і тягне руку за шмалом.

Мені робиться ніяково і смішно. Ще валить сніг, сиро і така хєрня, що навіть у кіно не знайдеш. Тарантіно на відгул пішов. Ага. Посцять.

— Мочи, що тягнеш. Я тільки й жду, щоб ти своїми мізками посрав!

І так пру на нього, а він стоїть, ворушить кеглями. Порожняк повний.

— А хто втірав про любов! — завівся по-новій Макс.

— Ідіот, я тобі про любов братську. Про християнську говорив.

Макс якось обм'як, присів навпочіпки, звісивши руки зі шмалом на колінах. Я схилився над ним в брунатних сутінках, з дорогим запахом парфумів та поту, що струменіли з цих двох.

— Ти чого брюлік у Тоцького з пальців не зняв? — уже спокійно запитав я.

— Я не відморозок, — тихо так, наче дитина, сказав він, і велетенські його руки затремтіли на колінах.

— Чистої води, — гнув я своє.

Посипав сірий як попіл сніг. Я сів поруч з Максом. Разом ми подивилися на парочку.

— Що з ними робити? — заворушилися кеглі у голові Макса.

— Замочити.

Мужик зомлів і повис на дамочці.

— Ні. Ми їх відпустимо. Мама нічого не говорила.

Я витягнув «берету».

— Слухай, Макс, на кой хєр ми тягнемо цей ящик? — запитав я у нього.

— Мама ж, блін, сказала… А ну розвернись сракою, — звернувся він до дамочки.

— Мама, недоумку, сказала про другий ящик, — видав я йому істину в останній інстанції.

— Еге… — він продовжував вивчати зад дамочки.

— А ще Мама сказала, щоб я замочив тебе, — давив я своє.

— Ти в натурі?

— Куди натурніше.

Макс заходився вивчати мужика.

— Ідіть на хєр звідси, — заревів він бугаєм на парочку.

— Стоять!

— Пиздуйте!

— Ти нариваєшся!

— Нехай допоможуть збирати Тоцького!

— Да, тільки разом! Да!

Ми четверо, розплилі у жовтку всіляких там підсвіток, почали запихати Тоцького до ящика. Цього разу все поміщалося, складалося нормально, тільки ящик трохи промок і розвалився. Але чисто технічна проблема викликала у мене обґрунтовану підозру. Я зупинився з шматком грудини Тоцького і глянув суворо на Макса.

— Макс…

— А?…

— Макс, — дипломатично почав я. — Ти, брат, не думай, що я знову наїжджаю на тебе…

— Ти стосовно підара? Забудь, старичок. Давай швидше упораємося…

— Який в хєра підар! Скоро нас самих так виїбуть, що місця на сраці не знайдеш, де штопати.

— Ти чо?! А?

Я сів прямо на жовтий сніг. Макс проти мене.

— Макс, скажи, де голова?

— Ти про шо… Лу? Я ж…

— Макс, — тихо почав я. — Де голова Тоцького?

Макс випнув губу, сплюнув через неї, подивився на гурт дівчат у яскравих курточках, що пускали кольорові кульки, сипали серпантином.

— Лу, а шо, скоро Новий рік? Да?

— Ну да.

Парочка запихала останню ступню. Запихала баба, а мужик стояв на чотирьох і ригав.

— Макс, куди поділася голова Тоцького?

— І правда, де?

— Ти її забув, Макс.

Ми сіли і подивилися у темряву. Парочка тихцем пробиралася до свого «мерседеса». Макс навів на них свою приправу.

— Е, народ, візитку, — виголосив Макс, провів демонстративно коло дулом свого шпалера, чим викликав у мене неабияку підозру, що кеглі у нього зараз вишикувалися лише у зрозумілому для нього порядку. — Піднеси сюди. Давай. Давай! Хальт! Ги-ги!

Він дивився на жінку, яка йшла до нього погойдуючись, вихиляючи неприродно стегнами. Якось Мама замочила одну таку, істеричку. Макс, з виглядом кіногероя, взяв візитівку і наказав мотати.

— Лу, вона мені не сподобалася, — сказав він.

— Так. Але ти певен, що тобі… — намагаючись надати голосу впевненості, розпочав я, бо починав боятися, коли на Макса наповзала меланхолія.

— Лу, скоро Новий рік, а у нас нема тьолок. Да? Треба було взяти ту. Ми могли б її відтрахати. По черзі, ну, або разом. Вона тиха, зовсім не кричала. — Макс засунув шпалер до кишені.

— Еге ж, Макс. Але та, на хаті Тоцького, була непритомна. І…

— Слухай, у мене дуже багато гріхів, — Макс провів рукою у повітрі, у мене похололо у шлунку.

— Еге ж…

— Я дрочив на Різдво… — Макс почухмарив груди. — І таке інше… Нам треба щось вирішувати. Давай видзвонимо оту сучку з «мерса», вона ось навіть лишила візитку, і відсвяткуємо Новий рік з нормальними бабами, а? Вона дала візитку.

— Розумієш, брат, візитка тобі може не знадобитися, — вкотре потягнув балачку я і помалу почав витягувати люгера.

— До чого це ти?

— Треба щось вирішувати, Макс.

Макс трухонув кеглями.

— До чого це ти? Невже мене замочиш?

Він подивився і нахабно роздявив гнилозубого рота. З нього смерділо тухлою рибою.

— А ти як думав, Макс, — сказав я йому, приставляючи люгер до скроні.

— Це мені за те, що я дрочив на Різдво. — І Макс розплакався, прямо у велетенські кулачила.

— Перестань, братан, усі ми так чи інакше когось випередимо на фініші, — сказав я і обійняв Макса за плечі. — Я ще не вирішив повністю.

— Да?

— Напевне ми сходимо в якийсь дуже крутий кабак, а потім вирішимо, — втішав я Макса.

— У тебе паскудний характер, — вкотре здивував мене своїми розумовими здібностями Макс. — У тебе паскудний характер! — Повторив він.

— Ні, я просто діловий чоловік. Поглянь, ми живемо серед людей. На вулицях капіталізм. Розумієш, Макс… — виправдовувався я.

Макс схлипнув, потягнувся до кишені, але я міцніше притиснув люгер до скроні. Він спокійно відвів ствол.

— Спочатку кабак, потім підемо до дівчат, — вирік він. Саме тієї миті, коли я почав пресувати Макса, до мене почало доходити, що нам кранти.

— Макс, спочатку ми віднесем Тоцького в безпечне місце, потім візьмем ту бабу, і…

— Кльово, вона мені сподобалася… У неї на попці наколка… Ти справжній брат, Лу. — І Макс уже був готовий розрюмсатися у велетенські кулаки, як моя сутність злетіла над сльотливою буденністю.

— Блін, Макс, коли це ти на сраку почав говорити попка?!

— А шо?

— Та-а-а.

Ми повільно йшли вулицями, сніг то попускався, то сипав ще більшою стіною, чвакав під ногами манною кашею, і мені дедалі робилося сумно, незатишно, я вже до самої Саксаганської і гадки не мав мочити Макса. Я метикував, куди ліпше запхнути Тоцького. Ми йшли, передаючи ящик один одному ледь не кожні двадцять метрів. З ящика таки прямо сюрчала кров, уже вигасла, подібна на потухаюче полум'я. Штани у Макса вимокли, але він не звертав уваги, якось дивно згорбившись, ворушачи квадратною щелепою, а чорні п'явки злиплого волосся падали на очі, що скляною радістю дивилися на сніг. Там, де Горького перетинала Саксаганська, тягнучи голими нервами трамвайні колії, ми зупинилися. Але як тільки зупинилися, мені відразу нестерпно захотілося здихатися Макса разом з Тоцьким. Нічого не кажучи, я підхопив ящик і потягнув у чорну арку двору, віднайшов контейнер і висипав усе туди. В ларку я купив кілька пляшок запальної суміші, вилив і підпалив. Вогонь хижо визвірився в потемки, і я кілька хвилин, якщо не більше, грівся під його бурштиновим промінням. Коли повернувся, то побачив зсутулену постать Макса, що самотньо сидів на паркані. Мене знову охопив сум. І я чомусь подумав про ту дівку, що лишилася на квартирі Тоцького, і що вона, напевне, мертва або лишиться довіку дебілкою після Максових зуботичин. Нехотя я побрів до нього. І сказав:

— Вставай.

Макс не рухався, а з блаженством дивився на пульсуючі вени колій, ворушив губами. Від нього дуже смерділо.

— А вона дійсно кльова, — проказав він, наче заробив тільки що мільйон баксів.

— Тоді ходім, дебіле.

— У мене одяг забздьолихався, — видав він, не ображаючись на дебіла.

У цього придурка явно був передноворічний настрій. Тільки-но я побачив Макса у такому стані, то мозок мій шалено запрацював у зворотному напрямку. Макс вилупився на синю синтетичну ялинку. За вітриною в коротких кожушках санта-клаусів дефілювали дівчата з гарненькими литками. Дівчатка були світленькими, як перший сніг. Від того не робилося веселіше. Під вітринами я доскіпливо обдивився себе, Макс нюхнув кокаїну, повеселішав і зараз ніс таку дуру:

— Треба купити ялинку. І ковпак Діда Мороза. А ще мішок для подарунків…

— Ми туди покладем твою кралю, — не витерпів я.

— Як?

— Шматками, якщо твоя ласка…

Макс задумався. Нарешті це мене розвеселило. Цей йолоп пнувся, аж посинів, ворушачи кеглі, що я таке сказав. Виникла думка, щоб тут його і заганашити, але якийсь потаємний біс усередині підказував, що ще не час. Біс був сивим, симпатичним, з очима… Блін, це точно була дівка, яку ми полишили у квартирі Тоцького. Мені зробилося весело. Макс продовжував втикати на ялинку. Я навіть про себе подумав, які у нього м'які та великі, майже як у школярки, вуха. За одним навіть пушок.

— Зараз повернуся, — сказав я йому. — Тільки не тікай. А то знайду і уб'ю.

Макс мов кінь замахав головою.

На годиннику, білому і круглому як скляне око Мами, було близько дев'ятої, коли ми підійшли до малинового дому Тоцького. Мене щось утримувало. Чи те, що за свої кровні я купив шмотки для Макса у шикарному бутику. Чи тому, що сум падлюче заповзав біля цього дому. Я стовбичив і дивився, як співає мокрий сніг під шинами авто, не бачив людей, намагався зрозуміти, напевне, і зараз думав, напружено думав, хто нас вибрав, що ми такими зробилися, наче нічого не існувало, а заодно існувало, тільки так, як на гарному малюнку. Хто нас вибрав? Звідки взятися таким думкам. Десь я вичитав в одній газетці, що вбивці завжди піддаються роздумам і меланхолії. Я читав тільки комікси, романи про велике кохання в м'якій палітурці, любив порнуху і заробляв, як зароблялося. Що то за зв'яздуни краплями смоли лищали під ліхтарями, а від того в очах рябіло, навіть паморочило.

— І я собі куплю, — сказав він, поправивши санта-клаусівського ковпака на голові.

— Не купиш, — недбало, навіть кволо відповів я йому, а Макс продовжував дивитися з дитячою радістю на «хаммери» та «мерседеси», наче на різдвяну ялинку. Скрипнувши зубами, я потягнувся до люгера, але так нічого і не зробив, продовжуючи дивитися на безмежну пащу асфальту, котра поглинала людей, машини, магазини. Я так нічого і не зробив. Хоча бачив, як Макса заїдала нетерплячка. Трахатися чи померти? Гадаю, що проблеми ніякої ані там, ані там не було.

На більмуватому і мокрому годиннику стрілки показали дев'яту, її вже тут немає, чомусь полегшено подумалося. І ткнув люгером Макса у ребра.




Мені так пекло голову наче я лежала на гладкій ріні, на березі моря, а теплі потоки повітря підмивали пахвини. Лежала п'яна, сонна, а сонце розтоплювало мізки в голові, і попріч усю некомфортність, я відчувала себе щасливою, як коли стоїш напередодні чогось. Смішно зізнатися, але за свої дев'ятнадцять років я лише раз відвідала море. В Салоніках. Моя слабка пам'ять, тонка як пліва, а в зірках зіниць міцно сплетені, мов ліани, руки, щупальці виноградної лози, замшеві грона хмар над горизонтом, нерухомі птахи, терпкий спустошливий запах моря, що невід'ємно пов'язаний з чимось більшим, ніж оргазм, де смак сперми на піднебінні нічого не вирішує, а заодно вирішує все, як дотик шерехуватого чоловічого язика на твоєму кліторі. Так я почувала себе зараз, ще не розплющивши очей, не піднявши голову. Мені видавалося, що я підійму очі і побачу вгорі пульсуюче сонце. І як тоді, на простирадлі моря, я зведусь на лікті, вип'ю ковток вина, і зробиться легко і спокійно, наче хто в далекому відлунні прожитого життя, в глибокій пам'яті незбагненного бавиться над вухом кришталевими дзвониками.

За секунду, супроводжену оглушливим шумом у вухах, я вже була на ногах. Спробувала сісти, із закритими очима. Мене повело вбік. Зіпершись об щось тверде ліктем, я виблювала — раз, два, три. Нічого нового. Але дійсно нове висіло наді мною повітряною парасолею, лягало легким шовком на плечі. Я відкрила очі, але нічого того, на що сподівалася, не побачила. Як зажди у житті. Позаду та попереду лежала тяжка темрява, просякнута кислим запахом. Я стояла на високому мосту, на свіжовиструганих дошках, що грали під неподатливими ступнями, внизу мельхіором відчаю протікала річка. Там лежав пульсуючий, як нариваючий чиряк, відчай. Це була безнадія швидкісного поїзда, що мчав без зупинок, — куди очі дивляться у дурного машиніста. Але зараз у темряві, з кислим капустяним запахом, на мене дихнуло пустотою початку. Розкидаючи предмети, діставшись до вмикача, що блимав оком вампіра на стіні, я увімкнула світло.

І відразу повернулася в реальність: стіни тютюнового кольору, малинові пузаті крісла, салатові гардини, поля котрих обсипані ріденькими ромашками, безліч годинників, в обладунках з фальшивого золота. Нудьга на краю смерті чи життя, сам чорт не розбере. Інтер'єр нічим не різнився від того, що творилося на білій, як біографія президента, підлозі. Біля стола, зі стрункими жіночими ногами, верх пошлятини, якось недбало, як загублена поспіхом пенсіонеркою капустина, лежала голова Тоцького. Моя ступня досить зручно вмостилася в калюжі крові, що кольором зараз нагадувала «криваву мері», яка простояла днів зо три.

— Оце так да! — видавила я вголос і присіла на краєчок крісла. Шкіра приємно муркнула.

Я провела пальцями по голові і намацала велетенську, як ріг, ґулю.

— О! Блін. Невже я його вбила… Схоже на те… Ану, дєтка, заспокойся… Так… Давай зберемося, сонечко. Ось. Тоді запитується: хто тебе огрів? І де решта Тоцького? Погуляти пішла наліво? А з делікатності голову лишила мені…

Я дістала жвачку і заходилася темпераментно жувати. Мене знудило, а я ще продовжувала ремиґати, вибльовувати, ремиґати, вибльовувати до тих пір, доки не пішла жовч, а коли висохла і слина, я подалася до ванної. Вимила ноги. Замазала синця так-сяк тональним кремом. Одягнула свої старі джинси, светр. Набила речами сумку. Витягла на кухні пляшку віскі і вглушила цілий стакан. Помахала голові Тоцького на прощання і вийшла в коридор. І тут-то мені зробилося страшно.

Не пройшло п'яти хвилин після мого виходу у світ, тобто коридор, а хміль вилітав із швидкістю випущеної глупоти, як на світській вечірці серед багатих телепнів. Я вже дісталась до ліфта, коли відчинилися двері і на порозі з'явилося усміхнене щербате дівчисько.

— Тьотя Фанні, що з вами? Чому ви хитаєтеся?

Я перевела подих. У голові гуло.

— Та це я так…

Дівчисько шморгнуло носом:

— Ні, ви скрадаєтеся, наче злодій.

Довелося зупинитися. Миле беззубе створіння, у велетенських окулярах, десь на межі статевого дозрівання і мочіння в ліжку.

— Ні, сонце, так треба.

— Треба?

Мені не обов'язково було зупинятися. Але я хилиталася. Стояла і витріщалася на дівчисько.

— Так.

Чудовисько з двома зубами замислилося, по-бісівськи блиснувши двома скельцями.

— А Тоцький теж грав, коли надзюрив під нашими дверима?

Дівчисько по-дорослому насупило брови.

— Так. А зараз… Зараз мені треба йти…

— Ні.

— Як, дорогенька, ні?

— А ось так. Я закричу і покличу тата.

Мене хилитало і нудило, але я спромоглася, перед тим як ударити по кнопці ліфта, видавити з себе:

— А чого це?

Маленьке гаденя зморщило носика.

— А тому, що мені так хочеться.

І тут мене якогось дідька прорвало.

— Ах ти, маленька сучка, у тебе навіть менструації немає!

Гаденя заступило мені дорогу. Зросту — підборіддям до плеча. Мене хилитнуло вбік, а каблук, каблук підвернувся, і я боляче ударилася об підлогу коліном. Каша в голові струсонулася, пустивши з очей чорно-білі кола. Міцна дівчача п'ятірня ухопила мене за комір. Гаденя притягнуло моє обличчя до свого.

— Попісяєш мені у ротика? — зашипіло воно смердючим киснем у проріхи між зубами.

Тут я виблювала все, що випила, на її мавп'яче личко. Воно витерлося одним махом, відчинило двері і покликало тата. Все, я влипла.

Тато з'явився відразу. Куций чоловік у спортивних штанях. З випнутими колінами, банальним брезклим обличчям і в окулярах. Копія свого чада. Він витріщив очі і закричав:

— Хто ти така! Ага, я тебе знаю! Ти та шльондра Тоцького. Ліза! Ліза! Тут твою дитину зґвалтували!

Хряпнули двері, і на поріг виплила мама, невдала копія обох перших.




Історія моя проста. Нічого розповідати… Якщо довго не ходити манівцями, то вона стосується лише мого скляного ока. Вся історія мого життя, принаймні про що хотілося говорити, — це саме історія мого скляного ока.

Виростала я в тихому провінційному містечку в сім'ї військових. Сама атмосфера припускала, що я ніяким чином не могла і мріяти про нормальну світську кар'єру. Хоча нетесаній, з червоним, налитим кров'ю обличчям дівчині, з широкими плечима, вузлуватими руками, нестерпним характером та сексуальністю, сильнішою, ніж у африканського гібона, робити було нічого навіть і серед начищених чобіт та хакі. Тому десь у класі шостому в роздягальні мене зґвалтував сторож Бабенко. М'яко дуже сказано, а таки просто відпхав у всі дірки. Мені сподобалося. Але сторожа посадили. Ця вся вовтузня навколо цього процесу за рік-півтора набила моїй персоні досить сумнівну ціну. Ціна у всьому відносна. Визначити її з часом дедалі все тяжче, а життя, саме по собі, річ неможлива, якщо ти заздалегідь не визначив, що ти хочеш і що ти можеш. Хоча найпершим мужчиною був мій батько. Озираючись назад, я можу з тверезою упевненістю сказати, що мій старий так і лишився єдиним і неповторним чоловіком, якого я любила. Я приймала всі його витребеньки прихильно, не чинила спротиву, лагідно, як і належить коханці. Батько був майстром у цій справі. Матір я не любила. Мати викликала у мене відчуття ненадійності. Її пестощі нагадували рухи та пестощі лакованої ляльки, завчені з дешевих бульварних романів. Мене бридило, коли вона брала мене в ліжко і несла несусвітню глупоту, скаржачись на батька і на свою знівечену долю. Мати була красивою кретинкою, якої світ не бачив.

Після школи я зі своїм коханцем подалася до столиці. Коханець мій, Іван Калістратенко, був на багато років старшим від мене. Але справа не в тому, навіть через великий проміжок часу я згадую Івана, як найсвітліше у своєму житті. Єдиний сукин син свого роду, що не дружив з головою, з навколишнім, а зумів прижитися. Був він нівроку дужим. Служив у батька по господарській частині. А до цього командував підрозділом «Альфа». Десь там його і гепнуло по голові, не знаю точно, в якому місці, бо він плутав, усе показував лису, мов гарбуз, голову з синіми, рожевими шрамами і все називав то Афганістан, то Африку, то Чечню. Словом, ще той перець. З тодішнього погляду місцевого мешканця, навіть і для мене, Іван видався б лихою людиною. Але, на противагу суспільній думці, він викликав у мене непідробний захват, уперше за стільки років, після того випадку у шкільній роздягальні. Від Івана віяло замріяним затишком, саме так. Це виходить так, як завжди, як на зло, не збуваються дитячі мрії, а ти не помираєш і продовжуєш жити. Тому у ньому була впевненість загнаного на бойню бика. Тож з першого разу він мені впав у око, і з того, без зайвих балачок, почалося. Я ж говорила: людині варто зрозуміти, чого вона бажає, але треба неодмінно знати, що це саме її, решта до долі не має ніякого відношення. Так трапилося зі мною. І я з задоволенням приймала те, що давало мені життя. Саме того дня я вирішила, що це моє життя. Нехай без горизонтів. Байдуже. Аби твоє.

Іван навчав мене всього, що знав сам. Я разом з ним управлялася в стрільбі, в боксі і джіу-джитсу та кунг-фу. Це замінило мені нудно-солодкі книжки про кохання, про вірність і таке-сяке, чим давно перебивалися мої однолітки. Горизонт для мене був розчищений від цієї похабєні, від котрої сходили з розуму, труїлися конячою дозою проносу провінційні шерепи. Та досить про це. Одного дня закінчилося наше таємне райдужне існування. Про нас, як завжди, в останню чергу довідався батько. І ми вирішили втікати до столиці. Що швидко і виконали. Як наслідок — батько мій напився до зелених чортиків, заліз на дах дев'ятиповерхівки, прихопивши кулемет ротного і набоїв стільки, що можна було б відстріляти половину Африки, але смертю хоробрих лягли працівники ЖЕКу, котрим збрело в голову, що мій тато посягався на державне добро, ну а батечко сплутав їх із зулусами.

Без особливого клопоту ми дісталися до вокзалу, переночували на якійсь квартирі, забитій краденим шматтям і тарганами, майже у самому центрі. Ось так. Єдине, що виривалося з моєї протухлої пам'яті нудними іржавими вечорами… Малинові будинки світанку. І я зрозуміла, що вже іншого життя не буде. Я прийняла місто як своє. Без тієї репаної селюкуватої заздрості та ненависті до того світу, до якого не належала. Звична до будь-якої роботи, я взялася за неї впевнено і хутко, мов давлячи мух набридливого сонячного дня. Іван не просиджував даром часу. Швидко розшукав однополчан. І за тиждень влаштувався тренером в одному закладі. Я тримала хазяйство і потроху обвикалася. Я говорила, що ніколи не розрізняла життя столичне від провінційного. Різниця була лише одна, але досить суттєва. Видавалося, що в цьому мурашнику людям немає діла одне до одного. Це більше ніж влаштовувало.

Через рік народилася у нас дитина. Але померла через два місяці. Ми її схоронили. І жили далі. Тоді я почала малювати. Якісь прості лінії, квадрати, шматки залізничних вокзалів. Іван побачив і запитав, для чого це мені. Я сказала, що не знаю. Він уперше розсердився і сказав мені, щоб я зайнялася якимось ділом, бо не вистачає грошей. Так столиця почала ставити знаки. Я відповіла Івану, що робити нічого не вмію, окрім як битися і стріляти. Так я стала тренером по бойовому мистецтву. У мене пішли шалені гроші. Окрім того, я тричі на тиждень ходила на стрільби. Так воно жилося, я трохи тужила за малям, але завагітніла знову. Народила у квітні. Але дитя народилося з плескатою головою, геть сліпе. Тому ми не довго сперечалися з Іваном, наказали його усипити. Іван і я були присутні, — мало що чекати від людей. Залишити так, а воно мучитиметься, як курка зі скрученою головою. Убивав нашу дитину такий собі тип на прізвисько доктор Штольц, що спеціалізувався на абортах.

Аби не бажання мати дітей, гибле і надокучливе, мов набряклий гнійник над зубом, життя в столиці складалося б гладко. Але прийшла перебудова, і скоро ми лишилися без роботи. Іван заспокоював, говорив, що такі люди, як ми, не лишаються просто неба. А перед самим 1991 роком я отримала майстра спорту по стрільбах і кандидата по боротьбі, хоча не бачила практичного застосування моїм здібностям: із колись заборонених ці види майстерності вийшли на широкі люди, а відтак — ласий шматок дістався знову тим, хто посів цю територію багато років тому.

З того дня Іван почав сходити з дому. Іван зійшов раптово, наче звір, прикормлений домашнім м'ясом, вирвався з клітки і підтиснув від переляку куцого облізлого хвоста. Він, як і кожен нормальний мужчина, запив. Я чекала на нього уперто і вірно до сизого ранку, коли він приходив обідраний, побитий і смердючий. Нічого особливого, трагедії ніякої не відбувалося — це було точним повторенням мого попереднього життя, за винятком одного: я була вірною цій людині, я вірила йому, бо інакшого мені і не лишалося, але я й не думала про це; батька я ненавиділа, часом щиро бажаючи йому смерті. Мати блідим згустком іноді виникала на горизонті, десь в породіллі, іноді на святах. Тінь минулого полишена майбутнього. Всього лише… Ніяких емоцій. Емоції входили у мене, коли я дивилася телевізор або спостерігала за людьми. То було більше особисте, але також віддалене, як і мати.

Нікого і нічого за цей період не бажала і нікого не хотіла бачити, як Івана. Це, видно, грамотні люди називають коханням. Голодне і одноманітне життя, з дикими припадками сексу, скаженими ударами під щелепу не змінило мого ставлення до нього. Проміжок того часу для мене, без всякого сумніву, можна назвати щасливим. Я тинялася вулицями, метикуючи, як виплутатися з халепи. Іноді я жебрачила, іноді крала. Доводилося робити мінети сцикливим студенткам в запітнілих окулярах. А одного разу, на якійсь вечірці, під гучні крики, я трахалася з собакою. Полишена з дитинства нездорових емоцій, я на все йшла легко, але не завжди це виходило. Головне, до того, як повертався Іван, я була на місці і чекала на нього з вечерею. Так помалу вивчала людей і місто, бо далі тренувального залу та відвідин кіна з Іваном не заходило. Воно і не було потрібним. До людей, до міста у мене теж не змінилося ставлення.

Першого листопада, пам'ятаю той день, бо стояв густий і теплий туман, і мені нічого не вдалося поцупити на ринку, ні нажебрачити, Іван прийшов додому тверезим. Він сидів на крихітній кухні в нових вельветових штанях, курив, обсипаючи попіл на вихідні червоні черевики. Мені подобалися його вихідні черевики. На цераті лежали пакунки з продуктами. Він привітався. Потім поламав у попільничці сигарету. Ухмильнувся, фиркнув котом, поклав руки на стола, з великими ґулями на кісточках пальців. Він закинув голову, наче звільняючись, а за вікнами снував туман, у мене дерло за шкірою, як завжди перед перемінами. Таки не дарма про мене і тоді, і зараз говорять: стопроцентна безмозка дурепа. І коли я побачила його такого, з налитим упевненістю поглядом, я зрозуміла, що можу зробити щось більше, незалежно від нього: ніхто не зупинить мене, окрім Івана. Але от паскудне питання: для чого, якщо його не буде.

— Я думала, що ти завів полюбовницю, — спокійно сказала.

— Ну то й що з того?

Він усміхнувся одним краєм губ.

— Та нічого.

— Тоді приготуй снідати, — передихнув. — Я знайшов роботу. — Ще раз передихнув: — Дуже хорошу роботу.

Я не стала нічого говорити, а почала збирати пакунки. Тоді він витягнув з кишені рулончик стодоларових купюр.

— Бачиш?

— Так, — відповіла я, витягуючи сковорідку. — Тобі як і завжди?

Він обійняв мене не встаючи.

— Ти у мене молодець. Ти справжня жінка, — він підштовхнув мене. — Ну йди вже геть. Готуй їсти. І сходи за червоним вином. Сьогодні у нас свято.

Так я поверталася туди, звідки вийшла, хоча б мимоволі та подумки. Світ злиднів відійшов, як у кіно. Життя знову набрало свого справжнього кольору, як стиглі зимові яблука. Іван знайшов роботу, відбиваючи на рингу нирки, зуби, печінки, калічачи, по чому прийдеться, недолугих боксерів, ладних поживитися легким хлібом. Іван проводив двобої з кікбоксингу на приміських дачах «нових», і не лише. За півроку ми мали затишну квартирку на Десятинній. Але мій практичний розум оцінював обстановку досить тверезо — людина, хоч і займається спортивними боями, не може за півроку мати квартиру в центрі міста, досить дороге авто й обідати та вечеряти в ресторанах. Не кажучи про довгоногих гламурних краль. На останнє я не звертала уваги. Чи не говорила я вам, що була далеко не красуня?

Жінка, яка говорить про подібні речі, нічого не знає, до чого вона звертається, що вона бачить. Нічого не треба бачити, окрім мужчини, який з тобою. Мої прогулянки, спочатку десять на десять метрів, над зеленою і шумною улоговиною, закінчувалися кухнею або тренажерним залом. Але завжди я чекала на Івана. Наш спокій, як того й очікувалося, протривав зовсім не довго. Але ми встигли побачити разом Кіпр, Сполучені Штати й Африку. Цей світ нічим не був ліпшим від нашого, але відрізнявся тією комфортністю, від котрої потерпали всі ми. Я так прагматично визначила, бо взяла досвід звідти.

Через півроку Івана привезла «швидка». Після чого він більше ніколи не вставав. Натомість поїхала я. В цьому не було нічого дивного, тим паче що на Заході давно вже культивувався жіночий бокс. Це було набагато краще, аніж збирати ляльки, спостерігати здалеку за дітьми. Але мовчу, щоб не пробалакатися. Діти і дівчата зробилися моєю справжньою бідою. Знаєте, як сонячного дня на березі озера чи річки ви натикаєтеся на колючку. І весь ваш день — свині під хвіст. Смерть мене лише цікавила як засіб. Нічого особливого, якщо одне не передує іншому. Ну, нічого в тому дивного нема. Дим розвіявся, світло мого сумління згасло назавжди.

Вже в сорок п'ять я виглядала на старезну бабу. Діти з під'їзду кричали мені: «Карга», а ближчі, тобто сусіди, — «Мама». Життя проходило тихо та одноманітно, нічим воно не відрізнялося від того провінційного, заполошного життя. І в коротких прогулянках, чекаючи на Івана, я почала думати про смерть. Ця думка засіла залізною скалкою у голові. Ну чого мені хотілося? На світ не закриєш очі. Якщо ти і страшна, як копчена вобла, але все ж таки жінка. Іван давно перестав мною цікавитися. Та і мене, чесно кажучи, він цікавив зовсім з іншого боку: я вже була немолода, я вже відчувала і розуміла набагато більше, ніж сам Іван. Від нього, від того, якого я кохала, не лишилося нічого. Останні два роки я більше думала, все аналізувала. З думками про самогубство поселився страх. Страх не тільки заставляє діяти чи випробовувати волю, страх нас змушує, зближає нас з тим, що називається осмислювати. Тому той, хто не боїться, той набитий дурень. Страхом можна захлинутися, як спермою давляться проститутки. Щось таке. Іван мене не цікавив, мене вже цікавила власна історія, власне життя, що протікало повз. Коли бачиш красиву людину, то відчуваєш страшну самотність. Щось подібне трапилося і з моїм життям.

Так пройшло ще півроку. Я почала тихенько попивати, задивлятися на жінок. Чоловіки мене не цікавили. Іноді я уявляла Івана з удавкою на шиї. Це нічого не пояснювало, але я й не дошукувалася причини. Проте одного дня наткнулася на зошит з каліграфічно виписаними літерами, цифрами: рівень вологості, вітер, політ кулі і все таке інше. Чогось подібного я чекала, але не так нахабно. У нього були секрети, у нього з'явилися гарні жінки, з гламурними обличчями, том-ні і продажні, і їхня присутність у житті мого чоловіка наповнювала мене упевненістю, що все можна знищити або купити. Все, без винятку. Кожного дня я відправлялася на ринок, скуповувалася, вела розмови з продавцями, і столиця золотою пилюкою осідала десь на дні моєї свідомості. Я ніколи не шукала свята. Я нюхала це життя, яким би воно падлючим не було.

Потім, коли Івана знайшли з проламаною головою, живого, і мізки мого чоловіка, аж до скорбного його кінця, визирали на світ, наче підрожевлений шматок голландського сиру, всупереч людській породі відчути страх, я зрозуміла, що можу дивитися на оточуюче холодно і спокійно. Мій чоловік нарешті належав мені і був моїм чоловіком, а відтоді ще і моєю власністю. Іван майже нічого не говорив. Майже, бо те, що він лопотів гостям і поодиноким людям, навряд чи можна назвати людською мовою.

В цьому випадку бізнес закономірно перейшов до мене. З тієї пори, відколи на порозі нашого дому з'явилася людина, що швидше нагадувала пародію на щось людське, радше тінь весняного дня у передвечір'я, — від того часу мене звали лише Мамою, і не інакше. Вам спадало колись на думку, що все в житті ви робите не так? Усе до цього банально повторювалося — життя широке, витікає начебто нізвідки, а щось сидить у голові уламком і не дає спокою, бо воно ніколи не відбувалося і ніколи не відбудеться. Проблеми виникають, коли дійсність не всиджується у клітинах вашого мозку, а уява досить поганий порадник.

Від смерті нудить, якщо її бачиш часто. Спочатку це надихає, світ відкривається, як ранньою весною, а потім вивертає, несе, як після похмілля, — нічого попереду не чекає. Мене часто запитують, що таке біль, як її відчувають ті, інші. Я відповідаю: це те, з чим ми проживаємо до самої смерті. Думка про смерть висить нереально, і ніхто не вірить, що може все в одну хвилину закінчитися. Смерть полишена страху. Що за нею, то більше подібне на сон. Ніякої ради на те немає. Але все це сумнівне…

Нам довелося продати квартиру. Лікарі допалися до нашої крові смачніше кіношних вампірів. Тому коли прийшов чоловік звідти і запропонував роботу я не довго зволікала. Чоловік, який прийшов до нас, був чемним, скромно одягненим, зі смаком, з м'якими рисами обличчя і сірими жорсткими очима. Здається, він сказав: «У вас руки справжньої акторки». Ось так він сказав. І мені це сподобалося. Якими були мої обов'язки? Мене влаштовували двірничихою на місяць, два, три. Потім приходила поштівка, де каліграфічно було виставлене число, час і місце. На відміну від Івана, я ніколи не користувалася вогнепальною зброєю. Для цього вистачало удавки, ножа, секатора. Я заходила, віталася і відразу починала працювати, — виходило щось подібне до танцю. Тому-то мене і прозвали Танцюючою Мамою. Я проробляла віртуозне па, розворот, удар по вені. Удар ногою, і все закінчувалося. За десять хвилин я була вже на іншому кінці міста. Ніяких емоцій, ніякої люті, — до одного випадку. Мені вибили око. Так мені вставили скляне. Одного разу малолітні відморозки побили мене до напівсмерті у переході і відтрахали туди, де було око. Я пролежала півроку в лікарні. За той час помер Іван. Вийшовши з лікарні, я знайшла цих покидьків і повбивала. Так почала розпускатися в моїх грудях ненависть.

Але найцікавіше те, що від того часу справи у мене пішли дуже добре. Я завжди була невибагливою, але чи то розквітла в мені ненависть, що розбудила пекучу снагу до життя, чи щось інше штовхало мене, мої дії, мої думки в правильному руслі. Помалу я почала збирати свою команду, збирати архіви на впливових людей. Так помалу розростався мій бізнес. Отож так мене доля звела з Тоцьким.




Ми стовбичили перед рожевим будинком і не знали, що робити далі. Вірніше знали: найцікавіше те, що та краля, яку Макс відідрав у задницю, починала подобатися мені, і, що б я не думав, усе крутилося біля неї. Тільки ніхто не наважувався піднятися нагору. І не те, щоб ми боялися. Зовсім інше, але думки мої зараз плавали повільно, наче ліниві риби. Тут до мене завітала думка. Я глянув на Макса. Макс блаженно мружив очі на булькатий ліхтар у синіх смугах мокрого снігу.

— Фігова зима, — сказав я.

— Так, — згодився Макс. — У тому році була краща. Ми слухали з тобою Рамштайн і пихали кльовий ґандж.

— Макс, пам'ятаєш, коли я тебе вперше привів до Мами?

Макс задумався, закурив. Сплюнув. Ознака мислі — плюнути через губу.

— А скажи, на кой хєр Мамі той ящик?

— Аби я знав… Стій… — Я звівся. Поправив волину. — Нам потрібний був інший ящик. Це точно… Слухай, я розсипав там якесь барахло… З червоного ящика.

— Ну і?

Я знову задумався.

— Так. Я зібрав те барахло і висипав у смітник. У чорному пакеті. Да. Задача…

— Ну і хєр з ним, — виголосив Макс.

Ми ще трохи посиділи.

— Ну ходімо до твоєї пасії.

Ми рушили до входу. Підіймалися сходами.

— Слухай, а правда, що цей Тоцький був підаром? — запитав Макс.

— Не, — відповів я. — Він любив нюхати ті місця, де вони сиділи або бзділи.

Макс зупинився.

— Гониш.

— Мама розповідала.

Макс смачно харкнув.

— Ну казліна, — тільки й видав Макс.

І ми рушили нагору.

— Мамі потрібні картриджі, — сказав я.

— На кой хєр. Мама ще хоче, щоб ти замочив мене, — спокійно сказав Макс. — А ти як до цього. А?

Я зупинився, і вже чітко вирішив, що ми не дійдемо до четвертого поверху, як я його спущу туди, куди спустив у чорному пакеті ті кляті картриджі. Ми підіймалися поверх за поверхом. Макс зупинився.

— Ти чув?

— Шо?

— Хтось верещав.

Ми налягли на ноги. На шостому поверсі ми побачили нашу дамочку зі спущеними штаньми, а тітка і мужик тримали її за руки. Під її кіскою, з роздяпленим ротом, сукаючи ніжками, лежала очкаста прищава бєцалка. І вона досить по-дорослому давала поради:

— Пісяй повільно. Чуєш? Повільно…

Макса підкинуло.

— Е, виблядки, чим ви це в хуя займаєтеся?! — закричав Макс.

Можу вас запевнити, кожний, хто бачив Макса, навряд чи захотів би його поцілувати. Всі троє зупинилися. Наша дамочка зорієнтувалася і натягла штани. З усього видно, що вона нас не пам'ятала або пам'ять їй повідбивало зовсім. Макс і я стояли і нічого не робили. Тільки стояли, дивилися на запінену сімейку. Нарешті жінка цього підара видала:

— Льоша, іди викликай міліцію. — Спокійно так сказала, наче попросилася похєзати, ну, ви розумієте, трохи з нетерплячкою, трохи із задоволенням. Я відразу, з першого погляду просік, що за одна ця сімейка. Кодло відморозків. Еге ж, тільки Макс повільно крутив кеглями. Піт ліз Максу в очі, а він уже потягнувся до куртки, і я знав, чим це може закінчитися.

Макс витяг пачку цигарок, точно Клінт Іствуд, закурив, але отримав по писку від очкарика. Це, напевне, вирішило все. Дівка сиділа у кутку, притиснувши коліна до підборіддя. Половина обличчя у неї заплила. Дівуля цокала зубами, наче трамвайним компостером. Я витяг люгер. Ця компашка, видно, погано розбиралася в людях.

— Ану завалили в кімнату! — заверещав Макс. Старого він огрів по горбу, той тільки вякнув і на чотирьох поповз до кімнати, матушку ухопив за патли, а мале щеня щирило криві зуби, дряпалося і кусалося. Макс прихопив байстрюченя за ногу і поволік до їхнього попелища. Про дівулю Тоцького ми забули. А мене, чесно кажучи, перелякав чорний квадрат дверей. Такий був на Червоноармійській, де ми з Максом чмурили биків, пили пиво і курили ґандж. Ми сиділи обнявшись, ригали крізь зуби, щоб чого доброго не показати, що ми не круті пацани. Макс тоді проламав черепа якомусь лоху. І так ми познайомилися з Мамою, бо нагрянула мусорня і нас загребли в мавпятник. А там Мама походжала в розкішній шкірянці. Писок бультер'єра. Червонопика, з одним оком. Глянула на мене і сказала: «Цей мій!». Мене виволікли за патли, а Макс завив скотиною. А я у відповідь: «Без Макса — нікуди!». Так ми стали працювати на Маму. Як тоді, так і зараз я глянув на вухо, м'ясисте і широке, з рудим жорстким волоссям, що стирчало урізнобіч, мов японська ікебана. Вухо Макса мене дратувало. Повторюся — як тоді, так і зараз. Зараз це вухо дратувало мене ще більше, — я майже вирахував, як провидець, де я його грохну. А що це неминуче, сумніву не було ніякого. Лише розібратися в часі.

Отож я стояв перед дверима і таки дочекався знову на Макса. Ми сіли на порозі, обличчям до дверей Тоцького. Наскільки я зрозумів, у цій рожевій халупі була лише їхня квартира і квартира Тоцького. Не виключено, що Тоцький уподобував це гаденя. На інших у нього не стояло, принаймні так говорила Мама. Але думки у мене зав'язли у чомусь липкому. Я навіть помацав пальцями голову, і свою, і Макса. Ми закурили, а Макс натягнув на голову ковпак санта-клауса.

— Ти поняв? — почав говорити Макс, оглядаючи коридор і кралю, що затиснулася у кутку.

— Ти знову хочеш її віддерти, — спробував я налагодити контакт.

— Нє-а, — відповів Макс. — Тут нічого не чути. — І він уже зібрався йти, як мене несподівано прорвало.

— Макс, а ти пам'ятаєш, як ми хотіли пограбувати банк?

— Ну да, то було покрутіте ґанджу. Але ти пиздиш. Ми хотіли взяти зберкасу. О!

Я сплюнув, цього разу зі злістю — Макс таки починав мене діставати. Мені хотілося говорити щось паскудне, потім хороше, потім знову нести всіляку капость. Мені хотілося, аби Макс витягнув ґанджу, ми б закурили, і він знову замріяно, дебілкувато, як завжди, аби тільки без цього грьобаного ковпака, сказав би, ну, щось типу: «Пам'ятаєш, брат, як сосав Чапаев у всього двору, коли ми дізналися, шо він пиздонув усю нашу заначку…» Але Макс метав свої кеглі у невідомому напрямку. Він встав, і я подався за ним, бубнячи в спину:

— Пам'ятаєш, Макс, як ми кнокали Люську…

Макс промовчав і досвідченим оком забігав кімнатою.

— Ага. А воно того… — задумливо сказав він і поправив на голові ковпак. — Слухай, а хіба вона не того…

— Макс, точніше.

— Ну, Лу, як сказати… Люсі… Ну… Того…

— Ти, блядь. Хотів сказати, що Люсі жмур! — несподівано заверещав я. — Що Люсі того! Люсі немає…

— Тіпа да… Але це було так давно, Лу. Ніхто її і не трахнув.

— Так запам'ятай, Макс, що жмури не мають строку давності, кретин довбаний! — закричав я і помахав люгером у нього перед носом.

— То таки точно була зберкаса, — Макс почав порпатися на поличках.

— Я трахав Люську, Макс, — відверто сказав я йому.

— Ага, — сказав на те Макс і потягнув з полички книжку. Це був якийсь Малахов, «Жизнь без паразитов».

— Кльово? — Макс простягнув книжку заголовком до булькатих окулярів тата.

— Ну… — спробував говорити булькатий.

— Яке у тебе поганяло? — запитав у булькатого Макс, перелистуючи книжку.

— Що-о-о…

Макс зацідив булькатого по окулярах. Окуляри переламалися пополам і зависли на носі.

— Ідіот! — заверещало гаденя на свого таточка. — Як тебе звати? Скажи, як тебе звати!

— Віктор-е-е-е… Петрович… Ох… — Він отримав ще від Макса, і на цей раз виплюнув два зуби на паркет.

Це Максу сподобалося. І він усмалив булькатому лише по яйцях.

— То-то, — багатозначно сказав Макс і діловитим проходяком пройшовся кімнатою, продовжуючи листати книжку.

— Так ти з цим малохольним…

— Малаховим, — уточнив Віктор Петрович, за що знову отримав по писку.

— Нокаут, — резюмувало гаденя.

— Не перебивати, ублюдок, — командно виголосив Макс. — Так от, паразит.

— Ну… Ну… — захлюпав розбитим носом голова сімейства, рухами намагаючись щось роз'яснити Максу, але Макс зараз був у зеніті свого зіркового часу.

— Блядь, Макс, облиш цього лоха. Він говорить про глисти, воші і сьо-то, — обламав я його.

— Йобаний в рот, — заверещав Макс. — Це я глист?

І тут уже зарадити нічим не можна було. Макс прожогом кинувся на кухню і повернувся звідти з велетенським тесаком. Спочатку він відрізав одне вухо Віктора Петровича, потім, коли цього йому видалося мало, він відхайдехав і друге. Мале гаденя лупало очиськами з-під окулярів. Макс глянув якось дуже загадково на бєцалку. По-моєму, у голові Макса кеглі перестали витарабанювати свій звичний такт, а на порожнє місце позліталися мухи з усього міста і влаштували гучну груповуху.

— Мала, він тебе трахав? — запитав він у неї, не звертаючи уваги на її заюшеного татуся, що вив та скручувався закривавленим вужем на паркеті.

— Нє-а… — в тон Максу відповіло гаденя.

— А хотів?

— Він хитр-и-и-й, — протягнуло гаденя, примружило око і додало: — Я хотіла.

— А хочеш, щоб я тебе трахнув?

— Ага.

— У всі дірки?

— Ага.

— От сученя, — діловито звернувся до мене Макс. — Ну нічого не попишеш. А ти піди, кінчай ту стару суку.

Мені язик свербить сказати Максу, що та стара сука нічим не гірша за тих мішків з лайном, котрих Макс знімав у гадючнику на Чоколівці й опростовував біля сміттєбаків аж доти, доки ми з Мамою його не пригріли. Виявилося, що дарма і на клопіт.

Тож пропозиція Макса видалася мені не такою привабливою, як того мені і йому бажалося, тим паче, що у мене давно визрів план, як його укокошити. Але на цей раз я випустив ініціативу з рук. Вибір між меншим і ангелом був прозорим, як картинки на порнографії. Інакше втрата якості — це для мене навіть не запах з каналізаційної труби. От, бля, далася мені та каналізаційна труба. Парфум порівняно з тим, що на мене чекало в туманному майбутньому. Але перш ніж грохнути одну з булькатих осіб, я вирішив навідатися до нашої трахнутої в задницю красуні. Тож я послав до біса грьобаний романтизм Макса до цієї особи. Мені треба теж перед новим ділом розрядитися. Але потім інша думка наїхала на іншу. В голові катастрофа, блін. Клятущі картриджі Тоцького, що я їх спустив до смітника, не йшли з пам'яті. Я повернувся до коридору. Наша красуня сиділа в незмінній позі, напустивши під себе калюжу. Я попросив у неї сигарету, закурив. Сигарета пахла шанеллю і приємно потріскувала. Комусь дістаються гарні бляді; вона, напевне, навіть після Макса рожева та пахуча. Але я сказав:

— Хорошо, дєтка, а що у нас там із картриджами? — Я ще глибше затягнувся пахучим димом і ось таке видав: — Або ти мені зараз оповістиш, що воно значить, або калюжа під тобою буде червона.

— Не-е-е-е знаю-ю, — проревла наша красуня.

З книжок і кіно я знав, що всі бандити сентиментальні. А я був справжнім бандитом.

— Гаразд, — сказав я. — Зараз я повернуся. Хочеш чогось випити?

Мамзель кивнула головою. Тоді я повернувся на кухню. Макс уже на всю дрючив раком мале гаденя. З усього було видно, що воно задоволене, бо хрюкало і пищало так, аж окуляри запітніли.

— Ну, ублюдок, що ти будеш потім з нею робити?

Макс продовжував працювати над задницею гаденяти, не втрачаючи ані запалу, ані темпу.

— Замочу, а що ж іще.

— Блядь, куди ти їх усіх потім подіваєш? А?!

У Макса разом з тестостероном запрацювали і нейрони.

— Спочатку накрути глушак. Ох, чорт, ну і дає ця сучка… Давай, давай, а там видно буде, моя блядюжечка…

Висновок напрошувався до банальності тупий: я помінявся мізками з Максом. Зараз я був пухленьким екземпляром дебіла. По повному розряду, по повній програмі. Я накрутив глушак, пішов до зали і прикінчив її матусю. У тата гівно прямо перло з холошок.

— Фу…

Я порішив і тата. Безіменну, відтрахану у задницю красуню я полишив на совість Макса. Хоча Макса прийдеться кінчати разом або після. Від такої дилеми і перспективи розболілася голова. Я повернувся до красуні.

— Хто убив Тоцького? — тільки й того, що вона сказала. Мені перехотілося її убивати.

— Хм-м, напевне ти, — реготнув я. — Збирайся, для тебе віднайдеться містечко потепліше.

— Чорта з два. У мене мокрі штани.

— Да-а-а-м, — до мене мовби повертався здоровий глузд. — Колись, дєтка, мені снився сон…

— Слухай, — зовсім спокійно і рівно, як у кіно, сказала вона. — Засунь свої ідіотські прибабахи в жопу і піди краще та принеси мені сухі штани.

Я шалено завертів шарами. Єдине, що приходило мені на думку, то це сказати, що шкодую про її задницю, що там побував хєр Макса, а не мій, ну, і то-сьо.

— Да-а-а, — тільки і сказав я і подався назад.

Гаденя сиділо біля газової плити зовсім голе, але в незмінних окулярах.

— Ну, ти на черзі? — видало воно. — В рота чи в задницю? Ну, як? Якого фіга мовчиш?!

Макс важко дихав і дивився на свою ялду.

— Макс, нам треба забиратися звідси, — сказав я.

— Ти так думаєш?

— Угу…

Я сів і закурив, кращого нічого не придумав. Голе очкасте гаденя сиділо розставивши ноги і вертіло довгим язиком, як ігуана. Я знаю ще і не такі слова. Тоді я докурив цигарку, а потім всадив їй кулю в одне із зеньок. Вона лише трохи сповзла на бік, здається, ліворуч.

— Звалюємо, Макс!

Коли ми вийшли, то примадонни не було на місці, а стояла наша Мама. Це був фініш. І я не впізнав світу. Прийшов на пам'ять зелений ліхтар, фіолетові стьобаки мокрого снігу, запах пропарфумленої сигарети… А про що думав Макс у санта-клаусівському ковпаку, хрін його знає.




Я ніколи б не згадав Зосю Слісаренка, аби того дня до підземного, сизого від гріха переходу, що сходив людом, у плавленому як сирок мороці, не підійшла дівчина і назвалася Фанні Ліхтенштейн. І та ж Фанні, дивлячись на мене… Але все по черзі, якщо в житті можливо щось розкласти, хоч і заднім числом. Проте можу обмовитися, що Фанні, в перші ж секунди нашого знайомства, досить елегантно заявила, що мокнула свого благовірного… Ну, добре, ага, у цього мужика Зосі мізків і совісті було не більше, ніж у каналізаційного солітера. Саме так. Одного часу він умудрився зажити славу народного цілителя, так, що самому Кашпіровському — ховайся і вивертай рейтузи покійної тещі в пошуках сокровенного пенсійного пожертвування у вигляді спадку. А ще до цього цей байстрюк умудрився тричі продати з прогнилим днищем «мерседес», двічі за день обвінчатися, сісти на три роки, вийти через рік і таке інше. Останнім вінцем його творіння, його пихою, його гордістю, котра покоїлась в слоїку з фізіологічним розчином у його останньому столичному помешканні десь на Печерську — такій хавирі, що від неї відмовилися б останні покидьки з Хрещатика, була одна вельми дивна річ… Трохи не до теми… Але таке буває.

І що ж бовталося у тому фізіологічному розчині? Це був велетенський, схожий на китайський огірок, фалос одного київського професора. Що і як воно відбулося між професором естетики і Зосею Слісаренком — невідомо, але той факт, що ті заспиртовані причандали я бачив на власні очі — вам доведеться лише розвести руками, повірити на слово, як справжньому аферисту. Іноді він страждав, тобто Зося, коли виголошував підшофе промови над достоїнствами професора, стражденного, треба сказати, бо потім, як я дізнався від тієї ж Фанні, старигана на даху «Плази» зґвалтувало четверо мажорних покидьків, а потім пустили у дальній політ над вечірнім Києвом. І таке буває. Я їх теж знав. Кокс зближував нас більше, ніж будь-які розмови про спасіння душі і всілякий такий непотріб, коли справа зав'язана на вживанні наркотиків, капосних таємних звичках, грі в карти, більярд і шахи. А також всіляких неприпустимих для цивілізованої та культурної людини статевих позашлюбних дослідах. І таке буває. Навіть зі святими на початку їхнього мученицького життя. Життя неповторне — це вже точно, якщо вляпався у гівно, то довіку звідти не вилізеш. Як мені сказав один поважний добродій: це до богохульства не має ніякого відношення. Час такий. Та й не таке буває. Загалом на кожного виблядка знайдеться виправдання, бо досвід підказує, що у кожного на той світ, якщо він існує, своя перепустка. Набожні ми всі заднім числом. Тож про мої уподобання, пристрасті Зосі, чотирьох мажорних покидьків можна розводити всіляку психологічну байду, але часу у мене обмаль: платня за квартиру, за газ, за світло, а ще в моїй країні ніяк не виберуть президента. І в самого мене непруха під назвою «криза середнього віку». В карти не фартило, в шахи — народ отупів до того, що окрім американки не хотів грати. Цим та дрібною спекуляцією я і перебивався. А з цими мажорами та убієнним професором, Бог його відає. Ото, певно, їм у школі не давали дівчата, а вони до сухого дрочили на власну сестру, маму, тата, дядька, на всю рідню до двадцятого коліна. Принаймні з Зосею складалося достеменно так. І не таке бува. Буває ще гірше. Можливо, з вашою допомогою ми дійдемо до цього, до того, що погано, а що добре. Власне, мене цікавило тоді одне: коли більше верещав сам професор. Що він думав: чи був зачудований останнім польотом над містом; а може, радів, коли позбувався свого окаянного відростка.

Одного прекрасного квітневого дня, коли вирішувати було зовсім нічого, нічого не лишилося, що б мене тримало на цьому світі: дружина зійшлася з пузатим торговцем гонконгівських кондомів, ну, знаєте, з усілякими штучками, після чого ваша партнерша чи ваш партнер набирав подоби гофрованого пожежного шланга; відтарабанивши у божевільні півроку, зробивши хибний вибір між соляними донецькими копальнями, я попластував у дорогу. Користь змахувала на перше. Правда, була ще одна пропозиція — попрацювати місіонером серед людоїдів десь у Африці. Від чого я ґречно відмовився… А перед цим мене обібрала остання моя коханка, з крутим задком, міцними білими зубами, з темпераментом різницької кобили, такої брехливої та звабливої стерви ще світ не бачив. Інтелектуалам завжди не таланило з жінками. В коханні так, а от з жінками… Кохання, що мастурбація, воно невагоме, тож чіпляється або за мереживні трусики, або за прищавий зад якогось підара.

Тож я стояв на пероні, залитому світлим бурштиновим днем, дістав пачку цигарок, відкрив, побачив, що вона порожня, і заплакав. На дні падлючої моєї істоти билася рваними хвостами думка, кінці якої не вдавалося звести докупи. Тож, ага, я сів на електричку і, закутавшись у тепле квітневе сонечко, подався до Фастова. А можливо, це був не Фастів, а щось інше. Час — складна штука. Філософські дефініції тут навіть не до сраки. Я їхав до Зосі, котрий працював у будинку для розумово відсталих культпрацівником. Зося туди влаштувався під проводом пана Шифутовича, який обтирав пороги всіляких спілок, що видавали гранди, але у Зосі вийшли проблеми з законом, і його досить нахабно і беззаконно відправили без транзиту до славного Фастова. У того Шифутовича я виграв у карти і під п'яну лавочку борг той простив. Так воно і вийшло. Один дзвоник вирішив більше, ніж богомільна матінка Зосі, Клавдія Мартинівна, яка пророкувала майбутнє, ворожачи на свинячих тельбухах, за що її турнули з комуністичної партії, бо пан з горкому, який по зірках мав ще прожити шість життів пересічного свинопаса, дав дуба прямо на тринадцятилітній проститутці. Скандалу зчинилося, не приведи Господи. Людина завжди вірить у те, що неможливе. І таке буває.

Я гадав заскочити Зосю за його улюбленим заняттям, але, виявилося, це не так просто. Ви помітили, що з добрими знайомими це не так просто. Вічно підсунуть свиню. Отож, замість того, щоб вичитувати лекцію покійному члену убієнного професора, Зося посилено зайнявся освоюванням теренів нової професії.

Що мені не подобалося тоді в провінційних містах, так це небо. Бачили коли-небудь щось подібне? Небо в отих закапелках, хоче чи то висратися на вас, чи то в гіршому випадку віддрючити. Такого точно не буває, але враження, шановні, саме таке. Але того дня небо було голубим до непристойності. Небо ніжно протікало моїми зіницями, лоскотало ніздрі. Хорошого це нічого не віщувало. Всі провінційні містечка полишені запахів, окрім одного — це притухлий запах незмінності світу. Що недалеко од вічності. Люди дряпаються купою жирних і ледачих павуків. Перелаштування світу навіть не спало їм у голову, їхній горизонт, круглий як обижло банки, вирівнює їх до мрійливості, латентного збоченства, всіляких потаємних і приємних хвилин, які оманливо заводять столичних авантюристів до місцевого витверезника, а в ліпшому випадку до трупарні. Але мрійливість, одна лише думка про провінційних мешканців доводила мене до солодкого стовбняка. Ага, також відсутні були і звуки. Тож, підходячи до зеленої огорожі притулку, я відчув себе некомфортно, і до слуху мого долинув досить стрункий рій голосів. Значить, про буколічний настрій годі було й думати. Краще б такого не було. Ага… Але ставати членом Грінпісу мені аж ніяк не усміхалося. Крізь полудневу сонячну мряку мені згадалися міліцейські фуражки, з непоборним законом у зубах, як кістка у голодного пса. Значить, так: я з шаленими обертами набирав статусу бродяги, з минулим, не вельми приємним для пересічного обивателя, що справно віддавав голоси на виборах, як проносник кал у вбиральні.

Це було враження. Незабутнє, майже як вихолощений сонячний полудень провінційного містечка. Біла кульбаба розквітлих морель і вишень. І монументальна постать Зосі, який обрубком лівої руки керував хором ангелів, що або зійшли з розуму або поперепивалися. Не інакше. Хор жінок-імбіцилів, із стриженими головами, в куцих запраних халатах, в рейтузах по коліно, з начосом, рівно в три ряди — одні вище, інші нижче, — витягували чи то народну пісню, чи то псалом, імітуючи згибілу святість. Тут-таки я дійсно зрозумів, що розкол у лавах духовних відбувся, і саме запроданці спокусилися ще раз вкусити від райських кущів. Еге, подумав я, треба давити на ходулі. Давалося взнаки православно-католицьке виховання, тобто — тьма і темінь, а то — ані те, ані се. Проте, як і кожен чесний аматор проти закону, із Всевишнім я не намагався вступати в полеміку. Та коли перед лице моє попала обширяна, обдовбана фізіономія Зосі, із заплющеними очима, з обрубаною колись власноруч за картярські борги рукою, моя роз'ятрена свідомість попередила мене, що краще лишитися і насолодитися дійством. Хотілося жерти. А до музики я був тупуватим. Тут уже нічого не попишеш. Неприємності корисні, навіть більше, ніж насолода, очевидно, тому, що насолоди в чистому вигляді не буває. Хіба коли дрочиш у тринадцятирічному віці. Добре: мухи в морду летять, вода в унітазі булькає, а тато маму наярює за тонкою комунальською перегородкою. Що тут говорити. Га? Проте продовжуєш слухати і бачиш сам себе: я стою на мосту, і переді мною відкривається священна пустота міста. Я не бачу очима, але переді мною лежать квартали, присипані білим попелом надії, а хмари осідають на вулиці так, наче янголи, і янголи не такі, що ламають крила на злеті, ті, котрі падають і сиплються на землю і розповзаються многолико, всюдисуще, стискаючи кволе серце площ і кварталів. Це було, колись було. Вітер нічого не говорить, і пси часу п'ють з очей калюж, як хижі грифони, викльовуючи все, що тримало в часі незаплямовану чистоту міста, як діра страждань, нічого не варта. Так відкривається ніщо, заповнене кимось. А потім усе плавиться як на глянсованій картинці. І приходить вона, але я чомусь вимовляю не її ім'я. Як туга за втраченим раєм. Як туга очікуваного, коли воно приходить мигдалевим розчаруванням, що витирає зір, запахи, звуки, бажання. Ось так. Це не подих вічності. Це вже ворота чогось, де навряд чи щось і комусь розпізнати. Зелена троянда розпускається десятками кольорів. Я закриваю очі. І реальність тицяє дулю.

Зося дивився на мене своїми булькатими водянистими очима пропащого злодюги, з таким виглядом, наче програв у карти самому чорту; наче хотів прозирити, що я зжер кілька років тому на Різдво. Його куца фігура, з маленькими іграшковими руками, затягнута у вилинялий піджак, звідки виглядали куці ніжки, похитувалася в такт співу його вихованок-хористок. Здорова рука у Зосі піднялася у привітанні, а потім обвисла, ніби хтось невидимий перебив одним махом тяжкою чавунною кочергою. Сонце червоним німбом блимало у нього за головою. Ані йому, ані мені нічого сказати.

— Здоров, — видобув нарешті я; і тут від залишку паскудного кокаїну у мене з носа пішла кров, і я відчув шалений голод. І втратив свідомість.

— Я ж говорив тобі, старий, що краса врятує світ? А? А ти, сучий потрух, мене не слухав. Наркота на голодний шлунок діє дуже шкідливо… І ще одне… Або ти йдеш до кінця, або ти зригуєш… Манько, Шпулько, несіть його до харчоблоку, — його сизі бульки зависли двома кульками над моїм обличчям, і в них плавали рештки якогось нам з ним незрозумілого світу, за який я, Алекс Вовк, хотів, навдивовижу, учепитися.

— А ти здохнеш від прищавого банального передозу, — сказав я йому на те і вирубився. Час припинив накручувати мізки. Було темно і приємно. І я вже радів, що нарешті дав дуба, але приємне приходить, як уже зазначалося, не так часто. Цього-то я і боявся найбільше. Витрахана ілюзія може існувати в чиїйсь гиблій божевільній уяві. Такого не зародиться навіть у цих дебілок, що несли мене, як кіношного Нібелунга, великим квітневим садом, з покаряченими п'ятдесятилітніми яблунями, грушами та вишнями. Хор зіскаженілих ангелів припинився. Все було б здорово, аби тільки людина навчилася змінювати, як амеба, там, лапи, як ящірка хвіст, або дрочила, як гібон, без усякої там фантазії та кайфу. І я знову від'їхав, наостанок зловивши своїми камерами чесані рейтузи та стрижені черепки дебілок.

За три дні серед буколічних корів, що смачно ляпали кізяками перед самим носом, ревли у відкрите вікно, мені видалося, ніби я пролежав так довго, що срака моя стала подібною до пральної дошки, а дні булькали і ліпились у моїх мізках, як нічне провінційне небо. Повз мене пропливала фантасмагорична істота, видно, рідкісна викопна рептилія часів неоліту, але я піднімав голову і бачив перед собою Зосю з рожевим херувимським обличчям. Усе б тіп-топ, аби не одна особливість, яку я з пекучим жаром намагався відкинути, а вона поверталася в банальний спосіб, і мої нейрони, що висукувалися з соплями на груди, підтверджували істотно щось таке, що сам чорт не добере. Я бачив червоні, просвічені палаючі очі, і амнезія майбутнього захоплювала мене. Зося. Потім якийсь грьобаний міст десь у столиці. І знову несправжній Зося. Його як хто вирізав з глянцьованого часопису, що побував на пожежі і його витягла чиясь кмітлива рука, мов той раритетний експонат. Видно, я вже тоді побачив своє майбутнє. Кажуть, на п'ятому десятку таке буває. Воно буває і раніше, і завжди, але не завжди ти розумієш, що за хрєнотєнь залазить тобі в довбешку.

Гудіння золотого джмеля в мармеладі рожевого неба виявилося роздовбаним кукурузником. Вже з тиждень я мешкаю серед неповноцінних дітей мажорних батьків, що скидають їх сюди, наче старіюча повія викиднів до сміттєвого бака. Останнього, третього ранку я кволо підвів голову, і білі анфілади колишньої келії вирвали мої легені булькаючим кашлем. Кашель булькав у грудях, знову піднімалася температура і таке-сяке. І головне, Зося.

Від одного покидька інший покидьок не чекає нічого хорошого. Це закон, хоч неписаний, але такий же міцний, як і всі затверджені конституційними судами, в глянцевих обкладинках. Але з тією різницею, що коли ти потрапляєш у біду, то всі виблядки скопом кидаються тобі допомагати, щоб потім одним рипом загнати до ями. Таким був Зося, і нічого від нього було чекати. Але на цей раз він дуже потішив моє відсутнє себелюбство: хвороба, грошовий крах, уже не кажучи про сімейне життя, якого насправді не існувало. Можливо, Зося — це те, що було не найкращим у моєму житті, але коли звалюєшся до ями, то тебе повинен звідти хтось-таки витягти, хоча б навіть і той, хто штурхонув тебе туди. Чимось в біографії ми були подібними із Зосею, як би нам обом того хотілося чи ні.

Обидва з порядних сімей, наскільки чиновники держустанов можуть претендувати на порядність. Ми були набитими ледацюгами і нічого не вміли робити. Різниця між нами — двадцять років. Нудьга, вседозволеність перед законом, відносна, — завжди це дає приємний вибір чимчикувати в будь-якому напрямку. Здається, нас якось ще тоді називали, ага, золота молодь. І таке колись було. Ми вибрали вулицю. Нічого фігового. На свій ідіотизм у кожного своя ціна, так говорив Зося. Ось він сидить у червоному шезлонгу з написом «Кока-кола», тасує для проформи колоду карт і вирікає:

— Вулиця — це те, де немає солодкої нудьги за минулим, за майбутнім, де просте розуміння, як любов, зникає в суспільній тріскотні про хліб насущний. Ми маємо прекрасний сурогат — секс. А це вже цивілізація…

Зося сидить серед десятка охламонів з тонкими шиями, витонченими жіночими пальцями, і вони дивляться на нього, як на божество. Він найперший катала в столиці. Він обкатував синків міністрів, генсеків разом з їхніми виблядками. Він сидить і пророцтвує, але не знає, що цьому скоро настане край.

— Вулиця якраз те, де люди знають, як жити, а живуть так, як вимагає від них розуміння сліпоти наступного дня…

Через тиждень Зося програється в пух, залізе в борги, знову програється. І тоді в екзальтації, щоб не звертатися до свого впливового тата, вижлуктить три пляшки горілки, зажере пачкою етаміналу і при свідках чесного катрану відрубає кисть лівої руки.

— Вулиця — це безліч перспектив, що сходяться і розходяться, сплітаючись вузлом на вашій горлянці…

Я завжди знав, що коли ти нічого не тямиш у музиці, то не фіг сідати за піаніно. І тут немає ніякої ані моралі, ані романтики. Напевне, це і трапилося із Зосею, зі мною і моїм поколінням. Але і це б не було правдою. Ми прийшли на вулицю, як на великий атракціон. Нам невідома була надія, щоб виживати. Ми були приживалами на вулицях столиці, а тому швидко її окупували. Бо ми були розумними, сильними, молодими.

Нині ми оглухлі і сліпі, як кроти, що їх водою повиганяли із темних затишних дір. Ось так, якщо ви щось зрозуміли з усього цього. І таке буває.

Після того випадку, з власноруч відрубаною рукою, трохи поваландавшись серед професійних катал, Зося, у якого мораль розв'язалася, як шнурок на черевику, ще в утробі дорогої матусі, кинувся освоювати новий бізнес. У сенсі — ні фіга не робити, отримувати гроші і трахати молоденьких дівчаток. У своєму роді, Зося був педофілом. Якщо вірити лікарям з дурдомів, де ми якось із Зосею навперемінки поперебували. Але із Зосею була своя хроніка. Тупість щодо моралі. Кінець і мораль не дружать. Але він не був полишений романтики. Зося любив музику. Особливо класичну. Бетховен, Бах, Моцарт там. Ну, звісно, і шансон. Зося навіть писав вірші. Паскудні, але вірші. Щось про сонце, квітки та кохання. Для дванадцяти- чи тринадцятилітніх сцикух. Цього вистачало. Він ще малював. Писав картини. Такі ж невиразні, як і сам. Досить бідово торгував польською біжутерією, сколотив капітал. У тата виклянчив дачу під майстерню і влаштував щось подібне, як і в цій богадільні, за винятком того, що командував він цілим полком прищавих дівиць. Там-то він і знюхався з Тоцьким та Фармагеєм, тобто під час удосконалення творчих сил та педагогічної діяльності. Останній благополучно почив у віці сорока п'яти років від проривної виразки. Перебудова розкручувалася на всі сто, Фармагей справно, на всі сто, торгував іконами, антикварною рухляддю, картинами — Саврасовими, Шишкіними, ну, усім тим мотлохом, що знову почав входити в моду, який «нові» розвішували по кухнях та туалетах. Навіть не несмак, а моральний дебілізм якийсь. Справа тут не у Фармагеї, він-то якраз був мужиком нічого, без всіляких відхилень. Навіть не у Зосі, що на той час присів круто на наркоту і вирулити йому швидше, судилося на тому світі. Я тоді перебивався з хліба на воду, якщо зважити на те, що я обкатував у карти товстосраких партійних бонзів. Їв із золота чорну ікорку з такими людьми, що прямо ого-го і що нині вже історія. Тоді-то я вперше почув про якогось Тоцького. Останнє, що я чув про цю паскудь, що він намагався поправити свої грошові справи, підторговуючи жмурами в Таїланді після нещодавньої катастрофи, видаючи фальшиві посвідчення, не безкоштовно, звісно, родичам убієнних. А Зося, охєрівши від наркоти, зовсім здраво, як на думку його молокососного оточення, виношував план убивства президента. Сміх та й годі. Зося, у порівнянні з цими фраерами, був лише дебілом з претензіями.

Нарешті я очухався від сну зовсім. Зося сидів біля мене, трохи ліворуч, ніжно, по-дитячому усміхаючись. У прочинене вікно банально летів яблуневий квіт. І спів. Це звучав якийсь релігійний гімн. Гімн лунав урочисто, але не так, як у церквах, не так, як велична пісня духу; спів підіймався сталактитовими стовпами догори й осипався вниз з ніагарським гуркотом, підіймаючи хвилю притлумленої, як виття собаки, пристрасті.

— Чуєш? — Зося підняв руку, трохи повернув обличчя до вікна, винувато усміхнувся, обтрушуючи налиплий квіт з губ. — Це мої янголятка…

— Здурів ти, Зось, чи шо?

— А які вони солоденькі, мої янголятка, — не слухаючи, базікав Зося.

Мене знудило, але не від смутного здогаду. Просто ця паскудь, доки я хворів, періодично наширювала мене морфіном. Я векав у кутку, стоячи на чотирьох, а Зосю вже несло. А я ригав. Та ось Зося заглух. І надовго. Лунав божевільний хор і моє бекання. Потім він став і простягнув мені слоїка з молоком.

— Випий, це теж мої янголятка. Дуже допомагає, — сказав він.

У відповідь я тільки векнув, пустивши зеленого дракона на волю. Людина швидше повірить в існування чорта, ніж янгола. Такі ми вже вродилися.




Перше, що прийшло мені в голову сидячи біля широкої сірої труби сміттєпроводу, думка про сукню. Яскраву і білу, з червоним, зеленим, синім по полю. Полегшити душу можна на смітнику. Нічого особливого. І нічого нового. Спочатку я лежала в коридорі і вже ні про що не думала. Спочатку, відколи побачила цих двох гоблінів, я зраділа: хоч які не які захисники або свідки. Та не тут-то було. Потім навкарачки перебралася до смітника. Виблювала. Напевне, я туди тільки й добиралася, аби поблювати. У задниці пекло, мовби туди влучила новорічна шутиха. Я подивилася у крихітне віконце. Зелені ліхтарі осліпили мене. Бридка липка сльота. І якого мене понесло до смітника. Напевне, напівсвідомо хочеться повернутися звідти, звідки ми вийшли. Чорт, ці зелені ліхтарі. Я знову уперто почала думати про сукню. Нічого особливого не сталося. Нічого. Навіть голова Тоцького не з'являлася, ніякого тобі співчуття, а я ж не зла, їй-богу, не маю зла, хоча зі мною всі так паскудно поводилися. Навіть сам Бог. Та з ним-то якось розберемося. Його не видно, та й чи це все його робота, а не купи двоногих паскудів. Знову виблювала. Попорпалася у сумочці. Знайшла зжовану хустинку, колись білосніжну, упаковку презервативів. Косметичка відсутня. Життя черговий раз мене нагнуло. Ткнулася було до ліфта, та облишила. Зайшла вона, Мама. Я її знала. Я почала, нічого кращого, дурепа, не знайшла, як молитися. Мама понюхала своєю бульдожачою харею повітря і пішла. Гавкнули двері. Було холодно, але довелося зняти чобітки і спускатися через чорний хід, східцями. Я хлюпала носом, ляпала босими ногами по голому бетону. Нагорі заґвалтувало, щось гуркнуло, тупо так, десь на шостому поверсі. Ну і чорт з ними, з поверхами. Тоцький мертвий, слава тобі боже. Тьху, що мені в голову лізе. А між ногами пожежа. І помочитися, і потрахатися водне. Отой, якого звали Лу, трохи ліпше. Боже, скільки я вже не була з мужиком, справжнім мужиком. Та пішли б вони всі… Тоцький мене заставляв і мені заставляв лизати тим маленьким сучкам. Інакше у нього не виходило. А Клавка трахала його ділдо в сраку. І, блядь, він хрюкав як свиня, пускав соплі від задоволення. А мені лизати. Чому ти мене, Господи, так караєш. От свинство, лак на нігтях облуплюється з кожним кроком. Але швидше, сонечко, золотце, кицюню, воруши своїми лапками, бо нам не ходити більше.

На вулиці вийшло ліпше, аніж мені видавалося: волого, прохолодно і чисто. Зелені ліхтарі, риплять двері у підсобці для двірників. Тхне сміттям. І картриджі. Тю ти! Влізе таке в голову. Одягнути чобітки і марш на таксі. Пару баксів, усього пару баксів. І чого, якого дідька не йдуть картриджі з голови. Каблуки підламуються.

— Куди, кицю?

— В центр. До людей.

— Де ти їх знайдеш?

— Де немає, там і треба шукати, любчику. Серед козлів!

Жовте авто, мигаючи зеленими бульками, вичавлюючи воду з снігу, пірнуло у ніч.




Яскрава осінь. Але я вже нічого не бачу. Тож думаю, якщо вам обридло дрочити десь-інде, то необхідно змінити позицію. Або дрочіть в іншому місці. Тут скоро пройде полотнищами, щільними і безпросвітними, сезон дощів: прогалини між домами заллє жовтим, навічно поховавши твої страхи, і окупить все програне, до дна.

Зося пускався берега повільно, як ті тайванські капелюшки водою після смертельного, як люмінесцентне світло, тайфуну. Цей недоносок поселився поруч, занісши сморід наркоти і божевілля. Зранку він хрипів та кашляв від ломок. Потім, підігрівшись, розминався на Дульці, вайлуватій, з одвислими коров'ячими боками олігофренці.

— Головне, старичок, вона не читає книжок, — говорив він, підсовуючи мені коробку морфію, справжню мрію столичного наркоші. — Совіти не були пуританами. Це була справжня еліта. Тільки вибрані, лише вибрані мали право на трах. А що вибраність? Гроші. Ось це маленьке дебілкувате створіннячко — мрія. Воно окрім кукурудзяної чи манної каші не потребує нічого.

— Зося, по-моєму ти мене з кимось сплутав. — Нудна хвиля, моторошна і приємна хвиля приходу відділяла мене все далі, як човен відносить буря. Зося виникав, кумедно вимахуючи ручками на горизонті. Несподівано він зробився реальним, як прозора паперова калька.

— Ти повинен мене зрозуміти, Алекс. Ти повинен розуміти різницю у віці, дорогий, — Зося багатостраждально закотив під лоба очі. — Я втомився. Я старію. Ти ще у своєму віці не знаєш, що таке печінка і як довго відшукувати член в штанях, щоб його устромити в дірку, яка від тебе ще, на всі земні капості, ховається за непробивний фінансовий мур.

— По-моєму, ти забув уже, де знаходиться твоя, — я не знайшов нічого кращого, як відповісти саме так.

— Слушно, — Зося постукав зігнутим пальцем по черепку. — Розумієш, все знаходиться тут. Всі проблеми.

Голка занишпорила у пошуках вени. Зігнулася, поповзла назад, знову захід. Нарешті Зося жаско видихнув. І продовжив:

— Добра доза морфіну перетворює тебе або на надчуттєвий апарат, або навпаки. Це навпаки трапилося зі мною. Весь мій життєвий досвід викристалізувався за допомогою опіатів.

— Угу… — Я вже був у стані логічного дебілізму але спромігся його дістати. — Ну а як дівчатка? Куди ти їх подінеш?

— Я скоро повернуся. Повернуся переможцем і іменинником, — виголосив Зося.

— На твоє сімдесятиліття, Зося, я подарую тобі упаковку наймодерніших памперсів.

— Це що авангард, Алекс?

— Блін, ти дійсно зробився старим. Це зараз називається модерном.

— Куди-куди…

— Зося, з педофіла ти перетворився на старого торчка, — резонно заявив я.

— А що толку з цих сцикавок. За рік-два цицьки їхні обвиснуть, очі вилиняють, шкіру роз'їсть целюліт, а п'яти порепаються, як висохла глина. А тут… Тут мрія…

Ось так ми розважалися. Іноді Зося відволікався на свої лікарські обов'язки, після чого трупарня закладу поповнювалася, — це я чув на слух, по виску незмащених металевих, стального кольору дверях. Якось він завів:

— Ти пам'ятаєш Фармагея?

— Того самого… — кволо потягнув я, видивляючись діру у своїй свідомості.

Дощі лили четвертий день, перетворивши на острів у багні наш притулок. У такі години Зося любив залізти на тепле горище і дивитися осклілим водянистим поглядом на шпиль католицького собору, зовсім як кіт. Тоді Зося робився романтичним, і новонабута посадкова усмішка та цукрове задоволення зникали з його обличчя.

— Так. Того. Ну славний малий. Але він допускається помилок. Фармагей полюбляє мажорних бабів. Породистих, як англійські кобили. Ти не знаєш, що його тримало з Тоцьким? Тоцький ще той хват. Вище десяти років не брав. Що за прелесть. Дівчатка і хлопчики семи-десяти років. Сама невинність, безпорадність. Відкриті ротики, губки, простягнуті ручки. І тут… Ти закон життя, ти вчитель, ти все. Ніколи себе не відчував Богом, Алекс? Ну, хоча б його помічником. Нічого поганого, то лише уява, уява.

Я хотів щось заперечити на кшталт, що уява ніколи не сідає на кінець і що в десять років можна спокійно бути носієм імунодефіцитної болячки. Але тільки видав:

— Уг-у-у… Фармагей-то почив…

Зося гикнув, перевернувся на своєму матраці, погляд у нього зробився як у Бонапарта. Щось новеньке. Ну і срань же, міг би дійсно викладати у Карпенка-Карого.

— Ти глянь. — Зося помацав себе не скаліченою рукою. — Що значить чудодійна сила морфію. Я наче жива мумія. Я сама законсервована історія.

— Як професорський член, — не стримався я.

— Да, ти пам'ятаєш, як вони з Тоцьким організували контору і скуповували ледь не по всій країні використані картриджі?

— Нє-а-а.

— Так от. — Зося вправно витягнув цукерку з блискучої обгортки. — Є мисля, досить здрава, що ці двійко новопреставлених якимось робом ховали камінчики і рижуху у ті грьобані картриджі і переправляли кудись… Далеко… Значить, того… Досить далеко…

— Пусте…

— Не думаю, — Зося у напівзабутті провів рукою у повітрі.

— Пусте, — кажу. — Я не знав добре Фармагея, а Тоцького кілька разів бачив, і то по телевізору.

— М-да-а… — задумливо потягнув Зося, пожовуючи цукерочку.




Все проковтнути неможливо. Не знаю, чому я пожаліла пацанів. Максу відразу врізала по вухах, він так і звалився у своєму ідіотському ковпаку. Лу сам почав битися головою об стіну і верещати:

— Прости, Мамо! Прости!

Цей кретин забув голову Тоцького, а замість кислоти припер оліфу!

Тут отримав і Лу. Не люблю стукачів. Я взяла їх за шкірки і витягнула на вулицю. Так, нічого не зловиш просто так. З цим треба або змиритися, або гребти до самої смерті. Я подумала про дівулю Тоцького, потім про Новий рік. Чорт би забрав людей з їхнім щастям і їхніми умовностями. Я була двічі щасливою. З батьком та Іваном. Але не робила з цього трагедії.

— Відсвяткуємо як люди, а потім з вас живих шкіру спущу — тільки і сказала я, дивлячись, як жовте таксі буравить туман, а ліхтарі бризкають жовчю на трасу.




Спочатку, перед тим як я зустріла його, була скляна запітніла коробка кав'ярні, з ідіотським електронним годинником. На ньому через кожні десять хвилин звучав Моцарт, і лише тому, що хазяїн ідіот, не розбирався у техніці, а тому звучав тільки безсмертний Моцарт. В таких місцях я завжди йду до туалету. Я і пішла. У спину вистрілила безсмертна музика. Мелодія, чорт її забирай, завжди не встигає за таблоїдом. Зовсім як твоє життя. Добре, хоч Новий рік можна точно визначити.

Я подивилася на себе у дзеркало. Половина обличчя обплила, мов у пластмасової ляльки. Добре, ніхто чіплятися не стане. Підійшовши до стійки, я впевнено замовила шампанського, великий келих, і так в отупінні просиділа не менш години. До Нового року лишилося рівно дві. Хоч-не-хоч, а підсумки треба було підбивати. Від Тоцького лишилася одна голова. На квартиру не сунься. Там Мама вже порядкує з цими двома дегенератами. В кишені кілька доларів. Обличчя бажає ліпшого. Лишилося одне — молитися Богу. Теж нічого перспектива. Я ще раз випила, заплакала. І це було моєю помилкою. Але що робити, коли у цьому велетенському місті мені немає куди подітися. Народитися в Англії, прожити в Києві і закінчити десь у стічній канаві. Така моя перспектива.

До мене підліз якийсь зашморганий тип в окулярах. До мене інші, певне в цьому році, і не чіпляються. Таблоїд видав Моцарта. Ми товклися у туалеті разом з очкастим. У нього ніяк нічого не виходило. Нарешті він кінчив мені на живіт, облизав сперму. Тицьнув папірця в п'ятдесят гривень, кав'ярня не з останніх, і чемно подався до стойки. Я шаснула через чорний хід, щоб не відстібати бармену та охороні. Взагалі ніколи таким не займаюся, але коли припече, то куди ти дінешся.




Напевне, я слиняво гнався за квітом погаслого кохання: з міста у місто, зі станції на станцію, наперед знаючи, що на тому кінці мене чекає ніщо, навіть не смерть. А ніщо. Навіть не ілюзія втраченого раю.

Пішов перший сніг. Ще осінній. Містечко лежало розплюснутим прісним коржем. У місцевих клубах нас не приймали, за винятком одного, з перекошеними чорними дверима, де кривавими літерами було виведено «Арфей», через А. Ми навідувалися сюди у крайньому випадку, щоб випити кави, чаю, а головне — я грав у більярд. Гроші ніякі, мізерні, але так не втрачався хоч професійний нюх. Ми сиділи в темній кабінці, сьорбали паскудний чай з пакетиків, що смерділи пріллю і «Червоною Москвою». А у повітрі висіли сині привиди.

На початку зими мені приснилася дружина. Це був найнормальніший сон за всі останні місяці. І тоді я зрозумів, що розлюбив її тисячу років тому. Так діє провінція. Як і наркотик. Може в протилежному напрямку, може шугонути в інший куток вашої свідомості. Так діє невидиме. Таке як пам'ять. Пам'ять — це велетенський мурашник, на який ти наступаєш ногами в потемках. Справа не в алкоголі і наркотиках, більярді, картах та шахах. Людина живе у цьому світі, з чого може, але коли ти визираєш з-за свого паркану, тут починається щось неймовірно дивне та прекрасне, що при першому ж таки погляді перетворюється на клубок змій.

Омана розламувала мені голову. Ані алкоголь, ані наркотики, ані секс нічого не змінювали. Цвях забивався у дерево або рівно, або гнувся. Корови у стійлі Зосі або давали молоко, або не давали. Пустота ночі, яку я пройшов, давно закінчилася, але я не побачив світла. Закрадалася гнила думка, що я саме знаходжуся у ньому. У цьому треба було розібратися. Але чи варто?

Потім вона приснилася мені. Чітко, спокійно і ясно. Мені дійшло — такі речі ти починаєш розуміти з роками, — що десь на тому кінці я зустріну цю жінку, якої не знав, не бачив. Зі здорової голови, то лише неоковирна симпатична галюцинація, котра не годилася навіть у брошурки з психології по гривні десять штук.

Я знав, що настане наш час. Але вже без нас. Тільки сірий, як попіл, вітер гулятиме котловиною нашого міста.




Я ніколи не признавався Лу, але у мене була класна тьолка. Вона класно давала. Кінчали ми разом. Правда, вона все у прєзіку хотіла. Вона видавлювала вафлю з прєзіка, брала двома пальцями і вичавлювала, як сардельку, собі у рота. Класна тьолка. Ім'я її я весь час плутаю. А то все Лу. Це все через той ґандж. Справжній колумбійський драп. Так от, я не признавався нікому. Ніколи не говорив. Навіть Лу. Так про що це я… ага, ми смалили чистий колумбійський драп. У Лу навпаки. У Лу небо підіймається. Тоді мене проперло так, що сірка з вух вилазила. Я глянув, а скрізь карлики. Зелені такі карлики. Ми сидимо на лавці, і всі карлики ходять, жеруть морозиво, паскудно пищать. Да, такі маленькі чоловічки. Ну, я к чому це тягну базар? Після того все так і лишилося. Тільки Лу високий, як я і Мама. Мама не може бути карликом. Да. Тепер я живу серед гномів. Я натякав Лу, а він так ні фіга не прокурив. Я ще колись спробував. І він притягнув мені карлицю з цирку. А на кой хєр вона мені, коли цього добра на вулиці вештається немєряно, хош бери, а хош зливай. А та карлиця вопще з галошу завбільшки. Ну і жерла вона! А бзділа як корова. За це я її пиздив. І вона намагалася від мене утекти. Так я попиздив трохи, а потім викинув у коридор. Приходить Лу і починає на мораль давити, а та паскудь шморга носом. Так я її й ухуярив з волини. Чоткий постріл вийшов. Прямо за Лу, за плечем. Швак, і задрала копита. А шо робить? Батько казали, що ми всі умираємо.




В середині грудня я покинув буколічні місцини Зосі. Дами і їхній патрон влаштували мені королівські учти. Дівчата зображали німф, ходили з торжественним співом, а Зося одягнув кремовий вельветовий костюм, крислатого капелюха, рожеву сорочку, зелену краватку і був неправдоподібно, як поганий артист, втомленим. Грала музика, старовинний польський вальс, Вертінський, ще щось. Нормальна бібліотекарка, яка палала нерозділеною пристрастю до Зосі, грала на роздовбаному піаніно. Дами співали, взявшись за руки. Німфи. Жирні смердючі німфи стародавнього світу. Янголи, полишені розуму, але не благодаті.

До вокзалу, половину шляху, я йшов пішки. Все нагадувало Новий рік. Тихі безлюдні вулиці, тихий сніг і оксамитові очі приблудних собак. Зося на прощання витягнув тугу пачку грошей, зелені. І ми попрощалися поглядами. У його очах гуділи чорні та печальні протяги. Як у людини, котра знає набагато більше у цьому житті, ніж про те говорить. Тільки приблудні собаки гляділи на нас рівними оксамитовими очима.

В електричці, після двох зупинок, мене почало кумарити. І Київ уже виявився не такою приємною перспективою. Я заскучав досить швидко за нашими дефективними дамами. А електричка гула в поніч, множачи тисячі голосів, зливаючись в один потужний звуковий клин, що врізався в моє майбутнє.




Хлопці ожили і почали ганяти прямо посеред дороги порожню бляшанку. Я йшла, важко віддихуючись. Лікар сказав, що астма. З таким діагнозом треба поспішати. Хоч кудись. На той світ. В туалет. До мужика чи до баби. А я знаходилася в стані рівноваги. Мене навіть смішили ці два відморозки. Розпитувати про ті клятущі картриджі не мало ніякого сенсу, якщо хоч один їх бачив, то навряд чи запам'ятав, де вони лежать. І коли це було — вчора, сьогодні, завтра — без різниці. Не думайте, що я намагаюся принизити пацанів, але є що є. Тут нічого не попишеш.




Ви знаєте трубу, не ту, що в центрі, а на Льва Толстого. Колись вона чудернацько називалася, але всілякі капосні події зітерли пам'ять. Там завжди товклося люду не менш, та й не згірш, ніж у центрі. І мене потягнуло чогось туди. А опинилася я на мосту, в повному безлюдді. Клянусь, жодної людини, тільки вітер, птахи. І нічого. Я струсонула головою, і знову переді мною відкрила свої мокроти труба на Льва Толстого. Сюди я любила навідуватися, коли Тоцькому мене не хотілося. А він шмигав у пошуках кучерявих хлопчиків та дівчаток, так подібних до персонажів з мильних опер та серіалів.

Ви помітили, що більшість київських кав'ярень не має імені; вони мають назви, які не приживаються в людських головах, і люди завжди говорять: ота-от кав'ярня, на розі Пушкінської та Прорізної, або на Заньковецького. І таке інше. Пустота цього міста дорівнювала його химерній величі, як у розкішної проститутки, яка може давати і не може не давати, бо у неї перець між ногами та у задниці. З ними можна приятелювати, і не більше. З такими думками я сповзала у чорну дірку переходу, нюхом, наче щур, обмацуючи дорогу.

Ломка страшна, коли ти на неї чекаєш або чекаєш на щось більше, ніж того вона варта; або це вкурвлює і глючить саме тоді, коли в твоїх кишках давно завелися черви. Зося, певен я, подихав не від наркоти, а від того, що набрякло за роки, десятиліття, було зібране його батьками, дідами і так далі.

Я винайняв помешкання в Пасажі, щоб зіскочити з голки. Дуже гучно сказано. Але коли я прибув знову до столиці, то замість людей побачив велику китайську стіну. Сіру. Ні голосів, ні покликів, ні привидів з минулого. Страшенно боліли коліна, зуби, голова. Це не дратувало. Це навіть якоюсь мірою підбадьорювало. Я навіть встигнув здати свою квартиру на півроку, щоб перестрахуватися. Так що ті дитячі балачки про невнятність і здравість мислення, про глюки і таке інше були або байками, або напівміфами, або я не належав до категорії тих людей. Світ наркомана і божевільного чужий до оточуючого світу, тому в них немає відчуття небезпеки, коли ці світи хтось умисне не перетне. Жорстокість одних диктується жорстокістю інших. Це порочне коло буде окреслюватися знову і знову, вимальовуючи незабутні піруети Дантового пекла. Люди ніколи не навчаться мирно жити або принаймні не сунути писка у чужі справи. Наркоманія — це свого роду вчення, тяжке і гибле. Це той шлях, який не треба проходити, щоб чогось навчитися.

Тиждень я просидів на шампанському. Мочився у великий трилітровий слоїк. Читав допотопну підшивку «Вокруг света». Через тиждень я вийшов на вулицю і почув рій голосів. Люди говорили десятками мов. Я йшов Хрещатиком, мокрий від снігу, важко вдихав вологе повітря, слухаючи, як мої порожнини заповнюють голоси. Терпке життя, трясця його дери, врешті-решт торкнулося моїх губ.

Дійшовши до Горького, я відчув млосну, приємну втому. Я зайшов до задрипаного гастрономчика, відведеного наполовину під кав'ярню, де столики завалені недоїдками, білими одноразовими стаканчиками, з гурточками молоді, переважно студентів, і купив попоїсти. На Червоноармійській зловив себе на думці, дивлячись, як хльостає сірий сніг, що нікому не потрібний, але це вже було не так тяжко, взагалі, радісно, що подібне відбувається, і з наближенням старості я роблюся вільним, як сірий сніг у котловині міста. Тут, на Червоноармійській, я купив собі блискучу, з відливом, мов кримпленовий костюм шістдесятих, штучну ялинку, кілька кульок, санта-клауса. При виході відразу підхопив мотор і повернувся щасливий та просвітлений, наче дійсно на тому кінці свого життя побачив смерть. Цілий тиждень я спав. Прокидався, готував омлет, знову спав. За день до Нового року я прокинувся з головою, пустою, як пересохлий колодязь.

У такому стані, тим же шляхом, поміченим тиждень тому, я рушив до Бессарабки, звернув на Басейну, потинявся, сліпо, як кріт, пхаючись від однієї забігайлівки до іншої, переключився на бутики. В голові сухо, ламалися звуки. Так, вирішив, усе відповідає сивині на скронях. Діставшись Льва Толстого, я проповз, висохлим удавом, що не складе ради, як помітити територію, підземними магазинами і з нежданою приємністю вискочив у трубу. Прямо носом до задрипаної кав'ярні, з непомірно високими цінами, як на такий гадючник.




Деньок ще був той, це я від початку примітив. Ані тобі бабів на Новий рік, ані людського токовища. Хіба Маму можна вважати за тьолку, а ще напривіс Макс. Він гудів задоволений, мов жук на гівні, чалапав снігом, загравав з Мамою. Дурне, а жити хочеться. Ет, дуракам закон не писаний. Це точно.

На розі Гончара, на східцях до Сінного ринку, я побачив татуся, який загнувся п'ять років тому від антифризу. Тато смалив здоровенний косяк, пускав дим і показував усім руку по лікоть. Видок у нього такий, що зараз буде пиздячити усіх підряд, хто попаде під руку. Да, дурний знак і дурний день. І точно: Макс заверещав, застрибав орангутангом і почав тицяти пальцем. Я зрозумів, що бідолаха Макс побачив не привида, а свою відтрахану у сраку принцесу. Але, на щастя, зателенькав мобільник Мами.




А мені кльово. Гномики снували туди-сюди, готовилися на празники. Кльово. Когось-то я в наступному році замочу. Відчуваєш себе сильним. Бля, ну просто пре, коли подумаєш, скільки ти замочиш ублюдків, з оцих шмигаючих туди-сюди гномів, у наступному році.




— Да, слухаю. Мама. Що, таки знайшов? Ти знайшов нову? Ти так і сказав нову, а не нового? Угу, угу. Значить, сьогодні прийдеться чистити, а шкода — хотіла, щоб пацани Новий рік зустріли. Й то правда. На кой він їм. Так ти кажеш… Ага, бі. Чорт, що за бі? Угу, зрозуміла. Спробую перевиховати. Ну, з наступним. До зустрічі.




Я говорив, що ми були один одного варті? Як тільки побачив Фанні, ми, напевне, виматюкалися смачно, від душі разом, щоб далі легше продовжити великосвітську розмову серед порожніх пляшок, стаканів і досить невибагливої публіки. З баранкуватою головою, об котру розбивалися всі звуки, я став за стійку, затискаючи гумовою, як у відморозка, рукою білий пластиковий стаканчик з підробленим десь під Бояркою вермутом. Підсвідомість чітко визначила, де мені стояти, що мені пити, а ще макакою довела: ти повернувся туди, звідки вийшов.

Так, того дня всі божевільні ангели висіли по периметру Хрещатика і до Льва Толстого. Вона зайшла, викидаючи по-модельному ногами, відразу попрямувала до мого столика.

— Привіт, — сказала вона. — Я Фанні. Ліхтенштейн.

— Тю ти. А я думав, що Ніфертіті, — приміряючись до рвотного пійла, відповів я.

— Ну а ти тоді уламок галантної епохи.

І ми заглухли. Ревли слонами на вежах божевільні ангели, епоха котилася свині під хвіст.

— Слухай, — за хвилин п'ять, зробивши кілька ковтків, став підкрадатися: — У Ніфертіті було спотворене обличчя, половина його.

— Добре. Буду знати, — сказала вона. — Я не ображаюся.

— Будем знати.

— Ага.

Приходить час, коли тобі все одно, скільки у неї перебувало. Нехай і весь гарнізон. Напевне, такою була Фанні.

— Ну от, я влипла, — сказала вона.

— Ми всі періодично кудись влипаємо. Принаймні ті, хто тут тусує, — сказав я.

— Мені нікуди йти.

Нас перебила зграйка дівчат, з кексами, круглими пиріжками, що чомусь називалися піцами. Такі дівчата спочатку приємно пахнуть домашнім милом, потім шанеллю номер п'ять, далі трипер, сифіліс і СНІД. Без варіантів. Тут у Зосі логіка залізна, подумалося.

— Я убила свого коханця, — спокійно заявила Фанні.

— Справді?

— Ну, так мені сказали, — вона зовсім по-дитячому хлопнула віями.

— І де це трапилося?

І тут вона розповіла про Тоцького, про Зосю, про Маму і якісь кляті картриджі. Я замовив їй коньяку і кави, бо п'ятдесят гривень, які вона тицьнула, зовсім без понту, продавцеві, виявилися фальшивими. І вона сказала, що світ гірше бляді і чи можна сигарету.

— Угу, — сказав я.

— Я не проститутка, — пауза. — Ну трохи не проститутка. Хочеш, я тобі розповім.

— Краще не треба, — сказав я і зробив добрячий ковток мутаційного пійла.

— Чому?

— Від чому слони дохнуть. А так я хотів тебе запросити на Новий рік.

Фанні прикусила губу і пойорзала на місці. Зовсім дитина, та, власне, вона такою і була.

— Але мене тягне на те місце.

— Мене теж, тим паче у нас спільні знайомі.

— Ух ти. Скоро я повірю в казки, — сказала вона. — А ти не мент?

— Не довелося.

— Погано.

— Ні. Їм мало платять, — я допив пійло. — І де твій благовірний?

Фанні покрутила порожній стаканчик.

— Власне, там лишилася одна голова, — тихо сказала Ніфертіті.

До мене прийшла тяжка мисля, що розбила решту: я вляпався в чергове гівно. Але мені подобалася Фанні. З її хлопчачими рухами, видовженим, як у колі, обличчям, з одним, зараз велетенським, то карим, то несподівано зеленим оком, притрушеним синім пилом повік і чорними, з мідним проблиском, бровами. Пухкі губи вже самі щось говорили, хоча знаходилися в стані вічного збудження, тобто ніколи не замовкали. Ну а якщо це траплялося, то путнього від них нічого було чекати. Дійсно, це була висококласна красуня, без жодного гламурного занудства, розумна, кмітлива і водночас, зважаючи на її професію, зовсім не прилаштована до життя. Мені зробилося сумно, мої ніжні божевільні ангели завили в один голос на вежах міста і поза ним. Мені захотілося закричати, запитати щось… Якщо вам необхідно розібратися у вроді, то пізнайте бридке, і так близько, що від нього часом захочеться прокайфувати. Але не раджу. Буває ще гірше.

І тут дійсно дійшло, що я старію. І я лише сказав:

— Ходім.

— Це на Горького.

— Угу.

Небо заслалося чимось зеленим. Сипав мокрий сніг. Асфальт чорний, хоча би тут сипалося цілих дві тисячі років. Ми вийшли, потопталися. Зупинили таксі. Вермут у теплому приміщенні запрацював інтенсивніше.

— Про картриджі я чув од Зосі, — од власної дурості у мене полізли на лоба очі.

— Як він там, лапа, — виголосила зовсім безколірним голосом Фанні, з чого можна було зробити висновок, що справи у Зосі з цією кралею були тухлі. Потім він потух. Назавжди. Лише скиглили мокрі ангели на вежах.

Отак ми стояли і дивилися на рожевий, наче американський парадайз, будинок Тоцького.

— Ти стій тут, — сказав я Фані. — А я піду гляну, що до чого. Міліція в таких випадках буває лише зранку, якщо, звісно, великій годувальниці великого сімейства не попала віжка під хвіст.

Так отож, я знайшов голову Тоцького, жмурів: тата, маму, доньку. А картриджі я шукав з півгодини, доки в коридорі не помітив кривавого сліду, що вів до сміттєпроводу. Один зі ста шансів. Голову я поклав у пакет і в нерішучості стояв перед ліфтом. Якщо тут працює камера стеження, то мені кінець, якщо ці йолопи на чолі з Матусею постаралися і якщо я пориюся у смітнику і знайду картриджі, а там те, що має бути, тоді в житті моєму щось змінилося. І я поїхав ліфтом, де чорним фломастером виведено на самому верху «пацани, це наш берег, це наша річка». Думка про старість, швидка, як локомотив без управи, проводжала доти, доки не розсунулися двері ліфта і вузька, гарна спина Фанні з султаном синьо-зеленого диму над маківкою її хлопчачої голови, мокрий сніг, шурхотіння звуків у глухих вулицях довели незаперечність того, що хтось дійсно мене привів сюди.

Чорний пакет ми знайшли відразу. Смерділо першокласно, а тому довелося кілька кварталів йти пішки, а Фанні намагалася терти його снігом. Векаючи та хекаючи. Нарешті ми зупинилися під зачиненим магазином «Меблі», розламали картридж і знайшли там те, що й очікували знайти.




А Макс довбонувся. Мама запросила нас зустріти Новий рік на квартирі. Такі хати у неї завжди повсюди. Тож Макс випив, провів старий рік і поліз у ванну. Я пішов за ним і потягнув за ноги. Дебіл Макс пірнув. З радісним гиканням. Чмо. Дурням закон не писаний.




Я щось ні хєра не зрозумів. Маленькі люди, все місто поселилося під воду і зараз пускало бульбашки. Спочатку я не того, а там дивлюся, що вони просто кепкують з мене. І я хотів закричати, що заганашу сволочей, але вони зібралися в гузку, у рій, і всі дружно поперли мені в рота…




Лу тягнув недовго. Після Макса він сидів спокійний, навіть з проблисками розуму в очах. Чимось схожий на песика, наляканого і стривоженого, який знає, що десь небезпека, але точно не відає, де бродить вона, тиха, тиха смерть. Я перетяла йому аорту, і він сконав через п'ять хвилин. Хату я підпалила. Ще навіть постояла на дорозі й подивилася, як бухає і сипле у перламутр неба бурштинове полум'я.




Хтось прийшов до мене. Я побачив довгі жовті язики. Коли придивився, зрозумів: це собаки з оксамитовими очима. Вони говорили і кудись показували лапами. На одній собаці сиділа мати, а батько стояв з велетенським косяком і матюкав її на чім світ стоїть. Батько сказав наприкінці: «Тут бач, сина, хреново лише на початку, але жити заїбісь скрізь! Да!» Так він сказав, а мати сміялася. Зовсім як у кіно змінювалася: то тобі, диви, Мадонна, то Джені Ло, то Софія Ротару Зелений з синім язик, здоровий, лизнув мене, але я хотів щось сказати Максу, та язик усе лизькав і лизькав. А тоді я почав вигрібати руками попіл, золотистий, як блискітки на проститутках. І наткнувся на велетенський батьків хєр. Батько трусив ним, гиготів і казав, що зараз оддрючить весь світ у жопу А тут я сказав, та прямо так, мужиком видав. Ти не мій батько. Ти батько йобнутого Макса. Ти драв шкуру з собак. Я твого ублюдка сопливого утопив. Потягнув за ноги й утопив. Ха-ха. Та він так нічого і не поняв. А собаки сходилися, ставали колом. Вони мене любили, а не батька. А мій трахнутий старий продовжував трусити хєром, витрушуючи із залупи пташок. А зелений язик усе тер і тер мене, доки не стер мене з підлоги.




Тоді я одів кремову шляпу, подивився на круглий місяць, під оксамитовий спів моїх янгеляток, вийшов під скрипучий сніг, під синій сніг на вулицю. Стогнав сніг під моїми ногами, стогнав від морозу, але я носив кремову шляпу, і світ давно пішов з моїх грудей. Колись, заразившись життям, наче нежитем, він набуває невиліковної хвороби. Життя — глупота, і той глупий, котрий намагається прожити його за власним планом. Фаталізм не має смаку. Але плани смердять демонською сіркою. Хто не дурний, той не входить у чертоги вищих, а спить там, біля порога, собакою з оксамитовими очима. У грудях легко ходило. Ось мої янголятка!

Вони стояли уздовж латунної дороги з круглим місяцем наприкінці; вони стояли з палаючими сріблом смолоскипами, що рівно лапали купорос неба. І я пішов між ними, під хвилюючий спів, як далекі голоси моїх друзів. Хтось сказав: «Скінчилося!» І місяць упав мені під ноги. Я побачив квадрат міста. Повторив: «Так». Наш світ отрута. Чорна ніч завжди зустріне нас.




2. Крила ангелів


Там, де стоїть наш будинок, широкими білими віялами лежать піски, умочившись рваними краями у синю воду, там ми намагаємося жити. Одне тільки слово «дім» викликає непередбачені конфлікти, коли тебе несло над цим світом сухим листком, без мрій, без думок про майбутнє, без будь-якої претензії, включаючи і п'яне варнякання у ванній, коли несподівано знаходиш якогось чорта у ліжку, а дзеркало нічого втішного не може показати, бо такого не існує в матеріальному світі, що ти уперто обживав, завалюючи, наче порожніми пляшками, чистої води ілюзіями, які, в свою чергу, не відрізнялися від алкогольних галюцинацій. Ось так. Так було, а ви слухайте. Саме в такому падлючому стані знаходився і я. Якби не одна маленька різниця — мені було однаково. Цей період прострації називався щастям. Стандарт людського дебілізму. Жінка, гроші, гарна випивка плюс більярд, невинний, мов дитячий пронос, покер і таке інше. І широкі піски, пустирища, озера, птахи і глупа тиша, що вночі, що вдень. У двадцять років можна повіситись, а в сорок п'ять ти вже думаєш не про ніч, яка заллє очі після того, як вони закриються. А рій невгамовних, але кволих нейронів учепиться за тоненьку ниточку — а якщо? Банальності напрягають нашу істоту набагато швидше, ніж щось таке, котре з'являється, а ти думав, що такого-от зроду не буде в житті.

А вона читала книжки. Ніби нічого не сталося. Ніхто з нас двох не згадував того вечора, так що важко вирішити, добре це чи погано, що Фанні днями тинялася кімнатами, тріскала солодке і читала книжки, а я катав шари з місцевою публікою та просиджував за телевізором. У такі години приходить думка: а чи справді це саме та жінка, з якою ти повинен зустріти старість і смерть? Ти дивишся на зовсім інфантильні штучки, властиві всім жінкам: плюшеві ведмедики, мавпочки, пластмасові браслети, — дивуєшся, що років двадцять тому в тебе це викликало якщо не відразу, то непереборний переляк. А зараз ти мовчиш, позираючи поверх газети, зрідка ліниво тягнучись за склянкою пива. Словом, життя набирало своїх могутніх обертів, позбавлених інфантильного романтизму. Було нудно…

Кіт Алоїз пролетів через перила красивою дугою — так креслять свою останню путь усі смертники. Алоїз упав на бік, потім різко беркицьнувся на спину і за лічені секунди стояв на ногах. Але це був просто шок, больовий чи ще якийсь там. Переламана права рука висіла уздовж тулуба ганчіркою. І Алоїз закричав. Закричав так голосно, що снайпер на даху натиснув спусковий гачок, і мізки Алоїза вискочили, з потилиці на стіл, де сиділи пан Собаревич і його шестирічна донька. Куля навіть не зрикошетила, видно, не було від чого, а разом з мізками Алоїза попала пану між брів, виконавши таким робом подвійну функцію. Група захвату прибула цього разу надто пізно і невдало. Кримінальний авторитет, з-за якого заварилася вся ця каша, зник у невідомому напрямку. Так починалася її, Фанні, історія. Мабуть, частково вигадана, і не від того, щоб прикрасити своє життя, а виключно із-за передозування фантазії. Та чогось мені здається, що насправді було страшніше. Як і завжди…

Як вона зробилася Фанні Ліхтенштейн? Спірне питання, бо через три тижні після цього прикрого інциденту мама її, що проживала у Східному Лондоні, вийшла заміж, а донька за непотрібністю перекантувалася до діда з бабою, двох божих створінь, що плутали туалет з церквою, а бібліотеку приймали, принаймні, за філіал крутого банку. Дід з бабою мали якесь невизначене польське коріння, мати у Фанні була чистокровною київською мажоркою, а батько болгарським бізнесменом, з досить-таки тухлуватим комуністичним минулим. Чи були у Фанні єврейські корені, за які вона так чіпко трималася, хоча б у власних фантазіях, так довести і не вдалося. Чомусь вона вперто вірила, що ім'я Фанні і прізвище Ліхтенштейн саме єврейські, а тому вона на зло усьому світові носитиме його, і нехай наш будинок розбомблять араби. Я не мав нічого проти. Ані проти того, що її вигадане прізвище чисто єврейське, і щодо арабів — нехай собі бомблять. У мені самому циркулювало стільки крові, що ночами всі майданеки та освенціми плакали за моєю грішною душею, хоча етнічно ми з Фанні належали до цієї велетенської і втраченої країни, з котрої навіть ліньки було їхати.

Тож ці два божих каракулі, дід та баба, майже не займалися вихованням дівчинки. Першим їхнім розумним кроком було те, що вони притягай семирічну дівчинку у дитсадок. По-моєму, у літньому віці розум концентрується зовсім в іншому місці або має якесь інше таємниче продовження, що навіть сам Творець диву дається, куди вже простим смертним. І ця клопштоківська одіссея продовжувалася би ще довго, аби по сусідству не поселилася парочка милих рожевощоких іноземців, приблизно десь одного віку з нашими старими. Там от і почала пропадати днями Фанні. Підозрюю, що саме там вона придумала собі ім'я, саме там вона почала цікавитися книжками, малюванням, грою на піаніно. І ще чимось. І це «чимось» чи «щось» потім привело на лаву підсудних парочку престарілих шведів. За все треба платити, навіть за брак батьківського тепла. За що? Мені якось зовсім не приходило в голову, чим і чому. Як, для чого і чому я комусь зобов'язаний. Холодний, односторонній егоїзм завжди присутній, коли знаєш, що предмет твого опікування не випарується ані за цю ніч, ані за наступну. І таке інше. Все як і з коханням.

Що виробляли там старі шведи з Фанні, можна було тільки здогадуватися. Я не чіплявся з дурнуватими питаннями, і не тому, що мене не цікавило, але якщо надто довго живеш, то перестаєш або вірити в чужі розповіді, або дивуватися. Можливо, стара чіпляла ділдо або лизала кіску Фанні, а старий пхав туди свого кошлатого пальця. Іншого мені в голову не приходило. Всі ці штуки, які б вони там не були, Фанні зносила напрочуд спокійно, як належне. Як компенсацію батьківської уваги. Так я гадаю. Але хто дав Фанні цю легкість приймати від життя найбрудніші дарунки з неприхованим дитячим сумом, але не більше? Так вона поводилася і з грошима, що протікали між її пальців, та і саме життя лягало перед нею, як оце нинішні, з вікна продивлені, сині озера. Тут вона була справжньою єврейкою, напевне.

Шведських стариганів накрив молочник, що приносив булочки та молоко. Це тільки-но входило у практику в нашій столиці, але, по-моєму, не прижилося у місцевих, лише іноземці та багаті люди бавилися такими речами. Взагалі Фанні, схиливши набік голівку, говорила, що на віку їй, видно, судилося хоч раз на місяць бути зґвалтованою. Ну, а якщо не виходить, то вдати зґвалтування, щоправда без всіляких там кримінальних наслідків. І Фанні набирала добрячу порцію вершків із суницями, підтискала під сідниці ноги, відкривши театрально погляд кудись уперед, так начебто перед нею був розкішний подіум з розкішними бабами та ганчір'ям.

Молочником виявився Гога Глушковський. Чоловік середнього віку, донька якого мешкала в Нью-Йорку й іноді посилала йому кількасот зелених. Щоб не просиджувати штани, Гога відкрив контору по розносу хавки вже після чергового перевороту чи революції, які я задрався лічити, разом зі своїми втратами у прибутках. Гога подався до сусіди Литвиненка, колишнього мента, і розповів за чаркою про побачене. Литвиненко посовітував Гозі прикрити писка, бо це добром не закінчиться. Гога задумався і нічого кращого не вигадав, як піти до своєї Нони, дружини, ропохуватої бабери, яка торгувала на Бессарабці хляками, видаючи за першокласне м'ясо, і розписати цю історію в більш яскравих та барвистіших тонах, аніж Литвиненку Нона пішла, пихтячи мов скороварка, до органів, коли Гога бачив третій сон, побздикуючи веселенько у стелю.

У пам'яті Фанні не жили дикі звірі. Її минуле і майбутнє так плуталися, що часом видавалися нереальними. Вона могла годинами розповідати про одного свого сутенера, але тінь тривоги не торкалася її обличчя, і це не було моральним дебілізмом, — дівчина була співчутлива, боязка, навіть нервова. Але всі свої спогади Фанні оповідала так, наче відривала маленькі білі календарні листки і кидала у сизе провалля. Мені тяжко було дивитися, як вона годинами, добу, другу може просидіти біля телевізора, механічно, видавалося, клацаючи пальчиками по пульту. Більше нічого: вона і мерехтливий екран неіснуючого життя. І вона це знала, але смакувала свою ілюзію, як дитина цукерку. Фанні ніколи не говорила про гроші, про секс, але оте саме жило в глибоких мінливих очах Фанні. Там жила хижа жінка, яка вночі бажала прогулятися темною своєю свідомістю, полишеною пам'яті. І потім, відкинувшись на спину, задовольнившись, вона радісно схлипувала. Просто і щасливо. Це мене лякало, спустошено заставляло думати, що світ несподівано може перемінитися. Не мій, не мої роки зазнають поразки, а весь світ за вікнами, що лягав тінями на безлюдні білі дюни, з білою пудрою снігу і хмар. Дитяча поразка дорослого життя перед щастям, яке захлиналося, набирало ефемерної сріблястої форми. Вона лишалася дорослою, навіть старою, а водночас дитиною. Ось що… Це був сон, так я вирішив для себе. Простий собі людський феномен: притягувати до себе людей неподібних і чужих. Таке життя. Подібні збиваються у зграї. Фанні була витончено ідеальною, щоб світ навколо неї залишався у стані постійного спокою. У неї зовсім були відсутні інстинкти материнства; вона не завойовувала, не підкорювала. Видавалося, що вона підійде до дзеркала і розчиниться у власному відображенні.

Темний, з брунатними хилкими тінями підземний перехід, наче утроба нашого народження, починав виникати, як тільки відносний затишок увійшов у нашу нову оселю… Ох, я вам не говорив про колишню, і це зовсім не той дім, що в Пасажі, з допотопною лоджією, облущеними дверима, з чавунною ванною на литих левових ногах, високою стелею, з маленькою синтетичною ялинкою на обшмульганому паркеті, де жовтими сонцями розбіглися по усіх кутках помаранчі. Баришня із заплилим оком, у синьому розтягнутому светрі, з довгими хлопчачими ногами, тонкими щиколотками, обхопленими срібними ланцюжками, і здивовано відкритим ротом. Тоді я, мабуть, подумав, що ніколи у такого дивного створіння не може бути поганих батьків. Відсутність ілюзії породжує іншу. Ми відчували пусту радість; це тоді, коли вириваєшся від смерті, але напівсвідомо наздоганяєш її, до тих пір, доки вона прийде, тихо і вчасно, так вчасно, що робиться такою ж непотрібною, як колись гидотним і противним виявилося життя, нині, в момент тихої падлючої смерті, розпустивши всі квіти на паршивій своїй галявині. Цими квітами були тоді рурки зелених, стягнутих гумкою. Ми по черзі відкисали у ванні, а в кутку покоїлась голова Тоцького. Фанні делікатно накрила її махровим рушником, зморщила носика і зайшла у ванну, фиркнувши, як дика кішка.

Ми просиділи до третьої ночі, вона звично притиснулася, потім уляглася мені на коліна і, посопуючи, почала оповідати свою напівчи вигадану історію, що потім виявилося припудреною правдою. Після чого я передумав її трахати, і ми так просиділи до ранку, а потім на таксі двинули на блошиний ринок, з велетенською коричневою сумкою, купувати кота, сіамського, з голубими очима. Таксі мало бути таким, яким ми уявили, сидячи перед переносним телевізором. Таксі, велетенське і довге, як колгоспна свиня, почвара всього світу, усіх конструкторів, але Фанні ляскала в долоні, наче сіла у вінчальний кортеж.

Сипав синій сніг, прилипаючи до обличчя, скла, а місто лежало щасливе та порожнє, поодинокі персони вишмигували з карієсних дірок помешкань, похитуючись від тугих протягів та алкоголю. Я попивав коньяк, справжній дорогий французький арманьяк, за багато років намагався не думати, і це вдавалося, досить щасливо виходило, і вершина мого кретинізму піднімалася великою новорічною ялинкою на Майдані Незалежності.

Так проходить життя, розумієш ти, коли дивишся, як жінка піднімається східцями до магазину.

— Фанні, там коти не водяться, — сказав я.

— Мені треба кицьку.

— Тут і кицьок немає.

— Тоді що-небудь, — сказала вона.

— Шоколад. Он там, трохи далі від Лютеранської навіть на Новий рік працюють.

Вона навіть оком не повела, а продовжувала дряпатися слизькими східцями. Нарешті діставшись кінця, вона уткнулась в зачинені двері, розмальовані виводком обкурених школярів, під наглядом тонкогубих клімактеричних педагогів, сніжинками.

— Зачинено, — сказала вона.

— Мабуть, — я приклався до фляги.

— Ти багато п'єш, — сказала вона і щось пошукала очима в небі.

— Новий рік.

— Так батько говорив.

— Угу. Батьки завжди крайні.

— Так.

— А ким і за кого у тебе Тоцький був?

Вона притягнула праве плече до вуха, продовжуючи щось шукати у світанковому небі.

— Усім.

— Грошовий лантух.

— Ага, — сказала вона і притиснулася лівим плечем до вуха, шаркнувши поглядом на безлюдний Хрещатик.

— І все…

— Тебе цікавить більше?

— Як і тебе, моя п'янка.

Обіпершись об мою руку, вона зійшла східцями до «Плази».

— У мене тут подруга, — вона знову уткнулася у небо і поморщила носика.

— Де?

— У «Бізнес-Плазі».

— Угу. Хочеш випити?

— Ні.

— А її, мабуть, там давно немає, — сказав я і приклався до фляги.

— Ні. Вони ще ті торчки.

Я тільки хмикнув і приклався до фляги, іншого засобу здихатися Фанні я не знав. А Фанні стояла на Хрещатику в моєму старому плащі, видно вирішуючи дуже важливу проблему.

— Ми повинні звалити з твоєї хати.

— Угу, — сказав я і потряс порожньою фляжкою, тільки вже біля свого вуха. Так, лишилася одна Фанні. Потім я поперхнувся. Чорт, кому це звалювати? Тобі чи мені? Але думка, що фляга моя порожня, дошкуляла мені більше. І я не вірив Фанні. Вона мені теж, напевне, мала на те причини, і зовсім небезпідставні. Я витягнув новеньку сотенну і простягнув їй.

— Піди поміняй, — сказав.

— Ага. А ти будеш благородно дивитися на мене із-за того кутка, — сказала вона, тицьнувши пальцем, з манікюром на півтисячу баксів, на арку, що вела на Лютеранську.

Я сховав купюру.

— Добре. Будемо вважати, що ти хороша дівчинка.

— Я тобі все розповіла, — сказала вона.

— Ясно, значить, того досить, — сказав я.

Піднявся падлючий вітер. Мокрий і зі снігом та кретинським репом, що випадав десь із відчиненого вікна.

— Ми всі чорні, — загадково сказала вона, облизнула губи.

— А ти расистка, сестричко. А?

— Напевне. Не знаю. Роз'ясни.

— А чому ти враз вирішила, що ти єврейка? — запитав я, потягнувся до фляги, але з відомих причин відсмикнув руку, мов ужалений.

Вона делікатно прикусила губу.

— Ти мене не розумієш?

— Ну давай. Давай, а я зрозумію. Чому не італійка там, грекиня?

— А мене один тип врятував. І він був євреєм.

— Угу, — тільки і сказав я. — А зараз ти можеш бути… — І тут я пошкріб своїми нейронами об череп, вишукуючи арамейське, яхетинське, арійське коріння в своему забутому, а може, неіснуючому генеалогічному древі. Нічого так і не з'явилося. Я був стопроцентним киянином, навіть не космополітом. Мені, чесно, зробилося погано.

— А може, дійсно я єврейка? Не те щоб я просто хотіла бути єврейкою, а насправді є нею, — живо заперечила вона і пошукала сигарету в драних кишенях мого плаща. Вона не нервувалася, просто банальна спроба повернутися до колишнього життя, що вислизнуло в невідомість.

— Я в цьому не розбираюся. В китайцях, може… В неграх там… Яка в хєра різниця?! Зараз не про те думати треба…

— Тяжко у тебе з цим, — і вона, зовсім як наш давній знайомий, постукала пальцем собі по лобику.

— Тоді в чому справа?

— А в тому, що я тобі розповіла.

— Ти про шведів? — я нервово потрусив флягою.

— До чого тут шведи? Не було б шведів, аби не ці люди навколо, — вона провела рукою. — Аби не ці всі… Хіба винуваті шведи чи хтось інший? Так воно трапилося… Аби не все навколо…

— Еге ж, так би нічого і не було. Можливо, ти і права, але ти не думаєш, що зараз не час, навіть знаходячись серед цих милих, трошки тупорилих та товстозаденьких людей.

— Тому що підлі, в додачу до своєї тупорилості? Але мені без різниці. Можна гасити всіх без розбору. Так? Ти б, наприклад, захотів стати Мойшею? Чому ти Алекс, а не по другому якось? Мені без різниці, але іноді страшно і не хочеться жити. Євреї тут ні до чого. Просто я росла серед них, і це перше, що прийшло на розум. Зрозуміло?

— Е-х-х, євреї не євреї, що за комуністичний диспут. — Порожня фляга і порожня до неприродного дорога не давали мені покою.

— І то вірно, — сказала вона і пішла чорним Хрещатиком, з проваленим для снігу небом.

Так, бувають у кожного в житті неправдоподібні моменти, коли люди вернуть від тебе харю. Ти мучишся від цього, п'єш там, ти шукаєш їхньої самозадоволеної посмішки. Саме в той момент на Хрещатику я багато віддав би, аби якась скотина про мене навіть не муркнула, навіть пройди я голим від Майдану і до Бессарабки. Ось так було, і нічого тут не попишеш. Як я говорив, я переймався зовсім іншим, — як швидше дати тягу з поля зору суспільної моралі, добросовісно порахувати гроші, що добряче відтягували моє плече, а також зафутболити подалі голову Тоцького. Фанні, по-моєму, взагалі нічим не переймалася. Та воно й правда, у кожного свій фініш, і тільки питання часу, хто доскакає до нього першим. Я можу бути шляхетним, а тому не проти пригальмувати, пускаючи поперед себе дам та бажаючих.

Фанні ніколи не вибирала чоловіків, як усі київські дівчата, за своїми уподобаннями, тобто ось вам київська баришня, і їй необхідно, у неї в крові сидить, щоб її мужчина обов'язково підходив до кольору дивана у вітальні, розцвітки шпалер на стінах, а колір його очей щоб, чого доброго, не затіняв гардини, і щоб песик чимось, хоч віддалено, нагадував хазяїна, або хазяїн пса, останнє найбільш вірогідне. Проте всьому буває кінець. Ось що було далі, після Хрещатика.

Ми покинули нашу квартиру в Пасажі, так нічого й не прихопивши, окрім голови Тоцького і купи грошей, суму, яку я вказувати не буду, бо в тому немає ніякої логіки, самі розумієте. У мене виникав один план за іншим, але Фанні не велася на жоден. Таксі винесло нас на проспект Перемоги, де вона і винайняла простору кімнату на американський копил і завалилася спати, повідмикавши телефони. Наше щастя починало діяти, як будильник у заводній бомбі. Відіспавшись з місяць, ми принюхалися і купили недалеко за містом шикарний особняк. До цього наші інтимні стосунки не продвинулися ні на йоту. До з'яви її матері. А до цього я ходив до маленького затишного бару, напивався, грав у покер зі сторожем, а вона лупила солодке, дивилася телевізор і майже нічого не говорила. Ми були спільниками, не більше. Це мене влаштовувало. Не знаю, вона гадала, що у нас складуться відносини такі, як і з Глушковським, що начебто врятував Фанні від трухлявих педофілів, а сам затягнув малу до ліжка. Ох! Я не говорив, що суд таки не відбувся, а приїхала її маман і віддала на поталу сердобольному Глушковському. Матінці ж Фанні, досить ексцентричній особі, було притаманне, як кажуть, сполучення усіх світів, в яких ця особа бовталася з великим успіхом. Матінка Алла ліпила світ навколо себе. Вперше, коли побачив Аллу, то відразу подумав, що можна б було її трахнути. Більше нічого. Тоді засвербіло те, що викликала у мене Фанні, але говірка комета Алла у яскравому манатті виштовхала доньку на вулицю і заходилася розпаковувати речі. Сьогодні вона без коханця, погано, дуже погано, бо, як вона знає, чоловіки з того часу, як вона покинула Київ, навряд чи змінилися, — чи не правда, як, ага, Алекс. А я мама. Ні, не твоя. А он тієї тонкошийої кислотниці. Тож мама мене зацікавила відразу — ще та штучка, пройда і стерва, з неперевершеним артистизмом та умінням приховувати свій вік. На мою думку, найголовніше достоїнство Алли. Окрім маніпуляції живими та неживими предметами. Справді, думав я, коли її трахаєш, то віддаєшся універсальному відчуттю, що не добереш, чи це затягнута у модні лахи студентка, чи пліснява, але з перцем у передку та задниці, великосвітська лахудра. Проте не варто було нічого забувати з попереднього твого життя. Нюх чоловіка завжди зраджує, коли на його шляху зустрічається гарна задниця, нехай та срака на двох ногах знає лише біде та клозет, а членів перебувало там не менше, ніж у дубовій бочці огірків, ніж її стрункі ніжки відвідали казино та дорогих бутиків, де одні тільки окуляри в «Мандарині» коштуватимуть мені ціну тонни туалетного паперу на десять років. Загалом гарна жінка не може не бути не шльондрою, якщо не рахувати таких жінок типу Фанні, що почала мене не лише дратувати, а навіть викликала свого роду задоволення своїми несподіваними реакціями на дійсність. Зникати по одній лише думці. Фанні відсунулася у тінь, як тільки на порозі з'явилася Алла, ворушка, жива, з блискучими пакунками у руках, і генералом, справжнісіньким генералом, з сивими скронями, дубовим листям і таким же обличчям.

Зачарованість — хмільна і терпка — життям Алли погрожувала перейти в дику п'янку. Ми зійшлися з нею у ванній. Алла покликала:

— Алекс, ти не потреш мені спину? І заради всього святого, поставте душову, сауну нарешті. Джакузі. Служницю. Консьєржів. Тільки не чорних. Вони крадуть. Хоч сигарети, але стибрять. Ох, такі вони. Найміть, зробіть. Не живіть, як останні злидні!

І я потер Аллі спину, і ми вийшли з ванної тільки на вечерю, щоб потім упасти в ліжко. Так почалося ще одне моє життя, нитки якого я відпустив відразу. Тільки ночами щось падлюче сукало на дні душі, якщо вона така красива існує. Коли мене запитували про душу або про Бога, я завжди утримувався од відповіді, принаймні до сорока п'яти років, я знав точно, де знаходиться Творець, а тому ті місця обходив десятою дорогою, якщо можна так сказати. Щодо його невдалої пародії, то він неодмінно був присутнім у цьому житті у вигляді мого батька, друзів, коханок і ще хрін знає кого. І от коли з'явилася Алла, щось терпке, з передчуттям катастрофи, наблизилося і велетенською почварою, як у дитячому кіно жахів, зазирнуло у наші широкі вікна і показало великого хєра.

Алла прийшла у наш дім на початку березня. Ще лежав сніг. Сніг викликав у мене жах, скутість у всіх м'язах, думки пливли повільно, мов замерзаючий Дніпро. Сніг висьорбував у мене залишки думок, що я лишив на смерть, та дитячу мрійливу, нікчемну безпорадність, коли від одного, здається, навіть не твого погляду існуюче набирає реальних рис. У снігу не було ані майбутнього, ані минулого. Це найстрашніше у снігу. Жорстка реальність проступала, мов чорнильна картинка, і тією реальністю було те, чого тебе навчили. Інша реальність, напевне, існувала, тому що люди, котрі оточували мене, не потерпали ані від болю, ані від жаху. Вони потерпали від іншого життя. Того, хто навчив їх інакшого, і вони забули те інакше. Так я завжди уявляв Бога. А чи вірив я в нього? Безсумнівно. Але я не довіряв йому. Як боявся і не довіряв батькові, крупному державному чиновнику. Як не довіряв матері, великосвітській шльондрі, закутаній у бордовий халат з пропаленими дірками від крапалів опію. Як я не вірив карлику Рашиду, що першим навчив мене скидати, а потім мітити карти… напевне, все це викликала у мене одна думка про Бога або про кохання. Хоча різниці в цьому не було ніякої. З Аллою не було кохання. Прекрасний секс, що завжди у мене асоціювався з купами шовку, різноколірного шовку на вітрі, над синьою водою. І я знав, що це довго не триватиме. Як і моя любов до цього світу, і як моя правда про пекло та рай. Яких, напевне, немає, а якщо й існують, то тільки не для людей, що скуштували життя так досита, що воно вилазило через горлянку. Ну, принаймні, я так думав наприкінці березня, коли від розкішного, красивого тіла Алли не було спасу, та і я навряд чи бажав позбавитися цієї жінки. Аби не реальність. Замість снігу до мене прийшла Фанні.

І тут я повірив у бідну старість, злидні, хвороби, у чорта і ще щось. От дивіться, я сиджу перед розбитим телевізором, вибиваю рештки тютюну з попільниці, а якась баба у заштопаних панчохах, з закислими очима, що несподівано виявиться моєю дружиною, буде страждати на очку від запору. Ось що мені усміхалося від красивої лохматки Алли. Це було вже пройдено, і я повторив цю помилку. А Фанні мовчала. Мені здається, Фанні хотіла заговорити, безколірна як тінь, пряма як стріла, чиста як вода, — ось такі божевільні думки викликала її рідка поява. Так, вона хотіла знову заговорити, як тоді на Хрещатику, під цим клятим снігом, під гугнявий реп; але вона так і не знала, з чого розпочати. І так мовчала довгими днями, довгими ночами, і ти задавався питанням: невже ця птаха ніколи не зацвірінькає? Так, я сам несерйозно ставився до неї. Просто, як кинути в дитинстві рідним, що вони тобі чужі, а ти рознещасний байстер.

За вікнами лежав паскудний піщаний пейзаж, з двома-трьома куцими деревами, водонапірною баштою. Алла не закривала рота.

— Сьогодні у нас сімейство Валащуків, — цокотіла вона. — Всі в мундирах, лампасах, і такі важливі та важні. А дами… Ха!

— Генерал? — запитав я, шукаючи флягу.

— Щось подібне до маршала, — видала Алла, риючись у строкатому ганчір'ї, витягла блискучу штуку, що нагадувала, хоч і віддалено, ліфчик, помахала у мене перед самим носом: — Будь готовим… А, до речі, відправ Фа на прослуховування…

— Угу, Фа, — на автоматі видав я, повернувся на бік. Глянув одним оком на вікно. І тут до мене дійшло, ясно і сухо, що про Фанні ми говоримо у третій особі. Ну і хрін з тією Фанні. Проте заснути я не міг, усе чекаючи, коли рявкне дверима Алла. Мене вона не дратувала. Навпаки, по-ідіотському мені хотілося бути героєм. Фантастичним і неперевершеним. Сиза казка передноворічної ночі наказала довго жити. Але Фанні дивним способом її повернула. Вона прийшла до мене в кімнату. Одягнена в широкі вельветові штанці, з синіми колами під очима, сіла, закурила довгу чудернацьку цигарку, глибоко затягнулася і сказала:

— Ну, і що ти думаєш робити?

— В смислі, голубко?

І тут сталося те, від чого я напевне буду завжди втрачати памороки. Несподівано я побачив її очі, сьогодні карі; я побачив маленьку дитину, ображену, з підтиснутими устами, одягнену, як вуличний хлопчик.

— Я її просто уб'ю, — спокійно сказала вона і глибоко затягнулася.

— З якого це дива? — Фляга приємно гріла мені руку. — Я тобі не дам на отруту грошей.

— Гроші, — сказала вона і блимнула на мене своїми пойнятими сизиною очима.

Кохання живе спогадами. Воно просто паразитує на них. Тоді я намагався дістатися до них, але вони не лежали так глибоко, як того хотілося чи уявлялося. Спогади кільцями змій лежали на поверхні, на сонці, ледачі та тупі, як і моє життя. У нас із Фанні те, що відділяло, не вміщувалося у людське розуміння спогаду. Його не було. Для мене. Але вона прийшла і сказала:

— Гроші, Алекс. Гроші. Алла розтринькає їх, як і моє життя.

Я побачив, як завмирають тіні за вікнами, як біжать звірі теплим піском, я побачив, як сонце здирається нагору. І мені зробилося боляче. Життя шурує без Бога чи з ним, воно все одно чеше на всіх парах, і не має значення, лежиш ти в стічній канаві чи ти принц з діамантовим зубом. І, гадаю, нам однаково, що Бог думає про нас, бо нас займають наші думки і наші дії. Вже не головне результат. А коли ні хріна не виходить, коли ти сідаєш сракою на розпечений асфальт, тоді твої мізки починають вишукувати щось таке, що не можна роз'яснити, а заодно існуюче. Так у мене було з Фанні.

— Ти віриш у Бога? — колись запитав я в неї.

— Так. Але, напевне, не так, як ти.

— Як?

— Для тебе Бог — це не добрий батько, як завжди. Він для тебе сусід, котрий мешкає через стіну і заважає іноді жити, — сказала Фанні, і зараз я побачив її погляд, такий, як і тоді, що щезає в тихих пісках.

— Да-а, мугу, — тільки і сподобився тоді на відповідь. — Життя — це не реклама для памперсів.

— Іноді заманаєшся іти, — відповіла вона і пішла широчезними кімнатами, перетворюючись в безплотну тінь.

Закон, присутній для всіх закоханих, тобто перескакування перепон на шляху до віслючого щастя, був відсутній, як і самі перепони. Ми з нею не вірили в любов, от і все. Якщо не рахувати засушену голову Тоцького, то спогадів накопичилося так мало, що все нагадувало дурнуватий сон, який у житті не мав продовження. Тим паче у Фанні виходило все раптово. Вона раптово змінювала колір очей; ось сьогодні вона безлика, як висохла незабудка, і тут проявлялася на твоїх очах, мов негатив кіноплівки.

У дитинстві я часто уявляв загадкові білі міста, заховані в дикій непрохідній гущавині лісу, за болотами, пісками, озерами. Часто я сідав у передвечір'ї на пагорбах і бачив ті міста, розливаючись у тиші душею, про яку як тоді, так і зараз не маю ані світлого, ні темного поняття, — але свідомість того, що до них не доступитися, і лише тому не доступитися, що їх не існує, вводила мене у катотонічний стан. Власне, то була моя єдина таємниця. Цього я страшився, як малолітній онаніст. З того ж таки, як видалося, і черпав соки. А звідки б взятися силі упродовж пустого життя, в очікуванні чергового кидали чи просто нидіння на батьківські гроші, — такі думки полізли несподівано, так що мені знову захотілося розкішного тіла Алли. З її прогнутим задом, розкосими очима, що тріщали безтурботним сміхом у таке ж порожнє небо. Бля, долина сонць, що сходять і падають на очах… І Алла прийшла. З міцним задом, клітором, уквітчаним пірсингом. Іноді я їй говорив:

— Ти на старість з глузду з'їхала…

Вона тільки без угаву тріщала, витрушувала з яскравих пакунків манаття, на ходу запихаючи до соковитих червоних губ довгу темну сигарету, пухкала димом разом зі словами.

Але в переддень першої світської вечірки мене знову понесло в місто. Початок осені печально просувався багряним листям над розпатланим свинцевим гирлищем річки. Я парився в авто, ловлячи, як павутину бабиного літа, думки, що обривалися десь наприкінці міражів швидкісної траси. Я пройшовся між високими недобудованими домами, що строго підіймалися у синці печалі першої осені. Все видавалося нерухомим, як і моє життя.

Але перед цим треба обмовитися чи що, коли можна так сказати. Скажу одне: потім Фанні зникла, розумієте, — щезла. Ходила спочатку, нудила мені, муляла очі, а тоді на тобі — пуф, і нема. Це виглядало десь так, наче тобі відрубали голову, а в носі закрутило. Спробуй загнати великого чи вказівного пальця до ніздрі. Ось то-то. Так воно виходило з Фанні.

Отже, в той високий день, з безмежними, до краю горизонту електричними вежами, залитий бурштином сонця, я пішов розшукувати Фанні. Так, саме так, бо в житті і не таке буває. Я шукав її скрізь. Я шукав її на Борщагівці, з вигрібними ямами для зупинок трамваїв; у пісках Троєщини, у руслищі з відбитками тисяч і тисяч ніг; на Хрещатику. Я намагався натрапити на слід її на Подолі, з його духом несвіжої тваринної крові, пріллю напівзогнилих овочів у розламаних шапличках; там, у обшарпаному оранжевому будинку поблизу Контрактової, де на самому фасаді з трьома куцими деревцями, що зачіпалися за небо, висіла вилиняла реклама «МЕБЛІ». У вузькому непровітреному приміщенні, завантаженому пластиковими іграшками, чомусь усі тільки синього кольору, я надибав якусь книжку, очевидно дуже знайому в молодості, бо останні двадцять років я не читав нічого, напевне вважаючи це пустою тратою часу. І ні до чого іншого не додумався, як спуститися до річпорту, минути сизу, безколірну, вилинялу пляму асфальту, сісти на пірсі і бездумно листати розліновані чорними павуками сторінки, намагаючись не думати про Фанні, але під оксамитовий шум води та сторінок ловив себе на тому, що дівчина присутня і до неї можна доторкнутися власним важким запахом. І я бачив, як на очах старіло місто. Напевне тому, що повітря стояло чисте і нерухоме, а будинки не підіймалися один за одним. Відсутність перспективи у всьому. Час зникав разом із простором. І місто на моїх очах помирало, як і моє життя. Там, за стіною людей, лежала ріка, з чорними баржами, з лушпинням людських голів, тисячами жінок, але я гуняво був певен, що жодна з них не носить ім'я Фанні. Так. Лариса, Меліса, Настя, Ясмін. Тільки не Фанні. Всі вони набрякали, мов дощові краплі, а ще гірше, як статеві органи, сім'ям або кров'ю, їх навіть можна відчути. А Фанні нагадувала міраж. Ось таке було відчуття. Сама нереальність хтиво висіла з птахами. Непорушними, чорними, як краплі розтопленої і захололої смоли на чистій білизні. Мене знудило. Так холонуть почуття; так буває, коли довго жив і багато знаєш. Важка вода перед очима, як і знання про кохання. Чим більше ти про нього думаєш, тим безпораднішим стаєш. Але приходить час, і тобі все одно. Ти знаєш, що в житті ніщо нічого не варте, принаймні все те, що ти пережив. Ніч невідомості, не більше. Інстинкт самозбереження не пускає тебе далі. Можливо, говорить обманута свідомість, що на тому кінці світло або нічого. Але ось терпкий осінній день вливається крізь ніздрі, крізь зіниці. І зарадити цьому не могло ніщо. Це навіть не безпорадність.

Але надворі падлюче мело снігом, роздуваючи поли пальта, а таксі навіть не думали зупинятися. І логіка аж кавчала: на вулиці сніг, і цей грьобаний сніг лягає разом зі смертю, білим крилом від пірса і далі, хилитаючи чорні колючки снігу. Дивись, щоб тобі очі повилазили. І головне: всі дівчатка спочатку пахнуть милом, потім шанеллю, потім гонореєю, потім СНІДом. І так далі, доки земля або небо не пригріє їх. Так гуркотіла каскадом невиразних думок свідомість: ти шукав у ній те, чого їй від народження не вистачало. А щось інше квакало, що про людину не можна дізнатися отак з відстані, навіть проживаючи з нею роки в одному домі. Так. Її можна лише полюбити. Всього-то-навсього.

І я знову шукав її, тільки вже в реальному світі, у фіолетовій передвесняній ночі, можливо, березнем, серед глухих подільських вулиць, серед душних гадючників, де вона навряд чи бувала. Широкі вітрини все одно губилися серед жовто-брунатних вулиць, перепанаханих, як горлянки самогубців, трамвайними коліями. Це була та реальність, яка не дає ані думок, ані фантазій, що припиняють право вибору, але фізіологічна потреба, типу того, як посрати, пожерти, перепхнутися, тягне тебе цією безкінечною країною юдолі, де б, коли, в якому б місці вона не знаходилася. Мене знову закинуло на безлюдний пірс, з лимоновими ліхтарями, що блимали мені, наче збляклі повії на Хрещатику, за десятку все що завгодно, але нічого іншого, окрім СНІДу або ножа кота-сутенера між ребра. Ніякого тобі тепла. Бля… Саме слово «тепло» знову мене повернуло до Фанні, і я побрів уздовж замерзлої річки, проміж яскравих барж з китайськими ресторанами, блискучими, мов пекельна смола, авто. А потім я зупинився, напрягаючи слух. Нічого. Попереду і позаду лежала зима. Банальна, як і мої думки про смерть. Пуста, як і кохання без людини, яку ти не бачиш, хоч і дивишся на неї, вирячивши очі. У цьому немає нічого нового. Коли життя витирає твій досвіт, то під зрілість чи старість ти можеш думати про якісь речі дуже спокійно, але стосовно не тільки того, що пахне чужим потом, парфумами, де ти несподівано вишукуєш свій запах, терпкий, бридкий і надоїдливий. Дотик кохання, нічого поганого, нехай. Нічого особливого, нехай, лише б не понесло, мов божевільного. Так нашіптує досвід. У коханні основне зламати досвід. Еге ж, подумалося, трахати одну кобилу, а милуватися іншою, як лялькою чи манекеном з вітрини. З цими думками я заповз до китайського ресторану.

Я замовив собі випивку курку в солодкому соусі і вчепився поглядом в офіціантку справжню азіатку а от чи китайку чи ні, то інша справа. Дівчина була вишукано гарною. Вона мала тіло таке ніжне, що буває лише у спогадах. Від неї віяло тихою жагою та покірністю. Вона реально малювалася. Дівчина перехопила погляд, усміхнулася краєм червоних губ. Тож я дивився на азіатську дівчину, а сам думав про чорнильну подільську вулицю, з риб'ячими очима ліхтарів, косими стьобаками снігу, уполовину заляпані брудом мокрі біґборди із скалозубими кандидатами у президенти. Потім знову я лише бачив китаянку — її вигин спини і задка, прогнутий на місці живота і ніг одяг, повільні і виважені порухи голови та шиї, теплі смородинки очей. І зараз усе відходило. Наче тільки-но людина жила, а тут, дивись, вона лежить на підлозі з велетенською діркою у голові, підпливаючи у своїх тупорилих мізках та крові. І зараз усе відходило… Безкінечний фіолетовий коридор вулиці, вибалушені ідіотські ліхтарі і малиновий згусток насолоди, що тихо, розсипаючись шурхотом метеликів, снував між столиками та ситими царями, чистими крилами підкидаючи одяг. Усе відходило, і, дійсно, до мене поверталася реальність, із запахами, звуками, з кригою за вікнами і однаковими офіціантками, із шапками чорного волосся на простирадлі, з розкинутими ногами і пальцями на кліторі, тільки рівне дихання та сонце на невеликих, майже підліткових грудях бігало скалками вчорашньої ночі. Так я прокинувся.

Це знову був Поділ, брудна кімната, з обірваною шпалерою, роями рудих прусаків, дорогими меблями і китаянкою Лізою. Солодкий запах китайської кухні, терпкого жасминового чаю. У вікнах стояла жовтими нерухомими стовпами осінь. Я навіть не міг пригадати, що трапилося зі мною вчора чи десять років тому, бо спогади перестали існувати, як перестав існувати великий проміжок простору, що його перетоптали мої ноги, добираючись до цієї широкої кімнати, з обірваними шпалерами, китайськими ієрогліфами, з фігурками Будди — в туалеті, у ванній, на кухні, у спальні. Вона стояла у проймі дверей, наспівувала, так, наспівувала, як пташка, безтурботна і щаслива сьогодні, а очі її навіть не заглядали у майбутнє. Це навіть не нагадувало видрану сторінку глянцевого часопису, як таке траплялося раніше зі мною. Відсутність фантазії — то вже не велика біда. Так ти починаєш розуміти щось більше, аніж жіноче тепло, відносини, стосунки, розмови. Страх відступає, лишаючи повну дорогу, пряму дорогу смерті. Ти робишся прямолінійно цинічним, тяжким на думки і говориш мало, наче спілкуєшся іншою мовою, яка належить тільки тим, яка слугує лише тим, що давно перестали чіплятися за паскудство життя. Тоді ти хочеш покликати когось, ніжно, але прокидаєшся в холодному довгому коридорі, з болем у голові і без думок і почуттів. Кричи не кричи, нічого не зміниться. Та ось пішов дощ, рубаючи жовті полотнища дня, наступаючи сизими ножами, збиваючи листя, а вітер закручував сміттям птахів. І я заснув.

Чорний тунель підземного переходу, без жодної людини, наче тут титанічний вибух повичищав не лише від людей, а й від їхніх бажань та пустопорожнього базікання. Радість самотності накотилася з чашкою гіркої смердючої кави, що її продавала з термоса жінка з плескатим монгольським обличчям і двома зеленими зубами. П'ята година ранку. Зазвичай усі паскудства трапляються зранку. Виконання смертного вироку, самогубства, розлучення і таке інше. Жінка щось шепелявила крізь зелені зуби, витягуючи трубкою сині губи, побиті брунатним герпесом. Вона точно жила десь поруч. Я пив каву, курив, але ніяк не міг зрушити з місця. Там на горі, напевне, вже світло. Цвірінькають горобці, а голуби гребуться у смітті. Там зима, і сніг не підтоплює, хоча вже березень, але земля якраз ідеально тягнула гробову нудьгу зачуханими подільськими вулицями. Похитуючись, подавляючи нудоту, я вийшов на вулицю. Бетонним насипом котило фіолетове сонце; насип наче хто вимив, а тому він видавався голим фрагментом тіла; непристойна картина, паскудство, саме так, саме так, саме так. Один я стояв чорний та зігнутий, відшукуючи терпку печаль пролітаючого даремно життя. Намалювався — хєр зітреш. Я дивився на білі опуклості бетонного насипу, на воду і подумки міг перерахувати, скільки в той бетон закатали. І де тоді знаходиться пам'ять та дійсність?

Це нахлинуло літо, як стакан горілки, пішло воно у пересохле від спраги горло. Дім стояв на самому узвишші, високий і гарний, за високим парканом. У кімнаті гуляв білими занавісками вітер. Я бачив лише червоні губи Алли, — її невисоку доладну постать ховав широкий плед. Яскравий, з візерунками та звірами. На дивані спав міністр, з розстебнутими штаньми. Я відкинув ковдру, глянувши на тіло, що здавалося дитячим і немічним. Але налитим диким життям, що знищить не лише твоє. Шукаючи її очі, я чомусь вирішив, що краще б не будити жінку, але тут відкрилася кватирка, так, сама собою, хляпнувши мокро у повітрі, закрутивши вихор пилюги, а міністр відкинувся на бік, зваливши на неправдоподібно червоний паркет велику недоїдену кефаль. Жінка не поворухнулася. І я безпомічно зайорзав поглядом по кімнаті, наче намагаючись за щось вчепитися, наче шукаючи свій голос, що замерз, розтанув, згорів або чорт зна ще щось. Але я шукав Фанні, так шукав, наче боявся, що зроду її не побачу, а вітер надував газети, простирадла і ворушив ріденьке сиве волосся на скроні, куди через півроку влучить куля снайпера. Мені захотілося підійти і стиснути його горлянку з випнутим борлаком, з випнутими сірими, трохи банькуватими очима, п'яно прикритими тоненькими, мов пергамент, повіками. Я переконаний, що людині не варто народжуватися на світ, менше відповідати доведеться. Але, в хєра, кому ж ще відповідати.

Банальний жовтий Хрещатик, з тисячами ніг, з блискучим від дощу бруком. Я вийшов із запиленого льоху, де домовлявся з грошовою проституткою, красивою китаянкою. Її полюбляли араби, а наші брали по п'янці, але найбільше її полюбляли пенсіонери та пасивні педерасти, — вона із задоволенням виконувала роль чоловіка. Підари любили її, а позаяк вони всі мали сім'ї та респектабельний вигляд, то розщеплення їхніх нейронів у голові ще не дійшло до повного апогею, коли можна віддатися палкій пристрасті і підставити задницю юному створінню з червоними від кокаїну ніздрями, вони перебивалися таким паскудним сурогатом. У холодні весняні вечори вона ховалася у прикарабку на Хрещатику; там, де нині «Бізнес-Плаза», над самим козирком будівлі стояв запущений ресторан. Там можно було покурити бездумно, поруч з таємницею захололих тисяч віків її нації, поглядом утупившись у мокру стіну. Зимою вона винаймала квартиру і мешкала там зі своїм сутенером. Звісно, платила вона. Сутенер Борька Лапша підторговував наркотою, а тому її сімейне щастя не протривало і півроку. Пацани-відморозки поламали Борьці хребта, а перед тим розтягнули ноги і добряче відторохкали штахетиною по яйцях. І зараз він конав у психлікарні, пускаючи разом сечу і соплі за колись веселими деньками. Я шукав її настирно, майже як і Фанні. Чи то звісток про неї, якихось хоча б чуток. Навдивовижу я пам'ятав її кроки, дрібні, але впевнені, наче вона виходила на прогулянку, така собі забаганка старіючого чоловіка — дивитися на жінку, якій вітер роздуває коси. Я навіть не дивився на неї як на сексуальний об'єкт. Не було потреби. Жінка для мене зараз була тим колом, з якого ти вирвався і тепер стоїш з відкритим ротом і ловиш повітря. З тупим запитанням на харі: що далі? Словом, жінка переверталася у моїй пам'яті, у моїй свідомості і напівсвідомості, як одна велетенська проблема. Раз спробуєш і будеш все життя лікуватися від життя, як від сифілісу. І то добре. Могло б і гірше бути. Кожен виповзає на свою голгофу сам, кожен котить камінь сам. А за тобою тисячі. Мільйони, міріади твоїх попутників, шмаття втрачених твоїх мізків. Я дивився на шматок простору, тамуючи бажання утекти, але ця косоока дівка мене приваблювала більше, аніж Фанні, бо від неї смерділо життям і сциклинням наших думок. Я її трахнув. У порожньому прикарабку, із задоволенням дикої тварюки, так і не запитавши у неї про Фанні. І совість моя спала паскудною аскаридою.

Людина завжди безстидна, а в спогадах та надіях ще більше, ніж у житті. Люди завжди безсоромні, наче макаки в зоопарку, що мастурбують за гнилого банана. Здається, ти звикаєш до цього, але — дививсь, зазівався, і тебе заразили власні звички. А потім гадаєш: чи то рецептори в голові разом з нейронами загуляли швидше, чи то якесь інше хитре паскудство? І тоді, попри якусь тягучу та солодку зневіру, ти починаєш вибудовувати свою церкву. Що тоді страшніше — безсовісно зануритися у власну віру, переконавши себе у власній величі, чи з кайфом бздіти у пекло і зробитися вселенським бздикуном, привілейованим, мов нафтовий шейх. А тож виходить, що чим більше ти знаєш, тим більше чіпляєшся за той світ, який приносить тобі реальну користь. Береш і мочиш якесь чувирло, чи пердолиш і продаєш малолітніх збоченців — і це приносить тобі користь.

Але питання лишається банально відкритим, як педофільські бажання, помножені на гроші: де від усього шукати відповіді та порятунку? В понюшці кокаїну, в траханні у всі мислимі отвори тринадцятилітньої німфетки, котра відсмоктувала на Хрещатику за просто так, чи попросту вихаркати власні кишки у вірі всепрощення, забуваючи, що ти накоїв перед цим, якщо дійсно воно чогось варте, — те, що ти вигадав, і те, що ти робив? Але як на мене, то ми всі давно з'їхали з котушок. Наш батьківський вафлевідстійник, лише батьківський вафлевідстійник того великого світу, котрий щедро нам дарує і кокаїн, і блядєй з рожевими задницями, і прощення. Там нехай вони розбираються. Краще вже бути солодким ідіотом… Але навряд чи таке приходило в голову… Навряд. Чоловік, який захоплений жінкою, навряд чи витягує на світ подібні речі.

По дорозі, наближаючись до Гуру Революційних Туалетів, я просто переінакшував слова, не виливав собі на тім'я холодну воду. Мене цікавило зовсім інше, мене рухало зовсім інше, більше ніж теревені туалетного жука про велику любов до людини, аби їй перерізати горлянку чи за подяку засунути гнилий банан у задницю за добрий банківський рахунок… І ось тут мені б треба було зупинитися і тверезо подумати про бабло Тоцького, котре процвиндрювала Алла.

Мудак, інакшого імені його в моїй отупілій голові не дошукатися, а причиною тому несосвітенна лінь; це ракло, до якого нехотя топталися мої зношені думки та черевики, напевне, таки був тим, кого називали промовшеном провидіння на нашому нікчемному клаптику землі. Проте всі плюси і всі мінуси, які можна скинути на еякуляцію, пронос, п'янку, наркоту, плутали пересічне сприйняття, ставили в почуття крайнього дебілізму або наштовхували на ледь просвистуючу думку, що він чи ти не туди попали, або, ну, ти крайній та мокрожопий ішак. А втім, можна коротше. Не видерибанивши смачного шматка на суші, не ставши навіть туалетним генералом, як мій один знайомий — про нього протягну думку, якщо на те буде час, — усі свої периферійні зусилля перекинув на небо. Небо поки що мовчало. Аж ні на якого кольору революції на хрін не відкликалося. Що нас з'єднувало, то те, що ми обидва не знали розкладів. Розклади знав лише той, від кого ми завзято дрискали, як проносні глисти. А потім, попискуючи, повернулися у свій відстійник. Не говориться про Бога. Бо як і тоді, так і зараз я нічого про те не знав. Сірий собі чоловік, що на пожинку років роздобрів на гроші та кохання. Тільки цей мудила Лапік набув репутації вершителя світу, а я — простого афериста, батько якого колись був комуністичним босом і з таких гнид, як Лапік, витрушував не тільки душу, а й смердючий від комбіжиру кал. Ось так.

Звертаючись до цього козла, можна було вгадати, що ти надибаєш у їхніх катакомбах. Це або кодло, з п'яти-шести, в уклінній позі нюхають десяток трусів, — жіночих чи чоловічих — немає ніякої різниці. Щоб натягувати задниці малоліткам, у цього кодла не вистачить ані розуму, ані сміливості. У нашому світі, звиклому до всього, нічого розповідати те, що є ясним, як це годиться, для вуличної повії на Хрещатику. Просто: один стукач здав іншого, напившись крові. Підар кричав на всю горлянку, що той саме є підар. Один злидень душив іншого. А самий основний кидав самого основного, але це вже вважалося нині революцією. Нічого нового. Розклади на зеленому сукні однакові. Навіть нари після рябого та вусатого не удосконалили.

Звісно, він стояв біля параші. Він навіть пив біля параші. Курив біля очка. Трахатися він уже по життю не міг. Зробився таким світлим, що просвічувався, як амеба. Ми всі можемо літати. Добре. Так вперед, щасливий шлях для польоту. Але хіба це справить круте піке? Мене тягло в той світ, де я не можу жити. Без питань. Чи в когось вони знайдуться? Якщо ні, то можете пиздячити під три чорти. Я думаю, що за мене буде кому подбати. І там внизу, і там нагорі.

Лапік навіть не нагадував слимака. Чорт забирай, ця тварюка навіть не нагадувала моїх товаришів, кидал та катал. Навіть макака в зоопарку мала своє місце. Лапік вічно займав чуже, хоча звідти завжди віяло порожняком. У нього була мисля. На все. На дуст, каніфоль, презервативи, шкарпетки, самурайські мечі. Ні, вона не ригала дустом, не пакувалася, як поношені дівчачі трусики у вакуумні упаковки; вона була настільки патріотичною, що якби це відбулося в іншому часі, то стінка, зеленка на лобі, мені була б забезпечена.

Лапік таскав окуляри. Круглі, мов очко павіана. Лапік носив би і член-насадку, але, власне, був таким жлобом, що навіть відмовляв у задоволенні своїй дружині. Отож, я шукав Фанні, де тільки міг, навіть у туалетній пилюці. Навіть серед відстійних калюж сечі. Саме так воно і було. А ви що хотіли. То-то. Лапік виставляв ногу, дивився у дзеркало, що відкидало білі розводи туалетної кахлі, і говорив про життя, про революцію, про сильних духом. Бля, десь я вже це чув. Навіть не у Че Гевари чи там у Сталіна. Як усе осточортіло. Іноді шулявська шльондра виявиться милішою за все на світі. Мені лишилося пережити ще пару штук революцій, і дивись, життя набере приємного та обридливого темпу життя. Срань та і все. Нехай, живіть, засранці, тим паче, коли у тебе в кишені грошей неміряно. Але цього разу я зустрів його втомленого, з повільними від авітамінозу рухами. Він теж носив окуляри. Окрім Лапіка, я не знав його прізвища. Навіть партійної, як у собак, клички. Так собі, чорнильна промокашка або прокладка. І він був утомленим, а тому походив на людину. Далі він переселився на Юпітер до зелених чоловічків і намагався разом з цією братією розбомбити Росію. Не знаю, чи вийшло.




— Знаєш, а Тоцький тут ще у чинстві депутатства підторговував дівчатками і порнухою, — сказало бліде створіння у велетенських окулярах, з пелагрою на руках. Ще років би з десять тому я б його пожалів. Але тільки не зараз. Не зараз, коли життя виливається, мов у помийну дірку.

Ми рухалися уздовж бастіону, уздовж церков, а сонце лізло і лізло у вітрове скло. Чому його, цього сонця, так багато, коли на хєр усе остогидло? Ми повзли повз ці велетенські склепи, потім через перекинуті коромислища мостів, кудись далі, де вітер видував рештки почуттів цивілізованої людини. Очкарик намагався щось розповісти, але я знав, що у мене більше в голові, аніж у чотирьох НДІ. Тоді на який він мені здався? Кожна людина втомлюється валандати по життю зі своїми проблемами. Нічого не зробиш.

— А знаєш, Тоцький…

Так, голова Тоцького, обтягнута воском, торохкотіла у кладовці. Але коли ми зайшли до нашого помешкання, я зрозумів, що на голові трохи прорахувався. У вітальні лежав маршал чи генерал з простреленою головою. Два постріли в голову.

— Самогубство, — констатував очкарик.

— Угу, з контрольним пострілом у голову, — підтвердив я і почалапав на кухню чогось випити. Да, побільше б таких самогубств. У велетенській, порожній, як єгипетська гробниця, залі валялося, стирчало, стояло безліч пляшок, перевернутих столів та крісел. Вражало, навіть тішило глухе безлюддя. Я випив на кухні, постояв і піднявся на четвертий поверх у кімнату, задраповану у чорний оксамит. Алла лежала розкинувши ноги, без трусів, з пляшкою якогось пійла в руці. Вона підвела голову, подивилася на мене і сказала:

— Іди сюди.

Я сидів у темній кімнаті на четвертому поверсі. Чорним небом протягувалися жовтим помазидлом хмари. Гола спина Алли рожевим слимаком відсвічувалася на простирадлах. Унизу огризки, шматки одягу, сміття світської вечірки. Мертвий маршал. Одягнений як на державному маскараді — з голочки. Знову гола спина Алли, круглі сідниці, копиця пофарбованого в зелене волосся. Тінь. У маршала відстовбурчена ширінька. Член стримить передсмертним прощальним салютом перед його армією. Алла спить. Нічого нас не від'єднує від світу окрім того, що від нього нудить, як від протухлої дощової води або як з гнилозубого рота перекупки. Я починаю пригадувати, скільки разів за життя пив з маршалом. Багато. Протилежності притягують, наче за яйця, швидше до обставин. Ця банальна істина виводить мене з себе, і я випиваю лишнього. От вода, думаю я, вона падає з неба. Але це ж у фіга не все святе, що падає з неба на землю. Навіть якщо це маршальські погони. Ніколи не виносив пити з ментами і військовими. З власним катом, то будь ласка, а так… Хто його знає. Хоча банально — від суми та тюрми не відмовишся. Один знайомий ідіот, який все життя катав карти, грав у шахи, по-дрібному шахраював, під старість одружився на молодій красивій стерві. Останній раз я бачив його на Хрещатику, коли він зображав пачку маргарину, підтримуючи вітчизняного виробника. То-то. Але мене зараз займала рожева спина Алли. Тиша внизу така суча, що навіть не приходило в голову перелякатися і пригадувати онні речі, перечислені. Такі як тюрма, давати тягу, забувши гарну сраку своєї коханки.

Я от пам'ятаю перше дитяче здивування від снігу. Густо смерділо сечею з великої дюралевої миски, і від цього ніздрі щипав незвичний запах. Запах, перший почутий запах першого снігу. Потім до цього добавилася музика Баха, що в часі висохла першими сльозами. Потім теж сніг, холод, кримський вітер роз'їдав нещасні мої кістки. Лисі джанкойські пагорби. Чорносотенний спецназ ґвалтує крихітну панкушку Ліду І це, і сніг, і гра в карти — все об'єдналося в одному, терпкому і смачному. У Фанні. У її мереживному фантомі чорного дуплиння ночі. Так ти починаєш відчувати Бога, смерть та наближення небезпеки, зовсім дитячої, а не тієї, коли голова робиться гумовою від того, що ти напросто посцикливому боїшся втратити назавжди… І нічого не попишеш.

Ми загробно мовчимо. Точно, що загробно. Більшість, по кількості, статевих актів проходить на цвинтарях, біля церкви, в самій церкві, в бібліотеках та всіляких публічних місцях із звукоізоляцією. Це навіть не статистика. Це, як то кажуть, гіркий досвід. Ми мовчимо ще тому… Ну тому, бо виникає безліч думок. Але думок або багато, або зовсім немає. Ми мовчимо, що нам нічого говорити і нічого сказати. Потім трахаємся до напіводурі, аж штукатурка облітає зі стін та стелі. Ми вилежуємося якусь хвилину. Опана, виникає думка. Зовсім ясна. Природа хороша річ, особливо вночі, коли дивишся, як хмари у світліючому від прожекторів небі закручуються зеленими хвостами, мов ті дракони.

— Слухай, радість моя, — говорю, ляскаючи по обернутих до мене круглих сідницях. — А ти знаєш, як отруїли Наполеона?

— Миш'яком, — говорить вона.

— Я знаю, що миш'яком. Йдеться про сам процес. Розумієш?

— Нє-а…

— Це коли потроху підсипають миш'як, і людина помирає мовбито своєю смертю.

— Хм-м. До чого це ти?

— Не придурюйся. Все ти знаєш, — я зробив велетенського ковтка з пляшки. — Це ти травонула Фанні.

Алла, звісно, як завжди у таких випадках, промовчала, перевернулася на спину, попросила свою ідіотську ментолову сигарету, яку вона, незалежно від стану, закурювала раз на місяць, і, дивлячись у стелю, нарешті видала:

— А тобі не здається, що вона замочила нашого маршала? Я розсміявся:

— З такою ж радістю можна сказати, що твого маршала моконув Бог.

— Резонно. Але сам знаєш, що вона хотіла, ви хотіли мене убити, — вона звелася і звіром прислухалася, що діється двома поверхами нижче.

Чи існує в людини надія? Міг відповісти ствердно, але не хочу брехати. Те, що було вчора, те буде і сьогодні, але це ставить знак добре, це не означає, що це можна і що це солодкий кайф, як у двох практикуючих лесбіянок з амфітаміновою дур'ю в очах. У мене ще вистачає клепки не тягатися з Богом. Як би там страшно не було жити. Коли людина дряпається, вона бачить просвіток, якого ні фіга не існує. А так усе полишене сенсу. Це стосується навіть віри.

Маршала внизу не було. Товкся чорноризний спецназ під назвою чи то «БАРС», чи то «БЕРКУТ». На підлозі підпливали у калюжах мізків та крові люди. Зовсім мені невідомі. Я протер очі, а потім, так нічого й не зрозумівши, повернувся. У вікні пливли хмари кольору свинячої печінки. Алла стояла до мене спиною, обличчям до вікна. Красивою спиною, треба сказати.

— Одягнися. Внизу термінатори, — сказав я, милуючись небом дієтичного кольору. Весело ж закінчиться моє життя. Зовсім тоскно я подумав про Фанні. Всі вигини тіла, саме тіла, а не ті грьобані очі, де ані безстидства, ані співчуття, ані букіністичних надбань людства. Вона зовсім не існувала, вирішив я. Алекс, ти на старості спікся як останній дурень. Гола спина жінки, котра тобі бридка, але ти чомусь в один момент вирішив, що саме вона підходить тобі, щоб зустріти ситу старість. А чи треба комусь з кимось зустрічати старість. Не ліпше одному жовтити простирадла калом та сечею. Життя замелькало, мов ті порнографічні слайди. Нічого у тебе не було, Алекс. Нічого такого, щоб згадати, окрім більярду, дешевих проституток і такого іншого. Але людині завжди замало.

— Внизу менти і повно крові та трупів. Маршала нема. Він випарувався, — відриваючи язик від піднебіння, проказав я.

Алла повернула голову, одну лише голову, і одним оком, начеб у неї всього одне око, подивилася на мене.

— Ти здурів.

— Там повно крові та трупів, — повторив я.

За вікнами сиро хлюпотіли, наче у патанатомічці, хмари.

— Чорт, — сказала вона, сіла, розставила по-чоловічому ноги і закурила.

Я теж закурив і сів навпроти.

— Ну і що ми будемо робити?

— Забираємо гроші та голову Тоцького і через дах тікаємо, — пустивши ментоловий дим мені в обличчя, сказала Алла.

— Я надто старосвітського виховання, — сказав я.

— В сенсі?…

— Мене навчили, що в нашій країні неможливо сховатися.

— Хм, нам з тобою не так і багато лишилося, так що коли вони нас знайдуть, то це буде кладовище, — пухнувши холодним димом, сказала вона.

— Резонно, — і я прислухався, що там твориться. — Або стічна канава під троєщинським мостом.

А там не творилося анічогісінько.

— Слухай, ти дійсно не травонула Фанні?

— Е-а. На фіга. Я послала голову Тоцького до краєзнавчого полтавського музею. Від її імені. І приписала, що це голова трипільського царя. Ось так.

— Тоді її і без нас знайдуть. Наш народ не прошелепає такої патріотичної помпи. Панахида, національний траур, річниці. Скільки бабла можна відмити.

— Еге ж.

— Тоді полізли.

І ми поповзли. Спочатку підлогою, як два вірних коня, торкаючись плечима. Залізли сопучи до туалету. Вбиральня була крихітною, що наштовхувало на грайливу думку, що колишній хазяїн був збоченцем. Інше в голову за таких обставин не приходило.

Далі вентиляційний люк або дах. Я вирішив грати агента 007 до кінця і тому запхнув Аллу саме до труби. Вона видерлася надто проворно, мелькнувши виголеною вульвою, мовби віддаючи останній салют дому, моєму дому, мушу вас запевнити… Але я не звик до свого нового дому. Це як дотик холодного ножа до теплого тіла.

Ми рачкували теплою, з домішками бабської косметики, широкою трубою повітровідбірника, і я з солодким садомазохізмом думав, як погані менти карьожать мої новенькі шкіряні крісла, випускають ніжний пух з перин, ковдр і подушок, рвуть зубами поролон. І мені хотілося викрикнути: ви забули, бля, про голову Тоцького, де голова Тоцького, ви не те шукаєте, бо голова Тоцького не поміститься в подушку чи там у перину, да, саме так мені хотілося сказати. Просто кайф. Гроші таки дійсно не пахнуть. Можна із задоволенням спостерігати за порухами душі піаніста, а що думала душа, коли кидала чи банкір, чи просто олігарх втрачав енну суму, — напевне сиділа десь на осонні, рюмсала і таке інше. А може, інший варіант: пішов фарт, і душа сидить у тілі й перелистує заслинені бакси чи евро. Для неї пахнуть гроші? Ось у чому питання. Ткніть гривню в сортирі, вас там не запитають, скільки стаканів крові треба було перед цим випити, щоб не всратися. То-то. Цікаво, що там вигадувала душа у Калігули чи Онопрієнка, чи у Бокаси, чи у Буша з Кучмою. Потемки. Саме тому я ніколи не вповзав у політику, щоб звідти не виповзати.

Ми повзли, споріднені страхом здохнути ні за цапову бороду, хекаючи один на одного перегаром, смерділи спермою і білями. У Алли навіть на куточку рота засохло. А я не придивився. З старосвітської елегантності, делікатності і так далі я пропустив Аллу наперед, і зараз її очко снайперським прицілом дивилося мені в праве око. А там. Там внизу правосуддя пиздячило мої меблі. У порівнянні з її очком це дійсно було печально. Але ж її очко. З нього перло так, що пекло, аби воно зараз розверзлося під нами, за запахом нагадувало б якщо не шанель, так совєцький шипр. Да, її очко. Ти його драв на німецький хрест… Ось поворот… Нам лишилося ще чотири. А чому нам? Чому не мені? Шкіру спустять з мене, а не з неї. Це вже точно. І чому чотири повороти? А Аллі подобалося стріляти у мене. Явно. Вона похихикувала і вертіла половинками. Але нам ще чотири паскудних повороти. Вже точно.

Але цього виявилося замало. Недосконалість, халтура вітчизняного будівництва, зробила ось такий жест, з простягненою правицею і нахабно задраним підборіддям. Ось так вона стояла, можете уявити, якщо у кого голова без дірок. Висота хоч і на горищі — висота. Я струсонув головою. Чому, якого дідька я не чую, як ревуть ментовські собаки. І ця думка урвалася. Ку-ку, і ми вилетіли з такою швидкістю, мов на американських гірках, повним ходом, у басейн. Вода розбилася синім Голлівудським склом. Тільки пальм, зелених, обскубаних, з товстосракими туземками, не вистачало. Але, мамо, я не вмію плавати, а тут глибина, спробуй порадіти. Хто там умів ходити по воді? Христос. У моїй довбні шалено завертілося в підкірці. Стінки черепа видалися мені рогівкою панцира рака, коли хтось вишкрябує пальцем жир. Господи, я, як заблудла вівця в стаді, заверещав на весь голос. Я верещав алілуя. Напевне, це не допомогло. Як і Христу. Тільки в іншому сенсі. Христу-то поталанило більше, і не тим умом я вийшов. Це точно, і таке буває.

Ми щасливо пили хлоровану воду замість дистильованої чи з супермаркету, про боржомі не йдеться взагалі. Пив я, Алла лише розгрібала, фуркаючи, як видра, ротом. Ось так. І в її очах плавала героїнова піна кайфу. Так думає жінка про зустріч, так думає жінка про нову злучку, так жінка робиться жінкою, тобто сукою та самицею. Мені лізла в голову несусвітня дурість. А так вода коло за колом, кільця за кільцями стискала мене. Я сьорбав хлорку з водою чи, навпаки, воду з хлоркою і опускався на білокахельне дно басейну. Вгорі її ноги, та гола дитяча проміжність. Хм. Напевне, вона думала, що я все життя мріяв так померти. Героєм я не був, так що стосовно цього вони помилилися. Тільки от стосовно їхніх персон я не міг помилитися. В цій історії це було найтрагічніше. Саме так, саме так…

Проте я видряпався, сів на край басейну, чекаючи, як загупають биті чоботи і спецназ ввалиться, висадивши прекрасні вітражеві двері. Але я сів і почав думати про Бога, саме про Бога, а не про щось інше. Ага, банально, заліпите. Проте коли вам дають по зубах, то теж банально, і тоді ви обгризаєте свічки у всіх церквах від Подолу і Троєщини, щоб вам, мінімум як Анжеліці Варум, вставили за шістдесят тисяч фунтів, теж банально, до всирачки. Такі от справи. Аби дві тисячі років тому ганси вигадали газову камеру, то Христа б туди якраз і не вкинули. Його б навіть не розстріляли. Його навіть на поріг би не пустили. Вигадали б щось пострашніше. Ми майстри в цьому сенсі, будьте певні. Ну, лишили б жити. А жити страшніше, набагато страшніше. Погодьтесь. А я ото сидів довбнем на краю басейну, під ногами первозданна вода, напевне, такого кольору була ще за часів Ноя. Хімічна компенсація за втрачений рай. Ось так я думав, важко надимаючи легені. Красота. Дай їм можливість. Це мені нагадувало дитинство. Просто нагадувало дитинство, без усіляких, так я бачив, прийшло до мене, я згадую щось там таке, від чого всратися можна. А мені було приємно. Вода висіла нерухомо, золота вода, срібна вода. Вода залила і розірвала мені зіниці; вода витікала з мого мозку, через усі дірки. Очищення, чорт би його забрав, якщо таке буває.

Алла, граючи спиною, ходила взад і вперед, ляпаючи мокрою кахлею ступнями вузьких ніг, заламуючи істерично руки, можна сказати, навіть сексуально, так, саме так. Сара Бернар попісяти вийшла на київському акведуці. Біблійні мої мислі поповзли слизькою кахлею, потім пощезли зовсім. Її не можна було не хотіти. Так бажають жінку, не шукаючи чогось там. Як з Фанні. І тут щось легенько ляснуло у повітрі, жіночими ногами по мокрій підлозі. А я все думав про Ісуса, як би так трапилося, аби так, аби зовсім по-іншому. Навіть не про «БАРС» і про те, що ми попали. Я думав про її порухи, як задимає сукню вітер у неї під ногами, а у неї там нічого не було одягнено. Точно. Яка різниця. В тому, що я вже відчував руку різника на своїй шиї. Мені робилося шкода? Тата, маму, усіх моїх катал, потім у мене полилися сльози, гіркі сльози і я згадував тата, маму, кавалерійського офіцера дідуся, з блискучими медалями, навіть срань з гузна його коней, а сонце тоді яке стояло. Боже, ніколи такого сонця не було, хоч обсерися! Сонечко. А потім я почав знову блаженно та із захватом думати про Бога. Що я думав? А думав я про простесеньких, лохів тобто, людей. От скажіть, чому красиві люди бувають, як кажуть нині, непорушні у житті? І я ще більше розплакався. Алка ковзала ногами, вичвиркуючи зелену слизь із тюбика на очі та чоло. Дійсно, коли їм добігає тридцяти, вони лізуть із трусів, аби бути тринадцятилітніми. І знову я почав думати про Ісуса. Здавалося, нема і про що, але я про нього думав. Про простого теслю, з кістлявими руками, зеленими венами, випнутими на руках. Блін, таких нині на поріг не пускають. Я пам'ятаю, як відморозки відстрілювали подібних, як собак, на диких пустирищах. А ми катали в карти, грали в більярд. Ми були снобами. Доки сонце не виїло під шезлонгами очі. Отак було. Я думав про щось приємне, інше в довбешку цій шерепі не утнеш. Вода доволі приємна. І я думав про вічність. Але на таку сраку подивишся і туди не захочеш.

Алла ляпала мокрими ластами кахлею, внизу товклися беркутівці, Алла ляпала підлогою, ревла контрабасом: «бесаме-бесаме мучо…» і далі «па-па-па». Я благав, щоб хтось невидимий закрив її коробку, розпечатав, як банку з консервами. А вона все продовжувала і продовжувала ляпати голою по кахлі і ревти дурнувату і сентиментальну, близьку рідну пісеньку усіх дитинств. Переключіть їй коробку передач, цій сучці. Життя і так заплямоване, що кров'ю, що спермою. Ніякої різниці. Користі від пролитого на землю ніякої. Одні ілюзії. І то короткі. Що таке довжина життя? пекла? раю? Хто це бачив… Дзеркало завжди викривляє. Ніхто не бачив життя, пекла, раю. Таємниця — це ключ смерті. Там-то всі і зустрінемося, якщо місце знайдеться. І я заплакав і знову подумав про Христа. Страсна п'ятниця. А можливо, щось інше. Я зовсім ні про що не думав, якщо насправжки. Я просто був, і все… Це ти наче сидиш у темряві і думаєш про те світло, а так воно виходить, що ти наче в ньому знаходишся, ти сам є світло, а навколо памороки, чорні памороки. А ти сам чорний. Розумієте, до чого я? Так я думав про Бога. Чому? Найбезглуздіше в житті — це ставити запитання. Коли вам порвуть очко на Лук'янівці урки, стрижені, з розчепіреними робітничими пальцями, то до кого ви порачкуєте? До лікаря. То-то. Але це було щось інше. І це інше з'явилося. Вибір. Але я не можу дивитися в пустоту. Як не крути. Ця лярва з розвинутими половинками, ця білосніжна блядь на голубій кахлі піднімала в мені все, що підіймається. А вже потім… Ні, панове, потім вода у басейні почала рожевіти, потім почорніла, як густа венозна кров. А далі там клубками заповзали аскариди. А я сидів, дивився на розвинуті половинки жіночої задниці. Далі виникла і повисла в повітрі забальзамована голова Тоцького. Басейн знову зробився кришталевим і чистим. І дивлячись на сраку Алли, я чомусь ні з того ні з сього пригадав історію одного типчика. Чому, коли починаєш думати про Бога, до голови лізе всіляка чортівня? Не задумувалися? Угу, ще моя думка ковзала по землі, окрім того, що мені миттєво необхідно було трахнути Аллу, я ще думав про гроші, ну, звісно, і ще про того мудака. Уявляєте, яка історія. Просто кишки викинете зо сміху. Точно кажуть, що не будіть сплячого пса. Це я на майбутнє, щоб розставити орієнтири. Чужий світ завжди кошмар. Але у кожного вистачає дурості туди влізти. Та от як виповзти? А то вже не моє діло. Головне — не влазьте. Досвід — непогана штука. Для чого все ускладнювати? Я пам'ятаю майже все, що відбулося зі мною в житті. Це погана звичка. Хронічне безсоння не продовжує життя. Головний біль не запорука для вселенських страждань. Як знати. Хм-м. Але я відволікаюся. До головного. Треба позбутися назойливого Ротислава. Саме Ротислава, а не Ростислава. Він так говорив. Так і вимовляв рибиною в густому повітрі, рячашись на життя, яке хтось вигадав на його голову. Професійний архітектор, комунальний антисеміт, він таки відреставрував майже всі синагоги в столиці. То-то. Вас змусять, завжди заставлять робити те, що вам не подобається. Гадаєте, проституткам, маленьким китаянкам і в'єтнамкам приємно давати арабам у задницю? Можете повторити їхній досвід. Я не такий кретин. Одна, із смішним іменем, чи то Ранкове Сонце, чи ще якось, березневої ночі врятувала мені життя. До цього ми віталися. Пили каву і розмовляли. Вона навіть не здогадувалася, хто я насправді, чим займаюсь, і гадаю, що це їй диктувала не природна ввічливість. Я не запитував, хто вона, хоча дівка і не приховувала цього. Але одного березневого дня, коли мене звалило з гострим ударом під лівою лопаткою на лавку, вона принесла сильне знеболювальне та глюкозу. Вона відвезла мене додому за зароблені своєю задницею гроші. І після того ми не зустрічалися. Чи не дивно? Звична реакція цієї публіки. Думати не головою, а чимось іншим. І завжди підозріло ставитися до безкоштовної доброчинності. Нічого безкоштовного, нічого нераціонального, нічого такого, щоб могло вас підняти над об'їдками. Ось так. Якщо виникає питання, жити чи померти, то краще не мутити собі голови. Можна і те й інше. Для кого ліки, для кого отрута. Відповідь незабаром прийде, можливо, якраз тоді, коли ви оберете зовсім протилежне. Ото хохма. Правда, ви розумієте, про що я? Так от про Ротислава… Мені тут треба думати про беркутівців, а я сидів пеньком на краю басейну і думав, уперто думав чомусь про цього кретина, вмочивши ноги у воду.

Так от, одного теплого зимового вечора, безпорадно заглядаючи в кварцуючі від щастя очі, в кушпелинні помаранчевих галстуків, краваток, шарфів, прапорів зустрів я його одутлувату, з міцними мавп'ячими руками фігуру, з відсутнім поглядом чумовика, тобто людину, яка міцно присіла на синтетичні знеболюючі та транквілізатори не найкращого ґатунку. Але це виявилося помилковим і поверховим враженням. На жаль. Ротислава затрамбували на Павлів ці нейролептиками, інсуліновими шоками. Він навіть приблизно не нагадував зачучмуриженого торчка, чумного від дешевих коліс типу теофедрину, що ним у роки моєї молодості забавлялися прищаві аспірантки, начитавшись рукописних творінь Карлоса Кастанеди, і дозволяли собі базікати про розширення свідомості. Переді мною був чистої води параноїк, із силоміць нав'язаним кимось наркоманським досвідом. Натовпу вистачало свого кайфу. Кайф пер прямо-таки з розверстих хлябів небесних. Лови, не зівай. І таки не зівали собі, смію вас запевнити. Кожен відламував свій шматок кайфу. І той, хто вламав його побільше до революції, той раціонально використав ніколи не балдівших, направивши в правильне русло. Правильне? Саме так. До сих пір я впевнений. Натовпом треба управляти, уміло і вправно, щоб, чого доброго, він своїм лобом не протаранив державницького човна.

Роти слав подивився на мене, ткнув у руки жужмом зібрані папірці і тихо попросив мене зберегти їх. Ага, сказав я і прощальним поглядом провів його нещасну істоту, але напевне щасливішу від усього сущого, яка пускала слину і чвакала шоколадки. Він достобіса був непоганим чолов'ягою. А потім перекинувся до іншого світу, звідки виходу немає. Я мешкав тоді у старезному домі на Хрещатику, де ще можна було, і, гадаю, буде — зустріти людей різних класів. Якщо такі існували чи надалі існуватимуть у цій державі. Нічого особистого для мене не було в тих зимових подіях дві тисячі п'ятого року, хіба що вони були невимовно теплими, а люди добрими до несосвітенності і непристойності в країні, де завжди правив ніж біля яєць або горлянки. Тими днями я приходив майже під ранок, іноді вночі, а якось уночі, самотньої ночі, я надибав на ті папери, що мені Ротислав тицьнув у руку, але окрім кількох карлючок та креслень, в яких я не розумівся, нічого путнього не віднайшов. Ну, подумав, гаразд, там було написане щось типу «план Содому» й таке інше. Мені не до того, погодьтеся. Коли маєш проблеми з законом або з відсутністю оного, то воно рівноцінне вашому існуванню. Ви розумієте, про що я? Я ходив під суспільним кайфом три тижні, три тижні лінькування. Ані про що не думання, але з пекучим досвідом. Що все на хєр скоро закінчиться. І для когось навіть дуже сумно. Не меланхолічно, а невимовно сумно та печально. Закон, рано чи пізно, переповзе на чиюсь сторону. Але ніколи не тіштеся, що на вашу. Тягнете, про що я? Ні? В природі багато законів. Як і циклів сну. Вам видається, що ви засинаєте відразу і прокидаєтеся, як запрограмована лялька. Якщо так, то вам треба лікувати голову, як Ротиславу. Він заснув і не прокинувся. Підвиснувши десь на половині, між пробудженням і засинанням. Але лікуватися не варто. Зовсім, г-м-м, не варто… З дитинства нам вбивають у довбешку, що комусь ти в цьому житті зобов'язаний. Не обов'язково, зовсім не обов'язково. Дати можуть лише тільки ваше, а от відібрати намагатимуться все життя. За людськими гуманними законами, Ротиславу допомогла дружина. Згідно із законом, кожен визначає і означає та мітить, наче пес сциклинням, шматок території, свій світ чи там дірку в клозеті, винюхуючи власні екскременти, будь то думки, ідеї, полишені смаку і запаху.

Отож Ротислав, відреставрувавши всі синагоги, всі церкви, всі будинки, несподівано лишився роботи, здорового глузду і на шиї з цицькастою гуцулкою Ксенею чи Манею, яка в біса різниця. Маня-Ксеня відпрацьовувала офіціанткою в Німеччині, в Арабських Еміратах теж мала щось подібне, дома майже не трималася, полишивши Ротислава з такою ж затурканою донькою, як і він сам. За той період стражденного напівлегального життя Мані-Ксені Ротислава пограбував якийсь слинявий тип, витягнувши всі заощадження. І бідолаха ходив по місту, приставав років зо два до своїх знайомих, повторюючи: «Лозумієш, у мене тлапилася тлагедія. У мене уклали глосі». Маня-Ксеня була просигналізована в Еміратах, невдовзі повернулася, і я побачив їх у Пасажі, його не побачив. Його не існувало. Ротислав розчинився, і переді мною висіло у нерухомому хрещатинському повітрі одне лахматиння. Єдине, що видавало його присутність, — це монотонне повторення «глосі, тлагедія, уклали» і, звісно, «його плослуховувала лозвідка». Маня-Ксеня стояла, тримала мужньо голову, з непроникним поглядом бультер'єра, і намагалася психологічно роз'яснити дахотік свого благовірного. Ми все ускладнюємо в зворотному напрямку. Світ недосконало складений, і від того нічого не змінюється, знаєш ти про це чи тобі по барабану. Для чого ти жив? Можливо, тисячі самі цього не зрозуміли. А можливо, швидше не розумів я. Бо не настав час. Саме так. Але на загадки нехай хтось відповідає за мене чи за того ж таки Ротислава.

Мене нудило. У широкому бірюзовому куполі пливли хмари, мов випотрошене з подушок вифарбуване в зелене пір'я. Я подивився на ноги, мої гумові ноги, сів. Знову встав. Синька води. Сторінка, вирвана з глянцевого часопису. Гламурна жінка. Ні, вона не гламурна. Я пройшовся краєм басейну. Шлунок вивертало. Я зупинився і став дивитися на красиве тіло Алли. Дивився так, начебто хотів щось пригадати, і щось дуже важливе золотими та срібними бульками тріскалося в повітрі. Чому воно таке досконале, її тіло. А? В голові відходили і приходили состави. Сортувальна станція, а не голова. Ліхтарі, яскраво-червоні, як травневі троянди, пролітали повз вікна моїх очей. Ви ніколи не замислювалися над тим, що красиві люди найнещасніші створіння у цьому світі? Кожна сіра тварина норовить як не носа зламати, так життя, це ще по мінімуму.

Потім до Ротислав повернулася дружина, Ксеня-Маня. І ми побачимо його в якійсь незрозумілій країні, тарабарська говірка котрої не вивчається в жодній школі світу. Проте українців можна шукати саме в таких загашниках. Там він ходить з понурим поглядом, який натикається на предмети і відлітає, як риба від льоду. Його вгодовували, поїли найвишуканішими стравами у тій тарабарській країні. Йому підсовували хлопчиків та дівчаток, навіть мавп. Ось так. А напроти, в шикарному наметі, заваленому шкурами леопардів, перськими килимами, в шовках і самотності лежала наша гуцулка Ксеня, розважаючи балаканиною тарабарського царка, вік якого можна було визначити по останній експедиції Дарвіна. Власне він-то і вподобав Ротислава. Біле м'ясо ням-ням, ам-ам, делікатес. Чорне не годиться. Царьок вишкіряє зелені пеньки зубів, тицяє пальцем. Ксеня сторгувалася. Два білих верблюди, пара килимів, чотири кіло східних солодощів. Завтра вона їде. А Ротислава вже з місяць як вигодовували, і тарабарські діти заздрісно пускали слину. Завтра, завтра, може, дадуть хоч якийсь хрящик, а можна і більше, коли царьок пережереться. Буде блювати від пережору, потім, потягнувши якогось тарабарського чумурдила, солодко, повуркуючи пузком, хропітиме серед леопардових шкур та шоколадних наложниць. Але наступного ранку Ротислава і Ксеню врятували доблесні американські війська. Подробиць не пам'ятаю, але ідіотам завжди таланить. Потім уже дурдом, з подачі благовірної гуцулки Ксені, помаранчевий банкет свободи, й оті кляті папірці, і я, зсутулившись, у мокрому чорному драповому пальті, пускаючи пару з ніздрів, харкаючи, як переляканий пес, перебирав, м'яв м'якими пучками огризки папірців, наче там знаходився далекий та прихований, такий дальній, мов удари дзвонів за білими пагорбами на Різдво, зміст. На вулиці рихтіло свято з гіркою домішкою отрути. Ось так… А голова гула, колотило, вода пливла, і у воді її обличчя. Я почав думати про гроші. Як розумний чоловік. І Алла, що білою, голою, без шкіри скумбрією повзала, залита салатового кольору гелем для купання, і гроші якимось чином об'єдналися у моїй довбешці. Я постукав кулаком по голові. Нічого. Алла, кокаїн, героїн. Дурниці. Цього не було. Забальзамована голова Тоцького, що покоїлася у шкафчику у високій жерстяній банці з-під маринованих Івасів. Усе набагато простіше. Мені зараз до спекотного хотілося трахнути Аллу. Як останній салют. Так, саме так. Раціонально і сентиментально, коли життя твоє сучої вичинки не варте.

Коли ти зачиняєш за собою двері, то відразу відчуваєш за тим порогом, що переступив, небезпеку. І тільки жах лишається з тобою. Тільки жах. Вам кортить поритися у сірій речовині: чому? То-то.

І ось бачу я, як губи мої відкриваються, погляд кам'яніє, а зіниці робляться тоншими за голку і нерухоміють. Букети гірлянд сиплються з кришталевого купола. Бля. А десь там довбаний спецназ трощить мої меблі і зараз прийде, прийде по мене. Моя рука підіймається, кволо повзе тулубом. Алла перевертається на спину, розставляє ноги і пальцями розуває губки на своїй кицьці. А я дивлюсь на неживі руки. Думаю про гроші. Про скору смерть, про папірці, про жах і Ротислава. Але не про… Шоколадна до непристойності голова Тоцького… Я її бачу на золотій скатертині, щось подібне до бюста, до маленької пам'яті, що завалила всі поверхи моєї свідомості і напівсвідомості. Я бачу, як вода росою повзе по жолобку спини Алли. І в цьому її найбільша непристойність. Як і салатового, хімічного кольору хмари в скляному куполі, блін, наче в метро на станції «Дорогожичі». Хто розробляв цей дизайн? Але про… Хто? Я б його тер за такий дизайн мордякою об асфальт, доки не стер до самих ратиць. Але про… Зіниці ширшають, затоплюють усе навколо, одні білки ворушаться у мерзоті, темнішій, аніж у негра в сраці, ворушаться, натикаючись на золото власної досконалості. Голова переламується в шиї. Весело. Відкриваються двері, розтуляються навпіл. Х-м-м, який пафос! Один гламур, і основне — все світиться, блищить, пурхає, злітає, щебече без всілякої там святості. Жах! Усе жило мимо і протилежно, як шматочок солодощів після тупої безсонної ночі, коли не валить ані алкоголь, ні снодійне, ані жінка, ані робота. Світанок і солодощі на кінчику язика. І ніякого підтексту. Хоч застрелься. Треба було народитися років на двадцять пізніше. Тоді, напевне, було б легше. Помирати завжди треба з міцною кишкою, народися хоч Навуходоносором. А от сприймати весь цей гламур легше, бо ти вже точно, з самого горщечка знав, що такий-то існує, встигли розвалити скільки-то міст, завоювати енну кількість нахабних окупантів. Бог теж є, і до нього всі причетні культи також, і вони промарширували легіонами через твою чи по твоїй голові. Ти вже народився таким. Здорово! Ти вже голубий або гламурний. Отож-бо, брак виховання. Про такі-то речі соромно говорити… Шия ламається, голова на плече, але відскакує моя довбешка, мов відпружинює і то-сьо… І сни. Сама думка, густа і туга думка про сни, матеріальна, хоч вкусити, порвати, кинути можна, забути, помножити на тисячі знаків, мов у грі в покер або в більярді. Сни наше минуле. Майбутнє існує зараз, нині. Але це зараз зникає, як тільки ваш розум починає чіплятися за дійсне, і ніжна тканина дійсності перетворюється на купу банальних смердючих черв'яків. І це вже справжнє, воно тут, наче журнал «ВОГ». Так виникають ілюзії, мрії; ви починаєте гармонізувати свій світ навколо себе, а насправді — це параноїдальний танок, схожий на той агонізуючий, що лютої зими виконує божевільний бездомний перед непробивним склом продовольчого супермаркету. Сни — наше минуле. Можеш слухати їх, можеш ні — нічого від цього не переміниться. Тільки черв'яки і холодний піт на чолі після пробудження яскравим літнім днем. Тільки черв'яки нашого далекого майбутнього, тільки наша смерть і неприхований жах перед тим, що чекає когось на тому кінці. Але зі снами, як і з Богом, не варто бавитися і жартувати. Бо саме ваше життя — це неприхований жарт. Хто за нього буде відповідати, як не ви, навіть коли у вас не стає знання того, що за тими дверима існує всепоглинаюче щось.

Ось! Відчинилися двері, потягнулася музика, зробилося млосно, і виникла Фанні. Худенькі плечі, мов крила метелика, висока зачіска, але очі у неї говорять щось інше. Зараз вона інша, реальна. Фанні зараз гламурна діва у зеленій сукні за десять штук зелених, у золотистих босоніжках на босу ногу, і видно її високі, витончені, вирізані щиколотки. Фанні зараз ванільний торт на світанку, після безумної і безсонної ночі. Саме так. Де її погляд? Пливе під водою, під синьою водою. Фанні пройшлася краєм басейну. Сіла, зробивши бокалом з мартіні повільний рух. Опустила ноги, і зелені крила плаття впали на воду. Фанні витягнула довгу шию, що аж ніяк зараз не видавала, не робила з неї підлітка, надпила з бокала, проворно захопила соковитими стулками уст оливку і виплюнула, виштовхнувши рожевим язичком в басейн. Вона повернула голову, витончено закинувши двома пальцями локон за вухо, прикрила мельхіоровий погляд віями, зіграла краєчками уст посмішку і показала довгим вказівним пальцем у бік Алли. Алла підняла ноги, схрестила ножицями, розвела, звела, чикрижачи плоттю нерухоме повітря. І засміялася. Алла сказала:

— Д-а-арагуша, нас зараз заберуть… Менти заберуть… Будемо тікати разом…

Фанні повільно вилила пійло в басейн, уважно спостерігаючи за струменем рідини. Зігнула пальчик. Розігнула. Знову зігнула. Розігнула. Ціла безкінечність. Тягуча, мелясна безкінечність у цьому русі.

— Міліція… — сказала вона, а не запитала.

Аллу знову залило диким реготом. Вона перевернулася на живіт, стала на лікті, вигнула спину і виставила задницю, широко розставивши ноги. Так, вона знала своє діло. Гламурна Фанні перестала існувати. А зробилася тією красивою тінню, не більше, лише красивою тінню. Людина травить себе спогадами. А які у мене спогади?

— Ви тут збожеволіли? — знову просто сказала Фанні.

Алла покрутила задницею. Голова набік, фарбовані косми злиплися від зеленого гелю. Я встав і похитуючись побрів упродовж басейну, клянучи все на світі. Потім яскравий спалах, такий яскравий. Колись я бачив подібне у дитинстві. Господи, чим ближче до могили, тим більше дебелієш. Ох! Які сентименти. Мене понесло до широких золотих дверей, котрі відчинилися, і два дебіли, один худий, з довгими руками, мавпячою пикою, другий, з ґулеподібною головою, вірніше, ґулі на голеному черепі нагадували жаб'ячі бородавки, ворушив урізнобіч, мов рак в окропі, очима, — вони люб'язно мене запросили. І я увійшов до зали. Але в залі було порожньо. Ні. Якщо сказати, що порожньо, то можна помилитися. Зараз…

Ось так… Обгризеним склом хмари рвали поніч. Тільки мій будинок. Зараз я знову мешкав у Центрі, в Пасажі, в моєму любому старому домі, закиданому рваними газетами, порожніми пляшками. За винятком: дом стояв у цій сірій, оскоминній безлюді, обтиканій віспами озер. Фанні уткнула підборіддя у худеньке плече, а вітер обдимав сукню. І мовчали собаки. Пси. Всі звірюги у цій пустелі мовчали.

— Ти готовий, — тихо сказала Фанні, і зараз, під розірваним місяцем небом, у дірку якого лилося срібне сяйво, вона була такою, якою повинна бути, саме так я вирішив. Саме так.

Ви задумувалися над словами священика: «Владою, наданою мені Богом…»? Не страшно? А мені завжди від переляку в дитинстві видавлювало кишки, вивертало прямо-таки. Якесь чмо може мати владу від Бога? Чи не смішно… Зараз мені ані смішно, ані весело. Я копав яму, а Фанні дивилася на мене своїми розкосими, із задраними до скронь кутиками очима, і я бачив те, чого не передати, хоч увіруй в буддизм і перейди кілька перевтілень. Цього не вчаться, це або бачать, або забувають разом зі смертю. Людина має тільки тваринне право вигадувати. Фантазія на межі забороненого. Не більше й не менше. Майже тобі гра в американку. Бий лише по такому-от шару і не рипайся.

Так, я знову мешкав у своєму домі, старому добротному домі в Центрі, але обживався, наче тільки переселився. За вікнами лилася тиха й інфантильна, хитра і лукава хрещатинська ніч. І мені було не стільки років, як нині. Справа не у віці. Втома вселилася в мене з самого народження. Омана, проквакало моє сумління, і я намагався згадати, де я був до цього, що відбувалося і хто ця жінка в шикарній сукні, з блідим обличчям, яка стояла під холодним вітром, ховаючись у тіні від бурштинових пострілів вікон. І тоді я вийшов у ніч, обвішану гірляндами лампочок, а повітря давило сопухом сечі та сперми.

Двоє лежало на снігу, підтопленому темною кров'ю, а темною, то значить гиблою, і тягнули скрючені пальці одне до одного, грабастаючи у жмені м'який сніг. Кіно тобі, що перевалило з екрана на мокру бруківку. Як розчулює. О! Вони лежать і шепочуть, харкаючи рожевою слиною: «прости, брате, прости». Шкідливість ілюзії, як кіно та телебачення, не більша, аніж якість туалетного паперу. Давайте я ткну вам у темному туалеті замість підтирачки наждачний папір. Теж діло, якщо нічого немає путнього поруч. Майже тобі доля. Зміниться на кілька місяців не лише ваше життя, а, гляди, сам хід історії. Хтось шукає диво у небуденному. Омана, вічна омана про вічний кайф, ще щось. А я стояв і дивився здивовано на дві скарлючені постаті, що віддалено нагадували людей. Здається, я запитав: хто вони? А відповів хтось, що хотіли пограбувати інкасаторів, розумієте, пане, така погань, я кожен день бачив, як хлопці виходили на вулицю, пане, ставили сумки з грошима, курили, зовсім без зброї. Мені нічого не лишилося відповісти, як те, що вони ідіоти. Хто, пане? Угу, х-м-м, яка в біса різниця.

Кучерява голова, плечі переляканого метелика над гримучою змією автостради. Така вона стояла перед нашим будинком, коли ми вперше зустрілися. Але у мене не було пам'яті. Я лише до різоти в очах дивився на фонтани вгасаючого вогню мегаполіса. Там на південь, там на схід, там на північ. А треба було, щоб за вікнами сусальним золотом протікав день, а вона стояла біля вікна. Так, я спробував би відкрити рота, щось сказати, а вона дивилася у фіолетове дзеркало вікна. І тут Фанні сказала:

— Ти готовий?

Ми знову стояли біля басейну, Алла сиділа на кріслі-гойдалці і бавилася клітором довгими випещеними пальцями. Фанні стояла біля золотих дверей. І я розумів, що якщо вони знову відкриються, то не буде нікуди вороття. І ці два дебіли, де вони? Де менти? Де повна зала люду? Де генерал? Існувала одна лише Фанні, що сиділа на краєчку басейну й уважно, то ховаючи, то проявляючи посмішку, дивилася на голу Аллу, що заводилася все більше і більше.

— Все, до чого вона торкається, перетворюється на трухлявиння, — сказала Фанні, простягнула мені бокал, пошукала очима пляшку.

— Ось воно як, — потягнув я гугняво.

— Саме так. Відсутність смаку. Жадібність. Стерво, — Фанні витягла довгий, майже у півметра мундштук, вставила сигарету, кислу, ментолову, такі курила Алла.

— А хто тобі прищепив смак?

— Вона. З дитинства. Я намагалася робити так, як не робить вона. Ти задоволений? — Фанні смикнула плечиком.

— Більш-менш. — Я пошукав очима двох дебілів, міліцію і ще щось. Напевне здоровий глузд.

Холодний вітер. Крізь кістки холодний вітер. Гіркий мигдалевий запах, різкий, як перед смертю, запах сечі. Біля самих вхідних дверей. Сіре небо, мельхіорове око місяця пропікало дірку. Ми відкриваємо двері. Запах сечі. Але пустота втрати не полишає мене, і я бачу, що Фанні не існує, так, її не існує, її немає. Вона зникла, вона розчинилася, вона знову втекла. Мигдалевий запах сечі. Вітальня, зала. Зала подібна до велетенського передбанника. І скрізь лежали трупи. Один на одному. Сиза пара ліниво піднімалася до пірамідальних скляних стель. Так, це вже був мій новий дім. Фанні накидала коло за колом навколо басейну.

Нам усім трьом треба уявити, як ми входимо у невідомість. Спочатку упала монета, далеко і глухо. Голоси за золотими дверима. Там закінчиться все. Я дивлюся на Фанні. І думаю, що мені не треба зараз думати, допитуватися і дізнаватися, хто у неї мати. Простіше простого. За золотими дверима стійкий хор голосів.

Фанні побачила картинку, якої насправді не існувало, не було взагалі у цьому домі. Ми не бачили її. Фанні ясно, без параноїдальної нав'язливості, дитячим поглядом, з чистотою і порожнечею, розглядала картину на чорній стіні. Потім з картини зійшов чоловік. Алла лежала на софі, розкинувши ноги, і займалася тим, що вводила собі ділдо в анус. У маленький рожевий, мов дика троянда, анус. Губи напіврозтулені, повіки напіврозтулені; повіки опускаються, підіймаються, ноги зігнуті в колінах. Все у звичній позі — на спині. Так трахаються трансвестити. У неї чогось не вистачало. Як і у Фанні. Але Фанні бачила картину на чорній стіні і як з полотна зійшла людина. Затим з тієї постаті вийшла інша, так вона говорила. Скоро їх зробиться багато, невеликих на зріст. І ті невисокі чоловічки заполонили кімнати, зали, передпокої. А на ранок вони перетворилися на птахів: зелених і голубих. Птахи перетворилися на ангелів. Алла привела з вітальні велику ігуану і намагалася з нею трахнутися. Ігуана була дурною, і в неї вийшло лише з третього разу. Алла голосно кінчала і кінчала, утупившись непорушним синім поглядом у наче виліплене обличчя Фанні.

Ні, ні, здається, сказала Фанні, з темних соснових рам виходили чоловічки, один з одного виходили і перетворювалися на метеликів. І що це не вона бачила, а я. І розповідав, сидячи на краю басейну, вмочивши ноги у воду. То були не ангели, а метелики.

Фанні підійшла до дверей і відкрила їх. Тисячі свічок. Тисячі вогнів. Ніяких трупів, а купи живого люду, в серпантині празника та свята.

Далеко, в глибині колодязя кімнат, упала монета. Важко дзвякнула об кахлю. Тривкий звук, що накочував запахи, хвиля за хвилею, жасминові запахи, з травами неймовірними, а потім пішли постаті, які то розчинялися у повітрі над водою, то робилися реальними, доки все не зникло. І звук наростав, доки не перетворився на дикий гуркіт експреса, що мчить без гальм. Я сидів на краю басейну, закривши вуха руками. Я перетворився на погляд. На один погляд. Звук тягучою мелясою проповзав між пальцями, виламуючи барабанні перетинки. Ігуана ворушилася і звивалася між ногами Алли, била хвостом по її молочних стегнах. Дві похітливі суки, мерзенні суки. А я. Я…

На мій дім падав сніг, щільною стіною. У бокалах червоне вино, а Фанні стояла над урвищем. Нічого більше не спливало в пам'яті, як порожня зала, з новими кріслами, новими меблями, з усім тим, що придбав я, Фанні, Алла за кілька місяців сумісного життя. Алла зникла, вона розчинилася, як і мої невідомі. Ага. Видно, її проковтнула ігуана. Точно. А над нами пливе бірюзове небо, над самими маківками; над нашими головами пролітають птахи. Білі, сірі, з широкими опашами крил. А за прірвою зелені бутони, що на очах перетворюються на квіти, небаченої краси квіти… Потім спалах вогню, ніби хтось врізав по очах. Я починав тверезіти. Звідки взялася така думка…

Басейн і білосніжне тіло Алли дельфіном ковзає під водою. Щось говорило мені про реальність речей, але так віддалено, як і ті звуки, що нагадували удари монети у глухих анфіладах кімнат. Пустота оточуючого поволі втягувала мене. Суха, ламка, зараз зовсім не жива постать Фанні пролетіла дугою у повітрі. Алла виринула, викидаючи, зовсім без звуку, кришталеві, неправдоподібно кришталеві осколки води. Білосніжна шия виринула з води, голова тріпонула вогненним волоссям. І дві руки, з витонченими довгими пальцями, замкнулися на тій шиї. Голова Алли зникла під водою. Задок Алли блиснув у повітрі, і її тіло заборсалося тонкою хижою рибиною у синьці, то зникало, то виринало; голова Алли з'являлася, хапала ротом повітря, зникала, але дві чіпких руки, з витонченими пальцями, заставляли голову Алли ковтати хлоровану воду. Я дивився на пірамідальне, кольору цвілі скло стелі. З лахміттям рожевих хмар, потім на дві жіночі фігури, невимовно гарні, наче в них вселилися тисячі кольорів, не бачених, не чутих, неправдоподібних. Звуки зникли. Дві оголених жінки на поверхні води. І ножем наближається світанок, якого я не чекав і не хотів чомусь, щоб він заліпив мені очі. Нарешті все закінчилося, але що закінчилося?… Шум червом заповз у мої барабанні перетинки.

Спочатку був зелений морок. Алла лежала на білій кахлі. Фанні схилилася над нею, розсунула ноги, засунула руку по лікоть у піхву, потягнула, вирвавши з тріском нутрощі. Алла ляснула зубами, тріпонулася, заворушила губами. Розставивши ноги, Фанні стояла над нею, тримаючи закривавлені нитки, фаллопієві труби, що червоними зміями звивалися у її вузеньких кулачках. Пожбурила в обличчя. Ніякого звуку. Навіть не ляснуло. А я знав, чому ми стояли під снігом, під мельхіоровим небом, із сірими та білими птахами у високості.

— Вона мокра, — сказала Фанні. — Там мокра. Я думала, що у неї там усе вже висохло… І гроші… Вона хотіла взяти наші гроші…

— Угу, — сказав я.

Герої завжди повертаються, з порваними знаменами, розірваною сракою, мертвим товаришем, дохлим конем. Нормальні люди дають драла. Чим більше ми ниці, тим більше нас будуть привчати до жертви. Дурний тон, але нічого не попишеш… А от відкрилися золоті ворота, легко, наче крила метеликів. О!

Якщо хтось із просунутих чи продвинутих бачив пекло чи рай, той неодмінно мене зрозуміє. Пекло — це щось на зразок того, що всі до останнього дебіла читають Паоло Коельйо, Маркеса, доктора Фройда, а перед їхнім взором проходять оголені гламурні баришні, які ніколи, тисячі й тисячі років їм не даватимуть. А у деяких добродіїв стирчатиме ледь не до горлянки. Ані подрочити, ані посцяти. Читай собі Маркеса та Коельйо чи ще якусь лободу. В раю, гадаю, печуть у покер або більярд, і весь час не в програші. Але це так, припущення. Навіть не щось… Ото так.

— Заходьте, — сказала Фанні.

І ми пішли. Пішли у супроводі двох імбіцилів. Макс і Лу. В костюмах від Валентино, що лантухами теліпалися на здоровенних плечах. Макс сьорбав голосно повітря ніздрями. Лу сказав, вкладаючи в свої слова зміст, тягучий і мудрий:

— Здається, сам драповий ангел нас вітає.

— Заткнись, розумник, — обірвав Макса Лу, штурхонувши у потилицю дружбана.

Макс витягнув велетенського глока і повертів перед носом у Лу. Лу тріснув по писку Макса так, що його шишкоподібна макітра захилиталася, мов дерев'яна фігурка африканського божка. Фанні знову зникла. Я розглядав тупо, без всілякого почуття і відчуття нашу вітальню, але виходило так, що сама вітальня роздивлялася, як хитра желеподібна істота, саме мене. Наша вітальня, наш парадний зал набрав безмежних, як американські прерії, як квітучі дніпропетровські степи, розмірів. У цьому було щось живе, невимовно страшне і чаруюче, немов над вами висить тисяча очей, вирячившись на жалюгідну постать. Проте жодного крику. Синім, з відтінком зеленого, трупного кольору, із золотим сяйвом, паркетом повільно рухалися люди, входячи одне в одного, як російські матрьошки. Першим я пізнав Однооку Маму. Макс і Лу заховалися за мою спину. Мама привітала мене широким жестом і поманила пальцем Макса і Лу. Ревучи народну пісню, з'явився червонопикий маршал, відригуючи вінегретним перегаром, живий, з відстовбурченим хреном. Я пошукав дірку в голові маршала — одну, другу. Нема-а-а. Поруч, біля чорного фортепіано, ще новенький міністр внутрішніх справ, з кришталевим бокалом шампанського чи якогось пійла, з естетською насолодою гладив поліровану поверхню інструмента велетенськими селянськими лаписьками, нині до непристойності зманіженими. Світло, розсипане навсібіч, не доходило до підлоги, немовби відбивалося від людей, наче дійсно воно було живіше за все, і торкалося тільки предметів. Х-м-м-м. Лишилося в цій тусні пошукати графа Дракулу. На закусь. Але цього кремпа ніде не було. А шкода. Може, з ними поганяти в більярд? Гадаю, кращого партнера не знайти. Бо… Бо… Бо…

Бо з киплячої, тягучої, червоного кольору піни виринула голова Тоцького. Голова кліпнула очима. Тоцький підняв руку, висунув з малинового місива тонку шию. Голова повернулася ліворуч, підленько гигикнула, зиркнула праворуч. Решта його, що знаходилася внизу, в червоному киселі, — а ми, напевне, могли тільки здогадуватися про ту решту, тобто сраку, — ця-то решта видала гучний пу-ф-ф-ф, викинувши на поверхню бульби. Бздо, одним словом. У повітрі повис стійкий запах аміаку та гною. Нарешті на очі, під оплески тисячі голеньких хлопчиків та дівчаток, з'явилися цицькаті груди Тоцького, кошлате пузо з діркою пупа, схожого на очко шимпанзе, кінчик, скрючений стручок, що нагадував болгарський перець. Голенькі дівчатка і хлопчики голосно верещали і били в долоні. Гламурна баришня, теж без нічого, навіть без ознак статі, лише з купою жовтого пір'я на голові, прокричала:

— Який мужчина!

Тоцький чхнув, підняв догори руки, повів очима ліворуч, праворуч. Він надув губу, як верблюд, ритуальний жест перед тим, як лигонутися з верблюдицею. І Тоцький прорік:

— Де мої гроші… Де мій новий шоколад Лашен?

Оплески котилися липучими хвилями малинового шоколаду. Дівчатка та хлопчики повитягували різноколірні кульки і заходилися вибрикувати ногами. Канкан. Тоцький поклав праву руку на груди, чвиркнувши крізь губу сказав:

— Кинджальний вогонь. Шоколадом — з брандспойтів. Це вам не пиво і не нафта. Кинджальний вогонь.

Дамочка із зеленим волоссям, швидше трансвестит, з дорогими імплантантами, довірливо зашепотіла:

— У нього п'ять — улюблене число. Це число розкомплексовує. Він надихає мене. Він змінив моє життя. — Баришня-трансвестит затрусила грудьми, висолопила язика, склала у рурку. Смачно так, що дві дівчинки, зовсім голенькі та безволосі, екстатично закотили очі і впали навзнак, задриґавши гостренькими колінцями. Хто зна, від чого чи від кого…

Одноока Мама, переставляючи слонячі ноги, рушила до протилежного кінця зали і грюкнула кулаком кілька разів у дзеркало по своєму відображенню. Її скляне око випало і м'яко покотилося прозорою, з салатовою підсвіткою, кахлею. З дзеркала вискочили Макс і Лу, обчіпляні японськими сканерами і кривими тесаками.

— Ma, ми вже його мочили… — в один голос, в унісон, проговорили вони.

— Ідіоти, зараз ви будете жерти!

— Ха, — в унісон відповіли Макс і Лу. — Пожерти ми любимо.

— Будете жерти, доки не зжерете весь новий шоколад або його самого.

— Аби ґанджу побільше, — рявкнули Макс і Лу. — Ми і самого того, головного, захряцаємо.

— Заткніться. Чмирі.

Міністр внутрішніх справ з типом, око якого западало, мов у горобця, скромно потирали руки.

— Нам треба боротися зі злиднями, — сказав міністр, той, у якого западала повіка на око.

— Ми вже вжили радикальних заходів, — сказав міліцейський міністр. — Більше баби не торгують морквою у підземних переходах. Податки є податки. Закон є закон. Для всіх.

— Так. Можна ж таки щось змінити… До речі, скільки коштує в Лазурному сто га землі?

— Біля моря?

— Саме так. Біля моря. Теплого моря. З кипарисами, ліванськими кедрами, засмаглими дівчатами і безтурботним світлим південним вітром.

Міліцейський міністр поправив окуляри:

— Я наведу справки. Для цього потрібен новий закон. Я зв'яжуся з президентом. Він якраз придбав…

Патлатий трансвестит, з облізлою борідкою і автоматом Калашникова, підійшов до них, підняв догори голову і сказав:

— Лелеки летіли…

— Нехай, на здоров'я, летять собі, — виголосили обидва міністри і розвернулися спинами до патлатого трансвестита з Калашниковим і у вишиванці.

Патлатий трансвестит розпочав шалений танок, середнє між мамбою і заклинателями вуду. Він прямо-таки перся, щоб його помітили, відповіли, але всю увагу перебирав на себе Тоцький. Рожевий шоколад кипів під ним вулканічною лавою, дітки розвернулися до нього спинами і стали раком, розсунувши, як водиться в подібній позі, ноги. Виголені лобки, намащені зеленим або сірим желе ануси. Вони очікували, коли їхній повелитель вийде й удостоїть їх честі вмочити свого позеленілого стручка. Мене мутило, хотілося блювати, так, як то буває, коли перебираєш морфіну, але, слово даю, ожила похабна колгоспна пика Тоцького мене не приваблювала, не дивувала, не збуджувала. І тільки скосивши погляд, я уздрів Зосю в білому кашеміровому костюмі, дорогій краватці. А на горі, під самими анфіладами, його вихованки з дурдому, одягнені в незмінні рейтузи, витягували тисячі й тисячі звуків з нерухомого повітря. І я подумав. Ні. Я зрозумів, що помер і ніколи не зустріну Фанні. Лише нудьга, пронизлива, як ніч, прошивала мене… Капут…

Блискучою рівною поверхнею шмигали, пересікаючи траєкторію, трикутниками і колами різний люд. Видавалося, а мо' то і було насправді, нікому ні до кого діла нема, ніхто нікому не заважав, навіть Тоцький, що підходив у бульбинні малинового шоколаду. Одна Одноока Мама стояла непорушним живим стовпом. Аза її широкою спиною переминалися Макс і Лу. Хлопчики та дівчатка то ставали раком, то падали навзнак перед Тоцьким, а люди у шикарних англійських костюмах, але в білих шкарпетках, важно походжали з кришталевими руками і вдавали, що слухають один одного. Був тут ще один. Я б волів його не бачити і не чути, але очі мої не належали мені, як не належав навколишній світ, з генералами та міністрами. Це Яжевський. І це повертало до реальності. Яжевський не шастав у повітрі, подібно до навколишніх. З таким-то черевом! Я прекрасно, так, я прекрасно це розумів. Я знав Яжевського, колишню телезірку, що одружилася на носорогоподібній американці з діаспори, роками рівній мастодонтам юрського періоду. Їх порівняв і зблизив однаковий рівень інтелекту. З цього адюльтеру Яжевський щось викрутив у своїй кар'єрі, прилаштувався на радіостанцію, фінансовану американським конгресом. І займався тим, що перевіряв пісуари та унітази, чи злили сечу, чи не натрусили цигаркового попелу. Яжевський мав посаду замдиректора. І як усі убогі в цій країні, мав свою думку на кшталт, що моветон носити білі шкарпетки і таке інше. Але Яжевський переймався зараз чимось іншим. Послати б його, але зір. Що робити з моїми очима, з моїй зором! Шум у вухах гуркотів Ніагарою. Нарешті Яжевський причепився до колишнього президента, маленького на зріст, гостроносого і капловухого, і, набравшись духу, заявив:

— Носити білі шкарпетки моветон.

Колишній сказав:

— Пішов на хуй!

Яжевський пішов, але зір мій, попри мою волю, продовжував вести череватого Яжевського. Капловухий і колишній підскочив і по-підленькому дав йому під гузно добрячого носака. Яжевський пискнув:

— Ой! Туди не треба! Вона, моя дупка, мені ще знадобиться. Кохайтеся!

— Підарас, — спокійно сказав капловухий і зробив аперкот. Яжевський опинився, описавши дугу, якраз там, де хотів, — біля казана з киплячим шоколадом, де воссідав Тоцький. Зося і маленькі хлопчики та дівчатка робили стриптиз. Яжевський упав на коліна перед Тоцьким.

— Я прошу, — заволав Яжевський.

Тоцький лагідно усміхнувся.

— І чого ти хочеш, брате?

При слові «брат» Яжевський пустив слину, зателіпав черевом.

— Усі ходять у білих шкарпетках, не користуються дезодорантами…

— Не темни, Яжевський. У білих шкарпетках ходять наші вороги, але ми зараз в одному місці, і святкуємо в одному місці, так що ти повинен бути демократом… Ну, ну, продовжуй далі, бо я зараз захлинуся в цьому шоколаді Лошен.

— А твої хлопчики так гарно пахнуть, вони виголені і такі свіженькі…

— Ну і…

— Можна я у них пососу, а там, там…

— Там хочеш, щоб вони тебе оддрючили в жопу. Еге?

— Ми всі повинні кохатися.

Тоцький відкопилив губу, засунув пальця у вухо, чмихнув.

— Усі повинні їсти мій шоколад Тоцький-Лошен. Затямив? Яжевський заплакав і молитовно простягнув руки, а потім прямо і чесно сказав:

— А ти ж сосав у колишнього!

— От свиня. Я по ділу сосав. І буду сосати й у нинішнього. — Тоцький підняв догори пальця. — Я комерсант. І це відбувалося з чисто бізнесових планів. Я патріот.

Яжевський заскиглив і вирік:

— Я теж патріот. Я дотримуюся європейських цінностей. Тоцький задумався. Зішкріб з губи добрячий кавалок шоколаду і ляснув його на підлогу.

— Блядь, пече. Угу… — знову задумливо потягнув Тоцький. Яжевський заповзав рачки. Він нюхав ноги хлопчиків, тицяв носом в ануси.

— Ой! Ой! Як чудово від них пахне!

— То-то, — пророче виговорив Тоцький. — Але спочатку ти побалуєш мого стручечка. Кхе-е.

— З превеликим задоволенням. Але як почати? — гламурно, вдавано втомлено прошепотів Яжевський.

— Бери і смокчи! — рявкнув Тоцький. — Мені треба стимулятор, щоб задовольнити цих крихіток.

— А я… Я?

— Смокчи, а там видно буде. Головне, щоб мій перчик стояв.

Яжевський підповз рачки, солодкаво закрив очі і почав смоктати зелений, у шоколаді Лошен, стручок Тоцького.

— Ого! У тебе досвід! — загуготів несподіваним басом Тоцький. — Ти справжня еліта. О! О! О! Тільки не дай мені кінчити, о, не дай… О!

Потім Яжевського, заляпаного спермою, з розірваною задницею, з напівблаженною либою на устах, знайшли Макс і Лу. І втопили в чані з шоколадом Лошен. Тоцький навіть потоптався по ньому. Його труп, весь у рожевому шоколаді, з висолопленим синім язиком, витягай безволосі дівчатка і пройшлися у три заходи. Дівчатка стрибали на ньому по-офіцерському, зі знанням справи. Хлопчики брикали на стручкові, мов на арфі. Більше у цих спаскуджених дітей нічого не виходило.

Тоцький випустив фонтан шоколаду з повних губів і голосно перднув. А нафтовий король, якому кілька ліліпутів намагалися запхнути гофрованого пожежного шланга, кавчав, наче у сільському нужнику, і намагався повторювати слова пісні своєї дружини, кліп якої з драбкуватими арабами на вершині піраміди Хеопса прокручувався у нього перед вибалушеними очима. Так, шланг пхали прямо в задницю і закачували туди шоколад. Мидзатий міністр внутрішніх справ протер окуляри.

— Як його… — справився міністр. — Ба… Бабай?

— Ага, — в один голос відповіли ліліпути і почали розкладатися, мов російські матрьошки. Макс і Лу. Чисті і новенькі. Одноока Мама засунула пальця в очницю, пошукала протез, схаркнула.

— Але треба узгодити з сусідами ціни, — діловито прогаркавив міліцейський міністр.

— Шо-о-о… — рявкнули Макс і Лу, смиконулися, і шланг ледь не виліз через горлянку нафтового короля.

— Ми не знаємо, скільки нафти влізе в цю задницю. Ціни-то непомірні. І ми маємо поважати сусідів. Соціалізм-то прийшов від них, — запально продекларував міністр, натягуючи окуляри на носа.

— А нам похєр! — відповіли Макс і Лу, витягуючи глоки.

— Я вас, шановні, відправлю в Донецьк сіль рубати, — міністр пошкодував, що не носить мундира, швидше за все.

Тоцький, одягнений в чорний шкіряний для мазохістів костюм, пройшовся і заглянув у вічі нафтовому королю.

— А ми ж дружили… Так, ми дружили, — повчально сказав Тоцький. — Качайте, хлопці, бо завтра він нам закачає.

— Так, — згодився маршал, намагаючись сховати хєр, що стирчав.

Макс і Лу витягли гофрованого шланга із задниці нафтового короля. Бабай видихнув і сказав:

— Дякую. Ходім до блядєй і пропустимо по пляшечці.

— Дякуй татові, а то б у твою сраку закачали туркменської нафти, а телепкуваті унсовці візьми та й підпали, — гигикнув Тоцький, чи міністр внутрішніх справ, чи новий президент, чи старий, а швидше всі — в один голос.

— Дякую, — прохарчав Бабай, так нічого і не зрозумівши. А в повітрі карнавалу пахло смаленим.

Я бачу політ птахів; я бачу кола над водою; я бачу маленьку і безпорадну, зовсім як зелений дитячий м'ячик, нашу Землю. Я помер? Мій старий приятель гробар, так, саме гробар. Я не забув вам про нього розповісти? Забув… А-а-а-а… гачконосий, червононосий, з гострою маківкою, з великими залисинами. У нашому домі він спочатку підробляв. І не давав спати. Спочатку гуркотом і вищанням циркулярки. Потім бізнес налагодився. Далі — черги плакальниць, сьорбаючи сльози, заюрмилися біля нашого під'їзду, — хто здати товар, хто ще щось. То покійник не влазить. То труна завелика, то бажаний ожив, а одного, коли клали в труну, цвях проколов наскрізь. Наче втомленого боєм нібелунга чи самурая, а так здебільше всі хотіли шари. Брав гробар зовсім не дорого, мав совість, бо за трухляві дошки може брати тільки безсовісна людина, ну, я так думаю. Жив він одинаком. Кажуть, в труні і справляв усі фізіологічні потреби: поїсти, поспати, перепхнутися з невтішною вдовою… І ось він пролетів, і я подумав… може, нам усім кінець…

Мені не треба вгадувати; зір мій зростається із залою, — золочена, відливаюча перламутром доріжка, яка вела нагору, підіймається і стає вертикально. Все навколо нерухоміє. Дорога лежить на хвилях салатного желе. І по доріжці, у білому костюмі, фетровому капелюсі, балансуючи, йде Зося. Зося доходить до краю, падає, як фанера під вітром, чіпляється ногами за край, і його залиті сизими більмами зеньки упираються в мої.

— Привіт, — говорить Зося. — Хочеш, щось скажу?

— Ні. Якщо ти розпочнеш, то не закінчиш до третього льодового періоду.

— Хе-хе-хе… Тут немає вибору. Затямив, синку? Тут, там. Де завгодно — ніде немає вибору, якщо, звісно, не всі вибрані. Але на всій земній кулі всі ідіоти вважають, що вони вибрані. Біда? Яка там в хєра біда. Якщо не ті, так інші люди накличуть собі на голову.

— Зося, ти, коли був живим, ніколи не задумувався над тим, що аби не був таким розумником, то явно б зробився попом?

— Ні. Коли починаєш задумуватися, то впадаєш в азарт. Реалізувати несосвітенну глупоту Ілюзія рухає людську істоту до грані. Подивись… — І його рука, випещена, майже прозора, з тонкими пещеними пальцями, унизана золотими каблучками, вказала на масу горбів, рук, цицьок, обвислих членів, розірваних вульв, залитих кров'ю та спермою. Одне братання і кохання, вічність щастя і радості, кохання і примирення.

Зося повільно ковзнув у повітрі, став навпроти, запустив під крендель руку, і ми повільно рушили між купами тіл.

— Більшість людей, керуючись здоровим інстинктом тварини, що тут, що там, — Зося навмання тицьнув пальцем у невизначеному напрямку, що, напевне, вказувало небо і землю, — знають, що там їх нічого хорошого не чекає, там, за межею, і тому проживають своє убоге життя, як можуть. Яскраво, з помпою і дешевими понтами. Але це вже ознака віри, хоча вони говорять, що не вірять і там нічого немає. Прикидаються дурнями. Найліпший вихід. Закрити очі або все одно що подивитися у дзеркало, виголосити пишну промову на свою честь, на крайняк подрочити. Поцілуйте мене в гузно, якщо це не так!

— У кожного свій вибір. Хоч гнилий. Але вірний.

— О! Ти прогресуєш… Але в напрямку ідіотизму. Будь-яка гра в толерантність є породженням деспотії. Просто, як мило… Глянь… Ідіотами народжуються. Це велике щастя.

Капловухий чолов'яга одвішував підпотиличники Бабаєві. А той, пригнувшись у колінах, вирячив свої баньки на дружину нинішнього і показував їй язика. Кокетливо вертів очима, запускав їх під лоба і викручувався і так і сяк, і по всьому, колишньому його начальнику було не зовсім зручно давати нафтовому королю по мордам. Нинішня не відповідала, а щось дуже напружено вишукувала в купі тіл, що займалися чистої води педофілією. Тоцький займався відразу двома хлопчиками. Чи навпаки, — хлопчики Тоцьким, як виявляється, власником шоколадного концерну Лошен. Малята добре справлялися у цій справі, що бідолаха аж кавчав. Тут у мене виникла зовсім твереза думка, що його засушеній голові у нашій спальні було б набагато ліпше. Стій собі на поличці в банці з-під Івасів, дивись, як ми натягуємося з Аллою, а Фанні мух зганяє з мудрого провоскованого чола. Решту я не знав, а як і бачив, то вони прошмигували повз мене невидимі, мов травневі мухи. Потім усі міністри, зами, начальники і чиновники, хто з головами в руках — чужими та своїми, — загарцювали у нетерплячці. Вони нарешті зупинилися і почали люб'язно обмінюватися рештками своїх тіл, ґречно перепрошуючи, вклоняючись, цілуючись, стали за великим круглим столом, заставленим наїдками, якому позаздрили б навіть при Людовіку Сонце. У повітрі завис звук, до притомного знайомий. Тріщали кістки смажені та печені. Гуло застілля. Підпилі опоненти тягали за цицьки своїх та чужих секретарок, дружин, а хто хлопчиків. Нічого нового.

— За новий закон, — виголосив найстарший з подовбаним обличчям, але його слова пройшли як крізь воду, зробилися глухими до слуху, до свідомості решти, що браталася. Кат, котрого я знав особисто, нині на пенсії, зводив і розводив руками, кривив обличчя, а потім послухав щось у повітрі, як це робить добропорядний породистий пес, кивнув головою, потер долоні, налив собі півлітрову склянку горілки і завершив філософськими словами: «Мабуть, я тут один інтелігент!». Радник усіх радників, що торгував зброєю, кохався на телезірках, меценатствував, перескакуючи від одного до іншого табору, зараз проходжувався з гітарою без струн, а його джура підбирав рештки тіл до великої корзини і пропонував застільникам. Колишній радник усіх президентів першим підтримав тост за закон. Головне, постояти трохи обабіч.

— За новий закон!

Новий, з подовбаним обличчям, глянув на нього і сказав:

— Ти ж хотів мене отруїти?

— Ніхто тебе не труїв, — добродушно пробурчав улюбленець телезірок. — Треба було менше пити на моїй дачі.

— Ні, знову ти брешеш, — сказав міністр із западаючим, як у горобця, оком.

— Бреше, — толерантно виголосив міністр із злипаючим оком. — Він говорив, гаранте, що ви брешете і ніхто вас не труїв. Мовляв, ви це придумали, щоб скинути того, з шиною на шиї…

— А де він? — в один голос сказали за столом. — Де Вонук?

— Нема. Сховався, — сказала Одноока Мама, яка нарешті знайшла своє око.

— Треба його знайти і поговорити, — кинув пропозицію чолов'яга, з репкуватим писком селянина, з ясними ознаками параної. — І притягти.

— Годі міняти закони. Годі. Досить з нас старих, — виголосила жінка, з видом топ-моделі, бізнес-леді.

— Бо за новими законами мені буде більше роботи, — тихо і скромно вимовив кат.

— Як?

— Бо ви всі його клієнти, — прокавчав Вонук, несподівано виринувши з-під спідниці сухореброї бабери, знімаючи автомобільну шину з шиї. — І до чого тут це, до чого? — Вонук тицяв на автомобільну шину куцим пальчиком. — Козли. Я вже давно не краду автопокришок.

— А… — кат сьорбнув кисленького винця. — Тебе-то я першого знайду. Це ти пищав про кинджальний вогонь по натовпу. А у мене там дві шестирічні дівчинки. Вони такі гарні. Я в Онопрієнка для них брав автографи.

Тоцький закопилив свою верблюжу губу, чвиркнув шоколадом.

— А давайте всі разом прикінчимо цього катюгу, цього душогуба і збоченця, — сказав Тоцький.

— Накладем мораторій, — видав міністр внутрішніх справ.

— Мораторій давно накладено, — відповіла прем'єр-міністр, бізнес-леді і гнівно подивилася на Тоцького.

Ми висіли над усім цим скопищем, і Зося вирікав. Вирікав так, що у мене засвербіли руки, щоб йому почепити на шию велетенського хреста. І вкинути разом з тим хрестом до басейну.

— Алекс, яка різниця між злодієм, що мешкає на задрипаній дачі, і між Бабаєм?

— Закон.

— Молодчина. Ти прогресуєш.

— Але… Дегенератизм — запорука тихого і спокійного життя. Краще бути кретином. Але настільки, щоб тебе полишили в спокої. Я ніколи не намагався тягатися із законом, — сказав я, не дивлячись на Зосю.

— Ти правий. Колись був. Час — незмінна штука, тому і людина лишається стабільно тупою. Ось отих, їх відділяє межа закону, і вони ніколи не порозуміються. Можна зґвалтувати по закону, а можна просто зґвалтувати.

Зала ширшала, обличчя прозорішали, і нарешті вони зробилися майже невидимими. Фігури вскакували одна в одну. Зося піднявся на мент повітрям над головами святкуючих, примирених сторін. Порочний святий. Ангел смерті. Ось що виникло у мене. А потім я сказав:

— Новий закон — це свіже вино, його не варто вливати у старі міхи. А виходить так, що ми гниль вливаємо у гниль.

— Ну, це вже не до мене, — і Зося зник, гадаю, назавжди.

Фанні увійшла до зали у звичайнісінькі двері. Зникли голоси. Лишилися запахи. Фанні поправила зачіску вигнувшись тугим тілом, елегантно відкинула волосся і побризкала парфумами шию. Так роблять жінки в ліфті, на вулиці, коли поспішають або на побачення, або просто грають своєю істотою на весь світ. Вона усміхнулася. Усміхнулася мені. Складки одягу окреслювали її худорляве, але розкішне тіло: стегна, груди, впале лоно. Очі дівчини сором'язливо потупилися донизу.

— Ходім, — сказала Фанні.

Це темний, задрапований чорним оксамитом коридор. Ліворуч і праворуч стояли свіжовитесані труни. Мій знайомий, гачконосий, мій давній приятель гробар, сидів у самому кінці на жовтій плямі. Гробар домайстровував, дотісував свій останній витвір. Перетягнув у потрібний бік. Весело підморгнув мені.

— Хороших у хороші труни, поганих у погані, — і знову зареготав.

— Допомогти? — запропонував я.

— У мене вже є помічник, а ти йди, куди треба йти.

Саме там я побачив її волосся, розкидане у ванній по білих кахлях, з бірюзовим відливом, наче це відбувалося наприкінці осені, і життя поволі виходило з мене, не лишаючи місця для досвіду, а в повітрі стояв лише смуток, і нічого більше. Так виходило, так хотілося, але кімнатами снували сизі тугі тіні, і більше нікого. Так, як тоді, коли я повернувся від китаянки, але нікого не застав, окрім порожнечі в домі, навіть оболонки парфумів не висіли прощальними знаменами. Я не згадував, як після амнезії, дозволяючи кволому досвіду повзати липкими мацаками десь тим, що називається життя. І нічого більше, нічого більше… Більше нічого не могло бути, бо я думав про те, що Фанні ніколи не повернеться до мене, і ще доскіпливіше чіплявся за ілюзію, що життя — то паскудний спогад, як і кохання, лише його треба шукати в чужих людях. Я ошелешено крутнув головою. Почув дзвін і шурхіт повітря, наче кришталеві та діамантові підвіски зависли у повітрі, зовсім нерухомі, а струсонулися від однієї моєї думки.

У цих сонцях, що вибігали та забігали в кімнату, несподівано щось хряснуло, і я дійсно побачив коси, жіночі коси, що пахли бергамотом, що стриміли з ванної і ворушилися зміями. І потім я почув: хто покликав тебе, чи ти справді вирішив, що в житті можна щось вирішувати, дивлячись у фіолетову безодню.

Вперше я побачив її оголену. Фанні закуталася в пухнастого рушника, стала переді мною. Ми жадібно і ніжно цілувалися. Мої губи торкалися її тіла, кожної виїмки, доки не зупинилися на її сороміцьких губах, а язик проникав у жіноче таїнство глибше і глибше. Її губи повільно наблизилися до головки мого члена, обхопили його, я проникав у рожевий анус кінчиком язика, стискав тугі сідниці, і вона говорила, і говорив я. Це не був безумний танок пристрасті двох звірюк. Це було кохання, де слова нічого не варті. Ми відкидалися, сходили потом, знову припадали одне до одного. Ми шукали те, що губилося давно, і нарешті знаходили. Така правда, така правда, така правда… Ми входили одне в одного, кожен насолоджуючись тілом іншого, а не намагаючись задовольнити когось. Так, тільки так можна принести насолоду, коли сам відчуваєш і прагнеш її. Мене збуджувало дихання, запах тіла, поту, жіночих білей; запах волосся. Пружного волосся, що звивалося між моїми пальцями, її стегна і половинки сідничок, її клітор на моїх губах. Мій член у її роті, її і мої губи на очах. Лускіт дихання і язик у вушній раковині. Тремтливі і неподатливі груди, невеликі, але тугі, із затверділими сосками. За вікнами, за білою занавіскою летіла фіолетова безодня вечора. Ми лежали горілиць, і сон не йшов до нас… Крізь дрімоту вона сказала:

— Пора…

Світло ударило, засліпило. Дзвінкий дитячий сміх Фанні. Плечі її тремтіли крильцями метелика. Перед нами стояла маленька, гарна наша знайома китаянка, з пересувною тацею на коліщатках. На таці білі порцелянові чашки. Непорочно чисті. На обличчі китаянки неприкаяний фаталізм її народу. Дівчина чемно вклонилася, скромно не глянула на широко, по-хлопчачому розкинуті ноги Фанні.

— Це не нам, — хриплуватим голосом роз'яснила Фанні.

— Що за їдло?

Китаянка усміхнулася, і очі в неї заблищали двома камінчиками.

— Риба фугу, — сказала китаянка.

— За особливим рецептом.

— Зрозуміло.

Фанні м'яко взяла мене за руку і підвела до невеликого віконця. Прочинила заслінку. Я знову побачив задрапований у чорне довгий коридор. Віка на трунах були відкриті. Гробар сидів по ліву руч, а по праву не хто інший, як Ротислав. Ротислав говорив: «глосі мої, папели мої…» Струнка, рівна постать китаянки котила перед собою візок з паруючим супом, а позаду неї — велетенський нерозпуклий зелений бутон троянди. Вихід на тому кінці, трикутний вихід жовтого кольору, оперезаний різноколірними стрічками, з неймовірною швидкістю став наближатися, і мені видалося, чи то насправді хтось інший вийшов з мене, затим з Фанні. Ми знову в залі, широкому залі. Люди в розірваних мундирах, з вилізлими, як у раків, очима, в помаранчевих та біло-синіх краватках лежали покотом, одне на одному, в обіймах, міцніших за смерть. Блювотиння, вивернуті вульви та анальні кишки. Мене охопив смуток. По-справжньому, відчуваючи, як холодніють кінцівки, і вправду було страшно за Фанні, хоча я точно знав, що це не ми і що ми не можемо бути причетними до всього цього. Тендітна китаянка пройшлася з візком. Білі порцелянові чашки були порожніми. Коли вона і вони встигли виконати кожен своє, звісно. Риба фугу — вишуканий делікатес, але якщо його приготувати не за рецептом, недбало, умисне, не знаючи, — це смертоносна отрута. Витончений схід! Який там миш'як! Це я знав. Іноді моя колишня кондомниця бавилася такими делікатесами. І жива.

— Хочеш побачити, як було? — запитала Фанні.

Зелений бутон троянди розпускався тисячами кольорів.

— Ні… Мені досить цього…

Надто пізно. Це нагадувало задокументовану на плівку газову атаку під Іпром. Міністри, їхні хлопчики та дівчатка випускали фонтани калу ставали раком, клекотіли глистами, що перли з горлянок, ревли. Натовп танцював, кричав, викручувався. Хор дебілкуватих вихованок Зосі планерував у повітрі і сурмив, витягнувши у велетенські дудки губи. Зо-ся поштиво знімав перед кожним агонуючим свого шикарного фетрового капелюха. Бабай зараз власноручно, з власної охоти, хотів натягнути себе гофрованим шлангом, але йому не вдавалося відкрити вентиля. Так і закляк, бідолаха. Міністру внутрішніх справ Макс і Лу затягували на шиї зашморга. Але він помер раніше, ніж хряснув карк. Усі ригали нутрощами, дрискали кривавим проносом. Потім Макс і Лу, під командою гробаря та Одноокої Мами, закидали по трунах, а Ротислав утрамбовував спаралізовані тіла і з завидним запалом заганяв у віка цвяхи.

Зникає все, звикають до всього, навіть до того, що твою долю визначили наперед…

Ми стояли на мосту. Вірніше стояла на мосту Фанні, а Ротислав пускав соплі на задньому сидінні, притуляючи пелагричні від нейролептиків долоні до обличчя, і щось шепотів. Похитуючись, я вийшов, набрав у легені повітря і розглянув місцину. Свинцева ріка широким полотнищем повзла подалі мого зору. Фанні, обійнявши худенькі плечики, незворушно дивилася на воду. Вона не звернула на мене уваги, тільки легке дриготіння пройшлося її тілом. Нарешті вимовила:

— Ти в нормі?

Я зблював у воду, стягнув шалика з шиї Фанні, обітер рот. Витирав довго, наче хотів витерти залишки пам'яті, крик, що наростав у моїй утробі, і людина, яка так довго в мені жила, скукожувалася підпаленим папірцем.

— Ми на місці, — сказала Фанні не обертаючись.

— Ага… Ти пам'ятаєш, — почав було я, але дівчина обірвала мене на півслові.

— Це Алла багато пам'ятала, зараз річка пливе разом з її пам'яттю. Мене хвилює, милий, твоя пам'ять.

Я харконув у воду і сказав, дивлячись на вічну ріку, сказав саме річці:

— Пливеш, суче сцикловиння, ну і пливи… Суча вічність…

Ротислав заскиглив на сидінні. Цей недоумок обхопив коліна руками і зараз розхитувався, сягаючи своїм масивним носом ледь не до килимка.

— В дорогу! В дорогу! Прийшов твій час, — холодно, майже байдуже сказала Фанні, і в призахідному червоному сонці, на мосту перед невідомим велетенським містом вона світилася чарівною незнайомкою. Я так і не дізнався, що вона мала на увазі. Та й навіщо. Я відчував, як тіло моє робиться тяжким, наливаються руки, наче вправду хтось подарував мені життя. Або воно негадано повернулося. Скоро машина врізалася в жовтий пожухлий степ.




3. Альфа й омега


Все відбувалося зовсім не так, як він вам розповість. Чоловіки завжди розповідають несосвітенну дурість, хоча і не без нашої допомоги. Зараз ми дійсно стояли на мосту і вітер, прохолодний вітер приємно обдимав мені обличчя. До решти мені ніякого діла. Внизу лежала жовта бовтанка води. Сірі громадні склепіння шлюзів обтікали сльозами вологи, велетенськими сльозами. І жах чорної безодні водосховища з білою шкаралупкою пасажирського лайнера на дні, приреченого, самотнього, як і я; і прикумарений Алекс, і божевільний Ротислав з соплями на підборідді… Я не бажала, щоб це в нас поєднувалося, щось взагалі поєднувало, але життя полишає вибору, як і доля. Словом, ми почали там, де повинні і закінчити нашу подорож. Самі від себе.

Трохи історії. Історії мого життя. Коли все доходить до завершення, тоді ми намагаємося розповісти правдиво, принаймні не так, як своїм коханцям, друзям та знайомим. Те, що наговорив на тасьму Алекс, можна назвати божевільним бредом, аби…

Почалося з того, що у відкриті двері, з одвірок яких сповзали ямайські гірлянди, я побачила, як мама Алла стоїть на колінах і дрочить штуку нашому сусіду, лиже гострим кінчиком язика, відхиляє граціозно голову, всього на кілька сантиметрів, і біле молочко бризкає їй на обличчя. Мені не було цікаво. Мене це захопило, як гамір великого ринку в Стамбулі, коли мені виповнилося всього три роки. Так мене захопила біла сметанка, що з набухлого червоного члена виривається і збігає по обличчю Алли, повільно, еластично, огинаючи всі виступи та ложбинки. Алла бере в рота. Губи її еластично розпускаються двома пелюстками, обхоплюють спочатку голівку, затим різкий порух голови, і пеніс заходить у рота по самі яєчка. Сусід стогне, приглушено, наче крадійкуватий, дрібний злодюжка. Алла жадібно, працюючи головою і ротом, ковтає… Вони мене не помітили. Але з того дня я тільки і чекала нагоди, щоб знову побачити подібне. А в один із вечорів, коли пахло матіолами і мені виповнилося сім років, мені самій захотілося спробувати. Але це не було дитячою цікавістю.

Хто стає радником у вашому дитинстві? Хто дає вам раду, коли ви самі приймаєте рішення усупереч волі того, хто нав'язує вам свою ідею, хоча всі ми параноїки, кожен за своєю версією і фахом. Тільки не брешіть, що такого чи такої не існувало. У реальному світі існують речі набагато мерзенніші, аніж правда, виголошена вбивцею. Здебільше такі люди чи істоти виявляються чистої води виблядками або хворими до дистильованої чистоти праведниками, що крадуть ночами дитячу білизну з балконів у бідацьких кварталах, а у перервах міжофісних баталій нюхають дівчачі трусики ще з ледь помітними плямками місячних. Коротше кажучи, опудалом із свинячого лайна, на якого ти власноруч, дурепа, почепила корону з дорогоцінних перлів. Це надто тяжкий шлях, надто короткий шлях, що зашкарублий обиватель, простіше всілякого там сульсенового мила, називає життям. І не кожному здолати його, не кожному під силу дійти своєї точки відліку, що у когось називається Богом і чимось іншим. Навіть страшно подумати. Не виправдовуватися, а знати, що доля доведе до твого справжнього — бути тобі убивцею чи рятівником усього людства. Винахідників багато, а, блядь, винаходів одиниці. Алекс у цьому правий. Фаталізм приводить якраз туди, куди треба. Не варто вертіти педалі велосипеда, коли відсутні колеса.

У нашому домі завжди гамірно. Мама моя, Алла Лі в заміжжі, а так просто Либиденко, часто повторювала, що вона має глибоке коріння від Потоцьких. При кожній вечірці, зустрічах, збіговиськах вона якось неоковирно, селіконово вставляла своє оте Потоцькі. По правді, вона була красивою, навіть не красивою, а сексапільно привабливою істотою. Заміжжя Алли Лі тривало не більше кількох тижнів. Перетрахавшись зі своїм чоловіком, дрібним корейським дилером, перенюхавшись неякісного коксу, вони потрапили до реанімації, де Сунь Лі швиденько відправився в обійми свого Будди, звідки його поперли назад, і він повернувся, тільки коли мені виповнилося років зо три, сліпим на одне око і без яєць. Аллі поталанило більше. Мені аж ніяк. Мені виповнилося сім років, Алла страждала неврозами, здебільше відсутністю чоловіків, але коли кілька місяців тому наш дім був повним людей, то зараз навіть вікна були задраповані в чорне. Алла просиджувала у розкішному японському кімоно, тягнучи з трубки гашиш чи опіум, відповідала на дзвінки втомленим театральним голосом викинутої за куліси колишньої примадонни. І все.

Вікна у нашому домі були зачинені, проте у ванні — завжди навстіж. І я часто, з неприхованою цікавістю, спостерігала, як Алла приймала ванну і як мініатюрна китаянка терла її спину мочалкою, а потім надовго її голова пропадала між розкішних литок моєї матері. Алла все бачила. І нічого. Дім для мене набував обрисів чогось живого. Куди вміщалися антикварні меблі, дорогі речі — подарунки залицяльників, коханок, коханців і хтозна-кого ще… Але мені, особливо мені, зараз хочеться почати відлік від початку однієї точки і до її кінця… Тому я циклонулася так на домі…

Дім зробився моєю батьківщиною, якщо можна простіше, без всіляких заворотів, моїм пристанищем і моєю опорою, навіть з тими людьми, котрі покинули мою матір у скрутному становищі. У кожному домі, чужому для нього, запрошений намагається завоювати довіру, але запрошений навіть не уявляє, що він є частиною творення. Зліпком, фантазією. Так поступала Алла. Присутні нав'язують свої звички. Він, прибулець, приносить їх як заразу: будь це ефемерність світу, його яскравість чи трухлявість світосприймання. Релігія тут ні до чого. Релігія часто, в нинішньому часі, не має ніякого відношення до Бога. Лише одна спекуляція, що лупить цинічно по гаманцю затурканого невігласа, який потрапив між жорна цивілізацій неспроможності боротися з власними поганими звичками або випаданням з контексту власного нікчемства. Цивілізація і в наших нетрях цивілізація, і вона розпластована на частини, на шари, які ніколи не повинні стикатися, існуючи паралельно. Алла вирішила інакше. Напевне, на неї подіяла коняча доза кокаїну, чи смерть Лі, чи клінічна смерть. Забаганки сучасної містики, тим паче такої дешевої, як у пана Моуді, викликали у мене як не гикаючий віслючий сміх, так передчасні місячні. У жінки добре одне — жінка покладається на серце і на свій передок. Але те і те — часто зраджує.

Так у наш дім увійшли нові мамині приятелі, з новими і старими знаками, що проявлялися подібно негативу на фотоплівці. У моєму тоді маленькому і недосконалому мозкові виникла думка, що в чиїйсь уяві ми виникаємо ні з чого, і нас, маленьких, знищують, як тільки ми дорослішаєм, — значить, небезпечні.

Був місяць уповні, і цього я не могла не забути, аби й хотіла: до сих пір мурахи повзуть шкірою. Мурахи задоволення і прикрого смутку, що те задоволення було між пальців, а потім виприснуло, мов ящірка… Був місяць уповні… Був яскравий бал, залитий люмінесцентним сяйвом, готичні маски, бенгальські вогні, рицарі, дами в кринолінах — уся та прогнила похабєнь шістнадцятого століття, його імітація, наша імітація чужого світу. Тут би ліпше годився горластий хор кубанських козаків, але свиню тягне завжди до далекого і великого, за загін; ну от, на думку моєї матусі, рицарі в бляшанках і дами в кринолінах ближче до її істоти, аніж кубанські козаки у безрозмірних шароварах… Тож банальний місяць уповні, і тоді з'явився той, перед котрим падало на коліна все падлюче місто, без винятку жіночої і чоловічої статі. Свято втечі від хвороби повсякдення: виконувати те, чого не хочеш, але якийсь кретин придумав, що мусиш. Аби не здохнути.

Я знала свого діда, але погано пам'ятала бабусю. Я знала свого діда, сивого і кремезного, з жорстким колючим волоссям, квадратним підборіддям, грубого і безцеремонного, колишнього архітектора. Але в домі тримала владу мати. Бабуся народилася у Варшаві, виховувалася там і отримала там освіту, походила із збіднілого дворянського роду, але набутого їхня донька Алла так і не перейняла. Лише наскубала яскравих верхівок. Жорстокість батька, який не займався її вихованням, і делікатність матері розрубали її навпіл, її свідомість, її дитинство і юність. З одного боку, Алла пристрастилася до розгульного життя, що попахувало дешевим богемним сурогатом, з іншого, у неї зростала холодна і жорстока впевненість у правоті того, що вона чинить. Алла, як і батько, була холодною прагматичкою. Гроші і задоволення. І ніякого розуміння жінки про тихий сімейний затишок. Реалістка. Хоч куди не кинься. Про Лі, мого татуся, інша розмова… Про його заліпухи… Варто згадати тільки те, що він пропагував продукт, який звався гербалайфом, а заодно наркотиками. Докурився до повних глюків, а тому посцяв у фікус у приймальні якогось ефіопського царка. Там він би і лишився спочивати: чи на дні ями, чи на дні ненаситного чийогось черева, аби не кореєць советського походження, що викупив його для власної потреби. Чистити чоботи у крихітній майстерні. Світла пам'ять тата Лі не зображена на жодній поштівці, окрім маленького фото, де він схожий на Брюса Лі, і зовсім не з мамою Аллою, а з якоюсь пергідролевою лахудрою.

Під час цього феєричного балу Алла вертілася, крутилася, навісніла, мов не своя, показувала задницю, обламавши кринолін, йому… Це був симпатичний кавалер, вірніше він грав кавалера енного сторіччя; зараз така мода, а гадаю, була завжди, на солодкавеньких хлопчиків, котрих їхні мами народжували без всіляких патологій, виховували від «а» до «я», і у всьому і скрізь панували гармонія та статок. Усього вистачало. Все у них виходило: навчання, жінки, хлопчики. От останнє… Ось таки з останнім…

Вони сопуть у ванній кімнаті. Ванна кімната вифарбувана у золоте. Золоті стіни, порцелянова стеля. Голуба ванна. «У мене не виходить…» — скиглить він. «Спробуй. Давай я пососу…» — «Ні, ні, ні…» — відчай, істерика, навіть голос не схожий на чоловічий. Алла виставила рожевого задка, пантерою вигнувши спину, обіпершись міцно руками, як кігтями, об краї ванни, але у Павла нічого не виходило. Він стояв зі спущеними штаньми, і я дивилася на його пухкеньку безволосу сраку. Мені, повторюю, було не цікаво; мене це захоплювало… мама перехопила мій погляд, хтиво перехопила.

Далі знову тріскотіння гульні: голі і напівголі тіла, що обридали і набивали мені оскому, як після кільканадцяти порцій морозива. Алла нюхала кокс, тягнула опійну трубку, а потім у присутності здорових чоловіків її трахали еластиковими піпіськами дві китаянки. Я розуміла, що це їй подобається, і вона розуміла, що це подобається мені. І тоді на мене накотила лють. Але Алла виявилася проворнішою і досвідченішою.

Так моя чудотворна матуся і підкинула мені його, Павла, російського дворянина, з витоками походження від конюхів Родзянок. Але, певне, що і то лажа.

Спочатку він у присутності матері попросив у мене пограти у доктора.

— Підніми, крихітко, спідничку, — сказала Алла.

Я стояла і дивилася на нього. Широко відкритими очима дивилася.

— Я тобі щось розповім. Дуже цікаве…

— Що…

— Хочеш пограти у корівку? Колись ми гралися у корівку. У мене був знайомий хлопчик. Ми роздягнулися. — Павло швидко задихав. — Я став на руки і на ноги. Як корівка. І він смикав мене за дійочку… Так смикають корівку за дійочку. Потім він катався на мені.

— Ні, не хочу. Я не бачила зроду корівки.

— Зараз, крихітко, побачиш, — Алла затягнулася глибоко гашишем і облизала соковиті, враз пересохлі губи. Алла осоловіло глянула на Павла: — Тільки ти, любий, може, переплутав… — Вона залилася реготом. — Може, то була справжня корова?!

— П-хе-е, — презирливо надув губи Павло. — Яка різниця, хто то був — корова, дівчинка, хлопчик. Я пробував анальний секс із псом, але це не так збуджує. От подрочити псу член — то інша справа. Він міцний, дає багато сперми. Або коли він наскакує на тебе ззаду. Одне задоволення. Треба любити задоволення, як і своє тіло. А ви дрімучі совки, колгоспники. Ви про це мрієте, а я роблю. Далі штрикання та лизання одне одному, баба з бабою, у вас не вистачає ані розуму, ані сміливості.

— Падло, — млосно протягнула Алла. — Ти забуваєш, що вона моя донька. — І гроші… — хрипнула Алла.

— Божевільні гроші, — сказав Павло. — І я їх на тебе витрачаю.

Алла царським жестом простягнула в мій бік руку.

— Твоє…

І тут мене прорвало:

— Я буду грати у корівку. Тільки без неї, — і ткнула пальцем на Аллу.

Але того вечора нічого такого не трапилося. Ми з Пашею мило розмовляли у затишній маминій кімнатці, з плюшевими ведмедиками, китайськими картинами на шовку. Ми розмовляли про цікаві речі. Чому дітям не дозволяється те, що й дорослим, і як визначити: хто дорослий, а хто малий. Він попросив мене підняти спідничку. І я слухняно підняла. Павло помацав мої трусики, погладив попку, розвернув і ще раз попросив, щоб я їх приспустила. Він поцілував одну половинку, потім другу. Далі роздягатися я не захотіла. Лише показала йому свою киску, сівши на крісло, широко розставивши ноги. Павло попросив її поцілувати. Я згодилась. Він лизав її язиком і в перервах залитував, чи приємно було. Мені дійсно було приємно. І я йому це сказала. Тоді він ввів вказівний палець у дірочку і сказав, що я там волога і що я вже доросла дівчинка, а вільною рукою витяг свою штуковину, що задерлася догори і тремтіла з кожним порухом. Він сказав, якщо мені приємно, то нехай і я йому зроблю приємне. Як? — запитала я. Потримай мою штуку. Мою піпіську, сказав. Бачиш, яка вона велика і гарна. Я затиснула його член руками, і він відразу кінчив. Тоді я сказала, що пішло біле молочко. Мені сподобалося. І попросила ще раз. Але Павло відповів, що нехай іншим разом, він втомився. А ще іншим разом ми будемо фотографуватися голенькими. І грати в корівку? — перепитала я його. Так. А хочеш фотографуватися голенькою? Я дійсно цього хотіла, бо він був першою людиною, яка звернула на мене увагу, і поводився він ніжно і не грубо. Я згодилася. Так нас застав яскравий, налитий сонцем і свіжістю світанок. І вперше, у сім років, я відчула світанкове очищення.

Навряд чи мене називають замкнутою. Швидше, від природи я цікава. Мене цікавили нові речі, які я брала до рук чи дивилася на них. Вони наповнювалися особливим сяйвом. Будь то нова іграшка, сукня, плюшевий ведмедик, а найбільше прогулянки, яких я була полишена, ув'язнена в старому добротному цегляному домі кінця сімнадцятого століття з безліччю кімнат. Там ховалися мої таємниці, там починалися мої подорожі, а далі склалося гірше. Я почала мандрувати в собі. Спочатку це почалося з вигаданих історій. Я вигадувала красиве життя, з золотими вежами, з прихильниками і коханцями. Я принцеса, я одним порухом можу змінити все. Навіть мама дбала у цих фантазіях про мене. Але роль у неї була якоюсь невизначеною — від служниці до мами-королеви. За настроєм я то шмагала її, то заставляла виконувати найбридкішу роботу. А то ми мешкали на безлюдному острові, серед волооких одалісок і темношкірих рабів. За моїм велінням вони йшли завойовувати для мене світ. Після чого до одного шоколадного героя, з ясним поглядом, фіалковими очима, у мене виникало кохання. Він не відповідав мені взаємністю, і я саджала непокірного на ланцюги до підвалу. Він каявся. І ми щасливо ходили, взявшись за руки, берегом моря. Ніякої там гри в корівку… Так я мріяла, тиняючись кімнатами, чекаючи на Пашу, а він не приходив і не приходив. Але, як я здогадувалася, справа була в Аллі.

А як він приходив, то приносив чудернацькі трусики, завжди рожевого кольору, солодощі, що здебільше нагадували геніталії або тварин, або людей, або ще чиїсь. Паша називав їх марсіанськими штучками. Він був добрим, лагідним, навіть покірним. Ми грали в корівку. Він роздягався. Ставав навкарачки, я сідала зверху, і він, задираючи голову, говорив: «Му-му-му…» Паша сердився тільки тоді, коли я сміялася з його «му», — хвицався і пускав піну, навіть плакав, тихо, майже як ображена дівчинка. Тоді я запихала йому ділдо у попку, доїла за його дійку, а він стогнав, хрюкав, облизував губи і просив ще і ще, доки не текло біле молочко, яке, як тоді вже я дізналася, називалося спермою, але ввічливий, інтелігентний Паша говорив, що це мужське сім'я. Над Пашею я тримала владу. Це я зрозуміла відразу. Проте я дозволяла лизати мені киску запускати трошки пальчика мені у щілинку в попку але далі не пускала. Мені це вже було не так цікаве, і нічого нового. Паша просив мене роздягатися, фотографував у всіляких позах. Фотокартки показував Аллі, і вони гучно лаялися або дико реготали. Швидко це нам обом наскучило. Вірніше Аллі. Пізніше я здогадалася, що справа в грошах. А невдовзі вона захворіла, і, переповнена кожного гожого дня, наша вітальня спорожніла. Лише, правда, дуже рідко, з'являвся Паша — моя корівка. Так у нашому домі поселилася пришелепкувата парочка німців. Грошей на мамині забаганки не тільки не вистачало, бо все йшло на ліки, косметику, каву, делікатеси, без яких Алла не могла себе уявити, бюджет нашої сімейки під час її хвороби дорівнював нулю. Світська левиця ніяк не могла второпати, що від чогось у цьому житті треба відмовлятися. Швидше Алла мене викинула би або продала циганам. Таке стерво.

У дедушки Вольфганга справжній отходняк, а ще по-справжньому ломка, а по-науковому — перша стадія відняття. Вчора, обдовбавшись якоюсь дешевою азіатською наркотою, він на наших крутих, єлизаветинських східцях зламав ногу. Зранку професор Вольфганг стогне і кашляє. Він скаржиться на невимовну біль у всьому тілі. І продовжує кашляти. Говорить мені, що це, кіндер, від ноги. Але я знаю, що він бреше. У нього міцна, кущем, шевелюра кольору соломи, а очі, мов у кролика перед забиттям, благальні, от-от заплачуть, і ці два василькових ока зводяться до стелі, молячи і просячи. У нього ще є Інгрід, старушенція, так ми між собою, в коротких розмовах, її називаємо. Від обох німців несе пріллю. Інгрід — сухе комінтернівське стерво у третьому поколінні, з ламкими кістками молодиця, але я уперто, як сказала, зову її старушенцією. Худі, трохи запалі щоки, підборіддя різко висунуте вперед, маленький, навіть симпатичний носик. Їй усього тридцять шість. Але у свої тридцять шість вона, продута німецькими вітрами, холодна до ломок і благань чоловіка. Вольфганг старший від Інгрід років на тридцять, якщо не сто. Але ще той цап. Теж збризок Марксових моделювань сталінського віслюка. Нордична красуня ставить перед ним дилему — або морфін, або трах. Значить, у професора подвійна ломка, бажання отримати два задоволення; у пунктуального і прагматичного німця ще й до того ж непрохідна глухість. Парочка — колишні гедеерівські німці, які шість років відбабахали з Хонеккером у в'язниці, де колишньому професору медицини проламав голову стільцем ще один політв'язень, коли Вольфганг поскаржився на жратву, що гірше свинячої. Політв'язень за національністю був українцем, працював на якусь розвідку, тож і загримів до колишнього істеблішменту на нари. Батька його убили під Корсунем, а маленького, дворічного, брата спалили у хліву партизани разом з кількома п'яними есесівцями, по п'янці, десь під Пирятином чи Хоролом, що на Полтавщині. Для нього вони всі були фашистами.

Відбувши строк, вони вийшли з в'язниці, без чинів та нагород, без грошей, а Інгрід навіть без житла. А ще Інгрід вийшла з тюряги закінченою лесбіянкою. Охоронниця з перших же днів уподобала випещену партпрацівницю, почала тягати до себе в каптьорку Вольфганг, сидячи на лавці, під вологим німецьким дощем, перед залізничним вокзалом, усе не наважуючись зайти погрітися, випити кави, подолати страх, зустрів Інгрід, що примостилася під трансформаторною будкою і все дарма намагалася намацати на нозі голкою вену. Вольфганг їй допоміг. І тоді вони пішли до нього. Так і лишилися. Змін майже ніяких, якщо не враховувати набутий Вольфгангом у тюрмі антикомуністичний досвід, обопільну наркоманію, якою професор бавився ще до відсидки, та сексуальні уподобання обох. Звісно, вони вважали себе скривдженими. Морально і сексуально. Заїдали злидні, якщо то можна було назвати злиднями. Після стількох років розкошування. Негаразди там: хлопчики, дівчатка, морфій. Задоволення надто дороге для ізгоїв, але саме це рухало і заставляло жити Вольфганга та Інгрід і триматися вкупі. Так тяглося доти, доки старий знайомий, здається, секретар самого Хонеккера, за допомогою друзів відправив парочку до Союзу, вже, напевне, тоді колишнього, де вони досить непогано прилаштувалися. Мені завжди імпонували німці та англійці, але упаси Боже від ідейних. Досить з мене нашого рвання.

У Алли пролетів чорний ангел над головою. Фінанси і болячка. Одне з одного. Алла підчепила якусь мудровану болячку, лікування котрої дорого коштує. З її дірки смердить, мов з каструлі, повної тухлої риби. Вона лежить, закутавшись у пухнастий плед, цокотить зубами, жовта з лиця і нудотно стогне. У неї щось середнє між сифілісом та гонореєю, — так говорить Алла. Пожалійте її, пожалійте, вона така самотня і нещасна, все так і співає у неї.

Батька я пам'ятала добре, хоч на час його загибелі мені виповнилося рівно три роки. Я добре знаю, як він загинув. Що б мені не говорили Алла, Алекс і хтиві ласуни типу Тоцького. Алла патякала, що то сліпий випадок, дурна куля… Біла сонячна пляма на підлозі кав'ярні. Я йду від стійки, з морозивом. Рожевими, посиланими брунатним шоколадом кульками. Дивлюся на вітрину; протяги риплять надувними болванчиками, зачепленими за вуха тоненькими нитками: зелені, сині, оксамитові, руді. І на балконі протилежного будинку я бачу чоловіка з гвинтівкою в руках. Ми перехоплюємо погляди, і він мені підморгує. За столом сидить гурт кремезних мужиків у шкірянках, від них йде незвичний запах. Я підійшла до їхнього столу і запитала, яке їм подобається морозиво. Алла істерично заверещала, підскочила, ухопила за руку. Один здоровань, з крутими плечима, що крилами йшли трохи наперед, трохи сутулий, з оливковим відливом шкіри, підвівся. Він хотів щось делікатно роз'яснити моїй пришелепуватій маман, аж тут він розкинув руки, ригонув густою кров'ю Аллі на обличчя і завалився на стіл. Відразу упав мій батько. Гумові різноколірні болванчики запурхали над ним, а він дриґав ногами, і болванчики вихорцем все кружляли і кружляли над його тілом. Алла з вереском упала на коліна, затулила долонями вуха і ткнулася обличчям у підлогу. А я стояла і дивилася. Чоловік на балконі прицілився знову. І тоді я зрозуміла, що стріляли таки в Аллу, не в мене, не в цього чоловіка, а глупа куля викинула ще дурніші мізки мого батька на десерти його дружини, моєї матері. Потім я знову побачила, що стою на сонячній плямі і дивлюся на чоловіка, що, видно, щось говорив, але я бачила, як тільки ворушаться губи; через багато років я запам'ятала і розшифрувала той зміст: «Нехай молиться. Сука!».

Золотий кігтик Інгрід дряпає коліно. Видно лише її руку по лікоть, чорну панчоху, знову увігнаний в коліно кігтик пускає стрілку за стрілкою, гостре коліно ховається, висувається, а ще лев'ячу лапу антикварного крісла; покійний тато ледь не отримав інфаркт, коли дізнався, яку ціну заплатила за цю річ дружина. Голос Алли. Тужний, надумано притомний і благаючий, голос, що оббреше кого хочеш.

— Мені потрібні гроші. Зрозуміла? У мене запалення яїчників, фашистська сучко!

Довгий палець, увінчаний золотим кігтиком, підіймається догори:

— У меня нет для тєбья ні капєйка. У тєбя люес! Советская прошмандовка. — «Прошмандовка» у Інгрід звучить по-російському чисто, без акценту.

— У мене нет сифіліс! — верещить голос Алли.

— У тєбья єсть дочь, — тремтіння тремору, модуляції і ще чогось, мов та школярка, що зазубрила два на два, говорила Інгрід.

Зараз, з цієї височини дивлячись на сіро-жовті склепіння водосхрону, з латунним сонцем у свинцевих водах, на дику природу витягнутого цівками лісів, гробоподібного, мертвого міста, колись закіптюженого різноколірними димами, я думаю, що кращого корму ракам, як моя матуся, немає. Бо уявляєте, що приходить час і ніякі селікони, ніякі колодіуми, відкачки жирів уже не тримають її трухле тіло, і вона на твоїх очах розвалюється на частини-імплантанти. Ти витягуй. Перетягуй для неї судки, став крапельниці, катетери. Витятуй гівно, те гівно, за її словами, звідки я вийшла. Б-р-р… після всього…

І от я бреду, крадуся під великими вікнами. І думаю зі сльозами на очах про Пашу. Я іду під великими вікнами нашої квартири, де оглушливий яскравий світ, який не нагадував нічим моєї уяви, мого віртуального життя. Мене млоїть жаль до себе. І цього я не можу ніяк спекатися. Не минуло і кількох годин від підслуханої розмови між Аллою та Інгрід, а ціле довжелезне життя враз скрижаніло в мені, і під вечір зробилося холодно та байдуже.

Алла ніколи не розмовляла зі мною, ну, майже. Але того дня, сопучи та стогнучи, вона власною персоною пришкандибала до мене, сіла, закурила довгу ментолову сигарету і довго мовчала. Тоді я запитала, сама запитала:

— Ну, чого треба?

Алла голосно прокашлялася.

— Ти вже доросла дівчинка, — кинула косо на портрет Паші в костюмі мачо.

— Слава Богу мені сім років, — відповіла я.

— А от ніякого тобі виховання. Так грубо говорити з рідною матір'ю, душенька, прямо не збагну, в кого ти вдалася… напевне тато, царство йому небесне! Ну-ну, нічого, все в житті можна виправити. На осінь я відправлю тебе до діда та до баби. Хочеш?

— Ні.

— Змилуйся, у мене теж є життя. Мені треба займатися собою. Щоб ти жила далі, могла гуляти, навчатися. Щось одягати. Розумієш?

— Ні. А хто буде мною займатися? — І ми зазирнули одна одній у вічі. Зігнуті, мов ті дві зміюки в позі нападу. Ми знали, не зважаючи на велику різницю у віці, чого чекати одній від одної. Ми прекрасно розуміли, що одна хоче від іншої. Мати від доньки. Донька від матері.

— Тебе ніхто не запитує, — рявкнула Алла і струсила попіл на підлогу, прямо собі під ноги.

— Не сміти, — сказала я.

— Саме прибереш… — Алла попорпалася в кишені, театрально застогнала.

— Ну…

Алла вдала з себе задумливу топ-модель після десяти років, проведених на подіумі. Невимушений, романтичний порух з остеохондрозним потріскуванням.

— Ти б не хотіла побавитися з Інгрід? А?

— Ні!

— Чому, крихітко?

— Вона стара. І від неї тхне пріллю.

— Хе-хе… Як від мене, хочеш сказати? — Алла зажувала гумку, видула рожеву бульку.

— Не хочу, — повторила я, але, здається, не так твердо.

— Ти хочеш Пашу? Так. Пашу. Цього зализаного гомика.

— Не твоє діло.

— Буде твоє, моя золота.

Алла встала і вийшла, пряма як стріла. Наче на прийомі в англійської королеви, стільки в неї було достоїнства. А я просиділа до ранку, спокійно мандруючи своїм світом, і ні про кого не думала, навіть про Пашу.

Чотири роки, як моєму тату викинули мізки, разом з його смердючою душею; чи була вона в нього, принаймні він ніколи не морочив собі цим голови. Він страждав на запори, тому в очисні клізми вірив більше, аніж у подібні речі. В кафе «Дорз» скоро, через десять років, перетнеться і моє життя, якого не перемінити, а могла бути й інша забігайлівка. А можливо, то був якраз і не «Дорз», де замочили Прища. Плутанина дає іноді користь. Ти плутаєшся не сам. А водиш, нехотя, за носа інших.

Усі прибулі на річницю відчували його присутність. Нашорошивши вуха, вони дослухалися до скрипу паркету, дверей, ґнота на запалених свічках. Хоча вони переконливо знали, що Бога нема, а існує мораль, якою можна вертіти, як дзиґою. Вони непогано влаштувалися. Але пополоскати сигмовидні кишки необхідно, ну, край необхідно. Нудьга страшна штука. Але треба ж таки уміти себе заставити у ніщо не вірити і бути легким та безтурботним, за винятком вродженого ідіотизму.

Всі вони сиділи за одним столом, з вензелями графів, але точно не Потоцьких. Вони: моя мама, з новими колоїдними губами, невимушено ляпаючи віями, Інгрід по праву руч, трохи зліва, торохкотячи загіпсованою ногою, сам Вольфганг, а на самому почесному місці майбутній маршал Возлико чи Водянко, коротко стрижений курдупель зі своєю наполеонівською манією та іншою половиною цієї манії, дружиною Ніною. Ніна пріла від сала, що чотирма шарами випинало з-під італійської вечірньої сукні. Ці йолопи сиділи один проти одного, і кожен вважав, що саме той, напроти нього, справжній кретин. Тому всі присутні були підкреслено коректні.

На столі шампанське за сто доларів пляшка, ікра червона, чорна, також біле вино і шестисвічний канделябр. Я тулилася в кутку. І я чекала, хто розпочне першим. Не важливо про що, аби поговорити. Рівно через десять років, з великим запізненням, я придбала акваріум. І нині годинами просиджую, спостерігаючи за мовчазними японськими телескопами. Пускають собі бульки, і все. Навіть не дохнуть, не вбивають, не крадуть, коли забули кинути їм жрачку. Першим почав майбутній маршал. Він сказав наступне:

— А знаєте, я недавно знайшов у себе багато спільного з Гудеріаном, — він розвів руки, і жест цей міг означати що завгодно.

— Боже мій, Боже мій, — заторохкотіла Алла. — Зі мною точно таке, те ж саме…

— Мама у нас генеральша, — квакнула я зі свого кутка.

Всі заглохли і подивилися на мене. З-за давності літ я не пригадую, що я відчувала.

— Давайте вип'ємо за упокій грішної душі нашого товариша і колеги, — Ніна труснула цицьками.

Всі випили, але думка про схожість зеленою скраклею висіла в повітрі. Треба було її опустити. Алла їла дрібненькими шматочками, із вселенською скорботою на обличчі, наче три роки тому пристрелили не її рогатого пентюха.

— От я взяла журнал «Здоров'є», і все, майже все у мене є. Як жити, як жити при такій скруті. Ліки, нянька, — заторохтіла Ніна.

Майбутній маршал налив собі відразу гранчака, вихилив. Зажер столовою ложкою червоної ікри.

— Хорошо пішло. Видно, покійник був добрягою… Так от щодо дітей… — майбутній маршал облизнувся, хтиво кинув оком на пухненькі губи Алли.

— Ой… Ой… Ой…

— Так от, мій Степан дрочить! — І майбутній маршал підняв догори пальця, витримуючи невимовно тягучу паузу.

— Яке неподобство і упущення з вашого боку, — делікатно сказала Алла.

— Ви, пані, не дослухали, — таємниче сказав майбутній маршал, вихиливши ще гранчака горілки.

— ??? — Всі. З цікавістю.

— Моя Нінка спить голою і, перепрошую, сракою вгору. От він, паскудник, і дрочить… Сам підловив…

— Таке мелеш! — Ніна почервоніла, голова колобком закотилася на жирних плечах.

— А то ти не знала! — рявкнув благовірний.

— Твоє яке діло?! — відрізала Ніна й ухопилася за серце.

— Хе-хе. А тобі, видно, сподобалося, — майбутній маршал переможно заворушив вусами.

— А ти сам… Забув, як налигався, заповз у казарму і виїбав, да, виїбав у жопу днювального, — заторохкотіла Ніна. Так вона тоді і сказала.

— Та тож по п'яному ділу. Я навіть компенсував… Е-е-е… грошима…

— Так ти, паскуда, ще й гроші наші тринькав! — уже верещала Ніна з обличчям кольору дешевого молдавського портвейну.

— Мила моя, я ж того, сплутав тебе з ним, — майбутній маршал відвів погляд.

Німці мовчали і чемно ремиґали закуску.

— І гівном у тебе хєр смердів з місяць! — не вгавала Ніна. — А мені довелося смоктати у полкана, аби тебе не посадили.

— У нас підарасів не садять, — виправдався майбутній маршал. — А хто тобі цицьку цигаркою припік?!

— Ти подивись на цю скотиняку. Він ще маршалом хоче бути! — верескнула Ніна.

— І буду, а ти…

Алла сказала:

— Вам треба думати про сина, а не про те, хто когось… кх-х… Це поодинокий випадок з вашим чоловіком. А от як син буде цим займатися, то не приведи Боже, чим це може скінчитися.

— Я! Я! Я! — загелкотіли разом німці.

— А він так проявляє свою любов до мами, — наче плюнула в обличчя Аллі Ніна.

— Ти, стерво, сосала хуй у полкана?! — заверещав майбутній маршал.

— Сосала, сосала. І не тільки, — Ніна взялася в боки.

Купа червоної ікри висипалася на голову Ніні. Вольфганг встиг заперечити, що гомосексуалізм — це не злочин, от коли діти роблять один одному пуф у попку, тоді інше діло. Інгрід підтиснула губи і вивчала мене. Як комаху. Як жука. Коли майбутній маршал і його дружина прощалися, вона шепнула на вухо:

— Ти хороший дівчинка, я тебе багато чому навчу. Тобі треба тікай з дому. Тікай… І спать зі мною… Гамбург… Париж… Ти розумієш…

Я лише розуміла, що є далекий світ за моїм вікном. І я тоді подумала, і думка моя була як квітка під холодним вітром. Чи зрозуміла я свою перевагу? Жінка народжується і є вже сформованою, але не використаною. Ідеться зовсім не про досвід, а про прагнення до вічного кохання, щастя, блискучого свята. І наступає момент, миттєвість, і те, що спало в тобі від народження, розпускається великою трояндою. Але тяжко піднятися з землі. Майже неможливо… Ні, для жінки це неможливо. Ми упиваємося неймовірно чарівною отрутою небесного, щоб залишитися на землі і після похмілля до кінця життя вдихати сморід тління.




Вона наказала мені стати лицем до стіни і підняти спідницю. З нею було інакше, ніж з Павлом. Інгрід брутально ввела вказівного пальця мені в задній прохід і почала робити різкі та швидкі рухи. Я закричала. Тоді вона вилаялася, видно, по-німецькому, стягла з мене труси, перекинула через коліно і відляскала по попці. Але не боляче, мене це якимось дивом навіть заспокоїло. Заставила роздягнутися зовсім, лягти горілиць і сіла мені на обличчя. «Лізать… Язиком лізать…» Першим моїм бажанням було відкусити їй клітор, але язик запрацював, наче сам по собі. Інгрід дихала спочатку рівно, далі уривчасто, потім забелькотіла якісь слова, що переросли в екстатичне ревіння. Вона кінчала раз за разом, а рот мій наповнювався чимось слизьким. Не маючи змоги ані виплюнути, ані дихнути, я змушена була проковтнути той слиз. Час перестав існувати, як відкопна рептилія. Коли, напівнепритомну, Алла вела мене до кімнати, Інгрід гола сиділа на кріслі, закинувши ногу на ногу, і полизькувала з бокала червоне вино. М'язи під її білою шкірою ще грали маленькими пухнастими м'ячиками. Чомусь я подумала крізь напівзапаморочення: коли стану дорослою, то буду такою ж худющою, з великими диньками цицьок і гострими сосками.

— Нільзя нічево запрещать, — сказала вона. — Єто убіваєт человека. Особенно жєнщіну. Спокойной ночі, душенька.

Ані мати, ані Інгрід, ані батько, навіть Паша не називали мене на ім'я. Ім'я я вигадала сама, а може, воно прийшло до мене у моїх самотніх мандрах… Лишившись наодинці, я почала згадувати. Це нове відчуття плутало думки. Дико втомлена, я не могла заснути. Зараз я бачу маленьку дівчинку перед великим вікном, з глупою поніччю і померлими звуками; так, вона, як нинішня, не переконує себе, що саме так повинно було закінчитися. Вона думає про інше. Вона порівнює непорівнянне. Вона не знає свого імені, і вона втрачає щось основне і велике у своєму житті. Паша не такий. Паша багато розповідав. Дуже багато красивих історій. І про те, як треба любити своє тіло, насолоджуватися ним, і доставляти задоволення іншим, тобто йому чи ще комусь, а головне собі. Перед тим як зайнятися любов'ю-ю-ю, він говорив, які бачить кольори, які запахи висять ельфами у повітрі, яка смачна її безволоса кіска. Паша читав їй вірші. Приносив подарунки. Він ніжний, Паша… приходив… приходив… приходив… А зараз вона думає про нього в минулому, наче він помер. Його постать, його обличчя світиться для неї, як на світлині, що висить у неї на стіні, подарованій мамою і привезеній з Парижа, а насправді прихопленій після блядської ночі у того ж таки Паші… А нині, тобто зараз, вона могла прочитати спокійно, з холодною і керуючою люттю судово-сексологічну експертизу, що громадянин України Павло Джулай звинувачується в тому, що… Що Паша здійснював похітливі дії з восьмирічною дівчинкою; що Паша розірвав руками стінки вагіни і промежину до прямої кишки, а потім схопив дівчинку за волосся й ударив головою об бетонну підлогу, бив об кахлю туалетної кімнати, доки голова у неї не луснула, як грецький горіх, і мозок вихлюпнувся на його шикарні штани з англійського сукна та черевики — о бичачий несмак — з крокодилячої шкіри. На ту пору Паша страждав від хронічного алкоголізму, що, на думку медекспертів, і призвело до такого жорстокого убивства. Ніколи до цього не притягувався за кримінально-сексуальні злочини. Був поміщений у психіатричну клініку, де і помер через півроку від тромбозу лівого серцевого мішечка… Мені тоді виповнилося дванадцять. І вже у моєму житті з'явився Тоцький.

Інгрід та Вольфганг зникли з мого життя за тиждень, як у моєї маман з'явився новий бахур, такий собі скромняга, менеджер задрипаної лавки десь у Східному Лондоні. І мене віддали до діда та баби. Вірніше, вони переселилися в наш дім, що за ці роки кишма кишів усілякими привидами та демонами.

Дід Костя, вже дихаючи в яму, мав жорсткий характер, а тому Інгрід та Вольфганг вилетіли з нашої квартири і з якоїсь там причини справді ледь не загриміли до тюряги, але за дрібне шахрайство, а не з тієї, про яку я розповідала Алексу. Вони крали у супермаркеті курей. Дід, колишній архітектор, плутав не лише бібліотеку з туалетом, а приймав мене за хлопчика. Грюкаючи ціпком, дід Костя щоранку приходив до мене з велетенськими гросбухами і заставляв вивчати ази архітектурної справи. Само собою зрозуміло, з цього ладу не було ніякого, але в моїй голові все ж таки щось лишилося. Діда поважали.

До нього приходили колишні учні. Вони пили чай і ідилічно підтакували діду про колишнє, хороше життя. Поза спиною обзиваючи старим кавалком засохлого лайна. Серед усіх мені приглянувся Ростислав, просто приглянувся, нічого такого у моїй голові не виникало, а в почуттях тим більше. Хлопець не вимовляв «р», пропускав у розмові цю літеру взагалі, а тому виходило то Лотислав, то Ротислав, останнє, коли він був у доброму гуморі. Ростислав гундосив, говорив якось в себе, опустивши руки, потупивши зір, надимаючи щоки. Нас зблизили дідові папери, що ними він завалив мою кімнату. Велетенські гросбухи, від котрих дійсно тхнуло калом та пріллю. Ростислав просиджував над ними до кривавого поту. Бабуся моя, Лізавета, поїла бідаку чаєм, про неї нічого й говорити. Кульбабка, та й годі. А ще Ростислав малював. Тихий і непримітний параноїк, що подарував мені не лише малюнок павича, а ще щось більше… Все по порядку. Так уже мене навчили.

Я не можу, та й не маю бажання, поєднувати Пашу з Тоцьким. Різні величини, хоча сволочуги однакові. Як не крути, а те, що називається дійсністю, бздить прямо в обличчя, як наречений після медового місяця. Недолугість та недоумкуватість виховання — ось що можна порівнювати. Решті можна вірити, як злодію, що поцупив у вас гаманця і розводить балачки про Царство Небесне.

Тоцький, самої чистої води пролетарій житомирських лісів, з репаною пикою, зманіженою, нині вже відсутньою, мандруючою десь до полтавського краєзнавчого музею, як забальзамована голова трипільського царка. Народився Тоцький в такій глушині, що вовки кидалися під дула мисливців, аби тільки туди не потрапити. Як і всі дрімучі злидні, він народився обдарованим хапугою. Згодьтесь, вкрасти, якщо навіть бажаєш, теж треба вміти. Кожен краде — у футболістів ноги, у гімнасток тіла, у боксерів кулаки, у сексапільних усе гамузом, в додачу з любов'ю. На все є ціна і покупець. Читай, злодійкуватий менеджер.

Тоцький батька називав божевільним, а матір доброю і порядною жінкою, при цьому, вже з роздобрілою рожевою пичкою, набожно хрестився і цілував пучки пальців. Про Тоцького я можу розказувати все, бо він годинами торохкотів переді мною, одягнений в чорну жіночу білизну, як на сповіді. Про матір Тоцький говорив, що дуже схожий на неї характером і навіть до сих пір відчуває фізичну залежність. При спогадах. Це викликало у нього розчулення, захват, ейфорію. Тоцький лив ріками сльози, з гримасою солодкавості і гидування він оповів, як з годину спостерігав за статевим актом батька і матері. Розреготався весело і щиро. Це був такий кайф! Ти просто не уявляєш, моя кицю. Це навіть більше, аніж спостерігати, як трахаються собаки! Це його теж збуджувало. А років у десять, кицю, я бавився з дівчатками, гладив їх, цілував… Так, нічого особливого. Мастурбувати він почав років з тринадцяти. По чотири і п'ять разів на день. Уявляючи, як він бере маленьку дівчинку, гладить їй сідниці, заставляє смоктати член. Іноді в його фантазії приходили дорослі жінки. Але вкрай рідко. Одного липневого дня він спіймав курку, дуже збуджений, засунув їй член. І швидко кінчив. Пробував з індичкою, але це Тоцькому ледь не коштувало очей. Індик виявився ревним захисником. Тільки у вісімнадцять років у нього була, як то кажуть, перша сексуальна ініціація. Відразу з трьома жінками. Є така порода погані, будь ти найцнотливішою, якій ти не можеш не дати. Це не піддається ніякому роз'ясненню; ну, приміром, — світить сонце, то якого хєра воно світить? Ось так. Ви бачили розводи на воді за кілька хвилин, коли впав камінь. Візерунки на сірих сукнях, на невиразній тканині, сіре робиться ще невиразнішим, у тому є витончена привабливість, бо світ очуміло та феєрично проскакує, а його неможливо не те щоби наздогнати, а навіть зрозуміти. І тоді на ваші моління хтось відповідає; і приходить не пропалений кулями ковбой з вестерна, а Тоцький, здається, витонченість може підняти людину, але насправді в оглушливій тріскотні вона лише нагадує мавпяче кривляння над жбаном протухлої і заплилої жабуринням води. Витонченість. О! Ця витонченість піднімає над усім, робить її вищою і досконалішою, заводить у такі шпарини свідомості буття, що пересічному вантажнику годі і думати про подібні речі. Саме так думав Тоцький, вірніше, він уявлявся в очах тих, хто потайки, навіть не здогадуючись, чекав на нього, мов на доброго янгола або принца на білому коні. Тоцький міг зникати, мов сіра пляма, проявлятися сірою плямою на сірому тлі. Але ніколи не залишався в тіні. Він страждав не лише на моральний ексгібіціонізм.

Я особисто не хочу залишити на цій землі навіть попелу.

Тоцький усупереч сподіванням родини, братів і сестер, які його любили, цього балакуна і водночас скромнягу, що він єдиний виб'ється у люди, нормальні люди, а не буде таким же гірким п'яницею, як його батько, — дійсно пішов з дому, пішов у люди. Бажання володіти чимось реальним гнало його, мов допінг доходягу скакуна. Спочатку він перебивався такими-сякими заробітками, приставав здебільше у сім'ї молодичок з малолітніми дітьми. Далі можна було здогадатися. Довго він там не тримався. Відчуття небезпеки чи щось інше. Ані з дітьми, ані з матерями у нього поки що не виходило. Невикористана мрія рухала його, як і мене, до своєї точки опори чи до ями падіння. Різниця дуже хибка, як і кордон між поняттям про добро і зло. Банальщина.

Чим більше опускаєшся, тим більше відчуваєш чистоту світобудови. У всьому є свій сенс.

Тоцький влаштувався помічником офіціанта у невеличкому ресторанчику при дорозі. Змайстрованим під готичний стиль рестораном була колишня протестантська чи католицька церква. Через маленьку бруківку, викладену ще поляками, стояв велетенський склад. Подібний до ангара. Там маленький район тримав усі свої припаси. Медики, техніки, побутовці. Склад майже не охоронявся. Але й справді до того нікому не було діла. Місто кайфувало від свого лінивого існування. Тоцького зацікавила жвава офіціанточка, з ворушкими карими очима, гострим носиком. Звали її Рита. Вони відразу одне одному сподобалися. Питання перепхнутися виникло за пляшкою чудового молдавського вина, яке після горбачовщини злегка відгонило дустом. Рита сказала — нема проблем. У неї дві подруги, що на дурничку погуляти розкатують губу і що в тих подруг чоловіки працюють на отому складі. Складі? — перепитав Тоцький і зареготав. У нього маленький член, але зараз, дивлячись на юрку Риту, з різкими хлопчачими рухами, з маленькими горбиками грудей, він уперше в житті відчуває себе затишно, і це на смак, справді на смак, віддалено нагадує його уяву про щастя. Він розуміє, що її повністю, якої б величини у нього не був член.

Так вони вночі, четверо, опинилися на складі. На ранок він майже нічого не пам'ятав. Тільки член гудів, як перегрітий паяльник. Йому захотілося випити. Він побродив складом. Серед купи ящиків, так і не знайшовши чогось попити. Але він знайшов ще щось. Замурований лаз. Спочатку він не здогадувався, що то лаз, але знав точно, що там, у стіні, якась порожнеча.

Наступним днем вони повторили, але вже з однією Ритою. Третім днем теж. Було чудесно. Чудесно, доки Тоцький не підсипав у шампанське снодійного і не пробив діру. Це дійсно був лаз, що виходив якраз під рестораном, у самісінькому підвалі. Він вчасно повернувся, бо Рита вже зайняла відповідну позу і чекала на нього. В траху він дійсно був неперевершеним. Фантазії не бракувало. І член у нього те що треба, не велетенська дубина. Член, як член. Але може дуже багато разів вставити, і знає, як їй догодити, і не тільки їй.

Потім Тоцький зникає. Його розшукують. Шукає безутішна Рита, міліцейський наряд і циганська мафія, у якої Тоцький пригріб общак, усе золото, камінчики і гроші, що знаходилися на складі. Пошуки тривали довго. Один за одним щезали працівники ресторану. Рита втопилася: чи допомогли, невідомо. І невідомо, де був Тоцький, прихопивши з собою таке прекрасне асорті.

Ні зараз, ні тоді, ні потім я не розуміла тих жіночих прибабахів: вони кип'ятком сцять у труси, коли мужики чистять один одному пики з-за якоїсь глистявої Нюрки, труяться, грабують, сідають в тюрми, і шнирі під їхню диктовку пишуть печальні листи на волю. Це їм приносить задоволення. Моє патлате плем'я виє від кайфу, як кодло зголоднілих су-кубів. А якщо перевернути навпаки? І все стає на свої місця. Чоловіки так задивлені в небо або в себе, просто цього не розуміють. І кожна вошива шолупонь тицятиме пальцями, не даватиме спокою, вириваючи їх з насидженого місця, роботи і теплого ліжка. Видається, що їм начхати. А насправді вони дуже швидко прив'язуються і нагадують заведеного зомбі, який іноді збивається з курсу, щоб підзаправитися пляшкою горілки, розведеної пивом.

У дванадцять років я зустріла Тоцького. Ми почули одне одного за тисячу кілометрів. А він сидів на лавці в парку Шевченка і читав газету. Насправді він не читав. Я точно знала, що не читав. Він спостерігав за мною крізь красиві і дуже дорогі окуляри. Поруч зі мною сиділа бабуся і не давала мені їсти морозиво, доки воно не підтане. Тоцький скривив милу мордашку, мовляв, бяка бабуся. І я вперше усміхнулася. Сум, що обтягував мені голову і серце, розлетівся дрібним шкаралупинням. Ми зрозуміли одне одного.

З того дня я втратила спокій, і Тоцький теж. Мені хотілося бути дорослішою, хоча б років на три. Мені і в голову не приходило, що йому саме така я потрібна, навіть молодша. Світ кімнат і цей світ для мене відрізнялися. Я гадала, що тут не так, як там. Але ми вже почули одне одного, і нічого іншого я не чекала…

Потім ми встали і пішли. Я попереду, бабуся позаду. Ми зайшли за кущі, а я відчувала на спині його погляд. Я обернулася. Тоцький притиснувся обличчям до того місця, де я сиділа. У мене зайокало у грудях: він цілував місце, де я сиділа. Правда виявилася іншою. Він нюхав те місце, де я сиділа. Він нюшив не один мій запах трусиків. Таких конкуренток у мене була тьма. Він нюхав, член моментально ставав дибки. Тоцький кінчав або прямо в штани, або добігав до першого-ліпшого туалету і довершував діло вручну.

Розкажи все, що зі мною трапилося, моєму татусеві, то навряд би він перевернувся у труні. Зараз нікого нічим не здивуєш, навіть мертвих батьків. Але саме з цього ми почали нашу розмову. Респектабельний, з огляду місцевого обивателя, Тоцький трохи зневажливо і зверхньо подивився на дві карги, що сиділи під самим під'їздом. Старушенції мов по команді встали, чемно хвицнули головами, що аж посипався порох з їхніх сухих кісток. Я дивилася на Тоцького, як на людину з іншого світу. Тоді він розпочав першим. Він розповів, що успішно продюсує кілька телеканалів, знімається за його гроші фільм у Франції. Я не те щоб не поспішала розповідати, але у моїй голові засіла фраза Інгрід: «Ти порочне сученя… ти вся із порока. Якщо скажеш кому, то уб'ю». Я відчула, що сказане мною слово мене і вб'є. І тому я мовчала і мовчала, і Тоцький напевне вирішив, що нічого не буде. Я побачила налиті сльозами очі, безпорадне тремтіння рук, відстовбурчені штани. Ми мовчали, довго мовчали, стояли і дивилися в очі одне одному. Тоцький сказав, що піде. І тут я простягнула руку і міцно ухопила його за вказівний палець.

Можна сказати так. Порок — це всього лише зловживання. Часом, тілом, сексом. Порок — це стан душі у пошуках найціннішого. Коли найцінніше є твоє життя, життя близьких. У мене нічого не було. Навіть сексу. Окрім орального та анусного, і то один раз Інгрід відтрахала мене в попку ділдо. Мені нічого придурюватися, — було нестерпно боляче і водночас приємно. Але я ненавиділа Інгрід, і я знала, що вона порочна, а що відбувалося зі мною, не мала ніякого уявлення. Я не знала тоді, що таке порок, та і зараз плутаюсь. Не знали, що таке порок, і ті, що оточували мене, не знали і не хотіли знати. Чим Тоцький відрізняється від такого от Васьковича, що п'ять років тримав у підвалі трьох дівчат і витворяв з ними, що хотів. Вони навіть лайно його їли. Казали, що на початку нудило і вивертало, а потім звикли. Напевне, так і зі мною. А дівчат Васькович відпустив. Дав на лапи по півмільйона зелених. Одна відразу, в той же день, простягнула ноги від наркоти. Циган-пушер замість опіуму долив якоїсь гидоти, подібної за кольором. А інші за тиждень повернулися назад. Самі. Ніхто не силував. Васькович відпровадив їх, але вони знову повернулися. І так цілий рік. Тоді Васькович віддав наказ охороні стріляти, щойно ці лахудри з'являться на території його приватної власності. Бабам пощастило. Їм тільки поперебивало ноги. Ні. Одній. А друга втекла і викликала міліцію. Васькович попав у кримінальну хроніку. Але його виправдали. Бо він тицьнув орлам закону підписаний дівками контракт. Дівки нині відвідують Павлівну. У них течуть соплі, і вони напружено шукають Васьковича. Всі до цього вони були целками. Але, гадаю, не ця обставина запустила їх по колу.

Я знову повернулася… Яскраві, сліпучі цинкові вогні юпітерів. Широкі білосніжні кімнати з шумом набігаючої хвилі. Меблі білі. Крісла, стільці під колір слонової кістки. І музика. Тоді я подумала, що так співають ангели. Так. Саме так. Заворожуюче ніжне порипування голосів, що зливалися зі співом. Це тривало якусь хвилину, перемелюючись у моїх зіницях. Це не захоплення, це просто крик болю, що ще не знаходив собі місця, що далекою луною доходив до мене. І я вже доросла, так, доросла, і зі мною тут будуть поводитися, як з дорослою, шепотіло моє перепохаблене сумління. Віддалеку давній поклик протягнувся липучою дугою від моєї домівки до цього помешкання. Я встигла подумати, саме так, подумати, а не відчути: я знову повернулася.

У склянках із жовтими квітками, сердечками на обижлах, маленькими, крихітними сердечками, з крапельками сонця на кінчиках, темний і густий шоколад. На мені пухнасті капці у вигляді якихось звіряток. Тоцький сипле жартами, наче йде понад прірвою.

— Ти не боїшся, що бідним тваринкам на твоїх ногах боляче?

— Ні. Вони не живі, — відповіла, кортіло сказати Тоцькому, що мені вже дванадцять років і що він, видно, тримає мене за повну ідіотку. Проте я ще не так доросла, щоб повністю повірити: я повернулася туди, звідки вийшла. Тоцький пхнув мене легенько в плече. Зараз я вже наперед знала, що відбудеться. Мені було без різниці, але необхідно потягнути, щось вчило мене всередині. Холодно і рівно било серце. Я пригадала слова Інгрід, що зачарованість життям веде людину до небезпечного краю. Хто сказав, що зачарованість життям і саме життя — то безцінні дарунки? І тоді, якщо той, хто візьме ці дарунки, не просто вкраде, той буде покараним. Бачите, я знову думала, і думала знову в такій ситуації зовсім про інше. А ще з дитячою цікавістю вивчала Тоцького. Нічим непримітний собі тип, аби не здоровий колір шкіри, плавні рухи, виважені слова, вроджена делікатність, — одійти відразу назад, щоб не зглупити ще більше. Він добре розумів, чого хоче, і решта, по-моєму, його не обходила.

Тоцький дочекався, коли я впораюся з шоколадом. Узяв серветку і витер мені губи. Вологі пучки на моїх перепалених губах. Я хотіла, щоб усе закінчилося швидше, оці приготування, все оце. Мабуть, думала, коли я виросту, зроблюся великою і цицьки у мене будуть, як у Інгрід, я поводитимуся інакше. Але нічого не трапилося. Я повернулася додому. Тоцький навіть не просив, щоб я нікому не розповідала. Кому? Моїм заплішнявілим маразматикам. Ротиславу?… Я обманулася чи була обманута. Аби не телефонний дзвінок.

— Що… Я ж тобі говорив… так, я тобі говорив, а ти забув, що з очка у нього вирізали канділоми… Хороша хохма. Так. Паскудний хлопчисько не хотів одягати резинки… Це точно з тієї вечірки. Угу. На пароплаві. От погань пішла, а не діти. Все, пока. Пока!

Він говорить, що у мене беладонові очі. Беладоновий блиск. Потім довго щось розповідає. Беладона щось типу якогось там наркотику чи отрути. У деяких людей очі такі від природи, роз'яснює він, поки десятилітній Максим стягує з себе шорти, сорочку, труси і починає повзати по підлозі під цинковим світлом пюпітрів. Потім він витягує штуковину, тверду і набряклу. І я починаю акуратно смоктати. Спочатку саму голівку. Заганяю собі член у рота по самі яйця. Він довго не кінчає. Я чіпляю на себе ділдо. Максим накидає коло за колом. На верхній губі вискочив червоний прищик. Запітніле чоло з прилиплими каштановими кучериками. Дорослі очі. Злі й ревниві. Максим розвертається і крутить попкою. Тоцький стогне, зводиться. Член калатачкою розхитується з боку на бік. Тоцький стогне ще раз, як людина, що не може стримати бажання, але на шляху якась перепона. Я кладу його на спину і входжу різко, майже по-чоловічому. Все відразу стає на свої місця. Чиста глянцева картинка, на тлі котрої чомусь зарухалися фігурки. Коли все закінчиться, ми втрьох будемо мило обідати, а Максим пектиме злим і дорослим поглядом картину на протилежній стіні.

У Тоцького одні розмови про секс, їжу і красиве життя, і я згодна з ним, бо все це дається йому не легко. Він не говорить розумними словами, але ніколи не буває грубим. Він говорить: те, що ми робимо в чотирьох стінах, то нічого. Трохи не на нюх закону, але користь є і тобі. І мені. І тим же хлопчикам та дівчаткам. А от один його знайомий роздягався і ходив по селу, уявляєш. По селу, з стоячим членом, обв'язаним червоним бантом. Що було? Та попарився в психушці. Перекинувся на олігофренів, сів на голку і пропав з кінцем і кінцями.

Видавалося, Тоцький розгризав чуже життя, як зараз пожирав омарів. Ми разом півроку. Нас таких багато у Тоцького. Багато різних. Все у житті, що випадає вам, виглядає як випадковість. Найбільшою таємницею свого життя є ти сам. Найбільша нудота — це інтим, тому його і тримають в таємниці. Тому він такий привабливий, але там нічого немає, там порожнеча. Запах кислого поту і порожнє вікно у нічне небо. Я не довго звикала до того життя, що влаштував мені Тоцький. Я лише змінила в своїх зорових слайдах інтер'єр, і не більше. Світ, в якому я жила, так і виявився неіснуючим. Щоб вийти з цього ув'язнення, треба позбутися всього чи всіх. Матір, Тоцького, діда, бабу… Я ще не мала точного плану, але не бажала помирати, а з заклинанням від радості я думала про те, як увійду в новий світ, у свій світ без них. Нехай хоч до ноги повиздихають, що завгодно трапиться з ними: чи дід мій склеїть ласти від запору у нужнику, а баба захлинеться своїм сиропом від кашлю, а Тоцького спаралізує інсульт на черговому хлопчику чи дівчинці. Я бажала, щоб вони зникли, пощезли. І весь їхній грьобаний світ.




У Зосі смерділо все: шкарпетки, велюровий піджак, вишукана англійська білизна. Зося стильно чистий, з вишуканою мовою, анітрохи не манірний, легкий на язик і поступки. Він не приховував своїх нахилів і завжди заявлявся у супроводі молодих хлопчиків та дівчаток. За собою Зося таскав оператора з портативною кінокамерою. Так у них виникла думка запустити, для хохми, кінопрокат. Далі домашнього проглядання не пройшло. Це не подобалося самому Тоцькому, але подобалося Зосі. Вони мали з того неабиякий зиск.

Мені, в якомусь сенсі, поталанило, бо решта дівчат і хлопців потрапляли, збувалися з рук, як потрібний товар. Хлопчики користувалися попитом у колишнього відставного смершівського браття. Дівчаток брали цнотливі депутати, чиновники і таке інше. Спочатку вони замовляли оті кляті плівки, розбуджували уяви, переконували себе, що нічого протилюдського не творять. Скоти скотами, а комплекс виховання — страшна штука; колись вони перевиховували мільйони людей, завалюючи цю крашу трупами, зараз вони переконували себе, що можуть цим ласувати. Я навіть дивом дивувалася, що витворяють у ліжку ці пердуни, що й посрати могли ледве-ледве, і то з допомогою спеціального пристрою. Лишилося тільки здогадуватися. Вони навіть влаштовували бійки. З ціпками та кулаками вони виборювали право першої ночі. Бац ціпком по рябій лисині. І Сан Ванич простягував ноги або надовго відправлявся до шпиталю, де підтікав, забутий, різними нечистотами, тоді як родичі вже рвали зубами спадок.

Одні вилупки пожирають інших.

Взагалі тоді мені неприємно було цілуватися як з жінками, так і з чоловіками. Зося, добряче піддавши, поліз цілуватися. Тверезий би він ніколи того не дозволив собі. Тому що боявся Тоцького, як трипер пеніциліну. Тож за звичкою. Я відповіла на поцілунок. Цілувався він, як жінка. Дуже ніжно і пристрасно. Мені тоді виповнилося п'ятнадцять, а Зосі десь під шістдесят. Зося розумівся тільки на таких дівчатах, від тринадцяти до п'ятнадцяти, інші його не цікавили. Не було жодної, за яку б він не взявся, щоб не спокусив, — попереджав Тоцький. У п'ятнадцять я вже провела чіткий кордон між грою і почуттями. Тому, видно, і дах мій не поїхав, як у решти. Я не вживала наркотиків, не зовсім щоб не вживала, але на систему не сідала, щоб тебе потім не знаходили менти в стічних канавах і ти не лежала в трупарні із зеленою биркою на нозі, як безгоспний шматок м'яса, а студенти медінституту вивчали на тобі різні маніпуляції.

Зося своїм смердючим подихом наче протверезив мене.

З Тоцьким інакше. Він сам володів грою, віртуозно, наче народився дорослим дядьком в обіймах з дівчинкою років восьми-десяти. Але коли я пограла із Зосею, то, на мою несподіванку, з Тоцьким трапився істеричний припадок. Не те щоби Тоцький був припадочний, але робився істеричним, як баба, коли справа торкалася його інтересів. Могло б бути і гірше. Для мене. От як з Павлом. Павло не був садистом. Значить, у нього до мене були почуття, от він і вбив ту дівчину, і вина у цьому лежить на мені не менше, ніж на Аллі. Але в п'ятнадцять років я того не знала. А Паша був ще живий. А Тоцький клопотався про моє опікунство. Звісно, я молила Бога, щоб цього не трапилося. Але трапляється завжди протилежне, навіть не очікуване, це так завжди: вишукуєш смерті, а отримуєш кохання. Нікого я не любила. Навіть гадки не мала, як вирізнити свої почуття. Від тих, що пропливали переді мною, на картинах, у фільмах. Книжках. Тоцький такими речами не цікавився, ще більше — вважав їх шкідливими. Сонечко, чим менше чоловік знає, тим міцніше спить, говорив.

У Зосі обличчя інтелектуала. Він добре знається на кухні, на противагу Тоцькому Не жере все підряд, мов той хряк. Зося знається на літературі, мистецтві; батьки його, покійні партпрацівники, — напевне, чесні люди за тими мірками, але система заставляє грати систему, — лишили Зосі непоганий статок, а він прогудів його в карти, витратив на дівчаток. Потім зник із столиці. Решту мені розповів Алекс: закінчив з наркотою в забитому, як на мене, Фастові, серед олігофренок і дебілів чистої води. Що зжирає нас: алкоголь, наркотики, сексуальні збочення, нерозділене кохання? Нас знищує людський закон, що заставляє робити те, чого ти не бажаєш. У порівнянні з Тоцьким Зося був маленьким кишеньковим злодюжкою з непомірним для його оточення інтелектом. Менше знаєш, міцніше спиш. Тюрма повинна стати твоїм домом, дім повинен стати тобі тюрмою, — нехай затямить кожен, хто тільки навчився розрізняти сечу від води.

Що таке любов? Шурхотіння ніжного вітру у волоссі твого коханого? Чи це той стан, коли світ перестає існувати, якщо він є насправді? Алекс за цей час багато чого розповів. Звісно, коли був при тямі і я його, для його ж користі, не прикормила галюциногенами. Але все по порядку.

Я заходжу в кімнату. Широкі екрани вікон. Висота — п'ятнадцятий поверх. Видно, як птахи ширяють у повітрі. У мене неприємності. Дід починає щось підозрювати. У нього алергія на тютюн. Особливо на кубинські сигари. Їх-то найбільше полюбляє Тоцький. У синьому повітрі кімнати плавають пахощі. Тоцький голий і мокрий, смокче член у Макса. Я відмічаю, що Макс подорослішав. Став виваженішим. Рухи повільні, майже як у японських гейш. Макс задивляється на курятник Тоцького. Я не хочу з ним ні про що говорити, бо знаю, чим це може закінчитися. Де поділася Люсі, яка цілувалася зі мною в джакузі? Серед наших ходить думка, що непокірних або тих, хто зраджує свого покровителя, спалюють у крематорії живцем. Звісно, це брехня, щодо крематорію, але куди подівалася Люсі? Хто там ще наступний? Ні. То просто параноя, моя мила, як говорив Зося, — маленька параноя великого міста.

Тоцький до мене спиною. Спина у нього волохата. А груди голі. Як у жінки. У нього маленький член, тому він часто використовує насадки. Але більше його задовольняє анусний чоловічий секс. Мінет. Пожерти, а за жратвою розповідати смішні історії. Чи вони смішні, то інша справа. Ніхто з нашого курятника не може приймати адекватного рішення, окрім мене. Тому я втримуюся, долаючи темну хвилю гніву, щоб не загнати ножа йому в спину. Не потрощити молотком пальці, не вирізати очко і мініатюрний член не заткнути в горлянку. Я розумію, що краще мовчати, бо щось витрачати гроші на поминки діда не дуже хотілося. Та й не так багато давав нам Тоцький на кишенькові витрати. Хитра сволочуга. Що не візьми — депутат, три вищих освіти, впливова особа в релігійних колах, що бореться проти абортів та сексуального насильства. Тому швидше загримлю у пекло я, аніж Тоцький.

Я все менше розрізняю будинок моїх батьків з будинком Тоцького, з вулицями, з квартирами, з під'їздами, борделями, казино, навчальними закладами, звідки злодійкувато вишпигують сірі постаті; діти і дорослі набридають своєю безглуздою тріскотнею про якісь речі, що для мене звучать, як зізнання царя Навуходоносора, що він є внучатим племінником Адольфа Гітлера. Чи наш нинішній президент ночами перетворюється на кіношного вампіра і смокче кров з опозиції. Для мене зводиться до одного: я хочу втекти або вбити Тоцького. Тоді мене відпустять і ці під'їзди, і ці люди, і дід з бабою, і Алла, моя мати, що десь скніє у блідому Східному Лондоні. Я виношую, як мати дитя, не помсту, ні, а своє звільнення від їхніх вчинків, від їхніх слів, від їхніх справ, від їхнього слинявого сюсюкання про Бога, блатняцького базлання про філософію, поважного повчання життю. Але я не бачу виходу. Повернись додому — мати влаштує шведську сімейку. Але тут трапилася нагода. Про циган. Про їхній общак. Але тих, видно, вже давно нема серед живих, але, якщо спробувати… Але тоді мені виповнилося лише шістнадцять.

Сьогодні я одягнена в легкий халат просто на голе тіло. П'ю чай і спостерігаю за Ростиславом. Ростислав зводиться і ведмедиком підходить до мене, довго дивиться. В його очах вся жалоба, відсутня у тих дебілів. Я одна напевне знаю, що Ростислав скоро з'їде з котушок. А він стоїть і дивиться.

— Хочеш чаю? — говорю я.

— Так, — каже він, сідає і звішує на колінах руки.

Я наливаю чай. І він проводжає поглядом бурштиновий струмінь.

— Дякую, — чемно говорить Ростислав.

Він хоче щось сказати, але, як і кожен параноїк, боїться. Він підозрює власну тінь. Гарні жінки його лякають, хоча я впевнена, він мріє саме про таких, як я. Я знаю собі ціну. Але потрапила на гачок обставин, що в скорому часі перетворяться якщо не на комедію, так на щось інше, але теж далеке від трагічної розв'язки.

— У мене тлапилася велика біда, — нарешті він видавлює із себе. — У мене уклали великі глосі.

— Співчуваю, — говорю я і витягую ноги уздовж ліжка.

Ростислав намагається не дивитися на мої ноги, але погляд липне, і мені навіть приємно. Я по-своєму люблю Ростислава.

— Тисячу долялів, — говорить Ростислав.

— Не дуже. Навіть не дуже, — необачно бовкаю я, і він далі п'є мовчки чай, і я знаю, що до кінця не зронить і слова.

Ростислав допиває чай і, подякувавши, йде до своєї комірчини, щоб до глибокої ночі порпатися у дідових паперах. Я тихцем викурюю цілий косяк драпу і дрімаю на сонечку. Ніхто мені не заважає. Сьогодні я вільна від усього. Якщо там мені вготовано пекло, то цей день спокутує все. Я нічого нікому не зробила, напоїла Ростислава чаєм. Поспівчувала. Сонце гріє моє обличчя.

З Максом і Лу я познайомилася в нічному клубі. Макса і Лу боялися. Вони тінню ходили за Одноокою Мамою, її ще називали Танцюючою. Від Тоцького мені стало відомо, що ці два кремпа чистої води відморозки і беруться за справу тільки тоді, коли ніхто не хоче братися і від замовлення попахує великими неприємностями.

Ми цілу ніч утрьох провели за пляшкою віскі і косарем. Макс і Лу навіть не намагалися залізти під спідницю. Але наступного разу ці два кретини навіть не згадали мене. І мені довелося ще раз знайомитися з ними. Але і наступного вони також не пам'ятали. Бармен Штольц сказав, що у них пам'ять тільки на тих, кого вони повинні замочити, і то, видно, недовга. Ну, звісно, ще Однооку Маму. Щасливці… Це подіяло на мене якось неприємно. Ну, знаєш, що дегенерати, але не настільки ж.

У Ростислава зараз нова фішка. Його прослуховують. Говорить, що випив лишнього і почав поливати усіх на чому світ стоїть. Я запитала: головне, ти президента не займав? Ні, сказав Ростислав. Тоді заспокойся. І покуйовдила його кучеряву голову. І Ростислав знову щез у темних кімнатах мого діда. Я ще не починаю турбуватися, але розумію, що у Славка їде дах. Він тиняється кімнатами без діла, лякається відображення у вікнах, дзеркалах, його лякає блискуча поверхня. Як і мне нічні клуби. Але в нічних клубах мене приваблює це стійбище ще тому, що тут звична обстановка. Майже як у Тоцького. Нараз усі присутні зробляться добропорядними громадянами і судитимуть бродягу на довічне за вкрадені рукавиці… Там нарешті я познайомилася, особисто, з Одноокою Мамою.

Звела мене з Одноокою Мамою відома співачка Лола. Вона лесбіянка. Щоб тримати імідж, тягати дорогі шмотки, підробляє у нічну зміну, здебільше це сивіючі папіки, з роздутими не в міру гаманцями. Лола спочатку хотіла мене склеїти, але я напівтонами дала зрозуміти, що вона-то мені симпатична, але от лиха на свою і мою голову може напросити. Тоді і підійшла Одноока Мама. Її ідіоти були відсутні. Мама змахнула Лолу наче обгортку, зі стільця. Сіла, тримаючи у налитих кров'ю і силою руках великого стакана з джином.

— Це ти ошиваєшся біля моїх гавриків? — запитала вона.

Я зробила здивовані очі.

— Мила, не придурюйся, а не то я твою гарну голівку нараз скручу, — сказала Одноока Мама, дивлячись на мене своїми очима. Одним живим, з репнутими гіпертонічними венами, другим скляним, котре виглядало мов клон іншого. Майстерна робота, нічого не скажеш. Тут підвалила охорона Тоцького. Уперлися в боки, показуючи шпалери Мамі. А та і вухом не повела.

— Здрисніть. Срать я хотіла на вашого Тоцького. Я поговорю лише з малою, якщо не хочете скандалу, — надпивши джину, сказала Мама.

Я кивнула головою. Але вони відійшли всього на кілька кроків і уп'ялися в нас своїми баранкуватими очима. Тоді я шепнула:

— Чекатиму тебе на розі Саксаганського після вечері. Ти повинна прийти. Я дуже ризикую, — говорю, а сама не знаю, що робитиму. На перший раз кидонуся, що хочу переспати з нею, ну а потім — як складеться. Після вечері. Натяк на інтим. Я виговорила це, і мені зробилося невимовно легко. Мама кліпнула оком, піднялася і пішла до Штольца. Штольц стукач, а застукав мене тому, що не дала йому. От і вся премудрість.

У Ростислава все пішло на кучу, дах зробив крен ще на п'ятнадцять градусів і погрожує поховати мене разом з його уявними ворогами. Він усе більше до мене прив'язується. Іноді несміло торкається мого плеча. Радіє, коли я куйовджу йому волосся. І говорить:

— У мене уклали великі глосі, і за мною стежать.

— Не бійся. Ти тут у повній безпеці.

Одного разу він став у проймі дверей і довго, пильно дивився на мене.

Я приміряла ліф. Мені нічого не лишалося, як продовжувати далі, тільки обернутися спиною.

— Вибач. Зайду пізніше, — пробурчав Ростислав.

Я засміялася, але у самої на душі мурахи повзають. Треба їхати до Одноокої Мами.

— Добре, — відповідаю я. — А зараз дай мені одягнутися.

— Побачення?

— Не будь таким цікавим, — поставила я його на місце і пошкодувала. Тепер його з місяць не дочекатися. Я звикла пити з ним чай, дивлячись у вікно. І не говорити ні про що.

Особливо літом, коли Тоцькому обридали оргії та п'янки. І він їхав лікуватися. Пити мінеральну водичку і помастурбувати, як він казав, — помріяти. Якраз стояла червнева пора, і Тоцького понесло у Кардові Вари. Але в голові стирчав цвяхом план і Одноока Мама. Краєм ока я дивлюся VIP-персону, про VIP-жінок. Соплегуба журналістка видає за кадром, що таких людей любить Бог. Звісно, Бог не любить бродяг, бомжів, злиднів, інженерів, ще когось, у кого кімнати не по двісті квадратних метрів. Я проводжаю в спину Ростислава, що сутулячись йде від мене… Може, назавжди… Але план. Головне, план запустити в дію.

План у мене до дебільності простий, але і небезпечний. Втертися в довіру Одноокій Мамі і розповісти їй циганську історію Тоцького, якщо вона правдива. Великих грошей він на рахунках не тримав, а з цього виходило, що вони оберталися в одній із його дач або квартир. Певніше, у такому ж зачучмуриженому місці, як і той склад. Хтось із тієї банди ще топче ряст. Мама оповіщає через стукача циганську мафію, а сама хутко мочить зі своїми кремпами Тоцького. Цигани потрапляють відразу під приціл. Одноока Мама умиває руки. Але було дві заковики. Перше, якщо мама не знайде гроші, коштовності і золото, то мене розпиляють на шильовці. Друга, найголовніша, треба дізнатися у Тоцького, де вони. Простіше простого… І останнє… Рипить мобільник. Одноока Мама чекає на мене. Сонце провалилося в улоговини міста. Парило. Я намагалася спекатися охоронця, що марширував за мною роботом. Нарешті ми зайшли у маленьку кафешку. Назви їх я ніколи не тримаю в пам'яті. Одноока Мама сиділа за столом у темних окулярах, у білій чоловічій сорочці. Сонце полотнищами падало через вітрину. Я хочу пива. Замовляю пива, охоронець Боря поруч.

— Ти все життя будеш рячитися на мої цицьки?! — видала я.

— Дуже мені хочеться, — невнятно пробурчав Боря.

— Так піди. Погуляй. Години дві, десь так.

Боря довго ворушить мізками, так туго, що за стойкою брякають пляшки.

— А ти не стуконеш Тоцькому?

Я підморгую, цілую його в щоку і тицяю п'ятдесят баксів. Забагато, але я ще дилетантка. Боря мугикнув і вийшов. Я взяла пиво і підсіла до Мами.

— Ну, що ти, мала, хотіла? — запитала Одноока Мама.

Я надпила добрячий ковток, зітерла піну хусткою, зняла, мліючи від жаху, окуляри Одноокої Мами і, заглянувши в її обидва ока, сказала:

— Ти сама знаєш…

Мама різким рухом відібрала у мене окуляри.

— А ти не боїшся, що я тебе затрахаю?

Я надпила пива і відібрала окуляри у мами.

— А мені все одно, де померти. Аби не в ліжку Тоцького.

— Надто ти шустра. — Так вона і сказала «шустра», по-селянському просто, і розсміялася.

Тягнув акордеон. В салоні Маминого «хаммера» мене била дрож, але враз попустило, коли я побачила звичні графіти будинків у випарах вихлопного газу, трасу, що проривала черв'яком собі дорогу на пагорбах, розтоплені сонцем лімузини, «хонди», «ямахи», «хаммери». Мене попустило так, як все одно що побажати асенізатору веселого дня, коли у вас забило гівном клозет. І тут я, втримуючи сміх у грудях, розумію, що на успіху мене не більше шансів, аніж сліпому розшукати дорогу. Несподівано, відчуваючи запах нагрітої шкіри на сідушках, до мене доходить дика самотність цієї жінки. І несвідомо я поклала свою вузьку долоню на її широку і репану. Тягнув акордеон і тягнув Азнавур. Мені зараз було байдуже, куди поведе дорога. Мене не лякала смерть. Ні та, ні інша не краща. Смерть як смерть. А коли думаєш про смерть, то сприймаєш по-належному життя як воно є. Принаймні в туалеті. Люди не терплять зрадників, але самі зраджують.

Над ділянкою дачі Одноокої Мами кружляло безліч птахів. Мене це захопило. Мама тільки буркнула:

— Треба сказати своїм кретинам, щоб повідстрілювали.

Відстрілювати треба інших, пройшло в голові і зникло в темному кінці тунелю. Алла розповідала, що у мене рано прокинулося це, ну, ось це, дєточка. Алла сидить проти мене в нічній сорочці, з гривою збитого волосся, губи здуті гнійником, пошерхлі і червоні, грудь одна вивалена, з червоним соском, зверху припалена. Алла ліниво позіхає, поправляє зачіску. Хтось підходить, високий, з крутими плечима, нахиляється. Зараз я можу точно сказати, що він одягнений в чорне кашемірове пальто. Чоловік кладе голову на плече. Цілує в шию. Алла лінивою кішкою відхиляється, прогнувшись у спині. І тоді, золотко, ти видала, ткнувши пальчиком у штани, сказала: «Піся». Це тебе тато навчив, не вгаває Алла. Віддалеку, через багато років, я говорю, який в хрєна тато, ти, сучко. Ти сама мене тискала і лазила пальцями, ти мене… Ет, все це виникає, доки ми проходимо широким двором Одноокої Мами, захаращеним всіляким барахлом невідомого мені походження.

— Це мої ідіоти управляються, — роз'яснює вона.

Здавалося, що ми пересікали пустелю Гобі. По мені текло. Не звідти, напевне, звідки хотіла Одноока Мама. Та несосвітенна дурість, та жалість, що виникла у мене в «хаммері», переакумулювалась у ненависть, спочатку до неї, а потім до себе, до свого мокрого тіла.

Чавунний передсвітанок. Важкі селянські запахи. Запах мастила з дешевими парфумами. У темному небі, розкинувши крила, висить нічна птаха. Мама хропе у ліжку, солодко підмостивши кулак під голову. Перед цим вона мене заставила вимитися у великому кориті, що навряд чи назвеш ванною. Вимийся, бо від тебе ще смердить тоцькими вафлями. Так сказала. Мене знудило. Вона навіть не дивилася, як я роздягаюсь. По всьому хотіла показати свою делікатність чи вихованість. Одноока Мама явно кремпувалася переді мною.

Ось Велика Мама стягує з себе одяг. У неї дужі плечі, груди більше схожі на груди здорового чоловіка, десь так, аби Тоцького загнати на десять років до спортзалу і звідти не випускати. Вона не закривала дверей до свого корита, що називалося ванною. Живіт складками. Більше подібний на прес. На руках і спині рубці. Між ногами кущ, справжній кущ волосся. Мама тре себе мочалкою. Тре спину. Руки. Потім кличе мене. Я йду. Мені б не було бридко, аби Мама була подібна до жінки… Мама заставляє терти промежину. Задирає мені сукню, шльопає по задниці. Я ледь утримуюся на ногах. Мама кусає мої сідниці зубами, засовує в анус пальця, роздразнює мій клітор. Різко розвертає, нахиляє голову, затискає ногами. Я задихаюся. Це не так, як з нашими дівчатами. В груповухах Тоцького. Там я трахалася з семирічною чи восьмирічною. Справжнього імені не пам'ятаю. Я намагаюся бути з Мамою як найніжнішою. Це допомагає. Вона стогне. І її тіло трясеться. Вона боляче стискає мене ногами і вже кричить. Під шкірою ходять м'язи. Невже це справді так добре? Я ж не фригідна, і я не проститутка. Хто ж я тоді… Мама тягне мене у широке ліжко з важкою стьобаною ковдрою. Запах жасмину, часнику, поту. Зараз вона кладе мене на ліжко і стягує з мене рештки одягу. Засмагле тіло береться дрижаками. Так, вона профі не лише мочити людей. Мама просуває ногу між ногу і вібрує усім тілом. Тоді вже я починаю допомагати. Я кінчаю раз, другий. Я даю волю люті і задоволенню. Я верещу, хвицаюся, нарешті затихаю. Мама сопе, солоні краплі поту падають мені на обличчя, на груди. Мама висить наді мною темною брилою. Мене душить істерика, я ридаю і кінчаю воднораз. Мама гладить мене рукою по голові. Зовсім ніжно. Говорить:

— Тихо. Тихо, дурненька… Все буде добре… Як же тебе так глупо життя напоумило. Таку красиву…

Передвечірня траса. Довжелезні паркани, з круглими антенами, зі супутниковими антенами, дистанційками і всякою лободою. Їдемо мовчки. Мама кермує. Потім говорить:

— Я дам свою мобілку, тільки по ній будемо зв'язуватися. Зрозуміла?

Я мовчу, подумки вже відмовилася від свого плану. Мені страшно, але ще страшніше згадати, коли повернеться Тоцький.

— Зрозуміла? — перепитує Одноока Мама.

— Так.

— Тоді я тебе висаджу на Видубичах. А там доберешся на таксі. Боржок я візьму на себе. Ось гроші на тачку. Тоцький вас не балує. От скотина. Дійдуть у мене до нього руки, доки в нього не дійшли, — швидко говорить вона. Мама збуджена. Це я розумію по запаху. Так, моє визволення затягнеться.

Я три дні просиділа на драпові і білому совіньйоні. Дід за стіною пердів та кашляв. Йому в трухлу довбню не приходило, що це можу бути я. Дід викульгував на балкон і матюкав невидимих курців. Ростислава не було з тиждень. Я втикала у телевізор, жерла цукерки і нікуди не виходила. Це була звичка, звичка, прищеплена моїми родичами. Тюрма стає твоїм рідним домом, ось так виходить, що ти краще тут почуваєшся, ніж серед тих повзаючих, жуючих і пишучих. Я не могла заснути. Нарешті на третій день драп звалив мене. І снилося мені море, від кінця і краю море, і сквозняком, наче кимось нав'язана, проходить думка: так, я найду тебе, мій коханий, і ми будемо цілуватися серед білих мармурових янголів, ми втонемо у квітах, лише кипариси різатимуть низьке небо, в якому не видно дна.

Розбудив мене дзвоник. Мобіла Тоцького. Я взяла і стала просто слухати. Тоцький гнав якусь дуру. З писклявого голосу зрозуміла, що у нього новий партнер; що вони приїздили сюди, у Кардові Вари, на похорон його матері. Блін. Це так збуджуюче, захоплююче. Ці первісні звичаї… Блядь. Скотина, коли він встигнув такого нахапатися. І де? І яке моє діло? Я просто запитала, чи все гаразд. Там, на тому кінці щось луснуло, і зв'язок пропав. У дебіла Тоцького сіла мобіла. Дебіла-мобіла, дебіла-мобіла. У дебіла сіла дебіла. Ха! Я швидко набивала в люльку траву. Затягнулася глибоко, не відпускало. Вийшла в теплий вечір.

На вулиці я фіксую погляд на дівчатах. Це сюня-масюня. Ця конає під масюню. Ця сучка вже дає всім підряд. Скоро здохне від СНІДу. Я нічого не відчуваю, розглядаючи дівчат, жінок з короткими зачісками. Унісекс, і таке інше. Ні чорта не відчуваю, хоч здохни. Тоді я думаю про підарів. Їх зрозуміти простіше. Затуркані мужики. От тобі все. Просто. Як два на два. Мене веде. Наряд ментів підозріло зупиняється. Я махаю руками. Мовляв, пацани, шуруйте далі, на такого клієнта у вас ще зуби не виросли. Один говорить, щоб я йшла додому. Мене хтось бере за руку.

Очухалася я у мавпятнику. Два сержанти і один чи то прапорщик, чи молодший лейтенант. Мене навчили, і я прошу один дзвоник. Менти сміються. Один засмаглий, з закасаними рукавами, прямо-таки кіногерой, молодий Міккі Рурк, підходить до мене, розстібає ширіньку і говорить: давай, якщо не хочеш тут запаритися назавжди. Тільки за дзвоник. Спочатку бери, а потім поговоримо. У камерах кілька п'яниць. Порожньо. Цвіркуни за вікнами байдуже чистять повітря. Я беру в рота. Другий примощується позаду. У нього нічого не виходить, і він лупить мене по спині долонею, а потім кулаком. Лейтенант відвертається. Дивиться крізь заґратоване вікно, курить. Мене зводять. І дають кілька лящів по обох щоках. Ставлять раком. Ну, так, думаю я крізь туман, мене тут ще і зґвалтовано. Піди докажи. З мене здирають лахи. Лейтенант наливає горілки. Дає випити. Ну, прочунялася. Я кажу, що подам в суд. Який суд, дєтка. Тобі все привиділося. Зрозуміла? Ми тебе таку знайшли. Обдовбану й у всі дірки виїбану. Зрозуміла? Я киваю головою і беру стакан з горілкою. Мене колотить. Сержант, той, що подібний до Міккі Рурка, розглядає мобілу. Ту, що дала мені Одноока Мама. Він з презирством простягає мені дешеву Нокію. Ідіот. Я набираю Маму. З півслова Мама все розуміє. Вона лається, але так, щоб розхолодити ментів. Вона вже здогадалася, що трапилося. Я дивлюся у заґратоване вікно. Напроти гарна дівчина на балконі сушить феном волосся. Ловлю себе на тому, що їхній світ для мене, як для голодного вітрина продовольчого магазину.

Ми біля озера. Двоє сержантів і лейтенант. Двоє тримають їх на прицілі. А один по черзі дере в задницю. Я відвертаю голову, але Одноока Мама заставляє мене дивитися. Лейтенант проситься. Мама одним махом переламує йому носа, відрізає вухо і заставляє жерти. Він юшить кров'янкою і запихається вухом. Так ми їх і лишаємо. Доблесний наряд.

— Наступного разу не попадайся! — кричить один мент.

— А наступного не буде, — Мама витягує пістолет і глушить усіх трьох.

— Аби мовчав, то лишився б жити, — констатує один з Маминих людей і вантажить їх на брезентині до багажника.

На мосту вони скидають трупи у воду. Все, пригоди у хлопців закінчилися. Мої тільки розпочинаються.

— Коли він приїжджає? — запитує Мама.

— Не знаю, Ma.

— Ясно, — говорить вона і завертає в місто. Звична панорама багатоповерхівок із синім смогом заспокоює мене.

Дійсно, проходить місяць, і заявився Ростислав. Забрьоханий, блідий, нечесаний, з веселим, навдивовижу, поглядом. Зараз він почне свій звичний ритуал обходження: спочатку привітає бабу, потім діда, можливо, зайде до мене. Як завжди я втикаю в телевізор, не відповідаю на дзвоники своїх колег. Мене женуть до школи дід з бабою. Іноді я туди заходжу. Решта нікого і нічого не цікавить. Що вони там говорять. Що лепечуть. Я знаю більше за них. Це точно. Може, менше Ростислава. Ростислав розумний. Дід кашляє і хрипить. Скоро віддасть кінці. У нього навіть не вистачає сили лаятися. Баба лізе до свого Ростика з пампушками, глизявими, як і вона сама. Я лежу на животі, задерши ноги, вимахуючи, гризу яблуко і втикаю в телевізор, коли він приходить.

— Привіт, — я вітаюся першою. — Тільки не починай з великого горя.

Він ображено мовчить, але очі його продовжують світитися. Проїхали, значить.

— Сідай, Ростику. Гризи яблука, — я ляпаю долонею біля себе. Він присідає на краєчку. Знову мовчить. Я гризу яблуко і бачу на екрані Лолу…

— Піднялася баба, — говорю я.

— Чому ти так говолис? — гундосить Ростислав.

— Як так? — передразнюю його.

Ростислав сопе носом.

— Я хочу дещо тобі показати. Ходім зі мною.

— Ні, — відповідаю, навчена гірким досвідом з придурками, — неси сюди.

Ростислав ковзає поглядом по моїй голій спині.

— Залаз, — скромно говорить він.

За півгодини він заявляється з книгою і ватманом. Я сідаю, схрестивши ноги по-турецькому, вибиваю з пачки сигарету, підсмалюю. Він осудливо дивиться на мене, говорить:

— Клаще не тлеба.

— Чого і що не треба, Ростиславе? Що ти тут мені мізки париш!

Він підсідає без дозволу до мене, я чую, як у нього вібрують ніздрі, вдихаючи жіночий запах.

— Це сьома книга Мойсея, яку мені плислали з Амелики.

— А є така?

— Є.

— Тоді давай, чеши, пацан, далі, — затягуючись говорю, а сама думаю: аби дала йому, то, напевне, в його мізках і його макітрі взагалі коротнуло б, і він би, гляди, не збивав шпигунів з дахів цеглинняччям, а зробився б, хоча б у найгіршому разі, генералом де Голлем, а ні, так задрипаним філософом. А його, бідака, дивись куди понесло. Ану ша, подруга, далеко зайшла. Чому ти вріпила в голову, що клепки у нього з-за тебе повибивало? Просто подобаюся йому, а клепки полетіли у нього давно.

Ми надто мало живемо у цьому світі, щоб до кінця зрозуміти його, але досить для того, щоб він тобі остогид. Днями, не відповідаючи на телефонні дзвінки Тоцького, я ходила і заглядала в обличчя людей, що потоками виливалися з дірок своїх сховищ. У них на обличчях просвічувався осяйний кінець. Смерть не може бути нещасливою. Від одного лиха до іншого — ось що наше паскудне життя. У Ростика течуть сльози, і холодний вітер обдимає його зсутулену постать. Початок осені. Початок суму і радості, бо тепло скоро поглине холодна крига. На вулицях свято. Свято кипить. Потоки людей, потоки води, потоки селю — скоро все перемішається, і тут нічого не лишиться, навіть дохлої риби. Що зі мною трапиться після цього останнього карнавалу, влаштованого невідомо ким, нами, Богом чи вічною його карикатурою, мене не обходить. Як не обходить Алекса, як не обходить Ростислава, що стоїть на греблі, підставляючи під вітер сльозаві очі. Якщо ці не можуть жити, то хто тоді повинен… Альфа і Омега. Так сказав Ростислав. Початок і кінець. Я з собою нічого не візьму з цього світу. Нічого. Сонце буде сходити над мертвими водами, а я, слава Тобі, нічого вже не бачитиму. Ми надто мало живемо, але встигаємо прив'язатися до вигаданого і до неіснуючого, що хворобою засіло в наших підкірках, і вибити ту почвару неможливо. Але все життя, моє коротке життя, не зачепилося корінням за цей яскравий дивовижний світ. Так, я покидаю його, майже нічого не знаючи, сліпим дитям покидаю я його… На екрані якась дамочка годує свого песика, потім Хрущов, Кеннеді, обдовбаний араб стріляє з вежі по натовпу, чорні квартали задихаються в ще чорнішому диму… Ще там, у чорта, що… міста падають, як доміно… Клац… Ще якась тягомотина… Та-а-к, у цього життя, нашого життя, гадаю, оптимістичніший кінець, ніж у тих, хто лишився на екрані, поза…

Я трушу головою. Який, у біса, Алекс? Я намагаюся дістатися кутка пам'яті. Але там виключили світло. Провалля, холодне фіолетове провалля. Благе обличчя Ростислава.

— Ти мене слухаєш? — перепитує він.

— Так.

— Коли я читав книгу, цю книгу, мені влаз плийшла думка. Лозумієш. Звести всі лінії в один вузол. А потім, — він махнув рукою руба. — І лозрубати.

Ростислав розвернув ватман.

— Що це? — запитала я, засмалюючи чергову сигарету.

— Це план пелеходу…

— Якого переходу?

— Туди, — і він тицьнув пальцем догори.

— Не валяй дурня. У мене болить голова! — закричала я, що бувало дуже рідко, а нині досить часто повторювалося. Від цього все навколо зробилося смішним та мініатюрним, наче справді вуличні казкові вежі перейшли до цього гробосховища. А Ростислав уперто став роз'яснювати. Я втикала у тєлік, упіввуха слухала, нічого не говорила, смалила цигарку за цигаркою, так, що коли він закінчив базікати, у кімнаті ледь було видно наші обличчя. Ростислав почав спочатку плутано розказувати про часові пояси, про магнітні пояси, про біологічні цикли. Коротше, всю ту байду, що задвигають по ящику новоявлені пророки. Нарешті він дістався основного. У архітектурі є великі недоліки. Ага, вставила я свої п'ять, нарешті дійшло, моєму дідугану ніяк не дійде, та й пізно. Мовчи, перебив він мене. Кожна будівля уособлює епоху. Всі великі наші водосховища схожі, мов близнюки, з усіма недоліками і недобудовами. Якщо провести пряму лінію по всіх недоліках, то вона скрутиться в один вузол. Лишається одна точка, всього єдиний поштовх зіллє всі моря і ріки в одну велику стихію. І все. Цьому паскудному світові прийде кінець.

— І ти знаєш цю точку? — запитала я, продовжуючи давитися тютюновим димом.

— Так, — Ростислав позгрібав усі папери і вийшов. Ні, обернувся в проймі дверей. — Коли у тебе нічого не вийде, тоді звелнешся до мене. Хлистос сказав: я Альфа й Омега. Початок і Кінець. Все належить йому… — І вийшов.

— Таланить же мені на дебілів! — я, ще очманіла, сама не знати від чого, і, як сліпий порятунок, з одного божевілля в інше, набрала Однооку Маму.

Одноока Мама недовго слухала. Налила собі джину, і терпкий сосновий запах краплинами запахів розсипався кімнатою. Вітер надув занавіску. Вона по-чоловічому заклала руки за спину, пройшлася від стіни до стіни. Розвернула різко стільця і склала руки на бильці, схрестивши пальці так, що кісточки посиніли. Мама дістала портсигар, срібний, весь потемнілий від окису і бруду, розкрила його, витягла папіросу, здавила дудку зубами, перекусила ще раз, полізла за запальничкою. Жовтий вогник відбився тільки в одному оці, в тому, що було мертвим.

— І більше тобі нічого не кортить сказати, окрім того, що наплів тобі малохольний підар Тоцький? — Дим виповзав із щілини рота повільно, як і час витікав з мене, разом з потом.

— Hi. — Я порилася в сумочці, шукаючи сигарети.

— Ні, — луною повторила Мама.

— Так. Ні, значить… я більше нічого не знаю… Але я дізнаюся, де гроші… — затріщала я. І зразу переді мною сплив великомученицький образ моєї матусі Алли.

Одноока Мама затягнулася. Гіпертонічні вени на скронях запульсували. Вона ледь себе стримувала. Це означало, що я потрапила в десятку, або мені кранти, і мене в отому кориті розчинять разом із соляною кислотою.

— Невже, дурочка, ти подумала, я полізу мочити депутата за шматок воюючої пизди?

Мене прорвало. Я вхопила, що попало під руку, і жбурнула в Однооку Маму. Потім ще якийсь ковшик. Мама незворушно сиділа на стільці, лише ловко ухилялася. Нарешті я впала навкарачки, сіла. Розсміялася, розуміючи, що мені труба і так. Взяла сумку, дістала сигарети, закурила. Мама теж пихтіла, і ми так сиділи, доки віддалік не почули протяжний автомобільний сигнал.

— Добре, шуруй додому. А там видно буде. Або ти стерво, яких світ не бачив, або тобі просто… Не знаю, що тобі хочеться. Ніде, затям, мала, ніде немає кращого життя, як те, що ми собі побудували. І будь щаслива з того, що маєш. А ти ні фіга не маєш. Тому тікай світ за очі, а з Тоцьким у нас свої проблеми. — Вона на півдорозі обернулася. — Гроші на столі, якраз на таксі. Мені ніколи. Здзвонимося.

Після того Однооку Маму я не бачила. Я звикала без Тоцького, лише Ростислав нагадував мені про щось таке, що вибивало мене з ритму життя. Він вітався, знову плів про те, що сьогодні його в'язали і скручували двісті двадцять один чоловік, але він їх здужав. Дід кахикнув, так і не зрозумівши, що його улюблений учень з'їхав з котушок, баба, як завжди, промовчала. Мені Ростислав по-змовницькому підморгнув. Мене ледь не вивернуло. Значить, у моєму житті було щось таки реальне. Світ не відповідає нашим ілюзіям. Ріка, дерево, гребля, плач дитини. Жовта гладь води і нічого. Мене це не влаштовувало. Зовсім не влаштовувало. Тепер, окрім Тоцького, треба здихатися цього придурка. Але якщо він дійсно щось допетрав своєю дірявою каструлею, тоді що всім нам робити? Не рятувати ж Тоцького, упиряку Однооку Маму, Аллу, амнезованого часом діда. Безхребетну бабу. Чорти б їх забрали.




Тоцький приїхав з-за кордону на початку осені. Довелося не довго чекати, коли він подзвонив, і я вгадала, як десь там, на Кончі Заспі, у райській либі витягується його мерзенна харя. Звісно, він бажав поділитися враженнями. Так, у цього теж видно звернуло дах або ти просто постарішала. Я з трудом склеїла з себе сюню-масюню, надула губки, фиркнула в трубку і видала. Типу того: де ти пратівний був? Я теж хочу, на море хочу. І, знаєте, розревлася. Таки по-спражньому розревлася. Завтра невідомо хто відпиляє голову, а на руках у мене двоє божевільних, напрошується третій. Але, чорт його забирай. З ходу. Зразу в дамки. Давай. Жени мене в Артек! Чому в Артек? А тому, що там тільки такі підари, як ти, і пасуться. Вертілося на язиці, але не сказалося. А тому, хто ти мені, навіть опікунства не дістав. Мені ось скоро вже сімнадцять… Я замовкла. Хрюкнуло і замовкло на тому кінці. Мені байдуже, скільки тобі років, сонечко, я з тобою комфортно почуваюся. Чому, чому, папусік? А тому, що ти така ж сука і ница, як і я! О! Видав. Видно, зараз на підарів мода пішла. Не знаю, як тільки в часи його молодості, але нині говори — не хочу. Боря з тобою? Боря отримав тиждень відпустки! Ого. А що так? А то, що, мій любий, мене без тебе менти трахали. Менти без мене трахали? Як? Тобі, любий, по подробицях, чи коли зустрінемося, то показати? Там в очікуванні застогнало. Воно думало, що я придурююся. Звісно, це жарт, кажу я. Але чіплялися, так що тарабань мене швидше на море, хочу на море, а ти вирішуй свою грьобану політику. Нарешті він охолов. І канцелярським голосом, гра в начальника і підлеглу, сказав:

— Люба, я тебе чекаю на шосту, будь ласка, не запізнюйся.

— Ні. І не присилай Боріка, — поклала трубку.

Звичайнісінька бабська істерика, здебільше надумана і витягнута з клятущого ящика, під драпом та попкорном. Люблю телевізор, взірець усього, що могло надбати людство, після водяри та наркоти, щоб публіка не вистромляла носа і гнила люб'язно заживо. Покірність. Його Високість сама покірність. Тільки замість ментури введіть санітарні дружини, щоб витягувати дохлятину. Я трохи охолола, зайшла у ванну, роздивилася себе в дзеркало. Зморшка вже полосонула від кутика ока. Одного, другого. Очі мені, любі очі, нагадують Однооку Маму. Я з дуру прорахувалася. Я ще не знала і ніколи не дізнаюся, та й не хочу, усіх розкладів їхнього мультяшного серіалу. Вивалюю з торбами на вулицю. Якщо треба, я сама його примочу. Судовий процес, тьху, яка там різниця. Більше як пожиттєвого не впаяють, а чи не один біс — з однієї тюряги та в іншу. Тпр-р, приїхали, кажу я собі. Там смердить, там смердючі лесбіянки, там весь цей світ, як у відстійнику. Канцероген один. Приїхали.

Я терпіти не можу, коли хто іде, поважно і повільно, попиває пиво, ще і спиною закриває вузький прохід, не даючи змоги пройти. Одне таке ракло чухмариться попереду. Тоді я починаю рухатися якось уривками, виписувати несосвітенні зигзаги. Так у мене і з святами, де все повільно або скажено збуджено, пирхають, хвицаються, так шалено, наче поминки справляють по своєму ближньому.

— Ану вилізь із машини і дай тому падлу по харі, — кажу я водієві.

Костя здивовано дивиться на мене, але виходить і щось говорить з грубим, з лопахінською бородою, мужиком. Повертається. Говорить:

— Не можу!

— Якого ти не можеш?

— Це батюшка.

— Твій особисто чи усього приходу?! — верещу я.

— Ніколаєвича друг, — люб'язно відповідає мені Костя.

На бриючому я підлітаю до батюшки і розбиваю одним махом носа.

— Скотина, — кричу я, коли він повзає і намагається підняти з землі велетенський хрест. — Яка у тебе машина? «Вольво»?! А чому ти, сучий потрух, не ходиш пішки на роботу, як усі твої прихожани? — Це, звісно, ні до чого, але батюшка нарвалися на гаряче. Я ще раз копаю його в товсте пузо, і ми з Костею манівцями пробираємося до будинку Тоцького. Але мене клинить, чим далі, тим більше. Я знаю, що мені треба готувати тюль на труну. Але по інерції рухаюся. Як рухається навколо мене гримуча ртуть розтоплених дахів, озера, що перевертаються в очах, і все летить під три чорти. Я витягую газовий балончик, стискаю і бризкаю в писок Кості. Машина іде юзом. Глей налипає на шипи, скло в моїх очах, колеса крутяться, шваркаючи багнюкою. Костя вилазить на чотирьох і тягнеться до кишені. За чим ти, люб'язний, тягнешся? Ага… Монтировка попадає під руку мені саме вчасно. Тріщить залізо під його дубовим черепом. Костя розправляється, як батюшчин хрест. Я вискакую на трасу і гальмую першу стрічну машину. Все, капут. Блядь, щоб вам очі повилазили. Не бачите, хто стоїть.

Початок зими. І все холоне у цій кімнаті, як і в мене всередині. Я живу недалеко за містом, відпрацьовую офіціанткою, а весь натовп сискарів Тоцького шукає мене. Потім облишає. У Тоцького справи пішли донизу. А Одноока Мама навіть і не переймалася такими дурницями, як моя персона. Мене задовольняє крихітна кімнатка, більш-менш така собі платня. Залицяльників у мене досить, але я люблю спати сама. До мене часто приїздить Ростислав. Приносить свіжих пиріжків. І говорить, слава Тобі, не про діда та бабу, а про його шлях до прозріння. Про якість астрали і таке інше. Головне, з продірявленого ватмана, як Штірліц, переписує на крихітні клаптики паперу незрозумілі карлючки. Я запитую:

— А справді може настати кінець усього?

— Сплавді, — відповідає він.

— Ну, великого нещастя з того не трапиться, — говорю.

— Не тлапиться, — картавить Ростислав. Лягає, накривається військовою шинеллю, перештопаною, перешитою, без погонів, і засина. Він тільки уві сні сміється. Він не пускає соплі.

Ця зима для мене затишна, як ніколи, я повертаюся до столиці. Мені треба знайти Однооку Маму. Чому нас тягне до в'язниці, що рве в жилах кров? Нездійсненність ілюзій, що світ таки знову буде нормальним? А хто його бачив нормальним? Може, Ростислав, може, ще хто-небудь? Я не бачила. І не хочу говорити. І не важливо, де ті міста. І де ті місця, де все нормально. Для мене нормальний Ростислав, Тоцький божевільний, а Одноока Мама найнещадніше і найнещасніше створіння, яке невдовзі поглине ця оксамитова пучина. Я стискаю сотовий і німію перед тією безоднею. Одноока Мама відповідає відразу. Це для мене подив, а для неї: скільки таких шалашовок тікає, а потім повертається.

— Ти де, мала? — запитує.

— На Саксаганського.

— Знову тягне у нагріті місця, — говорить вона, і я вперше чую в її словах нотки гумору.

— Не знаю. Швидше попрощатися, — говорю я і гадаю, що це так. Влетіло сміттям в голову. Потім мені ввижається міст, перекинутий через велетенську ріку, де не видно берегів. І ми стоїмо на тому мосту… Тряхнула головою. Хто ми?

Я попала. Як справжня ідіотка. Але мене це не бісить. Тоцький, з одвислим черевом, з астматичною віддишкою. Одноока Мама, що сидить у рожевих домашніх капцях — мій подарунок. Голуба, ось вона тебе замочить, а в тапцях буде шваркати своїми слонячими ногами, шваркати самотня по цьому світу, де тебе і пороху не віднайдуть.

— Ти повернулася, моя красуне, — пищить Тоцький, одвішує мені ляпаса. Кров з носа на білу сорочку, зараз з ним приключиться істерика.

Одноока Мама сидить у звичній позі, з розвернутим стільцем, тільки сьогодні не в шкіряних штанях, а в буденному халаті, розставивши широко ноги. Звісно, без білизни. Вона вичікуюче мовчить, а мені треба вибирати. Тоцький блює від моєї крові.

— Погань, — говорить Одноока Мама. — Якщо ти не можеш жити без неї, то на якого хєра б'єш?

— Резонно, — пищить у відповідь Тоцький.

— Піди трохи охолонь, а я побалакаю з красунею, — говорить вона.

Тоцький повзе до виходу, де його підхоплюють під лікті Костя і Боря. Боря і Костя. А у мене в довбешці, що гуде, як високовольтний стовп: Альфа й Омега. Засопливлена пика Ростислава.

Насправді з Алексом ми познайомилися трохи інакше. А можливо, воно так і було, гадаю, що він має рацію. Бо мені видається, що знала його все життя. Запах шкіри, нехитрі звички, лукавинка в тріснутих несосвітенним болем очах. Я знову повертаюся до Тоцького й Одноокої Мами. Без них нічого не було б. Якби не було нас, то не існувало б і Тоцького, і Одноокої Мами. І всієї тієї погані, що лазить на екрані життя восковими фігурами. Так, я роблюся частиною Алекса і починаю думати, як він.

Одноока Мама наказала мені повернутися до Тоцького. Ми сидимо на кухні і мирно сьорбаємо чай. Як дві подруги.

— Ти повернешся до Тоцького, але тільки для приманки, — Одноока Мама грубо викладає план. — Я можу обійтися і без тебе, але саме проблема в тобі. Пам'ятаєш той циганський общак. Він дійсно існує. Ні, тобі не треба випитувати, де він. Я все знала давно. Чому рячишся на мене, мов колгоспна дурочка? Це твій посаг… Твоя перепустка в інше життя…

— К-х-м, — кашляю.

— Ніколи не запитуй, чому робиться так чи інакше. На все є відповідь. А на відповідь тисячі запитань. Дурнувате покоління, — вона куйовдить мені голову, як я Ростиславу.

— Решту я зроблю сама. А ти довершиш діло до кінця. Забереш посаг, милого і вшиєшся під три чорти. Тільки не тягни з ним сюсі-масюсі. Тоцький не такий, як той Тоцький, а ватага патлатих житомирських циган мчить на космічній швидкості до столиці. Золото, камінчики він ховав з Фармагеєм у картриджах…

Мене розпирає зі сміху, навіть стіни сміються. Але я утримуюся і кричу:

— Тоцький, хочу масаж, солярій і ванну з шампанським, — закидаю шалика, наче примадонна боа, і вшиваюся з квартири Одноокої Мами, під руку з Тоцьким.

— Якого милого? — запитую на виході.

— Дурепа, хіба їх мало, — Одноока Мама сміється гортанно, нахабно, від чого Тоцький робиться маленьким. Мов горобець, і зараз вилетить у прочинену кватирку.

Зимова столиця ще більше нагадує провінцію якоїсь імперії. Тоцький муркоче і гладить мені руку. Потім кривить ротика.

— А чим… Чим це від тебе так смердить?

— Сракою, — відповідаю.

Тоцький глухне. Тоцький задоволено гигоче.

А потім час зупинився. Дивина, але дні стали гумовими, гуняво непроникними. Ми живемо відчужено: дід, баба, я. Дід доходить від чахотки. І я виписала йому доброго лікаря, але звільнила, надававши по писку. Він тільки далі заганяв старого в могилу. Нехай сам туди сходить, а не з допомогою якогось урода. І тільки пощез Ростислав. Зник, як і його ідея. Найреальніший чоловік у моєму житті і цій історії. Втрата тисячі баксів звела його з провидінням. І таке буває, думаю я зараз. Усе повернулося, і світ тюряги, що за вікнами, зараз нічим не відрізняється від нашого діда з бабою кубла. Всі говорять, що треба лишатися людиною, любити ближнього. Як? Раком? Боком? У рота? У позі дев'ятки? Із садомазохістським кнутом? З ящика тарабанить несосвітенний бред. Я почала читати і на дзвоники Тоцького відповідаю, коли заманеться. Зараз я виходжу з ним у світ. Але виходити не дуже хочеться. А потім… Потім мені сняться безмежні простори води і міст. І той чоловік… Все було загальмовано… повільно і звично. І нічого не хотілося, наче знаєш, чим усе закінчиться. Як казав Ростислав, доки прийде Христос, нам треба міцно попрацювати. Як? Кайлом? Передком чи задницею? По-моєму, життя вибиває з тебе стільки гівна, що встигай за собою прибирати. Ото вона і є, безкінечна марудна робота.

А потім опера. Хор англійських хлопчиків. Цього Тоцький не міг пропустити. Туди ще таких слинявих наперлося. Він пітнів, рвав куценькими пальчиками комірця, бідака, лапав мене за коліна. Коліна у мене гострі. Майже хлопчачі. Я спустилася до буфету і виглушила велетенський фужер червоного вина. Запитала у бармена, а чим різниться запах із жопи у жінки від запаху у мужика. Він задумався. І не відповів. Налив ще сто грамів першокласного коньяку. Ми разом випили. Він тицьнув мені телефон. З барменами у мене завжди складалося. Якщо все буде о'кей, то знайду собі на старість бармена. І тут я побачила на тому кінці свою старість. Облізла лесбіянка в боа, з манірними порухами. Блін, колишня кінодіва. Я показала їй язика і замовила ще сто коньяку. Згори овації. Як грім у каналізаційних трубах. Хлопчиків! Зараз не кожен любить хлопчиків, розмишляю я. Раніше, от з десяток років тому, то точно. А нині дозволяють собі. Англійських. Італійських. Китайських. Гермафродитів. Кентаврів. Корів. Биків. Дірку в джакузі. Я вже п'ю в підвалі з технічними працівниками і танцюю канкан у вечірній сукні за двадцять штук. І ось я вже на тому кінці міста, в авто Тоцького, якийсь мудак хропе на сидінні. Я дивлюся на годинника і констатую, що кінець року. Сьогодні кінець старого року.

Потім усе склалося не так, з вини Макса і Лу. Але життя не плівка, що можна перекрутити назад. Хоча неприємності настирно повторюються з року в рік. Мов клони. Хіба справедливо? У Тоцького я застала тільки його голову. Я ще провела з ним старий рік, виглушивши стаканюру віскі. А далі я зустріла Алекса. До цього все сказане правда, підписуюся, якщо не кров'ю, так самі знаєте чим. Ми повторюємося самі, як у галюцинаціях Алекса. Я кохаю його і можу дати відповідь чому. Він такий же неприкаяний. Мало, то спробуйте подолати земне тяжіння. Вам під силу взяти себе за патли, піднятися і подивитися на себе, як на кусок лайна.

Ми живемо у нашому великому домі, майже безмежно щасливі, бо ніхто нам не заважає, окрім моєї Алли. Напевне, необхідно при народженні дітей убивати матерів, ну, якщо вам це не подобається, щоб ви не впадали в істерику, відправляти на якийсь острів у Тихому океані, де б їх жерли червонопикі людоїди. Як вам така версія?

Тільки-но я відчула смак шкіри коханого чоловіка, це стерво затягнуло в наш дім весь бруд, що позбирало за всі роки: відставних і ні генералів, чиновників усіляких ґатунків, простих менеджерів, з репутаціями, підписаними ще гиблішими покидьками. Якщо до цього у нас був затишний куточок, то він перетворився на справжнісіньке пекло. Якщо таке пекло, тоді який рай? Ви не задумувалися над цим? Алла сказала, що бажає мені щастя, вона… Не як мати. Дякую. Якщо я народилася в конюшні, то я що — кінь? Умовності — це виконання ритуалу. Як поганське жертвоприношення. Не знаєте, чому Бог відмовився від подібного експерименту? Бо ви б наклепали жертовників по всій землі. І убивали, і убивали, і убивали. З національною ідеєю, як Тоцький, чи без ідеї. Ідеям зараз ніхто не вірить. Ідеї виникають тільки в рубанні грошей і знищенні свого ближнього сусіда. А це стерво заявляє, що вона мені мати. Що вона дбала… Нехай дбає нині на дні водосховища. Саме там її трупаку місце.

Лежимо на самому дні басейну. Далі нікуди. Рот у Алекса усміхається і втягує в легені воду. Випірнати? Немає ніякої потреби. Під нами вода, над нами вода, скрізь вода. Чиїсь цупкі руки витягують нас на поверхню. Залиблена пика Ростислава. Алла ще гріється на сонечку. Без нічого, ніяких умовностей. Відставний маршал у неї біля ніг чухає пузо. Ми губимо із зору Ростислава. Щасливо сміється. І думаємо. Що робити з цими покидьками. Що з дня в день заповнюють наші кімнати; вони знову хряцають, серуть, де попало, щоб на ранок чемно виїхати, а натомість завалять інші. Ми повсюди шукаємо Ростислава, натикаючись на скрючені, забльовані тіла, що у напівзабутті виголошують промови не згірш того, котрого ми шукаємо. Поверх за поверхом, квадратний метр за квадратним. Алекс вирубається. Я йому підсипала у вино якоїсь наркоти, щоб він не виписав на божевільну суму моїй матусі чек. Ростислава ніде не видно. Ми з китаянкою беремо Алекса і перетягуємо до «хаммера». Повертаємося назад. Оглодки валяються, як і валялися. Ми кричимо на всю горлянку. Гола Алла, вся у кремові для засмаги. Танцює на краю басейну. Вона відкорковує пляшку, разом з товстопузим маршалом летить у воду. Ми повертаємося у безлюдь степу, до машини. Нікого. Навіть машини. Алекс поїхав. І я починаю молитися. За багато років молитися. Щоб нічого, нічого з ним, Господи, не трапилося.

Ми чекаємо. Посеред забльованих тіл, серед криків. Хто кричить? — запитує Ранкове Сонце. А мені хоч і всі хором і під кулеметним вогнем. На сковорідці у пеклі. В казанах зі смолою. Господи, не посилай мене до раю, пекла, якщо вся ця погань несподівано опиниться там. Можеш же ти мені віднайти персональне місце. Ти ж добрий. Врятуєш мені Алекса. Я дурна, дурна шльондра, яка спробувала жити по-інакшому. Хто кричить? — повторює Ранкове Сонце.

Нарешті ми зводимося і йдемо подивитися, хто волає. Більше нікому. Маршал вгризається Дракулою в груди Алли. Одним блискавичним, як на параді, порухом засовує руку в піхву і витягує всі її причандали. Вода буряковіє.

— От срань.

Ми стоїмо і дивимося на це дійство, не зронивши жодного руху, не вигукнувши жодного попередження. Маршал сьорбає воду, сьорбає хвилину, другу. І каменем іде на дно басейну. Його-то ховати не будемо. Алла заслуговує на увагу доньки. Ми вантажимо її до багажника авто і мчимо у степ, безлюдний, як при першостворенні. Місто піднімається іржавою курявою. Ми з ходу влітаємо в іржаву кушпелінь, за нами реве патрульна ментовська машина. Вони нічого не пропустять, як і наш народ, окрім Гітлера і Сталіна. Ми плутаємо закавулками. Ранкове Сонце кидає машину з Кловського по ледь видній доріжці. І нас випльовує, разом з сітчастим вольєром, на широку трасу. Два авта плющаться. Мов бляшанки з бичками в томаті. Капут. Джип реве, вертить кермом Ранкове Сонце. І ми вже невпізанні сквозняком шиємо трасу. Нарешті відірвалися. Аллі там у багажнику байдуже. Багажник міцний. Тротилом не підірвеш. Прилахмічена Борщагівка. Ранкове Сонце веде авто упродовж якихось бараків. Я майже не знаю цих місцин. Взагалі я не знаю свого рідного міста, що зараз у нічному небі підтікає сукроватицею реклам. Звертаємо на звалище. Густий сморід звалища нічим не кращий за той, що зараз стоїть у нашому з Алексом домі. Скоро кінець, констатую собі сама як непримиримий факт. Ми шукаємо Ростислава чи Алекса. Ми шукаємо одне ціле. Ось що приходить мені в голову. Так, так, так — вистукує серце. За нами вписується ще джип, міліцейський наряд, це спецназ. Вони ревуть у мегафон. Кулі шиють броньованого автомобіля, але марно, ми відриваємося і вже повільніше котимося вузькою вулицею. Зупиняємося. Липке на моєму плечі. Ранкове Сонце повільно сповзає і чіпляється за мене руками. У неї рожеві уста від крові. І усмішка на губах.

Ранкове Сонце помирає повільно. Ми в якомусь підвалі, з Ростиславом, що лежить у купі драних газет, Алексом, що намагається дати ради з пораненою китаянкою. Алекс робить укол за уколом. Ранкове Сонце мовчить. Потім, усміхнувшись, застигає десь далеко поглядом. Алекс закриває їй очі, завертає у плед; я підіймаю Ростислава, і ми сновидами бредемо темними закутами. Ми знаходимо, що нам треба. Великий і чистий контейнер. Ростислав читає молитви. Він читає їх українською, російською, на івриті й арабською. Підпалюємо тіло, стоїмо якусь хвилину і пощезаємо в мороці куцих закавулків. Алекс дмухає на опечену руку. Серед його знайомих ми беремо машину. Більш-менш придатну для безпечного пересування. Прощаємося. Нас проводжають прості злодії. На цій землі жодної порядної людини.

Страх перед недосяжним перетирається на люту ненависть, яка веде земну людину до жадоби чужої крові. Те, що ховається від людських очей, завжди повинно мімікрувати у навколишнє; те невідоме повторює, як поганий учень — актора. У свою чергу жах і смерть приходять як щось прекрасне і невимовне, лише не агонізуюче; воно чарівно розливається у повітрі, коли нічого ніхто не втримує у тілі спраглий у подорож дух. Сонячний Ранок, чи тихо ти спиш у своїх могильних квітах з вогню, як колись спала уві сні, забуваючись від бруду, що хвиля за хвилею накривав твоє пташине тіло. Страх перед нічим — особиста поразка. І відійти від нього — зрозуміти хоча б подих породи того невідомого. Сонячний Ранок, чи чуєш ти земні запахи, що смердючими вітрами заповзають у наші пори?

Ранок обпікає холодом обличчя. Ми, з початку нашої подорожі, не зронили й слова. Ми знаємо, що нічого не знаємо. Ми покладаємося на нашу любов, що з'єднала однакових і різних. Трьох людей, що повертаються туди, звідки вийшли. Ми їдемо роки. Видається. А чому видається. Мельхіоровий степ разить безкінечністю, надихає вічністю. І ти розумієш, що помирати легко, коли біля тебе помре той, кого ти нігтя не вартий був. Ось воно — Альфа й Омега. Початок і Кінець, куди вміщується більше смислу, аніж наше безглузде життя. Воно висить у повітрі, з нерухомими птахами, що опускаються коло за колом, усе нижче. Тільки крики чайок відбивають їм охоту нас переслідувати.

Ось ті води, що марилися мені з самого дитинства. Безмежні простори води. Ми стоїмо, троє, на плотині. І спостерігаємо, просто спостерігаємо.

— Пола, — говорить Ростислав, і ми спускаємося мокрими закутами шлюзів. Невдовзі повертаємося. І стаємо на греблі. Чотири велетенські ріки зливаються в одну. Більше ми нічого не бачимо. Ми входимо у дійсність.




Київ, квітень — 30 травня 2005 року